Збірник наукових праць

Transcription

1 Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова Українська Академія Наук Збірник наукових праць Історичні науки Філософські науки Політичні науки Випуск 71 ( 4) Київ 2013

2 Передплатний індекс: Збірник засновано 2004 року Вихід з друку щомісячно Фахове видання з філософських, політичних та історичних наук, затверджено постановами президії ВАК України 1-05/2 від 10 березня 2010 р. та 1-05/3 від 14 квітня 2010 р. Свідоцтво про державну реєстрацію (переєстрацію) друкованого засобу масової інформації серія КВ ПР від 24 лютого 2010 р. Шеф редактор: АНДРУЩЕНКО В.П., доктор філософських наук, професор, член кореспондент Національної академії наук України, академік Національної академії педагогічних наук України Головний редактор: ВАШКЕВИЧ В.М., доктор філософських наук, професор, академік Української академії наук Заступник головного редактора: КРИВОШЕЯ В.В., доктор історичних наук, академік Української академії наук Відповідальний секретар: ХАЛАМЕНДИК В.Б., доктор філософських наук, доцент РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: З історичних наук: Войцехівська І.Н., доктор історичних наук, професор Гончар Б.М., доктор історичних наук, професор Дробот І.І., доктор історичних наук, професор Журба М.А., доктор історичних наук, професор Колесник В.Ф., доктор історичних наук, професор, член кореспондент Національної академії наук України Макарчук С.С., кандидат історичних наук, доцент Михайлюк В.П., доктор історичних наук, професор Нестуля О.О., доктор історичних наук, професор, академік Української академії наук Солдатенко В.Ф., доктор історичних наук, професор, член кореспондент Національної академії наук України Стоян Т.А., доктор історичних наук, доцент Сушко О.О., доктор історичних наук, професор Фіров П.Т., кандидат історичних наук, доцент Чернега Л.М., доктор історичних наук, професор З філософських наук: Акопян В.Г., доктор філософських наук, старший науковий співробітник, академік Української академії наук Базалук О.О., доктор філософських наук, професор Бех В.П., доктор філософських наук, професор, академік Української академії політичних наук Бондаренко О.В., доктор філософських наук, професор Волинка Г.І., доктор філософських наук, професор ISSN Герасимова Е.М., доктор філософських наук, доцент Жадько В.О., доктор філософських наук, професор Куцепал С.В., доктор філософських наук, професор, академік Української академії наук Закович М.М., доктор філософських наук, професор Михальченко М.І., доктор філософських наук, професор, член кореспондент Національної академії наук України, академік Української академії політичних наук Оніпко О.Ф., доктор технічних наук, професор, академік Української академії наук Предборська І.М., доктор філософських наук, професор Хімченко О.Г., кандидат філософських наук, професор, член кореспондент Української академії наук Яшанов С.М., доктор педагогічних, професор З політичних наук: Андрусишин Б.І., доктор історичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України Бабкіна О.В., доктор політичних наук, професор Балабанов К.В., доктор політичних наук, професор Євтух В.Б., доктор історичних наук, професор, член кореспондент Національної академії наук України Іванов М.С., доктор політичних наук, професор Картунов О.В., доктор політичних наук, професор, академік Української академії політичних наук Котигоренко В.О., доктор політичних наук, професор, академік Української академії політичних наук Оніщенко І.Г., доктор політичних наук, професор Римаренко С.Ю., доктор політичних наук, професор Шаповал Ю.І., доктор історичних наук, професор, академік Української академії політичних наук Шкляр Л.Є., доктор політичних наук, професор Гілея:* науковий вісник. Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. К.: ВІР УАН, Випуск 71 ( 4). 968 с. Друкується за рішенням: Вченої ради Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (протокол 11 від 28 березеня 2013 р.); Президії ВГО Української Академії Наук (протокол від 28 березня 2013 р.) Концепція збірника базується на багатоплановому науковому висвітленні проблем інформаційної цивілізації, що формується. Основні рубрики охоплюють галузі історичних, філософських та політичних наук. Розрахований на фахівців гуманітарних та соціально-політичних наук. *Гілея в стародавні часи територія лісової Скіфії між Борисфеном (Дніпром) і Гіпанісом (Південним Бугом). Рештки цієй «лісової квітки» залишилися до теперішнього часу на території Миколаївської та Херсонської областей. (Докладніше див.: Геродот. Історія.ІV.16-25). Редакційна колегія, 2013 Автори статей, 2013 Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, 2013 ВГО Українська академія наук, 2013

3 ВІДДІЛЕННЯ РЕДАКЦІЇ Збірника наукових праць «Ґілея: науковий вісник» ВІННИЦЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Вінницький національний технічний університет) керівник Денисюк С.Г., кандидат політичних наук ДНІПРОПЕТРОВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара) керівник Вершина В.А., кандидат філософських наук, доцент ДОНЕЦЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Донецький національний університет) керівник Андрієнко О.В., кандидат філософських наук, доцент ЗАПОРІЗЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Запорізький національний технічний університет) керівник Ємельяненко Є.О., кандидат філософських наук, старший викладач ІВАНО-ФРАНКІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Прикарпатський нацональний університет імені Василя Стефаника) керівник Дичковська Г.О., кандидат філософських наук, доцент ЛУГАНСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Східноукраїнський національний університет імені В. Даля) керівник Михайлюк В.П., доктор історичних наук, професор ЛЬВІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Національний університет «Львівська політехніка») керівник Карівець І.В., кандидат філософських наук, доцент МАРІУПОЛЬСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Маріупольський державний університет) керівник Дегтеренко А.М., кандидат політичних наук, доцент МИКОЛАЇВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Південнослов янський інститут Київського славістичного університету) керівник Хімченко О.Г., кандидат філософських наук, професор, член-кореспондент УАН; координатор Макарчук С.С., кандидат історичних наук, доцент або ОДЕСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Одеський національний університет імені І.І. Мечникова) керівник Барвінська П.І., кандидат історичних наук, доцент ПОЛТАВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Полтавський факультет Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого) керівник Куцепал С.В., доктор філософських наук, професор СЕВАСТОПОЛЬСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Севастопольський національний технічний університет, м. Севастополь) керівник Фіров П.Т., кандидат історичних наук, доцент Тел.: СІМФЕРОПОЛЬСКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Кримський економічний інститут Київського національного економічного університету імені В. Гетьмана, м. Симферополь) керівник Попов О.Д., кандидат історичних наук, доцент [email protected] ТЕРНОПІЛЬСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка) керівник Кліш А.Б., доцент [email protected] УМАНСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини) керівник Кривошея І.І., кандидат історичних наук, доцент [email protected] ХАРКІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут») керівник Владленова І.В., кандидат філософських наук, доцент vladlenova@ .ua ЧЕРКАСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Черкаський державний бізнес-коледж) керівник Васильчук Є.О., кандидат політичних наук ; [email protected] ЧЕРНІГІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Чернігівський педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка) керівник Горобець С.М., викладач [email protected] Запрошуємо Вас відвідати наш сайт: Див. також: Сайт Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: Розділ: Наукова періодика України: журнали та збірники наукових праць ІСТОРИЧНІ НАУКИ 5 Випуск 71 УДК (477):7.035: Огієнко В.І. До питання визначення поняття «стратегія історизування» 1 Дано визначення поняття «стратегія історизування». На основі аналізу українського історичного досвіду виділено стратегію примирення через спокуту, стратегію історизування конфліктогенного спадку, стратегію історичного боргу, стратегію активації пам яті про Голокост, стратегію регіоналізації, стратегію амбівалентності, стратегію амнезії, стратегію активації пам яті. Ключові слова: стратегія історизування, символічні практики, історична культура, український історичний досвід. Нині вже нікого не дивує, що одна із найбільших світових потуг Євросоюз конструює свою ідентичність на основі однієї із найбільших трагедій у світовій історії, політики та державні діячі в контексті національної безпеки не забувають згадати про інформаційні та інші загрози для національної пам яті, а історія стала вагомим чинником в інформаційних війнах, які ведуть уряди, впливові громадські організації та міжнародні медійні холдинги. В епоху глобалізації та повороту до постмодернізму, який вплинув не лише на гуманітарні науки, а й на символічну реальність як таку, історичні сюжети викликають значне громадське зацікавлення та набувають чималого символічного значення. Цей бум пам яті звичайно торкнувся гуманітаріїв, які впродовж останніх двох десятиліть проявляють значний інтерес до пам ятевої проблематики. Виник спеціальний напрям досліджень, що отримав назву «memory studies». Йому властиві значна кількість досліджуваних феноменів, міждисплінарність, що породжують методологічне та категоріальне різноманіття. Навіть, якщо погодитися із Я.Грицаком [4], який писав про занепад моди у світі на історичну пам ять, то треба визнати, що в Україні все відбувається навпаки. Українські політики дають багато коментарів на історичні теми, історичні фільми б ють усі рейтинги, а за визнанням самих істориків, дискусії про окремі сторінки минулого часто переростають в справжні баталії з високим градусом напруги. В Україні дискусії про Голодомор або С.Бандеру дуже часто набувають емоційного забарвлення і закінчуються зазвичай на підвищених тонах. Не відкидаючи того, що зерна нинішніх загострень закладені в самому історичному хронологічному континуумі подій, все ж, як на мене, не менше, ба навіть більше значення для розуміння поточної ситуації становить з ясування того як конструюються репрезентації минулого, ким, з яких компонентів та які стратегії творення та підтримки соціальних змістів та цінностей при цьому використовуються. Така постановка питання передбачає використання конструктивістської парадигми, що є звичайним для такого роду досліджень історичної пам яті та історичної політики. Французький історик Ж.Мінк використовує термін «стратегія історизування» та визначає його як «варіант символічної політики, котрий спирається на переконання, що деякі зображення історичних фактів, інтеріоризованих через офіційне (наприклад, у школі) чи неофіційне (наприклад, у сім ї) поширення, мають потенціал колективної мобілізації, необхідний для політичного впливу» [4,с.13]. З такого визначення випливає, що до стратегій історизування вдаються дієвці з певною наперед визначеною метою, 1 Ідея написати цю статтю виникла після прочитання книги «Європа та її болісні минувшини», що вийшла українською мовою у видавництві «Ніка Центр». Її упорядниками стали французькі історики Жорж Мінк та Лора Неймаєр. Пан Жорж Мінк відвідував нашу країну та взяв участь у конференції «Національні історії та історична пам ять. Погляди з Росії, України та Франції», організованій Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України та Посольством Франції у Києві у 2009 році.

4 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 та очевидно продуманими засобами її досягнення, отже цілком свідомо. Я використаю цей дуже влучний термін у ширшому контексті, який передбачає, що дієвці можуть вдаватися до стратегій історизування як свідомо так і несвідомо, в силу традиції. Втім, спочатку необхідно визначити рамки «історичного» по відношенню до ширшої соціальної реальності. Загальним місцем теорії соціального конструювання реальності є розуміння реальності як соціально конструйованого та визначеного історичного продукту, який змінюється залежно від людської діяльності. Отже, соціальний порядок не являється частиною «природи речей» і не виникає за законами природи. Разом з тим він не є фікцією, а реальністю. Соціальний порядок реальний, настільки, наскільки люди, що діють і страждають самі розташовують себе в перебігові свого життя. У цьому зв язку, досвід минулого, який актуалізується у сучасності, якщо це тільки не чистої води фальшивка, не є чисто суб єктивним і штучним, навіть якщо впроваджується із певною чітко визначеною метою та за допомогою певного набору інструментів, адже він завжди заданий в реальності людського життя. Таким чином, історичну пам ять треба розуміти не як впроваджуваний кимось проект, а як соціологічну реальність. Творці теорії соціального конструювання реальності Петер Бергер та Томас Люкман символічну частину життя людини пов язують із символічними універсумами, які визначають як системи символічної традиції, які вбирають у себе різні області значень і включають інституційний порядок у всій його символічній цілісності [1,с.157]. Іншими словами, йдеться про культуру, за допомогою якої і на яку індивід інтерпретує свою діяльність для того щоб виявляти і «проживати» свій світ як реальний. Для нас важливим є розуміння культури, здатною впорядковувати історію та зв язувати колективні події в ціле, поєднуючи воєдино минуле, теперішнє і майбутнє. Задля аналітичного спрощення серед безлічі соціальних реальностей та символічних універсумів (культур) визначимо, користуючись терміном Бергера та Люкмана, підуніверсум історичної пам яті та окреслимо його рамки. У термінології Йорна Рюзена цей підуніверсум відповідатиме поняттю «історична культура», яка понятійно синтезує різноманітні феномени (університет, школа, адміністрування, засоби масової інформації, різноманітні стратегії наукових досліджень, мистецькі форми, політичну боротьбу за владу, шкільне і позашкільне виховання, організація вільного часу та інші процедури суспільної історичної пам яті) у загальній структурі культурного життя 2. Всі ці різнорідні феномени поєднує одна ментальна сила історичної пам яті, що робить окремі прояви минулого актуальним та важливими для індивідів у сучасному. Історична культура це практично дієва артикуляція історичної свідомості 3 в житті суспільства, що наповнює досвід, інтерпретує, орієнтує і визначає цілі шляхом звертання до «історії» 4. Таким чином, якщо під історичною свідомістю мається на увазі людська суб єктність, діяльність свідомості, то під історичною культурою її практичний продукт, який містить вироблювану історичною свідомістю історичну пам ять, яка хоча і йде від минулого як такого, проте завжди пов язує себе із теперішнім, властиво, усучаснює себе. Важливо підкреслити, що мене не цікавить суб єктна діяльність історичної свідомості, зокрема те, як суб єкти сприймають та тлумачать «історичні імпульси», а також мотивують свої дії внаслідок цього. Об єктом цього дослідження є історична культура як результат дій історичної свідомості через історичну пам ять. Зрозуміло, що ці дефініції абстрактні, але без них не обійтися якщо тільки ми хочемо із усього розмаїття культурних дій людини в часі і просторі категоріально окреслити сферу дій, що нас цікавить. 2 Відразу зацитуємо Й.Рюзена, який зазначає, що «... що розмаїту діяльність, різноманітні інституції і функції неможливо у чистій формі розташувати на відшліфованій шкалі поділу культурного життя на сфери» (Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення. Львів, С.113.) 3 За Й.Рюзеном, історична свідомість це сукупність ментальних (емоційних і когнітивних, естетичних, моральних, несвідомих і свідомих) операцій, через які досвід часу в медіумі пам яті перетворюється на орієнтування життєвої практики. Цит. за Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення. Львів, С Про співвідношення історичної культури і історичної пам яті див.: Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення. Львів, С ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Якщо зробити спробу визначити українську історичну культуру за допомогою запропонованої Й.Рюзеном типології, то найбільш сильно в українському випадку буде представлений політичний вимір української історичної культури, про що свідчить її відчутна політизація. Два інші її виміри (естетичний і когнітивний) значно поступаються політичному. Недорозвиненість естетичного виміру історичної культури можна проілюструвати типовим для молодих українців нехтуванням традиційної народної культури, яка сприймаються відсталою та меншовартісною. Слабкість когнітивного виміру виявляється, зокрема в тому, що вивчення різноманітних аспектів історичної пам яті в Україні досі знаходиться у зародковому стані, а також існує проблема поширення історичних знань. Академічні монографії виходять накладом 300 примірників, та й ті не знаходять свого читача. Додатково розуміння української історичної культури можна прояснити якщо вдатися до ще однієї типології, а саме формування історичного змісту (мислення). За цією типологією про чотири типи формування історичного змісту українську ситуацію можна віднести до критичного типу, за якого «звертаються до пам яті про обставини минулого, зважаючи на які, можна поставити під сумнів обставини сучасного життя Історії, особливо близькі до цього типу нарації, уможливлюють формування нових уявлень про перебіг часу, усуваючи старі» [6,с.29]. «У модусі критичного формування історичного змісту... історичний досвід звертається до зломів традицій і суперечностей, щоб зруйнувати в такий спосіб панівні зв язки трьох часових вимірів (минуле, теперішнє, майбутнє О.В.) Комунікація у цій формі відбувається як відмежовування свого від інших, як відстоювання позицій через критичне відмежовування від інших» [6,с.100]. Окреслення історичної культури як окремого підуніверсуму є виправданим, хоча б тому, що на основі української специфіки вже осмислено та сформульовано теоретичні моделі функціонування історичного символічного простору в Україні. Найбільш поширеною нині є теоретична модель «двох україн», яку можна трансполювати на підуніверсум історичної культури. Ця пояснювальна модель потверджує існування в Україні двох моделей історичної пам яті, що закорінені в українській національній та радянській/російській історичних традиціях відповідно. Як зазначає один із найбільших прихильників цієї концепції М.Рябчук «по суті, втім, мова йде про більш глибоке ідеологічне протистояння між двома проектами, двома ідентичностями, двома системами цінностей, двома, як би сказав Григорій Грабович «культурними стилями»«[5,с.47]. Лунають і критичні відгуки щодо такої інтерпретації української політичної і культурної ситуації [3,с.78 83]. Коротко охарактеризувавши сутність та рамки застосованого поняття історична культура, тепер з ясуємо як вона (як і будь який інший підуніверсум символічної реальності) функціонує і завдяки яким механізмам підтримує свою життєздатність. Бергер та Люкман таким ключовим механізмом вважають легітимацію, тобто структурну здатність інститутів 5 одержувати згоду на своє існування. Успіх процесу легітимації, залежить від влади тих, хто нею займається. Тому варто ближче познайомитися із тими, хто здійснює легітимізацію в українській історично сформованій традиції. Символічними дієвцями (експертами в термінології Бергера і Люкмана) на полі історичної пам яті в Україні є Президент України (незалежно від персоналії), урядовці, Верховна Рада України, народні депутати, політики, представники громадських організацій, місцеві органи влади, журналісти, письменники, історики. Отже, дієвці це ті суб єкти дії на символічному полі історичної культури, що мають владу, повноваження та бажання впливати та змінювати її. Певною українською специфікою легітимації завдяки історії є вирішальна роль Президента країни у формуванні державної політики пам яті (символічної діяльності держави визначеної у категоріях державного управління та здійснюваної інструментами, які є в розпорядженні держави) 6 та все зростаюче залучення місцевих органів владив цей процес. 5 Втім, виділити інститути, що виникають, існують чи легітимізуються завдяки звертанню до історії, і таким чином становлять частину об єктів історичної культури представляється неможливим, передусім через їх багатоманітність та абсолютну неможливість їх виокремити із ширшої символічної сфери. У тій чи іншій формі інститутами, що користуються символічною минувшиною є і держава, і політичні партії, і наука і т.д. 6 Інше визначення Державна політика пам яті сфера державної політики та державного управління;сукупність офіційних репрезентацій історичного минулого, комеморативних стратегій та практик, орієнтованих на формування історичної пам яті національної спільноти.

5 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Дієвці соціально визначають реальність і здійснюють вплив на історичну пам ять. Не варто відкидати і зворотну дію, адже взаємозв язок між творцем і соціальним світом діалектичний, а продукт здійснює також зворотній вплив на виробника [1,с.102]. Отже, першочергову роль у підтримці та легітимації соціальних інститутів історичної пам яті здійснюють дієвці. Моя зацікавленість у саме об єктивному світі історичної культури, абстрагуючись від питань сприйняття, змушує у випадку із дієвцями сконцентруватися на двох моментах. По перше, більшу увагу приділити не тому «що говорять?», а тому «хто говорить?». Це дозволить краще зрозуміти соціальну організацію та ідентичність тих, хто визначає реальність. Крім того, якщо погодитися із Е.Гідденсом, який вважає, що дієвці, працюючи над конструюванням своєї власної гендерної, сексуальної, етнічної, політичної і місцевої ідентичності (до цього переліку слід додати і «історичну ідентичність», історичну пам ять) сприяють конструюванню ідентичності великих груп населення [7], то стане цілком зрозуміло, що за наявності інакшої від попередників ідентичності та історичної пам яті представники нової політичної сили, прийшовши до влади, часто змінюють попередню символічну політику на питомо їм притаманну. Ті, хто займає головні позиції у владних структурах, готові використати свої повноваження для нав язування традиційних для них визначень реальності підконтрольному населенню. Тому потенційні конкуруючі концептуалізації історичної пам яті перебувають під загрозою ліквідації і знищення. Проте на практиці в демократичному та плюралістичному оточенні здійснити таке символічне знищення конкуруючої культурної традиції неможливо, особливо зважаючи на те що, такі символічні протистояння набувають рис боротьби ідеологій (відбувається тоді, коли приватне визначення реальності з єднується із конкретним владним інтересом). Ба навіть авторитарні режими не здатні на таке знищення, якщо вони не вдаються до фізичного винищення носіїв «іншої» історичної пам яті. По друге, варто ще раз перенести фокус уваги від питання «ким є дієвці?» до питання «що дієвці роблять?». У цьому ракурсі чіткіше сформулюємо головне наше завдання з ясувати, які способи легітимації застосовують дієвці в Україні. Причому варто підкреслити, що як зазначають Бергер та Люкман, що «спроба детального обговорення різноманітних концептуальних механізмів підтримки універсуму, наданих нам історією була б очевидним абсурдом [1,с.179]. Поза тим, така спроба обговорення одного символічного простору історичної культури, у нашому випадку, обмеженого державними кордонами та доволі тривалим періодом формування, є коректною. Умовою здійснення такого аналізу стане визначення певних типізованих концептуальних механізмів або по іншому способів легітимації, виражених у певних символічних практиках. Наголос на повторюваних діях, по перше, спростить класифікацію усього різноманіття символічних практик, а по друге, способи легітимації a priоri мають бути повторюваними як і самі інститути. Способи легітимації будуть визначені безпосередньо з досвіду, і як вже згадувалося напряму не будуть пов язані із інститутами, що вони їх мають легітимізувати. Ми враховуватимемо лише культурно зумовлені (урочисті, культові, ритуальні) способи легітимізації, залишаючи за межами аналізу імпліцитні несвідомі зразки інтерпретування, що проявляються у повсякденних формах вияву. Іншими словами, мене цікавлять лише ті способи легітимації іститутів (символічні практики), що не мають інших функцій, крім символічної репрезентації інституційного порядку в якості інтегрованого цілого. Дана спроба зовсім не претендує на вичерпність, а має на меті зробити начерк поточної ситуації «роботи із пам яттю в Україні». Можна лише додати, що емпіричне дослідження символічних практик в Україні буде великою мірою сприяти соціологічному розумінню сучасного українського суспільства. Отже, способи легітимації інститутів в межах символічного поля історичної культури це культурно зумовлені (урочисті, культові, ритуальні), орієнтовані на публічність та на символічну репрезентацію та типізовані (повторювані) символічні практики та водночас спеціальні механізми соціального контролю. Способи легітимації виникають і підтримуються дієвцями, а не самі по собі. Замість терміну способи легітимації я використовуватиму термін стратегії історизування, у ширшому за Ж.Мінка значенні, усвідомлюючи, що вони працюють за таким принципом як і способи легітимації. Оскільки стратегії історизування ініціюють і підтримують дієвці, які для цього повинні мати можливості і владу, то, особливо враховуючи українську специфіку патерналістського суспільства, дієвцями часто виступатиме держава, яка задає тон, 8 9 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 робить суспільне замовлення та нерідко фінансує здійснення тих чи інших символічних практик. При чому ідеологічне навантаження історичних символічних практик або стратегій історизування носитиме для нас другорядний характер. Радше ми йтимемо не від ідеології до конкретних її втілень, а навпаки від конкретних символічних практик до ідеології. Не варто повторювати, що нижче визначені символічні практики є теоретичними побудовами на основі емпіричних фактів, тобто своєрідними ідеальними типами. На основі проведеного аналізу українського історичного досвіду, було визначено наступні стратегії історизування: Стратегія активації пам яті або націоналізації історії, що опирається і водночас сама формує національний метанаратив; Стратегія амнезії, коли певні історичні теми та сюжети намагаються звести до найнижчого із можливих рівнів згадування; Стратегія амбівалентності актуалізація поміркованої версії національного наративу та водночас не готовність повністю відмовитися від радянської історичної спадщини; Стратегія регіоналізації проведення регіонами самостійної символічної політики, наслідком чого в українських умовах часто є загострення «історичних протистоянь»; Стратегія історизування конфліктогенного спадку свідома підтримка конфліктних історичних сюжетів; Стратегія примирення через спокуту, яка передбачає, що найкращий спосіб побудувати міцний мир і гарантувати відносно гармонійне співіснування в демократичних умовах полягає і тому, щоб з ясувати «правду» про конфліктну минувшину і надати матеріальну і символічну компенсацію, яка б відображала визнання жертв політичного насилля. Список використаних джерел 1. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. М., с. 2. Грицак Я. Нові повороти в українській політиці пам яті // Захід. нет, , article/80859/. 3. Журженко Т. Міф про дві України (З приводу статті М.Рябчука «Двоїстість чи двозначність? Україна як політична (де)конструкція») // Сучасність N4. С Мінк Ж., Неймаєр Л. Європа та її болісні минувшини. К.: Ніка Центр, с. 5. Рябчук М. Культура памяти и политика забвения // Отечественные записки С Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення. Львів, с. 7. Giddens A. Modernity and self identity, self and society in the late modern age. Cambridge, Polity, Stanford University Press, 1991, 264 p. Огиенко В.И. К вопросу определения понятия «стратегия историзации» Недавний украинский исторический опыт рассматривается с помощью понятия «стратегии историзации». Выделено стратегию примирения через искупление, стратегию историзации конфликтогенного наследия, стратегию исторического долга, стратегию регионализации, стартегию амбивалентности, стратегию амнезии, стратегию активации памяти. Ключевые слова: стратегия историзации, символические практики, историческая культура, украинский исторический опыт. Ogiienko, V.I. Definition of notion «strategy for historization» revisited The recent Ukrainian historical experience by the instrumentality of «strategy for historization» is discussed. Strategies of the reconsiliation through redemption, of the confl ict heritage historization, of the historical debt, of regionalization, of ambivalency, of amnesia and of activation memory are defined. Key words: strategy for historization, symbolical practises, historical culture, Ukrainian historical experience.

6 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(420) «19» Ганцян Р.Ю. Реконструкція ліберально ідеалістичної парадигми на теоретико методологічному рівні Проаналізовано витоки, теоретичне обґрунтування та методологічні засади ліберального ідеалізму у Британії наприкінці ХІХ початку ХХ ст. Встановлено вплив ліберально ідеалістичної парадигми на британських істориків та гуманітаріїв широкого профілю. Ключові слова: ліберальний ідеалізм, інтернаціоналізм, парадигма, суспільствознавство. Глобалізаційні процеси, характерні для новітнього етапу світової історії, не можуть залишатися непоміченими для служителя Кліо. Необхідність осмислення процесів інтернаціоналізації світової історії, помічених ще з часів Європейського Просвітництва, невпинно штовхають історика протягом ХІХ початку ХХІ ст. до пошуків універсальної методології та вироблення гносеологічних моделей її пізнання. Саме такий процес методологічних інновацій спіткав спільноту традиційно зорієнтованих на лібералізм британських гуманітаріїв після ознайомлення із континентальним ідеалізмом у пізньовікторіанську добу, що призвело до появи на початку ХХ ст. ліберально ідеалістичної парадигми, як способу теоретизації над проблемами минулої і сучасної історії. З початком процесу реконструкції ліберального ідеалізму у західній історіографії точаться дискусії з цього приводу. Дослідників даної проблематики можна розділити умовно та три категорії: до першої категорії можна віднести праці, написані переважно у 90 ті роки ХХ ст. теоретиками міжнародних відносин, в яких заперечується наявність ідеалістичної парадигми у міжвоєнний період, яка нібито була сконструйована і розкритикована у повоєнний період прихильниками політичного реалізму (Г.Моргентау, Г.Герц) з метою легалізації власних епістеміологічних засобів пізнання природи та історії міжнародних відносин [4,с ;20,с.65 82;28,с.33 51]. До іншої категорії належать дослідники, які після проведених досліджень схильні вважати ліберальний ідеалізм напівправдою або узагальнюючим лейбелом, що об єднує різноманітні дискурси у межах англо саксонської соціогуманітаристики із приводу актуальних проблем історії сучасності [27;29]. На кінець, третя група дослідників свідомо виокремлює ліберально ідеалістичну парадигму, ідентифікуючи її ознаки та представників [19;21]. На сучасному етапі до розробки даної проблематики долучаються представники історії, філософії, культурної антропології, соціальної психології тощо (Ю.Степлтон, Ф.Гале, Т.Мур, Дж.Морфілд), дослідження яких сприяють дослідженню ліберального ідеалізму. Однак, реконструкція даної парадигми є немислимою без з ясування її епістеміологічних основ. Як і будь який інший сегмент соціогуманітаристики, ліберально ідеалістичне трактування історії сучасності має свої філософські витоки та потребує теоретико методологічного обґрунтування. Одним з перших, хто здійснив ретроспекцію у становленні даної системи поглядів, був Е.Карр, який вбачав причини її виникнення у кінці ХVІII на поч. ХІХ ст., тобто з часу зародження політичної економії та класичного лібералізму. Цей британський історик говорить про появу вкінці ХVІII ст. такого поняття, як «ліберальна справедливість» («laissez faire»), популяризатором якого був батько політичної економії А.Сміт. На протязі ХІХ ст. британські теоретики лібералізму Г.Спенсер, Дж.С. Мілль та інші взяли на озброєння еволюційну теорію Ч.Дарвіна, перетворивши її на соціальний дарвінізм. Подібне нововведення «дозволило філософії «ліберальної справедливості» пристосуватися до нових реалій і нових систем мислення» [9,с.45]. Як пише Е.Карр, такий погляд є англо саксонського походження [9,с.49]. Таким чином, цей вчений появу «утопічного напрямку» вбачає, як наслідок еволюції доктрини гармонії інтересів, і прагнення англо саксонських інтелектуалів шляхом закликів до кооперації і популяризації пацифізму зафіксувати статус кво Британії на початку ХХ ст., як однієї із домінуючих країн у світі. Треба відзначити, що, по перше, Е.Карр тенденційно розглядає британську ліберальну традицію ХІХ ст., представники якої Р.Кобден та Дж.Ст. Мілль найбільшою ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 мірою вплинули на ліберально ідеалістичну традицію першої половини ХХ ст. Як відзначав Дж.Гобсон у праці «Річард Кобден. Міжнародна людина», цим вікторіанським лібералом значною мірою «були засуджені протекціоністські тарифи, як і інші перепони у торгівлі тому що вони втручалися у вільні та дружні відносини між різними націями» [14,с.11]. Лібералізм Р.Кобдена (так званий кобденізм) побудований, значною мірою, на індивідуальному утилітаризмі, що передбачало економічне зростання та процвітання кожного індивіда, критику колоніалізму та принцип невтручання. На початку ХХ ст. ці ідеї були пристосовані «новими лібералами» до нових історичних реалій, що призвело до трансформації індивідуального утилітаризму на колективістський, критика колоніалізму набула більших масштабів і перетворилася на критику імперіалізму. Широко віталися на початку ХХ століття ідеї Дж.Мілля з приводу федералізму [26,с.61]. На думку цього мислителя, «інтелект, переконання та знання були базисом для людського прогресу [7,с.23]. Але, якщо він усередині ХІХ ст. мав на увазі федеральні тенденції у межах Британської імперії, то відтепер історики сучасності вітали принцип федералізму на інтернаціональному рівні. З приводу цього виникає питання, які наукові фактори пояснюють когнітивний переворот, що призвів до виникнення таких феноменів у політичному та науковому житті Британії, як «ліберальний інтернаціоналізм», «новий лібералізм», «соціальний лібералізм», ліберальний ідеалізм» тощо. У значній мірі, це пов язано із таким феноменом у британській філософії, як «ідеалізм» (Д.Бучер, Е.Вінсент) [6,с.1] або «ідеалістичний лібералізм» (Дж.Морфілд) [19,с.25], що виник на підставі розгляду континентальної ідеалістичної традиції та класичного острівного лібералізму академічною спільнотою оксфордських філософів. Як відзначив Т.Саркка, британський ідеалізм може бути осмислений, як один з елементів прогресивного руху у ідеології, філософії, економіці, науці та політиці у Британії кінця ХІХ поч. ХХ ст., який створював сприятливу атмосферу у дослідженні соціальних проблем [26,с.67]. Інші дослідники Д.Бучер та Е.Вінсент відзначили, що британський ідеалізм був відкритий для конструктивного діалогу з іншими радикальними ідеологіями того періоду [6,с.3]. Однією із прерогатив британського ідеалізму була широка можливість експлікації його принципів на практиці. Ідеалісти показали єдність теорії та практики, а також продемонстрували актуальність соціальної філософії при розгляді проблем сучасності. З філософської точки зору, головною метою для ідеалістичних лібералів Оксфорда на межі ХІХ ХХ ст. було осмислення спрямованості історичного процесу, про що говорилося І.Кантом, та шляху до колективістської ліберальної спільноти із врахуванням гегелівського вчення про дух. Як відзначили Т.Мур та Дж.Волтер, вони були переконані у тому, що будь яке суспільство є схильним до моральних принципів, а тому для досягнення загального блага було достатньо перебороти партикуляристські інтереси і зробити можливим поступ прогресу [18,с.7 8]. Таким чином, британський ідеалізм неминуче звертався до аналізу спадщини класиків німецького ідеалізму ХІХ ст. Також зверталася увага на наукову спадщину італійського ідеаліста Б.Кроче [23,с.119]. Особливо, цей вплив Б.Кроче на британську історичну науку прослідковується, згідно з Е.Карром, у 20 ті роки ХХ ст. [10,с.20]. Хоча безпосереднього впливу філософських поглядів І.Канта на представників ліберально ідеалістичного напрямку ми не знаходимо, однак всі вони приділяють значну увагу питанню, сформованому раніше цим представником німецького ідеалізму, а саме проблемі спрямованості сторичного процесу [21,с.421]. І.Кант бачив історію, як процес поглибленої інтеграції між державами, і вважав, що не можливо вивчати ні відносини між країнами, ні специфіку поводження певної держави окремо одна від одної [12,с.1157]. Серед представників ліберально ідеалістичного напрямку Д.Мітрані проводить паралель між поглядами британських лібералів на проблеми сучасності та ідеями перманентного історичного процесу Е.Канта. Так, у праці «Прогрес міжнародного уряду» цей науковець писав: «Якщо моя інтерпретація є коректною, то у міжнародній сфері наша проблема є пристосувати національні погляди до неухильних проблем цивілізованого життя. Ця проблема вже піднімалася Кантом у його нарисі про вічний мир» [17,с.51]. Представник ідеалістичної школи у британській філософії Г.Джонс підмітив ще одну проблему, яку порушив І.Кант. Зокрема, він зазначав, що в

7 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 оcнові «Критики чистого розуму» знаходилася думка, згідно з якою І.Кант визнав індивідуалізм, як такий напрямок вчення, що вичерпав себе [15,с.3]. Для основоположника британського ідеалізму у соціальній філософії Т.Гріна і його студентів, ортодоксальний лібералізм звертався суто до індивідуалізму, що значною мірою призводило до гіпер суб єктивізму та нівеляції колективної моралі політичними філософами. У той же час, Т.Грін та його колеги розглядали соціалізм з інтенцією до «редукції індивідуального під контролем суспільства» [8,с.179]. В кінцевому рахунку, вони прагнули у методологічному відношенні створення «золотої середини» між цими альтернативами [19,с.31]. Для досягнення цієї мети, ці вчені вимагали залучення суспільствознавчих студій з метою викорінення індивідуалізму. Тому активно залучалося вчення Г.Гегеля, що допомагало віднаходити об єктивне добро як на індивідуальному, так і на універсальному рівні. Наприклад, Т.Грін наголошував на існуванні гегелівських «духовних принципів» [22,с.141], а Б.Босанквет на «світі совісті» [5,с.379]. Оскільки ідеалістичні ліберали виражали думку, що «духовні принципи» здатні наділяти індивідуумів рисами інтелігентності та соціальності, то більшість із них віддавали перевагу розгляду соціальних відносин перед абстрактним індивідуалізмом. Як писав Т.Грін, людина «у віддаленні від соціальних відносин не може бути людиною до кінця» [22,с.288]. Однак Т.Грін та його учні не сприйняли роздуми Г.Гегеля про відношення публічного блага і держави, яка, на думку останнього, виступала апогеєм реалізації світового духу. Натомість, вони уникали державницьких концепцій, адже державні інтереси часто були неспівставними із поняттями індивідуального та загального блага, натомість проявляли інтенцію до тиранії. Тому було відкинуто гегелівське бачення держави, як холічної етичної системи. Подібним чином був розкритикований принцип націоналізму, який прослідковувався у європейській континентальній історіографії. Як відзначав сер Дж.Актон, що займав на зламі ХІХ ХХ ст. посаду професора Нової історії Кембриджського університету, «всесвітня історія, природно, залежить від сил, які не є національними, але є наслідком більш загальних причин» [1,с.138]. Його думку повторяє ліберальний історик А.Тойнбі, згідно з яким «діючі сили історії взяті у своєму локальному національному прояві не можуть бути правильно зрозумілі, і тому їх потрібно розглядати у масштабах усієї спільноти» [30,с.12]. Інша ідея, яка була піддана аналізу та модифікації ідеалістичними лібералами, була органічна теорія, яка виникла на підставі залучення дарвінізму у соціальні науки Г.Спенсером та іншими лібералами Вікторіанської епохи. Треба відзначити, що ідеї виживання найсильніших соціальних елементів та природного відбору були відкинуті представниками британського ідеалізму. З приводу цього Д.Річчі стверджував у праці «Дарвінізм і політика», що фокусування Г.Спенсером уваги на принципах індивідуальної адаптації відриває людське буття із соціального контексту, і продукує аморальне, індивідуалізуюче бачення суспільства [24,с.13]. Цей раціоналізм був запозичений у філософа Дж.Річчі випускником Оксфорду Дж.Гобсоном, який теж схильний при розгляді історії сучасності протиставляти природничий відбір іншим раціональним формам відбору. Аналогічну позицію зайняв історик і соціолог А.Ціммерн, який назвав твердження «виживання найсильніших» «курйозною, зловісною та сліпою філософією взяту на озброєння людьми та націями, яким отримують із цього вигоду» [23,с.121]. Хоча соціал дарвінізм заперечувався, однак у нього було запозичено принцип органічності, який поєднувався із гегелівською ідеєю тотальності світу. Згідно із органічною теорією, соціум, як і світова історія, розглядався, як єдине ціле, функціонування якого залежить від кожного структурного елементу. Це дало змогу першим ліберально ідеалістичним історикам сучасності Дж.Гобсону та Н.Енджеллу висунути ідею взаємозалежності (interdependence), що проявлялася інтеграції глобальних масштабів. Зв язок британських істориків із філософією британського ідеалізму є очевидним. Наприклад, такі гуманітарії, як Г.Муррей, А.Ціммерн, Дж.Гобсон, Дж.Брайс, були випускниками Оксфорда вкінці ХІХ на початку ХХ ст., що припало на період викладання філософських курсів ідеалістів Д.Річчі, Б.Босанквета та Р.Гріна. Будучи добре ознайомлені із доробками цих філософів, вони значною мірою запозичували методологічні нововведення у своїх наукових доробках, наділяючи предметне поле властивостями інтеллігібільності (intelligibility). Як відзначив відомий британський історик Р.С. Коллінгвуд у своїй автобіографії, «школа Гріна випускала у громадське ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 життя потік випускників, які зберігали переконання, що філософія, особливо філософія, яку вони вивчали у Оксфорді, була важливою справою, і їхнім завданням було реалізувати її на практиці» [11,с.191]. Отже, те що починалося оксфордськими філософами ідеалістами на зламі століть, як спроба осмислити відповідність гегелівського ідеалізму, вікторіанського лібералізму, соціал дарвінізму та класичної політекономії сучасним реаліям, переросло у трансформацію класичного лібералізму та континентального ідеалізму, внаслідок чого були трансформовані чи заперечені принципи спекулятивного індивідуалізму, невтручання, природного відбору, державо та націонцентризму тощо. Трансформація гносеологічних прийомів призвела до зміни онтологічних акцентів. Натомість теоретико методологічне обґрунтування у ліберальних ідеалістів отримали такі поняття, як загальне благо, взаємозалежність, розсудливість, раціональний вибір, федералізм, інтернаціоналізм тощо, які відтепер стали на постійній основі розглядатися, як невід ємна частина сучасної реальності. Зміна методологічного інструментарію була пояснена істориком А.Тойнбі наступним чином: «У наш час головним у свідомості суспільства являється осмислення себе, як частини більш широкого універсуму, тоді як особливістю суспільної самосвідомості минулого століття була властивість вважати себе, своє суспільство замкненим універсумом» [30,с.6 7]. Його підтримував Дж.Гуч, згідно з яким «ідеї, ідеали та експерименти зробили поступ глобальним. Цивілізація стала інтернаціональною» [13,с.232]. Результатом такої амальгами здобутків континентального ідеалізму та острівного лібералізму у процесі пізнання сучасної історії британськими суспільствознавцями стала поява ліберально ідеалістичної парадигми, як способу пояснення соціальної дійсності у її теперішньому та минулому проявах. Список використаних джерел 1. Acton J. Lectures on Modem History / John Acton. London: Macmillan and Company, p. 2. Ashvorth M.L. Did the Realist Idealist Great Debates Really Happen // International Relations T.16, 1. P Hall I. The imperial paradox in liberal international theory // Journal of International Political Theory Т.4, 1. P Ashvorth M.L. Where are the idealists in interwar International Relations? // Review of International Studies T.32, 3. P Bosanquet B. Science and Philosophy / Bernard Bosanquet. New York: Macmillan, p. 6. Boucher D., Vincent A. British Idealism and Political Theory / David Boucher, Andrew Vincent. Edinburg: Edinburg University Press, p. 7. Butler L. Leonard Woolf and the politics of reason in interwar Britain. A thesis submitted to the Departament of History. In confomity with the requirementrs for the degree of Master of Arts. K.: Kingston, Queen s University, p. 8. Caird E. The Present State of the Controversy Between Individualism and Socialism / The British idealists / Edited by Boucher D. C.: Cambridge University Press P Carr E.H. The Twenty year s crisis : An Introduction to the study of foreign relations / Edward Hallet Carr. N. Y., p. 10. Carr E.H. What is History? The George Macaulay Trevelyan lectures delivered in the university of Cambridge, January March 1961 / Edited by R.W. Davies. N. Y.: Penguin Books, p. 11. Collingwood R.S. An Autobiography / R.G. Collingwood. Oxford: Oxford University Press, p. 12. Doyle W.M. Liberalism and World politics / The American Political Science Review T.80,.4. P Gooch G.P. History of our time, / [edited by H.Fisher, G.Murray, A.Thompson]. L.: Williams and Norgate, c. 14. Hobson A.J. Richard Cobden: The International Man / A.Hobson. L.: George Allen and Unwin, LTD, p. 15. Jones H. The Social Organism / The British idealists / Edited by Boucher D. C.: Cambridge University Press P Kant I. Kant s Principles of Politics, including his essay on Perpetual Peace. A contribution to Political Science / [trans. W.Hastie]. Edinburgh: Clark, Режим доступу: Mitrany D. The progress of international government / D.Mitrani. L: Allen & Unwin, p.

8 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Moore T., Walter J. The new social order? Australia s contribution to «new liberal» thinking in the interwar period // Refereed paper presented to the Jubilee conference of the Australian Political Studies Association. Canberra: Australian National University, p. 19. Morefield J. Covenants without Swords. Idealist Liberalism and the Spirit of Empire / Jeanne Morefield. P.: Princeton University Press, p. 20. Nicholson M. Realism and utopianism revisited / Eighty Years Crisis. International Relations / [edited by Dunne Tim, Cox Michael, Booth Ken. C: Cambridge University Press, P Osiander A. Rereading Early Twentieth Century IR Theory: Idealism Revisited / International Studies Quarterly P Prolegomena to Ethics. By the late Thomas Green / Edited by A.C. Bradley. Oxford: Clarendon Press, p. 23. Rich P. Reinventing Peace: David Davies, Alfred Zimmern, and Liberal Internationalism in interwar Britain // International Relations. L.: Sage Publications T.16, 1. P Ritchie D.G. Darwinism and politics / Ritchie G. David. L.: Swan Sonnenschein & Co., p. 25. Ritchie D.G. Ethical Democracy Evolution and Democracy / The British idealists / Edited by Boucher D. C.: Cambridge University Press P Sarkka T. Hobson s Imperialism. A Study in Late Victorian Political Thought / Timo Sarkka. Jyvaskyla: University Jyvaskyla, p. 27. Vigneshvaran D., Quirk J. International relations first great debate: Context and tradition / Australian National University, Department of International Relations Working Papers. Canberra: RSPAS, 2004 Т p. 28. Wilson P. The myth of the First Great Debate / Eighty Years Crisis. International Relations / [edited by Dunne Tim, Cox Michael, Booth Ken. C: Cambridge University Press, 1998 P Wilson P. Where are we now in the debate about the first great debate? / International Relations and the First Great Debate / edited by B.Schmidt. L.: Routledge, P Тойнби А.Дж. Цивилизация перед судом истории. Сборник / [Пер. с англ. под ред. д.и.н., проф. В.И. Уколовой и к.и.н. Д.Э. Харитоновича]. М.: Айрис Пресс, c. Ганцян Р.Ю. Реконструкция либерально идеалистической парадигмы на теоретико методологическом уровне Проанализированы истоки, теоретическое обоснование и методологические основы либерального идеализма в Британии в конце XIX начале ХХ века. Установлено влияние либерально идеалистической парадигмы на британских историков и гуманитариев широкого профиля. Ключевые слова: либеральный идеализм, интернационализм, парадигма, обществоведение. Hantsyan, R.Y. Reconstruction of the liberal idealistic paradigm on the theoretical and methodological levels The article analyzes origins, theoretical basis and methodological foundations of liberal idealism in Britain in the late XIX early XX century. It has been established an infl uence of the liberal idealistic paradigm on British historians and humanitarians of a wild specialization. Key words: liberal idealism, internationalism, paradigm, social science ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(100):39 Іщенко Д.В. Проблема міфів про спільне походження в контексті дослідження національних ідентичностей Формування й еволюція національних ідентичностей зумовлювалась особливим комплексом ідей та уявлень, сконструйованих в історичному минулому сучасних націй. Одним із його першорядних елементів виступають міфи про спільне походження. Аргументи на користь їхнього поглибленого вивчення можна побачити в окремих концептах, що їх представлено в рамках наукової дискусії, присвяченої націям та націоналізму. Ключові слова: міфи про спільне походження, колективні генеалогії, уявлення про минуле, нації, націоналізм, національні ідентичності, етноси, «етносимволізм», «переніалізм». Сьогоднішній світ складно уявити чимось іншим, аніж ареною, на якій головні та другорядні ролі належать спільнотам, означуваним як «нації». Вони, своєю чергою, об єднуються в ширші «цивілізаційні» утворення, зберігаючи при цьому чітко окреслені «національні» ідентичності, феномен, визначальний як для внутрішньосуспільного життя, так і для розгортання «міжнародних» (а, точніше, міждержавних) відносин. Кожна з цих сучасних націй здатна представити власну інтерпретацію місцевої та всесвітньої історії, репрезентуючи таким баченням не лише відповідну колективну ідентичність, але й цілком конкретну політичну програму, необхідну для функціонування т.зв. «національної держави». В академічному вимірі окреслену ситуацію відображає безустанно політичне осмислення націоналізму, який позиціонується, приміром, як «особливо придатна форма політичної поведінки у контексті сучасної держави і нинішньої державної системи» [1,с.1 2] або як «політичний принцип, згідно з яким політична та національна одиниці мають збігатися» [2,с.1]. Національний статус при цьому постає «загальновизнаною вартістю політичного життя нашого часу» [3,с.3], а націоналістична ідеологія «головним теоретичним і політичним викликом для осяжного майбутнього» [4,с.ІХ]. У такій площині репрезентації «національного минулого» набувають першорядного значення, виступаючи, одночасно, в ідеологічній та психологічній якостях, що видається належним аргументом на користь їхнього ретельного аналізу. У такому контексті доцільно звернути особливу увагу на явище, котре, на наш погляд, належить до головних елементів історико ідеологічного дискурсу сучасних націй. Йдеться про колективні генеалогії, засновані на міфах про спільне походження та, частково, на міфах про походження інших спільнот. Так, заледве можна заперечити той факт, що всі теперішні нації виводять себе від тих чи тих предків племен, народів або етнічних груп. Це означає, що уявлення про родовід спільноти складають одну з невід ємних основ того різновиду ідентичності, що визначається як «національна». Відтак, поглиблене вивчення генеалогічних конструкцій, котрі витворювалися за різних періодів «національної історії», насамперед, у суспільно політичному та соціокультурному вимірах, мусить, на наше переконання, посприяти кращому розумінню ролі, яку відіграють національні ідентичності в житті людських колективів. У даній статті ми спробуємо висвітлити те місце, що належить проблематиці міфів про спільне минуле, спільних предків та спільне походження в нинішній навколонаціоналістичній дискусії. Її розгортання, за словами британського соціолога Ентоні Сміта, одного з головних теоретиків у зазначеній сфері, зумовлюється, насамперед, питанням про те, якому саме історичному періоду слід приписати появу та подальше функціонування націй із націоналізмами [5,с.27]. На основі гіпотез, які висловлювалися в цьому зв язку, усталилася низка парадигм, актуальних на даний момент, а саме «модернізм», «переніалізм», «примордиалізм» та «етносимволізм» [6,с.48 62]. Модернізм, якому, за Смітом, вдалося зберегти свій «ортодоксальний» статус, набутий після Другої Світової війни [5,с.29 30], постає в двох основних формах: хронологічній, котра констатує модерність націоналізму саме як ідеології, та соціологічній, у межах якої не лише націоналізм, але і самі нації, національні держави, національні

9 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ідентичності та «інтернаціональне» суспільство розглядаються продуктом лише того «сучасного» періоду, що розпочався після Французької революції [6,с.48 50]. Так само двома напрямками представлено і переніалізм із його вірою в існування націй за будь якого історичного періоду: перший з них, означений Ентоні Смітом як «безперервний», обстоює уявлення про тяглість історії конкретних націй, що постають породженням середньовічної або, подеколи, античної доби; тоді як другий, «рекурентний», виступає із «сміливішою» ідеєю про одвічний характер націй, здатних перероджуватись і відновлювати колективні ідентичності [6,с.51 52]. Близький до переніалізму, але, на думку Ентоні Сміта, суттєво відмінний від нього, примордиалізм уподібнює нації, етнічні групи та раси до родинної системи, заснованої на кровному зв язку і прагненні поширення генофонду (соціобіологічний підхід), та (у випадку більш впливового соціологічного напрямку) визначає формування етнічних груп та націй як процес, скеровуваний такими «культурними даностями» суспільного буття, як от мова, релігія, раса, етнічна приналежність та територія: саме ці категорії, на переконання примордиалістів, зумовлюють основні форму історичного взаємозв язку між індивідами та, з плином часу, витворюють ту базу, на якій надбудовуються більш складні політичні формації [6,с.52 53;7,с.12;8,с.87]. Нарешті, етносимволізм, до якого Ентоні Сміт відносить і свої теорії, покликаний, за його словами, зосередитись «на суб єктивних і суспільно культурних елементах,...звертаючись до злободенних символічних питань етнічної ідентичності, міфів і пам яті, які так часто важко піддаються розв язанню» [6,с.60]. Така спрямованість зумовлює головні властивості цієї парадигми, а саме: 1) прагнення продемонструвати взаємні впливи між елітами та нижчими верствами, 2) особливу увагу до питання про вплив попередніх форм колективної ідентичності «на піднесення націй» та визнання націоналізму і націй «частиною ширшої етнокультурної «родини» колективних ідентичностей і прагнень», а також 3) намагання надати «історичні і/або соціологічні пояснення причин тривалої емоційної вірності багатьох людей своїм етнічним спільнотам і націям» [6,с.58 60]. Відтак, «пов язуючи національні ідентичності з попередніми етнічними узами, етносимволізм проливає світло на нинішню владу сучасних націй над багатьма людьми», а це, за Смітом, зумовлює посилену увагу етносимволістських досліджень до «культурних» чинників символів, спогадів, міфів, вартостей і традицій [6,с.59] як до неодмінних атрибутів етнічних спільнот («названих і самовизначених масивів населення з міфами про спільне походження, спільними історичними спогадами, елементами спільної культури і певним ступенем етнічної солідарності») та сформованих на їхній основі націй [7,с.13 14,22 32;9,с.30 31;10,с.53 54,59]. Загалом, основні риси підходу, обстоюваного Ентоні Смітом, можна, у значно спрощеній формі, викласти за такою схемою: 1) етнічні спільноти («ethnies») існують як колективи, що усвідомлюють себе окремою групою та мають для неї відповідну назву, засновуючи цю етнічну ідентичність і солідарність на відповідних міфах про спільну історію та походження; 2) це виразне самовизначення, у т.ч. набуття власної назви, а також плекання символічних елементів (міфів, у т.ч. міфів про походження, спогадів, символів і традицій) відрізнятимуть культурну спадщину «ethnies» (та пізніших націй) від спадщини сусідів [10,с.57,59]; 3) на цій культурній спадщині зростають сучасні нації за рахунок політичного розвитку етнічних спільнот та перетворення їхніх територій на «батьківщини», на всі закутки яких поширюються спільні звичаї й закони [10,с.55]. Одне з ключових місць тут належить саме міфам про спільне походження: як можна побачити, вони фігурують серед головних культурних елементів, на основі яких, за Смітом, вибудовуються нації. Розмірковуючи про значення таких витворів генеалогічної міфології, Ентоні Сміт пропонує розділити їх на дві категорії: 1) «біологічні» та 2) «культурно ідеологічні» [11,с.57]. У першому випадку в якості міфотворчого мотиву постає саме походження: поети і літописці намагаються довести наявність генеалогічного зв язку між спільнотою, до якої вони належать, та героями засновниками або божествами. «Біологічні» міфи забезпечують посилення колективної солідарності, зображуючи етнічну спільноту як родинне угруповання або мережу родичів, пов язаних генеалогічною приналежністю ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 до спільного предка. Це відмежовує членів спільноти, на яку розповсюджено відповідний міф або міфи, від представників інших груп з інакшою генеалогією. У другому різновиді міфів принцип «кровної» спорідненості підміняється концептом про духовну пов язаність із уявними предками, а замінником біологічного походження виступає успадкування ідей, чий престиж вибудовується на їхньому древньому статусі. У цьому випадку в якості головного завдання для внутрішньої «цільової аудиторії» вбачається, приміром, «відновлення героїчного духу», який за «золотого віку» надихав тих героїв, що у таких «культурно ідеологічних» міфах фігурують у ролі предків, тоді як походження від них зводиться не до родоводу, а до певних чеснот і характерних культурних рис мови, звичаїв, інституцій, релігії й подібних явищ [11,с.57 58]. «Біологічні» міфи, за Смітом, найбільш характерні для «ієрархічних націй», що існували в Західній Європі Пізнього Середньовіччя, коли володарі та еліти «засвідчували сильні національні почуття та ідентичність», намагаючись при цьому легітимізувати свою владу та посилити очолювані ними держави [10,с.14, ], тоді як «культурно ідеологічні» для «націй, заснованих на заповіті», що складаються від часів Реформації, [10,с.14, ], зумовлюючи формування «республіканських» націй, головних акторів на світовій арені сьогодення [10,с.15, ]. Показово, що Ентоні Сміт ототожнює міфи про походження із політичним міфом, котрий виступає в якості елемента «етноісторії», тобто суб єктивного «бачення пізнішими поколіннями певної культурної одиниці населення досвіду своїх справжніх чи гаданих предків». Однак, міфи, особливо міфи політичні, не означають, на його думку, чистої вигадки, а, натомість, «містять зерно історичного факту, на якому наростає перебільшення, ідеалізація, викривлення й алегорія»: вони, відтак, функціонують як «історії про героїчне минуле, що їх розповідають і їм вірять, які служать деяким колективним потребам у теперішньому і майбутньому» [12,с.92]. Серед прикладів етноісторичного письма в західній традиції, поряд із Гомеровими поемами та Біблією, Сміт називає епос і хроніку як головні форми домодерної етноісторії з такими властивостями, як от «наголос на героїчному й величному, віра в приклад чесноти, історія про походження і початкові блукання спільноти, можливо, також про звільнення від гонінь і об єднання, свідчення про заснування держави, а понад усе міф про золотий вік ратоборців, святих і мудреців, який становить внутрішній стандарт для спільноти, exemplum virtutis для наслідування, спонуку і модель для етнічного оновлення» [12,с.93]. Наведені характеристики видаються придатним теоретичним підґрунтям для аналізу міфів про походження та їхньої ролі у формуванні національних ідентичностей. Однак, поряд із гіпотезами Ентоні Сміта, слід відзначити й кілька інших етносимволістських та переніалістських підходів, важливих для вивчення колективних генеалогій. Один із них належить американському історикові й політологу Джону Армстронґу, якого, попри продемонстроване ним «переніалістське тяжіння» до «применшення відмінностей між націями й етнічними ідентичностями», Ентоні Сміт зараховує до, наразі нечисленних, на його погляд, представників етносимволізму [6,с.59 60]. На думку Джона Армстронґа, котрий, серед іншого, досліджував і проблематику Східної Європи та, зокрема, України, сучасний націоналізм доцільно розглядати як частину того циклу, що його здійснює етнічна свідомість, виявляючись із властивою їй рекурентністю за всіх історичних періодів, нехай і в формі, цілковито відмінній від націоналістичної [13,с.4]. Відтак, етнічність постає не основоположною формою соціальної організації, а, натомість, «клунком мінливих взаємодіянь», в якому надзвичайно складно розмежувати різноманітні ідентичності, як от класову чи релігійну, оскільки ті, своєю чергою, можуть на певному етапі трансформуватися в таку ідентичність, що уявлятиметься винятково етнічною [13,с.6]. Однією з її вихідних рис Джон Армстронґ називає протиставлення іншим етнічним групам, з яких, часто, лише одна або дві відіграють провідну роль у конструюванні етносом власного самоусвідомлення [13,с.5]. Породжені цим способом уявлення про етнічні кордони разом із символами й міфами визначають, за Армстронґом, такі вияви етнічної комунікації, як просторовий (між «своїми й чужими»), часовий («між живими й мертвими») та територіальний (заснований на дискурсі про «свою землю»), а вони, своєю чергою, виступають в

10 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 якості елементів легітимаційного комплексу міфологічних структур, («міфорушія»), що ним зумовлювано розбудову ідентичності в її стосунку до відповідного політичного утворення (або «політії», яка передує сучасній «державі») [13,с.7 9]. Вивчення легітимаційних міфів і символів, поширюваних згаданою комунікаційною системою (під контролем еліт або, як у деяких випадках, контреліт), сприятиме, на переконання Армстронґа, кращому розумінню того взаємозв язку, що існує між «політійними» ідентичностями та етнічною еволюцією в рамках «повільної появи націй за домодерного періоду» [13,с.6 7, ]. У загальних рисах наведені формулювання можна підсумувати таким чином: 1) на різних етапах передмодерної доби виникають колективи, які витворюють певні міфо символічні комплекси, засновані на протиставленні себе «іншим»; 2) своєю чергою, «міфорушії» застосовують ці комплекси для конструювання етнічних ідентичностей, котрі ув язуються із конкретними «політіями»; 3) такі ідентичності, адаптувавшись до реалій пізньої модерності, продовжують існувати в формі націоналізмів, пов язаних із сучасними державами. Подібного бачення, хоча й з деякими відмінностями, дотримується низка європейських медієвістів, спираючись, як відзначає Ентоні Сміт, на ідею «етнополітичної неперервності, яка могла правити (а то й ні) за основу пізніших національних держав» [10,с.25]. Так, британська дослідниця Сюзен Рейнолдс обстоює тезу, згідно з якою ті якості, котрі визнано визначальними властивостями націй, а саме їхнє існування в формі природних спільнот із спільними для її членів культурою, ідентичністю, міфами, історією, історичною долею, а також статусом і спроможностями політичного утворення, простежуються задовго до XVIII століття, виявляючись, зокрема, ще в європейському Середньовіччі [14,с.54 55]. Відтак, основну увагу, на думку зазначеної авторки, доцільно присвятити еволюції самого поняття про спільноту, що одночасно виступає як колектив, об єднаний генеалогією і культурою, та політичний організм «політія» або «держава». Такі властивості Рейнолдс вважає притаманними ще середньовічним «regna» королівствам та герцогствам, які постали в Західній Європі після розвалу Каролінгської імперії. У цьому контексті особлива роль відводиться тим таки генеалогічним міфам, адже саме вони забезпечують сприйняття середньовічною людиною такого явища, як королівство не в його політичній іпостасі, а саме в якості біологічно спорідненої громади із спільним походженням [14,с.55 56]. Ті міфи про походження, що функціонували в Європі до кінця Середніх віків, вбачалися, за Рейнолдс, безсумнівно «істинною» історією, що посилювало їхні легітимаційні спроможності, а також дозволяло адаптувати початкові колективні генеалогії до тих змін, що їх зазнавали європейські політії протягом століть. Аби проілюструвати такі здатності до політичного пристосування генеалогічної міфології, Сюзен Рейнолдс наводить особливо вдалий, на нашу думку, приклад, звернувшись до одного з ключових «національних» родоводів в європейській передмодерності. Йдеться про міфологему, що нею, заявивши про свої троянські витоки, послуговувались як франки Меровінгської доби, так і підданці Французького королівства в XIV столітті: останні мали доволі слабкий біологічний зв язок із тим людом VII сторіччя, що називався «франками», а кордони, в яких мешкали французькі «троянці» Пізнього Середньовіччя геть не збігалися з тими, що їх окреслювали Меровінги. Однак, усвідомлення «тяглості», витворене троянським генеалогічним міфом, ототожнювалося в уяві французів із життям політичного організму (у даному випадку Франції, названої так на честь франків троянського роду). На переконання Сюзен Рейнолдс, таке відчуття минулого фактично не відрізняє середньовічні спільноти від сучасних націй [14,с.57 58]. Такий підхід має суттєву відмінність від концепції, запропонованої Ентоні Смітом. Так, в його трактуванні етнічна солідарність передувала політизації, що забезпечує виникнення націй. Натомість, за Рейнолдс, етнічність доречніше вважати не причиною, а результатом функціонування тих «політій», котрі постали за Середньовіччя й оперували етнічними символами та уявленнями (в т.ч. й міфами про походження), а перетворившись на сучасні держави, виступили в якості такого собі каркасу, на якому тримаються актуальні для нинішніх націй поняття спільних етнічних коренів [14,с.60]. У цьому зв язку Сюзен Рейнолдс вважає вивчення домодерних політичних ідей та ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 практик урядування, зокрема у стосунку до етнічних уявлень, необхідною передумовою для розуміння витоків сьогоднішнього націоналізму [14,с.64]. Уявлення про європейські нації як про спадок Середньовіччя, обстоювали також іспанський соціолог Хосеп Льобера та британський історик Адраін Гейстінґс. Так, за Льоберою, розмаїті історичні, культурні та політичні чинники «середньовічного міленіуму» спричинились до появи національного самоусвідомлення спільнот, заснованого на способах їхньої самоорганізації, окресленні власної території, а також на легітимаційних міфах про походження, ідеях біологічної спорідненості (між членами відповідних «рас»), самоназвах, символах колективної ідентичності, спільних спогадах тощо [4,с.3 4]. Як зазначалося вище, Ентоні Сміт навів приблизно аналогічний перелік «культурних елементів» того фундаменту, на якому, згідно з його баченням, постають сучасні нації. У трактуванні Хосепа Льобери такі елементи фігурують як складові частини ідеологічних конструкцій минулого, чиє «ієрархічне та геометричне накопичення» зумовлює реалії сьогодення [4,с.ХІІ]. Адраін Гейстінґс, особливо підкреслюючи своє критичне ставлення до теорій модерністської школи, виводив походження націй від окремих етнічних утворень, чий розвиток визначався посиленим самоусвідомленням, функціонуванням держави та трансформацією народної мови в літературну [15,с.3,11]. На його переконання, прототипом нації й національної держави є випадок Англії, вивчення якого в «національному» контексті має розпочинатися саме із середньовічного періоду [15,с.4 7,9]. Міфи про етнічне походження, поряд із мовою, територією й релігією, виступають у баченні Гейстінґса визначальними «критеріями» при формуванні націоналізмів. Причому, кожен з цих «критеріїв», у т.ч. колективні генеалогії, може виявитись домінантним у тому чи тому випадку, зумовивши таким чином свою неповторну форму національної свідомості [15,с.25]. Наведені формулювання «етносимволістів» і «переніалістів» спонукають відзначити їхню подібність до тих, котрі фігурують у дещо іншому дискурсі, подеколи підкреслено дистанційованому від теоретизування про нації і націоналізми. Йдеться про дискусію, започатковану в площині етнології російським вченим Левом Гумільовим. Згідно з його теорією «пасіонарності», етноси проходять відповідний цикл розвитку, спровокований сплеском енергії, рівень якої визначає подальше життя етнічних утворень. Відтак, етногенез постає процесом із: 1) високою «пасіонарністю» на ранній стадії, коли витворюється унікальний стереотип поведінки та окреслюється самоорганізація етносу, 2) «пасіонарним перегріванням» і кризами, що неуникно виникають далі, й 3) поступовим згасанням «пасіонарності», за якого етнос проходить добу, що вважається розквітом (коли більшість «пасіонаріїв» воліє реалізовуватись у науці та мистецтві, радше ніж на воєнній ниві або в пристрастях релігійного протистояння), та поступово наближається до своєї «зими», за якою може слідувати лише зникнення етнічної одиниці та влиття її компонентів до нових, «пасіонарних», етносів [16,с ]. Ще в середині 60 х років ХХ століття Лев Гумільов запропонував визначення терміну «етнос», співзвучне тим формулюванням, що висловлювалися протягом останніх десятиріч багатьма, насамперед критично налаштованими стосовно «модернізму», учасниками навколонаціоналістичної суперечки. Так, за Гумільовим, етнос це колектив індивідів, що протиставляє себе всім іншим колективам. Він виникає й зникає в історичному часі. Але доти, доки триватиме інерція «пасіонарності», люди, що належать до певного етносу, ототожнюватимуть себе саме з ним, причому, в багатьох випадках, незалежно від того, чи вони розмовляють мовою предків, шанують їхні звичаї, дотримуються ритуалів тощо. При цьому етноси однолітки витворюють «суперетноси», які традиційно сприймаються як «цивілізації» й які розвиваються та зникають разом із своїми засновниками, залишаючи після себе, головним чином, матеріальний, культурний та, інколи, інституційний спадок. [16,с.723, ;17,с ,307]. Проблему уявлень про спільні корені Лев Гумільов розглядав у кількох контекстах. Так, на його переконання, ідеї та міфи про походження не визначають біологічної природи етносів, а неусвідомлення їхнього ситуативного застосування призводить до хибного розуміння етнічної історії. Це, насамперед, стосується етнонімів з їхніми генеалогічними обґрунтуваннями (як от у випадках із «римлянами», «ромеями» й

11 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 «румунами» або «тюрками», «татарами», «монголами», «таджиками» чи «турками»), кожен з яких за різних періодів може належати різним гетерогенним колективам, об єднаним у ті чи інші етноси [16,с.69 71,93 98;17,с.297, ]. Разом з тим, саме ця суб єктивність видається визначальним чинником у формуванні етнічного самоусвідомлення та тих ідентичностей, що породжуються в межах того чи іншого етносу, а також у тих колективах, котрі послуговуватимуться його самоназвою пізніше. Особливе значення генеалогічних міфів в теорії Гумільова визнається ще й у стосунку до етнічної психології, вияви якої зумовлюються відповідною фазою етногенезу. Так, в «інкубаційній» фазі, коли етнос ще не заявив про себе й лише виходить на ту арену, де йому судилося відіграти свою роль, формулюються оригінальні концепти про походження його членів (приміром, від мавпячого принца й мавки ракшаси, як у тібетців VI VII ст., від вовка та дочки хуннського принца в т.зв. телесців, від вовка й лані в монголів перед Чінгісханом, а також від малолітнього хуннського царевича та вовчиці в давніх тюрків). Після стрімкого посилення етнічного утворення протягом фази «злету» ці міфи набувають офіційного статусу, ув язуючись, передусім, із владними династіями та поширюючись при цьому на увесь загал [18,с.21 24]. Вони, хоча й у зміненій формі, фігурують і на інших етапах, зокрема у т.зв. «інерційній фазі», яка, у випадках неперервності етногенезу, починається після криз «пасіонарного перегрівання» й «надлому». Протягом цієї «золотої осені цивілізації», коли «після пережитих потрясінь люди прагнуть не успіху, а спокою» й, з цієї причини, відбувається зміна суспільного імперативу, вибудовуються уявлення про «ідеального носія найкращого стереотипу поведінки», які надалі виступають в якості взірця для наслідування. Такі взірці представлено культами правителів у давніх цивілізаціях та в Римській імперії, постаттю «джентльмена» в Англії XVII XIX століть, оповідками про «богатирів» у Центральній Азії та про «грамотного селянина» в Китаї у відповідні періоди етнічного поступу. А засновуються ці, породжені інерційними фазами, ідеали саме на міфологічному матеріалі (як от в культурах нинішньої степової Азії на сказаннях про давніх героїв) [16,с ]. На нашу думку, такі поняття слід розглядати як один із різновидів генеалогічних історій, що застосовується для конкретних суспільних потреб, а саме для стабілізації тієї ситуації, в якій живе спільнота етнос. Така роль генеалогічної міфології як джерела для формулювання уявлень про ідеальний тип поведінки в суспільстві нагадує ті функції, котрі, згідно з провідними антропологами ХХ століття Броніславом Маліновським та Мірчею Еліаде, виконуються міфами, надто міфами космогонічними, в первісному суспільстві, виступаючи в якості «суспільного статуту» та «постійного взірця» [19,с.100, ;20,с.16,18,29,31]. Таке порівняння залишається актуальним і в контексті фази, що її Лев Гумільов назвав «меморіальною»: згідно з його визначенням, цього етапу досягають ті етноси, яким вдалося проіснувати понад тисячу двісті років і перейти до тихого існування в гармонії з навколишнім середовищем, зосередженим навколо оспівування і «пам ятання» свого «славетного» минулого [16,с ]. Очевидно, за таких обставин увесь міфологічний матеріал, зокрема колективні генеалогії, принаймні ті, що залишилися незабутими, стають у пригоді для сентиментальних потреб літнього етнічного утворення, тоді як ідеї про спільне походження можна загалом відстежити впродовж всього життя окремого етносу з відповідними адаптаціями до умов етногенезу. Наведені формулювання Лева Гумільова видаються доволі близькими до «переніалістських» та «етносимволістських» підходів із їхнім наголосом саме на «етнічних» передумовах еволюції «націй», а таке бачення, на нашу думку, надає належні аргументи на користь визнання проблеми міфів про походження одним із першочергових об єктів для дослідження в сфері національних ідентичностей. Отже, спробуємо узагальнити викладене. У низці теорій, присвячених націям і націоналізму, міфам про (етнічне) походження та уявленням про спільне минуле, спільних предків, спільну історичну долю, успадковані давні традиції тощо присвячено певну увагу: вони, разом з іншими чинниками, виступають в якості складових елементів того фундаменту, на якому вибудовуються нації та національні ідентичності, продовжуючи цим певний процес або ґенезу, розпочату задовго до модерності. Такі підходи обстоюються, насамперед, представниками «етносимволізму», зокрема британським соціологом Ентоні Смітом, та такими «переніалістами» й «медієвістами», ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 як Сюзен Рейнолдс, Джон Армстронґ, Хосеп Льобера та Адріан Гейстінґс. Міфи про походження фігурують і в рамках «пасіонарної теорії» Лева Гумільова, зокрема, як чинники, що відображають самосвідомість етносу та відповідну фазу його розвитку. У контексті європейських націй і національних ідентичностей наведені гіпотези спонукають розглядати колективні генеалогії та споріднені з ними історичні міфи як складову частину «культурних основ» або етнічного і політичного підґрунтя сучасних національних ідентичностей, породжених Середньовіччям і ранньомодерною добою. Вивчення міфів про походження в окресленому зрізі видається необхідною передумовою та розуміння тих, актуальних для сьогодення, «ментальних мап», котрими окреслюється розподіл ролей між національними спільнотами в сучасному світі. Список використаних джерел 1. John Breuilly. Nationalism and the State. Manchester University Press, с. 2. Ernest Gellner. Nations and Nationalism. Cornell University Press, с. 3. Benedict R.Anderson. Imagined communities: reflections on the origin and spread of nationalism. London: Verso, с. 4. Josep R.Llobera. The God of Modernity: The Development of Nationalism in Western Europe. Oxford: Berg, c. 5. Anthony D.Smith. The nation in history: historiographical debates about ethnicity and nationalism. Hanover: The University Press of New England, с. 6. Сміт Ентоні Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія. К.: К.І.С., с. 7. Anthony D. Smith. The Ethnic Origins of Nations. Oxford: Blackwell, с. 8. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. К.: Либідь, с. 9. Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. К.: Основи, с. 10. Сміт Ентоні Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. Наукове видання. К.: Темпора, с. 11. Anthony D.Smith. Myths and Memories of the Nation. Oxford University Press, c. 12. Сміт Ентоні Д. Нації та націоналізм у глобальну епоху. К.: Ніка Центр, с. 13. John A. Armstrong. Nations before Nationalism. University of North Carolina Press, c. 14. Susan Reynolds. The Idea of the nation as a political community // Power and the nation in European history. Len Scales, Oliver Zimmer [eds.]. Cambridge: Cambridge University Press, с. 15. Adrian Hastings. The Construction of Nationhood. Ethnicity, Religion and Nationalism. Cambridge University Press, c. 16. Лев Гумилёв. Этногенез и биосфера Земли. М.: Эксмо, с. 17. Лев Гумилёв. О термине «этнос» // Гумилёв Л.Н. Собрание сочинений. С.Пб.; М.: Кристалл, Оникс, с. 18. Лев Гумилёв. Древние тюрки. М.: «Клышников Комаров и К», с. 19. Бронислав Малиновский. Магия, наука и религия. М.: «Рефл бук», с. 20. Мирча Элиаде. Аспекты мифа. М.: Инвест ППП, с. Ищенко Д.В. Проблема мифов об общем происхождении в контексте исследования национальных идентичностей Формирование и эволюция национальных идентичностей обусловливалась специфическим комплексом идей и понятий, сконструированных в историческом прошлом современных наций. К его первостепенным элементам принадлежат мифы об общем происхождении. Аргументы в пользу их углубленного изучения заложены в отдельных концепциях, представленных в рамках научной дискуссии о проблематике наций и национализма. Ключевые слова: мифы об общем происхождении, коллективные генеалогии, представления о прошлом, нации, национализм, национальные идентичности, этносы, «этносимволизм», «перениализм». Ishchenko, D.V. Myths of common descent and the studies of national identities National identities emerged and evolved on the grounds of a compound set of ideas, formulated in historical past of contemporary nations. One of the most signifi cant roles within this mental structure belongs to myths of common descent. Arguments in favour of their thorough examination may be found in the concepts that are expressed within the ongoing academic debate on nations and nationalisms. Key words: myths of common descent, origin myths, collective genealogies, notions of the past, nations, nationalism, national identities, ethnic entities, Ethnosymbolism, Perennialism.

12 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(100)05 Лукашенко А.І. Міждисциплінарний вимір та методологія історії християнської повсякденності Сучасна методологія повсякденної історії, релігійний аспект повсякденності, тотальність впливу релігії на середньовічну повсякденність. Ключові слова: повсякденність, методологія, релігія, міждисциплінарний підхід, повсякденні сфери життя суспільства. Актуальним напрямком у сучасній історичній науці є історія повсякденності, яка предметом дослідження бере саму людину і її життя. Для України подібні дослідження є надзвичайно важливими, оскільки є показником подолання формаційного підходу у науці та наслідків тоталітарного режиму у свідомості науковців. Підсилюють історію повсякденності в даному випадку релігійні аспекти. Так, вплив християнства на суспільну свідомість важко недооцінити, що є третім критерієм актуальності статті. Крім того, невизначеність методологічного апарату дослідження повсякденної історії породжує наукову доцільність робіт такого характеру. Тому мета даної статті полягає у виявленні методологічного підходу у вивченні впливу християнської ідеології (а саме християнського дуалізму) на формування тенденцій повсякденної історії. Оскільки методологія повсякденної історії тісно пов язана з історіографією даної проблеми (найбільше праць в повсякденній історії саме з методології), нижче ми паралельно знайомимо читача з згаданими науковими питаннями. Одна з проблем у «науковій території» повсякденності сама дефініція. Очевидно, як пише П. Берк, проблеми дефініції постають через те, що історики вступають на незнані раніше терени [1,c.26]. Ця «дуже дивна», за висловом О. Золотухіної Аболіної [2с.147], повсякденна сфера, що безпосередньо оточує людину, виявляє її культурну заданість і наповненість, була майже відсутня як предмет самостійного дослідження в історії наукової думки впритул до ХХ ст. і лише нині входить у стадію апології і постає як тема наукового дослідження, потребуючи історико філософської емансипації [3,с.128]. Повсякденність це життя в цілому, усі життєві реалії, це буденне, природне середовище, актуальне «тепер» і «тут» буття людини, що включає в себе весь спектр її особистісних виборів. Людина, з розмаїттям її потреб та інтересів, є висхідним пунктом осмислення історії та культури повсякденності [4,с.186]. Нині не існує чіткого визначення, що таке повсякденність. Її предметність видається самозрозумілою. Більшість авторів, котрі пишуть про повсякдення, не пояснюють свого об єкта дослідження, ототожнюючи її зі звичайним щоденним життям, способом життя, з тим, що роблять зазвичай люди, з побутом, з приватним життям, непублічною сферою буття тощо, тобто йдеться про різні боки «життєвого світу» людини. Проте ми пропонуємо звернутися за допомогою до академічного «Словника української мови» (т.6): слово «повсякденність» означене як абстрактний іменник, що окреслює «те, що буває кожного дня, щодня. Як варіанти поняття пропонується також «щоденність», «повсякдення», «повсякдень» [5,с.612]. У С.Караванського додано ще: «одноманітний, непоказний, загальноприйнятий, загальновідомий, типовий» [6,с.279]. Категоріальне оформлення поняття у науковому середовищі не є завершеним і однозначним. У світовій науці продовжують безконфліктно співіснувати два розуміння антропології повсякденності і як реконструюючий ментальний макроконтекст подієвої історії, і як реалізація прийомів мікроісторичного аналізу умов життя і побуту, структури харчування, особливостей сімейного побуту і сексуальної культури [4,с.188]. Справді, хоча зацікавленість повсякденням засвідчили за останні десятиліття історики, філософи, соціологи, культурологи, антропологи, лінгвісти, етнологи, історичні психологи, поняття не набуло чіткої наукової визначеності [7,с.81]. При всіх відмінностях у підходах до повсякденності у вітчизняній і зарубіжній науці виділяють такі групи, що стосуються даної проблематики: 1) макро і мікросередовище (природа, країна, місто / село, помешкання); 2) людське тіло і турботи про його біологічні і соціокультурні функції, серед них ключовими умовно можна виділити ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 особистісно визначальні і соціально значимі моменти в житті людини (народження, створення сім ї, її розвиток, сімейні стосунки, смерть, міжособистісні стосунки в різних мікросоціальних групах (територіальних, професійних, конфесійних тощо); 3) дозвілля (ігри, розваги, громадські і сімейні свята і обряди) [8,с.183]. Так, повсякденна історія не постає як автономна сфера, відокремлена від суспільства. Вона пов язана з формами організації навколишнього простору і створенням ідеальних канонів поведінки людини, відповідних часу й обставинам [8,с.184]. Учені прагнуть виділити у своїх працях різні аспекти повсякденного життя. Ю.М. Лотман характеризує повсякденність «саме за манерою поведінки, за життєвим стереотипам, людини тієї чи іншої епохи, тієї або іншої нації» [8,с.181]. Г.С. Кнабе вважає, що повсякденність «сфера безпосереднього переживання історії» [8,с.182], яка складається з «розумових і матеріальних структур». А.Л. Ястребіцкая стверджує, що «повсякденність охоплює все життєве середовище людини, сферу безпосереднього споживання, задоволення матеріальних і духовних потреб, пов язані з цими звичаями ритуали, форми поведінки, уявлення, звички...» [9,с.160]. Усі дослідники єдині в одному, що повсякденність це насамперед те, що відбувається з людиною кожного дня, позначається на її повсякденному існуванні, є його щоденними діями, почуттями, реаліями. Але різні дослідники іноді виділяють лише деякі боки повсякденності, спираючись на певний підхід. Ф.Бродель включав до структури повсякденності те, що оточує людину і опосередковує його життя з дня на день, географічні та екологічні умови життя, трудова діяльність, потреби (в житлі, у харчуванні, одязі, лікуванні хворих), можливості їх задоволення (через техніку і технології). Саму структуру повсякденного життя можна умовно розмежувати на духовну (думки, почуття, переживання, емоції, мрії та ін.) і матеріальну (речі, предмети побуту, інтер єру, одяг та ін.). Так, у науковому знанні існують різні підходи до вивчення повсякденної культури. Різниця в розуміння повсякденної культури в учених простежуються передусім у тому, на які аспекти повсякденності більшою мірою акцентується увага. Дослідники здебільшого схильні зараховувати до повсякденності щоденні явища і події, що відбуваються в житті людини, матеріальні і духовні складники щоденного існування. Таким чином, повсякденна культура це те, що повторюється день у день; сфера соціальної практики окремої особистості, сім ї, соціального класу або іншої малої групи людей, побут (речі, які оточують, звички і щоденна поведінка, соціальні й моральні норми). Виникнення ж історії повсякденності як самостійної галузі вивчення минулого один зі складників «історико антропологічного повороту», що почався в гуманітарних науках кінця 60 х рр. XX ст. До загальнотеоретичних джерел історії повсякденності відносять, по перше, праці засновників феноменологічного напрямку у філософії і, зокрема, Е.Гуссерля ( ) [10], Шютца [11], П.Бергера [12], Гарфінкеля і А.Сікурела [13], К.Гирца [14]. Щодо науково теоретичного обґрунтування історії повсякденності як новітнього напряму в сучасній українській історіографії, згідно з О.Удодом, то воно ще не завершилось, відповідно, оформлення її методологічного забезпечення також перебуває в процесі становлення. Так, сучасному етапу вивчення повсякденності притаманні такі тенденції: а) прагнення пов язати повсякденність як мікроісторичний рівень життя з макроісторією (економікою, політикою, рівнем розвитку техніки тощо) і показати їх взаємодію; б) відмова від самоцінного побутописання; в) звернення до ментального рівня повсякденного життя, до ідеалів, стереотипів свідомості, ціннісних орієнтацій; г) розкриття культурних смислів побутових речей, одягу, форм і формул поведінки, спілкування; д) тяжіння до синтезованого розкриття повсякденності з опертям на семіотичне, естетичне, культурологічне вивчення повсякденності. По друге, предметне становище об єкта повсякденної історії спонукає міждисциплінарні контакти і запозичення. По третє, строкате і численне розмаїття досліджень відбувається на двох рівнях: концептуально теоретичному (методологічному) і конкретно історичному. Останній значно переважає як за кількістю праць, так і за тематикою досліджень. Досліджуючи проблему впливу християнської ідеології (а саме дуалізму) на формування тенденцій повсякденної історії, ми постаємо перед питанням вибору конкретної методологічної схеми. Проте, як помітно з аналізу теоретико методологічних основ

13 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 повсякденної історії, стає очевидним, що єдиної схеми дослідження в даному науковому напрямку не існує і, на наш погляд, існувати не може. Так, повсякденність наскільки багатогранна, що шаблонні схеми лише обмежують творчий пошук. Звісна річ, в окремих напрямках повсякденного життя дослідник може створити план дослідження, але він не буде дієвим у дослідженні іншої сфери повсякденного буття. У зв язку із цим для нас стала очевидною необхідність напрацювання власної методологічної основи. Крім того, зазначимо, що в основі досліджень повсякденної історії зазвичай міститься конкретний історичний об єкт, постать, суспільство, культура тощо, розвиток якого розглядають дослідники під впливом низки трансформаційних факторів. У нашому ж випадку ми йдемо від зворотного головним ми виділяємо духовно релігійний фактор християнського дуалізму і прагнемо продемонструвати специфіку його впливу на всі структурні елементи повсякденної історії. Враховуючи специфіку теми, а саме, тотальність релігійного впливу на свідомість людини, а отже, і на многогранну повсякденну діяльність особистості, ми постали перед необхідністю створення такої системи дослідження, у якій можна розглянути всі сфери повсякденного життя. Для цього ми вдалися до міждисциплінарного пошуку, а саме до філософського осягнення поняття «суспільство». На чому зупинимося дещо детальніше. Так, у розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти, два виміри індивідуальний і соціальний. По перше, суспільство це самі люди в їх суспільних взаєминах. Усі суспільні явища є врешті решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує порівняно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання стосунків між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов язків, заборон і дозволів). Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах, або реальних процесах життєдіяльності: у матеріально економічній, соціально політичній і духовно культурній. У деяких працях виділяють чотири сфери буття суспільства: економічна, соціальна, духовна і політична. Звісна річ, сфери взаємопов язані і взаємопроникаючі, тому ми не будемо акцентувати свою увагу на наукових підходах щодо цього питання. Проте зазначимо, що абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя веде до створення деформованої моделі суспільства. У наших дослідженнях ми виокремлюємо економічну сферу повсякденної історії середньовічного суспільства, соціальну та духовно політичну, доцільність чого уже обґрунтована у деяких наших працях. Так, економічну сферу становлять такі категорії: власність, власність на землю, продуктивність праці, обмін, торгівля, праця та ставлення до праці, зайнятість, безробіття, рівень життя, економічні функції і завдання держави, галузі виробничої та невиробничої сфери, ресурси та їх використання, гроші тощо. У даному дослідженні здійснена спроба аналізу впливу християнського дуалізму на вищезазначені категорії економічної сфери повсякденного життя. Соціальну сферу формують такі категорії: соціальні групи, менталітет, сім я, її структура, соціальні норми, спосіб життя, поведінка, що відхиляється. Політичну сферу становлять такі категорії: політична еліта, ставлення до влади, політична культура, форми державного правління, право (права і свободи), органи влади, громадянство. Духовну сферу становлять у свою чергу такі категорії: культура (духовна, матеріальна, народна, масова, елітарна), світогляд, проблема сенсу життя, наука, її роль, мистецтво, мораль, добро і зло, освіта, релігія і церква, релігійні конфлікти. Принагідно слід зауважити, що духовне начало є основою самоорганізації і самозбереження суспільства. У нашому випадку саме духовна сфера є центром створення світоглядних орієнтирів, під впливом яких і формувалися засади життєдіяльності в інших сферах повсякденного життя суспільства. При зміні ідеалів суспільства, цінностей, змінюються і суспільні взаємини, трансформується цивілізація. Так, в даному дослідженні ми і ставимо перед собою мету з ясувати як ідеологія християнського дуалізму трансформувала середньовічне варварське суспільство ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Отже, наше дослідження є логічним продовженням сучасних тенденцій у напрямку повсякденної історії. Так, досліджуючи вплив релігійного фактору на повсякденну історію ми вважаємо за доцільне пов язувати повсякденність як мікроісторичний рівень життя з макроісторією (економікою, політикою) і показувати їх взаємодію, відмовляючись від самоцінного побутописання. Також доцільно звертатися до ментального рівня повсякденного життя, до ідеалів, стереотипів свідомості, ціннісних орієнтацій, духовного начала. Список використаних джерел 1. Гатаева Б.Т. Концепции повседневности в зарубежной культурологи / Б.Т. Гатаева // Россия Запад Восток: компаративные проблемы современной философии // Философская антропология Курьянович А.В. История повседневности как характерная черта мировой исторической науки во второй половине ХХ в. / А.В. Курьянович // Теоретико методологические проблемы исторического познания: Материалы к межд. науч. конф. / Под ред. В.Н. Сидорцова, В.С.Кошелева, Я.С. Яскевич: В 2 т. Мн.: РИВШ БГУ, Т с. 3. Головко В. «Риба та м ясо» історії повсякденності: теоретичні засади напряму / В.Головко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наук. пр.; Вип. 17. К.: ІІУ НАНУ, Оболенская С.В. «История повседневности» в историографии ФРГ / С.В. Оболенская // Одиссей. Человек в истории. M., Паламарчук С. Словник української мови // С.Паламарчук. К., С Караванський С. Практичний словник синонімів української мови / С.Караванський К.: Українська книга, Людтке А. Что такое история повседневности? Ее достижения и перспективы в Германии / А.Людтке // Социальная история: Ежегодник. 1998/1999. М., Коляструк О.А. Предмет історії повсякденності: історіографічний огляд його становлення у зарубіжній та вітчизняній історичній науці / О.А. Коляструк // Український історичний журнал Ястребіцкая А.Л. Міждисциплінарний діалог і вивчення історії повсякденності і матеріальної культури в Центральній Європи / А.Л. Ястребіцкая // Міжкультурний діалог в історичному контексті. М., Гуссерль Э. Феноменология внутреннего сознания времени / Э.Гуссерль. М., Шютц А. Равенство и смысловая структура социального равенства / А.Шютц. М., Бергер П. Социальное конструирование реальности / П.Бергер. М., Філософія і методологія історії // За ред. І.С. Кона, РІО БГК ім. І.А. Бодуена де Куртене. М., Гирц К. Интерпретация культур / К.Гирц. М., Лукашенко А.И. Междисциплинарное измерение и методология истории христианской повседневности Современная методология повседневной истории, религиозный аспект повседневности, тотальность влияния религии на средневековую повседневность. Ключевые слова: повседневность, методология, религия, междисциплинарный подход, повседневные сферы жизни общества. Lukashenko, A.І. Interdisciplinary measurement and methodology of history Everyday Christian Modern methodology of everyday history, the religious aspect of everyday life, the totality of the infl uence of religion on everyday medieval. Key words: daily, methodology, religion, multidisciplinary approach, everyday aspects of society.

14 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94:001 Потапенко Я.О. Історичні особливості становлення «соціології сексуальності» як окремого напрямку суспільствознавчих студій Аналізуються з порівняльно історичної точки зору специфічні особливості генези «соціології сексуальності» як нового напрямку соціальної теорії. Особлива увага приділяється конструктивістській парадигмі потрактування сексуальності, стратегіям раціоналізації та демократизації сексуальності й тілесних практик, через які вони реалізуються. Ключові слова: «соціологія сексуальності», суспільствознавчі студії, тілесність, історичні особливості, сексуальні практики. Важко не погодитися з думкою авторитетного французького дослідника про те, що вже протягом багатьох століть питання сексуальності є наріжним каменем західної цивілізації [14,с.292]. З точки зору соціальної теорії особливого значення набуває та обставина, що сексуальність тісно пов язана з гендерною ідентичністю, і що в ній найбільш помітно втілена взаємозалежність між тілесно біологічними та суспільними аспектами людської поведінки. Французький дослідник А.Бежен, визначаючи головні чинники раціоналізації сексуальності в кінці ХХ ст., зупиняється на наступних: ментальні зміни в бік легітимації потягу до сексуального задоволення поза межами шлюбу, репродуктивних функцій та незалежно від почуттів кохання; оцінювання сексуальної активності за ступенем задоволення, що його отримують партнери; «технізація» сексу, котра дозволяє коригувати процес і спрямовувати його на досягнення максимального результату; поява великої кількості інструкторів та експертів з сексуальної техніки [12,с.14 26]. «Соціологія сексуальності» субдисципліна, котра виникла на початку 1970 х рр. виходить із міркувань про те, що секс і сексуальність формуються в просторі соціальної взаємодії відповідно до інтерсуб єктивних сенсів, визначених як культурою загалом, так і індивідуальними схильностями або пріоритетами. З точки зору цієї дисципліни, для осмислення загальної динаміки соціогенезу важливо встановити, яким чином різноманітні соціальні практики сексуальності несуть на собі відбиток «дискурсів нормалізації», що діють по всьому «суспільному полю» від родини до сфери компетенції державно правових інституцій. Доволі аргументованим виглядає припущення, що сексуальна сфера в європейській історії перетворена на «полігон боротьби за норму», де головним критерієм проголошена соціальна корисність, а не права індивіда [15,с.82]. «Соціальний контроль сексуальності, прямо пов язаний з контролем над народжуваністю й мораллю, стає фундаментальним класовим та расовим маркером, ступенем нормальності, інтегрованим у ширший набір відносин влади» [15,с.83]. Радикальні зміни в самоусвідомленні людини Заходу спричинила т.зв. «доповідь Кінсі», котра дала поштовх новому сприйняттю тілесності, розумінню суб єкта, його базових цінностей і моделей поведінки (що, в свою чергу, тягло за собою перегляд усталених політико ідеологічних та релігійних систем ХХ ст.). Альфред Чарльз Кінсі ( ) відомий американський соціолог та фізіолог, засновник Інституту вивчення сексуальності (університет Індіани) від 1938 р. проводив масштабне соціологічне і статистичне дослідження специфіки сексуальної поведінки громадян США різних статево вікових і соціально професійних груп. Результатом десятирічної праці стала публікація висновків досліджень щодо сексуальності чоловіків у 1948 р. (перший том) та щодо жіночої сексуальності у 1953 р. (другий том). «Доповідь Кінсі» справила вибуховий ефект на консервативне американське суспільство, оскільки вперше описувала реальну еротичну поведінку його громадян в умовах панування репресивної пуританської моралі. Виявилося, що попри «антисексуальну ідеологію» англосаксонської традиції, переважна більшість американців не дотримується завузьких рамок дозволеного в еротичній сфері, котрі дуже обмежували право на тілесне задоволення (і особливо для жінок). А.Кінсі, на підставі статистичних даних у спокійній, розважливій манері переконливо продемонстрував: те, що століттями вважалося гріхом, злочином, збоченням, насправді виявилося цілком пересічним, буденним явищем (мастурбація, дошлюбні й позашлюбні зв язки, одностатевий секс, послуги повій, аборти тощо), і це в культурі, яка, на думку вченого, була «найбільш репресивною» серед усіх великих культур [14,с ] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 «Доповідь Кінсі» стала справжньою «сексуальною бомбою», що підривала фундаментальну парадигму американської чуттєвості (патріархальний гетеросексуальний шлюб) і провокувала «війну культур», котра комплексно охопила політичні, соціальні й релігійні виміри разом з питаннями шлюбу, тілесної «норми» та сексуальної свободи. Питання: чому правила існують, попри їх повсюдне й всезагальне порушення? в якості відповіді викликало до життя припущення про «шизофренічну» амбівалентність американської «соціосексуальної» (неологізм А.Кінсі) моделі, що в ній конфлікт між офіційними приписами й повсякденною реальністю є необхідним системотворчим елементом загальної соціодинаміки [14,с.307]. Важливий вплив на подальше осмислення тілесності мала запроваджена А.Кінсі в 1948 р. шкала виявлення сексуальної поведінки, в якій замість звичного поділу чоловіків на гомо та гетеросексуалів запропоновано сім рівнів (де, наприклад, нульовий рівень означав виключну гетеросексуальність, а шостий виняткову гомосексуальність). Ідеї видатного соціолога сексуальності продовжили й розвинули його численні послідовники колеги В.Помрой, К.Мартін, П.Гебхард, А.Джонсон, Р.Шіверлі [2,с.29], які, власне, і стали провідними фахівцями в галузі «соціології сексуальності». Соціологи й соціальні психологи усе частіше піднімали питання про значне поширення почуттів фрустрації, провини, неповноцінності як наслідок подібних «подвійних стандартів». Боротьба за еротичні права представників гомосексуальних меншин, стимульована «доповіддю Кінсі», перейшла в 1960 х рр. у вимогу визнання їх тілесності «природною» (а не девіантною), а також у вимогу визнання їхнього повноправного соціального статусу. Таким чином, соціологічні дослідження тілесно чуттєвих вимірів людського буття виявили й переконливо продемонстрували, що сексуальність це культурна конструкція, тісно пов язана з цінностями цивілізації, а форми чуттєвості завжди пристосовуються до панівних культурних кодів і детерміновані статтю, віком, соціальним походженням не меншою мірою, аніж суто біологічними факторами [14,с.305]. Розробку «соціології сексуальності» як окремого напрямку започаткували американські вчені Дж.Гегнон та В.Саймон, опублікувавши у 1973 р. книгу «Сексуальна поведінка: соціальні витоки людської сексуальності» [1]. Насьогодні найбільш фаховими в цій галузі вважаються праці Іри Рейс [6], Роберта Франко та Реймонда Нунана [10], Джефрі Вікса [11], Стівена Седмана [7;8;9], Ентоні Гідденса [3]. Джефрі Вікс в роботі 2003 р. стверджує, що, попри нашу «запрограмовану» звичку думати про сексуальність як про цілком природню особливість життя, насправді сексуальні стосунки це, насамперед, соціальні стосунки [11,с.9]. Послідовно обстоюючи цю тезу як лейтмотив книги, автор дослідив моральні, соціальні, політичні проблеми, підняті сучасними формами сексуальної активності, а також наслідки їх розв язання. Робота Дж.Вікса є чудовим пропедевтичним вступом до актуальних тем соціології сексуальності, що в ньому подано достатньо ґрунтовний аналіз сучасних наукових дискусій про соціокультурне «конструювання» сексуальності (як і тілесності взагалі), про відносини між владою та сексуальністю, а також про спроби з боку державних структур раціоналізувати й регулювати останню. Значне місце автор відводить постколоніальним і глобальним концепціям сексуальності, квір теорії, віртуальному сексу в «мережі», загрозі СНІДу, а також міжнародним та міждисциплінарним дебатам про «сексуальну політику» [11]. Стівен Седман в роботі 2010 р. «Соціальне конструювання сексуальності» [9] намагався осмислити політичні й соціальні наслідки того, що в процесі цивілізаційного розвитку Заходу одні сексуальні практики й ідентичності здобували привілейований статус, в той час як інші, навпаки, стигматизувалися й засуджувалися. Соціолог з ясовує, в який спосіб та за якими критеріями протягом двох останніх століть маркувалися відмінності між «природними» й «неприродними» моделями та виявами чуттєвості, і що ставало приводом для проголошення деяких з них девіантними. Осмислюючи специфіку того, як західне суспільство коригує сексуальний вибір своїх членів, вчений робить помітний внесок в сучасну «соціологію сексуальності» [9]. Значний інтерес представляє й інша книга вищевказаного соціолога, видана в 1992 р. [7], де автор здійснив витончений діалектичний аналіз динаміки й характеру сучасних дискусій про сексуальність. Вчений стверджував: витоки головних суперечок в цій контроверсійній екзистенційній площині у протистоянні двох «сексуальних ідеологій» XVIII ст. лібертинської та романтичної [7,с.6]. Порівнявши переваги та слабкі місця обох концепцій, С.Седман запропонував оригінальний варіант сексуальної етики, котрий виходить за вузькі межі цих концепцій і передбачає «прагматичний» підхід, ґрунтований на постулюванні сексуальної та соціальної відповідальності («мосту між лібертинами й романтиками»). Підставою порозуміння, за С.Седманом, має стати обопільний рух до компромісу: обмеження «сексуальної свободи» слід урівноважити

15 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 чутливістю до нових сексуальних трансформацій, що мають, як правило, соціальне походження [7,с.247]. Перу С.Седмана належить і перша в соціогуманітарній галузі книга, де креативно і в дуже оригінальній манері залучено кращі теоретичні та прикладні напрацювання сучасної соціології до т.зв. квір теорії (вивчення нетрадиційних різновидів сексуальної поведінки). В роботі здійснено спробу встановити широкі трансдисциплінарні контакти у сфері вивчення соціальних аспектів «нетрадиційної» сексуальності в усіх її проявах [8]. Оригінальну й цікаву соціологічну концепцію щодо впливу «тілесної чуттєвості» на соціум пропонує французький дослідник Робер Мюшамбле в монографії 2005 р. (український переклад видано в 2011 р.) [14]. Характеризуючи загальну соціокультурну ситуацію початку ХХІ ст., автор впевнено констатує, що сексуальність займає і «точно збереже своє панівне місце в нашій цивілізації», адже ще з моменту виникнення християнства сексуальність була одним з найбільш потаємних і контрольованих явищ (бо «містила такий потенціал свободи, що ставив під сумнів перевагу душі над тілом») [14,с ]. Ситуацію у сфері чуттєвих насолод вчений означує як доволі парадоксальну, адже, з одного боку, закони «гедоністичного ринку», «тиранія оргазму» (нав язлива сконцентрованість на бажанні отримання сексуального задоволення Я.П.) й нові норми тілесної поведінки, хоча й не є репресивними, проте настійно опікуються життям кожного громадянина. З іншого боку, чоловіки й жінки здобули завдяки зростанню індивідуалізму й відходу від релігійності небачені раніше можливості вільно розпоряджатися тілом на власний розсуд і повноцінно реалізувати бажання в умовах повної еротичної рівності між чоловіками й жінками (перетворившись на «партнерів одного роду») [14,с ]. На початку ХХІ ст., за словами Р.Мюшамбле, сексуальність в умовах посилення «нарцисизму» сучасної людини, спричиненого відчуттям тендітності та фрагментарності свого я, стала одним з найбільш оптимальних шляхів до «самореалізації через іншого» й засобом відновлення «надірваного сучасністю полотна взаємин» [14,с.350,355]. «Гнучкість сексуальності» дозволяє суб єкту інтенсивніше включатися в комплекс емоцій і близької комунікації з соціальними партнерами, аби компенсувати в такий спосіб дезорієнтацію й відчуження: ідеалом сексуальності наразі вважається максимальна зосередженість на чуттєвості й емоційності партнера навколо саме цього «кокона» будуються стосунки з друзями, сусідами, родичами тощо [14,с.354]. Характеризуючи в такий спосіб стан справ у сучасній Європі, зокрема Франції, вчений дещо по іншому бачить соціальні наслідки «сексуальної революції» в США. Парадоксальне поєднання прагнення зберегти недоторканними норми пуританської моралі з постійним порушенням цих норм в повсякденному житті, особливо під впливом індустрії розваг, спричиняє «шизофренічний американський тиск» екзистенційну тривогу, почуття провини, психічної розбалансованості та садо мазохістичні потяги (у крайніх випадках). «Американський фантазм спирається на постійний страх тілесного контакту та сексуальності загалом» [14,с.333]. Відкриття жіночої сексуальності у 1950 х рр. і права жінки на отримання однакового з чоловіком задоволення, розвиток індивідуалізму й посилення «тілесного егоїзму» призвели до укладення нового «пакту сексуальності», центральним пунктом якого проголошено тілесну та культурну рівність статей. В сучасній культурі, на думку Р.Мюшамбле, «право на задоволення» перетворилося на абсолютний імператив, котрий призводить до справжньої «соціальної тиранії»: статевий акт став як ніколи соціальним, адже секс в суспільному просторі інтерпретується в якості маркера особистої успішності кожного, його тілесної та психологічної «повноцінності» [14,с.320,330]. За словами американського соціолога Л.Рубін, оргазм позиціонується нині на Заході як «метафора вищої міри будь якого задоволення». Молоді чоловіки за подібних обставин опинилися в дуже складній ситуації, як зазначає Дж.Мосс, оскільки зміни сексуальних вимог та стандартів зруйнували підвалини традиційних кодів чоловічої поведінки, зміни у визначенні поняття мужності суттєво дезорієнтували молоде покоління чоловіків, викликали почуття «величезної психологічної незахищеності» на фоні активізації феміністичних рухів [4]. Живим класиком «соціології сексуальності» справедливо вважається британець Ентоні Гідденс (народ. у 1938 р. ), чия праця, присвячена змінам сексуальності та еротики в ХХ ст., здобула велику популярність в середовищі соціогуманітаріїв як на Заході, так і далеко за його межами [3]. Вчений шукав відповіді на питання про те, яким чином сексуальність «прийшла в буття» і до яких змін в соціальному просторі та приватній сфері це призвело. Е.Гідденс критично підійшов до більшості інтерпретацій ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ролі сексуальності та еротики в культурі ХХ ст., а також припустив, що революційні зміни, внаслідок яких сексуальність міцно утвердилася в сучасному публічному дискурсі, насправді значно глибші, триваліші та складніші за своєю природою, аніж припускають соціальні теоретики (і витоки їх також слід шукати не у ХХ ст., а в періодах «довгого тривання») [3,с.24]. Всі протиріччя модерної доби, на думу вченого, знайшли своє відображення у сфері тілесної чуттєвості. «Трансформації інтимності» глибоко зачепили як життя індивідів, так і глобальні процеси суспільно політичного характеру, стимулюючи парадоксальне переплетіння емансипації та гноблення, нових можливостей і традиційних ризиків. Зміни в сексуальній сфері Е.Гідденс аналізує в контексті здобуття жінками рівних з чоловіками прав та збереження рудиментів гендерної нерівності в галузях політики й економіки, найдужче маркованих владними дискурсами, котрі виявляються найбільш консервативними [3,с.57]. За словами вченого, сексуальність є «ключем до сучасності». Якщо раніше вона представлялася як «великий континент норм», оточений «острівцями порушень», то нині це «архіпелаг, утворений островами різної форми та розміру» [3,с.158]. Авторитетний соціолог запровадив до наукового обігу концепт «пластичної сексуальності» звільненої від репродуктивної мотивації, емоційного «виправдання» статевих зносин, обов язкової прив язаності до гетеросексуальних стосунків і «нейтральної» («невизначеної») у плані вибору орієнтації. «Пластична сексуальність» набуває дедалі більшої популярності в суспільстві пізнього капіталізму як «децентрована сексуальність», позбавлена «фіксованого суб єкта» й незгодна за жодних обставин прийняти на себе роль об єкта чийогось бажання. В заключній частині роботи соціальний мислитель припустив: трансформації в інтимній сфері (зміни моделей тілесності, сексуальності, бажання, насолоди) можуть здійснити руйнівний вплив на засади сучасної державної політики й суспільної моралі, оскільки кардинально змінюють пріоритети, цінності й моделі самоідентифікації, що на них тримається цивілізація Заходу. Культ чуттєвості як базовий елемент культурного «коду спілкування», забезпечивши повсюдне поширення «пластичної сексуальності» на Заході, призвів до докорінних зрушень у сфері жіночої емоційної та еротичної поведінки, особливо в США: сексуальність відокремилася від «космічного процесу життя та смерті» жінка здобула рівні з чоловіком права на отримання задоволення й позбулася страху небажаної вагітності завдяки поширенню контрацепції [3,с.162,206]. В роботі Ребекки Плант, виданій у 2006 р. [5], простежується традиція, котру можна вважати класичною для 2соціології сексуальності»: наголос на тому, що секс, як і тілесність, є не лише індивідуальним феноменом, але не меншою мірою соціальним та політичним [5,с.5]. Потрактовуючи сексуальність в якості «найінтенсивнішого вияву» тілесної природи людини, дослідниця пропонує соціологічне осмислення останньої саме з позиції гендерних, міжстатевих і «девіантних» відносин. Хоча для опису соціальної специфіки проявів сфери тілесної чуттєвості використовується дуалістичний континуум гетеро або гомосексуальності, як засвідчують дані величезної кількості соціологічних досліджень, багато індивідів не сприймають строгого розмежування на такі полярні категорії. На сучасну специфіку осмислення тілесності людини значний вплив справляє досить кардинальний перегляд категорії «норма» відносно сексуальної поведінки: все частіше феномени, раніше кваліфіковані як маргінальні чи девіантні, кваліфікуються в якості проявів «нормальної» реалізації еротичних бажань (на рівні масової культури, пересічних повсякденних уявлень та наукового соціогуманітарного дискурсу). Відомий російський фахівець у галузі сексуальної проблематики Ігор Кон у межах навчального курсу «Соціологія сексуальності» розглядає тематику еротики та порнографії, соціальних аспектів статі та гендеру, соціологічні теорії сексуальної поведінки, одностатеве кохання як соціокультурний феномен, а також стан та перспективи сексуальної освіти на початку ХХІ ст. [13]. В інтелектуальному просторі «соціології сексуальності» людська тілесність концептуалізується, насамперед, через категорію сексуальності, котра позиціонується як невід ємний елемент «коду спілкування» [3,с.33], ключова складова самооцінки і взаємин з іншими людьми. Набуваючи в різні часи різних культурних форм і виявів, тілесна чуттєвість значною мірою визначала соціокультурну та історико політичну специфіку, практично, всіх періодів розвитку цивілізації [14,с.352], залишаючись і нині «ключем до сучасності» [3,с.158]. З іншого боку, впливові позиції в соціології початку ХХІ ст. продовжує зберігати уявлення про сексуальність, тілесність та індивідуальність загалом як завжди «сконструйований об єкт» (лінія, котра ґрунтується на «генеалогії

16 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 знання» М.Фуко та феміністичних теоріях). В межах цієї парадигми сексуальність це, насамперед, засіб соціального контролю з боку суспільних інститутів, а історичні трансформації поняття сексуальність пов язуються з соціально економічними й політичними трансформаціями цих інституцій. Головна тенденція сучасності раціоналізація й демократизація сексуальності та тілесних практик, через які вона реалізується. З точки зору феміністичної версії соціальної теорії, жодних «природних» підстав сексуальності немає тільки дискурси, що конструюють «еротичні можливості». Представники соціально конструктивістського підходу розглядають сексуальну поведінку й ідентичність у термінах «соціального виробництва». Багато з гендерних стереотипів, що виникають у процесі соціалізації або ресоціалізації, оприсутнюються саме у ставленні до сексуальності. В сучасній соціології помітний неабиякий інтерес до стратегій соціалізації, сексуалізації, дисциплінування, віктимізації, медикалізації, маргіналізації та стигматизації тілесності у просторі соціокультурної комунікації. Список використаних джерел 1. Gagnon J., Simon W. Sexual Conduct: The social sources of human sexuality / J.Gagnon, W.Simon. Chicago: Aldine, p. 2. Gebhard P., Johnson A. The Kinsey Data: Marginal Tabulation of the Interviews Conducted by the Institute for Sex Research / P.Gebhard, A.Johnson. Philadelphia: W.B. Saunders Co, p. 3. Giddens A. The Transformation of Intimacy: Sexuality, Love, and Eroticism in Modern Societies / A.Giddens. Stanford: Stanford University Press, p. 4. Mosse G. The Image of Man: the Creation of Modern Masculinity / G.Mosse. Oxford: Oxford University Press, p. 5. Plante R. Sexualities in Context: a Social Perspective / R.Plante. New York: Westview Press, p. 6. Reiss I. Journey into sexuality: An exploratory voyage / I.Reiss. New York: Prentice Hall, p. 7. Seidman S. Embattled Eros: Sexual Politics and Ethics in Contemporary America (Thinking Gender) / S.Seidman. London: Routledge, p. 8. Seidman S. Queer Theory Sociology (Twentieth Century Social Theory) / S.Seidman. New York: Wiley Blackwell, p. 9. Seidman S. The Social Construction of Sexuality / S.Seidman. Norton, p. 10. The Continuum Complete International Encyclopedia of Sexuality / Ed. by R.T. Francouer, R.J. Noonan. New York: The Continuum International Publishing Group, p. 11. Weeks J. Sexuality / J.Weeks. London: Routledge, p. 12. Бежен А. Рационализация и демократизация сексуальности / А.Бежен // Социология сексуальности. СПб.: Институт социологии РАН, С Кон И. Социология сексуальности [Электронный ресурс] / И.Кон. Режим доступа: sociology.ru/cousexk.html. 14. Мюшамбле Р. Оргазм і Захід / Р.Мюшамбле. К.: Темпора, с. 15. Романов П.В., Ярская Смирнова Е.Р. Политика инвалидности: Социальное гражданство инвалидов в современной России / П.В. Романов, Е.Р. Ярская Смирнова. Саратов: Изд во «Научная книга», с. Потапенко Я.А. Исторические особенности становления «социологии сексуальности» как отдельного направления обществоведческих исследований Анализируются со сравнительно исторической точки зрения специфические особенности генезиса «социологии сексуальности» как нового направления социальной теории. Особое внимание уделяется конструктивистской парадигме трактовки сексуальности, стратегиям рационализации и демократизации сексуальности и телесных практик, через которые они реализуются. Ключевые слова: «социология сексуальности», обществоведческие студии, телесность, исторические особенности, сексуальные практики. Potapenko, Y.O. Historical features of becoming the «Sociology of Sexuality» as separate direction of social science studies From the comparative historical perspective the specifi cs of genesis of «Sociology of Sexuality» as a new direction of social theory are analized. The specifi c attention focused on the constructivist paradigm of interpretation sexuality, strategies rationalization and democratization of sexuality and bodily practices through which they are implemented. Key words: «Sociology of Sexuality», Social science studies, corporality, historical characteristics, sexual practices ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 930.1(47+57) «1985/1991» Щелкунов А.О. Значення художньої літератури для історичного пізнання На прикладі вивчення масових політичних репресій кінця 1920 початку 1950 х рр. аналізується вплив творів художньої літератури на масове історичне знання та науково історичне співтовариство. Ключові слова: масові політичні репресії, художня література, історичне знання, історична наука. Пізнання минулого може відбуватися у різних формах: через образи художньої літератури та мистецтва; через публіцистичні виступи, в яких у ролі аргументів наведені будь які історичні факти, та безпосередньо історичною наукою, яка озброєна необхідним теоретико методологічним інструментарієм, завдяки якому можливо отримати вірогідні висновки. Особливістю вивчення масових політичних репресій у пізньорадянську добу було те, що за дуже короткий час проблеми репресій знайшли своє відображення у всіх формах історичної свідомості. У творах художньої літератури розкривається екзистенційний вимір історії, через особисту драму людини, через її почуття, внутрішні мотиви можливо реконструювати, як переломлювалися масові репресії у свідомості окремої людини. Чуттєво емоційна форма пізнання минулого намагається зрозуміти психологію окремої особи, з її освітнім рівнем, соціальним походженням, суспільною вагою, особистими якостями. Проблемами взаємовпливів художньої літератури та історичної науки займалися такі вчені, як А.Г. Болебрух, М.А. Варшавчик, А.М. Сахаров, А.К. Соколов, С.О. Шмідт та ін. Художня література займає унікальне місце у світовій культурі, а у межах східнослов янського культурного простору вона вирізняється тим, що далеко виходить за межі безпосередньо художньої літератури, проникаючи в інші сфери людської діяльності у філософію, гуманітарні науки, політику. Так, видатний філософ О.Лосєв писав: «Художня література є кладезем самобутньої руської філософії. В прозаїчних творах В.Жуковського та М.Гоголя, в творіннях Ф.Тютчева, А.Фєта, Л.Толстого, Ф.Достоєвського, Максима Горького часто розробляються основні філософські проблеми, само собою в їх специфічно руській, виключно практичній, орієнтованій на життя формі. І ці проблеми вирішуються таким чином, що неупереджений суддя назве ці рішення не просто «літературними» або «художніми», але «філософськими» і «геніальними» [1,с.71]. Характерною рисою руської літератури є осмислення минулого і осягнення сучасності. Всі визначні події руської історії знайшли своє відображення в художніх творах. Достатньо пригадати О.С. Пушкіна, Л.М. Толстого, М.В. Гоголя для того щоб зрозуміти, що одним із завдань, які перед собою ставила руська література, було пізнання життя та пошук історичної правди, і не тільки у романтичному XIX ст., а й у раціоналістичному XX ст., та будемо сподіватися, що й у нігілістичному постмодерному XXI ст. Взаємовпливи історичної науки і художньої літератури, що мали місце у XIX ст., не раз звертали на себе увагу. Літературознавець О.М. Філенко зазначав, що руська література XIX ст. своїм тяжінням до об єктивного історичного пізнання вражала уяву не тільки вітчизняних, але й зарубіжних читачів, служила в цьому сенсі навіть прикладом для західних письменників [2,с.30]. Йому вторить інший філолог М.Є. Носов: «Руська література по праву належить до однієї з найбільш філософічних і, разом з тим, до однієї з найбільш історичних літератур світу» [3,с.3]. Завдяки спробам художньої літератури, вдалим чи не вдалим, інтерпретувати складні історичні явища, для великої частини суспільства вона стає джерелом історичної інформації. С.О. Шмідт з цього приводу зазначав: «Для більшості людей протягом усього життя саме пам ятки художньої літератури та мистецтва взагалі залишаються основним джерелом даних конкретно історичного характеру, що закарбувалися у свідомості» [4,с.40 41]. Будь яка складна і трагічна подія наче магніт притягає до себе письменників та поетів. Так вже історично склалося, що функції аналізу та пояснення їх причин спочатку намагалася брати на себе художня література. На початковому етапі вивчення репресій, у рр., першорядне місце за своїм внеском у справі вивчення цієї сторінки нашої історії, займала художня література. Справа в тому, що вченим потрібен час, для того, щоб шляхом аналізу, в першу чергу архівних джерел, на основі строго наукових принципів (історизму і об єктивності)

17 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 переосмислити певну історичну епоху, зрозуміти суть і закономірності історичних подій. Проте поточний історичний момент (друга половина 1980 х рр.) цього часу не давав. Суспільство вимагало дати невідкладні відповіді на свої запитання. У повітрі носилася загальна стурбованість вітчизняною історією. Можна навіть сказати, відчувався «кінець історії», суспільство сподівалося, що нарешті досягло того рівня розвитку, щоб зрозуміти і осмислити «правду історії» у всій її повноті, без купюр і недомовок. В цих умовах задовольнити жагу суспільства до осягнення «правди історії», була покликана публікація великої кількості художніх творів, написаних у різні роки і опублікованих в буремну епоху «перебудови». Їх публікація відкривала для суспільства перший канал інформації стосовно політичних репресій періоду правління Сталіна. В інтелектуальних колах кінця 1980 х рр. активно циркулювала думка, що історія і література повинні пліч о пліч стати в ряди передового загону захисників «перебудови», одним із завдань якої було заповнення «білих плям історії». У другій половині 1980 х рр. тираж деяких провідних літературних журналів становив понад мільйон екземплярів. До п ятірки найпопулярніших літературних журналів, згідно з індексом популярності [5,с.239], у кінці 1980 х рр. входили «Новый мир», «Знамя», «Октябрь», «Юность», «Дружба народов». У цих журналах публікувалася велика кількість літературних творів з історичної тематики, дещо пізніше розпочалася публікація на сторінках цих журналів численних спогадів, мемуарів, історичної публіцистики та згодом навіть наукових статей. Значну частку серед цих публікацій складали твори, присвячені політичним репресіям. Про зацікавленість суспільства цими публікаціями свідчать факти стрімкого росту кількості примірників цих «товстих» літературних журналів: Новый мир Дружба народов Знамя Октябрь Цей факт дав змогу директору Інституту світової літератури АН СРСР Ф.Ф. Кузнєцову стверджувати, що «наша література вийшла сьогодні на такі рубежі і набула такого значення, такої ролі в духовних і соціальних процесах, яких вона, напевно, не мала ніколи за всю свою історію» [6,с.27]. Хвиля публікацій художніх творів у др. пол х рр. стала дуже серйозним поштовхом для розвитку історії сталінських репресій. З приводу цього історик, член кореспондент АН СРСР В.І. Касьяненко писав: «літератори показали нам приклад того, як можна писати оперативно, гостро, живо, зацікавлено по закритих у минулому питаннях історії і сучасного життя... Ці публікації схвилювали суспільну думку, загострили загальний інтерес до вітчизняної історії, до її героїв та антигероїв» [7,с.14]. Знаковою подією для суспільної думки СРСР і постановки проблеми з історії масових репресій 1930 х років перед істориками став вихід у світ у 1987 році творів письменників С.Антонова, А.Ахматової, О.Бека, А.Платонова, Л.Разгон, А.Рибакова, К.Симонова, О.Твардовського, Ю.Трифонова, В.Шаламова та ін. Ці митці на сторінках своїх творів намагалися висвітлити важкі події та складні явища радянської історії кін х поч х рр. Але виникає запитання, наскільки художній канал інформації може адекватно інтерпретувати ту чи іншу історичну подію? З цього приводу А.К. Соколов підкреслював: «Історична реальність деформується у художніх творах, але у різній мірі, залежно від художніх шкіл і напрямків» [8,с.70], тобто велике значення має літературна атмосфера, той підхід до творчого матеріалу, який формується літературними моделями, на які зорієнтовується письменник. Для радянських письменників головним літературним методом був реалізм, важливою ознакою якого є історичність [9,с.348]. Реалізм ставив задачу вірного відображення дійсності, що неможливо без принципу історизму. Історизм у застосуванні до літератури означає урахування художником особливостей зображуваної епохи, правдиве змалювання у творі її характерних рис. Радянські вчені філологи В.М. Лесин і О.С. Пулинець бачать в історизмі літератури одну з причин її великого пізнавального значення [9,с.173]. На пізнавальне значення художньої літератури звертав увагу С.О. Шмідт, він писав: «Деякі художні твори історичної тематики, написані тими, хто на совість вивчав зображувану епоху, містять спостереження, корисні і для наукового її дослідження» [4,с.44]. ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Обсяг статі не дає можливості проаналізувати всі художні твори опубліковані у роки перебудови, тому зупинимося на деяких із них. У червні 1987 р. в журналі «Наука и жизнь» була опублікована стаття К.Симонова «Уроки истории и обязанность писателя», написана автором ще в 1965 р. У цій статті Костянтин Симонов підняв питання «важкої теми рр. або «єжовщини»«[10,с.98], акцентуючи особливу увагу на репресіях проти військових. Він першим у вітчизняному культурному просторі виділив безпідставні масові репресії 1930 х рр., як одну з причин поразок Червоної армії в перші роки Великої Вітчизняної війни. Крім цього, важлива роль статті К.Симонова частково пояснюється також і тим широким суспільним резонансом, який вона викликала. Про цей резонанс свідчить значна кількість відгуків, які надійшли до редакції журналу, досить детальний історіографічний огляд яких був здійснений доктором історичних наук В.Кулішем [11]. З приводу публікації статті Симонова головний редактор журналу «Исторические записки» О.Самсонов, наголосив, що на той момент насправді прийшов час «перейти від лакування дійсності до правдивого її відображення. І в цій справі доброю опорою для істориків є публікація в журналі «Наука і життя» статті Костянтина Симонова «Уроки історії і обов язок письменника». Оскільки мова в ній іде про обов язок історика, що в устах найвідомішого і найавторитетнішого нашого літератора набуває більшої ваги... Правда і лише правда може закликати і вести народ уперед» [12,с.108]. Справжньою сенсацією для радянських соціокультурних реалій стала публікація поеми «По праву памяти» О.Твардовського, яку літературний критик В.Акаткін назвав соціально історичною драмою [13,с.230]. Ця поема була написана Твардовським ще протягом рр. І була вперше опублікована в лютневому номері журналу «Знамя» за 1987 рік, а в наступному місяці передрукована в журналах «Новый мир» і «Сельская новь». Сам факт публікації поеми майже одночасно у трьох виданнях є унікальним. Таким чином, твір, який замовчувався впродовж багатьох років, був виданий більше ніж мільйонним тиражем і миттєво розлетівся в усі куточки Радянського Союзу. У чудовій поетичній формі Олександр Твардовський зумів поставити перед радянським суспільством у цілому та конкретно перед історичною наукою, цілий ряд проблем, яких раніше не торкалися вітчизняні історики, літератори, політики та суспільні діячі. Першою з таких проблем, які Твардовський підняв на щит історії, стало відторгнення дітей «ворогів народу», перетворення їх на людей другого сорту. Він уперше публічно засудив практику суцільної дискримінації дітей «соціально чужих елементів» та дітей громадян, засуджених за політичними мотивами [14,с.196]. О.Твардовський створив новий образ «куркуля», який не мав нічого спільного з образом «оскаженілого ворога радянської влади та усього трудового народу», знищити якого настала начебто історична необхідність, що так дбайливо культивувався впродовж усієї радянської історії. Натомість у поемі «куркуль» постає в новій для себе іпостасі справжнього господаря, який: «Горбел годами над землей, Кропил своим бесплатным потом, Смыкал над ней зарю с зарей» [14,c.195]. Останньою дуже важливою заслугою Твардовського перед історичною наукою є підняття проблеми фальсифікації та замовчування трагічних сторінок вітчизняної історії: «Быль забыть!». Це гасло в умовах перебудови звучало як ніколи актуально, ідеально стимулюючи суспільний пошук «історичної правди». Зі сторінок «Литературной газеты» проголошувалося, як одне з головних досягнення поета, те, що раніше замовчувані сторінки радянської історії відновлюються художником «по праву пам яті під контролем живих і загиблих, загиблих особливо» [15,с.4]. Загалом публікація поеми «По праву памяти» значно активізувала суспільний рух кінця 1980 х у пошуках історичної правди. У квітні починає друкуватися у журналі «Дружба народов» роман А.Рибакова «Дети Арбата», який, на думку сучасниці А.Латиніної, «дає значний матеріал для роздумів над часом, над історією, над механізмом взаємовідносин між людиною і суспільством, над психологією суспільства, над долями того покоління, котре перебуває в центрі уваги письменника» [16,c.215]. Роман Рибакова викликав шалений інтерес у суспільстві. Тираж журналу багато в чому завдяки роману виріс до мільйона екземплярів. На нього було написано велику кількість рецензій і статей. Зокрема, в таких солідних виданнях як «Вопросы философии», «Вопросы литературы», «Социс», «Нева», «Литературная газета» [17;18] та ін. Найбільш цікаві статті, присвячені «Детям Арбата», у 1990 р. були видані навіть окремою збіркою [19]. Роман викликав протилежні одна одній оцінки, від схвально захопленних [20;21;22] до скептичних і досить критичних [23]. Особливу увагу в цих рецензійних та аналітичних роботах приділялась художньому образу Сталіна, який створив Анатолій Рибаков. В більшості рецензій, присвячених роману «Дети Арбата», образ Сталіна, створений Рибаковим, сприймався як документально 32 33

18 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 достовірний. Хоча, звичайно, лунали й інші думки. Наприклад, В.Кожинов у своїй розгорнутій рецензії стверджував, що «головний зміст «Детей Арбата» являє собою скоріше плод роздумів і уяви автора, ніж результат вивчення історичних документів» [23,с.137]. Величезна зацікавленість романом пояснюється тим, що автор звернувся до постаті Сталіна і головних державних та партійних діячів: Кірова, Каменєва, Зінов єва, Ягоди, Єжова, а також подій, пов язаних із політичними репресіями. Сталін на сторінках «Дітей Арбату» набув принципово нових якостей, не характерних для радянської літератури. Замість мудрого батька народу читачі побачили холодного та цинічного політика, для якого мільйонні жертви не така вже й велика ціна заради досягнення власної мети. На думку Рибакова, головною рушійною силою репресій був сам Сталін і головною причиною розгортання політичного терору А.Рибаков бачив у бажанні Сталіна сконцентрувати у своїх руках необмежену владу і перебудувати державу і суспільство так, як вважалося доцільним Генеральному секретареві партії. У своєму романі А.Рибаков, через величезний калейдоскоп персонажів, намагався створити своєрідну модель психологічного зрізу суспільства, яке вступало в епоху 1930 х рр., період великих соціальних експериментів та потрясінь. Письменник заперечив монолітність радянського суспільства, безмежну й беззастережну віру й любов людей до «вождя усіх часів та народів». Не будемо вдаватися до аналізу того, наскільки погляди письменника відповідали дійсності, адже це виходить за рамки цього дослідження. Головне, як роман через звернення до історії вплинув на суспільство, і через суспільну зацікавленість, на історичну науку. Л.Бахнов стверджував, що тільки після виходу роману по справжньому розпочалася розмова «про нашу близьку та трохи більш віддалену історію» [22,с.252], звичайно, це досить апологетична точка зору на цей твір, але треба відзначити, що вихід роману «Дети Арбата» відіграв велику роль у справі актуалізації теми політичних репресій. Публікації художніх творів, авторами яких були відомі радянські письменники, мали значний вплив на формування суспільного світогляду радянських громадян, які волею керівництва держави опинилися в нових соціальних реаліях гласності та зростаючої кожного року свободи слова. Ці публікації сколихнули суспільство, надали йому матеріал для роздумів. Головною темою більшості художніх творів була проста людина, що так чи інакше потрапила під колеса репресивної машини. Людина, яка не намагалася зрозуміти причинно наслідкові зв язки, вона лише намагалася вижити. За часів «перебудови» вважалося, що історія і художня література робили одну загальну справу відновлювали «історичну правду», заповнювали «білі плями» історії. У перебудовні часи в суспільстві деінде забували, що художник не вчений, а художня правда не рівнозначна правді історичній. Робилися спроби довести, що у літературі соціалістичного реалізму «художня правда була одночасно історичною правдою» [24,с.21]. Але справа від цього не змінювалася. Художні твори, присвячені репресіям й опубліковані у СРСР у другій половині 1980 х рр., сприймались багатьма як описання того, що було насправді, забували при цьому, що існує різниця між художнім і науковим мисленням. Забували про різницю між методами і принципами творчості вченого і поета (письменника). За часів «перебудови» занадто перебільшувалася роль художньої літератури, хоча її роль величезна. Так, вона вказала на конкретні, в силу різних причин, маловивчені сюжети радянської історії, актуалізувала тему політичних репресій, загострила до них суспільну увагу. Але у фактографічному плані художні твори опубліковані у кінці 1980 х рр., страждали великою кількістю помилок і неточностей, що пояснюється особливостями художнього осмислення дійсності в умовах прогалин у розвитку суспільно історичної свідомості. На початку перебудови проблеми політичних репресій майже ніяк не відображалися у пізньорадянському інформаційному просторі, при тому, що у громадянській свідомості зберігалася пам ять про репресії. Саме тому першим каналом інформації для суспільства стає художня література, на сторінках якої завжди знаходили свої відображення драматичні сторінки історії. Про суспільний інтерес до художніх творів на історичну тематику свідчить величезний попит на «товсті» літературні журнали. Знаковою подією для суспільної думки СРСР і постановки проблеми з історії масових репресій 1930 х поч х рр. стала публікація у рр. творів С.Антонова, А.Ахматової, О.Бека, Є.Гінзбург, А.Платонова, Л.Разгона, А.Рибакова, О.Солженіцина, К.Симонова, О.Твардовського, Ю.Трифонова, В.Шаламова, та ін. Користуючись частково своїми спогадами, частково свідченнями сучасників, що були свідками тих подій, вони створили художні твори, в яких були подані абсолютно нові образи соціальних верств, суспільства та держави 1930 х початку 1950 х рр., які мали мало спільного ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 із зображуваними раніше в офіційній радянській художній літературі, публіцистиці та історіографії. Публікації творів багатьох майстрів радянської літератури на історичні теми, які з одного боку були продуктом суспільного осмислення, а з іншого духовно збагачувало суспільство, і надавало величезний простір для рефлексій історичній науці та публіцистиці. Будь який твір художньої літератури на історичну тематику, може бути ніби лакмусовим папірцем, що показує рівень історичних знань автора і суспільного середовища для якого воно призначалося. У роки перебудови, коли історія стала центром тяжіння у суспільному житті СРСР, саме через художню літературу реалізувався потенціал історичного знання, яке на окремих етапах суспільного розвитку може активно впливати на формування громадянського суспільства. Список використаних джерел 1. Лосев А.Ф. Русская философия / А.Ф. Лосев // Введенский А.И., Лосев А.Ф., Радлов: Очерки истории русской философии / Сост., вступ. ст., примеч., К.Н. Любутина. Свердловск: изд во Урал. ун та, С Филенко О.Н. «Согласовать движение с покоем» («Чевенгур» Андрея Платонова в контексте мифологизации истории русскими классиками XIX столетия) / О.Н. Филенко // Русская язык и литература в учебных заведениях С Носов Н.Е. Русская историческая повесть первой половины XIX века // Русская историческая повесть первой половины XIX века / Сост. В.Т. Башкирова; Вступ. ст. Н.Е. Носова; Ком. Н.Е. Носова, С.Н. Носова; Ил. С.М, Харламова. М.: Правда, С Шмидт С.О. Памятники художественной литературы как исторический источник / С.Шмидт // Отечественная история С Чаликова В. Английские летописцы нашей беды / В.Чаликова // Знамя С Кузнецов Ф.Ф. Наша литература требует нового осмысления / Ф.Ф. Кузнецов // Вопросы истории С Касьяненко В.И. Основные закономерности развития и актуальные вопросы истории советского общества / В.И. Касьяненко // Вопросы истории С Соколов А.К. Наука, искусство и социальные реалии минувшего столетия / А.Соколов // Отечественная история С Лесин В.М. Словник літературознавчих термінів / В.М Лесин., О.С. Пулинець. К.: вид во «Радянська школа», с. 10. Симонов К. Уроки истории и долг писателя / К.Симонов // История без «белых пятен»: Дайджест прессы. 1987, Л.: Лениздат, Социально коммерческая фирма «Человек», С Кулиш В. К вопросу об уроках и правде истории / В.Кулиш // История без «белых пятен»: Дайджест прессы. 1987, Л.: Лениздат, Социально коммерческая фирма «Человек», ж С Самсонов А. Главное в истории правда / А.Самсонов // История без «белых пятен»: Дайджест прессы. 1987, Л.: Лениздат, Социально коммерческая фирма «Человек», С Акаткин В. На высоте трагедии. Заметки о поэме А.Твардовского «По праву памяти» / В.Акаткин // Подъем С Твардовский А. Из творческого наследия / А.Твардовский // Новый мир С Сидоров Е. Освобождение / Е.Сидоров // Литературная газета марта. С Латынина А. Договорить до конца / А.Латынина // Знамя С Кавротин В. Роман и история. Диалог в письмах / В.Кавротин, В.Чубинский // Нева С Иванова А.А. Проблема человеческого существования в романе А.Рыбакова «Дети Арбата» / А.А. Иванова, В.К. Пухликов // Вопросы философии С С разных точек зрения: «Дети Арбата» Анатолия Рыбакова. М.: Советский писатель, с. 20. Оскоцкий В. На плацдармах народной истории / В.Осоцкий // С разных точек зрения: «Дети Арбата» Анатолия Рыбакова. М.: Советский писатель, С Иванова Н. Отцы и дети эпохи / Н.Иванова // Вопросы литературы С Бахнов Л. Версия Рыбакова / Л.Бахнов // Дружба народов С Кожинов В. Правда и истина / В.Кожинов // С разных точек зрения: «Дети Арбата» Анатолия Рыбакова. М.: Советский писатель, С Николаев П.А. Отражение истории советского общества в художественной литературе и проблемы литературоведения / П.А. Николаев // Вопросы истории С Щелкунов А.А. Значение художественной литературы для исторического познания На примере изучения массовых политических репрессий конца 1920 начала 1950 х гг. анализируется влияние произведений художественной литературы на массовое историческое знание и научно историческое сообщество. Ключевые слова: массовые политические репрессии, художественная литература, историческое знание, историческая наука. Shelkunov, A.О. The value of fiction for historical knowledge On the example of mass political repression of the late 1920s early 1950, analyzes the impact of works of fi ction in the mass of historical knowledge and scientifi c and historical community. Key words: political repression, fiction, historical knowledge, historical science.

19 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94 (477) «16/17»Кочубеї Скрипченко Н.А. Клан Кочубеїв (друга половина XVII кінець XVIII ст.): формування та діяльність Аналізується процес формування клану Кочубеїв з другої половини XVII ст. до кінця XVIIІ ст., як одного з найвідоміших, у середовищі козацької старшини Лівобережної Гетьманщини. Ключові слова: клан, козацька старшина, Кочубеї, Лівобережна Гетьманщина, патрон, клієнт. Мікроісторичні дослідження засновані на нових підходах аналізу, термінологічному апараті, мають на меті реконструювати життя окремих індивідів та міжособистісних стосунків, якомога більше деталізувати життя різних соціальних груп. Постійний інтерес до цих досліджень викликав новий сплеск відновлення історії окремих родин. У цьому контексті українські дослідники почали приділяти велику увагу реконструкції історії козацько старшинських родів. Метою пропонованої статті є простеження процесу формування клану Кочубеїв у проміжку від перших його засновників до кінця XVIII ст. Актуальність такого дослідження посилюється тим, що в історіографії відсутні комплексні дослідження цієї проблеми. Ця тема зумовлює використання специфічних термінів, серед яких поняття «клан». Підходи до його тлумачення відрізняються залежно від сфери застосування в окремих науках, зокрема історії, антропології, етнології, соціології, а також в економіці. Слово «клан» має гельське походження [1,с.270] та було введено в науковий обіг зарубіжними авторами, які цікавилися історією Англії, Шотландії, Ірландії. На цьому ґрунті поняття тлумачилося, як група кровних родичів, або об єднання кількох родів септів у Шотландії [2,с.9 10]. Серед антропологів цей термін застосовували Дж.Мердок, Л.Морган, які частково ототожнювали його з поняттям «рід», маючи на увазі спільність родичів від загального предка. Неабиякий інтерес до цього терміну виявили соціологи. Він почав використовуватися під час дослідження теми сім ї. Клан розглядався, як один із різновидів великої, патріархальної, традиційної сім ї, або, як її ще називають, розширеної (мінімум три покоління). Цей тип спорідненості має відбиток на організації всього суспільного життя, переважанні цінностей роду над максимізацією вигоди індивіда, має своєю основною економічною одиницею сімейне домогосподарство. Для таких сімей характерна низька соціальна мобільність (як правило, сини успадковують соціальний статус і професійну спеціалізацію батька). В такій ситуації, головними цінностями виступають: обов язок, слідування традиціям, авторитетам старших, цінностям дітей, вибір шлюбного партнера підкоряється також інтересам всієї сім ї [3,с.125]. Відомий англійський соціолог Е.Гідденс теж пропонує своє визначення, за яким клан це група людей, всі члени якого вважають, що вони походять (по чоловічій або жіночій лінії) від спільного предка і мають спільні ознаки: схожі релігійні вірування, економічні зобов язання один перед одним, проживання в одній місцевості. Також цей дослідник, акцентує увагу на тому, що членство в клані відбивається на всіх сторонах життя людини [4,с.363]. Саме в такому значенні поняття застосовується найчастіше. У XIV XV століттях кланами почали називатися феодально дворянські роди, які функціонували як автономне ціле в умовах панування натурального господарства і політичної роздробленості [3,с.122]. Для території України поняття клан актуалізується з часів її входження до складу Речі Посполитої. Наприклад, історик Н.Яковенко вживає термін для означення найбільших українських родів починаючи з кінця XV початку XVІ ст., такої ж практики у своїх студіях дотримуються дослідники Д.Вирський, Я.Дашкевич [5,с.95] та інші. Варто звернути увагу на підхід британського вченого А.Редкліффа Брауна, який характеризує клан не лише родинними зв язками, а й солідарністю з ними [3,с.123]. Тобто в такому випадку до групи родичів приєднуються так звані клієнти, що починають залежати від багатих та відомих патронів. Такого типу зв язки діяли там, де не поширювалася публічна влада. Патронально клієнтарні відносини зародилися в епоху античності і успадкувалися Стародавнім Римом. Інститут клієнтели, який склався у ІІ ст. до н.е., відображав аристократичний характер римського суспільного життя, коли патрон (від лат. patronus захисник, покровитель) багата або впливова особа, що брала під своє покровительство (патронат) вільних незаможних або неповноправних ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 громадян [1,с.427]. Звісно це опікунство мало на меті не грошову винагороду з боку клієнта, а цілковиту відданість, виконання особистих послуг. Перехід вільної людини під захист впливової особи був добровільним, адже клієнти отримували підтримку вагомої людини у суспільстві. Патронально клієнтарні відносини мали місце в суспільстві Речі Посполитої, на думку А.Мончака, вони відігравали важливу роль в давній період, а в XVI XVII ст. визначали владну систему держави і зміцнювали її внутрішньо [6,с.85]. Логічно, що ці відносини поширилися в середовищі українського суспільства також. Серед сучасних українських та російських дослідників питання патронально клієнтальних відносин піднімали: М.Афанасьєв, В.Горбатенко [7], В.Горобець [8], В.Шевчук [9], В.Цвєтков, Н.Яковенко, та інші. Отже, патронально клієнтарні відносини це специфічна форма залежності, яка носить договірний характер і засновується на добровільній основі між патроном та клієнтом. Тепер маючи сформований термінологічний апарат, ми спробуємо з ясувати, чи відповідають відносини між представниками клану Кочубеїв, наведеним вище ознакам. Історія появи Кочубеїв викладена в родовій легенді, яка стала офіційною гіпотезою походження цього роду. Згідно з нею засновником клану був татарин Кучук бей, який потрапив на територію Гетьманщини і після прийняття християнства отримав ім я Андрій. У процесі реконструкції історії цього роду, стає зрозумілим, що дійсним творцем клану справедливо можна вважати Василя Леонтійовича Кочубея (бл ). Його службова кар єра розпочалася на Правобережній Україні, але єдиної думки щодо займаної ним посади немає. В.Модзалевський вважав В.Л. Кочубея «уманським писарем» [10,с.524], хоча на сьогодні цю інформацію спростовує В.В. Кривошея, який називає його «уманським полковим», а не гродським писарем. Потім В.Л. Кочубей продовжив службу у гетьмана Дорошенка, виконуючи спеціальні доручення. Після виконання завдання в Туреччині у 1675 р. він був обкрадений і втратив лист візира, що стало приводом до поспішної втечі Кочубея на Лівобережжя [11,с.14 15]. Про батька Василя Кочубея, Леонтія, мало що відомо, на 1684 р. його вже не було серед живих, адже в поменнику В.Л. Кочубея ім я батька записано серед покійних родичів [12,арк.4]. Ймовірно, на момент переїзду, родина мала невелике володіння в Полтавському полку, адже під час служби реєнтом Генеральної військової канцелярії при гетьману Самойловичу, Василь Леонтійович отримує 13 березня 1682 р. право на володіння греблею, яка розташовувалася під селом Диканька [13,арк.133]. В майбутньому на цьому місці буде зведено великий палацово парковий ансамбль. Так чи інакше, а лівий берег Дніпра став для представників клану новою батьківщиною. Можемо припустити, що тікав Кочубей не з великими статками, адже не займав високих посад до того часу, або ж потрапив до Лівобережної Гетьманщини через Запорізьку Січ. В особистому житті Василь Леонтійович зробив вірний крок у виборі супутниці свого життя, обравши дружиною Любов Федорівну Жученко, яка була донькою полтавського полковника. Коли укладено шлюб достеменно не відомо, але це точно відбулося до 1680 р., оскільки цим роком датований перший заповіт Федора Жученка, в якому згадується його зять В.Л. Кочубей [14,арк.15 16]. Тоді родина отримала частину нерухомого майна полковника, а згодом 1683 р. в якості вінового донька отримає від батька землі [14,арк.23]. Після Коломацького перевороту 1687 р. та обрання гетьманом Івана Мазепи, В.Л. Кочубея було призначено генеральним писарем ( рр.), а з 1699 р. він перебував на посаді генерального судді. Т.Таїрова Яковлева, посилаючись на щоденник П.Гордона припускає, що в той період Кочубей міг бути головним претендентом на гетьманську булаву [15,с.48]. Але доля склалася так, що за високий статус у суспільстві Кочубеям треба було ще поборотися. Шлях до своєї мети вони обрали досить традиційний, через налагодження вигідних родинних зв язків, обираючи для своїх дітей достойних шлюбних партнерів. Будучи вхожим до впливової верстви генеральних старшин, Василь Леонтійович починає зав язувати відносини зі старшинськими родинами. Сватами Кочубея стають ніжинський полковник Степан Забіла, генеральний хорунжий Іван Сулима, генеральний суддя Василь Чуйкевич. Також він посвоячився з І.Мазепою через племінника І.Обідовського, який одружився на Ганні Кочубей. Став Василь Кочубей і сватом відомого та заможного миргородського полковника Данила Апостола, ще задовго до його обрання гетьманом в 1727 р. Шлюб між сином В.Кочубея Василем (ІІ) і Анастасією Данилівною, був укладений до 1708 р., або ж у цей рік [16,с.267]. Це споріднення дало можливість для Кочубеїв стати родичами дуже відомих постатей Гетьманщини: генерального осавула ( рр.) і генерального обозного (з 1707 р.) Івана Ломиковського; прилуцького полковника Дмитра

20 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Горленка; ніжинського полковника ( рр.) Якова Жураковського; чернігівського полковника ( рр.) і генерального обозного ( рр.) Василя Дуніна Борковського. Це були не лише достатньо впливові свати Д.Апостола, вони також входили до близького оточення Мазепи. Іншого свого сина Федора, В.Л. Кочубей одружує з Анастасією донькою чернігівського полкового обозного Василя Ілліча Скоропадського. Останній був братом генерального бунчужного, стародубського полковника ( рр.) Івана Скоропадського, який після страти В.Кочубея та втечі І.Мазепи був призначений в 1708 р. гетьманом. Звісно, передбачити обрання гетьманом Скоропадського, а потім і Апостола В.Кочубей не міг, але зв язки з ними мали велике значення, що позитивно позначилися житті його родини в майбутньому. Після страти В.Л. Кочубея, яка відбулась 14 липня 1708 р., його родина втратила все майно. Протягом двох років Любов Кочубей зі своїми синами намагалася повернути володіння і нарешті їм це вдалося, підозрюємо, що не без сторонньої допомоги родичів. Тож 3 березня 1710 року універсал гетьмана І.Скоропадського був підтверджений указом царя Петра І, стосовно повернення Кочубеям більшості земель нажитих до 1708 р. [14,арк.59 62]. Але з того часу клан Кочубеїв здобув образ «мучеників» при кожній можливості нащадки, несправедливо покараного донощика, намагалися нагадати про заслуги їхнього предка перед Російської імперією. Наприклад, про це не забув згадати Павло Кочубей (1736/ рр.) у своєму проханні пожалувати йому чин бунчукового товариша «ибо каковимъ образомъ дедъ мой Судія Генерал[ьный] къ всероссїйскому престолу въ непоколебимой своей верности пострадал» [17,арк.2]. Після смерті В.Л. Кочубея, Василь (ІІ) Васильович (? 1743 рр.) до 1718 р. займався також канцелярською службою, лише з 1718 р. він перебуває в числі бунчукових товаришів [18,арк.45]. Ймовірно, в цьому посприяла пам ять про його батька, діда (полтавського полковника) та вплив гетьмана І.Скоропадського. Після обрання гетьманом в 1727 р. Данила Апостола, його зять В.В. Кочубей обійме посаду полтавського полковника. Більшість дослідників вважає, що це відбулося в тому ж році, а от В.В. Кривошея заперечує і вказує вірним 1729 р. [19,с.183]. Виходить, що Д.Апостол патронував свого зятя і допомагав в його кар єрному просуванні. На підтвердження цього збереглася скарга жителів Полтавського полку, проти неправильного призначення полковником В.В. Кочубея, адже, на їх думку, було порушено саму процедуру обрання [20,с.3]. Дійсно на цю посаду він був призначений імперською грамотою [21,арк.24зв]. Саме в середовищі бунчукових товаришів, найбільше проявилася політика непотизму, на підтвердження цього В.Горобець доводить, що майже половина з них (106 з 214) продовжували службову кар єру опираючись на родинні зв язки [21,с.59]. Тому через заступництво свого тестя, Василь (ІІ) Кочубей досить швидко отримав полковницький уряд. Діяльність В.В. Кочубея була спрямована на продовження політики батька, щодо підвищення та закріплення родини у верхніх щаблях суспільства, а також зміцнення їх майнового потенціалу. За життя полковник встиг видати заміж лише декількох доньок: Олену, Марфу і Анастасію. В результаті чого Кочубеї поріднилися із відомим старшинським родом Лизогубів. Щодо його синів, то вони одружилися вже після смерті батька в 1743 р. Старший син полковника, Семен Васильович Кочубей ( рр.), був відомою особою в Гетьманщині, спочатку він був призначений бунчуковим товаришем у 1743 р., а потім його кар єрний ріст пішов стрімко вгору. Він став другою особою в державі за правління гетьмана Кирила Розумовського. До свого одруження С.В. Кочубей уже був помітною фігурою, адже його ріднею були гетьман І.Скоропадський та Д.Апостол. Обраницею Семена стала Ксенія, донька бунчукового товариша Герасима Демешка, брата Наталії Розумовської. Тобто Ксенія Герасимівна була двоюрідною сестрою графа Олексія Розумовського, чоловіка імператриці Єлизавети Петрівни. Важко сказати для кого цей шлюб міг бути вигіднішим, але ясно одне, що таким чином Семен Кочубей підтвердив свій високий статус у суспільстві. Весілля Семена і Ксенії відбулося 14 січня 1746 р. в домі графа О.Розумовського. На ньому була присутня імператриця Єлизавета Петрівна, яка особисто передала нареченим обручки [23,с.264]. Напевно, ще задовго до цієї події, О.Розумовський почав патронувати свого майбутнього родича і помічника. Звісно, вплинули ці зв язки на досить швидке призначення Семена Кочубея ніжинським полковником вже 31 березня 1746 р. [23,с ]. Звісно в офіційних документах було записано, що він заслужив високий уряд службою в ранзі бунчукових товаришів [24,арк.96]. Досить ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 схожа ситуація була з його батьком, якому посаду полковника фактично «подарували» під впливом Д.Апостола. Своєму патронові С.Кочубей теж мав допомагати, так 18 січня 1750 р. на зібранні в Генеральній військовій канцелярії, генеральна старшина звернулася до російської цариці з окремим «проханням» дозволити «обрати» гетьманом Кирила Григоровича Розумовського, брата графа Олексія [25,с.38]. В складі цієї старшинської делегації був Семен Кочубей. У 1749 р. звільнилася посада генерального обозного у зв язку з кончиною Якова Лизогуба, який перебував на цьому уряді з 1728 р. Кандидатура знайшлася швидко, але, напевно, саме для ніжинського полковника вона довго залишалася вакантною. Лише 15 жовтня 1751 р. було надано імператорський указ про призначення Семена Васильовича генеральним обозним, за його добропорядну службу і вірність його предків [26,арк.1зв]. За часів гетьманування К.Розумовського посада обозного була першою в українських збройних силах після гетьмана. Кочубей здійснив спробу централізації артилерійського відомства у своїх руках, що дозволило контролювати всі надходження до її структур. В.Горобець зазначав, що «Перебування на уряді генерального обозного, як правило, увінчувало службову кар єру козацького старшини» [27,с.79]. Можливо, саме С.Кочубей був претендентом на гетьманську булаву. Ні в якому разі не потрібно відкидати значення особистих якостей Семена Кочубея на його успішне просування по політичній драбині, бо навіть після ліквідації гетьманства і зменшенні впливу Розумовських при дворі, він входить до складу Другої Малоросійської колегії в 1764 р. із високим званням генерал майора. Павло Васильович (1736/ липня 1786 рр.), який служив полтавським підкоморієм та Василь (ІІІ) Васильович (1729 до 1792 рр.) глухівський підкоморій, продовжили ходу до клановості звичним для роду шляхом укладення вигідних шлюбів. Павло Васильович одружився з Уляною донькою старшого військового канцеляриста, генерального писаря Андрія Яковича Безбородько, який в 1762 р. отримав звання генерального судді. Шлях Безбородьків до впливових кіл Гетьманщини дещо нагадував Кочубеїв. Син Андрія Безбородька Олександр, відіграв помітну роль в житті Кочубеїв, адже після смерті сестри Уляни він почав опікуватися малолітнім племінником Віктором ( рр.), допоміг йому в отриманні гарної освіти і просуванні по службі. Сам О.Безбородько був в числі довірених осіб імператриці Катерини ІІ, з 8 грудня 1775 року її секретарем, а з 24 листопада 1780 року зарахований до колегії іноземних справ зі званням генерал майора, уже в 1797 р. удостоєний титулу канцлера Російської імперії. Після такого послужного списку дядька, довго не прийшлося обирати вид служби для В.П. Кочубея, який також стане наближеною особою імператора Олександра І, і доб ється титулу графа та князя Російської імперії. Середній син полтавського полковника Василь (ІІІ) Васильович Кочубей одружився з Марфою Дем янівною Оболенською (бл березня 1815 рр.) племінницею гетьмана Розумовського, дочкою генерального судді Дем яна Каневського Оболонського. Цим самим коло осіб, що входили до клану Кочубеїв були тісно пов язані між собою. Отже, простежуючи процес формування клану Кочубеїв з ІІ половини XVII ст. до кінця XVIII ст. ми з ясували, що його представники не обрали якогось специфічного шляху для зміцнення свого становища в суспільстві Гетьманщини. Клан Кочубеїв відповідає ознакам, що виділені сучасними соціологами. По перше, основною економічною одиницею для всіх нащадків В.Л. Кочубея стали землі отримані від гетьмана І.Мазепи 20 листопада 1687 р. це с. Диканька Полтавського полку, с. Ярославець і с. Дубовичі Ніжинського полку. Ці та інші маєтності передавалися нащадкам, які збільшували їх кордони різними методами. По друге, щодо низької соціальної мобільності, це також частково відповідає дійсності, адже сини як і їх батьки отримували звання бунчукових товаришів, лише потім розпочинали службову кар єру, тобто вони одразу успадковували соціальний статус своїх предків. По третє, вибір шлюбного партнера підкорявся інтересам сім ї, адже це було започатковано ще Василем Леонтійовичем та продовжено його дітьми. Найчастіше Кочубеї обирали собі за пару представників вищого соціального стану, маючи на меті в майбутньому підвищити своє становище за допомогою нових родичів. По четверте, традиції дійсно відігравали помітну роль в їхньому житті це простежувалося у збереженні родової пам яті про своїх предків, підтримування образу «мученика» основаного на жертві принесеній В.Л. Кочубеєм російському престолу; нащадки передавали в спадок речі страченого генерального судді [28,арк.15], а також виділяли кошти на відбування щорічної літургії в Покровській церкві с. Жуки у пам ять про загиблого [28,арк.13]. Пам ятаючи про своє коріння, нащадки починають давати новонародженим хлопчикам у кожному поколінні ім я Василь.

21 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Крім всього іншого до клану Кочубеїв входили особи, що не були з ними в кровній спорідненості, які були їхніми клієнтами, допомагали у вирішенні приватних та професійних проблем. Система патронально клієнтальних зв язків у цьому дослідженні репрезентована лише частково, адже показує тих осіб, що покровительствували Кочубеям у службовому просуванні та збільшенні економічних ресурсів родини. Питання пов язані з оточенням Кочубеїв потребують подальшого дослідження, але як бачимо, рід Кочубеїв дійсно представляє собою потужний клан Гетьманщини та згодом Російської імперії, членство в якому відбивалося на всіх сторонах життя його представників. Список використаних джерел 1. Словник іншомовних слів / Уклад.: С.М. Морозова, Л.М. Шкарупа. К.: Наукова думка, c. 2. Зверева Г.И. История Шотландии. М.: Высшая школа, с. 3. Ламажаа Ч.К. «Клан»: понятие в социальных науках // Гуманитарные науки: теория и методология С Гидденс Э. Социология. М.: Эдиториал УРСС, с. 5. Дашкевич Я. Родинний клан Хмельницьких // Київська старовина С Старченко Н. Стосунки пана і слуги «рукодайного» в контексті уявлень про вірність і зраду (Волинь та Наддніпрянщина в кінці XVI першій половині XVII ст.) // СОЦІУМ. Альманах соціальної історії Вип. 6. С Цвєтков В., Горбатенко В. Демократія Управління Бюрократія: в процесі модернізації українського суспільства: Монографія. К., с. 8. Горобець В. Малі соціальні та соціопрофесійні групи гетьманату: «курінчики», «стрільці», «протекціянти», «дворяни» etc. // СОЦІУМ. Альманах соціальної історії Вип. 8. С Шевчук В. Патрон клієнтелізм як державоструктуруючий фактор // Нова політика С Модзалевський В.Л. Малоросийский родословник: в 5 т. К., Т с. 11. Кривошея В.В. Козацька старшина Гетьманщини. Уманський полк // Гілея: науковий вісник Вип.34. С Державний архів Полтавської області (далі ДАПО). Ф Оп.19. Спр Там само. Ф Оп.1. Т.3. Спр Інститут рукописів національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (далі ІР НБУВ). Ф.Х. Спр Таирова Яковлева Т. Иван Мазепа и Российская империя. История «предательства». М.: Издательство Центрполиграф, с. 16. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків / В.Кривошея. Вид. 2 е, доп. К.: Видавничий дім «Стилос», с. 17. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі ЦДІАК України). Ф.269. Оп.1. Спр Там само. Ф.51. Оп.3. Спр Кривошея В. Українська козацька старшина. Ч.1. Урядники гетьманської адміністрації / В.Кривошея. Вид. 2 е: доповн., уточн. і виправл. К.: «Стилос», с. 20. Василенко Н.П. Збірка матеріалів до історії до історії Лівобережної України та українського права XVII XVIII вв. К., с. 21. ЦДІАК України. Ф.51. Оп.3. Спр Горобець В.М. Старшина Гетьманщини: неслужбовий вимір службової кар єри провідної соціальної верстви // Український історичний журнал Вип.4. С Дневникъ генеральнаго хоружого Николая Ханенка ( ). К.: изд во Киевской старины, с. 24. ІР НБУВ. Ф.І. Спр Путро О.І. Гетьман Кирило Розумовський та його доба (з історії українського державотворення XVIII ст.): Монографія в 2 х частинах. К.: ДАКККіМ, Ч.І. 240 с. 26. ЦДІАК України. Ф.269. Оп.1. Спр Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України / НАН України. Інститут історії України. К.: Інститут історії України, с. 28. ДАПО. Ф Оп.1. Т.5. Спр.6. Скрипченко Н.А. Клан Кочубеев (вторая половина XVII конец XVIII в.): формирование и деятельность Анализируется процесс формирования клана Кочубеев со второй половины XVII в. до конца XVIIІ в., как одного из самых известных в среде казацкой старшины Левобережной Гетманщины. Ключевые слова: клан, казацкая старшина, Кочубеи, Левобережная Гетманщина, патрон, клиент. Skrypchenko, N.A. The Kochubey Clan (second half of the XVII th end of the XVIII century): Establishment and Functioning The article is dedicated to the analysis of the process of establishing the Kochubey clan during the second part of the XVII th century to the end of the XVIII century as one of the most famous ones amounst Cossacks elite in the Left Bank Hetmanate. Key words: clan, Cossacks elite, Kochubei s Family, Left Bank Hetmanate, patron, client ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477) «17» Іваненко А.О. До питання про розміщення московського військового гарнізону в Києві у 1654 році На основі опублікованих актових документів середини XVІІ ст. та досягнень історіографії аналізуються військово політичні та політико правові аспекти розміщення на території Гетьманщини першого московського військового гарнізону. Ключові слова: Б.Хмельницький, переяславсько московська угода, військові гарнізони, московські воєводи. За статтею 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішою функцією держави. На сьогоднішній день в суспільстві дуже гостро дебатуються питання, пов язані з так званою Харківською угодою про пролонгацію базування Чорноморського флоту Російської Федерації в Україні до 2042 р. В умовах, коли українська громадськість вкрай стурбована перебуванням військових формувань іншої держави на території нашої країни, цілком логічним буде звернення до прецедентів іноземної військової присутності на українських теренах в минулому, зокрема до проблеми розміщення московських військових гарнізонів в Українській козацькій державі Гетьманщині в 50 х рр. XVІІ ст. Оскільки в сучасній міжнародній практиці дислокація іноземних військових контингентів на території суверенної держави, як правило, використовується в інтересах зміцнення колективної оборони, а умови їх перебування обумовлюються міждержавними договорами, то в даній розвідці автор робить спробу висвітлити деякі аспекти військово політичних причин та юридично правового підґрунтя розміщення першого московського гарнізону в козацько гетьманській державі. Відразу зауважимо, що вузькість джерельної бази та тенденційність і однобічність документів, які представлені, як правило лише однією стороною, складають значні труднощі для дослідження цього питання у повному обсязі. Торкаючись даної проблеми, апологети концепції «споконвічного прагнення українського народу до возз єднання» акцентують увагу на тому, що царське рішення про розміщення військової залоги в Києві було зініційоване самим Б.Хмельницьким. Вперше документально воно фіксується у рішенні Земського собору від 1 жовтня 1653 р. (тут і надалі дати подаються за старим стилем А.І.), коли козацький посол Лаврін Капуста передав прохання гетьмана, «...чтобъ государь велелъ прислать въ Кіевъ и въ иные городы своихъ государевыхъ воеводъ, а съ ними ратныхъ людей хотя съ 3000 человекъ» [1,т.X, 2,с.15]. Відсутність у розпорядженні істориків будь яких документальних матеріалів посольства Л. Капусти не дає змоги з ясувати настільки формулювання, закладені в тексті ухвали Земського собору, відповідали дійсному змісту прохання українського очільника. М.Грушевський неодноразово наголошував, що цей пункт, швидше за все, був нав язаний козацькому посольству вже в Москві (такі методи ще неодноразово застосовуватиме московська дипломатія в подальших українсько московських взаєминах авт.), або ж відредагований приказними дяками у потрібному їм руслі [5,с.644,660]. Не узгоджується з ідеєю розміщення воєвод у багатьох містах і чисельність московського війська. Трьох тисяч ратників було б явно замало для перебування воєвод у декількох українських містах. Тим не менше, з реалізацією цього проекту у Москві не зволікали. Через декілька днів були призначені воєводи, котрі мали очолити військовий гарнізон у Києві. Ними стали: боярин і ростовський намісник князь Ф.Куракін та боярин, галицький намісник князь Ф.Волконський, дяком мав служити А.Немиров. Вже 17 січня новопризначені воєводи прибули до Путивля, звідки, зібравши військовий загін, повинні були вирушити на Україну. Традиційний «наказ» з повелінням «итти на государеву службу въ Кіевъ не мешкая» та з детальними інструкціями був надісланий воєводам з Москви вже навздогін [1,т.X, 7,с ]. На фоні такої активності достатньо дивною виглядає відсутність будь яких спроб відправити воєвод окрім Києва в «иные городы», якщо про це дійсно просив Б.Хмельницький. На початку січня 1654 р. у Переяславі проходив перший етап українсько московських міждержавних переговорів. 10 січня під час обговорення військово політичних проблем майбутніх союзницьких відносин боярин В.Бутурлін повідомив Б.Хмельницького про

22 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 царське рішення направити до Києва своїх воєвод з «ратными людьми». Зазначивши, що Ф.Куракін та Ф.Волконський вже в Путивлі, керівник московського посольства просив гетьмана, аби той «воеводъ велелъ принять чесно и всякое послушанье велелъ имъ чинить» [1,т.X, 4,с ]. У статейному списку посольства, на тенденційність якого неодноразово вказували дослідники, В.Бутурлін сповіщає, що Б.Хмельницький був радий «государской милости», пообіцяв подбати про безпеку воєвод та їх утримання, а також виголосив побажання, щоб вони «изъ Путивля въ Кіевъ шли вскоре» [1,т.X, 4,с ]. Поза тим, у своєму звіті боярин не зміг приховати того факту, що гетьман достатньо чітко вказав на неприпустимість збільшення чисельності царського гарнізону: «будетъ де полской король и Ляхи до весны на нихъ не наступятъ, и болши де трехъ тысячь государевыхъ ратныхъ людей въ Кіеве не надобно» [1,т.X, 4,с.237]. Козацький регіментар вважав за доцільніше, щоб у разі загрози з боку Польщі, «государевы люди были готовы въ порубежных городехъ» [1,т.X, 4,с.237]. Що стосується заяви Бутурліна про взяті на себе главою української держави зобов язання утримувати воєвод і їх ратників за рахунок місцевого населення, то окрім твердження самого московського боярина факт такої обіцянки важко чимось підтвердити чи спростувати. Приведення населення до присяги, яке проводили московські урядники, роз їхавшись по всій Гетьманщині, засвідчило розкол українського суспільства щодо поглядів на союз з Москвою, а безцеремонний опис міських укріплень, церков, монастирів, артилерії та військових припасів, яким супроводжувалось відбирання присяги, викликав значний суспільний резонанс. Чутки про те, що «по українських містах засядуть московські воєводи і московські залоги» [5,с.777] посилювали суспільну напругу в Україні. Думається, що в таких умовах, українська влада не могла не усвідомлювати можливі негативні наслідки розташування московських військових контингентів на території своєї держави. Тому, у виробленому на середину лютого проекті майбутнього договору, український істеблішмент на чолі з Хмельницьким намагався зберегти недоторканним суспільно політичний та соціально економічний устрій своєї держави [4,с.43]. Для прикладу, стаття 16 цього проекту досить яскраво ілюструє глибоке розуміння козацьким політикумом неприйнятності для українського суспільства будь якого втручання в його внутрішні справи, в тому числі через царських воєвод: «наехавъ бы воевода права бы ломати имелъ и установы какіе чинилъ, и то бъ быти имело съ великою досадою, понеже праву иному не могутъ вскоре навыкнути и тяготы такіе не могутъ носити» [1,т.X, 8,с ]. Оскільки зазначений документ вже багато разів ставав предметом ґрунтовних досліджень як української так і зарубіжної історіографії, то нам залишається лише ще раз зауважити, що він був покликаний забезпечити як зовнішню так і внутрішню самостійність Української держави. Черговий раунд українсько московських перемовин, що проходив у березні 1654 р. в Москві, засвідчив наполегливі спроби царського уряду нав язати козацькій державі присутність своїх воєвод. Так, вже на першій офіційній зустрічі послів Війська Запорозького з царськими представниками, яка відбулася 13 березня, дуже гостро постало питання про воєвод. У складений після зустрічі чорновий варіант договірних статей московські чиновники, по своєму інтерпретувавши усні заяви українських послів, ввели пункт про воєвод: «Чтобъ указалъ государь быть своимъ государевымъ воеводамъ въ большихъ городехъ, въ Кіеве да въ Чернигове А будетъ государь и по всей Малой Росіи своимъ государевымъ воеводамъ быть не велитъ и гетманъ де учнетъ присылать ко государю казну по всякой годъ» [1,т.X, 8,с ]. Цей пункт не тільки відображає наявність розходжень між сторонами в цьому питанні, а й свідчить про те, що уряд Московської держави ув язував розміщення воєвод в українських містах з проблемою збору податків з населення Гетьманщини, а не із захистом України. Наступного дня українське посольство подало на розгляд письмовий оригінал проекту договору з 23 статей, завірений підписом гетьмана та військовою печаткою, в якому, як уже зазначалось, Б. Хмельницький та козацька еліта убезпечували свою державу від перебування в ній московських воєвод. Проте, 19 березня московські бояри ще раз спробували повернути справу на свою користь. Після прощальної аудієнції в Олексія Михайловича, козацьким посланцям серед інших був оголошений короткий царський указ «О воеводахъ, чтобъ быть въ Кіеве и въ Чернигове», на який, згідно московського протоколу, посли відповіли: «въ томъ де воля государева» [1,т.X, 8,с.475]. Звичайно, можна припустити, що С.Богданович Зарудний та П.Тетеря, задобрені царськими пожалуваннями (генеральний суддя отримав містечко Старий Мгліїв, а переяславський полковник містечко Смілу), пішли на поступки в цьому питанні, ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 або ж, на фоні неймовірного тиску з боку бояр, сприйняли такий варіант як не самий гірший із можливих. Одначе, правдивість інформації стосовно узгодження цього питання з українським посольством викликає великі сумніви. На користь цього свідчить факт, який неможливо проігнорувати ні в остаточній редакції 11 договірних статей з царськими резолюціями, ні в Жалуваній грамоті Війську Запорозькому, датованих р., тобто, в офіційних документах, які складали основу українсько московського договору, питання розміщення воєвод на теренах Гетьманщини не фігурувало. Отож, озвучений боярами 19 березня царський указ про перебування воєвод у Києві та Чернігові так і залишився лише декларацією одностороннього рішення Москви. Загалом ця проблема в силу спротиву козацького посольства була винесена за рамки міждержавного договору 1654 р. Три роки потому царський представник Ф.Бутурлін стверджував, що козацьке посольство, перебуваючи в Москві, нібито від імені гетьмана і всього Війська Запорозького просило царя про направлення воєвод в найбільші українські міста. У відповідь Б.Хмельницький недвозначно й рішуче заявив: «А судье де Самоилу и полковнику Тетери онъ, гетманъ не приказывалъ и въ мысли у него не было, чтобъ царское величество въ большихъ городехъ, въ Чернигове, въ Переаславле, въ Нежине, велелъ быти своего царского величества воеводамъ» [1,т.ІІІ, 369,с.569]. Претензії Бутурліна були звичайним крутійством московської дипломатії з метою тиску на український уряд. М.Грушевський дуже влучно охарактеризував цю ситуацію: «довший час московські політики завзято підсували, і просто таки витягали з гетьманських послів і з самого гетьмана згоду на се (розміщення воєвод авт.), стилізуючи в своїх протоколах як їx побажаннє» [5,с.803]. Таким чином, у питанні перебування царських військових гарнізонів на території козацької держави жодних домовленостей, окрім усної згоди гетьмана Хмельницького на розміщення воєвод із залогою в Києві, не існувало. Попри всі намагання московської сторони, воно не було зафіксоване у договорі 1654 р. Інша справа, що відсутність чітких, остаточно визначених умов перебування Гетьманщини під протекцією царя, зокрема недосконалість в цьому плані переяславсько московської угоди 1654 р., дала привід Москві у недалекому майбутньому розпочати шалений політичний тиск на гетьмана та козацький уряд, насамперед, у питанні про царських воєвод. Тепер спробуємо з ясувати, які розрахунки брав до уваги очільник Української держави, погоджуючись на прибуття московських воєвод до Києва. Домінантою зовнішньої політики українського уряду в кінці 1653 р. було залучення Московського царства до участі у воєнних діях проти Речі Посполитої. Після шести років виснажливої війни і гетьман і старшина розуміли, що для повної перемоги над Польщею козацькій Україні потрібен союзник зі значним військовим потенціалом. Саме тому гетьман неодноразово наполягав, щоб цар «ратными людми на Ляховъ помочь намъ велелъ подать» [3, 181,с.362]. Під час перебування московського посольства в Переяславі гетьман ратував за допомогу царського війська у разі наступу Польщі «ратныхъ людей прислать болши, то и лутче», а в березні 1654 р. в Москві обговорювалися конкретні військово стратегічні плани початку повномасштабних воєнних дій проти Речі Посполитої під Смоленськом. Царський трьохтисячний загін, що направлявся до Києва, за своєю малочисельністю апріорі не відповідав концепції «болших ратныхъ людей» і не міг сприйматися козацькими воєначальниками як серйозний мілітарний чинник, здатний істотно вплинути на військову ситуацію. Вочевидь, для фундатора Української держави була набагато важливішою інша, політична складова цієї акції. Вона полягала в тому, щоб якнайшвидше продемонструвати володарям сусідніх держав остаточний вихід України з під зверхності польського короля, за словами В.Липинського «здобуту нею у відношенні до Польщі суверенність» [8,с.33]. Самій же Речі Посполитій перебування московського війська в Києві мало б показати незворотність цього процесу і цим самим зменшити войовничий запал шляхти. На представницьку роль воєвод неодноразово вказував і сам Б.Хмельницький. Слова гетьмана: «прислать воеводъ, а съ ними ратныхъ людей хотя съ 3000 человекъ, и то для техъ же государевыхъ воеводъ, а у гетмана де людей много (виділено мною А.І.)» [1,т.X, 2,с.15] свідчать, що на той момент Б.Хмельницький сприймав військовий загін при воєводах радше як збройний почет, призначений для охорони царських представників, аніж як військову одиницю, покликану посилити військову міць союзника. Окрім того, цією заявою гетьман завбачливо ставив перепону можливим спробам збільшити чисельність царської залоги. У червні 1657 р. у розмові з Ф.Бутурліним він підкреслював, що московський гарнізон був розташований

23 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 в Києві виключно з метою «чтобъ все окресные государи ведали ихъ подданство подъ высокую руку царского величества, что въ стародавной столице великихъ князей Російскихъ воеводы царского величества» [1,т.ІІІ, 369,с.569]. Як бачимо, і під кінець життя тяжко хворий гетьман продовжував сприймати перебування московського гарнізону в Києві лише як репрезентативну акцію. Не менш важливою метою для Б.Хмельницького була демонстрація наявності могутнього військового союзника перед своїм власним народом, у середовищі якого по довгих роках воєнного лихоліття панувала страшенна втома та зневіра. Після значних невдач попереднього року, відчуваючи глибоке розчарування серед населення, гетьман поспішав засвідчити хоча б якісь реальні здобутки своєї політики, намагаючись таким чином поліпшити морально психологічний клімат у суспільстві та підняти бойовий дух козацького війська. У кінці листа від р. до В.Бутурліна та І.Олферьєва гетьман, наполягаючи на якомога швидшому прибутті московських воєвод до Києва, резюмує: «все православие и все Войско Запорожское утешится, как услушат, что рать его царского величества к Киеву будет» [6, 230,с.318]. Не викликає жодних сумнівів і те, що а ні гетьман, а ні козацький уряд не могли, навіть, теоретично сприймати царських воєвод, що направлялись до Києва, за майбутній орган управління, який би стояв над українською адміністрацією. Важко було б уявити, що політична еліта Гетьманщини, щойно звівши будову української держави та отримавши в ній владу, мріяла б відразу ж нею поступитися на користь московських чиновників. Ще менш реалістично виглядало б бажання простого народу взамін урядовців Речі Посполитої утримувати царських сановників. Тому, думка, що український народ та його проводирі, після багаторічної кровопролитної боротьби за свободу, жадали якнайшвидше замінити польських урядників московськими видається, щонайменше, далекою від здорового глузду. Суверенне право українського народу управляти власною державою обумовлювалась у проекті договору, поданого царю козацьким посольством Зарудного Тетері, про що вже йшлося. На загал московський уряд під час переговорів змушений був погодитись з незалежністю козацької держави у сфері управління. Єдина поступка, якої добилися московські бояри у цій царині, стосувалася процедури збору податків до монаршої скарбниці, проте, обмеження автономії України у фінансовій сфері за життя Хмельницького так і не були зреалізовані. Які ж цілі ставив перед собою уряд Московської держави, направляючи воєвод з «ратными людми» до Києва? Цілком очевидно, що Москва вирішувала декілька важливих завдань одночасно. Розміщуючи військовий загін в Києві, московський уряд ще раз засвідчував Польщі факт встановлення своєї зверхності над Військом Запорозьким та готовність відстоювати свої зовнішньополітичні інтереси військовими методами. Окрім того, Москва демонструвала нові геополітичні реалії, що виникли в результаті встановлення протекції над Україною іншим європейським державам. Форсування процесу розміщення воєвод у Києві вказує також на присутність у планах і діях московського уряду репрезентативної складової. На той час у царському оточенні Київ сприймався як столиця колишніх володінь Русі, а відтак, перебування в ньому воєвод царя повинне було символізувати повернення цих володінь законному спадкоємцю «князей русских» представнику дому Романових. Те, що московський монарх дивився на українські землі, як на свою вотчину, що, нарешті, повертається під його скіпетр, виразно унаочнює розроблений Посольським приказом макет листа, який мали брати за зразок київські воєводи у спілкуванні з гетьманом та полковниками. У ньому Ф.Волконському та Ф.Куракіну рекомендується йменуватися як «всеа Руссии самодержца и многих государств государя и облаадателя его царского величества, отчины великого княжества киевского бояря и воеводы (виділено мною. А.І.)» [3, 218,с.506]. Зазначимо, що цей зразок був зредагований у грудні 1653 р., тобто задовго до остаточного вирішення проблеми з визнанням Україною протекції Московської держави. Безсумнівно, царський уряд прекрасно розумів військово стратегічне значення міста, про що свідчить наказ В.Бутурліну домагатися від гетьмана під час перемовин у Переяславі, щоб той «полковника, или дву, съ ратными людми послалъ въ Кіевъ, покаместа царского величества бояре и воеводы въ Кіевъ будутъ, для того, чтобъ въ Кіевъ литовскіе воинскіе люди безвестно не пришли» [1,т.X, 4,с.147]. Свою роль у виборі Києва як осідку царських представників та місця дислокації військового гарнізону зіграла й незначна віддаленість міста від тодішніх кордонів Московської держави. У згадуваному наказі воєводам від 30 січня декларувалася військова функція гарнізону, яка полягала, передусім, у захисті Києва від будь якої збройної загрози ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 До речі, саме на тому, що царські ратники прибули «для береженія отъ приходу Поляковъ и всякихъ воинскихъ людей» [1,т.X, 7,с.356], приписувалось акцентувати увагу воєводам при контактах з місцевим українським населенням. У той самий час, у Москві не могли не розуміти, що військовий потенціал київського гарнізону вкрай обмежений. Показово, що наказ зобов язував воєвод у разі виникнення реальної військової загрози терміново звертатись до гетьмана, аби той надіслав до Києва «полковниковъ переяславского да кіевского и белоцерковского, съ ратными людми, для береженья» [1,т.X, 7,с.368]. М.Грушевський, у свій час, наголошував, що Б.Хмельницький, якщо і домагався прибуття на Україну московського загону, то, напевно, на чолі з полковими воєводами (у сучасному розумінні кадрових військових авт.), а московські бояри, скориставшись ситуацією, надіслали до Києва городових воєвод [5,с ], котрі, за їхнім задумом мали б здійснювати як воєнне, так і адміністративне управління містом та округою. Підтвердженням превалювання у планах Москви завдань політико адміністративного характеру над військовими може слугувати і наявність у царських представників, призначених до Києва, значного досвіду городового воєводства. Так, князь Ф.Куракін розпочав службу городовим воєводою в 1629 р. в Астрахані, потім був воєводою у московських містах Калузі, Боровську, Пскові, та ще раз в Астрахані [2,с.506]. Не менший досвід городового управління мав і Ф.Волконський [2,с.457]. Детально проаналізувавши обов язки перших київських воєвод, за врученим їм наказом, М.Грушевський прийшов до висновку, що поруч із функціями комендантів фортеці і командувачів військового гарнізону, цим документом воєводи наділялись певними владними повноваженнями в межах київської округи, а також мали б представляти московські інтереси «в розмірах всеукраїнських (козацької чи «черкаської» території)» [5,с.798]. Варто звернути увагу і на те, що воєводам дозволялося діяти не тільки відповідно наказу та царських грамот, а й «смотря по тамошнему делу», тобто на власний розсуд. Єдиним мірилом доцільності діяльності воєвод виступала умова, щоб їхні дії були «государеву имяни къ чести и къ повышенью» [1,т.X, 7,с.372]. В.Щербина звертав увагу, що наказ першим київським воєводам відрізнявся від наказів городовим воєводам Московської держави тим, що з їх компетенції вилучались фінансові та судові функції, але, разом з тим, воєводам «какъ бы предоставляется право надзора надъ местными властями» [9,с.124]. Отже, інструкції, вироблені в надрах Посольського приказу, фактично санкціонували втручання воєвод у внутрішні справи української адміністрації. Зі всього вище наведеного можемо зробити висновок, що московський уряд пов язував перебування свого військового гарнізону в Києві не тільки і не стільки із захистом міста та округи від польсько шляхетських чи турецько татарських військ, скільки із встановленням реального військово політичного контролю над певною територією України. Царським воєводам відводилась роль набагато більш значима, аніж просто командирів військового контингенту. Вони мали стати місцевим органом управління однією з майбутніх провінцій Московської держави. Хоч перша спроба Москви відразу нав язати українській державі власні адміністративні органи, завдяки твердій та непохитній позиції Б.Хмельницького, не увінчалася успіхом, проте київські воєводи, за висловом Ф.Шевченка, стали «первой нитью, связывающей Украину с Московским государством» [7,арк.72зв]. Наполягаючи на подальшому розміщенні московських військових гарнізонів у найбільших українських містах, царизм переслідував далекосяжну мету запровадження воєводсько приказного правління по всій Гетьманщині та поступового перетворення України у звичайну провінцію своєї держави. Ще одним суттєвим моментом було те, що розміщення незначного військового контингенту в Києві забезпечило царській владі позірне виконання, взятих на себе за Переяславсько Московською угодою, зобов язань по захисту українських земель, що, в свою чергу, відкривало широкі можливості для використання козацького війська Гетьманщини. Прикметно, що спекуляції на цьому почалися вже під час самих переговорів у Москві. Так, у чорновому варіанті резолюцій на статті, подані українським посольством 14 березня, як один із аргументів відмови гетьманському війську у платні, висувалась теза про те, що «государевы бояре и ратные люди посланы въ Кіевъ, и его государево жалованье имъ дають» [1,т.X, 8,с.451]. З погляду васально сюзеренних відносин, перебування московського гарнізону на Україні для її «береженія», дозволяло царю вимагати від Війська Запорозького відбування військової служби на свою користь. Ще перебуваючи в Москві, українські посли отримали царську грамоту, яка зобов язувала Б.Хмельницького надіслати для участі в поході царського війська під Смоленськ значні козацькі сили: «указали есьма быть за нами великимъ

24 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 государемъ нашего царского величества войска запорожского двумъ полковником, Ивану Золоторенку да Павлу Тетере, а съ ними ратнымъ людемъ, запорожскимъ казакомъ, 18,000 человекомъ, выбравъ изъ заднепровскихъ казаковъ лутшихъ людей» [1,т.X, 8,с.506]. Отже, не ризикнувши відкрито зазіхати на «права і вольності» козацтва на офіційних перемовинах, Москва намагається отримати дивіденди від свого васала іншим шляхом, зокрема, у повній мірі використовуючи військовий потенціал козацьких полків у відвоюванні білоруських земель для «Його Царської Величності». Вражає, що царський уряд, навіть, не порадившись із гетьманом, самостійно визначив кількість козацького війська та призначив його командирів. Незабаром Б.Хмельницький, потребуючи невідкладної допомоги проти наступу польсько татарських військ, прикладатиме неймовірні зусилля, щоб переконати царський уряд перенести бойові дії зі смоленсько білоруського театру воєнних дій на український напрямок. Проте Москва, керуючись лише своїми експансіоністськими устремліннями, дієвої допомоги Україні не надала. Наслідком цього стало жахливе спустошення теренів Брацлавщини та незліченні людські жертви українського населення Правобережжя. Підводячи підсумок, відмітимо, що прагнення Б.Хмельницького якнайшвидше отримати військову допомогу для остаточної перемоги над Річчю Посполитою, його готовність йти на певні поступки задля досягнення цієї мети, привели до значних прорахунків у відносинах з Московською державою. Ініціювавши ідею розміщення військового гарнізону в Києві, очільник козацької держави створив небезпечний прецедент на майбутнє, який після смерті гетьмана, московська сторона використала для посилення своєї військово політичної присутності в Гетьманщині. Аналіз подій 360 річної давнини показує, що при формуванні законодавчо правового підґрунтя перебування іноземних військових формувань на території України, необхідно не тільки послуговуватись сучасною юридичною базою системи міжнародних відносин, а й враховувати історичний досвід попередніх трагічних і, водночас, повчальних етапів національного державотворення. Список використаних джерел 1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. Спб., Т.ІII с.; Т.Х. 838 с. 2. Барсуков А.П. Списки городовых воевод и других лиц воеводского управления Московского Государства XVII столетия. СПб.: Тип. М.М. Стасюлевича, с. 3. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы: В 3 т. /АН СССР. Ин т истории, АН УССР Ин т истории. М.: Издательство Академии наук СССР, Т.ІІІ: гг. 645с.+12 л. ил. 4. Горобець В. «Волимо царя східного»: Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава / Віктор Горобець. К.: Критика, с. 5. Грушевський М.С. Історія України Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. К.: Наук. думка, Т.ІX. Ч с. 6. Документи Богдана Хмельницького ( ) / Упорядники І.Крип якевич, І.Бутич. К.: Видавництво АН УРСР, с. 7. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Ф.349. Спр арк. 8. Липинський В. Україна на переломі Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ім столітті / В.Липинський // Твори. Т.3. Філадельфія: Східно європейський дослідний інститут ім. В.К. Липинського, с. 9. Щербина В.И. Киевские воеводы, губернаторы и генерал губернаторы от 1654 по 1775 г. / В.И. Щербина // Чтения в историческом обществе Нестора летописца. К., Кн.VІ. Отд. ІІ. С Иваненко А.А. К вопросу о размещении московского военного гарнизона в Киеве в 1654 году На основе опубликованных актовых документов середины XVІІ в., а также достижений историографии проводится анализ военно политических и политико правовых аспектов размещения на территории Гетманщины первого московского военного гарнизона. Ключевые слова: Б.Хмельницкий, переяславско московское соглашение, военные гарнизоны, московские воеводы. Ivanenko, A.O. A question about placing of Moscow military garrison in Kiev in 1654 The published based on document assembly mid seventeenth century and achievements of historiography examines the military political and politico legal aspects of accommodation on the territory of Hetmanate fi rst Moscow military garrison. Key words: B.Khmelnytskiy, Pereyaslav Moscow agreement, military garrisons, Moscow magistrates ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477) «15/16» Мельничук І.А. «Статут Казимира» і Литовські статути як фактор легітимізації еліт та правничий стимул еволюції політичної системи і влади Розглянуто питання поетапної легітимізації та поступового зрівняння в правах князівської та шляхетської еліт у нормативних актах Литовського князівства. Через аналіз «Статуту Казимира» та Литовських статутів показана еволюція політичної системи і влади у напрямі творення єдиної елітної верстви шляхти. Ключові слова: «Статут Казимира», Литовські статути, еволюція, шляхта. Дослідженню пам яток права Литовсько Польської доби нашої історії присвячена велика література. Аналізом історичних, політичних, юридичних та культурних зрушень, що не тільки фіксувалися, але й у великій мірі були спричинені прийняттям цих документів, у різний час займалися українські фахівці у галузях історії та права М.Владимирський Буданов, М.Грушевський, М.Бедрій, І.Бойко, В.Гут єва, Р.Лащенко, П.Музиченко, О.Кузьминець, В.Тацій, Ф. Шабульдо, Н.Яковенко; закордонні дослідники І.Данилович, В.Мєсяц, В.Насевич, І.Старостіна, І.Юхо та багато інших. При цьому політичні наслідки прийняття Литовською державою «Статута Казимира» та трьох Литовських статутів т.зв. «Старого», «Волинського» та «Нового» окремо виділялися у працях М.С. Грушевського, Ф.М. Шабульдо [1] та Н.М. Яковенко. Продовжуючи історико політичний аналіз згаданих актів, метою даної статті ми ставимо доведення тези про те, що правові кодекси Великого князівства Литовського та Речі Посполитої дали могутній поштовх у реалізації стратегічного завдання, яке стояло перед литовськими, а згодом і польсько литовськими правлячими елітами по створенню і легітимізації єдиної елітної верстви шляхти. Після того, як більша частина українських земель стала складовою нової держави Литовсько Руської, власного єдиного офіційного нормативного акту, який би регулював наявні суспільні відносини, тривалий час не існувало, і еліти всіх рівнів користувалися, окрім краєвих установ і привілеїв, місцевими звичаями, а на слов янських територіях і нормами «Руської правди». У середині XV ст. відбувається масове передання земель феодалам, що супроводжувалося з одного боку закріпаченням вільних селян, а з іншої звільненням цих земель і селян, які проживали на них, від державних повинностей і великокняжого суду. Ці суспільно політичні зрушення потребували юридичного оформлення. Першою спробою впорядкованого та однакового для всіх регулювання базових суспільних відносин (кримінальних, цивільних, процесуальних) став Судебник 1468 р., або як його ще називають, Статут Казимира. В історико правовій літературі висловлювали різні думки щодо його назви. В оригіналі він мав загальноприйняту для тогочасних правових пам яток (грамот, привілеїв) назву «Лист». У 1826 р. польсько український історик І.М. Данилович вперше назвав його «Статут Казимира»[2]. М.Ф. Владимирський Буданов опублікував у 1901 р. текст цієї пам ятки права, поділивши його на 25 артикулів [3,c.32 42]. «Статут Казимира» було складено правниками великокняжої канцелярії, направлено на розгляд і прийняття Пани Ради і великого князя Казимира IV Ягеллончика, після чого затверджено на сеймі 29 лютого 1468 р. у Вільнюсі. Для Судебника є характерною ідея рівності представників усіх суспільних верств перед законом у кримінальних справах. Зокрема, якщо злочин відбувся з відома пана або сам пан брав участь у ньому і все це було доведено, то пан ніс відповідальність на рівні з виконавцем «а тот так терьпи, как которий злодій» (Арт. 6) [4,c ]. Розвиток і оформлення судового імунітету у Великому князівстві Литовському з кінця XIV ст. відбувалися у тісному зв язку зі зростанням великої феодальної земельної власності. Судовий імунітет, наявний спочатку у церковних володіннях і маєтках великих феодалів, був закріплений за всіма феодалами у загальноземському привілеї 1447 р. У Судебнику Казимира детальніше, порівняно з привілеєм 1447 р., визначено порядок вирішення конфліктів між підданими різних власників. Це питання висвітлено у трьох артикулах (9 11). У всіх випадках, зазначених у цих артикулах, спочатку потрібно звернутися за правосуддям до влади («господаря»), в підпорядкуванні якої перебував

25 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 обвинувачуваний арт. 11 та арт. 9. І.Данилович зазначає схожість між положеннями Судебника та Литовського Статуту 1529 р. Наприклад, арт. 19 Судебника та арт. 1 розділу 13 Статуту практично співпадають за змістом, як і арт. 5 Судебника та арт. 12 розділу 13 Статуту та ін. [5,c ]. Судебник не був всебічною кодифікацією кримінального права, а систематизовував лише ті положення, які були спрямовані на охорону майна, тому не зміг надовго задовольнити потребу в регулюванні нових суспільних відносин. Князівський уряд, розуміючи це, мав намір впорядкувати і звести докупи всі «права». У 1501р., видаючи Волинський привілей, великий князь Олександр декларував, що він буде діяти, «пока права Статута в отчизне нашей вставим» [6,c ]. Але справа все відкладалася. Тому з ініціативою подальшої кодифікації виступило шляхетство, що саме набирало сили. Представники шляхти на сеймі 1514 р. подали князю прохання, щоб дав писані права та закони. Проект статуту складався юристами великокняжеської канцелярії, були враховані норми звичаєвого права, Судебника Казимира 1468 р., а також привілеї 1447, 1492 та інших років, римське канонічне, польське та германське право. Дослідники цього Статуту вбачають його тісний зв язок з «Руською Правдою», що не дивно, адже законодавство Литовської держави зростало на тім грунті, де діяло старе руське право, тобто на землях колишньої Київської Русі. Поданий до Сейму у 1522 р., після кількох обговорень остаточний текст І Литовського Статуту був утверджений на Віленському сеймі восени 1529 р. Він не друкувався, але для практичного вжитку переписувався через це в списках, що дійшли до нашого часу, зустрічаються неузгодженості, поправки і додатки. Статут 1529 р. містив 13 розділів, які нараховували 282 статті. В перших трьох розділах були зібрані норми конституційного права та принципові положення інших галузей права, в четвертому та п ятому шлюбно сімейне та спадкове, в шостому процесуальне, в сьомому кримінальне, у восьмому земельне, в дев ятому лісове та мисливське, в десятому цивільне, у наступних кримінальне та процесуальне право. Статут було викладено на староруській мові, зрозумілій для більшості населення Литовсько Руської держави. Аналізуючи цей документ, зазначимо, що: 1) Перші розділи фіксують, по суті, політичний устрій держави, що склався на той момент, трактуючи питання про верховну владу та ставлення до неї населення, про «земську оборону», тобто організацію військової служби, про шляхетські вольності, про суддів і суди. 2) Статут був проміжним підсумком боротьби між князівсько магнатською елітою і шляхтою. Він закріпив ту сукупність прав і привілеїв, які на початок ХVІ ст. здобула для себе шляхта. 3) Нова шляхетська елітна верства, що формувалася у Литовсько Руській державі, заявила про себе як про реальну силу, добившись для себе важливих статусних гарантій: віднині шляхтича не можна було карати без публічного судового процесу. Причому він мав право на апеляцію на рішення суду воєводи або старости до самого великого князя; землю не можна одбирати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. 4) Шляхта домоглася також гарантій особистої свободи віднині вона мала право вільного виїзду за кордон. 5) Насамкінець, найважливіший, мабуть, для шляхти, економічний аспект: «шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей» [7,c ]. У рр. було проведено серію так званих «земських реформ», а з січня 1566 р. запроваджено в дію Другий Литовський Статут, що містив їх законодавче забезпечення. Згідно з Статутом 1566 (367 артикулів у 14 розділах), здійснено адміністративну судову реформу. Було встановлено загальну підсудність усієї шляхти т.зв. статутовим судам (земським, гродським і підкоморським), державу за польським взірцем поділено на повіти і запроваджено обов язкову присутність шляхти на повітових сеймиках. До вального сейму було включено, поряд з вищою палатою (пани рада), представників рядової шляхти повноважних Послів [7]. В.Насевич відзначає, що у XIV XVI ст. назва «Литва» мало значення политоніму та використовувалося для позначення всієї держави, що була підвладна правлячій династії Гедиміновичів Ягайловичів. Ареал використання назви у цьому сенсі співпадає з державними кордонами і змінювався синхронно з їх змінами, безвідносно до їх етнічного складу. Але паралельно існувало і вживалося регіональне значення назви «Литва» (тобто хоронім), котре відрізняло її від Жмуді та від «Руси» [8,с.205]. Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 зближеної за типом основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литовського, яка вважала, що її країна, за висловом канцлера Миколая Радзивіла Чорного, є «republica bene ordinata» («добре впорядкована держава») [9,с.115]. Другий Литовський Статут 1566 р. зрівняв шляхту з магнатами у правах, підтвердив завойовані шляхтою права на виборні повітові сеймики, зрівняв її з магнатами перед судами, звільнив від сплати мита, закріпив права на землеволодіння, підтвердив залежність політичних прав шляхти від осілості, тобто землеволодіння, у межах конкретного повіту. Тому було впроваджено поняття «поштивого шляхетства», на противагу безземельній або неосілій шляхті, що називалася «голотою». Важливим було й те, що Статут гарантував цій категорії еліт особливе становище, заборонивши надавати «людем простим» пільги перед шляхтою, обмеживши здобуття ними шляхетських прав, окрім як з особливої ласки володаря. Пізніше, 1578 p., шляхетство могло бути надане лише за згодою сейму або за клопотанням гетьмана за мужність під час військових дій. Негативним аспектом цих актів стали асиміляційні процеси, які призвели до того, що вже в XVI ст. у Галичині не залишилося родів з числа великого боярства, котрі б дотримувалися українських традицій, вони з того часу лишаються тільки в середовищі дрібної національної шляхти. Під впливом польських делегатів на Люблінському сеймі 1569 р. було створено комісію щодо приведення Другого Литовського статуту у відповідність з чинною на той час польською правовою системою. До складу комісії увійшли два члени панів ради (єпископ Валер ян і М.Шемет), секретар (А.Ротундус) та дев ять представників шляхти. Отже, оформлення шляхти як частини еліти привілейованого стану та її остаточне відокремлення від «поспільства» (селянства) на середину XVI ст. було в основному завершене. Законодавче регулювання цивільно правових відносин у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій ґрунтувалося на правовому статусі суб єктів цивільного права, який був неоднаковий для всіх людей. Повну правоздатність мали держава, церква, монастирі і феодали. Їх інтереси реально захищалися не лише нормами цивільного, а й кримінального права. Вони могли вільно і без обмежень розпоряджатися своїм майном, укладати усі цивільно правові угоди. Цивільною правоздатністю була наділена і дрібна шляхта. Литовські статути встановлювали ряд обмежень у здійсненні цими особами майнових прав: заборона професійного заняття ремеслом і торгівлею, обмеження права розпорядження службовими маєтками. Фактично, політична та правова система не залишала для дрібної шляхти та «шляхти голоти» іншого життєвого шляху, крім служби. Ця служба рідко приносила удачу кар єрне зростання на державних адміністративних посадах було малоймовірним через високу конкуренцію з боку численних нащадків правлячих еліт, які мали якісну і дорогу освіту, вплив і зв язки, залишалася військова або цивільна служба на магната або заможного шляхтича. Тому саме цей шляхетський прошарок зберіг максимальні протестні настрої, що виливалися, в тому числі, у дбайливому збереженні української самосвідомості, мови та культури. Обмеженою цивільною правоздатністю володіли феодально залежні селяни. Після того, як у 1588 р. був прийнятий Третій Литовський статут, селянство було позбавлене права без дозволу свого феодала розпоряджатися господарством і права отримувати у власність землю [10,с.38 49]. Міщани могли укладати всі типи цивільно правових угод за винятком купівлі маєтків, які обслуговувалися феодально залежними людьми. До способів набуття права власності за Литовськими статутами належали цивільно правові договори, пожалування князя, окупація, давність користування. Пожалувані речові права припинялися на підставі загального позбавлення суб єкта майнових прав, конфіскації та експропріації. Пожалування було одним з найважливіших способів набуття права власності. Його предметом, як правило, виступали земля та люди, що були за нею закріплені [11,с ]. Український дослідник М.Ф. Владимирський Буданов звернув увагу на те, що предмети пожалувань у документальних матеріалах позначалися певними термінами: «земля», «слід», «служба», «двір», «село», «селище», «монастир», «волость» [12,с.5]. Феодальні повинності і податки на користь держави отримали назву «служба». «Двором» могли називати хутір, де земля оброблялася феодально залежними людьми. Також термін «двір» застосовувався щодо міського майна, яке призначалося для забудівлі або вже містило будинки. Земля, яка була предметом пожалування, повинна була бути обробленою. Сіножаті вважалися додатком до земельної ділянки, тому й не становили окремого предмету пожалування [10,с.104].

26 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Прикладом одного з таких пожалувань є грамота, видана у 1590 р. королем Сигізмундом ІІІ Вазою магнату О.Вишневецькому на володіння землями на Полтавщині. У цьому документі вказувалося: «...Мають князь Олександр Вишневецький сам, його дружина, діти, потомки та їх нащадки ці добра ріку Сулу, Цдай і ріку Солоницю і вхід Лужок з усіма широкостями ґрунтів, належностями відповідно до привілею короля Стефана, вище нами в цьому місті описаного, спокійно держави, замки закладати, міста і села на цих ґрунтах людьми засаджувати, землі розробляти, будувати, стави і млини поправляти і всякі пожитки собі мати, винаходити, установлювати, розмножати...» [12,с.73 74]. Як бачимо, у грамоті кілька раз згадано назви річок: згідно з Литовськими статутами водойми були предметом пожалування, а додатком до них було право на риболовлю. Подібною була ситуація при пожалуванні лісів, бо до них додавалося ще й право полювання [12,с.249]. Влада Великого князівства Литовського надавала численні грамоти представникам політико економічної еліти на міста, села і селян. Земля, яка жалувалася, могла не перебувати в приватній власності, а належала до державних земель і великокнязівського домену. В.Рубаник, опираючись на документальні джерела, заявив, що найчастіше предметом жалування ставали землі, які вже раніше мали цей статус, але через певні причини вибули з права власності колишніх хазяїв [10,с ]. До прийняття у 1566 р. другого Литовського статуту самостійне розпорядження своїми землями обмежувалося, адже без згоди родичів можна було продати не більше однієї третини маєтку. Родичі також мали право викупити у заставодержателя заставне майно, повернувши суму боргу замість боржника. Найбільше обмежувалося право розпорядження вислуженими маєтками (данинами) [13,с.93 94]. Данини це земельні жалування князя магнатам або шляхті на умовах служби [14,с.36]. Предметом пожалування могли бути не лише земля, її доходи та феодально залежні селяни, а й місцеві податки та пільги щодо обов язків стосовно великого литовського князя, тобто звільнення від сплати земельного податку («тягла»), надання коней для військових походів та ін. [10,с.106]. Представник суспільного стану духовенства, який купував маєток у шляхтича, зобов язувався нести військову службу, яку до того часу ніс цей шляхтич [15,с.93]. У ст. 17 розділу ІХ другого Литовського статуту 1566 р. визначався порядок поділу спільної власності. Вимагалося засвідчення перед урядом, реєстрація та оформлення відповідних документів про право власності на частини цього майна [6,с.362]. Ст. 20 розділу ІХ другого Литовського статуту 1566 р. визначала порядок набуття права власності на скарб [6,с.393]. Що цікаво майже до деталей визначений порядок набуття права власності на скарб за Литовським статутом 1566 р., збігається зі ст. 343 чинного Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. Серед речових прав за Литовськими Статутами, крім права власності, мало велике значення право володіння. До цього речового права також доволі часто застосовувався термін «держання» [14,с.96]. Для визначення володіння не береться до уваги факт обізнаності володільця, коли в нього нема права власності на цю річ [14,с.482]. Володіння маєтком могло бути строковим, безстроковим (довічно) і таким, що укладене на невизначений строк, тобто «до волі і ласки» великого князя чи іншого впливового представника вищої феодальної еліти. У право володіння чужим майном на підставі Литовських статутів входило право користування. Користувач маєтку мав право ним користуватися, отримувати з нього прибутки, але без дозволу власника не мав права розпоряджатися [14,с.96 97]. Про можливість розпорядження користувачем чужим майном за наявності згоди йшлося у ст. 34 розділу ІІІ другого Литовського статуту 1566 р.: «Теж, хто віддати хотів, подарувати, записати або продати маєток, вислугу свою нам, Господарю, той не може того нікому перед жодним врядом записати, тільки прийшовши і поставивши перед нами, Господарем, і з відома нашого, і ми те забороняти не будемо» [6,с.291]. Особливим видом речового права за Литовськими статутами був емфітевзис спадкова оренда землі, що тривала сто і більше років. Достатньо було сплати щорічного грошового внеску для того, щоб емфітевт і його спадкоємці зберігали за собою право на землю [16,с.112]. Аналізуючи зміст вотчинного чи чиншового права за Литовськими статутами, сучасна українська дослідниця В.Гутьєва дійшла висновку, що вони ґрунтувалися на багатьох ідеях, принципах та окремих положеннях римського приватного права. Довічне чиншове володіння було спадковим, відчужуваним користуванням чужою землею [17,с.9] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Наприкінці 1584 р. роботу над Третім Литовським статутом було завершено, проте в ньому не було враховано умов Люблінської унії 1569 р., тому польські депутати не бажали його затвердити на засіданні Вального сейму Речі Посполитої. Побоюючись серйозного конфлікту з литовською впливовою феодальною елітою та втрати титулу Великого князя Литовського, король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза 28 січня 1588 р. затвердив Третій Литовський статут своїм привілеєм [18,с.5 6]. Третій Литовський статут 1588 р. складався з 14 розділів, у яких містилося 487 статей. Перший розділ включав правові норми про державні злочини та загальні засади правової системи. Другий розділ передбачав військові обов язки шляхти, а третій норми державного права [19,с.112]. Інші одинадцять розділів були подібними до відповідних розділів Другого Литовського статуту. Третій Литовський статут 1588 р. залишався найавторитетнішим джерелом чинного права Гетьманщини протягом всього її існування, навіть після її приєднання до Московської держави у 1654 р. [20,с.34]. Припинили чинність тільки ті розділи та артикули, які визначали порядок створення і діяльності шляхетських станових судів. В.Мєсяц на підставі вивчення та аналізу архівних матеріалів першої половини XVIII ст. вказував, що українська адміністрація і навіть російський Сенат вважали Статут Великого князівства Литовського «малоросійським правом» [21]. Роль Третього Статуту Великого князівства Литовського як джерела чинного права Гетьманщини не викликала сумніву у дослідницькій історії українського законодавства. Що ж до офіційного і легітимного шляху поповнення еліти, то було встановлено термін давності в користуванні шляхетними правами. Так, у першій половині XVI ст. таким порогом встановлювалося правління короля Казімежа (помер 1492 p.), пізніше військовий реєстр 1528 р. став доказом належності до військового стану [21,с ]. У середині XVI ст. внаслідок ревізії державних земель і прав на володіння землею було уточнено персональний та статусний склад шляхти [22,с ]. В українсько білоруської шляхти були власні гербові традиції (печаткові знаки), з іншого боку, згідно з рішенням сейму 1563 p., було визнано необов язковим мати герб кожному шляхтичеві. Підсумовуючи вагу і роль «Статуту Казимира» та Литовських статутів у реформуванні литовської політичної системи і влади та легітимізації владних еліт, можна зробити кілька висновків: Вищезгадані правові документи фіксували етапи еволюції політичної системи Великого князівства Литовського та Речі Посполитої; Загалом в останній третині XVI ст. українська шляхта домоглася легімізації свого існування, що забезпечувало їй не лише участь у політичному житті, а й особливе становище в тогочасному суспільстві. Шляхтич за своїм статусом був, безперечно, вищим за масу, його слово прирівнювалось до юридичного доказу, за завдану йому шкоду карали суворіше, порівняно з вчинками проти інших жителів держави, він користувався правом суду і необмеженого панування над своїми підданими та їхнім майном, сам при тому зберігав особисту незалежність, а його земля і майно не могли бути передані нікому в підпорядкування. Представник шляхетської еліти підлягав лише юрисдикції спеціальних шляхетських судів, мав право на власний герб або печатку, участь у повітових сеймиках як депутат, бути обраним суддею і займати всяку державну посаду, користувався податковими пільгами, не міг бути ув язненим або покараним без суду, не відповідав за злочини, скоєні родичами, мав право вільного виїзду з держави і в їзду до неї; Литовські статути і «Статут Казимира», що заклав під них підґрунтя, були важливим джерелом права на українських землях, вони забезпечували спадкоємність і наступність багатьох норм та інститутів українського права, сформованих у Київській Русі та Галицько Волинській державі. Статути вирізнялися достатньо високим, як для того часу, рівнем юридичної техніки: в них подано визначення багатьох правових термінів (наприклад, злочин, право власності, договір, контракт та ін.). Литовські статути також позитивно вплинули на розвиток української правової думки і формування законодавства. Пізніше Литовські статути були використані при складанні Соборного уложення 1649 р., «Прав, за якими судиться Малоросійський народ», «Суду і Розправи» [23,с.462]; Крім того, ці правові кодекси цілеспрямовано діяли в руслі ініційованої та сформованої правлячими елітами (передусім, польськими політичною та релігійною) загальної імперської програми Речі Посполитої, в реалізації якої шляхті відводилася ключова роль. Вони послужили могутнім правничим стимулом для творення поль-

27 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 сько литовською державою консолідованої за політичними та правовими ознаками єдиної елітної верстви шляхетства. Список використаних джерел 1. Шабульдо Ф.М. Земли Юго Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К.: Издательство «Наукова думка», с. 2. Danilowicz I. Statut Kazimierza Jagiellonczyka. Wilna, Владимирский Буданов М.Ф. Хрестоматия по истории русского права: в 2 т. / М.Ф. Владимирский Буданов К., С Лащенко Р. Лекції по історії українського права / Р.Лащенко К., С Старостина И. К вопросу об эволюции права Великого княжества Литовского в конце XV начале XVI века (на примере сопоставления Судебника Казимира 1468 г. и І Литовского Статута) / И.Старостина // Первый Литовский Статут 1529 года. Материалы республиканской научной конференции, посвященной 450 летию Первого Статута. Вильнюс, С Історія держави і права України: академічний курс: у 2 т. / Ред. В.Я. Тацій, А.Й. Рогожин. Академія правових наук України, Нац. Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. К.: ІнЮре Т.1. С Статути Великого князівства Литовського: у 3 томах. / за ред. С.Ківалова, П.Музиченка, А.Панькова. Том ІІ: Статут Великого князівства Литовського 1566 року. Одеса, С.57, 64 72, 75 77, 79, 90 96, , , , 111,113, , 362, Насевіч В. Літва // Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. Т.2. Мн., С Яковенко Н.М. Від партикулярних привілеїв до правничої системи: Литовські Статути й реформи // Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України / Н.Яковенко. Київ: «Критика», с. 10. Юхо И.А. Общественно политический строй и право Белоруссии в XVI веке: Рукопись автореф. дисс. д ра юрид. наук: спец «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / И.А. Юхо. К., с. 11. Рубаник В.Є. Інститут права власності в Україні: проблеми зародження, становлення й розвитку в період до 1917 року: історико правове дослідження / В.Є. Рубаник. Харків, с. 12. Владимирский Буданов М.Ф. Заставное владеніе / М.Ф. Владимирский Буданов // Архивь Юго Западной Россіи. Т.IV. Ч.8. Кіевъ, C Пичета В.И. Феодальное поместье в XV XVI в. в Великом княжестве Литовском / В.И. Пичета // Ученые записки Института славяноведения. Т.4. М., С Цивільне право України: [у 2 х кн.] / [за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. К.: Юрінком Інтер, Кн с. 15. Бедрій М. Становлення та розвиток інституту права власності за Литовськими статутами / Мар ян Бедрій // Правова система, громадянське суспільство та держава. Львів, С Тищик Б.Й. Основи римського приватного права / Б.Й. Тищик, Є.М. Орач. Львів, с. 17. Гутьєва В.В. Емфітевзис у римському праві та його рецепція у праві України: автореф. канд. юрид. наук / В.В. Гутьєва. Львів, с. 18. Терлюк І. Історія держави і права України (Доновітній час). К.: Атіка, С Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини: Навч. посібник. Львів: Світ, Месяц В.Д. История кодификации права на Украине в первой половине XVIII века / Месяц В.Д. М., с. 21. Кузьменець О. Історія держави і права України. К.,2002. С Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. К., С Полтавщина: Енциклопедичний довідник / За ред. А.В. Кудрицького. К.: Українська енциклопедія, С.462. Мельничук И.А. «Статут Казимира» и Литовские статуты как фактор легитимизации элит и правовой стимул эволюции политической системы и власти Рассмотрены вопросы поэтапной легитимизации и постепенного уравнивания в правах княжеской и шляхетской элит в нормативных актах Литовского княжества. Через анализ «Статут Казимира» и Литовских статутов показана эволюция политической системы и власти в направлении создания единого элитного слоя шляхты. Ключевые слова: «Статут Казимира», Литовские статуты, эволюция, шляхта. Melnychuk, I.A. «Statute Casimir» and Lithuanian Statute as a factor in legitimizing elite and legal incentive evolution of the political system and government Questions of legitimacy and gradually phased equalization of rights of the prince and the nobility of the elites in the regulations Duchy of Lithuania. Through the analysis of Casimir tava and Lithuanian statutes shows the evolution of the political system and the government in the direction of creating a single layer of the elite the gentry. Key words: «The Statute of Casimir», Lithuanian Statute, evolution, gentry ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477) «17» Харсун О.В. Роль чернечих орденів у становленні та розвитку освіти у XVIII ст. в Київському та Брацлавському воєводствах Подається загальна характеристика шкільної освіти в польській державі та причини реформування освітньої галузі. В процесі розроблення проблематики дослідження окреслюються особливості шкільної освіти на регіональному рівні. Визначається роль ченців католицьких та уніатських орденів, а також польської шляхти у здійсненні освітньої діяльності в містах та містечках півдня Київського та Брацлавського воєводств. Ключові слова: єзуїти, василіани (базиліани), колегіум, семінарія, конвікт, монастир, костьол, магнати, шляхта, міщани. XVIII ст. для Речі Посполитої виявилося часом випробувань та перемін, часом усвідомлення необхідності реформування суспільства і держави в цілому. Однією із галузей, що потребувала особливої уваги з боку влади була освіта. Зміна засобів та методів упровадження і поширення знань стало одним із ключових моментів у формуванні національної самосвідомості польської молоді та вихованні патріотичних почуттів до батьківщини. Поряд із тим, на землях східних кресів Речі Посполитої, зокрема півдня Київського та Брацлавського воєводств, освітянська діяльність польської влади та місцевої шляхти нерозривно була пов язана з питаннями релігійної сфери, а саме з упровадження та поширенням уніатства серед місцевого населення. Відтак основну виконавчу роль у цьому процесі було покладено на духовенство, власне чернечі ордени. За фінансової підтримки магнатів та шляхти ченці римо католицьких та греко католицьких орденів розгорнули широку освітню та просвітницьку діяльність на землях Центральної України, в тому числі в містах і містечках краю. Тим самим здійснювалося залучення до лона греко католицької церкви. Мета запропонованої статті полягає у висвітленні особливостей освітньої діяльності чернечих орденів у містах і містечках півдня Київського та Брацлавського воєводств, що у XVIII ст. знаходилися у складі Речі Посполитої. Для досягнення мети автор окреслює наступні завдання: охарактеризувати становище шкільної освіти в польські й державі у XVIII ст.; окреслити освітні осередки діяльності чернечих орденів міст та містечок Центральної України у складі Речі Посполитої та розкрити їх регіональні особливості; визначити роль римо католицького та греко католицького духовенства у впроваджені положень освітньої реформи в містах півдня Київського та Брацлавського воєводств. Історіографія теми дослідження представлена в працях та наукових доробках учених ХІХ поч. ХХІ ст. Історію Речі Посполитої, в тому числі і освітні процеси висвітлено в працях зарубіжних дослідників, таких як Г.Бандтке [1], А.Дибковська, М.Жарин, Я.Жарин [2] та в нарисі білоруських істориків [3]. Загальний стан освітньої галузі та причини її реформування розкриті в роботах М.Костомарова [4], Л.Зашкільняка, М.Крикуна [5], Є.Крижанівського [6;7]. Роль духовенства у впровадженні унії та здійсненні в контексті даного процесу освітньої діяльності на землях України розкрито в дослідженнях О.Крижанівського [8], О.Єфименко [9], Т.Шевченка [10]. Особливостям діяльності чернечих орденів у містах півдня Київського та Брацлавського воєводств присвятили свої дослідження О.Стародуб [11], О.Шостік [12], О.Скус [13], І.Кривошея, В.Кривошея, І.Близнюк [14]. У дослідженнях вищезазначених науковців на основі джерельних матеріалів XVIII ст. висвітлено участь ченців римо католицької та греко католицької церков в налагодженні освітніх процесів у Центральній Україні за безпосереднього сприяння місцевої польської шляхти. У польському суспільстві XVIII ст. духовна сфера життя нерозривно була поєднана із освітою. Більшість начальних закладів розташовувалося при церквах, костьолах та монастирях, а навчання здійснювали духовні особи різних рангів. Тому релігійна доктрина і схоластика формували у поляків певну відстороненність від держави і часто відставали від тих знань, які осягнула Західна Європа. Усвідомлення необхідності і проведення реформування освітньої галузі дало польській державі плеяду молодих і енергійних, прогресивних патріотів, які використовували сучасні їм знання на благо батьківщини в реформах другої пол. XVIII cт.

28 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 У контексті реформування польської держави в другій пол. XVIII ст. визріла необхідність внесення ряду змін і в освітню галузь. На сеймі 1773 р. було прийнято рішення про створення Комісії національної освіти чи Едукаційної комісії. До її складу входило 4 сенатори і 4 сеймові посли. Комісією було опрацьовано державний освітній кодекс, в якому викладалась організація і структура польської освіти. В 1775 р. при Комісії створюється Товариство складання підручників для початкових шкіл (Towarzystwo do Ksiago Elementarnych) на чолі із І.Потоцьким, що проіснувало 17 років [5,с.251]. У школах введено і посилено викладання історії, права, географії, математики, фізики і природничих наук. Саме викладання перевели з латинської на польську мову. Обов язковою умовою стало те, щоб у приходах відкривали школи для простого люду. Задумані Комісією зміни мали підняти рівень польської освіти, дати своєрідний імпульс для розвитку науки. Поряд із цим визрівав ряд недоліків і недоопрацювань, а також неготовність самого суспільства сприймати окремі нововведення. Відмова викладання точних наук латинською мовою непокоїла старше покоління, оскільки в цьому вони вбачали втрату самого зв язку з наукою, мовою якої і була латина. Жіноча освіта так і не отримала належної уваги і залишилася на низькому рівні [4,с ]. Освітні заклади в польській державі в переважній більшості засновували чернечі ордени єзуїтів та базиліян (чи василіан), а також бенедикти, місіонери, цистерни, каноніки, домініканці, теотини та інші [6,с.266]. Католицькі школи відрізнялися між собою кількістю класів і навчальних предметів, але були одного типу граматико риторичними, до якого, в залежності від вимог, додавали математику, філософію, право, богослов я. Повна школа краківської академії (Filia academia cracoviensis) включала в себе граматику, риторику, математику, філософію, право. Єзуїтські школи мали п ять класів: інфіма, граматика, синтаксис, риторика і поезія. Всі школи були підвідомчі тому закладу, який їх засновував, так, орденськими школами завідували провінціали кожного із орденів. Таких шкіл в Речі Посполитій до 1772 р. нараховувалося 116, а саме: академічних 10, єзуїтських 67, піарських 27, протестантських 5, базиліянських 7, у тому числі в м. Умані [6,с ]. Початкову освіту в цих школах не надавали, оскільки цим займалося приходське духовенство. При церквах і соборах (fara) початкові школи називалися фарними. В них навчали латинської мови, порядку католицького богослужіння. У польських духовних і світських школах все частіше піднімається питання реформування освіти, оскільки вона перестала відповідати вимогам часу, відстаючи від європейської освіти і науки. Першими ініціаторами реформування освіти були піаристи. В 1774 р. А.Поплавський у творі «Про організацію і покращення навчання» пропонує поширити на всі заклади освіти середнього рівня ті методи навчання, що практикувалися в піарських школах з акцентом на фізичне і моральне виховання [6,с.274]. Шкільна програма навчання мала загальний блок дисциплін відповідно до кожного з класів, але на місцевому рівні проявлялися певні нюанси в освітній сфері того чи іншого регіону. Загалом шкільна програма мала наступний вигляд: у першому класі навчали основ граматики, арифметики, моралі, географії та історії. Будь які письмові вправи, крім чистописання, заборонялися. В другому класі ці ж дисципліни вивчали більш детально. З третього класу вчителі поділялися за предметами: вчитель красномовства (wymowy), вчитель моралі і права (nauka obyczajow), вчитель фізики, що навчав також городництву, землеробству, науці збереження здоров я, історії мистецтв та ремесел. Учитель математики викладав у III IV класах геометрію, IV V класах алгебру, в VI тригонометрію і логіку. Релігію мав викладати проповідник [6,с ]. У цілому навчальна програма і надалі вимагала вдосконалення (до шкільної системи навчання потрібно було включити якомога більше предметів і дисциплін). Окремо варто виділити жіночу освіту. Реформування в цій сфері у XVIII ст. майже не проводилися. Мода на французьку освіту забезпечувала жінок лише вмінням читати, писати, розмовляти французькою, грати на музичних інструментах, танцювати і, найголовніше, всім подобатися. Якщо одна частина шляхти слідувала європейським тенденціям моди, то інша вдавалася до монастирського виховання з обмеженням у світських виходах. У цей же час намічаються прагнення чернечих орденів до виховання жінок із нижчих верств. Цим, зокрема, займалися шарітки (сестри милосердя) та феліціанки. Діяли вони переважно на Правобережній Україні. В середині XVIII ст. з являються маріавітки, метою яких було навернення єврейок до християнства. Однак, побоюючись народних хвилювань, в тому числі гайдамацьких виступів, вони зосередили свою діяльність виключно в Білорусії під керівництвом ксьондза Іосифа ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Турчиновича [7,с.473]. Таким чином, жіноча освіта, хоч і повільно, але розвивалася як під впливом європейських тенденцій, так і з урахуванням місцевих надбань. Як зазначалося вище, освіта на місцях мала ряд особливостей, відповідно до релігійної приналежності засновників школи та місцевих традицій в навчанні. Одним із чернечих орденів, що розгорнув активну діяльність на землях Центральної України підвладної Речі Посполитій у XVIII ст. були василіани (базиліани). На середину XVIII ст. в Польщі нараховувалося 148 базиліальних монастирів, з них 122 на Україні. В 1743 р. орден остаточно затвердив папа римський під назвою Орден Святого Василія Великого Русинів (Ordo Sancti Basilii Magni Ruthenorum). До 70 х рр. XVIII ст. базиліянські школи готували в переважній більшості церковнослужителів, а після освітньої реформи навчання в їхніх школах набуває світського характеру [14,с.8 9]. Одним із осередків базиліан в Центральній Україні і на Правобережжі був Свято Богородицький монастир Св. Василія з колегією (школою) чи училищем в м. Умані. У рр. за сприяння Францишика Сілезія Потоцького в місті діяла кількамісячна семінарія з підготовки уніатських та «перекваліфікації» православних священників. Очолив уманську семінарію єпископ Белзький та Холмський М.Рило [13,с.73]. В самому місті Умань Потоцький подарував базиліанам площу, на якій розташовувалася церква, школа і келії для мешканців монастиря, а також фільварок, амбар і город у передмісті. Доручення на будівництво дерев яного монастиря, костьолу та школи отримав Іраклій Костецький [14,с.10]. Під керівництвом першого ректора І.Костецького навчальний заклад проіснував два роки. Разом із ним в училищі (школах) працювали віце ректор Ян Левицький, уніатський парах Євстафій Тарновський та вчителі: Ляховський, Забачинський, Загоровський, Магаревський, Очаський та Маєвський [13,с.74]. На 1767/68 навчальний рік в учбовому закладі навчалося 150 учнів, серед яких були, зокрема, прадід відомого українського поета, академіка АН України М.Т. Рильського Ромуальд, та його молодший брат Антоній. Їм викладали богослов я, церковну історію, право, етику тощо [14,с.11]. В училищі при монастирі також займалися навчанням та вихованням шляхти. Існував спеціальний пансіон (конвікт), в якому навчалися діти тих поміщиків, що володіли щонайменше сотнею кріпаків. Конвіктори вивчали іноземні мови, навчалися музичному мистецтву, танцям, фехтуванню. Викладачами тут працювали здебільшого іноземці [8,с.26]. Відповідно до ухваленого польським сеймом «Трактату вічного між Росією і Річчю Посполитою Польською», третій пункт якого декларував «..на вічні часи вільне сповідання віри Грецької Східної Неприєднаної» [13,с.75], з 1769 р. в монастирі запроваджується новий принцип «навчання всіх, якої б віри не були» [14,с.12]. Загалом навчання в базиліанських школах Уманщини ґрунтувалося на тих принципах, що були викладені в Берестейській генеральній (1772 р.) та Тороканській (1784 р.) капітулах: 1) навчання обов язково починалося з ранньої молитви. Учбовий день складався з двох частин: перша лекції зранку (від 8 до 10 годин), друга заняття (від до 16.00), підготовка до занять здійснювалася зранку (з 6.15 до 7.45), по полудню одну годину і ввечері після вечірньої молитви не менше 45 хв. Початок таких шкільних занять оголошував трапезним дзвоником недель (училищний сторож). На академічні заняття учні ходили тричі в тиждень. Збиралися вони біля монастирських воріт по трапезному дзвонику і в повній тиші йшли до закладу. Вся ця процесія знаходилася під постійним наглядом професорів; 2) обов язковим вважалося вивчення грецької мови, також вивчали французьку, німецьку, італійську, англійську та єврейську мови. Один чи два рази на тиждень влаштовували вчені диспути, переважно на релігійні теми. Раз на місяць проводився великий чи місячний диспут, на якому були присутніми професори та студенти; 3) вивчення богослов я ґрунтувалося на практичному вирішенні та поясненні непорозумінь і випадків, що записувалися до спеціальної книги, де зазначалася дата і правильне вирішення того чи іншого питання; 4) за порушення порядку в колегіумі (пропуски та запізнення на заняття, сварки, ходіння без необхідності по коридору тощо) по відношенню до студента застосовували різні види покарання, як от: нотації, поклони, коліностояння, цілування ніг ображеного тощо; 5) вакації (канікули) для учнів починалися 19 липня, в день Преподобної Мокрини, сестри святого Василія Великого, а закінчувалися 16 вересня, в день Іосифата (Йосифа Кунцевича) [14,с.14 15].

29 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 У 80 х рр. XVIII ст. в трьох класах навчального закладу перебувало 400 учнів і працювало 6 учителів. У 1787 р. було відкрито studium із викладання курсу філософії, в якому в перший рік роботи навчалося 9 студентів [13,с.79]. Релігійно освітню діяльність василіяни проводили також в м. Смілі, Жаботині, Каневі. У 1781 р. архимандрид Канівського василіанського монастиря відкрив парафіяльну школу. Деякі дослідники, такі як О.Шостік, стверджують, що це був перший відомий навчальний заклад у місті. Спочатку школа знаходилася біля стін напівзруйнованого у XVII ст. кримськими татарами Успенського собору у невеликому дерев яному будинку з трьома баштами. Через три роки (1784 р.) за кошти Станіслава Понятовського (власника Канева) було закінчено будівництво двохповерхового кам яного приміщення на три під їзди з ганками та балконами над ними, дев ятьма окремими кімнатами, двома великими погребами та передано монахам під школу. До речі, приміщення збереглося до наших днів, зараз в ньому музей народно декоративного мистецтва. В 1785 р. спеціальна королівська комісія визнала Канівську парафіяльну школу вищою [12,с.137]. Після зустрічі у квітні 1787 р. на галерах навпроти Канева із імператрицею Катериною ІІ, короля Станіслав Август Понятовський відвідав школу і був присутній на випускних екзаменах. Зустрічати короля вийшли вчителі та учні школи на чолі з ксьондзом Б.Физикевичем. На той час у школі навчалося майже 140 учнів, тоді як в : 61 шляхтич, 54 поповичі і 14 міщан. Загалом, по кількості учнів у василіанських учбових закладах у 80 х рр. маємо наступну картину: при Уманському монастирі 263 учні, Канівська школа 190, Лисянська кілька десятків [8,с.25 26]. Василіанська школа в Каневі стала одним із визначних освітніх центрів Правобережної України. Не менш ініціативними та дієвими в плані організації освіти виявилися і єзуїти. Шкільну мережу ордену очолював його генерал, якому підпорядковувалися призначені ним же провінціяли керівники регіональних відомства Товариства Ісуса. Кожну колегію очолював затверджений генералом з подання провінціала ректор. Помічником ректора призначався профект. Він у свою чергу обирав у кожному класі з числа найкращих учнів цензора, або декуріона, чи претора. Цензор мав слідкувати за порядком в класі та перевіряти усні вправи коллег [10,с.53 54]. Чітка ієрархія посад з чітко визначеними обов язками сприяла якісному навчальному процесу. Існувало два типи єзуїтських шкіл середня чи п ятикласна греко латинська та вища чи п ятикласна з курсами філософії та богослов я [10,с.56]. Колегії середнього рівня (studia inferiorа) давали топову освіту гуманістичної школи. Такий колегіум утворювали 5 класів, із яких 3 нижчі називалися граматичними і 2 вищі гуманістичними. Курс кожного класу тривав рік, за винятком риторичного дворічного класу. Мовою викладання залишалася латина, натомість грецькій мові відводилася другорядна роль. Вищі колегіуми (studia superiora), які ще називалися повними, окрім загальних вище класів, утворювали курси «вищих наук»: філософії з трирічним терміном навчання і теології з чотирирічним. Курс філософії передбачав вивчення математики, логіки, фізики і етики [11,с.23]. Характерною рисою єзуїтської методики навчання було впровадження принципу змагальності. Найкращим студентам присвоювали почесні звання та публічно вручали винагороди [10,с.73]. Незважаючи на те, що виховання було призначене для дітей усіх станів, єзуїтські школи не знали соціальної рівності. Заможні паничі мали переваги, наприклад, сиділи на перших лавах. Сини збіднілої шляхти прислужували дітям магнатів, носили їм книжки, чистили одяг тощо [9,с ]. В єзуїтських колегіумах навчалося багато синів заможних православних міщан. Їм дозволялося не брати участі в католицьких богослужіннях, але вони мали відвідувати в нижчих класах уроки катехізису [11,с.24]. Безумовно, діяльність ордену на землях Центральної України початково носила статус місії у складі 1 2 осіб та за сприяння магнатів і шляхти впродовж XVIII ст. розширила свої повноваження. Так, у роках на Білоцерківщині існувала розвинута система церковних парафіяльних шкіл. У самій Білій Церкві школи існували при церквах Святого Миколая та Святої Трійці. До того ж школи Білоцерківського староства входили до системи мандрів спудеїв, які охоплювали землі від Карпат до північних кордонів Гетьманщини. Крім парафіяльних шкіл при єзуїтському кляшторі у 40 х рр. XVIII ст. було відкрито граматичне відділення колегіуму [11,с.24]. Поряд з освітньою діяльністю єзуїтів у Білій Церкві простежується і їх просвітницька діяльність. Саме за ініціативи ченців ордену в місті діяла бібліотека, що нараховувала понад 420 томів богословської і проповідницької літератури, а також твори художньої літератури від давньоримських авторів, закінчуючи тогочасними сучасними польськими авторами, такими як Йозеф де Баркса, Йозеф Мансі, Житковський. Бібліотека була відкрита для міщан, а також офіцерів залоги, що стояла у місті [11,с.25]. Польська шляхта займала активну позицію у впровадженні освітніх процесів у межах своїх володінь, у тому числі в містах Центральної України, сприяючи діяльності чернечих орденів, зокрема василіан та єзуїтів. Ураховуючи той факт, що у XVIII ст. на Правобережній Україні відбувалося релігійне протистояння між Slavia Latina і Slavia Orthodoxa і православна церква не мала гідної підтримки з боку закордонної єпархії, відповідно, освітня діяльність православних релігійних установ була на порядок нижчою. Тому більшість місцевого населення впродовж XVIII ст. отримувало освіту в осередках римо католицької та греко католицької церков за підтримки та діяльності чернечих орденів. В цілому реформування освітньої галузі в Речі Посполитій дало свої позитивні результати. З явилося нове покоління молоді, виховане на ідеях патріотизму та відданості на користь своєї країни, покоління, готове кинути виклик тій складній ситуації, в якій опинилася Польща наприкінці XVIII ст. Також, саме в цей час закладаються основи так званої «культури окраїн», коли під час політичної боротьби в центрі складаються сприятливі умови для культурного розвитку периферії, в тому числі Правобережної України. Список використаних джерел 1. Бандтке Г.С. История государства польского / Георг Самуил Бандтке: в 2 т. Т.2. СПб, с. 2. Дыбковская А., Жарын М., Жарын Я. История Польши с древнейших времён до наших дней / А.Дыбковская, М.Жарын, Я.Жарын / Под ред. А.Сухени Грабовской, Э.И. Круля. Варшава: Науч. изд. ПВН, с.; ил. 3. Нарыс гісторыі польскай дзяржавы і народа X XXI ст. / За ред. М.Семаковіч; пер. с поль. Г.Цішук. Варшава, с. 4. Костомаров Н.И. Последние годы Речи Посполитой. Монография / Николай Иванович Костомаров. СПб, с. 5. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі від найдавніших часів до наших днів / Л.Зашкільняк, М.Крикун. Львів, с., іл. 6. Крыжановский Е. Учебные заведения в русских областях Польши в период её разделов / Ефимий Крыжановский // КС С Крыжановский Е. Учебные заведения в русских областях Польши в период её разделов (продолжение) / Ефимий Крыжановский // КС С Крижанівський О.П. Церква у соціально економічному розвитку Правобережної України XVIII перша половина XIX ст. / Олег Прокопович Крижанівський. К.: Вищ. шк., с. 9. Ефименко А. Южно русские братства / Александра Ефименко. Б.м., б.г. С.31 62, , Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверті XVI середини XVII ст. / Т.Шевченко Львів: Видавництво «Свічадо», с. 11. Стародуб О. Орден єзуїтів на Білоцерківщині: діяння, освіта, господарство / О.Стародуб. Біла Церква, с. 12. Шостік О.І. Про заклади освіти в м. Каневі наприкінці XVIII серед. ХІХ ст. / О.І. Шостік // Черкащина в контексті історії України: матеріали Першої науково краєзнавчої конференції Черкащини, присвяченої 50 ти річчю Черкаської області. Черкаси: Ваш Дім, С Скус О.В. Релігійна палітра Уманщини рр.: монографія / О.В. Скус. Умань, с. 14. Кривошея І.І., Кривошея В.В, Близнюк І.В. Уманщина в етнополітичній історії України (кін. XVIII перша третина ХІХ ст.) / І.І. Кривошея, В.В. Кривошея, І.В. Близнюк. К., с. Харсун О.В. Роль монашеских орденов в становлении и развитии образования в XVIII века в Киевском и Брацлавском воеводствах Подается общая характеристика школьного образования в польском государстве и причины реформирования образования. В процессе разработки проблематики исследования определяются особенности школьного образования на региональном уровне. Определяется роль монахов католических и униатских орденов, а также польской шляхты в осуществлении образовательной деятельности в городах и местечках юга Киевского и Брацлавского воеводств. Ключевые слова: иезуиты, василиане (базилиан), коллегиум, семинария, конвикт, монастырь, костел, магнаты, шляхта, мещане. Kharsun, O.V. The role of religious orders in the development of education in the XVIII century in Kiev province and Bratslav province The study provides an overview of the school education in the Polish state and the reasons for reforming of the educational sector. In the process of developing research issues outlines the features of schooling at the regional level. The author defi nes the role of monks, Catholic and Uniate orders, as well as Polish nobility in the implementation of educational activities in cities and towns south of Kiev province and Bratslav province. Key words: Jesuits, Basilian (bazyliany), college, seminary, konvikt, monastery, church, magnates, nobles.

30 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94:304,44(477) «17/18» Боднар А.М. Зміни освітнього рівня та світоглядних цінностей подолян наприкінці ХVІІІ в середині ХІХ ст. Проаналізовано зміни в освітньому рівні та системі ціннісних орієнтирів населення Подільської губернії з часу приєднання до складу Російської імперії до середини ХІХ ст. Ключові слова: знання, заклади освіти, сім я, освітньо побутовий, Поділля. В сучасних умовах зростає науковий інтерес до вивчення й розкриття досвіду про розвиток освітньої сфери як на всеукраїнському, так і регіональному рівнях. Зацікавлення духовно культурним надбанням українців кінця XVIII першої половини XIX ст., зокрема подолян виявляли в різні часи П.Батюшков, В.Геринович, В.Гульдман, Н.Данильченко, М.Коялович, І.Левицький, А.Лотоцький, М.Сімашкевич, С.Сірополко, Ю.Сіцінський, І.Скворцов, І.Федоров, А.Якубович та інші. Із сучасних дослідників проблеми розвитку освіти на Поділлі в досліджуваному періоді помітно виділяються Л.Баженов [11,с.327], Ю.Блажевич [1,с.19], Е.Зваричук [4,с ], А.Опря [5,с.27], В.Серкізюк І.П. Сливка [11,с ], П.Слободянюк, В.Смолінський, А.Філінюк [13,с.59 66]. Не зважаючи на те, що останнім часом опубліковано чимало праць на цю проблематику, питання зміни освітнього рівня та світоглядних цінностей подолян наприкінці ХVІІІ в першій половині ХІХ ст. поки що в літературі не висвітлено. У період з кінця ХVІІІ до середини ХІХ століття в суспільному житті українців відбулись надзвичайно важливі суспільно політичні, соціально станові, економічні та духовно культурні зміни. Викликані вони були низкою причин. По перше, втратою залишків державності і зосередженням більшості етнічних українських земель в складі Російської та значної частини в межах Австрійської імперій. По друге, насадженням і консервуванням в Україні відсталих феодально кріпосницьких відносин, які не лише гальмували, але й відкинули назад її соціально становий і господарсько економічний розвиток. По третє, руйнування держави та державне підпорядкування більшості регіонів України північно східній метрополії спричинили занепад мережі навчальних закладів, якими вона була вкрита за часів Гетьманщини. Ще Олександр І ввів обов язкове навчання для дворян, що обіймали державні посади. Певного рівня освіти також потребували і селянські верстви. Вже на той час було очевидним, що ефективність господарювання залежала від освіченості населення, яке могло самостійно ознайомитись із новинками у тій чи іншій галузі. Освічені люди краще і швидше опановували різного виду ремісничі спеціальності для обслуговування населення. В свою чергу, це підняло питання про піднесення освіти і народного шкільництва. Царизм, зацікавлений у зростанні обсягів продукції та фінансових надходжень до державної казни, не міг не реагувати на такі виклики. Перед царизмом постало питання інкорпорації місцевого населення в «загальноросійське тіло». Він розумів, що для цього недостатньо розмістити на території краю значні військові сили, провести адміністративно територіальну реформу, заповнити управлінські кабінети російськими. Потрібно було змінити світогляд місцевого населення, перетворити його на вірнопідданих імперії й, у кінцевому етапі, повністю його русифікувати. Особливо важко це було зробити з поляками, які до приходу на Правобережжя росіян були тут пануючим етносом й мали усі атрибути державної нації. Одним з них є національна, в даному випадку польська, система освіти, що працювала на потреби Речі Посполитої. У Речі Посполитій освіта була тісно пов язана з релігійними установами й, у першу чергу, з римо католицькими та греко католицькими орденами (францисканці, єзуїти, домініканці, кармеліти, василіани). Тому, прийшовши в Правобережну Україну, російська влада застала тут досить розгалужену систему освіти, яка здебільшого контролювалася римо католицькою та греко католицькою церквами. Розуміючи це, С. Петербург з перших же днів свого ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 панування в Правобережній Україні почав обмежувати можливості польського шкільництва та формувати російську систему освіти. Згідно з Височайшим Указом у Подільській і Волинській губерніях школи були переведені в підпорядкування місцевих органів влади, а їхньою матеріальною базою повинні були стати поєзуїтські доходи, які відповідно до указу від 1 серпня 1797 р. передавалися на утримання шкіл. Активним учасником цього процесу стала Російська православна церква, яка, крім своєї «духовної місії», мала виконувати ще й освітню. Саме тому влітку 1796 р. при Острозькому Преображенському монастирі було створено семінарію, в якій повинні були навчатися діти православних священиків [8,с ]. Поряд із цим почався наступ на існуючу в краї систему освіти. В першу чергу це проявилося в утисках, яких зазнавав орден василіан, що утримував значну частину шкіл Правобережної України. Як наслідок, до 1795 року майже усі василіанські монастирі Брацлавського намісництва були переведені у православ я [6,с ]. Проте усі зусилля як державних органів, так і православної церкви не дали бажаного результату і в «західних губерніях: Волинській, Подільській, Мінській і Литовській, імператриця за життя не встигла відкрити російських училищ». Це було зумовлено низкою причин. По перше, до освітньої реформи вороже поставилася місцева еліта (польська та ополячена шляхта) та католицька церква, які все ще домінували в краї. По друге, місцевому керівництву не вистачало коштів на втілення задуманого в життя. По третє, не вистачало необхідних вчительських кадрів. Смерть Катерини ІІ фактично припинила процес реформування місцевої освіти. Павло І прихильно ставився як до поляків, так і до римо католицької та греко католицької церков. Він повернув багатьом шляхтичам їхнє майно та права. Почала відновлювати свій вплив, у тому числі й на освіту, католицька церква. Василіанським монастирям було дозволено відновити освітню діяльність. Як наслідок, у Правобережній Україні відновила функціонування триступенева шкільна система, яка ґрунтувалася на кількасотлітній традиції й яку в Речі Посполитій реформували в останній чверті ХVIII ст. За Олександра І С. Петербург все ж зробив спробу підпорядкувати собі існуючу в краї систему освіти. В 1803 р. Було створено Віленський навчальний округ, до якого увійшли й губернії Правобережної України (Київська, Волинська та Подільська). Його очолив відомий польський діяч Адам Чарторийський. Генеральним візитатором училищ шкільної округи, яка включала в себе усі губернії Правобережної України (Київську, Волинську, Подільську), указом царя був призначений Тадеуш Чацький [7,с.49]. Користуючись підтримкою російських високопосадовців, Чацький та Чарторийський взялися за подальшу розбудову польської освіти. Ще до того, як С. Петербург затвердив «Правила народної освіти», Адам Чарторийський дістав дозвіл міністра освіти, керуючись планами Едукаційної комісії, відкривати у ввіреному йому навчальному окрузі середні та початкові школи. При цьому великі надії покладалися на римо католицьку церкву, яка мала значний досвід в організації освіти та могла надати кошти на відкриття й утримання шкіл. І ці сподівання виправдалися. Уже в жовтні 1803 р. за ініціативою Т.Чацького в Луцьку було проведено з їзд католицького духовенства [2,с.262]. Його відкрив генеральний візитатор, який довів присутнім необхідність «всякому поляку знати Закон Божий, арифметику, рідну, тобто польську, мову». При цьому він запропонував відкрити 85 парафіяльних училищ на Волині, 26 на Поділлі та 18 у Київській губернії. З їзд прийняв рішення про те, що при кожному костьолі буде відкрито парафіяльну школу й утримуватися вона буде з доходів костьолу [10,с.50 51]. Єпископи зобов язували духовенство виділяти церковну десятину на утримання шкіл, а священиків відкривати школи при костьолах. Особливо активно у цьому напрямі працював Кам янецький єпископ Дембовський, стараннями якого були відкриті школи в Тиврові, Летичеві, Мурафі, Тульчині, Сокільцях, Солобківцях, Шарівці та інших населених пунктах Подільської губернії [4,с.137]. В липні 1804 р. С. Петербург затвердив розпорядження про облаштування у Віленському навчальному окрузі училищ, що надало планам Адама Чарторийського державної підтримки. При цьому російська адміністрація прагнула поставити освітні заклади під жорсткий контроль.

31 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Така система опіки російської влади над освітніми закладами не зовсім влаштовувала Тадеуша Чацького. Тому він зробив спробу замінити її на контроль з боку дворянства та духовенства. У 1807 р. було створено нову систему нагляду за початковими школами, в якій головну роль відігравали місцеві дворяни в особі їхнього предводителя та духовенство [12,с ]. Російська влада вважала за потрібне створити в Києві університет, який би став центром культурного, освітнього розвитку Південно Західного краю імперії. Він же повинен був і контролювати освітні заклади краю. Ця ідея викликала занепокоєння польської еліти, яка розуміла, що це покладе край їхній гегемонії в освітній галузі. І коли в 1805 році до Києва приїхав міністр освіти граф Завадовський, Тадеуш Чацький зробив все, щоб чиновник відмовився від цієї ідеї. Зокрема, він доводив, що це робити не доцільно, оскільки поблизу (в Харкові) уже працює університет. Завадовський погодився з цими аргументами, чим фактично визнав за поляками право на полонізацію краю. Усе це створило сприятливі умови для подальшого розвитку польської системи освіти в Правобережній Україні. Необхідно відмітити, що С. Петербург, бачачи успіхи польської освіти на території Правобережної України, не полишав спроби підпорядкувати її своїм інтересам. Сенат став вимагати від «Комісії заснування народних училищ» та звіти про стан і кількість шкіл, що перебували під її керівництвом. У листопаді 1801 р. у звіті, який було направлено до Сенату, Комісія виклала своє бачення основного завдання освіти на цих землях. На її думку, воно полягало в злитті приєднаних польських земель з Росією, а найкращим способом досягнення цього мало стати запровадження вивчення в школах усіх рівнів російської мови. На думку членів Комісії, це мало уніфікувати освіту та внести в неї «російський дух» [9,с.390]. Проведений нами аналіз дає змогу зробити висновок, що на початку ХІХ століття в Правобережній Україні: а) практично не було російських навчальних закладів; б) влада не мала точних даних про кількість польських навчальних закладів або ж не бажала показувати в статистичних даних справжній стан речей. Міністерство народної освіти, яке почало діяти в 1802 р., вирішило провести реформу системи освіти. Для неї характерними були три основні аспекти. По перше, розвиток мережі початкових шкіл і народних училищ, які мали стати альтернативою польським школам. По друге, формування закладів освіти, що орієнтували частину випускників на продовження навчання у відкритих в Харкові та Києві університетах. По третє, в системі навчальних закладів була змінена частина предметів і здійснена заміна спрямованості навчального процесу. Серед нових предметів з явилась російська історія [14,с.47]. І це закономірно, адже імперії потрібні були слухняні та покірні піддані. За таких умов абсолютна більшість дітей корінного населення була приречена на безграмотність або в кращому випадку на мінімум знань, який допомагав органам влади і дворянам безперешкодно привласнювати результати їх праці, пригнічувати їх здатність до опору. Починаючи з 1804 року, основним типом навчальних закладів для селян стали парафіяльні та повітові училища, на утримання яких царський уряд коштів не виділяв. Їх утримання повністю покладалося в державних селах на самих селян, а в поміщицьких на поміщиків. Цим і визначалося становище початкових шкіл. Основна маса селян не мала змоги утримувати їх, а поміщики взагалі не вважали за потрібне виділяти будь які кошти на утримання шкіл для кріпацьких дітей, яких державними законами заборонено було приймати до середніх і вищих учбових закладів [13,с ]. Впродовж першої половини XIX С. Петербург провів кардинальні організаційні зміни в освітній сфері краю. Зокрема, 12 січня 1831р. Волинську та Подільську губернії було виведено зі складу Віленського навчального округу та включено до більш лояльного Харківського. Проте такий стан речей проіснував недовго. 14 грудня 1832 р. було створено новий навчальний округ Київський, до якого ввійшли Волинська, Київська, Подільська та Чернігівська губернії. Ці організаційні зміни дали змогу встановити значно ефективніший контроль за навчальними закладами краю та ослабити організаційний вплив на них польської аристократії. Протягом рр. майже усі школи при монастирях і костьолах були закриті, а ті, що залишилися повністю підпорядковувалися цивільному училищному начальству [3,с.1]. Більше того, російська адміністрація чітко визначила, чим вони могли займатися, а саме: виховання та навчання бідних і сиріт читанню, писанню, рахуванню з обов язковим вивченням російської мови. Внаслідок вжитих С. Петербургом заходів діяльність римо католицької церкви в освітній галузі фактично зійшла нанівець ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Політика російського царизму також здійснила наступ на приватні школи. Ініціатором цього був міністр освіти С.Уваров, який направив імператору пропозиції, яким чином можна обмежити приватну освіту. Вони були покладені в основу сенатського указу, який побачив світ 28 листопада 1833 р. Суть його зводилася до того, що приватні школи могли діяти під жорстким контролем міністерства освіти. При цьому С. Петербург настійно радив власникам приватних шкіл викладати більшість предметів російською мовою. Недотримання цього могло стати причиною закриття закладу. Поряд із цим було заборонено використовувати в навчальному процесі польську мову. Отже зібраний і проаналізований нами матеріал свідчить, що після приєднання Правобережної України до Російської імперії перед колонізаційною адміністрацією постала проблема зміни світогляду місцевого населення, та повної його русифікації. Одним із напрямів цієї діяльності стало знищення польського шкільництва та створення російської системи освіти. Список використаних джерел 1. Блажевич Ю.І. Подільська православна єпархія в період становлення та зміцнення своїх позицій у регіоні (кінець ХVІІІ 50 ті роки ХІХ ст.): автореф. дис. канд. іст. наук: спец історія України / Ю.І. Блажевич. Кам янець Подільський, с. 2. Волынь. Исторические судьбы Юго Западного края. С высочайшего соизволения издано при М ве внутр. Дел П.Н. Батюшковым. СПб.: Тип. Т ва «Общественная польза», С Держархів Хмельницької обл. Ф.228. Оп.1. Спр Арк Зваричук Е.О. Діяльність римо католицької церкви в галузі освіти на Поділлі у першій половині ХІХ ст. / Е.О. Зваринчук // Наук. праці Кам янець Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. Кам янець Подільський: Кам. Поділ. держ. пед. ун т, Т.3 (5). С Опря А. Католицька церква на Поділлі. Історико релігієзнавче дослідження / А.Опря, М.Попович, В.Смолінський. Кам янець Подільський: Оіюм, с. 6. Подольские епархиальные ведомости С Сбитнев И.М. Записки Ивана Матвеевича Сбитнева (Из времени учреждения на Волыни и Подолии, после восстания 1831 г., русских школ, взамен польских). К., С Сборник материалов для истории просвещения в России, извлеченных из Архива Министерства Народного Просвещения. Т.1. Учебные заведения западных губерний С. Пб., 1893 С , Сбитнев И.М. Указ. соч. С Симашкевич М. Римское католичество и его иерархия на Подолии / М. Симашкевич. Камянец Подольск: Тип. Под. губерн. Правления, С Сливка П.Г. Освіта на Поділлі в 20 х 30 х роках ХІХ ст. / П.Г. Сливка, В.В. Серкізюк // Матеріали ІХ ої Под. іст. краєзн. конф. / Ред. кол.: Винокур І.С. (голова), Дарманський М.М. (заст. голови), Завальнюк О.М., Слободянюк П.Я., Трубчанінов С.В. (наук. ред.), Баженов Л.В., Блажевич Ю.І. та ін. Кам янець Подільський: Кам. Под. міська друкарня, С Нариси Історії Поділля / Л.В. Баженов, О.М. Завальнюк, А.І. Мамалига., та ін. Хмельницький: Облполіграфвидав, с. 13. Удод О.П. Початкова освіта на Поділлі наприкінці XVIII першій половині XIX ст. / О.П. Удод // Тези доповідей VI Подільської історико краєзнавчої конференції. Кам янець Подільський С Філінюк А.Г. Духовно релігійне життя Поділля на межі XVIII XIX ст. / А.Г. Філінюк // Зб. навч. метод. матеріалів і наук. статей іст. факультету. Вип. 7. Луцьк: Ред. вид. відділ «Вежа» Волин. держ. ун ту, С Боднар А.М. Изменения образовательного уровня и мировоззренческих ценностей подолян в конце ХVІІІ середине ХІХ в. Проанализированы изменения в образовательном уровне и системе ценностных ориентиров населения Подольской губернии со времени присоединения в состав Российской империи к середине ХІХ в. Ключевые слова: знания, учебные заведения, семья, образовательно бытовой, Подолья. Bodnar, A.M. Changes educational and philosophical values Podolyan late 18th mid 19th century The changes in the educational level and the system of values of the population of Podolia since the accession of the Russion Empire to the mid 19th century. Key words: knowledge education, family, educational, domestic, skirts.

32 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477.4) «18/19»: Сербалюк Ю.В. Організаційні засади діяльності благодійних товариств в Правобережній Україні у другій половині ХІХ на початку ХХ ст. Здійснено аналіз нормативних документів, на основі яких будувалась діяльність громадських благодійних товариств та основні організаційні і фінансові засади їх діяльності. Ключові слова: нормативний статут, благодійне товариство, джерела фінансування. Однією з проблем сьогодення в Україні є пошук найбільш адекватної моделі соціально орієнтованої держави і механізму реалізації соціальної політики. Наблизити її розв язання допоможе поширення благодійності з боку недержавних структур. В історії України другої половини ХІХ початку ХХ ст. накопичено певний досвід організації благодійної діяльності та соціальної опіки нужденного населення з боку громадських організацій та приватних осіб. Про це свідчать дослідження меценатства та приватного благодійництва у зазначений період, які здійснили у своїх роботах О.Донік [6], В.Ковалинський [7], І.Суровцева [23], О.Терентьєва [24], О.Ткаченко [25], Л.Хобта [36], Ю.Хорунжий [37]. Регіональні аспекти благодійної діяльності громадських організацій знайшли відображеннях у дослідженнях Ю.Гузенка [4], Т.Курінної [8], Г.Махоріна [11], С.Поляруш [17], Ф.Ступака [22], О.Хаустової [35]. Однак у зазначених роботах недостатньо уваги приділено правовим та організаційним засадам діяльності благодійних товариств, зокрема у Правобережній Україні. Метою нашої роботи є аналіз нормативних документів, на основі яких будувалась діяльність громадських об єднань філантропічного характеру та основні організаційні засади їх діяльності. Російське законодавство визначало умови створення та діяльності благодійних товариств. До 1862 р. вони могли починати свою роботу лише після відповідного офіційного дозволу на найвищому рівні. Після отримання міністерством внутрішніх справ у 1862 р. права затверджувати статути філантропічних організацій [20], а у 1869 р і благодійних закладів [21] помітно активізувалася робота у цій царині. Якщо у державі за період з 1861 по 1870 рр. було створено 176 благодійних закладів і 514 благодійних товариства, з 1871 по 1880 рр. відповідно 555 і 698, то в останнє десятиліття ХІХ ст. з явилось благодійних заклади і благодійних товариства [1,с.ХХХ]. Відбувалось зростання кількості благодійних установ і у губерніях Правобережної України. На 1899 р. у порівнянні з 1861 р. кількість благодійних закладів у губерніях Правобережної України зросла більш як у 7 разів, а благодійних товариств більш як у 27 [2]. У 1897 р. з являються два нормативні документи, які окреслили головні засади діяльності благодійних товариств. Це «Нормативний статут товариств допомоги бідним» [19] та «Зразковий статут товариств надання допомоги незаможним учням» («Нормальный устав обществ вспомоществования нуждающимся учащимся») [12]. «Нормативний статут товариств допомоги бідним» складався з 6 частин і визначав загальний порядок організації і діяльності благодійних товариств. В ньому були виписані цілі організації, склад членів, порядок формування коштів, органів управління, порядок припинення діяльності. Благодійне товариство мало за мету покращання матеріального та морального становища бідних певного міста або місцевості без ніяких обмежень щодо походження, віри тощо. Хоча і зазначалась можливість створення товариств зі спеціальною метою, тобто надання допомоги певній групі людей. Наприклад, статут Жіночого благодійного товариства при Києво Соломенській Покровській церкві передбачав надання допомоги бідним жінкам та безпритульним дітям парафії [29]. Промовистою була і назва ще однієї організації Товариство допомоги єврейським вчителям і меламедам, що проживають у м. Києві та у межах єврейської осілості [30]. Нормативний статут детально регламентував дозволені види добродійної допомоги бідним, зокрема постачання одягу, їжі, видача (у надзвичайних випадках) грошових допомог, надання житла, роботи, медичної допомоги, розміщення в богадільні, притулки, нічліжні будинки, учбові заклади, допомога у вихованні сиріт, поширення для населення книг етичного змісту, надання незаможним засобів для повернення на батьківщину. Для виконання цих завдань товариства наділялися правом відкривати ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 громадські їдальні, чайні, дешеві квартири, нічліжні будинки, притулки, гуртожитки, будинки працелюбства, лікарні, амбулаторії і тому подібні заклади [19,с.203]. Членство у благодійних товариствах не обмежувалось віком, статтю, належністю до певного стану, віросповіданням. Не могли бути членами лише неповнолітні, учні навчальних закладів, нижчі чини дійсної військової служби та люди, обмежені у правах законом. Правда, деякі товариства відзначались яскраво вираженим феміністичним характером, наприклад, «Жіноче благодійне товариство при Києво Соломенській Покровській церкві». Були товариства, де чоловіча присутність обмежувалась статутом. Так, Київське товариство дитячих притулків для дітей робітничого класу обмежувало участь чоловіків лише роллю членів змагальників без права вирішального голосу [5,с.6,52]. Залежно від суми сплачуваних внесків, особистої праці, члени товариств поділялись на почесних, дійсних і членів змагальників. Почесними членами ставали особи, які вносили значні пожертви або іншими діями сприяли успішній діяльності товариства. Хоча у грошовому еквіваленті «значна пожертва» не визначалася. У переважній більшості статутів товариств вказувалися конкретні фінансові вимоги. Так, у статуті Товариства допомоги бідним євреям м. Шполи Київської губернії для почесних членів товариства встановлювався відносно скромний внесок 50 руб. У статуті Жіночого благодійного товариства при Києво Соломенській Покровській церкві або одноразово 200 руб., або щорічно не менше 12 руб., або утримання за власний кошт хоч би одного вихованця у закладах Товариства [43,арк.36]. Статути Товариства опіки бідними дітьми євреїв м. Радомишля та Навчально просвітницького товариства в Богуславі Київської губернії одноразовий внесок у 500 руб. [32,с.2]. А Київське благодійне товариство для своїх почесних членів встановило найбільший одноразовий внесок руб. [22,с.198]. Дійсні члени робили щорічні внески у розмірах, визначених загальними зборами товариства, або одноразовий внесок, визначений статутом. У Грецькому благодійному товаристві у м. Києві для такої категорії членів мінімальним щорічним внеском було 3 руб. [43,арк.81]. У Волинському товаристві виправних притулків, Каневському благодійному товаристві євреїв Київської губернії не менше 5 руб. [28,с.4;27,с.5,6], у Богуславському навчально просвітницькому товаристві Київської губернії не менше 10 руб. [34,с.2]. Без обов язкових внесків до дійсних членів зараховувались особи (лікарі, вчителі), які своєю безкорисливою працею сприяли ефективній діяльності товариств [19,с.204]. Члени змагальники, зазвичай, повинні були вносити від 1 до 3 руб. і допомагати дійсним членам виконувати ними свої обов язки. Вони могли звільнятись від обов язкових грошових внесків, якщо надавали безкоштовні послуги або безоплатно брали участь у діяльності організації [19,с.204]. Деякі товариства, як, наприклад, Товариство допомоги бідним Благовіщенської парафії у м. Києві, не поділяли членів на дійсних і змагальників [26,с.1]. Відсутність чіткої диференціації обов язкових членських внесків робила доступною участь у благодійних товариствах людей з різним рівнем доходів. Дійсні члени скликали загальні збори товариства, які були його вищим органом. Члени змагальники могли бути на них присутні, але права вирішального голосу не мали. Загальні збори вибирали правління і ревізійну комісію. Нерідко для нагляду за закладами могли вибирати попечителів. Кошти благодійних товариств складались з членських внесків, пожертвувань, доходів від цінних паперів, позик, нерухомості, лотерей, гулянь, базарів, різних зборів тощо. Грошові кошти (капітали) товариств поділялись на спеціальні, запасні та витратні [19,с.203]. Деякі товариства допомоги бідним мали стабільні надходження від пожертв та заходів розважального характеру вистав, концертів, гулянь, лотерей, благодійних базарів тощо. Наприклад, по Кам янець Подільському товариству допомоги бідним їх частка у загальних надходженнях становила у 1899 р. 72,1%, у 1901р. 68%, у 1903 р. 79,6% [13]. Були благодійні товариства, які лише у певні роки отримували більші надходження за рахунок членських внесків. Так, Ковельське товариство допомоги бідним за 1902 р. отримало надходжень від членських внесків на суму 633 руб. (41,6%), пожертвувань 93 руб. 40 коп. (6,1%), від проведення розважальних заходів 485 руб. 47 коп. (31,9%) [14,с.5]. Приблизно однакові надходження за цими джерелами були за 1895 рік у Вінницькому благодійному товаристві. Тут членські внески становили 376 руб. (21,3%), пожертви 375 руб. 56 коп. (21,3%), від вистав та інших розваг

33 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск руб. 35 коп. (20,9%) [41,арк.128]. Проте, закономірності тут не простежувалось. Швидше за все відігравали роль випадкові обставини. Так, на рахунок Товариства допомоги бідним м. Рівне Волинської губернії у 1898 р. надійшло членських внесків на суму 650 руб. (45,5%), пожертв 287 руб. 75 коп. (20,1%), від розважальних заходів 491 руб. 63 коп. (34,4%) [15,с.6], у 1899 р. членських внесків на суму 388 руб. (12,9%), пожертв руб. 17 коп. (36,9%), від організованого гуляння 367 руб. 86 коп., від концерту і вистави 217 руб. 20 коп. (разом 19,5%) [16,с.7], що підтверджує нестабільність надходжень коштів за рахунок лише одного джерела. Благодійні товариства не обмежуватись лише членськими внесками, а залучали всі можливі джерела надходження коштів на благодійні цілі, задекларовані товариствами. Держава прагнула взяти під контроль пожертвування на користь благодійних товариств. З одного боку, це обмежувало свободу пожертв, з іншого держава намагалась не допустити фінансування під виглядом благодійних небезпечних для самодержавства організацій. У країні заборонили публічний збір благодійних пожертвувань без дозволу губернатора, за винятком спеціально організованих всеросійських зборів. Про це, наприклад, наголошувалось у циркулярах департаменту поліції «Про порядок дозволу збору пожертвувань» від 16 грудня 1909 р. [39,арк.200] та «Про заборону збору публічних пожертвувань без дозволу губернської влади» від 8 вересня 1912 р. В останньому, зокрема, згадувався випадок збору коштів «українцями мазепинцями» у фонд «В школі наша будучність» [38,арк.53]. Це стурбувало владу, яка боялась, щоб під виглядом збору коштів на благодійні цілі акумулювались кошти для антидержавних організацій, тобто тих, які прагнули національного відродження. Траплялись випадки, коли збір пожертв перетворювався на джерело особистого збагачення. Деякі товариства наймали за певний відсоток агентів для збору пожертв. Такі представники, за свідченням самих губернаторів, наводнювали міста і досить «широко жили». Траплялося, що підприємці, які за домовленістю мали відраховувати частину прибутку від проданого товару на користь благодійних товариств, отримавши великі надходження від пожертвувань, передавали їм лише 5 10% передбаченої суми [10,с.312]. Значним джерелом фінансування благодійних організацій були благодійні базари, гуляння, вистави та концерти. Їх організація, з одногу боку, забезпечувала надходження значної частини коштів для товариства, а з другого мала виховне значення. Залучення населення до участі у цих заходах сприяло його духовному та інтелектуальному зростанню, усвідомленню своєї співпричетності до благородної справи допомоги ближньому, що, безумовно, було на користь благодійній діяльності. Окремо треба виділити організацію різних лотерей з благодійною метою. У суспільстві до них склалось неоднозначне ставлення. З різкою критикою лотерей виступав Є.Максимов, який їх розглядав як засіб нетрудового збагачення, що заохочувало громадян до марнотратства і розвитку суспільних пороків [9,с.215]. У другій половині ХІХ ст. влада також намагалась всіляко обмежити розігрування лотерей. Відповідно до Статуту про попередження і припинення злочинів, вони дозволялись раз на рік і лише у надзвичайних випадках (для благодійних цілей) на користь бідних. Розміри лотерей не мали перевищувати руб., а кількість виграшних білетів мала бути не меншою 1% і на суму не меншою 50% від загальної суми лотереї. Заборонялось розігрувати лотереї на народних гуляннях (як виняток, лише з дозволу міністра внутрішніх справ). Щоб обмежити участь у лотереях бідних і малокультурних людей, які могли у гонитві за випадковим виграшем втратити останні гроші, крім плати за лотерейний білет, встановлювали ще обов язкову плату за вхід на такий захід у розмірі не меншому 1 руб. [33,с.118,119]. Попри законодавче регулювання розіграшів, було чимало звернень щодо їх організацій з порушенням визначених норм. Це змусило міністерство внутрішніх справ видати циркуляр «Правила про порядок видачі дозволів на лотереї та спостереження за їх розігруванням» від 14 червня 1901 р., за яким право на проведення лотерей мали винятково благодійні організації і на передбачених законом умовах [18]. Лотереї користувались великою популярністю у благодійних товариствах. Завдяки їм намагались компенсувати нестачу коштів, коли членських внесків, пожертв та інших надходжень були недостатньо для виконання організацією своїх завдань. Доступність і прибутковість лотерей спонукала до цього. Є.Максимов ставив під сумнів ефективність збору коштів через лотереї, яка, за його підрахунками, становила руб. Це надто мала сума, і вона не відповідала моральним втратам суспільства від лотерей [9,с.215,216]. Однак результати проведення благодійних лотерей у губерніях Правобережної України показували набагато вищі фінансові надходження від них ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Так, Київська євангелістсько лютеранська община від лотереї на користь «Будинку бідних» у 1904 р. зібрала руб. [42,арк.4]. Чистий прибуток від лотереї, проведеної Київською Маріїнською общиною Російського товариства Червоного Хреста у березні 1905 р. становив руб. 30 коп. [42,арк.1,2]. Вражають грошові суми, які отримало Київське Благодійне товариство за дві лотереї у 1904 р. (одна з них проводилась за 1903 р.). За лотерею 4 квітня 1904 р. отримали руб. 46 коп., а за лотерею 30 грудня 1904 р руб. 96 коп. чистого прибутку [42,арк.77,79]. Попри такі грошові надходження, Київський, Подільський і Волинський генерал губернатор ретельно розглядав кожне звернення з проханням дозволити проведення лотерей. У 1904 р. у Києві дозвіл на їх проведення отримали лише 8 благодійних організацій. У 1905 р. на ім я Київського, Подільського і Волинського генерал губернатора надійшло 23 прохання з губерній Південно Західного краю про дозвіл провести лотерею. У 5 випадках було відмовлено. Відмову на два прохання отримав Подільський губернатор, який просив зважити на важке становище Кам янець Подільського товариства допомоги бідним і дозволити, як виняток, провести лотерею алегрі, що була єдиною надією на покращання становища Товариства. Відповідь Київського, Подільського і Волинського генерал губернатора була різкою: «Я не визнаю можливим проведення лотереї і ніяких винятків у порушення цього розпорядження» [42,арк.170]. Для впорядкування проведення благодійних театральних вистав, концертів та інших публічних зборів видавались відповідні циркуляри міністерства внутрішніх справ (26 липня 1882 р., 15 березня 1887 р., 12 травня 1889 р., 30 липня 1901 р.). Всі вони встановлювали контроль з боку влади за організацією, перебігом заходу, а також розподіленням отриманих коштів. За реалізацією квитків, за афішами, програмками мала стежити спеціально уповноважена особа від місцевої губернської влади. Весь дохід вона мала передати губернатору, щоб далі ці кошти спрямувати за призначенням, тобто організації чи установі, на користь якої цей захід влаштовувався [44]. Для організації благодійних базарів спеціального дозволу не потрібно було [42,арк.168]. На них отримували кошти від продажу різних товарів, «сюрпризів», приймали грошові та речові пожертви. Вхід на такі базари, зазвичай, був платний. Розмах його проведення залежав від можливостей товариства. Так, Київське товариство надання допомоги хворим дітям лютого 1905 р. провело благодійний базар у залі засідань Міської Думи, яка була спеціально для цього декорована. Чистий прибуток становив значну суму руб. 80 коп. Взагалі це товариство практикувало щорічні благодійні базари. З 1894 р. по 1905 рр. воно отримало від таких базарів руб. 36 коп. [42,арк.42,43] Інші товариства, менш заможні, скромніше організовували такі благодійні заходи. Влада намагалась контролювати і видатки товариств, особливо це стосувалось Правобережної України з огляду на «польське питання». Так, діяльність Вінницького благодійного товариства підпала під контроль жандармів, коли у 1897 р. помітили порушення статуту її керівником К.Подлевським. Він безконтрольно видавав грошові допомоги переважно католицькому населенню Вінниці, не дотримуючись принципу пропорційності віросповідань. У донесенні помічника Подільського губернського жандармського управління у Вінницькому повіті прямо зазначалось, що якщо так буде й надалі, то Вінницьке благодійне товариство допомоги бідному населенню завдасть більше шкоди, ніж допомоги [40,арк.14]. У нормативному статуті вказувалось, що закрити благодійне товариство міг губернатор за виявлення небезпеки для державного та громадського порядку. За інших обставин губернатор міг звернутись до міністерства внутрішніх справ з пропозицією про закрити товариство [19,с.208]. Нормативний статут мав на меті, з одного боку, полегшити відкриття благодійних товариств, а з іншого більш організовано здійснювати благодійність, відійти від традиційної практики безсистемного подання жебракам і злидарям, що лише провокувало зростання їх кількості. І хоча нормативний статут окреслював певні рамки, обмежував ініціативу, він був кроком вперед в організації благодійності, даючи можливість навіть у тих умовах надавати соціальну допомогу та підтримку бідним, хворим, немічним, сиротам та іншим категоріям населення, яким ця допомога для нормального життя була конче необхідна. Міністерство внутрішніх справ, відзначивши корисність «Нормативного статуту товариств допомоги бідним», 27 листопада 1897 р. затвердило «Зразковий статут товариств надання допомоги незаможним учням» [12]. Згідно з цим документом товариства такого типу призначені були для опіки бідних учнів конкретного навчального закладу.

34 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Зазначалось, що одноразову допомогу можуть отримувати і випускники, якщо вони продовжували навчання в іншому навчальному закладі і мали значні здібності та успіхи. Основними видами підтримки бідних учнів такими товариствами були: оплата навчання; безкоштовне надання або продаж за зниженою ціною книг, посібників; допомога одягом, харчуванням, житлом, якщо учні не можуть це придбати власною працею; сприяння пошуку бідним заробітку; надання медичної допомоги та допомоги на поховання померлих; призначення у виняткових випадках грошових допомог. Враховувалась не лише степінь бідності, але й поведінка та успішність у навчанні [12,с.64]. У подальших розділах «Зразковий статут товариств надання допомоги незаможним учням» в основному дублює основні положення «Нормативного статуту товариств допомоги бідним». Суттєвими відмінностями можна вважати формування правління товариств, де передбачалась дещо складніша процедура. Отже, у другій половині ХІХ на початку ХХ ст. держава намагалась сприяти діяльності благодійних товариств у сфері соціального захисту населення, оскільки власних можливостей для цього у неї було недостатньо. При всіх нормативно правових обмеженнях, громадські благодійні об єднання зробили вагомий внесок у справу соціальної підтримки нужденних співгромадян, використовуючи для цієї справи різні джерела надходження коштів. Цей досвід вартий дослідження і використання у сучасних умовах невирішених багатьох соціальних проблем. Список використаних джерел 1. Благотворительность в России Спб: Типо лит. Н.Л. Ныркина, [б.г.]. Т.1.: Обзор состояния общественного призрения и благотворительности. LХХХVІІІ, 79, 208, 397, 84, ІІІ ХVІ, 63, 11, 22 с. 2. Благотворительные учреждения Российской империи Спб: Тип. Спб. акц. общ. печ. дела в России, Т.І. Х, 34 с., [134табл.], 12, 12 с. 3. Примерный устав обществ пособия бедным // Календарь и памятная книжка Самарской губернии на 1898 год. Самара: Тип. губ. правл., IV, 208, 172, 66 с. 4. Гузенко Ю.І. Становлення і діяльність громадських благодійних об єднань на Півдні України в другій половині XIX на початку XX ст. (на матеріалах Херсонської губернії): автореф. дис. канд. іст. наук: спец «Історія України» / Ю.І. Гузенко. Черкаси, с. 5. Деятельность общества дневных приютов для детей рабочего класса за гг. К.: [б.и.], с. 6. Донік О.М. Родина Терещенків в історії доброчинності / О.М. Донік. К.: Інститут історії України НАН України, с. 7. Ковалинский В.В. Меценаты Киева / В.В. Ковалинский. К.: Кий, с. 8. Курінна Т.М. Розвиток благодійності на Середньому Подніпров ї (кінець XVIII початок ХХ ст.): автореф. дис... канд. іст. наук: / Т.М. Курінна. Черкаси, с. 9. Максимов Е.Д. Очерки частной благотворительности в России / Е.Д. Максимов // Трудовая помощь С Матвеев В. Итого Первого Всероссийского съезда по общественному и частному призрению / В.Матвеев // Трудовая помощь С Махорін Г.Л. Благодійна діяльність на Волині ( ): історичний аспект: автореф. дис. канд. іст. наук: спец «Історія України» / Г.Л. Махорін. Луганськ, с. 12. Нормальный устав обществ вспомоществования нуждающимся учащимся // Трудовая помощь С Отчет правления Каменец Подольского общества пособия бедным за 1899 год. Каменец Подольск: Тип. губ. прав., с.; Отчет правления Каменец Подольского общества пособия бедным за 1901 год. Каменец Подольск: Тип. губ. прав., с.; Отчет правления Каменец Подольского общества пособия бедным за 1903 год. Каменец Подольск: Тип. губ. прав., с. 14. Отчет правления Ковельского общества помощи бедным за 1902 год. Ковель: Типо лит. Л.Нахамкина и М.Чертова, с. 15. Отчет правления общества вспомоществования бедным г. Ровно за 1898 г. Ровно: Типо лит. Г.И. Бычека, с. 16. Отчет правления общества вспомоществования бедным г. Ровно за 1899 г. Ровно: Типо лит. Г.И. Бычека, с. 17. Поляруш С.І. Становлення і діяльність органів державної опіки та громадської благодійності на Лівобережній Україні ( рр.): автореф. дис. канд. іст. наук: спец «Історія України» / С.І. Поляруш. К., с. 18. Правила о порядке выдаче разрешения на лотереи и наблюдение за их розыгрыванием // Трудовая помощь С Примерный устав обществ пособия бедным // Календарь и памятная книжка Самарской губернии на 1898 год. Самара: Тип. губ. правл., IV, 208, 172, 66 с. ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск ПСЗРИ 2. Т.ХХХVІІ. Отд ПСЗРИ 2. Т.ХLІV. Отд Ступак Ф.Я. Благодійні товариства Києва (др. пол. ХІХ поч. ХХ ст.) / Ф.Я. Ступак. К.: Хрещатик, с. 23. Суровцева І.Ю. Меценатство в Україні другої половини ХІХ початку ХХ ст.: автореф. дис. канд. іст. наук: спец «Історія України» / І.Ю. Суровцева. Донецьк, с. 24. Терентьєва О.О. Просвітницька та благодійна діяльність грецьких купців діаспори: на прикладі діяльності родини Зосимів (кін. XVIII сер. ХХ ст.): автореф. дис... канд. іст. наук: спец «Всесвітня історія» / О.О. Терентьєва К., с. 25. Ткаченко О.В. Підприємницька та меценатська діяльність родини Терещенків в Україні кін. XIX поч. XX ст. / О.В. Ткаченко. Переяслав Хмельницький: Вісник Переяславщини, с. 26. Устав Благовещенского Общества для подаяння помощи бедным Благовещенского прихода в г. Киеве. К.: Тип. «Русская Печатня», [б.г ]. 4 с. 27. Устав благотворительного общества евреев г. Канева Киевской губернии. Богуслав: Лито тип. А.М. Лепского, с. 28. Устав Волынского общества исправительных приютов. [Б.м.]: [б.и.], [б.г.]. 15 с. 29. Устав Женского благотворительного Общества при Киево Соломенской Покровской церкви. К.: Тип. 1 й Киевской Артели Печатного Дела, [б. г.]. 8 с. 30. Устав Общества вспомоществования еврейским учителям и маламедам, живущих в г. Киеве и в черте еврейской оседлости. К.: Тип. Ельника, с. 32. Устав Общества попечения о бедных детях евреев г. Радомысля Киевской губернии Рамысль: Тип. Э.И. Заездного, с. 33. Устав о предупреждении и присечении преступлений // Свод Законов Российской империи. Т.ХІV: Уставы о паспортах, о цензуре и печати, о предупреждении и присечении преступлений, о содержащихся под стражею, о ссыльных [Електронний ресурс]. 267, ІХ с. Режим доступу: books/226/118.html#img Устав Учебно Просветительского Общества в Богуславе. Богуслав: Лито тип. А.Лепского, с. 35. Хаустова О.В. Розвиток благодійництва у Харкові у другій половині XIX на початку ХХ століть: автореф. дис. канд. іст. наук: спец «Історія України» / О.В. Хаустова. Х., с. 36. Хобта Л.Ю. Благодійність і меценатство в Україні та Росії за часів Російської імперії / Л.Ю. Хобта // Проблеми історії України ХІХ початку ХХ ст.: Збірник наукових праць. К.: Ін т історії України НАН України, Вип. ХI С Хорунжий Ю.М. Українські меценати. Доброчинність наша риса / Ю.М. Хорунжий. К.: Академія, с. 38. ЦДІАУК. Ф.274. Оп.5. Спр арк. 39. Там само. Ф.289. Оп.1. Спр арк. 40. Там само. Ф.301. Оп.1. Спр арк. 41. Там само. Ф.442. Оп.625. Спр арк. 42. Там само. Оп.635. Спр арк. 43. Там само. Оп.661. Спр арк. 44. Циркуляр Министра Внутренних Дел губернаторам, градоначальникам и оберполицмейстерам (30 июля 1901 г., 3806) // Трудовая помощь С Сербалюк Ю.В. Организационные принципы деятельности благотворительных обществ в Правобережной Украине во второй половине ХІХ в начале ХХ вв. Осуществлен анализ нормативных документов, на основе которых строилась деятельность благотворительных обществ, а также основные организационные и финансовые принципы их деятельности. Ключевые слова: нормативный устав, благотворительное общество, источники финансирования. Serbalyuk, Y.V. Organizational principles of charity companies in the Right Bank Ukraine in the second half of the nineteenth early twentieth century The analysis of the regulatory documents on which activities of public charitable societies were grounded was made and the basic organizational and fi nancial framework of their activities were observed. Key words: regulatory statute, charity company, sources funding

35 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 930.1:378( ) Драч О.О. Образ курсистки вищих жіночих курсів Російської імперії (друга половина ХІХ початок ХХ ст.) Проаналізовано чинники, які визначали формування образу курсистки в Російській імперії протягом другої половини ХІХ початку ХХ ст. З ясовано ставлення публіцистики, інтелектуалів, представників влади та пересічних мешканців до слухачок вищих жіночих курсів. Ключові слова: курсистки, вища освіта, вищі жіночі курси, прогресисти, ретрогради. Гендерна рівність разом із підвищення статусу жінки стали незаперечним фактом, з яким змушені рахуватися політики, урядовці, соціологи та науково педагогічний загал. Витоки цього процесу сягають доби Нового часу, характерною рисою якого стала емансипація жіноцтва. Невід ємним компонентом цього визначався розвиток системи жіночої освіти, завершеності якій надало становлення протягом другої половини ХІХ початку ХХ ст. вищої жіночої школи. Саме піддані Російської імперії, серед яких було чимало представниць з України, належали до авангарду передового жіноцтва Європи, яке з середини ХІХ ст. заявило про свої прагнення ґрунтовних знань і доклало зусиль для їх реалізації. Актуальним завданням науковців стає переосмислення історичного досвіду жіночої освіти та виховання задля пошуку прийнятного для сьогодення концепту розподілу та співвідношення соціальних ролей обох статей на всіх рівнях. Вивчення теми жіночої освіти на пострадянському просторі характеризується відновленням плюралізму методологічних підходів, появою широкого спектру міркувань, спостережень, оцінок. У незалежній Україні з явилися ґрунтовні розвідки, присвячені освіті та вихованню жіноцтва в історичній ретроспективі [1 4]. Значною активністю у вивченні теми вирізняються науковці Харкова, Києва та Одеси міст, де діяли вищі жіночі навчальні заклади. Певний етап дослідження діяльності Одеських вищих жіночих курсів (далі ВЖК) підсумувала дисертаційна праця О.В. Мельника [5]. Історії становлення жіночих навчальних закладів у Києві присвячена кандидатська дисертація В.В. Вірченко, яка покладена в основу монографії з теми [6 7]. Наукові студії К.А. Кобченко безпосередньо пов язані з історією Київських ВЖК [8]. Важливим для подальшої розробки теми став вихід у світ монографії авторки [9]. Отже, для української історичної науки характерним є значним дослідницький інтерес до минулого вищої жіночої освіти. Проте для вітчизняних дослідників притаманні регіональний рівень розробки теми і некомплексне її наукове вивчення. Досить часто науковці обмежуються публікаціями, що передують дисертаційним дослідженням, після захисту яких більшість із них не поглиблює розробку проблеми. Саме такі причини зумовлюють переважно описово фактологічний характер студіювання питань історії вищої жіночої освіти і відсутність самостійних узагальнень. Суттєвими здобутками у вивченні теми вирізняється сучасна російська історіографія. У 90 х роках ХХ ст. історія жіночої освіти вивчалася в контексті фемінологічних студій. Спробували з ясувати соціокультурні особливості зміни жіночої зовнішності та соціальних ролей у зв язку з прагненнями до академічної освіти [10 11]. В.Веременко, розглянувши аргументи прихильників та супротивників вищої освіти жіноцтва, зробила висновок про усталеність гендерних стереотипів, що позбавляли «слабку стать» особистої свободи і були визначальними при формуванні громадською думкою образу «вченої жінки» [12,с.195]. В.Пономарьова та Л.Хорошилова, співробітники лабораторії історії російської культури Московського педагогічного державного університету, започаткували ґрунтовне дослідження історії жіночого виховання та освіти в Російській імперії XVIII початку ХХ ст. [13 15]. У працях історико культурного спрямування вони аргументовано доводять формування інноваційного образу жінок нового часу, репрезентантами яких стають курсистки. Разом з тим, незважаючи на наявність низки праць із теми жіночої освіти і виховання, в окремих розвідках наявні фактологічні помилки, суперечливі твердження, що зумовлює необхідність уточнень, доповнень та перегляд концептуальних підходів. Як слушно зауважила Л.Хорошилова: «Історія жіночих курсів не написана, та й написати її непросто. Навколо них сформувався певний стійкий культурний «міф» [14,с.311] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 З огляду на це, метою нашої статті є вивчення умов та обставин формування образу курсистки ВЖК Російської імперії у суспільній свідомості другої половини ХІХ початку ХХ ст. Суспільна модернізація середини ХІХ ст. позначилася руйнацією усталеної «батьківської» моралі та формуванням етосу нового покоління. Альтернативний спосіб мислення полягав у культивуванні власної індивідуальності та раціональному використанні своєї здатності до самостійних дій. Устремління нової генерації «слабкої статі» до навчання, самовдосконалення і свободи розвитку особистості набули значного поширення, про що свідчить, зокрема, вживання в той час добре відомого глузливого виразу «дівиця з амбіціями». Дівчата, пройняті інноваційними ідеями, кардинально переглядали традиційну життєву стратегію. Шлюб як звичний спосіб і кінцева мета суспільної реалізації «слабкої статі» в дореформений період перестає домінувати серед життєвих сенсів. До доленосних цілей додається усвідомлення власного потенціалу, скерованого на інтелектуальне самовдосконалення у вищій школі, здобуття фаху, професійну реалізацію, самостійність у житті. Як поставилося суспільство і влада Російської імперії до прагнень жіночої молоді до вищої освіти та появи перших представниць в університетських аудиторіях на початку 60 х рр. ХІХ ст.? Варто наголосити, що, незважаючи на пануючі у свідомості освічених кіл настрої невдоволення існуючим становищем у державі та бажання оновлення всіх сфер життя, інновації в поведінці «слабкої статі» викликали негайну реакцію і гостру полеміку з «жіночого питання» на шпальтах друкованих видань. Прихильники емансипації жіноцтва та доступності вищої освіти становили «прогресивний табір». Протилежним за сприйняттям проблеми був напрям «ретроградів». Забезпечення гармонії родинних та громадських відносин прогресисти вбачали в рівності розумового розвитку статей. Вони визнавали право жінок на «наукові знання» та вищу школу, у чому вбачали запоруку розумного виконання традиційних ролей дружини і матері за обов язкового збереження «жіночості», але без посягань на чоловічі суспільні ролі. До «прогресивного табору» належали такі авторитетні науковці, педагоги та письменники, як К.Бестужев Рюмін, С.Гогоцький, Ф.Достоєвський, П.Мілюков, С.Соловйов, І.Тургенєв. Разом з тим потяг жіночої молоді до вищої освіти різко викликав осудливу реакцію в консервативній пресі, де прихильники усталеного погляду на роль і призначення жінки в суспільстві та рівень її освіченості абсолютизували зовнішні прояви жіночості, приміром одяг і зачіску. Коротка стрижка та відсутність кринолінів у дискурсі ретроградів розглядалися як вияв нігілізму. Саме в такому контексті від імені поважної дами охарактеризовано зовнішність вільних слухачок Санкт Петербурзького університету «з остриженим кругом голови волоссям, у коротких платтях, шляпах візників, що фамільярно віталися з юнаками в аудиторіях» [16,с.232]. Читачу підказували висновок про шкідливий вплив освіченості «слабкої статі» на її жіночість і, власне, духовні засади суспільства. Пріоритетність подібних поглядів у тогочасному суспільстві пояснюється тим, що, незважаючи на певну лібералізацію політичного режиму та соціальну модернізацію, панівним залишалося уявлення про жінку як вірну подругу чоловіка, матір та виховательку дітей. Усі реформи жіночої освіти обмежувалися тільки майбутньою корисною діяльністю відповідно до природного призначення статі. Роль жінки вбачалася винятково в народженні і вихованні дітей та веденні домашнього господарства. Будь яка діяльність поза звичними межами родини вважалася дивною чи неприйнятною. Прихильниками традиціоналізму щодо жіночого покликання та збереження непорушних «сімейних засад» були багато російських письменників (В.Авенаріус, В.Клюшніков, Вс.Крестовський, М.Лєсков) та публіцистів (П.Бакунін, В.Мещерський, М.Соловйов, П.Цитович). Саме модель жіночості стала квінтесенцією «жіночого питання» та предметом активних дискусій між новаторами і традиціоналістами. Як зауважила І.Юкіна, «жінок, що виходили поза рамки домашньої сфери, у тому числі й піонерок вищої жіночої освіти, представляли як девіантних та соціально небезпечних» [17,с.100]. Такі погляди сповідував і відомий письменник Л.Толстой, який у листі до публіциста М.Страхова зауважив, що «несімейна жінка, яка не прагне розпусти тілом і душею, не буде шукати кафедри» [18,с.687]. Найбільш одіозною фігурою серед ретроградів став професор Новоросійського університету П.Цитович, який відійшов від соціальних аспектів і перевів проблему

36 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 вищої школи для жіноцтва у сферу статевих відносин. Він звинуватив «учених людей» в ініціюванні емансипації, наслідками чого стали фатальні внутрішні та зовнішні зміни образу жінки: «Ви розбестили її розум та розтлили її серце, ви надовго скалічили її зовнішність. Це якийсь гермафродит, за нутром справжня донька Каїна» [19,с.31]. Курсисткам він закидав розпусту, якої вони нібито прагнули, прикриваючись навчанням, «смакування дозрілого плоду на заняттях, у комунах». Той факт, що брошура П.Цитовича «Ответ на письма к ученым людям» витримала протягом двох років вісім перевидань, доводить цікавість та попит серед публіки на таку літературу. Одним із найпоширеніших аргументів, яким намагалися переконати молодих жінок, що прагнули до вищої освіти, було судження про занепад родини як головної опори суспільства через те, що «вчена жінка» втрачала здатність бути хорошою дружиною, матір ю та вихователькою дітей. Апологети незмінності становища «слабкої статі» головну доказову базу будували на споконвічності та природності призначення жінки бути дружиною й матір ю, а тому лякали обивателя втратою жіночості у високоосвічених представниць. «Жінка, у якої розум розвинутий за рахунок серця, перестає бути жінкою», така категоричність властива висловлюванням ретроградного дискурсу [20,с.262]. Насправді ж проблема загострювалася тому, що освіта забезпечувала представницям «слабкої статі» можливість заробітків, робила їх незалежними від чоловіка. Це, фактично, змінювало одвічну роль жінки «бути тільки тілесним і духовним доповненням свого чоловіка, господинею та матір ю». Щоб не допустити таких незворотних змін, консерватори мобілізували доказовий арсенал і доводили, що освічена жінка погана дружина, оскільки «наука відволікала і навіть відвертала її від господарства». При цьому вони використали поширений у літературі в дореформений період негативний образ «вченої жінки» синьої панчохи. Постійно нав язували міф про педантизм високоосвічених жінок, яких наука позбавляла грації, люб язності, делікатності, всієї окраси їх статі та жіночості. У жодному разі не схвалювалася дівоча жертовність здоров ям, молодістю, жіночістю заради «крихт поверхової вищої освіти» [21,с.67]. Таких поглядів дотримувалися також високопосадові чиновники освітнього відомства і представники державної влади. Директор департаменту Міністерства народної освіти М.Анічков уважав, що зрівнювати по всіх галузях наукову освіту жінок із чоловічою не потрібно, оскільки це б суперечило основній заповіді Творця [22,с.328]. Педагоги стверджували, що неробство і бездіяльність дівчат, які після закінчення школи очікували на заміжжя, ставили їх у принизливе становище, наслідком чого були поспішні та необдумані шлюби [23,с.50]. Жінки публіцистки наголошували, що вища освіта аж ніяк не заважала, а сприяла заміжжю, «оскільки готувала справжніх помічниць чоловіку, які усвідомлювали обов язки матері та дружини» [24,с.46]. Підтвердила ці положення прогресивного дискурсу також статистика. Аналіз «Памятной книжки окончивших курс на Санкт Петербургских высших женских курсах гг.» довів, що 80,3% їх випускниць створили сім ю. Більшість висловлених ретроградами упереджень досить швидко було подолано, власне, самою суспільною практикою реалізації вищої жіночої освіти як у Європі, так і в Російській імперії. Проте прикметним явищем в імперському соціумі був значний пласт досить стійких ментальних стереотипів щодо ролі і призначення жінки. Це пояснюється повільним формуванням модерного світогляду багатомільйонного населення імперії. Питання доступності вищої школи для жінок набуло актуальності за умов неослабного руху молоді до освіти та гострого психологічного конфлікту батьків і дітей. Значною мірою проблема доступності вищої освіти для «слабкої статі» зачіпала особисті інтереси та переконання, а тому реакція й осмислення її в соціумі проявлялися в доволі образній, емоційній, іноді навіть образливій формі. Актуальність питання про доступність вищої освіти для жінок виявилася у тривалій дискусії на шпальтах друкованих видань. Тогочасна преса репрезентує широкий спектр позицій громадськості у ставленні до цього полемічного питання від абсолютного неприйняття ідей «жіночого університету» до повного їх схвалення, дієвої підтримки та пошуку оптимальних шляхів реалізації. Типовим для більшості авторів було застосування в ході своїх міркувань аксіологічного підходу та емоційно забарвлених висловлювань. Часте використання стосовно вищої жіночої освіти таких визначень, як «злощасне питання», «інтелігентна біднота», «вчені повії», «свято Росії», яскраво передавали злободенність та високе моральне навантаження проблеми. Гострота суспільної полеміки відобразилася, зокрема, у тогочасній белетристиці, що дала зразки нових понять, якими позначали основних суб єктів процесу: «нові люди», «нова жінка» ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 (М.Г. Чернишевський), «нігіліст», «нігілістка» (І.С. Тургенєв) та «тендітна панночка» (М.Г. Помяловський). Зазначені терміни швидко запозичили й активно використовували в дискурсах, доповнивши їх ще таким поняттям, як «філістер», яким позначали самовдоволених, обмежених обивателів із міщанським світоглядом, антиподів «нових людей». Ця система вироблених понять перейшла також до офіційного дискурсу. На початку 60 х років ХІХ ст. у питанні допуску «слабкої статі» до вищої школи серед сановних бюрократів Російської імперії переміг консервативний підхід. Це пояснюється наявністю досить впливової групи тогочасних реформаторів та адміністраторів, що не тільки не визнавали ніякої користі від надання можливостей отримати вищу освіту незаможним верствам населення, але й вважали це справою вкрай небезпечною для держави. «Університети призначені для людей заможних, які не мають потреби перетворювати науку в засіб до існування», такою була логіка їх міркувань [25]. Статутом 1863 р. жінкам заборонялося відвідувати університети як стороннім слухачкам. Через рік нова політика поширилася і на Медико хірургічну академію. Жорсткі заходи уряду, на нашу думку, пояснюються тим, що органи політичного нагляду ідентифікували вільних слухачок із «нігілістичним» середовищем та студентськими заворушеннями, що відбувалися в той час. Якщо в кінці 50 х років ХІХ ст. Міністерство народної освіти переконувало суспільство, що й дівчат слід навчати, то вже на початку 60 х років ХІХ ст. бажання жінок навчатися чи вчити стало однією з ознак неблагонадійності. Поліція дедалі впевненіше розглядала активність суспільства як небезпечне явище, запозичене із за кордону. У діяльності публічних курсів у столиці бачили небезпеку розвитку духу корпоративності серед молоді, на чому наголосив шеф жандармів Санкт Петербурзький обер поліцмейстер Ф.Трепов у доповідній, поданій імператору. Підставою для такого висновку стала винятково зовнішність слухачок: чорні плаття, короткі стрижки, окуляри. Саме це доводило їх причетність до петербурзького товариства нігілісток. Фактично, для керівника поліції новий тип жіночої зовнішності був приводом для огульного звинувачення в нігілізмі, що на той час сприймалося як «антидержавність» та девіантність, а отже, підлягало викоріненню. Типовість таких поглядів серед представників органів правопорядку доводить також розпорядження Нижньогородського генерал губернатора, за яким дами та дівиці підлягали висиланню з губернії вже лише за костюм нігілістки [26,с.223]. Сучасниця подій Н.Скворцова Михайловська згадувала, що коротке волосся публіцистки М.Цебрикової стало підставою для її виклику до столичного градоначальника [27,арк.23зв]. У звіті ІІІ відділення за 1869 р. навіть з явився окремий розділ «Жіноче питання та нігілізм», у якому визнано наявність численної групи, так званих нігілісток, однаково небезпечних як у політичному, так і суспільному аспектах. Навіть у віддаленій від столиць Казані, відносно спокійному в цьому контексті регіоні, позаяк жодна з курсисток ВЖК не помічена в причетності до «політики», спостерігається необ єктивність в оцінках посадовців відомства. Казанський губернатор не приховував, що курси у виховному аспекті завдавали більше шкоди, ніж були корисними. Контакти зі студентами, ознайомлення з новими ідеями та забороненою літературою, на його погляд, мали, як наслідок, зіпсовану моральність слухачок, що «готувалися не до виконання традиційної ролі матері й дружини, а до якоїсь вищої наукової діяльності з досить різкими судженнями про існуючий державний лад» [28,арк.66 67]. Отже, думки та настрої посадовців щодо вищої жіночої школи свідчать про те, що на адміністративно поліцейську владу держави значною мірою впливали розтиражовані ретроградами стереотипи та упередження щодо курсисток. У офіційному дискурсі органів політичного контролю не йшли далі звинувачень у падінні моральності, антидержавних настроях та співчутті революційним ідеям. Загалом, державна стратегія розвитку жіночої освіти передбачала організацію і підтримку таких закладів, де б дівчата могли здобути корисну їм освіту, оскільки «виховання та підготовка дітей не потребували університетських курсів». Озвучив таку точку зору міністр народної освіти депутації харків ян у 1870 р., наголосивши на пріоритетності елементарної та середньої жіночої освіти, у вищій же уряд не бачив загальнодержавних цілей через обмеженість та недостатню підготовленість дівчат, що до неї прагнули [29,с.273]. На шпальтах доступних видань читача страхали образом жінки, яка за книгою, в аудиторії чи препараторській утратила будь які поняття про моральність. При цьому інноваційні жіночі прагнення до навчання чи роботи розцінювали як «бажання побути на волі, пожити у своє задоволення» [30,с.385]. Про дієвість таких закидів ретроградів

37 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 на пересічних мешканців свідчать звернення останніх. Як «життя без обов язків» ідентифікували нову модель поведінки курсисток в анонімних листах до попечителів навчальних округів «доброзичливці», підставою чого були інша зовнішність, заперечення шлюбу й усталених правил поведінки в сім ї та суспільстві. Дописувач В.Надєждін з приводу проекту «жіночого університету» безапеляційно прогнозував, що «студентки будуть близькі зі студентами» [31,арк.10]. Співвідносили вищу освіту жіноцтва із занепадом моральності слухачок і посадовці в системі Міністерства внутрішніх справ та Департаменту поліції. Спадкоємцем підходів П.Цитовича можна вважати В.Мещерського, який зображав курсисток не тільки аморальними, а й нездатними стати хорошими матерями. Він уважав, що до знань прагнули тільки незаміжні та невдахи в сімейному житті. «Хіба від того, що напхаємо баб в університети, Росія стане Європою?», цинічно запитував В.Мещерський на шпальтах своєї газети «Гражданин», прогнозуючи наслідком тільки розпусту [32,с.41]. Із часом оцінки набули ще більшого негативно емоційного характеру. Так, після революції 1905 р. В.Пуришкевич появу жінок на лекціях охарактеризував як «навалу вуличних публічних дівок» [33,с.35]. Саме такі «брудні» інсинуації створювали нездорову духовну атмосферу навколо вчених жінок, перших із яких постійно підозрювали в аморальності та «розхитуванні засад» родинного і суспільного устрою. Неодноразово демократична публіцистика та громадські діячі закликали опонентів не політизувати питання вищої жіночої освіти, яке кваліфікували як «злощасне». З одного боку, її пов язували з емансипацією та рівноправ ям, з другого з послабленням сімейних засад, занепадом моральності, нігілізмом. Адже за логікою так званих «охоронців основ» виходило, що громадський порядок тримався невіглаством, а поширювати освіту значить створювати ворогів існуючому ладу [34,с.498]. Нав язані ретроградами стереотипи, на думку О.Кобилянської, стали причиною того, що більшість пересічної публіки сприймала ідею емансипації жінки як можливість не виходити заміж, набути чоловічих манер, ходити зі стриженим волоссям, палити цигарку [35,с.563]. Як згадувала одна з перших слухачок К.Щепкіна, під час навчання на ВЖК Гер є не відвідувала деяких знайомих, настільки «похмуро дивилися вони на дівицю, яка одиноко бігала вулицями на якісь безглузді курси» [36,с.138]. Про стійкість таких стереотипів щодо курсисток свідчать спогади сучасників початку ХХ ст. За зізнанням О.Кошиця, супутниця життя старшого брата немолода, худа, бліда жінка в окулярах та без будь яких ознак жіночості асоціювалася в нього «з курсисткою періоду народовольців, з обов язковими додатковими атрибутами цигаркою та бомбою» [37,с.278]. Дійсно, у свідомості пересічної публіки такий образ, нав язаний супротивниками вищої освіти «слабкої статі», досить міцно тримався і відлякував батьків. Дядько прогнозував неминучу втрату привабливості Є.Дьяконової з від їздом на ВЖК та навіть пропонував цигарки, зауважуючи, що там усі палять. Рідні не приховували, що «на курсах здобувають освіту тільки дівиці певної поведінки» і знайомства під час навчання неминуче втягнуть Єлизавету «в якусь історію». Знайомі також зауважували, що «на курсах у Бога не вірять, і вона стане невіруючою» [38,с.140,187,245]. На початку ХХ ст., святкуючи 25 річчя Санкт Петербурзьких ВЖК та підсумовуючи певний етап розвитку навчального закладу, як найпершу перешкоду, з якою постійно стикалися, визначили стереотип непристойності вищої освіти для «слабкої статі» та аморальності курсисток. Про його тривалу стійкість свідчить і радикальний заклик до натовпу в центрі столиці (на вул. Садовій) під час революційних подій 1905 р. «вирізати всіх студентів, курсисток та євреїв, інакше вони захоплять владу і ліквідують православну віру» [39]. У контексті нашого дослідження вважаємо за необхідне проаналізувати імідж, який створювали собі курсистки в досліджуваний період. Дореформений соціум мав усталений стандарт іміджу жінки педагога. «Невизначеного віку, невиразна зовнішність, жовчна», такою була типова гувернантка. Подібним приховуванням жіночості вирізнялася також зовнішність перших курсисток: стрижені панянки в синіх окулярах та платтях темного кольору. «Немолода, сірої зовнішності, в окулярах, чорне поношене плаття», така асоціація виникала в провінційних дам при згадці про курсисток. Те, що тривалий період непоказна зовнішність була ознакою курсистки, підтверджують спогади жінок, які навчалися на ВЖК. Приміром О.Синакевич згадувала: «Учора попрощалася зі своєю зачіскою, тепер у мене зовсім інший образ: коротке волосся, синє плаття з білим комірцем, залишається вступити на курси, щоб стати справжньою курсисткою» [40,арк.132зв] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 «Домашніх дівчаток», як, наприклад, К.Андреєву Бальмонт, понад усе цікавили оточуючі слухачки, їх зовнішність, основні риси характеру. Налякана непривабливим образом «ученої жінки», дівчина із заможної московської родини, яка виховувалася вдома, уважно спостерігала за «товарками». Проте, вступивши на ВЖК Гер є в Москві, К.Андреєва Бальмонт не побачила «ні стрижених, ні тих, що палять, звичайна публіка, як на концертах. Одягнені, хто бідніше, хто багатше, але всі із зачісками» [41,с.229]. Оскільки інтелектуальне ядро ВЖК становили слухачки з інтелігентних родин, то вони вже не нагадували їхніх бабусь курсисток стрижених, у чорному балахоні та синіх окулярах. За традицією «бестужевки» були одягнені більш скромно, ніж курсистки решти приватних ВЖК у столиці, яких студенти називали «виставкою багатих провінційних наречених». Загалом для слухачок вищої школи характерним був і новий вираз обличчя «напружено серйозне з вдумливою складкою між бровами». Варто зауважити, що це була не тільки зміна зовнішності, а й, по суті, формування нового психологічного типу молодої жінки, з власними інтересами, захопленнями, літературними смаками, постійною потребою в спілкуванні з однодумцями. Зокрема, зі вступом на ВЖК В.І. Гер є першим досягненням курсистки К.Андреєвої Бальмонт в аспекті особистої свободи став дозвіл ходити до навчального закладу пішки. Цей успіх розширив дівочу самостійність, надав упевненості та діловитості, чому підпорядковувався і новий імідж, невід ємним атрибутом став солідний портфель із лекційними записами та неспішна розмірена хода [41,с.229]. Через багато років В. Вересаєв пам ятав, що «омріяне знайомство з «бестужевкою» наповнило душу радістю, що на світі є такі чудові дівчата. Майбутній письменник був переконаний, що жінки, які обрали вищу освіту, усі, без винятку, обдаровані [42,с.239]. Отже, до середини ХІХ ст. знання за традицією вважалося привілеєм «сильної статі», а тому здобуття жінками вищої освіти переросло в більш загальну суспільну проблему проблему становища жінки в суспільстві, створеного та контрольованого чоловіками. Прогресистам удалося віднайти оптимальний спосіб вирішення складного завдання підвищення інтелектуального рівня громадянок та розширення їх прав, що передбачав надання доступу жіноцтву до освіти, аналогічної з чоловічою, та забезпечення права на самостійне існування з власної праці. У ретроградному дискурсі категорично заперечували вихід жінок за межі традиційного розподілу ролей у суспільстві та родині, у чому бачили причину всіх тогочасних соціальних проблем. Необхідність «наукових знань» для жінки матері ретрогради відкидали, а дівчат, які їх прагнули, засуджували як «бажаючих звільнитися від обов язків». Саме ретроградний дискурс сформував викривлений образ ученої жінки непривабливої зовнішності, педантичної, яка зневажила традиційні цінності. Суб єктивізм та негативізм в оцінках «учених жінок» переважав серед високопосадовців Російської імперії, зокрема представників адміністративно поліцейського апарату, що ідентифікували курсисток як потенційно нелояльних до режиму та небезпечних для нього. Список використаних джерел 1. Сидорова Т.Н. Развитие высшего женского образования в Приднепровье (начало ХХ века / Т.Н. Сидорова // Вестник Днепропетровского ун та. Сер. История и философия науки и техники. Д., Вып. 1. С Драч О.О. Розвиток жіночої освіти в Україні у другій половині ХІХ ст. / О.О. Драч // Збірник наукових праць. Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди. Сер. Історичні науки Вип. 2. С Павлова В.В. Вища жіноча освіта на Слобожанщині в другій половині ХІХ на початку ХХ століття / В.В. Павлова // Збірник наукових праць. Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди. Сер. Історичні науки Вип. 2. С Аніщенко О.В. Фахова освіта жінок у Київській губернії: погляд з елементами ретроспективи та перспективи / О.В. Аніщенко // Наукові записки Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя. Сер. Психолого педагогічні науки. Ніжин С Мельник О.В. Становлення та розвиток вищої жіночої освіти в Одесі ( рр.): Автореф. дис канд. іст. наук: / О.В. Мельник; Одеський нац. ун т ім. І.І. Мечникова. О., с. 6. Вірченко В.В. Жіночі навчальні заклади у м. Києві ( рр.): Автореф. дис канд. іст. наук: / В.В. Вірченко; Київський нац. ун т ім. Т.Г. Шевченка. К., с. 7. Вірченко В.В. Жіночі навчальні заклади у м. Києві ( рр.) / В.В. Вірченко, А.П. Коцур. К. Чернівці: Книги ХХІ, с. 8. Кобченко К.А. Дискусії в пресі Російської імперії ( ) про здобуття вищої освіти жінками / К.А. Кобченко // Журналістика Вип. 4(29). С Кобченко К.А. «Жіночий університет Святої Ольги»: історія Київських вищих жіночих курсів / К.А. Кобченко. К.: «МП Леся», с. 10. Кирсанова Р. Синий чулок / Р.Кирсанова // Родина С

38 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Агамова Н.С. Российские женщины в науке и высшей школе: историко научные и науковедческие аспекты (к 150 летию со дня рождения С.В. Ковалевской) / Н.С. Агамова, А.Г. Аллахвердян // Вопросы истории естествознания и техники С Веременко В.А. Феномен ученой женщины в общественном мнении России (вторая половина ХІХ начало ХХ вв.) / В.А. Веременко // Российские женщины и европейская культура: Тезисы докладов ІІ научной конференции / Отв. ред. Г.А. Тишкин. С.Пб.: Б.и., С Пономарева В.В. Русское женское образование в XVIII начале ХХ вв.: приобретения и потери / В.В. Пономарева, Л.Б. Хорошилова // Мир истории Режим доступу до журн.: (http// ru/~historia/archive/06 00/women.htm). 14. Хорошилова Л.Б. Женское образование и воспитание // Очерки русской культуры ХІХ века / Л.Б. Хорошилова. М.: Изд во Моск. ун та, Т.3. Культурный потенциал общества. С Пономарева В.В., Хорошилова Л.Б. Мир русской женщины: воспитание, образование, судьба. XVIII начало ХХ века / В.В. Пономарева, Л.Б. Хорошилова. М.: ООО «ТИД «Русское слово РС», с. 16. Несостоятельность женской эмансипации // Домашняя беседа Вып. 38. С Юкина И.И. Русский феминизм как вызов современности / И.И. Юкина; под ред. Т.А. Мелешко. С.Пб.: Алетейя, с. (Серия «Феминисткаская коллекция»). 18. Толстой Л.Н. Письмо к Н.Н. Страхову от 19 марта 1879 / Л.Н. Толстой // Собрание соч.: в 22 т. М.: Худож. лит., Т.17. С Цитович П. Ответ на письма к ученым людям / П.Цитович. О.: Тип. Г.Ульриха, с. 20. Акушерок у нас до последнего времени как будто никому и не нужно // Отечественные записки С Катков М.Н. О женском образовании. Статьи, связанные с возникновением и постепенным ростом женских классических гимназий / М.Н. Катков. М.: Печатня А.И. Снегиревой, с. 22. Журналы высочайше учрежденной комиссии по вопросу об изыскании главнейших оснований для лучшей постановки женского образования в Империи. С.Пб.: Б.и., [1888]. 352 с. 23. Страннолюбский А. Современные нужды высшего женского профессионального образования / А.Страннолюбский // Русская школа С Лялина М. Высшее женское образование в Чехии и Сербии в связи с образованием общим / М.Лялина // Русская школа С Бедствия учащейся молодежи // Неделя С Дневник В.Ф. Одоевского // Литературное наследство. М.: Журнально газетное объединение, Т С Відділ рукописів Російської національної бібліотеки (далі ВР РНБ). Ф.699. од.зб Російський державний історичний архів (далі РДІА). Ф Оп.2. Спр По поводу женского адреса, поданного г. Министру народного просвещения в г. Харькове // Журнал министерства народного просвещения С Женский университет // Отечественные записки С РДІА. Ф.733. Оп.191. Спр Наши внутренние дела: Поклеп «Гражданина» за стремление женщин к высшему образованию // Наблюдатель С Пуришкевич В. Материалы по вопросу разложения современного русского университета. С.Пб., с. 34. По злосчастному вопросу // Женское образование С Кобилянська О. Дещо про ідею жіночого руху / О.Кобилянська // Твори. К.: Держвидав худож. літ., Т.1. С Щепкина Е. Первые годы высших женских курсов / Е.Щепкина // Русское прошлое: Исторические сборники / Под ред. С.Ф. Платонова, А.Е. Преснякова и Ю.Гессена. Пг. М.: Изд во «Петроград», Т.5. С Кошиць О. Спогади / О.Кошиць. К.: Рада, с. 38. Дневник Елизаветы Дьяконовой г. М.: Тип. В.М. Саблина, с. 39. Из общественной хроники // Вестник Европы С ВР РНБ. Ф.163. од.зб Андреева Бальмонт Е.А. Воспоминания / Е.А. Андреева Бальмонт; подг. текста, предисловие Л.Ю. Шульман. М.: Изд во имени Сабашниковых, с. (Записки Прошлого). 42. Вересаев В. Воспоминания // Вересаев В. Собр. соч. в 5 т. М.: Худож. лит., Т с. Драч О.А. Образ курсистки высших женских курсов Российской империи (вторая половина ХІХ начало ХХ вв.) Проанализированы факторы, что были определяющими при формировании образа курсистки в Российской империи во второй половине ХІХ начале ХХ вв.). Выяснено отношение публицистики, интеллектуалов, представителей власти и обывателей к слушательницам высших женских курсов. Ключевые слова: курсистки, высшее образование, высшие женские курсы, прогрессисты, ретрограды. Drach, O.O. Female student s image at female higher education courses in the Russian Empire (2nd half of the 19th century beginning of the 20th century) The article analyses the factors that identifi ed the formation of female student s image in the Russian Empire during the 2nd half of the 19th century beginning of the 20th century. It also investigates publicity s attitude to it with that of the intellectuals and also the attitude of the government offi cials and random citizens towards female students. Key words: female students, higher education, female higher education courses, progressives, regressionists ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477)(=112.2) «181/192» Задерейчук І.П. Розвиток будівельної промисловості у німців Криму в ХІХ на початку ХХ ст. Розглядаються питання розвитку будівельної галузі Криму в дорадянський період. Основна увага приділена становищу будівельної промисловості у німців півострову. Виявлено причини та особливості функціонування цегельно черепичних заводів. Окремо проаналізовано загальні масштаби цієї діяльності на території півострову. Ключові слова: німці Криму, будівельна промисловість, черепиця, цегла. На сучасному етапі розвитку Криму та України активізовано пошук оптимальних шляхів стимулювання економічного розвитку. Владою здійснюються кроки щодо створення сприятливих умов для функціонування малого та середнього бізнесу, стимулювання відновлювальних джерел енергії тощо. У зв язку з цим є актуальним вивчення досвіду розвитку кримської промисловості у ХІХ на початку ХХ ст. серед німецького населення. Показовою є робота в місцях їхнього компактного проживання підприємств з виготовлення та реалізації різноманітних будівельних матеріалів. Мета статті полягає у вивчені накопиченого німцями досвіду в розвиткові будівельної промисловості Криму. Для її досягнення треба вирішити низку завдань: проаналізувати причини та особливості створення цегельно черепичних заводів; здійснити типологію цих підприємств; охарактеризувати масштаби їх діяльності. Питання місця будівельної промисловості у сфері економічної діяльності німців та їх впливу на забезпечення регіону цеглою, черепицею, каменем на жаль не знайшло свого належного вивчення у науковій літературі. У більшості праць можна зустріти лише поодинокі згадування про певні підприємства. Кримський півострів за своїми природними особливостями малопридатний для вирощування лісів будівельного призначення. Саме тому місцеве населення традиційно у споруджені житла використовувало саман, каміння й привезені з інших регіонів будівельні матеріали. На час заселення німцями Криму будівництво було досить витратним, а у сільській місцевості будинки взагалі споруджувалися із супутніх матеріалів. Отже, в перші десятиріччя у нових поселенців існувало чимало проблем із зведенням надійних господарств, пов язаних з матеріальними труднощами. Поступове покращення добробуту німців на території Криму, накопичений досвід проживання в умовах степів, обумовило появу нових будівельних технологій. Застосування останніх, тривалий час, успішно здійснювало в умовах півострову. Сплеск розвитку будівельної галузі Криму припадає на другу половину ХІХ початок ХХ ст. Німці одна з небагатьох етнічних груп, що активно впливала на будівельну промисловість півострову. До цього їх підштовхувала низка причин та обставин. Насамперед, сформована ще до переселення побутова культура забудови своїх будинків та поселень. Адже, на їхній батьківщині головну тенденцією у споруджені будинків відігравало використання надійних матеріалів. Це дозволяло забезпечити довголіття споруд, отримати оптимальний захист від пожеж, протікання та інших надзвичайних і стихійних лих. У підсумку такий підхід забезпечував надійність житла, що зменшувало матеріальні витрати на утримання в подальшому. Саме тому переселяючись та проживаючи в Криму німці здійснювали пошук дешевих, але стійких будівельних і покрівельних матеріалів. Такими на той час стали цегла та черепиця. Водночас переселенці дбали про забезпечення безземельних членів громади робочими місцями. Врешті загальновідомо про прагматичність німців вони активно використовували будь яку можливість для заробітку. Зокрема, до виготовлення черепиці та цегли їх підштовхувала наявність дешевої сировини (соломи, глини тощо). Ще однією з причин розвитку цегельно черепичної промисловості серед німців Криму стало стрімке будівництво нових колоній, особливо на межі ХІХ ХХ ст. Зведення адміністративних, культових і просвітницьких споруд, які ставали окрасою поселень, потребувало все більше надійних і дешевих будівельних матеріалів, виготовлених на місці, бо привозити з інших територій Російської імперії було надто дорого й неефективно.

39 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Отже, основною причиною поширення цегельно черепичної промисловості серед німців став будівельний бум в Таврійській губернії в другій половині ХІХ на початку ХХ ст. Усе назване активізувало створення заводів, що забезпечували б кримські повіти дешевою продукцією, економлячи на транспортних витратах і сировині. Також, слід враховувати, що завойований авторитет сприяв підвищенню попиту на німецьку цеглу та черепицю, збільшенню ринків збуту виготовленої продукції. Крім того, місцеві органи самоврядування та влада були зацікавленні й стимулювали населення до: зведення цегляних і кам яних будинків, використання довговічних покрівельних матеріалів. Кримські земства активізувалася діяльність у цьому напрямку саме наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. Разом із будівництвом опорних конструкцій приділялася увага й облаштуванню дахів. Зокрема, Таврійське губернське земство своїми рішеннями намагалося стимулювати заснування заводів з виготовлення вогнетривких матеріалів, якими, за задумом, мала стати черепиця. З цією метою владою виділялися цільові кошти населенню для її закупівлі. Наприклад, за період рр. на перекриття черепицею дахів у селах громадами була отримана позика у розмірі крб. [2,с.1 2], в 1914 р. ця сума склала біля крб. [1,с.5 6]. Остання цифра свідчить, що напередодні початку Першої світової війни серед кримського населення було популярним перекривати оселі черепицею. Адже позика більше ніж у 200 тис. крб., навіть з урахуванням інфляції, була суттєвою для того часу. Загалом земська програма щодо використання місцевими жителями вогнетривких будівельних матеріалів стимулювала розвиток власних виробничих потужностей. Саме німці сповна скористалися стабільним фінансуванням. Адже вони на час роботи програми накопичили чималий досвід з виготовлення цегли та черепиці, мали відповідні кошти, запроваджували новітні технології задля розширення свого бізнесу. Заснування заводів з виготовлення цегли та черепиці не мало значних бюрократичних перешкод. Отримавши дозвіл від місцевих чиновників, німці в короткі терміни зводили свої підприємства. Для їх облаштування треба було придбати лише спеціальний прес для виготовлення черепиці, рамки для її сушки, форми під цеглу. Виявлені джерела, в яких описуються заводи, дозволяють відтворити виробництво. Наприклад, на цегельно черепичному заводі Г.Г. Лорера в с. Аджі Ахмат Ак Шеіхської волості Перекопського повіту використовувався прес системи «Франца та Шнейдера», у 1915 р. було в наявності шт. рамок для черепиці [3,арк.12], п ять тачок з чавунними колесами, місило для глини з чавунним валом, дві цегляні печі, навіс для сушки цегли та сарай для сушки черепиці [4,арк.18]. Інший завод, що належав Х.Ф. Вальцу при с. Аргін Зуйської волості Сімферопольського повіту, мав наступні приміщення: хата, сарай майстерня, прес, рамки, сарай для сушки й зберігання продукції, піч. Відомо, що вартість облаштування цього заводу коштувало власнику 3 тис. крб. [5,арк.21]. Наведені приклади німецьких будівельних заводів засвідчують, що їх відкриття, після отримання відповідних дозволів від влади, за наявності вільних коштів не було довготривалим процесом. Такий підхід до справи стимулював мобільність будівництва та швидкий запуск виробництва. Розглядаючи німецькі цегляні заводи доцільно вивчити хронологію виникнення та виділити їх типологію, що дозволить охопити масштаби діяльності цих підприємств. Основним джерелом для отримання інформації можуть слугувати результати роботи Таврійського губернського земства з вивчення стану цегельно черепичних заводів проведені в рр. Владі вдалося отримати від страхових агентів інформацію про діяльність в губернії 231 підприємства [2,с.1 2]. У 1919 р. М.Е. Бененсон стверджував, що на передодні війни кількість заводів сягала 74. На яких працювало 733 особи. Проте війна, а також ліквідаційні закони (які завдали нищівного удару по німецькій економіці Криму та Півдня України) призвели до катастрофічного скорочення підприємств до 26 й 245 працівниками на них [8,с.62]. Динаміка розвитку цегельно черепичної галузі найкраще відображається у вигляді хронології їх відкриття. Для зручності вивчення та аналізу виявлені данні розміщено у таблиці (Таб.1). У ній зібрано матеріали про підприємства, що діяли на території Таврійської губернії з урахуванням материкових повітів. Також у відображену динаміку потрапляють й підприємства, що функціонували на півострові [2,с.1 2]. ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Дані про час заснування цегельно черепичних заводів у Таврійській губернії станом на 1911 р.: Роки заснування Кількість заводів % , , , , , ,2 Всього Таб.1 Отже, наведені відомості засвідчують стрімкий розвиток будівельних заводів наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. На цей період припадає відкриття понад 70% заводів в Таврійській губернії. Такий стрімкий ріст цегельно черепичних заводів пов язаний зі збільшенням масштабів будівельних робіт, економічним піднесенням кримських сіл, стабільним земським цільовим фінансуванням населення. Для усвідомлення місця та ролі німців у розвитку цегельно черепичної промисловості Криму слід виявити і проаналізувати кількість підприємств, які їм належали, а також співвідношення з іншими національностями. Звісно, що найбільша проблема у цьому питанні постає через відсутність на сьогоднішній день даних, де б фіксувалися цифри у національному розрізі. Проте в окремих архівних справах вдалося розшукати матеріали щодо оподаткування промислів. Так, у 1893 р. в Перекопському повіті діяло 14 цегельно черепичних заводів [6,арк.15]. Німці мали у власності в 1892 р. 7 заводів (50%) [7,арк.2 3]. У чотирьох кримських повітах на 1911 р. діяло вже 46 заводів, з яких німцям належало 15 (32%): у Сімферопольському 20, Перекопському 12, Феодосійському 10, Євпаторійському 4. За цими ж повітами німецькі заводи розподілялися наступним чином: у Перекопському повіті 9 (75% від загальної чисельності), Сімферопольському 3 (15%), Євпаторійському 3 (75%), Феодосійському 0 [2,с.1 2]. Якщо розглянути діяльність німців щодо створення цегельно черепичних заводів, то вона цілковито відповідає активізації будівельних робіт на півострові. Одним з перших підприємств, про яке вдалося знайти свідчення, було засновано в колонії Карасан Сімферопольського повіту в 1863 р. [2,с.1 2]. Принагідно зауважимо, що продукція цього заводу 1888 р. виставлялася на Таврійській сільськогосподарській та промисловій виставці [9,с.75], що свідчить про намагання німців популяризувати свої досягнення, використовувати усі наявні на той час можливості для інформування населення про свою продукцію, розширення ринків збуту тощо. Актуальним у вивчені цегельно черепичної промисловості є виявлення та здійснення типології підприємств. Насамперед їх варто розподілити за обсягами виробництва, територією збуту товару, сезонністю роботи. Існуючі цегельно черепичні заводи у німців Криму за кількістю виготовленої продукції можна класифікувати на два основних типи. До першого належать підприємства орієнтовані на промислові масштаби, до другого виробництва, що обслуговували потреби власної економії або селища, в якому проживав господар. Серед найбільших заводів, що належали німцям, виділяється підприємство Ф.О. Шталя під Севастополем в маєтку «Алькадар». На початку ХХ ст. у виробництві використовувалася новітня піч «Гофмана», яка працювала на кам яному вугіллі. У 1910 р. було виготовлено: цегли 1 млн. шт., марсельської черепиці 700 тис. шт., татарської черепиці 600 тис. шт. [2]. Річний прибуток в рр. склав 70 тис. крб. Цього ж року на заводі працювало 115 робітників [10,с.306]. Усі інші заводи, інформацію про які вдалося знайти, виробляли черепиці від 50 тис. до 150 тис. штук на рік і забезпечували потреби однієї або декількох волостей у покрівельних матеріалах. Найпопулярнішими видами продукції була черепиця марсельська та німецька, вона виготовлялася на більшості німецьких заводів Криму, проте в окремих господарствах згадується виготовлення й відомої на півострові «татарки». Основні 76 77

40 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 потужності підприємств географічно охоплювали Перекопський, Євпаторійський, частково Сімферопольський та Феодосійський повіти [2]. У 1910 р. у Перекопському повіті було вироблено марсельської черепиці 485 тис., німецької 55 тис. В Євпаторійському повіті на трьох заводах марсельської лише 10 тис., німецької 253 тис., татарської 1 млн. 450 тис. [2]. Такі різкі зміни в обсягах виробництва диктувалися потребами ринку. Перевага татарської черепиці в Євпаторійському повіті пов язана з чисельністю кримських татар, які віддавали перевагу перевіреним виробам. Не менш важливо те, що вона була дешевшою у порівняні з марсельською та німецькою. А собівартість виходила нижчою, бо вона мала тоншу та меншу форму. На початку ХХ ст. німці намагалися розширювати асортимент продукції. Серед виявлених прикладів показовим є завод Ф.Ф. Гіллера у Перекопському повіті, с. Олександрівка. На ньому разом із виготовленням черепиці налагодили виробництво плитки для підлоги та тротуарів [2]. Існування в колоніях водогонів, наприклад у Карасані [12,с.206], свідчить про оволодіння технологією створення керамічних спеціальних труб. Важливим у вивченні діяльності цегельно черепичних заводів є аналіз часу їх роботи. Виявленні у ході дослідження дані дозволяють дійти висновку, що існуючі підприємства мали сезонний характер. Вони, як правило, працювали щорічно у період з квітня по листопад. Це було характерно як для великих підприємств так і приватних. Такий режим роботи пояснюється декількома причинами. По перше, загально відомо, що й нині, будівельні роботи в період грудень березень призупиняються [2;11]. Тому за таких обставин утримувати штат робітників було збитковим, а вивільнені руки використовували для обробки зернових на млинах або для інших господарських потреб. По друге, головною сировиною для виготовлення цегли та черепиці була глина, яка у зимовий період не добувалася й взагалі не могла використовуватися для виготовлення продукції через низьку якість. Врешті, основним паливом для печей слугувала солома, яка до листопада в більшості випадків закінчувалася. Саме ці причини, як об єктивні, так і пов язані з суто кліматичними та мінералогічними особливостями, не сприяли цілорічному циклу виробництва. Отже, німці залишили помітний слід у розвитку цегельно черепичної промисловості Криму. Найбільший вплив вони мали в степовому регіоні, де концентрувалися їх основні поселення. Завдяки розгалуженій мережі німці на початку ХХ ст. змогли охопити своєю продукцією Перекопський, Євпаторійський, Сімферопольський повіти. Їм вдалося налагодити ефективне виробництво продукції, зразки якої й у наші дні не поступаються надійністю сучасним матеріалам. Звісно, що німці займалися не лише виготовленням цегли та черепиці. В історичних джерелах фіксуються також інші види будівельних підприємств. Насамперед вони володіли: каменоломнями, вапняними заводами. Складовою частиною німецької промисловості Криму була розробка кам яних кар єрів з видобутку будівельного каменю. Одні з перших каменоломень, які належали їм, вперше згадуються в джерелах від 60 х рр. ХІХ ст. Власниками виступали: А.М. Безлер в селищі Аджи Кеч та Е.Я. Дінцер в економії Отар Бешар [13,с ]. Підприємство останнього в 1888 р. виробляло від 10 до 20 тис. жовтого штучного каменя на рік, який більш відомий як кримський ракушняк [9,с.75]. Станом на 1894 р. німцям в Сімферопольському повіті належало 4 каменоломні. Поряд з названими власниками треба назвати К.Л. Бооса, який володів кар єром в селищі Іванівка, оціненого земством в 4800 крб. [11]. У 1902 р. власницею була його дружина Софія Іванівна, а на виробництві працювало 10 робітників. Для того часу підприємство було потужним, адже данні про нього включені до адрес календаря Російської імперії на 1902 р. [14,с.1869]. Перед початком Першої світової війни у 1913 р. ситуація з кількістю каменоломень суттєво не змінилася. Серед власників у повітових звітах називаються: Я.Я. Янцен, мав каменоломню в с. Аджи Елі Кіпчак вартістю в крб.; у с. Бурульча в колективній власності І.Вінса, І.Гергарда та ін. була каменоломня також вартістю у крб.; Я.Г. Безлер володів підприємством в Іванівці та Отар Бешарані ціною в крб.; поблизу Севастополя Ф.О. Шталь мав каменоломню оцінену земством в 2000 крб. [15]. У матеріалах земських управ Криму зустрічаються матеріали оподаткування вапняних заводів власників німців. Наприклад, на початку ХХ ст. у Сімферопольському ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 повіті згадуються: потужний вапняний завод Ф.Шталя поблизу Севастополя, у с. Давидівка діяло підприємство С.Гренера, при селищі Сарайли Кіят орендував вапняний завод І.Тісен [15]. Таким чином, німці Криму зробили вагомий внесок у розвиток будівельної галузі завдяки створенню розширеної мережі цегельно черепичних заводів, каменоломень й вапняних заводів. Найбільший розквіт припадає на період кінця ХІХ початку ХХ ст., що було викликано стрімкою розбудовою регіону. За своєю потужністю підприємства розподілися на дві групи. Перша була представлена в Криму розгалуженою мережею цегельно черепичних заводів. Вони орієнтувалися на обслуговування власних господарств і потреби мешканців волості. До другої, менш численної, віднесено підприємства, що збували виготовлену продукції від декількох волостей до всього півострову, а також за його межі. Перша світова війна та прийняття ліквідаційних законів підірвали роботу будівельних підприємств, а події громадянської війни й встановлення в листопаді 1920 р. радянської влади остаточно поставило крапку в розвитку приватної будівельної промисловості німців півострову. Список використаних джерел 1. Памятная книжка Таврической губернии на 1915 год. Симферополь: Таврическая губернская типография, с. 2. Материалы по описанию кирпично черепичных заводов и цементных мастерских в разных волостях Таврической губернии. Симферополь: Тип. ТГЗ, с. 3. Державний архів в Автономній Республіці Крим (далі ДААРК). Ф.71. Оп.1. Спр ДААРК. Ф.71. Оп.1. Спр арк. 5. Там само. Спр арк. 6. Там само. Ф.70. Оп.1. Спр арк. 7. Там само. Ф.434. Оп.1. Спр арк. 8. Бененсон М.Е. Экономические очерки Крыма / М.Е. Бененсон. Симферополь, с. 9. Указатель Таврической губернской сельскохозяйственной и промышленной выставки 1888 года в Симферополе. Симферополь: Тип. Газеты «Крым», с. 10. Список фабрик и заводов Российской империи. СПБ., с. 11. ДААРК. Ф.61. Оп.1. Спр л. 12. Герман А.Ф. О крымских немцах / А.Ф. Герман // Крымская АССР ( гг.). Вопросы и ответы. Симферополь. Вып С Постановления Симферопольского уездного земского собрания созыва 1867 г. с приложением докладов уездной земской управы. Симферополь: Тип. С. Спиро, , 88 с. 14. Вся Россия. Адрес календарь Российской империи: справочная книга по торговле и промышленности на 1902 год. СПб.: Тип. А.С. Суворина, с. 15. ДААРК. Ф.61. Оп.1. Спр Памятная книжка Таврической губернии на 1917 год. Симферополь: Таврическая губернская типография, с. 17. Вся Россия: Русская книга промышленности, торговли, сельского хозяйства и администрации: Торгово промышленный адрес календарь Российской империи. Санкт Петербург: А.С. Суворин, Т с. Задерейчук И.А. Развитие строительной промышленности в немцев Крыма в ХІХ в начале ХХ в. Рассматриваются вопросы развития строительной отрасли Крыма в досоветский период. Основное внимание уделяется состоянию строительной промышленности у немцев полуострова. Выявлено причини и особенности функционирования кирпично черепичных заводов. Отдельно проанализировано общие масштабы этой деятельности на территории полуострова. Ключевые слова: немцы Крыма, строительная промышленность, черепица, кирпич. Zadereychuk, I.P. The development of Germen s building industry in Crimea in the 19 th beginning of the 20 th century The article is devoted to studing of the history of building branch in Crimea in pre Soviet period. The main attention is payed to the condition of Germen s building industry of the peninsular. The reasons and peculiarities of brick tiled works functioning are revealed. The scales of their activity on the territory of Crimea are separately analyzed. Key words: Crimean Germans, the construction industry, tiles and bricks.

41 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477) Носенко О.В. Внесок української інтелігенції у національне відродження Наддніпрянської України у другій половині ХІХ ст ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Розглядаються основні тенденції, роль української інтелігенції в національному відродженні Наддніпрянської України у другій половині ХІХ ст. Ключові слова: інтелігенція, відродження, Наддніпрянська Україна, Т.Г. Шевченко, громади. Сучасний етап розвитку української державності активізував вивчення проблем, пов язаних із осмисленням історичного досвіду минулого. В останні роки спостерігається підвищення інтересу науковців до соціальної тематики і, зокрема, історії інтелігенції. Посилення уваги до вивчення цієї соціальної групи зумовлене, насамперед, її специфічною роллю в житті суспільства. Проблема діяльності української інтелігенції надзвичайно важлива в процесі дослідження історії Наддніпрянської України у другій половині ХІХ ст. Адже ця соціальна група відіграла чи не найважливішу роль в економічному, політичному та духовному житті суспільства, а також в процесі формування української нації. Актуальність дослідження підтверджується і тим, що сформовані протягом окресленого періоду громадсько політичні погляди інтелігенції, зокрема вироблені нею методи і форми національно визвольної боротьби, стали підґрунтям для реалізації державно політичної ідеї на початку ХХ ст. Адекватне відтворення громадсько політичних поглядів тогочасних інтелектуалів може слугувати орієнтиром у процесі формування сучасної національної свідомості. Історіографію дослідження діяльності інтелігенції Наддніпрянської України у другій половині ХІХ ст. представлено невеликим переліком праць учених, котрі прагнуть з ясувати суть становлення її як відповідної еліти. Протягом останніх років ряд українських науковців звертались до питання ролі інтелігенції в суспільному житті. Своє дослідження присвятив вивченню соціального становища і участі української інтелігенції у суспільно політичному русі на рубежі ХІХ ХХ століть Г.Касьянов [1], філософськи осмислювали її націотворчу функцію О.Забужко [2], М.Розумний [3]. Проблемі джерел формування інтелігенції, висвітленню її участі у суспільно політичному житті України ХІХ ст. присвячено монографію Н.Шип «Интеллигенция на Украине ХІХ в. Историко социологический очерк» [4]. Однак до сформульованої у назві даної статті проблеми згадані автори зверталися лише частково, у контексті вирішення своїх основних дослідницьких завдань. Процес національного відродження розпочався ще наприкінці XVIII ст., коли українська територія, тобто ті землі, де жили українці, перебувала в межах двох багатонаціональних імперій: Російської та Австрійської. Даний політичний поділ залишився до першої світової війни. У вітчизняній та зарубіжній історико культурологічній літературі утвердилась думка, що українці увійшли в процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів політичної незалежності. Говорячи про національно культурне відродження, сучасні дослідники часто мають на увазі відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери вживання української мови, створення національної школи, театру тощо, однак національне відродження можна розглядати і як політично культурний процес, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалежності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації. Період національно культурного відродження у другій половині ХІХ ст. відомий тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично настроєної інтелігенції поширюється концепція про Україну як «етнічну національність». Характерні риси даного періоду: керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції; центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети, а також Кирило Мефодіївське братство; провідну роль у процесі відродження на Україні відігравав Т.Г. Шевченко. Початок другої половини ХІХ ст. пов язаний з поширенням лібералізму в Україні, котрий пов язують з поміркованою частиною членів Кирило Мефодіївського товариства [5,с.7]. Навколо Київського університету, відкритого у 1834 р. згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які проявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, але й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М.Костомаров, письменник, історик і етнограф П.Куліш, відомі в майбутньому культурні діячі України В.Білозерський та М.Гулак, етнограф П.Маркович. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака та Миколи Костомарова вони заснували політичну таємну організацію «Кирило Мефодіївське братство», до складу якої входило дванадцять активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т.Г. Шевченко. Впродовж 14 місяців існування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії. Їхні думки про суспільний розвиток і долю України найбільш сконцентровано викладені у «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), яка є політичним маніфестом братства. Даний твір, авторами якого були М.Костомаров і М.Гулак, написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов янськими елементами. Він закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи й братерства. Члени Кирило Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько слов янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції х років XIX ст. На їх думку, всі слов янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, прагнуть утворити слов янську федерацію з демократичними інститутами. Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху федерації повинна була піти Україна, яку М.Костомаров та його однодумці вважали найбільш пригніченою серед усіх слов янських суспільств. Братство поставило собі за мету перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в рамках слов янської конфедерації. Але за короткий час свого існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані. Слід підкреслити, що Кирило Мефодіївське братство відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно культурного руху на деякий час перемістився у Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м якший, ніж у провінції, осіли після заслання кирило мефодіївці Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут на кошти поміщиків В.Тарновського та Г.Ґалаґана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів найвизначніших українських письменників І.П. Котляревського, Г.Ф. Квітки Основ яненка, Т.Г. Шевченка, П.О. Куліша, Марка Вовчка та ін. В Петербурзі у рр. видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа», що став головним друкованим органом національно культурного руху. Редактором його був В.Білозерський. На сторінках журналу була опублікована низка статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. М.Костомаров виклав концепцію про «дві руські народності», де доводив «окремішність української культури і світогляду» [6,с.33 80]. Наприкінці 50 х років XIX ст. студенти Київського університету створили таємний гурток «хлопоманів». Його учасники (В.Антонович, П.Житецький, П.Чубинський, Б.Познанський, Т.Рильський та ін.) вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу. Ідеологом «хлопоманства» став В.Антонович випускник історико філологічного факультету Київського університету, пізніше його професор. Свою кінцеву стратегічну мету вони вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, в якій вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки. Розпочати здійснення цих задумів вони вирішили з поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної та суспільно політичної свідомості. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює свої товариства так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти. Перша «Українська Громада» виникла в Києві під керівництвом молодого

42 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 історика В.Антоновича. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М.Лисенко, Ф.Вовк, М.Драгоманов, П.Житецький, П.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський та ін. Перший прилюдний виступ Київської Громади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу «Современная летопись» була опублікована заява громади про оборону «українців молодого покоління». Саме громади виступили продовжувачами ліберальної ідеї, яка об єднувала інтелігенцію в 60 х 90 х рр. ХІХ ст. Вони проводили активну просвітницьку діяльність, котра сприяла поширенню української національної ідеї серед народу [7,с.167]. За прикладом київської подібні організації виникають в 60 х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини. Зокрема, протягом рр. ХІХ ст. активно функціонують Київська, Одеська, Чернігівська громади. Ці три громадівські осередки, не відмовляючись від своїх ідеалів і планів, вимушено дотримувалися принципу діяти у межах можливого, тобто ще більше законспірували свої справжні наміри, не ризикували в умовах постійних переслідувань вдаватися до відкритих антиурядових акцій. Отже громадівські організації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, складанням українсько російського словника. Інтелігенція Наддніпрянської України доклала значних зусиль, щоб увести українську мову в усі сфери суспільного життя. Зокрема, велася робота з видавництва україномовних підручників, літературних творів та періодичних видань. У цілому зусилля наддніпрянської інтелігенції зі становлення української літературної мови сприяли не тільки етнодиференціації українців від поляків та росіян, а були й потужним інтегруючим чинником внутрішнього життя української спільноти [8,с.63 66]. У зв язку з наростанням антиукраїнської політики на теренах Російської імперії громадівці зміщують пріоритети в своїй діяльності, переносячи центр уваги на Галичину, де поступ національного руху полегшувався конституційними свободами й більш сприятливою політичною обстановкою. У різний час до Львова приїжджали і мали контакти з галицькими суспільними діячами такі члени громад, як О.Кониський, В.Антонович, О.Кістяківський, П.Житецький тощо. Вони надавали організаційну, фінансову й творчу допомогу у заснуванні періодичних органів журналів і газет, у створенні науково літературних товариств, культурно освітніх осередків, організації серійних видань книг, забезпечували надходження української літератури із Наддніпрянщини в Західну Україну та, навпаки, ініціювали взаємне відвідування обох регіонів тощо. Культурно освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння з боку урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок та викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя на Україні. Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, але й тих демократичних тенденцій, що їх поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. В 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково популярних та релігійних книжок українською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П.О. Валуєва, виданий 1863 р. Переслідувань з боку царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідовувались, або були заборонені. Дія Емського указу 1876 р. на українських землях у складі Російської імперії жорстокими утисками і переслідуваннями царською цензурою національного слова позбавляла можливості публікувати праці українською мовою. Наддніпрянські патріоти були змушені друкувати в західноукраїнських періодичних виданнях та збірниках художні твори, публіцистичні праці. У 70 х роках XIX ст. відбулося відродження громадівського руху на Україні, що свідчило про нове піднесення національно визвольної боротьби. Члени громад розгорнули плідну роботу на Україні з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 підготували та надрукували ряд фундаментальних праць. Провідну роль у цій різноманітній діяльності стали відігравати радикальні представники демократично настроєної інтелігенції (І.Франко, М.Драгоманов, С.Подолинський, О.Терлецький, М.Зібер, М.Павлик). У пошуках найбільш реалістичного ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно вивчали громадянські традиції у народному побуті та фольклорі, самі розробляли соціалістичні теорії. За свідченням одного з провідних тодішніх громадівців С.Подолинського, майже всі так звані українофіли учасники громадівського руху були «соціальними демократами», які пропагували серед народних мас ідею «народної революції». У пробудженні національної самосвідомості українців помітну роль відіграли наукові публікації, в яких висвітлювалися питання історії та етнографії України, фольклористики та мовознавства. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці: «История Малороссии» М.Маркевича у п яти томах, дослідження М.Костомарова («Богдан Хмельницький», «Руина», «Мазепа й мазеповцы»), П.Куліша («Записки о Южной Руси», «Історія України від найдавніших часів»). У той час плідну наукову діяльність розгортає професор Київського університету В.Антонович, який очолював Історичне товариство Нестора літописця. Він був автором численних праць з історії, археології, етнографії. Національно культурне відродження Наддніпрянської України наприкінці ХІХ ст., незважаючи на утиски і цензурні переслідування з боку російського царизму, мало певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування з ініціативи П.Чубинського Південно західного відділу Російського Географічного Товариства у Києві (1873 р.), який став першою легальною організацією у справах українознавства. Це дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М.Драгоманов, О.Кістяковський, М.Лисенко та ін.), яка розгорнула широку науково пошукову роботу. Наполеглива фольклорно етнографічна діяльність колективу вчених увінчалась семитомною працею «Труды этнографическо статистической экспедиции в Западно Русский край», яка вийшла за редакцією П.Чубинського. Дана праця не втратила своєї цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і в наш час. Не вдаючись до спеціального аналізу етнографічної спадщини П.Чубинського, слід відзначити його наукову позицію у питанні про російсько українсько польські відносини. Вона стисло висловлена у сьомому томі названої праці, де автор однозначно засудив намагання польської шляхти повернути свою колишню політичну владу над цією територією, підкресливши давню історичну єдність російського і українського народів [9,с ]. Одночасно слід зазначити, що П.Чубинський був і автором вірша «Ще не вмерла Україна», який вперше був опублікований у 1863 р. з нотами українського композитора М.Вербицького. Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном. Текст вірша гімну пройнятий ідеями українського національного відродження, непохитності визвольних змагань українського народу, прославлення козацького минулого України. Патріотичні ідеї вірша гімну викликали глибоке занепокоєння в правлячих колах Російської імперії. Твір було заборонено друкувати і виконувати, однак це лише сприяло зростанню його популярності серед широких народних мас. Вірш гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Серед інтелігентських кіл Наддніпрянської України постійно зростає інтерес до історії свого народу, виходять у світ етнографічні праці та збірки народних пісень. В середовищі освічених прошарків поширюються філософські ідеї Г.В.Ф. Гегеля, Й.Г. Гердера, Ф.В. Шеллінга. Твори німецького філософа Й.Г. Гердера та інших романтиків сприяли виробленню філософських засад національного самоусвідомлення та самовизначення. В галузі національного життя зароджуються ідеї визволення народів з під чужої влади та створення власної держави. Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук як у східних, так і західних землях України. Отже ідея української самостійності, уперше висунута на політичному рівні кирило мефодіївцями, знайшла своє подальше втілення в прагненнях наддніпрянської інтелігенції х рр., яка, узявшись за реалізацію власного національного проекту, усвідомлювала, що найкращим захистом української модерної нації буде власна

43 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 держава. Запроваджувачем ідеї української державності для тогочасної української інтелігенції став Т.Шевченко. Однак після репресивних заходів російського уряду українська інтелігенція зрозуміла нереалістичність і неприйнятність прагнень, спрямованих на здобуття державної самостійності України в означений період, тому вона для них стала віддаленою перспективою, а перехідним етапом для її здобуття мала бути автономія у федеративній державі, обґрунтування якої зробив М.Драгоманов, і яка передбачала для України широкі політичні права, наближені до державної самостійності. Наддніпрянська інтелігенція, спираючись на попередні досягнення суспільно політичної думки, обґрунтувала необхідність єднання українського народу та українських етнічних земель. Вона вважала, що до єдиного духовного, культурного, наукового, а пізніше й політичного українського простору обов язково мають бути залучені Наддніпрянщина, Галичина, Буковина та Закарпаття. Для цього вона налагоджувала зв язки з західноукраїнською інтелігенцією, що мали декілька складових: особисті зустрічі провідних діячів українського національного руху в Києві, Галичині і Буковині, їхня організаційна діяльність, листування, вироблення спільної літературної мови, видавництво часописів та літературних творів. Отже, виходячи з тогочасних суспільно політичних умов, коли відкрита політична діяльність української інтелігенції була не можливою, вона обрала культурницький шлях дії, який був як єдино можливим, так і необхідним для підняття рівня національної ідентичності українського народу. Українська інтелігенція стала носієм національної ідеї, пропагувала її серед широких верств населення, а на початку ХХ ст. стала політичним провідником народу в боротьбі за побудову національної держави. Слід зазначити, що дослідниками ще не висвітлено в достатній мірі питання ролі, внеску української інтелігенції в національне відродження інших регіонів України у ХІХ на початку ХХ ст. Список використаних джерел 1. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ ХХ століть: Соціально політичний портрет / Г.Касьянов. К., с. 2. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період / О.Забужко. К., с. 3. Розумний М. Українська ідея на тлі цивілізації / М.Розумний. К., с. 4. Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (ХІХ в.): Историко социологический очерк / Н.А. Шип. К.: Наук. думка, с. 5. Голобуцький О., Круглик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині (кінець ХІХ поч. ХХ ст.) / О.Голобуцький, В.Круглик. К., С Костомаров Н. Две русские народности / Н.Костомаров // Основа. СПб., С Катренко А., Катренко Я. Національно культурна та політична діяльність Київської громади. (60 90 роки ХІХ ст.) / А.Катренко, Я.Катренко. К., с. 8. Попова Н.О. Українська інтелігенція третьої чверті ХІХ ст. про сутність та шляхи реалізації українського національного проекту / Н.О. Попова // Вісник Черкаського національного університету. Серія: Історичні науки. Черкаси, Вип. 66. С Труды этнографическо статистической экспедиции в Западно Русский край, снаряженной Императорским Русским Географическим Обществом. Материалы и исследования, собранные д. чл. П.П. Чубинским: [у 7 т.]. Т.7. С. Петербург, С Носенко E.В. Вклад украинской интеллигенции в национальное возрождение Надднепрянской Украины во второй половине ХІХ в. Рассматриваются основные тенденции, роль украинской интеллигенции в национальном возрождении Надднепрянской Украины во второй половине ХІХ в. Ключевые слова: интеллигенция, возрождение, Надднепрянская Украина, Т.Г. Шевченко, громады. Nosenko, O.V. Contribution of Ukrainian intelligentsia in the national revival of Naddnepryansk Ukraine in the second half of the XIX century The main tendencies, role of Ukrainian intelligentsia in the national revival of Naddnepryansk Ukraine in the second half of the XIX century are described in the article. Key words: intelligentsia, revival, Naddnepryansk Ukraine, T.G. Shevchenko, community ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477) Романюк Н.Й. Правові умови розвитку сільського підприємництва в другій половині ХІХ на початку ХХ ст. Розглянуто вплив законодавства Російської імперії на розвиток підприємництва в Київській, Подільській і Волинській губерніях у другій половині ХІХ на початку ХХ ст. Ключові слова: законодавство, підприємництво, правові умови, селяни, поміщики. Аналіз архівних джерел і наукових праць дозволив зробити висновок щодо недостатності дослідження однієї з важливих проблем нашої історії підприємництва. Актуальним є дослідження розвитку підприємництва, його правової бази з урахуванням особливостей регіонів в другій половині ХІХ на початку ХХ ст., коли відбувалося формування ринкової економіки і були досягнуті вагомі результати господарської діяльності підприємців у соціально-економічній модернізації України. Осмислення історичного досвіду підприємців того часу з позицій вирішення проблем сьогодення є важливим як в науковому аспекті, так і для практичної діяльності. Основу регулювання аграрних відносин у другій половині ХІХ початку ХХ ст. становили спільні для всіх російських губерній законодавчі акти, видані 19 лютого 1861 р. На Україну поширювалися «Манифест р.», «Общее положение о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости», «Положение о дворовых», «Положение о выкупе усадебной оседлости», «Положение о губернских и уездных по крестьянским делам учреждениях», «Правила о порядке приведения в действие Положений о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости» [1]. Водночас в українських губерніях діяли і три спеціальні закони: «Местные положения о поземельном устройстве крестьян», які розповсюджувались на різні за соціальноекономічним характером регіони: Правобережжя (Київська, Подільська і Волинська губернії), Лівобережжя (Полтавська, частина Харківської і Чернігівська) та Південь (Катеринославська, Херсонська і Таврійська) губернії [2]. Реформа 1861 р., незважаючи на її обмеженість, внесла докорінні зміни у правове становище найбільш чисельної частини тогочасного суспільства селянства, що в подальшому сприяло розвитку підприємництва і в селянських господарствах. Селяни, які вийшли з кріпосної залежності, переставали бути власністю поміщика, оголошувались «вільними сільськими обивателями» і отримували певні громадянські права. Зокрема, у «Загальному положенні» селянам надавалося право: 1) здійснювати торгівлю, відкривати промислові підприємства, виготовляти ремісничі вироби і збувати їх на ринках (ст. 23); 2) набувати у власність нерухоме і рухоме майно і розпоряджатися ним на власний розсуд (ст. 33); 3) розпоряджатися викупленими садибами і польовими землями на власний розсуд (ст. 37); 4) подавати скарги на сільських і волосних посадових осіб мировому посереднику [3]. Селянам земля надавалася у безстрокове користування відповідно до розмірів, встановлених «Місцевими положеннями». Розміри польового наділу і повинностей фіксували в уставних грамотах, які складали поміщики. Селянам надавалося право викупу садиби і, за згодою поміщика, польового наділу. І лише після викупу земельних наділів вони ставали «селянами-власниками», а до того вважалися «тимчасово зобов язаними». Земельні присадибні та польові ділянки, якими вони користувалися, залишалися власністю поміщика. Права відмовитися від них селяни не мали. Положення 1861 р. закріпили на весь період тимчасово зобов язаного стану (він продовжувався від 2 до 9 років, а в деяких місцевостях до 1883 р.) виконання селянами за користування земельними ділянками важких для них повинностей оброку та панщини на користь поміщика. Формально поміщик уже не розпоряджався кріпаками, але насправді селяни до викупу земельної ділянки залежали від поміщика. Такі правові основи не створювали достатніх умов для підприємництва селян. Залежність селян від поміщиків після реформи 1861 р. та непосильна для більшості селян сума викупу землі, гальмували розвиток їх підприємницької діяльності. Дослідник економічного життя селян у пореформений період Л.В. Ходський справедливо зазначав: «Высокие выкупные платежи, несоответствовавшие не только ценности и доходности земли, но часто несоразмерные и с общими платежными силами бывших помещичьих крестьян, не могли не отразиться на крестьянском хозяйстве в смысле его

44 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 расстройства, что, в частности, вызвало накопление недоимок по выкупным платежам, превышавших в некоторых губерниях размер годового оклада» [4,с.52]. Уряд дещо полегшив умови викупу земельних наділів лише в губерніях Південно- Західного краю. У липні 1863 р. було видано закон, який змушував правобережних поміщиків (ними були в основному поляки) припинити тимчасові зобов язання селян і перевести їх у стан власників до 1 вересня 1863 р. Вводився обов язковий викуп наділів, а сума викупних платежів встановлювалася на 20 % меншою, ніж передбачалася законодавчими актами і визначалася раніше уставними грамотами [5]. При встановленні наділів уряд виходив з інвентарних правил рр. У результаті селяни Київської, Волинської та Подільської губерній одержали наділи дещо більші, ніж вони мали до 1861 р. Такі умови проведення реформи у цьому регіоні були зумовлені політичною ситуацією в зв язку з польським повстанням 1863 р. і царський уряд намагався привернути на свій бік місцевих селян, послабити антидержавні настрої серед них. Скасування кріпосного права та проведення реформ х рр. спричинили зміни в соціально-економічному житті й в галузі торгово-промислового законодавства. 1 січня 1863 р. набуло чинності «Положення про мита на право торгівлі й інших промислів», а законом від 9 лютого 1865 р. в нього були внесені деякі уточнення. Вперше 1863 р. законодавчо закріплювалось право на свободу підприємництва. У ст. 21 Положення про мито за право торгівлі та інших промислів 1863 р. вказувалось: «Свидетельства как купеческие так и промысловые могут быть выдаваемы лицам обоего пола русским подданным всех состояний и иностранцам» [6]. Однак, принцип безстановості не був проведений законом до кінця. Хоча дрібна торгівля, а також міщанські промисли дозволялись особам всіх станів за промисловими свідоцтвами, але, згідно ст. 12 (1865 р.) оптова і роздрібна торгівля, заснування і утримання фабрик та заводів залишались переважно правом купецького стану. І тільки прийняття нового Положення про державний промисловий податок 1898 р. встановлювало право на заняття торгівлею і промисловістю незалежним від приписки до купецького стану [7]. Згідно з «Положенням про мита» 1865 р., для всіх станів, не виключаючи іноземців, без сплачування мита дозволялося торгувати хлібом у всякому вигляді, льоном, худобою, птицею, сіллю, вовною, пухом, необробленими шкірами, лісом, дровами, а також всякого роду паливом, будівельними матеріалами (глиною, цеглою, вапном, крейдою, каменем, піском) та іншими продуктами життєвої необхідності в містах і селищах, оптом і в роздріб, з возів, суден і човнів, на ринках, площах і пристанях. Продаж вищезазначених предметів зі складів, дворів, амбарів і лавок допускалася лише зі взяттям встановлених цим Положенням свідоцтв і білетів. Звільнялися від податків ремісничі й фабричні заклади, а також сільськогосподарські, в т. ч. олійні, лісопильні, цегляні заводи, які утримували землевласники у своїх маєтках чи їх орендатори та інші сільські обивателі в місцях їх приписки, якщо в них працювали не більше 16 робітників і не використовувалися машини і механізми (ст. 6); вітряні та водяні млини, а також млини, що приводяться в дію паровими двигунами, якщо, маючи не більше 16 робітників, вони розташовані на землях їх власників поза міськими поселеннями, або на землях, що перебувають у власності тієї сільської громади, до якої належить власник (ст. 7) [8]. Значні зміни в правовому становищі підприємців відбулися після прийняття «Положення про державний промисловий податок» від 8 червня 1898 р., яке вступило в дію з 1 січня 1899 р. Відповідно до нового закону для занять підприємницькою діяльністю стає необов язковим купувати гільдійське свідоцтво, досить було викупити промислове посвідчення певного розряду. Закон про промисловий податок 1898 р. ліквідував зв язок підприємництва з конкретним станом суспільства, зокрема, купецтвом. Законодавство Російської імперії обмежувало можливості особам польської та єврейської національності займатися підприємницькою діяльністю, що було актуальним для Волинської, Київської та Подільської губернії, які у значній мірі вони населяли. Царизм намагався русифікувати даний регіон, зменшити вплив інших етносів, особливо польських землевласників шляхом протекціонізму росіян, збільшення їх земельної власності. Так, після придушення польського повстання 1863 р. указом від 10 (22) грудня 1865 р. у 9 західних губерніях* полякам заборонялося набувати земельну власність (маєтки) будь-яким способом, тобто ні через придбання, ні через дарування, ні через прийняття спадщини. Хоча при цьому власники польського походження зберігали за собою маєтки, придбані до опублікування цього указу. Однак, маєтки учасників повстання, яких висилали належали обміну на рівноцінні в інших губерніях або ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 секвестру (вони продавались особам російського походження. Обмеження права землеволодіння поляків зберігалось до кінця ХІХ ст. З 27 грудня 1884 р. у 9 західних губерніях почала діяти заборона на заставу і здачу в оренду маєтків особам, які втратили право придбання землі у власність в цьому регіоні. 2 лютого 1891 р. Комітет міністрів прийняв постанову, за якою поляки втрачали право пожиттєвого володіння землею в західних губерніях [9]. З 1899 р. спостерігається поступове зняття обмежень для поляків 9 західних губерній. Дворяни і міщани польського походження, які проживали в умовах селянського побуту і особисто займалися землеробством, отримували право придбання земельної власності в межах Західного краю. З 1 травня 1905 р. для поляків усіх губерній повністю відмінялися обмеження другої половини ХІХ початку ХХ ст., пов язані із земельною власністю [10]. Дискримінаційною за своєю суттю була політика російського царизму і щодо представників єврейського етносу. Протягом досліджуваного періоду була прийнята значна кількість правових актів, які стосувались євреїв. У законодавстві Російської імперії чітко визначались обмеження для осіб єврейської національності. Переважна більшість євреїв була позбавлена права вибору місця проживання в Російській імперії. Влада всіляко перешкоджала зростанню впливу єврейських купців і ремісників, проникненню єврейського капіталу у внутрішні губернії. І з метою захисту підприємництва росіян від єврейської конкуренції, царизм встановив для євреїв так звану «смугу осілості». Згідно з Положенням від 13 квітня 1835 р. до складу «смуги осілості» в Україні увійшли Волинська, Катеринославська, Київська (крім м. Києва), Подільська, Полтавська (крім державних і казенних сіл), Таврійська (крім м. Севастополя і м. Ялти), Херсонська (крім м. Миколаєва) та Чернігівська губернії [11]. В такому складі, з незначними змінами, «смуга осілості» зберігалась до 1917 р. [12]. За цим Положенням євреям в «смузі осілості» дозволялося переселятися з одного місця на інше за загальними правилами, купувати у власність нерухомість, крім маєтків населення, здійснювати торгівлю, займатися промисловістю та ремеслами за визначеними цим правовим документом правилами і обмеженнями, засновувати всі види фабрик на тій же основі, як інші російські піддані. Правами і перевагами нарівні зі всіма російськими підданими однакового з ними стану користувалися євреї купці, міщани і ремісники [13]. Влада обмежувала можливість євреїв стати землевласниками, але надавала право стати землеробами. Намагаючись використати єврейське населення у трудомісткому землеробстві, царизм законодавчо надавав йому значні пільги. Ті євреї, які вступали у землеробський стан, звільнялися: 1) на 25 років від подушного податку; 2) від рекрутської повинності (поселені в значній кількості на 50 років, а поселені малими товариствами на 25 років); 3) на 10 років від грошових земських повинностей; 4) поселені на землях взятих в оброк у приватних осіб, звільнялися від подушного податку на 5 років, а від інших повинностей згідно з попередніми 2-м і 3-м пунктами. Єврей, який оселив на власній землі 10 і більше сімей своїх одновірців, отримував право на виготовлення пива і меду для продажу місцевим жителям. Якщо хтось із євреїв купить землю і поселить на ній не менше 50 осіб своїх одновірців, то такий отримує право особистого почесного громадянства, а ті, які оселять на своїх землях 100 осіб чоловічої статі, через 3 роки після оселення могли просити про дарування їм прав спадкового почесного громадянства [14]. Разом з тим, євреям землеробам заборонялося утримувати винокурні, шинки і корчми, а також продавати міцні напої розвезенням і рознесенням. Вони не могли найматися на роботу в названі заклади, мати окремі хутори на поштових трактах [15]. Законодавчим актом від 5 березня 1864 р. у 9-ти західних губерніях «смуги осілості» євреям заборонялося купувати землі у поміщиків і селян, а також купувати і брати в заставу майно [16]. Поряд зі значними обмеженнями для євреїв царизм прагнув використовувати їх потенціал та ресурси. Зокрема, законодавчі акти від 16 березня 1859 р., 28 червня 1865 р. та ін. регулювали права купців, осіб з вищою освітою, ремісників та осіб, що відбули рекрутську службу. Так, з 16 березня 1859 р. євреям купцям 1-ї гільдії та євреям іноземним підданим надавалось право проживання і торгівлі поза межею постійної осілості євреїв [17]. Право виїзду за межу осілості одержували купці, які не менше 5 років перебували у 1-й купецькій гільдії, не перебували під слідством, судом і наглядом поліції. Як тільки купець-єврей вибував з 1-ої гільдії, він автоматично втрачав право перебування поза межею осілості. Євреї, які були хоча і з перервами 10 років в купецтві 1-ої гільдії поза межею осілості, набували потім право: 1) на приписку до

45 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 міських товариств внутрішніх губерній і 2) на повсюдне проживання в імперії з членами своїх сімей протягом вказаного десятирічного терміну [18]. Право власності і розпорядження майном, яке було придбане в названих містах, залишається у євреїв і тоді, коли вони, після переселення в ці міста будуть залишатися в 1-ій гільдії менше 10-ти років і потім повинні повернутися в місця постійної осілості євреїв [19]. З 28 червня 1865 р. в доповнення ст. 283 Статуту про паспорти євреям механікам, винокурам, пивоварам і взагалі майстрам, ремісникам зі своїми сім ями дозволялось проживати повсюдно поза межею осілості згідно встановлених документів [20]. Однак після вбивства імператора Олександра ІІ і кривавих зіткнень між місцевим населенням і євреями в 6-ти південних губерніях уряд Олександра ІІІ посилив обмеження осіб єврейської національності. Положенням Комітету Міністрів від 3 травня 1882 р. євреям було заборонено навіть в «смузі осілості» селитися поза містами і містечками, виключення становили єврейські землеробські колонії, які існували до 1882 р. Також виключення передбачалося для кількох категорій осіб, яким дозволялося селитися в сільській місцевості [21]. Після 1882 р. правові норми помітно обмежували можливості євреїв займатися підприємницькою діяльністю. В губерніях їх постійної осілості призупинялося «совершение на имя евреев купчих крепостей и закладных на недвижимые имущества, находящиеся вне черты городов и местечек» [22]. На подальший розвиток законодавчої бази підприємництва, вирішальний вплив мали наслідки форсованої модернізації другої половини ХІХ ст. У результаті значного втручання держави в економічну сферу відбувалося ослаблення ролі ринкових регуляторів економіки, посилювалось гальмування технологічного та соціального розвитку. Політика протекціонізму сприяла швидкому розвитку окремих галузей промисловості і залізничного транспорту, певних привілейованих компаній та фірм при збереженні численних залишків кріпосництва. Незважаючи на помітні досягнення у важкій та цукровій промисловості, вкрай відсталим залишалося сільське господарство, в якому була зайнята переважна більшість населення. На початку ХХ ст. стала цілком очевидною деградація значної частини селянських господарств. Община показала не лише нездатність господарювати, а й належно контролювати настрої селян. Невирішеність земельного питання поглиблювало соціальну напругу та нестабільність. По всій Україні поширювалися селянські бунти, які криваво придушували. Збідніння і люмпенізація значної частини населення накопичували протестний потенціал, про що засвідчили революційні події рр. Такі обставини у певній мірі врахував тодішній прем єр-міністр П. Столипін, запропонувавши курс на подальше реформування аграрних відносин. Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів: 1) вихід селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність; 2) створення хутірських та відрубних господарств; 3) продаж казенних та поміщицьких земель через Селянський Поземельний банк; 4) переселення малоземельних селян центральних районів в малозаселені окраїнні місцевості Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Стрижнем Столипінської аграрної реформи була ставка на підприємницькі здібності селянина, його особисту ініціативу, які протиставлялися традиційній общинній рівності у бідності. Комплекс цих реформ був спрямований на інтенсифікацію сільського господарства на основі приватної власності на землю, зростання рівня товарності сільськогосподарської продукції. Столипінська аграрна реформа включала ряд законодавчих актів царського уряду. 9 (22) листопада 1906 р. опублікований царський указ «Про доповнення деяких постанов діючого закону стосовно селянського землеволодіння і землекористування» [23]. Після обговорення і схвалення указу в Державній Думі і Державній Раді він був затверджений, а 14 (27) червня 1910 р. виданий як закон «Про доповнення деяких постанов про селянське землеволодіння». Статті нового закону були спрямовані на більш рішуче руйнування общинного землеволодіння, що створювало умови для впровадження принципів підприємництва в розвитку сільськогосподарського виробництва. Новий закон, на основі ст. 45, давав права селянам-подвірникам переходити на хутори та відруби за згодою простої більшості голосів сільського сходу, тоді як доти була потрібна згода 2/3 голосів. Цьому сприяла і активізація діяльності губернських і повітових землевпорядних комісій, що були створені у рр. Відповідно закону «Про землеустрій», виданий урядом 29 травня (11 червня) 1911 р., вказані комісії були наділені правом ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 більш прискорено проводити цілий ряд землевпорядних робіт зі створення хуторів та відрубів. Цей закон дозволяв селянам уже без згоди общини приватизувати свій наділ. Таким чином, суттєві зміни в тогочасне законодавство внесли реформи х рр. ХІХ ст. Закони 1 січня 1863 р. і 9 лютого 1865 р. змінювали ставлення уряду до підприємницької діяльності, встановлювали нові для російської практики принципи безстановості і рівності всіх правоздатних громадян у заняттях торгівлею і промисловістю. Законом про промисловий податок 1898 р. статус підприємця було відокремлено від купецького стану. Разом з тим, в тогочасному законодавстві Російської імперії прослідковуємо прагнення самодержавства здійснювати майже повний контроль над економікою, підтримувати протекціоністськими заходами помісне дворянство, що обмежувало вільну конкуренцію, гальмувало підприємницьку діяльність. Для з ясування правових умов підприємницької діяльності першорядне значення мають діючі в той час норми на володіння нерухомим майном. Згідно із законом, до них належали земля, угіддя, будинки, заводи, фабрики, крамниці й різні будови, а також залізниці. Отже, поряд з недоліками тогочасного законодавства, протекціонізмом щодо дворянства, визначення прав підприємця, гарантована недоторканність власності сприятливо впливали на розвиток підприємництва в цей період. Закони, які регулювали господарську і торгівельну діяльність, відображали й зміни, що відбувалися в підприємницькому середовищі. Поступово підприємці набували все більшої соціальної ваги в суспільстві. Список використаних джерел 1. ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. ХХХVI, отд. 1. СПб., , Там само ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. ХХХVІ Ходский Л.В. Земля и земледелец. Экономическое и статистическое исследование. Т. 2. СПб, с. 5. ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. ХХХVIІІ, отд. 1, ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. XXXVIII. Отд ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. XVIII ; 8. Положение о пошлинах от 9 февраля 1865 г. ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. XL. СПб., Ст ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. IV. 2633; Т. XI Собрание узаконений и распоряжений правительства Отд. 1. Ст. 574; Свод законов Российской империи. СПб., Т. Х. Приложение к Своду законов гражданских. Прилож. к ст С. 970, ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. Х. 8054, 3. СПб., Там само С Там само 8054, 2, 12, 48, ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. Х. 8054, 24, 40, 46, Там само Свод Законов Российской империи. Т. IX. Законы о состояниях. Примечание 1 к ст ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. ХXXIV СПб., Свод Законов Российской империи. Т. XIV. Приложение к ст. 68 Устава о паспортах. 12. С СПб., Свод Законов Российской империи. Т. ІX. Приложение к ст Законов о состояниях. С СПб., ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. ХV Ст. 1. СПб., Свод Законов Российской империи. Т. IХ. СПб., Законы о состояниях. Примечание 1, 3 к ст С Свод Законов Российской империи. Т. IХ. СПб., Законы о состояниях. Примечание 2 к ст ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. XXVI. СПб., С Романюк Н.И. Правовые условия развития сельского предпринимательства во второй половине ХІХ в начале ХХ в. Рассмотрено влияние законодательства Российской империи на развитие предпринимательства в Киевской, Подольской и Волынской губерниях во второй половине ХІХ в начале ХХ в. Ключевые слова: законодательство, предпринимательство, правовые условия, селяне, помещики. Romanуuk, N.І. The legal conditions for the development of rural entrepreneurship in the second part of the ХІХ th the beginning of the ХХ th centuries The paper highlights the effects of the Russian Empire legislation on the development of the entrepreneurship in Kyiv, Podillya and Volyn provinces in the second part of the ХІХ th the beginning of the ХХ th centuries. Key words: legislation, entrepreneurship, legal conditions, rural dwellers, landowners.

46 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 947.7(=112.2) «191/192» Задерейчук А.А. Таврійський лазарет у військових конфліктах Російської імперії початку ХХ ст. та участь у ньому В.Е. Фальц Фейна Розглядається процес формування і діяльність Таврійського лазарету. Розкривається його роль у військових конфліктах Російської імперії на початку ХХ століття. Аналізується діяльність у цій установі представника одного з впливових сімей в Таврійській губернії В.Е. Фальц Фейна. Показана роль останнього в роботі Таврійського лазарету, пізніше перетвореного в Травматологічний інститут, а також оцінка його внеску у розвиток установи з боку сучасників. Ключові слова: Таврійський лазарет, Травматологічний інститут, російсько японська війна, Таврійське губернське земське зібрання, В.Е. Фальц Фейн. (стаття друкується мовою оригіналу) Задерейчук А.А. Таврический лазарет в военных конфликтах Российской империи начала ХХ века и участие в нем В.Э. Фальц Фейна Рассматривается процесс формирования и деятельность Таврического лазарета. Раскрывается его роль в военных конфликтах Российской империи в начале ХХ века. Анализируется деятельность в этом учреждении представителя одного из влиятельных родов в Таврической губернии В.Э. Фальц Фейна. Показана роль последнего в работе Таврического лазарета, позднее преобразованного в Травматологический институт, а также оценка его вклада в развитие учреждения со стороны современников. Ключевые слова: Таврический лазарет, Травматологический институт, русско японская война, Таврическое губернское земское собрание, В.Э. Фальц Фейн. В последнее время в исторической науке особое внимание исследователей обращается к общественному сознанию и отражению в нем крупных исторических событий, таких, например, как войны и революции. Известно, что в период подобных исторических катаклизмов наиболее ярко проявляются все особенности сознания того или иного социума. История Российской империи насыщена военными конфликтами, однако, отношение общества к ним не всегда было одинаковым, в каждой конкретной ситуации социум проявлял себя по своему. Ключевыми точками российской военной истории начала ХХ века были Русско японская война гг. и Первая мировая война. Историография этих войн представлена работами по разным направлениям, однако, проблемы трансформации общественного мнения и участие общества в помощи больным и раненным практически не изучены. Сейчас только начинают появляться исследования по отношению и реакции общества на Русско японскую войну, но они пока немногочисленны. К таким можно отнести работы Э.А. Воробьевой [1;2], Е.А. Гладкой [3], Е.С. Синявской [12]. Однако труды названных авторов посвящены либо формированию общественного сознания в целом в Российской империи, либо рассматривают реакцию населения Дальневосточного региона, в то время как реакция общественности периферийных регионов империи остаются вне пределов внимания исследователей. Поэтому целесообразно обратиться к вопросу о реакции населения Таврической губернии на военные действия на Дальнем Востоке и в ходе Первой мировой войны в целом и оценить роль конкретных личностей в общественном движении помощи раненым. В качестве предмета исследования выбран Таврический лазарет и участие в нем представителя одной из известной в Таврической губернии семьи Фальц Фейнов В.Э. Фальц Фейна. В ходе работы предполагается проанализировать процесс создания и деятельность Таврического лазарета в военных конфликтах Российской империи в начале ХХ века, ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 показать участие в работе данного учреждения Таврического губернского земского собрания (далее ТГЗС), оценить вклад В.Э. Фальц Фейна в дело открытия и функционирования Таврического лазарета. Фальц Фейны появились на территории Таврической губернии в начале XIX века и очень быстро сумели завоевать себе славу «королей овцеводства». Кроме того, практически изначально они принимали самое активное участие в общественной жизни региона и были известны своей меценатской деятельностью. Одним из ярких представителей этого рода был Владимир Эдуардович Фальц Фейн ( ). Среднее образование получил в Одессе, в Решильевской гимназии, а высшее в Новороссийском университете по юридическому факультету. Будучи еще достаточно молодым человеком В.Э. Фальц Фейн активно включился в общественную жизнь Таврической губернии. Уже с 1903 года он стал гласным Днепровского уездного собрания и оставался его членом практически без пропусков вплоть до 1917 года, кроме того, он неоднократно избирался гласным губернского собрания, где участвовал в работе различных комиссий. С 1903 по 1906 года В.Э. Фальц Фейн входил в состав уездной земской управы. Кроме того, он неоднократно избирался почетным мировым судьей по Днепровскому уезду, состоял членом многих общественных организаций. В 30 летнем возрасте В.Э. Фальц Фейн стал депутатом Государственной Думы ІІІ созыва. Неоднократно его заслуги оценивались государственными наградами: он имел орден Св. Анны III степени по Министерству Юстиции (декабрь 1913 г.), орден Св. Станислава II степени ( г.). Однако, для данной статьи наиболее интересными являются Орден Св. Станислава III и II степени, присвоенные В.Э. Фальц Фейну за работу в Таврическом лазарете. С открытием военных действий на Дальнем Востоке появилась необходимость решения вопроса о помощи больным и раненным. Те лишения и страдания, которые испытывали русские воины в русско японской войне не оставили равнодушным никого в Российской империи. Представители различных общественных организаций, кружки и отдельные лица начали собирать средства, однако, «никто не знал куда и как вернее отправить свои пожертвования, чтобы таковые попадали по кратчайшему пути на удовлетворение нужд и потребностей во всем, согласно желанию жертвователей» [5,c.8]. Подобная проблема стояла и перед жителями Таврической губернии. Были меценаты, существовали идеи о направлении средств, но не было единого координирующего центра, который направил бы все эти течения в одно русло. Практически с открытием военных действий в умах общественности родилась идея о создании лазарета для раненых воинов с целью отправки его на Дальний Восток, и представители общественных учреждений обратились к губернатору В.Ф. Трепову с просьбой возглавить это дело. Начальник губернии вынужден был дать свое согласие, после чего началась работа по созданию названного учреждения. Прежде всего, необходимо было собрать воедино всех желающих участвовать в этом благом деле, для чего было созвано собрание из членов местного отдела Красного Креста, представителей от духовенства (приглашались к участию все конфессии), а также лица от разных общественных организаций и административных учреждений губернии. В ходе совещания было принято окончательное решение о посылке собственного лазарета губернии на театр военных действий и созданы две специальных комиссии: исполнительная и ревизионная. В том же собрании были распределены обязанности по созданию лазарета, что наглядно продемонстрировало участие представителей разных организаций в общем деле. Направление деятельности было выбрано соответственно компетенции: например, за хозяйственную и материальную часть должна была отвечать губернская земская управа, а разработка вопроса о медико санитарной части легла на врачей и аптекарей. Не остались в стороне и женщины губернии, дамские комитеты и кружки обязались собрать все необходимые для лазарета постельные принадлежности, белье и больничное платье. Кроме того, на совещании были обсуждены и материальные стороны проекта. Согласно всем подсчетам было установлено, что на выполнение задачи по открытию и отправке лазарета необходимо около 300 тыс. руб. К моменту обсуждения в распоряжении комиссий уже имелось около 150 тыс. руб., собранных в ходе пожертвований, а также ожидалось поступление около 50 тыс. руб. от Таврического мусульманского духовенства. Помимо этого, работа по созданию лазарета привлекла новый поток

47 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 пожертвований со стороны населения губернии, т.к. стал очевиден тот факт, что денежные вложения будут использованы на конкретные нужды. Активная работа общественности Таврической губернии по созданию лазарета была замечена и поддержано в правящих кругах, создаваемой учреждение было принято под покровительство императрицы Александры Федоровны. Тем самым к началу военных действий на Дальнем Востоке в Таврической губернии не только сложилось мнение о необходимости помощи, сформировалось представление о том, каким образом ее можно оказать, но и были приняты конкретные меры по реализации задумки. Во главе общественного движения «по настоянию многих лиц» стал губернатор В.Ф. Трепов. Однако, сам он считал себя человеком «случайным» в этом деле, т.к. создание лазарета, являясь делом народным, должно было, по мнению В.Ф. Трепова и находиться в руках представителей этого народа. Именно поэтому губернатор обратился к Чрезвычайному ТГЗС 31 марта 1904 года с предложением взять на себя все обязанности по лазарету [5,c.8]. Идея губернатора вызвала оживленное обсуждение в собрании, однако, после обмена мнениями по вопросу было принято решение принять Таврический лазарет в ведение губернского земства, а также выделить на его нужды 70 тыс. руб. Кроме этого, было решено создать специальную кассу лазарета, средства которой хранить в Азово Донском банке, а все расходы производить только по распоряжению председателя Губернской управы. После принятия лазарета в свое ведение перед чрезвычайным собранием помимо материальных, остро встали и вопросы кадрового характера. Одним из таких был вопрос о том, что делать с уже имевшейся исполнительной комиссией по созданию лазарета. В ходе обсуждений было решено оставить последний, пополнив его состав представителями ТГЗС: всем составом губернской управы, а также гласными И.М. Муфти Заде, В.А. Княжевичем, Ф.М. Шлее. Гласные губернского собрания посчитали также целесообразным не менять председателя исполнительной комиссии и попросили оставаться им губернатора В.Ф. Трепова [5,c.13]. Для заведывания лазаретом было решено избрать из своей среды ответственное лицо уполномоченного Таврического лазарета, который бы занимался кадровыми вопросами, во всех же денежных расходах должен был отчитываться перед земством. Кроме того, гласные собрания постановили выплачивать уполномоченному ежемесячное содержание в размере 500 руб., а также выделить 1 тыс. руб. в качестве подъемных средств. Кандидатура уполномоченного Таврическим лазаретом была избрана единогласно. Им стал председатель Днепровской земской управы А.М. Колчанов. Обязанности помощника главноуполномоченного Таврического лазарета на Дальнем Востоке добровольно и безвозмездно взял на себя коллега А.М. Колчанова по Днепровскому земству В.Э. Фальц Фейн [13,с.118]. После принятия решений по всем организационным вопросам о переводе Таврического лазарета в ведомство губернского земства, была проведена совместная с общественными учреждениями активная работа по оборудованию лазарета на 200 кроватей. В результате совместной деятельности было собрано разнообразных хозяйственных принадлежностей на сумму руб. 84 коп., продуктов на сумму руб., белья и платья отправлено на руб. 63 коп., хирургических инструментов, перевязочных средств и аптечных принадлежностей на 9466 руб. 9 коп. Итого на оборудование лазарета было потрачено около руб. 56 коп. [6,с.5 6]. К середине мая подготовка Таврического лазарета к отправке была уже завершена, и 20 мая в составе 16 вагонов он был отправлен на дальневосточный театр военных действий. Естественно, что одновременно со всем составом лазарета в 76 человек на Дальний Восток отправились главноуполномоченный А.М. Колчанов и его помощник В.Э. Фальц Фейн. Их отъезд был отмечен в Днепровском уездном собрании «наилучшими пожеланиями и благословлениями в добрый путь вознесением икон святителей их имен» [11,с.7]. По прибытии на Дальний Восток Таврический лазарет сразу начал свою работу и было принято более 200 воинов. Сразу стало очевидно, что количество коек в лазарете не соответствует потребностям военных действий. Именно поэтому через месяц поле открытия главноуполномоченным было принято решение об увеличении с 200 до 350 кроватей. Об этом была извещена губернская управа, которая согласно потребностям отправила на Дальний Восток 8 вагонов с дополнительным имуществом ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Работа в лазарете по вполне объяснимым причинам была нелегкой, требовала полной отдачи, в результате чего состав персонала время от времени менялся. Уже в сентябре 1904 г. произошла первая замена, из состава лазарета выбыли врач и сестра милосердия. В ноябре 1904 г. с Дальнего Востока «для отдыха и по своим личным делам» возвратился помощник главноуполномоченного В.Э. Фальц Фейн. Его приезд не остался незамеченным в ТГЗС. Уже на одном из первых заседаний очередного собрания В.К. Сахновский «обратив внимание собрания, что недавно возвратился с Дальнего Востока один из гласных В.Э. Фальц Фейн, предложил выразить ему благодарность за понесенные труды», что и было отмечено вставанием [6,с.10]. Вернувшись домой, В.Э. Фальц Фейн решил снять с себя возложенные добровольно обязанности. На одном из заседаний ТГЗС Я.Т. Харченко заявил, что от В.Э. Фальц Фейна поступила просьба освободить его от занимаемой должности и предложить кандидата на его место. Судя по всему это было неожиданное решение, т.к. вызвало оживленные прения в собрании. Часть гласных выступало за то, что выбор помощника входит в компетенцию главноуполномоченного А.М. Колчанова и необходимо оставить это исключительно за ним. Большинство же придерживалось мнения о том, что необходимо «просить В.Э. Фальц Фейна вновь принять на себя обязанности помощника». Тем более, что того же мнения по заявлению Я.Т. Харченко, придерживался и сам главноуполномоченный Таврического лазарета. Однако Ф.Э. Фальц Фейн заявил, что он уполномочен от брата выразить благодарность собранию за оказанное доверие, но отказаться от предложения [6,с.40 41]. Работа В.Э. Фальц Фейна в русско японскую войну была оценена не только коллегами по ТГЗС, но и правительством. Он был отмечен государственной наградой орденом Святого Станислава III степени [4,л.3]. Таврический лазарет проработал на Дальнем Востоке всю русско японскую войну гг., оказав посильную помощь русским войскам. В целом необходимо отметить, что передача Таврического лазарета в ведение Губернского земского собрания была вполне оправдана. Ревизионная комиссия строго вела все расчеты прихода и расхода средств. Например, сразу после отправки лазарета на Дальний Восток была осуществлена проверка денежных и материальных книг, которая позволила говорить о целенаправленном использовании пожертвованных средств и вещей. Кроме того, благодаря четко ведшемуся учету современные исследователи имеют возможность выявить пожертвования конкретных лиц и организаций и оценить их вклад в общее дело. Например, из ведомостей о пожертвованных средствах становится явным, что Фальц Фейны не только приняли личное участие в работе лазарета (В.Э. Фальц Фейн), но и жертвовали продукты питания консервы, производившиеся на их фабрике, в размере 42 пуд. 10 ф. [6,с.11]. Также, губернская управа внимательно относилась ко всем потребностям лазарета, по мере надобности пополняя его запасы. Интересен тот факт, что на Дальний Восток от управы посылались не только товары первой необходимости (белье, медикаменты, продукты и т.д.), но табак и подарки для нижних чинов и офицеров [6,c.7,8]. После окончания войны на Дальнем Востоке и ликвидации в связи с отсутствием надобности в Таврическом лазарете перед ТГЗС встал вопрос о том, что делать с оставшимися после лазарета средствами далее. На заседании 40 очередной сессии 13 декабря 1905 г. Губернская Управа сделала доклад о количестве оставшихся сумм, а это был капитал свыше 200 тыс. руб., и внесла предложение о том, каким образом следовало бы ими распорядиться [7,c.15]. Гласные собрания в целом согласились с предложениями управы и поручили ей разработать проект выплат по капиталу Таврического лазарета. Уже на заседании следующего 41 очередного собрания ТГЗ, члены управы озвучили свои предложения. Прежде всего, в управе полагали, что сам капитал должен оставаться неприкосновенным, т.к. он может впоследствии в случае войны быть использован для открытия лазарета [8,с.235]. Однако, после окончания военных действий в Таврическую губернию вернулось значительное количество инвалидов, как требующих длительного восстановления, так и вовсе лишившихся трудоспособности. Для оказания помощи последним было решено выделять пособия из процентов капитала. За основу исчисления пособия было положено среднегодовое жалование чернорабочего в Таврической губернии, которое составляло около 120 руб. Исходя из этого, управа посчитала возможным ежемесячные выплаты увечным воинам в размере 10 руб. Кроме того, в губернии оказалось немалое число сирот погибших во

48 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 время войны воинов, поэтому перед ТГЗС стоял вопрос и том, каким образом оказать им помощь. Отдавая предпочтение в выплате пособий увечным воинам, губернская управа все таки оговаривала, что в случае наличия свободных сумм процентов с капитала их необходимо направлять именно на призрение сирот. Был определен не только размер самого пособия около 3 руб. в месяц на одного человека (однако в целом сумма пособия на одну семью не должна была превышать 10 руб., т.е. количество сирот было более трех человек, то размер пособия автоматически уменьшался), но и указывался возраст до которого сирота имел право получать это пособие 12 лет [8,с.236]. Интересен тот факт, что выдача пособий не ограничивалась только лишь детьми погибших воинов. Получить таковое получали право отец, мать, сестра и брат (до 12 ти летнего возраста), которые остались круглыми сиротами. Каждый конкретный случай обращения за пособием должен был быть тщательно проверен губернской земской управой при предоставлении всех необходимых документов из уездных управ о семейном положении и материальном достатке. В случае получения просителем какой либо другой пенсии, пособие выдавалось в таком размере, чтобы общий доход просителя не превышал означенных управой 10 руб. Таким образом, средства, собранные населением Таврической губернии в русско японскую войну, продолжали целенаправленно использоваться и после ее окончания. С началом Первой мировой войны ТГЗС приняло решение об открытии Таврического лазарета в прежних размерах (200 кроватей). Его руководителем был назначен Г.Г. Мурзаев и уже с осени 1914 года он вновь начал свою работу во Львове, затем в Проскурове и Чернигове. С января 1916 года Таврический лазарет был переведен во фронтовой район действующей армии, перепрофилирован на «тяжело раненных, главным образом с осложненными переломами и ранениями суставов». В это же время в лазарете произошла смена руководства. На 50 й очередной сессии ТГЗС 20 января 1916 г. уполномоченным лазаретом был назначен В.Э. Фальц Фейн, человек прошедший с лазаретом русско японскую воину и знакомый с его работой не понаслышке. Согласно указаниям самого В.Э. Фальц Фейна он начал работу в лазарете уже с весны 1916 г. С его приходом Таврический полевой лазарет по оценкам современников «превратился в лучший хирургический госпиталь на Юго Западном фронте и был одним из немногих, где применялся функциональный способ лечения всякого рода сложных переломов» [10,с.118]. В августе 1916 г. Таврический лазарет расширился до 300 кроватей. В период с 1914 г. по август 1916 г. было принято 10 офицеров и 1709 нижних чинов. Здесь был очень ничтожный процент смертности даже при наличии тяжелейших диагнозов. С переводом Таврического лазарета в июле 1917 г. из Черновцов в Черкассы, а потом в Одессу наблюдалось изменения в качестве лечения: приоритет ставился уже на сохранение поврежденных конечностей и восстановлению их функций. Кроме того, в этот период заведение работало не только в медицинском направлении, но и в научном. В госпитале неоднократно проходили заседания врачей, на которых выступал главный врач лазарета Ф.Ю. Розе с докладами о новых методах лечения. О работе Таврического лазарета писали газеты. В.Э. Фальц Фейн в работе на Юго Западном фронте следовал традициям своей семьи: он не только выполнял свои обязанности на добровольных началах, но и вкладывал свои личные средства на повышение качества медицинского обслуживания и работы лазарета. Так, при переводе Таврического лазарета в августе 1916 г. в Черновцы, он оборудовал на собственные средства 10 офицерских коек, а также приобрел микроскоп и некоторые другие аппараты [10,с ]. В целом он относился к своему делу с «заботой и любовью». Однако, в середине июля 1917 г. в чрезвычайное ТГЗС было подано заявление от уполномоченного Таврического Полевого лазарета В.Э. Фальц Фейна об отказе от возложенных на него обязанностей. Свое прошение он аргументировал следующими причинами: во первых, В.Э. Фальц Фейн предполагал, что, возможно, новый состав ТГЗС не захочет признавать лицо избранное предыдущим составом; во вторых, он обозначил ряд личных причин, по которым хотел бы оставить пост главноуполномоченного лазаретом. В частности, он отмечал, что пока сам находится вдалеке от родных мест и работает на благо общества, его «собственные дела предоставлены их естественному ходу»: имение подвергалось разорению со стороны «членов различных комитетов, Советов солдатских, рабочих депутатов местечка Каховки и просто лиц действующих якобы по уполномочию Днепровского ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 уездного комиссара»; жалование рабочим и служащим повысили в 3 раза, в результате чего расходы увеличились с 20 тыс. до 70 тыс. руб., а ресурсы иссякли. Кроме того, в заявлении В.Э. Фальц Фейна чувствовалась и обида на своих коллег по ТГЗС. Он говорил: «за проданный мною хлеб Губернской Управе и своевременно сданный, мне уплачено лишь в конце июня по распоряжению А.А. Стевена, вопреки распоряжению Временного Правительства, по старым ценам». И в завершении В.Э. Фальц Фейн указывал: «так как Губернский Комитет и Губернское Земское Собрание по видимому не могут защитить меня и мое культурное хозяйство, имеющее не только местное, но и общегосударственное значение, я с большим прискорбием принужден покинуть родной для меня Таврический госпиталь, чтобы заняться своими делами и защитой своих гражданских прав всеми допустимыми законом средствами» [10,с ]. Однако ТГЗС не согласилось с решением уполномоченного Таврическим лазаретом. Единогласно было принято отблагодарить В.Э. Фальц Фейна за понесенные им труды и просить его остаться уполномоченным комитета по заведыванию лазаретом, который с его уходом лишится опытного руководителя и заботливого и экономного хозяина [10,с.47]. Таким образом, В.Э. Фальц Фейн остался во главе Таврического лазарета и вместе с ним вернулся в Симферополь. По возвращении Таврический лазарет был согласно нуждам послевоенного времени преобразован в Травматологический институт. Он начал работать с 1 декабря 1917 г., а уже с января 1918 г. руководству с помощью доктора Н.А. Архангельского удалось открыть при институте протезную мастерскую с пятью рабочими. Помещение ее не отличалось особыми удобствами, количество мастеров было явно недостаточно для полноценной работы мастерской. Однако, согласно отчетам «изготовленные аппараты по своему качеству были гораздо выше изготовляемых в московской и харьковских мастерских». Травматологический институт был рассчитан на 80 кроватей, увечные обращались в него по собственному желанию и подвергались самому тщательному клиническому исследованию для выявления всех патологий. Согласно статистическим данным по работе Травматологического института он пользовался популярностью. Например, в период с 1 января по 1 июня 1918 г. было принято 210 тяжелобольных пациентов, при этом 162 из них были сделаны операции. Любопытен тот факт, что институт продолжал свою деятельность и в период революционных потрясений «встретив полное сочувствие и поддержку со стороны даже большевистских властей». Что касается руководителя Травматологического института В.Э. Фальц Фейна, то он, выполнив все необходимое для налаживания работы заведения, в мае 1918 г. обратился к ТГЗС с заявлением о сложении с себя, в виду болезни обязанностей заведующего [9,с.28]. Им был подготовлен тщательнейший доклад о работе Таврического лазарета Травматологического института за тот период, когда В.Э. Фальц Фейн являлся его руководителем, а также он обратился к собранию с просьбой о сохранении заведения в связи с необходимостью последнего «для людей, которые отдали здоровье и рисковали жизнью за честь родины» [9,с ]. Также, В.Э. Фальц Фейн полагал, что руководство институтом должно быть поручено высококвалифицированным врачам и именно в таком случае он будет пользоваться доверием общества. Прошение В.Э. Фальц Фейна было принято собранием и гласные стоя аплодисментами выразили благодарность за образцовую постановку дела в Травматологическом институте. Кроме того, еще в апреле 1917 г. В.Э. Фальц Фейн в очередной раз был удостоен награды за работу в лазарете ордена Станислава II степени [4,л.4]. Таким образом, проанализировав источники по истории создания и функционирования Таврического лазарета можно говорить о следующем: во первых, создание Таврического лазарета в самые короткие сроки общественностью Таврической губернии может свидетельствовать в пользу того, что даже находясь на периферии Российской империи население губернии оставалось сознательным и сочувствующим нуждам военного времени. Во вторых, в плодотворной работе лазарета огромную роль играло ТГЗС, в ведение которого было передано заведение с момента решения о его организации. Именно благодаря активной работе земских служащих (членов управы и гласных, прикомандированных к лазарету) выделяемые средства расходовались в соответствии с назначением, а по окончании военных действий шли на пособия для увечных и призрение сирот погибших воинов. В третьих, работа Таврического лазарета на театрах военных действий на деле доказала правильность выбора населением Таврической

49 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 губернии направленности употребления благотворительных средств. В четвертых, в процессе анализа деятельности Таврического лазарета Травматологического института была выявлена роль отдельных личностей в работе заведения, в частности, заместителя главноуполномоченного, а позднее главноуполномоченного В.Э. Фальц Фейна. Стало очевидным, что В.Э. Фальц Фейн работал в лазарете безвозмездно с полной отдачей собственных сил и времени, но и всячески стимулировал работу заведения денежными вливаниями. Деятельность В.Э. Фальц Фейна была по достоинству оценена современниками (неоднократно ему выражались благодарности со стороны гласных ТГЗС, а также награды со стороны правительства) и может сегодня служить образцом бескорыстной работы на выбранном поприще. Список использованных источников 1. Воробьева Э.А. Сибирь и Дальний Восток в феврале июле 1904 г.: реакция общества на русско японскую войну и возникшие в связи с ней проблемы / Э.А. Воробьева // Актуальные вопросы истории Сибири XVIII XXI вв.: тематический сборник научных трудов. Новосибирск: изд во НГТУ, С Воробьева Э.А. Основные направления формирования общественного мнения Дальнего Востока во время Русско японской войны годов / Э.А. Воробьева // История Сибири, Проблемы и перспективы: сборник материалов региональной молодежной научной конференции. Новосибирск: ИД «Сова», С Гладкая Е.А. Русско японская война в массовом сознании и общественной мысли русского общества в начале XX века: автореф. дис. канд. ист. наук. Ставрополь, с. 4. Государственный архив Херсонской области. Ф.Р Оп.1. Д л. 5. Журнал заседания Таврического Губернского земского собрания чрезвычайной сессии 31 марта 1904 года с приложениями. Симферополь: Типография Таврического Губернского Земства с. 6. Журналы заседаний Таврического Губернского земского собрания 39 очередной сессии 9 18 января 1905 года. Симферополь: Типография Таврического Губернского Земства, с. 7. Журналы заседаний Таврического Губернского земского собрания 40 очередной сессии декабря 1905 года. Симферополь: Типография Таврического Губернского Земства, с. 8. Журналы заседаний Таврического Губернского земского собрания 41 очередной сессии декабря 1906 года. Симферополь: Типография Таврического Губернского Земства, с. 9. Журналы заседаний Таврического Губернского земского собрания 52 ой очередной сессии с 30 мая по 7 июня (17 мая по 25 мая) 1918 г. Симферополь: Типография Таврического Губернского Земства, с. 10. Журналы заседаний чрезвычайной сессии Таврического Губернского земского собрания августа 1917 г. Симферополь: Типография Таврического Губернского Земства, с. 11. Постановление Днепровского уездного земского собрания очередного созыва 23 сентября 1904 и чрезвычайного собрания созыва 15 апреля 1905 с приложениями к ним. Алешки: Тип. Б.С. Бинцейга, с. 12. Сенявская Е.С. Противники России в войнах XX века: Эволюция «образа врага» в сознании армии и общества / Е.С. Сенявская. М., Таврическое губернское земское собрание XXXIX очередной сессии // Вестник Таврического земства. Симферополь: Тип. Спиро, (февраль). 350 с. Zadereychuk, A.A. Taurian hospital in military conflicts of the Russian Empire of the early twentieth century, and participation in the V.E Falz Fein The article deals with the formation and activity of the Tauride infi rmary. Revealed his role in the military confl icts of the Russian Empire in the early twentieth century. The activity at the site of one of the most infl uential representative of births in the Tauride province VE Pfalz Fein. The role of the latter in the Tauride hospital, later converted to a Trauma Institute, and the assessment of its contribution to the development of institutions of the contemporaries. Key words: Taurian hospital, Trauma Institute, the Russian Japanese war, Tauride provincial zemstvo assembly, V.E Falz Fein ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477) Лукашів В.Я. Австро угорський чинник в діяльності «Товариства ім. М.Качковського» (друга половина ХІХ початок ХХ ст.) Проаналізовано вплив австро угорського урядового чинника на діяльність культурно просвітнього «Товариства ім. М.Качковського» (другій половині ХІХ на початку ХХ ст.). Ключові слова: Австро Угорська імперія, Східна Галичина, «Товариство ім. М.Качковського», москвофільство. Досліджувана тема є актуальною, оскільки дає змогу всебічно проаналізувати діяльність москвофілів у Східній Галичині крізь призму культурно просвітницької діяльності «Товариства ім. М.Качковського». Мета статті дослідити австро угорський чинник в діяльності «Товариства ім. М.Качковського». Об єктом дослідження є культурні, просвітні процеси другої половини ХІХ початку ХХ ст. у контексті діяльності галицького москвофільства. Предмет дослідження основні тенденції оформлення й впливу австро угорського урядового чинника на діяльність «Товариства ім. М.Качковського» в Східній Галичині (друга половина ХІХ початок ХХ ст.). Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1874 р., коли засновано «Товариства ім. М.Качковського» до початку Першої світової війни (1914 р.). Такий цілісний хронологічний підхід дозволяє виявити основні аспекти ролі австро угорського урядового чинника на діяльність Товариства і його вплив на культурне життя Східної Галичини досліджуваного періоду. Зрозуміло, що обмежений обсяг цієї статті не вичерпує увесь спектр ролі австро угорського урядового чинника на діяльність культурно просвітнього «Товариства ім. М.Качковського» в другій половині ХІХ початку ХХ ст. Однак її автор вважав за необхідне зосередити основну увагу саме на зазначеній проблематиці. Певні аспекти досліджуваної проблеми проаналізовано науковцями. Зокрема, двадцяти п яти річному періоду діяльності «Товариства ім. М.Качковського» в Східній Галичині, присвячено публікацію О.Мончаловського [1], який дослідив вплив австро угорського чинника на розвиток організації протягом рр. Російський чинник у суспільно політичному житті галицьких українців в цілому і, зокрема, окремі аспекти розвитку відносин «Товариства ім. М.Качковського» з урядом Австро Угорської імперії досліджував О.Сухий [2]. Серед російських науковців задекларовану проблему досліджували А.Бахтурина [3] та А.Миллер [4]. Отже, як свідчить аналіз історіографії досліджуваної проблеми, на сьогодні задекларована тема не знайшла системного й цілісного аналізу, що сприяє науковій новизні цієї публікації. Безпосередньою джерельною базою роботи є сукупність документів і матеріалів Центрального державного історичного архіву України в м. Львові Фонд 182 «Товариство імені М.Качковського» [5 6]. Значну наукову цінність представляють звіти про діяльність «Товариства ім. М.Качковського» [7 9], а також матеріали наукової бібліотеки Львівського державного університету ім. І. Франка та бібліотеки Інституту Українознавства ім. І.Крип якевича НАН України у м. Львові. Певна частина інформації, що стосується досліджуваної проблеми, подана в українських «Слово» [10], «Русский голос» [11], та російських «Славянское обозрение» [12], «Биржевые ведомости» [13] періодичних виданнях. У ставленні до центрального керівництва Австро Угорської імперії, члени «Товариства ім. М.Качковського» були змушені підпорядкувати свою позицію настроям проавстрійськи налаштованої консервативної галицько руської еліти, яка об єднувалася в рамках Ставропігійського інституту, а також настроям галицького селянства з сильно розвинутим почуттям вдячності Габсбургам за покращення їхнього становища порівняно з часами Речі Посполитої. Товариство намагалося демонструвати

50 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 свою лояльність імператорській династії і католицькій церкві та підтримували все, що могло б зміцнити позиції австро угорського уряду в краї. Перший голова «Товариства ім. М.Качковського» о. І.Наумович відношення галицьких москвофілів до імператорського престолу сформулював у статті «Поглядъ в будучность», де наголошував: «ми як завжди були, залишаємося і залишимося у майбутньому вірними нашому монарху та світлій династії Габсбургів» [1,с.7]. Прямого впливу на урядову політику у Відні, члени «Товариства ім. М.Качковського» не мали. Організація неохоче включалася в усі сфери політичного процесу. Можна стверджувати, що її «члени переважно представляли те покоління галицьких діячів, яке найефективнішим методом політичної діяльності вважало позалаштункові домовленості і традиційному стилю керівництва національним рухом, який замикався на невеликій групі переважно духовних осіб». Вимоги практичної політики в Східній Галичині змусили Товариство «лояльно ставитися до австро угорського урядового чинника» [2,с.345]. Поступово, після того як у 1876 р. «Товариство ім. М.Качковського» очолив д р В.Площанський, організація намагається здійснювати приховану політичну діяльність проти польсько австрійського засилля в краї. Такі дії Товариства перевищували його статутні зобов язання. Це призвело до того, що у 1880 р. сам В.Площанський надавав пояснення поліції стосовно виключення з членів Товариства сокольською філією селянина за те, що він на виборах голосував «за неруського кандидата». Про цей інцидент заявили у сеймі. В.Площанський запевнив дирекцію поліції, що його організація надалі не втручатиметься у політичні справи [3,с.127]. В 1882 р., в умовах наростання кризи відносин між Російською та Австро Угорською імперіями, галицькі москвофіли, левову частку яких становили члени «Товариства ім. М.Качковського», зазнали доволі жорстких репресіям з боку Відня. У м. Львові проти них було організований судовий процес, т.зв. «Великий політичний процес над російськими агентами в Галичині 1882 р.» або «Процес Ольги Грабар». Свою назву він одержав за іменем однієї з головних обвинувачуваних, О.Грабар дочки одного із лідерів «Товариства ім. М.Качковського» А.Добрянського. Це був перший із серії подібних судових процесів, організованих урядом Австро Угорщини, які були направлені проти розгортання москвофільського руху в Східній Галичині [4,с.69]. «Процес О.Грабар» поклав початок державного переслідування членів «Товариства ім. М.Качковського» у Австро Угорській імперії. Попри терор та адміністративні переслідування організовувалися і масові судові процеси. В 1882 р. відбувся ще один великий судовий процес проти членів Товариства т.зв. «Галицька справа ІІ». На суді членів організації звинувачували в тому, що вони мали «безпосереднє відношення» до ліквідації унії на Холмщині. Доказом служили передані голові «Товариства ім. М.Качковського» В.Площанському, з боку Росії грошові кошти на суму 100 руб. Сам він отримання цієї суми пояснював тим, що «вони були прислані місцевими священиками для того, щоб боронити їх проти російських попів» [5,арк.6 7]. В ході обох судових процесів Центральному виділу Товариства з боку австро угорського керівництва, постійно пред являлися юридичні претензії за «порушення організацією статутних норм своєї діяльності» [11,с.34]. Хоча суд і не довів у кінцевому результаті злочину на рівні державної зради, але слідство і судовий процес змінили ставлення до «Товариства ім. М.Качковського» центральної австро угорської влади. Наслідки процесу боляче вдарили по Ставропігійській друкарні, де друкувався основний обсяг творів Товариства. Одразу ж після його закінчення, Галицький сейм припинив надання їй дотації в сумі 2 тис. гульденів щорічно на «видавництво шкільних підручників» та передав їх «Просвіті» [8,с.26]. Протягом рр. правління «Товариства ім. М.Качковського» пережило ще один скандальний політичний процес, зініційований австро угорським урядом. Справа у тому, що один із лідерів Товариства д р В.Дудикевич надсилав із м. Відня твори М.Гілярова Платонова (російською мовою), а настоятель канцелярії Т.Луцик розповсюджував їх серед членів «Товариства ім. М.Качковського». Використавши слушну нагоду, народовецька газета «Діло» звинуватила Товариство у передплаті газет з Російської імперії та їх поширення у Східній Галичині. За австро угорським законодавством тодішній голова «Товариства ім. М.Качковського» Б.Дідицький і вже згадуваний ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 настоятель канцелярії Т.Луцик були притягнуті до судової відповідальності. Однак, вищий крайовий суд звільнив їх від покарання [6,арк.39]. Водночас державна прокуратура Австро Угорської імперії конфіскувала 3 книги Товариства, а саме: «Руський літопис» та «Історію Русі» Б.Дідицького та «Життя св. Кирила і Мефодія» [8,с.17]. Товариство прагнуло повернути собі втрачене після судових процесів довір я Габсбурзького престолу. У 1887 р. йому вдалося поєднати два ювілеї: 300 річчя Ставропігії і 40 річчя вступу на трон імператора Франца Йосифа. 15 (27) січня 1887 p. y будівлі ЦВ Народного Дому в м. Львові відбувся урочистий ювілейний вечір, під час якого член правління «Товариства ім. М.Качковського» І.Шараневич виступив з «хвалебною промовою» на честь цісаря. Напередодні приїзду Франца Йосифа до м. Львова, в умовах, коли російський уряд почав зосереджувати свої війська на кордона з Австро Угорщиною, ЦВ Товариства був змушений проти своєї волі, заявили, що в разі війни з Росією, його члени «будучи вірними обивателями держави висловлюють побажання, щоб наша монархія перемогла» [9,с.13]. Судові процеси австро угорського уряду проти членів Товариства у 80 х рр. ХІХ ст. суттєво вплинули на відношення його правління до керівництва Австро Угорської імперії. З кінця ХІХ ст. єдиним ефективним засобом співпраці з імперським урядом, ЦВ організації вважав подання «меморіалів» до австро угорського імператора з найрізноманітнішими проханнями. Протягом рр. було підготовлено більше 10 таких меморіалів [2,с ]. Всі політичні вимоги «Товариства ім. М.Качковського» до цісаря залишалися поза його увагою. В умовах зовнішньо та внутрішньополітичної нестабільності, наголошення лідерами Товариства на духовно культурного зв язку галицьких українців із всеруським простором, однозначно сприймалися у Відні як загроза державним інтересам імперії. Проросійські симпатії Товариства уміло використали польські політики, звинувативши членів організації перед австро угорським урядом в розгортанні «промосковської агітації». Вони постійно змушували ЦВ «Товариства ім. М.Качковського» виправдовуватися й доводити свою лояльність по відношенню до Австро Угорській імперії [10,с.2]. На початку ХХ ст. австро угорському керівництву, враховуючи розгортання польсько українського суперництва в Східній Галичині, довелося урізноманітнювати зміни у діючому законодавстві, розширювати політичні права різних прошарків населення та окремих національних груп. Уряд Австро Угорської імперії, бачачи реальну силу народників у боротьбі з галицьким москвофільством, пішов на союз із ними. Такі дії центрального уряду Австро Угорщини проявлялися перш за все у наданні народницьким культурно просвітнім та економічним організаціям, зокрема «Просвіті», додаткових фінансових субсидій. Натомість фінансові преференції для «Товариства ім. М.Качковського» з кожним роком лише зменшувалися, а у рр. взагалі не надавалися [13,с.9]. Після розколу всередині Товариства у рр. на ново і старокурсників, організація опинилося під керівництвом перших. З того часу, головно через активізацію проросійської діяльності «Товариства ім. М.Качковського» у краї, його відносини з урядом Австро Угорської імперії досягли своєї верхньої межі напруженості та залишалися такими аж до початку Першої світової війни. Відтоді жодні пояснення і виправдання ЦВ організації, його окремих членів не викликали довіри з боку імператорської адміністрації [3,с.169]. Отже, австро угорський чинник в діяльності «Товариства ім. М.Качковського» справив значний вплив на культурне життя Східної Галичини. Габсбурзька монархія однозначно сприймала культурно просвітницьку діяльність Товариства як розгортання проросійської агентури в краї. Діяльність організації постійно контролювалася місцевими австро угорськими властями, які намагалися не допустити поширення москвофільства у краї. Список використаних джерел 1. Мончаловскій О. Памятная книжка въ 25 літній ювілей Общества им. М.Качковского / О.Мончаловскій. Л.: Тип. Ставропиг. И та, с.

51 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно політичному житті галицьких українців у ХІХ ст.) / О.Сухий. Львів: Наукове видання, с. 3. Бахтурина А. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны / А.Бахтурина. М.: «АЙРО ХХ», с. 4. Миллер А.И. Внешний фактор в формировании национальной идентичности галицких русинов / А.И. Миллер // Австро Венгрия: интеграционные процессы и национальная специфика / Отв. ред. В.Хаванова. Москва, С Центральний державний історичний архів України, м. Львів. Ф.182 (Товариство імені М.Качковського). Оп.1. Спр.14 (Проект статуту товариства та лист дирекції поліції у Львові про його апробацію намісництвом 1894 р.). 8 арк. 6. Там само. Ф.182. Оп.1. Спр.124 (Протоколи центрального правління товариства про розгляд пропозицій загальних зборів 1905 р.). 44 арк. 7. Отчетъ о деятельности Общества им. Михаила Качковского за время отъ 8 (20) Августа 1878 до 11 (23) Сентября 1879 года. Львовъ: Тип. Ставропиг. И та, с. 8. Отчетъ о деятельности Центрального Выдѣла и Выдѣла Филій Общества им. Михаила Качковского за время отъ 11 (24) сентября 1904 г. до 16 (29) сентября 1905 г. Львовъ: Тип. Ставропиг. И та, с. 9. Отчетъ о деятельности Общества им. Михаила Качковского за время отъ 16 (29) сентября 1910 до 15 (28) сентября 1911 года / [упорядкув. Ф.Свистун]. Дубно: Тип. Ставропиг. И та, с. 10. Въ нашихъ русско домашнихъ дђлахъ. Изъ Львова // Слово. 5 (17) січня С Марков Д.А. Последние слово перед австрийским судом (по стенографическому судебному протоколу) [пер. из немецкого О.Хиляк и Р.Луцык] / Д.А. Марков. Львовъ: издание газ. «Русский голос», с. 12. Австро Угорская Русь в 1893 году // Славянское обозрение. СПб., С Володимиров В. Неославизмъ и австрославянство / В.Володимиров // Биржевые ведомости. Санкт Петербург, С Лукашив В.Я. Австро венгерский фактор в деятельности «Общества им. М.Качковского» (вторая половина ХІХ начало ХХ в.) Проанализировано влияние австро венгерского правительственного фактора на деятельность культурно просветительного «Общества им. М.Качковского» (вторая половина ХІХ начало ХХ в.). Ключевые слова: Австро Венгерская империя, Восточная Галиция, «Общество им. М.Качковского», москвофильство. Lukashiv, V.Y. Austro Hungarian factor in the activity of «Company name M.Kachkovsky» (second half of ХІХ beginning of ХХ century) The infl uence of the Austro Hungarian government factor in cultural and educational activities «Company name M.Kachkovsky» (second half of ХІХ beginning of ХХ century). Key words: Austro Hungarian Empire, Eastern Galicia, «Company name M.Kachkovsky», moskwofi lstwo ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК [94:323.13](477)Є.Милорадович Петренко І.М. Участь Єлизавети Милорадович у діяльності полтавської громади (60 ті роки ХІХ ст.) Проаналізовано активну участь відомої української шляхтянки, меценатки, громадської діячки, однієї з когорти фундаторів Товариства імені Шевченка Єлизавети Іванівни Скоропадської Милорадович у діяльності полтавської громади. Досліджено її політичні погляди й акцентовано увагу на активній громадській позиції. Ключові слова: Єлизавета Милорадович, інтелігенція, громадівський рух, полтавська громада, недільні школи, народні бібліотеки. Полтавщина породила тисячі ініціативних, талановитих, вольових жінок, котрі збагатили її історію і культуру. Різні за походженням, долею, життєвими обставинами, вони були справжніми берегинями, віддавали сили і творчу енергію на розбудову власної землі. Це виразно підтверджує життєвий шлях представниці відомого роду Скоропадських, тітки останнього гетьмана України Павла Петровича Скоропадського Єлизавети Іванівни Скоропадської Милорадович ( ). Вона зробила для Полтави і загалом України так багато добра, що заслуговує на вдячну пам ять земляків. Життя Єлизавети Милорадович позначене перевагою найвищих громадських ідеалів, спрямованих на розбудову національної самобутності. Графиня була свідомою українкою, брала активну участь у діяльності полтавської громади, створенні недільних шкіл, виданні книг українською мовою. Є.Милорадович стала одним із фундаторів відомого Товариства імені Шевченка у Львові, яке тривалий час вважалося Українською Академією наук. Окремі аспекти діяльності Єлизавети Милорадович розглядалися сучасними вітчизняними дослідниками. Сукупність уже наявних розвідок дозволила визначити стан і особливості розробки проблеми, з ясувати основні тенденції її розвитку. Завідувачка відділу Чернігівського історичного музею ім. В.Тарновського Світлана Половнікова присвятила осмисленню постаті Є.Милорадович свої ґрунтовні студії [1]. Авторка у стислій формі висвітлила основні етапи життєвого шляху графині, проаналізувала її оточення і погляди, визначила активну участь у суспільно політичному житті Полтави. У статті Вікторії Філіппович розглянуто життєвий шлях та культурно просвітницьку діяльність патріотки Є.Милорадович, охарактеризована її участь у справах полтавської громади та досліджено внесок у розвиток освіти та шкільництва на Полтавщині [2]. Полтавський історик Тетяна Демиденко присвятила розвідку висвітленню ролі Є.Милорадович у контексті просвітницької діяльності полтавської громади [3]. У своїй статті дослідниця з ясувала походження видатної краянки, особливості формування її світогляду, родинне оточення, основну увагу зосередивши на аналізі суспільно культурницьких досягнень. Історик Наталія Семергей присвятила свою працю освітній діяльності полтавських «громадівців». Історик проаналізувала постать Є.Милорадович у контексті функціонування полтавської громади, визначила її роль у відкритті недільних шкіл, виданні книг, заснуванні бібліотеки для народу і проведенні народних читань, а також схарактеризувала доброчинну діяльність [4]. Отже, вітчизняних учених цікавили різні аспекти діяльності Є.Милорадович. Очевидно, настав час здійснити систематизоване дослідження місця і ролі Єлизавети Милорадович у національному культурному і соціально політичному житті другої половини ХІХ ст., зокрема у діяльності полтавської громади. Метою даної статті є висвітлити участь Єлизавети Милорадович у діяльності полтавської громади, проаналізувати її активну громадську позицію. У середині XIX ст. лібералізація суспільного життя, що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Осередками української інтелігенції стали громади напівлегальні організації української демократичної інтелігенції. Вони об єднували кращих представників національної

52 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 інтелігенції, громадських діячів, учених, літераторів, учителів, лікарів, письменників, студентів, учнів старших класів гімназій, ліберально налаштованих поміщиків. Серед основних завдань, які громадівці ставили перед собою, було одержання дозволу на навчання дітей українською мовою в початковій школі. Вони пробували офіційним шляхом домогтися рівноцінності у виданні букварів українською і російською мовами. Громади займалися культурно освітньою роботою, зокрема організацією недільних шкіл (безплатних навчальних закладів для дорослих у Російській імперії, які працювали в неділю та святкові дні й давали початкову освіту), публічних читань, видавали популярні книжки для народного читання, влаштовували театральні вистави, збирали й вивчали український фольклор і старожитності. У 1859 році в столиці імперії Санкт Петербурзі засновується українська громада культурно освітню організація, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа», навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М.Костомаров (написання монографічних досліджень та упорядковування збірників документальних джерел з історії України), В.Білозерський (видання публіцистичного та літературно художнього українознавчого журналу «Основа» українською та російською мовами), П.Куліш (заснування друкарні для видання українських книжок), Т.Шевченко (генератор визвольних ідей) і весь громадівський рух. Прикметно, що одним із засновників і редакторів «Основи» був український громадський діяч, журналіст, учений і педагог, кирило мефодієвець В.Білозерський ( ), протягом років учителював у Полтавському кадетському корпусі. Підтримуючи національне відродження, активно почала діяти інтелігенція. Громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Так розпочався рух, який став одним із основних духовних та ідеологічних витоків відродження національної ідеї. Полтавська громада виникла, найімовірніше, влітку 1861 року, коли почали проводитися щотижневі її збори [5,с.7]. Вона об єднала поодиноких, розпорошених людей культурно освітньої праці з різними суспільними настроями і поглядами навколо єдиної мети праця на користь народу. Полтавський гурток очолював Д.Пильчиков, котрий із 1846 по 1864 роки викладав історію в Полтавському Петровському кадетському корпусі, відомий письменник, педагог, організатор недільних шкіл, колишній член Кирило Мефодіївського братства і знайомий Т.Шевченка. Громада об єднувала невелике, близько 60 осіб, але активне коло полтавських інтелігентів. До неї входили: письменник, громадський діяч, педагог О.Кониський ( ), котрий працював чиновником губернського правління до 1861 року, протягом років працював діловодом у Г.Старицького, відомого діяча в судових справах; історик, педагог, викладач чоловічої гімназії в Полтаві Олександр Стронін ( ); син Петербурзького урядовця, громадський діяч, начальник поштово телеграфної станції Віктор Лобода ( ) (автор фарсу на три дії «Пройдисвіт шкубент», статті «О равнодушии нашем к собственной народности»); його дружина, письменниця (псевдонім «Кропива») С.Лобода (Пашківська) та інші. Навесні 1862 року Полтавська громада налічувала понад 60 чоловік. Ідеї громадівців захопили Є.Милорадович, виховану в українському дусі. Під впливом гуртка розвинулася в неї національна свідомість, вона стала покровителькою і натхненницею кожної акції, що впроваджувалася в життя громадівцями. Передовсім це стосувалося відродження національної школи. Під впливом людей з цього гуртка в Єлизавети Іванівни, як пише її біограф О.Кониський, «природжений національний інстинкт розвинувся до ступня свідомості» [6,с.70]. Д.Пильчиков у листі до В.Білозерського (1 серпня 1861 р.) називав графиню Милорадович «единственной из наших барынь в уровень нашего времени», високо цінуючи не лише її заможність, але й «нравственные качества» [7,с ]. Приблизно з літа 1861 року стали відбуватися регулярні щотижневі збори громади, здебільшого у В.Лободи, часом у Є.Милорадович. Їм передувала зроблена на початку 1861 року спроба оформити громаду організаційно. Для цього полтавському губернаторові було подано список осіб, які бажали створити товариство грамотності, а також проект статуту товариства. Він передбачав організацію нових шкіл та сприяння вже ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 існуючим, розповсюдження серед народу популярних книг, читання публічних лекцій тощо [8,с.219]. Саме у цій сфері діяльності активно заявила про себе Є.Милорадович. Питання про те, коли була відкрита перша недільна школа в Полтаві, залишається дискусійним. У нарисах «Из воспоминаний старого полтавца» О.Кониський писав, що в місті існував невеликий гурток молодих людей, до якого входили вчителі місцевої гімназії, кадетського корпусу і жіночого інституту та кілька чиновників. Цей гурток з ініціативи О.Строніна з властивими молодим людям переконаннями у власних силах і завзятістю взявся за справу відкриття недільних шкіл. Перша така школа для хлопчиків була організована в 1858 році при чоловічій гімназії під керівництвом О.Строніна. Викладачами у ній, крім дорослих, допускалися і кращі гімназисти 6 7 класів [9,с ]. Однак твердження про те, що полтавські недільні школи були створені в 1858 році, О.Кониський не підкріпив ніякими посиланнями на джерела. Більшість дослідників сходяться на тому, що перші недільні школи в Полтаві були створені в 1860 році. 24 квітня 1860 році у Полтаві була відкрита чоловіча недільна школа при чоловічій гімназії. Нею керував спочатку О.Стронін, а з 28 травня 1861 року В.Лобода [10,арк.307зв]. Активну участь у організації і діяльності цього навчального закладу взяли гімназисти. Клопотання про відкриття школи розпочалися в січні 1860 року, тобто через три місяці після того, як у Києві відкрилася перша в Росії недільна школа, ініційована передовими студентами, учасниками Харківсько Київського таємного товариства, і підтримувана М.Пироговим. Перша полтавська недільна школа становила собою доволі міцну організацію порівняно навіть із київськими недільними школами, кількість учнів у яких була в кілька разів меншою. Однак привертає увагу факт, що кошти школи, яка розміщувалася в чоловічій гімназії, були незначними. Це означає, що такі навчальні заклади потребували стабільної меценатської допомоги свідомих і небайдужих людей. Тому такі патріоти і благодійники, як Є.Милорадович, були конче потрібні недільним школам. В.Лобода залишив цікаві нотатки, присвячені школі. У них він висловив невдоволення щодо ставлення багатьох викладачів до своїх обов язків: деякі не завжди з являлися на роботу і часто спізнювалися, нічого не робили, навчання провадили різними методами, учнів між собою розподіляли випадково. Після відкриття цієї школи у Полтаві організували ще дві чоловічі недільні школи. 24 вересня 1861 року такий навчальний заклад було відкрито при Полтавському повітовому училищі, де освіту здобувало 118 учнів [11,арк.1]. 26 березня 1861 року у Полтаві з явилася безплатна щоденна школа при чоловічій гімназії. На навчання в ній уперше з явилося 50 учнів [12,с.26]. У березні 1862 року було відкрито недільну школу, на чолі якої стояв О.Кониський, а допомагали гімназисти. За матеріальної й організаторської допомоги Є.Милорадович у вересні 1861 року і в січні 1862 року в Полтаві діяли недільні школи: одна для дівчаток, інша змішана (для хлопчиків і дівчаток) була відкрита на околиці міста на Павленках у будинку волосної управи [13,с.56] і щоденна (вечірня) школа для хлопчиків, організована О.Кониським і С.Томашівським, яку графиня утримувала власним коштом. Єлизавета Іванівна сама ходила по школах і навчала дітей, а також полюбляла після занять співати зі школярами. В українському часописі «Основа» за 1862 рік про ці події написано так: «3 го вересня відкрито дівочу недільну школу. Хазяйнує у цій школі < > в. п. Милорадовичка щиро й працьовито, а учать дівчата з дівочої гімназії. У школі грошей і книжок доволі, доволі й учениць; записано 150. Через три тижні після дівочої школи заведена й хлоп яча недільна школа при повітовім училищі < > Тепер йде мова, щоб завести в Полтаві ще дві школи одну на Павленках, другу в Кобищанах» [14,с.52] (тобто, на околицях Полтави). У недільній школі при жіночому училищі було 164 учениць. За соціальним походженням вони розподілялися так: дворянок 4, вихідців із купецтва 11, козацтва 15, міщан 66, тимчасовозобов язаних селян 66, солдатських дітей 2. За віком учениці розподілялися наступним чином: від 7 до 15 років 124, від 15 до 21 років 31, від 21 до 40 років 9. За національним складом більшість учениць були українками. Коли постало питання про мову викладання, було вирішено провести опитування учениць. Зі 140 опитаних 123 висловились за навчання українською мовою, після чого вчителі О.Стронін, В.Лобода, О.Кониський перейшли на українську мову викладання. У недільній школі було чимало українських книжок: твори Т.Шевченка, Г.Квітки Основ яненка,

53 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Марка Вовчка, підручники і посібники українською мовою [15,с ]. Серед творів російських письменників читали «Ясну Поляну» Л.Толстого. Учні були різного віку і різної підготовки, тому їх належало об єднувати в один клас. Школярів розподіляли на дві групи: неписьменних і тих, хто вмів читати. Навчання проводилося у недільні і святкові дні. Згідно з умовами, що поставила влада перед відкриттям шкіл, перша година занять присвячувалася віровченню, а дві наступні години відводилися виключно читанню й навчанню письма та арифметики. У недільних школах багато уваги приділялося позашкільному навчанню, яке передбачало народні лекції і читання творів, крім зазначених вище класиків української літератури Т.Шевченка, Г.Квітки Основ яненка, Марка Вовчка, ще й твори М.Гоголя, О.Пушкіна та інших. Д.Пильчиков організував лекції з історії українського народу, географії та природознавства рідного краю. Відомий на той час факт, що, викладаючи історію України, педагог подавав її за схемою суцільного історичного процесу: київський, галицький, литовський, польський періоди, козаччина, доба Богдана Хмельницького, заселення Південної України тощо. Вивчення творів українських письменників, відомості з української історії зворушували думки дітей і дорослих, формували їх національну свідомість, викликало інтерес до проблем громадського життя. Звісно, це не могло не турбувати імперську владу. Однак недільні школи користувалися популярністю серед населення. Коли у 1861 році в Полтаві працювало вже 5 недільних, 2 суботніх і 1 щоденна школи, організатори і покровителі шкіл створили загальну шкільну раду, до якої входили також представники від кожного навчального закладу, а саме Є.Милорадович, О.Кониський, Д.Пильчиков, В.Лобода, О.Стронін, В.Щелкан, С.Томашівський та інші. Загальна шкільна рада жодним чином не обмежувала автономію кожної шкільної ради. У загальній шкільній раді навчальні заклади для дівчаток представляла Є.Милорадович. Рада функціонувала зі згоди губернатора Олександра Павловича Волкова, її засідання відбувалося щотижня. Як правило, на засіданнях ради обговорювали кращі методики навчання грамоті, способи поліпшення роботи шкіл тощо. Каса ради становила 600 рублів. Важливим напрямом діяльності полтавських громадівців було влаштування публічних лекцій, народних читань, відкриття бібліотек і книгарень. Такі заходи почали приваблювати в недільні школи нову аудиторію стали приходити люди похилого віку, навіть дуже літні, просячи «навчити чого небудь». За допомогою Є.Милорадович загальна шкільна рада організувала читальню для міщан (так звану «Народну бібліотеку»), де бібліотекарем був О.Кониський. У 1861 році полтавська громада почала організовувати для народу «прилюдні відчити» (науково популярні читання) (по 3 коп. за вхід), де з лекціями виступали Д.Пильчиков, О.Кониський та О.Стронін, І.Щетинська. Народні читання, як правило, проводилися від до години у святкові і недільні дні. Публічні лекції, тематика яких була різноманітною (наприклад, творчість Т.Шевченка, бесіди з фізики, хімії, педагогіки, інформація про державний устрій різних народів, гумор, читання творів Є.Гребінки і Л.Глібова), мали на меті передати зібрані від відвідування їх кошти на допомогу недільним школам, бібліотекам Полтавської гімназії і Полтавського жіночого училища, бідним гімназистам. Для налагодження відносин із населенням краю О.Кониський подорожував по навколишніх селах. Протягом років він відвідав Старі Санжари, Мачухи, Млини. Спостерігаючи здирства панів, О.Кониський радив сільським громадам закласти позичкову касу для поліпшення роботи лікарні, турбувався про школи, спонукаючи у ній навчати по українськи. Полтавські громадівці поширювали твори Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка. Вони, разом з Є.Милорадович, організували молебень по Т.Шевченкові. Шостого (18) травня 1861 року в день перепоховання Т.Шевченка на спомин про перевезення тіла поета в Україну громадівці та Є.Милорадович ініціювали посадження дуба, що росте й донині. Це перший в Україні живий пам ятник поетові. Дуб уособлює міць духу і характеру Т.Шевченка, незламність його переконань. У день смерті Великого Кобзаря 26 (10) березня 1861 року сумна звістка про це донеслася і до Полтави. Члени Громади постановили в день похорону відслужити в Успенській соборній церкві урочистий молебень, але отець ключар відмовився правити панахиду по «політичному злочинцеві» ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Дозвіл дав єпископ Полтавський Олександр (Іван Павлович Андроник), відомий тим, що в 1856 році спорудив пам ятну плиту над могилою кошового Петра Калнишевського в Соловецькому монастирі. Панахиду було відправлено 28 лютого у Стрітенській церкві в присутності великої кількості людей. А потім відбулося посадження дуба. Український театрознавець і театральний критик Всеволод Чаговець у нарисі «Біля могили Шевченка», надрукованому у 1928 році, писав: «Багатолюдна процесія шанувальників і прихильників поета пройшла через усе місто, несучи на плечах велетенський, могутній, розлогий, зрубаний під самий корінь дуб. І стовбур його, і гілля були прикрашені різними національними емблемами, бо велелюдний натовп уособлював у собі всю Україну, що оплакувала свого поета борця. Демонстранти дійшли до пам ятника Полтавської битви, і вже тут їх розсіяли війська. Були проведені арешти і екзекуції, причому, за переказами, тілесному покаранню була піддана навіть одна з представниць дворянського стану Милорадович за особливу діяльну участь в організації «похорон дуба». Ще років з двадцять п ять тому в полтавських старожилів можна було зустріти портрети Тараса Шевченка в рамці з дубових гілок [16,с.22 23]. Тоді, коли труна з тілом Кобзаря дісталася Києва, члени полтавської громади в урочистій обстановці, у присутності панів, козаків, кріпаків, міщан і купців, посадили дуб над дорогою, що розміщувався на околиці Павленок за річечкою Тарапунькою, відтоді він став місцем ушанування пам яті народного поета. Акція висадження дуба символізувала участь у проводах Т.Шевченка у вічне життя і водночас являла собою заповіт нащадкам любити свого національного пророка. Разом із виявом палкої любові це був мужній крок полтавських патріотів, який засвідчив їхню готовність до боротьби за утвердження Шевченкових ідеалів. Є.Милорадович планувала видавати власну газету «Нива». За приклад було взято «Чернігівський листок» видання чернігівських громадівців. Громада у вирішенні цього питання покладалася на авторитет графині Милорадович, яка мала домогтися в губернатора дозволу на видання «Ниви». Однак надії виявилися марними, і видання газети так і залишилося в проекті громадівців. В.Лобода запропонував відзначити Різдво 1862 року своєрідною демонстрацією: громада мала намір ходити з колядою до всіх визначних осіб Полтави, починаючи з губернатора. Та колядування не відбулося: напередодні Різдва одержали популярну тоді в Росії французьку газету «Independence Belge» зі статтею про Полтаву. Стаття, інспірована, можливо, губернатором [17,с.77], містила прозорий натяк на Є.Милорадович. Газета потрапила до Санкт Петербурга і спричинила там переполох. Вигадка газетного аноніма про намір Є.Милорадович відродити в Полтаві гетьманство болісно вразила жінку. Тоді ж В.Лобода одержав повідомлення з Міністерства внутрішніх справ про переведення його до Смоленська. Єлизавета Іванівна у листі до В.Лободи тактовно відрадила громадівцям ходити з колядою. За рядками листа Єлизавета Іванівна постає жінкою розсудливою, певною у своїх переконаннях, здатною опанувати себе й ситуацію. Графиня змушена була давати пояснення полковникові жандармського корпусу Бєлову. Він доповідав з Полтави 22 лютого 1862 року, що громада збиралася в поміщика Олександра Сахновича і начальника телеграфу Віктора Лободи за участю Олександра Кониського, Палкіна, Івана Криштофа та ін. На зборах громадівці обговорювали питання про запровадження української мови, поширення грамотності й відродження національних звичаїв. Поміщика О.Сахновича називали «кошовим». Полтавська громада намагалася сприяти відновленню та розвитку української культури, освіти, письменства. Вона була однією з найбільших організацій українського національного руху. Вплив її виходив далеко поза межі Полтавщини і розповсюджувався по всій Росії. Новітні дослідження стверджують активну роль лівобережно українського (полтавського й чернігівського) дворянства в українському національно політичному русі. Тож не дивно, що національно просвітницька діяльність Є.Милорадович наражалася на великі перешкоди з боку місцевої влади. Губернатор О.Волков і жандармський полковник Бєлов щоразу посилали скарги до Петербурга на «сепаратистів». Цінним джерелом відомостей щодо вільнолюбних патріотичних поглядів графині є доповідні Бєлова. Подаючи рапорт на ім я шефа жандармів князя Долгорукова, він зазначав, що велику родину В.Лободи, який перебував на засланні, Єлизавета Іванівна утримувала

54 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 своїм коштом. Допомога ця була настільки значною, що дружина В.Лободи змогла виїхати лікуватися за кордон. Поширювалися чутки, що з метою самої громади є відокремлення України від Росії й відновлення гетьманства. Це було підставою для звинувачення слідчою комісією громадівців у політичному злочині. Є.Милорадович мала формально відмовитися від участі в організації, а також від редагування газети «Нива». У кінці 1863 року приватний пристав Стафієвський, якого київський генерал губернатор Аненков послав у Харківську та Полтавську губернії «для наблюдения над направлением умов, мнений и вообще желаний малороссийской нации в целом», засвідчив, що Єлизавета Іванівна залишилась, як то кажуть, на виду: «В Полтаве гнездо неблагонамеренных, руководимое г жой Милорадович и ее приближенными, слишком сжато и не уходит из глаз правительства». Того ж року графиня «с политической целью, по интересам громад» [18,с.81], як писав пристав, була в Києві, де зустрічалася з Володимиром Антоновичем. Згідно з донесенням генерал ад ютанта Анненкова, серед осіб, котрі співчували українофільству, були помічені «как руководители партии, проживающие в Полтаве: учитель Пильчиков, агент литератора Кулиша Трунов и г жа Милорадович за ними учреждено особое наблюдение» [19,с.218]. Події початку 1860 х років викликали ажіотаж у мешканців тихої Полтави. Після розгрому громади серед обивателів почали ширитися всілякі чутки і легенди, а найперше про Є.Милорадович. Активна участь графині у громадському русі, а потім знеохота і депресія викликали серед полтавців різні здогади для пояснення такої раптово зміни. Поширювалися неймовірні чутки, що її в Петербурзі відшмагали різками. Сама ж вона розповіді про себе сприймала байдуже, зауважувала, що говорять, нібито її засилають кудись, відвозять жандарми в Петербург, запроторюють у божевільню. Єлизавета Іванівна спростувала плітки у досить оригінальний спосіб: показувала знайомим фотографії відповідних частин тіла, причому, без слідів побоїв. На цій справі, яку розглядало жандармське управління, є автограф імператора Олександра II французькою мовою: «Який цинізм!». Зрештою, 18 липня 1863 року царським самодержавством було проголошено сумнозвісний Валуєвський циркуляр таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялася публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури. Оголошення Валуєвського циркуляра болісно позначилося на діяльності полтавських громадівців. Після поширення чуток про те, що нібито Є.Милорадович прагне відновити українське гетьманство, відбулися їх арешти і висилки: були репресовані О.Кониський, О.Стронін, В.Лобода, В.Щелкан та ін. Спочатку російський уряд не звертав особливої уваги на зростання національного руху 60 х років, вважаючи, що він ставить собі виключно літературні й культурно просвітницькі завдання. Однак скоро таке ставлення різко змінилося: почалася кампанія проти українського культурного руху, шкільництва тощо. Спад хвилі революційного руху в кінці років, наступ реакції позначився на громадському житті краю. Ще в грудні 1861 року В.Лободу призначили на роботу в Смоленськ (виїхав у травні 1862 року). У червні 1862 року звільнено з роботи О.Строніна, у серпні В.Щелкана вислано до Астрахані. Наприкінці літа 1862 року були заарештовані В.Лобода, О.Стронін і після суду заслані у віддалені губернії. Згодом така ж доля спіткала О.Кониського. Він був висланий у Вологду, потім у місто Тотьму (Вологодської губернії). Оскільки Є.Милорадович щедро допомагала українському шкільництву, видавництву, брала активну участь у роботі ради недільних шкіл, то її теж не оминула увага російського уряду. Графиню звинуватили у створенні таємного товариства, метою якого є реставрація гетьманського правління. Звісно, в цьому звинуваченні роль відіграло те, що вона походила з роду гетьмана Скоропадського. У рапорті полковника жандармів Бєлова від 23 лютого 1862 року зазначалося, що Є.Милорадович участі в громаді вже не бере і з неї навіть формально вибула [5,с.51]. Незважаючи на це, вона постійно перебувала в полі зору влади ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Унаслідок цих репресій у розвитку культурного руху настав певний «антракт», який затягнувся аж до початку 70 х років ХІХ ст. Під впливом політичної реакції значна частина українського шляхетства позбулася свого українофільства. Та поміж окремих нечисленних представників дворянства (Г.Галаган, В.Тарнавський), котрі продовжували підтримувати національний рух хх років, дослідники називають ім я краянки графині Є.Милорадович. Громадський діяч О.Хропаль з цього приводу вказував: «Звісно, панська вдача, найпаче її чоловік і відносини до полтавської аристократії, не давали Єлизаветі Іванівні виступити цілком демократично так, як би вона того бажала; одначе ж не вважаючи на все те, не вважаючи на всі ті прикрості, які заподіяв їй губернатор Волков і жандарм Бєлов, двері її господи ніколи не були замкнені задля «українофілів» [20,с.57]. У 1863 році Є.Милорадович приїздила до Києва, де шукала гувернера для малолітнього сина. У Києві Є.Милорадович активно спілкувалася з молоддю, в гостях у неї були її земляки, студенти громадівці Синявський, Дерев янко, Григорій Стрижевський, вихованці полтавських гімназій. Г.Стрижевський на запрошення графині виховував її сина. Подорож Єлизавети Іванівни у серпні 1863 року до Києва знову активізувала поліційний нагляд за нею. Бєлов у рапорті III відділу навіть пропонував вислати її як небезпечну особу за межі Полтавщини. За тих умов було важко продовжувати українську справу, особливо після заборони друкування українських книжок. Однак Є.Милорадович це не злякало, і свою культурницьку справу вона продовжувала. Насамкінець слід сказати, що роль громади і громадівських шкіл у суспільно політичному, культурницькому житті Полтави влучно визначив один із активних тогочасних діячів О.Кониський, котрий у 1861 році писав: «Тут життя (в Полтаві І.П.) станове у всій його величі, з усіма йому притаманними рисами, що наводить часто глибокий смуток і тугу. Правда, і в Полтаві є громадське розумне життя, якщо тільки так можна назвати життя невеликого кола людей, котрі невсипуще трудяться словом і ділом для блага спільного. Ці люди створили жіночу гімназію, якою Полтава гордиться, дві чоловічих і одну жіночу недільні школи; чоловічу і жіночу суботні єврейські школи» [21,с.12]. Це означає, що в тогочасній Полтаві діяла плеяда небайдужих, активних і свідомих людей, котрі своєю працею і покликанням торували шлях змін, реформ і своєю діяльністю дбали про поліпшення життя простих людей, запалювали в них потребу в знаннях, освіті і вихованні. Отже, в добу заборони українського слова полтавські просвітяни з особливою заповзятістю вирішили виступити проти царських законів, захистити рідну українську мову, відстояти її авторитет. Бездоганним взірцем такої самовідданої боротьби слугує життєва позиція Є.Милорадович. Вона була щирою українкою, любила полтавський край і зробила чимало добрих справ. Серед організаторів освітянських закладів Єлизавета Іванівна була безкорисливим фундатором. Список використаних джерел 1. Половнікова С. Волелюбна пані Милорадович / С.Половнікова // Жінка С Філіпович В. Життєвий шлях та культурно просвітницька діяльність Єлизавети Милорядович / В.Филипович // Педагогічні науки: Збірник наукових праць. Полтава, Вип. 1. С Демиденко Т. Єлизавета Милорадович у просвітницькій діяльності полтавської інтелігенції (50 60 ті роки ХІХ ст.) / Т.Демиденко // Слов янський збірник. Полтава: Слов янський клуб, Випуск 5. С Семергей Н. Освітня діяльність полтавських «громадівців» / Н.Семергей // Рідний край С Гніп М. Громадський рух 1860 рр. Полтавська громада / М.Гніп. Х.: Держ. в во України, Кн.І. 235 с. 6. К. Єлизавета Іванівна Милорадовичка / К. // Зоря С Дудко В. Полтавська громада початку 1860 х років у листах Дмитра Пильчикова до Василя Білозерського / В.Дудко // Київська старовина С Громади // Полтавщина: Енциклопедичний довідник / Відп. ред. А.В. Кудрицький. К.: Українська Енциклопедія імені М.П. Бажана, С Из воспоминаний старого полтавца // Киевская старина С Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі ЦДІАК України). Ф.707. Оп.27. Спр ЦДІАК України. Ф.707. Оп.27. Спр.220.

55 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Конисский А. Мужская ежедневная школа в Полтаве / А.Конисский // Черниговский листок С Граховецкий Д. Перші недільні школи на Полтавщині та їх діячі ( ) / Д.Граховецький // Україна Кн.IV. С Переходовец О. З Полтави / О.Переходовец // Основа Лютий С Жураковский Г.Е. Из истории просвещения в дореволюционной России / Геннадий Эдуардович Жураковский. М.: Педагогика, с. 16. Чаговец Вс. У могилы Шевченка (Исторические повествования) / Всеволод Чаговец. К.: Трест «Киев Печать», с. 17. Смоляр Л. Участь жіноцтва в діяльності громад / Л.Смоляр // Сучасність С Розумний М. Гетьманша / М.Розумний // Наука і суспільство С Политические процессы 60 х гг. М.: Гос. из во, с. 20. Хропаль. С Полтави 15 (27) марця р (Похорон Єлизавети Іванівни Милорадовички) // Правда С Конисский А. Из Полтавы / А.Конисский // Черниговский листок С Петренко И.Н. Участие Елизаветы Милорадович в деятельности полтавской громады (60 е годы ХІХ в.) Проанализировано активное участие известной украинской дворянки, меценатки, общественной деятельницы, одной из когорты основателей Общества имени Шевченко Елизаветы Ивановны Скоропадской Милорадович в деятельности полтавской громады. Исследовано ее политические взгляды и акцентировано внимание на активной общественной позиции. Ключевые слова: Елизавета Милорадович, интеллигенция, громадовское движение, полтавская громада, воскресные школы, народные библиотеки. Petrenko, I.M. Elizabeth Miloradovich s participation in activity of the Poltava fellowship (60 th years of ХІХ of century) Active participation of the known Ukrainian noblewoman, the philanthropist, the public fi gure, one of a cohort of founders of Society of a name Shevchenko Elizabeth Ivanovna Skoropadskoy Miloradovich in activity of the Poltava fellowship analysed. It is investigated its political views and the attention is focused on an active public position. Key words: Elizabeth Miloradovich, intellectuals, fellowship movement, Poltava fellowship, Sunday schools, national libraries. УДК Євменчук О.В. Духовна спадщина Григорія Олексійовича Коваленка та її вплив на піднесення свідомості та культури українського народу (кінець ХІХ початок ХХ ст.) Подано огляд найяскравіших сторінок життя та творчості українського письменника, художника, етнографа, популяризатора українського слова Григорія Олексійовича Коваленка. Проаналізовано основні праці та їх вплив на піднесення свідомості та культури українського народу (кінець ХІХ початок ХХ ст.). Ключові слова: Григорій Коваленко, Грицько Коваленко, історія України. Ім я Григорія Олексійовича Коваленка ( рр.) одне з найславетніших імен серед великої кількості полтавців, що в усі часи прославляли українську науку, письменство, мистецтво. Він увійшов в історію української культури і літератури як видатний письменник, художник, етнограф, популяризатор нових наукових знань, патріот і непохитний борець за свободу своєї вітчизни. Його ім я одне з найяскравіших в історії просвітництва на Полтавщині. Тут, в селі Липняки Переяславського повіту Полтавської губернії, у сім ї з старими козацькими традиціями, серед барвистого народного побуту пройшло дитинство майбутнього автора «Української історії» Грицька Коваленка (так він найчастіше підписував свої твори). Діяльність та творча спадщина Григорія Олексійовича Коваленка, на сьогодні, мало досліджені й широкому загалу не відомі. Єдиними дослідниками його життєвого та творчого шляху були П.П. Ротач та О.П. Юрченка [1,с.51 58]. В час, коли з являються перші спроби в українській політичній думці глибокого самокритичного осмислення політичного розвитку українського народу, в час коли ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 міцно сповита Україна все ж зростала на свідомих силах і своєму письменстві розробляла насушні питання національно громадського життя, коли придушена українська свідомість протискувалась крізь мури заборон та кликала людей до роботи на ниві народній в цей час і розпочинається громадсько культурна діяльність Григорія Коваленка. Після закінчення Полтавської фельдшерської школи у 1886 році, Григорій Олексійович Коваленко чотири роки працює земським фельдшером, вчителює в селі Дем янець, збирає етнографічні матеріали. У нього прокидається у нього інтерес до малювання та фольклору. А роки праці на посаді земського фельдшера привернули його серце до народу, розширили національну свідомість. Там Коваленко у повній мірі побачив і відчув лихо, сваволю чиновництва, процвітання забобонів. Пізніше ці враження втілилися в його оповіданнях «Вишнівська справа», «Ворожка», «Народні пісні» [2,с.1 50]. В 1890 році Григорій Олексійович Коваленко переїздить до Москви, де протягом п яти років працює у клініці Московського університету. Тут і розпочинає він свою літературну діяльність. В 1891 р. вміщує в «Этнографическом обозрении» свою першу наукову працю «О народной медицине в Переяславском уезде Полтавской губернии». Того ж року починає співпрацю з львівськими часописами «Зоря» (тоді це був справді загальноукраїнський часопис, який намагався висвітлювати літературний процес в його повноті та багатогранності), «Дзвінок» (український ілюстрований двотижневик для дітей та молоді) та ін. Він надсилав туди свої вірші, статті, малюнки ілюстрації до творів Т.Г. Шевченка. Повернувшись на рідну Україну Коваленко поселяється в Чернігові, а в 1896 р. молодий літератор, за допомогою Б.Д. Грінченка, влаштовується секретарем у Чернігівську земську управу. Тут Григорій Олексійович Коваленко відразу поринає у громадське й культурне життя міста. Ці роки були яскравою сторінкою літературно громадського життя Чернігова, в цей час в місті працювали Л.І. Глібов, М.К. Вороний, а згодом і М.М. Коцюбинський. Вони брали активну участь у роботі Громади. Літературне життя того часу визначалось суспільними процесами, які відбувались у цей час в країні і тією громадською діяльністю, якою займалися художники слова, хоча це і нелегко було робити, бо за ними постійно стежили жандарми і поліція. Все це спрямовувалось проти прогресивної інтелігенції Чернігівщини. Але письменники Чернігова багато зробили для розвитку літератури не лише свого регіону, а й України. Саме в Чернігові проявилась вся багатогранність обдарувань Коваленка. У вільний від роботи час він займається громадською діяльністю, був він і художником, літературознавцем, фольклористом, прозаїком. У серії книжок для народу була надрукована збірка оповідань Коваленка «Правдиве слово». Він також створює драматургічну поему з життя еллінів «Зоя». Крім того, виявляє неабиякі художні здібності. Його малюнки з являлися в багатьох журналах, виходили у вигляді поштових листівок. Першим опублікованим малюнком було зображення могили Т.Г. Шевченка. Художник створив портрети багатьох українських письменників: Г.Ф. Квітки Основ яненка, П.О. Куліша, Т.Г. Шевченка, Є.П. Гребінки. Особливо шанобливо ставився Григорій Олексійович Коваленко до Великого Кобзаря. Як сказав П.Ротач, він ніби обирає Шевченка в духовні поводирі. Григорій Олексійович звертається до всіх літераторів і літературознавців з пропозицією ознайомитися з архівом відділення в Петербурзі, де зберігалося багато ще невідомих рукописів, малюнків, листів Т.Г. Шевченка. Для нього Т.Г. Шевченко це «новий великий пророк, призваний будити народ від сну, рабства і смерті». Григорій Олексійович Коваленко не просто любив великого поета, а добре знався на його творчості. Так, у журналі «Киевская старина» (1897 р.) М.І. Стороженко опублікував незакінчену поему «Слов янам», заявивши, що вона написана Т.Г. Шевченком. Григорій Олексійович Коваленко спростовує висновки вже відомого на той час письменника: «Може хтось писав цю поему під впливом Шевченка, тільки то був не сам Т.Г. Шевченко» [3,с.439]. Також в журналі «Зоря» постійно публікуються його ілюстрації до поем Т.Г. Шевченка. Григорій Олексійович Коваленко стає активним співробітником видавництва Б.Д. Грінченка, яке, незважаючи на цензурні зашморги, розпочинає свою роботу в Чернігові з 1894 року. Це було справді народне видавництво, за дуже короткий термін було випущено, для народного читання, 23 книжки з різних галузей науки і культури,

56 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 які мали велике значення для підвищення загальноосвітнього та культурного рівня українського народу. Серед них вірші Т.Шевченка, оповідання М.Коцюбинського, приказки Є.Гребінки, байки Л.Глібова, оповідання Ю.Федьковича. Тут побачили світ і праці Григорія Коваленка на медичні теми, науково популярні брошури, які були викликані бажанням піднести свідомість, культуру народу та поліпшити умови селянського життя [4,с.14]. Як підкреслював Іван Франко такі популярні видання несли народові не лише знання, а й «те розуміння, що українською мовою можна писати про всякі справи, що вона здатна й до книжки й до науки» [5,с.1 40]. В них проявилася ще одна грань таланту Григорія Олексійовича Коваленка: вміння просто і популярно розповісти читачеві про непрості проблеми. Його книжечки виходили величезним для того часу тиражем до 18 тисяч примірників. У невеличких за обсягом виданнях він зумів доступно дати всю необхідну пересічному читачеві інформацію. До народної книгозбірні, що її видавав Б.Грінченко, Григорій Олексійович подав і свої твори, зокрема, збірку оповідань і поем «Правдиве слово», нариси «Іван Котляревський», «Євген Гребінка», серію літературних портретів українських письменників [6,с.1 29]. Григорій Олексійович Коваленко плідно працював на терені фольклористики й етнографії. Глибоким знанням українських звичаїв і побуту пройняті його численні оповідання. Як дослідника й літературознавця Григорія Олексійовича Коваленка цікавила доля багатьох маловідомих діячів культури. Він з радістю приймає пропозицію «Киевской старины» зібрати матеріал про українського етнографа й народного лікаря С.Д. Носа та готує про нього матеріал [7,с.3 6]. Але основною справою свого життя вважав Григорій Олексійович Коваленко освіту народу. Він уболівав за видання літератури українською мовою: «Видано наших книжок дуже мало, винні тут не лише цензурні перепони, але й ми самі Зумів же видати Б.Д. Грінченко більш як 20 книжок Нам треба наукових книжок, нехай би добрі люди складали та перекладали їх це не дуже трудна річ. Часи поліпшають і хмари розійдуться тільки тоді, коли ми самі потроху, своїми силами розженемо ті хмари щоденною працею, ніколи не забуваючи своїх обов язків до народної освіти». [8,с.438]. В 1905 р. Григорій Олексійович Коваленко переїздить до Полтави. Тут він працює службовцем у міській думі аж до 1917 р., ні на мить не припиняючи громадської та літературної діяльності. З 1905 року Григорій Коваленко, спільно з М.Дмитрієвим та П.Мирним, видає тижневик «Рідний край» єдиний орган Полтави, того часу, що виголошував настрої та думки свідомої української інтелігенції. Тут він вміщує заборонені цензурою твори Лесі Українки, Панаса Мирного, Олени Пчілки, Івана Нечуя Левицького і за це в 1907 р. зазнає судових переслідувань). Коваленко бере участь у редагуванні та виданні медично природничого журналу «Життя і знання» (в рр. «Вісник життя і знання»). В цьому журналі він друкував свої твори під символічним підписом «К.Вільний». Співпрацює в губернській вченій архівній комісії, виступає з лекціями, готує літературні вечори. Водночас він активно проводить етнографічні дослідження. В «Этнографическом обозрении» виходять його праці: «О народной медицине в Переяславском уезде Полтавской губернии», «К народной медицине малороссов». «Деякі риси українського стилю в зв язку з питанням походження української хати». Ці видання адресувались всім, хто дбав про освіту, здорове життя і кращу долю народу. Такий напрямок не припав до смаку владі, восени 1914 року журнал «Життя і знання» було закрито. Тема історії України одна з домінуючих у літературній творчості Григорія Коваленка. У 1906 році письменник робить перші спроби популяризувати історію українського народу виходить друком його праця «Українська історія. Оповідання з історії України», що призначалася в основному слухачам недільних шкіл. Як зауважував сам Григорій Олексійович Коваленко, поспішити його з написанням змусила нагальна потреба в книжках «про українське минуле життє, про долю нашого народу». Вийшла книжка без ілюстрацій з невеликою кількістю портретів, але розійшлася швидко і знайшла свого читача. «Українська історія. Оповідання з історії України з найдавніших до нових часів з вступним словом про Всесвітню історію» видання 1912 р. відрізняється від попереднього не лише кількістю ілюстрацій [9,с.1 240]. Цю працю Григорій Олексійович Коваленко значно переробив і доповнив, завдяки чому вона могла задовольнити більш ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 вимогливого читача. Першим, серед авторів навчальних книг з історії України, Григорій Олексійович Коваленко зробив у вступі короткий огляд всесвітньої історії. Він виклав події, що відбулися у світі від появи людини до кінця І тисячоліття нашої ери. І хоча розповідь обмежена обсягом, вона не справляє враження стислого, схематичного переказу. Це самостійне переосмислення світового історичного процесу талановитим майстром художнього слова, написане дохідливою мовою дитячого письменника. Такий вступ дає можливість дітям та малоосвіченим дорослим відчути історію України частиною історії людства, порівнювати, протиставляти, робити висновки. Хоча Григорій Олексійович Коваленко, як автор «Української історії», уникає розгляду проблемних питань історії свого народу, все ж відчутні в його поглядах антиросійські думки. Так, возз єднання з Росією, на його думку, саме по собі було вимушеним кроком, призвело до значного погіршення становища основної маси населення, до занепаду української культури. Характер книги не зобов язував його до обов язкової доказовості тверджень та висновків, що зумовило деяку декларативність викладу. Значна частина цього видання присвячена розвитку української культури. На думку Григорія Олексійовича Коваленка: «з усіх скарбів, що зосталися народові, найціннішим є його слово: воно не дало загинути народові, воно врятувало його. Україна втратила все: автономію, суди, свої виборні уряди, інтелігенцію, освіту. Лише народ в своїй усній творчості зберіг українську мову і надії на відродження». Григорій Олексійович Коваленко в своїй «Українській історії» зовсім не вдається до фольклору, не використовує його ні як історичне джерело, ні для підтвердження своїх думок чи посилення викладу. Книга написана такою образною, живою українською мовою, що вплив народної творчості відчувається практично в кожному рядку тексту. Коваленко володів чудовим даром умінням надзвичайно просто і популярно розповідати про непрості проблеми. Не маючи не лише спеціальної історичної освіти, а й великого педагогічного досвіду, він зумів зробити значний внесок у популяризацію української історії серед широких верств населення. Його «Українська історія» не просто легко читалась та запам ятовувалась, вона впливала на розум і почуття читача, спонукаючи його до подальшого поглибленого вивчення історії своєї Батьківщини. Ці підручники неодноразово перевидавались, в тому числі і в наш час [10,с.1 202], і до сьогодні не втратили своєї цінності, як і погляти Григорія Коваленка палкого прихильника освіти, поборника викладання рідною мовою. 24 лютого 1911 р. на засіданні Київського тимчасового комітету в справах друку розглядалася невелика за обсягом праця Григорія Олексійовича Коваленка «Про кріпацьку неволю, як вона настала і як зникла» [11,с.1 64]. В ній давалася характеристика становища українських селян від Київської Русі до кінця ХІХ ст. На думку Григорія Олексійовича Коваленка, приєднання України до Росії призвело до значного погіршення становища селянства, повного його закріпачення. Багато говорить Григорій Олексійович Коваленко у своїй праці й про освіту, він вважає, що «школи були чужі для народу як тому, що там була чужа мова й порядки, так і тому, що нові школи влаштовувались здебільшого не для народу, а для панів». Свої думки суспільно культурного діяча, громадянина, патріота країни Коваленко викладає у публіцистично критичних творах, які перейняті уболіванням за долю України, її культуру, літературу, прагнення піднести її до рівня високорозвинених європейських країн. До таких спроб слід віднести і одну з найголовніших праць Г.Коваленка «Людина і громада. Думки про добро і правду» [12,с.1 50]. Зміст цієї книги заслуговує особливої уваги, тому зупинимось на ній докладніше, вдаючись до цитувань найважливіших фрагментів. «Тільки той народ мав і має добре право, добрі закони, котрий боровся за право і готовий на кожному місці його боронити. У старину таким народом був римський. З нових народів більше здатності до правного розвитку виявили народи романські і германські. З рідних нам слов янських народів поляки виявили чималу байдужість до права. Найбільше через те й загинула Польша. Поляки хотіли панувати над поневоленими народами; через те не могло бути справедливості, а без неї не було й права Народ український виявив байдужість до права і через те терпів багато лиха. Громадський лад можна збудувати тільки на міцних підвалинах права, а без того не буде ладу, а народ без ладу (організації) не матиме сили, і тоді його легко подужають сусіди. Хто сам у себе не зможе завести доброго ладу, у того заводять лад сусіди, тільки на свою, а не на його користь!».

57 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Він робить висновок, що одна з найгостріших проблем утвердження українського національного характеру це вкрай слабка правосвідомість народу. А нерідко повна її відсутність. Українці добре працюють під чиїмось керівництвом, «у чужих товариствах і громадах. Там вони добрі, коректні, додержують статутів, постанов і всіх принципів права, звичаю й моралі». Але як тільки вони отримують можливість вільної організації свого життя, своєї праці, «то часто сваряться, з гіркотою констатує Г.Коваленко, не додержують права, не шанують права громади й товаришів, і кожний хоче бути найстаршим. Чинять одне одному кривду і шкоду, гублять коректність, яку мали між чужинцями. Кожний думає «помститися», «не попустити» такому то, хоч би й прийшлося покликати на поміч орду, хоч би від того сама справа нашого народу гинула. Становище кожного з їх неможливо тяжке. Ніхто не певний свого права, своїх заслуг, праці, хисту, честі. Серед такого безладдя не бачать іншого виходу, як досягти становища найстаршого, впертися вгору, або махнути на все рукою і йти до чужинців у надії знайти там признання своїх хоч малих прав і своєї честі». Вчений далекий від того, щоб стверджувати, що українці «лихі люди». Ні, вони, навпаки, «добрі і дотепні», однак впорядковувати свого громадського життя не вміють, не навчились. Зі всього цього аж ніяк не випливає, що український народ повинен шукати собі чужинців, щоб ті вчили його уму розуму. Г.Коваленко підводить до зовсім іншого висновку, яким і завершуємо цей виклад: «Народ лише тоді досягне кращої долі, коли в підвалини своєї культури, свого відродження положить право, буде його поважати й за нього боротися». Коли на початку Першої світової війни Григорія Олексійовича Коваленка було на короткий період заарештовано, у нього виникло бажання переїхати до Києва. Та це не вдалося, й він працює, взявши «на себе всякі обов язки: допомоги сім ям вояків, комітет союза городів та допомога біженцям». В 1917 р. Григорій Олексійович Коваленко був обраний на посаду інспектора позашкільної освіти Полтавської губернії. В рр. читав лекції з історії та гігієни на різних курсах для дорослих. За радянських часів займався дослідженням життєдіяльності Г.С. Сковороди, І.П. Котляревського, Є.П. Гребінки, а також редакторською та літературно мистецькою діяльністю. Мали просвітнє значення і його малярські твори серія портретів українських гетьманів і письменників. Окремі його картини експонуються в музеях Чернігова і Полтави. В роки революції та пізніше твори Григорія Коваленка виходили в Києві, Полтаві, Черкасах. Це «Людина і громада», «Жарти життя», «Українська історія», «Григорій Сковорода» та ін. В цей час письменник розпочав працю над своїм найбільшим художнім твором романом «Мрія давніх літ» та повістю з доісторичного минулого України «Дажбожі діти». А в останні роки свого життя написав ще й повість «Над Десною», яка була опублікована у 1993 році. Дуже багато живописних полотен та літературних творів Г.Коваленко присвятив видатному українському кобзареві Т.Г. Шевченку [13,с.1 32]. Як сказав П.Ротач «Обравши Шевченка в духовні поводирі, Коваленко чесно і твердо пройшов свій шлях» [14,с ]. Українську революцію письменник і громадський діяч вітав як здійснення тих ідеалів, за які боровся Ще з більшою енергією продовжував він працювати в галузі літератури, історії, шкільної освіти, мистецтва. У 1926 р. в Україні широко відзначається 40 річний ювілей громадської та творчої діяльності письменника. Українська Академія наук вітала його з ювілеєм «видатної, енергійної, високо корисної, науково літературної й громадської праці українського письменника». З статтями про Григорія Олексійовича Коваленка виступили журнали «Знання», «Всесвіт», «Плужанин». На жаль, скоро після того йому, як і багатьом іншим діячам українського відродження, довелось гірко розчаруватись у своїх сподіваннях. Настали такі часи духовного нищення й занепаду культури, яких ніхто не міг передбачити, а якщо й передбачали, то нічим не могли подіяти. Лиха доля не обійшла й Григорія Коваленка. В останні роки життя Григорій Олексійович Коваленко виступав з лекціями, писав оповідання, дуже багато малював. В цей час він відчував, що проти нього збираються компрометуючі матеріали. Він припиняє свою бурхливу діяльність, працює вдома. Але не дивлячись на це, в 1937 р. вже в досить похилому віці письменника, за наклепом, ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 знову заарештовано, звинувачено в націоналізмі. Допит було проведено один раз, Григорій Олексійович винним себе не визнав. 28 жовтня 1937 року Григорія Коваленка розстріляно у Полтавській міській в язниці. У 1968 році Коваленка Григорія Олексійовича було реабілітовано посмертно [15,с ]. Письменник, художник, етнограф, популяризатор наукових знань з природознавства та історії, театрал і видавець журналу таким був і залишається в нашій культурі Григорій Олексійович Коваленко. Розпочавши свою багатогранну діяльність ще наприкінці ХІХ ст., за умов соціального і національного гніту з боку царизму, Коваленко завжди сміливо підносив своє слово на захист трудящої людини, самовіддано працював задля рідної культури. І сьогодні його погляди актуальні як ніколи, його ім я висловлюється з щирою повагою і глибиною. Список використаних джерел 1. Просвітянин Григорій Коваленко // Ротач П. Рядки за рядками, літа за літами Полтава, 2005.; Ротач П. Полтавська Шевченкіана: спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії: у 2 х кн. Полтава, кн.1: А К.; За вироком трійки. Винним себе не визнав (архівна справа 2508) // Ротач П. І слово, і доля, і пам ять: статті, дослідження, спогади. К., 2000.; Юрченко О.П. Григорій (Грицько) Коваленко. В кн.: Зневажена Кліо. К., Коваленко Г.О. Вишнівська справа: Листи з архіва урядника Корнія Кудлая. К., 1913.; Коваленко Г.О. Ворожка: Жарт в 1 дію. Полтава, 1908.; Коваленко Г.О. Ворожка: Комедія на 1 дію. Полтава, Коваленко Г. Лист до редакції // Зоря Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Т.29. К., Коваленко Г.А. Деятельность и значение И.П. Котляревского в истории украинского общества. Чернигов, 1904.; Коваленко Г.А. Евгений Гребинка: Биогр. очерк / Гр. Коваленко. Чернигов, 1899.; Коваленко Г.А. Иван Котляревский: Биогр. очерк с портр. Котляревского / Гр. Коваленко. Чернигов, 1989.; Коваленко Г.О. Правдыве слово та инши оповидання Грыцька Коваленка. Чернигов, 1896.; Коваленко Г.О. Вид чого вмерла Мелася: Оповидання про обклад [дифтерію] / Написав Грицько Коваленко. Чернигів, 1897.; Коваленко Г.О. Чума на людях / Гр. Коваленко. Чернигив, Коваленко Г.А. Иван Котляревский: Биогр. Очерк с портр. Котляревского / Гр. Коваленко. Чернигов, 1898.; Коваленко Г.А. Евгений Гребинка: Биогр. Очерк / Гр. Коваленко. Чернигов, Коваленко Г.А. Очерки жизни и деятельности украинского этнографа и народного врача С.Д. Носа / Гр. Коваленко // Відб. із журн.: Киев. Старина Коваленко Г. В справі видання науково популярних книжок // Зоря Коваленко Г.О. Українська історія: Оповідання з історії України від найдавніших до наших часів, з вступним словом про Всесвітню історію, з портретами, картами й малюнками / Написав Грицько Коваленко. 2 е вид., допов. К., Коваленко Г. Українська історія. Оповідання з історії України. К., Коваленко Г.О. Про кріпацьку неволю, як вона настала і як зникла / Написав Грицько Коваленко. К., Коваленко Г.О. Людина і громада: Думки про добро і правду. К, Коваленко Г.А. Тарасове свято / Гр. Коваленко. Полтава, 1917.; Коваленко Г.А. Хто такий Тарас Шевченко: У книжці 12 малюнків та портретів і автограф Тараса Шевченка / Розклав Гр. Гетьманець [псевд.]. К., Ротач П. Полтавська Шевченкіада: спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії: у 2 х кн. Полтава, кн.1: А К. 15. Юрченко О. Коваленко Григорій (Грицько) Олексійович ( ) / О.Юрченко // Реабілітовані історією. Полтавська область: наук. докум. серія книг: у 27 і т. Київ Полтава, Кн.5. Евменчук О.В. Духовное наследие Григория Алексеевича Коваленка и его влияние на поднятие сознательности и культуры украинского народа (конец ХIX начало ХХ столетия) Подано обозрение самых ярких страниц жизни и творчества украинского писателя, художника, этнографа, популяризатора украинского слова Григория Алексеевича Коваленка. Проанализировано основные труды и их влияние на поднятие сознательности и культуры украинского народа (конец ХIX начало ХХ столетия). Ключевые слова: Григорий Коваленко, Грицко Коваленко, история Украины. Ievmenchuk, O.V. The spiritual inheritance of Grigoriy Kovalenko and its influence on increasing of consciousness and culture of Ukrainian people (the end of 19th the beginning of 20th centuries) The brightest pages of life and creation of Ukrainian writer, painter, ethnographer and owner of Ukrainian word of Grigoriy Kovalenko are reviewed in the article. The main works and their infl uence on increasing of consciousness and culture of Ukrainian people (the end of 19th the beginning of 20th centuries) are analyzed. Key words: Grigoriy Kovalenko, Grytsko Kovalenko, the history of Ukraine.

58 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94( ) «18/19» Священко З.В. Аграрні ініціативи російського дворянства в роки революції рр ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Висвітлено аграрні ініціативи російського дворянства у роки революції рр. Аналізується декілька точок зору на бачення тогочасною російською громадськістю шляхів вирішення аграрного питання. Ключові слова: Російська імперія, дворянство, землекористування, аграрне питання. На початку ХХ ст. аграрне питання для Російської імперії мало суспільно політичне, соціально економічне та геополітичне значення. Суспільно політичний фактор зумовлювався суспільно політичною, революційною активністю селянства. Збройна боротьба селян на початку ХХ ст. безапеляційно засвідчила не лише гостроту аграрної проблеми у країні, а, що найголовніше потребу нагального її вирішення. Не лише урядові кола Російської імперії, але і оплот держави представники дворянства та великого землеволодіння, переймаючись загальнодержавними та приватними економічними та політичними інтересами, чітко усвідомили і зрозуміли: перспективи держави безпосередньо та тісно пов язані з селянством, з рівнем його соціально економічного, суспільно політичного становища, загальної культури, інтенсифікації селянського господарства. Питання аграрних ініціатив російського дворянства у роки революції рр. розглядалося у працях В.І. Гурко [1], В.В. Леонтович [2], С.М. Сидельникова [3], М.С. Симонової [4], та ін. Однак загалом вище означена проблема ще не дістала достатньо повного висвітлення, а тому стала предметом нашого аналізу. Автор статті ставить за мету з ясувати суть аграрних ініціатив російського дворянства у роки революції рр. Виходячи з поставленої мети автор ставить завдання дослідити точки зору представників дворянства різних регіонів країни на вирішення аграрного питання, звернувши увагу на радикальні зміни розуміння великими землевласниками його сутності; проаналізувати позиції дворянства щодо питання ролі урядових структур у вирішенні аграрної проблеми. Наприкінці 1905 р. радикальні ідеї щодо реформування аграрного сектору економіки до скликання Державної Думи висловлювали дворяни. Зокрема, до Миколи ІІ з подібними закликами письмово звернулися дворяни Володимирської губернії. Вони наполягали на тому, що аграрну проблему повинен був вирішити сам імператор «своєю самодержавною владою». Володимирські дворяни пропонували простий, але, як видавалося, дієвий спосіб. На їхню думку, цар повинен був визначити межі, на які мали піти великі землевласники для задоволення селянських потреб, і межі задоволення владою селянських вимог. Решта питань вирішувалася на місцях «спільною дружною роботою селян і землевласників». Вважаємо, що у таких міркуваннях був свій резон. По перше, у селянській свідомості зберігався образ доброго царя, а отже реноме правлячої династії не набувало негативного емоційного забарвлення. По друге, налагоджувався соціальний діалог між двома антагоністами селянами та поміщиками. По третє, відволікалася увага селянства від антидержавної діяльності, а їхня суспільно політична активність спрямовувалася у продержавне річище. У такий спосіб, стаючи на захист самодержавства, дворяни Володимирської губернії демонстрували якісну еволюцію щодо сутності та шляхів вирішення аграрного питання в Російській імперії. Зауважимо, що у своєму зверненні Володимирські дворяни висловили згоду на передачу земель селянам на підставі не ринкової, а «справедливої ціни», у межах, визначених імператором. Однак вони обстоювали одне принципове положення аграрне питання повинен вирішити лише імператор. Свою позицію вони обґрунтовували тим, що «лише Самодержавному Царю та Його волі може поступитися дворянське землеволодіння» [5,арк.1зв 2зв]. Державна дума не була для представників Володимирського дворянства авторитетним державним органом, уповноваженим вирішувати таку важливу проблему, як аграрне питання. До С.Вітте з доповідною запискою щодо основ аграрної політики звернувся предводитель дворянства Області Війська Донського В. Денисов. Він зауважував, що вирішити аграрне питання в Росії можливо лише за умови усунення причин, що зумовили кризу. З поміж них доповідач виокремлював такі: общинне землекористування, екстенсивне селянське господарювання, необлаштованість інфраструктури збереження сільськогосподарської продукції, неосвіченість селян на фоні їхньої загальної низької культури [6,арк.1зв 2]. Відповідно до цього, на думку очільника Донського дворянства, аграрна реформа повинна спрямовуватися на перехід селян від общинного до подвірного господарювання на засадах селянської приватної власності на землю, збільшення розмірів селянського землеволодіння за рахунок купівлі ними додаткових угідь або їхнього переселення, інтенсифікацію індивідуального селянського господарства. Приватна власність на землю, на переконання автора доповідної, недоторкана, а тому він був проти експропріації поміщицьких земель. На користь такого свого судження він наводив і той аргумент, що примусове відчуження великого землеволодіння позбавить селян оренди, зменшить урожайність відчужених угідь. Цього не можна було допустити, оскільки це поставило б під загрозу торгівельний баланс країни, який ґрунтувався на експорті хліба [6,арк.1зв,3]. В.Денисов вважав, що єдиним способом інтенсифікації та підвищення прибутковості сільського господарства є перехід від зернового господарства до тваринництва[6,арк.2 2зв]. На наш погляд, такий підхід навряд чи можна назвати виправданим, оскільки тваринництво вимагає кормової бази. Зернове господарство і є такою базою. Доречнішою була б ідея спеціалізації районів або гармонійного поєднання зернового господарства та тваринництва. Важливим напрямом передбачуваної ним аграрної реформи В.Денисов вважав індивідуалізацію землеволодіння. Він наполягав на запровадженні негайних заходів, спрямованих на полегшений та швидкий вихід селян із общини з правом продажу ними наділу. Очільник Донського дворянства вважав за доцільне спочатку закріпити у власність селян наділи та відрізки, а вже потім надати селянам можливість здійснювати за взаємною згодою різноманітні операції: купівлю продаж, обмін тощо. Це мало відволікти селян від участі у революційній боротьбі, спрямувати їхню енергію у вигідне для влади річище. Такі кроки, на думку автора записки, окрім іншого, відповідали й світовому досвіду. Ліквідацію черезсмужжя В.Денисов пропонував доручити спеціальним комісіям, обраним населенням. Для прискорення виходу з общини та розселення селян планувалося організувати надання їм на пільгових умовах позик. Також наголошувалося на необхідності субсидування всіх тих сільських господарів, що будуть застосовувати передові агротехнології, техніку тощо [6,арк.3,5,6,6 зв]. Отже, очільник дворян Області Війська Донського виступав за індивідуалізацію сільського господарства, трансформацію общинного землеволодіння у селянське приватне. Антикризові урядові заходи повинні були стосуватися не лише збільшення розмірів приватного селянського землеволодіння, а й інтенсифікації селянських господарств. Спостерігаємо схожість ідей Денисова з міркуваннями тієї частини політичного істеблішменту Російської імперії, яка виступала за модернізацію аграрного сектора економіки країни. Предводитель Гайсинського повітового дворянства Завойко вважав, висловлюючи також думки своїх колег, що проблеми у селянському землекористуванні зумовлені рядом факторів. По перше, залежним становищем селян. По друге, надмірною урядовою опікою. По третє, общиною. У сукупності зазначені вище причини сковували «самодіяльність народу найважливіший рушій господарського добробуту народу». Відповідно, резюмує очільник Гайсинських дворян, причина занепаду російських селян полягає не стільки у малоземеллі, скільки у відсталій агротехнології, непродуманому землекористуванні, низькому правовому статусі селянства імперії. Вихід зі скрутного становища в аграрній сфері Завойко вбачав у створенні в країні «міцного класу дрібних власників, що працюють на хутірських землях власною працею». Реалізація урядової антикризової аграрної політики повинна стосуватися такого. Насамперед, необхідно скасувати закон про невідчужуваність селянських надільних земель. По друге, потрібно урівняти селян у правах з іншими верствами російського імперського соціуму, нівелювавши соціальну прірву. По третє, реорганізація податкової справи у напрямі рівномірного розподілу податкового тягаря [7,арк.231]. На нашу думку, такий підхід представників Гайсинських дворян об єктивно відображав реальні проблеми в аграрному секторі економіки Російської імперії. На початку ХХ ст. селянство залишалося найменш захищеною соціальною верствою держави, яка

59 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 сплачувала і виконувала практично всі податки та податкові повинності. Їхній тягар був здебільшого непосильним, погіршуючи і без того скрутне матеріальне становище селянських родин. Тому усунення цих негараздів могло реально покращити добробут селянства. Такий підхід корелювався і з поглядами В.Гурко, С.Вітте, членів Особливої наради з проблем сільськогосподарської промисловості Міністерства фінансів. Завойко та його однодумці висловили ще одну цікаву, як на нас, пропозицію. Вона стосувалася створення «Всеросійського союзу селянського і приватного землеволодіння». Ця інституція, за задумом, мала б виконувати важливу функцію. Гайсинські дворяни вважали, що її потрібно наділити правом законодавчої ініціативи з усіх питань, що стосувалися селян та сільського господарства, а також попереднього обговорення всіх державних законопроектів із аграрної політики [7,арк.231зв]. Подібна думка лунала і у проекті Комісії М.Кутлера щодо створення особливої установи, «проведеної від центру до повіту», до складу якої входили б представники громадськості «з широким та вирішальним впливом». Ми вважаємо, що у такий спосіб пропонувалося селянську ініціативу спрямувати не на деструктивний антиурядовий протест, а у конструктивну співпрацю з владою. Селяни та землевласники отримали б можливість, краще за урядовців знаючи сутність проблем на селі, пропонувати шляхи вирішення аграрного питання, конкретно втілюючи їх на практиці. Цю ідею у 1920 р. реалізував П.Врангель під час проведення аграрної реформи у Північній Таврії та Криму, створивши виборні волосні та повітові земельні ради за представництва у них селян, інтелігенції тощо. Опрацьовані нами історичні джерела дозволяють переконливо говорити про те, що вищенаведені думки Завойко, хоча й частково, але були схвалені урядовцями. Зокрема, позитивно стосовно них відгукувався П.Шванебах наприкінці 1905 р. виконуючий обов язки Головноуправляючого Головного управління землеробства та землевпорядкування. Позицію очільника Гайсинського дворянства було визнано правильною у такому: 1) щодо негативного впливу державного протекціонізму над селянами та доцільності надання селянству рівних з іншими верствами російського імперського соціуму прав й економічної ініціативи; 2) щодо того, що не одна причина малоземелля, а їхня сукупність зумовлюють кризовий стан сільського господарства, зубожіння селян; 3) щодо того, що створення чисельної верстви економічно заможного селянства річ потрібна і для держави корисна [7,арк.232]. У такий спосіб констатуємо, що погляди предводителя Гайсинського дворянства Завойко суперечили позиції більшості членів Державної Ради, сформованій у 1890 х роках щодо доцільності та доречності державного протекціонізму над селянами. Вони відповідали загальнодержавним інтересам стосовно пріоритетності індивідуалізації та інтенсифікації сільського господарства. Власні роздуми та пропозиції щодо інтенсифікації сільського господарства висловлювали й такі крупні землевласники Тульської та Курської губерній, як Григоров та П.Долгоруков. Так, Тульський великий землевласник Григоров, розмірковуючи над змістом революційних подій, сутністю аграрного питання, вважав, що трагічність ситуації полягала у прагненні селян розширити розміри площ своїх землеволодінь за рахунок поміщицького. На його думку, таке прагнення суперечить справжнім державним інтересам. Перехід частини угідь великого землеволодіння у селянську власність не дасть бажаного економічного ефекту, а лише зумовить деградацію відносно економічно потужних багатогалузевих поміщицьких сільськогосподарських комплексів [8,с.9]. Цю ж позицію у «Доповідній записці» обстоював К.Головін член Ради об єднаного дворянства. За його підрахунками, упродовж рр. відбулося настільки серйозне скорочення поміщицького землеволодіння, що спостерігається дефіцит виборців, із яких можна поповнювати лави земських гласних від дворянської курії. Це загрожує належному функціонуванню органів державної влади на місцях, створює передумови для розгортання нових революційних виступів. Як вихід, К.Головін пропонував надавати дворянство особам інших соціальних станів, що володіють необхідним для цього мінімумом землі [9,с.1 2]. Водночас, його погляди не обмежуються тезою недоцільності примусового відчуження частини великого землеволодіння. Він мислить глобальніше, у контексті розвитку загальнодержавного економічного життя. Григоров, беручи до уваги специфіку щільності заселення території Російської імперії, констатує, що за умов наявності ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 у країні вільних земель сільськогосподарського призначення, уряду необхідно зосередити зусилля і зреалізувати програму щодо їхнього заселення та обробітку на засадах новітніх агротехнологічних досягнень. Вирішувати аграрне питання, за Григоровим, потрібно з урахуванням державних інтересів держави, великого землеволодіння, селянства. Як бачимо, тульський землевласник не прихильник вирішення аграрної проблеми поспіхом, у революційному запалі. Навпаки, він вважає, що культурні завдання держави передбачають зростання статків «усіх класів населення». У зв язку з цим лише за рахунок механічного збільшення розмірів площ селянського землеволодіння цього не досягнути. Фінансування державою аграрного сектору економіки тільки тоді буде ефективним, коли воно буде спрямовуватися на покращення агрокультури, застосування нових сільськогосподарських знарядь праці, селекцію тощо. Окрім економічного Григоров аналізує й психолого правовий аспект аграрної проблеми. Зокрема, він пише про те, що нові технології землеобробітку повинні поєднуватися зі впевненістю трудівника землі у тому, що йому будуть належати результати його нелегкої праці. Позбавити хліборобів такої впевненості знищити важливий стимул до праці [8,с.12]. Привертає увагу той факт, що автор «Аграрного вопроса и прогресса сельскохозяйственной техники» у категорію «хлібороб» включає і поміщика, і селянина. Між ними він ставить знак рівності. У такий спосіб, на наше переконання, він виступає за рівнозначні правові гарантії на результати праці як селян, так і поміщиків. Це дозволяє нам говорити, що запропоновані Григоровим заходи носили комплексний характер, вони стосувалися соціально економічних, суспільно політичних і психолого правових складників селянського буття. Варто зауважити, що Тульський великий землевласник категоричний у своїх поглядах, він відверто дотримується цілісності російської монархічної державності. Підтвердженням такого нашого розуміння позиції Григорова є його думки про те, що по іншому вирішити аграрне питання в Російській імперії неможливо. Будь яка альтернатива його підходу «результат експлуатації настроїв народу на користь революційних цілей, або засіб досягнення партійної популярності» шляхом заохочення антигромадських настроїв нижчих класів населення, нездатних усвідомити державних інтересів. Йти на зустріч таким прагненням свідомо нищити саму сутність державної ідеї, переконаний Григоров. «Сьогодні виникає бажання поділити землю, завтра скасувати військову службу і від тисячолітньої ідеї сильної державності нічого не залишиться» [8,с.10]. Своєрідним підсумком міркувань Григорова щодо аграрної проблеми є висновок про те, що урядова аграрна політика має бути «твердою», власті не повинні зважати на протести інтелігенції, яка звикла постійно перебувати в опозиції до будь яких дій влади, навіть коли остання чинить у такий же спосіб, у який би діяла б й опозиція. Політична заангажованість інтелігенції унеможливлює об єктивне її ставлення до такого над важливого для держави питання, як аграрне [8,с.8]. Отже квінтесенцією поглядів Григорова є інтенсифікація сільського господарства без збільшення розмірів площ селянського землеволодіння шляхом примусового відчуження частини великого землеволодіння. Натомість князь П.Долгоруков вважав, що питання про розширення розмірів площ селянського землекористування є нагальним, потребує негайного вирішення. Він писав: «Потрібно застосовувати хірургію, оскільки терапія запізніла. Зараз потрібно вирішити земельне питання у вузькому значенні (додаткового наділення). Решта питань вирішиться на місцях» [10,арк.23]. На його переконання, аграрну кризу в Російській імперії можна усунути двома способами: 1) шляхом збільшення розмірів площ селянського землеволодіння; 2) шляхом інтенсифікації. Останній розумівся у широкому смислі. На думку князя, інтенсифікація сільського господарства можлива за умови реалізації урядом низки заходів. Вони мають спрямовуватися на підвищення загальної культури селян, покращення правового статусу більшості сільського населення, посилення сільськогосподарської промисловості, збільшення обігових коштів [11,с.3]. Отже, П.Долгоруков однією з необхідних передумов усунення аграрної кризи вважав також і виважену фінансову політику властей на селі. Водночас він був свідомий того, що кардинальні конструктивні зрушення в аграрному секторі економіки довготривала у часі справа. Тому першочерговим законотворчим кроком має стати збільшення розмірів площ селянського землеволодіння

60 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 / землекористування. Як і Григоров, П.Долгоруков не був прихильником вирішення аграрного питання під час революційних подій. На його переконання, небажане «розпалювання класових інстинктів», що зумовить посилення конфліктогенності на селі. Аграрна проблема, її вирішення, потребує «спокою та тиші». Малися на увазі суспільно політична стабілізація у країні, залучення селянства до самоврядування. Лише тоді доречним стане запровадження примусового відчуження частини великого землеволодіння [11,с.3]. Для П.Долгорукова це було універсальними ліками, єдиноможливим способом подолання кризи у сільському господарстві Російської імперії. Знаючись на інтенсивних методах ведення сільського господарства (у Суданському повіті Курської губернії розводив племінну молочну та робочу худобу), князь зауважував, що за екстенсивності аграрного сектору економіки країни механічний перерозподіл земель не буде мати довготривалого позитивного економічного ефекту. Він припускав, що ситуація може розвиватися за вже відомим сценарієм: «земля знову зосередиться у руках великих землевласників, до того ж нерівномірно, і не завжди справедливо» [11,с.3 4]. Тому примусове відчуження частини великого землеволодіння за умов революції невиправданий крок, підсумовував П.Долгоруков. Князь не обмежився розглядом вирішення аграрного питання лише шляхом доцільності / недоцільності примусового відчуження частини великого землеволодіння. До речі, в окремих випадках його застосування він вважав умотивованим і правильним. Петро Дмитрович запропонував і альтернативу «поступовий і мирний перехід землі до землеробів». П.Долгоруков був категорично проти державного протекціонізму великим латифундистам. Їх князь називав «зайвими насосами, що висмоктують гроші з села». Не потрібно було властям підтримувати й середніх та дрібних землевласників, основним джерелом прибутків яких була не землеробська праця, а оренда. Ці категорії сільського населення, відповідно до пропозицій Петра Дмитровича, не виробляють матеріальних благ, паразитують, а тому немає сенсу державі їх фінансувати [11,с.3 5]. Отже, П.Долгоруков доводив необхідність інтенсифікації сільського господарства країни. Її він розумів широко: як сукупність заходів, спрямованих на підвищення загальної культури селян, покращення їхнього правового статусу, збільшення обігових коштів на селі. Критично ставився до примусового відчуження частини великого землеволодіння, віддаючи перевагу еволюційності у процесі збільшення розмірів площ селянського землеволодіння / землекористування. Вищенаведене дозволяє констатувати, що погляди Григорова, П.Долгорукова та інших поміщиків відображають загальні настрої та позицію великих землевласників щодо аграрної проблеми. Їхній аналіз засвідчує факт серйозної еволюції переконань представників великого землеволодіння. Будучи патріотами своєї держави, вони пропонували цілком реальні кроки з вирішення не лише аграрної проблеми, а загалом покращення добробуту населення країни, підвищення ефективності її економіки, правової рівності різних верств російського імперського соціуму тощо. З іншого боку, позиція великих землевласників свідчить про надзвичайну гостроту в Російській імперії аграрного питання, про те, що із суто економічної проблеми воно трансформувалося у соціально економічну та суспільно політичну, зволікання з вирішенням якої загрожує існуванню імперії Романових. Підсумовуючи констатуємо, що революція рр. радикально позначилася на світоглядних орієнтирах дворянства основи політичної моделі російської державності на початку ХХ ст. Їхні представники з різних регіонів країни були одностайні у тому, що припинити розгортання революційної стихії у країні можливо лише за однієї умови вирішення аграрного питання. Вони були готові в окремих випадках задля збереження монархії пожертвувати найдорожчим, святая святих недоторканістю великого землеволодіння. Список використаних джерел 1. Гурко В.И. Черты и силуэты прошлого. Правительство и общественность в царствование Николая ІІ в изображение современника / В.И. Гурко. М.: Литературное обозрение, с. 2. Леонтович В.В. История либерализма в России / В.В. Леонтович. М.: Русский путь, Полиграфресурсы, с. 3. Сидельников С.М. Аграрная политика самодержавия в период империализма / С.М. Сидельников. М.: Издательство Московского университета, с ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Симонова М.С. Кризис аграрной политики царизма накануне первой российской революции / М.С. Симонова. М.: Наука, с. 5. Державний архіві Російської Федерації (далі ДАРФ). Ф.601. Оп.1. Спр ДАРФ. Ф.579. Оп.1. Спр Російський Державний історичний архів (далі РДІА). Ф.395. Оп.1. Спр Григоров. Аграрный вопрос и прогресс сельскохозяйственной техники. Тула, с. 9. Головин К. По вопросу о пополнении убыли дворянского землевладения: Докладная записка в Совет соединенного дворянства. С.1 2. Головин К. По вопросу о пополнении убыли дворянского землевладения: Докладная записка в Совет соединенного дворянства. Б/м. Б/г. 12 с. 10. РДІА. Ф Оп.1. Спр.42. Арк Долгоруков П. Аграрный вопрос с точки зрения крупного землевладения // Аграрный вопрос. Сборник статей. Т.1. М.: Беседа, С.1 9. Священко З.В. Аграрные инициативы российского дворянства в годы революции гг. Освещены аграрные инициативы российского дворянства в годы революции гг. Анализируется несколько точек зрения на видение тогдашней российской общественностью путей решения аграрного вопроса. Ключевые слова: Российская империя, дворянство, землепользование, аграрный вопрос. Svyaschenko, Z.V. agricultural initiatives Russian nobility during the Revolution of The article deals with agricultural initiatives Russian nobility during the Revolution of is analyzed several points of view on contemporary Russian public vision solutions agrarian question. Key words: Russian Empire, the nobility, land use, agricultural issues. УДК 94(477) Акинджи Е. Діяльність О.Шульгина в Генеральному секретаріаті Української Центральної Ради (липень жовтень 1917 р.) Всебічно розглянуто діяльність О.Шульгина в роботі Генерального секретаріату Центральної ради в період від липня до жовтня 1917 р. Висвітлено його участь у переговорах з російським Тимчасовим урядом, у врегулюванні стосунків з національними меншинами на території України, встановленні контактів з автономістськими рухами різних народів колишньої Російської імперії. Ключові слова: Шульгин, Тимчасовий уряд, Українська Центральна Рада. Вивчення історії української дипломатії неможливе без дослідженні діяльності постатей, що стояли біля її витоків у 1917 р. Найбільш знаковою фігурою в українській зовнішній політиці цього періоду був Олександр Шульгин. Його біографія, на жаль, до сьогодні не стала предметом прискіпливої та комплексної уваги в українській і світовій історіографії. А в окремих наявних працях відображаються тільки деякі аспекти життя та діяльності політика і дипломата [1;3;5;6;7;8;9;10;11;12;13;14;16;29]. Одразу ж після того як постало питання про створення виконавчої вертикалі влади в Україні, зіткнулися дві позиції. Адепти першої вважали, що Генеральний секретаріат повинен функціонувати як повноцінний уряд, другої що йому слід обмежити діяльність підготовкою української автономії. Виступаючи на сесії Центральної Ради 6 липня (23 червня) 1917 р. О.Шульгин висловився проти сприйняття Секретаріату як повноцінного уряду [21,с.11]. О.Шульгин вважав, що неправомірно говорити про Генеральний секретаріат як про уряд України, вважаючи, що для цього необхідне досягнення згоди з представниками національних меншин. Він також зазначив, що «ми повинні йти і йдемо до творення автономного життя в порозумінні з іншими національностями України» [25,с ]. Завдання, які повинен був виконувати Секретаріат у справах міжнаціональних, були викладені в Декларації Генерального секретаріату від 27 червня 1917 р. Зокрема, в ній зазначалося, що Секретаріат має на меті об єднати роботу всіх національностей Росії для боротьби за автономно федеративний лад Російської Республіки та для

61 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 порозуміння українців на цих основах з іншими національностями. На перший план перед Секретаріатом виводилось завдання скликання з їзду представників народів та областей Росії і підготовка матеріалів до цього з їзду [34,с.28]. На першому організаційному для українського уряду етапі секретар міжнаціональних справ повинен був офіційно займатися лише проблемами національних меншин України, а не іноземними справами закордоном [33,с.34]. За твердженням самого О.Шульгина, Генеральному секретаріату у той час доводилось мати справу з представниками різних народів, що проживали в Україні та в колишній Російській імперії, а також гостями із за кордону. Окрім прийому іноземних делегацій Генеральному секретарству з міжнаціональних справ доводилось також часто спростовувати різні інсинуації та чутки, які поширювались ворожими чинниками проти українського національного руху. Зокрема, наприкінці липня 1917 р. О.Шульгин з ясовув позицію українського уряду у питанні Молдавії (Бессарабії), проводив консультації із французькими спеціалістами з національних питань [29,арк.31]. Із великою наполегливістю та рішучістю захищав О.Шульгин вимоги Центральної Ради щодо надання Україні автономії на переговорах з тодішнім військовим міністром Тимчасового уряду О.Керенським під час його перебування в Києві разом з М.Терещенко та І.Церетелі. Звертаючись до О.Керенського на засіданні Комітету Центральної Ради 19 травня 1917 р. (ст. ст.), О.Шульгин зокрема зазначив: «Ми підемо до Вас, якщо ви підете назустріч нашим конкретним вимогам. Адже, ми вимагаємо не неможливого і не абсурдного. Становище в небезпеці. Ви, як федераліст, як людина, яка побувала в Центральній Раді, Ви там в Петрограді, повинні сказати, що ставити палиці в колеса не можна. Пам ятайте, Олександре Федоровичу, що порятунок Росії в децентралізації, і якщо Росія не буде вчасно децентралізована, то вона загине...» [25,с.104]. Незважаючи на палкий виступ О.Шульгина, представники Тимчасового уряду постановили, що українська сторона має відкласти остаточне вирішення питання про статус України до Установчих зборів, а до того часу буде «готувати автономний устрій» [19,с.57]. Після закінчення переговорів Тимчасовий уряд 3 липня 1917 р. надіслав до Києва постанову, в якій закріплювалось становище Генерального секретаріату як «вищого органу для керування крайовими справами на Україні», проте склад українського уряду мав затверджувати Тимчасовий уряд. Загалом переговори на деякий час зняли напругу у стосунках між УЦР та російськими правлячими колами. За умовами ІІ Універсалу Центральної Ради від 3 липня 1917 р. Генеральний секретаріат повинен був поповнитись представниками національних меншин. Відповідальність за це була покладена на О.Шульгина як генерального секретаря з міжнаціональних справ. Станом на початок серпня 1917 р. у складі Центральної Ради було 54 представників від росіян, 20 від поляків, 50 від євреїв, а також 4 представників від молдаван, 3 німців, 3 татар, по одному від білорусів, чехів, греків, болгар та менонітів. Із загального числа 792 членів Центральної Ради, представники нацменшин займали 139 місць, що становило 17,5% від загального складу [29,арк.48]. Для представників єврейської та польської громади були виготовлені окремі печатки їхніми мовами [30,арк.12], а також створені окремі Генеральні секретарства польських та єврейських справ. Після затвердження статуту Генерального секретаріату 16 липня 1917 р. у його складі було створено Генеральне секретарство з російських справ [16,с.172]. Діяльність першого єврейського міністерства в демократичній Українській Республіці тривала менше ніж рік, але за той час були створені підстави нової, незнаної у цілому світі інституції національно персональної автономії. В кінці листопада 1917 р. Секретарство підготувало законопроект про єврейську громаду. Йшлося про розбудову місцевих общин як основи майбутнього самоврядування, з ясування їх функцій, створення мережі освітніх установ, культурних закладів, надання єврейській мові рівних прав з іншими, що мало сприяти відродженню цієї частини населення України [4,с.48]. За ініціативою Секретарства активно відкривалися єврейські вчительські семінарії в Києві, організовувалися нові початкові й середні школи, надавалася матеріальна допомога музикантам, художникам, лікарям та іншим фахівцям єврейського походження, які майже всі об єднувалися у відповідні громади [16,с.170]. Співробітництво українських та єврейських партій значною мірою було обумовлене тим, що євреї, віками пригноблювані Російською імперією, виявили прихильність Центральній Раді, ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 яка пропонувала їм рівноправ я не вимагаючи при цьому асиміляції. Єврейські партії щиро підтримали українську революцію, виявляючи готовність взяти активну участь у розбудові нової держави [26,с ]. З пропозиції О.Шульгина 18 жовтня 1917 р. на засіданні Генерального секретаріату було обговорено та ухвалено відозву до українського громадянства у справі єврейських погромів, в якому уряд Центральної Ради різко засудив антисемітські акції та виступив на захист прав українського єврейства, представники якого входили до складу Центральної Ради. Окрім цього були вжиті необхідні заходи по лінії Генерального секретарства внутрішніх справ для притягнення винних до відповідальності [30,арк.13]. О.Шульгин відіграв визначну роль в організації співпраці Генерального секретаріату з представниками різних національних меншин на території України, забезпечив кооптацію їх до складу Центральної Ради та залучення до поточної роботи українського уряду. Про вирішальну роль О.Шульгина у державотворчих процесах в Україні, свідчить факт його активної участі у створенні всіх важливих зовнішньополітичних актів УНР. 16 липня 1917р. на засіданні Малої Ради був затверджений «Статут вищого управління України», укладений за проектом О.Шульгина [27,арк.10]. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою України. «Статут» встановлював обов язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Розгляд змісту проекту дає можливість охарактеризувати політичні погляди О.Шульгина, які він частково виклав у даному документі. Так, згідно «Статуту», Генеральний секретаріат мав формуватися Центральною Радою, відповідав перед нею, але затверджувався Тимчасовим урядом. При петроградському уряді мав перебувати статс секретар у справах України, який призначався за погодженням з Центральною Радою. Всі урядові установи в Україні підпорядковувались Генеральному секретаріату, який визначав, які органи і в яких випадках могли координуватись безпосередньо з Тимчасовим урядом. Генеральний секретаріат повинен був передавати на затвердження Тимчасового уряду законопроекти та фінансові обрахунки видатків на потреби України, затверджені Центральною Радою. Усі невиборні посади урядовців в Україні заміщувалися Генеральним секретаріатом [19,с.58]. Таким чином, документ мав на меті закріпити баланс українських і російських інтересів [21,с.25]. 25 липня 1917 р. на засіданні Малої Ради йшлося про хід переговорів української делегації з Тимчасовим урядом в Петрограді. На цьому засіданні О.Шульгин заявив, що Генеральний секретаріат буде продовжувати свою роботу, незалежно від того чи затвердять його в Петербурзі [2,с.2]. Однак Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а 4 серпня 1917 р. видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України, звужувала територію краю до п яти губерній. Хоча більшість українців, та деякі представники національних меншин, були обурені обмеженням прав українських автономних органів, О.Шульгин виступив на підтримку «інструкції», яка визнавала Генеральний секретаріат виконавчим органом Тимчасового уряду на Україні [29,арк.32зв, ]. Прийняття Інструкції Тимчасового уряду серйозно ускладнило внутрішньополітичне становище Центральної Ради. О.Шульгин та єврейський представник М.Рафес під час переговорів по телефону з українською делегацією в Петрограді охарактеризували загальну атмосферу, як «вкрай напружену». Деяка витриманість, за їх словами, була на спільних засіданнях Ради, але на засіданнях фракцій проходили «вкрай бурхливі, погрожуючі навіть розколом сутички» [14,с.31]. Позиція О.Шульгина щодо підтримки «Інструкції» була справедливою на той момент. Виходячи з ситуації, О.Шульгин розумів, що для серйозного протиборства з Тимчасовим урядом Генеральному секретаріату не вистачало не тільки організаційного досвіду, але й відповідної політичної, фінансової та військової бази. У серпні 1917 р. за дорученням Генерального Секретаріату О.Шульгин брав участь у переговорах із генералом Н.Духоніним, командуючим Південно Західного фронту у справі демобілізації військ і формування українських військових частин [29,арк.474]. Складний період національно визвольного руху в Україні, що розпочався у вересні 1917 р. і продовжувався до кінця жовтня, характеризувався спробами Центральної Ради опанувати внутрішню ситуацію в Україні та взяти її під свій власний контроль.

62 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 У цей час помітне різке зростання діяльності національних партій, що проявилось у проведенні ними своїх з їздів і конференцій. Серед них важливою подією стала ІІ загальнопартійна конференція Української партії соціалістів федералістів, активним членом якої був О.Шульгин. Метою конференції, що проходила в Києві 2 вересня 4 вересня 1917 р. було затвердження нової програми партії і її нової назви. Для глибшого дослідження постаті О.Шульгина, а особливо його політичної позиції, варто розглянути програму партії Української партії соціалістів федералістів, у підготовці якої він приймав безпосередню участь. На конференції у вересні 1917 р. у новій програмі українські соціалісти федералісти виступили за еволюційний, поступовий, реформаторський шлях до соціалізму, відкинувши будь які революційні радикальні кроки. У програмі партії відмічалось, що перетворення Росії у федеративну державу повинно пройти крізь Всеросійські Установчі Збори і крізь місцеві Установчі Збори, на яких кожен народ має виробити конституцію свого власного краю. За програмою, право на самовизначення належало не тільки націям, але й окремим областям, які відрізнялись особливими географічними і економічними умовами і заявляли про свій намір відокремитись [18,с.8]. У питанні земельної політики першим необхідним кроком соціалісти федералісти вважали передачу землі на користь трудового народу. З цією метою мав бути організований «Крайовий земельний фонд», в який би перейшли всі казенні, удільні, церковні, монастирські і міські землі. Можливе виникнення «суспільного господарства» УПСФ вважали «ідеалом земельної реформи». Майбутній державний устрій, за програмою соціалістів федералістів, мав бути «рівноправним об єднанням автономних одиниць». У цьому плані необхідним, на їх думку, було утворити «Вседержавний парламент», який би складався із представників всіх автономій. Паралельно з ним повинна діяти «федеративна Рада» із представників кожного штату, яка б працювала постійно і контролювала діяльність загальнодержавних структур і краєвих соймів [18,с.8]. Хоча О. Шульгин займався тільки справами національних меншин, ще влітку 1917 р. він неофіційно ввійшов в контакт з представниками різних народів та держав, що перебували в Києві. Виконуючи квітневу постанову Українського національного конгресу про встановлення зв язків із народами Росії, що домагалися разом із українським народом перебудови країни на федеративних засадах, О.Шульгин доклав великих зусиль для проведення З їзду представників народів і областей, або так званого «З їзду народів» 8 15 вересня 1917 р. у Києві. Цей з їзд проходив на загальному політичному тлі, яке склалось в Україні після прийняття ІІ Універсалу, який, з одного боку, закріпив статус Генерального Секретаріату як крайового органу виконавчої влади, а з іншого, містив положення, згідно з якими реалізація автономії України ставилася у залежність від скликання Всеросійських Установчих Зборів. Отже, доля українського народу прив язувалася до ходу подій, які мали несприятливі для України наслідки. На з їзд, який проходив у приміщенні Педагогічного музею, прибули представники татар, грузинів, литовців, латишів, поляків, євреїв, білорусів, естонців, молдаван, донських козаків і союзу козацьких військ та бурятів всього 93 особи. [28,арк.1]. Враховуючи настрої делегатів, у перший день роботи з їзду 8 вересня, слово взяв О.Шульгин. Серед усіх представників українства лише він у своїй промові наголосив на існуванні національної ідеї і національних почуттів у всіх народів колишньої Російської імперії, які особливо проявилися після падіння старого режиму [17,с.4]. З їзд прийняв низку постанов: про національно персональну автономію, про загальнодержавну та крайові мови, про Установчі Збори, ухвалив резолюцію «Про федеративний устрій Російської республіки» і сформував Раду Народів на чолі з М.Грушевським [5,с.8]. Але серед постанов з їзду не було прийнято жодної постанови про українців, що було пов язано з відсутністю на порядку денного питання про самостійність України. Навіть М.Грушевський у своїх промовах говорив про Україну лише в рамках «автономії федерації», пов язуючи ці поняття з Росією, яка мала подарувати цю автономію Україні [20,с.19]. В історіографії існують різні оцінки «З їзду народів». Зокрема, В.Солдатенко вважає, що Центральна Рада переоцінила власну роль у створенні на руїнах колишньої імперії федеративної демократичної республіки [22,с.307]. «Але, незважаючи на це, як перша спроба визначення теоретичних і практичних засад федеративного переустрою ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Росії, З їзд народів у Києві має посісти належне йому місце в історії», зазначає В.Солдатенко. На противагу йому, дослідник С.Грабовський вважає, що практичного значення З їзд народів не мав [5,с.8]. На думку очевидця подій, члена Центральної Ради І.Фещенка Чопівського такі заходи були неправомірними, адже внаслідок отримання на з їзді додатково 212 депутатів від національних меншин «Генеральний Секретаріат з інституції перетворився в говорильню» [31,с.37]. Працюючи на відповідальній посаді секретаря міжнаціональних справ, О.Шульгину неодноразово доводилося використовувати всі свої здібності дипломата для полагодження різних конфліктних ситуацій, які часто виникали як в Центральній Раді, так і в ході переговорів. Характерно, що він завжди знаходив переконливі аргументи на користь своїх тверджень. Наприклад, коли в Центральній Раді були непорозуміння щодо включення до складу Генерального секретаріату представником «відділу справ великоруської національності» народного соціаліста Д.Одинця, О.Шульгин виступив на його захист. На засіданні Малої Ради 30 (17) жовтня 1917 р. О.Шульгин запевнив присутніх у тому, що при секретарі міжнаціональних справ вже давно працюють представники від поляків та євреїв і що хоч із запізненням, заповнення цієї вакансії росіянином зміцнить позиції українського уряду серед російських політичних партій в краї [32,с.119]. Після повалення Тимчасового уряду, коли в Києві точилась боротьба між більшовицькими частинами і штабом Київської округи наприкінці жовтня 1917 р., О.Шульгин разом з О.Лотоцьким проводили переговори з генералом Квєцінським, домовившись з ним спільно виступити проти більшовиків. Але Центральна Рада не затвердила цієї угоди. Оцінюючи розглянуті вище події, О.Шульгин у своїй статті «Fatum історії», зазначив, що та боротьба, яка велась влітку та восени з петербурзьким урядом ще не була справжньою боротьбою: «В той час, писав О.Шульгин, наш національний рух тільки зростав, стихійна сила його ще тільки набирала свого значення. І заборона військового з їзду Керенським це була на наш млин вода. Так само, коли відмовляв Тимчасовий уряд на самі природні і мінімальні вимоги Центральної Ради, це тільки допомагало українському народові краще відчути свої потреби. Заборона в сфері націоналізації війська гуртувала солдат українців, спроба взяти назад те, що було обіцяно в липні місяці Церетеллі і Терещенком, невдала інструкція 4 серпня сприяла популяризації Центральної Ради і Генерального Секретаріату. Боротьба тільки розпочиналася» [21,с.59]. Отже, О.Шульгин розумів, що сили української влади виявились недостатньо підготовленими до значних революційних змін, які вимагали значно більшої визначеності у питаннях подальшої боротьби. Центральна Рада та Генеральний секретаріат у вирішальний зламний момент осені 1917 р. вибору подальших шляхів розвитку, не мали достатньо визначеної позиції. Окреслюючи найближчу мету, вони вважали себе прихильниками соціалістичного курсу і в той же час намагалися утриматися при владі самі і втримати рух, який очолювали. Водночас, слід охарактеризувати позицію самого О.Шульгина в тодішній українській зовнішній і міжнаціональній політиці як найбільш реалістичну та прагматичну, спрямовану на встановлення внутрішнього міжетнічного миру й зовнішнього визнання українських автономістських прагнень. Список використаних джерел 1. Верстюк В. Склад і структура Української Центральної Ради // Проблеми вивчення історії української революції рр. / НАН України, Інститут історії України. К.: Ін т історії України, Вип Вісті з Української Центральної Ради. листопад Гончар Б. Олександр Шульгин перший міністр закордонних справ незалежної України // Україна дипломатична. Вип. 3. К., Гольдельман С.І. Жидівська національна автономія на Україні ( ). Мюнхен, С Грабовський С. Українське державотворення революційної доби: виклики часу і відповіді нації // Розбудова держави , грудень. С Гриценко А.П. Діяльність українських організацій на теренах Росії за доби української Центральної Ради. К., Грушевський М. Про старі часи на Україні. Коротка історія для першого початку. (1919 р.). К., Грушевський М.Новий період історії України. К., Дорошенко Д. Історія України рр. В 2т. Т.1. Ужгород Нью Йорк, 1930.

63 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Дорошенко Д. Історія України, В 2т. Т.2. Ужгород Нью Йорк, Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле ( ). Мюнхен: Українське вид во, Жуковський А. Політична і громадська діяльність О.Шульгина // Збірник на пошану О.Шульгина ( рр.) // Записки Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. Т.186. Париж, Мюнхен, Збірник на пошану О.Шульгина ( рр.) // Записки Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. Т.186. Париж, Мюнхен, Логвиненко И.А. Политическая деятельность Украинской Центральной Рады. Глобино Лупандін О. Питання кордонів Української держави 1918 р. в контексті українсько російських мирних переговорів // Проблеми вивчення історії української революції рр. / НАН України. Інститут історії України. Вип. 4. К.: Ін т історії України, Макаренко Т. Діяльність Генерального секретарства (міністерства) з міжнаціональних (міжнародних) справ УНР // Проблеми історії України ХІХ початку ХХ ст. Вип. Х. К., Народна воля вересня. 18. Программа Украинской Партии Социалистов федералистов. К., Реєнт О. У робітнях історичної науки. К.: Пошуково видавниче агентство «Книга Пам яті України», Видавничий центр «Просвіта», Реєнт О.П., Андрусишин Б.І. З їзд поневолених народів (8 15 вересня 1917 р). К., Симоненко Р.Г. Нариси історії виконавчої влади в Україні квітень 1918 р. К., Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. К., Соловйова В. Дипломатична діяльність Української Держави в країнах Західної Європи // Україна дипломатична Вип Стрельський Г. Олександр Шульгин вчений і політик // Київська старовина Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2 т. / НАН України; Інститут історії України / В.А. Смолій (відп. ред.), В.Ф. Верстюк (упоряд.) К.: Наук. думка, (Пам ятки історії України). Т.1: 4 березня 9 грудня 1917 р. 26. Устименко В.М. Єврейські організації і партії в суспільно політичному житті України за доби Центральної Ради // Проблеми вивчення історії української революції рр. / НАН України, Інститут історії України. Вип. 4. К.: Інститут історії України, ЦДАВО України. Ф Оп.1. Спр Там само. Спр Там само. Спр Там само. Ф Оп.1. Спр Фещенко Чопівський І. Хроніка мого життя. Житомир, Шульгин О. Fatum історії // Пам ять століть Alexandre Cholguine «Le debut de l activite du ministere des Affaires etrangeres»/ Alexandre Cholguine. L Ukraine contre Moskov (1917). 1935: librairie Felix Alcan. 34. The Sekretariat of internationality Affairs of the Ukrainian General Sekretariat ( ) // Harvard Ukrainian Studies T.VI 1. Акинджи Э. Деятельность А.Шульгина в Генеральном секретариате Украинской Центральной Рады (июль-октябрь 1917 г.) Всесторонне рассмотрена деятельность А.Шульгина в работе Генерального секретариата Центральной рады в период с июля до октября 1917 г. Освещены его участие в переговорах с российским Временным правительством, в урегулировании отношений с национальными меньшинствами на территории Украины, установлении контактов с автономистскими движениями разных народов бывшей Российской империи. Ключевые слова: Шульгин, Временное правительство, Украинская Центральная Рада. Akindci, E. Alexander Shulgin s activity in general Secretary of Ukrainian Central Council (July October, 1917) In this article it was thoroughly studied the Alexander Shulgin s activity in General Secretary of Ukrainian Central Council from July to October, It was elucidated his contribution in negotiations with Russian Temporary Government, in normalization of national minority relations in Ukraine, in establishing the contacts with autonomous movement of different peoples of Russian empire. Key words: Shulgin, Provisional government, Ukrainian Central Advice ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477) «1919/1920» Швидченко Т.М. Боротьба армії УНР з військами Денікіна в Першому Зимовому поході Проаналізовано воєнні дії армії Української Народної Республіки кінця 1919 початку 1920 років у запіллі Добровольчої армії. Розглянуто обставини та особливості переходу української регулярної армії на партизанські методи боротьби. Ключові слова: Перший Зимовий похід, армія Української Народної Республіки, Українська Галицька Армія, Добровольча армія, українська революція Перший Зимовий похід армії УНР під проводом Михайла Омеляновича Павленка є однією з найгероїчніших сторінок у воєнній історії України і водночас малодослідженим питанням, яке потребує ґрунтовного наукового опрацювання. Переважна більшість праць на дану тематику вміщується у спогадах учасників походу М.Омеляновича Павленка [10], Ю.Тютюнника [6], І.Мазепи [12], О.Удовиченка [1;11], О.Доценка [9], П.Феденка [7]. Серед сучасних дослідників, які займалися проблематикою Зимового походу років слід виділити М.Ковальчука [2;3], він приділив особливу увагу темі українсько білогвардійського протистояння. Метою статті є аналіз причин початку Першого Зимового походу та вивчення основних етапів боротьби Армії УНР з військами генерала Денікіна у грудні 1919 січні 1920 років на основі архівних документів. На початку грудня 1919 року протиукраїнськими фронтами були Добровольча армія генерала Денікіна (лінія Козятин Старокостянтинів), Червона армія (Бердичів Чуднів Новгород Волинський), Польська армія (Кам янець Подільський Дунаївці Чорний острів Полонне і далі вздовж р. Случ, у напрямку на північ). Таке становище української армії було створене умовами, які склалися ще з початку жовтня 1919 року. У розпалі конфлікту між військами УНР та білогвардійцями 14 радянська армія вийшла з оточення і досягла Житомира, вже в листопаді більшовики розпочали наступ на Правобережжя. У цей час польська армія проводила окупацію західноукраїнських земель, що знаходились під владою УНР [1,с.215]. 6 листопада між генералом Тарнавським та Денікіним була підписана мирна угода, за якою УГА переходила на бік добровольців. За цією угодою внутрішня автономія частин зі старим командуванням зберігалася, але вся галицька армія переходила у склад Добровольчої армії. Галицький уряд мав припинити державну діяльність і переїхати до Одеси. У цей час серед лав УГА і військ УНР поширювався тиф, що спричинило ще більшу кризу в розстановці сил на українському фронті. До початку грудня від плямистого тифу померло близько 10 тисяч українських вояків. 13 листопада командувач армії УНР полковник Ю.Тютюнник віддав розпорядження про мобілізацію до війська народжених у рр. чоловіків у Старокостянтинівському, Проскурівському, Летичівському, Літинському, Могилівському, Новоушицькому і Кам янецькому повітах. Однак наказ не був втілений у життя в першу чергу через відсутність адміністрації УНР на місцях, та й місцеве чоловіче населення не особливо записувалося до військових лав через страх перед епідемією. З огляду на малочисельність військових груп армії УНР в середині листопада 1919 р. їх було зведено в дивізії: Запорізьку, Волинську, Київську, СС (3 тя Залізна дивізія залишалася у попередньому складі, 9 ту Залізничну реорганізовано в зведений полк). Запасні частини розформовувались, а їх склад направлявся на поповнення до військ Дієвої армії [2,с.31]. У цей час військове командування УНР приєднало до гайдамацьких підрозділів Запорізької групи біля 1700 більшовицьких вояків, які виявили бажання воювати в Армії УНР. Було створено окрему гайдамацьку бригаду, куди й увійшли богунівці з таращанцями. На чолі цього формування поставили отамана Волоха, який протягом років організовував гайдамацькі військові формації [3,с.178]. Але становище армії залишалося катастрофічним, через брак амуніції, зброї, одягу, ліків, а також численних втрат в боях, епідемію тифу і дезертирство боєздатність армії УНР значно послабилася. Через це довелося залишити Кам`янець Подільський, Деражню, Проскурів і Старокостянтинів, частини війська відступали на Волинь.

64 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Наприкінці листопада в армії УНР на озброєнні було 14 гармат та 80 кулеметів, з майже повною відсутністю набоїв. Такий стан речей не міг не позначитися на загальній дисципліні у середині війська. 26 листопада Ю.Тютюнник, командуючий Збірною Київською дивізією, висловив обурення тим, що військо перебуває у безладі. І видав наказ, у якому йшлося про чітке дотримання порядку виступати в точно зазначений у наказі час, командирам звіряти годинники, була обов язкова присутність на місцях керуючим найдрібніших частин, козакам наказано бути зі зброєю в руках, обозам слідувати в повному порядку. Обози мали поділятися на бойовий, санітарний і харчовий, а також вони мали дотримуватися інтервалу між підводами у три кроки [4,арк.12]. До загально нестабільної ситуації додаються негаразди у внутрішньополітичних настроях українського населення. До прикладу мешканці Пашковецької волості, охоплені анархічними настроями, оголосивши власну владу, тримали оборону проти денікінців і проти армії УНР одночасно. Через це уряд УНР не зміг вчасно виїхати з Проскурова, до якого якраз прибула денікінська армія. В результаті збройної сутички білогвардійці захопили бази з майном, гроші та деякі документи українського уряду. Петлюра наказав не ув язуватися в рішучі бої з денікінцями задля збереження армії, і відступати реорганізуючись згідно останнього наказу про збірні дивізії [5,арк.4]. Частина армії УНР відступила до Польщі, інші вирушили в бік Старокостянтинова та Любара. Але вже тоді було вирішено прорватися у запілля Добровольчої армії щоб продовжити боротьбу в умовах партизанської війни і зберегти ядро регулярної армії [6,с.105]. 1 грудня 1919 р. Добровольча армія зайняла лінію фронту: Київ Козятин Старокостянтинів. У Любарі поки що знаходились лише Гайдамаки Волоха і ватаги отаманів Божка та Данченка. 2 грудня на закритій зустрічі з Петлюрою, командир 3 ї Залізної дивізії 7 полку Вишнівський, запропонував захопити і обеззброїти відділи Волоха. Але Петлюра відмовився від таких дій, мотивуючи це бажанням уникнути кровопролиття. Тієї ж ночі, з 2 го на 3 грудня отаман Волох захопив державну скарбницю, яка була під охороною Юнацької Школи і разом з Гайдамацьким відділом та більшою частиною Юнацької Школи від їхав до табору більшовиків [1,с.217]. Під час відходу Волоха і його частин, сотник гарматної бригади 3 ї дивізії Леонід Романюк з гарматником Климком запевнили його, що разом зі своїми бригадами приєдналися до Червоних Гайдамаків і попросили дозволу відлучитися на 5 6 годин для упорядкування обозу та перековки коней [1,с.220]. Отримавши пароль для охорони мостів, колони Романюка і Климка увечері захопили заставу отамана Волоха 8 гайдамаків і кулемет, тим самим врятувавши гарматну бригаду. 3 грудня у Чорториї відбулася нарада уряду УНР, де було вирішено проводити боротьбу у формі партизанської війни [7,с.26]. 4 грудня проходить ще одна нарада командир Січових Стрільців Є.Коновалець заявив, що його частина демобілізується, бо вони вважали подальшу боротьбу безперспективною. Це викликало гостру реакцію М.Омеляновича Павленка і загальне невдоволення присутніх [7,с.30]. Політична ситуація також була неоднозначною, ще 2 грудня 1919 р. у Варшаві була підписана Декларація між УНР і Польською Республікою. Окрім питань встановлення кордонів між обома державами, були визначені умови розташування й утримання військових частин української армії, державних установ та окремих громадян на території Польщі. З кінця 1919 року тактика більшовицької Москви була змінена щодо України. 6 грудня Центральний Комітет російської компартії прийняв резолюцію про «Самостійність Української Соціалістичної Радянської Республіки». В ній йшлося про допомогу розвитку української мови та культури, про заборону партії примушувати селян до вступу в хліборобські колективні господарства комуни тощо [7,с.43]. Навчені попереднім досвідом вони мали на меті знайти опору серед українського населення, тому діяли цього разу більш лицемірно. Того ж дня на військовій нараді в Чорториї вищим командуванням військ УНР було вирішено розпочати партизанський рейд в запіллі Добровольчої армії генерала Денікіна. Уряд УНР разом із Симоном Петлюрою виїхав до Польщі, з надією на те, що їм вдасться налагодити зв язок з країнами Антанти і вірою на їхню допомогу. Але про від їзд головного отамана майже ніхто серед війська не знав, про мету подорожі за кордон теж [12,с.165]. Несподіваний від їзд уряду став причиною невдоволення серед війська ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Головним завданням усього походу був прорив ворожого фронту і вихід у запілля ворога, а також початок партизанської війни разом з повстанцями. Для цього потрібно було налагодити з ними зв язок та впорядкувати їхні бойові частини. А також проводити пропаганду серед населення України, нищити в запіллі залізниці та ворожі склади. А основним завданням першої частини походу було вирвати УГА від білогвардійців і об єднати армії в одну [7,с.34]. Частини армії, що готові були йти в похід, поділили на чотири збірні групи: Запорізьку (увесь Запорізький корпус без Гайдамацької бригади Волоха), Київську (5 та і 12 та Селянські дивізії, полк Морської піхоти, частини Залізної дивізії та корпус Січових Стрільців), Волинську (1 й збірний полк з рештками Північної дивізії, 2 й збірний піший полк, частини 2 ї дивізії («Запорізька Січ»), 4 й полк Сірожупанників, 2 й кінний полк ім. Залізняка, кінний полк ім. Гетьмана Мазепи та Волинська гарматна бригада), 3 тю Стрілецьку дивізію, до складу якої входила Спільна Юнацька школа. На початку походу в ньому готові були взяти участь близько 10 тис. осіб (1 тис. шабель і 2 тис. багнетів та 14 гармат), але 75% загальної кількості складали штаби, немуштрові частини, обози та хворі солдати. Тобто боєздатних вояків було не більше 2 тисяч [8,с.56]. 7 грудня армія, на чолі з генералом Михайлом Омеляновичем Павленком, без окремого політичного центру, вирушила в похід з району Любара. Попри тяжке становище армії, похід почався проривом денікінського фронту на лінії Козятин Калинівка. Українські підрозділи перейшли залізницю, яку охороняли білогвардійські бронепотяги, роззброївши на подальшому шляху кілька з них. Через відсутність серйозного опору підрозділи армії швидким маршем пройшли на південний схід. За тиждень вони були в районі Липівця, у якому на той час не було встановлено ніякої влади, наступним було захоплене Ставище. Неочікувана поява армії УНР викликала паніку серед денікінців, бо вони вважали, що української армії вже не існує. Це було позитивним моментом, адже й трохи пізніше білогвардійське командування мало хибне уявлення про дійсну кількість військ УНР, за даними їхньої розвідки чисельність української армії була перебільшена, що полегшувало їй шлях [9,с.ХХVІ]. Ще однією сприятливою обставиною для просування українських військ в запіллі Добровольчої армії було й те, що частини УГА (Української Галицької Армії), які входили в склад армії Денікіна, лояльно і здебільшого доброзичливо ставилися до частин армії УНР. Вояки УГА були невдоволені тим, що їх зробили союзниками білогвардійців і висловлювали бажання приєднатися до армії УНР. Більшість старшин і козаків навіть не знали як стався їхній перехід до Денікіна [9,с.ХХІХ]. В той самий час командування армії УНР у своїх наказах зазначало, що їхні вояки мають уникати невиправданих загострень взаємовідносин з галичанами. І неодноразово нагадували про необхідність коректного ставлення до вояків УГА обеззброювати їх лише у випадках явно ворожих відносин [4,арк.21]. Коли почалися переговори щодо приєднання УГА до армії УНР, війська Денікіна в наслідок наступу Червоної армії вже евакуйовували свої сили на Південь. Масовий відступ білогвардійців почався з середини грудня 1919 року. 15 грудня вони залишили Гайсин, від Липівця і майже до Одеси, утворилася смуга безвладдя. Українська армія опинилася між двома фронтами білогвардійським (пролягав на лінії Бірауля Ольвіопіль (Голта) Знаменка) і більшовицьким (на лінії Фастів Козятин), своєрідний коридор без влади мав відстань у 214 кілометрів [10,с.266]. На цій смузі українське населення формувало власну самооборону, по всій зазначеній території в обігу були тільки українські гроші та золото. Верховною владою визнавався Український Уряд, хоча ніхто не знав, де він знаходиться. На Таращанщині, Звенигородщині, Уманщині і далі вглиб України працювали великі повстанчі організації. Селяни вороже ставилося до білогвардійців, і всіляко надавали підтримку військовим підрозділам армії УНР (постачали харчі, ліки, допомагали воювати) [9,с.ХХХІІ]. У 1919 році був добрий урожай і селяни годували військо. Хоча через пошесть тифу значна кількість урожаю залишалася не зібраною. В армії була переважно зразкова дисципліна. Зупинившись на нічліг, командири дотримувалися строгих мір перестороги всі виходи з села були закриті, доки їхнє формування знаходилося в селі, нікого не випускали в бік ворога. Всім підрозділам було наказано збирати серед селян інформацію про ворога де і в яких селах були розташовані його частини. Існувала категорична заборона командуванню допускати розтяжки і безладдя в поході [4,арк.25]. Якщо відбувалася підготовка до складного бою, то існував наказ в час нічного руху не розводити багать та не вести

65 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 голосних балачок, навіть не палити цигарок [4,арк.46]. Хоча випадки порушення дисципліни також траплялися. Так, у документах зустрічаються зауваження командирам дивізій щодо розвідувальної служби що ті надсилають для розвідки підлітків, або неписьменних, що перешкоджає своєчасному та достовірному надходженню інформації. За правилами пост для зв язку мав знаходитися у кожному місті розташування, а біля приміщення, де цей пост знаходився, мала стояти віха. Пости розміщувалися переважно біля церкви [5,арк.23]. 12 грудня білогвардійці отримують поразки від більшовиків по всьому фронту, осягнувши лінію в 16 кілометрів від Києва. Армія УНР переходячи через залізницю, захопила бази 5 і 14 денікінських дивізій. Далі військо продовжувало рухатися в південно східному напрямку. 16 грудня Ю.Тютюнник розіслав з Липовця телеграму, в якій було повідомлення про те, що українська армія виходить в запілля білогвардійців. З цього моменту командування Добровольчої армії звернуло належну увагу на факт появи у своєму запіллі українських військ. Їхня розвідка отримала відомості про склад і чисельність армії УНР, хоча наміри українського командування залишалися їм невідомі [3,с.276]. В цей день білогвардійці здали Київ більшовикам. Головні сили Добровольчої армії були зосереджені в районі Бердичів Козятин, там їй чинила натиск Червона армія. Район Вінниці займала УГА, відділи Денікіна були тільки на вузлових станціях і їх було небагато (для контролю за частинами УГА). 17 грудня 3 Дивізія зайняла с. Богданівку і без перешкод перейшла залізницю. 18 грудня, за наказом М.Омеляновича Павленка, 3 дивізія зосередилася в запіллі денікінської армії в Старому і Новому Животові. Армія Денікіна під натиском більшовиків залишила Харків, Полтаву і Київ, вони тікали з півночі на південь. Умань і Жмеринка знаходилися під владою українських повстанців. Відхід добровольців відбувався вздовж залізниці Козятин Бірзула і Фастів Цвітково. Армія УНР планує збільшення складу частин і поліпшення їхнього матеріального становища [5,арк.13]. Наприкінці грудня шляхи відступу армії Денікіна та просування армії УНР були під загрозою схрещення. Про це були надані попередження від М.Омеляновича Павленка, він наказував звільнити шлях відступу денікінців і перейти на східний бік великого Білоцерківсько Уманського шляху і там перечекати небезпеку [11,с.118] грудня 1919 р. кіннота різних дивізій вийшла на лінію Ставище Жашків Охматів, у цьому напрямку денікінці відходили з району Києва. Авторитет армії УНР значно зріс, представники генерала Денікіна та делегація від Московського Раднаркому прагнули переговорів з Українським Урядом. У цей період вийшов наказ армії УНР провести мобілізацію в районі Жашкова. Мобілізація проводилася за роками: козаки від 20 до 25 років, підстаршини від 20 до 30 років, старшини до 45 років включно. У наказі було зазначено, що для залучення якнайширших кіл населення треба використовувати вчителів та колишніх повстанських ватажків. За всяку ціну власними силами організувати збір зброї, з якою поводитися дуже ощадно [5,арк.14]. Одним з найсильніших підрозділів армії УНР у Зимовому поході виявились Чорні Запорожці. 23 грудня відділ полку Чорних запорожців захопив м. Ставище, вибивши звідти білогвардійців у кількості біля 250 чоловік. Ними було захоплено 21 полонених, 2 медсестри, 9 возів, 3 кулемети а також коні, сідла і багато іншого майна. Велику кількість добровольців було вбито, із Чорних запорожців один загиблий [5,арк.17]. Денікінці вийшовши з Вінниці та залишивши невеликий ар єргард під Білою Церквою, відходять в різних напрямках, в основному до Криму на південь. У цей час делегація від армії УНР вирушила на зустріч з представниками УГА, щоб об єднати українські армії [5,арк.43]. Договір про об єднання під командуванням М.Омеляновича Павленка був підписаний 24 грудня у Вінниці. Уряд затвердив об єднання на засіданні Ради міністрів УНР 29 грудня [7,с.38]. 31 грудня 6 й загін Запорізької групи захопив Умань, а 4 січня військами УНР було зайняте місто Тальне. В Умані українська армія була реорганізована так, щоб військові частини відповідали партизанським умовам боротьби і за потреби змогли б знову перейти на положення регулярних військових формацій. З півночі наступали війська Червоної Армії. В цей час остаточно утвердилась ідеологічна орієнтація керівництва військ УНР вони були за національну суверенність на демократичному ґрунті [12,с.342]. Вони самостійно просувалася південно західним районом Київщини і в той самий день зайняли район Умані, який опинився вільним між білогвардійськими і червоноармійськими військами [3,с.279]. Червона армія зайняла Черкаси і підходила ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 все ближче до південної Київщини, а Добровольча армія швидко відступала. 1 січня 1920 р. УГА уклала договір з більшовицьким Губревкомом, перетворившись на ЧУГА, і тим самим порушивши договір з УНР за 24 грудня 1919 р. Білогвардійські частини в умовах остаточної деморалізації війська евакуйовувалися до Криму, утримуючи для цього певний час Херсонщину й Катеринославщину. Під час свого відступу, денікінці нищили українські села, вчиняли єврейські погроми. Частішали випадки повстання українських селян, які перерізали шлях денікінцям [4,арк.51]. На початку січня 1920 року Головна Команда Армії УНР отримала два листи від командирів армії Денікіна. Перший лист датований 7 січня від полковника Попова, написаний дореволюційним правописом. У листі містилося прохання про переговори між командуванням Добровольчої армії та армії УНР щодо спільної співпраці проти більшовиків. У зверненні зазначався аполітичний характер цього військового союзу, головним завданням якого мала бути боротьба з Червоною Армією. Усі спроби білогвардійців налагодити зв язок з командуванням армії УНР були нею проігноровані. Ще 1 січня 6 загін Запорозької дивізії зайняв Умань, але перебування армії УНР в цьому районі було нетривалим. До уманського району швидко наближалася Червона армія, попереду якої рухався загін отамана Волоха. Він діяв як окрема від Червоної армії частина під гаслами українських боротьбистів [3,с.280]. Підготовкою до бою за Умань керував Ю.Тютюнник. Розпізнавальним знаком для вояків армії УНР мали бути підняті догори рушниці. Успіх битви мав залежати від швидкості нанесення удару. До цієї операції українські війська поставилися дуже відповідально. Але 12 січня червоноармійці із загонами отамана Волоха неочікувано напали на Умань та обеззброївши деякі частини 6 загону, захопили штаб загону в полон. Інші частини армії УНР залишили місто. Тоді були розграбовані значні суми грошей та обмундирування багатьох частин армії [4,арк.54 59]. 13 січня денікінці в паніці продовжують відступати на Південь. Київська збірна дивізія захопила південну окраїну Умані, вони захопили 50 полонених, зброю та майно. О 10 й годині ранку, щоб вирівняти фронт української армії, дивізія залишила місто. Українські війська під проводом Михайла Омеляновича Павленка почали відступати на південь. В наказі за 16 січня від імені командування армії УНР була висловлена подяка полку Чорних Запорожців за справу під Ольвіополем і Київській збірній дивізії за участь в боях під Уманню. Залишення Умані і часткове обеззброєння уманської залоги можна пояснити браком мір охорони, розвідки як військової та і агентурної. Тим же наказом було винесене зауваження частинам Запорізької дивізії, та попередження всім про дотримання загальної дисципліни [4,арк.130]. В Умані залишились тільки частини отамана Волоха. Більшовицька залога розташувалася на станції Тальне. Місцеві селяни всюди ставились до більшовиків вороже, організовуючи їм збройний опір. На Уманщині готувалося повстання, а в районі Знам янки діяв повстанець Коцур Українець [13,арк.133]. Галицька армія у цей час знаходилась на свої старих місцях, армія УНР не мала з ними зв язку. Частина армії була оточена більшовиками і була змушена підняти червоний прапор. У цей час значні сили більшовиків подовжували наступати з півночі, і досягли району Умані. Командування частинами армії УНР посилило контроль за внутрішньо військовим порядком, розуміючи, що різдвяні свята дещо послабили дисципліну серед козаків [4,арк.135]. На той час українські війська нараховували біля 2,5 тис. багнетів, і до них знову проявляло увагу білогвардійське командування. Другий лист від полковника Попова був направлений до керівництва армії УНР 20 січня вже українською мовою, у ньому було прохання не згадувати старе й не розбиратися хто винен. Зазначалося, що Добровольчій армії бракує прихильності українського населення, а армії УНР збройного забезпечення. Представник командування білогвардійської армії наполягав на з єднанні двох військ і проведенні спільної боротьби проти більшовиків [7,с.58]. Такий хід подій свідчить про те, що Добровольча армія остаточно втратила підтримку серед місцевого населення і не мала шансів на самостійну участь у війні з більшовиками. Вороже ставлення населення до білогвардійців проявлялося все частіше і гостріше, так січня 1920 р. селяни з під Липовця, згуртувавшись, обеззброїли денікінців, під час сутички вбили до 200 вояків [4,арк.131]. Також ці листи відображають реальну ситуацію, в якій армія УНР мала підтримку українського населення і могла бути серйозним суперником у військових діях проти Червоної армії

66 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 якби мала відповідне матеріальне забезпечення. Розуміючи це, командування армії УНР знову проігнорувало потенційних союзників. 21 січня 1920 року в с. Гусівці на Єлисаветградщині відбулася нарада командуючих українськими дивізіями, на якій ухвалили припинити боротьбу проти білих і почати проти Червоної армії [11,с.128]. Було вирішено, що через близьку присутність більшовиків, відділи армії УНР з 22 січня по 15 лютого будуть йти по запіллю Червоної армії й об єднаються в районі між Чигирином та Черкасами. Наприкінці січня, після взяття більшовиками Вознесенська, армія УНР більше не перетиналася з білогвардійцями у серйозних сутичках. Таким чином, була завершена перша половина Зимового походу, частини армії УНР утвердилися в своїх позиціях і були готові йти в запілля ще одного ворога Червоної армії. Частини армії УНР упродовж грудня 1919 січня 1920 рр. успішно маневрували з боями у запіллі Добровольчої армії. Рух окремими групами сприяв швидкому пересуванню і маневрам, завдяки чому вони могли звільняти одночасно по декілька населених пунктів. Маючи на меті партизанську форму боротьби, вони не створювали органів своєї влади в зайнятих армією районах, на звільнених територіях місцеве населення організовувало свою громадську охорону [6,с.261]. Під час походу приділялась увага просвітній, видавничій та агітаційній роботі в містах і селах. Так, в Умані було надруковано близько примірників газети «Україна» та біля відозв «До селян», що допомогло організації повстань. Штаб армії на чолі з підполковником П.Долудом фактично став «координаційним центром» повстанського руху. Були налагоджені зв язки з повстанською «Холодноярською республікою» та з отаманами Київщини, Херсонщини, Полтавщини та Катеринославщини. На Єлисаветградщині до складу армії УНР увійшло повстанське угруповання отамана А.Гулого Гуленка. У середині січня 1920 року почався новий етап Зимового походу. Головним завданням армії УНР цього періоду було підняття повстання серед українського населення проти більшовицьких сил. Українські частини прорвавшись через запілля білогвардійського фронту в районі Новоукраїнки перейшли на радянську територію. Список використаних джерел 1. Удовиченко О. Третя залізна дивізія: Матеріли до історії Війська Української Народної Республіки. Нью Йорк, с. 2. Ковальчук М. Чисельність армії УНР за Кам янецької доби Директорії (червень листопад 1919 р.) у світлі архівних документів // Військово історичний альманах. Київ, (14). 3. Ковальчук М. Невідома війна Київ, с. 4. ГДА СЗР України. Ф Т.22. Арк Там само. Т.26. Арк Тютюнник Ю. Записки генерал хорунжого. Київ, с. 7. Феденко П. Минуло півстоліття: Зимовий похід Армії Української Народної Республіки рр. Нью Йорк, c. 8. Слюсаренко П. Дієва армія Української Народної Республіки в Першому Зимовому поході // Воєнна історія. Київ, Доценко О. Зимовий похід (6.XII VI.1920). Варшава, с. 10. Омелянович Павленко М. Спогади командарма ( ). Київ, с. 11. Удовиченко О. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій українських збройних сил Вінніпег, с. 12. Мазепа І. Україна в бурі й огні революції Київ, с. Швидченко Т.Н. Борьба армии УНР с войсками Деникина в Первом Зимнем походе Проанализированы военные действия армии Украинской Народной Республики конца 1919 начала 1920 годов в тылу Добровольческой армии. Рассмотрены обстоятельства и особенности перехода украинской регулярной армии на партизанские методы борьбы. Ключевые слова: Первый Зимний поход, армия Украинской Народной Республики, Украинская Галицкая Армия, Добровольческая армия, украинская революция Shvydchenko, T.M. The UNR army fighting with the Denikin s Troops in the First Winter camping The paper analyzes military actions of the Ukrainian National Republic s army in the rear of the Volunteer Army during the late 1919 early 1920s. Furthermore, it examines circumstances and characteristics of the transition of the Ukrainian regular army to a guerrilla style warfare. Key words: the First Winter campaign, the army of the Ukrainian People s Republic, Ukrainian Galician Army, Voluntary Army, the Ukrainian Revolution ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477.43/44): (=411.16) «1917/1921» Лекар А.М. Єврейські погроми в Балтському повіті в добу революції рр.: до питання відповідальності Реконструюються факти проведення єврейських погромів та виявів антисемітизму в рр. в м. Балті та Балтському повіті Подільської (з лютого 1920 р. Одеської) губернії та визначається відповідальність в кожному конкретному випадку антиєврейських акцій. Ключові слова: єврейські погроми, більшовики, білогвардійці, Армія УНР, отаманщина, С.Петлюра, С.Шварцбард, Балта, Балтський повіт. 25 травня 1926 р. в місті Парижі виходець із м. Балти (за іншими версіями її ж уродженець) Самуель Шварцбард застрелив Голову Директорії УНР Симона Петлюру. Під час слідства та на судовому процесі, що відбувався в жовтні 1927 р. за місцем вбивства, С.Шварцбард заявляв, що метою цього акту була помста «за погроми євреїв в Україні» (зокрема, і в Балтському повіті), здійснені нібито за наказом С.Петлюри в рр., під час яких загинула вся його рідня 15 родичів [5,с.35;46,с.119]. У світлі цих звинувачень завданням статті є реконструкція хронології, історичного коріння, причин, змісту та учасників антиєврейських акцій в місті Балті Подільської (з лютого 1920 р. Одеської) губернії та визначення обґрунтованості звинувачень на адресу Головного Отамана Армії УНР та українських національних сил загалом в масштабі Балтського повіту. Наразі не існує спеціального історичного дослідження, присвяченого анонсованій темі в окреслених адміністративних та хронологічних межах. Проте дане, безумовно контроверсійне питання, віднаходило своє часткове відображення в контекстах споріднених наукових проблем. Так, тему єврейських погромів в Подільській губернії (зокрема, й в Балтському повіті), як складову історії містечок краю в добу Української революції, піднімають поділлєзнавці О.Завальнюк та О.Комарніцький [20]. Торкається єврейських погромів в Балті одеський історик В.Савченко, досліджуючи біографію С.Шварцбарда та його співробітництво з більшовицькими органами державної безпеки [35]. «Краткая еврейская энциклопедия» віддзеркалює думку більшості єврейських істориків про причетність С.Петлюри до погромів, логічність дій С.Шварцбарда, проте в тематичних статтях недостатньо обґрунтовує ці судження фактографією [30;32;46]. Дублює дані твердження балтський краєзнавець О.Таскін [1;40]. Варто зазначити, що погроми не були винаходом революційних подій рр. єврейська громада міста не раз переживала криваві сторінки своєї історії. Перша з відомих Коліївщина, коли червня 1768 р. гайдамаки на чолі з сотником С.Шилом, переслідуючи Барських конфедератів, захопили польський Юзефград та турецьку Балту й вирізали чимало євреїв, в особі яких стихія народного протесту персоніфікувала співвідповідальність за тяжкий економічний, соціальний, релігійний та національний гніт [23,с.215]. Після входження до складу Російської імперії, об єднана в одне місто, Балта 1797 р. стає повітовим центром Подільської губернії. Свій внесок в її розвиток здійснюють українська, російська та єврейська громади, при тенденції кількісного зростання останньої за положеннями царських указів про «лінії єврейської осілості» Балта швидко колонізується євреями [39,с.61 72]. Наступна хвиля антисемітизму, породжена вбивством народовольцями Олександра ІІ, докотилась до Балти на Великдень 31 березня 1882 р. Єврейський погром продовжувався близько трьох днів і був найкривавішим з поміж погромів цього року в межах Подільської та Херсонської губерній. Єврейська громада, яка чисельно переважала християн в місті (з чол., які проживали в Балті на 1860 р чол. були євреями), створила з початком погромів загін самооборони. Царська адміністрація застосувала для припинення погромів війська, проте не змогла дати раду селянам, що масово підтягнулись з навколишніх сіл та довершили погром, при цьому в деяких випадках до них долучились і солдати [21,с.49]. Головною причиною цього спалаху антисемітизму було поширення чуток, що царя вбито євреями, однак важливим був економічний чинник: незадоволення українських селян заниженими закупівельними цінами єврейських гуртовиків на сільськогосподарську продукцію та прагнення

67 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 балтської общини росіян старообрядців послабити конкурентоспроможність євреїв в торгівлі, борошномельстві, оренді садів та інших видах діяльності, де ці дві общини жорстко конкурували. Істотною була також корислива складова мотивації погромників бажання «підживитись» майном євреїв певної маргіналізованої частини жителів повіту [39,с.35]. Оприлюднення царського маніфесту від 17 жовтня 1905 р. спричинилось до нового витка погромів, що сягнули апогею 21 жовтня. Причиною протистояння стало широке залучення єврейської молоді до соціалістичного руху в повіті та позитивна реакція місцевого єврейства на маніфест, що значно розширював їх громадянські права [23,с.219]. Ідейним натхненником та організатором погрому виступили чорносотенці з місцевого осередку «Союза русского народа», що інкримінували євреям розвал держави, ослаблення влади царя, революційну нестабільність тощо [38,с.40]. Навчені попереднім досвідом, євреї ще в липні 1905 р. зорганізували загін самооборони, брав участь в ньому разом з батьком і С.Шварцбард, який потому, відбувши ув язнення за розповсюдження зброї та забороненої літератури, нелегально мігрує до Австро Угорщини, де буде засуджений за участь в акціях експропріаторів; з 1914 по 1916 рр. доброволець у французькому Іноземному легіоні, і лише в листопаді грудні 1917 р. (за однією із версій) повернеться до Одеси, перебуватиме в Червоній гвардії до березня 1918 р., а потому до червня 1919 р. житиме в Балті, працюючи годинникарем, після чого повернеться до Червоної армії воювати проти Директорії [46,с.119;35,с.123]. Балта напередодні рр. являла собою типове єврейське місто. Не дивлячись на суттєву еміграцію євреїв за кордон після погромів 1882 та 1905 років, станом на 1910 р. в місті проживало чол., в тому числі євреїв чол. (53,5% від загальної кількості) [37,с.150]. Більшість євреї складали й в містечках Балтського повіту (59,3%) [20,с.282]. В селах повіту переважало українське населення [45,с.10 11]. Відречення Миколи ІІ від престолу на початку березня 1917 р. спричинило наростання в місті хвилі антисемітизму. Вбачаючи в євреях винуватців падіння монархії, балтський осередок «Союза русского народа» повсюдно закликав до початку погромів. Подібні настрої традиційно переважали в межах «Русской слободы» [6,арк.8]. Заклик було почуто в повіті. Так, в містечку Піщані 21 березня розпочався погром, проте деструкція ситуативно локалізована силами загону із 100 чоловік під керівництвом члена Одеської Ради робітничих депутатів і представників армії та флоту Романченка, який, разом з іншими, був делегований в Балтський повіт для організації представницьких осередків революційної влади громадських комітетів [6,арк.1;7,арк.284]. Ці дії справили враження на місцеву єврейську громаду містечка, яка звернулась до Одеської ради з проханням прислати ще «агитаторов и организаторов», оскільки «местечко, состоящее из горстки бедных и малоразвитых евреев осталось без всякой помощи» [7,арк.284]. Тут же прийшлось долати супротив «темних сил в особі священика та членів «Союза русского народа», які, розпропагувавши місцевих селян, блокували входження до волосного громадського комітету представників «від єврейського населення» [6,арк.8]. На повітовому з їзді в Балті 23 квітня 1917 р. представники з Одеси також «підняли єврейське питання» й сприяли обранню до повітового виконавчого комітету 8 євреїв; до складу ввійшли також 64 селянина, 1 поміщик, 1 священик та 1 представник від цукрового заводу [6,арк.7]. Проте існують й інші приклади: в Кривому Озері половина делегатів була від євреїв, половина від «хліборобів»: представництво обумовлено небажанням євреїв, які чисельно та організаційно домінували, наразитись на звинувачення в тому, що вони «все прибрали до рук» [6,арк.60]. Деякі громади демонстрували публічні акції порозуміння. Так, 27 квітня в м. Голоскове відбувся мітинг, потому прийняття присяги на вірність «новому уряду» єврейською громадою біля синагоги, після чого євреї та «руське населення» обмінялись хлібом сіллю «на знак взаємності й приємно та радісно було на душі, коли ворогуючі подали руки один одному» [6,арк.11]. Загострення соціальних протиріч, боротьба за владу призвели до анархізації вже восени. Так, 21 жовтня в Балті, під час виборів до міської думи, протистояння між «Союзом русского народа» і місцевими більшовиками (представленими та очолюваними переважно євреями Л.Безносовим та В.Мільштейном) вилилось в громадське ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 безладдя. Характерно, що єврейські погроми були обмежені лише однією домівкою внаслідок втручання 269 го полку Української Центральної Ради (колишній 269 й запасний полк, що перебував у Балті з травня 1917 р., і, очікуючи відправлення на фронт, стихійно українізувався) [7,арк.202,203]. Більшовики несуть відповідальність за погромницькі дії в м. Круті, де грудня 1917 р. 110 євреїв зазнали матеріальних збитків на суму крб. та м. Рибниці, де в лютому 1918 р. 39 жителям (в тому числі 27 євреям), разом з місцевими установами, завдано шкоди на крб. [20,с.296]. Вступ 9 березня 1918 р. в Балту та опанування повіту військами Центральних держав спочатку був сприйнятий євреями переважно позитивно: окупаційні війська сприймались як гарант правопорядку, до того ж відкривались гарні можливості для торгівлі. Однак швидко відбулось охолодження у відносинах: австро угорці демонстрували певний антисемітизм. Так, у м. Голованіську євреїв відшмагали за «спекуляцію», застосували також інші форми тілесних покарань, зокрема, «підвішування» [44,с.260]. Наступна згадка про єврейські погроми датується кінцем листопада 1918 р. В період антигетьманського повстання балтські більшовики, знищивши охорону місцевої в язниці, звільнили всіх в язнів, як політичних, так і кримінальних та роззброїли єврейську дружину самооборони. Це призвело до жахливих грабунків населення (не тільки єврейського) кримінальними елементами, що продовжувались протягом доби 29 листопада [8,арк.6]. Відновив громадський порядок за допомогою військово польового суду новопризначений повітовий комісар Директорії УНР О.Сікорський [9,арк.80]. Черговий прецедент пов язаний з протистоянням більшовицького партизанського загону, очолюваного І.Дячишиним та сил Директорії. Так, в результаті нічного бою з 3 на 4 лютого 1919 р. «дячишинці» захоплюють Балту, при цьому гинуть повітовий комісар Сікорський та отаман січових стрільців Стопакевич, а вже 6 лютого з Бірзули підійшов Янівський курінь Південно Східної групи Дієвої Армії УНР. Командував цим загоном брат вбитого отамана Стопакевича, ідентифікований місцевими жителями як «Стопакевич другий» [9,арк.82]. Курінь цей, послуговуючись мовою джерела, «пошарпав жидів»: «Стопакевич другий» наклав на населення міста контрибуцію в розмірі 300 тис. крб. на користь сімей загиблих Сікорського та Стопакевича. Оскільки переважна більшість жителів міста були євреями, головний тягар фінансової відповідальності ліг на їх плечі. Цю акцію, поряд з розстрілом «винуватих» (впійманих червоних партизан) 7 8 лютого «на льоду р. Кодими», більшовики позиціонували як «Перший Балтський погром» [9,арк.82;36,с.326]. Протягом наступних двох місяців продовжується перманентне протистояння між більшовиками та частинами Директорії за контроль над повітовим центром з неодноразовим переходом міста з рук в руки. Один з найкривавіших боїв 7 березня 1919 р. призвів до сильної пожежі в Балті, яка знищила значну кількість міських будівель. Перестали функціонувати ряд установ, зупинився підвіз продуктів харчування, внаслідок чого частина жителів залишила місто [9,арк.83]. З 28 березня й до 6 вересня 1919 р. м. Балту та Мошнягську волость «в уже не підпільному, але й не легальному статусі» контролювали більшовики, в той час як по повітові оперували отамани С.Заболотний, Я.Кощовий, Г.Пшеничний, А.Волинець, Ю.Божко, загони григор євців та інших отаманів, які періодично здійснювали напади на повітовий центр, торпедуючи всіма можливими засобами впровадження політики «воєнного комунізму». Потерпали жителі міста та повіту від збройних позаполітичних угруповань одверто кримінального штибу, що виникли в повіті в умовах занархізованого безвладдя [10,арк.12 17]. Показово, що протестні настрої, направлені проти введення політики «воєнного комунізму» опанували не тільки українських селян повіту, які фактично блокували місто, але й частину євреїв, котрих ця політика позбавляла засобів до існування, зокрема, в силу заборони торгівлі. На зібранні в головній синагозі в квітні 1919 р. міські євреї постановили звернутися до властей з проханням «Зняти комунізм!». На це голова більшовицького Мошнягського ревкому (що в цей час формально представляв владу в цілому повіті) П.Баланюк пообіцяв влаштувати «такий погром, що вам ще й не снилось», якщо ті не дадуть йому й Б.Кораку (секретарю повіткому) спокою [10,арк.15]. Погром середини травня 1919 р. згадує у своїх спогадах сучасний ізраїльський поет С.Цванг (1924 р.н.). Ще донедавна на його персональному сайті можна було ознайомитись із сімейними спогадами про те, що його «батьки були свідками погрому,

68 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 який вчинили петлюрівські бандити в 1919 р. в Балті залишивши на центральній площі гори трупів. С.Шварцбард керівник групи самооборони просив у мого батька [Р.Цванга, фотографа за професією авт.] зробити фотознімки для паризької газети Фотозвинувачення необхідне було Шварцбарду для своєї чергової статті» [43]. Нині це вторинне джерело видалене з сайту С.Цванга, проте встигло стати предметом дискусії серед істориків [35,с.125]. Регулярні петлюрівські частини, станом на травень 1919 р., перебували щонайменше за 200 кілометрів від Балти й жодного відношення до означених подій мати не могли фізично. Відповідальність падає на нещодавнього союзника більшовиків по антиантантівській та антиденікінській коаліції отамана М.Григор єва, який з 9 травня провадив активну антибільшовицьку повстанську кампанію, закликаючи до боротьби проти продзагонів, комісарів та створення рад без більшовиків. З травня до перших чисел червня 1919 р. григор євці контролювали місто, де роззброїли робітничу дружину та звільнили політичних в язнів, традиційно влаштувавши погром [4,с.309;35,с.125;9,арк.28]. Позиціонувати М.Григор єва як ідейного «петлюрівця» не уявляється можливим, оскільки його воєнно політична траекторія вкрай непослідовна: взявши участь в українізації війська при Центральній Раді, в часи Гетьманату служив в Збройних силах Української держави, підтримував Директорію до кінця січня 1919 р., потому перейшов на бік більшовиків, а піднявши проти останніх в травні 1919 р. повстання, з літа спробував об єднатися з Н.Махном, зусиллями якого і був убитий р. [34,с ]. Трагічний для жителів міста день 31 липня 1919 р. засвідчує балтське єврейське кладовище. На ньому донині збереглись декілька типових надгробків, на одному з яких відстежується ім я покійного Авраам Іцхак Бен Яков Моше Лейдікер та напис «Вбитий бандитами 31 липня 1919 р.». Як свідчить онук загиблого В.Вінярський (нині голова Балтської єврейської общини) за сімейними переказами, дід його випадково загинув під час нападу на Балту невизначеного збройного угруповання. 6 вересня 1919 р. Балту, в результаті боїв з підрозділами 45 дивізії ХІІ радянської армії опановують частини 4 Сірожупанної дивізії та Волинської групи військ УНР, за кілька днів повітовий центр відвідує С.Петлюра. Насамперед, Голова Директорії запросив до себе М.Цванга авторитетного представника місцевої іудейської громади, аби той організаційно посприяв спілкуванню з євреями на міській площі. За свідченнями вже згадуваного С.Цванга, дід його М.Цванг наглядач єврейських навчальних закладів повіту після розмови з С.Петлюрою «відчувши, що готується розправа над євреями, радив їм полишити Балту або сховатись, а сам зі своєю родиною пішки залізницею пішов в Одесу, а звідти виїхав в Палестину» [43]. Та зустріч С.Петлюри з місцевою територіальною громадою все ж відбулась. На мітингу в промові він, зокрема, говорив «про рівність та братство; про вільні національні республіки; про царський гніт та більшовицькі знущання над українським та єврейським народами; про свою любов та повагу до окремих національностей», закликав єврейську молодь до армії «спільно боротися з Денікіним» та ін. [24,с.117]. Аналіз змісту промови, тезово описаної учасником зібрання, переконує в тому, що С.Петлюра озвучив у зверненні до жителів міста основні положення своєї нещодавньої (від 27 серпня) відозви до українських військ «Проти погромів» [31,с ]. Більшовики вказують, що «деякі сіоністи пішли до петлюрівців» [24,с.117]. Можливо, факт вступу місцевих євреїв до української армії на заклик С.Петлюри і є найнезаперечнішим доказом того, що єврейська община міста Балти не покладала персональної відповідальності за погроми на Голову Директорії та регулярні частини УНР? Війська УНР 25 вересня 1919 р. відступили, при цьому жодних свідчень про вияви юдофобства за період їх перебування в місті не зафіксовано. Балту опановують білогвардійські підрозділи 3 батальйону Сімферопольського офіцерського полку 4 піхотної дивізії генерал майора Я.Слащова [25,с.122]. Місцеве єврейство, до якого дійшли відомості про звірства, які чинили добровольці над їх одноплемінниками на своєму шляху, зібрало й передало «пану генералу господарю міста» велику суму грошей, однак це не допомогло: денікінська контррозвідка, зразу ж уславилась своєю жорстокістю стосовно всіх ворогів «единой и неделимой», зокрема і євреїв, яких денікінські ідеологи звинувачували у тотальному більшовизмі [24,с.118] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Жахом для євреїв Поділля обернувся й відступ білогвардійців у грудні 1919 січні 1920 рр. Спішно відкочуючись на південь, денікінці скрізь влаштовували погроми. Так, 19 грудня 1919 р. близько 55 євреїв загинули під час білого погрому в районі Богополя [47,с.249]. В перших числах січня 1920 р. деморалізовані, п яні, вороже налаштовані до офіцерів та одне до одного чеченські (осетинські), татарські та слов янського складу кінні підрозділи денікінців влаштували єврейський погром в м. Голованівську [17,с.223;18,с.55]. Найстрашніший в Балтському повіті погром відбувся в містечку Криве Озеро. Відповідальність несе білогвардійський Вовчанський партизанський загін під командуванням поручика Деконського (цей же підрозділ напередодні страшно погромив містечко Саврань). 22 грудня 1919 р. єврейська громада Криве Озеро, на вимогу останніх сплатила контрибуцію в розмірі 180 тис. крб., проте це не убезпечило їх від насилля, яке тривало два тижні. Погром супроводжувався звірствами паталогічного характеру. До пограбування долучилась частина місцевого селянства, проте інша частина переховувала та утримувала єврейські сім ї, намагалась порятувати їх майно, зверталась до денікінців з проханням припинення погрому, однак нерідко за це захисники самі наражались на погроми [47,с.375]. За неповними даними, в погромі загинуло близько 500 чоловік. Допомогу, яку єврейська громада Балти зібрала для постраждалих в Кривому Озері, денікінці блокували в Ясеново [47,с.239]. Полишені білими населені пункти Правобережжя більшовики не мали достатніх сил опанувати близько місяця. В цю нішу вклинились рейдуючі в ході Першого Зимового походу відділи Армії УНР, стосунки яких з місцевим єврейством в Балтському повіті виразно контрастували з діями Добрармії: погроми, реквізиції не проводились, послуги місцевих громад компенсовувались цукром, вилученим на заводах під час походу; все необхідне військовим вимінювалось або закуплялось за трофеї [18,с.55]. В позитивному в єврейському середовищі іміджі Армії УНР переконує прохання делегацій населення Богополя, Голти та Орлика, з яким вони звернулись в перших числах січня 1920 р. до командира полку Чорних Запорожців П.Дяченка, про розташування в цих населених пунктах залог полку для охорони від погромів добровольців; єврейські громади зобов язувались за свій кошт утримувати загони українських військ [17,с.61]. Євреї Балти були в більш вигідному становищі: з кінця грудня 1919 р. в місті та околицях дислокувались частини І корпусу Української Галицької армії, що з листопада 1919 р. перебувала в вимушеному союзі з Добрармією [27,с.75]. Саме принципова позиція командування І го Галицького корпусу, що міркувало та діяло в рамках австрійського легалізму, запобігла ініційованому денікінцями при відступі із Балти в середині січня 1920 р. єврейському погромові, знищенню телеграфа та казначейства [8,арк.21]. Втішав місцеву громаду й факт відсутності реквізицій з боку УГА ЧУГА [20,с.98]. Після оформлення союзницьких відносин між УГА та ЧА основні сили галичан будуть виведені з повіту до середини березня, а в Балті до 27 квітня 1920 р. залишатиметься Технічний курінь ЧУГА (170 чол.) на чолі з сотником К.Кізюком. Жителі міста, зокрема єврейська громада, позитивно ставились до галичан, як гаранту правопорядку в місті [29,с.360]. Проте толерантність галичан до євреїв інколи мала й зворотний бік: підрозділи армії в повіті в часи злуки з більшовиками почасти потерпали від махінацій з постачаннями, які здійснювали окремі місцеві посадовці євреї з опродкому (окружного продовольчого комітету, займався постачанням армії), свідченням чого є судові справи Революційного трибуналу ЧУГА весни 1920 р. в Балті [48,с.25]. До 17 лютого 1920 р. в Балті виникає більшовицький ревком на чолі з Твердохлібовим, який активно вдається до комуністичних перетворень. Це викликає гостре невдоволення серед населення повіту. Командир полку Чорних Запорожців П.Дяченко, що з 24 грудня 1919 р. до 27 квітня 1920 р. періодично рейдував по Балтському повіті, в своїх спогадах згадує перебування в Богополі: «18 березня селяни страшенно незадоволені жидівським населенням, яке бере широку участь у комуністичному рухові. Ненависть селян передавалась і козакам, і тільки залізна дисципліна утримувала від погрому» [18,с.71]. В лавах Чорних Запорожців в цей час був і уродженець Богополя, командир 1 го куреня підполковник Л.Галицький [41,с.28]. 2 травня 1920 р. лондонська газета «Дейлі Геральд» вмістила повідомлення про повне знищення єврейського містечка Балти, звинувативши в цьому українців [36,с.345]. Військ УНР, станом на цей день, в районі міста вже не було, але раніш в

69 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ніч на 23 квітня з боку с. Немировського повітовий центр в ході Першого зимового походу опанували 4 й кінний та 5 й піший полки Київської дивізії під командуванням Ю.Тютюнника разом з повстанцями С.Заболотного. До українських сил тут долучився згадуваний Технічний курінь галичан; про надзвичайні втрати серед цивільного населення не йдеться [29,с.356]. Вранці 23 квітня більшовики, що постали перед фактом захоплення міста, підірвали свою канцелярію, через вітер вогонь поширився на сусідні будівлі. Євреї, ставши свідками енергійної боротьби з вогнем козаків та старшин тилових частин, долучились до протидії вогню [42,с.129]. Координував заходи по локалізації пожежі комендант міста, підполковник Армії УНР, подолянин Й.Добротворський [41,с.142]. Загалом, балтські євреї, налякані більшовицькою агітацією, з острахом очікували війська УНР. Лякало, певно, й прізвище Ю.Тютюнника, який в часи погрому в Балті травня 1919 р. був начальником штабу в отамана М.Григор єва, хоч і дистанціювався від антисемітських акцій свого патрона (до речі, стосовно Ю.Тютюнника в період григор євських погромів в Балті діяв смертний вирок, винесений йому штабом Чорноморського кошу військ Директорії за перехід на бік червоних) [3,с.42]. Та все ж декларованого «Дейлі Телеграф» «повного знищення», як і єврейських погромів, не було. А образ катастрофи для Балти, найвірогідніше, породжений фактом страшної поразки комуністичного Балтського охоронного полку, який більшовики використали для придушення повстання селян (під керівництвом отаманів Г.Пшеничного (Миргорода) та Й.Пшоника) в Пасицелівській волості сусіднього Ананьївського повіту Херсонської губернії. Більшовицький загін з Балти, придушуючи селян, напіввипалив села Селіванівку, Пасицели, Липецьке, Онуфріївку, Байтали Ананьївського повіту. На допомогу повсталим під Селіванівку 22 квітня, за дозволом М.Омельяновича Павленка, вирушив 3 кінний полк під орудою полковника О.Вишнівського. Сільські повстанці та кіннота, затиснувши червоних з двох боків, повністю знищили їх. Політреферент уряду УНР при армії В.Савенко бій цей описує так: «Одних порубаних трупів було поховано до 400 чол. З загону в 600 чол. Балтського охоронного полку втекло в Балту 15 чол., 3 з них зійшли з розуму. Те, що творила наша кіннота над ворогом, який палив села, важко уявити» [17,с.162]. Факт «вибуття із строю» під Ананьєвим Балтського загону, сформованого для боротьби «із Тютюнником», засвідчує також більшовицьке зведення Одеського губпарткому про стан в Балтському повіті від р. [12,арк.8]. Громаді м. Балти (не тільки єврейській), таким чином, було завдано відчутної демографічної втрати, але гинули бійці Балтського охоронного полку в бою, як комбатанти, репрезентуючи цілком конкретну військово політичну силу більшовиків, а не під час погромів. Загалом, після того, як Армія УНР в ході І го Зимового походу закінчила рейдування Балтщиною, тут залишилось лише 52 члени КП(б)У [12,арк.37]. 27 квітня 1920 р. війська УНР, залишаючи Балту, ввійшли в містечко Піщану де застали базар. Після хвилинної паніки, з ясувавши, що це українське військо, селяни заспокоїлись, а єврейські крамарі, що симптоматично, продовжили торгівлю базар буденно добіг свого кінця [17,с.162]. Велике значення у формуванні інформаційно аксіологічного тла досліджуваного питання мають опубліковані спогади знаних мешканців Балти. Так, А.Приблуда згадує травень 1919 р., коли «життя в місті припинилось євреї ховались від бандитів в погребах, бункерах, на горищах»; «самого батька Тютюнника, який в 1921 р з петлюрівськими бандами піднімав українських селян на боротьбу за «рідну неньку», побував і в Балті, спалив її та дав своїм хлопцям погуляти» [квітні 1920 р., пожежа ж, як зазначалось, розпочалась з підриву більшовиками комендатури авт.] та «щирого петлюрівського отамана Заболотного та його «козаків» в театральних костюмах із малоросійських опереток з оселедцями на вибритих головах, які наслідуючи козаків та гайдамаків та закликаючи на допомогу Шевченка, прагнули вогнем, мечем та грабунком розправитися з ненависними панами, москалями та жидами» [33,с.330]. На жаль, опис подій революційної доби страждає на неприхований суб єктивізм та фактографічні помилки. Очевидно, що А.Приблуда конструює синтетичний негативно карикатурний образ українського отамана, при цьому на С.Заболотного та його повстанців штучно переноситься зовнішній ура патріотичний антураж загону отамана Ю.Божка, який в лютому квітні 1919 р. ситуативно намагався реалізувати утопічний проект відновлення Запорозької Січі з центром в Балті. Проте місцеві євреї в період ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 оперування тут «козаків» відчували себе в безпеці, оскільки в загоні категорично заборонялись не тільки антиєврейські акції, а й пиятика, гра в карти, грабунки за що Ю.Божко нещадно карав канчуками [34,с ]. В нарисі про сімейну історію Л.Ейльман описує «тероризування міста петлюрівцями, бандами та більшовиками», наголошує на тому, що саме петлюрівці влаштували погром, в якому загинули 15 родичів С.Шварцбарда та глорифікує самого «месника» С.Шварцбарда, який з балкону Савранської синагоги відстрілювався від «банди Заболотного», виголошуючи при цьому патріотичні промови... Сам автор не був учасником описуваних подій свідчить від імені бабусі. Недоведеним також є його твердження про те, що в 1927 р. в Париж, свідчити на захист С.Шварцбарда на судовому процесі, виїхала делегація балтян в кількості 80 чол. [22]. Демонізація українського отамана погромника С.Заболотного здійснюється у спільній публікації спеціаліста держархіву Одеської області В.Деречиної та науковця філософа П.Козленко [26,с.4]. Показово, що спеціаліст держархіву Вінницької області К.Завальнюк (спільно з Т.Стецюком), базуючись на матеріалах свого архіву, позиціонує С.Заболотного як ідейного борця за українську державність, вказуючи лише на окремі факти накладення грошових контрибуцій на єврейське населення південного Поділля [19,с.423]. Як одного з найвизначніших лідерів українського повстанського національно визвольного руху в Одеській та Подільській губерніях в рр. бачать С.Заболотного одеські дослідники С.Боган та О.Янчук [2;49]. При цьому С.Боган, аналізуючи антисемітизм селян повстанців, вказує, що «причини крилися в активній участі євреїв у встановленні совєтської влади й особливо в їх участі у діяльності каральних органів та підрозділів більшовицького режиму проти українського народу» [2,с.5]. Політичну природу антисемітизму С.Заболотного демонструють, зокрема, листівки, підписані ним. Так, після жорстокої каральної акції більшовиків на с. Попова Гребля (село спалене, близько 100 селян розстріляно; 1840 людей залишились без даху), С.Заболотний 2 травня 1921 р. у зверненні «до вашої жидівсько злодійської влади» Балтського ревкому та парткому попередив про «суворий терор всім сім ям як партійних робітників так і всім сім ям червоноармійців коли подібні терори будуть вживатись вами і надалі» [13,арк.8]. Тож відплатні акції загрожували тільки сім ям більшовицьких функціонерів та військових. До того ж, загін С.Заболотного складався з національно свідомих жителів повіту, об єднуючи переважно інтелігенцію та селян навколишніх сіл. До серпня 1922 р. це угруповання вело війну на знищення з продзагонівцями, більшовиками, чекістами, червоними фуражирами, серед яких було непропорційно багато євреїв [10,арк.19]. Сильний антисемітизм серед місцевого населення розвинувся також в голодні рр. Постійне зростання цін на хліб на місцевому базарі (за що відповідальність несли, окрім єврейських торговців, також перекупщики з числа росіян старообрядців та ті з українських селян, що мали хліб на продаж) призводило до антиєврейських акцій в місті та повіті. Так, 1 квітня 1921 р., коли лише за один день ціна фунту хліба зросла з 65 до 68 тис. крб., невдоволення вилилось в погром єврейських лавок та фізичне насильство над торговцями. Характерно, що найактивнішу участь в погромі взяли солдати більшовицьких частин міста [14,арк.39 44]. Ще більше розігрівала юдофобські та антивладні настрої кампанія по вилученню церковних цінностей з культових споруд на потребу голодуючим. Серед православних віруючих ширилось переконання, що «жиди грабують церкви та набивають свої кишені» [14,арк.56]. При цьому більшовики засвідчують, що із Балтських синагог вилучити цінностей їм вдалось значно менше, ніж з православних храмів, тож були заарештовані члени ради Седегерської та староста Савранської синагог [14,арк.60]. Загалом, за даними Балтських чекістів на квітень 1922 р., єврейська громада поляризувалась на лівих, які підтримували радянську владу (мовою звіту «так называемых эсесовцев») та правих, які вороже ставились до більшовицького режиму («так называемых цеиреционистов»); в ніч на 20 квітня 1922 р. відбулись арешти членів молодіжної сіоністської організації «Гистодрут» [14,арк.137,155]. Продовжували потерпати євреї повіту від позаполітичних кримінальних угруповань, для протидії яким створювались загони самооборони [16, арк.30]. На відповідальності «петлюрівців», базуючись на твердженнях «Краткой еврейской энциклопедии», наголошує балтський краєзнавець О.Таскін. Фактично легітимізуючи

70 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 вбивство, він резюмує: «І не дивно, що уродженець Балти Самуїл Шварцбарт 25 травня 1926 р. в Парижі застрелив Симона Петлюру» [40,с.18;1,с.23]. Проте ряд поділлєзнавців стверджують, що саме в Балтському повіті (на відміну від більшості інших повітів Подільської губернії) українські війська не вдавались до погромів. Узагальнюючи дані про єврейські погроми у містечках Подільської губернії в рр., О.Завальнюк та О.Комарніцький в частині, присвяченій Балтському повіту, відповідальність персоніфікують, насамперед, на денікінцях: в Богополі, Голованівську, Голоскові, Кодимі, Саврані близько р.; Кривому Озері грудні 1919 поч рр.; Голованіську р. Більшовики несуть відповідальність за погроми в містечках Круті р. та Рибниці в лютому 1918 р.; григор євці та селяни в Кодимі р., а організаторів антиєврейських акцій в Піщані близько р. та Рибниці в грудні 1918 р. визначити не вдалось [20,с ]. Непереконливість позиції С.Шварцбарда засвідчує О.Гриненко, яка комплексно проаналізувала серію публікацій журналу «Тризуб», одного з найбільш докладного та інформативного джерела, яке відтворює хід судового процесу над убивцею С.Петлюри в столиці Франції в жовтні 1927 р. Так, аргументи С.Шварцбарда зводились до того, що «чув розмову в Одесі від якогось військового, що петлюрівці і росіяни вбивали євреїв» [5,с.36]. Загалом же переконання С.Шварцбарда про відповідальність С.Петлюри за погроми базувалась на тому, що українці ще з часів Б.Хмельницького вирізували євреїв, а оскільки С.Петлюра три роки був на чолі українського війська, саме він несе відповідальність [5,с.37]. Підсудний також заявляв, що в 1919 та 1920 рр. сам був в Україні й став свідком погромницьких дій, проте постійно плутався в свідченнях, зокрема, про свої колишні судимості, потому запевняв, що не служив в ЧА, хоча в американському журналі змальовував своє перебування в Україні в якості червоноармійця тощо [5,с.37]. Труднощі при визначенні загальної кількості євреїв в Балті, зокрема, загиблих в результаті погромів, виникли вже в постреволюційний період. Так, ні Балтське повітове статистичне бюро, ні Балтська єврейська релігійна община станом на листопад 1921 р. не змогли надати Балтській повітовій секції по національним справам при управлінні губвиконкому таких даних, оскільки «розподілу населення повіту по національностям в бюро немає» та «кількість громадян єврейського населення м. Балти єврейській громаді невідома бо відсутні книги колишнього раввінату» [15,арк.31 34]. Таким чином, достатніх аргументів щодо визнання С.Петлюри відповідальним за погроми в Балті та повіті нинішній рівень освоєння історичних джерел не дає. Відповідальність за найрезонансніший погром в Балті травня 1919 р. фокусується на григор євцях; грудня 1917 лютого 1918 й квітня 1921 рр. на більшовиках; грудня 1919 лютого 1920 рр. на денікінцях та протягом всього досліджуваного періоду на маргіналізованій частині місцевого населення, міському та сільському дні, яке вже задовго до подій рр., рівно як і під час них, вдавалось до погромницьких акцій. Неможливо заперечити певний антисемітизм в лавах вояків Армії УНР, однак та складова втрат, які понесла територіальна громада Балтщини в збройному протистоянні з цією формацією, обчислюється, насамперед, кількістю вбитих більшовиків, червоноармійців, чекістів, продзагонівців тощо іншими словами репрезентантами певної політичної сили, комбатантами, а вже потому представниками певного народу. Не можна однозначно схарактеризувати й отаманію занадто поліперспективне це явище (за винятком кримінальної складової, однозначно злочинної) й історичну оцінку тут потрібно давати в кожному конкретному випадку окремо, без зайвих узагальнень. Проте стосовно загону С.Заболотного, що кооптував у свої лави найбільш освічену та свідому частину повстанців повіту, констатуємо, що політичний антисемітизм, який мав місце в його лавах, був породжений боротьбою з більшовицькою інфраструктурою в південно східному Поділлі й стигматизація його як суто погромницького угруповання не відповідає історичній дійсності. Українська Галицька армія чи не єдина збройна формація, яка не мала значних виявів антисемітизму й перебування якої в межах повіту сприймалось євреями переважно позитивно. Та обставина, що тональність опрацьованих джерел та літератури обумовлюється, як правило, національною приналежністю автора, переконує в думці, що досліджуване ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 питання залишатиметься одним з найделікатніших в історії українсько єврейських взаємин. Пошук ворога в іншонаціональному середовищі не сприяє заглибленню в проблему. Тож зберігає свою актуальність сентенція А.Марголіна: «Коли ми говоримо, що всі українці погромники, ми уподібнюємось до тих, хто стверджує, що всі євреї більшовики» [28,c.321]. Список використаних джерел 1. Балтщина край європейських джерел / [авт. тексту О.Таскін]. Одеса: Комп ютерна верстка В.Назарчук, с. 2. Боган С. Повстанський рух в Одеській губернії у рр. / С.Боган // Чорноморські новини Божко О. Генерал хорунжий Армії УНР. Невідома автобіографія Ю.Тютюнника / О.Божко // З архівів ВУЧК ГПУ НКВД КГБ. Київ, /2. С В огне гражданской войны. Из истории борьбы трудящихся Одесщины против объединенных сил внутренней и внешней контрреволюции в период гражданской войны и иностранной военной интервенции (1918 ноябрь 1920 гг.). Сборник докум. и матер. Одесское книжное изд во, с. 5. Гриненко О.О. Матеріали журналу «Тризуб» про розслідування вбивства С.Петлюри ( рр.) / О.О. Гриненко // Український історичний журнал С Державний архів Одеської області. Ф.Р Оп.1. Спр арк. 7. Там само. Ф.Р Оп.1. Спр арк. 8. Там само. Ф.2 П. Оп.1. Спр арк. 9. ДАОО. Ф.13 П. Оп.3. Спр арк. 10. Там само. Спр арк. 11. Там само. Оп.1. Спр арк. 12. Там само. Ф.3. Оп.1. Спр арк. 13. Там само. Спр арк. 14. Там само. Ф.1. Оп.1. Спр арк. 15. Там само. Спр арк. 16. Там само. Спр арк. 17. Доценко Олександр. Зимовий похід (6.ХІІ V.1920) / Олександр Доценко. К.: Вид во імені Олени Теліги, с. 18. Дяченко П.Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1 го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР / П.Г. Дяченко. Київ: Стікс, с. 19. Завальнюк К.В. Отаман Семен Заболотний новітній козак чорноморець з роду Заболотних / К.В. Завальнюк, Т.В. Стецюк // Матеріали ХІІ Подільської історико краєзнавчої конференції / Ред. кол.: Завальнюк О.М. (співголова), Войтенко В.І., Баженов Л.В. (відповід. редактор) та ін. Кам янець Подільський: ОІЮМ, Т.1. С Завальнюк О.М. Подільські містечка в добу Української революції рр. / О.М. Завальнюк, Ю.Б. Комарніцький. Кам янець Подільський: Абетка НОВА, с. 21. Зельцер А. Погром в Балте / А.Зельцер // Вестник еврейского университета (13). С Ейльман Л. Балтские погромы [Електронний ресурс] / Ейльман Л. // Заметки по еврейской истории (131). Режим доступу: zametki. com/2010/zametki/nomer8/ejlman1.php 23. Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область / Під ред. П.Т. Тронько. К.: Головн. Редакц. укр. рад. енцикл. АН УРСР, с. 24. Кегелес М.И. Из воспоминаний рядового политработника (апрель декабрь 1919 г.) / М.И. Кегелес // Летопись революции С Ковальчук М. Невідома війна 1919 року: українсько білогвардійське збройне протистояння / М.Ковальчук. Київ: Темпора, с. 26. Козленко П. Герои не нашего времени / П.Козленко, В.Деречина // Народна трибуна (12013). С Лекар А.М. Українська Галицька армія в Балтському повіті в грудні 1919 квітні 1920 рр. / А.М. Лекар // Чорноморський літопис: Науковий журнал. Миколаїв: Вид во ЧДУ ім. Петра Могили, Вип. 6. С Марголин А. Украина и политика Антанты / А.Марголин. Берлин: Изд во Ефрон, с. 29. Омелянович Павленко М. Спогади командарма ( ): Документально художнє видання / Упорядн.: М.Ковальчук. К.: Темпора, с. 30. Петлюра Симон [Електронний ресурс] // Краткая еврейская энциклопедия. Т.6. Иерусалим, С Петлюра С. Статті. Літературно художнє видання / Упорядн. та автор передмови Климчик О.О. Київ: Вид во худ. літ. «Дніпро», С Погромы [Електронний ресурс] // Краткая еврейская энциклопедия. Т.6. Иерусалим, С Приблуда Абрам. Из детских лет (воспоминания). Наш город / Абрам Приблуда // Вестник Еврейского университета С

71 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Савченко В.А. Авантюристы гражданской войны: Историческое расследование / В.А. Савченко. Харьков: Фолио; М: ООО «Издательство ACT», с. 35. Савченко В. Маловідомі факти з біографії С.Шварцбарда (до історії співробітництва з органами державної безпеки СРСР) / В.Савченко // З архівів ВУЧК ГПУ НКВД КГБ. Науковий і документальний журнал. 1. Харків: Права людини, С Сергійчук В.І. Симон Петлюра / В.І. Сергійчук. К.: Україна, с. 37. Статистическія свьдьнія о состоянии Подольской губернии вь 1909 г. // Памятная книжка Подольской губернии на 1911 г. Изданіе Губернскаго Статистическаго Комитета. Составилъ В.В. Филимоновь. Каменецъ Подольскъ: Типография Подольскаго Губернскаго Правленія, с. 38. Стряпкин П. Балта. Очерк / П.Стряпкин. Одесское книжн. изд во, с. 39. Таранец С.В. Старообрядчество Подолии / С.В. Таранец. Киев: Киевская книжная фабрика, с. 40. Таскин А. Юзефгрод Балта / А.Таскин. Одеса: Студия «Негоциант», с.; ил. 16 с. 41. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки ( ): Наукове видання / Я.Тинченко К.: Темпора, с. 42. Тютюнник Ю. Революційна стихія. Зимовий похід рр. / Ю.Тютюнник. Львів: Універсум, с. 43. Цванг Семен. Персональний сайт [Електронний ресурс] // Режим доступу: narodniymstitel.htm 44. Чериковер И. Антисемитизм и погромы на Украине // Революция на Украине по мемуарам белых. Репринтное воспроизведение издания 1930 г. Киев: Полиграфкнига, С Чорний С. Національний склад населення України в ХХ ст. Довідник / С.Чорний. К.: ДНВП «Картографія», с. 46. Шварцбард Самуил [Електронний ресурс] // Краткая еврейская энциклопедия. Т.10. Иерусалим, C Шехтман И.Б. Погромы Добровольческой армии на Украине (к истории антисемитизма на Украине в гг.) / И.Б. Шехтман. Берлин: Ostjudisches historisches archiv, с. 48. Шухевич С. Спомини з Української Галицької Армії ( ). Частина V. Від квітня 1920 до серпня 1920 / С.Шухевич. Львів: Видавнича Кооператива «Червона Калина», с. 49. Янчук О. Останній гайдамака Одещини / О.Янчук // Визвольний шлях С Лекарь А.М. Еврейские погромы в Балтском уезде в период революции гг.: к вопросу об ответственности Реконструируются факты проведения еврейских погромов и проявлений антисемитизма в гг. в г. Балте и Балтском уезде Подольской (с февраля 1920 г. Одесской) губернии и устанавливается ответственность в каждом конкретном случае антиеврейских акций. Ключевые слова: еврейские погромы, большевики, белогвардейцы, Армия УНР, отаманщина, С.Петлюра, С.Шварцбард, Балта, Балтский уезд. Lekar, A.M. Jewish routs in Balta district during the period of revolution : who is responsible for it The article reconstructs the evidences of the Jewish routs and anti Semite manifestations in in the town of Balta tnand Balta district, Podil province (Odesa province from February, 1920) the second Motherland of Samuel Schvarzbard, the killer of Symon Petliura. The author also tries to defi ne the responsibility in every concrete case of anti Jewish actions. Key words: Jewish routs, Bolsheviks, White Guardsmen, UPR Army, otamanshchina, S.Petliura, S.Schvarzbard, Balta, Balta district ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477.84) «1920» Кузьмин Р.Я. Зайняття Червоною Армією Східної Галичини під час радянсько польської війни в 1920 році: продовження українських визвольних змагань чи перша спроба встановлення більшовицької влади? Здійснено аналіз подій 1920 року на теренах Східної Галичини під час радяно польської війни. Розглянуто більшовицьку державну модель для Східної Галичини. Зроблено спробу виявлення причин невдачі національної боротьби на завершальному етапі української національної революції. Ключові слова: радяно польська війна рр., Галицький революційний комітет, воєнний комунізм, диктатура пролетаріату. Українська історична наука продовжує перебувати на етапі накопичення емпіричних джерел та конструювання нових концепцій для тлумачення нашого минулого. Попри велику увагу до подій національно визвольної революції років потрібно констатувати існування маловивчених проблем цього драматичного періоду. До таких належить характер подій на терені Східної Галичини під час воєнного протистояння Польщі та більшовицької Росії в 1920 році. Учасник подій Б.Колодій ще в 1932 році зазначав, що «про її (ГСРР) історію у нас ніде нічого не пишеться, не згадується, ніби вона зовсім не існувала Про цей період історії галицької землі наше громадянство дуже мало поінформоване» [12,с.3]. Проблематика отримала певний резонанс, як у радянській історіографії (А.Ярошенко, Є.Галушко, Б.Тищик [5;26;33]), так і серед діаспорних дослідників (Н.Гірняк, М.Стахів, В.Верига [2;7;21]). Радянських істориків цікавило відшукання джерел, які б обґрунтовували прагнення «трудящих Галичини до возз єднання з УРСР». Діаспорні дослідники, як правило через брак архівних джерел, розглядали події 1920 року крізь парадигму участі військ УНР у протидії II Речі Посполитої більшовицькій спробі «експорту пролетарської революції» до країн Європи в рр. В останній час на проблему звернули увагу також польські історики, зокрема М.Клімецкі [34]. Сучасні дослідники займаються дослідженням певних інтегральних частин проблематики [4;17;27]. Існує ряд проблем, які залишаються поза увагою науковців. Зокрема, що спонукало галичан, колишніх вояків УГА, прийняти участь у спробі встановлення більшовицької влади в Галичині? Яка була насправді реакція галицьких українців на прихід військ Червоної Армії (РСЧА)? Чому частини 5 ї Херсонської дивізії Дієвої Армії УНР, які складались переважно із галичан, влітку 1920 р. дезертирували з більшовицького фронту та здійснивши перехід через Карпати були інтерновані в Чехо Словаччині? Врешті, як сприймав уряд ЗУНР на чолі з Є.Петрушевичем спробу встановлення більшовицької влади на галицькій землі в 1920 році та чому згодом в 1924 році він пішов на контакт з більшовицькими емісарами, між якими був Михайло Левицький, один із членів Галревкому ГСРР? [14,арк.36,61]. Після військової поразки УГА від польських військ у липні 1919 року та переходу залишків війська за р. Збруч, на територію Наддніпрянської України, склалась ситуація коли позиції провідної української партії Галичини УНДП, до якої належали лідери ЗУНР (Є.Петрушевич, К.Левицький), серйозно похитнулись серед українського населення краю. Репресивна політика польської військової адміністрації спонукала до пошуку альтернатив. Такою бачилась позиція УСДП (С.Вітик, Ю.Бачинський) та дрібніших партій соціалістичного характеру, які під впливом успіхів більшовиків в Україні та розгортання соціалістичного руху у повоєнній Європі мали певну популярність серед галичан. Молоде крило галицьких соціалістичних організацій стало об єктом більшовицької пропаганди і саме вони схилялись до активної співпраці з РКП(б) та КП(б)У [8,с.76]. Успішні бойові дії Робітничо Селянської Червоної Армії (РСЧА) проти армії Збройних Сил Півдня Росії А.Денікіна у кінці 1919 р. також давали сподівання вождям Радянської Росії щодо поширення більшовицької державної моделі на суміжні країни

72 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Балто Чорноморського регіону. Ключем до Європи була саме Галичини. Спроба В.Леніна (Ульянова) надати військову підтримку угорським комуністам на чолі з Белою Куном в квітні травні 1919 року, в першу чергу зазнала невдачі саме через відмову уряду ЗУНР сприяти проходу військ Червоної Армії через карпатські перевали [9,с.42]. Наступна спроба більшовизації Галичини в 1920 році готувалась набагато ретельніше. Після невдалих бойових дій УГА на Великій Україні, знесилені епідемією тифу та незгодами з провідниками Директорії галицькі військові діячі на чолі з М.Тарнавським уклали військовий союз спочатку з військом А.Денікіна [32], а в лютому 1920 року перейшли на сторону більшовиків [1,с.4]. Саме з них було створена ЧУГА, на яку РКП(б) та КП(б)У покладали завдання підйому реноме більшовицької влади серед галицьких українців. Однак, у квітні 1920 р. дві із трьох бригад ЧУГА переходять на бік польсько українських військ, які після укладення у Варшаві політичної та військової конвенцій (21 і 24 квітня 1920 р.) розпочали наступ проти військ Червоної Армії. Оговтавшись після перших невдач, РСЧА вдалось завдати дошкульних поразок союзній армії Пілсудського Петлюри та відкинути їх до Варшави і Львова. Реалізуючи плани створення більшовицької влади для Східної Галичини, із залученням місцевих комуністичних діячів, при КП(б)У ще в травні 1920 р. було створено Галоргком, який займався кадровим забезпеченням адміністративних та військових урядів майбутньої радянського влади. Успішні бойові дії на фронті дозволили розпочати створення Галревкому, який виконував функції тимчасового органу державного управління в зайнятих повітах Галичини. Очолив його В.Затонський, наддніпрянський українець із Дунаївець (сучасна Хмельницька область), який мав великий досвід військової та організаційної роботи в органах більшовицької влади. Серед місцевого населення, ставка робилась на молодих галицьких соціалістів, «американських» комуністів (галичани, які повернулись із США та Канади), яких повинні були контролювати досвідчені емісари КП(б)У. До складу Галревкому увійшли представники всіх основних етносів Східної Галичини: українці (М.Баран, М.Левицьки, Ф.Конар, О.Паліїв, М.Козоріс), поляки (К.Літвіновіч, Губер) та євреї (А.Бараль (Савка)). Метою створення поліетнічного більшовицького уряду було намагання заручитись підтримкою населення незалежно від національної приналежності. Враховуючи обставини польсько українського протистояння в рр. та становище місцевого єврейства було прийнято рішення про введення трьох державних мов, якими повинно було вестись діловодство та ліквідовано всі національні обмеження (декрет 4 Галревкому) [15,арк.22,24;29,арк.9]. Такі заходи мали прихилити на сторону нової влади всі верстви галицького соціуму. Лояльному відношенню теж мало сприяти поширення чуток про бажання Галревкому формувати тип держави на зразок нейтральної Швейцарі ї[12,с.13;34,с.133]. Соціальні реформи Галревкому, на кшталт перших декретів РНК РСФРР у листопаді грудні 1917 року, ліквідація великого землеволодіння та передача у користування селянам орної землі очікувано викликало прихильність місцевого селянства [11,с.13 15;15,арк.18 18зв,33;28,арк.12]. На перших мітингах, які скликались військовими агітаторами та делегатами Галревкому, селянство погоджувалось підтримувати запропоновані їм декларації про підтримку більшовиків та висловлювало готовність забезпечувати військові підрозділи Червоної Армії всім необхідним [25,арк.1,13,21,5 4,77,80,84,101,108]. Однак, вже за кілька тижнів позитивні сподівання були серйозно підважені самовільними реквізиціями червоноармійських підрозділів та продовольчою політикою Галревкому. Галицьке селянство, яке ще не встигло оправитись від нищівних наслідків Першої світової війни та україно польского протистояння рр. було змушене виконувати виснажливу підводну повинність, постачати коней до підрозділів Червоної Армії та будувати фортифікаційні укріплення [23,арк.39 40;24,арк.14;25,арк.63,89], що поставило на порядок денний використання великої рогатої худоби як тяглової сили. Продовольчий відділ Тернопільського повітового ревкому у звіті від 7 вересня 1920 року так характеризував ситуацію: «неможливий продовольчий стан, в якому перебувають місцевий гарнізон і населення міста Недивлячись на всі накази і постанови Галревкому майже зі всіх фільварків військові продовольчі агенти успіли вивезти значну частину збіжжя абсолютна відсутність транспорту» [22,арк.18 18зв] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 В цей час уряд ЗУНР, який у листопаді 1919 р. через Румунію виїхав до Відня, зайняв вичікувальне позицію «позитивного нейтралітету» стосовно більшовицького наступу. Є.Петрушевич бачив у можливій військовій поразці Польщі спробу відновити боротьбу за українську державність у Галичині. В 1920 році набула поширення програма військово політичної співпраці провідників ЗУНР із урядом Чехо Словаччини [30,арк.4,8зв;31,арк.1зв] та можливого входження Східної Галичини на правах автономії до складу чесько словацької держави, як це раніше зробили провідники Закарпаття (Підкарпатської Русі). Не виключалась можливість контактів представників ЗУНР із більшовиками, на зразок поїздки В.Винниченка до Москви та Харкова у травні жовтні 1920 р. [13], через І.Немоловського (тестя В.Голубовича) [12,с.11;7,с ]. Така позиція неминуче вела до протистояння із Директорією, відносини з якою були й так загострені до краю. Саме стратегією провідників ЗУНР, щодо збереження сил для майбутнього вирішального протистояння з Польщею та більшовиками, можна пояснити дезертирство частин 5 ї Херсонської дивізії та їхній перехід кордону з Чехо Словаччиною. Такий крок до краю загострив недовіру політичних та військових діячів УНР до галицьких українців, яких ще доволі залишалось у частинах Дієвої Армії УНР [9,с.48]. «Чудо на Віслі» та вдалий контрнаступ польсько українських військ спричинились до неможливості зреалізування планам Є.Петрушевича. Більш того, роль Варшави у стримані Червоної Армії була високо оцінена Антантою, а польські дипломати на перемовинах із Антантою називали діячів ЗУНР та УГА «більшовиками» [3,с.136]. Уповноважений закордонних справ екзильного уряду ЗУНР С.Витвицький так резюмував ситуацію: «ніяка з держав Антанти в теперішнім політичнім положенню не схоче утруднювати становище Польщі видвиганням галицької справи» [10,с.92]. В результаті позиція Франції та США, забезпечили передачу Східної Галичини під управління II Речі Посполитій, а не Чехо Словаччини. Характер більшовицької влади та її керівного органу Галревкому можна означити, за зразком російського дослідника В.Геніса, як «бутафорська революція» [6,с.12]. Неупереджений аналіз наявних архівних матеріалів дає змогу глянути на реальне значення політичних подій в Галичині в 1920 році. Галревком був регіональним представником РКП(б) та КП(б)У про що відверто заявляв у дискусіях його очільник В.Затонський: «Виконуючи доручення того центру він не стерпить жадної опозиції зі сторони «шовіністів» і «сепаратистів»» [12,с.21]. Попри управління місцевими ревкомами, Галревком тільки затверджував рішення, які приймались на засіданнях Політбюро ЦК РКП(б) і КП(б)У та дублювались ЦК КПСГ, головою якого теж був В.Затонський. Тобто, вершиною владної вертикалі, навіть в межах Галичини, був не Галревком, а ЦК КПСГ. Попри зусилля радянських істориків у рафінуванні історії ГСРР вони не заперечували факту, що на початку вересня 1920 року КПСГ було розпущено через внутрішнє протистояння між галицькими комуністами та представниками КП(б)У і РКП(б) на чолі із В.Затонським. Після «очищення від опортуністичних, дрібнобуржуазних елементів» партійних рядів КПСГ мала відновити свою роботу, проте розкол вдалось усунути лишень в червні 1923 року [16,с.16 18]. Наявність у центральних та місцевих органах управління ГСРР, партійних осередках та військових формуваннях Червоної Армії значної кількості галичан актуалізує проблему розгляду періоду ГСРР як різновиду продовження боротьби українців Галичини за свою державність. Несприятливі військові обставини та внутрішні суперечки в середовищі Галревкому та КПСГ також були однією з причин невдачі більшовиків в 1920 році. Більш того, разом із військами Червоної Армії в Галичину увійшли відділи ЧУГА. Ці підрозділи виконували більше агітаційно пропагандистську роботу, ніж були реальною мілітарною силою. Однак, в умовах краху більшовицького фронту їх було відправлено під Грубешів, де вони у вересні 1920 року брали участь в боях з польськими військами, а згодом разом з військами Червоної Армії відійшли на Правобережну Україну. Навіть після укладення Ризького миру 18 березня 1921 року їх залишали у стані бойової готовності на випадок нового військового конфлікту з Польщею. З них формувались диверсійно партизанські загони, які вели бойові дії у Східній Галичині в роках. Крім цього, перебуваючи на Черкащині галицькі «червоні» підрозділи використовувались для боротьби

73 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 з повстанчими загонами українського селянства, яке чинило спротив більшовицьким методами визискування [19,с.34]. Врешті галичани, які приймали участь у встановленні більшовицької влади в 1920 році, будучи членами КПСГ (з 1923 р. КПЗУ) були невід ємним фактором політичних подій, який неможливо ігнорувати. Наукова необхідність вимагає висвітлення всієї палітри суспільно політичних та національних відтінків реальності в добу національно визвольної революції років та міжвоєнного періоду української історії. Список використаних джерел 1. Бережинський В.Г. Червона Українська Галицька Армія. Київ: Академія Збройних Сил України, с. 2. Верига В. Галицька Соціялістична Совєтська Республіка (1920 рік). Перша большевицька окупація Галичини. Нью Йорк Торонто Париж Мельбурн, с. 3. Волоцький В. Під Нижневом // Альманах календар «Гомону України» на 1960 рік. Торонто: Вид. «Гомону України», С Галицька Дідух Т. Дипломатична боротьба навколо проблеми українського представництва на мирній конференції в Ризі (вересень березень 1921 рр.) // Український Історичний Журнал С Галушко Е.М. Борьба рабочих и крестьян Западной Украины за советскую власть в 1920 году / Диссертация кандидата историчных наук Е.М. Галушко. Львов: ЛГУ им. И.Франко, с. 6. Генис В. «С Бухарой надо кончать» К истории бутафорских революций. Москва: МНПИ, с. 7. Гірняк Н. Останній акт трагедії Української Галицької Армії. Вид. Українського Військово Історичного Інституту в США, с. 8. Жерноклеєв О.С., Райковський І.Я. Володимир Темницький: сторінки політичної біографії (до 125 річчя від дня народження) // Український Історичний Журнал С Затонський В.П. Перші кроки радянської влади Західної України // КПЗУ організатор революційної боротьби. Спогади колишніх членів Комуністичної партії Західної України. Львів: Книжково Журнальне видання, С Західно Українська Народна Республіка Уряди. Постаті. Львів: Інститут українознавства ім. І.Крипякевича НАН України, с. 11. Збірник декретів, декларацій і постанов Галицького Революційного Комітету. Вип.1. Тернопіль: Всегалицьке Радянське Видавництво, с. 12. Колодій Б. Галицька Соціялістична Радянська Республіка. Спомини. Львів: Діло, с. 13. Костюк Г. Місія В.Винниченка в Москві і Харкові 1920 року (Нові коментарі до питання: був чи не був В.Винниченко членом уряду Х.Раковського?) // Нові дні (Детройт, США) Ч (Лютий Березень). С Львівський Обласний Державний Архів (ЛОДА). Ф.108сч. Оп.1сч. Спр Там само. Ф.257. Оп.2. Спр Маланчук В.Ю. Бойовий організатор мас // На чолі визвольної боротьби. Спогади колишніх активних діячів Комуністичної Партії Західної України. Київ: Вид. Політичної літератури України, С Мухіна М.Ю. Галревком і галичани. До питання про місце інтелігенції в суспільному житті України рр. // Український Археографічний Щорічник. Нова серія. Вип.1 (Український Археографічний збірник. Том 4). Київ: Наукова думка, С C.Р. Галичина й нові держави Європи. Львів Відень: Вид. Український Прапор, с. 19. Сірко І.М., Лапшин В.Ю. Червоні галицькі частини в боротьбі за владу Рад // Український Історичний Журнал С Скорбач Б. Кавалерія в польсько радянській війні 1920 р. Рогатин: ПП Білінський, с. 21. Стахів М. Третя совєтська республіка в Україні. Нариси з історії третьої воєнної інвазії Совєтської Росії в Україну і розвиток окупаційної системи в часі: Листопад 1919 Листопад Нью Йорк: Український Конгресовий Комітет Америки, с. 22. Тернопільський Обласний Державний Архів (ТОДА). Ф.Р Оп.1. Спр Там само. Ф.Р Оп.1. Спр Там само. Ф.Р Оп.1. Спр Там само. Ф.Р Оп.1. Спр Тищик Б.Й. Галицька Соціалістична Радянська Республіка в1920 році/дисертація кандидата історичних наук Б.Й. Тищик. Львів: ЛДУ ім. І.Франка, с. 27. Федорів О. Галицька Соціалістична Радянська Республіка в політиці уряду Радянської Росії // Історична панорама:збірник наукових статей ЧНУ. Спеціальність «Історія». Вип.4. Чернівці: Вид. Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича «Рута», С Центральний Державний Архів Вищих Органів Влади та Управління України (ЦДАВОУ.) Ф Оп.1. Спр Там само. Ф Оп.1. Спр Центральний Державний Історичний Архів у м. Львові (ЦДІАЛ). Ф.581. Оп.1. Спр ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Там само. Ф.581. Оп.1. Спр Там само. Ф.581. Оп.1. Спр Ярошенко А.Д. Борьба трудящихся Восточной Галиции за установление советской власти в 1920 году / Автореферат дисертації кандидата історичних наук А.Д. Ярошенко. Киев: Архивное Управление МВД Украинской ССР, с. 34. Klimecki M. Galicyjska Socjalistyczna Republika Rad. Okupacja Malopolski (Galicja) Wschodniej przez Armię Czerwoną w 1920 roku. Torun: Uniwersytet Mikolaja Kopernika, s. Кузьмин Р.Я. Занятие Красной Армией Восточной Галиции во время советско польськой войны в 1920 году: продолжение украинской освободительной борьбы или первая попытка установления большевицкой власти? Проанализировано социально экономические преобразования Галревкома, в контексте политики «военного коммунизма». Рассмотрены отношения населения Восточной Галиции к попытке установления большевицкой государственной модели. Ключевые слова: советско польская война гг., Галицкий революционный комитет, военный коммунизм, диктатура пролетариата. Kuzmyn, R.Y. The occupation by the Red Army in Eastern Galicia during Soviet Polish war in 1920: continuation of the Ukrainian liberation movement or the first attempt to establish the Bolshevik government? The analysis of the events of 1920 in Eastern Galicia during Soviet Polish war. Considered the Bolshevik state model for Eastern Galicia. An attempt to identify the causes of failure of the national struggle in the fi nal stage of the Ukrainian national revolution. Key words: Soviet Polish war , Galician revolutionary committee, military communism, dictatorship of the proletariat. УДК 94(477): «192» Колесник В.Ф., Чеберяко О.В. Бюджетне фінансування українських республіканських народних комісаріатів у 1920 ті рр. Розглядається бюджетне фінансування наркоматів УСРР, порівнюється структура використання бюджетних коштів за окремими статтями, особливо за фондом заробітної плати. Ключові слова: бюджет, фінанси, кошти, фонд зарплати, бюджетні видатки, народний комісаріат, УРСР. На території України, починаючи від союзного договору 1920 р. між РСФРР та УСРР, одночасно діяли об єднані (федеративні) та необ єднані наркомати і відповідні установи, а після створення СРСР загальносоюзні, об єднані та республіканські адміністративно господарські органи. Вони мали власний бюджетний видатковий кошторис, спрямований на утримання управлінського апарату та здійснення номенклатурних функцій і повноважень. Загальні суми бюджетних видатків в УСРР, які стосувалися союзних та республіканських об єктів, загалом справляли враження вагомого фінансування адміністративно господарських та соціально культурних потреб республіки. Але важливо виокремити та простежити статистично економічну динаміку витрат державного бюджету УСРР, з ясувати його відомчу специфіку, пріоритетні напрями кредитування радянських установ. На початку 1920 х рр. бюджетні відносини в УСРР регулювалися федеративними та республіканськими нормативно правовими актами. Але реально фінансові та продовольчо матеріальні ресурси зосереджувалися у Наркомфіні та Наркомпроді РСФРР. В УСРР розподілом бюджетних кредитів згідно з кошторисом наркоматів та відомств займався Уповнаркомфін РСФРР при РНК УСРР, тобто міждержавний колегіальний орган. Його відповідальні працівники в УСРР дотримувалися «суворої фінансової диктатури» в умовах функціонування державного капіталізму, а стабілізацію радянської валюти та створення бездефіцитного бюджету вважали першочерговим завданням [1,с.3 11]. З ясовуючи структуру українського бюджету 1922 р., А.Давид виокремив його федеративну і республіканську складові. За договором від 28 грудня 1920 р. державні доходи і видатки республік радянської федерації об єднувалися в

74 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 єдиний федеративний бюджет. Відтак об єднані наркомати фактично не мали належної інституційної самостійності в межах УСРР, а фінансування державних установ республіки відбувалося у формі авансів, які видавала Москва. А.Давид висловив критичні зауваження стосовно вичерпності і статистичної достовірності видатків у 1920/21 р. та протягом 9 місяців 1922 р. Загалом вони є слушними, адже тоді бюджет охоплював натуральну та грошову форми. У рр. до республіканського бюджету не входили витрати на утримання РСЧА, але продподаток, зібраний в УСРР, спрямовувався на підтримку армії. Терміни «видаткова частина українського бюджету» та «доля загальнофедеративних видатків» позначали витрати республіканського і федеративного бюджетів в УСРР, засвідчували особливість тогочасних міжбюджетних відносин. Доля федеративних витрат в УСРР тоді не враховувалася. Проте статистичні показники бюджетних видатків УСРР та РСФРР за рр., які наводив А.Давид, попри їх відносність, є показовими (Див.: табл. 1). Таблиця 1 Питома вага видатків бюджетів УСРР та РСФРР за рр. у % [2,с.7] Статті витрат УСРР РСФРР УСРР РСФРР УСРР РСФРР УСРР РСФРР Управління 9,2 7,4 9,0 7,2 9,9 9,9 3,9 4,7 Освіта 7,0 10,4 4,9 2,7 22,1 2,9 15,2 4,9 Охорона здоров я 17,0 12,1 5,8 5,6 8,4 6,0 8,1 3,3 Промисловість 37,6 30,3 41,2 30,1 24,2 20,4 0,4 1,9 Землеробство 4,7 5,1 2,7 4,6 1,1 0,3 9,3 0,6 Продовольство 21,5 14,8 23,5 20,5 2,9 6,8 10,5 5,3 Транспорт 2,9 8,8 9,7 13,5 31,0 13,7 23,3 16,1 Оборона 11,1 1,3 32,2 22,4 33,1 Фонди 0,1 3,2 14,5 0,4 7,8 0,9 31,2 Разом Отже, у 1920 р. переважна частина кредитів українського бюджету спрямовувалася на відродження промисловості і продовольче забезпечення населення. Але у рр., коли УСРР потерпала від голоду, питома вага продовольчих витрат натуральної частини бюджету суттєво зменшується, а пріоритетним стає фінансування транспорту та оборони, які належали до категорії загальнофедеративних видатків. Однак у 1922/23 р. вони були значною мірою покладені на республіканський бюджет. Видатковий бюджет УСРР 1922 р., встановлений Москвою в розмірі 49 млн. крб. для необ єднаних наркоматів, виявився надто обмеженим. З іншого боку, об єднані наркомати, яким передбачалася 15% надбавка із федеративного бюджету, навіть у червні ще не отримали фінансування за травень [3,с.6]. Наркомати матеріального та соціально культурного спрямування за видатками поглинали 68,9% бюджетних коштів. Такі державні установи як ВУЦВК, РНК, Наркомюст, НКВС, Наркомзакордонсправ користувалися незначною частиною витрат республіканського бюджету: 4,2% Наркомюст, 7,1% НКВС, 0,2% НКЗакордонсправ [3,с.6]. У травні 1923 р. РНК УСРР затвердив «Розпис загальнодержавних видатків Української Соціалістичної Радянської Республіки на липень вересень бюджетного року», тобто витрати необ єднаних наркоматів у грошових знаках зразка 1922 р. Отож, загальна сума видатків обсягом 557,9 млн. крб. [4,с.76 79] не мала твердої прив язки ні до товарної маси, ні до золота. Для кращого розуміння соціальних пріоритетів радянської республіки варто виокремити бюджетне кредитування наркоматів УСРР, а також порівняти структуру їх використання. Кошториси кожного республіканського наркомату відрізнялися власними статтями споживання бюджетних кредитів, особливо в частині фонду зарплати. Так, на оплату праці апарату ВУЦВК витрачалося 44,2%, РНК УСРР 22,7%, Укрдержплану 35,5%, Наркомохоронздоров я 41,5%, Наркомзему 43,4%, Наркомосу 47,3%, Наркомпроду 34,1%, Наркомдержконтролю 71%, Наркомсоцзабезу 11,1%, Наркомюстиції 60,3%, ЦСУ УСРР 27,3% коштів, які виділялися на кожний республіканський наркомат [4,с.76 79]. Наркомати соціальної групи (Наркомохоронздоров я, Наркомос, Наркомсоцзабез) витрачали разом 41,7% бюджетних коштів, а з видатками Наркомпроду 70,1%. Видатки на ВУЦВК, РНК УСРР, Держплан та Наркомзакордонсправ склали у третьому кварталі 1922/23 р. близько 4%, на Наркомюст 11% республіканського бюджету [5,с.3]. Пояснювальна записка до розпису бюджету 1922/23 р. враховувала витрати республіканських об єднаних наркоматів, особливо утримання військових частин і транспорту. Виявилося, що загальна сума видатків у 1922/23 р. мала зрости від 307 млн. крб. до 408 млн. крб. золотом. Але на долю республіканських наркоматів планувалося витратити 43% коштів, решта адресувалася об єднаним наркоматам. Заплановане збільшення питомої ваги видатків на об єднані відомства і наркомати зумовлювалося зарахуванням кошторису Наркомвоєнмору і Наркомшляху. Вони отримували 45% коштів об єднаних наркоматів. Такі об єднані наркомати й відомства, як Уповнаркомфін, ДПУ, Уповнаркомпраці, Уповнаркомпошта, УРНГ, Головміліція, Уповнаркомзовнішторг, зважаючи на їх дольову участь у видатках, не були надто обтяжливими для фінансової системи, позаяк разом віднімали лише 8,4% бюджетних коштів. Якщо не брати до уваги видатків на армію і транспорт, які діяли в УСРР, то на адміністративно законодавчі органи влади передбачалося у 1922/23 р. 5,5% бюджетних коштів, на господарські 12%, на управлінські органи сфери соціально культурного та матеріального забезпечення 43,3% (із них Наркомсоцзабез 2,5%, Наркомохоронздоров я 7,5%) [6,с.45 46]. Після визнання центральними установами українського голоду рр. заплановано збільшення видатків по Наркомпроду до 12 млн. крб. Щоправда, його керівництво запропонувало кошторис видатків на суму 84,4 млн. крб., зобов язавшись при цьому утримувати армію, пенсіонерів, інвалідів. Однак бюджетна нарада ВУЦВК відхилила цю пропозицію. Структура видатків самого ВУЦВК за розписом державних доходів і видатків на 1922/23 р. (1,6 млн. крб.) розподілялася таким чином: 12% коштів планувалося витратити на проведення з їздів, конференцій, сесій; 21% на культурно освітні фонди; 14% на фінансування газети «Вісті ВУЦВК у»; 25,3% на РАТАУ та покриття дефіциту його балансу. Бюджетне фінансування Управління справами РНК УСРР та Української економічної наради передбачалося на суму 2,3 млн. крб., із яких на утримання Повноважного представництва УСРР у Москві виділялося 203 тис. крб., а для агітаційного потягу Раднаркому 630 тис. крб. Наркомат внутрішніх справ УСРР заклав до кошторису фонд зарплати в обсязі 72% усіх коштів, Наркомдержконтролю майже 60%. Третину власних кошторисних витрат просило на проведення статистичних досліджень ЦСУ УСРР [6,с.52 53]. Отже, фінансування республіканських наркоматів відбувалося за окремими статтями витрат у вигляді авансів, які пропонувалися Уповнаркомфіну та погоджувалися урядом республіки. Проте остаточний баланс ухвалювала Москва, особливо для об єднаних наркоматів. Наприклад, кошторис Наркомвоєнмору і Наркомшляху територіально в УСРР фінансувався із центральної каси Наркомфіну СРСР. Створення СРСР упорядкувало бюджетну систему, відтак і фінансування загальносоюзних, об єднаних та республіканських наркоматів в УСРР. Кожен із них виконував державні функції, відрізняючись не лише повноваженнями, але й фінансово кредитними можливостями. Так, за звітом НКФ УСРР на об єднані наркомати у 1922/23 р. було виділено 18,4 млн. крб., на республіканські 26 млн. крб., у 1923/24 р. відповідно 16 млн. крб. та 30 млн. крб. На 1924/25 р. планувалося 12,2 млн. крб. для об єднаних і 41 млн. крб. для українських наркоматів [7,арк.3]. Зазначимо, що ці кошти стосувалися виключно номенклатурно функціональних справ державних установ, а не галузей економіки. Бюджетна статистика першої половини 1920 х рр., враховуючи цілу низку обставин, хибувала вичерпністю і точністю. Але загалом вона відтворює закономірності та особливості бюджетного процесу в УСРР. За підрахунками М.Мармера, видатки республіканських наркоматів за три перших бюджетних роки, починаючи з 1922/23 р., склали 104 млн. крб. і не перевищували п ятої частини усіх витрат державного бюджету в УСРР [8,с.42]. Вражає те, що на оборону витрачалася чверть доходів державного бюджету. Заступник наркома фінансів СРСР С.М. Кузнєцов, підсумовуючи динаміку видаткової частини держбюджету УСРР за рр., зазначав, що вона становила у 1923/24 р. 25%, у 1926/27 р. 30%, у 1927/28 р. 27% бюджетних витрат РСФРР, а порівняно із загальносоюзними 18% у 1923/24 р. та 11,4% у 1927/28 р. [9,с.18 19]. Подібні порівняння, на нашу думку, недостатньо показові, тому що бюджетне фінансування віддзеркалювало конкретний рівень споживання, враховуючи територію та кількість населення в республіках, які суттєво відрізнялися між собою, не кажучи про утриманців державного бюджету. Якщо об єднані наркомати в УСРР мали

75 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 млн. крб., то в РСФРР 53 млн. крб., а необ єднані відповідно, 45 млн. крб. та 163 млн. крб. Разом державні видатки радянської Росії 1924/25 р. майже у 4 рази перевищували українські [10,с.94]. Нарком фінансів УСРР С.М. Кузнєцов, виступаючи на УІІІ Всеукраїнському з їзді рад у січні 1924 р., назвав загальну суму видатків бюджету необ єднаних наркоматів УРСР 25,8 млн. крб. Половина цих коштів витрачалася на соціокультурні та господарські потреби [11,с.75]. Водночас видатки на транспорт та армію у 12 разів перевищували бюджет УСРР. Директивні принципи визначення норм бюджетного фінансування за так званими квотами рр. суперечили конституційному статусу об єднаних та республіканських наркоматів в УСРР, їх правам щодо формування власного бюджету. На засіданнях Раднаркому УСРР та, особливо, Бюджетної комісії ВУЦВК обґрунтовувалася кожна цифра кошторису республіканських наркоматів. Але заплановані бюджетні витрати доводилося захищати в кабінетах союзних установ. «Відзначаючи, що бюджет УСРР на р., підкреслювалося у резолюції Бюджетної комісії ВУЦВК від 15 січня 1924 р., ухвалений РНК Союзу у видатковій частині в розмірі крб., дає збільшення на 39,43% проти бюджету 1923/24 р., Бюджетна комісія, попри все, констатує, що, незважаючи на зазначене зростання видаткової частини бюджету, низка невідкладних потреб все таки залишається незадоволеною» [12,арк.84]. Бюджетна комісія не погодилася з рішенням РНК СРСР про позбавлення УСРР субвенційного та комунального фондів. Вона визнала недосконалим порядок визначення орієнтовно контрольних цифр для бюджету республіки, оскільки «при встановленні зазначених контрольних цифр за основу беруться не економічні і соціально культурні потреби кожної республіки, а розміри кредитів минулих років з тим або іншим відсотком збільшення, випадково встановленим» [12,арк.84]. Раднарком УСРР насамперед цікавили не контрольні цифри, а конкретні відсотки відрахувань від загальнодержавних податків і доходів, отриманих на території УСРР суб єктами господарської діяльності. Структура видатків державного бюджету УСРР відображала адміністративно політичні, господарсько економічні та соціально культурні пріоритети республіканського уряду. Загалом видатки державного бюджету республіки охоплювали п ять базових статей: фінансування необ єднаних та об єднаних наркоматів, створення фондів, асигнування народного господарства та відрахування до місцевих бюджетів. Витрати республіканських та союзних наркоматів за рр. мали позитивну динаміку, хоча відрізнялися пропорційним співвідношенням (Див.: табл. 2). Таблиця 2 Видатки державного бюджету УСРР рр. (млн. крб.) [13,с.16 17] Статті видатків 1923/ / / /27 Республіканські установи 34,9 47,7 65,6 76,4 Об єднані наркомати 16,5 13,2 17,1 17,9 Резервні фонди 2,3 3,9 8,7 4,6 Народне господарство 3,2 28,3 58,1 До місцевих бюджетів 25,8 37,5 66,3 115,4 Разом державних видатків 79,5 105,6 186,0 272,4 Отже, фінансування необ єднаних наркоматів та відрахування до місцевих бюджетів становили дві третини державного бюджету УСРР. За чотири роки споживання бюджетних коштів республіканськими наркоматами зросло більше ніж у 2 рази. Статистичні показники у тогочасних офіційних виданнях, мають розходження. Наприклад, опубліковані на сторінках «Финансового бюллетеня» дані про виконання державного бюджету УСРР за 1924/25 р. відрізняються від інших насамперед фактичними видатками, які визначаються в обсязі 73,5 млн. крб. [14,с.30]. Можливо, що розробники статистики не врахували відрахувань коштів від державного бюджету до місцевих бюджетів. Загалом статистичні дані 1920 х рр. не завжди є вичерпними і точними. Але вони розкривають структурне співвідношення витратних статей бюджету. На утримання адміністративно управлінського апарату у рр. витрачалося 16%, а на соціально культурні потреби пересічно 47%, на адміністративно господарські справи 37% від загальної суми коштів державного бюджету УРСР [14,с.31]. Кошти, спрямовані на фінансування діяльності республіканських наркоматів, витрачалися переважно на соціально культурні потреби: на освіту, медицину, соціальне забезпечення. Ці галузі у рр. споживали 55% усієї суми бюджетних видатків для необ єднаних наркоматів [13,с.16 17]. Не було жодного наркомату, видатки якого не зростали б упродовж рр. Так, кошторис ВУЦВК збільшився у 1,6 рази, РНК УСРР у 2,3, НКВС у 4,3, Наркомюсту у 2, Наркомзему в 1,8, Наркомсоцзабезу у 2, Наркомохоронздоров я у 2,7, Наркомосу у 2,2 рази [13,с. 6 17]. Незважаючи на зростання бюджетних видатків, вони не задовольняли мінімальних потреб галузевих наркоматів, а основна частина коштів витрачалася на зарплату їх працівників. Тому зростала інституційно функціональна роль місцевих бюджетів, які перебирали на себе фінансування освіти та медицини. Серед видатків об єднаних наркоматів 65% бюджетних коштів поглинав Наркомфін УСРР, завдяки якому і формувався державний бюджет. Розмежування союзного та республіканського бюджетів, яке відбулося у р., поліпшило системне планування видатків, їх узгодження з бюджетними доходами. 1924/25 бюджетний рік виявився «роком перехідного періоду від побудови орієнтовного бюджету до побудови твердого» [15, арк.10 11]. У 1925/26 р. бюджетні витрати об єднаних наркоматів в УСРР планувалися в обсязі 17,6 млн. крб., а республіканських 68 млн. крб. Адміністративно господарську групу республіканських наркоматів представляв Наркомзем УСРР, кошторис якого передбачав третину видатків необ єднаних наркоматів. Щоправда, пленум Бюджетної комісії зменшив наркоматівські кошториси на 0,8 млн. крб. Протягом першого кварталу 1925/26 р. для загальнодержавних витрат на території УСРР було відкрито кредитів на суму 25,3 млн. крб. Вони розподілялися за такими напрямами фінансового забезпечення: для об єднаних наркоматів 4,4 млн. крб., для республіканських 16,7 млн. крб., утворення фондів 4,1 млн. крб. [16,с.3]. Ця статистика стосувалася насамперед виплати зарплат, пенсій, соціального забезпечення, матеріальної допомоги тощо. У другій половині 1920 х рр. розпочалося неухильне зростання кошторисних витрат на утримання адміністративно державних структур в УСРР, тобто об єднаних і республіканських наркоматів. Так, за матеріалами «Пояснюючої записки» до державного бюджету УСРР 1926/27 р., на фінансування наркоматів обох типів, які за функціональними ознаками були радянськими установами, планувалося виділити 94,3 млн. крб., із них об єднаним наркоматам 18,1 млн. крб., необ єднаним 76,3 млн. крб. [17,с.20]. Відомча статистика за фактом виконання відводить об єднаним наркоматам інші бюджетні витрати 22,9 млн. крб. А видатки на загальносоюзні установи в УСРР визначалися в обсязі 66,1 млн. крб., тобто у три рази більше [13,с.9]. Динаміка бюджетного фінансування необ єднаних і об єднаних наркоматів в УСРР за рр. подана в таблиці 3. Таблиця 3 Кошторисні видатки наркоматів в УСРР (млн. крб.) [18] Видатки 1925/ / / /29 Необ єднані установи 65,5 78,1 85,8 97,1 Об єднані установи 16,7 18,5 16,9 16,0 Разом 82,2 96,6 102,7 114,3 Отже, статистичні дані свідчать про збільшення бюджетних коштів на республіканські наркомати, а також про певну стабільність у фінансуванні об єднаних наркоматів. Але територіальні бюджетні видатки в УСРР, які спрямовувалися на підприємства й установи союзного підпорядкування, були значно більшими. М.С. Волобуєв, з ясовуючи роль і місце УСРР у союзному бюджеті, виокремлював її територіальні прибутки і видатки. Останні, зокрема, становили у 1923/24 р. 163,8 млн. крб., у 1924/25 р. 199,5 млн. крб., у 1925/26 р. 285,2 млн. крб., у 1926/27 р. 375,8 млн. крб. [19,с.60 61]. Відтак кошторис республіканських наркоматів становив у 1925/26 р. 23%, у 1926/27 р. 21%. За матеріалами А.Річицького, в УСРР у 1925/26 р. збирали близько 700 млн. крб. прибутків, а у 1926/27 р. 853 млн. крб. [20,с.79]. Стосовно до цих прибутків питома вага витрат республіканських установ посідала близько 11%. У 1928/29 р. прибутки держбюджету склали 405 млн. крб. [21,с.10]. Частка витрат на потреби необ єднаних наркоматів УСРР становила 24%, тобто четверту частину. Мотивацією для дискусії М.Волобуєва з А.Річицьким стала не конкретна статистика бюджетних видатків, а протистояння двох номенклатурних начал республіканського і союзного в галузі фінансово економічної політики. Намагання українських урядовців, особливо представників господарських наркоматів, вибороти більше повноважень і бюджетних

76 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 прав, не знаходило підтримки центру, котрий чинив опір, навіть «виявив» черговий націоналістичний ухил у вигляді «волобуєвщини». Із 1926/27 р. розпочалося аналітичне групування видатків наркоматів за трьома напрямами: адміністративні, адміністративно господарські та соціально культурні. До першого напряму було віднесено ВУЦВК, РНК, Держплан, НКВС, Наркомюст, НК РСІ, ЦСУ, до другого НКФ УСРР, РВНГ, Наркомторг, Наркомзем, до третього Наркомос, Наркомохоронздоров я, Наркомпраці, Наркомсоцзабез. Кожна група наркоматів відрізнялася інституційними функціями. За розмірами і масштабами їх фінансування простежуються пріоритети державного бюджету УСРР. Так, адміністративна група наркоматівських кошторисних витрат у рр. пересічно складала 14,4%, адміністративно господарська 37,8%, соціально культурна 47,8%. У 1927/28 р. на утримання наркоматів в УСРР загалом було витрачено 101 млн. крб. При цьому кошторис адміністративно законодавчих установ становив 12,4%, адміністративно господарських 34,7%, соціально культурних 49,9% [22,арк.41]. Їх фінансування не зазнало суттєвих структурних змін і в 1928/29 бюджетному році. Так, кошториси наркоматів адміністративної групи становили 11,5%, адміністративно господарської 34%, соціально культурної 54,5%. У 1927/28 р. видатки державного бюджету УСРР на республіканські наркомати зумовили дефіцит у обсязі 1,1 млн. крб., на об єднані наркомати 0,6 млн. крб. [23,с.16 17]. Витрати на зарплату чиновників держапарату, незважаючи на боротьбу за скорочення та оптимізацію кадрового складу, склали більшу частину кошторису. Питома вага витрат на зарплату протягом рр. зазнала суттєвих змін, якщо розглядати її пересічні, а не відомчі показники. Якщо у рр. вона становила понад 50%, то протягом другої половини 1920 х рр. коливалася від 41% до 49% видаткових коштів бюджету [23,с.35]. На 1928/29 р. фонд зарплати планувався у обсязі 36,4%. Але в кошторисах окремих державних бюджетних установ він був значно перевищеним і становив: у Держплані 73%, у Наркомюсті 67%, у Наркомфіні 80%, ВРНГ 56%, Наркомпраці 82%, НК РСІ 77%, ЦСУ 78% кошторисних витрат [21,с.23]. Висока питома вага фонду зарплати в кошторисах наркоматів зумовлювалася переглядом і збільшенням тарифних ставок зарплати номенклатури вищого рівня, а також видатків на її лікування. Отже, республіканські та об єднані наркомати в УСРР фінансувалися з державного бюджету, але за відповідними кошторисами, встановленими урядовими органами. Переважна частина бюджету необ єднаних наркоматів витрачалася на зарплату за штатним розкладом установ. Загальносоюзні та частково об єднані владні структури в УСРР утримувалися за рахунок зведеного державного бюджету, більше половини якого призначалося для Наркомшляху та Наркомвоєнмору. Пріоритетними статтями видатків республіканського бюджету виявилися установи соціально культурного призначення Наркомос, Наркомохоронздоров я та Наркомсоцзабез УСРР. Але виділених коштів бракувало для їх належного фінансування. Список використаних джерел 1. Давид А. К пятилетию Советского бюджета. История и перспективы / А.Давид // Финансовый вестник Давид А. Бюджет Украины / А.Давид // Финансовый вестник С Давид А. Бюджет Украины на 1922 г. / А.Давид // Финансовый вестник С Роспись общегосударственных расходов Украинской Советской Социалистической Республики на июль сентябрь бюджетного года // Финансовый бюллетень С Перехрестов К. Государственный бюджет Украины / К.Перехрестов // Финансовый бюллетень С Объяснительная записка к росписи государственных доходов и расходов УССР на год // Финансовый вестник С ЦДАВО України. Ф.1. Оп.20. Спр Мармер М. Участие Украины в едином общесоюзном государственном бюджете / М.Мармер // Финансовый бюллетень С Кузнецов С. На бюджетные темы / С.Кузнецов // Экономическое обозрение С Год работы правительства СССР (материалы к отчету за 1924/25 бюджетный год) / Под общ. ред. Н.П. Горбунова и А.В. Стоклицкого. М., VІІІ Всеукраїнський з їзд рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, січня 1924 р. Х.: Видання Оргвідділу ВУЦВИКу, с. 12. ЦДАВО України. Ф.1. Оп.2. Спр ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Фінанси України рік. Статистика України Випуск ІV. Статистика фінансів. Х.,: ЦСУ УРСР, с. 14. Исполнение госбюджета УССР в году // Финансовый бюллетень С ЦДАВО України. Ф.1. Оп.2. Спр Статистика финансов // Финансовый бюллетень С Пояснююча записка до державного бюджету УСРР на бюджетовий рік. Х.: Наркомфін УРСР, с. 18. Складено за: Пояснююча записка до державного бюджету УСРР на С.28; ЦДАВО України. Ф.30. Оп.2. Спр Арк.37; Державний бюджет на бюджетовий рік. Х.: Укрфілія Фінвидаву НКФ СРСР, С.18; Державний бюджет Української Соціалістичної Радянської Республіки на рік з пояснювальною запискою. Х.: Укрфілія Державного фінансового видавництва Союзу РСР С Волобуєв М.С. До проблеми української економіки / М.С. Волобуєв // Більшовик України Річицький Анд. До проблеми ліквідації пережитків колоніальности та націоналізму (Відповідь Мих. Волобуєву) / Анд. Річицький // Більшовик України С Державний бюджет Української Соціалістичної Радянської Республіки на рік з пояснювальною запискою. Х.: Укрфілія Державного фінансового видавництва Союзу РСР, с. 22. ЦДАВО України. Ф.539. Оп.6. Спр Державний бюджет Української Соціалістичної Радянської Республіки на рік з пояснювальною запискою. Х.: Укрфілія Державного фінансового видавництва Союзу РСР, с. Колесник В.Ф., Чеберяко О.В. Бюджетное финансирование украинских республиканских народных комиссариатов в 1920 е гг. Рассматривается бюджетное финансирование наркоматов УССР в 1920 е гг., сравнивается структура использования бюджетных средств по отдельным наркоматам, особенно по фонду заработной платы. Ключевые слова: бюджет, финансы, денежные средства, фонд зарплаты, бюджетные расходы, народный комиссариат, УССР. Kolesnyk, V.F., Cheberyako, O.V. Budget financing of Ukrainian republican people s Commissariats in 1920th The budget fi nancing of USRR people s commissariats is studied, the structure of using the budget recourses over the particular items, especially through the salary s fund, is compared. Key words: budget, finances, recourses, salary s fund, budget costs, people s commissariat, URSR. УДК (477) «1920»(045) Сальнікова Н.В. Діловодство радянських установ в Україні у 1920 х рр.: становлення та розвиток Проаналізовані матеріали, які стали основою для створення спеціальної літератури, вивчення якої має важливе значення для дослідження науково методичних засад документаційного забезпечення управління у 1920 х рр. Ключові слова: документаційне забезпечення управління, діловодство, державні установи. Розвиток управління документацією лишається невивченим у багатьох аспектах, тому актуалізується потреба всебічно дослідити історію документаційного забезпечення управління і дати об єктивну оцінку організації діловодства в радянських установах 1920 х років. Актуальність проблеми зумовлена також необхідністю критичного сприйняття традицій і використання досвіду організації документаційного забезпечення управління з метою удосконалення цієї роботи на сучасному етапі. Вивчення та узагальнення позитивного досвіду попередників, освоєння їх наукової спадщини важливі для українського документознавства та архівознавства як в теоретичному, так і в практичному аспектах. Серед праць, присвячених проблемі документаційного забезпечення управління досліджуваного періоду слід відзначити праці таких вчених, як К.Мітяєв, Я.Лівшиць, С.Іконніков, А.Сокова, Н.Костинська, С.Кулешов, М.Додонова, М.Ларін, І.Тамм, Д.Сольський та інші [4;6 9;12;16 18], в яких розкрито окремі аспекти історії діловодства в Україні в різні періоди. Разом з тим, слід зазначити, що більшість праць досліджуваного періоду створювалася головним чином відомими спеціалістами у сфері управління та діловодства, які працювали в наркоматах, центральних відомствах,

77 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Так, видатний економіст О.Єрманський у праці «Научная организация труда и система Тейлора» розкрив основні положення теорії соціалістичної раціоналізації. Розглядаючи продуктивність та інтенсивність праці, О.Єрманський пов язував продуктивність з якістю робочої сили, її підготовкою, рівнем технічного оснащення праці. У свою чергу, інтенсивність повинна зростати лише до певної норми (оптимуму). Один з пропагандистів НОП та її поширювачів на невиробничу сферу П.Керженцев, організаційна концепція якого розвивалася під потужним впливом робіт А.Файоля, у працях «Научная организация труда», «Принципы организации» та інших піднімає питання стандартизації, умов праці, правильного використання матеріальних засобів. На його думку, НОП включає в себе три складові: 1) людина та її діяльність; 2) матеріальні засоби (наприклад, необхідне устаткування, матеріали тощо); 3) використання раціональних організаційних методів. Значний масив перекладеної літератури 1920 х років значно впливав на погляди окремих авторів, як і їх попередній досвід. Р.Майзельс у праці «Структура учреждений и организация делопроизводства» акцентував увагу на правових аспектах діяльності установ, розглянувши проект положення про управління справами в цивільних установах та висвітливши питання НОП і раціональної організації діловодства в державних установах. Водночас, у 1920 х р. з являється велика кількість праць стосовно удосконалення діловодства методами НОП, що стає свідченням зростаючого інтересу до питань організаційного проектування. Це, зокрема, праці таких авторів, як В.Єловських «НОТ в делопроизводстве», В.Мейльман «Рационализация делопроизводства», О.Ейхенвальд «Правила организованного делопроизводства» та інші. Е.Дрезен у праці «НОТ в советских учреждениях», підготовленій у співавторстві з Р. Вітте, розкривають основні принципи наукової організації праці в радянському управлінському апараті, а також значення правильного ведення діловодства. Директор Таганрозького інституту наукової організації виробництва П.Єсманський розкрив наукові основи організаторської справи [5]. Організатор НОПівського руху в СРСР, розробник і популяризатор концепції людського фактора в управлінні, керівник відділу нормалізації НК РСІ СРСР М.Вітке у своїй основоположній праці «Организация управления и индустриальное развитие» висвітлює проблеми документообігу в крупних установах, аналізує схеми документообігу сучасної державної установи, подає рекомендації стосовно шляхів його раціоналізації. Підсумки раціоналізаторської роботи у сфері діловодства в перші роки радянської влади підведено у праці В.Мейльмана «Руководство по делопроизводству учреждений и предприятий», в якій автором розкрито сутність безреєстраційної системи та методи реорганізації діловодства на її основі, широко висвітлено комплекс питань, пов язаних з раціональним веденням діловодного процесу в окремих підприємствах та в установах. Рух за наукову організацію праці актуалізував питання роботи з документами, зокрема необхідність їх уніфікації та стандартизації. Саме в межах уніфікації та стандартизації велася робота з формулювання завдань роботи з документами, викликана необхідністю удосконалювати «техніку управління», пов язаною з тим, що при всій різноманітності видів і форм документів, які циркулювали в радянських установах, невпорядкованими за формою і змістом лишалися потоки документації. Так, необхідність уніфікації висловлена в загальних працях з діловодства П.Савицького і В.Доморадського, П.Верховського та інших [14;15]. Найуживанішими термінами в цей час є «раціоналізація документів», «вироблення єдиних вимог і форм документів», «спрощення роботи з документами» тощо. Терміни «уніфікація» та «стандартизація» по відношенню до документів у досліджуваний період зустрічаються лише в праці класика світової документології П.Отле у перекладі з французької доповіді із загальних питань управління та документування в управлінській діяльності, зробленої 1923 р. у Брюсселі на ІІ Міжнародному конгресі адміністративних наук [13]. Поширення уніфікації на текст документа було пов язане з усвідомленням того факту, що, як відзначив М.Левінсон, «словесна форма службових паперів, документів та інших письмових матеріалів так чи інакше впливає на техніку роботи управлінського апарату, викликаючи різні за кількістю витрати часу та засобів» [10,с.21]. У статті «Приказ как объект рационализации» [10] він розкриває історію наказу від діловодства старої армії до тієї його форми, що склалася до середини 1920 х років. М.Левінсон критикує практику, що походить від «Положения о письмеводстве и делопроизводстве в военном ведомстве» 1911 року, згідно з яким в один наказ об єднувалися всі окремі розпорядження за кожен день, і робить висновок, що накази слід замінити розпоряінститутах наукової організації праці тощо. Ці праці, перш за все, торкалися принципових питань побудови державного апарату на основі методів наукової організації праці. Питання документаційного забезпечення управління у 1920 х роках були тісно пов язані з розробкою теорії управління. Відтак, цей період позначений активною та успішною роботою теоретиків і практиків управління (О.Гастєв, П.Керженцев, О.Богданов, М.Вітке, Л.Бизов, Е.Дрезен, І.Бурдянський та інші), а також наявністю кількох самостійних шкіл управлінської думки. Так, школа дослідника наукової організації праці (НОП) та управління, директора Центрального Інституту праці (ЦІП) при Всесоюзній центральній раді професійних спілок О.Гастєва висунула оригінальну та змістовну концепцію трудових настанов. Напрям, який очолював керівник наймасовішої громадської організації в країні Ліги «Время», згодом перейменованої в Лігу «НОТ», П.Керженцев, ґрунтувався на переконанні про перенесення універсальних організаційних принципів діяльності об єктів з однієї сфери в іншу. Значне коло вчених об єднувала школа Є.Розмирович. Представники цієї школи, такі, як Е.Дрезен, Л.Бизов та інші, в основному, працювали в Державному Інституті техніки управління (ІТУ) при Народному комісаріаті Робітничо селянської інспекції (НК РСІ) СРСР, директором якого й була Є.Розмирович, та обстоювали позицію про функціонально технічний підхід до управління, що дозволяло вирішувати багато «локальних» управлінських проблем: раціоналізація структур; удосконалення документування виконання, планування та обліку; раціоналізація технології і техніки управлінських процедур та операцій. Завдяки їх плідній праці для 1920 х років характерні організація численних досліджень у сфері управління, наукової організації праці (НОП) та діловодства, видання найважливіших нормативно методичних документів у сфері документаційного забезпечення управління, а також практична робота відомств, установ та організацій з документування управлінської діяльності, «загального діловодства» та спеціальних систем документації. Проникнення наукової організації праці у сферу управлінської діяльності, що було тісно пов язане також і з раціоналізаторським напрямом діяльності НК РСІ СРСР і союзних республік, розпочалося після Першої Всеросійської ініціативної конференції з наукової організації праці та виробництва 1921 р. НОПівський рух, з позицій якого трактувалися найважливіші питання раціоналізаторської діяльності, створив сприятливі умови для поглибленої розробки питань НОП і діловодства, що мало величезний вплив на організацію та розвиток систем документування в радянських установах. У цей період видається значна кількість літератури з наукової організації праці, частина якої була присвячена безпосередньо питанням діловодства. В багатьох працях з НОП міститься різний фактичний матеріал, а також розкриваються окремі теоретичні питання впровадження НОП у державний апарат і діловодство. Разом з тим, слід звернути увагу, що праці, створені у 1920 х рр., перш за все, торкалися принципових питань побудови державного апарату на основі методів наукової організації праці. Так, О.Богданов (Малиновський), політичний діяч і філософ, один з учених, зусилля яких були спрямовані на пошук шляхів розвитку наукової організації праці, виробництва та управління в умовах соціалізму, у монографії під назвою «Всеобщая организационная наука (тектология)» висунув ідею створення науки про загальні принципи організації тектології. На думку автора, будь яке управлінське завдання являє собою ряд елементів. Досягнення успіху полягає в знаходженні найраціональнішого розташування цих елементів, що й становить зміст організаційної діяльності. Інший відомий радянський учений, автор численних праць з раціоналізації організації та культури праці О.Гастєв у праці «Как надо работать» заклав основи концепції, яка згодом отримала назву «трудових настанов» і впровадженням яких у практичну діяльність займався ЦІП. Однак недоліком концепції трудових настанов О.Гастєва є недостатня розробка самої методики трудових настанов, обрання занадто вузької бази дослідження та орієнтація та індивідуальність робітника. Е.Дрезен, професор, науковий співробітник Державного Інституту техніки управління, в одній із своїх праць «Руководство по организации управленческого аппарата советских учреждений» торкається питань раціоналізації державного управління, характеру резолюцій, зокрема необхідності при оформленні підписів писати «с товарищеским приветом». Крім дослідження різних питань наукової організації праці, перша половина 1920 х рр. характеризується й широкою пропагандою і вивченням західноєвропейської та американської літератури з НОП, зокрема теорій управління, пов язаних з іменами основоположників наукового менеджменту Ф.Тейлора, А.Файоля та інших [19;20] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71

78 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 дженнями, при цьому індивідуалізувавши кожне з них. Для видання розпоряджень М.Левінсон пропонує використовувати розроблені ним форми. Однак така позиція автора викликала жваві суперечки. В ряді праць, що з явилися після опублікування статті М.Левінсона, містяться серйозні та обґрунтовані заперечення такому підходу до уніфікації наказу. Автори цих праць, такі, як М.Дзиомко, С.Веєв та інші, відзначали, що, пропонуючи замінити наказ розпорядженням, М.Левінсон, по суті, змінює лише назву документа, не торкаючись його змісту [2;3]. Техніці складання листів і детальним правилам написання окремих реквізитів присвячена праця М.Фрадкіна «Деловые письма (техника составления)», в якій докладно розглянуто бланк ділового листа та порядок розставлення відміток і поміток на бланку листа. В іншій праці «Техника деловой переписки», підготовленій на основі аналізу великої кількості практичних робіт з трафаретизації текстів, проведених у 1920 х рр., автор розглядає питання, пов язані з веденням ділового листування, визначає елементи службового листа, а також подає словник. У своїх працях М.Фрадкін достатньо повно описав мовні особливості листів, обґрунтував необхідність трафаретизації текстів, виклав загальні особливості стилю листів. Автор виокремлює також два типи уніфікованих текстів: формуляр і трафарет, вважаючи можливим трафаретизувати лише найпоширеніші тексти, причому один трафарет повинен торкатися лише однієї теми чи питання. В цілому ж, М.Фрадкін стверджував, що, не дивлячись не велику кількість різновидів листів за їх змістом, листи мають багато спільного, що полягає в самому характері їх змісту та стилю. У х роках поряд з трафаретними та анкетними стрімкого розвитку набули табличні форми документів, особливо у фінансовій, кадровій, статистичній і плановій документації. Так, у праці П.Гурьянова «Делопроизводство» містяться зразки фінансових документів, представлені у табличній формі. До появи безреєстраційної системи документування у другій половині 1920 х рр. призвели досліди, що проводилися окремими установами та популяризувалися Державним Інститутом техніки управління. Один з таких експериментів є об єктом вивчення у статті Б.Макаревича, який повідомляє про зняття з реєстрації листування тресту «Москож» із своїми підприємствами, замість чого була вироблена особлива форма бланку «службовий лист», що надсилався в двох примірниках [11]. Це поклало початок широкому обговоренню питання застосування різних систем реєстрації. Зусиллями вчених був зібраний і проаналізований величезний фактичний матеріал, накопичений у результаті обстеження стану реєстраційно довідкової роботи в окремих установах. В систематизованому та узагальненому вигляді він поклав початок для створення великої кількості праць з цієї теми. Так, А.Брауде та Б.Гіллер у праці «Безрегистрационная система делопроизводства» виклали головні принципи та переваги безреєстраційної системи діловодства, а також навели класифікатор кореспонденції НКФін СРСР на рр. У праці К.Бруна «Карточная система делопроизводства и вертикальный способ хранения переписки» висвітлюються переваги та недоліки журнальних і карткових систем реєстрації документів, розкрито питання організації карткової системи діловодства. Праця П.Аввакумова «Основные элементы делопроизводства. Подробное изложение карточных систем, применяемых на практике в делопроизводстве и упрощённый способ контроля исполнения бумаг» присвячена картковій системі реєстрації, контролю документів у діловодстві та перевагам таких систем перед журнальними. В іншій праці «Организованный сельсовет. Методы организационного похода к делу и упрощение деловых операций» автором викладено правила та рекомендації з організації діловодства в сільрадах, визначено роль секретаря у веденні діловодства, подано зразки реєстраційних форм, трафаретних документів, а також типова номенклатура справ. Особливості системи діловодства сільських рад було висвітлено також у праці «Канцелярское дело» Г.Нєфедовим, який звернув увагу на необхідність посилення контролю за ви конанням документів, поліпшення умов їх зберігання тощо. С.Мильніков у своїй праці «Карточная система учёта» розкриває роль і значення карткової системи обліку та контролю за виконанням документів у діловодній практиці, а також наводить зразки карток. Х.Немобін у праці «Контрольно журнальная система регистрации бумаг» дає характеристику різних систем реєстрації документів. Практичні рекомендації з організації безреєстраційної системи діловодства подано у праці І.Подкувки «Без «входящих» и «исходящих». Практическое пособие по постановке делопроизводства без регистрации». Крім того, автором висвітлено питання, пов язані з діловодством з особового складу ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Праця К.Семінського «Что должен знать каждый работник учреждения и предприятия о безрегистрационной системе делопроизводства» містить загальні відомості про сутність та особливості безреєстраційної системи діловодства. Ґрунтовною є праця Е.Дрезена «Делопроизводство. От регистрации бумаг к классификации переписок», в якій автор розглядає питання реєстрації паперів, заміни реєстрації окремих паперів реєстрацією листування, класифікаційні системи в діловодстві, характеризує десяткову систему в діловодстві установ, реєстрацію і класифікацію листування при системі індивідуальних реєстраційних карток та подає деталізовану інструкцію із застосування десяткової класифікації в діловодстві. Подані у праці додатки містять різноманітні форми журналів, книг, листів, приклади побудови десяткового класифікатора, таблиці застосування в установах різних систем реєстрації паперів, таблиці класифікації документів і справ за десятковою системою тощо. В досліджуваний період всебічно вивчалася також проблема наукової класифікації документів на десятковій основі, що знайшло відображення, зокрема, в праці М.Русинова «Десятичная классификация документов», в якій розкрито сутність десяткової класифікації, переваги її застосування в діловодстві та архівах, а також наведено схему десяткової класифікації Міжнародного бібліографічного інституту. Серед праць українських авторів слід відзначити брошуру Г.Славуцького та С.Войтицького «Карточная система делопроизводства для центральных и губернских учреждений», які розглядають не лише карткову систему реєстрації документів, а й інші важливі питання, пов язані з веденням діловодства загалом, зокрема характеризують систему діловодства, що застосовувалася в окремих центральних установах УРСР та працю відомого вченого з адміністративного права О.Євтіхеєва «Десятичная система в административном делопроизводстве», вміст якої відображає тенденцію досліджуваного періоду впровадження десяткової (децимальної) класифікації у діловодство, що було ініціативою Міжнародного бібліографічного інституту. У другій половині 1920 х рр. значно збільшилася кількість публікацій у загальному обсязі видаваної літератури, по новому розглядалися питання застосування НОП в усіх сферах діяльності, збільшилося коло опрацьованих джерел для створення спеціальних праць, удосконалювалася методологія. Серед таких слід відзначити дослідження таких авторів, Л.Бизов («Пути рационализации учреждений. (Методологические очерки)», П.Верховський («Вопросы методологи и организационной политики в области техники и управления» та інших. У праці Л.О. Бизова та М.М. Ікономова «Справочное дело. Принципы и организация» розглядаються теорія та практика довідкової служби, наводяться рекомендації раціональної форми довідкової роботи в діловодстві державних установ та підприємств. У праці В.Борзенка, Г.Кувшиннікова та О.Яновича «Новое в организации канцелярии» подаються практичні поради з організації центрального діловодства, механізації канцелярської праці установи та організації машинописного бюро. У.Кларк у праці «Формы оперативного делопроизводства промышленных предприятий» виклав методику складання та оформлення документів з обліку та планування в різних відділах промислових підприємств. Л.Мануйлов у праці «Специальное делопроизводство» розкрив питання організації діловодства з особового склад. М.Березніков висвітлює питання організації діловодства та документообігу в системі торгівлі, торкається окремих загальних проблем діловодства та організації канцелярії [1]. Спробою узагальнення накопиченого досвіду у сфері документаційного забезпечення управління та його ґрунтовного аналізу відзначена праця авторів І.Петкевич та П.Петкевич «Русская система упрощенного делопроизводства», в якій авторами висвітлено історію організації діловодства в Росії та його стан на початку 1920 х рр.; крім того розглянуто питання про право підпису. Коротко висвітлено історію діловодства в Росії та охарактеризовано його сучасний стан також у праці В.Мейльмана «Организованная канцелярия: Практическое руководство организации делопроизводства на научных основах (с 43 мя формами и рисунками)». Значна увага у керівництві зосереджена на методиці обстеження діловодства, детально розглянуто питання організації роботи канцелярії, підготовки документів, зберігання справ, впровадження карткової системи в діловодну практику, а також автором подано класифікатор справ за індивідуальною системою. У додатках автором також наведено 43 форми та рисунки. Отож, багато наукових праць 1920 х років свідчать про наявність оригінальних ідей як результат самостійних теоретичних розробок. Серед цієї літератури були ґрунтовні фундаментальні праці, що містили теоретичні та практичні розробки питань організації діловодства. Не дивлячись на те, що в 1920 х роках багато писалося про

79 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 одноманітність в оформленні документів, у працях було досить багато відмінностей у поглядах. Крім того, не зважаючи на великий обсяг практичних робіт у сфері документації, авторами якого були крупні спеціалісти у сфері управління та діловодства, які працювали в наркоматах, центральних відомствах, інститутах наукової організації праці тощо, питання теорії розроблялися досить слабко. Список використаних джерел 1. Березников М.Н. Делопроизводство, коммерческая корреспонденция и конторская практика / М.Н. Березников. М.: Моск. акад. изд во «Макиз», с. 2. Веев С. Нормализация приказа / С.Веев // Система и организация /2. С Дзиомко М. К вопросу о «нормализации приказа» / М.Дзиомко // Система и организация /2. С Додонова М.И. Рационализаторские идеи совершенствования документационного обеспечения управления в источниках и литературе х годов / М.И. Додонова, Е.А. Ефименко // Делопроизводство С Есманский П.М. Научные основы организаторского дела / П.М. Есманский. Таганрог: Изд во Таганрог. ун та, с. 6. Иконников С.Н. Организация и деятельность РКИ в гг. / С.Н. Иконников. К.: Изд во АН СССР, с. 7. История делопроизводства в СССР: учеб. пособие / под ред. Я.З. Лившица, В.А. Цикулина. М.: МГИАИ, с. 8. Кулешов С. З історії документознавства в Україні / С.Кулешов, О.Загорецька // Студії з арх. справи та документознавства Т.16. С Ларин М.В. Ведомственные органы рационализации и их деятельность по совершенствованию государственного аппарата и делопроизводства ( гг.): автореф. дис. канд. ист. наук: / М.В. Ларин. М., с. 10. Левинсон Н. «Приказ» как объект рационализации / Н.Левинсон // Техника упр /8. С Макаревич Б. Служебное письмо (по материалам треста Москож) / Б.Макаревич // Техника упр С Митяев К.Г. Административная документация (делопроизводство) в советских учреждениях / К.Г. Митяев, Е.К. Митяева; под ред. А.В. Чернова. Ташкент: Узбекистан, с. 13. Отле П. Руководство к администрированию: докл., сделанный на 2 м Междунар. Конгр. Адм. наук в Брюсселе в 1923 г. / П.Отле. М.: Изд во НК РКИ СССР, с. 14. Савицкий В.И. Основы организации делопроизводства: пособие для слушателей пром. экон. курсов / В.И. Савицкий. М.; Л.: Гос. изд во. 1 я образц. тип. в Москве, с. 15. Савицкий П.Н. Основы организации делопроизводства / П.Н. Савицкий, В.Л. Доморадский. М.; Л.: Центрсоюз, с. 16. Сокова А.Н. Из истории стандартизации документов в СССР. Ведомственная унификация 1920 х годов / А.Н. Сокова // Тр. ВНИИДАД. М., Т.2. С Сольский Д.И. НОТ и вопросы делопроизводства ( гг.) / Д.И. Сольский // Советские арх С Тамм И.Е. Из истории становления советского делопроизводства (по материалам 1921 г.) / И.Е. Тамм // Археограф. ежегодник за 1969 г. М., С Тейлор Ф. Принципы научного менеджмента / Ф.Тейлор. Пг.: Л.А. Левенстерн, с. 20. Файоль А. Общее и промышленное управление / А.Файоль. М.: Вся Россия, с. Сальникова Н.В. Делопроизводство советских учреждений в Украине в 1920 х гг.: становление и развитие Проанализированы материалы, которые являются основой для создания специальной литературы, изучение которой имеет важное значение для исследования научно методических основ документационного обеспечения управления. Ключевые слова: документационное обеспечение управления, делопроизводство, государственные учреждения. Salnikova, N.V. Record keeping of the Soviet institutions in Ukraine in 1920 s: formation and development The article presents the analysis of the materials that are the basis for special literature creation, the studying of which has an important role for researching scientifi c and methodological fundamentals of documentary maintenance of the management. Key words: documentary maintenance of the management, recode keeping, state institutions. УДК 94(477) ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 «Позбавленці» у контексті радянської соціальної політики х років Делія О.В. Розглядаються окремі аспекти соціальної історії України, а саме, процес позбавлення виборчих прав у х роках, конструювання нової соціальної групи «позбавленців», їх повсякденні практики. Ключові слова: соціальна історія, «позбавленці», соціальна політика. Сучасний розвиток українського суспільства на засадах демократизму, толерантності та рівності громадян, ведення соціального діалогу неможливі без переосмислення уроків власного історичного минулого. Йдеться про радянську соціальну політику х років, домінуючим завданням якої стало формування ідеологічно вивіреної класової структури. У рамках цього процесу існували два напрями, з одного боку, державою декларувалась і втілювалась в життя низка переваг для «передових» верств населення: робітників і частини селянства, з іншого боку, набули розвитку утиски та фізичне знищення тих груп населення, соціальне походження, дореволюційна елітарна суспільна роль яких або ступінь лояльності до радянської влади автоматично зачисляла їх до ворожого табору (колишнє дворянство, буржуазія, чиновництво, духовенство, некомуністичні представники інтелігенції та селянства). Ці переваги та утиски мали не тільки політичні, економічні наслідки, але й ще наслідки соціального змісту, тим самим закріплюючи соціальну нерівність у державі, котра «разрывая с прошлым» одночасно прагнула й позбавитись «деления общества на классы». Одним із свідчень продукування більшовицькою владою нових форм нерівності стало конструювання нової соціальної категорії громадян, так званих, «позбавленців». Саме так держава «диктатури пролетаріату» реалізовувала принципи соціальної справедливості надаючи соціальні блага одним, піддавала маргіналізації інших [1]. У пострадянській історіографії проблематика позбавлення громадян виборчих прав розглядалась переважно у контексті репресій та виборчих кампаній. Розгляд феномену позбавлення виборчих прав у контексті радянської повсякденності сталінських часів був започаткований дослідженнями американського фахівця з соціальної історії Ш.Фіцпатрік. Останнім часом зазначена проблема висвітлювалась у ґрунтовних працях вітчизняних науковців С.Білоконя, В.Войналовича, Р.Подкура, О.Реєнта, колективній монографії українських вчених за редакцією С.Кульчицького, розвідках С.Маркової. Соціальна характеристика категорії «позбавленців», оцінка їх соціального статусу були здійснені в студіях російських вчених Н.Федорової, В.Земскова, оригінальний підхід до процесу радянської маргіналізації був запропонований у працях С.Красільнікова. На думку автора, соціальна категорія «позбавленців» була представником повсякденної радянської маргінальності, оскільки, «позбавленці» фізично не були ізольовані від соціуму. Попри вагомі напрацювання вітчизняної та зарубіжної історичної науки у царині студіювання радянської соціальної політики у ті роки проблема правообмеження за соціальним походженням, також за постреволюційним родом занять та ступенем лояльності до влади, вплив цього процесу на повсякденне буття людини не отримала всебічного висвітлення і потребує спеціальних досліджень. Вивчення цієї проблематики передбачає вирішення ряду завдань, а саме, на основі опублікованих та неопублікованих документальних джерел, мемуарів, статистичних даних дослідити соціальні наслідки процесу позбавлення громадян виборчих прав у 20 ті роки на українських землях та вплив вказаного процесу на повсякденні сфери життя людей; схарактеризувати соціальну базу «позбавленців» та їх боротьбу за відновлення соціальної справедливості; спробувати визначити частку колишніх привілейованих верств населення у загальній масі громадян, позбавлених виборчих прав. Попри те, що практика здійснення соціальних змін в радянський період історії України була представлена як процес розбудови безкласового суспільства і досягнення абсолютної соціальної рівності, в реальному житті політичне керівництво СРСР

80 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 керувалось постулатом про існування антагоністичних класів та непримиренних класових протиріч. В період встановлення радянської влади на українських землях питання реструктурування суспільства вирішувалось шляхом фізичного знищення тих соціальних груп населення чи окремих представників, які не сповідували принципи комуністичної ідеології. З настанням класового миру формування нового суспільства вимагало інших підходів усунення із політичного, соціально економічного життя країни неблагонадійних елементів через позбавлення громадянських, у тому числі і виборчих прав. На законодавчому рівні такий підхід вперше був закріплений у Конституції Української СРР 1919 року, у котрій визначалось коло осіб, які позбавлялись права обирати та бути обраними. Стаття 21 Основного закону містила перелік «позбавленців»: особи, які вдаються до найманої праці з метою отримання прибутку; особи, які живуть на нетрудовий дохід, як от: відсотки з капіталу, доходи з підприємств, надходження з майна і т. і.; приватні торговці, торговельні і комерційні посередники; ченці і духовні служителі церков і релігійних культів; службовці і агенти колишньої поліції, особливого корпусу жандармів і охоронних відділень, а також члени царського дому; особи, визнані у встановленому порядку душевнохворими або божевільними, а також особи, які перебувають під опікою; особи, засуджені за корисливі або порочні злочини, на строк, встановлений законом або судовим вироком [2]. Ідеологічне та політичне підґрунтя процесу позбавлення виборчих прав за соціальним походженням та родом занять чітко простежується у звітах ДПУ щодо «засорености» сільських та міських рад: «Харьковская губ. В с. Гнидовка Изюмского района прошел бывший дворянин Донецкая губ. В Курячаевский сельсовет Старобельского округа в Совет избраны один кандидат партии, остальные кулаки и один член церковного совета. Подольская губ. В одном из сельсоветов Каменецкого округа кулаки провели ряд лиц, лишенных избирательного права В Проскуровском округе в одном из сельсоветов избрано два дьякона» [3]. Очевидно, що присутність «неблагонадійних елементів» у «низовом соваппарате» з числа «колишніх» викликала особливу занепокоєність влади. Всупереч конституційним нормам, перелік соціальних груп населення, які підпадали під дію закону за власне минуле, без правових на те підстав піддавався постійному коригуванню у бік розширення. Так у листі 1924 р. до Президії Полтавського губвиконкому, у відповідь на численні запити виборчих комісій, повідомлялось, що «оргвідділ гадає, що земських начальників можно приравнити до бувших агентів поліції, а тому на підставі п.»д» статті 21 Конституції УСРР їх слід позбавити виборчих прав» [4]. Наслідки позбавлення виборчих прав прописувались у численних підзаконних нормативно правових актах та інструкціях, які щедро видавались радянськими органами влади. Слід зазначити, що позбавлення виборчих прав стосувалось і членів родини «позбавленця». На практиці «позбавленця» та членів родини могли без усіляких причин звільнити з державного підприємства, зняти з обліку на біржі праці. У випадку працевлаштування «позбавленцю» призначалась сама низька зарплатня. Протягом 48 годин сім я позбавленця могла бути виселена з житлової площі або безпідставно позбавлена пільг на неї. Природно, що дітей позбавленців виключали з рядів комсомолу і піонерської організації. Призовники з родин позбавленців могли проходити службу лише в тилових, господарських частинах і у віддалених місцях у Сибіру, Середній Азії, на Уралі. Позбавлений виборчих прав не міг одержати паспорт, адже для цього треба було пред явити картку виборця. Людина опинялась поза соціальним середовищем: не могла влаштуватися на роботу, вступити до вишу, одержати пенсію. А в селі позбавлення виборчих прав, як правило, передувало розкуркуленню. Саме важкий тягар такої соціальної нерівності підривав моральні основи українського суспільства. Багатовікові духовні родинні цінності та принципи нехтувались на догоду соціальній та економічній перспективам в радянському соціумі. «Мій старший брат Юрій далеко від дому крадькома здобув середню освіту й законспіровано вчителював у Ладижинській народній школі. Мої сестри вийшли в життя недоуками, а наймолодший брат Борис закінчив лише дві кляси початкової школи. Я з великими труднощами закінчив семирічку й опинився на розпутті. Два роки стукав у двері середніх шкіл, але мене, сина позбавленця виборчого права, брутально відганяли. Я плакав і в розпуці знову докоряв батькові за те, що висвятився на диякона Хоч в уманській «Селянській правді» між десятками «відмовлень» від батьків кричало й моє ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 «відмовлення», але до технічної школи мене не прийняли. Незважаючи на цей неуспіх, я вдруге надрукував те саме зі слів інспектора наросвіти в тульчинській газеті. Коли б тоді інспектор сказав мені відмовитися від своєї «буржуазної крови, душі й тіла», то я, не задумуючись, це зробив би. Після цього акту мене у школі поновили, але наклали велику платню за навчання. Двісті карбованців! На той час це було двісті пудів пшениці. Де ж батько міг узяти такі гроші, коли він утримував усю родину копійками, що діставав від вірних за виконання релігійних обрядів? Мати продала останню корову, а батько кожуха й чоботи, і тим за мене заплатили», так писав у своїх споминах письменник Олекса Гай Головко [5,с.3]. Громадяни, вилучені з виборчого процесу, мали право опротестувати рішення виборчої комісії. Дозволялося відновлення свої виборчих прав шляхом подання заяв, де, крім особових даних потрібно було навести причини позбавлення прав і докази громадянина, на основі яких він вважав рішення комісії неправомірним. Заяви розглядалися виборчими комісіями, і лише незначна частина з них задовольнялася. Показовою в цьому сенсі є особиста історія пошуку соціальної справедливості селянина С.Миронченка, котрий один місяць використовував найману працю, оскільки мав третю групу інвалідності, за що і був позбавлений виборчих прав, про що він зазначив у своєму листі до Дніпропетровського окрвиборкому. Окрвиборком своїм приписом наказує Камянському райвиконкому внести С.Миронченка до списку виборців. Проте райвиконком категорично протестує проти такої ухвали, спираючись на характеристику із сільради, у листі до окрвиборкому зазначається, що Миронченко «своїм ворожим відношенням до міроприємств Радвлади проявив себе за упертого глитая, особливо в час хлібозаготівельної кампанії, коли за зрив був засуджений до БУПР у» [6,с.66]. У справу втрутилась Дніпропетровська окружна прокуратура, котра надала роз яснення на підставі інструкції 1926 р. «Про вибори до Рад», в тому що С.Миронченко позбавлявся виборчих прав, у той час, коли перебував у БУПРі, а тому має бути поновлений у списку виборців. Президія райвиконкому знову опротестувала рішення, посиливши політико ідеологічну складову листа до окрвиборкому, в якому Миронченко отримав статус «злісного куркуля, який протидіяв радянській владі» [7,с.67]. Зрештою справа вирішилась у січні 1930 року поновленням С.Миронченка у виборчих правах, але за цей час селянин вже був вдруге засуджений та висланий за межі України. Внаслідок «особливо ретельного» виконання закону та інструкцій ВУЦВК на місцях або численних технічних помилок до табору «позбавленців» потрапляли люди, котрі не підпадали не під одну із зазначених категорій. Красномовним свідченням тотального безправного статусу громадян радянської України стали строки з листа голові ВУЦВК жительки Одеси Любові Марківни Біленької (мова та орфографія оригіналу): «Жалоба. Мне 65 лет. Я больная женщина вдова, муж 15 лет тому назад умер, оставив меня с маленькими детьми, коих я вырастила. Они все с детства у меня трудящиеся, работали по найму, служили в Красной Армии. На их иждивении я и нахожусь. Чужого труда не эксплуатировала. Между тем я, по видимому, по недоразумению попала в списки лишенцев. Таким образом, в отношении меня допущены перекручивания. Не только не классовый» [8]. Поряд із вказаними фактами спостерігаємо, безпрецедентні для більшовицького режиму явища лібералізму по відношенню до класових ворогів. У 1924 р. місцевим органам влади на українських землях була показово надіслана Постанова ВУЦВК «О помиловании Юрка Тютюнника», у якій була викладена повчальна історія «падіння» очільника повстанських загонів Юрка Тютюнника, його щиросердечне каяття та визнання того, що «вся его борьба против Советской власти служила только врагам Украины» [9,арк.51]. У зв язку із цим Юрко Тютюнник був не просто звільнений з під варти, але визнаний громадянином УРСР, зазнавши позбавлення права обирати та бути обраним лише на один рік. Формуванню у суспільній свідомості сприйняття «позбавленців» як ворогів радянської влади всіляко сприяла державна пропагандистська машина. Н.Крупська зазначала, що «одним из способов убедить является искусство, особенно сильно влияющее на эмоциональную сторону. Рабочий мыслит образами, поэтому самое убедительное для рабочей массы это художественные образы» [10,с.329]. Сатирико гумористичний контекст у зображенні «соціально чужих елементів» став специфічним явищем в радянській літературі того часу. Варто загадати комедію

81 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 В.Маяковського «Клоп», у котрій головній героїні, власниці перукарні, Розалії Павлівні бувший робітник Присипкін забороняє називати його товаришем, оскільки «вы еще с пролетарием не породнились», а інші герої радять: «Пока у вас нет профсоюзного билета, не раздражайте его, Розалия Павловна. Он победивший класс, и он сметает всё на своем пути, как лава» [11]. В свою чергу, зі сторінок радянського агітаційного плакату 20 х років лунали гасла, що тільки повноправна жінка може голосувати «за социалистическую родину, за счастливую жизнь». Віршовані рядки Демьяна Бідного, в яких: «помещик смотрит злым барбосом, кулак сопит бугристым носом, поп оголтелым воет воем», супроводжували зображення ворогів радянської п ятирічки на політичному плакаті В.Дені 1929 року [12]. Конституція СРСР 1936 року та відповідно Конституція УРСР 1937 року формально урівняла в виборчих правах радянських громадян, тим самим припинивши ганебний процес позбавлення прав. Останній в свою чергу став дієвим засобом радянської влади щодо реструктуризації суспільства та соціального середовища і початковим етапом політичних репресій сталінської доби. Список використаних джерел 1. Федорова Н.А. Лишенцы 1920 х годов: советское сословие отверженных / Федорова Н.А. // Журнал исследований социальной политики Т С Конституція УСРР 1919 року [Електронний ресурс]. Режим доступу: publ/ Джерело: «Совершенно Секретно»: Лубянка Сталину о положении в стране ( гг.). Докладная записка секретного и информационного отделов ОГПУ (О политическом состоянии СССР). 17 февраля 1925 г. [Електронний ресурс]. Режим доступу: 4. Державний архів Полтавської області. Ф.Р 363. Оп.1. Спр.24. Арк Гай Головко Олекса. Поєдинок з дияволом / Олекса Гай Головко. Вінніппег: Видавець Іван Тиктор, с. 6. Калиник Олекса. Що несе в собі комунізм? (Документи про російсько комуністичний терор на Україні) / Олекса Калиник. Мюнхен Торонто: СВУ, с. 7. Там само. С Джерело: Одесские известия [Електронний ресурс]. Режим доступу: 9. ДАПО. Ф.Р 363. Оп.1. Спр.24. Арк.51. О помиловании Юрка Тютюнника. 10. Крупская Н.К. Несколько слов о пролеткульте / Н.Крупская / В защиту искусства. М.: Искусство, С Маяковский В. Клоп / В.Маяковский. Полн. собр. сочинений. Т.11. М.: Гослитиздат, С Джерело: Давно. Ру [Електронний ресурс]. Режим доступу: Делия О.В. «Лишенцы» в контексте советской социальной политики х годов Рассматриваются отдельные аспекты социальной истории Украины, а именно, процесс лишения избирательных прав в х годах, конструирование новой социальной группы «лишенцев», их повседневные практики. Ключевые слова: социальная история, «лишенцы», социальная политика. Deliya, O.V. Deprivation of electoral law in the context of soviet social policy s The article deals with certain aspects of the social history of Ukraine, in particular, the process of disenfranchisement in the 20 s and 30 s, the design of a new social group «disenfranchised» and their practice of everyday. Key words: social history, «disfranchised» social policy ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477) Пилипів І.В. Участь греко католицького духовенства в катехизації учнів у школах Перемишльській єпархії ( рр.) На прикладі Перемишльської єпархії Греко католицької церкви проаналізовано стан, форми та методи викладання релігії греко католицькими священиками в українських школах. Показана політика польської влади до монополізації державою та Католицькою церквою освітньої політики та обмеження викладання основ релігії іншими конфесіями. Розглядається роль єпископської греко католицької консисторії в організації викладання релігії та організації навчального процесу в школах. Висвітлені успіхи та проблеми, з якими стикалися церковні парохи в процесі навчальної роботи. Ключові слова: Перемишльська єпархія Греко католицької церкви, єпископ, єпископський ординаріат, катехизація, школа. Процес розбудови українського суспільства нерозривно зв язаний з людським фактором. Особливе місце в цьому плані займають не тільки фахівці професіонали, а і їх моральні якості. Важливим чинником формування особистості є релігійний світогляд, який визначає високі моральні ідеали. У цьому плані актуальним постає вивчення діяльності Греко католицької церкви у пропаганді релігійної моральності шляхом навчання основ релігії в українських школах Галичини в міжвоєнні роки ХХ століття. Дослідженням суспільно політичної та освітньої діяльності ГКЦ присвятили праці українські історики І.Андрухів та О.Лисенко [6], С.Кияк [9], О.Красівський [10], М.Литвин [11], В.Марчук [12], І.Назарко [13], О.Неданя [14], В.Перевезій [15]. У роботах сучасних польських істориків М.Лесіва [19], М.Пітржака [21], С.Стемпеня [16], Р.Торжецького [22] та інших проаналізовано участь у громадському житті духовенства Перемишльської греко католицької єпархії. У той же час відсутні наукові дослідження, присвячені участі греко католицького духовенства в катихизації українських учнів у школах Другої Речі Посполитої. Мета статті проаналізувати роль Греко католицької церкви в катехизації учнів у школах Галичини на прикладі Перемишльської греко католицької єпархії. Основні завдання наукової публікації обумовлені аналізом ролі ГКЦ у вихованні української молоді на основі релігійного світогляду та збереження національної ідентичності на матеріалах Перемишльської єпархії ГКЦ. Ареал, в якому функціонувала Греко католицька церква, відзначався політичним, а значить, багатомовним ландшафтом. Приналежність до однієї з етнічних груп здебільшого визначала зміст, а також рівень освіти. Разом з тим, одним з вагомих чинників, що впливали на освітянські процеси українців, став конфесійний. Міжнаціональне пограниччя не зрідка приходило по лінії вододілу між двома найчисельнішими церквами II Речі Посполитої Римо католицької та Греко католицької. Та якщо вести мову про стартові позиції в освітянській сфері, то вони були неспівмірними. Римо католицький костел відігравав домінуючу роль в освітньо виховному процесі. Ксьондзи та члени різних чернечих орденів не лише здійснювали катехізацію, а й активно працювали на освітній ниві, створюючи власні школи і навіть університети. Цим самим забезпечувалась єдність світської духовної освіти, що сприяло формуванню відповідного світогляду. Історично склалося так, що «римо католик» автоматично означав «поляк», і це стало третьою складовою ментальності поляків католиків. Українська нація асоціювалася з українською мовою та приналежністю до Греко католицької церкви. Керівництво ГКЦ розуміло, що одним з факторів не допустити ополячення української молоді, яка часто змушена була навчатися і виховуватися у польському середовищі, є викладання основ релігії греко католицьким духовенством. Цікавим у цьому плані є досвід Перемишльської єпархії Греко католицької церкви. Католицьке віровчення стало одним зі світоглядних стрижнів навчально виховного процесу в навчальних установах, якими опікувалися українські громадські об єднання. Цю лінію послідовно проводив митрополит Греко католицької церкви Андрей Шептицький, який вважав, що навчати українських дітей рідною мовою мають вчителі українці, греко католицького віросповідання. Втілення в життя концепції «Християнської школи для української молоді», сформульованої митрополитом, здійснювалося шляхом катехізації [18,c.14].

82 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ГКЦ використовувала всі законні методи впливу на українське суспільство. Так, у статті 120 конституції Польщі від 1921 року запроваджувалося обов язкове викладання релігійних знань у школах. Передусім це стосувалося державних шкіл місцевого підпорядкування. Вивчати релігію рекомендувалося учням, молодшим 18 років [4,s.48]. Під час тривалих обговорень у сеймі цього питання католицькі депутати наполягали на необхідності морально релігійного виховання у школі. У разі акцептування такої пропозиції це означало б на практиці узаконення окремих шкіл для дітей різних віросповідань. Позаяк ішлося про те, щоб учителі та школярі належали до однієї віри, католицькі депутати вимагали підпорядковувати державні освітні програми інтересам церков. Такі підходи могли зруйнувати усі засади загальної освіти. Морально релігійне виховання легалізувало б міжрелігійні пристрасті та дискримінаційний поділ молоді за відповідною ознакою [20,s.86]. Саме тому конституція передбачала обов язкове викладання релігії в школах релігійними об єднаннями, юридично узаконеними державою, однак релігійні об єднання могли здійснювати викладання релігії лише в межах освітнього законодавства. Програми затверджувалися в Міністерстві релігій, віросповідань і народної освіти. Церковники добирали кандидатури викладачів і вивчали рівень їхньої кваліфікації. Шкільне керівництво змушене було зважати на ці пропозиції і приймати на роботу вчителів лише з числа рекомендованих кандидатів. Конфесії мали також право контролювати процес викладання релігії, але загальний нагляд залишався все таки за керівництвом школи [21,s.127]. Навчання релігії мали здійснювати священики конфесій, представники якої відвідували даний навчальний заклад. Як правило, польські власті керувалися результатами плебісциту, але досить часто урядові приписи порушувалися, що приводило до численних скарг і суперечок. Катехити отримували посвідчення з єписькопського ординаріату про наявність кваліфікації для ведення таких занять, на підставі якої шкільна кураторія ухвалювала своє рішення (позитивне чи негативне) при його призначенні на посаду. Катехитами могли бути греко католицькі священики будь якого віку, фізично здатні регулярно проводити заняття з дітьми. Інколи священики просили звільнити їх від виконання цих обов язків (здебільшого у зв язку з поганим станом здоров я), як це трапилося з 70 літнім о. В.Гайдишем, призначеним візитатором науки релігії в Равському деканаті [2,k.107]. На катихізацію в початкових і середніх школах відводилося від 2 годин та більше. Якщо у школах навчалися представники різних конфесій, то на уроки релігії вони мали ходити до «свого» вчителя римо католицького чи греко католицького окремо. До початку навчального року встановлювався розподіл годин та розклад занять з урахуванням можливостей душпастирів. Оскільки школи були не в кожному селі, катехитом доводилося доїжджати, що також створювало певні труднощі. Але там, де влада, громада і священик доходили згоди, проблем з навчанням основ релігії не виникало. Та в більшості шкіл з являлося багато підстав для суперечок, труднощів об єктивного і суб єктивного характеру, подолання яких потребувало витримки, такту, самовідданої праці кліру. У листі до Перемишльського єпархіального управління о. М.Мілянич з Ліського повіту Краківського воєводства у травні 1931 р. писав: «Справа науки релігії нашого греко католицького обряду у школах не наладжена не тільки здається в нашому повіті, але мабуть і у цілій Східній Галичині» [2,k.86]. Автор листа інформував, що засідання шкільної ради проводяться дуже рідко. При цьому вони мали формальний характер, оскільки польська більшість (12 голосів проти 2) практично завжди забезпечувала передбачений результат. Інтерпеляції в інспектора, як правило, завершуються негативними запізнілими відповідями. Тому о. М.Мілянич радив виносити оборону прав на рівень єпископського ординаріяту, кураторії і навіть сейму [3,k.118]. Продовження цієї історії знаходимо в листі дуклянського декана о. С.Шалаша. У ньому повідомлялося, що на її засіданні 17 жовтня 1932 р. вдалося врегулювати деякі питання та дійти порозуміння в справах катехизації греко католицького обряду в школах повіту. «Діти нашого обряду мають тимчасово відмовляти молитви як дотепер, указувалося в листі, т.є «Отче наш» і «Богородице Діво...» чи інші, як де було у вживані. Діти мали вітатися зі священиком, учителем у школі та за її межами тільки рідною мовою: «Слава Ісусу Христу», «Христос Воскрес» і т.д». [3,k.242] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Греко католицький ординаріат звертав увагу всіх катехитів на необхідність виконувати розпорядження шкільних властей щодо складання планів лекційних курсів на цілий рік задля їх узгодження з загальношкільними планами. Далі повідомлялося, що в поточному навчальному році кураторія Львівського шкільного округу виділила на цілий повіт тільки 360 платних годин на вивчення всіх релігій, у тому числі іудаїзму 14 год. греко католицького та римо католицького обряду 346 год. Всі ці години розподілено між усіма 76 школами повіту і тільки ця кількість входить до офіційного розподілу годин на підставі організаційного ступеня школи: в однокласних 2 год., двокласних 4 і т.д. [2,k.107]. Перемиський єпископ Йосафат Коциловський видав лист, в якому просив катехитів укладати платні години таким чином, щоб, не перешкоджаючи викладанню інших предметів, продовжувати вивчення релігії понад офіційно запланований час. Крім того, священикам нагадували про відповідальне ставлення до своїх обов язків, оскільки, за повідомленням шкільного інспектора, вони не зрідка під різними приводами не приходили на заняття, залишаючи години незаповненими. Деканів зобов язували ознайомити зі змістом обіжника всіх парафіяльних священиків на найближчому соборчику, а також надіслати точні дані про кількість платних годин для подальших зусиль єпископського ординаріату щодо їх збільшення [2,k.622]. За рік до того єпископський ординаріат розіслав усім парохам опитувальник для парохій, у яких не було шкіл. Навіть сам перелік питань, вміщених у ньому, переконує в тому, наскільки детально вивчена ситуація і які заходи передбачалося вжити для налагодження катехизації. Таке бажання до дрібниць знати ситуацію на місцях диктувалося бажанням церковного керівництва зі знанням справи і точними даними втручатися у вирішення спірних питань, робити запити на всіх щаблях польської адміністрації та водночас ретельно відстежувати якість виконання своїх обов язків катехитами [3,k.62]. Успіх катехизації значною мірою залежав від особистих якостей священика, а також можливостей, які йому створювали в школі для навчання релігії. Звичайно, не останню роль відігравала матеріальна компенсація, яку діставали далеко не всі вчителі релігії. Про це свідчить інтенсивне листування між катехитами, Єпархіальними ординаріятами, деканатами, повітовими шкільними радами, органами освіти. Ілюстрацією може стати клопотання декана Куянківського о. Л.Пастернака до єпархіального ординаріату в Перемишлі. У ньому зазначалося, що в с. Жовтинцях катехит веде з учнями 22 уроки релігії на тиждень, з яких 10 у семикласній школі, решту на присілках та кутках. До того вчитель релігії отримував платню, яка за відсутності інших доходів залишалася головним джерелом матеріальних надходжень. У 1933 році священику перестали платити, що змусило декана порушити перед ординаріятом питання, про виправлення ситуації, що склалася [3,k.45 47]. Польські власті прискіпливо відстежували характер і спрямування «науки релігії», яку вели греко католицькі пастирі. При цьому йшлося не стільки про духовні якості чи дисциплінованість викладачів, стільки про їхню політичну лояльність до режиму. У ряді випадків чиновники різного рангу прагнули вияснити непорозуміння, чи з ясувати всі обставини поведінки того чи іншого катехита з церковними властями. Саме так вчинив начальник шкільної кураторії в Турці М.Кестліх, який у листі від 26 жовтня 1937 р. інформував перемишльський ординаріат про те, що «о. Гатомир підняв на терені школи шкідливу діяльність». Кураторія просила ординаріят вказати, яких заходів нею буде вжито, аби цього більше не повторювалося. До часу відповіді ординаріяту кураторія обіцяла утримуватися від будь яких санкцій проти о. Ю.Татомира [3,k.108]. Ініціаторами запрошення вчителів релігії виступали як сільські громади, так і різні громадські інституції. Для прикладу, старшина гуртка «Рідної школи» в Перемишлі звернулася до єпископського ординаріату з прохання призначити вчителя релігії у фахову хлоп ячу вечірню школу ім. М.Шашкевича на місце о. М.Комарницького, який не міг виконувати ці обов язки. Ординаріат призначив на цю посаду о. Гросовича [2,k ]. Оскільки курс релігії необхідно було інтегрувати в усталені шкільні плани, виділити під них години, кошти, приміщення, налагодити окреме навчання римо католиків і греко католиків, виникало чимало конфліктних ситуацій, які вирішувались різноманітними засобами. Для прикладу, шкільний інспектр в м. Сяноці Шемельовський скликав у січні 1933 р. конференцію за участю усіх керівників шкіл, катехитів, дирек-

83 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 тора місцевої гімназії, на якій ухвалено новий поділ годин «науки релігії», розглянуто низку інших питань, пов язаних з катехізацією дітей [2,k ]. Упродовж тривалого часу існувала проблема підручників, призначених для вивчення релігії. Так, 13 вересня 1937 р. шкільний відділ у Белзі заборонив використовувати у школах підручники, видані о. О.Гірняком, незважаючи на те, що вони були добре адаптовані до навчання релігії [3,k.232]. Предметом постійних зіткнень і суперечок залишилось мовне питання. Розуміючи, що утвердження української мови в загальноосвітніх установах є головною підставою розвитку національної самосвідомості українських учнів, польські радикальні сили використовували будь який привід для того, щоб перешкодити цьому. При цьому спостерігалася тенденція: чим далі на периферії перебувала освітня установа, тим більше проблем виникало в українських громад з організацією навчання рідною мовою. Ця тема заслуговує окремого дослідження, тому тут зазначимо лише, що всі українські громадські й політичні організації постійно тримали мовне питання в полі зору. У березні 1933 р. Українська народно демократична партія провело збирання підписів під запитами та інтерпеляціями в різних справах. Частина з них торкалась зменшення годин викладання релігії українською мовою в школах Сянока. Керівництво Української народно демократичної партії зверталося з цього приводу до різних державних органів (міністерств і відомств), а також дебатувало гострі, наболілі питання у Сеймі ІІ Речі Посполитої [1,арк.103]. З метою підвищення якості викладання релігії перемишльський єпископ Й.Коциловський надіслав до всіх деканатів розпорядження про проведення візитацій та підготовки звітів [3,k ]. Так, у звіті в школі с. Поляни (Дуклянський деканат Перемишльської єпархії) від 20 травня 1932 року постає, що у 2 класній утраквістичній школі на вивчення релігії приділяються 4 години на тиждень. Учнів греко католицького віросповідання тут налічується: у І кл. 41, ІІ 30, ІІІ 23, IV 17, V 9. Крім того, у школі навчався 41 учень «схизмат». Упродовж року школярі тричі приступали до Святих Таїнств. Візитатор о. С.Шалаш відзначав гарні відповіді учнів, а також задовільний релігійно моральний стан дітвори, яку навчав о. В.Коляса. Жодних перепон для викладання релігії в школі не зафіксовано [2,k.365]. А от звіт Радиманського деканату за навчальний рік містить цікаві деталі і враження, які візитатор виніс після перевірки 6 шкіл у селах Радиманського деканату (катехити отці І.Черкавський, Т.Піхо, А.Шепанський, Г.Грицик, М.Метгорівський). На уроці в І класі с. Радимо (16 дітей), катехит о. І.Черкавський, 1 червня розглядалися сюжети Нового Заповіту про зраду Юди, Хресну дорогу Ісуса Христа, його розп яття і воскресіння. На запитання катехита учні відповідали на запал добре. Візитатор зазначив, що катехит «Вміє підійти до дитини, та ставить питання вміло та легко, так, що учень скоро орієнтується та відповідає» [3,k.233]. Під час уроків в 3 і 4 класах школи в с. Ніковичах (48 учнів) парах, перечитував старі лекції, діти відповідали слабенько та всі разом, на що було вказано катехиту. Той виправдовував невисокий рівень знань задовільним станом відвідування. Натомість учні 5 6 класів показали себе краще [3,k ]. У жіночій учительській семінарії лише 18 дівчат зі 140 сповідували греко католицьку віру, а в приватній дівочій гімназії 7 зі 151. Та це не завадило їм систематично відвідувати уроки релігії і богослужіння у храмі, що забезпечило якісні знання і гарну поведінку, завдячували цим катехиту о. С. Реборовичу. Автор звіту зауважував, що тамтешня молодь «середня з огляду релігійно морального». Причину цього він вбачав, насамперед, у деморалізуючій ролі преси, неморального змісту книжок та кінофільмів, спортивних забав та вистав» [3,k.432]. Зі звітів можна дізнатись і про «вузькі місця» в організації навчання релігії. Так, на підставі звіту ординаріяльного шкільного від поручника в Мочарах о. М.Милянича, в якому зазначалося, що в одній зі шкіл на 198 дітей припадає 4 години «науки релігії», а в інших на 186 учнів 4 год., ординаріят порушив перед шкільним інспекторатом питання про збільшення кількості годин [2,k.586]. У школах с.роменів і Жовтанції (Куликівських деканат Перемишської єпархії) учні не мали катехизмів, зокрема, кращого підручника «Ісус в серцях дітей» о. Ю.Гірняка [4,k.8 10]. Деякі школи мали невідповідні приміщення, які були вражені грибком, потребували капітального ремонту. У деяких навчальних закладах незначна кількість греко католиків дає підстави властям ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 забороняти навчання релігії. Не зрідка виконанню обов язків катехиста літнім душпостирям заважав слабкий фізичний стан і недомагання. А в деяких важкодоступних селах важко було організовувати роботу катехиста, який мав обслуговувати кілька шкіл. В окремих випадках рівень викладання «науки релігії» не задовольняв вимог гімназії. Адже в освітніх закладах цього типу вивчалися такі предмети, як латинська, грецька, руська, польська, французька, німецька мови, історія, географія, математика, фізика, філософія, каліграфія та інші. Високий освітній рівень гімназистів піднімав планку вимоги до катехитів. Та найбільшою перешкодою до організації навчання релігії залишилися антиукраїнські заходи польських властей в усій Галичині. Типовою можна вважати ситуацію, що виникла навесні 1921 р. в одній із шкіл м. Коломиї Станіславівського воєодства, директор якої поляк Трещила, заборонив викладати предмет релігії на тій підставі, що тут нібито навчалося небагато дітей з греко католицьких родин. Цікаво, що навіть місцеві поляки засуджували свавілля директора. З цього приводу часопис «Український вісник» вмістив матеріал, автор якого закликав: «у цих обставинах не вільно нам закласти рук. Ми мусимо дати дітворі навчатися у власній школі, своєю мовою, своєї релігії» [17,с.4]. Ще далі в своїх антиукраїнських діях пішло Зборівське староство, яке восени 1923 р. видало наказ закрити приватну школу сестер служниць в с. Глубічку [8,с.5]. Греко католицька церква опікувалась також професійною та вищою школою. Усвідомлення того, що без власної високоосвіченої, високоморальної і національно свідомої інтелігенції українській спільноті буде важко захищати свої інтереси, духовенство всіляко підтримувало студентство та вищі навчальні заклади. Проблеми вищої освіти також вимагали спільних дій громадськості. Так на початку листопада 1931 р. тижневик «Бескид» вмістив інформацію про ювілейне свято дівочого інституту в Перемишлі. Заснований 50 років тому за участі Українського педагогічного товариства та при сприянні Перемишльської греко католицької єпархії навчальний заклад став зразковою навчально виховною установою, яку закінчили багато тих, хто згодом став до лав українського громадського активу [7,с.3]. Таким чином, участь греко католицького духовенства Перемишльської єпархії ГКЦ в навчальному процесі серед українських учнів сприяла моральному та духовному вихованню української молоді, збереженню української мови, культури та національної ідентичності. Список використаних джерел 1. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. Ф Документи і матеріали українських еміграційних установ, організацій та різних осіб (колекція). Оп.1. Спр Arhiwum Państwowe w Przemyślu. Zespól. Arhiwum Biskupstwa Grecko Кatolickiego w Przemyślu. Sygn [tom I]. Sprawy nauki religii w szkołach. Sprawozdania z przebiegu miesiąca dobrej prasy. Materiały do schematyzmu, , 732 k. 3. Ibid. Sygn [tom IІ]. Sprawy nauki religii w szkołach. Sprawozdania z przebiegu miesiąca dobrej prasy. Materiały do schematyzmu, , 633 k. 4. Ibid. Sygn [tom II]. Sprawy nauki religii w szkołach , 744 k. 5. Konstytucja Rzeczypospolitej Polskiej z dnia 17 marca Lwów; Warszawa, s. 6. Андрухів І. Станіславська (Івано Франкіська єпархія ГКЦ крізь призму століть: історико релігійний аспект: наукова монографія / Андрухів Ігор, Лисенко Олександр, Пилипів Ігор. Надвірна: Надвірнянська друкарня, с. 7. Бескид Ч. 30, 8 листопада. 8. Діло 1923 ч.162, 21 жовтня. 9. Кияк С.Р. Ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи / С.Р. Кияк. Івано Франківськ: Нова Зоря, с. 10. Красівський О. Українсько польські взаємини / О.Красівський. К.: ІПІЕНД, с. 11. Литвин М. Військова еліта Галичини / М.Литвин, К.Науменко. Львів: Ін т українознавства НАНУ, с. 12. Марчук В. Церква, духовність, нація: Українська греко католицька церква в суспільному житті України ХХ ст. / В.Марчук. Івано Франківськ: Плай, с. 13. Назарко І. Йосафат Коциловський. ЧСВВ., Єпископ Перемиський / І.Назарко. Торонто, с.

84 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Недавня О. Греко католицизм в контексті духовного самовизначення українців між християнським Сходом і Заходом / О.Недавня. К.: Гнозис, с. 15. Перевезій В.О. Служіння Богу і народу: Українська греко католицька церква між двома світовими війнами / В.О. Перевезій. К.: Світогляд, с. 16. Стемпень С. Між окциденталізацією і візантизацією: проблема обрядової ідентичності Греко католицької церкви в Речі Посполитій міжвоєнного періоду / С.Стемпень // Ковчег. Львів, Ч.4. С Український вісник Львів, 1921, 15 квітня. 18. Шептицький А. Послання до духовенства з нагоди 25 літнього ювілею священства // Львівські архієпархіяльні відомості. 1921, 15 липня. 19. Łesiów M. Rola kulturotwórcza Ukraińskiej cerkwi greckokatolickiej / Michal Łesiów. Lublin: Wyd. Uniwersytetu Marii Curie Skłodowskiej, s. 20. Osuchowski J. Prawo wyznanione Rzeczypospolitej Polskiej / J. Osuchowski. Warszawa: Książka i wiedza, s. 21. Pietrzak M. Prawo Wyznaniowe / M. Pietrzak. Warszawa: Lexis Nexis, s. 22. Torzecki R. Kwestia ukraińska w Polsce w latach / R. Torzecki. Kraków: Wydawnictwo Literackie, s. 23. Anna Krochmal. Stosunki międzywyznaniowe i między obrządkowe parafiach greckokatolickiej diecezji przemyskiej w latach // Польща Україна років сусідства. Т.З. Студії з історії Перемиської Греко католицької єпархії. За редакцією Станіслава Стемпєня. Перемишль С Пилипив И.В. Участие греко католического духовенства в катехизации учащихся в школах Перемышльской епархии ( гг.) На примере Перемышльской епархии Греко католической церкви проанализировано состояние, формы и методы преподавания религии греко католическими священниками в украинских школах. Показана политика польской власти к монополизации государством и Католической церковью образовательной политики и ограничения преподавания основ религии другими конфессиями. Рассматривается роль епископской греко католической консистории в организации преподавания религии и организации учебного процесса в школах. Освещены успехи и проблемы, с которыми сталкивались церковные парохи в процессе учебной работы. Ключевые слова: Перемышльская епархия Греко католической церкви, епископ, епископский ординариат, катехизация, школа. Pylypiv, I.V. Participation of Greek Catholic Clergy in Catechesisazion of students in schools of Peremyshl county ( yrs) Using the example of Peremyshl county of Greek Catholic church, this article analyzes the condition, forms, and methods of teaching of religion by Greek Catholic priests in Ukrainian schools. It shows the politics of Polish government toward the monopoly by the state and the Catholic church of educational activities and limitation of teaching of other religious ideas. It also examines the role of Greek Catholic consistory in organization of teaching of religion and organization of educational process in schools. It highlights success and problems faced by the church in the process of educational work. Key words: Peremyshl county of Greek Catholic church, bishop, clergy ordinariate, catechesis activity, schools ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94 (477) Підготовка ідеологічної війни проти СРСР Яшан О.О. Проаналізовано процес формування структури німецьких пропагандистських установ та їх підготовка до ведення пропаганди та агітації на території Радянського Союзу напередодні Великої Вітчизняної війни. Ключові слова: психологічна війна, пропаганда, нацистська Німеччина, СРСР, Велика Вітчизняна війна. У двадцятому столітті людство вперше зіткнулося з новими технологіями політичного та військового протистояння, здатними здійснювати великий вплив на значні маси населення. Тому дослідження проблем, пов язаних з історією Великої Вітчизняної війни не можливе без урахування такої важливої її складової, як діяльність нацистського апарату пропаганди і агітації. Саме ця прихована від широкої громадськості, але активна робота дозволяла впливати та маніпулювати свідомістю, як власного населення, так і населення окупованих країн у власних цілях. Окремі аспекти окресленої проблеми знаходили висвітлення в публікаціях таких дослідників, як В.Гридньова [3], В.Дашичева [4], М.Михайлюк [8], О.Салати [11]. Метою даної статті є дослідження процесу формування структури німецьких пропагандистських організацій на етапі підготовки Гітлером нападу на Радянський Союз. Програмним документом націонал соціалістів, ідеологічним викладом їх планів щодо інших народів стала відома книга Адольфа Гітлера «Mein Kampf», в якій з поміж іншого наголошувалося, що розширення свого життєвого простору Німеччина може й повинна провести за рахунок Радянського Союзу [2,с.556]. Ця нацистська версія колишнього гасла «Drang nach Osten», або «Похід на схід», була кардинальним принципом нацистської партії з самого початку її створення. Відповідно до визначеної мети розпочалася посилена підготовка ідеологічної війни проти СРСР, однією з найважливіших складових якої була інформаційна робота, зокрема пропаганда. «Пропаганда є тією ж самою зброєю боротьби, але тільки в руках знавця цієї справи найстрашнішою зброєю» зазначав Гітлер [2,с.149]. Всі питання ідеологічної роботи в нацистській Німеччині планувалися, розроблялися і практично реалізовувалися міністерством народної освіти і пропаганди, яке було створено указом А.Гітлера від 13 березня 1933 р. Міністром нового відомства було призначено Й.Геббельса, статс секретарем В.Функа. Відомство Й.Геббельса займалося дослідженням менталітету, психології та ідеології майбутнього ворога, що дало змогу створити потужний пропагандистський «східний відділ» доктора Е.Тауберта, який, у свою чергу, мав в своєму розпорядженні філіал «Вінета» (службу пропаганди в східних районах). Діяльність «Вінети» була досить плідною, оскільки співробітники даного філіалу безпосередньо займалися виданням спеціальної літератури, радіопередач художніх і документальних фільмів та іншої продукції ідеологічного характеру, призначеної для розповсюдження серед населення окупованих районів Радянського Союзу [9,с.91]. Поступово до цієї роботи стали долучати військові організації і штаби. Так, при генеральному штабі збройних сил Німеччини було управління у справах пропаганди, складовою частиною якого був відділ активної пропаганди (ВПр IV) на чолі з полковником Мартіном. Цей відділ, у свою чергу, мав ряд відділень, зокрема під назвою «Росія», керівником якого був капітан Гроте [7,с.70]. До 1939 р. розробкою основ використання ідеологічної зброї у війні займалася 5 а група психологічної лабораторії військового міністерства [6,с.316]. 7 жовтня 1940 р. пропагандистські органи вермахту в основному завершили підготовку плану ідеологічної війни, що мав назву «Основні напрями роботи головнокомандувача сухопутних військ з ідеологічної обробки німецьких сухопутних сил в період підготовки війни проти СРСР взимку 1941 року» [3,с ]. В той же час, в угрупуванні нацистсько фашистських військ, створеному для нападу на СРСР, було сформовано 17 рот пропаганди, загальною чисельністю особового складу 15 тисяч осіб [1,с.203]. Східне відділення зовнішньополітичного відділу нацистської партії, під керівництвом якого працювали інститути та центри по вивченню Східної Європи, відало

85 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 збором і узагальненням інформації для підривної «ідейної» боротьби проти СРСР. До роботи залучалися так звані «фахівці з Росії», у тому числі і з російських, українських, білоруських, прибалтійських емігрантських організації, що виявили бажання співробітничати з німцями. Вони готували аналітичні матеріали для органів пропаганди, визначали слабкі сторони радянських військовослужбовців, розкривали проблеми радянського суспільства, збирали пропагандистський матеріал, розробляли рекомендації по інформаційно психологічному впливу на особовий склад Червоної армії і населення з урахуванням національно психологічних особливостей, традицій і культури. У червні 1940 р. співробітниками відділення було підготовлено для нацистського керівництва дві цілком таємні доповіді про становище в Радянському Союзі: «Соціальне становище Радянського Союзу» і «Становище німців в СРСР» [6,с.317]. На початку жовтня зовнішньополітичний відділ партії надав А.Гітлеру, Г.Герінгу та іншим нацистським лідерам об ємну роботу під назвою «Результати дослідження державного ладу і партійного будівництва в Радянському Союзі», яка була використана нацистсько фашистським командуванням при розробці плану «Барбаросса» (Fall «Barbarossa») [6,с.317]. Наказом Г.Герінга від 3 березня 1941 р. в Познані разом з діючим університетом «Ост» створювався новий імперський центр по «дослідженню східного простору» [6,с.317]. До опікунської ради цього центру увійшли А.Розенберг і інші провідні керівники нацистської партії. Центру передали близько 200 тис. екземплярів книг по історії СРСР і країн Східної Європи [6,с.317]. 20 квітня 1941 р. наказом А.Гітлера А.Розенберг був призначений «уповноваженим по центральному контролю над проблемами східноєвропейського простору». У складі організації А.Розенберга був відділ, який проводив збір і вивчення матеріалів для ідеологічного впливу на народи СРСР [6,с.317]. Пізніше на основі цієї організації було створено міністерство у справах окупованих східних областей. До червня 1941 р. відділ пропаганди вермахту за активного сприяння управління А.Розенберга розробив директиву з детальним обґрунтуванням пропагандистських завдань на майбутню військову кампанію проти Радянського Союзу за планом «Барбаросса». На початку червня директива була підписана начальником штабу верховного головнокомандування вермахту А.Йодлем і передана в штаби груп армій, танкових груп, повітряних флотів, авіакорпусів і в роти пропаганди [10,с ]. У ній визначалися цілі, зміст, форми і методи підривної пропаганди проти СРСР [10,с.573]. Значне місце в підготовці Німеччиною «психологічної війни» проти Радянського Союзу займала диверсійна діяльність, що стала особливо активною в першій половині 1941 р. З цією ж метою вермахт використовував націоналістичні сили на територіях, які не так давно приєдналися до Радянського Союзу. Так, наприклад, перед нападом на Польщу відділ ІІ управління під кодовою назвою «Бергбауернхільфе» займався навчанням українських націоналістичних підрозділів диверсійній діяльності проти Радянської армії. Діяльність цієї групи поклала початок і роботі інших диверсійних підрозділів, як, наприклад, «Бранденбург», батальйонів «Нахтігаль» і «Бергман» [11,с.266]. Завданням периферійних відділів Абверу, які вели роботу проти Радянського Союзу, стало збільшення кількості агентів у СРСР. Таке ж завдання відносно підсилення агентурної роботи проти СРСР було дано всім розвідувальним органам в арміях і в групах армій. Для успішнішого керівництва всіма органами Абверу в травні 1941 р. було створено спеціальний розвідувальний штаб під умовною назвою «Валлі 1», керівником якого було призначено кращого спеціаліста з роботи проти Росії майора Бауна [10,с ]. У кожному з розвідвідділів німецьких груп армій і армій готувалися підрозділи для здійснення диверсійних актів і ведення підривної пропаганди в радянському тилу. Працівники німецької розвідки вступали в зв язок зі своїми агентами в СРСР. Зокрема, заступник начальника відділу диверсій і саботажу (Абвер 2) Е.Штольце одержав завдання організувати і очолити спеціальну групу під умовною назвою «А», яка повинна була займатися підготовкою диверсійних актів і роботою по деорганізації радянського тилу, у зв язку з нападом на СРСР. Абвер 2 при проведенні підривної роботи проти СРСР повинен був використовувати свою агентуру для розпалювання національної ворожнечі між народами Радянського Союзу [10,с ]. Дії диверсійних груп і нацистських агентів у тилу мали, за розрахунками гітлерівського командування, полегшувати просування німецької армії. Армійська розвідка «Абвер» засилала в СРСР разом із розвідниками і диверсантами (у коло обов язків ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 яких входило, крім виконання основного завдання, проведення акцій інформаційно психологічного характеру, зокрема, сіяти чутки, поширювати компрометуючі матеріали про керівництво країни, командний склад Червоної армії тощо) спеціально підготовлених агентів пропагандистів із числа емігрантів і осіб, що вільно володіли російською мовою і мовами інших народів СРСР, а також емісарів пропагандистів різних націоналістичних організацій. Так, одна зі шкіл «Абверу» першу партію таких агентів пропагандистів направила в лютому 1941 р., другу в травні 1941 р. Вони осіли в прикордонних військових округах, отримавши завдання до початку військових дій «підготувати ґрунт» для майбутніх психологічних акцій проти військовослужбовців Червоної армії і населення. Агенти для виконання своїх завдань вербували скривджених або незадоволених радянською владою, поширювали через них листівки, компрометуючі матеріали, чутки, що сприяли розпалюванню національної ворожнечі та ін. [5]. Так, німці були впевнені, що їм швидко вдасться захопити Україну, за допомогою добре працюючої на цій території «п ятої колони» [12,с ]. Слід зазначити, що вся робота з підготовки пропагандистського забезпечення агресії, що починалася, готувалася в обстановці повної секретності, так само як і всі заходи за планом «Барбаросса». Зважаючи на це, до самого останнього дня нацистська пропаганда утримувалася від яких небудь відкритих антирадянських заяв і ідеологічних акцій в цілях психологічної обробки свого власного населення і військовослужбовців вермахту [4,с.193]. Таким чином, під час підготовки нападу Німеччини на СРСР було приділено особливу увагу засобам ведення психологічної війни проти Червоної армії і цивільного населення Радянського Союзу, і України зокрема. З цієї мети гітлерівське керівництво створило розгалужений апарат для організації підривної антирадянської пропаганди, привело в стан бойової готовності цілий арсенал засобів ідеологічної і політичної дії на війська і населення Радянської держави. Список використаних джерел 1. Волковский Н.Л. История информационных войн: в 2 х частях / Н.Л. Волковский. СПб.: ООО «Издательство «Полигон» Часть c. 2. Гитлер А. Моя борьба / А.Гитлер М.: ИТФ «Т ОКО», с. 3. Гриднев В. Пропагандистская подготовка фашистской Германией войны против СССР / В.Гриднев // Вопросы истории С Дашичев В.И. Банкротство стратегии германского фашизма. Исторические очерки. Документы и материалы. В 2 х томах / В.И. Дашичев. М., Т с. 5. Информационно психологическое воздействие на войска и население противника в годы первой и второй мировых войн Режим доступу: 02_02.shtml) 6. История Второй мировой войны : в 12 т. М.: Воениздат, Т с. 7. Кринко Е.Ф. Жизнь за линией фронта: Кубань в оккупации ( гг.) / Е.Ф. Кринко. Майкоп, с. 8. Михайлюк М.В. Агітаційно пропагандистська діяльність органів німецької окупаційної влади серед населення України ( рр.): автореф. дис. канд. іст. наук: спец «Історія України» / М.В. Михайлюк. К., с. 9. Мюллер Н. Вермахт и оккупация ( ). О роли вермахта и его руководящих органов в осуществлении оккупационного режима на советской территории / Н.Мюллер; пер. с нем. М.: Воениздат, с. 10. Нюрнбергский процесс. [Сборник материалов. В 8 т]. / Т.3. М.: Юрид. Лит., с. 11. Салата О.О. Вплив німецької пропаганди на населення окупованих територій України у рр. / О.О. Салата // Наукові записки НПУ ім. В.Драгоманова С год: В 2 кн. Кн.2 / [Сост. Л.Е. Решин и др.; Под ред. В.П. Наумова; Вступ. Ст. акад. А.Н. Яковлєва]. М.: Междунар. Фонд «Демократия», с. [«Россия. ХХ век. Документы» / Под ред. акад. А.Н. Яковлєва]. Яшан О.А. Подготовка идеологической войны против СССР Проанализирован процесс формирования структуры нацистского пропагандистского аппарата и его подготовка к ведению пропаганды и агитации на территории Советского Союза накануне Великой Отечественной войны. Ключевые слова: психологическая война, пропаганда, нацистская Германия, СССР, Великая Отечественная Война. Yashan, O.О. Preparation of ideological war against the Soviet Union The article analyzes of the formation of the structure of Nazi propaganda machine and its preparation to conduct propaganda and agitation in the Soviet Union on the eve of the Great Patriotic War. Key words: psychological war, propaganda, nazi Germany, USSR, Great Patriotic War.

86 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94 (477) «1941/1944»:(430) Салата О.О. Вплив німецького інформаційного простору на свідомість населення окупованих територій ( рр.) ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Дослідження акцентує увагу на інформаційній політиці нацистської Німеччини в окупованих територіях, її впливі на свідомість та поведінку місцевого населення, механізмах та засобах її здійснення. Показано зміни у настроях населення Рейхскомісаріату «Україна» і зони військової адміністрації протягом рр., їх вплив на перебіг військових дій. Ключові слова: інформаційна політика, морально психологічний тиск, свідомість, колабораціонізм, засоби психологічного впливу. Тема Другої світової війни в історичній науці займає дуже важливе місце, зокрема проблема впливу інформаційної політики вермахту та нацистської окупаційної адміністрації на населення окупованих територій. Адже важливим визначальним чинником у перебігу подій Другої світової війни часто ставала підтримка місцевого населенням військ противника чи активний йому опір. У сучасній українській історіографії проблема впливу німецької пропаганди на соціально економічний та культурно освітній розвиток українських земель розглядалися у працях сучасних вітчизняних істориків В.М. Гайдабури і Д.М. Титаренка. Досліджуючи культурно освітній розвиток населення Рейхскомісаріату «Україна» та зони військової адміністрації В.М. Гайдабура відзначив, що більшість театрів почали працювати з приходом німецької армії тому, що актори і режисери повірили в можливість відродження української культури [1]. Тут нацистська пропаганда, як підкреслює автор, працювала досить ефективно, але лише в перші місяці війни. В.М. Гайдабура показує не лише негативні сторони співпраці української театральної інтелігенції з німецькою адміністрацією, а й її прагнення донести до пересічного українця красу української культури прагнення розвивати свої державницькі традиції. Д.М. Титаренко, досліджуючи звіти німецьких батальйонів пропаганди, розкрив систему їх діяльності на окупованих територіях України, методи, які вони застосовували, а також визначив ступінь впливу їх діяльності на населення окупованих територій України [2]. З позицій сучасної історичної науки та із застосуванням новітніх підходів досліджували питання впливу німецької пропаганди на бійців Червоної армії й частково населення окупованих територій історики А.В. Скоробагатов і С.Д. Гальчак. Аналізують агітаційно пропагандистську діяльність окупаційної адміністрації, А.В. Скоробагатов досліджує процес встановлення «нового порядку», коли жорстока політика нацистів привела до повної катастрофи їх пропагандистські заходи [3]. С.Д. Гальчак, вивчаючи документи і матеріали про німецьку політику використання «східних робітників» для зміцнення Третього Рейху, знайомить нас із окремими пропагандистськими матеріалами, які закликали населення Поділля добровільно їхати до Німеччини і працювати заради великого майбутнього Нової Європи. Автор дає картину жахливого життя і праці українських робітників у Німеччині через спогади самих же робітників [4]. У своїй праці «Відродження на Донеччині німецько фашистської окупаційної політики у сфері освіти» І.С. Тарнавський поряд із загальною проблемою організації та діяльності середніх навчальних закладів на окупованій території Донбасу розглядає також питання впровадження освітньої політики, яка була спрямована на знищення українського народу. Досліджуючи проблему, він приходить до висновку, що окупаційна влада з метою зниження інтелектуального рівня української молоді цілеспрямовано підривала систему освіти. Шляхом її спрощення гітлерівська адміністрація намагалася позбавити донеччан культурної традиції і перетворити їх на слухняних робітників [5]. Вивченню особливостей німецької національної політики на окупованих територіях України та залучення присвятили свої праці історики Н.В. Бессонов та О.В. Романько. Досліджуючи нацистську політику щодо становища ромів, Н.В. Бессонов загострює нашу увагу на тому, що серед населення окупованих територій України проводилася активна пропаганда проти ромів як «асоціальних елементів». У своєму дослідженні він порівнює голокост із винищенням ромів на окупованій території і саме цим привертає увагу до трагедії цього народу [6]. Становище татарського населення Криму у своєму дослідженні розглядає О.В. Романько. Він аналізує діяльність мусульманських легіонів, які за сприяння нацистської окупаційної влади ставали військовими підрозділами вермахту. На його думку, німецька окупаційна влада під приводом вирішення національного питання кримських татар намагалася використати їх у боротьбі проти СРСР. Автор робить висновки про те, що кримські татари йшли на співпрацю з гітлерівською владою внаслідок пережитої національної політики Радянського уряду в передвоєнний період гоніння на віруючих, переселення, культурно освітні утиски та ін. [7]. Виявлені історіографічні дослідження свідчать про те, що історична наука вимагає більш глибокого, комплексного висвітлення питання впливу інформаційної політики нацистської Німеччини на захоплених територіях. Відповідно мета нашого дослідження: прослідкувати зміни в настроях населення Рейхскомісаріату «Україна» і зони військової адміністрації протягом рр.; визначити вплив німецького інформаційного простору на свідомість та поведінку населення окупованих німецько фашистською армією областей. Проаналізувавши морально психологічний стан населення окупованих німецько фашистською армією територій України, необхідно сказати про те, що одним із найважливіших факторів, який на нього впливав було усвідомлення людьми свого тяжкого становища. Саме тому головним виміром у даній ситуації була свідомість кожної окремої людини. По різному усвідомивши політичну ситуацію кожен діяв відповідно до власних уявлень про майбутнє життя своєї родини, села, міста та всієї України. З точки зору психологічної науки свідомість людини це сформована в процесі суспільного життя вища форма психічного віддзеркалення дійсності у вигляді узагальненої і суб єктивної моделі навколишнього світу у формі словесних понять і плотських образів [8,c.180]. До невід ємних ознак свідомості відносяться: мова, уявлення, мислення і здатність створювати узагальнену модель навколишнього світу у вигляді сукупності образів і понять [8,c.183]. З огляду на вищезазначене, свідомість людини виконує певні функції. Серед них, зважаючи на умови німецького окупаційного режиму, найважливіші: оцінна функція та функція перетворення часу. Оцінна функція допомагала людям в умовах окупації на рівні свідомості оцінювати більшість подій, які відбувались у цей період, і самих себе. Якщо зважати на те, яким наповненим дезінформацією був німецький інформаційний простір, то місцевому населенню було надзвичайно важко визначитися зі своїми пріоритетами в тій ситуації. Тому, оцінюючи дії населення окупованих німецько фашистською армією територій, обов язково необхідно зважати на цей аспект. Іншою важливою функцією, яку виконує свідомість є функція перетворення часу. У даному випадку свідомість людини відповідає за формування цілісної тимчасової картини світу, у якій є пам ять про минуле, усвідомлення сьогодення і уявлення про майбутнє. З огляду на це, усвідомлення свого майбутнього в різних категорій людей було різним, усе залежало від двох важливих, на наш погляд факторів: сформованої свідомості кожного громадянина і ефективності дезінформаційної політики гітлерівської окупаційної адміністрації та радянської пропаганди. Методи та механізми, за допомогою яких відбувалося формування інформаційного простору на окупованих територіях безпосередньо впливали на свідомість населення Рейхскомісаріату «Україна» та зони військової адміністрації. Одним із найвпливовіших механізмів був психологічний вплив. Він здійснювався за допомогою преси, радіомовлення, кінематографу та інших засобів. Населенню окупованих територій постійно нав язувалася думка про те, що німецька армія непереможна, що гітлерівське керівництво має на меті покращення життя. Населення України, яке пережило репресії та переслідування з боку Радянської влади, сподівалося на кращу долю і не бачило іншої альтернативи, як домовитися з окупаційною владою. І тому з червня 1941 р. по травень 1942 р. усі нововведення, що стосувалися культури, освіти та земельного законодавства, були сприйняті більшістю населення Рейхскомісаріату і частково населенням зони військової адміністрації від щирого серця з дитячою наївністю. Так, у перші місяці війни газети, що видавалися на території Рейхскомісаріату «Україна», рясніли статтями про злочини Радянської влади проти українського народу:

87 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 про діяльність НКВС у містах, про занедбання української культури і використання провідних українських діячів у своїх ідеологічних цілях. Така інформаційна діяльність підсилювалася ще й тим, що більшість місцевих жителів добре пам ятала все, що пережила за час правління Радянської влади. Це й голод рр., знищення церковних архітектурних цінностей України, тортури в застінках НКВС, переслідування «ворогів народу» (під цю категорію міг потрапити будь хто) та багато ін. [9,c.364]. Про настрої певної частини населення на окупованій території свідчить стаття в Газеті «Подолець» 25 (59) від 19 березня 1942 р., що виходила в Кам янці Подільському. Автор політичної статті «Українська відповідь Сталіну» пише про те, що більшість населення відвертається від більшовицької системи, критикує радянську систему, неспроможну захистити своїх громадян і каже [10,арк.21]. Частина населення йшла на службу до німецько фашистської влади. Серед них переважно ті, що були вороже налаштовані проти радянського режиму, інші від страху та примусу, не знайшовши в собі сили боротися проти окупантів. Так, за даними С.І. Дроб язко восени 1941 р. у Буковинському курені служило 1,5 тис. чоловік, серед них у Київському курені 700 військовополонених, пізніше приєдналося ще 250 з Галичини. До кінця 1941 р. Буковинський курінь нараховував від 1500 до 1700 чоловік. До кінці 1943 р. на території рейхскомісаріату «Україна» і в тилових районах діючої армії було сформовано 45 українських батальйонів допоміжної поліції. На території рейхскомісаріату «Остланд» і в тиловому районі групи армій «Центр» німці сформували 10 українських батальйонів, в тому числі один артилерійський дивізіон. Загалом же, на думку Дроб язка, загальна кількість українських поліцейських батальйонів оцінювалася в 35 тис. чоловік. Серед них досить відомі діячі: П.Войновський, П.Захвалинський, О.Ольжич. Але тут необхідно зазначити, що крім українців, які складали переважну більшість поліцейських, в цих батальйонах служило також багато й росіян та представників інших національностей [11,с ]. Інші українські історики, зазначають, що у вермахті служило близько 1 млн. радянських людей, вихідців з різних республік, серед них українців 250 тисяч чоловік [12,c.459]. Німецькою окупаційною владою для всіх чиновників різних рівнів було видано спеціальну «Інструкцію з питань проведення німецької політики в Україні», у якій були викладені основні напрямки окупаційної політики на захопленій території. У документі наголошувалося на тому, що поки українське населення буде прихильно ставитися до Німеччини та її влади, працювати під керівництвом німецької адміністрації на окупованих територіях, німецька влада повинна займати лояльну позицію щодо них. Окремим, найбільш відданим, українцям дозволялося працювати в адміністративних органах «на рівні общин та районів за принципом рад із найбільш довірених осіб». До центральних органів влади могли залучатися в якості консультантів лише ті українці, які користувалися повною довірою німців. Надзвичайно важливо, що в цьому ж документі наголошувалося, що «не можна давати ніяких обіцянок з приводу державно політичного устрою цієї країни в майбутньому» [13,c ]. Такі дії окупаційної влади створювали ілюзію співпраці з українським народом і відповідно ілюзію самоуправління на своїй території. Німецька окупаційна влада, з метою пропаганди призначала на важливі посади науковців, діячів науки і культури. Ці люди допомагали владі не тільки контролювати інформаційний простір, а й формувати його за допомогою різних форм і методів, підбирати відповідні для цього кадри, робити відповідне наукове і культурне забезпечення, обробляти відповідним чином свідомість, створювати мережу Засобів масової інформації, використовувати необхідний досвід своїх попередників та ін. Як і в Радянському Союзі, на окупованій німецькою армією території України контролювались усі інформаційні потоки, які блокували доступ інформації до місцевих жителів з боку Червоної армії, керівництва СРСР та іноземного радіо і преси. Щоб контролювати цю інформацію, трансформувати її зміст у потрібну форму, використовувалися найпоширеніші в нацистській практиці методи метод «великої брехні» та метод часткової правди. Повністю стримувати потік інформації було надзвичайно важко, а перекручувати її і подавати у вигляді міфів, цілком можливо для добре підготовлених нацистських пропагандистів ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Тож, використання цих методів часто справляло значний вплив на населення Рейхскомісаріату «Україна» та зони військової адміністрації, особливо ефективними вони були в період оборонних боїв Червоної армії з кінця червня 1941 по травень 1942 р. Так, з приходом німецько фашистської армії на Східну Україну, зокрема до Харкова і Харківської області, селянам у газеті «Нова Україна» 75 від 6 березня 1942 р. проголошувалося: «Німецький уряд, що вас визволив, видав наказ дати селянам землю в одноосібне користування, згідно з цим наказом проголошується розпорядження про новий земельний лад. Його мета: кожному працюючому селянинові своя земля. Новий земельний лад подарунок селянству» [14,арк.54]. Ці брехливі обіцянки були спрямовані на найвразливіші мрії українського селянства про власне господарство. Як відомо, у планах нацистів не було місця українським селянам як самостійним господарникам. Але щоб прихилити місцевих жителів на свій бік і позбавити підтримки Червону армію і радянських партизанів, німецька окупаційна влада йшла на хитрощі і відверті брехливі обіцянки. Селянство та інтелігенція оцінювали нову для них ситуацію, прагнучи знайти вихід з неї. У той же час їхня оцінка нівелювалася дезінформацією, яку подавала німецька пропаганда. Значна частина селянства почала активно працювати на колишніх колгоспних полях, а інтелігенція захопилася можливістю відродити пригнічену за часів радянського керівництва українську культуру, освіту та державність. Поведінка селян та їх ставлення до німецької окупаційної адміністрації пояснюється в статті «Українське життя», де розповідається про те, що в Канівському районі швидкими темпами відновлюється нормальне життя, закінчуються осінні сільськогосподарські роботи, створюються насінні фонди. Тут же зазначається, як багато зроблено німецькою владою в галузі освіти. Другий місяць працює 38 загальних і початкових шкіл. У селі Тарамичі відкрито ремісничу школу на 320 учнів. У селищі Бобриці сільськогосподарську школу [15,арк.103]. Селянство, у якого пріоритетним напрямком у житті був економічний аспект, політичними проблемами суспільства мало цікавилося. Більшість із тих, хто не так давно став колгоспниками, ще не покинула надію стати вільними і самостійними господарями. І саме з приходом німецької армії намагалася реалізувати свої прагнення. Інформаційна пропаганда в початковий період Великої Вітчизняної війни впливала також на українську інтелігенцію. Багато хто (У.Самчук, С.Скрипник, А.Мисечок, Д.Донцов та ін.) брав активну участь у видавництві окупаційних газет і досить щиро висловлювався щодо Радянської влади [16,с.10 11]. Так, наприклад, у газеті «Подолець» від 19 березня 1942 р., що виходила в Кам янець Подільську, у статті «Українська відповідь Сталіну» було подано відповідь невідомого українського письменника Сталіну. У цій відповіді редактор відвертається від більшовицької системи, критикує її і говорить про те, що вони смертельні вороги з радянською системою і він закликає до боротьби проти неї за допомогою німецької армії [17,арк.21]. Думки та переконання певної частини української інтелігенції відображені також у газеті «Заславські вісті», де автор, звертаючись до селян, наголошує на тому, що німецька армія вигнала з української землі більшовиків, євреїв і проголосила земельну реформу, внаслідок якої всі ті, хто добре працюватиме на нову владу, отримають можливість працювати самостійно у власному господарстві Автор статті також закликає всіх не чекати повернення більшовиків, мотивуючи це тим, що вони не запропонують кращого життя, а знову заженуть селян до колгоспів. А тому необхідно ставати до роботи, щоб допомогти німецькій армії знищити більшовицький режим [18,арк.75]. Зі статей і заміток українських співробітників відділу німецько фашистської пропаганди на території Харківської області бачимо, як вплинула на свідомість окремих представників української інтелігенції нацистська інформаційна політика. Серед них статті, де розповідається про те, що обіцяли більшовики народу, коли прийшли до влади, ставлення сталінського керівництва, зокрема й самого Сталіна, до українців [19,арк.6 7]. В іншій статті, на думку автора, із запровадженням колективізації, фактично, було відновлено кріпосницький лад, а селян загнано туди насильно [19,арк.8 11]. Друкувалися також віршовані замітки про колгоспну систему і голодомор рр. та політику «воєнного комунізму» [19,арк.34 39]. Висміювали буття радянських людей через інтерпретацію відомої в усьому Радянському Союзі пісні «Песня о родине» [19,арк.40 41].

88 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Представники української інтелігенції, які співпрацювали в німецьких окупаційних періодичних видання редакторами, постійними кореспондентами, були переконані самі й намагалися переконати населення в тому, що ті жорсткі заходи, які німецька окупаційна адміністрація застосовує до місцевих жителів, вимушена політика. Це, як вони пояснювали, здійснюється з метою наведення елементарного порядку і господарської відбудови краю, а також заради переможного закінчення війни. У Генеральній окрузі Волині й Поділля один раз на місяць виходило періодичне видання «Інформаційна служба», де українські співробітники вмотивовували та пояснювали населенню актуальні питання німецької політики [20,арк.1]. Серед статей волинських газет бачимо значну кількість матеріалів, написаних українськими письменниками та публіцистами, де вони пояснюють пересічному українцеві, що тільки німецька армія здатна дати народу «щасливе і радісне життя» без колективізації і репресій. У той час, як більшовики змушували працювати робітників і селян незадоволення своїх політичних інтересів та ін. [21,арк.2]. У газеті «Нове Запоріжжя» у повідомленні про київських учених говориться, що німецьке цивільне управління Києва проявляє турботу про вчених і виділило їм окремий будинок для роботи й життя, щоб створити для них особливо сприятливі умови: «32 вчених керівників різних інститутів, клінік та консерваторії мають тепер свій будинок, де можуть спокійно жити і працювати» [22,c.4]. Автор повідомлення намагається показати жителям окупованого Києва безмежну турботу про них окупаційної адміністрації. Не зрозуміло лише, чому українським науковцям стало необхідне окреме житло, куди ж ділося їх особисте, що сталося з ним з приходом нової влади? Загалом необхідно сказати, що життя інтелігенції в умовах окупації було нелегким. Частина вчителів, лікарів, письменників, поетів та ін., очевидно, йшла на співпрацю з гітлерівською окупаційною владою свідомо. Вони розуміли, що співпрацюючи з німецькою окупаційною владою, вони отримають можливість вижити: мати хоч якусь роботу, продуктові картки. Велику роль відігравала також броня, яка захищала їх від відправки на роботи до Німеччини, і видавалася на біржах праці людям, які працювали [23,c.248]. Співпраця частини української інтелігенції, була також тісно пов язана з діяльністю відділів пропаганди при обласних, міських, районних допоміжних управах, робота яких у свою чергу контролювалася начальниками відділів пропаганди при генеральних комісаріатах. Таким чином, значна частина української інтелігенції разом із робітниками і селянами опинилася на тимчасово окупованій німецькою армією території. Незалежно від причин перебування на окупованій території більшість змушена була примусово, а також за добровільним вибором заради виживання йти на співпрацю з гітлерівською адміністрацією. Важливу роль, на нашу думку, у виборі занять і прихильності до нової влади відігравали настрої серед більшої частини інтелігенції, які були спровоковані самим радянським режимом ще до початку війни. Частина інтелігенції, яка свідомо уникнула евакуації, одразу обрала шлях співпраці з німецькою владою. Але була й інша частина, яка співпрацюючи з німецькою владою все ж прагнула поставити свою діяльність на службу українському народу, намагаючись у своїх творах зберегти національні мистецькі традиції та ідеї патріотизму, протиставляючи їх гітлерівському режиму [24,c.116]. (Далі буде) ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 погляд із сьогодення» // Науковий журнал: «Історичні і політологічні дослідження». Донецький національний університет С Бессонов М. Пораймос і Голокост / М.Бессонов // Голокост і сучасність. 1, С Романько О. Крым, гг.: Оккупация и коллаборационизм: Сборник статей и материалов / О.Романько. Симферополь: «Магистр», с. 8. Щербатых Ю.В. Общая психология. Завтра экзамен / Ю.В. Щербатых. СПб.: Питер, с. 9. Малаков Д.В. Кияни. Війна. Німці / Д.В. Малаков. К.: Амадей, с. 10. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВОУ). Ф.2. Оп.2. Спр арк. 11. Дробязко С.И. Под знаменами врага. Антисоветские формирования в составе германских вооруженных сил гг. / С.Дробязко. М.: изд во Эксмо, с. 12. Муковський І.Т. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах другої світової війни / І.Т. Муковський, О.Є. Лисенко / За ред. В.Д. Конашевича. К., с. 13. Косик В. Україна Другій світовій війні у документах: Збірник німецьких архівних матеріалів / В.Косик. Львівський національний університет ім. Івана Франка, НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського. Л., Т с. 14. Державний архів Харківської області (далі ДАХО). Ф Оп.1. Спр арк. 15. ЦДАВОУ. Ф Оп.1. Спр арк. 16. Документи доби: публіцистика Уласа Самчука років / упоряд. А. Жив юк. Рівне, с. 17. ЦДАВОУ. Ф Оп.2. Спр арк. 18. Там само. Спр арк. 19. ДАХО. Ф Оп.1. Спр арк. 20. Державний архів Рівненської області (далі ДАРО). Ф.Р 22. Оп.1. Спр арк. 21. Там само. Ф.Р 280. Оп.1. Спр арк. 22. Нове Запоріжжя Гінда ВВ. Українська інтелігенція в період німецької окупації ( р.) / ВВ. Гінда // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені М.Коцюбинського. Вип. ХІV. Серія: Історія: Збірник наукових праць. За заг. ред. проф. П.С. Григорчука Вінниця, С Салата О.О. Причини колабораціонізму української інтелігенції в умовах німецько фашистської окупації рр. / О.О. Салата // Збірка наукових праць «Гілея» (науковий вісник) С Салата О.О. Влияние немецкого информационного пространства на сознание населения оккупированных территорий ( гг.) Исследование акцентирует внимание на информационной политике нацистской Германии в оккупированных территориях, ее влиянии на сознание и поведение местного населения, механизмах и средствах ее осуществления. Показано изменения в настроениях населения Рейхскомисариата «Украина» и зоны военной администрации в течение гг., их влияние на ход военных действий. Ключевые слова: информационная политика, морально психологическое давление, сознание, коллаборационизм, средства психологического влияния. Salata, O.O. Influence of German informative space on consciousness of population of the occupied territories ( ) Research is accented by attention on the informative policy of nazi Germany in the occupied territories, its infl uence on consciousness and conduct of local population, mechanisms and facilities of its realization. It is rotined change in the moods of population of Reykhskomisariata «Ukraine» and areas of military administration during , their infl uence on motion of military operations. Key words: informative policy, psychological pressure, consciousness, коллаборационизм, facilities of psychological influence, is moral. Список використаних джерел 1. Гайдабура В.М. Театр, захований в архівах: Сценічне мистецтво в Україні періоду німецько фашистської окупації ( ) / В.М. Гайдабура. К.: Мистецтво, с. 2. Титаренко Д.М. Звіти батальйону пропаганди U як джерело з питання про вплив нацистської пропаганди на населення окупованої України / Д.М. Титаренко // Друга світова війна і доля народів України: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. К., С Скоробагатов А.В. Харків у часи німецької окупації ( ) / А.В. Скоробагатов. Х.: Прапор, с. 4. Гальчак С.Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху: Документи, нацистська каторга, опір поневолювачам / С.Д. Гальчак / Український національний фонд «Взаєморозуміння і примирення» та ін. Вінниця: Книга Вега, с. 5. Тарнавський І.С. Відродження на Донеччині німецько фашистської окупаційної політики у сфері освіти ( рр.) / І.С. Тарнавський /Матеріали Міжнародної наукової конференції «Велика перемога:

89 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477): (:411.16) «1939/1945» Слободинський Д.К. Протидія українського населення окупаційній політиці німецької влади щодо єврейства в роки Другої світової війни Проаналізовано вплив німецької влади на всі сфери життя українського народу, серед якого певний відсоток становило єврейство. Продемонстровано методи масового знищення українських євреїв. Висвітлено способи порятунку українцями єврейського народу. Висвітлена роль єврейства, яке допомагало українським патріотичним силам у боротьбі проти окупаційної влади. Ключові слова: українське єврейство, розстріли, голод, депортації, порятунок, українські націоналістичні сили. В українській історіографії Катастрофи єврейського народу, в контексті якої розглядається питання порятунку євреїв українцями в період окупації свої дослідження присвятили такі вчені, як Ж.Ковба[1], А.Круглов[2], І.Левітас[3], Ф.Левітас[4], А.Подольский[5]. Але цими авторами не було зроблено детального аналізу дослідження жертовності українців у порятунку єврейства в часи Другої світової війни. Терор над українським єврейством почався ще з часу завоювання Карпатської України німецькими сателітами хортистською Угорщиною. А вже після нападу на територію Радянського Союзу, винищення євреїв стало політикою німецької окупаційної влади. Як відомо, Гітлер спочатку поєднав, а потім і ототожнив для себе дві основні цілі. Це завоювання життєвого простору та поневолення всіх народів світу, але першими повинні були стати євреї. Оскільки вони розселені по всьому світу в малій чисельності, на думку фюрера, були ідеальною мішенню для втілення ідей расистського характеру. Але антисемітизм у крайніх його проявах був хитро спланованим прикриттям основної цілі чорноземи України. Пропагуючи дані ідеї, євреїв уособлювали з більшовизмом, який був ворожий Німеччині. Так, було виокремлено та поєднано в одну мету дані твердження, які стали основою для нападу на СРСР. Із завоюванням України, для розподілу сфер впливу з липня 1941 року в Берліні було створено міністерство у справах окупованих областей Східне міністерство на чолі з імперським міністром Альфредом Розенбергом. У його складі був департамент у справах України[6,арк.1]. У свою чергу українські землі були поділені на 5 регіонів. Найбільшим був Райхскомісаріат Україна, Галичина ввійшла у Генерал Губернаторство, Одеса була окупована військами Румунії, а Карпатською Україною володіла Угорщина. Німецька цивільна адміністрація об єднувалась райхскомісаром, який мав всю повноту влади і був підзвітний лише фюреру та Розенбергу[6,арк.2]. Еріх Кох керував Райхскомісаріатом Україна, який був поділений на 6 генеральних округів (Generalbezirke), які очолювали генеральні комісари: «Волинь Поділля» обергрупенфюрер СА Генріх Шене з центром у Луцьку; «Житомир» президент урядової управи Курт Клем, а з 1942 р. правив бригаденфюрер СС Ернст Лайзер; «Київ» гаумсляйтер Вальдемар Магунія (Аккерман); «Миколаїв» обергрупенфюрер НСФК Евальд Оперман; «Дніпропетровськ» обербефельсгабер НСДАП Клаус Зельцнер; «Крим» гауляйтер Альфред Фравенфельд із центром у Мелітополі. Генеральний округ Крим був представлений як напівокруг, який мав назву Таврія, і не охоплював Крим повністю[6,арк.3 4]. На окупованій території України німцями було встановлено чотирьохступеневий адміністративно територіальний поділ: 1) Генеральні округи; 2) Області, округи або райони; 3) Сільські общини чи повіти; 4) Села та інші невеликі населені пункти[6,арк.3]. Кожний генеральний округ ділився на районів з населенням від 150 до 200 тис.[6,арк.4]. Гебіти складались із 2 12 районів, які територіально збігалися з колишніми радянськими районами, якими керували гебіткомісари: «Областного местного управления, состоящего из представителей местной общественности не существует и потому все вопросы, которые приходится решать областным комиссиям, не являются ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 самостоятельными и всегда в их распоряжениях идет ссылка по распоряжению немецкого командования»[7,арк.3]. Кожне місто було підвідомче коменданту, якому підпорядковувався бургомістр, відділ гестапо, жандармерія[7,арк.3], поліцейська управа[7,арк.3]. Сільські общини об єднувалися в декілька сіл. Главою сільських общин були бургомістри, які назначалися німецькими районними комісарами із числа місцевих жителів[6,арк.4]. Самою нижчою ланкою в адміністративно територіальній структурі були окремі села, владу в них представляли сільські бургомістри та старости[7,арк.3], яких назначали районні комісари[6,арк.4 5]. Німецькою владою були створені міські управи, в яких були відділи: «жилищный, коммунальный, торговый, финансовый, транспортный, дорожный, промышленный, санитарный, общественного питания». Міським управам були підзвітні волостні управи, функції яких поширювалися на територію колишнього району. Волостну управу очолював волостний старшина, йому були підзвітні сільські старости, представники в сільській общині, також під його юрисдикцію підпадала територія колгоспу. 29 липня 1941 р. гітлерівцями було заборонено призначати корінних мешканців на адміністративні посади вищі від цього рівня. Тому, «українська допоміжна адміністрація», могла складатися лише з посадовців районної управи або міської, містечкової чи сільської управ. Їх завжди очолювали голови районів, міські бургомістри та сільські старости. В Україні Головне управління представляли такі структури, як гестапо (таємна поліція) та СД (служба безпеки), дві «айнзацгрупи», які в свою чергу ділилися на підрозділи. Головною метою айнзацгруп була: «борьба с партизанами, вылавливание всех ему принадлежащих к коммунистической партии, советского актива и еврейского населения»[7,арк.5]. Кожен генеральний округ мав свого керівника СС і поліції. Поряд із СС та поліцією для корінного населення також було створено судову систему. Більшість районів мали одного суддю для цивільних справ шліхтера або мирового суддю, за яким наглядав його начальник із корінних мешканців на рівні гебіта. Але як показала практика на окупованій території України: «Судов не существует, кроме военно полевых и все эти наказания присуждаются обычно комендантами»[7,арк.8]. За різні «проступки» покарання варіювалося від штрафіф, побоїв, засланням до концтабору та розстрілом на місті[7,арк.8]. Окупанти розстрілювали людей за торгівлю, вважаючи, що це прерогатива саме євреїв. Незважаючи на те, що це був найдоступніший спосіб для прожитку[6,арк.14]. Після окупації українських земель, німецька влада відразу ж поставила далекосяжні плани, щодо українського народу, серед якого близько 2,7 млн. були євреї[8,с.202]. Метою було поневолення людей та скорочення їх чисельності до потрібної кількості, яка працювала б на майбутнє Третього Рейху. В першу чергу, робилися кроки по викоріненню слідів радянского минулого для того, щоб засіяти нові ідеї нової влади[7,арк.24 25]. Система навчання була побудована на примітивному сприйнятті навколишнього світу та зведена до здобуття професії в сфері обслуговування. Йдучи даним шляхом, німці намагалися зробити з українців обслуговуючий персонал, який би задовольняв потреби «вищої раси». Навмисно зменшуючи освітній рівень, німці пояснювали це тим, що рабам потрібно знати мінімум, для розуміння простих наказів[7,арк.23 24]. Також, гітлерівці впровадилися до протиставлення ідей в світогляді української молоді, вдаючись до методів вербування[7,арк.24]. Німецька окупаційна влада на підґрунті свого бачення прагнула поневолити таких самих людей як і вони, але з одною відмінністю, вважаючи, українців та євреїв «Untermensch». Система нищення людей була поставлена на конвеєр смерті, і проводилася так: «Издевательства над населением осуществляются, обычно двумя эшелонами: сначала идут передовые части, которые грабят, убивают и насилуют не ставя себе сложных проблем. Потом приходят гестаповцы, жандармские штурмовые отряды совершающие зверства и убийства по определенным заданиям. Они допрашивают, пытают, выясняют личность жертвы, ее биографию, связи и т.д. Население запугано неслыханными бесчинствами немецких, румынских, итальянских и мадьярских войск»[9,арк.45].

90 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Але попри таку структуризацію адміністративного апарату на всіх рівнях влади було недостатньо. Гітлер розумів, що моментальне вирішення «єврейського питання» неможливе. Тому для концентрації єврейства на певній території створювалися гетто. Так, на території України було близько 300 гетто. Вони були створені на Буковині, Волині, Вінничині, а з окупацією півдня, в Одесі. Місцями ствоерення гетто, як правило, були міста та районні центри[9,арк.48], критеріями такого розташування було як правило існування поблизу залізної дороги. Єврейські гетто являли собою певну конторольовану територію закритого типу. Окрім вищої німецької влади, повноваження на територіальному рівні мали юденрати або старости, історична оцінка яких є двоякою. Адже частими були випадки порятунку євреїв членами єврейської поліції до якої входили як євреї, так і українці, котрі щоб вислужитися перед гітлерівцями, сліпо виконували їхні накази. Для індентифікації єврейства з поміж іншого місцевого населення їм було наказано:»ходить только при наличии белой повязки с 6 ти конечной звездой»[9,арк.48]. Жителі гетто піддавалися щоденним утискам зі сторони окупаційної влади. Незважаючи на такі умови окупаційного режиму, в якому єврейство було приречене на винищення, українці ризикували рятуючи їх. Життя людей в окупаційний період було сповнене жахіттями терору: «за пользование электротоком для освещения квартир гражданского населения виновные будут расстреливаться, как саботажники»[10,арк.33]. «Немецкая комендатура издала ряд приказов, ставивших мирное население в невыносимое положение: за появление на улицах после установленных часов расстрел, за появление у окон, во дворе расстрел. В театре партер только для немцев, почта только для немцев. Сидеть...жителям в присутствии немецких оккупантов не разрешалось»[10,арк.33]. Але попри всі утиски окупаційної влади, люди намагалися не тільки вижити, а й врятувати ближнього свого. В цьому і полягала жертовність українського народу, який рятував єврейське населення. Але спроможність порятунку була вкрай обмежена. Німці намагалися в форматі простого реєстрування населення виявити елемент єврейства, така політика в першу чергу була звернена на чоловіків, яких реєстрували починаючи з 15 років, крайня межа 60 років. На реєстрації кожен повинен пред явити паспорт[11,с.74] або військову книжку, потім видавалося свідоцтво. А на тих, хто не з являвся і при обшуку не мали свідоцтва, чекала нелегка доля[12,арк.5]. Проблема з документами для єврейського населення була першочерговою. Українці, обіймаючи певні посади при німецькій адміністрації, допомагали розв язати дане питання, тим самим ризикували своїм життям в разі викриття. Так на Харківщині: «Ткаченко, Бойко и Мороз были арестованы гестапо по причине, они делали паспорта евреям, как украинцам»[7,арк.63]. Але зважаючи на те, що видача особистих документів чітко регламентувалася німецькою владою і їх в певних випадках потрібно було поновлювати, то відносини між євреями та українцями були довготривалими. Адже саме українці давали шанс на життя не тільки певним індивідам, а й цілим єврейським сім ям: «Студенту Пинснеру Давиду Айзановичу еврею, бывшему со мною в одной и той же воинской части попавшему также в Яготинский лагерь военнопленных и бежавшему из него со своею женою Галиною Рогач и скрывающемуся у нея я выдал в ноябре 1941 г. подложные документы с его фотокарточкой на имя Шевчука Алексея Александровича с печатью Института и своею подписью по которым он все время скрывался. Эти студенческие документы я ему систематически обновлял, по которым он жил все время 2 года оккупации»[13,арк.180зв]. По отриманні документів євреї здобували нове життя, без переслідування, тому як прирівнювалися до українців і могли не тільки безперешкодно пересуватися, але й працювати, тим сами заробляти собі на життя:» арестован еврей, который будучи одет в форму немецких войск, служил в воинской части в качестве водителя»[14,арк.124]. Потрібно зауважити, що у містах спостерігалася певна відмежованість єврейства від українців, це було пов язано з рядом чинників, основним з яким була саме ментальність городян. Інша справа була у селах, де певна кількість євреїв займалася господарством і тим самим зблизилася з українством, інколи сприймаючи, а з часом і вважаючи за рідну українську мову, культуру та духовність. Частими були українсько єврейські шлюби, які сприяли дружнім взаєминам між двома народами ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Саме на село припадав найбільший відсоток порятунку євреїв, і він збільшувався, якщо жителі були приязними один до одного: «жить в селах трудно, потому, что был создан жестокий приказ, что бы каждый староста следил, что бы ни один посторонний человек не жил в селе. Передвижение с села в село невозможное так как везде стояла охрана и проверяли документы»[15,арк.66]. Ускладнювало становище ще й те, що попри добродушність сільського старости та поліцаїв, на кожну хату мала встановлюватися табличка, в якій було розписано кількість постояльців у даній будівлі. Випадки розстрілів місцевого населення за переховування євреїв були доволі частими:»местное население, которое предоставляет питание или ночлег лицам, не выполняющим вышеуказанного приказа, подлежит расстрелу»[7,арк.8]. Позаяк їх ховали в погребах, на даху, в копанках. Найбезпечніше було переховувати євреїв поза межами села або видавання їх за своїх родичів. Найбільше шансів на виживання було у єврейських дітей. Багато сел було спалено ще за наступу німецьких військ: «В Житомирской, Полеской и Ровенской областях сплошные пожарища, вместо сел. Местные крестьяне по году полтора, живут в лесных землянках и шалашах, но никуда не уходят от родных мест»[16,арк.8 9]. До жителів сел, які не були зруйновані, застосовувались крайні міри, особливо це проявлялося на Поліссі, в Ровенській, Житомирській, Кам янець Подольській областях:»повсеместно применялись репрессии к невинным людям. Жесткий режим налогов и натуральных поставок давил на каждого. Облагались люди подушным, поземельным, за жилье, за оконные и дверные просветы, облагался скот, даже собаки и кошки облагались налогом. Крестьяне вынуждены были все отдавать оккупантам»[16,арк.8 9]. В Україні німецька влада сровокувала штучний голод. Тим самим намагалася зламати українське та єврейське населення та вбити в них особистість[10,арк.33]. За принципом взаємозв язку, тяжке становище економіки безпосередньо впливало й на медичне обслуговування. Мережа медичної допомоги була одною з найголовніших проблем в роки німецької окупації. Ганебний стан медичного обслуговування не давав жодного шансу на життя[7,арк.26]. Але, як би це цинічно не звучало, під час насильницької депортації населення на каторжні роботи до Німеччини, медичний персонал лікарень, який за етнічним складом був переважно українсько єврейський, відігравав одну з найважливіших ролей в спасінні людського життя[13,арк.145]. Маючи відмінну теоретико ідейну базу духовності людського буття та для протиставлення більшовицькому режиму, німецька влада надає можливість населенню України сповідувати релігію[17,арк.27]. Масове хрещення дітей, було не просто духовною спрагою, а порятунком євреїв від смерті. Тому, чутка про те, що німці, ідентифікуючи етнічний склад населення, ототожнюючи християн з українцями, певний час була виправданою. Доказом цього, є те, що в часи радянської влади, віруючий український народ зневажав заборони щодо релігійної справи і потайки охрещував новонароджених. Особливу роль у порятунку єврейства відігравали греко католицькі священики та монахи. Показовою є участь у рятуванні євреїв невизнаного праведником світу митрополита Андрея Шептицького. Митрополит попри великий ризик надавав прихист євреям у монастирях [7,с.5], видавав підроблені документи, які виготовляли українці, що посідали певні посади в німецькій адміністрації. Не менш значною є постать греко католицького священника о. Омеляна Ковча, який хрестив євреїв та видавав їм метрики про хрещення, за що і був вбитий в концтаборі Майданек. Масовими були безчинства проти місцевого населення, але особливо жорстоко гітлерівці поводилися саме з єврейським населенням. Першими кроками, які передували розстрілам, було розповсюдження листівок антисемітського характеру звернених до єврейства: «1.После вступления немецких войск в город вся власть перешла в руки германских вооруженных сил. 2.Из жидовских жителей должен быть образован жидовский совет, который тотчас должен представиться в комендатуру города. 3. Хождение жидам по улицам города разрешается с 6 часов утра до 17 часов. 4.Все мужчины и

91 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 женщины от 16 до 55 лет должны явится в жидовский совет и зарегистрироваться там. 5. Все жиды с 10 летнего возраста, должны обозначить себя сионисткой звездой /диаметром 6 7 см, белого цвета, которую должны носить на левой стороне груди. 6. Все жидовские квартиры и торговые помещения должны быть также обозначены сионисткой звездой /диаметр и цвет обозначен в пункте 5/ которая должна быть помещена на видном месте»[9,арк.63]. Підґрунтям до розстрілу саме цієї етнічної групи завжди було безпідставним: «немцы наложили контрибуцию на еврейское население. Эта контрибуция в размере 30 миллионов рублей должна была быть внесена до 12 октября (1941 р). Деньги эти не были внесены. 13 октября со всех квартир были выгнаны оставшиеся жители евреи, некоторые в нижнем белье, и изгнаны за город. В городе распространились слухи, что все эти люди были расстреляны за городом, в противотанковых рвах»[9,арк.53]. Але на цьому, збожеволівші від скоєного, гітлерівці продовжували шукати та нищити дітей із змішаних українсько єврейських шлюбів: «У русских и украинских матерей, имевших детей от мужей евреев, отбирали детей и расстреливали их. Матерей, противившихся этому зверству, расстреливали вместе с детьми. Таким образом было истреблено все еврейское население города, за исключением немногих, которым удалось бежать. Такая же участь постигла цыганское население города»[18,арк.50]. Знищивши єврейський люд, настала черга українців, які були наступними в німецькому списку смертників[18,арк.50]. При таких розправах гітлерівцям вже було все одно чи то єврей, чи то українець: «Обвинив гражд. Красовскую в том, что она еврейка, немцы арестовали ее и потребовали от нее выкупа в сумме 15 тыс. рублей. Крассовская не могла уплатить эту сумму, тогда жандармы завели Крассовскую в сарай и втроем изнасиловали ее»[18,арк.50]. Зважаючи на таке звіряче ставлення військ вермахту до населення окупованої України, українці та євреї спільними діями чинять опір, тим самим рятуючи життя своїм співвітчизникам та звільняючи батьківські землі від завойовників. Єврейське населення, яке було братнім українському, брало безпосередню участь у формуванні українських військових сил[19,арк.11]. Так, два військових формування, які очолювали Бандера та Мельник, рятували українське населення, до якого вони прирівнювали і євреїв[19,арк.26]. Таким чином, після окупації гітлерівцями території України, першими кроками німецької влади був повний контроль над всіма сферами життя. Це в свою чергу входило до плану вирішення «єврейського питання» та давало змогу впливати військовою силою на політичне життя даної території. З початком нищення євреїв, наступним в списку була ліквідація українців. Методи тотального знищення населення України вражали своєю жорстокістю. Але українське населенння спромоглося як на рівні адміністративної влади, так і військовими діями протистояти ворогу. Євреї, врятовані українцями сприяли опору, беручи безпосередню участь у військових походах та допомагаючи матеріально у спільній боротьбі проти завойовницької політики гітлерівської влади. Список використаних джерел 1.Ковба Ж. Колаборація українців і доля євреїв на теренах України періоду Другої світової війни// Запорожские еврейские чтения. Вып.4. Запорожье, с. 2.Круглов А.И. Энциклопедия Холокоста. Еврейская энциклопедия Украины. / Еврейский Совет Украины. Фонд «Память жертв фашизма». К., с. 3.Левитас И. Праведники Бабьего Яра. К., с.; Левитас И. М. Бабий Яр. Спасители и спасенные. К., с. 4.Левітас Ф. Євреї України в роки Другої світової війни. К., с. 5. Подольський А. Проблема колаборації в добу Голокосту на теренах України та Латвії: спроба компаративного підходу//голокост і сучасніть С.2 4.; Подольский А.Нацистский геноцид евреев Среднего Поднепровья. М., Центральний державний архів громадських об єднань України (далі ЦДАГОУ). Ф.1. Оп.22. Спр Там само. Спр Энциклопедия Холокоста: Еврейская энциклопедия Украины/Ред.: И.М.Левитас. К., с. 9. ЦДАГОУ. Ф.1. Оп.22. Спр Там само. Спр Сацюк О., Шульмінський Ю. «Недоля жидів у Дубні», літопис Волині 4, ЦДАГОУ. Ф.1. Оп.22. Спр Там само. Спр Там само. Спр Там само. Спр Там само. Оп.22. Спр Кахане Д. Рабин і митрополит//людина і світ, ЦДАГОУ. Ф.1. Оп.23. Спр Там само. Оп.22. Спр ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Слободинский Д.К. Противодействие украинского населения оккупационной политике германских властей по отношению к евреям в годы Второй мировой войны Проанализировано влияние немецкой власти на все сферы жизни украинского народа, среди которого определенный процент составил еврейство. Продемонстрировано методы массового уничтожения украинских евреев. Освещены способы спасения украинского еврейского народа. Освещена роль еврейства, которое помогало украинским патриотическим силам в борьбе против оккупационной власти. Ключевые слова: украинское еврейство, расстрелы, голод, депортации, спасение, украинские националистические силы. Slobodynsky, D.K. Opposition to the occupation policy of the Ukrainian population of the German authorities to the Jews during the Second World War Analyzed the infl uence of the German authorities on all aspects of life of the Ukrainian people, among whom was a certain percentage of Jews. Demonstrated methods of mass extermination of Ukrainian Jews. Highlight ways of salvation Ukrainian Jews. Highlight the role of Jewry, which helped Ukrainian patriotic forces in the struggle against the occupation authorities. Key words: Ukrainian Jews, executions, starvation, deportation, salvation, the Ukrainian nationalist forces. УДК :355.29(477) «1942/1950» Гордієнко Г.М. Працевлаштування інвалідів Вітчизняної війни в УРСР у рр. Розглянуто заходи радянської держави щодо працевлаштування інвалідів Вітчизняної війни в роки війни та повоєнний період. Аналізується ефективність діяльності державних структур, спрямованої на покращення становища інвалідів фронтовиків. Ключові слова: інваліди Вітчизняної війни, соціальне забезпечення, працевлаштування, навчання. Повноцінна історична реконструкція післявоєнного життя радянської України неможлива без всебічного вивчення становища різних соціальних груп і верств. Інваліди Вітчизняної війни складали чисельну спільноту українського народу, яка займала особливе місце і потребувала значної уваги як з боку держави, так і з боку суспільства. Умови життя і праці інвалідів фронтовиків упродовж перших післявоєнних років залишаються маловивченими. Тому дослідження заходів радянської держави щодо працевлаштування покалічених військових є актуальним. Радянські автори П.Вержбловський, А.Глазунов, А.Сухов, виділили працевлаштування покалічених фронтовиків із комплексу державних заходів соціального забезпечення і подали низку статистичних даних [1]. Німецька дослідниця Б.Феселер спробувала виявити сутнісні риси цієї форми державної опіки над фронтовиками і вказала на її адміністративно примусовий характер [2]. Однак роботи цих дослідників лиш частково розкривають проблему. Крім того, тему працевлаштування інвалідів війни вони висвітлюють на джерельній базі Російської Федерації. З огляду на це видається доцільним вивчити питання залучення інвалідів фронтовиків до суспільно корисної праці в післявоєнній Україні, показати масштаби активності держави у цьому напрямку, наслідки і соціально економічний характер такої діяльності. Серед усіх видів соціального забезпечення інвалідів Вітчизняної війни радянський уряд найбільше уваги приділяв працевлаштуванню. Значну частину із 6926 тис. працюючих у народному господарстві УРСР у 1950 р. становили інваліди фронтовики

92 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 [3,с.234]. Першочергове надання робочого місця покаліченому фронтовикові мало низку позитивних наслідків. Робота сприяла реінтеграції інваліда до суспільства, визнанню його статусу і авторитету як повноцінної людини. Працюючий інвалід позбувався загрози опинитися на узбіччі суспільного життя. Трудова діяльність давала інвалідові дохід, який утверджував його самостійність і незалежність. Крім цього, інвалід меншою мірою переживав відчуження, адже проблеми психологічного характеру для покалічених військових були надзвичайно гострими [4,с.65]. Про «морально психологічний шок», який переживали громадяни України після війни, говорить дослідник О.Лисенко [5,с.15]. Отримавши робоче місце, інвалід здобував можливість самостійно піклуватися не тільки про себе, але й про матеріальний стан своєї родини. Саме ці обставини сьогодні враховує Конвенція 159 Міжнародної організації праці «Про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів» від 1983 року [6,с.30]. Згідно з уявленнями радянських фахівців зі сфери соціального забезпечення, направлення інваліда фронтовика на роботу є актом радянського державного управління [7,с.25]. Виступаючи на нараді 22 січня 1946 р. нарком соціального забезпечення УРСР В.Муратов зазначив: «Слід визнати, що серед усіх заходів щодо обслуговування інвалідів Вітчизняної війни найважливішим є трудове влаштування і навчання їх. Завдання полягає не тільки в матеріальному забезпеченні, але й в моральному задоволенні, оскільки ніяка форма забезпечення не може компенсувати участь інвалідів, як повноцінних членів соціалістичного суспільства, в трудовій діяльності» [8,арк.18]. Спеціальний порядок працевлаштування покалічених військових був запроваджений з перших днів війни [9,с.108]. Після визволення України, восени 1944 р. Наркомат соціального забезпечення УРСР затвердив інструкцію «Про порядок трудового влаштування інвалідів Вітчизняної війни». В усіх областях УРСР створювалися постійнодіючі комісії із працевлаштування інвалідів фронтовиків у складі: заступника голови виконавчого комітету місцевої ради депутатів трудящих (голова), секретаря відповідного комітету ВКП(б), секретаря комітету ЛКСМУ, голови відповідної профспілкової організації та завідуючого обласним відділенням соціального забезпечення (секретар комісії) [10,с.9]. Безпосередню роботу з працевлаштування інвалідів війни проводили районні і міські відділи соціального забезпечення. У вищевказаній інструкції було зазначено, що місцеві соцзабези збирають відповідну інформацію про наявність вільних вакансій за відповідною формою з підприємств, установ, колгоспів, радгоспів свого району. Працівники соцзабезу повинні були особисто котролювати умови і характер роботи кожного працюючого інваліда. Завідувачі відділами соціального забезпечення, враховуючи обставини (де працював інвалід до поранення, можливість влаштування за попереднім фахом або близьким до нього, висновок ЛТЕКу (Лікарсько трудова експертна комісія) про групу інвалідності, рекомендації щодо характеру роботи, місце постійного проживання інваліда і його власне бажання), видавали фронтовикові спеціально встановлений документ про направлення на роботу. Якщо інваліда приймали на роботу, то організація, підприємство або колгосп зобов язані були повідомити відповідний соцзабез про те, на яку посаду прийнятий інвалід, яку зарплатню отримує, чи яку кількість трудоднів заробляє. Якщо інвалід ІІІ групи після двомісячного терміну після направлення не ставав до роботи, то місцевий соцзабез зобов язаний був знімати з нього пенсію до тих пір, поки фронтовик не влаштується на те робоче місце, яке йому вказав соцзабез. Контроль за працевлаштуванням інвалідів Вітчизняної війни було запроваджено в УРСР відразу після ухвалення урядовими і партійними органами СРСР та УРСР окремих постанов від 6 і 20 травня 1942 р. відповідно. В Україні соцзабези організовували трудовлаштування на території 12 ти ще не окупованих нацистами районів Харківської області і 7 и районів Ворошиловградської. Станом на 20 червня 1942 р. з 2990 інвалідів Вітчизняної війни, взятих на облік у соцзабезах ще не окупованих областей України, було працевлаштовано 333 фронтовики. З них, отримав робоче місце один інвалід І групи, 199 інвалідів ІІ групи і 133 інваліди ІІІ групи. В основному, покалічені фронтовики були працевлаштовані в колгоспах, промислових артілях, МТС [11,арк.23]. Після визволення східних областей України від фашистських загарбників і відновлення роботи соцзабезів на місцях контроль за працевлаштуванням інвалідів війни набрав всеохоплюючого характеру. Протягом двох перших місяців 1944 р. Наркомат ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 соціального забезпечення зібрав відповідну інформацію по 8 областях республіки і м. Києву. Станом на 1 березня 1944 р. тут взято на облік інваліди фронтовики, працевлаштовано 7558 осіб. Отримали робоче місце на промислових підприємствах 2470 осіб, в кооперативах 1087, на дому 12, в колгоспах 1972, в інших організаціях Соцзабези за цей період зафіксували 8613 покалічених військових, які одночасно працювали і навчалися, здобуваючи нову професію [12,арк.11]. Вже на 1 серпня 1944 р. ситуація з працевлаштуванням інвалідів фронтовиків по 16 областях України і м. Києву мала такий вигляд. Із інваліда війни стало до роботи: інвалідів ІІІ групи 85%, інвалідів ІІ групи 50% і навіть 3% інвалідів І групи. На промислові підприємства було направлено 6303 фронтовики, в колгоспах влаштувалися інвалідів, в кооперації 2486 інвалідів, роботу на дому отримали 606 інвалідів, різні посади в установах і організаціях отримали інваліди [13,арк.92]. Інспектори з працевлаштування при соцзабезах зобов язані були стежити за виконанням нормативних документів щодо умов праці інвалідів фронтовиків на підприємства, в колгоспах і в організаціях. Так, на них покладалась відповідальність за дотримання вимог постанови РНК СРСР від 20 січня 1943 р. «Про заборону в обов язковому порядку залучати інвалідів Вітчизняної війни до понадурочних робіт, про повну оплату лікарняних листів з тимчасової втрати працездатності і надання, згідно з висновками ЛТЕК, чергових відпусток» [14,арк.19]. Однак у цій ділянці роботи органів соціального забезпечення в 1944 р. було чимало недоліків. Зокрема, інструктор військового відділу ЦК КП(б)У Дупак, перевіривши роботу Наркомату соціального забезпечення, у червні 1944 р. встановив наступне. Станом на червень 1944 р. у республіці по 14 областях перебувало на обліку інвалідів Вітчизняної війни. З них працевлаштувалось фронтовики. Дупак зазначив, що більшість інвалідів війни повернулася до своєї роботи в колгоспах (23116 осіб); 5050 інвалідів війни отримали роботу на промислових підприємствах; в кооперації працювало на цей час 1857 осіб; на дому працювало 402 фронтовики; в різних організаціях і установах обіймали відповідні посади інвалідів. Інструктор підкреслював: «Працевлаштуванням на місцях обласні партійно господарські організації займаються погано, дана робота проходить самопливом. Управління при Наркоматі соціального забезпечення із працевлаштування і навчання інвалідів Вітчизняної війни не має повної картини ходу працевлаштування і навчання в цілому по республіці, а тільки володіє даними по 14 областях» [12,арк.14]. Республіканська нарада працівників соціального забезпечення, яка проходила червня 1944 р., виявила ще один недолік у роботі соцзабезів з працевлаштування інвалідів Вітчизняної війни. Учасники наради повідомили, що через погану роботу ЛТЕКів часто необґрунтовано встановлювалась ІІ група інвалідності, через що відбувалась «штучна» затримка працевлаштування інвалідів війни. Вже в 1944 р. соцзабези розпочали вирішувати завдання залучення до активної трудової діяльності інвалідів ІІ групи, які могли й не працювати, оскільки інвалід ІІ групи, згідно зі діючими на той час нормами, вважався повністю непрацездатним. Протягом рр. проблема залучення інвалідів ІІ групи до праці вирішувалася різними способами. Але більш ефективним виявилось не умовляння покаліченого фронтовика в соцзабезі, не звертання до його патріотичних почуттів і громадянської свідомості, а рішуче переведення інваліда фронтовика ІІ групи до ІІІ групи інвалідності. Інвалід ІІІ групи підпорядковувався повністю і без винятків сумнозвісному робітничому законодавству років війни. «Витіснення» інвалідів фронтовиків з ІІ групи в ІІІ групу для радянського керівництва давало два позитивних результати. З одного боку це була суттєва економія коштів (інвалід війни ІІІ групи отримував меншу пенсію у порівнянні з інвалідом ІІ групи). З іншого боку вирішувалось питання дефіциту робочої сили. На 1 липня 1945 р. в УРСР на обліку органів соціального забезпечення перебувало інвалідів Вітчизняної війни. З них було працевлаштовано чол., що становило 73,4%: інвалідів ІІ групи чол., або 52,1%, інвалідів ІІІ групи чол., або 93,1% [15,арк.7]. Станом на 1 листопада 1945 р. в Україні соцзабезівці взяли на облік інваліда Вітчизняної війни рядового, сержантського і старшинського складу. За цей час завдяки зусиллям соцзабезів 77,9% інвалідів війни стали до роботи. Відповідно, інвалідів ІІ групи , або 60,5%, інвалідів ІІІ групи , або 93,2%. У промисловість пішли працювати фронтовиків, в кооперацію інвалідів 8660 осіб, отримали

93 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 роботу на дому 1926 інвалідів фронтовиків, у сільське господарство повернулося найбільше інвалідів, в інших організаціях влаштувалися осіб [16,арк.128]. Однак проблем у здійсненні державної політики соціального забезпечення інвалідів Вітчизняної війни не стало менше. Постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 31 жовтня 1945 р «Про заходи по покращенню протезування, працевлаштування, виробничого навчання і медичного обслуговування інвалідів Вітчизняної війни» констатувала недостатню увагу до питання працевлаштування інвалідів фронтовиків з боку керівників низки наркоматів та української кооперації інвалідів. Не поспішали брати на роботу інвалідів війни у сфері торгівлі, харчової і легкої промисловості. Після ухвалення постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 14 липня 1945 р «Про заходи по матеріально побутовому, медичному обслуговуванню і трудовому влаштуванню інвалідів Вітчизняної війни офіцерського складу» значно активізувалась діяльність соцзабезів із працевлаштування покалічених офіцерів. Відповідальні посади на місцях, авторитетні і більш оплачувані робочі місця пропонувалися, насамперед, інвалідам офіцерам. Незважаючи на високі показники працевлаштування інвалідів фронтовиків, недоліків у цій ділянці соціального забезпечення в означений період не меншало. Серед пропозицій щодо покращення системи державної опіки над покаліченими військовими, які містилися в проекті постанови, підготовленому фахівцями Наркомату соціального забезпечення УРСР в перші дні після перемоги над нацистською Німеччиною, були й такі: «...6. Встановити для працюючих інвалідів Вітчизняної війни І і ІІ груп 6 ти годинний робочий день, зберігши за ними середню зарплату нормального робочого дня. 7. Надавати працюючим інвалідам І і ІІ груп чергові відпустки тривалістю в 24 робочих дні, незалежно від займаної посади із збереженням середньої заробітної плати і без заміни їх грошовою компенсацією. Відпустки надавати через кожні 5 ½ місяців роботи по 12 робочих днів кожна з таким розрахунком, щоб протягом року не було більше двох відпусток, дозволяючи об єднання останніх тільки за необхідності санаторно курортного лікування. 8. Зобов язати керівників підприємств, установ, організацій і артілей, за рахунок внесків на соціальне взаємне страхування із заробітної плати інвалідів Вітчизняної війни, створювати спеціальні фонди на покращення побуту працюючих на даному підприємстві і в установі інвалідів» [17,арк.33]. Цитований фрагмент проекту постанови засвідчує, що інваліди Вітчизняної війни І і ІІ групи, які отримали роботу через соцзабез, працювали повний робочий день, що становив у цей час 11 год. Крім цього, проект містить інформацію про те, що замість відпусток вони отримували тільки грошову компенсацію, яка, між іншим, не видавалася безпосередньо на руки, а нагромаджувалася на особових рахунках в Держбанку. Як вказувалося, гроші з цього рахунку можна було взяти «пізніше». У 1946 р. державні структури продовжували інтенсивно займатися залученням інвалідів Вітчизняної війни до активної трудової діяльності. 8 березня 1946 р. РНК УРСР ухвалила постанову 387 «Про працевлаштування інвалідів Вітчизняної війни в системах наркоматів і відомств УРСР». Протягом 1946 р. планувалося влаштувати на роботу 40 тис. інвалідів фронтовиків. Тобто, працевлаштування інвалідів Вітчизняної війни на республіканському рівні набуло планового характеру. Станом на 1 січня 1947 р. із інвалідів Вітчизняної війни, які перебували на обліку в органах соціального забезпечення УРСР, отримав роботу фронтовик, або 88,3%. Відповідно, по групах інвалідності: І група працевлаштовані 15,1%, ІІ група 77,1%, ІІІ група 97,6 %. Кооперація інвалідів, на яку органи соціального забезпечення покладали великі надії щодо працевлаштування інвалідів фронтовиків з важкими каліцтвами, і в 1947 р. не виконувала завдань партії і уряду УРСР. Так, у Києві станом на липень цього року функціонувала 31 артіль «Міськкоопінспілки». Але тільки в одній із них «ім. Панфілова» працевлаштування покалічених військових відбувалося згідно з планом. Тут працювало 78 інвалідів Вітчизняної війни (всього 126 осіб). З них інвалідів І групи 16, інвалідів ІІ групи 39 [18,арк.65]. У березні 1947 р. у Києві в Міністерстві соціального забезпечення відбулась республіканська нарада з завідувачами обласними відділами соціального забезпечення за участі завідувачів військовими відділами обласних комітетів КП(б)У. В роботі наради взяли участь вищі керівники республіки Л.Каганович і М.Хрущов. Учасники наради ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ухвалили «Звернення» до працівників соціального забезпечення республіки. На 1947 р. соцзабези отримали завдання працевлаштувати 100% інвалідів Вітчизняної війни ІІІ групи, до 85% інвалідів фронтовиків ІІ групи і до 25% покалічених фронтовиків І групи. На 1947 р. соцзабезам необхідно було додатково залучити до народного господарства інваліди фронтовики. Саме таке завдання проголошувала постанова Ради Міністрів УРСР від 7 травня 1947 р. 648 «Про план працевлаштування інвалідів Вітчизняної війни в 1947 р.» [18,арк.160]. Станом на 1 липня 1947 р., із 529,7 тис. інвалідів Вітчизняної війни до роботи стали 487,4 тис. фронтовиків, або 92%. Це було на 4,8% більше ніж, наприклад, станом на 1 жовтня 1946 р, коли з 561 тис. фронтовиків жертв війни було працевлаштовано 489 тис. інвалідів війни, або 87,2%. Завдання партії і уряду соцзабези майже виконали, оскільки працевлаштованість по ІІІ групі інвалідів війни на цей час становила 98,7%, по ІІ групі 83,6%, а по І групі 19,6%. Міністр соціального забезпечення у звіті за І півріччя 1947 р. проаналізував і склад тих інвалідів фронтовиків, які ще не були працевлаштовані. Таких на 1 липня 1947 р. налічувалось 42,3 тис. осіб. Із них: інвалідів І групи 9637 чол., або 22,8%, інвалідів ІІ групи чол., або 67% і ІІІ групи 4329 чол., або 10,2%. Працівники соцзабезів встановили, що непрацюючих інвалідів І і ІІ групи не здатні працювати за станом здоров я, оскільки серед них багато хворих на туберкульоз, паралізованих і прикутих до ліжка. Інші чол. інвалідів Вітчизняної війни І і ІІ груп соцзабезівці визнали за таких, що «повинні бути працевлаштованими» [19,арк.210]. Державний план працевлаштування інвалідів Вітчизняної війни визначав діяльність соцзабезів і в 1948 р. Соцзабезівцям вдалося поставити до праці вже 94,3%. З них у колгоспах працювало 55,5%, в радянських, партійних апаратах і торгових установах 24%, на підприємствах державної промисловості і промислової кооперації 13%, в кооперації інвалідів 3,5%, навчалися 4%, працювали на дому 0,005% [20,с.11]. Упродовж наступних років зростання кількості працюючих інвалідів фронтовиків тривало. На 1 січня 1950 р. на обліку залишалося інваліди війни (рядових, сержантів і старшин , офіцерів 48662). З них працювало фронтовиків, або 94,7%. Причому, вдалося залучити до суспільно корисної праці 4019 інвалідів І групи, або 34,3%. Інвалідів ІІ групи працювало 74229, або 87%, а інвалідів ІІІ групи , або 99,1%. [21,арк.73]. Аналізуючи турботу радянської держави про працевлаштування інваліда фронтовика, слід враховувати особливості соціалістичної економіки з її перманентним і тотальним дефіцитом, у тому числі й робочої сили. Ринок робочої сили в умовах вільної економіки передбачає жорстку конкуренцію між потенційними працівниками, де інвалід, звичайно, програє. Тому гарантія держави у формі квотування певного відсотку робочих місць на підприємствах, в установах, організаціях усіх форм власності і господарювання для інвалідів тут виглядає повноцінною формою соціального захисту [22,с.43]. В радянській економіці, починаючи з 30 х років, безробіття було ліквідоване, натомість з являється дефіцит робочої сили, який існував тією чи іншою мірою в різних галузях господарства до 1991 р. Після закінчення Другої світової війни людські втрати СРСР були найбільшими у світі. Особливо не вистачало чоловічих робочих рук. Плани відбудови народного господарства у післявоєнній п ятирічці як в СРСР, так і в УРСР передбачали залучення значних людських ресурсів. Інвалідам війни тут також було багато роботи. Уважний погляд на державну політику працевлаштування інвалідів Вітчизняної війни у післявоєнний період дає можливість встановити, що прагнення працевлаштувати усіх інвалідів (100%) не відповідає принципові соціального захисту. Адже, з точки зору цивілізованого соціального захисту, держава мусить гарантувати право інваліда на працю, але не встановлювати обов язок покаліченого працювати. Із вищезазначеного нам добре відомо, що багатьох інвалідів Вітчизняної війни, які повернулися до своїх домівок, відразу ж зобов язували, або, якщо сказати точніше примушували, стати до роботи. Упродовж усього післявоєнного періоду працюючі інваліди так і не отримали покращених умов праці, зменшення норм виробітку в порівнянні зі здоровими працівниками, зменшення робочого часу, збільшення розцінок на вироблену ними продукцію.

94 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Переважна більшість інвалідів фронтовиків працевлаштовувалась самостійно, бо їх гнали до роботи злидні. Соцзабезам же залишалось тільки фіксували ці факти. Отже, адміністративно примусові методи і післявоєнна нестача робочої сили суттєво нівелювали працевлаштування інвалідів фронтовиків як форму соціального захисту. Список використаних джерел 1. Вержбловский П.П. Трудовое устройство инвалидов Отечественной войны / П.П. Вержбловский. М., с.; Глазунов А.Д. Льготы инвалидам войны / А.Д. Глазунов. М.: «Юридическая литература», с.; Сухов А.Н. Очередные задачи органов социального обеспечения в области трудового устройства инвалидов / А.Н. Сухов //Очередные задачи органов социального обеспечения (Материалы Всероссийского совещания руководящих работников социального обеспечения (май 1945 года). М.: Издательство Наркомсобеса РСФСР, с. 2. Феселер Беата. «Нищие победители»: инвалиды Великой Отечественной войны в Советском Союзе // Неприкосновенный запас (40 41). С Кудлай О.С. Робітничий клас Української РСР у боротьбі за відбудову і розвиток промисловості в післявоєнний період / О.С. Кудлай. К.: Наукова думка, с. 4. Гусятинский Б.И. О некоторых особенностях педагогического труда в школе инвалидов / Б.И. Гусятинский // Возвращение к труду. Сборник статей об опыте работы харьковской средней сельскохозяйственной школы интерната для инвалидов войны и труда. Харьков: Харьковское областное издательство, с. 5. Лисенко О.Є. Друга світова війна як предмет наукових досліджень та феномен історичної пам яті // Український історичний журнал С Галиць Г. Методологія системного підходу щодо реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями / Г.Галиць, Ю.Куліков // Україна: аспекти праці С Дыскин А.А. О трудовом устройстве инвалидов. (Краткое методическое пособие) / А.А. Дыскин, Б.И. Талицкий, И.А. Стародворский. Ленинград.: ЛИЭТИН, с. 8. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО України). Ф.348. Оп.3. Спр Трудовое устройство, профессиональное обучение и бытовое обслуживание инвалидов / [А.Д. Ханкин, М.Е. Шарапов, Е.С. Алексеева и др.] // 50 лет Советского социального обеспечения (Материалы конференции). Под редакцией Министра социального обеспечения РСФСР Д.П. Комаровой. М., С Слободянський М.С. Збірник законодавчих та нормативних матеріалів по пенсійному забезпеченню / М.С. Слободянський, Ш.С. Гітман, Ф.Г. Ананченко. К.: «Радянська Україна», с. 11. Центральний державний архів громадських об єднань України (далі ЦДАГО України). Ф.1. Оп.23. Спр Там само. Спр ЦДАВО України. Ф.348. Оп.3. Спр Там само. Спр Там само. Спр ЦДАГО України. Ф.1. Оп.23. Спр Там само. Спр ЦДАВО України. Ф.348. Оп.3. Спр ЦДАГО України. Ф.1. Оп.23. Спр Ананченко Ф.Г. О работе органов социального обеспечения Украинской ССР / Ф.Г. Ананченко. К.: М во социального обеспечения УССР; Б.и., с. 21. ЦДАВО України. Ф.348. Оп.3. Спр Куровська Г. Основні концепції державної політики залучення осіб з інвалідністю до ринку праці: міжнародний аспект / Г.Куровська // Україна: аспекти праці С Гордиенко Г.Н. Трудоустройство инвалидов Отечественной войны в УССР в гг. Рассмотрены мероприятия советского государства относительно трудоустройства инвалидов Отечественной войны в годы войны и послевоенный период. Анализируется эффективность деятельности государственных структур, направленных на улучшения положения инвалидов фронтовиков. Ключевые слова: инвалиды Отечественной войны, социальное обеспечение, трудоустройство, обучение. Hоrdienko, H.M. Employment of the invalids of the Patriotic War in Ukrainian Soviet Socialist Republic in Activity of party and government leadership of Soviet Ukraine in еmployment of the invalids of the Patriotic War during the war and fi rst post war years were considered. The effi ciency of activity state structures directed at the improvement of the life level combatant invalids is analysed. Key words: invalids of the Patriotic War, social security, employment, learning ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК Москальова Н.П. Особливості розвитку ХІМЕСГ у рр.: сторінки історії Розглянуто питання розвитку Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства у рр.: охарактеризовано студентський та професорсько викладацький склад, основні напрямки науково дослідної роботи кафедр у цей час, участь інституту у виконанні народногосподарських програм. Ключові слова: вища сільськогосподарська освіта, наукова робота, народногосподарська програма і роки в розвитку Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства (ХНТУСГ ім. П.Василенка) стали досить продуктивними. Були відкриті нові факультети, з явилися нові структурні підрозділи, значно розширилася матеріально навчальна база інституту. Це викликало значне збільшення студентського контингенту, викладацького складу, розширення наукових досліджень, розвиток міжнародного співробітництва, активну участь інституту у виконанні багатьох народногосподарських програм. Історичне минуле навчального закладу частково висвітлено у виданнях 1980 р., 2006 р. 1, у довідкових матеріалах «Вища школа України», у публікаціях Б.Г. Москальова та Н.П. Москальової 2. У 2012 р. вийшла книга «Еліта країни», в якій представлено матеріал про випускників ХІМЕСГ, що внесли і вносять значний вклад в розвиток країни. Вона містить і матеріал про деяких випускників, що вчилися в ці роки в інституті, були випускниками 1950 х рр., стали видатними керівниками підприємств, вченими, партійними лідерами 3. Всебічне дослідження стану розвитку ХІМЕСГ в означений час продовжується. Дослідити особливості розвитку Харківському інституту механізації та електрифікації сільського господарства у рр.; висвітлити особливості формування наукового потенціалу, науково дослідної роботи, участь інституту у виконанні народногосподарських програм. Основними правовими документами розвитку інституту у 1950 і рр. були Статут інституту (затверджений 13 травня 1939 р.), Правила внутрішнього розпорядку, паспорт навчального закладу, навчальні плани та навчальні програми, затверджені Міністерством вищої освіти СРСР у 1955 р. 4,арк.3. Навчально матеріальна база інституту у 1950 і роки розміщувалася в основному на Московському пр.,45, і складала загальною площею 9700 кв. м. В лабораторному корпусі загальною площею в 3045 кв. м розмістилися спеціальні та профілюючі кафедри факультету механізації сільського господарства: кафедри сільськогосподарських машин, ремонту тракторів, автомобілів та с.г.машин, експлуатації машинно тракторного парку, економіки та організації сільськогосподарських підприємств, теоретичної електротехніки. В цьому корпусі були також розміщені зали курсового та дипломного проектування. Інститут мав також навчальний корпус по вул. Енгельса, 19 з загальною площею в 4196 кв. м., де розмістився відкритий у 1948 р. факультет електрифікації сільського господарства з набором студентів в 75 чол., покликаний забезпечити кадрами масштабні роботи з електрифікації сільськогосподарського виробництва, які розгорнулися в країні у і рр. На розвиток інституту позитивно вплинуло прийняте у 1949 р. урядом рішення «Про значне збільшення підготовки спеціалістів інженерів механіків для сільськогосподарського виробництва». Ще 1947 р. було відкрито заочний факультет з механізації сільського господарства. У п ятирічному плані підготовки спеціалістів інститут повинен був забезпечити щорічний прийом 175 чол. на факультет механізації, 50 чол. на вечірнє відділення і 100 чол. на заочне відділення за спеціальністю «механізація», крім того, 125 чол. на постійно діючі річні курси підвищення кваліфікації механіків МТС. Щороку кількість коштів, що витрачалася на придбання обладнання збільшувалася. Вже за даними звіту 1961/62 н.р. кафедри інституту витратили на придбання обладнання, апаратури, приладів 106 тис. 958 крб. З цієї суми значні кошти були відпущені профілюючим кафедрам: електротехніки 22 тис. 916 крб., тракторів і автомобілів 17 тис. 188 крб., сільськогосподарських машин 14 тис. 253 крб., ремонту тракторів

95 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 та автомобілів 5 тис. 876 крб., деталей машин та графіки 2 тис. 299 крб. тощо. Існуюча в інституті галузева лабораторія зерноочисних машин одержала в цей рік 9 тис. 463 крб. 5,арк.3 4. Успішно працювало навчально дослідне господарство ім. І Травня з тваринницьким комплексом (50 корів), парком сільськогосподарської техніки та обладнання. У 1953 р. рішенням уряду в інституті було також відкрито спеціальний факультет підготовки інженерів механіків та інститут удосконалення керівних працівників і спеціалістів МТС. Розпочалася також підготовка іноземних фахівців для країн Азії, Африки та Латинської Америки. Інститут поповнився новими висококваліфікованими кадрами викладачів, що дало можливість не тільки значно підняти рівень навчально методичної роботи, але і забезпечити розробку нових наукових напрямків та проблем. Створюються нові кафедри: організації та економіки соціалістичного сільського господарства, гідравліки, електричних машин, виробництва та розподілу електричної енергії в сільському господарстві. У 1955 р. відбулося об єднання ряду кафедр: кафедри фізики і хімії, кафедри електротехніки та електричних машин, кафедри виробництва та розподілу електричної енергії в сільському господарстві і гідравліки. Кафедра військової підготовки, яка існувала з 1943 р., була ліквідована у 1961 р. Із довідки про роботу інституту у 1962 р. видно, що навчальний процес в цей час відбувався на чотирьох факультетах: механізації сільського господарства, електрифікації сільського господарства, загальнотехнічному факультеті заочного навчання (вечірня та заочна форма навчання), факультеті заочного навчання (механізація та електрифікація сільського господарства). Навчальний процес забезпечували згідно штатного формуляру станом на 15 квітня 1950 р. 67 викладачів, з них 2 доктори і 18 кандидатів наук, 12 сумісників [6,арк.16]. Основним недоліком науково педагогічних кадрів у ці роки був значний процент сумісників, що пояснюється недостатнім навантаженням на тільки що організованих кафедрах факультету електрифікації та відсутністю висококваліфікованих кадрів з окремих дисциплін. Крім того, ряд викладачів не могли забезпечити нормальне проведення занять з ряду причин: за станом здоров я, як наслідок роботи не за фахом, як наслідок недостатньої педагогічної кваліфікації [6,арк.17]. З 16 кафедр інституту 13 очолювали викладачі з науковими ступенями [7,арк.11]. За штатним формуляром професорсько викладацького складу ХІМЕСГ станом на 15 серпня 1960 р. в інституті працювали наступні кафедри: кафедра марксизму ленінізму 7 викладачів; іноземних мов 4, вищої математики 6, фізики та хімії 8, деталей машин, нарисної геометрії та графіки 10, опору матеріалів 5, землеробства та рослинництва 4, технології металів і дерева 6, електротехніки 4, с.г. машин 7, тракторів та автомобілів 9, ремонту тракторів, автомобілів та с.г. машин 7, експлуатації машинно тракторного парку 6, організації та економіки соціалістичного сільського господарства 3, електричних машин 3, застосування електричної енергії в сільському господарстві 3, виробництва та розподілу електроенергії в сільському господарстві 3, фізичного виховання 5, спецпідготовки 7. Тобто, професорсько викладацький склад нараховував 107 чол., з них 39 мали ступінь кандидата і доктора наук. Зокрема, в інституті працювали Баженов Г.М., доктор фізико математичних наук, професор, завідувач кафедри вищої математики, Скробанський Г.Г., доктор хімічних наук, професор, завідувач кафедри фізики та хімії, Медвєдєв К.Ф. кандидат філософських наук, Медвєдєв Є.П. кандидат історичних наук, Шебанов О.С. кандидат економічних наук, Габер О.О. кандидат філологічних наук; Сташевська В.В. кандидат фізико математичних наук, Райс Г.Б. кандидат фізико математичних наук, Баштовенко К.Ю. кандидат технічних наук, Карпенко В.В. кандидат технічних наук, Хацинов Н.І. кандидат технічних наук, Клафас Х.І. кандидат технічних наук, Залеський М.Г. кандидат технічних наук, Тверський М.І. кандидат технічних наук, Тіщенко Т.П. кандидат технічних наук, Макаров О.І. кандидат технічних наук, Дубко М.С. кандидат технічних наук, Борц С.М. кандидат технічних наук, Іохелес Ф.Я. кандидат технічних наук, Виноградов Є.П. кандидат технічних наук, Ковальов М.Д. кандидат біологічних наук, Атрощенко М.Д. кандидат с.г. наук, Дінабургський І.М. кандидат технічних наук, Головін Д.Д. кандидат технічних наук, Андрєєва А.П. кандидат технічних наук, Дворовенко Г.П. кандидат технічних наук, Чорноволот К.Д. кандидат технічних наук, Сандомирський М.Г. кандидат технічних наук, Шошин Ю.С. кандидат технічних наук, Вірченко І.П. кандидат технічних наук, Ятченко С.В. кандидат технічних наук, Тимофєєв П.В. кандидат технічних ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 наук, Буланенко Ф.М. кандидат технічних наук, Глазко В.Г. кандидат технічних наук, Покатаєв О.І. кандидат технічних наук, Кузнєцова Т.І. кандидат технічних наук, Осєтров П.О. кандидат технічних наук, Лук янов П.І. кандидат с.г. наук, Писін М.Є. кандидат економічних наук. На кафедрі фізичного виховання із 5 викладачів два були майстрами спорту Грабовський М.К., завідувач кафедри і Степанова К.Д., викладач. Підготовка науково педагогічних кадрів через аспірантуру здійснювалася за такими спеціальностями: ремонт тракторів, автомобілів та с.г. машин (проф. Васильєв С.П.), трактори та автомобілі (доц. Дворовенко Г.П.), с.г. машини (доц. Головін Д.Д.), експлуатація машинно тракторного парку (доц. Буланенко Ф.М.), застосування електроенергії в сільському господарстві (доц. Виноградов Є.П.) [8,арк.5]. Розвиток наукових досліджень неможливий був би без розвитку бібліотеки як основного середовища наукових комунікацій. Саме при бібліотеці в цей час створюються наукові гуртки розвитку студентської творчості, наукові семінари викладачів інституту, створюється громадська рада під керівництвом проф. Ковальова М.Д. з аналізу та покращення діяльності бібліотеки. Якщо на р. фонди її склали 30 тис.525 екз., зокрема підручників та навчальних посібників 28 тис.433 [7,арк.34], то на р. її фонд склав 89 тис.073 екз. З них підручники і навчальні посібники нараховували 51тис. 992 екз. Було відкрито філіал бібліотеки по вул. Енгельса, 19, який нараховував 16 тис.900 екз. Це сприяло не тільки налагодженню навчального процесу, але і організації наукової роботи, зокрема роботі студентських гуртків. Почали працювати студентські наукові товариства на кафедрах графіки та деталей машин, технології матеріалів, с.г. машин. Звичайно, зростає і кількість студентів інституту з 761 [6,арк.12] у 1950/51 н. р. до 2299 у 1960/61 н.р. (на денному відділенні 1023 і на заочному 1276). Студентський контингент був із 15 областей України та 8 областей Російської Федерації [10,арк.5]. У 1951/52 н.р. при факультеті механізації сільського господарства утворено відділення прискореного навчання (термін навчання 2,5 роки). На це відділення приймалися ті, хто мав закінчену середньо технічну освіту та виробничий стаж роботи в МТС та радгоспах не менше 5 років. Наприкінці 1950 х рр. в інституті навчалися 73 студента та 2 аспіранта з країн Азії і Африки [10,арк.7]. За рішенням державних органів у 1953 р. при інституті організується спеціальний факультет по підготовці інженерів механіків із працівників МТС, що мали практичний стаж роботи років безпосередньо в МТС та радгоспах. Тоді ж в інституті відкривається факультет підвищення кваліфікації керівних працівників та спеціалістів МТС та радгоспів. На жаль, значних покращень матеріально побутових умов проживання студентів за період з 1951 по 1961 рр. не відбулося. Місць для проживання всіх студентів у гуртожитках не хватало. Інститут мав один чоловічий гуртожиток на 517 місць і один жіночий на 44. Понад 500 студентів проживали на приватних квартирах, знімали «кутки», платили від 10 до 15 крб. в місяць. Особливо важке становище відчували студенти заочного факультету. Щомісяця в інститут приїздили чол., а місць для проживання в гуртожитках не було. Тому керівництво інституту для проживання пристосовувало на час сесій лабораторії в навчальному корпусі по вул. Енгельса, 19 (на 60 чол.). Решта розташовувалася за рахунок ущільнення студентів денної форми навчання. Згідно матеріалів про передачу інституту у підпорядкування Міністерства сільського господарства УРСР 1956 р. на день складення акту інститут мав 2,5 зміни постільної білизни, 1200 ковдр. Аудиторними меблями інститут був забезпечений погано, 50% меблів потребували ремонту або заміни [4,арк.5]. Студентів інституту обслуговувала їдальня закритого типу Дзержинського тресту столових. Обідня зала знаходилася в цокольному приміщенні навчального корпусу пр. Московського, 45. Приміщення їдальні не відповідало санітарним нормам. Санітарний нагляд наполягав на виділенні їдальні іншого приміщення. Харчування в їдальні трьох разове. Пральні та побутових майстерень інститут не мав [4,арк.6]. Наукові дослідження в інституті були направлені на розробку найважливіших питань механізації та електрифікації сільського господарства. Колективами кафедр розроблялися 16 тем, представлених на затвердження колишньою академією сільськогосподарських наук України, 10 тем кафедральних і 10 тем, які розроблялися дисертантами [11,арк.7]. У виконанні цих тем приймали участь 84 наукових працівника інституту. Госпрозрахункові теми виконувалися на суму 335 тис. крб. (виконувалися спільно з підприємствами). Ось характеристика деяких тем. За темою «Виробничі

96 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 випробування нових сільськогосподарських машин» (кафедра сільськогосподарських машин) у колгоспах Сахновщинського та Балакліївського районів Харківської області проводились спостереження за роботою кукурудзозбиральних комбайнів. Наслідком проведеної роботи стало узагальнення передового досвіду використання кукурудзозбиральних комбайнів; було відмічено ряд конструктивних та виробничих недоліків у комбайнах та надано рекомендації Херсонському заводу. Тема «Дослідження та розробка нових прийомів агротехніки високих врожаїв кукурудзи в зональних умовах лівобережного лісостепу УРСР» (кафедра землеробства та рослинництва). Були розроблені нові прийоми механізованого виготовлення та внесення під кукурудзу органічно мінеральних добрив та гранул. Тема впроваджувалась в 12 господарствах Харківської області на площі 1442 га. Тема «Дослідження експериментальних та серійних повітроочисників для двигуна СМД». Проведено порівняльні дослідження експериментальних та серійних повітроочисників для двигуна СМД. Були рекомендовані повітроочисники, які забезпечували найбільш високий відсоток очистки повітря. Тема госпрозрахункова, виконувалася за договором з заводом «Серп і молот». За темою «Дослідження, конструювання та випробування високочастотної вібраційної машини для калібрування насіння кукурудзи та сортування і очистки зернових культур» розроблено конструкцію та виготовлено вібраційну машину для очистки рису від важко відділимих бур янів. Як свідчить довідка «Одержані результати свідчать про те, що високочастотна вібраційна машина завдяки своїй простоті, надійності в роботі, компактності, високій продуктивності, незначній затраті потужності і простоті в обслуговуванні стоїть вище тих складних і надзвичайно дорогих заводських установок, які виготовляються у нас або завезені із США». Робота госпрозрахункова, виконувалася за договором з Міністерством виробництва та заготівлі сільськогосподарських продуктів Узбекської РСР [11,арк.9 12]. За матеріалами науково дослідної роботи кафедр було проведено наукова конференція інституту, на якій були представлені 40 доповідей, значна частина із них була рекомендована до публікації. Впровадження результатів науково дослідної роботи відбувалося в тих господарствах, з якими були укладені договори на виконання таких робіт. З інших тем впровадження здійснювалося шляхом рекомендацій через пресу (кафедра організації та економіки соціалістичного сільського господарства, сільськогосподарських машин, землеробства та рослинництва, фізики та хімії, використання електричної енергії в сільському господарстві тощо). Кафедра землеробства вивела нові сорти насіння озимого цукрового буряку, на які було отримано замовлення від багатьох господарств області. Комісія Главку Міністерства сільського господарства УРСР (січень 1963 р.), яка перевіряла наукову роботу інституту, відзначила значний науковий та практичний результат наукових досліджень інституту, особливо тем «Дослідження та розробка технології безвисадкового насінництва буряку на основі використання та вдосконалення зимуючих та озимих форм цукрового буряку і одержання коренеплодів фабричного та кормового призначення» (проф. Ковальов М.Д.). та «Дослідження, конструювання та випробування високочастотної вібраційної машини для калібрування насіння кукурудзи та сортування і очистки зернових культур» (проф. Петрусов А.Й). Позитивним було визнано, що 25% науково дослідних тем склали теми госпрозрахункові, що інститут має тісні з ХТЗ, заводом «Серп і молот», обласним управлінням виробництва та заготівлі с.г. продуктів та іншими організаціями, що тематика робіт досить актуальна, відповідає державним інтересам, що ряд тем виконуються у виробничих умовах (радгосп 5 Чугуївського району, колгосп ім. 1 травня, цукрові радгоспи Харківської області, що інститут продуктивно використовує зароблені кошти, направляючи їх на оснащення кафедр. Проте комісія відзначила певні недоліки та резерви у виконанні наукової роботи. Зокрема, було вказано, що інститут працює в науковому плані нижче своїх можливостей, значна кількість працівників не приймають участі у науковій роботі, ряд тем не знайшли глибокого дослідження та завершення. В рішенні комісії було записано:1. Звернути увагу інституту на необхідність підвищення рівня теоретичних та експериментальних досліджень. 2. Активніше долучати до наукової роботи студентів, зокрема студентів заочної форми навчання старших курсів, дипломні роботи яких повинні бути пов язані з науковою тематикою інституту. 3. Потребує значного вдосконалення робота по впровадженню наслідків наукових досліджень у сільськогосподарське виробництво [11] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Таким чином, розвиток Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства у роках характеризувався розширенням матеріальної та навчально наукової бази, створенням нових кафедр, збільшенням контингенту студентства, появою міжнародних зв язків з іншими країнами в плані підготовки національних кадрів, значною участю викладацького складу у виконанні народногосподарських програм країни. Важливі аспекти розвитку інституту залишаються перспективними в плані подальших досліджень. Список використаних джерел 1. Харьковский институт механизации и электрификации сельского хозяйства. Проспект. М.: Изд во МИИСП, с.; ХНТУСГ імені Петра Василенка. Буклет. Х.: ХНТУСГ, с. 2. Москальов Б.Г. Крамаренко Леонід Петрович. До 125 річчя з дня народження / Б.Г. Москальов, Н.П. Москальова // Сільський інженер ; Москальов Б.Г. Старійшина вітчизняної науки (Линтварьов Б.О.) / Б.Г. Москальов, Н.П. Москальова // Сільський інженер ; Москальов Б.Г. Тени войны / Б.Г. Москальов, Н.П. Москальова // Сільський інженер ; 78; Москальова Н.П. Вулиці нашого студентського життя. Історико географічна розвідка. Х.:ХНТУСГ, 2010; 42 с.; Москальов Б.Г. Их учебу прервала война / Б.Г. Москальов, Н.П. Москальова // Сільський інженер Еліта країни. Видатні випускники ХІМЕСГ ХНТУСГ імені Петра Василенка. Х.: ХНТУСГ імені Петра Василенка, с. 4. Державний архів Харківської області. Ф.Р Оп.1. Спр Там само. Спр Там само. Спр Там само. Спр Там само. Спр Там само. Спр Там само. Спр Там само. Спр.463. Москалева Н.П. Особенности развития ХИМЭСХ в гг.: страницы истории Рассмотрены вопросы развития Харьковского национального технического университета сельского хозяйства им. П.Василенко в гг.: дана характеристика студенческому и профессорско преподавательскому составу, основных направлений научно исследовательской работы кафедр в этот период, проанализировано участие института в выполнении народнохозяйственных программ. Ключевые слова: высшее сельскохозяйственное образование, научно исследовательская работа, народнохозяйственная программа. Moskaleva, N.P. Features of the development of Kharkov institute of mechanization and electrification of agriculture in : pages of history Is considered the development of Kharkov Institute of Mechanization and Electrifi cation of Agriculture in : is given characteristics of students and faculty, Main directions of research work of the departments in this period. Analyzed the participation of the Institute in carrying out economic programs. Key words: higher agricultural education, scientific research, economic programs.

97 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК (477)1956/1964 Абакумова В.І. Соціальні орієнтири влади у розвитку робітничого класу Донбасу в період контрольованого лібералізму (друга половина 50 х перша половина 60 х рр. ХХ ст.) Досліджуються соціальні орієнтири влади у розвитку робітничого класу Донбасу. Аналізується законодавча сфера соціальної політика влади щодо робітничого класу, заходи влади щодо покращення матеріального становища промислових робітників. Знайшло розгляду питання скасування державних позик, які були прихованою формою додаткового оподаткування. Ключові слова: робітничий клас Донбасу, заробітна плата, матеріальний статок. Останнім часом в Україні збільшилася кількість наукових розвідок, в яких предметом дослідження обрано конкретну соціальну групу. Подібна побудова історичного дослідження відносить його до соціальних студій, у яких історію подають не «згори», через сприйняття «сильних світу цього», і не через офіційний дискурс, що відтворює «мову влади», а начебто «знизу» і «зсередини». Це забезпечує конструювання соціального і духовного світогляду людей тієї чи тієї епохи шляхом вивчення соціально економічних чинників, що зумовлювали їхній спосіб життя. Особливо це стосується тих груп населення, які мали суттєвий вплив на історичний процес, зокрема, в періоди економічних і політичних реформ. У цьому контексті логічним є звернення до реформ часів М.С. Хрущова та їхніх соціально побутових наслідків. Виокремлення для дослідження соціальної групи робітників виправдано щодо такого промислового регіону як Донбас. Пошук історіографічної бази засвідчив відсутність комплексних праць з проблеми змін в соціально побутовій сфері Донбасу під час реформ М.С. Хрущова. Але окремі публікації мають становити для нас певний інтерес. Географічні рамки деяких з них стосуються безпосередньо Донбасу. Зокрема, проблеми матеріального становища працівників вугільної галузі Донбасу вивчали З.Г. Лихолобова, А.Н. Данілін, В.М. Василенко та ін. [2]. Ця праця охоплює досить великий історичний проміжок часу рр., а тому проблему, що досліджується нами висвітлено у ній побіжно. Питання розвитку соціально побутової інфраструктури й умов життя населення Донбасу розглядав А.О. Саржан у монографії «Зміни в соціально економічній сфері Донбасу. Друга половина 40 х кінець 80 х рр. ХХ ст.» [8]. Багатьом питанням соціальної політики радянської держави саме в Донбасі приділена увага дослідників А.С.Бобровського і В.М. Нікольського у монографії «Соціальна політика радянської держави та її реалізація в Донбасі у 1943 середині 1960 х років» [1]. Назвемо і монографію Л.В. Ковпак «Найближча історія: Україна », яка не присвячена суто Донбасу, зокрема соціально побутовим умовам життя його населення в другій половині ХХ ст. [6]. А втім, незважаючи на чималу кількість робіт, присвячених вивченню процесів, що мали місце в соціально побутовій сфері радянського суспільства взагалі, і в Донбасі зокрема, ступінь вивченості теми дозволяє нам виокремити її для окремого дослідження. Завданнями цієї статті є з ясування особливостей і наслідків політики влади стосовно соціального розвитку робітничого класу Донбасу у період хрущовських реформ. Але ми намагалися уникати таких пріоритетів у дослідженні як підпорядкування фактографії офіціозу або моделювати етатистські настрої, аналізувати людину як продуктивну силу, зображувати відносини, у які вона вступала, як виробничі. Відповідно й владні структури, які, безумовно, неабияк впливали на перебіг подій, ми розглядали не як панівні, що існують за власними законами, а як наслідок певного історичного розвитку. Законодавча сфера соціальної політика влади щодо робітничого класу є першим аспектом, що буде цікавити нас в контексті названої проблематики. Укажемо, що в період рр. радянський уряд прийняв низку законів, соціально орієнтованих на поліпшення правового становища міського населення, і в першу чергу промислових ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 робітників. Для населення Донбасу це мало суттєве значення, оскільки його населення було переважно міським. Схвального відгуку робітників отримала відміна дії закону від 1940 р. про прикріплення робочих до виробництва, суворі покарання за прогули й запізнення. Тепер трудівник був вільним (за умови виконання певних формальних речей) змінювати місце роботи. Законодавчо був встановлений мінімум заробітної платні. Робочий тиждень був скорочений на 2 години, оплачувана відпустка з вагітності й пологам буда збільшена з 70 до 112 днів [9,с , ,195]. Другий аспект, що має бути досліджений це заходи влади щодо покращення матеріального становища промислових робітників. У 1956 р. був прийнятий важливий документ постанова Ради Міністрів СРСР, ЦК КПРС і ВЦСПС «Про підвищення заробітної плати низькооплачуваним робочим і службовцям» [7,с ]. Названа постанова запроваджувала з 1 січня 1957 р. підвищення зарплати робітникам та службовцям, зайнятим на промислових підприємствах, будівництві, підприємствах транспорту та зв язку. Нижній поріг заробітку було встановлено на рівні крб. / місяць. Іншим робітникам та службовцям, а також молодшому обслуговуючому персоналу та працівникам охорони промислових підприємствах, будівництва, транспорту і зв язку на рівні не менше 270 крб. Податок на прибуток склав 13% [10,с.250]. Реалізація заходів названої постанови дала певні результати. За даними 1962 р. заробітна плата працівників легкої та харчової промисловості зросла в середньому на 10,88% відносно показника 1960 р. Відносно середньої зарплати в промисловості цей показник у 1962 р. склав 51,64%, а у 1964 р. 56,24% [3,арк.1 2]. Отже, завдяки певним заходам з боку державної влади, відбулося корегування заробітної плати працівників низькооплачуваних галузей промисловості. Проте такі робітники продовжували отримувати тільки дещо більше половини середньої зарплати працівників інших галузей промисловості вугільної, металургійної тощо. У той же час, абсолютний показник заробітної платні, яку було виплачено населенню Донбаського промислового регіону, це найкращий показник соціальної політики держави. За підрахунками А.С. Бобровского і В.М. Нікольського, середня зарплатня всіх категорій працівників промисловості Донецькій області у 1960 р. відносно 1955 р. зросла на 20,58%, а в 1965 р. порівняно з 1960 р. на 12,63% [1,с.67]. Оскільки в різних галузях економіки нарахування проводилося за різними показниками, для аналізу розміру середньої заробітної плати дослідники використали показник, отриманий з ділення фонду зарплати певної галузі промисловості на загальну чисельність робітників. Це дало їм підстави для висновку, що «за абсолютними показниками добре простежується поступове зростання середньої заробітної плати працівників більшості галузей, однак вона зростала різними темпами для певних категорій працівників, відповідно до головних напрямків державної соціальної політики» [1,с.67]. Проте слід відзначити, що серед працівників всіх галузей промисловості Донбасу існував суттєвий розрив між оплатою праці висококваліфікованих і низькокваліфікованих робітників. Так, у чорній металургії зарплата висококваліфікованих трудівників була вищою на 41,3%, в машинобудуванні на 40,37%. Найбільшою була різниця в оплаті праці робітників електростанцій 91,97% [1,с.67]. Третій аспектом, який є важливим для розуміння соціальних орієнтирів влади щодо розвитку робітничого класу, пов язаний зі скасуванням прихованої форми додаткового оподаткування. Це стосується державних позик. Фактично вони були обов язковими для всіх працюючих. Їх сума залежала від розміру місячного окладу. Пропагувалося суспільне заохочення покупок облігацій і на більш значні суми. У такий спосіб держава забирала у працюючих приблизно 10% заробітної платні. Але у 1958 р. було об явлено про припинення випуску облігацій. Разом зі зростанням рівня зарплатні цей захід сприяв збільшенню грошових прибутків населення. Побіжно про це свідчить збільшення сум внесків до ощадних кас. Зокрема, у Ворошиловградської області їх обсяг зріс з 12 млн. крб. у 1950 р. до 140 млн. крб. у 1960 р., тобто майже в 12 разів. У Донецькій області грошові внески населення зросли з 206 млн. крб. в 1958 р. до 419 млн. крб. в 1965 р. Середній розмір внеску збільшився з 206 до 326 крб. [5,с.209]. Стисло розглянувши ключові напрями соціальних орієнтирів влади у розвитку робітничого класу Донбасу в період хрущовської відлиги маємо підвести деякі

98 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 підсумки. Вкажемо на брак підстав для наголошення на суттєвому поліпшенню матеріального становища робітників. Так, проведена змістовна робот з систематизації трудового законодавства не змогла вирішити всіх проблем. Зокрема, залишилася диференціація розмірів оплати праці робітників різних галузей. У той же час, заробітна плата голови родини залишалася основним джерелом надходжень у сімейний бюджет працівників усіх галузей промисловості. За досліджуваний період її рівень дещо зріс. Якщо весь грошовий прибуток родини прийняти за 100%, то частка працюючого члена родини на виробництвах у Луганської області у 1958 р. складала 73,11%, а в 1964 р. 74,58% [4,арк.9]. Тим часом, зменшення долі у сімейному бюджеті родин робітників і службовців промисловості Донбасу інших членів родини у першій половині 1960 х рр. відбувалося, зокрема, через покращення пенсійного законодавства та підвищення добробуту. Названі чинники підштовхували членів родини працюючого голови сім ї до звільнення з роботи. Наприклад, у 1964 р. питома вага пенсій у формуванні прибуткової частини бюджету була вдвічі більшою у порівнянні до 1952 р. [1,с.69]. Отже, підвищення заробітної плати робітників підприємств Донбасу не покращило рівень споживання у їх родинах. Є дані, що населення споживало хліба і картоплі нижче від вироблених АН СРСР норм [1,с.72]. У підсумках зазначимо, що соціальну політику радянської держави у часи хрущовських реформ відзначали заходи, спрямовані на підтримку і покращення матеріально побутового стану робітників галузей важкої промисловості (групи «А») вугільної, металургійної, хімічної, машинобудівної. Унаслідок заходів, ужитих владою, заробітна плата робітників названих галузей промисловості мала тенденцію до зростання. Тим часом, споживання продуктів міським населенням Донбасу залишалося на низькому рівні. Дослідження особливостей останнього аспекту може стати предметом наступного дослідження. Список використаних джерел 1. Бобровський А.С. Соціальна політика радянської держави та її реалізація в Донбасі у 1943 середині 1960 х років / А.С. Бобровський, В.М. Нікольський: Монографія. Донецьк: Норд Пресс, с. 2. Вугільний Донбас у другій половині ХХ століття / В.М. Василенко, О.М. Данілін, З.Г. Лихолобова та ін. Донецьк, с.; Данилин А.Н. Материальное положение шахтеров и их семей в 50 е первой половине 60 х гг. // Нові сторінки історії Донбасу. Кн. 7. Донецьк, С Державний архів Донецької області. Ф.Р Оп.1доп. Спр Державний архів Луганської області. Ф.Р Оп.12. Спр Донецкая область за 50 лет: стат. сб. Донецк: Статистика, с. 6. Ковпак Л.В. Найближча історія: Україна / Л.В. Ковпак. К.: Наш час, с.: іл. 7. О повышении заработной платы низкооплачиваемым рабочим и служащим: Постановление Совета Министров СССР, ЦК КПСС и ВЦСПС от г. // Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: в 5 томах, гг. Сборник документов за 50 лет. М., Т Саржан А.О. Зміни в соціально економічній сфері Донбасу. Друга половина 40 х кінець 80 х рр. ХХ ст.: Монографія / А.О. Саржан. Донецьк: ООО «Лебедь», с. 9. Сборник законов СССР Т.2. М., Тєвікова О. Матеріально побутові умови життя українців у контексті дослідження повсякденності ( рр.) / О.Тєвікова // Український історичний збірник. К., Вип.12. С Абакумова В.И. Социальные ориентиры власти относительно развития рабочего класса Донбасса в период контролируемого либерализма (авт. пол. 50 х пер. пол. 60 х гг. ХХ в.) Исследуются социальные ориентиры власти в развитии рабочего класса Донбасса. Анализируется законодательная сфера социальной политика власти, мероприятия власти направленные на улучшение материального положения рабочих промышленности. Получил рассмотрение вопрос отмены государственных займов, которые были скрытой формой дополнительного налогообложения. Ключевые слова: рабочий класс Донбасса, заработная плата, материальное состояние. Abakumova, V.I. Social reference points of power in relation to development of working class of Donbas in the period of the controlled liberalism (the second half of 50th is the first half 60th of ХХ of century) The social reference points of power are investigated in development of working class of Donbas. A legislative sphere is analysed by social policy of power, the measures of power are sent to the improvement of material position of workers of industry. The question of abolition of state loans which were the hidden form of additional taxation got consideration. Key words: working class of Donbas, salary, material state ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477): «1960/1970» Ховайба Н.Г. Діяльність української «школи поетичного кіно» в умовах політичних реалій 1960 х першої половини 1970 х років Розглядається діяльність школи українського поетичного кіно, її найвідоміших представників, та їх кінострічки. Висвітлюється питання ставлення влади до авторського кінематографу та причини його заборони в епоху застою. Ключові слова: поетичне кіно, український кінематограф, українська культура, авторське кіно, соціалістичний реалізм, влада, політика, застій, ідеологія. Нова хвиля поетичного кіно, яка зародилася на межі х років ХХ століття стала унікальним явищем в історії українського кінематографу, який за своїм змістом та принципами відрізнявся від офіційного радянського. Адже радянське кіно брало за основу метод «соціалістичного реалізму», керувалося класовими пріоритетами та слідувало ідеологічним канонам. На противагу їй в кінострічках поетичного кінематографу акцентувалося на індивідуальності та неповторності зображення подій та героїв. Хвиля кінопоетики 1960 х років стала продовженням традицій, започаткованих О.Довженком та І.Кавалерідзе. В радянські часи поетичне кіно досліджувалося через призму пануючої ідеології та методу «соціалістичного реалізму», внаслідок чого відбувалося замовчування та спотворення деяких відомостей. Серед монографій даного періоду можна виокремити працю Лемешевої Л.Г. «Украинское кино: проблемы одного поколения» [16] та Брюховецької Л.І. «Поетична хвиля українського кіно» [6]. Поміж новітніх праць варто відзначити монографії Л.Госейко «Історія українського кінематографа ( )» [8], С.Безклубенка «Українське кіно: начерк історії» [3], В.Ілляшенка «Історія українського кіномистецтва» [13], Н.Капельгородської «Ренесанс українського кіно: Нотатки сучасниці» [14], Ю.Шлапака «Про кіно. Про театр. Рецензії, огляди, есеї» [25]. В цих монографіях відповідні розділи присвячені розгляду поетичного кіно зазначеного періоду. Зокрема, розглянуто стрічки, які представляють цей напрямок, труднощі їх створення та режисерів, які працювали в цьому жанрі. Однак на сьогодні ще немає єдиного комплексного дослідження, яке б розкривало всі аспекти поетичного кінематографу, умови його функціонування у 1960 х початку 1970 х рр. Поетичне кіно це авторське бачення, власна концепція зображувальних подій при створенні кінофільму, яке використовувало метафори, алегорії, символи, іносказання. Воно виникло як противага шаблонному розумінню мистецтва. Характерною особливістю цього напрямку кіно є зображення та розкриття духовного світу людини, об єктом дослідження є почуття й душевні стани. Ідейно тематичну основу становило бажання показати у фільмах ідеали та цінності, набуті народом упродовж його історії [6,с.39]. Передумови виникнення українського поетичного кіно були пов язані з політичними змінами у державі, а саме ХХ м з їздом КПРС (1956 р.), на якому було розвінчано культ особи Й.Сталіна. Після чого відбулося послаблення ідеологічного тиску звернення до нової проблематики. Відбувалася певна лібералізація суспільного і культурного життя. Тому поява поетичного кіно була пов язана зі змінами уявлень про людину, а не лише з бажанням кіномитців відтворити український колорит у кінострічках та можливістю втілити національну ідею [19,с.207]. В ІІ й половині 1960 х років фільми поетичного кіно сформувалися у напрям «київську школу поетичного кіно». Митці школи використовували в своїх фільмах народне мистецтво та історичний досвід української культури. Проте, від другої половини 1960 х років здобутки «відлиги» були згорнені, посилилася реакційна політика. Діяльність школи викликала невдоволення в партійного керівництва. Внаслідок чого поетичне кіно почали переслідувати та забороняти. Згодом авторське кіно втратило свою національну самобутність і власне обличчя. Це відбувалося разом із звуженням сфери застосування української мови, зокрема скороченням випуску фільмів українською мовою. Кінострічки цієї школи називалися важкими для сприйняття глядачами, так як вони відрізнялися від радянських кінострічок, знятих за методом «соціалістичного реалізму», своєю не підпорядкованістю ідеологічним установам. В авторських фільмах були пока-

99 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 зані індивідуальності, а не образ радянської людини [10,с.277]. «Поетичним» фільмам приписувався етнографізм, який розглядався як недозволений та непотрібний в кіно. Насправді, «поетичне кіно» не було відірване від дійсності та складним для сприйняття. Таке ставлення до школи та її кінострічок створювалося штучно. Перший секретар ЦК КПРС Л.Брежнєв говорив: «Партія бачить своє завдання в тому, щоб забезпечувати самі сприятливі умови для розвитку соціалістичної культури і науки» [2,с.61]. У такий спосіб культура, в тому числі й кінематограф, були повністю підпорядкована політиці. А самобутнє «поетичне кіно» аж ніяк не вписувалося в соціалістичний радянський кінематограф. Негативне ставлення до школи «поетичного кіно» було розпочато Т.Івановою в журналі «Советский экран» (1969, 4), яка засуджувала складні фільми, котрі розкривали не ідеологічні принципи з позицій соціалістичного реалізму, а тлумачили універсальні поняття Добра і Зла. Такі фільми, на її думку, були невигідними в економічному плані [8,с.211]. Першого відчутного удару поетичному кінематографу було завдано російським кінокритиком М.Блейманом в журналі «Искусство кино» (1970, 8), де він опублікував статтю «Архаисты или новаторы». В своїй праці автор стверджував, що ця течія безперспективна, оскільки зосереджена на історичній минувшині та етнографізмі, а це, на думку керівництва партії, є націоналістичним ухилом. Особливо автор статті критикував фільми режисера С. Параджанова про зображення подій минувшини [4,с.17]. Після появи цієї статті чиновники Держкіно СРСР не затверджували сценарії фільмів «школи поетичного кіно», а вже зняті кінострічки поклали на полицю [15,с.118]. Відповідь на критичну статтю М.Блеймана дав Іван Дзюба в газеті «Культура і життя», щоправда тільки у 1989 році. Вся стаття І.Дзюби написана у вигляді діалогу, де він намагається спростувати звинувачення висловлені М.Блейманом на адресу українського поетичного кіно. І.Дзюба вважав, що суб єктивне ставлення відомого кінокритика до українських фільмів 1960 х років було використане як привід для придушення та цькування митців, фільмів українського кінематографу, тих кінострічок, які будь яким чином порушували канони існуючої ідеології. Позитивно відзначив, що «нарешті зроблено спробу серйозного аналізу і узагальнення досвіду, пошуків, які виразно окреслилися в останні роки у радянському кінематографі», що нарешті заявлено про термін «школа». Але така досить складна тема не могла бути ні вичерпана, ні однозначно витлумачена в одній статті. Іван Дзюба виражає незгоду з межами нової «школи», бо народження нової «школи», за М.Блейманом, починається саме з фільму «Тіні забутих предків». Предметом статті М.Блеймана був «ряд дещо незвичних фільмів, створених в останні роки на різних студіях країни. Він побачив у них щось спільне, що дозволило йому говорити про цілісну «школу», яка стоїть чи ставить себе одноосібно в радянському кінематографі» [9,с.5]. Основним об єктом публікації стали фільми С.Параджанова. М.Блейман звинувачував С.Параджанова в ігноруванні сюжету та «униканні» психологічних характеристик. На думку І. Дзюби, у «Тінях забутих предків» немає і, відповідно до творчих принципів С.Параджанова, не могло бути самодостатнього «ігрового» психологізму або романтичного, немає і не могло бути розгорнутих психологічних характеристик. І.Дзюба вважав, що висновки М.Блеймана не завжди співпадають з реальними якостями фільмів. Особливо тиск на «поетичне кіно» посилився після приходу до влади в УРСР прихильника русифікації та політики центру Володимира Щербицького в 1972 році. Він змінив на посаді прихильника лібералізму Петра Шелеста, якого було звинувачено в «буржуазному націоналізмі». У травні 1974 року перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький завдав сильного удару по хвилі «поетичного кіно», а особливо по її діячах Сергію Параджанову, Юрію Іллєнку, Леоніду Осиці, Борису Івченку, Івану Драчу, Григорію Якутовичу. Лідер КПУ заявив, що прийоми поетичного кіно неприйнятні для соціалістичного реалізму і сприйняті деякими кінематографістами як основний художній засіб помилково. Також В.Щербицький звинувачував митців в занадто великому захопленні етнографізмом [8,с.214]. Тобто зображенні народного побуту, що на думку офіційної влади було непотрібним у кінострічках [18,с.288]. В руслі поетичного кіно була екранізована досить велика кількість творів української літератури. І оскільки таких фільмів було більше, ніж фільмів про сучасність, оголошено боротьбу з школою поетичного кіно, адже захоплення класикою мало бути дозованим, перевага при створенні фільмів мала надаватися сюжетам про сучасність ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Культурна політика епохи застою будувалася на ігноруванні минулого та протиставленні в художніх творах міста і села, старого й нового. Однак, фільми, які були зняті про сучасність, були відірвані від самої сучасності. Основною причиною кризи поетичного кіно було адміністративне втручання в творчість режисерів та митців, нав язування їм стереотипів радянського кіно, в яких фільми поетичного кіно не могли зніматися, тому що в них були зовсім інші ідеали. За своє бажання створювати авторське кіно, представники цієї школи, зокрема С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Л.Осика, І.Миколайчук, Б.Івченко, В.Денисенко зазнали тиску та переслідувань. Влада завжди з настороженням відносилась до будь якого новаторства. А фільми режисерів школи поетичного кіно порушували ідеологічні норми, висвітлюючи заборонені теми [6,с.13]. Але, не дивлячись на заборони, митцям авторського кіно в ІІ й половині 1960 х І й половині 1980 х років вдалося створити багато кінострічок, які стали візитівками українського кінематографу. Провідне місце в школі поетичного кіно та й взагалі українському кінематографі займає творчість Сергія Параджанова. Про його відомий фільм «Тіні забутих предків» (1964 р.), створений до 100 річчя від дня народження М.Коцюбинського, Л.Осика казав так «це перший фільм, який повернув наше кіно до джерел народного мистецтва, джерел, що на той час, принаймні в українському кіно, та й у союзному також, були зовсім забуті» [15,с.117]. Саме під час прем єри кінострічки «Тіні забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна» восени 1965 р. відбувся опозиційний виступ І.Дзюби та В.Стуса, в якому вони говорили про арешти серед української інтелігенції [21,с.226]. Фільм отримав міжнародне визнання призи міжнародного кінофестивалю в Мар дель Плата, всесоюзного кінофестивалю в Києві, міжнародного кінофестивалю в Римі, міжнародного кінофестивалю в Салоніках, відзнаку Британської кіноакадемії. Але, не зважаючи на це, протягом рр. ні в монографіях, ні в довідкових виданнях не можна знайти згадки про фільм. Лише за часів перебудови, а саме в 1987 р., фільм повернувся на екрани [5,с.61]. Головну роль у фільмі зіграв на той час студент 3 го курсу Київського інституту театрального мистецтва імені І.К. Карпенка Карого Іван Миколайчук. Фільм довів, що на основі української літератури можна знімати справжні художні фільми. В фільмі розглядається безліч ідей, одна з них це розкриття духовного начала в людині [10,с.277]. Вихід кінострічки «Тіні забутих предків» став переломним в житті С.Параджанова, з одного боку викликала появу цілої кінематографічної школи поетичного кіно. З іншого з цього моменту режисера почала переслідувати влада, адже цей фільм повністю відкидав всі стандарти радянської ідеології [1,с.43]. Режисер хотів ще екранізувати «Інтермецо» за однойменною повістю М.Коцюбинського, і написав до фільму власний сценарій, а також хотів зняти стрічку «Київські фрески» (1966 р.). Але оскільки творчість митця була поза офіційними рамками, Держкіно СРСР сценарії до цих фільмів не пропустило, мотивуючи відмову тим, що для глядачів це буде нецікаво [15, с.118]. Знято було лише кінострічку «Колір гранату» (1970 р.), але після фільм неодноразово перероблявся, з нього було вилучено всі моменти, які офіційній владі здавалися ідеологічно не стандартними. Але й після численних переробок фільм було показано лише в одному київському кінотеатрі. Глядачі змогли побачити ці фільми тільки в роки перебудови, коли вони офіційно були зняті з полиць [1,с.44]. Творчість Юрія Іллєнка займає чільне місце в авторському кінематографі. У своїх стрічках він намагався показувати філософські концепції та внутрішній світ людини, як окремої особистості, а не частини системи, як зображували людину радянські ідеологічні стрічки. Під внутрішнім світом особистості він мав на увазі моральні цінності людини, розуміння нею краси, добра, зображував її думки та внутрішню культуру. Основні теми, які митець розглядає в своїх фільмах це Добро і Зло, Життя і Смерть, Правда і Кривда [19,с.209]. Визнання таланту Ю.Іллєнка почалося після зйомок фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків», де митець розкрив свої здібності оператора. Саме за операторську роботу він отримав приз міжнародного фестивалю в Мар дель Плата. Далі Ю.Іллєнко починає створювати власні фільми. Фільм «Криниця для спраглих» (1966 р.) це «притча про старого чоловіка, який хоче бодай власною смертю нагадати про себе синам, котрі розлетілися по неосяжних просторах батьківщини» [7,с.4]. Знято картину за сценарієм І.Драча на кіностудії імені О.Довженка. Відразу після зйомок картина стає забороненою, її звинувачують у всіх ідеологічно художніх гріхах, а автор отримав тавро творця антирадянської картини. В партійній постанові «Про окремі серйозні

100 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській студії ім. О.П.Довженка» (1966 р.) авторів було звинувачено в представленні надуманих трагічних ситуацій та спотворенні правди радянського способу життя [22,арк.21]. Перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький назвав фільм наклепом на радянську дійсність. Керівникам студії імені О.Довженка В.Цвіркунову та В.Земляку оголосили сувору догану за зйомки антирадянського фільму [17,с.4]. Фільм також звинувачували в ускладненні, яке незрозуміле глядачеві, тому фільм поклали на полицю. І лише через 21 рік він був показаний масовому глядачеві. В згаданій постанові йшлося й про іншу кінострічку, режисером якої був Ю.Іллєнко, автором сценарію Л.Костенко «Звірте свої годинники». Цьому фільмові радянська влада закидала звинувачення, що він не виправдав надій покладених на нього мав розповісти про подвиг трьох українських поетів, які відділи своє життя за соціалістичну Батьківщину, а розповів про безглузду смерть, причиною якої було невміле керівництво країною під час війни [23,арк.2]. В наступному фільмі «Вечір на Івана Купала» (1967 р.), знятому за однойменною повістю М.Гоголя, показано Україну ХVІІІ століття, період, коли Україна втратила самостійність і державність. Фільм ненадовго здобув дозвіл в Україні, але загальносоюзного прокату не отримав, оскільки він занадто відрізнявся від того, що звик дивитися радянський глядач. В 1970 р. зняв кінострічку «Білий птах з чорною ознакою», героїню Пидорку, автор змалював як символ України, приниженої та покірливої. Коли героїня обрубує канати в одному з епізодів, то це наче Україна звільняється від залежності від Росії. Взагалі, в цьому фільмі Ю.Іллєнко виявив велику зухвалість показав опір національних сил комуністичному режимові на Західній Україні після Другої світової війни. Цю стрічку партійна влада зустріла дуже вороже і заборонила її показ на довгі роки. Ця кінострічка завершила ранній етап творчості Ю.Іллєнка як митця «київської школи поетичного кіно». Всі ці три фільми це трилогія про три кризові періоди України [20,с.6]. Після офіційної заборони діяльності школи поетичного кіно, режисер працює над зйомками фільму «Мріяти і жити» (1975 р.), сценарій до якого Ю.Іллєнко написав спільно з І.Миколайчуком. Зйомки кінострічки через офіційну заборону зупиняли 40 разів. Кінострічка розповідає про долю героїні (актриса Л.Кадочникова), яка, не маючи можливості само ідентифікації, впадає в депресію. Вона почувається самотньою, не зважаючи на поїздку в рідне с. Стави, та на зустріч зі своєю загубленою матір ю, яку дуже скоро знову втрачає. Ю.Іллєнко звертається до ідей екзистенціалізму: на прикладі однієї людини показано духовну кризу покоління [11,с.297]. Правила соціалістичного реалізму були чужими для Ю.Іллєнка, тому він повертається до класики, бо до неї не так скептично ставилася влада. Він зняв фільм за п єсою Л.Українки «Лісова пісня. Мавка» (1980 р.), подавши власне прочитання відомого твору, що й відрізняло його від інших постановок. Також режисер вдало передав настрої та почуття української поетеси. Мавка, лісова русалка, і Лукаш, простий сільський хлопець, покохали один одного. Але Лукаш зрадив їх почуття, за що він втратив свій музичний дар вміння грати на сопілці. Великодушна мавка відкупає талант коханого ціною свого життя [13,с.238]. Інший історичний фільм «Легенда про княгиню Ольгу» (1983 р.), присвячений історичним подіям Київської Русі, а саме періоду правління княгині Ольги, про яку історія зберегла досить суперечливі згадки. Зокрема, події фільму розкривали перехід від язичництва до християнства, помсту княгині древлянам за вбивство свого чоловіка князя Ігоря. Режисер подає власну інтерпретацію цих подій, зіставляє різні оповіді та згадки. В центрі уваги режисера перебувала людина історична постать, з її переживаннями та духовним світом. Варто зазначити, що зйомки фільму зупиняли 12 разів, фільм складався з 37 епізодів до яких було викладено на студії 67 зауважень [12,с.7]. Режисер Л.Осика теж належав до школи поетичного кіно. Його кінострічка «Кам яний хрест» (1968 р.) знята за новелами В.Стефаника і сценарієм І.Драча. Головний герой фільму Іван Дідух відправляється до Канади шукати кращого життя. Але йому шкода покидати Батьківщину. Тут на прикладі долі однієї людини показано трагедію цілого народу [26,с.36]. Фільм торкнувся поняття віри це яскраво прослідковується під час сцени панахиди. Це суперечило радянській ідеології, адже в Радянському Союзі сповідувався атеїзм, а саме поняття Бога було викреслене [5,с.29]. Наступна стрічка режисера «Захар Беркут» (1972 р.) знята за однойменним твором І.Франка. Реалістично змальований ворог Тугар Вовк. Показав історичні події відображені у творі, власний погляд на історію, боротьбу з ворогом [3,с.131] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Представник школи, учень О.Довженка В.Денисенко теж не міг знімати фільми, через критику та заборону сценаріїв. Його кінострічка «Совість» (1968 р.) після завершення зйомок не отримала дозволу вийти на екрани. Фільм розповідає про історію двох сільських парубків, які вчинили замах на німецького офіцера. Влада побачила в ній загрозу у фільмі сумління переважає над ідеологією [8,с.220]. Цю картину високо оцінив польський кінокритик Я.Газда, після відвідин УРСР він написав статтю «Київська школа поетичного кіно» в журналі «Екран», в якій дав високу оцінку фільмам, котрі репрезентували дану школу [15,с.117]. Взагалі у цієї кінострічки нелегка доля, після смерті В.Денисенка в 1984 р., його сім я передає єдину копію фільму Спілці кінематографістів України, яка зникає. Через декілька днів стрічку знаходять, але дуже пошкодженою. Відновили фільм спільно Роман Балаян та сини В.Денисенка Олександр та Тарас Денисенки. Вперше кінострічка «Совість» була показана в Монреалі в 1990 році. Наступний фільм, знятий режисером за сценарієм В.Земляка «На київському напрямку» (1968 р.). Фільм розповідає про долю трьох братів Олекси, Івана і Андрія, оборону Києва від німців в 1941 році. Кінострічка теж була розкритикована цензурою, оскільки в ній показано втечу радянських офіцерів [8,с.220]. Кінострічка режисера В.Денисенка «Осяяння» (1972 р.) головну роль в якій зіграв Б.Ступка, теж була розкритикована офіційною владою. На засіданні Президії правління Спілки кінематографістів України були названі основні її недоліки те, що вона складна для сприйняття глядачем, та в ній відсутнє відчуття глибини життя [25,арк.3]. Наймолодшим представником поетичної течії був Б.Івченко, сюжет його фільм «Аннечка» (1968 р.), присвячений любовному трикутнику, герої навмисне подані негативно, тому що таким чином режисер намагався показати період історії, затьмарений надмірною ідеологізацією [8,с.219]. Розкритикованим був фільм «Пропала грамота» (1972 р.), знятий на кіностудії імені О.Довженка, за сценарієм І.Драча, режисера Б.Івченка, за однойменним твором М.В. Гоголя. В процесі зйомок фільм неодноразово перероблявся та двічі змінювався склад постановочних груп. Автори фільму були звинувачені в довільному трактуванні оригіналу, приділенні занадто великої уваги козацтву, національному ухилі та відході від прийнятих ідеологічних норм [24,арк.69]. Фільм вийшов на екрани лише через десять років після зйомок. В 1978 році, коли кіностудія імені О.Довженка відзначала своє 50 ти річчя і проводила показ кращих фільмів, кінострічки «школи поетичного кіно» не були навіть згадані. Ю.Іллєнко з цього приводу говорив: «вирубувалося під корінь українське поетичне кіно. У найвищих інстанціях республіки йшла боротьба з цілим напрямком у мистецтві! Його називали носієм зла, що відволікало від насущних проблем» [6,с.4 5]. І така тенденція зберігалася не лише в кінематографі, а й в усій українській культурі. Проголошений курс на інтернаціональну культуру, який припиняв можливість будь яких пошуків в кіно, вона знецінювала все національне в культурі, світогляді, мові. В українському кінематографі будь яке відхилення, що неможливо було трактувати однозначно, визнавалося чужорідним і відкидалося. Взагалі новаторство в мистецтві не визнавалося, бо вважалося шкідливим для ідеології, перевага надавалася усталеним стереотипам. У другій половині 1970 х рр. поетичне кіно зникло, не критикувалися фільми цієї школи, відповідно не з являлися й нові, та й взагалі не було жодної згадки про школу. Спробу реабілітації авторського кінематографу зробив І.Миколайчук своєю кінострічкою «Вавілон ХХ» (1979 р.), зняту за романом «Лебедина зграя» В.Земляка. Режисер досить довгий час працює над сценарієм, адже роман був зовсім не кінематографічним. Фільм відобразив події подільського села 1920 х років ХХ століття. І.Миколайчук виступив не тільки як режисер фільму, а ще й як актор, зігравши головну роль Фабіяна народного філософа. Велику увагу в стрічці приділено його внутрішньому світу, його переживанням [16,с.55 56]. Отже, можна зробити висновок, що течія українського поетичного кіно була самобутньою та самодостатньою, але не відповідала критеріям пануючого в мистецтві Радянського Союзу методу «соціалістичного реалізму». Тому представники авторського кінематографу переслідувалися, а їх кінострічки вилучалися та були заборонені для показу масовому глядачеві. Фільми поетичного кіно спонукали до роздумів, про свою історію, національну культуру, одвічні теми добра й зла, духовність людини, її моральні цінності, вносили новаторський елемент. Тобто порушували теми, які безпосередньо стосувалися ідеології та суперечили їй.

101 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Гоніння на школу «поетичного кіно» призвели до заборони самої школи. Сценарії, фільми, які не відповідали пануючій ідеології радянського суспільства були знищені тодішньою бюрократією. Та й сам український кінематограф в 1970 ті роки ХХ століття як самобутнє явище української культури було знищено. Відродження цього явища почнеться в 1987 році, коли на з їзді Спілки кінематографістів СРСР буде знято заборону з «школи поетичного кіно». Список використаних джерел 1. Барський В. Про Параджанова та його фільми / Вілен Барський // Сучасність. Література, мистецтво, суспільне життя Ч. 12 (284). С Баскаков В. Массовость, народность. К методологии изучения современного кинопроцесса / В.Баскаков // Искусство кино С Безклубенко С.Д. Українське кіно: начерк історії / С.Д. Безклубенко. К., с. 4. Блейман М. Архаисты или новаторы / М.Блейман // Искусство кино С Брюховецька Л. Територія ідей. Українське кіно в контексті європейського. Частина ІІ. / Л.Брюховецька // Кіно театр (87). С Брюховецька Л.І. Поетична хвиля українського кіно / Л.Брюховецька. К., с. 7. Брюховецька Л.Феномен кіно образності / Л.Брюховецька // Культура і життя травня. С Госейко Л.І. Історія українського кінематографа / Любомир Госейко. К., с. 9. Дзюба Іван. Відкриття чи закриття школи? / Іван Дзюба // Культура і життя березня. С Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності / за заг. ред. А.П. Коцура, В.П. Коцура, Н.В. Терес К., с. 11. Зубавіна І. Жіночий образ на екрані: етико естетичний імператив / І.Зубавіна // Мистецтвознавство України Вип 1. С Іллєнко Ю.Г. За українську Україну: Відкритий лист українцям / Юрій Іллєнко. К., с. 13. Ілляшенко В. Історія українського кіномистецтва / Василь Ілляшенко. К., с. 14. Капельгородська Н. Ренесанс вітчизняного кіно. Нотатки сучасниці / Н.М. Капельгородська. К., с. 15. Кіно в контексті української культури // Київ С Лемешева Л.Г. Украинское кино: проблемы одного поколения / Г.Л. Лемешева. М., с. 17. Мащенко М. Криниця для спраглих. Штрихи до портрета Ю.Ілллєнка в світлі його доби / М.Мащенко // Культура і життя С Мусієнко О. Чи був побут на радянському екрані? / О.Мусієнко // Мистецтвознавство України Вип.1. С Погребняк Г. Творчий експеримент в авторському кінематографі / Г.Погребняк // Мистецтвознавство України вип. 3. С Тримбач С. Іллєнкові маршрути / С.Тримбач // Культура і життя липня. С Україна крізь віки: У 15 т./ заг. ред. В.А. Смолія / Т.13: Україна в умовах системної кризи ( і рр.) / Баран В.К., Даниленко В.М. К., с. 22. Центральний державний архів громадських об єднань України (далі ЦДАГО України). Ф.1. Оп.6. Спр Арк ЦДАГО України. Ф.1. Оп.6. Спр Арк ЦДАГО України. Ф.1. Оп.25. Спр.869. Арк Центральний державний архів музей літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України). Ф.655. Оп.1. Арк Шлапак Ю. Про кіно. Про театр. Рецензії, огляди, есеї / Юрій Шлапак. К., с. Ховайба Н.Г. Деятельность украинской «школы поэтического кино» в условиях политических реалий 1960 х первой половины 1970 х годов Рассматривается деятельность школы украинского поэтического кино, ее самых известных представителей, и их киноленты. Освещается вопрос отношения власти к авторскому кинематографу и причины его запрета в эпоху застоя. Ключевые слова: поэтическое кино, украинский кинематограф, украинская культура, авторское кино, социалистический реализм, власть, политика, застой, идеология. Hovayba, N.G. The activities of the Ukrainian «school of poetic cinema» conditions of political realities of 1960 the first half of the 1970s The article reviews the activities of the school Ukrainian poetic cinema, its most famous representatives and their movies. Highlights the question of the relation of power to the author s cinema and the reasons for the ban in the era of stagnation. Key words: the poetic cinema, Ukrainian cinema, Ukrainian culture, auteur cinema, socialist realism, power, politics, stagnation, and ideology ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477): «1989/2010» Зеркаль М.М. Проблема сприяння ефективній освіті етноменшин у практичній діяльності неурядових організацій України ( рр.) Аналізується місце неурядових організацій у системі етнічної освіти в Україні. Досліджені основні віхи реалізації концепції сприяння ефективній освіті етноменшин в програмах та конкретних організаційних заходах неурядових організацій (фондів, асоціацій, форумів, тощо). Визначається їх роль у розвитку полікультурних традицій вітчизняної освіти, навчання та виховання у початкових, середніх та вищих навчальних закладах України впродовж х років. Ключові слова: освіта,етнос,освітній проект,громадянське суспільство. Розбудові освітнього простору етноменшин сприяла різнобічна діяльність неурядових організацій. Їх форми були саме різні і спрямовувалися головним чином на сприяння ефективній освіті. Присутність у житті громад міжнародних організацій можливо розглядати під декількома точками зору: з одного боку, як позитивний фактор, ми бачимо, що школи та громади отримували від них певну допомогу, а саме забезпечення підручниками, науково популярною літературою, стажування педагогів, організація навчальних семінарів, літніх оздоровчих та експедиційних дитячих таборів тощо. З іншого боку, педагогічний досвід в галузі освіти міжнародних організацій, насамперед, навчальні програми, підручники, методики викладання, в умовах України потребували певної адаптації та великих творчих зусиль вчителів та науковців, тому що він не враховував специфіки історичного розвитку, культурної спадщини України, взаємовпливу культур. На сьогоднішній день ця важлива проблематика в Україні перебуває на стадії початкового висвітлення. Метою і завдання даної розвідки полягають у показі, узагальненні проблем освіти пов язаних з забезпеченням етномовної орієнтації учнів загальноосвітніх шкіл. Деякі аспекти цієї проблеми одержали фрагментарне висвітлення в роботах В.Наулка, Я.Калакури, О.Курінного, М.Панчука, В.Котигоренка, Д.Табачника, Г.Москаля, В.Вороніна, Р.Чілачави, Т.Пилипенко. Вони здебільшого присвячені етнонаціональній структурі українського суспільства, сучасному стану етноменшин, освітній політиці держави, особливостям процесів етнічного відродження. Особливе значення мала розробка українськими вченими концептуальних підходів до аналізу в цілому етнокультури як саморегульованої системи, сфери реалізації людських цінностей, теорії етносу тощо. Водночас проблеми етномовної відповідності громадян України, процедури оновлення і удосконалення змісту освіти діяльність громадських формувань по організації вивчення мов потребували спеціального комплексного вивчення, системного та критичного аналізу. Неурядові організації з метою сприяння поглибленню міжетнічних добросусідських взаємовідносин та інтеграції в українське суспільство, впроваджували нові моделі нетрадиційного підходу центри на дому. В 1998 р. Міжнародний фонд «Відродження» підтримав ініціативу жителів селища Українка Сімферопольського району АРК по створенню першого в регіоні багатонаціонального дитячого центру «Мелевше» («Фіалка»). Його завдання підготовка до школи дітей шестирічок різних етносів з чотирьох навколишніх селищ. В центрі, крім занять, демонструвались відеофільми, працювала бібліотека. При центрі «Мелевше», крім гуртків з підготовки дітей до школи, працював танцювальний гурток «Вправні руки». За підтримки Канадського фонду співробітництва тут працювало кілька груп комп ютерного навчання [12]. Фонд «Відродження» профінансував придбання міні електростанції, обладнання для освітнього центру у вірменському селищі Айвакан. Створений Благодійний фонд «Лелека» за підтримки Програми розвитку та інтеграції Криму ООН та Міжнародного фонду «Відродження» успішно працював у напрямку розширення нетрадиційних дитячих освітньо дозвільних центрів в Криму. Крім того, до цієї справи долучався Канадійський фонд співробітництва, Міжнародний фонд допомоги, низка місцевих громадських організацій та бізнес структур [10,с.6]. В кінці 1990 х поч х років проводилась робота по залученню коштів міжнародного співтовариства на відродження і розвиток шкіл з національними мовами

102 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 навчання. Для матеріально технічного забезпечення нової школи в м. Старий Крим за кошти ЦВКБ ООН і Канадського фонду (9600 доларів США) придбано технічні засоби і меблі. Відповідно заходів Програми розвитку й інтеграції Криму (ПРІК ООН) побудована школа в мікрорайоні Кам янка м. Сімферополя. За донорські кошти 150 тис. грн. відремонтовані середні школи у с. Аннівка і смт. Зуя Білогірського району [12]. Чинник відродження початкової і середньої освіти виступав одним з напрямків Програми інтеграції в українське суспільство кримськотатарського народу, болгар, вірмен, греків, німців, які свого часу зазнали депортації, що почала реалізовуватися в Україні з 1997 р., як загальноукраїнська. Реалізація Програми в 1999 р. продемонструвала активізацію різних громадських формувань Рад вчителів, Рад батьків. Було видано та розповсюджено 24 найменувань посібників і підручників. Серед них: С.Усеїнов «Математика» для 1, 2, 3 класів; А.Бекирова «Зошити з математики» 1, 2 класів; А.Бекирова «Пізнай світ» 1 класи; С.Усеїнов «Природознавство» 2 класи; С.Усеїнов «Методичні матеріали для викладачів з математики» 1 3 класи; А.Вєліулаєва «Таблиці з кримськотатарської мови» 5 9 класи; Е.Ганієва «Цікава граматика кримськотатарської мови для учнів 5 9 класів»; А.Вєліулаєва «Кримськотатарська література» 6 класи; Т.Усеїнов «Історія середньовічної кримськотатарської літератури». Л.Алієва «Методика викладання кримськотатарської мови», А.Яєва «Збірник диктантів з кримськотатарської мови для 5 11 класів» [10,с.4]. В кінці 1990 х років одним із напрямків діяльності освітянських програм американського розподільчого комітету «Джойнт» в Україну було проведення навчальних та навчально методичних семінарів для вихователів та педагогів єврейських дитячих садків України. Вихователі, викладачі івриту, музичні працівники отримували необхідні їм знання з єврейської традиції, єврейського мистецтва, літератури, методики викладання івриту на початковому етапі, практичні заняття зі співу та методики навчання єврейського танцю. Важлива роль у справі розвитку єврейської освіти мали міжнародні структури. Дослідницький центр єврейської освіти в діаспорі проводив академічні дослідження. В кінці 1990 х років активізувалась робота по розробці методичних і дидактичних матеріалів про історію етносів, які населяли ті чи інші регіони. Вона мала як загальноукраїнський, так і регіональний характер. В рр. в АР Крим була проведена апробація ідей навчально методичного комплексу інтегрованого спецкурсу «Культура добросусідства» для всіх ступенів навчання. Автори цього проекту під час проведення Таврійською групою медіації, Центром етносоціальних досліджень, Таврійським центром елліністики «Ельпіда» так званих «таборів миру» для лідерів молодіжних і дитячих колективів, читали лекції по етнічній історії, мовних особливостей етносів, проводили тренінги по традиційним ремеслам, етнопсихології, етноконфліктології. Даний спецкурс своїми завданнями мав: формування активної життєвої позиції, почуття національної гордості, позитивного ставлення до багатомаїття культур і релігій в Україні; навчання «культурі миру», етнічній і конфесійній толерантності; сприяти набуттю учнями і студентами основами знань по краєзнавству, джерелознавству і історіографії етнічної історії; вивчення етноконфесійних особливостей, побуту і традицій етносів; знайомство з історією мов, фольклорних традицій; залучення учнів до засвоєння національних ремесел; долучення учнів і студентів до охорони духовних святинь, пам яток історії, культури; відродження краєзнавчої роботи в школах і вузах [1,с.41]. Підготовкою подібних проектів опікалися міжнародні благодійні фонди і організації. В 1995 р. ПРІК ООН підтримало видання дитячого ілюстрованого журналу «Крымуша». З 1998 р. за допомогою Фонду «Відродження» видається серія ілюстрованих альбомів для школярів «В Кримському домі». Центр етносоціальних досліджень і Благодійний фонд «Інститут громадянських ініціатив» сприяли створенню збірників «Сказочное эхо» і «Крымская колыбель». Одеська група медіації реалізувала проект «Ресурсний центр по культурі миру» на півдні України, в рамках якого було в 2001 р. підготовлено низку посібників: «Конфликт и общение. Тренинг для учителей» (К.Теплякова); «Тренинг по конфликт менеджменту в школе» (Е.Нанкова). В 1998 р. радою вчителів Бахчисарайського району АР Крим за проектами, на здійснення яких було отримано гранти від Міжнародної організації міграції, фондів «Відродження» та «Євразія», було організовано 18 семінарів для педагогів двох шкіл з навчанням рідною мовою (у селах Тургенівка і Віліно), 20 семінарів для вчителів шкіл міста, які бажали працювати в школах і класах з кримськотатарською мовою ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 навчання; тричі проводились двотижневі курси підвищення кваліфікації для 75 вчителів різного профілю. Викладати на цих семінарах і курсах запрошувалися найкращі педагоги і вчені, що займалися кримськотатарською мовою і літературою, історією, кримськотатарською музикою, народознавством тощо. Плани проведення цих занять узгоджувалися з Республіканським інститутом підвищення кваліфікації і районними відділами освіти. Понад десять семінарів з активних методик навчання для вчителів та демократичного лідерства для учнів старших класів і членів учнівського самоуправління було проведено тренерами в різних регіонах Криму за співпраці з відомим польським фондом «Освіта для демократії». У цих же регіонах також було проведено семінари з планування та організації роботи для членів батьківських рад, у результаті чого в багатьох школах з явилися громадські організації батьків, які в цей складний час допомагають вирішувати багато питань у галузі освіти і виховання [3,с.45 46]. Діючий на базі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» Гете центр сприяв вивченню та розвитку німецької мови та міжнародному культурному співробітництву. За підтримки Гете центру щороку проводився обмін студентами між Україною і ФРН. Філія Інституту Гете в Києві стала пропагандистом німецької культури. При ній функціонував відділ педагогічних зв язків, очолюваний Г.Гібтнер. Відділ здійснював перепідготовку викладачів німецької філології, його працівники вели пошук талановитих, ініціативних шкільних і вузівських педагогів та надавали їм можливість пройти перепідготовку за допомогою німецьких фахівців і стажування в Німеччині. Започатковано проект створення сучасного підручника з німецької мови [8]. У Донецьку філіал Інституту Гете (директор Й.Еберт) спільно з кафедрою німецької філології держуніверситету (декан факультету іноземних мов проф. В.Каліущенко) створив навчально методичний центр з вивчення німецької мови. Урочисте відкриття центру стало помітною подією в житті регіону, на ньому були присутні посол Німеччини в Україні Е.Гайкен, керівники міста, керівники університету. Інститут Гете забезпечив центр необхідною літературою, методичними матеріалами, оргтехнікою [9]. Крім цього, Інститут Гете надавав стипендії викладачам, з метою підвищення їхньої кваліфікації проводив семінари в Німеччині. Значну роботу з організації вивчення німецької мови в Україні здійснювали державні установи та інші офіційні інституції Німеччини. Це, наприклад, німецька служба академічних обмінів (DAAD), діяльність якої поширювалась майже на всі університети та вищі навчальні заклади: Товариство підтримки німецької культури за кордоном (VDA), головним завданням якого є сприяння підвищенню знань німецької мови та підтримка німецької культури за рубежем. Головне управління закордонних шкіл Німеччини (ZfA), яке проводило семінар дидактики і методики викладання німецької мови як іноземної; Служби педагогічних обмінів (PAD), метою якої є сприяння обміну досвідом у шкільній сфері та ін. [2,с.3]. Протягом рр. Рада Європи реалізовувала в Україні пілотний проект «Освітня політика і меншини України», завданням якого було сприяння уряду держави в експертизі нормативно правових актів у галузі освіти етноменшин та здійсненню заходів по вдосконаленню законодавства у цій сфері. Була створена спільна робоча група із експертів від Ради Європи та України. Вона провела чотири засідання (два в Ялті, Україна) та два (у Страсбурзі, Франція та Генті, Бельгія). У рамках проекту було проведено дві конференції у м. Ялті (квітень та грудень 2000 р.), у яких брали участь члени робочої групи експертів, представники законодавчої та виконавчої влади України, котрі працювали у галузі освіти на всеукраїнському, регіональному та місцевому рівнях, а також етноменшин України. У результаті аналізу законодавчих документів України та порівняння з аналізом таких документів поліетнічних країн Європи, стану реалізації освітніх прав національних меншин, виступів на конференціях робоча група експертів дійшла висновку, що в Україні за роки незалежності здійснено чимало позитивних дій у сфері забезпечення освітніх прав меншин, зокрема і у законодавчому полі. Йшлося про такі документи, як Конституція України (1996 р.), Декларація прав національних меншин України (1991), Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» (1989), Закони України «Про національні меншини в Україні» (1992), «Про освіту» (1991), «про загальну середню освіту» (1999), «Про самоврядування в Україні» (1997), Указ Президента України

103 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 «Про Раду представників громадських організацій національних меншин України» (2000) тощо. Поряд з цим члени робочої групи експертів, особливо від Ради Європи, висловили ряд зауважень щодо законодавства і механізмів його реалізації, передусім у напрямку їхньої адаптації до стандартів Ради Європи. Ці зауваження у концентрованому вигляді викладені у рекомендаціях. Зокрема, рекомендація друга: «Ефективне забезпечення освітніх прав членів національних меншин і протидія порушенням цих прав з боку місцевої влади, чітко виписаний і структурований механізм повинен бути інкорпорований в (освітні) закони з врахуванням моніторингу децентралізованої і місцевої влади. Останню можливість можна було зреалізувати в рамках центрального «Комітет скарг». Кожен із учасників освітнього процесу міг звернутися до цього комітету у тому випадку, коли порушувалися його освітні права, і з цього приводу могло бути розпочате суттєве розслідування справедливості скарг. Такий комітет мав бути інтегрованим у широку політичну систему й він мав стати загально визнаним у внутрішньому суверенному житті України. Він мав акумулювати рекомендації та пропозиції, котрі продавалися до політичних властей з метою поліпшення системи освіти та попередження порушень освітніх прав національних меншин». Рекомендація третя. «Експертна група вважає, що чинний текст Закону про обов язкову освіту є неадекватним. Тому вона рекомендує підготувати чітко прописаний закон про обов язкову освіту (вік для обов язкової освіти, зміст, положення про інспекцію й коригуючи заходи)». Рекомендація п ята. «Експертна група відзначає чисельні зусилля, які вже були зроблені в Україні з метою сертифікації навчання у недержавних закладах і навчання за кордоном. І все ж експертна група відмічає розрив у регулюванні у сфері освітніх інспекцій, які мали б забезпечувати адекватну якість освіти у школах меншин. Експертна група радить підготувати спеціальний закон з цього приводу. Щодо навчання у зарубіжних країнах, то експертна група пропонує ідентифікувати потреби меншин них груп навчання у зарубіжних країнах і фіксувати кожний випадок неповернення після завершення навчання у зарубіжній країні та вживати відповідних заходів». Рекомендація шоста. «У ході експертизи була встановлена нагальна необхідність законодавчих дій щодо фінансування освіти на різних рівнях. Чинні закони є неадекватними й містять лише принципи фінансування, в той час як відсутні критерії фінансування, його умови, витрати і моніторинг використання державних коштів. Оскільки експертна група вважає, що це є серйозною прогалиною у чинних законах, то виникає необхідність деталізованого регулювання, яке зробить вагомий внесок у реалізацію прав меншин на освіту» [6,с.71 74]. В цілому, як бачимо, рекомендації експертів були слушними. Багато проблем, що мали місце в Україні випливали з ресурсних можливостей держави. Не останню роль в цьому відігравала адекватність вимог до задоволення потреб етноменшин з боку лідерів спільнот. Національно культурні товариства все частіше ініціювали проведення позашкільних заходів спрямованих на впровадження основ полікультурного виховання. Протягом рр. в АР Крим за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», фонду Костаса і Єлени Ураніс, Центру та поширенню грецької мови, спонсорської допомоги реалізовувався ініційований Культурно просвітнім грецьким товариством «Херсонес», Таврійським центром елліністики «Ельпіда», проект «Зірочки Херсонеса». В літньому таборі у бухті Омега щорічно діти різного етнічного походження поглиблювали знання мови і культури греків. Унікальність проекту в тому, що він: значно розширював можливості освітніх установ, підвищував рівень знань; був одним з механізмів реалізації права грецької молоді на комплексне вивчення своєї культури і мови; пропагував культуру світу засобами глибокого вивчення спадщини греків і традицій демократії; дозволяв дітям, які не були греками за походженням осмислити власну культуру. Вивчалися грецька культура, історія, пісенний фольклор, проводилися екскурсії тощо. З 2001 р. в Херсоні активно працювала неурядова організація «Науково методична лабораторія національних меншин». Основним завданням лабораторії була робота щодо максимального задоволення освітніх потреб етноменшин. Відповідно до національного складу населення області та освітніх запитів громадських організацій меншин було створено мережу закладів освіти з вивченням мов національних меншин у місцях їх ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 компактного проживання. Загальноосвітньому навчальному закладу 16 Херсонською міською Радою надано статус школи з вивченням мов національних меншин: російської, грецької, польської, німецької та вірменської. У недержавному навчально виховному об єднанні «Дошкільний заклад спеціалізована школа І ІІІ ступенів «Хабад» із поглибленим вивченням івриту та англійської мови вивчають історію, культуру та традиції єврейського народу. Обласна творча група постійно вивчала документи України про загальну середню освіту й зокрема ті, що стосувалися етноменшин, культури й традицій меншин Херсонщини; опрацьовувала й узагальнювала матеріали практичного досвіду організації недільних шкіл у контексті освіти меншин. У квітні 2007 р. Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів та Єврейський добродійний громадський центр «Хесед Шмуель» започаткували робота над Міжнародним проектом «Школа толерантності». Реалізуючи завдання проекту розвиток культури спілкування етнічних спільнот Херсона науково методичною лабораторією за участю добродійно громадського центру «Хесед Шмуель» проводилися тренінги, семінари, круглі столи, учасниками яких стали педагоги, учні загальноосвітніх шкіл, працівники соціальних служб міста й області, представники громадських організацій, студенти вищих навчальних закладів. Спільно з Інститутом української ареографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (Південний осередок Херсонський державний університет), Центром польської мови і культури Херсонського державного університету було проведено Міжнародну наукову конференцію «Архівні джерела у формуванні історичної пам яті». З метою підвищення кваліфікації вчителів, які викладали у школах національних меншин, лабораторією розробляються теми «Толерантність основа взаємодії учнів в етнокультурному середовищі», «Розвиток законодавства України у сфері забезпечення прав національних меншин на освіту», «Рідна мова як невід ємна складова етнічної само ідентифікації», «Виховання міжнаціональної толерантності у підростаючого покоління засобами гуманітарних дисциплін». Спільно з кафедрами інституту науково методична лабораторія брала участь у підготовці й проведенні в грудні 2008 р. на базі Південноукраїнського регіонального інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів Всеукраїнської конференції «Етнокультурний простір південної України: історія, реалії та перспективи (до 90 річчя УНР)», підготовлено захід щодо підбиття підсумків Всеукраїнського конкурсу дитячих робіт «Моя Батьківщина очима дітей етносів України». 181 учень шкіл Херсонської області нагороджено Дипломами переможців і учасників конкурсу. Лабораторія активно співпрацювала в суспільно політичному та культурно освітньому житті області з єврейським благодійно громадським центром «Хесед Шмуель», обласним польським товариством «Полонія», Херсонською міською громадською організацією «Руська національна громада «Русичъ», вірменською обласною організацією «Урарту», Херсонським міським центром німецької культури, Херсонським товариством греків «Еллада», Генічеським районним культурно просвітницьким центром кримських татар «Брилик». Лабораторія разом із громадськими організаціями національних меншин брала участь: у святі до 230 річчя м. Херсона (разом з «Русичъ»); фестивалі національних меншин «Дружба народів»; святі до 90 річчя об єднання Польщі (громадська організація поляків «Полонія»). Тривала спільна робота з єврейським благодійно громадським центром «Хесед Шмуель» з метою наукового осмислення Голокоста. Учителі області, які проходили курсову перепідготовку в інституті, відвідували виставку Музею Історії Голокоста. У підготовці методистів районних, міських методичних кабінетів, керівників навчальних закладів та громадських організацій із питання «Задоволення інформаційних потреб національних меншин» брали участь науковці Херсонського обласного краєзнавчого музею, Державного обласного архіву, обласної наукової бібліотеки ім. О.Гончара та Херсонського ліцею журналістики, бізнесу та правознавства. Діяльність лабораторії щодо задоволення освітніх потреб меншин постійно висвітлювалась на шпальтах науково методичного журналу «Управління школою», газет «Новий день», «Гривна», «Джерело». Оперативна інформація щодо національних меншин подається в програмах «Таврійські новини», «Тиждень», телепередачі «Спільна мова» (рубрика «Освітній простір Херсонщини») [12]. В 2005 р. у Сімферополі відкрито Інформаційно методичний центр між культурної просвіти й толерантності. Це ініціатива співробітників Кримського етнографічного музею та Інформаційно дослідницького центру «Інтеграція й розвиток». Справу підтримали Міжнародний фонд «Відродження», Міністерство освіти та науки автономії,

104 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Кримська філія Інституту сходознавства НАН України, Британська рада в Україні, Верховна Рада та уряд автономії. Таке поєднання сил дало змогу ефективно реалізувати мету центру, здійснювану в рамках проекту «Мультикультурна освіта як основа толерантних міжнаціональних стосунків у Криму». Для цього створена інформаційно методична база, поширювались освітні програми для школярів із використанням потенціалу етнографічного та інших музеїв. Центр став добрим помічником учителям, методистам, активістам громадських організацій, сприяв проведенню різних освітніх заходів та культурних фестивалів [4]. В 2005 р. у Києві почав працювати Міжнародний Центр Толерантності. Ініціатором і засновником центру стала Асоціація національно культурних об єднань України разом із Єврейським фондом України та Асоціацією недержавних організацій України. Центр мав на меті виховання у підростаючого покоління українців шанобливого ставлення до людини та її прав, незалежно від етнічного походження або релігійної належності, сприяння збереженню історичної пам яті народу України, а також формування у суспільстві атмосфери несприйняття будь яких проявів ксенофобії, антисемітизму та расизму. Зразком для центру слугував досвід кращих аналогічних інституцій Європи та США. Фонд «Відродження» у рамках виконання програми Посилення впливу громадянського суспільства надав підтримку ромським громадам Черкащини. Фахівці фонду спільно з представниками органів влади області провели круглий стіл «Ромська влада і місцева влада Черкащини: крок назустріч». Підготовлена програма дозволила п ятьом молодими ромам особисто та двом ромським організаціям, які професійно займалися навчанням робочих спеціальностей взуттєвої, швейної, перукарської справи; навчання на автомеханіка, слюсаря, одержати стипендії на навчання в Ужгородському навчально виробничому центрі «НІКА» та взуттєвій майстерні Ужгородського професійно технічного училища 5. Загалом було надано підтримку 39 ромським студентам на здобуття робочих професій. Спільно з німецьким фондом «Пам ять, відповідальність та майбутнє» в 2009 р. були надані стипендії для навчання на бакалавраті, магістратурі та аспірантурі 46 ромським студентам. Крім того, 11 студентів отримали стипендії на навчання на курсах англійської мови, 30 студентів здобували освіту за спеціалізацією право [5]. У 2008/2009 навчальному році у ЗОШ І ІІ ступенів Мукачева на Закарпатті навчалося 591 учнів циганського етнічного походження. З них 280 у початкових класах, 311 учні 5 9 класів. Загалом у школі було 13 класних приміщень. Навчальний процес проводився у дві зміни. За допомогою організації «За майбутнє ромських дітей» та спонсорських коштів (швейцарської благодійної організації «Форза») було профінансовано спорудження системи газового опалення, налагоджено санвузол, обладнано комп ютерний клас і швейну майстерню. Шкільне подвір я заасфальтоване, на території закладу споруджено ігровий та спортивний майданчики. На кошти благодійного фонду «Флекстронікс» (Голландія) закуплено музичні інструменти. За допомогою міських органів влади налагоджено шатрову покрівлю школи, поновлено зовнішній фасад та замінено вікна на другому поверсі. Вчителі вели щоденний контроль за відвідуванням занять учнями [7]. Протягом досліджуваних років зростала роль неурядових організацій, що було виявом зміцнення громадянського суспільства. Їх діяльність у напрямку розширення можливостей здобуття освіти етноспільнот спрямовувалася головним чином на забезпечення якості та ефективності навчально виховного процесу у закладах різних форм підготовки. В Україні з року в рік збільшувалося число наукових, навчальних, методичних проектів, які реалізовувалися за їх кошти та фахової підтримки спеціалістів як України, так і зарубіжжя. Список використаних джерел 1. Араджнони М.А. Проблема формирования этнической и конфессиональной толерантности: проект разработки спецкурса «Культура добрососедства» для образовательных учреждений Крыма // Формирование межэтнической и межконфессиональной толерантности в Крыму; мониторинг существующей системы обучение и воспитания, рекомендации по развитию межкультурного образования и этнического просвещения населения: Материалы «Круглых столов»; Крымское отделение института востоковедения им. А.Е. Крымского НАН Украины, Таврическая группа медитации, Таврическая группа медитации, Таврический центр эллинистики «Эльпидо» Симферополь, с. 2. Батицький В. Проблеми етноконсолідації німців України Аспекти німецької мови / В.Батицький // Deutscher Kanal (червень). С ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Гуманітарні аспекти інтеграції кримськотатарського народу в Українське суспільство // Матеріали «круглого столу» 5 травня 1999 р. К., С (115 с.) 4. Дмитрів І. Скарби реліктового народу / І.Дмитрів // Демократична Україна березня. 5. Досягнення громадянського суспільства України у 2009 році: стислий звіт про діяльність Міжнародного фонду «Відродження» // Зеркало недели февраля. 6. Євтух В.Б. Проблеми етнонаціонального розвитку: український і світовий контекст. К.: Стилос, с. 7. ПА МОНМіС Укр. Ф.166. Листування з міністерствами та відомствами. Спр.1/2, Т Писарська В. Навчися навчати, вчителю, німецькою / В.Писанська // Голос України березня. 9. Поточний архів ВТН «Відергебурт» Питання освіти. 10. Програма інтеграції в українське суспільство кримськотатарського народу, болгар, вірмен, греків, німців, які зазнали депортації К.: Відродження, С.4 (19 с.) 11. Херсонська обласна державна адміністрація // ЦДАВО. Ф Оп.4. Спр.2. Арк.97. Зеркаль М.М. Проблема содействия эффективному образованию этнических меньшинств в практической деятельности неправительственных организаций Украины ( ) Анализируется место неправительственных организаций в системе этнической образования в Украине. Исследованы основные вехи реализации концепции содействия эффективному образованию этнические меньшинств в программах и конкретных организационных мероприятиях неправительственных организаций (фондов, ассоциаций, форумов и т.д.). Определяется их роль в развитии поликультурных традиций отечественного образования, обучения и воспитания в начальных, средних и высших учебных заведениях Украины на протяжении х годов. Ключевые слова: образование, этнос, образовательный проект, гражданское общество. Zerkal, M.M. The problem of assistance to effective formation of ethnic minority in practical activity of ungovernmental organizations of Ukraine ( ) Is Analysed place of ungovernmental organizations in the system of ethnic education in Ukraine. Investigational basic landmarks of realization of conception of assistance to effective formation of етноменшин are in the programs and concrete organizational measures of ungovernmental organizations (funds, associations, forums, and others like that). Their role is determined in development of multicultural traditions of home education, studies and education in initial, middle and higher educational establishments of Ukraine during years. Key words: education, ethnos, educational project, civil. УДК « » Кулініч М.Ю. Діяльність Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей ( рр.) Розглядається проблема збереження та повернення культурних цінностей через призму діяльності спеціально створеного органу державного управління по реалізації державних програм «Повернуті імена» та «Культурні цінності України: Втрати. Шляхи повернення», а також здійснюється огляд повернених або переданих в Україну архівних колекцій зарубіжної україніки. Ключові слова: культурні цінності, зарубіжна архівна україніка, архівні колекції. Необхідною умовою державотворення є національне відродження, що включає в себе проблеми збереження та розвитку національної культури, традицій, мови, відновлення історичної пам яті, повернення забутих імен видатних українських діячів та утвердження національної свідомості та самосвідомості народу України. Із здобуттям Україною незалежності гостро постало питання збереження, повернення та запобігання розкраданню національної історико культурної спадщини. Особливої актуальності ця проблема набула із розгортанням державотворчих процесів, поглибленим усвідомленням самобутності української культури та особливостей історичного розвитку країни. Сформована концепція збереження національного культурного надбання визначала ідеологічні пріоритети в державній політиці незалежної України. З метою реалізації державної реституційної політики було утворено Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей.

105 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Історіографічне вивчення окремих аспектів проблеми відображене у працях істориків, правників, мистецтво, пам яткознавців, археологів та інших зацікавлених дослідників. Висвітленню передумов створення комісії та характеристиці основних засад її діяльності були присвячені статті голови комісії О.Федорука [21,с.8 13]. У працях заступника голови комісії Н.Українець було висвітлено, крізь призму нормативно правового забезпечення, основні тенденції та закономірності державної політики України у сфері реституції культурних цінностей [19,с ]. Правові аспекти міжнародного співробітництва у галузі реституції архівних фондів та документів досліджував відомий історик та архівіст, член науково координаційної ради Національної комісії В.Лозицький [9,с.15 22]. Проблеми виявлення архівних документів, вивезених під час Другої світової війни, а також переміщених архівів і спільної культурної спадщини України та Польщі у контексті дослідження зарубіжної архівної україніки піднімав у своїх публікаціях відомий український історик, архівіст Г.Боряк [3,с.79 82;4,с.80 84]. Серед зарубіжних вчених найбільший внесок у вивчення проблеми переміщення культурних цінностей те реституції архівних зібрань у роки Другої світової війни та у повоєнний період здійснила американська дослідниця, історик архівіст П.К. Грімстед [1,с.53 80]. Однак в історіографії відсутні праці, присвячені комплексному аналізу діяльності Національної комісії, що і обумовлює актуальність даного дослідження, становить його мету та завдання. Джерельною основою для дослідження діяльності Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей є законодавчо нормативні акти, які регулювали процес створення Комісії, визначали основні пріоритети її діяльності та завдання, а також опубліковані Публічні звіти комісії, які висвітлюють етапи реалізації державних програм, спрямованих на збереження та примноження національної культурної спадщини України. Окрім цього, складовою джерельної бази є матеріали міжнародних конференцій, засідань, семінарів та «круглих столів», які репрезентують науково методичну роботу та міжнародне співробітництво комісії у сфері реституційних процесів. Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей була створена згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. «Про утворення Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей» для забезпечення відновлення та збереження національної духовної спадщини, тим самим започаткувавши нову сторінку в історії держави [13]. Утворена інституція перебувала в підпорядкуванні Міністерства культури та мистецтв України. Основними завданнями Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей стало виявлення і подальший облік культурних цінностей, які були вивезені до інших держав і підлягають поверненню в Україну, а також координація роботи відповідних міністерств і відомств щодо визначення напрямків проведення досліджень і практичних дій для повернення на батьківщину національної спадщини. Передбачалася і участь у заходах, пов язаних з виконанням зобов язань України як учасника міжнародних угод з питань захисту культурних цінностей, запобігання незаконному їх вивезенню та ввезенню, сприяння поверненню їх державам, яким вони належать. Постанова Кабінету Міністрів України від 18 червня 1993 р. 464 затвердила Положення про Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей та склад її науково координаційної ради [14]. Ухвалений документ містив 12 розділів, які регламентували законодавче підпорядкування комісії, основні засади її діяльності, завдання, функції та повноваження, чисельність та структуру кадрового апарату, джерела фінансування й утворення науково координаційної ради комісії. Констатувалося, що комісія загальнодержавний орган при Кабінеті Міністрів України, покликаний реалізовувати державну політику щодо відновлення і збереження національної духовної спадщини, повернення в Україну культурних цінностей, здійснювати координацію діяльності міністерств, відомств та інших організацій у цій галузі. Голова комісії призначався Кабінетом Міністрів України. Серед повноважень Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей слід виділити виявлення і сприяння поверненню в Україну переміщених культурних цінностей, а також захист національних інтересів України, спрямований ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 на запобігання втратам культурного надбання та нанесенню шкоди міжнародному престижу України. Діючи в рамках своєї компетенції, Національна комісія мала всіляко сприяти провадженню державної митної політики у запобіганні незаконного ввезення та вивезення культурних цінностей. Для цього науковими співробітниками комісії складалися реєстри (систематичні описи), каталоги культурних цінностей України, також здійснювалась експертиза культурних цінностей, що перебувають на території інших держав. Крім того, комісія ставила за мету створення інформаційних банків та баз даних національних культурних цінностей, що перебувають за межами України. Окрім здійснення пошукової і наукової роботи передбачалось, що співробітники Національної комісії встановлюватимуть контакти з українською діаспорою заради пошуку культурних цінностей, укладатимуть міжнародні угоди у межах своїх повноважень та братимуть участь у роботі міжнародних організацій, конференцій, нарад з питань повернення, запобігання незаконному ввезенню та вивезенню культурних цінностей. Із ухваленням нової постанови Кабінету Міністрів від 5 жовтня 1996 р «Про Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей» на виконання Указу Президента України від 26 липня 1996 р. 596 «Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України», Міністерство культури та мистецтв мало розробити і затвердити Положення про Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей, внести певні зміни та доповнення до тексту постанови від 28 грудня 1992 р. 732 «Про утворення Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей» [15]. Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей проіснувала з грудня 1992 по лютий 2000 року. Очолював комісію, упродовж всього періоду її діяльності, відомий український мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства, професор, дійсний член Національної академії мистецтв України, заслужений діяч культури Польщі, заслужений діяч мистецтв України, письменник, педагог, літературознавець, громадський діяч Олександр Федорук. Основними напрямками діяльності Національної комісії були наступні: 1) реалізація державної політики щодо виявлення та повернення в Україну культурних цінностей; 2) участь у міжнародному співробітництві з питань виявлення, повернення та запобігання незаконному обігу культурних цінностей; 3) публікація науково інформаційних матеріалів та серій звітно документальних видань. Протягом рр. Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей проводила активну діяльність з вивчення, пошуку та повернення в Україну історико культурного надбання українського народу. Одним із головних напрямків роботи Національної комісії було співробітництво з українською діаспорою. Для дослідження та всебічного висвітлення її культурної спадщини Національна комісія разом з Міністерством культури і мистецтв України, Головним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України, Державним комітетом телебачення і радіомовлення, Міністерством закордонних справ, Національною академією наук, Українським товариством охорони пам яток історії та культури, Товариством «Україна», Українським фондом культури, Фондом сприяння розвитку мистецтв розробили Державну програму «Повернуті імена», підтриману Урядом. Завдяки цій програмі було здійснено низку наукових, практично організаційних, пошукових, просвітніх заходів задля вивчення, повернення в Україну спадщини видатних діячів культури та науки, увічнення пам яті, популяризації їхнього творчого доробку та введення його до наукового й культурного обігу в Україні. До реалізації програми залучили широке коло міністерств і відомств, громадських об єднань, посольств і консульств, постійних представництв України при міжнародних організаціях, українських громад та окремих представників діаспори. Важливим результатом програми стала передача в Україну колекцій на постійне збереження до музейних, бібліотечних, архівних фондів нашої [11,с.11]. За сприяння Національної комісії в Україну передано або повернено близько 200 тис. одиниць культурних цінностей [12,с.18 19;18,с.26 37]. За формальними ознаками їх можна умовно поділити на декілька груп: рукописи і

106 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 архівні документи, друковані видання, твори мистецтва (картини, скульптури, ікони), археологічні й нумізматичні колекції та речі музейного характеру. Різноманітною була й географія надходжень: Австрія, Болгарія, Бразилія, Велика Британія, Канада, Ліхтенштейн, Німеччина, Польща, Росія, Румунія, Словаччина, США, Угорщина, Франція, Чехія, Швейцарія [11,с.11 13]. Серед поверненої культурної спадщини особливої уваги заслуговують архівні матеріали, які відтворюють українську історію та культуру в подіях та персоналіях. Більшу їх частину складають колекції особового походження, зокрема архівні зібрання кінорежисера та письменника О.Довженка, художників Л.Мазуренко, Л.Морозової та Ю.Михайліва, письменників І.Багряного та У.Самчука, хореографа В.Авраменка, артиста балету С.Лифаря, поетів О.Ольжича, О.Олеся та В.Барки, археолога Ю.Шумського, поетес Л.Українки та В.Вовк, актора та театрального діяча М.Садовського, історика С.Сірополка, графіка В.Подоського, письменниці та етнографа М.Вовчок, епістолярна спадщина мистецтвознавця В.Січинського та археолога В.Щербаківського. Історичну цінність становлять також й передані документи офіційного походження, такі як архівні матеріали Державницького центру та уряду УНР в екзилі, документи Союзу українців жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО), матеріали Державного архіву Швеції, що стосуються міжнародних відносин України та Швеції, а також «Фотоархів 131» штабу рейхсляйтера Розенберга, який було вивезені до Німеччини в часи Другої світової війни. Важливе історико культурного значення мають повернені колекції марок та грошових знаків УНР [12,с.18 19;18,с.26 37]. Іншим важливим вектором діяльності Національної комісії була робота над реалізацією Державної програми «Культурні цінності України: Втрати. Шляхи повернення», спрямованої на виявлення, вивчення, облік та повернення в Україну культурних цінностей, втрачених під час Другої світової війни та в наступні роки. Мова йде про запобігання незаконному переміщенню культурних цінностей, здійснення погоджених з іншими державами дій щодо втрачених або переміщених з території України під час Другої світової війни та в наступні роки культурних цінностей [5,с.4]. У рамках програми відбувалися заходи, спрямовані на виявлення, вивчення, облік втрат архівів, бібліотек, музеїв під час Другої світової війни; організацію та координацію дій зацікавлених установ України з іншими державами щодо виявлення, вивчення, обліку та повернення в Україну культурних цінностей. Робота членів комісії полягала передусім у складанні реєстрів, каталогів, банків даних, фондів копій зарубіжної україніки, систематизації відомостей про культурні цінності України, що перебувають за її межами; вдосконаленні законодавства України щодо переміщення культурних цінностей; публікації науково дослідних, інформаційних матеріалів та серії науково документальних видань, що пов язані з поверненням в Україну культурних цінностей. Реалізація державної програми полягала у виконанні п яти завдань: організації науково дослідної роботи, здійсненні міжнародного співробітництва, створенні та впровадженні методичних рекомендацій, забезпеченні матеріально технічної бази та утворенню робочої групи з виконання програми [8,с.5 14]. Науково дослідна робота полягала в організації системи науково пошукових та просвітницьких заходів, а саме: утворенні науково пошукових груп для виявлення, вивчення та обліку втрачених із місцевих фондосховищ писемних, книжкових, мистецьких цінностей; підготовці каталогів утрачених культурних скарбів; здійсненні фундаментальних досліджень з проблеми реституції культурних пам яток, їх історичної долі та пропозицій щодо їх повернення; проведенні тематичних наукових конференцій; розробці концепції правового повернення в України втрачених цінностей та вдосконаленні законодавчого бази з цього питання. Міжнародне співробітництво в рамках Програми забезпечувало дотримання зобов язань України як учасника міжнародних угод з питань захисту, запобігання незаконному переміщенню та передачі права власності культурних цінностей, сприяння їх поверненню державам, яким вони належать; ініціювало укладення міжнародних договорів щодо розшуку і повернення в Україну вивезених культурних цінностей; розгляд на засіданнях національної комісії України у справах ЮНЕСКО питання про охорону і використання історико культурної спадщини, повернення культурних цінностей ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Організаційно методичні заходи були спрямовані на підготовку науково методичних матеріалів з питань роботи архівів, музеїв, бібліотек у справі пошуку, обліку та поверненню втраченої спадщини в Україну; випуску серії видань «Культурне надбання України: проблеми, завдання, перспективи»; висвітленню заходів з реалізації Програми в аналітичних матеріалах закладів науки та освіти; висвітленню роботи архівів, музеїв, бібліотек з питань реалізації Державної програми засобами масової інформації; проведення постійно діючого «круглого стола» «Культурні цінності України: Втрати, шляхи повернення». Доповнення проекту Національної програми інформатизації України розділом інформатизації втрачених пам яток здійснювалося завдяки матеріально технічному забезпеченню Державної програми. В рамках технічного забезпечення необхідно було створити Державну інформаційну систему моніторингу втрачених культурних цінностей «Повернення», вивчити стан вітчизняних та зарубіжних баз даних і стандартів з проблем реституції культурних цінностей; розробити стандарти, паспорти, відповідно до яких інформація про переміщені культурні цінності накопичуватиметься та зберігатиметься в базах даних, а також порядку санкціонованого обміну інформацією між базами даних мережею Інтернет. Важливо зазначити, що за час своєї діяльності Національна комісія досягла значних результатів, які закріпив прийнятий 21 вересня 1999 р. Верховною Радою України Закон «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», що регулює відносини, пов язані з вивезенням, ввезенням та поверненням культурних цінностей, і спрямований на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва України у сфері культури [6]. Україна як активний учасник міжнародних відносин, зокрема, у питаннях повернення культурних цінностей, ратифікувала низку міжнародних документів, які сприяють налагодженню співпраці у цій сфері. Конвенція ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) від 1970 р. «Про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності», ратифікована Українською РСР, що досі чинна в Україні, винесла дану проблему на міжнародний рівень. З розпадом СРСР постало питання розподілу культурних цінностей за принципом їх походження. З ініціативи України 14 лютого 1992 року глави держав членів СНД підписали Угоду «Про повернення культурних цінностей державам їх походження» [10], а також ухвалили міждержавні угоди про співробітництво України з Росією, Білоруссю, Молдовою, Казахстаном, Німеччиною, США, Угорщиною, Польщею, Литвою, Грузією та ін. [2,с ]. Національна комісія, в свою чергу, підготувала проект постанови Кабінету Міністрів України «Про Типове положення про Українську частину двосторонньої Міжурядової комісії з питань реституції культурних цінностей» [19,с ]. Передбачалося створити Міжурядову комісію на підставі двосторонньої домовленості із зарубіжною країною заради організації роботи з виявлення й обліку культурних цінностей, які були вивезені до інших держав і підлягають поверненню. Результатами таких ініціатив стало створення та активна діяльність чотирьох двосторонніх міжурядових комісії: українсько російської, українсько німецької, українсько польської та українсько угорської. Видавнича діяльність Комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей представлена, передусім, публічними звітами про головні досягнення у роботі комісії, а також публікацією серійних видань. Перша серія видань комісії «Повернення культурних надбань України: проблеми, завдання, перспективи» налічує 13 випусків, в яких опубліковано матеріали нарад, конференцій, «круглих столів», семінарів, симпозіумів з питань повернення культурних цінностей. Друга серія видань «Доля культурних скарбів України під час Другої світової війни: архіви, бібліотеки, музеї». Третя серія видань «Повернуті імена» стала друкованим відображенням однойменної державної програми, мета якої висвітлювати життя і творчість відомих українських митців та науковців. Четверта серія «Повернення культурного надбання України: документи свідчать», в якій були опубліковані ґрунтовні праці Сергія Кота та Олексія Нестулі «Українські культурні цінності в Росії: Перша спроба повернення » [7], «Українські культурні

107 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 цінності в Росії: Археологічні колекції України» [20], каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові. У 2000 р. згідно постанови Кабінету Міністрів України Комісію було реорганізовано в Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон [16]. Ще через 11 років Державну службу ліквідували, а її повноваження перебрало на себе Міністерство культури України [17]. Таким чином, питання повернення в Україну культурних цінностей є одним із напрямів державної політики, що реалізовувався внаслідок діяльності Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей. За час свого існування ( рр.) Комісія провела велику за обсягом та значенням роботу з пошуку, виявлення, вивчення та повернення національної культурної спадщини, головним результатом якої стало повернення в Україну близько 200 тис. одиниць культурних цінностей завдяки двосторонньому співробітництву з країнами СНД, Балтії, Польщею, Чехією, Францією, Угорщиною, Великою Британію США та ін., а також і з представниками української діаспори. Серед повернених культурних цінностей слід виокремити колекції архівних документів, які викликали значний інтерес в наукових колах, оскільки є втіленням визначного історичного, культурного і особистого досвіду, а також джерелом заповнення «білих плям» в історії України та засобом самопізнання українського народу. Список використаних джерел 1. Grimsted Patricia Kennedy. The Fate of Ukrainian Cultural Treasures during World War II: The Plunder of Archives, Libraries, and Museums under the Third Reich // Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas Bd. 39, 1. P Акуленок В., Мельничук О. Міжнародне право охорони культурної спадщини // Український щорічник міжнародного права. К.: Видавничий дім «Промені», С Боряк Г.В. Проблеми переміщених архівів і спільної культурної спадщини України та Польщі: ініціативи українсько польської групи експертів з питань архівної спадщини // Вісник Державного комітету архівів України. Вип. 1(5). К., С Боряк Г.В. У рамках проекту «Доля українських культурних цінностей, вивезених з України під час Другої світової війни» // Архіви України С Державна програма «Культурні цінності України: Втрати. Шляхи повернення». К., с. 6. Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» Режим доступу: zakon2.rada.gov.ua/laws/show/ Кот С., Нестуля О. Українські культурні цінності в Росії. Перша спроба повернення К.: «Соборна Україна», с. 8. Культурні цінності України: Втрати. Шляхи повернення: Державна програма. К., с. 9. Лозицький В.С. Правові засади міжнародного співробітництва в галузі реституції архівних фондів і документів: історія, проблеми, перспективи // Архіви України С Осташкіна В.М. Проблема повернення культурних цінностей у взаємовідносинах України з країнами СНД // Сторінки історії: Збірник наукових праць Вип. 28. Режим доступу: portal/soc_gum/si/2009_28/ostashkina.pdf 11. Повернуто в Україну. К.: Танант, Вип c. 12. Повернуто в Україну. К.: РВА «Тріумф».: Вип c. 13. Постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. 732 «Про утворення Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей». Режим доступу: laws/show/ п 14. Постанова Кабінету Міністрів України від 18 червня 1993 р. 464 «Про затвердження Положення про Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей». Режим доступу: rada.gov.ua/laws/show/ п 15. Постанова Кабінету Міністрів України від 5 жовтня 1996 р «Про Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей». Режим доступу: 96 п 16. Постанова Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2000 р. 221 «Про утворення Державної служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон». Режим доступу: rada.gov.ua/laws/show/ п 17. Постанова Кабінету Міністрів України від 28 березня 2011 р. 346 «Про ліквідацію урядових органів». Режим доступу: п 18. Список культурних цінностей, повернутих в Україну у роках // Повернуто в Україну. К.: Танант, Вип. 1. С Українець Н.П. Проблема повернення в Україну культурних цінностей // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. К., Вип. 19. С Українські культурні цінності в Росії: Археологічні колекції України. Київ, с ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Федорук О. Повернення культурних цінностей в Україну збагачення культурно мистецької спадщини держави // Особисті книжкові колекції та особові фонди діячів української діаспори в бібліотеках та архівах України: Зб. матеріалів конференції. К., С Кулинич М.Ю. Деятельность Национальной комиссии по вопросам возращения в Украину культурных ценностей ( гг.) Рассматривается проблема сохранения и возвращения культурных ценностей сквозь призму деятельности специально созданного органа государственного управления по реализации государственных программ «Возвращенные имена» и «Культурные ценности Украины. Потери. Пути возвращения», а также осуществляется обзор возвращенных или переданных в Украину архивных коллекций зарубежной украиники. Ключевые слова: культурные ценности, зарубежная архивная украиника, архивные коллекции. Kulinich, M.Yu. The activities of the National Commission according to the return of cultural property to Ukraine ( ) This research is concerned the problem of preservation and recovery of cultural values in the light of the activity of the special government agency that was created to realize the national programs «The Returned names» and «Ukrainian cultural values. Losses. The path of return», and also being reviewed archival collections of archival ukrainika that was returned or transferred to Ukraine. Key words: cultural values, archival ukrainika, archival collections. УДК 930 Ніколаєць К.М. Рівень життя населення України у 90 х роках ХХ ст. Визначено основні фактори, що визначали рівень життя населення України впродовж 90 х років ХХ ст. Ключові слова: рівень життя, соціальний захист, соціальна стабільність, соціальна справедливість, майнове розшарування. Аналіз характеристик, що визначають рівень і якість життя населення здійснюється як за об єктивними (С.Айвазян, Р.Арон, У.Ростоу, Дж.Уеджер та інші), так і за суб єктивними (С.Маккол, Д.Рурк, К.Терюн) даними. Об єктивні оцінки базуються на аналізі статистичного матеріалу. Суб єктивні оцінки беруть за основу соціальне самопочуття населення, його емоційно оціночну реакцію на соціальні зміни і соціальний статус в суспільстві, позицію окремої людини, її задоволеність чи незадоволеність життям. Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Україну проголошено соціальною державою, в якій людина, її життя та здоров я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. З метою забезпечення підвищення життєвого рівня народу України Верховна Рада республіки прийняла 3 серпня 1990 p. Закон «Про економічну самостійність Української РСР», де визначалися зміст, мета і основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово бюджетної, кредитної та грошової системи. У жовтні 1991 р. Верховна Рада України розглянула «Основні напрями економічної політики в умовах незалежності». Тут проголошувалося, що розвиток галузей соціальної сфери (охорона здоров я, народна освіта, культура) здійснюватиметься на базі одночасного зростання обсягів фінансування цієї сфери за рахунок усіх джерел. Для задоволення найважливіших соціальних потреб членів суспільства в послугах планувалося розробити та впровадити у практику формування місцевих бюджетів фінансові нормативи, які мали створити умови для забезпечення населення гарантованим мінімумом споживання послуг невиробничої сфери. Планувалося повніше задоволення потреб населення у освіті та послугах культури. Наголошувалося, що незалежність України вимагала підвищення як освітнього й культурного потенціалу народу, так і структурних змін системи вищої освіти, що мали визначатися передусім зрушеннями в народногосподарській структурі. Однак боротьба за вплив на Україну з боку провідних західних країн та Російської Федерації і не виваженість так званих «ринкових реформ» сприяли поглибленню кри-

108 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 зових явищ у економіці України на початку 90 х років ХХ ст., що сприяло зниженню об єктивних показників рівня життя населення та поширення самоідентифікації громадян як бідних мешканців держави, які не мають впевненості у майбутньому. Боротьба за вплив на Україну пов язувалася із тим, що вона являла собою потенційного конкурента для Європи, США та Росії, які прагнули поглинути український ринок, її дешеві сировинні та інтелектуальні ресурси [18]. Варто підкреслити, що розпад СРСР був не лише наслідком політичних рішень керівників трьох радянських республік. Економічні та політичні колізії у відносинах центру та периферії стали істотним чинником дестабілізації ситуації ще в останні роки існування СРСР [11,с.59]. В останні роки існування, а тим більше після розпаду Радянського Союзу, уряди союзних республік, а пізніше незалежних держав турбувалися передусім про власні економічні, політичні та соціальні інтереси. Для здійснення економічних перетворень на ринкових засадах важливим було вирішити питання про розподіл активів колишнього СРСР та його боргів. У цій ситуації Російська Федерація змогла забезпечити прийняття вкрай вигідного для себе рішення про взяття на себе усіх зовнішніх боргів і активів СРСР, наголошуючи, що колишні радянські республіки могли б виграти від можливості прискореного отримання іноземних кредитів. Вигода полягала насамперед у тому, що обсяги активів значно перевищували розміри боргових зобов язань. Тому Україна до 1993 р. всіляко опиралася прийняттю такого рішення, але змушена була відступити насамперед під тиском залежності від енергоносіїв. Саме до 1993 р. ціна на нафту та газ, яку постачала Росія, дійшла до 100% світової. В Україні ж енегромісткість виробництва, не пристосованого до масштабної економії енергоносіїв, збільшилася щодо цього часу на 54% [9,с.73]. Вже 17 травня 1993 р. Рада Міністрів Російської Федерації видала постанову, що підтверджувала взяття Росією на себе зобов язань по обслуговуванню боргів СРСР з грудня 1991 р., а колишні радянські республіки починаючи з цієї дати поступалися їй частиною своїх активів [12,с.136]. Активи на 1 млрд. дол. США у твердій валюті, на які висловлювала претензії Україна та які належали українським підприємствам і фізичним особам повернуті не були [7,с.755]. Росія так і не надала Україні інформації про дійсний стан речей з активами СРСР [5]. У той же час російська сторона наголошувала на існуванні боргу у розмірі 5 млрд. дол. США з боку України [6]. Поруч із цим Україна була втягнута у здійснення «ринкових перетворень», націлених на обмеження її економічного, соціального та культурного потенціалу. Прискореними темпами відбувалося так зване «перекачування мізків» до провідних західних держав та Росії. Хоча більшість населення України із відновленням державності пов язувала надії на підвищення рівня життя, але відсутність чіткого плану розбудови держави, суперечки між її лідерами, нечіткість та непрозорість дій багатьох владних структур створили величезні перепони на шляху економічного відродження. Під тиском міжнародних фінансових організацій, впливом Російської Федерації Україна започаткувала шлях до вільної конкуренції за моделлю класичного капіталізму, яка відображається у ідеології неоконсервативної школи і визнає базову монетаристську економічну політику М.Фрідмена. Такий підхід передбачає скорочення соціальних витрат, що негативно позначається на об єктивних показниках рівня життя населення. В силу причина, названих вище, інфляція в 1991 році зросла до 2000%, а в 1993 році вже становила % і у 1994 році впала до 401%, хоча щорічний рівень був значно вищим 890%. Лише за 1993 рік оптові ціни зросли у 92,7 рази, а роздрібні у 63,9 разів. При цьому грошові доходи населення підвищилися лише у 26,5 разів [13,с.11]. В.Гетьман з цього приводу наголошував, що гіперінфляція була вигідною провладним структурам. Наголошуючи, що інфляція збагачує тих, хто бере у борг, він вказував, що основним боржником тривалий час залишалася держава в особі Мінфіну. Тому через високу інфляцію багатство поступово перекочовувало від приватних осіб через знецінення заощаджень, облігацій, грошових знаків до державної скарбниці. Цей прихований інфляційний податок призвів до злиднів майже 80% громадян [3,с.316]. В умовах поглиблення економічної кризи на початку 90 х років ХХ ст. соціальна політика держави здійснювалась за залишковим принципом, не мала цілісності, комплексного підходу, не існувало дійового контролю за її втіленням. Лише у грудні 1993 р. було ухвалено Концепцію соціального забезпечення населення України, у якій передбачалося, що соціальне забезпечення поширюється на громадян, які працюють ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 за наймом, членів їхніх сімей та непрацездатних осіб. На громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включно з підприємцями, особами зайнятими творчою діяльністю, членами кооперативів, фермерів, поширюються лише ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь. В році в Україні спостерігалася проблема затримки платежів. У деяких випадках затримки у виплаті заробітної плати сягали майже року, що призводило до зниження рівня життя населення, зростання кількості правопорушень, головною метою яких було незаконне отримання матеріальних благ. Особливого поширення набуло хабарництво. Під гаслом ринкових реформ відбувалося масове пограбування народу. І більше того внаслідок цих реформ була створена система виробничих відносин і механізм функціонування економіки, які не забезпечували її піднесення, вихід України в число передових, розвинених країн, а навпаки, перетворювали з відносно індустріально розвинутої країни на відсталу, та ще й з економікою сировинної спрямованості. Замість підвищення ефективності економіки відбулося її різке падіння, замість економічного зростання нечуваний спад виробництва, замість науково технічного розвитку руйнування високотехнологічного виробництва, швидкий знос і моральне старіння основних фондів, велика втрата першокласних фахівців і вчених [19,с.65]. Посилення кризових явищ у економіці України на початку 90 х років ХХ ст. сприяло зниженню об єктивних показників рівня життя населення та поширення самоідентифікації громадян як бідних мешканців держави, які не мають впевненості у майбутньому. У травні 1993 р. Міністерством праці на національній конференції «Соціальний захист населення України в умовах економічних реформ» було представлено «Концепцію соціального забезпечення населення України». У квітні 1993 р. її було переглянуто і схвалено Верховною Радою 21 грудня 1993 р. В 1996 році інфляційні процеси в Україні набули більш стабільного характеру. У червні липні індекс цін споживчого ринку становив всього 100,1%, у серпні 105,7% до попереднього місяця при 109,4% у січні. В серпні спостерігалося незначне зростання інфляції, але воно було викликано подальшою лібералізацією цін на платні послуги. Ціни на продовольчі товари за серпень знизилися на 1,7%, а на непродовольчі товари зросли лише на 0,8%. Індекс оптових цін за січень серпень становив 113,6%, що значно нижче за індекс цін споживчого ринку (132,2%). У ст. 46 Конституції України визначено, що рівень життя громадян не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, встановлений законом. З цією метою передбачене забезпечення соціальних виплат та власне визначення прожиткового мінімуму. Такий підхід до визначення рівня життя населення і, відповідно, здійснення соціальних виплат, заснований на об єктивних даних і не передбачав врахування соціального самопочуття населення. Негативний вплив на рівень життя населення справила фінансова криза 1998 р., результати якої у соціальній сфері відчувалися принаймні протягом двох років. У 2000 р. уперше після кількох років нарощування боргів держави заборгованість з заробітної плати в соціальній сфері почала скорочуватися за рік більше ніж на 50%. Станом на початок 2001 р. ця заборгованість становила 260 млн. грн., а протягом 2001 р. була скорочена майже на 250 млн. грн. При цьому слід зазначити, що заборгованість із заробітної плати була проблемою не тільки у сфері державних фінансів. Основна її частина припадала на підприємства недержавної форми власності 95%. Скорочення заборгованості з заробітної плати вдалося здійснити в умовах певного загального поліпшення стану бюджету, хоча воно і було досягнуто за рахунок доходів від приватизації [16]. У лютому 2000 р. Президент України у щорічному посланні до Верховної Ради «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на рр.» підкреслив необхідність істотного посилення соціальної спрямованості ринкових реформ. Наголошувалося, що соціальна переорієнтація економічної політики є не тактичним кроком, а головною метою реформування економіки. Одним із завдань соціальної політики називалося підвищення мінімального рівня трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму. Згідно з нормативом Всесвітньої організації охорони здоров я межею бідності є споживання на рівні 2100 ккал. В Україні наприкінці ХХ ст. відповідно до цього нормативу перебували за межею бідності майже половина громадян [10]. На рубежі

109 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск р. майже половина суспільства являла собою представників домогосподарств, у яких середньодушові доходи не перевищували розміру офіційно встановленого прожиткового мінімуму [1,с.183]. Соціологічні дослідження свідчать про зростання майнової нерівності в українському суспільстві, що пов язувалося із правлінням олігархічних кланів. Низький рівень довіри населення України до державних інститутів пояснювався згортанням сфери державних соціальних гарантій і відсутністю захисту людини праці [1,с.181]. Варто також вказати на різницю у оцінках рівня життя населенням різних регіонів України. Надмірна територіальна диференціація рівня життя гальмувала економічний і демографічний розвиток суспільства, перешкоджала модернізаційним національним проектам. Фактично місце проживання (тип поселення, а також регіон проживання) багато в чому задавав рамки життєвого самовизначення як можливості, так і обмежувачі. Протягом 90 х років ХХ ст. в Україні спостерігалося посилення диференціації у оцінках населенням свого рівня життя залежно від місця проживання. Чим крупніший тип поселення, тим вище оцінювали респонденти, які мешкали у ньому, своє матеріальне становище. Це пояснювалося тим, що саме у великих населених пунктах, особливо у столиці, відбувалося накопичення фінансових ресурсів, торговельного і людського капіталу. Тому у великих містах існували найбільші можливості самореалізації індивідів, що за інших обставин давали змогу досягати високих статусних позицій. На початку ХХІ ст. до найбіднішої групи за сукупним доходом на одного члена сім ї віднесли себе 18,6% киян, 41,5% мешканців великих міст, 55,5% малих міст і 68,3% селян, до групи із середнім рівнем доходів 38,3%, 44%, 30,9 і 26% відповідно, до групи із рівнем доходів вище середнього 43% киян, 14,5% і 13,6% мешканців великих і малих міст відповідно і 5,7% мешканців села. Нерозвинутість ринків капіталу, недостатність економічних стимулів та близькість до контролюючих структур місцевої влади обмежували бізнес активність у малих містах. Проживання у малих містах і особливо у сільській місцевості було одним із найбільших та сталих факторів ризику потрапляння до групи бідних. Причинами відносно низьких доходів на селі і відповідно високого рівня бідності сільського населення було хронічне безробіття, складна демографічна ситуація, низька оплата праці [2,с ]. У структурі виробництва і розподілу валового суспільного продукту (ВСП) та валового внутрішнього продукту (ВВП) оплата праці найманих працівників з 1990 до 1997 р. зменшилася відповідно на 3,8 і 5,7%, а нарахування на оплату праці до фондів соціального страхування за цей період зросли на 0,4 та 0,1%. Питома вага заробітної плати у структурі ВСП зменшилася з 17,6% у 1990 р. до 13,8% у 1997 р. Все це призвело до зниження реальних доходів населення за зазначений період більше ніж на 70%. На подальше зниження реальних доходів населення значно вплинув і перерозподіл витрат на житлово комунальні послуги між державою і населенням за рахунок коштів останнього. В результаті 15% сімей стали одержувати субсидії для оплати житлово комунальних послуг, а майже 30% не сплачували за них від чотирьох місяців і більше [8,с.21]. Відомо, що видатки з бюджету на соціально культурні заходи це інвестиції у людський капітал, який у подальшому позитивно вплине на економічний розвиток у формі кваліфікованої робочої сили, зменшення захворювань та інші чинники соціального змісту. За показниками рр. витрати зведеного бюджету на соціальний захист зросли у 13 разів. Загальні видатки на соціальний захист і соціальне забезпечення населення сягнули майже 1/5 бюджету. Проте система соціального захисту і соціального забезпечення і насамперед пільг і субсидій не надавала належної підтримки найнезахищенішим верствам населення відчувалася також недостатність фінансування багатьох соціальних проектів та неефективність контролю за витрачанням бюджетних коштів [4,с.4 5]. Зростання витрат бюджету на соціальні потреби із визначенням цілих категорій населення, які отримували різного роду пільги, призвело до поширення ідеї про необхідність запровадження адресної допомоги малозабезпеченим. Високі ставки пенсійних внесків породжували ухилення від їх сплати і «тонізації» економіки. В результаті бюджет солідарної пенсійної системи недоодержував коштів, що призводило до подальшої ескалації соціального тягаря. Розширювалася база оподаткування. В Україні це ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 виразилося у запровадженні пенсійних внесків на угоди з реалізації ювелірних виробів, купівлі продажу валюти, продажу автомобілів [15,с.105]. Аналіз даних про тенденцію пільгового оподаткування за рр. свідчить, що сума наданих пільг щорічно зростала. Зокрема у 2003 р. таких пільг було надано у 1,5 рази більше, аніж у 1998 р., та у 2,4 рази більше, ніж у 1997 р. [4,с.8]. У квітні 1999 було запроваджено адресну соціальну допомогу малозабезпеченим сім ям. Допомога призначалася, якщо середньомісячний сукупний дохід сім ї не перевищував величини сукупного доходу, що давав право на призначення соціальної допомоги сім ї. Наприкінці 1999 р. адресну соціальну допомогу малозабезпеченим сім ям одержували 7165 сімей (0,04% загальної чисельності сімей в Україні), призначено допомоги на суму крб. Певна річ, низький ступінь охоплення цією допомогою не давав можливості стверджувати, що цей вид допомоги надійно захищав людей з низькими доходами. Порівнюючи за ефективністю види соціальних допомог, варто зауважити, що наприкінці 90 х років ХХ ст. реально працювали на найменш захищених пенсіонерів лише дві програми цільова грошова допомога на прожиття та додаткова грошова допомога деяким категоріям пенсіонерів. За цими програмами у 1998 р. було виплачено соціальних допомог на суму понад 400 млн. грн., у 1999 р. близько 480 млн. грн. [14,с.30]. Варто зауважити, що в Україні нерідко траплялося так, що гроші, призначені для допомоги малозабезпеченим сім ям, отримували зовсім інші люди. Свого часу американський економіст А.Оукен зауважив, що «ми можемо переносити гроші від багатих до бідних лише у дірявому відрі» [17,с.397]. Загальна ефективність програм соціальної допомоги у більшості розвинутих країн і деяких країнах Східної Європи оцінюється в 30 50% [14,с.30]. Однією з найбільш масштабних проблем України стало поширення малозабезпеченості серед її населення. Відносно низькі доходи не дозволяли значній частині громадян бути споживачами дорогих товарів. Пригнічений стан, в якому перебували малозабезпечені громадяни, часто супроводжувався апатією, байдужістю до влаштування свого майбутнього, що ставало психологічним гальмом до оновлення знань і песимістичного ставлення до життя загалом. Малозабезпеченість чи взагалі відсутність коштів в умовах скорочених чи недостатніх державних програм підтримки безробітних і регулювання структурного безробіття примушувала людину погоджуватись з далекими від гідних умовами праці і її оплати. У такий спосіб за країною закріплювалося неконкурентоспроможне місце на глобальному ринку праці, яке приваблювало іноземних інвесторів через низьку вартість надлишкової висококваліфікованої робочої сили [1,с.183]. У свою чергу орієнтація підприємців на масштабне використання праці низькооплачуваних працівників сприяла формуванню занижених матеріальних потреб у суспільстві, з одного боку, а з іншого забезпечувала нагнітання соціальної напруженості в умовах, коли надвисокі статки частини суспільства виставлялися напоказ. Погіршення суб єктивних оцінок рівня життя у суспільстві також сприяло зменшенню його інноваційного потенціалу завдяки поширенню сумнівів у можливості підвищити власний соціальний статус завдяки участі у інноваційних проектах. Список використаних джерел 1. Арсеєнко А., Толстих Н. До питання щодо подолання соціальних бар єрів на шляху інноваційного розвитку економіки України / А.Арсеєнко, Н.Толстих // Українське суспільство : стан та динаміка змін: соціологічний моніторинг. К., С Бєлєнок О. Рівень життя в оцінках населення України (поселенські виміри) / О.Бєлєнок // Українське суспільство : стан та динаміка змін: соціологічний моніторинг. К., С Вадим Гетьман громадянин, фінансист, політик: меморіальне видання. К.: Оранта, с. 4. Василик О.Д., Василик Д.О. Бюджетні методи регулювання економічного і соціального розвитку / О.Д. Василик, Д.О. Василик // Вісник Київськ. Нац. ун ту. Серія: економіка С Гетьман В. Драма с разделением внешних долгов приближается к финишу / В.Гетьман // Киевские ведомости янв. 6. Гетьман В. Масол «під нуль» стриг Україну недаремно / В.Гетьман // Україна молода квіт. 7. История России: ХХ век. В 2 кн. Кн.2: М.: Астрель: АСТ, с. 8. Кір ян Т., Шаповал М. Концептуальні питання соціальної реформи / Т.Кір ян, М.Шаповал // Україна: аспекти праці С Кучма Л.Д. Вірю в український народ / Л.Д. Кучма. К., 2000.

110 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Лібанова Е. Бідність в Україні: діагноз поставлено будемо лікувати? / Е.Лібанова // Дзеркало тижня (337). 11. Национальная доктрина России: (проблемы и приоритеты). М.: Обозреватель, с. 12. Ослунд А. Россия: рождение рыночной экономики / А.Ослунд. М.: Республика, с. 13. Панасюк Б.Я. Формування державної системи економічного прогнозування і планування / Б.Я. Панасюк // Банківська справа С Романюк О., Кравченко Н. Система соціального захисту пенсіонерів: необхідність та напрями реформування / О.Романюк, Н.Кравченко // Україна: аспекти праці С Салюта Ю. Пенсійне забезпечення як напрямок соціалізації економіки України / Ю.Салюта // Вісник Академії екон. наук. України С Федосов В., Опарін В. Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями / В.Федосов, В.Опарін // Режим доступу: Фишер С. и др. Экономика / С.Фишер, Р.Дорибуш, Р.Шмалензи. М.: Дело, Цендровський В.А. Публіцистичні експромти. Монологи розсердженої людини. Диктатури долі. Діалоги / В.А. Цендровський. К.: Техніка, с. 19. Чухно А. Хозяйственный механизм и пути его совершенствования на современном этапе / А.Чухно // Экономика Украины С.65. Николаец Е.Н. Уровень жизни населения Украины в 90 х годах ХХ в. Определены основные факторы, которые определяли уровень жизни населения Украины в 90 х годах ХХ в. Ключевые слова: уровень жизни, социальная защита, социальная стабильность, социальная справедливость, имущественное расслоение. Nikolaets, K.М. The level of the life of population of Ukraine during 1990 s In the given article are certain basic factors, which determined the standard of living of population. Key words: standard of living of population, social defense, social stability, social justice, property stratification. УДК 94(477) «1991/2012»: Федоренко Я.А. Зародження фермерства в українському селі у процесі трансформації соціально економічного сектору на початку 1990 х років: історичний аспект Розглянуто становлення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності, що стала невід ємною частиною галузі сільського господарства на початку 1990 х років. Також аналізується законодавча база, яка юридично закріпила формування нового суспільного прошарку та описуються проблеми, які спіткали перших фермерів на теренах України. Ключові слова: фермерство, аграрне законодавство, ринкова економіка, суспільні трансформації, земельна реформа. Сучасні процеси глобалізації світового господарства не оминули й Україну, яка прагне приєднатись до світового товариства. Для цього нашій державі потрібно провести багато соціально економічних перетворень, серед яких важливе місце відводиться саме аграрному сектору, адже рівень його розвитку вказує на потенціал держави. Важливим напрямом соціально економічних перетворень в аграрному секторі після проголошення державної незалежності України було урізноманітнення організаційно правових форм господарювання серед яких важливе місце відводилося фермерству. Проте сьогодні ця форма аграрних формувань переживає не найкращі часи і вимагає розробки державним керівництвом нової програми дій. Уникнути багатьох помилок під час її розробки допоможе детальний аналіз становлення фермерства на початку історії вже незалежної України. Тому дана тема є цілком актуальна і потребує комплексного дослідження. Питання розвитку фермерства в сільському господарстві України завжди були в центрі уваги досліджень відомих вітчизняних науковців, серед яких П.Т. Саблук [1], М.В. Шульга, В.П. Душман, П.Ф. Кулинич, В.Ю. Юркевич [5]. Дані науковці зосереджували свою увагу саме на економічному аспекті становлення фермерства, лише побіжно приділяючи увагу історичним реаліям ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Окремо слід відзначити науковий доробок В.Нечитайла [7], який дослідив історію становлення фермерства як особливої форми ведення господарства на теренах нашої країни. Проте на сьогодні залишається мало дослідженим саме початковий етап становлення фермерства як соціального прошарку а це досить важливе питання, яке стосується зміни всієї соціальної інфраструктури нашої країни. Метою, а отже і цілями даної статті є дослідження історичного аспекту становлення фермерства як соціального прошарку в період трансформації соціально економічного сектору України, а також аналіз тих проблем та перешкод, які заважали розвиткові даної форми господарювання. На початку 1990 х років українське село зазнало масштабних трансформацій, які торкнулись його того укладу, що склався протягом всієї історії перебування нашої Батьківщини у складі Радянського Союзу. Науковій еліті кінця 1980 х років, котра займалася питаннями розвитку сільськогосподарського сектору, а також більшості дотичних до нього керівників та спеціалістів аграріїв на той момент вже стало зрозумілим, що даний сектор потребує якомога швидшого оновлення та реформування. Адже економічні показники (продуктивність праці, енергоємність, прибутковість одиниці продукції) свідчили, що діюча система господарювання стала неефективною і неминуче тягне Україну в економічну прірву за підрахунками директора ННУ «Інститут аграрної економіки» П.Саблука, котрий брав за основний критерій систему ведення господарства, за ефективністю економіки, наша країна поступалася провідним країнам світу приблизно у 5 разів [1,с.13]. На той час мало хто звертав увагу на економічні параметри господарювання, а пануюча система стимулювання виробництва та праці координувала свої зусилля на кількісні (валові) показники. Керівництвом практично підтримувалася витратна модель ведення господарських операцій. Варто відзначити, що в даний період перехід до ринкової економіки, характерної для більшості держав Європи та США, в Україні гальмувався, оскільки просто не існувало цілого набору визначальних для даного процесу чинників. По перше, країна потребувала проведення радикальних змін в системі управління сільським господарством. По друге, просто необхідно було зламати суспільну психологію радянського типу людей. І лише тоді, на основі нових економічних стереотипів, продукувати нові ідеї розвитку аграрного сектору. Першим кроком до реформування аграрного господарства та появи нових форм господарювання (у тому числі фермерської), став підписаний восени 1990 го року Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» [2] документ, який визнав рівноправними всі форми господарювання. Слід зазначити, що прийнятий документ мав багато слабких сторін, проте необхідно виділити його прогресивні на той час положення. Одне із них це визнання нагальної потреби відродження селянина як господаря землі та надання йому права самостійно вибирати форми власності та організації виробництва, а також партнерів. І хоча в Законі свідомо обминалося саме поняття «приватна власність», об єктивний процес зміни застарілих економічних структур ставав очевидним. До речі, даний документ увів до наукової термінології початку 1990 х років термін фермер та фермерське господарство. Із проголошенням незалежності, перед молодою українською державою, яка успадкувала від Радянського Союзу перманентну кризу в господарському секторі, виникло багато болючих економічних питань, які потребували негайного реагування. Одне із них досить наболіле глобальна трансформація економічної сфери (іншими словами переведення аграрного сектору на методи господарювання, що ґрунтуються на законах ринкової економіки). На думку авторитетних вчених аграрників: «Майбутнє України, темпи, надійність і ефективність становлення її державності величезною мірою визначаються саме тим, як реформуватимуться аграрні відносини загалом і як розвиватиметься сільське господарство зокрема» [3,c.97]. Саме в цей період відбулося і відродження фермерства, яке сягає своїм корінням ще у козацькі часи. 20 грудня 1991 року було прийнято Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» [4]. Він встановив правові умови і порядок одержання земельних ділянок для створення фермерських господарств, започаткувавши юридичну

111 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 можливість їх виникнення вже на перших етапах проведення радикальної земельної реформи [5,с.3]. Відповідно до існуючого законодавства, фермерське господарство вважалося підприємницькою структурою, створеною добровільно громадянами України, метою діяльності якої було одержання прибутку чи іншої вигоди та оголошувалося юридичною особою з усіма правами й обов язками. Фермерські господарства початку 1990 х років стали першим реальним втіленням свободи аграрної підприємницької діяльності в Україні. Адже правові засади фермерства були діаметрально протилежними до принципів діяльності колгоспів і радгоспів, що десятки років займали монопольне становище у сфері сільськогосподарського виробництва Радянського Союзу. Закон визначив такі основні принципи, що характеризують фермерську форму господарювання: як добровільність створення, вибору господарських партнерів і форм взаємодії з ними; надання селянинові землі у приватну власність, у довічне володіння або оренду; право власності на засоби виробництва; повна самостійність у визначенні структури виробництва і реалізації продукції; економічна підтримка держави; економічна відповідальність за результати господарської діяльності. Для ведення фермерського господарства селянам, згідно із Законом, надавались у довічне успадкування, володіння і приватну власність земельні ділянки, розмір яких не повинен був перевищувати 50 гектарів сільськогосподарських угідь і 100 гектарів усіх земель. Причому право приватної власності на цю землю могло бути реалізованим після 6 років володіння нею. Рішення про надання земель громадянам для ведення фермерського господарства або про відмову у наділенні землі приймали відповідні Ради, в адміністративному підпорядкуванні яких був район. Таким чином, Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» гарантував певні умови для подолання відчуження селянина від засобів виробництва та сприяв поступовому становленню його як господаря та рівноправного виробника сільськогосподарської продукції. Водночас даний документ мав і багато слабких сторін: так, проголошуючи право власності селянина на землю, Закон не фіксував права на її продаж, без чого право власності втрачало сенс, а селянин позбувався можливості бути рівноправним суб єктом ринкових відносин. Крім того, в малих сім ях, найпоширеніших у селі, земельну ділянку часто було нікому успадковувати через відсутність спадкоємців або їх небажання господарювати. Тому право фермера на передачу володіння земельною ділянкою здебільшого залишалось нереалізованим. До того ж Закон зовсім не впорядкував відносини між місцевим керівництвом і фермером. Так, місцеві Ради, яким надавалося право виділяти селянам землю або відмовляти їм у цьому, не могли виконувати цю функцію безсторонньо, оскільки економічно залежали від керівників державних і колективних сільськогосподарських підприємств. Можна погодитись із В.Нечитайлом, який стверджував, що здійснювати реформу було доручено тим, проти кого вона спрямовувалась [6,с.130]. Проте все ж незважаючи на недосконалість даного документу, його прийняття прискорило процес становлення фермерських господарств. Так, якщо 1989 року в Україні було зареєстровано лише 4 такі господарства зазначеного вище типу [7,c.203], то на початок 1992 р. їх уже було понад 2 тис., а у 1993 р. близько 27 тис. [8]. Найбільшого поширення в цей час фермерство набуло у Західному регіоні. Це було зумовлено багатоукладністю сільського населення, хутірським розселенням, збільшенням розмірів присадибних ділянок та низкою інших чинників. Так одним із найперших фермерів, який обробляв у 1990 році 410 га ріллі був тернопільчанин Іван Гусар агроном за фахом, засновник успішного і сьогодні фермерського господарства «Айова» [9]. Тогочасні фермерські господарства були різними за формою. Так, за використанням праці вони поділялися на сімейні (власники яких разом із своїми сім ями займалися господарською діяльністю та вкладали необхідні засоби і виконували всі виробничі операції) й ті, що використовували найману працю, за ринковою орієнтацією на комерційні й споживчо комерційні; за джерелом доходів на господарства з повною і господарства з частковою зайнятістю [10]. Переважну більшість (понад 90%) становили сімейні фермерські господарства. Наприклад, у Вінницькій області у Крижопільському районі перший, хто створив фермерське господарство сімейного типу був А.А. Флора, який незважаючи на можливість взяти більш родючішу землю, оселився на непридатній для обробітку території, збудував будинок і почав вести господарство. Згодом до нього приєднались дружина і діти. Слід зазначити, що на сьогодні фермерське господарство сім ї Флора охоплює понад 600 га землі і є надзвичайно прибутковим [11]. Згодом було створено фермерські господарства сімей Махибород, Андроніків, Піхновських, Русіних, Вдовиченків, Лебедів, Копайгородських, Сидорових, Прилуцьких, Мартинюків, Мух, Корчових, Ткачів, Сандуляків, Задвірніх, Гонзів, Шпеників, Заноз, Борисенків. Водночас слід зазначити, що життя тогочасних фермерів було зовсім не безхмарним, а сповненим перешкод і проблем. По перше, у свідомості великої кількості сільського населення продовжували панувати ще міцно вкорінені пережитки радянської ідеології. Тому і не дивно, що найменша спроба протистояння общинно колгоспним традиціям досить негативно і навіть вороже сприймалася багатьма сільськими жителями. Яскравим прикладом можуть служити події на Вінниччині. У 1990 році головний інженер Юрій Владиславович Гжебінський, головний агроном Валерій Іванович Галатін, агрономи по захисту рослин Петро Васильович Русін і Володимир Васильович Василишен захотіли створити фермерські господарства. Керівництво виділило їм наділи із земель запасу біля села Павлівка Крижопільського району. Проте місцеві селяни вийшли на поле, із вилами і сказали, що спалять поле, якщо його останні засіють. Землю фермерам погодилася надати сусідня Голубецька сільська рада. І саме на її території були створені успішні і на даний час фермерські господарства [11]. Справжню, але завуальовану війну розпочали із фермерами чиновники агропромислового комплексу, керівники колгоспів і радгоспів. Згадані вище особи робили все для того, щоб новий господарський уклад дискредитувати і знищити в зародку. Так, згідно з «Технічною документацією по інвентаризації земель», надісланою в області Держкомземом, до земель запасу, з яких виділялися наділи громадянам для організації фермерських господарств, входили землі, «надані для сільськогосподарського виробництва і не використані для цих цілей». Здебільшого це були пустирі, мочариська, де нічого не родило, і тому колгоспи там нічого не сіяли, землі із найгіршою родючістю, тощо. Ось такі «рівноправні» умови господарювання створювали фермерам агропромівські чиновники [7,c.307]. Чимало прикладів протистояння місцевої влади новим формам господарювання можна навести. В багатьох селах у практику ввійшов ефективний спосіб нівелювання фермерства як такого: замість повноцінних конкурентів колгоспно радгоспної системи ферм з наділами землі 50 і більше гектарів створювали «псевдофермерські» господарства з наділами 2,0 3,5 га. Здійснювалося це за ініціативою голови обласної ради колгоспів І.Кочерги на землях запасу, що фактично стали базою для розширення присадибних ділянок. На Вінниччині, у Крижопільському районі Махибороді Григорію Карповичу було наділено поле біля сироробного заводу непридатне для сівби сільгоспкультур. І Лише після того як Григорій Карпович провів осушення мочарів, довівши землю до стану родючої на ній стало можливо займатися фермерським господарством [11]. Фермерство новий тип організації господарства, який відродився в Україні на початку 1990 х років. Саме фермери стали тими гвинтиками, які були необхідними для закріплення цілої системи масштабних трансформацій соціально економічного сектору нашої держави під час спроби перевести її на основи ведення ринкової економіки. Не дивлячись на багато перешкод (застаріла радянська ідеологія, перепони місцевого керівництва) ця форма ведення агарного господарства змогла закріпитись у нашій країні. На жаль, фермерство увесь час відчуває брак уваги державного керівництва до своїх проблем, а їх залишилося в умовах затяжної економічної кризи ще досить велика кількість. Список використаних джерел 1. Саблук П.Т. Аграрна реформа: стан і напрями розвитку [Текст] / П.Т. Саблук // Вісник аграрної науки С Закон Української РСР «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві // Радянська Україна жовтня. 3. Онищенко О., Трегабчук В., Юрчишин В. Аграрні перетворення: здобутки і втрати [Текст] / О.Онищенко, В.Трегабчук, В.Юрчишин // Віче С Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від р. // ВВР, 1992 р., 14, ст. 186.

112 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Фермерське господарство: правові засади створення, функціонування та припинення: [навч. практ. посібн. / за ред. М.В. Шульги] / М.В. Шульга, В.П. Душман, П.Ф. Кулинич, В.Ю. Юркевич. Х.: ТОВ «Одіссей», с. 6. Нечитайло В. Три аграрні реформи в Україні, або селянство як об єкт політики [Текст] / В.В. Нечитайло // Нова Влада: Збірник аналітичних матеріалів. К.: Факт, Т.2(4) C Нечитайло В.В. Селянське господарство фермерського типу в Україні: історія і сучасність [Текст] / В.В. Нечитайло. Кам янець Подільський: Аксіома, с. 8. Шевчук О. Фермери звітують, Мінстат аналізує // Наш час травня. 9. Бути першим не лише почесно, але й складно [Електронний ресурс] // Режим доступу: com.ua/plants/256 buti pershim ne lishe pochesno ale y skladno. html 10. Тенденції економічного розвитку фермерських господарств [Електронний ресурс] // Режим доступу: 95/doc 11. Володимир Кубаль: «Буде фермер буде село. Буде село буде Україна [Електронний ресурс] // Режим доступу: /1372.html 12 Федоренко Я.А. Рождение фермерства в украинском селе в процессе трансформации социально экономического сектора в начале 1990 х годов: исторической аспект Рассмотрен процесс становления фермерского хозяйства как формы предпринимательской деятельности, которая стала необходимой частью сельского хозяйства в начале 1990 х годов. Также делается анализ законодательной базы, которая юридически закрепила формирование нового социального класса и описываются те проблемы, которые были характерными для фермерства Украины. Ключевые слова: фермерство, аграрное законодательство, рыночная экономика, социальная трансформация, земельная реформа. Fedorenko, Y.A. Dawn of farm business in Ukrainian village in the process of transformation of social and economic sector in the beginning of 1990 s: historical aspect The article deals with the dawn of farm business as a form of business that has become an integral part of agriculture in the beginning of 1990 s. Legislation that codifi ed legally formation of new social layer is analyzed and problems of the fi rst farmers in Ukraine are described. Key words: farm business, agricultural legislation, market based economy, social transformations, land reform. УДК 94(477) Правове регулювання у галузі охорони культурної спадщини України Худолей О.С. Розглядаються проблеми правового регулювання в галузі охорони культурної спадщини України. Ключові слова: пам ятки, охорона, збереження, відновлення, дослідження. На початку ХХІ ст., й особливо після ухвалення основного регулюючого закону в пам яткоохоронній галузі України ЗУ «Про охорону культурної спадщини», знову пожвавилося обговорення пріоритетів збереження та охорони пам яток в Україні. Окремі аспекти окресленої теми знаходили висвітлення в публікаціях таких дослідників, як В.Акуленко [1], В.Вечерський [2], В.Горбик [3], Г.Денисенко [3], С.Заремба [6]. Метою даної статті є спроба висвітлення проблем українського законодавства, щодо охорони культурної спадщини України. Так В.Акуленко відзначав, що «Україні, яка визнала верховенство міжнародного права над внутрішнім, доцільно внести відповідні корективи до законодавства про порядок встановлення і зняття монументів, які мають бути гармонійним аспектом в історико архітектурному середовищі, а не суверенним ідеологічним гранітним домінантом». Здійснення ідеологічної конверсії монументальної пропаганди вчений пропонував зробити задля «деполітизації і ренесансу українського мистецтва і культури, необхідно для утвердження незалежності держави» [1,с ]. На думку дослідника, українцям варто було б запозичити розумний досвід із законодавчої практики Франції щодо вирішення фінансових і організаційних проблем збереження культурної спадщини, де «пам ятки минулого, порівняно з нашими, перебувають у зразковому стані». Там, як зазначає В.Акуленко, «держава взяла курс на заохочення промислового меценатства, тобто на залучення до реставрації пам яток культури капіталів великих фірм, яким це також вигідно (податкові пільги, реклама, престиж)» [1,с.337] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Акцентуючи увагу на проблемах відомчого характеру, створення центральних і регіональних органів збереження та охорони пам яток, учений окремо зупиняється на церковних пам ятках. Він справедливо відзначає, що Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», відновивши історичну справедливість щодо репресованої церкви, надав їй статус юридичної особи й повернув тотально секуляризовані жовтнем 1917 року собори, костели, синагоги й мечеті, над якими понад сім десятиліть глумився і які нівечив войовничий атеїзм, що цим самим «по суті відкрито шлях до врятування багатьох пам яток архітектури, адже щоб від реставрувати їх, держава в сучасних кризових умовах не має ні коштів, ні можливостей» [1,с.338]. Однак, те, що релігійним організаціям надано право засновувати для цього реставраційно будівельні підприємства, В.Акуленко пропонує оцінювати зважено. «За досить песимістичними прогнозами фахівців, пише він, невдовзі більшість переданих церкві культових споруд у разі нефахової реставрації будуть зіпсовані, особливо це стосується давнього малярства». На думку вченого, «принцип законності вкотре дає збої і збереження пам яток лишається на тому самому низькому рівні до чергового емоційного сплеску протесту громадськості». У цьому контексті В.Акуленко слушно актуалізує потребу встановлення дієвого і «творчого» контакту між органами охорони пам яток, релігійними організаціями й реставраційними установами. В цьому він вбачає гармонію релігійного і світського аспектів відновлення й збереження історико художньої цінності пам яток, їхньої краси [1,с.340]. Унаслідок більш як десяти років дискусії про потребу єдиного державного органу в українській пам яткоохоронній справі в березні 2002 р. постановою Кабінету Міністрів України було, зрештою, створено центральний урядовий орган, який зосередив у своїх руках охорону нерухомих пам яток України. Офіційно він має назву «Державна служба охорони культурної спадщини» (яка з 2006 р. має назву «Державна служба з питань національної культурної спадщини»), входить до складу Мінкультури і мистецтв України (нині Міністерство освіти і науки культури та туризму України) й фінансується за його рахунок. У межах компетенції цієї служби знаходяться розробка та подання на погодження з Міністерство освіти і науки культури та туризму України проектів державних програм охорони культурної спадщини, ведення Державного реєстру нерухомих пам яток України, виявлення, дослідження та документування об єктів культурної спадщини, ведення списків цих об єктів, підготовка пропозицій щодо вилучення пам яток із Державного реєстру нерухомих пам яток України, забезпечення підготовки подання Кабінету Міністрів України пропозицій щодо занесення у зазначений реєстр пам яток національного значення, обґрунтування пропозицій про знесення, зміну та переміщення (перенесення) пам яток тощо [10]. Так, В.Горбик і Г.Денисенко переконані, що «Сучасний підхід до збереження й використання культурних цінностей неможливий без організаційних і структурних змін, без удосконалення системи державного управління пам яткоохоронною справою» [3,с.139]. Цілком очевидно, що теоретичною (як власне і практичною) проблемою номер один у цій площині є інтенсивний обмін думками працівників державних установ у галузі збереження та охорони нерухомих пам яток в Україні, а також представників громадських та наукових організацій, які безпосередньо, на професійному рівні, займаються цими питаннями. Надзвичайно цікавими у цій площині є думки В.Вечерського. У контексті вивчення сучасного стану державного забезпечення збереження та охорони архітектурної спадщини України дослідник пропонує широку серію роздумів стосовно того, чому він є таким, і власне яким може бути цей стан у державотворчій перспективі. На початку роботи «Втрачені об єкти архітектурної спадщини України» (2002 р.) В.Вечерський згадує теорію львівського мистецтвознавця Андрія Дороша, висловлену ще 1982 р. Згідно з нею втрати культурної та мистецької спадщини мають бути визнані як такі, що є неодмінною передумовою поступу людства, бо інакше воно просто «задихнулося б» під масою накопичених минулих цінностей. В.Вечерський виправдовує позицію А.Дороша загальнополітичним кліматом епохи «пізнього застою» [2,с.9]. Однак, сьогодні така позиція держави і громади навряд чи буде адекватною ситуації. У грудні 2004 р. (також у квітні 2007 р.) було прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини». У ньому простежується тенденція до вдосконалення правничих норм щодо збереження та охорони нерухомих

113 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 пам яток України, закладених базовим законом у 2000 р. Зміни, щоправда, стосуються введення в юридичну термінологію таких понять, як «дослідження» та «пристосування» культурної спадщини, деякого розширення видової класифікації об єктів культурної спадщини [9,с.72], уточнень, але не змінюють основної парадигми пам яткоохоронної справи в Україні, затвердженої у 2000 р. й провадженої після того. Невід ємною складовою законодавчого забезпечення національної пам яткоохоронної справи є також створення і підведення юридичної бази під державні програми зі збереження, охорони, використання та дослідження пам яток культурної спадщини. Упродовж другої половин 1990 х рр. на початку ХХІ ст. в Україні діяло декілька таких урядових програм, що сприяли розвитку охорони та реставрації нерухомих пам яток. Принагідно зазначимо, що тенденції ринку останніх років дають підстави стверджувати, що культурна спадщина України може служити не останнім джерелом поповнення бюджету (в тому числі необхідного для реставрації пам яток), адже екскурсійно туристична справа за цей час помітно комерціалізувалася. Належна підтримка з боку держави може принести чималу користь на шляху до визнання культурної спадщини України однією з найприбутковіших. У підсумку відзначимо: за роки незалежності сталися відчутні зміни в законодавстві України щодо охорони культурної спадщини. Докорінно змінилися вся парадигма законодавця у галузі збереження та охорони нерухомих пам яток. Однак, не бракує і проблем, які пов язані насамперед із відомчими розмежуваннями, а також конкретними механізмами реалізації положень законодавства про збереження, охорону та використання пам яток культурної спадщини України. Втім зміни неможливі без проблем, адже саме вони їх підживлюють, стимулюють до теоретичного та практичного вдосконалення, у тім числі на законодавчому рівні, в різних інституціях і відомствах. Список використаних джерел 1. Акуленко В. На перехресті закону і совісті: нариси, памфлети, спогади. К.: Українська енциклопедія, с. 2. Вечерський В. Виникнення і розвиток міжнародної охорони культурних цінностей // Праці центру пам яткознавства. Вип. 6. / Центр пам яткознавства НАН України та УТОПІК. К., С / Вечерський В. Від редактора Державного реєстру національного культурного надбання // Пам ятки України С Горбик В., Денисенко Г. Проблеми дослідження і збереження пам яток історії та культури в Україні // Український історичний журнал С / Горбик В., Денисенко Г. Проблеми дослідження і збереження пам яток історії та культури в Україні // Український історичний журнал С Дулов О. Пам яткознавство як наука // Пам ятки України Ч.1 6. С , Дьомін М. Першочергові заходи для виявлення та охорони нерухомих пам яток культурної спадщини // Вісник Українського товариства охорони пам яток історії та культури С Заремба С. Нариси з історії українського пам яткознавства. К.: Аранта, с. 7. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: проблеми самоорганізації. К.: Промінь, Т с. 8. Постанова Кабінету Міністрів України «Про утворення Державної служби охорони культурної спадщини» // Офіційний вісник України С Постанова Верховної Ради України від 4 березня 2004 р. «Про інформацію Кабінету Міністрів України про стан збереження об єктів соціально культурного призначення в процесі приватизації та цільового їх використання у післяприватизаційний період» // Голос України квітня. С Прибєга Л. До питання термінологічних визначень у пам яткоохоронній методиці // Праці центру пам яткознавства. Вип. 5. / Центр пам яткознавства НАН України та УТОПІК. К., С / Прибєга Л. Територіальна охорона об єктів культурної спадщини // Праці центру пам яткознавства. Вип. 6. / Центр пам яткознавства НАН України та УТОПІК. К., С Худолей О.С. Правовое регулирование в сфере защиты культурного наследия Украины Рассматриваются проблемы правового регулирования в области защиты культурного наследия Украины. Ключевые слова: памятки, защита, сохранение, восстановление, исследование. Khudolei, O.S. Legal regulation in the field of cultural heritage of Ukraine The articie is devoted changes which happened in the industry of research Ukraine. Key words: immobile sights, protection, renewal, restoration, research ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК Панки: ](477) Онищук С.В. Особливості харчування представників субкультури панків (на матеріалах польових досліджень) Розглядається практика вегетаріанського харчування, як одна із ключових рис субкультури панків. Пояснюється її ідейне підґрунтя, досліджуються особливості вегетаріанської кухні київських панків. Ключові слова: субкультура, панк, вегетаріанство, кулінарія. Зарубіжна та вітчизняна етнологія останнім часом більше уваги приділяють дослідженню молодіжних субкультур. Належність людини до тієї чи іншої субкультури впливає на її світогляд, зовнішність і, навіть, повсякденний побут, одним із аспектів якого є кулінарія. Досліджуючи субкультуру панків в Україні автором було виявлено значні відмінності не лише в суто зовнішніх та поведінкових рисах, але й у побутовій сфері, насамперед, в системі харчування. Оскільки вегетаріанська кухня може варіюватися в країнах з різними кулінарними традиціями, автор вирішив глибше дослідити вегетаріанство панків Києва, його особливості на сучасному етапі. На сьогоднішній день субкультура панків стала предметом досліджень культурологів [1;2], соціологів [3], педагогів [4;5]. Опубліковано багато праць та статей, присвячених історії та різним аспектам діяльності представників цієї субкультури, однак особливості харчування панків досі не були досліджені. Інформацію про поширення серед представників субкультури панків вегетаріанства ми знаходимо у роботі К. О Хари, де він розглядав передумови виникнення цього явища в субкультурі та детально виклав його ідейне підґрунтя [6,с ]. Також, вегетаріанство серед панків розглянуто О.Аксютіною. Автор знайомить із ідеями захисту тварин та навколишнього середовища серед панків Росії, з методами їх поширення та прояву [7,с , ]. Субкультура панків у цілому ще не була предметом етнологічного дослідження, зокрема, такий аспект повсякденного життя її представників, як харчування. Автором були поставленні наступні завдання: по перше, з ясувати причини, теоретичні засади переходу представників субкультури панків Києва на вегетаріанське харчування; по друге, виділити основні групи продуктів, які входять до раціону панків, і, по третє, з ясувати які саме страви з вегетаріанської кухні прийнято готувати і які притаманні саме представникам субкультури. Автор спирався, здебільшого, на матеріали, отримані ним під час польових досліджень у Києві, під час яких були використані методи спостереження та інтерв ю. Всі опитані нами респонденти були вегетаріанцями чи ваганами (від англ. Veganism, веганізм суворе вегетаріанство, яке цілком виключає з раціону харчування і побуту продукти тваринного походження, оскільки їх неможливо отримати без експлуатації та вбивства тварин). Ідеї вегетаріанства серед панків прийшли до нас з за кордону, де на початку 1990 х рр. поширювалися ідеї охорони природи. Представники субкультури панків в країнах Європі та Сполучених Штатах Америки почали вбачати нищення довкілля, передусім, прагненням до економічної наживи компаній, які наносять збиток навколишньому середовищу. Багато панків у Європі та США є активістами чи прихильниками багатьох природоохоронних організацій (Earth First! Земля перш за все! Greenpeace, ALF (Animal Liberation Front) Фронт звільнення тварин тощо [6,с ;7,с ]. На сьогоднішній день значного поширення серед панків Заходу набули ідеї захисту тварин і боротьби за їх права. Це призвело в свою чергу до появи в субкультурі вегетаріанства. Панки вегетаріанці розглядають ставлення людини до тварин, як одну існуючих форм пригноблення. На їхню думку, веганізм це спосіб на 100 відсотків утриматись від продуктів і речей, вироблених внаслідок жорстокого поводження людини з тваринами [6,с.171]. Ідея боротьби за захист тварин поширилась і серед українських панків. Проте вищенаведені світоглядні «тенденції» панків Заходу не одразу стали відомі представникам цієї субкультури в Україні. Як зазначали респонденти, їх захоплення панком почалося з музики: «потім вже почали всі вкладати в це більше сенсу і справді замислюватися

114 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 над, як би ідейною складовою панку» [8], «все починалося з музики, концертів та тусовок, з панком ми асоціювали тільки слово бунт, лише згодом, найдопитливіші в тусовці почали цікавитися різними там ідеями і поширювати їх у маси» [9]. Сьогодні ідея боротьби за захист тварин стала однією з ключових серед представників субкультури панків Києва. Абсолютна більшість людей, залучених до субкультури, перейшла на вегетаріанське харчування. Серед них є люди, які є прихильниками веганізму, який передбачає відмову не лише від м яса тварин чи риби, а також від всіх продуктів тваринного походження як таких, що отримані внаслідок експлуатації тварин. Слід зазначити, що серед членів субкультури панків у Києві не існує усталених заборон конкретних харчових продуктів. Кожний представник субкультури, який дотримується вегетаріанського або веганського харчування, має свій власний «набір заборонених» продуктів. Табуйовні продукти представники субкультури називають «не етичними», відповідно продукти, які відповідають їхнім вимогам називають «етичними»: «ну не етичний це коли за допомогою, ну при виготовленні цих продуктів використовуються тварини тобто [тварини авт.] постраждали від цього, скажімо так», «це як питання кашерності та не кашерності, тільки в інакшому розумінні» [10]. Згідно спостережень автора ваганами є люди, які давно залучені до субкультури і мають чималий авторитет, здебільшого це «еліта» субкультури. В першу чергу наведемо перелік «табуйованих» продуктів харчування київських панків. Це м ясо молочні продукти, риба (бувають винятки), яйця, мед та інші продукти тваринного походження, наприклад желатин. Деякі вагани не вживають чай, каву з тих міркувань, що компанії виробники цих продуктів утискають права працівників, які працюють на кавових чи чайних плантаціях. Це веде за собою не лише відмову від безпосереднього вживання вищеназваних продуктів, а й від будь яких продуктів, до складу яких вони входять, або продуктів до складу яких входять харчові домішки тваринного походження (пепсин, лецитин тощо): «всілякі добавки там желатін всякі там «Є», ну не вживаємо продукти з ними воно ж теж тіпа тваринні» [11]. Весь раціон харчування панків вегетаріанців складається з рослинних продуктів: каші, овочей, бобових, фруктів, як свіжих так і сушених, зернових, горіхів, грибів тощо. Поживні речовини, які людина отримує з м яса, вегетаріанці та вагани отримують з бобових рослин. Найпоширенішими видами бобових серед представників субкультури панків у Києві є соя, квасоля, горох, чечевиця та нут (східний різновид гороху). Через відмову від м ясо молочних і часто рибних продуктів та яєць, у панків виникла потреба урізноманітнити страви рослинного походження. Вегетаріанці та вагани часто споживають страви, виготовлені на основі сої. Це, в першу чергу, «соєве м ясо», ковбаси, сосиски, сир тофу, соєве молоко, майонез тощо. Популярним серед представників субкультури є сейтан продукт, виготовлений з пшеничного борошна, яке використовується як замінник м яса: «зараз стільки вже всяких замінників м яса, які на смак нічим не поступаються йому все що завгодно там м ясо соєве, гуляш соєвий, навіть молоко є, але воно дороге» [9]. Як зауважили респонденти, через недостатньо налагоджене виробництво і продаж вегетаріанських продуктів в Україні у рр. раціон представників субкультури був досить одноманітним: «тоді часто веганські продукти замовляли з за кордону, щоб просто спробувати якими можуть бути на смак веганський йогурт чи там ще щось» [12]. Багато продуктів купляли у відділах діабетичного харчування. Представники субкультури дуже ретельно підходять до вибору продуктів у магазинах «доводиться, іноді по пів години проводити у супермаркеті, щоб попрочитувати всякі там інгредієнти на етикетках і обрати потрібний тобі продукт» [10]. Поступово панки «вивчили» продукти, які пропонують українські магазини, і вже знають достеменно продукти яких виробників їм підходять. На сьогоднішній день в Києві існує більш менш розгалужена мережа магазинів, в яких продаються вегетаріанські продукти. Це, в першу чергу, мережа магазинів «Еко лавка», які розташовані найчастіше у кіосках, а також у спеціальних крамницях, в яких продаються продукти східної кухні. Як зазначають респонденти, у київських супермаркетах також з явилися специфічні продукти харчування, які підходять вегетаріанцям та ваганам, такі як соєве молоко, сир, іноді соєві ковбаси тощо. До раціону харчування панків Києва входить багато страв традиційної української кухні, такі як борщ, зелений борщ, круп яні супи, деруни, голубці, млинці тощо ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Готують ці страви за традиційною, проте дещо видозміненою рецептурою. При приготуванні перших страв не використовують м ясний бульйон, наприклад, при приготуванні борщу замість м яса кладуть гриби, а відварені яйця у зеленому борщі замінюють нарізаним соєвим сиром тофу: «ніякої необхідності у м ясі немає, нам, наприклад готують ті ж самі супи з грибів замість м яса» [8], «в основному якщо суп, борщ то бульйон без м яса, можна грибний там чи сою додати, ось, ще з тофу смачно» [13]. Різноманітними є другі страви. Згідно відповідей респондентів до раціону харчування представників субкультури входить велике різноманіття каш. Вживають рисову кашу, гречану, манну, вівсяну, а також такі, які на сьогоднішній день не користуються популярністю серед міського населення, наприклад, ячмінну, пшеничну, гарбузяну та кукурудзяну, часто готують куліш. Важливу роль у раціоні представників субкультури панків відіграють овочі. Їх тушкують, запікають, відварюють, виготовляють з них салати. Овочеві рагу та салати часто відіграють роль основної страви, до якої додається гарнір каші, картопля чи деякі види макаронних виробів, що не містять яєць та тваринних жирів. Основною стравою також виступають бобові. Квасолю, горох, чечевицю тушкують або відварюють. Великої популярності серед представників субкультури набув східний різновид гороху нут. З нього роблять переважно невеличкі котлети «фалафель» (страва арабської кухні), часто замість нута використовують звичайний горох чи, іноді, квасолю: «ой, ну фалафєль це класика, це напевно перше тут [в субкультурі авт.] почали їсти після відмови від м яса» [14]. Притаманним саме вегетаріанській кухні є використання в їжу соєвого м яса, яке виробляється шляхом обробки соєвого борошна. Соєве м ясо купують у вигляді сухого фаршу, пластівців чи «гуляшу». Це продукт відносно швидкого приготування. Перед приготуванням соєве м ясо замочують у воді, часто маринують спеціями чи майонезом. Готують цей продукт по різному смажать, тушкують, додають до овочевих рагу, супів, салатів. Соєвий гуляш часто використовують для приготування шашликів. Аналогом соєвого м яса виступає сейтан продукт, виготовлений з пшеничного борошна. Проте, як зазначали респонденти, цей продукт набагато рідше використовується ними у приготуванні їжі, через те, що він рідко буває у продажу та є відносно дорогим продуктом. Як зазначили респонденти, можливо виготовляти сейтан у домашніх умовах, однак це складний процес. Сейтан використовується як замінник м яса в усіх стравах, до складу яких воно входить. Це можуть бути салати, плови, начинка для пирогів, вареників, голубців тощо. У раціоні представників субкультури панків є страви, які стали традиційними у сучасній українській кухні. Це, насамперед, салати, такі як «олів є», «мімоза», «шуба» та інші. Якщо до складу салату входять рибні продукти, їх замінюють морською капустою, маринованими чи смаженими грибами та оливами. М ясні інгредієнти у салатах замінюють соєвим м ясом, смаженими грибами, рідше сейтаном, замість яєць кладуть сир тофу. Популярною є консервація: огірки, помідори, кабачки, кукурудза, горошок, квасоля тощо. Такі продукти здебільшого купляють готовими у магазинах. Як зазначали респонденти, консервуванням ніхто в середовищі субкультури не займається: «солєнья! Це завжди на столі! ( ) нє, самі ще не освоїли закручування банок» [10]. Надзвичайно популярним серед вегетаріанців Києва є «хумус» горохова паста, страва східної кухні. Хумус вживають як окрему страву або намазують на хліб. Хумус доступний у продажу, але багато хто панків віддає перевагу самостійному приготуванню цього продукту: «я сама готую, от, і маму вже навчила це бомбезна вєщь, дуже ситний і можна класти туди все що хочеш» [11]. Із поширенням вегетаріанства та веганізму серед представників субкультури панків, до раціону їх харчування увійшло багато страв східної кухні, насамперед, арабської, індійської, тайської, китайської. Популярними є рисова локшина, різні сорти східного рису, додавання великої кількості спецій. Серед представників субкультури панків користуються популярністю поширені у Києві заклади швидкого харчування, які пропонують східні страви. Також панки відвідують мережу київських кафе «Еко буфет», де відвідувачам пропонують суто вегетаріанські та веганські страви. У панків існує багато обмежень у солодких стравах та десертах через те, що до складу більшості кондитерських виробів входять «табуйовані» у субкультурі продукти: молоко, яйця, желатин, вершки тощо. Печива та тістечка замінюють різними

115 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 сушеними фруктами та горіхами. Часто виготовляють суміші із різних сортів горіхів та сухофруктів. Популярними серед панків вегетаріанців та ваганів є східні солодощі, такі як пастила, халва, лукум, чурчхела (горіхи у фруктовому сиропі). Із появою мережі магазинів та закладів швидкого харчування, орієнтованих на вегетаріанську кухню, представникам субкультури став доступним більший асортимент солодощів: соєве морозиво, спеціальні тістечка та торти, виготовлені виключно з рослинних інгредієнтів: «ну от «Еко кафе» тепер дуже модно, там стіки всього, на любий смак, є все як і для звичайних людей і тобі торти і тобі морозива всякі та все що завгодно» [12]. Різноманітністю відзначаються напої, популярні серед представників субкультури. Як вже зазначалося, деякі панки не вживають каву та чай з ідеологічних причин. Виключаючи зі свого життя ці напої, представники субкультури залучили до вжитку нові: каркаде, відвари трав меліси, м яти тощо, відвар шипшини, різні «трав яні чаї», імбирний напій. Популярні фруктові та овочеві фреши тощо. Слід зазначити, що так звана «етичність» продуктів залежить не лише від вмісту в ній лише рослинних компонентів, а й від самого виробника. Наприклад, якщо фірма, яка виготовляє рослинний майонез чи соки і паралельно випускає продукти тваринного походження, тоді вся її продукція розглядається представниками субкультури панків як «неетична» тобто «заборонена» до вживання: «не підтримка виробників, котрі, наприклад, е котрі можуть там виробляти харчі веганські, які повністю за складом веганські але вона не є етичною, за якимись там питаннями тієї ж можливо вони виготовляють ще якісь продукти і там чимось шкодять довколишньому середовищу» [11]. Оскільки веганізм передбачає цілковиту відмову від вживання продуктів тваринного походження, представники субкультури панків, які дотримуються цього принципу, також не користуються косметичними засобами, які тестуються на тваринах, не носять одяг зі шкіри й хутра. Спираючись на власні спостереження, автор стверджує, що дотримання вегетаріанського чи веганського харчування є чи не обов язковим у субкультурі панків. До своїх «колег» по субкультурі, які вживають у їжу продукти тваринного походження, панки ставляться в більшості випадків не довірливо, іноді їх називають «трупоїдами»: «нет, ну ми не нав язуємо свою думку просто якось дивно коли людина тіпа панк там за свободу за права, і їсть тварин» [14]. Автором було з ясовано, що основною причиною переходу панків на вегетаріанське харчування стало бажання уникнути використання в їжу продуктів тваринного походження. Представники субкультури переконані, що вживання в їжу цих продуктів є негуманним і жорстоким по відношенню до тварин. До раціону харчування панків входять крупи, овочі та фрукти, горіхи, бобові. Основу раціону складають традиційні українські страви, в яких м ясо замінюється продуктами, виготовленими на основі сої. Популярність набирають страви східної кухні: хумус, фалафель, рисова локшина, солодощі. Звичайно, вегетаріанство в Україні притаманно не лише представникам субкультури панків. Проте такий спосіб життя є невід ємною і чи не обов язковою рисою цієї субкультури. Список використаних джерел 1. Duncombe S. Notes from underground: Zines and the politics of alternative culture. London/New York., р. 2. Маєрчик М. Чи є культура в субкультурі // Дзеркало тижня березня. 10. [Електронний ресурс] Режим доступу: html 3. Васильчук Є.О. Особливості формування доктринальних засад ідейного базису радянської панк субкультури // Вісник «КПІ». Політологія. Соціологія. Право. Випуск С Селецька Т.В. Молодіжна субкультура: вплив на формування особистості // Практична психологія та соціальна робота С Кухар В. Молодіжні неформальні рухи в Україні (кінець XX початок XXI століття) // Освіта і управління: Науково практичний журнал Т.14, 2/3. С О Хара К. Философия панка: больше, чем шум. М.: Нота Р, с. 7. Аксютина О.А. Если я не могу танцевать, это не моя революция! DIY панк\хардкор сцена в России. М.: Нота Р, с. 8. Записано Онищук С р. у м. Києві від Поліщук В р.н. 9. Записано Онищук С р. у м. Києві від Пузьян А р.н. 10. Записано Онищук С р. у м. Одеса від Георгія 1987 р.н ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Записано Онищук С р. у м. Києві від Моcколенко М р.н. 12. Записано Онищук С р. у м. Одеса від Георгія 1987 р.н. 13. Записано Онищук С р. у м. Києві від Конторович О р.н. 14. Записано Онищук С р. у м. Києві від Оліневич Д р.н. Онищук С.В. Особенности питания представителей субкультуры панков (на материалах полевых исследований) Рассматривается практика вегетарианского питания, как одна из ключевых черт субкультуры панков Киева. Дается объяснение её идейной основы, и исследуются особенности вегетарианской кухни киевских панков. Ключевые слова: субкультура, панк, вегетарианство, кулинария. Onyschuk, S.V. Specific features of nutrition of punks in Kyiv Article deals with specifi c of vegetarian nutrition, as one of the key features of punk subculture in Kyiv. Author describes the ideological background and types of vegetarian cooking in punk subculture. Key words: subculture, punk, vegetarian, cooking. УДК (091)(477) « » Балябас В.Д. Міжнародне співробітництво пожежно рятувальної служби України у сфері цивільного захисту населення Висвітлено головні напрями міжнародного співробітництва пожежно рятувальної служби України у сфері цивільного захисту населення. Розкрита організаційна роль МНС України в реалізації державної політики з цих питань. Ключові слова: Україна, МНС України, пожежно рятувальна служба, міжнародне співробітництво. Держави в сучасних умовах взаємопов язані, і будь які природні чи техногенні аварії та катастрофи, що виникають в окремій країні, можуть вплинути на сусідні та навіть на дуже віддалені країни і регіони. Актуальним завданням, яке постає перед людством це організація взаємодопомоги для подолання наслідків надзвичайних ситуацій і попередження можливостей їх виникнення. Виключна роль в реалізації цих завдань належала міжнародній співпраці аварійно рятувальних підрозділів МНС України, до складу яких входили підрозділи пожежно рятувальної служби. У працях О.Бодрука, Л.Голопатюка, В.Гречанінова, Ю.Криворучка, Д.Крука, В.Леонова, А.Лук янова, П.Луцишина, О.Мельника, М.Полтавця, А.Ординовича, Г.Перепелиці, І.Сергієнка, Г.Ситника, Ю.Скорохода та інших. вітчизняних науковців переважно досліджувались питання українських миротворчих місій, їх проблеми та перспективи, але тема міжнародного співробітництва пожежно рятувальної служби України у сфері цивільного захисту населення ще не знайшла належного висвітлення. Метою статті є аналіз головних напрямків міжнародного співробітництва пожежно рятувальної служби України та розкриття організаційної ролі МНС України в реалізації державної політики з цих питань. Слід зазначити, що пріоритетними напрямками МНС України у сфері міжнародного співробітництва аварійно рятувальних підрозділів були визначені: створення договірно правової бази з питань спільного попередження і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій на двосторонній і багатосторонній основах; відпрацювання спільних планів і механізмів реалізації домовленості про дії у випадку природних та техногенних катастроф; налагодження механізмів взаємодії зі структурами інших держав і міжнародних організацій, що відповідають за попередження і ліквідацію наслідків надзвичайних ситуацій; налагодження обміну інформацією і досвідом з відповідних проблем; вирішення інших завдань, спрямованих на реалізацію зовнішньополітичного курсу у сфері компетенції МНС [1]. У Програмі забезпечення пожежної безпеки на період до 2010 року до заходів міжнародного співробітництва з питань забезпечення пожежної безпеки було віднесено: брати участь у роботі міжнародних організацій пожежної безпеки відповідно до законодавства та міжнародних договорів України; забезпечу-

116 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 травня 2007 р. Адміністративної домовленості між МНС України та Європейською Комісією «Навколишнє середовище» була закладена основа для розбудови юридичних засад співпраці України у галузі попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій у рамках створеного у 2001р. Механізму захисту населення, що об єднує 31 країну Європи (27 країн членів ЄС, Ліхтенштейн, Норвегія, Ісландія та Хорватія). З того часу відбулося розширення сфери співпраці за межі звичайного обміну інформацією у разі виникнення надзвичайних ситуацій. Зокрема, згідно з новою розширеною Адміністративною домовленістю, підписаною 8 грудня 2008 р. у Брюсселі, намітилась більш активна діяльність щодо сприяння взаємній допомозі у випадках надзвичайних ситуацій; покращилась спільна робота з оцінювання впливу наслідків стихійних лих на навколишнє середовище; посилилось співробітництво у питаннях більш ефективного використання існуючих потужностей цивільного захисту. У 2009 р. було налагоджене співробітництво з ЄС у рамках програм Фінансового інструменту цивільного захисту ЄС та започаткована практика участі українських спеціалістів у навчально тренувальних курсах. Щодо Адміністративної домовленості, була забезпечена готовність участі України у операціях з надання допомоги Польщі, Угорщині та Молдові, які зазнали кризових ситуацій внаслідок повеней 2010 p., і Пакистану внаслідок руйнівного землетрусу 2010 р. У рамках співробітництва з Європейським Союзом протягом 2010 р. здійснювались активні дії щодо участі аварійно рятувальних загонів Головних управлінь МНС України у Волинський, Закарпатській, Львівській, Чернівецький областях в спільних проектах у сфері запобігання надзвичайним ситуаціям, які могли мати наслідки. Активну участь підрозділи МНС України приймали у навчаннях Європейського Союзу «ЄС КАРПАТЕКС 2011», які відбувались з 12 по 17 вересня 2011р. у м. Жешуві (Республіка Польща) [9]. 9 липня 1997 р. у м. Мадриді (Іспанія) була підписана «Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північнсіатлантичного договору» [10], в якій Україна і НАТО зобов язувались розвивати та зміцнювати консультації та співробітництво у сферах цивільного захисту населення, здійсненні миротворчих операцій. МНС України визначило наступні цілі у співробітництві з НАТО: залучення передового світового досвіду, фінансових і технологічних ресурсів для підвищення ефективності діяльності МНС та його структурних підрозділів; використання національного потенціалу, сил і засобів МНС у пошуково рятувальних операціях та інших міжнародних програмах; створення договірно правової бази для розвитку співробітництва з НАТО та країнами членами НАТО щодо запобігання та реагування на надзвичайні ситуації транскордонного та національного рівнів; досягнення формуваннями МНС цілей сумісності й здатності діяти разом з силами НАТО і країн партнерів з метою участі в пошуково рятувальних операціях. Важливою в системі міжнародного співробітництва МНС України є співпраця з Федеральним Агентством Управління з Надзвичайних Ситуацій США FEMA (ФЕМА). Активізації розвитку співробітництва та обміну досвідом в сфері попередження та реагування на надзвичайні ситуації сприяло підписання Меморандуму про взаєморозуміння між МНС України та ФЕМА США, яке відбулось під час візиту в Україну Президента США Б.Клінтона 5 червня 2000 р. [11]. Заходи, передбачені Меморандумом, успішно виконувалися. Значну роль у поглибленні міжнародного співробітництва МНС України відіграє безпосередня участь вітчизняних аварійно рятувальних підрозділів у ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру на території зарубіжних країн [12]. Зокрема, у травні 1992 p., на прохання уряду Туркменії, оперативний загін українських рятувальників приймав участь у ліквідації палаючого газонафтового фонтану неподалік міста Небі Даг. Висота фонтану сягала 125 метрів. На протязі семи діб фонтан було ліквідовано. Лише протягом pp. аварійно рятувальні загони МНС України приймали участь у ліквідації 7 надзвичайно складних аварій на прохання урядів Афганістану, Польщі, В єтнаму та Болгарії листопада 1996 р. рятувальники МНС України брали участь у роботах з ліквідації наслідків пожежі в готелі «Тозбей», м. Стамбул (Турецька республіка). Важливим іспитом для українських рятувальників став 1997 рік. Протягом місяця (3 липня 1997 р.) об єднаний аварійно рятувальний загін МНС України, до складу якого входили аварійно рятувальний загін Дрогобицької окремої мобільної механізованої бригади МНС, фахові рятувальники з Полтавської спеціалізованої воєнізованої часвати представництво фахівців пожежної охорони України на міжнародних виставках, конференціях та семінарах з питань пожежної безпеки [2]. Законом України «Про міжнародні договори» в 1993 р. [3] та у подальших його змінах у 2004 р. [4] були визначені основні вимоги реалізації державної політики з питань укладання і виконання дії міжнародних договорів. Відповідно до реалізації положень вказаного законодавчого акта, Україна стала учасницею міждержавних угод про співробітництво в галузі запобігання надзвичайним ситуаціям і ліквідації їхніх наслідків. Такі угоди; були підписані Україною: з Російською Федерацією (1997), Киргизькою Республікою (1997), Республікою Молдовою (1998), Угорською Республікою (1998), Грузією (1998), Республікою Казахстан (1999), Республікою Білорусь (2000), Словацькою Республікою (2000), Республікою Вірменія (2001), Республікою Югославія (2001), Республікою Польща (2002), Азербайджанською Республікою (2002), Грецькою Республікою (2002), Литовською Республікою (2003) Королівством Швеції (2004), Республікою Таджикистан (2005), Латвійською Республікою (2006), Республікою Узбекистан (2007) [5]. 16 квітня 1996 р. уряд України підписав Угоду про взаємодію держав учасниць Співдружності незалежних держав на випадок виникнення надзвичайних ситуацій. 5 червня 2000 р. було підписано Меморандум про взаєморозуміння щодо співпраці у попередженні та ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру між урядами України та США. 4 липня 2003 р. в м. Ялті країни учасниці ГУУАМ уклали Угоду про співробітництво і в галузі попередження надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків [6]. 28 грудня 2009 р. була підписана спільна заява про наміри щодо співробітництва та взаємодопомогу між МНС України і Федеральним Міністерством ФРН [7,с.55]. Це був перший документ, який започаткував і двосторонні зв язки між українськими і німецькими рятувальниками. Основною метою документ визначив співробітництво з питань захисту від надзвичайних ситуацій, яке повинно охопити усі сфери запобігання і ліквідації наслідків природних і техногенних катастроф. Окремим напрямком у заяві була визначена підтримка щодо підготовки і проведення фінальної частини Чемпіонату Європи з футболу у 2012 році. Всі угоди про міжнародне співробітництво українських рятувальників у подальшому були ратифіковані Верховною Радою України. Вказані угоди регулюють міждержавні відносини з питань надання взаємної допомоги під час виникнення катастроф, стихійних лих та інших НС, визначають форми та види надання допомоги, встановлюють спрощений порядок перетину державного кордону і перебування на території іншої держави груп надання допомоги та передбачають порядок відшкодування витрат і збитків за результатами надання допомоги. Також цими угодами визначені напрями двостороннього співробітництва з питань розроблення спільної системи заходів щодо запобігання НС та ліквідації їхніх наслідків. Серед ключових напрямків забезпечення міжнародного співробітництва аварійно рятувальних загонів України слід назвати контакти і практичні програми взаємодії зі структурами Організації Об єднаних Націй, Ради Європи і Європейської Комісії, Північноатлантичного альянсу та інших урядових і неурядових організацій, а також розвиток міжнародних зв язків на двосторонній основі. 30 жовтня 2009 р. між МНС України та Програмою розвитку ООН (ПРООН) був підписаний Меморандум про взаєморозуміння щодо співробітництва у галузі зменшення ризиків природних катастроф та швидкої ліквідації їх наслідків. На початковому етапі МНС України спільно з ПРООН розробило 7 проектів, реалізація яких передбачала впровадження систем раннього виявлення надзвичайних ситуацій у регіонах, управління ризиками катастроф на місцевому рівні, підвищення рівня обізнаності серед населення з питань ризиків надзвичайних ситуацій, удосконалення та переоснащення Центру управління у надзвичайних ситуаціях МНС України та інших програм на суму близько 18 млн. доларів США листопада 2010 р. в рамках підписаного Меморандуму у м. Києві був проведений тренінг на тему «Загальний огляд принципів зниження ризиків катастроф». 15 січня 1997 р. Україна приєдналась до Частково відкритої Угоди Ради Європи (ЧВУ PЄ) щодо запобігання, захисту та надання допомоги у разі великих природних і техногенних катастроф. 22 травня 2002 р. в м. Женеві була підписана рамкова Конвенція з надання допомоги в галузі цивільної оборони [8]. Після підписання ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71

117 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 тини, шляховики, гідротехніки, комунальники й медики з Львівської області усього понад 250 осіб та 54 одиниць техніки, працював на ліквідації наслідків паводка на території Опольского воєводства Польщі (рівень води досягав 777 см). З 18 вересня по 5 жовтня українські рятувальники надавали допомогу у ліквідації наслідків аварії на шахті «Барснцбург», о. Шпіцберген (Королівство Норвегія). 85 рятувальників МНС України грудня проводили пошуково рятувальні роботи після авіакатастрофи українського літака ЯК 42 в горах біля м. Салоніки (Грецька республіка). Не менш насиченим для українських рятувальників був 1998 рік. Навесні цього року (21 23 березня) аварійно рятувальний загін МНС України брав участь у ліквідації наслідків зсуву ґрунтів на території Республіки Молдова. Від 17 серпня 1998 p., протягом майже двох місяців зведений загін українських рятувальників здійснював пошуково рятувальні роботи в районах, що постраждали від катастрофічного землетрусу на території м. Кьорфез (Турецька республіка). Після закінчення роботи рятувальників мер цього турецького міста п. Ер хан Єлинмез на прощання і знак вдячності подарував українським рятувальникам прапор свого міста. У посталому із руїн, відбудованому м. Кьорфезі у лютому 2000 р. був урочисто відкритий проспект України на честь наших рятувальників. Протягом двох тижнів, починаючи з 24 серпня 1999 p., аварійно рятувальний загін МНС України брав участь у ліквідації наслідків наводка на території Угорщини. Після закінчення робіт з надання допомоги від керівництва МВС Угорської республіки українським рятувальникам було вручено Диплом з подякою за виконану роботу «На благо поглиблення братерства та двостороннього співробітництва». У листопаді цього ж року 29 рятувальників МНС України взяли участь у роботах з ліквідації наслідків повторного землетрусу на території Туреччини. 19 квітня 6 травня 2000 р. 57 українських рятувальників і 21 од. техніки були задіяні під час ліквідації паводка на території Угорської республіки. Від З до 25 лютого 2001 р. зведений аварійно рятувальний загін МНС України працював на території штату Гуджарат в Індії, який постраждав від землетрусу березня цього ж року українські рятувальники брали участь у ліквідації катастрофічного паводку на території Угорщини. 26 липня 2001 p., коли в річках Польщі піднявся рівень води понад критичний і сталися людські жертви, за рішенням уряду України було відправлено 2 колони з гуманітарною допомогою вартістю 1 млн. гривень. Виконуючи міжнародні Угоди, підписані урядом України та МНС про співробітництво в галузі попередження аварій, катастроф, стихійного лиха та ліквідації їх наслідків, аварійно рятувальні підрозділи брали участь у миротворчих операціях ООН. Основним підрозділом у складі аварійно рятувальних сил України для надання допомоги постраждалому населенню від надзвичайних ситуацій на території зарубіжних країн було Державне підприємство «Мобільний рятувальний центр МНС України» (ДП МРЦ). Воно входило до складу Корпусу сил СНД, підтримки операцій НАТО в рамках програми «Партнерство заради Миру» і до реєстру Міжнародних рятувальних сил швидкого реагування у рамках Європейського Союзу та Міжнародної консультативної групи ООН з проведення пошуково рятувальних операцій «INSARAG», а також до переліку підрозділів, які брали участь у заходах, пов язаних з антитерористичною діяльністю. Зокрема, від серпня 2003 р. до травня 2005 р. українські рятувальники здійснювали операції по розмінуванню в провінції Насит у південно східному Іраку. У складі 3 го інженерного батальйону у pp. вони брали участь в операціях з розмінування у Лівані [13]. Високий рівень професійної майстерності українські рятувальники виявили під час ліквідації наслідків землетрусу 8 жовтня 2005 р. в Ісламській республіці Пакистан. МНС України постійно приділяло значну увагу удосконаленню взаємозв язків з іншими державами під час реагування на надзвичайні ситуації на територіях зарубіжних країн. Зокрема, у лютому 2006 p., заслухавши інформацію «Про виконання Міністерством України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи норм діючого законодавства у сфері попередження та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій і перспективи розвитку державних і и х аварійно рятувальних служб», профільний Комітет Верховної Ради рекомендував Раді і національної безпеки і оборони України, відповідно до своїх повноважень, розглянути питання створення українських міжнародних рятувальних сил швидкого ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 реагування на базі діючих аварійно рятувальних підрозділів МНС України. На КМУ були покладені її зобов язання забезпечити повне фінансування цих заходів [14]. На протязі pp. українські рятувальники під час надзвичайних ситуацій допомагали населенню Російської Федерації, Польщі, Таджикистану, Угорщини. У липні серпні 2010 р. МНС України забезпечило надання допомоги Російській Федерації у боротьбі з масштабними пожежами. З цією метою до Російської Федерації було направлено два зведених аварійно рятувальних загони, спеціальна пожежна техніка та авіація. На запит Республіки Польща про допомогу у зв язку з катастрофічними повенями, що сталися весною 2010p., відповідно до положень двосторонньої Угоди між урядами України та Республіки Польща, було направлено 3 зведених загони МНС загальною чисельністю 107 осіб та 44 од. техніки, у тому числі 20 потужних насосів і 16 рукавних автомобілів для відкачування води в затоплених районах [15]. З 24 по 28 травня 2010 р. аварійно рятувальні загони МНС України надавали допомогу місту Тарнобжиг Підкарпатського воєводства (Польща) з ліквідації надзвичайної ситуації, яка виникла внаслідок потужних злив і привела до підтоплення населених пунктів Та сільгоспугідь. Зведеним рятувальним загоном у складі 30 осіб, 9 од. автомобільної техніки, 4 насоси високої потужності було відкачано м3 води із 243 домів та присадибних ділянок на загальній території близько 600 га. Влітку 2010 р. рятувальники Черкаського аварійно рятувального загону спецпризначення протягом двох тижнів брали участь у ліквідації наслідків підтоплень у польському місті Сандомирі. Вони разом із власною спеціальною технікою, рукавним автомобілем і насосною, станцією, подолавши близько 2400 км, відмінно виконали свою закордонну місію [16]. Працюючи без зупинок і вихідних, українська техніка жодного разу не зупинилися через поломку. Рятувальникам у непростих умовах вдалося продемонструвати високий рівень власного професіоналізму і кращі характеристики техніки. Значна допомога була надана Угорщині у зв язку з надзвичайною ситуацією, пов язаної з затопленням м. Тіжебекс з 11 по 14 червня, м. Ніредьхаза з 23 по 26 червня 2010 р. [17]. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що при здійсненні всіх операцій наші рятувальники виявляли виняткову витримку, уміння і мужність. Їхні дії дістали високу оцінку світової спільноти, підтвердивши міжнародний авторитет МНС України. Співробітництво з іншими країнами, взаємодопомога збагачувала українських рятувальників необхідним досвідом із запобігання надзвичайним ситуаціям. Подальші дослідження в значній мірі сприятимуть підвищенню ефективності діяльності аварійно рятувальних підрозділів України у сфері цивільного захисту населення. Список використаних джерел 1. Пріоритети МНС України у сфері міжнародного співробітництва. [Електронний ресурс]. Режим доступу: /content / international. Html. 2. Про затвердження Програми забезпечення пожежної безпеки на період до 2010 року. Постанова Кабінету Міністрів України від [Електронний ресурс]. Режим доступу: 3. Про Основні напрями зовнішньої політики України. Постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України ст Про міжнародні договори. Закон України від 29 черв p IV // Відомості Верховної Ради У країни ст Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України. К.: Либідь, с. 6. Шпильовий І.М. Міжнародне співробітництво у сфері забезпечення природно техногенної безпеки // Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції: Матер. наук. гіракт. конф. за міжнар. участю, м. Київ, 29 трав p.: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князева. К.: Вид во НАДУ, Т.2. С Ройтер М. Принципы международного сотрудничества МНС Украины и Федерального Министерства Внутренних Дел ФРГ // Матеріали X Міжнар. науково практ. конференції «Пожежна безпека 2011». Харків: НУЦЗ України, С Жукова Л.А. Шляхи удосконалення системи державного управління у сфері цивільного захисту в контексті інтеграції України в Європейський Союз // Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції: матер. наук. практ. конф. за міжнар. участю (29 трав p., м. Київ): У 2 т. / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. К.: Вид во НАДУ, Т.1. С Про стан забезпечення пожежної безпеки в державі у 2011 році. Рішення колегії Державної інспекції техногенної безпеки України 3 від 27 січня 2012 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: Підписання Хартії між Україною і НАТО // Голос У країни лип. 11. Довідка про співробітництво МНС України з ФЕМА США. [Електронний ресурс]. Режим доступу: /content /coop_usa.html.

118 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Філіпенко A.C. Міжнародне співробітництво у сфері запобігання та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій // Вісн. Харків, націон. ун ту внутрішніх справ С Тимчасові сили ООН у Лівані (ВСООНЛ). Звіт центру із координації розмінування, Накура, Ліван, 21 серпня 2005 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: Щодо вдосконалення державного управління у сфері пожежної безпеки, захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій. Рішення профільного Комітету Верховної Ради України 121/14 від [Електронний ресурс]. Режим доступу: zakon.rada.gov.ua. 15. Про основні результати роботи міністерства у 2010 р. Підсумкове засідання колегії МНС. [Електронний ресурс]. Режим доступу: Проценко К. Аварійно рятувальний загін спеціального призначення діє // Черкаська вежа. 2011, 30 черв. 17. Участь підрозділів МНС у міжнародних акціях pp. [Електронний ресурс]. Режим доступу: Балябас В.Д. Международное сотрудничество пожарно спасательной службы Украины в сфере гражданской защиты населения Освещены основные направления международного сотрудничества пожарно спасательной службы Украины в сфере гражданской защиты населения. Раскрыта организационная роль МЧС Украины в реализации государственной политики по этим вопросам. Ключевые слова: Украина, МЧС Украины, пожарно спасательная служба, международное сотрудничество. Baliabas, V.D. International cooperation Fire and Rescue Service of Ukraine in the field of civil protection Highlighted head directions of international cooperation Fire and Rescue Service of Ukraine in the fi eld of civil protection. Disclosed an organizational role in the Ministry of Emergency Situation of Ukraine realization of state policy on these issues. Key words: Ukraine, Ministry of Emergency Situation, Fire and Rescue Service, international cooperation. УДК :355.55(477) Гапеєва О.Л. Система кадрового менеджменту в контексті реформування Збройних Сил України Розглядається історична ретроспектива становлення системи кадрового менеджменту та перспективи її удосконалення. Загальна тенденція, що спостерігається нині у Збройних Силах України, полягає у створенні оптимальних за чисельністю, навчених військах (силах). Запроваджується нова система комплектування військ (сил), проводяться заходи щодо удосконалення системи кадрового забезпечення українського війська. Ключові слова: Збройні Сили України, Кадровий центр Збройних Сил України, кадровий менеджмент, кадрова політика. Майбутнє України як сучасної європейської держави передбачає модернізацію державної кадрової політики, яка на сьогодні є ключовим питанням розвитку країни. Нормативно правові акти Голови держави Укази Президента України «Про Стратегію державної кадрової політики на роки», «Про Президентський кадровий резерв «Нова еліта нації» та «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації», містять перелік першочергових заходів, спрямованих на реалізацію національних інтересів України у кадровій політиці та розбудову системи управління трудовими ресурсами. Метою сучасної державної кадрової політики, передусім, є забезпечення всіх сфер життєдіяльності країни кваліфікованими кадрами. Збройні Сили України (далі ЗС України) є складовою воєнної організації держави, основні функції якої пов язані із захистом суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості кордонів, здійсненням захисту національних інтересів та забезпеченням національної безпеки України. Цілеспрямований аналіз джерельної бази за обраною тематикою свідчить, що більшість досліджень вітчизняних науковців, нажаль, містять лише порівняльний аналіз щодо існуючих систем кадрового менеджменту та систем комплектування ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 військовослужбовцями за контрактом в арміях передових країн світу. Серед найбільш ґрунтовних досліджень необхідно відмітити праці М.Думенка, О.Затинайка, О.Коваля, С.Кропивченка, В.Радецького, О.Семенюка, О.Сивака, В.Хижняка. Проблему ефективного використання кадрового потенціалу, кадрового менеджменту, реалізації кадрової політики у ЗС України у своїх дослідженнях розглядали: М.Гребенюк, А.Медвідь, В.Шкідченко. Серед зарубіжних вчених питання збереження кадрового потенціалу в умовах реформування Збройних Сил Російської Федерації досліджували: В.Кужилін, В.Кузнецова, Г.Кабакович, Т.Фральцова. Загальна тенденція, що спостерігається нині у Збройних Силах України, полягає у створенні оптимальних за чисельністю, навчених військах (силах). Це в свою чергу висуває відповідні вимоги до рівня професіоналізації особового складу, запровадження нової системи комплектування військ (сил), а також визначення заходів щодо удосконалення системи кадрового забезпечення ЗС України. Метою статті є дослідження історичної ретроспективи становлення системи кадрового менеджменту в ЗС України протягом рр. Діяльність кадрових органів ЗС України розпочинається з листопада 1991 року, від часу затвердження Концепції оборони та будівництва Збройних Сил України, Тимчасового положення про Міністерство оборони України та розроблення його організаційно штатної структури. На новостворене Управління кадрів було покладене завдання «здійснення в межах повноважень підготовки та розстановки військових кадрів» [1]. На порядок денний стало завдання належного кадрового забезпечення війська, формування офіцерського корпусу, проведення міждержавних переміщень військовослужбовців відповідно до міжнародних угод. Перші роки військового будівництва продемонстрували, що основною метою кадрової політики, яку проводила молода держава, є підбір військових керівників та фахівців всіх рівнів, здатних за своїми особистими переконаннями служити народові України, забезпечити високу бойову і мобілізаційну готовність військ. За період рр. з України в інші держави СНД було переведено близько 38 тисяч офіцерів та прапорщиків, понад 33 тисячі військовослужбовців повернулися на Батьківщину, в т.ч офіцерів та прапорщиків [1]. Як зазначає М.В. Гребенюк, кадрова політика не змінювалась одночасно з прийняттям державних програм військового будівництва в Україні та початком нового етапу реформування українського війська (за офіційно прийнятою періодизацією прийнято виділяти чотири етапи військового будівництва), а набувала особливих рис. Так, протягом рр. відбувалося створення кадрових органів та адаптація кадрової політики ЗС СРСР до потреб ЗС України (І характерна кадрова політика); у рр. кадрова політика характеризується «інтенсивним скороченням» особового складу (ІІ); у рр. реалізовувалася кадрова політика «поміркованого» скорочення особового складу ЗСУ (ІІІ). У рр. кадрова політика набула принципово нових рис політики «утримання» (ІV), а з 2010 р. відбулось повернення до попередньої кадрової політики «поміркованого скорочення» (V) [2]. До того ж, на думку вітчизняних дослідників військового будівництва та реформування ЗС України на кадрову політику та діяльність кадрових органів негативно впливала й неодноразова зміна керівництва військового відомства. Так, протягом років змінилося три міністри оборони і чотири начальники Генерального штабу, було оновлено понад 70% командного складу. Змінилися майже усі командувачі військовими округами, арміями, командири корпусів та дивізій. Аналіз стану комплектування Збройних Сил України свідчить, що, починаючи з 2006 р., система кадрового забезпечення, яка існувала ще за радянських часів, стала неспроможною адекватно та оперативно реагувати на процеси, які відбувалися у ЗС України, зокрема, пов язані з їхньою професіоналізацією. Підвищення ефективності управління кадровими ресурсами розпочалось з уніфікації переліку посад і кваліфікаційних вимог до них; запровадженням персоналізації та чіткого обліку офіцерського складу ЗС України, скороченні дублюючих посад. У цей же період часу було створено Класифікатор штатних посад офіцерського складу, адаптований до стандартів країн членів НАТО та запроваджено паспорти посад військовослужбовців [3].

119 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 У 2007 р. розпочався експеримент щодо вивчення принципів роботи централізованої системи кадрового менеджменту та можливості її застосування у ЗС України. Було створено Кадровий центр ЗС України та Кадровий центр Сухопутних військ, визначені їхні організаційно штатні структури. Централізація системи управління кадрами передбачала, насамперед, зосередження у видових кадрових центрах усіх складових регулювання кадрових питань: оцінки персоналу, призначення, ротації, перебування у військових званнях, тощо. Було запроваджено автоматизовану інформаційно аналітичну систему персоналізації та автоматизації обліку кадрів (ІАС) «Персонал», яка охопила органи управління всіх рівнів: Головне управління особового складу Генерального штабу, командування видів Збройних Сил, оперативні командування та Територіальне управління, штаби з єднань, частин і підрозділів. Головні зусилля були зосереджені на реалізації пріоритетних напрямів кадрової політики, серед яких: перехід до системи кадрового менеджменту централізованого типу; запровадження багаторівневої системи підготовки сержантського складу Збройних Сил; удосконалення системи залучення громадян на військову службу. Розпочато практичну складову реалізації засад Концепції кадрової політики у ЗС України [4;5]. Протягом рр. було продовжено нормативне впорядкування діяльності кадрових органів ЗС України. Зокрема, встановлено механізм виконання у військах (силах) Положення про проходження громадянами України військової служби в у ЗС України, прийнятого попередньому році, для чого було розроблено відповідну Інструкцію. Система органів кадрового забезпечення Збройних Сил наприкінці 2009 р. набула чіткого вигляду з триступеневим розподілом функцій: стратегічний рівень: Департамент кадрової політики, Головне управління особового складу, Кадровий центр ЗС України, Центр комплектування ЗС України військовослужбовцями за контрактом; оперативний рівень: управління особового складу та кадрові центри видів ЗС України; тактичний рівень: територіальні центри комплектування військовослужбовцями за контрактом, реалізація державної військової кадрової політики та політики з питань проходження державної служби у ЗС України; комплектування Збройних Сил особовим складом. Отже, Кадровий центр Збройних Сил та кадрові центри видів Збройних Сил стали основними елементами нової кадрової системи. Система кадрового забезпечення централізованого типу підтвердила переваги нової системи в частині управління службовою кар єрою військовослужбовця на основі типових алгоритмів, паспортів військових посад із застосуванням сучасних інформаційних технологій та засобів автоматизації. З метою підвищення ефективності кадрової роботи було здійснено розподіл завдань, функцій, повноважень та відповідальності кадрових органів ЗС України, що забезпечило функціонування системи кадрового забезпечення в умовах зниження мотивації військовослужбовців щодо подальших перспектив військової служби; затверджено резерв кандидатів для просування по службі за рейтинговим принципом та план переміщення військовослужбовців на посадах, опрацьований відповідно до паспортів посад та алгоритмів кар єри офіцерів, об єктивно оцінено службову діяльність особового складу за підсумками навчального року, що безпосередньо впливає на їхній кар єрний ріст та професійний розвиток, організовано моніторинг офіцерами напрямківцями, які супроводжують кар єру кожного офіцера ЗС України [6]. Головним результатом впровадження нової системи кадрового забезпечення стало створення системи централізованого управління кар єрою військовослужбовців у кадрових центрах Збройних Сил. У 2010 р. показники укомплектованості посад старшого офіцерського складу становили понад 80%, молодшого офіцерського складу 77%. Наприкінці другого етапу виконання Концепції кадрової політики ( р.) було запроваджено нові системні підходи із застосовуванням індивідуального підходу до управління кар єрою військовослужбовців; об єднано в єдину комплексну систему заходи з правового захисту та забезпечення соціальних гарантій військовослужбовців, членів їх сімей, соціальної і професійної адаптації осіб, які звільнилися з військової служби, військово патріотичного виховання молоді та рекламування військової служби. Передачею функцій та повноважень кадрових органів Міністерства оборони з управління службовою кар єрою і підготовки проектів кадрових рішень щодо військовослужбовців номенклатури першого заступника Міністра оборони (понад 5 тис. посад офіцерів та до 3 тис. посад солдатів і сержантів контрактної служби) до Кадрового центру Збройних Сил та надання йому статусу управління виду Збройних Сил завершено формування системи кадрового забезпечення офіцерського складу. У 2011 р. система кадрового забезпечення набула чотирирівневу структуру: загальне керівництво системою здійснює Міністерство оборони (Департамент кадрової політики); безпосереднє управління кадровими органами Збройних Сил здійснює Генеральний штаб (Головне управління особового складу, Кадровий центр Збройних Сил); управління системою кадрового забезпечення на третьому (видовому) рівні здійснюється управліннями особового складу видів Збройних Сил та відповідними кадровими центрами; кадрове забезпечення в з єднаннях, військових частинах, установах та закладах здійснюється відділами (відділеннями) особового складу. Кадровий центр Збройних Сил та кадрові центри видів Збройних Сил функціонують як основні елементи запровадженої системи, в яких зосереджено функції повноваження з комплектування посад та управління кар єрою військовослужбовців [7]. За результатами функціонального обстеження кадрових органів Міністерства оборони, Генерального штабу та військ (сил) у 2012 р. були напрацьовані та реалізовані заходи з підвищення ефективності системи управління кадровим забезпеченням, удосконалено алгоритм прийняття кадрових рішень, який врахував специфіку посад стратегічної, оперативної та тактичної ланок Збройних Сил, нову систему підготовки військ (сил); оптимізовано структуру кадрових центрів Повітряних Сил та Військово Морських Сил. У результаті було зменшено чисельність кадрових органів майже на 670 посад, а видатки на їх утримання на 41 млн. грн. Удосконалено організаційно правові засади проходження військової служби у Збройних Силах, у рамках виконання заходів реформування Збройних Сил оптимізовано перелік штатних посад офіцерів. Створено додаткові умови для комплектування Збройних Сил високо кваліфі кованими офіцерськими кадрами, військовослужбовцями рядового, сержантського та старшинського складу військової служби за контрактом. Завдяки кадровому супроводженню організаційних заходів у Збройних Силах продовжувалося комплектування військовослужбовцями військових частин перспективного складу військ (сил). Виключно до цих військових частин направлялися і випускники вищих військових навчальних закладів. Разом з тим внаслідок обмеженого ресурсного забезпечення не вдалося утримати позитивну динаміку збільшення укомплектованості професійного сержантського та старшинського складу щорічно від 4 тис. до 7 тис. осіб зазначеної категорії звільняються з військової служби, організовано підготовку військових фахівців оперативно тактичного рівня за спеціалізацією «Кадровий менеджмент у військах (силах)» на базі Національного університету оборони та фахівців тактичного рівня для органів виховної та соціально психологічної роботи у видових вищих військових навчальних закладах. Проведені у 2012 р. заходи дозволили зберегти кадровий потенціал Збройних Сил, зменшити плинність кадрів військовослужбовців усіх категорій та забезпечити ефективне використання і просування по службі найбільш підготовлених військовослужбовців. Цим були створені передумови для досягнення якісно нового рівня ЗС України, підвищення мотивації до військової служби. Заходи, що сьогодні впроваджуються кадровими органами, передусім, спрямовані на забезпечення бойових можливостей Збройних Сил України Основні принципи нової системи кадрового забезпечення: плановість, системність, законність, відкритість і прозорість у прийнятті кадрових рішень стали підґрунтям створення кадрового потенціалу Збройних Сил України нового покоління. Список використаних джерел 1. Військові кадри Збройних Сил України на рубежі століть ( рр.): (історичний нарис створення системи кадрових органів Збройних Сил України) / [В.В. Жолукевський, А.П. Медвідь, В.В. Мазур, В.В. Колесник, О.В. Яцино: під заг. ред. В.А. Діброва]. К.: Едельвейс і К, с.

120 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Гребенюк М.В. Еволюція кадрової політики «скорочення» у Збройних Силах України в роках / М.В. Гребенюк. [Електронний ресурс]. Режим доступу: Vdakk/2012_3/49.pdf 3. Біла книга 2006: оборонна політика України. К.: Міністерство оборони, с. 4. Біла книга 2007: оборонна політика України. К.: Міністерство оборони, с. 5. Концепція кадрової політики в Збройних Силах України [Електронний ресурс]. Режим доступу: Біла книга 2009: оборонна політика України. К.: Міністерство оборони, с. 7. Біла книга 2011: оборонна політика України. К.: Міністерство оборони, с. Гапеева О.Л. Система кадрового менеджмента в контексте реформирования Вооруженных Сил Украины Рассматривается историческая ретроспектива становления системы кадрового менеджмента и перспективы ее совершенствования. Общая тенденция, которая наблюдается сейчас в Вооруженных Силах Украины, заключается в создании оптимальных по численности, обученных войсках (силах). Вводится новая система комплектования войск (сил), проводятся мероприятия по совершенствованию системы кадрового обеспечения украинского войска. Ключевые слова: Вооруженные Силы Украины, Кадровый центр Вооруженных Сил Украины, кадровый менеджмент, кадровая политика. Gapeeva, O.L. System of personnel management in the context of the reform of the Armed Forces of Ukraine An historical retrospective of a system of personnel management and prospects for improvement. The general trend observed today in the Armed Forces of Ukraine, is to create optimal number of trained troops (forces). We introduce a new system of recruitment of troops (forces) carried out activities on improving staffing Ukrainian army. Key words: Armed Forces of Ukraine, HR Center of the Armed Forces of Ukraine, personnel management, personnel policy. УДК 94(477):342.4:340.5 Гузь Н.Г., Черевичний Г.С. Перспективи реформування Конституції України: вітчизняний та зарубіжний досвід Досліджується проблема конституційного процесу в Україні у порівнянні з іншими державами (Ізраїль, США, Польща та Японія), аналізується динаміка та особливості розвитку конституціоналізму в різних частинах світу, вказуються чинники, що зумовлюють створення дієвого Основного Закону. Ключові слова: конституційний процес, Україна, Ізраїль, США, Польща, Японія, розвиток держави, Конституція. Дуже важливим для розуміння конституційного процесу в Україні є дослідження умов взаємодії різних гілок влади в 90 х роках ХХ на початку ХХІ століття, а також вивчення особливостей еволюції конституціоналізму в інших державах. Незважаючи на появу низки змістовних фахових розробок, присвячених дослідженню проблем з даної тематики (О.Л. Валевський «Держава і реформи в Україні: аналіз державної політики в умовах трансформації суспільства», С.К. Головатий «Конституція України 1996 року як складова конституційної спадщини Європи», В.М. Литвин «Україна: досвід та проблеми державотворення» та інші), в Україні й досі є попит на наукові праці, що стосувались би всебічного аналізу новітнього конституційного процесу. Пізнавальний аспект досліджуваної теми зростає у зв язку з необхідністю узагальнення набутого за роки незалежності України досвіду у сфері державотворення, розширення уявлення стосовно ролі Основного Закону в житті сучасної держави. Незважаючи на кризи, конституційний процес в Україні в цілому відображав і був складовою частиною суспільно політичної еволюції, фактором компромісу між представниками політичних еліт, що збалансовував ідеологічні та ціннісні суперечності між ними. Для кращого розуміння даної тематики в роботі також використовуються зарубіжні джерела (Хафец Хаим «Краткая книга заповедей»; Glenn D.Hook, Gavan McCormack «Japan s Contested Constitution: Documents and Analysis»; Paul Rodgers «United States Constitutional Law: An Introduction» та інші), вивчаються роботи іноземних дослідників (Алек Эпштейн. «Путь, оказавшийся слишком длинным. «Компромисс Харари» и умножающиеся основные законы так и не привели к принятию конституции Израиля»), та приділяється увага практиці інших держав, що може ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 допомогти уникнути помилок та скористатися позитивним досвідом інших учасників міжнародних відносин. Мета роботи полягає в дослідженні на основі історичного аналізу, існуючих наукових розробок і широкої джерельної бази конституційного процесу в Україні в роках, у порівнянні з конституційною практикою інших держав, з метою використання Україною міжнародного досвіду в майбутньому. Для здійснення дослідження конституційного процесу України у порівнянні з іншими державами (Ізраїлем, США, Польщею та Японією) використовується багаторівневий методологічний підхід: на історичному рівні хронологічний, хронологічно проблемний, порівняльно історичний та ретроспективний; на рівні загальнонаукових методів аналізу та синтезу в рамках формально логічного методу, а також системний метод; на рівні спеціальних методів порівняльно правовий метод та компаративістика. Ідея Конституції визрівала разом із процесом формування в українській політичній еліті, котра більшою мірою була пов язана з радянським минулим та цінностями, нової національно державної ідентичності. Для розуміння проблем сучасного Основного Закону і шляхів їх вирішення, потрібно проаналізувати історію створення Конституції, внесення змін до неї, а також порівняти український досвід з конституційними надбаннями інших держав. Важливими подіями на шляху до створення Основного Закону України були прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет, Акту Незалежності України та Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, які посприяли активізації відродження громадської свідомості, національно руху серед народу [11,c.45]. Впродовж жовтня 1990 квітня 1995 року діяли дві Конституційні комісії, створені 24 жовтня 1990 року та 10 листопада 1994 року відповідно. Боротьба за розподіл повноважень між представниками різних гілок влади спричинили владну кризу в кінці 1993 року, яка призвела до позачергових виборів та гальмування конституційного процесу. Головні події цього періоду засвідчили бажання глави держави перебрати ініціативу на себе, наслідком чого стало укладання 8 червня 1995 року Конституційного договору між Президентом і парламентом [3,c.133]. Вирішальним кроком було прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996року Конституції, що стало спробою у формі політичного компромісу окреслити контури самостійного демократичного розвитку вітчизняних економічної, політичної, правової систем та української державності на принципі конституціоналізму [10,c.32]. З прийняттям Основного Закону України тривалий i надзвичайно складний конституційний процес не завершився. У роках продовжувалися протистояння Верховної Ради та Гаранта Основного Закону України. У період з 1999 по 2003 роки ініціатором конституційної реформи виступав Президент України, який 24 серпня 2002 року висловив пропозицію щодо політичної реформи, що полягала в переході до парламентсько президентської республіки. 19 вересня 2003 року на розгляд Верховної Ради був поданий проект, ініційований Гавришем С.Б., Богатирьовою Р.В., Кащуком К.Т., Гапочкою М.М. та іншими [9,c.136], а вже 8 грудня 2004 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до Конституції України». Політична реформа набула чинності з 1 січня 2006 року. Проте, головного завдання розмежування повноважень в межах виконавчої влади між главою держави та урядом конституційна реформа не досягла. Крім того, ті положення Основного Закону, які об єктивно потребували удосконалення, в ході конституційної реформи переглянуті не були. Потенціал Конституції, як у попередній, так і в новій редакції, загалом залишався невикористаним. 30 вересня 2010 року Конституційний Суд України визнав Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року таким, що не відповідає Конституції України, у зв язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. Фактично відбулося повернення до Конституції 1996 року. Все це відіграло неоднозначну роль у становленні України як демократичної і правової держави, адже практична реалізація Основного Закону виявила його недоліки. Провідні політичні сили держави виступили за проведення системної конституційної реформи, до якої Україну закликали Парламентська Асамблея Ради Європи та Венеціанська Комісія. З метою реалізації цієї ідеї 21 лютого 2011 року Президент України В.Ф. Янукович підписав Указ «Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї». А 17 травня 2012 року було видано Указ «Про Конституційну Асамблею». Спеціальний допоміжний орган при Президентові України був утворений з метою напрацювання пропозицій щодо змін до Конституції. Актуальними проблемами сучасного Основного Закону України

121 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 були визнані: посилення гарантій прав і свобод людини і громадянина; запровадження інституту конституційної скарги (на випадок прийняття законів, які обмежують права і свободи громадян України); розширення можливостей інститутів безпосередньої демократії та інші. Для ефективного подолання даних проблем, необхідно зважати на світовий досвід. Є держави, в яких кодифікованої Конституції не існує, проте всі норми суворо дотримуються суспільством. Наприклад, однією з таких країн є Ізраїль. Враховуючи історичну долю єврейського народу та значення іудаїзму, як одного з найголовніших носіїв національної ідентичності, можна стверджувати, що правовими засадами цієї держави є релігійно етичні норми, такі як прийняті Кнесетом закони [8], Тора Шебихтав і Тора Шебаальпе, Галаха, які становлять собою чітку, сувору, добре регламентовану систему, що супроводжує єврея щодня, від народження й до смерті. Поруч з ортодоксальними юдеями, які визнають Танах за основу законодавства, в Ізраїлі живуть і вихідці з Європи, які вважають, що прийняття кодифікованої конституції є необхідним кроком для розвитку держави і суспільства. Таким чином, прийняття писаного Основного Закону в Державі Ізраїль є можливим лише за проведення всенародного референдуму, а не лише за рішенням уряду. Заслуговує на увагу той факт, що всі права людини є прописаними в Декларації незалежності Держави Ізраїль, а їх дотримання контролюється омбудсменом. Слід звернути увагу на те, що Основний Закон про Державного контролера, закріплює норми, за якими людина, що очолює цю посаду, виконує не лише функції омбудсмена, а й контролює діяльність виконавчої влади, державних установ, політичних партій та недержавних організацій [1]. Ідея державного контролера виглядає як спроба створення органу, здатного значною мірою збалансувати ті неузгодженості, які виникали під час політичного процесу в Ізраїлі. Яскравою і досить вдалою практикою Ізраїлю є й те, що в межах держави заборонено проживання на постійній основі, а також продаж землі та нерухомості особам, які не є представниками єврейської нації [7]. Україні, попри те, що ізраїльська традиція видається історично неприйнятною (враховуючи принцип мультикультурного плюралізму українського соціуму а також релігійні відмінності цих держав) все ж варто взяти до уваги досвід Ізраїлю, адже це могло б значно покращити функціонування Основного Закону та якість життя народу. Слід звернути увагу й на досвід США, де Основний Закон був прийнятий ще 17 вересня 1787 року, а нині він є найстарішою діючою федеральною конституцією, за всю історію існування якої було ратифіковано лише 27 поправок [6]. Написана вона доступною мовою, адже, на думку її творців, Конституція існує насамперед для народу, а вже потім для уряду. Попри те, що Основний Закон Сполучених Штатів Америки має багато анахронізмів, він містить в собі ряд положень, які можуть бути корисними і для України. Характерним для США є застосування референдумів щодо законопроектів з питань оподаткування. Конституція України також закріплює пріоритетність безпосереднього народовладдя в державі, проте зазначений вид референдуму забороняється, що є характерним для більшості країн колишнього СРСР. У Сполучених Штатах Америки така практика існує, і на сьогоднішній день вона являє собою розвинутий інструмент противаги рішенням органів влади у податковій сфері та використовується для забезпечення стабільності податкової системи [12]. Було б доцільно скористатися досвідом США і внести до Конституції України доповнення, яким визначалася б заборона проводити референдуми лише з питань скасування податків, замість заборони проведення будь якого референдуму з питань оподаткування. Це забезпечило б розширення можливостей інституту безпосередньої демократії і позитивно вплинуло на розвиток нашої економіки. Адже такий вид референдуму додатково гарантував би стабільність податкової системи. Цікавою для України з точки зору конституційного досвіду є Польща, адже це та європейська країна, яка, з одного боку, вже має у своєму активі реальні досягнення у сфері конституційно правових перетворень, а з іншого в минулому виходила із подібних політико правових реалій, в яких нині перебуває наша держава. Привабливою для України особливістю польського законодавства є те, що в цій країні функціонує Інститут конституційної скарги. За Основним Законом республіки: «кожен, чиї конституційні права і свободи були порушені» [4], може звертатися в орган конституційного контролю з проханням перевірити прийняте відносно нього остаточне рішення публічних властей, якщо воно, на його думку, порушує його конституційні свободи і права. Незважаючи на те, що даний інститут в Республіці Польща діє майже 16 років, у країні продовжуються дискусії стосовно ефективності його моделі та подальшого ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 вдосконалення. Не виключено, що деякі елементи процедури подачі скарги і її розгляду можуть бути в перспективі змінені, а окремі правові позиції переглянуті. Проте навіть у нинішньому вигляді конституційна скарга, поза сумнівом, грає важливу позитивну роль як засіб зміцнення законності і забезпечення прав і свобод особи. Цей досвід може бути використаний Україною, а при введенні такого інституту в нашій державі доцільно використовувати положення польського законодавства, які вже виправдали себе на практиці. Слід звернути увагу й на «мирний» та найстабільніший у світі Основний Закон, який набрав чинності в Японії 3 травня 1947 року. Однією з причин конституційної стабільності в цій державі є «жорсткий» порядок внесення змін до Основного Закону: «Зміни Конституції здійснюються з ініціативи Парламенту та зі згодою не менш як двох третин загальної кількості членів обох палат і далі представляються на затвердження народу» [5]. У той же час, існуюча розстановка політичних сил в Японії не дозволяє партіям, які погоджуються з необхідністю внесення змін до Конституції, досягти в Парламенті необхідного для цього кворуму [2]. Це має стати взірцем для України, в якій поки що, на жаль, вітер конституційних змін є попутнім в першу чергу інтересам влади. Увагу привертає і 9 та стаття Конституції Японії, в якій говориться, що держава відмовляється від війни і створення регулярних збройних сил, що надає Основному Закону статусу пацифістського. Проте не варто трактувати цю норму занадто спрощено і буквально. Адже на сьогоднішній день в Японії діють сили самооборони потужна, добре навчена і чудово екіпірована армія чисельністю близько 240 тисяч чоловік, на яку країна виділяє 1% ВНП (близько 43 млрд. $ США) і за видатками на армію займає 7 місце в світі. Отже, Японія не економить на утриманні своїх військовослужбовців, оснащуючи їх новітньою технікою та озброєнням. Помітно, що держава активно працює над створенням збройних сил, які були б спроможними блискавично й гнучко відреагувати на можливу небезпеку. Як кажуть, хто хоче насолоджуватись миром, повинен уміти і бути готовим воювати. Слід звернути увагу на цей досвід Японії, адже українська армія вступила на шлях реформ зовсім недавно відбулося переведення на контрактну форму. Але внаслідок скорочень армія поступово стає однією з найслабших в Європі за співвідношенням Збройних сил до чисельності населення. І, на додачу до всього, Україна відмовилася від участі у військово політичних союзах. Тут постає питання: яким чином велика за територією і кількістю населення (за європейськими мірками) країна забезпечить свою обороноздатність, маючи таку мало чисельну армію і не маючи підтримки? Звісно, для України реальних загроз на сьогоднішній день немає, проте існують певні нюанси. Так, Румунія постійно висловлює свої територіальні претензії щодо Північної Буковини та Бессарабії. І хоча це навряд чи переросте у збройну агресію, адже ООН буде стримувати дипломатичний Бухарест, але, тим не менше, вірогідність такого конфлікту існує. Зважаючи на це, потрібно зауважити, що Україні, яка пропагує мирне існування, все ж потрібно бути готовою до самозахисту, а для цього необхідно мати не лише «парадну», а й дієву, здатну до виконання широкого кола завдань армію. Розглянувши приклади конституційної практики п ятьох різних держав, можна з упевненістю говорити, що наявність книги з назвою «Конституція» ще не є запорукою дотримання обов язків, прав і свобод людини та громадянина. Написаний Основний Закон і дієвий це різні речі. Дослідивши історію конституціоналізму різних держав, можна стверджувати, що найважливішими чинниками, що сприяють створенню і стабільному функціонуванню Конституції, є глибока моральна та релігійна свідомість народу (Ізраїль), радикальність рішень на шляху до успіху (Польща), патріотизм (США), відданість державі (Японія). Хочеться, щоб і в Україні, як в Ізраїлі, Польщі, США чи Японії, Конституція не змінювалася б, відповідно до тимчасової політичної кон юнктури, а діяла в повному обсязі та перетворилася на один із основних факторів суспільно політичного консенсусу, на основі подальшого розвитку і вдосконалення правових засад держави. Список використаних джерел 1. Basic Law: The State Comptroller Glenn D.Hook, Gavan McCormack (2001). Japan s Contested Constitution: Documents and Analysis. Routledge, NY Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України // Відомості Верховної Ради України травня. С Конституция Республики Польша. 2 апреля 1997 г.

122 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Конституция Японии Paul Rodgers (2011). United States Constitutional Law: An Introduction. McFarland. com.ua 7. Хафец Хаим. Краткая книга заповедей. Иерусалим: ЛЕВ САМЕАХ г. shalom.info/books 8. Алек Эпштейн. «Путь, оказавшийся слишком длинным. «Компромисс Харари» и умножающиеся основные законы так и не привели к принятию конституции Израиля» («Вести» общественно политическое приложение, рубрика «Открытый университет»), 2002 г Валевський О.Л. Держава і реформи в Україні: аналіз державної політики в умовах трансформації суспільства [Текст]: монографія. К.: Вид во НАДУ, c. 10. Головатий С.К. Конституція України 1996 року як складова конституційної спадщини Європи // Конституція незалежної України. В 3 х кн. К.: Либідь, Кн c. 11. Литвин В.М. Україна: досвід та проблеми державотворення. К.: Наукова думка, c. 12. Ющенко О. Референдум з питань податків: досвід США та перспективи для України // Юридичний журнал. 5, 2005 р. Гузь Н.Г., Черевичний Г.С. Перспективы реформирования Конституции Украины: отечественный и зарубежный опыт Исследуется проблема конституционного процесса в Украине в сравнении с другими государствами (Израиль, США, Польша и Япония), анализируется динамика и особенности развития конституционализма в разных частях мира, указаны факторы, обусловливающие создание действенного Основного Закона. Ключевые слова: конституционный процесс, развитие государства, Конституция. Guz, N.G., Cherewichny, G.S. Perspectives for Ukrainian Constitution Reform: national and international experience A central issue in our paper is problems of the Ukrainian constitutional process in comparison with other countries (Israel, Poland, U.S.А. and Japan). One of the most important tasks is to analyze the dynamics and particular qualities of the development of constitutionalism in different parts of the world. This study seeks to specify factors involved in creating an effective constitution. Key words: constitutional process, state development, constitution. УДК 94 (477) «18» Гедін М.С. Проблема історичної спадщини Старокиївської держави в науковій полеміці М.П. Погодіна та М.О. Максимовича Проаналізовані ключові аспекти наукової полеміки між М.П. Погодіним та М.О. Максимовичем, а також показані принципово різні погляди російського і українського вчених на витоки, розвиток історії та історичне значення Старокиївської держави. Ключові слова: Старокиївська держава, історіографія, історична спадщина, історичне значення, полеміка. Дезінтеграція Радянського Союзу в 1991 році зумовила утворення незалежних держав на просторах колишньої імперії. Поява суверенної і незалежної України, її політичне відродження, суттєво вплинули на суспільний та геополітичний розвиток Європи. Це було пов язано з тим, що в середовищі українського народу протягом століть викристалізувався значний потенціал матеріальної та духовної культури на противагу постійним претензіям на колонізацію українських етнічних земель з боку інших держав. Незважаючи на розпад Радянського Союзу, партнерські зв язки між колишніми республіками не припинились. Геополітичне сусідство України і Росії вплинуло на суспільно політичні та міждержавні відносини обох країн. Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, розпочалася нова епоха в українсько російських взаєминах, оскільки постало питання про встановлення нового формату відносин між двома державами на основі міжнародного права [19,с.33]. Налагодження плідного співробітництва між Україною і Росією є важливою передумовою майбутнього розвитку нашої країни, однак, поки що не вдається створити рівноправні політичні, економічні й культурні відносини, хоча відносин між обома державами. За класифікацією українського дослідника Романа Кіся [10], сьогодні в Росії домінує низка версій зовнішньополітичної доктрини. Впровадження в життя цих доктрин ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 здійснюється в Росії через національну міфологізацію історії, культури та релігії. Російська ідеологія штучно створила і підтримує низку міфів про історію виникнення та розвиток Російської держави, які на сучасному етапі інтерпретуються по різному, але фактично покликані обґрунтовувати експансіоністську політику Росії [4,с.233]. Обрана нами тема дослідження на сьогоднішній день є надзвичайно актуальною, незважаючи на те, що проблема історичної спадщини Старокиївської держави в науковій літературі порушувалась неодноразово, а навколо неї точилися не лише громадські і приватні суперечки в Росії та Україні, але і наукові дискусії. Переважна більшість українських науковців відкидають претензії росіян на історичну спадщину Старокиївської держави, серед них авторитетні науковці та історики, мовознавці, письменники, журналісти. Взагалі, питання історичної спадщини Старокиївської держави не просто теоретичне, воно має надзвичайно важливий геополітичний зміст. Слід зазначити, що в середовищі інтелігенції середина друга половина ХІХ століття проминули у постійних «війнах» за історичну спадщину між представниками, що сповідували російську, польську і українську національні ідеї. Це є надзвичайно важливою справою, оскільки історична спадщина одна з головних мобілізуючих сил суспільства. Вона завжди була тим ключовим елементом, що об єднує одні групи населення і, водночас, розділяє населення певних територій на національні спільноти. Незважаючи на те, що полеміка між М.П. Погодіним та М.О. Максимовичем відбувалася ще в другій половині ХІХ століття, на сьогоднішній день у вивченні цієї історіографічної проблеми залишається багато нез ясованих питань. Це пов язано з тим, що досліджуючи проблему, науковці не вивчають оригінальну аргументацію вчених. В українській історіографії полеміка між видатними вченими знаменувала становлення незалежної історичної думки. В процесі вивчення проблеми, М.О. Максимович постає як вчений, який протистояв замахові М.П. Погодіна на право українців вважати Старокиївську державу власною історією. Фактично, полеміка зумовлювала значний конфлікт інтересів, оскільки український вчений протистояв російському: М.О. Максимович приватна особа і «хутірський самітник»; М.П. Погодін знаменитість, професор Московського університету й академік; українець і росіянин; неофіційна українська культура й офіціозна імперська історія [4,с.240]. Історіографію пропонованої теми дослідження можна поділити на дві частини: українську та російську. У російській історіографії ХIХ початку ХХI століття проблематика наукової полеміки між представниками двох історичних шкіл М.П. Погодіним та М.О. Максимовичем не знайшла належного висвітлення. За вказаний період було підготовлено лише 8 досліджень присвячених вивченню життєвому шляху історика М.П. Погодіна, а також аналізу його історичних поглядів. Причому з усіх історичних розвідок, лише дослідження М.П. Барсукова [1] припадає на ХIХ століття. Однак, в 22 томах свого видання автор основну увагу приділив публікації матеріалів про життя та діяльність М.П. Погодіна, при цьому, лише побіжно торкнувшись наукової полеміки між М.П. Погодіним та М.О. Максимовичем. Загалом, в російській дореволюційній історіографії переважали монографії та статті, які охоплювали лише вивчення життєвого шляху і окремі аспекти наукової діяльності М.П. Погодіна. До їх числа відносяться дослідження К.Н. Бестужева Рюмина [2], А.Д. Галахова [5], С.А. Венгерова [3], Л.Н. Майкова [11], які є по суті біографічними розвідками. Автори приділяли значну увагу вивченню біографії М.П. Погодіна, натомість, лише частково аналізували історичні погляди російського вченого, і не досліджували його полеміку з М.О. Максимовичем. В сучасній російській історіографії дослідження зазначеної проблематики також не знаходить належного висвітлення, незважаючи на те, що в Росії на рубежі ХХ ХХI століть опубліковані монографії Н.І. Павленко [5], К.Б. Умбрашко [21], захищені дисертації Д.А. Іваннікова [9], А.В. Почивалової [18], присвячені науковій спадщині М.П. Погодіна. Праці Н.І. Павленко та К.Б. Умбрашко носять біографічний характер, в них автори основну увагу приділяли вивченню життєвого шляху російського вченого. Д.А. Іванніков і А.В. Почивалова в захищених кандидатських дисертаціях проаналізували погляди М.П. Погодіна лише на основі вивчення його теорії «официальной народности» і панславізму, не вивчаючи при цьому його полеміку з М.О. Максимовичем. В українській історіографії погляди першого ректора Київського університету ім. Св.Володимира М.О. Максимовича неодноразово були предметом досліджень. Наукову

123 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 спадщину вченого вивчали історики XIX початку XX століття В.Б. Антонович, В.П. Іконников, М.П. Драгоманов, М.С. Грушевський [8]. Історичну концепцію М.О. Максимовича висвітлювали у своїх історіографічних студіях Д.І. Дорошенко, М.І. Марченко, Л.А. Коваленко [6]. Аналізу історичних поглядів М.О. Максимовича присвятив ряд своїх монографій П.Г. Марков [7]. Однак, праці вказаних науковців лише побіжно торкаються наукової полеміки між М.О. Максимовичем та М.П. Погодіним, тому не дають змоги порівняти історичні погляди вчених та прослідкувати їх еволюцію в середині ХІХ століття. В українській та російській історичній думці листування вчених постає як перше публічне зіткнення на науковому рівні двох конкурентних версій національної історії. М.П. Погодін заперечував етнічну та лінгвістичну приналежність сучасних йому українців до періоду Старокиївської держави, а М.О. Максимович захищав право української історії вважати Старокиївську державу своїм минулим [4,с.235]. Таким чином, у позиції М.П. Погодіна, вчені вбачають великодержавність, в позиції М.О. Максимовича український патріотизм. Тому, запропонована М.П. Погодіним історична концепція заперечується в кожному поколінні українських істориків, які вбачають в ній ідеологічно небезпечну диверсію проти української історії. Однак, на нашу думку, таке розуміння полеміки між вченими, є не зовсім точним. Пропонована стаття має на меті проаналізувати ключові аспекти полеміки між М.П. Погодіним та М.О. Максимовичем, а також показати принципово різні погляди російського і українського вчених на витоки, розвиток історії та історичне значення Старокиївської держави. В 1856 pоці M.П. Погодін опублікував написану у формі листа до українського історика та філолога І.І. Срезневського статтю, в якій запропонував теорію, що давня російська історія розпочиналася на півдні Русі, навколо Києва, Чернігова, Переяслава, тобто на тих територіях, де історики ХІХ століття розселяли українців [16]. На думку М.П. Погодіна, «Малороси» за всіма ознаками постають як окремий народ, а свою історичну, фольклорну та мовну традицію ніяк не пов язують із Старокиївською державою [16,с.114]. Власні дослідження переконували М.П. Погодіна в тому, що давньоруська князівська традиція не властива малоруській історії, що український фольклор не зберіг, наприклад, билин, у яких головними дійовими особами були персонажі домонгольської київської історії, і навпаки, основним сюжетом українських дум є козацька історія [16,с.115]. М.П. Погодін припускав, що в київські часи Південна Русь була заселена великоросами. Вони створили тут історію, яка продовжилась в історії Володимиро Суздальській, а ще пізніше в історії московській. На думку російського історика, великороси на півдні Русі створили культуру, безпосереднім нащадком якої пізніше стала північна Русь, а в кінцевому підсумку Великоросія. Вчений вважав, що саме «Південним» великороссам належав той тип державної князівської традиції, з якої постало спочатку велике князівство, а згодом і Московське царство [16,с ]. Однак, таке «переміщення» історії можна було пояснити тільки масовим переміщенням народності, яка, залишаючи землі свого початкового проживання, забрала з собою всі культурні традиції, що їй належали: мову, писемність, літературу, фольклор. Подібне, на думку М.П. Погодіна, могло відбутися лише під час монголо татарського завоювання в середині XIII століття [17,с.155]. Тому, як вважав вчений, зруйнувавши головні міста Південної Русі, знищивши фізично або захопивши в полон значну кількість населення, а також встановивши свій жорсткий режим на завойованих землях, монголо татари змусили вцілілих мешканців переселятися в більш безпечні райони півночі Русі, де все ж таки збереглася князівська влада, і в лісах можна було перечекати повторне нашестя [17,с.157]. В цьому контексті, на боці М.П. Погодіна був той факт, що згадки про «Руську землю» (тобто Київ, Чернігів, Переяслав) надовго зникають зі сторінок літописів, починаючи з середини XIII століття. Обмежена кількість джерел дала підстави М.П. Погодіну відстоювати думку про припинення історичного розвитку на землях Південної Русі після монголо татарської навали. Вчений вважав, що після 1240 року території Південної Русі були заселені вихідцями із менш постраждалих від татар західних земель («від Карпат») [16,с ]. Новий етнос, освоїв колишні землі великоросів, і став творцем іншого типу історії української, яка, на думку М.П. Погодіна, не мала безпосереднього генетичного зв язку із києво руською: «Малороссияне, живущие теперь в стороне Днепровской и окружной, пришли сюда после татар от Карпатских гор, и заняли опустошенные татарами места киевских великороссиян, которые ушли на север. Малороссиянами могли быть заселены такие земли: Галиция, Подолия, Волынь; из Волыни малороссияне, может быть, перешли к торкам, берендеям, остаткам печенегов, черным клобукам и составили там новое племя казацкое» [17,с ]. Таким чином, виникнення на українських землях нової народності козацької М.П. Погодін пояснював майже так само, як пізніше буде пояснювати походження росіян М.С. Грушевський метисацією. Можна відмітити, що М.П. Погодін розробляв свою теорію лише в загальних рисах, не вдаючись в деталі і допускаючи обмовки, хоча головні її положення вважав достовірними: «Конечно, здесь есть много еще сомнительного, неопределенного, но мы предоставим объяснение времени; а сейчас будем довольствоваться положениями, для меня достоверными: 1. Великороссияне древнейшие поселенцы, по крайней мере, в Киеве и окрестностях; 2. Малороссияне пришли на эти земли после татар; 3.Великороссийское наречие это или само церковное наречие, или ближайшее к нему, то есть родное, органическое чадо» [16,с ]. М.О. Максимович не визнавав теорію М.П. Погодіна. У пошуках доказів власної гіпотези М.П. Погодін охопив філологічну науку, де М.О. Максимович був експертом. Російський вчений припускав, що церковнослов янська мова (якою написані пам ятки Старокиївської держави) була не книжною, а живою мовою, якою дійсно говорили в давнину на Русі [16,с.127]. Її вчений вважав найближчою до російської мови, яку, в свою чергу, відрізняв від мови української [17,с.161]. Таким чином, у М.П. Погодіна виходило, що писемні пам ятки Старокиївської держави, написані церковнослов янською мовою, залишені великоросами. Саме ця проблематика стала головною темою «Філологічних листів» М.О. Максимовича до М.П. Погодіна, які були опубліковані в журналі «Русская беседа» у 1856 pоці [14]. В «Філологічних листах» М.О. Максимович з точки зору філолога доводив М.П. Погодіну, що церковнослов янська мова належала до південнослов янських, і була розмовною лише серед балканських слов ян. Твердження російського вченого про різницю між великоруською та малоруською мовами викликало у М.О. Максимовича емоційну реакцію: «Ты разрываешь родство русских наречий, по которому малороссийское и великороссийское наречия, или, говоря точнее, южнорусский и северо русский языки родные братья, сыновья одной русской речи» [14,с.98]. М.О. Максимович намагався продемонструвати М.П. Погодіну, що український фольклор зберіг пам ять про часи правління князя Володимира Великого, що літописи містять «південноруську» мову, а також, що «південноруська» (малоросійська) мова вже існувала в Старокиївський державі [14,с ]. Для М.О. Максимовича все це означало єдність двох народів у спільній історії. Те, що малороси вже існували в домонгольські часи, було для українського вченого зайвим доказом неможливості роз єднати історію, яка давно поєднала історичні долі двох народів. М.П. Погодін відповідав М.О. Максимовичу листами, які публікував на сторінках тієї ж «Русской беседы», і двічі йому ж листами відповідав М.О. Максимович. Намагаючись завершити полеміку, М.О. Максимович у 1857 році опублікував останнього листа до М.П. Погодіна «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и населении ее новопришлым народом» [13]. У ньому М.О. Максимович проаналізував твердження М.П. Погодіна про занепад Наддніпрянщини й можливе переселення народу звідти на північ. Як гадав М.О. Максимович, йому вдалося довести, що ніякого занепаду не відбувалось, а народ на північ не переселявся. З другою частиною завдання М.О. Максимович впорався цілком успішно, адже беззаперечних доказів масових переселень у писемних джерелах не збереглося. Важче було з першою частиною, адже й слідів процвітання писемні джерела також не зафіксували. Замість доказів М.О. Максимович пропонував своєрідний пафос: «Города и села были разорены татарами и вновь строились; люди разбегались и вновь сходились в свои города и села: такая тревожная жизнь была долей многострадальной Украины на несколько веков и даже после того, как Гедимин отвоевал киевские земли у татар в 1320 году. Народ украинский, так же как и волынский и галицкий, убывал сотнями и тысячами от битв с татарами, однако народонаселение Украины, так же как и Волыни и Галича, оставалось по прежнему в стародавних городах и селах» [13,с.24 25].

124 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Незважаючи на те, що аргументи М.П. Погодіна були недостатньо доказовими, загальна логіка все ж була на його користь монголо татари дійсно зруйнували Київ, Чернігів і Переяслав. Без сумніву, в середині XIII століття сталася катастрофа надзвичайних масштабів, яка змінила хід східноєвропейської історії. Після цих подій, відомості про найрозвиненіші землі, що колись були основою Старокиївської держави, надовго зникають зі сторінок літописів [20,с.213]. Довести протилежне що нічого не сталося, бували напади і до, і після, а поляни з сіверянами займали ці землі до XIX століття, так само неможливо, як і продемонструвати швидке переселення на північ. Тому, на нашу думку, сутність суперечки полягає не стільки в подіях ХІІІ століття і їх наслідках, а в проблемі самобутності української історії. Слід зазначити, що для М.О. Максимовича єдність історії була глибоким переконанням, й будь які спроби таку єдність розірвати, викликали негативну реакцію українського вченого. Натомість, для М.П. Погодіна було очевидним, що малороси мають своєрідну етнічну самобутність в сучасності, а в минулому мали і нетотожну до російської історію. Ця історія, на думку російського вченого, була «козацькою» (степовою, орієнтальною), і її зв язок із Старокиївською державою виглядав проблематичним. Разом з тим, ця «козацька» історія відбувалася на тих землях, де починалася російська історія [18,с.12]. Проблема для М.П. Погодіна полягала в тому, щоб зрозуміти, як це сталося, і знайти історичний момент, коли це сталося [18,с.13]. Тобто, фактично російський вчений намагався знайти витоки української історії. Отже, проаналізувавши на основі ключові аспекти полеміки між М.П. Погодіним та М.О. Максимовичем, можемо зробити висновок, що твердження деяких вчених про те, що М.П. Погодін не приймав українську історію було помилковим. На наш погляд, російський вчений просто намагався звільнитися з під традиційного імперського розуміння історії. Це не до кінця розумів М.О. Максимович, і почав презентувати цитати з літописів, відшукувати рідкісні слова тощо. Для М.О. Максимовича, етнічність, мова та історія існували окремо, і на середину ХІХ століття ще не складали ту єдність, якої їм нададуть ідеології націоналізму. Список використаних джерел 1. Барсуков Н.П. Жизнь и труды М.П. Погодина: в 22 кн. / Н.П. Барсуков. СПб.: Типография М.Стасюлевича, Бестужев Рюмин К.Н. Михаил Петрович Погодин ( ) / К.Н. Бестужев Рюмин // Биографии и характеристики / К.Н. Бестужев Рюмин. М.: Век, с. 3. Венгеров С.А. Молодая редакция «Москвитянина» / С.А. Венгеров // Вестник Европы С Верстюк В.Ф., Горобець В.М., Толочко О.П. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси в 3т. Т.1: Українські проекти в російській імперії / НАН України. Ін т історії України. К.: Наук. думка, с. 5. Галахов А.Д. Михаил Петрович Погодин / А.Д. Галахов // Русский вестник С Див.: Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право К: Українознавство, С.83 86; Марченко M.I. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., С.195, Коваленко Л.А Конспект лекцій з української історіографії XIX ст. Кам янець Подільський, С Див.: Марков П.Г. М.О. Максимович видатний історик XIX ст. К: Вид во КДУ, с. Марков П.Г. Общественно политические и исторические взгляды М.А. Максимовича. К: Изд во КГУ, Марков П.Г. Жизнь и труды М.А. Максимовича. К, с. 8. Див.: Речь В.Б. Антоновича (промова на засіданні, пам яті М.Максимовича) // Записки Юго Западного отдела русского географического общества. Т.1. за К, С.78 79; Биографический словарь профессоров и преподавателей императорского университета Святого Владимира ( ) / Составлен и издан под редакцией профессора В.С. Иконникова. К, 1884 С.385; Драгоманов М.П. Листи на Наддніпрянську Україну // Грінченко Б. Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. К, С.172; Грушевський М.С. Вказ. праця С Иванников Д.А. Общественно политические взгляды и деятельность М.П. Погодина: автореф. дис. канд. ист. наук: / Д.А. Иванников; Рос. ун т дружбы народов. М., Кісь Р.Я. «Фінал Третього Риму» (російська месіянська ідея на зламі тисячоліть). Львів, с. 11. Майков Л. Погодин в последние годы своего профессорства / Л.Майков // Историко литературные очерки / Л.Майков. СПб.: Синодальная типография, с. 12. Максимович М.А. История древней русской словесности. Киев: Университетская типография, 1839 г. 232 с. 13. Максимович М.А. О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и населении её новопришлым народом: письмо к М.П. Погодину // Русская беседа, С Максимович М.А. Филологические письма к М.П. Погодину // Русская беседа С ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Павленко Н.И. Михаил Погодин / Н.И. Павленко. М.: Памятники исторической мысли, с. 16. Погодин М.П. О древнем языке русском. (Письмо к И.Срезневскому). Москвитянин,1856. Т С Погодин М.П. Исследования, замечания и лекции о русской истории. Т.II. М., с. 18. Почивалова А.В. Историческая концепция М.П. Погодина: автореф. дис. канд. ист. наук: / А.В. Почивалова; Пензенский государственный педагогический университет им. В.Г. Белинского. Пенза, Сорокін К.Е. Геополітичні сучасності і геостратегия України. К., с. 20. Субтельний О. Україна. Історія. К.: Либідь, с. 21. Умбрашко К.Б. М.П. Погодин: Человек. Историк. Публицист / К.Б. Умбрашко. М.: ИРИ РАН, с. Гедин М.С. Проблема исторического наследия Старокиевского государства в научной полемике М.П. Погодина и М.А. Максимовича Проанализированы ключевые аспекты научной полемики между М.П. Погодиным и М.А. Максимовичем, а также показаны принципиально разные взгляды русского и украинского ученых на истоки, развитие истории и историческое значение Старокиевского государства. Ключевые слова: Старокиевское государство, историография, историческое наследие, историческое значение, полемика. Gedin, M.S. The problem of the historical legacy of Old Kiev State in a correspondence of M.P. Pogodin and M.A. Maksimovich Analyzed key aspects of the scientifi c debate between M.P. Pogodin and M.A. Maksimovich and shows fundamentally different views of Russian and Ukrainian scientists on the sources, history development and historical meaning of Old Kiev State. Key words: Old Kiev State, historiography, historical legacy, historical meaning, controversy. УДК 94(37):930.2Драгоманов Лагодзінський В.В. Михайло Драгоманов про історію Риму за царської доби Аналіз наукової спадщини Михайла Драгоманова свідчить про його ґрунтовне ознайомлення з римською історією царської та республіканської доби. При цьому, здаються недостатньо обґрунтованими звинувачення його в намаганні принизити Республіку і взагалі початковий етап в історії Риму задля звеличення Імперії. Драгоманівське бачення ранньої римської історії зумовлене його розумінням прогресу людства. Історик вважав, що кожний народ у своєму розвитку проходить певні ступені, які органічно змінюють одна одну. За Драгомановим, прогрес залежить від розумового розвитку народу. При цьому розвиток кожного народу залежить від поєднання багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, може уповільнюватись і пришвидшуватись залежно від обставин. Ключові слова: Михайло Драгоманов, історіографія, історія Риму. Історія Стародавнього Риму за доби царів не була спеціальною темою антикознавчих студій Драгоманова. Цій темі він не присвятив окремої роботи. Тому й не дивно, що до неї нечасто звертаються сучасні науковці, які вивчають творчу спадщину Михайла Петровича. Поодинокі зауваження розкидані в працях загального характеру. Більш ґрунтовними здаються дослідження В.С. Шиловцевої, яка аналізувала погляди Драгоманова на кризу та падіння римської республіки російських дослідників другої половини XVIII XIX ст. в своїй кандидатській дисертації [7] та окремих статтях [6]. Спеціальна стаття з цієї теми з явилася за авторством В.Гарнаги [1]. Поміж тим, у працях М.П. Драгоманова з античної історії сама тема ранніх часів римської історії звучить досить часто. До історії Стародавнього Риму VIII I ст. до Р.Х. М.П. Драгоманов звертався у своїй дисертації pro venia legendi (на право читання лекцій в університеті) «Император Тиберий», магістерській дисертації «Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит», у наукових статтях «О состоянии женщины в первый век римской империи», «Государственные реформы Диоклециана и Константина Великого», «Палатинский холм в Риме по новейшим раскопкам (1847

125 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск )», «Положение и задачи науки древней истории», популярних виданнях «Рай і поступ» і «Заздрі боги» тобто у переважній більшості своїх антикознавчих досліджень. Слід сказати, що в історіографії можна зустріти закиди про ангажованість Драгоманова в характеристиці переходу від Республіки до Імперії, у намаганні принизити республіку задля ідеалізації Імперії. Так, В.Гарнага пише: «Мету звернення вченого до історії царського і республіканського Риму можна охарактеризувати такими його словами: «захищаючи римську імперію від звинувачень і принижень, які здавались нам несправедливими, ми повинні були звернутись до аналізу також несправедливих піднесень республіки». На нашу думку, така мета історичного дослідження ставить під сумнів можливість зваженого підходу автора до аналізу історичного матеріалу» [1,с.90]. Щоправда, в даному випадку дослідник скоротив слова Драгоманова, які повністю мали б звучати так: «Захищаючи римську імперію від звинувачень і принижень, які здавались нам несправедливими, ми повинні були звернутись до аналізу також несправедливих піднесень республіки і варварського вторгнення» [2,с.413;3,с.396]. Крім того, ці слова написані Драгомановим уже після того, як він написав свою працю, що стала, фактично, заключною в його розробці антикознавчої проблематики: більшість інших написана і опублікована ним раніше. Можна не погодитися і з деякими іншими зауваженнями щодо методологічних і загальнотеоретичних поглядів Драгоманова під час розробки цієї теми, але обсяг нашого дослідження змушує нас відмовитися від такого відступу. Щодо царського Риму Драгоманов висловлюється не те що непослідовно. Скоріше, він розглядає його лише у зв язку з загальною логікою римської історії, її внутрішнім смислом. Так, вчений критикує широко поширену періодизацію римської історії, за зразок якої він бере поділ Вебера, «о трех курсах которого все говорят, что они представляют резюме признанных современной наукой взглядов на историю человечества» [4,с.19;5,с.142], зауважує він. За цією періодизацією вся історія Риму поділяється за такою схемою: I) Рим під владою царів і патриціїв ( ); ІІ) Героїчний період Риму ( ); ІІІ) Моральний занепад Риму; IV) Римська імперія [4,с.19;5,с.142]. Драгоманов з цим не погоджується: «Оставим в стороне неестественную непропорциональность приведенного деления римской истории это деление поражает субъективностью и отсутствием исходной точки» [4,с.19;5,с.142]. Для нього, як для історика, такою висхідною точкою має бути хід розвитку римської держави: «Ясно, что за исходную точку разделения его истории нужно взять развитие или изменение государственных учреждений» [2;3]. Але при цьому Драгоманов виділяє два аспекти розвитку Стародавнього Риму як держави. Перший це перехід від держави міської до територіальної, «всесвітньої». Другий влаштування, «устроение» завойованого світу, в якому слід бачити не тільки історію власне римлян, а історію всього населення, що ввійшло до складу «всесвітньої держави» [4,с.19;5,с ]. Він співчутливо відгукується на зауваження Теодора Моммзена про те, що римська історія є не що інше, як поступова інкорпорація в середовище переможених. У такому випадку, робить свій висновок Драгоманов, весь хід римської історії набуває внутрішньої єдності: «Если действительно в этом главный смысл римской истории, то весь ход ее от допущения Сервием Тулием плебса в войско до признания права римского гражданства за всем свободным населением империи, совершенного Антонинами и законченного уже законодательством Юстиниана, представляет одно органическое целое» [2,с.7;3,с.12]. А в іншому місці, кількома сторінками нижче, узагальнююче все сказане, констатує: «Такою представится нам история римского государства, если смотреть на нее как на историю государства, т. е. историю политических учреждений и всего населения стран, которые находились в соприкосновении с Римом» [2,с.15;3,с.19]. Таким чином, обидва аспекти римської політичної історії взаємозв язані: «Самая история и перемена политического устройства в римском государстве получает всемирный интерес не столько сама по себе, сколько по тому, в какой мере та или другая форма способствовала большему или меньшему расширению римского влияния и облегчала упомянутую выше инкорпорацию и распространение равенства в правах» [2,с.8;3,с.12]. Звідси і поділ римської історії, хоча й дуже схематичний, який пропонує Драгоманов ще в своєму дослідженні часів Діоклетіана і Константина і продовжує в своїй узагальнюючій монографії: «І) Рим государство городское: сначала патриархальная монархия, потом патрицианская республика, далее патрицианско нобилитанская; II) ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Римское государство территориальное: сначала борьба аристократического государства с новым, потом торжество последнего и завершение его в систему правительственной опеки и монархической централизации» [4,с.19;5,с.143]. Неважко помітити, що в такому поділі римської історії на два основні етапи другий етап представляє собою фактично Римську імперію в її поступовому утвердженні та еволюції. Що ж до першого етапу, то в ньому Драгоманов об єднує царську добу і часи Римської республіки. Спільним для вченого у цих часах є те, що на цьому етапі Рим являє «державу міську», якщо буквально слідувати його термінології, а по суті ця держава є державою власне римлян, тобто античною громадянською общиною, римською цивітас. Царська доба при цьому характеризується як «патріархальна монархія». Вдаючись до порівняльно історичного методу, Драгоманов уподібнює її іншим народам. Тут варто зауважити, що Драгоманов дійсно критично ставиться до ідеї стадіальності в історичному процесі, як це справедливо зауважується в сучасній історіографії [1]. Він дійсно піддає критиці висновки і підходи з цього приводу і Гердера, і Гегеля, і висновки стосовно всесвітньої історії Лорана [3,с ]. Але критика ця конструктивна. В її основі відкидання ідеї закріплення певних ступенів історичного розвитку за певними народами, а не самої ідеї його «ступенеподібності». Для Драгоманова про це свідчать успіхи у вивченні життя народів Стародавнього Сходу і «первісного стану арійських народів» [2,с.226;3,с.226]. «Оказывается, таким образом, робить висновок Драгоманов, что ступени общечеловеческого развития существуют действительно, но только не народы представляют ступени развития жизни общего организма, называемого человечеством, но каждый народ проходит известные более или менее общие ступени развития» [2,с.227;3,с.226]. Драгоманов не відкидає і ідеї прогресивного розвитку, тільки розвиток цей відбувається в середовищі кожного народу і залежить від дуже різних факторів: «Размер государственной территории, внешние отношения, этнографический состав, влияние народов, находящихся на других ступенях развития, и т.п. все это оказывает огромное влияние на прогрессивное движение, совершающееся в среде каждого народа, дает преобладание то одному общественному элементу, то другому, задерживает или сокращает время для каждого периода развития, словом, производит множество разнообразнейших перестановлений и видоизменений, усложнений, повторений форм жизни народа, которые и отличают историю его от других. При этом разнообразие влияний может производить то, что один и тот же народ в известное время не будет иметь ничего общего с собою же в другое время, так что признать одну известную форму быта за характеристический признак его истории и народности по большей части значит погрешить против исторической верности. Тем более погрешим мы против нее, если, взяв произвольно из истории каждого народа по одной черте, по одной эпохе, составим искусственную цепь народов и создадим фаталистическое учение о миссии и смене народов. Система прогрессивного развития в жизни каждого народа, развития, зависящего от множества видоизменяющих условий оказывается менее заманчиво стройною, чем система безусловного прогресса, осуществляемого разными частями единого организма человечества; но зато она ближе к историческим фактам» [2,с.228;3,с ]. Але повернемося до аналізу драгоманівського розуміння царської доби у Стародавньому Римі. Виходячи з ідеї поступового і «ступенеподібного» розвитку кожного народу, вчений приходить до висновку, що «эпоха царства в Риме соответствует эпохе Марбодов, Гензерихов и т.п. у германцев, Киров у персов и т.д.» [2,с.228;3,с.227]. Це та доба, коли здійснюється перехід до суспільства державного і міського, через період, який прийнято було в ХІХ ст. називати періодом «військової демократії», а зараз, здебільшого, періодом «вождівства». Що ж Драгоманов вкладає у таке зближення царського Риму з «Кірами у персів і т.д.»? Деякі висновки ми можемо зробити, проаналізувавши його ідеї щодо виявлення прогресу в історичному житті індоєвропейських народів. Так, на думку вченого, «в жизни индоевропейских племен можно найти следующие общие ступени: a) быт кантонально патриархальный с зародышами монархии, аристократии и жречества; b) быт героический, когда монархия, аристократия и жречество выдвигаются яснее, соответствующий эпохе переселения, после которой аристократия и жречество группируются около монархии, причем, смотря по обстоятельствам, то один, то

126 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 другой элемент получает преобладание; c) стремление к выработке государственных отношений на одной из названных основ монархии или аристократии. Чаще всего аристократия жреческая или военная, или та и другая вместе, берут de facto перевес над монархией. Затем начинается борьба низших сословий, демократии, против высших, которая доводит до d) тирании и монархии или до демократической республики. Если в то же время государство расширяется, если таким образом все члены его оказываются как бы аристократией по отношению к побежденным, то начинается новая борьба, которая повторяет и усложняет известным образом представленные выше колебания» [2,с ;3,с ]. Отже, в межах царської доби згадана вище «патріархальна монархія» у Римі характеризується, відповідно, «кантонально патріархальним побутом», який передбачає, серед іншого, утворення зародків монархії, аристократії і жрецтва. Проте, на нашу думку, з царською добою у Драгоманова асоціюється і виділений ним у наведеній вище схемі «побут героїчний», прагнення до утвердження держави на основі монархії чи аристократії і навіть, до певної міри, початок тієї боротьби станів, яка врешті решт доводить до, як висловлюється Драгоманов, «тиранії і монархії чи до демократичної республіки». Список використаних джерел 1. Гарнага В. Царський і республіканський Рим в антикознавчих дослідженнях М.П. Драгоманова / В.Гарнага // Історіографічні дослідження в Україні [Текст]: [зб. наук. пр.] / Нац. акад. наук України, Ін т історії України; [редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін.]. К.: Ін т історії України, Вип. 21. С Драгоманов М.П. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит / М.П. Драгоманов. К.: Университетская типография, Ч.I. VIII, 415 с. 3. Драгоманов М.П. Вопрос об историческом значении Римской империи и П.К. Тацит // Хроніка 2000: Український культурологічний альманах (84). С Драгоманов М.П. Государственные реформы Диоклециана и Константина Великого: вторая пробная лекция, читанная в Университете Св. Владимира кандидатом М.Драгомановым, для получения звания приват доцента // Университетские Известия. Киев, С Драгоманов М.П. Государственные реформы Диоклетиана и Константина Великого // Хроніка 2000: Український культурологічний альманах С Шиловцева В.С. Дворянські та буржуазні історики Росії про причини переходу від республіки до імперії у стародавньому Римі // Вісник Харківського університету Істор. серія. Вип. 4. С Шиловцева B.C. Проблема кризиса и падения римской республики в русской историографии эпохи разложения феодально крепостнических отношений и развития капитализма (вторая половина XVIII XIX вв.): Дисс. канд. ист. наук. Харьков, Лагодзинский В.В. Михаил Драгоманов об истории Рима царской эпохи Анализ научного наследия Михаила Драгоманова свидетельствует о его основательном знакомстве с римской историей царской и республиканской эпох. При этом, кажутся недостаточно обоснованными обвинения его в попытке унизить Республику и вообще начальный этап в истории Рима для возвеличивания Империи. Драгомановское видение ранней римской истории обусловлено его пониманием прогресса человечества. Историк считал, что каждый народ в своем развитии проходит определенные ступени, которые органично сменяют друг друга. Согласно Драгоманову, прогресс зависит от умственного развития народа. При этом развитие каждого народа зависит от сочетания многих внутренних и внешних факторов, может замедляться и ускоряться в зависимости от обстоятельств. Ключевые слова: Михаил Драгоманов, историография, история Рима. Lahodzinskyy, V.V. Myhailo Drahomanov about the history of czarist Rome Analysis of the scientifi c legacy of Myhailo Dragomanov demonstrates his profound knowledge of the history of czarists Rome and its republican times. The allegations of his attempt to humiliate the Republic and all initial stage in the history of Rome to the exaltation of the Empire seem to be insuffi ciently substantiated. The Early Roman history vision of Drahomanov is due to his understanding of human progress. The scholar believed that every nation goes through certain stages of its development that seamlessly replace one another. According to Drahomanov progress depends on the mental development of people. But at the same the development of every nation depends on a combination of many internal and external factors that can slow down or accelerate according to the circumstances. Key words: Myhailo Drahomanov, historiography, the history of Rome ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК ( ) В.Іконников Тептюк Л.М. Особливості коротких історіографічних нарисів Володимира Степановича Іконникова На основі архівних та друкованих матеріалів охарактеризовано науковий доробок відомого російського і українського вченого Володимира Степановича Іконникова, присвячений колегам історикам. Ключові слова: архівні та друковані матеріали, науковий доробок, українські та російські вчені, історик, В.Іконников, Університет Св. Володимира. Історична наука України другої половини ХІХ початку ХХ століття нерозривно пов язана з ім ям Володимира Степановича Іконникова відомого історика, джерелознавця, архівіста, професора Університету Св. Володимира, академіка Російської та Української академій наук. Окрему частину історіографічних нарисів В.Іконников присвятив дослідженню життя та наукової творчості вчених колег по Університету Св. Володимира. Короткі замітки стосуються постатей В.Антоновича [1], І.Лучицького [2], Ф.Фортинського [3], Т.Флоринського [4], І.Забєліна [5], Я.Грота [6], А.Ясинського [7] й ін. Вони містяться у офіціальній частині журналу «Университетские известия» та призначені для підкріплення наукових заслуг кандидата, який балатувався на те чи інше звання в Університеті. У цих нарисах В.Іконников на перше місце поставив наукові заслуги вчених, їх фахову обізнаність та перспективу наукових розробок на майбутнє і не торкався проблем методики дослідження. Важливість таких оглядів наукової діяльності вчених має як наукове, так і практичне значення. В одному із нарисів В.Іконников зафіксував присвоєння звання штатного доцента по кафедрі всесвітньої історії в 1871 р. І.Лучицькому ( ). Професор повідомив про здобуття істориком диплому магістра в Казанському університеті, навів перелік основних праць історика, а саме: лекції прочитані в Університеті Св. Володимира з всесвітньої історії «М.Лопиталь и отношение его к религиозным партиям во Франции», «Генерал Монк», «История феодальной реакции во Франции в ХVI XVIII веках» [8] та ін. Вчений твердив, що І.Лучицький дотримувався так званої «теорії факторів», поділяючи позитивістське розуміння історичного процесу, в якому взаємодіють різні фактори політичні, економічні, релігійні, психологічні, тощо. Історичні закони розуміються ним на зразок законів природничих наук. У цьому ж номері журналу вміщений відгук про відомого російського історика і археолога І.Забєліна ( ) та присвоєння йому звання доктора російської історії. В.Іконников наголосив, що І.Забєлін мав за мету розробку побутової сторони російської історії і, на його думку, першим правильно визначив шлях таких досліджень. Він був захисником суворої документальності в історичному дослідженні і завжди залишався вірним цьому принципові. Описав точку зору І.Забєліна на вивчення повсякденного життя Росії, яке повинно братися за основу при розгляді її історії. Такий напрямок дослідження був зумовлений тим, що при слабкому розвиткові історичної особистості та політичного життя, домашній побут російського народу мав вплив на всі явища внутрішньої історії [9]. В деякій мірі В.Іконников погоджувався з таким твердженням історика і часто у портретному дослідженні особи звертав детальну увагу на його приватне життя. І в даному випадку для підкреслення новизни та вагомості досліджень І.Забєліна автор надав перелік його робіт, а саме: «Домашний быт русских царей в XVI XVII веке», ряд робіт з археології «Исследования о металлическом производстве в России до конца XVII века», «Московские древности и их исследования» та ін. Цікава замітка В.Іконникова та Ф.Фортинського з рекомендацією на звання доцента кафедри слов янознавства Університету Св. Володимира магістра слов янської філології Т.Флоринського ( ). У статті зазначалось про здобуття освіти Т.Флоринським в Санкт Петербурзькому університеті, захист магістерської дисертації «Южные славяне и Византия во второй четверти XIV века». Вчений підкреслив, що дана праця складається з двох частин. В першій автор розповів про історію Візантії

127 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ХІV ст., а в другій історію Сербії в той же час, але головним чином у роки правління Стефана Душана ( рр.) В.Іконников наголосив на використанні автором іноземних джерел та літератури і підсумовав: «Можна сміливо сказати, що про Стефана Душана, немає праці, яка б за оригінальністю та ґрунтовністю, могла б змагатися з дисертацією Т.Флоринського» [10]. Більш ніж тридцять років В. Іконников співпрацював з В.Антоновичем ( ) на кафедрі російської історії в Університеті Св. Володимира. А передувало цьому висунення останнього на посаду доцента на кафедру російської історії. В.Іконников обґрунтував доцільність такого обрання за професійними якостями кандидата. У своїй статті він відмітив цінність наукових розробок В.Антоновича і надав позитивну оцінку його науковій діяльності. Підкреслив значущість опрацювання автором архівних матеріалів Київського державного архіву, видання двох томів «Архива Юго Западной России» ( ). Свою думку він виклав так: «Я звернув увагу факультету на В.Антоновича, як вченого достойного зайняти вакантну посаду доцента на кафедрі Російської історії. Я керувався в цьому випадку, як переконаннями факультету, так і особистими міркуваннями. Загалом, праці В.Антоновича є суто науковими фактичними дослідженнями більш або менш широких проблем з історії Південно Західної Росії, послідовний ряд яких вказує на глибоке знання дослідника історичної літератури. Слід додати також, що автор знайомий також з стародавніми періодами південноросійської історії, історією Литви та Польщі» [11]. Звичайно, зустрічаються думки про негативне ставлення В.Іконникова до В.Антоновича. Говорячи про наукове суперництво істориків А.Синявський категорично висловлювався з цього приводу: «Я не можу навести брутальної характеристики В.Іконникова, що її дав Селін. Але та характеристика аж надто правильна. В кожному разі Іконников, що заздрив талановитому В.Антоновичу, постійно шкодив йому і всім його учням. Проте він нічого не робив відверто і навіть особисто. Він чудово вмів підмовити і навіть підштовхнути інших реакційних професорів» [12,с.11]. Дослідниця творчості В.Іконникова О.Радзивілл з даного приводу має свою більш обґрунтовану думку, і наполягає на співпраці та взаємоповазі двох талановитих та відомих у науковому колі особистостей [13,с ]. Р.Кірєєва про погляди В.Іконникова висловилась так: «Іконников вирізнявся внутрішньою постійністю, не піддавався різноманітним «модним віянням», зберігав свої помірно ліберальні погляди. Це допомогло йому, зокрема, не попасти під націоналістичний настрій, який час від часу спалахував в Київському університеті» [14,с.53]. Отже, можемо припустити, що взаємини між В.Антоновичем та В.Іконниковим ґрунтувались на спільних поглядах щодо особистості історика в процесі історичного дослідження, розумінні історії як всесвітнього історичного процесу, на взаємній повазі, довірі один до одного як до професіоналів істориків. Співпраця вчених на кафедрі російської історії в Університеті Св. Володимира тривала впродовж 30 років. На засіданні факультету у 1882 р. В.Іконников виступив з пропозицією прийняти Я.Грота, з огляду на його досягнення в галузі історичної науки, в почесні члени Університету Св. Володимира. 50 літній ювілей наукової діяльності вченого в галузі російської історії і словесності, його плідна робота в російських та іноземних архівах, багаточисельні праці та членство в Академії Наук по відділенню російської мови та словесності, а останнім часом одного із членів Російського історичного товариства вагомий привід, на думку В.Іконникова, для громадського визнання. У своїй доповіді професор детально зупинився на напрацюваннях Якова Карловича Грота ординарного академіка Санкт Петербурзької Академії Наук, бувшого професора Гельсингфордського Університету, потім Олександрійського ліцею, доктора Санкт Петербурзького та Лундського Університетів університетів, члена багатьох наукових товариств. Наукову спадщину Я.Грота В.Іконников розподілив на відділи. До першого відділу відніс переклади вченого про французького літератора Тилло, «Фритиоф» Тегнера, «Мазепа» Байрона; друге відділення, на думку історика, найбільш вагоме та результативне вивчення російської літератури. Серед праць цього відділу вчений виокремив видання творів Державіна, у примітках до яких зібраний обширний запас історичного і літературного матеріалу. Він пролив світло на історію Росії др. п. ХVІІІ ст. Історик з великим захопленням відгукнувся про 8 й том видання, який, за словами дослідника, ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 є змістовною монографією, що відображає діяльність Державіна як письменника та громадського діяча. У праці «Гавриил Романович Державин в своей общественной и государственной деятельности» В. Іконников досить вдало користувався напрацюваннями Я.Грота та констатував значущість розробки, погоджувався з деякими думками автора [15,арк.7]. З точки зору Я.Грота: «Визнавши у Державіна велику силу, дехто відмічає у нього неприхильне ставлення до поезії й лише інстинктивні сяяння серед пустодзвонних фраз» [16,с.142]. В.Іконников співставив погляди на цей нюанс Я.Грота, А.Незеленова, С.Аксакова та ін. Третій відділ філологічні роботи та заняття російською мовою. Серед них дослідник акцентував увагу на статті «О некоторых особенностях в системе звуков русского языка» 1849 р., два томи «Филологических розысканий» та ін. Четвертий відділення склали не менш важливі праці з історії Росії, які охопили вилучені Я.Гротом із архівів матеріали про Пугачева, об ємне зібрання паперів імператриці Катерини ІІ та ін. Вчений неодноразово виступав з доповідями на засіданнях університету, звіти яких друкувались в «Университетских известиях». Так, наприклад, у співавторстві з С.Гогоцьким він виступав з приводу балатування приват доцента А.Козлова у штатні доценти по кафедрі філософії. У статті підкреслено наукові досягнення А.Козлова, його викладацьку діяльність з філософії. Зроблений наголос на основних розробках кандидата: «Философия как наука», праця про філософську систему Є.Дюринга «Философия действительности», «Направление философии Платона». Як висновок, В.Іконников зауважив, що педагогічна та наукова діяльність А.Козлова настільки свідчить на його користь, що присвоєння йому звання штатного доцента було б з боку факультету цілком справедливим визнанням його діяльності [17]. Отже, авторитет В.Іконникова у історіографічній роботі був беззаперечним. Свідченням цього є його переписка з В.Бузескулом ( ) відомим істориком, професором Харківського університету, академіком Російської і Української Академій Наук. Розробляючи біографію професора всесвітньої історії Харківського університету М.Луніна ( ), В.Бузескул ділився своїми думками і дослідженнями у листах з В.Іконниковим. Робота над науковою біографією захоплювала В.Бузескула про що він і писав колезі. Він підкреслював, що життя цікаве лише тоді, коли дні проходять в наполегливій праці. Ця думка була співзвучна переконанням В.Іконников. Об єктивний погляд на особистість при створенні наукової біографії такого правила намагався дотримуватись В.Бузескул. Він писав з цього приводу В.Іконникову: «Довелося дещо затьмарити той блиск, у якому постає харківським сучасникам Лунін, як вчений, професор, що ніби то таврував нові шляхи в науці. Але я вважав за необхідне встановити неупереджений погляд на його курси». У принципі ж, за В.Іконниковим, абсолютно об єктивним історик бути не може, оскільки і історик є членом суспільства, і історія є специфічним продуктом суспільного розвитку, і тому обидва вони несуть на собі елементи суб єктивності. Саме звідси випливає та особлива увага, яку приділяв історик питанню об єктивності та ролі особи історика [18,с.56]. Таким чином, понад усе В.Іконникова цікавила людина та її праця, тому біографічним матеріалам він надавав виняткового значенння. Поєднуючи біографічні відомості з характеристикою наукового доробку, вчений на високому рівні проводив свої історіографічні дослідження. Аналізуючи напрацюваня своїх колег істориків він підкреслював їх актуальність та грунтовність і нівякому разі не намагався применшити їхні здобутки. Список використаних джерел 1. Иконников В.С. В.Б. Антонович // Университетские известия Оф. ч. С Иконников В.С. И.В. Лучицкий // Университетские известия Оф. ч. С Иконников В.С. Ф.Я. Фортинский // Университетские известия Оф. ч. С Иконников В.С. Т.Д. Флоринский // Университетские известия Оф. ч. С Иконников В.С. И.Е. Забелин // Университетские известия Оф. ч. С Иконников В.С. Я.К. Грот // Университетские известия С Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (далі ІР НБУВ). Ф.46. Спр арк. 8. Иконников В.С. И.Лучицкий // Университетские известия Оф. ч. С Иконников В.С. И.Е. Забелин // Университетские известия Оф. ч. С Иконников В.С. Т.Флоринский // Университетские известия Оф. ч. С.14.

128 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Иконников В.С. В.Антонович // Университетские известия Оф. ч. С Синівський А.С. Професор В.Б. Антонович, як географ України // Записки Київського інституту народної освіти. К., Кн Радзивілл О.А. В.С. Іконников та В.Б. Антонович: єдність протилежностей // Академія пам яті професора Володимира Антоновича (16 18 березня 1993 р.) Інститут археографії АН України. К., Киреева Р.А. Изучение отечественной историографии в дореволюционной России с середині ХІХ века. Москва, ІР НБУВ. Ф.46. Спр Иконников В.С. А.А. Гогоцкий // Университетские известия Оф. ч. 17. Иконников В.С. Александр Андреевич Беклешев ( ) малороссийский военный генерал губернатор, киевский военный губернатор, генерал прокурор. К., с. 18. Бузескул В. Всеобщая история и ее представители в России в ХІХ и начале ХХ века. К., Тептюк Л.М. Особенности коротких историографических заметок Владимира Степановича Иконникова На основании архивных и печатных материалов дана характеристика научному наследию известного российского и украинского ученого Владимира Иконникова о его коллегах историках. Ключевые слова: архивные и печатные материалы, научное наследие, украинские и российские ученые, историк, В.Иконников, Университет Св. Владимира. Teptiuk, L.M. Zhe pecuaiarities of the short istoriographikc works of Volodimir Ikonnikov In the article on the basis printed material and manuscripts there are investigated the scientifi c work famous Russian and Ukrainian scientist about him historian associates. Key word: printed material and manuscripts, scientifi c work, Russian and Ukrainian scientist, historian, V.Ikonnikov, University of St. Vladimir. УДК (477.46) Чубіна Т.Д. Людина віддана справі свого життя (до 75 річчя професора Миколи Бушина) Розповідається про життєвий шлях Миколи Івановича Бушина людини, яка зробила вагомий вклад в розвиток української історичної школи, підготувала цілу плеяду молодих вчених істориків, започаткувала серію краєзнавчих досліджень, виховала не одне покоління студентської молоді. Ключові слова: М.Бушин, наука, історія, краєзнавство, дослідження, учні, благодійний фонд. Наука, як і культура, успадковує традиції та живиться новими ідеями. Її творять і розвивають особистості, які гуртують навколо себе однодумців, створюють наукові школи. Вони пробуджують творчу думку, свідомо впливають на розвиток інтелекту людини, прославляють країну. Ця вічна естафета традиція в науковому середовищі, в суспільстві тримається на плідному прирощенні ідей, знань, праці мислителів. До таких відомих вітчизняних вчених істориків належить і професор Микола Іванович Бушин Не тільки на Черкащині, а і в Україні постать доктора історичних наук, професора, академіка Української академії історичних наук, заслуженого працівника освіти України, Почесного громадянина селища Лисянка Черкаської області Миколи Івановича Бушина вирізняється серед наставників вищих навчальних закладів. Нині він відомий учений історик, педагог вищої школи, громадський діяч. За що його шанують? За чесність і порядність, доброту і щирість, любов до Шевченкового краю, любов до України і її працьовитого народу. Народився Микола Іванович 10 березня 1938 р. в селі Маріца Льговського району Курської області (Росія) у сім ї селян. Батько Бушин Іван Кирсанович ( рр.) колгоспник, учасник Великої Вітчизняної війни рр. Мати Бушина Фросина Панасівна ( рр.) колгоспниця. Микола Бушин глибоко завдячує своїм батькам за те, що вони його «поставили на ноги», допомогли здобути улюблений фах, прищепили йому любов до народу й Батьківщини. Після Великої Вітчизняної війни рр. малий Микола пішов до першого класу Маріцької середньої школи Льговського району Курської області (Росія). Тут йому прищепили любов до знань, особливо до історії. У цьому велика заслуга ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 вчителів: Анни Михайлівни Бушиної, Марії Степанівни Ісаєвої, Юлії Полікарпівни Медведівої і директора школи Івана Петровича Бобринського, які щоденно, крок за кроком, збагачували його знання. У 1956 р. Микола Бушин закінчує середню школу і мріє стати військовим. Їде поступати до м. Севастополь у Вище морське училище ім. Нахімова. Але, мабуть, не доля... В цьому ж році Всесоюзний комсомол направляв молодь за путівками на будівництво шахт у Донбас. М. Бушин звернувся до райкому комсомолу у м. Льгов і отримав путівку на шахту 7 імені Мельникова тресту Лисичанськвугілля Луганської області. Тут він працював вибійником шахти. Але, як розповідає сам Микола Бушин, то було загартування У 1957 р. Микола Бушин був призваний на строкову військову службу, яку проходив спочатку в м. Івано Франківську, а потім у м. Ужгороді. У серпні 1960 р. став студентом історичного факультету Ужгородського державного університету (нині національний університет). Він був обраний партгрупоргом своєї групи, і, можна сказати, що у цьому виборі студенти не помилилися. Микола Бушин почав долати труднощі. А в чому вони полягали? Він зовсім не володів українською мовою, а лекції читалися переважно українською. І тоді він вирішив, що треба серйозно братися за навчання, а не байдикувати. Купив «амбарний зошит» і на лекціях писав слова, які йому зовсім не зрозумілі. Потім товариші їх перекладали і він завчав, не розлучаючись зі своїм зошитом. Пізніше один семестр вивчав українську мову зі студентами, які не володіли нею. І хоча заняття були двічі на тиждень по одній годині це все ж була велика допомога в освоєнні мови. Микола Бушин не здавався і наполегливо оволодівав «азами науки». Упродовж п яти років вивчав фахові дисципліни, брав участь у роботі студентських наукових гуртків, у спортивному житті історичного факультету. Обирався секретарем комітету комсомолу історичного факультету. Після закінчення Ужгородського державного університету у 1965 р. Микола Бушин був направлений вчителем історії і суспільствознавства Новослобідської середньої школи Путивльського району Сумської області, в село, де Сидір Артемович Ковпак формував свій партизанський загін. Педагогічний колектив тепло і привітно зустрів молодого фахівця. Він читав історію у старшокласників. На своїх уроках уміло використовував краєзнавчий матеріал, знайомив учнів з героями Великої Вітчизняної війні рр. Микола Бушин був улюбленцем учителів і учнів. З учнями одинадцятого класу він проводив різні конференції, де вони виступали з повідомленнями перед своїми батьками. І хоча на Сумщині пропрацював один рік, заслужив повагу від односельців і учнів. У 1966 р. Микола Бушин переїздить за місцем роботи дружини Ольги Сергіївни у селище Лисянка Лисянського району Черкаської області. Тут він почав працювати вчителем історії і фізичного виховання у Лисянській восьмирічній школі (нині Лисянська загальноосвітня школа І ІІІ ступенів імені Сергія Герасимовича Савранського). Працюючи на освітянській ниві, він не забував про науку, інтерес до якої прищепили йому наставники з Ужгородського державного університету. Зокрема: Микола Михайлович Лелекач, Ілля Гаврилович Шульга, Сергій Олексійович Міщенко, Іван Михайлович Гранчак, Микола Васильович Арсентєв, Григорій Васильович Марченко та Василь Іванович Ілько. Професійність та сумлінне ставлення до роботи не могли бути не поміченими керівництвом Лисянського району Черкаської області, і Миколу Бушина запрошують на роботу у Лисянський райком Компартії на посаду інструктора, а потім завідувача кабінетом політосвіти, згодом завідувача відділу організаційно партійної роботи. Весь час Микола Бушин мріяв бути науковцем і тому збирав матеріал для наукового дослідження. У 1968 р. він вступає на навчання до Київської ВПШ при ЦК КП України, яку закінчив з відзнакою. Тут була затверджена тема кандидатської дисертації. У 1971 р. Микола Бушин стає аспірантом кафедри історії КПРС Київського інституту народного господарства імені Д.С. Коротченка (нині Національний економічний університет імені Вадима Гетьмана). З перших днів аспірант Микола Бушин серйозно і наполегливо почав працювати над дисертацією. Його часто бачили в читальних залах Національної бібліотеки України імені В.Вернадського, в центральних архівах м. Києва. Активність і наполегливість Миколи Бушина дали йому змогу достроково написати дисертацію, захист якої відбувся 26 травня 1976 р.

129 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 В цьому ж 1976 р. Бушина призначають завідувачем Будинку політичної освіти Черкаського обкому партії, а згодом, у 1980 р., завідувачем відділу науки і навчальних закладів Черкаського обкому партії. Працюючи у партійних органах, він ні на хвилину не забував про науку. Від їжджаючи у відпустку, брав валізу книжок і там працював над докторською дисертацією. З великою любов ю і повагою він згадує своїх консультантів по докторській дисертації: московських вчених, докторів історичних наук, професорів Таїсію Олександрівну Кудріну, Луку Степановича Гапоненка та доктора філософських наук, професора Василя Петровича Агафонова. 22 червня 1988 р. відбувся захист докторської дисертації на тему: «Факторы социально культурного развития современного советского села» (на материалах Украинской ССР). А 10 березня 1989 р. (в день народження Миколи Бушина) йому було присуджено науковий ступінь доктора історичних наук. У грудні 1988 р. Микола Бушин переходить працювати до Черкаського педагогічного інституту імені 300 річчя возз єднання України з Росією (нині Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького). З цього часу розпочинається активна, цілеспрямована робота у науці. Пізніше М.Бушин знаходить своє покликання в Черкаському філіалі Київського політехнічного інституту (нині Черкаський державний технологічний університет). Спочатку Микола Бушин працював у цьому навчальному закладі завідувачем кафедри, потім проректором по роботі з іноземними студентами, пізніше деканом по роботі з іноземними студентами, а з дня заснування кафедри історії України її незмінним завідувачем. До речі, необхідно підкреслити, що росіянин перший в Україні запровадив навчання іноземних студентів українською мовою. І позитивним моментом слід відмітити, що всі згадані іноземці залишалися навчатися в м. Черкаси. Наукове життя Миколи Бушина почало битися в активному ритмі. Проект за проектом втілювався в життя. Так сталося і з проектом «Черкаський край в особах рр.». По кожному району і місту обласного підпорядкування планувалося підготувати окреме видання. Сьогодні вже вийшло 12 книг. Крім того, підготовлені і чекають своєї черги (за браком коштів) ще 5 книг. Також започаткований проект «Сучасна енциклопедія Черкащини». Це грандіозна робота, два томи якої вже підготовлені. Сьогодні викладачі кафедри М.Бушина працюють над новими проектами, зокрема: «Історія Стародавнього світу. Довідник школяра»; «Історія української культури. Мистецький вимір»; «Історія української культури. Курс лекцій»; «Нариси історії Шевченкового краю. З найдавніших часів до сьогодення»; «Золоті імена Черкащини. 400 особистостей». Микола Іванович Бушин автор та співавтор 350 праць (статей, брошур, монографій, навчальних посібників, словників). Серед них: 32 монографії, з них 14 індивідуальних, 14 навчальних посібників, в тому числі з історії України китайською, німецькою, англійською та бенгальськими мовами. Нещодавно світ побачили нові оригінальні видання професора Миколи Івановича Бушина. Це «Учені Черкаського державного технологічного університету», «Мої учні моя гордість», «Пам ять, дарована майбутньому. Музей історії Черкаського державного технологічного університету». Радують не тільки наукові здобутки професора Миколи Бушина, але й його невтомна праця у підготовці наукових кадрів. Цьому питанню він надає особливої уваги. У нього сформована своя наукова школа. Микола Іванович не звик говорити про те, скільки аспірантів захистилися на кафедрі історії України ЧДТУ. А кількість велика. Всього захищено 45 кандидатів наук. Крім цього, необхідно підкреслити, що п ятеро його перших аспірантів вже захистили докторські дисертації. Учні професора Миколи Бушина 19 грудня 2005 р. презентували Благодійний фонд імені професора Миколи Бушина «Історична спадщина». Метою фонду є об єднання зусиль істориків України у сприянні формуванню демократично правової держави, підвищення ролі й авторитету історичної справи в суспільстві та державі, сприяння розвитку історичної діяльності, захист і підтримка вчених істориків, поширення традицій української історичної справи, сприяння розвитку й поглибленню міжнародних зв язків істориків ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Благодійним фондом щорічно вручатися премія імені професора Миколи Бушина. Крім цього вручається диплом, настільна та нагрудна срібні медалі. Першу премію вручено в день 70 річчя Миколи Бушина 10 березня 2008 р. Сьогодні розмір премії становить грн. Історика Миколу Бушина дуже важко недооцінити. Навіть послідовні його недруги визнають в ньому такі людські якості, які роблять честь будь якому вченому. Він ніколи не перекладав відповідальність на інших, брав і бере все на себе відкрито. Все, що він робив і робить, робить з пристрастю, віддаючи улюбленій справі всього себе, без останку. Марк Аврелій писав: «Задача життя не в тому, щоб бути на стороні більшості, а в тому, щоб жити відповідно до внутрішніх, осмислених тобою законів». Життєві закони доктора історичних наук, професора Миколи Івановича Бушина давно вироблені та глибоко осмислені. А його життєве кредо: бути здатним на більше, чим те, що здійснив сьогодні, спонукає до буденної невтомної праці, до щоденних творчих пошуків та невпинного професійного росту. Життєвий шлях професора Бушина формувався на фоні цілої історичної епохи. Двадцяте століття не один раз пройшлося по долях людей, перемішало, розірвало і по новому заклало історію кожної особистості, кожної родини. Наклало відбиток і на долю молодого Миколи Бушина, відірвавши його від рідної домівки, батьків, любої Курської землі. Але разом з тим подарувало нові можливості, власну сім ю, нову Батьківщину, якій присвячено все життя, з якою звіряються всі сподівання та помисли. Черкаський державний технологічний університет сьогодні можна назвати другою домівкою сивочолого професора. Для всіх, починаючи від студента і закінчуючи професорсько викладацьким складом, Микола Іванович шанована і знана постать. Звертаючись до непересічної постаті Миколи Бушина як ученого, обов язково слід згадати про його здатність гуртувати навколо себе людей, надихати їх великою благородною метою. А це має велике значення для виховання молодих науковців. Саме завдяки цим надзвичайно цінним у науці якостям, коли в особі маститого вченого поєднується науковий лідер і чуйна людина, в Черкаському технологічному університеті на кафедрі історії України, яку очолює Микола Іванович Бушин, сформувалася справжня наукова школа із числа його вихованців, яка вже дала Черкащині чимало висококваліфікованих молодих дослідників в одній із найскладніших для об єктивного відтворення дійсності гуманітарних дисциплін вітчизняній історії. Прогресивний, динамічний, толерантний та чуйний, Микола Іванович є одним із тих дороговказів, які відкривають новим поколінням істинний сенс наукової творчості. Так, справді щедро та по батьківські ділиться своїм досвідом і знаннями Микола Бушин з молоддю, навчаючи не лише любити історію, а й орієнтуватися та вистоювати в складному житейському океані. Він як справжній капітан веде свою команду, в якій вірні та старанні учні, до вершин наукових, творчих, життєвих Він завжди попереду, завжди на капітанському містку. Кожен день плавання в безкрайньому життєвому морі відкриває нові острови досягнень, звершень та здобутків, а поряд завжди працьовита, віддана, випробувана в штормах команда. Адже великому кораблеві великого плавання! «Сучасне завжди лежить на дорозі з минулого в майбутнє...», ці слова видатного кінорежисера й письменника Олександра Довженка часто нагадує своїм учням Микола Іванович. І це накладає на них обов язок шанувати свого наставника, берегти та примножувати його наукову спадщину, творчо переосмислювати і йти далі, бо Микола Бушин, на відміну багатьох, підштовхує своїх учнів до творчого росту, мріє про те, щоб всі вони переросли його, зробили більше для історичної науки, ніж він. Людяність це ще одна риса, яка вирізняє Миколу Івановича з поміж інших. Люди, які постійно з ним спілкуються, стверджують одну незаперечну істину: зустріч з Миколою Івановичем Бушиним одна із самих великих удач в їхньому житті. Заряджаючи своєю енергією, оптимізмом інших, він горить сам. Микола Бушин не вміє тліти, він просто живе за своїми власними принципами та законами, які виробляв роками, долаючи різної складності життєві етапи. Список використаних джерел 1. Бушин М. Роздуми на полях власної долі. Черкаси, Бушин М. Україна Моя Батьківщина. Черкаси, Бушин М. Мої учні моя гордість. Черкаси, Бушин М. Доторкнутися вічності. Черкаси, 2011.

130 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Земляна Невмита Ю. З любов ю до людей. Фонд професора Бушина підтримує краєзнавців та юних істориків // Акцент Крамар М. Ваш шанс, юні історики // Земля Черкаська Крамар М. Іменем пам яті // Земля Черкаська Крамар М. Кроки за горизонт // Земля Черкаська Микола Бушин: від серця до серця / Редактор координатор Т.Чубіна. Донецьк, Положення про премію імені професора Миколи Івановича Бушина Черкаси, Рядовий генерал історії. Колективний портрет професора Миколи Бушина у свідченнях сучасників і документальних світлинах / Редактор координатор Т.Чубіна. Донецьк, Січкар О. Нетлінна спадщина: Обласний краєзнавчий музей цьогорічний лауреат премії благодійного фонду імені професора Миколи Бушина // Земля Черкаська Статут Благодійного фонду імені професора Миколи Івановича Бушина «Історична спадщина». Черкаси, Лазуренко В. Терези долі і науки. Микола Іванович Бушин: Вчитель, Наставник, Людина. Черкаси, Хльобас С. Фонд професора Бушина підтримує місцевих краєзнавців та юних істориків // Нова доба Чубина Т.Д. Человек предан делу своей жизни (до 75 летия профессора Николая Бушина) Рассказывается о жизненном пути Николая Ивановича Бушина человека, который сделал огромный вклад в развитие украинской исторической школы, подготовил целую плеяду молодых ученых историков, положил начало серии краеведческих исследований, воспитал не одно поколение студенческой молодежи. Ключевые слова: Н.Бушин, наука, история, краеведенье, исследование, ученики, благотворительный фонд. Chubina, T.D. The Person Devoted to his Lifework (to the 75th Anniversary of Professor Mykola Bushyn) This article is devoted to Mykola Ivanovych Buschyn s course of life the person who made an outstanding contribution to the development of the Ukrainian historical school, trained the whole pleiad of young scientists historians, gave rise to a number of local history researches and educated not one generation of student s youth. Key words: M.Bushyn, science, history, local history, research, followers, charitable foundation. УДК Проблема походження і долі історичних костобоків в історіографії Ткач Є.С. Пропонується окреслення та аналіз проблем з вивчення птолемеївських костобоків. Розглядаються основні концепції, їх аргументація, та нові перспективні напрями щодо подальшого дослідження стародавньої історії Центрально Східної Європи. Ключові слова: костобоки, дакійське населення, історіографія. Початок вивчення стародавніх костобоків відноситься до друг. пол. ХІХ ст., коли в Європі відбувається перегляд античних джерел, і увага істориків фокусується на «варварському світі». В цьому керунку, постала проблема реконструкції етнокультурної ситуації, зокрема тієї, що мала місце в період принципату. Практично у всіх тематичних працях акценти робилися на локалізації племен Барбарікума, в контексті чого були висунуті тези щодо птолемеївських костобоків. Основні ідеї з питання етнічного походження та місцезнаходження костобоків були сформовані до сер. ХХ ст. Одним з перших авторів, що підняв його в історичній науці, був К.Маннерт, який, беручи до уваги повідомлення Плінія Старшого (Plin., HN, VI, 19), пов язував їх з сарматами, або навіть з германцями [47,p.198,270]. Тлумачення лінгвістичних даних і таж інформація Плінія лягли в основу припущення Ф.Укерта, за якою костобоки були слов янами, що походили з району р. Коста (північно східні терени сучасної України) [70,p.353,453]. Натомість, П.Шафарік вбачав в них слов ян з р. Прип ять [66,p.122]. Подальший розвиток ця проблема отримало в працях історика археолога Г.Точілєску, якій дійшов висновку, що костобоки за повідомленням Птолемея (Ptol., Geogr., ІІІ, 5, 9) мали дакійський корінь і були сусідами новоутвореної провінції ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 [67,p.72,99]. Фракознавець В.Томашек також вбачав в них дакійців [68,p.20 35], хоча етимологію назви виводив з кельтської і слов янської мов. Угорський історик П.Кірай вважав, що країну костобоків слід шукати на Дністрі і Південному Бузі біля племені гелонів [41,p.286]. Натомість, А.Домашевські як достовірну інформацію сприймав повідомлення Діона Кассія (Dio Cass., LXX, 12) та локалізував костобоків у Північних Карпатах [24,p.115]. В пер. пол. ХХ ст. дискусія набрала нових рис, що безпосередньо пов язано з появою нових даних. Зокрема, фахівець з історичної географії Г.Кіперт розмістивши костобоків у витоках р. Сян, ідентифікував їх з сарматами [45,pl.11]. Нумізмат Е.Ґохл, виходячи з аналізу скарбів знайдених в Сату Марській обл. Румунії, виділив 107 варварських монет, які, на його думку, слід ототожнювати з костобоками [35,p.57 61]. Натомість, опрацювавши лінгвістичні дані, Дж.Зеусс запропонував шукати їх батьківщину у верхів ях Віслі [74,p ]. Германіст К.Мюлєнхофф співвідносив їх носіїв із північнофракійським населенням та розміщував на півночі Дакії [48,р.83 87,91]. Французький історик кельтознавець А.Рейнах проводив паралелі між костобоками і галльським племенем трибоків та передбачав їхнє кельтське походження [59,р.325]. Важливе відкриття зробив Г.Шютте, виявивши, що етнонім костобоки зустрічається у двох різних капітоліях птолемеївської «Географії» (Ptol., Geogr., ІІІ, 5, 9). З цього дослідник робить висновок про існування двох гілок племені, одна з яких була локалізована ним по сусідству з Дакією, а друга на північ від Карпат, у середній течії р. Вісли. В етнічному аспекті Г.Шютте асоціював носіїв племені з даками [65,p ]. Слов янська теорія походження, що була запропонована П.Шафаріком, отримала нове дихання у працях Л.Нідерле [52,p ]. Похідною від сарматської є алародійська теорія, сформована Н.Жупаніч, згідно якої верхівка племені належала до алародійської мовної групи і походила з Кавказу [75,p ]. Натомість, австрійська школа розробляла фракійську теорію. Зокрема, A.Премерштейн першим присвятив костобокам окреме дослідження, в якому розмістив їх з прив язкою до дакійських дав між Серетом і Прутом [57,p ;58,p ]. Румунський дослідник К.Дікулеску в праці, присвяченій германцям, також припустив, що костобоки були дакійцями і локалізував їхню країну в північно західній стороні від Дакії [25,p.2]. В.Пирван вважав, що одна гілка дакійців костобоків походила з півночі Дакії, до якої він зараховував і Північну Молдову. Другу крайню гілку, спираючись на згаданих в Птолемея дві дакійські дави: Сетідаву і Сусудаву (Ptol., Geogr., III, 8, 1, 3 4), помістив у нижніх течіях Одра і Вісли, тобто в південній і центральні Польщі [56,p.41, ,228]. Історик Н.Йокл також дотримувався фракійської теорії походження цих племен з півночі Дакії [40,p.280]. Більш детальний аналіз у своїй роботі проводить M.Макря, якій локалізує костобоків у басейні р. Мармуреш (північно західна Румунія) і пов язує з потужним об єднанням вільних даків [49,p.134]. Натомість, на думку Н.Йорги, етимологія слова костобок пов язана зі східними галами, які з часом потрапляють під вплив фракійців, про що свідчать епіграфічні пам ятки [36,p.239]. Археолог М.Смішко розташовував країну костобоків у Верхньому Подністров ї. На думку дослідника, вони залишали по собі чисельні пам ятки липицької культури [64]. Пізніше цей український вчений, виходячи з археологічних матеріалів, припускав, що костобоки були конгломератом племен, в якому вільні даки відігравали провідну роль [9]. Як бачимо, проблема віднесення костобоків до певної мовної групи широко дебатувалася в історіографії. Сучасним працям, як і розробкам др. пол. ХХ ст., характерний більш виважений підхід і присутнє намагання вчених розширити джерелознавчу базу за допомогою археологічних матеріалів. Проте, всі вони розвивають та корегують певні концепції, що були сформовані попередніми істориками. Основою теорії фракійського походження є розміщення костобоків при перерахуванні Птолемеєм дакійських племен у північно східній частині Дакії (Ptol., Geogr., ІІІ, 5, 9). Фракійська ономастика римських епітафій, в яких зазначається дакійське походження костобоцької верхівки (CIL VI 1801), є іншим вагомим аргументом. Слід зазначити, що до цієї концепції схиляються найбільша кількість сучасних науковців [17,p ;10,c.19 36;54,p ;60,p ;37,p.11 23;38,p.76 84;50,p ]. Стосовно деяких проблемних аспектів цієї теорії, то тут має місце значний історіографічний дискурс. В сер. 50 х рр. актуалізується т.зв. питання «вільних даків»,

131 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 та їхнього співвідношення з археологічними культурами. Зокрема, дослідник карпських старожитностей, Г.Бікір виділяє чотири райони поширення вільних даків, а з костобоками співвідносить липицьку культуру [18,p ]. У працях І.Іоніци вже остаточно утверджується думка румунської історичної школи, за якою костобоків репрезентують липицькі пам ятки [39,p ]. Інший дослідник, С.Думітрашку, у роботі присвяченій історії північно західного дакійського населення, також не виключає можливість розташування костобків у Потиссі [26]. Сучасний румунський фахівець К.Опрєану відтворюючи племінну карту Верхнього Потисся, теж допускає часткову локалізацію тут костобоків [54,p ]. Проблема ідентифікації цього племені з позиції археології полягає у тому, що з писемними даними можуть кореспондуватися як липицьке населення у Верхньому Подністров ї [11], так і дакійські старожитності Верхнього Потисся [69,p ], а за думкою В.Котигорошка, їх взагалі репрезентують пам ятки культури карпатських курганів [4,с.67]. Проте, існує велика вірогідність того, що носіїв липицької культури слід асоціювати з костобоками трансмонтанами [19,p.59 69;34,p ;60,p ;38,p.52 53]. Іншим аспектом проблеми є встановлення часу та обставин появи дакійського населення в зазначених регіонах. Одним із найбільш вірогідних періодів науковцями вважається час утворення Дакійського царства [32,p.45 53;71,p.33 55]. Віддзеркалюють ці процеси дако кельтські війни, внаслідок яких північні кордони країни Буребісти посунулись до верхів їв Тиси [22,p ], а в її басейні деякі дослідники схильні розміщувати костобоків [54]. Цікаву концепцію стосовно походження костобоків розробив М.Щукін. На його думку, після поразки даків в Тапаях, тамтешнє населення мігрувало на північ. З ким можливо, і слід пов язувати костбоків [12,с.231]. Вченими М.Ламієва Шмієдлова [46,p.31 34], T.Кольником [42,p.207] продукувався варіант часткового розміщення костобоків у Верхньому Потиcсі, через прив язку останніх до липицької культури. Мало розробленим в науці є питання костобоко карпських взаємовідносин, особливо на предмет їхньої спільної батьківщини. Зокрема, розглядаючи окрему групу пам яток у Верхньому Попрутті, Г.Бікір припустив можливість існування на кін. ІІ ст. змішаного костобоко карпського культурного утворення [18,p ]. Більш детально розробляв питання цієї групи М.Ігнат, який вважає, що вони не мають багато спільного з липицькою культурою. Проте, дослідник не заперечує наявність окремих її елементів на карпських могильниках [37]. Теорія кельтського походження опирається на те, що Птоломей розміщує KOICTOBΩ(O)KOI поряд з кельтськими племенами анартів та теврісків (Ptol., Geogr., ІІІ, 5, 9). В творі «Письменники історії Августів», на якому також базується ця концепція, Costoboci згадуються в якості супротивників Марка Аврелія поряд з кельтськими племенами певкінів (SHA, Marc., 22, 1). Третій аргумент пов язаний зі спільним коренем у найменуваннях кельтського племені Tolistobogi та Costoboci. Ці тези увібрала в себе більш розроблена теорія кельто фракійського походження, яка ґрунтується на аргументах двох концепцій, та за якою носіями костобоків визнаються дакізовані кельти. Зокрема, М.Гостар приходить до висновку, що етимологія назви племені Costoboci походить від кельтського Сoisstoboci [31,p ]. Також він вважає, що костобоки заселяли терени як Потисся, так і Подністров я. На думку А.Коковського, етнічний склад племен в північно східній частині Дакії, імовірно і костобоків, не виключає можливість наявності в них кельтського компоненту [43,p.25 44]. Теорія сарматського походження ґрунтується на повідомленні Плінія Старшого (Plin., Naturalis Historia, VІ, 19), у якому перераховуються сарматські племена в районі Дону. За її прихильниками, сарматське плем я Cotobacchi в ІІ ст. опиняється на півночі Дакії під назвою Costoboci. Відносно нещодавнє дослідження K.Бродерсена [16] показало, що у виданнях перекладів праць Плінія слова cotobocii (cotobacchi і chottobacchi) було трансформовано в costoboci. Іншим аргументом є розміщення костобоків у західносарматських рівнинах разом з аланами і роксоланами Амміаном Марцелліном (Amm., XXII, 8, 42). Також за доказ сприймають «Елевсинську промову про беззаконне діяння савроматов»«елія Аристида. Хоча деякі сучасні науковці не виключають існування сарматської групи у вигляді костобоків [62,p.375], проте на наш погляд, їхня аргументація після спростування повідомлення Плінія не є переконливою. Теорія слов янського походження базується на трактуваннях і співвідношенні топонімічних, ономастичних і етимологічних даних. На думку сучасних фахівців ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 [55,p.476], вбачати в костобоках слов ян абсолютно не обґрунтовано. Очевидно в основу її формування лягли ідеї панславізму, які розроблялись Л.Нідерле, а пізніше були перейняті Радянським Союзом в якості елементу своєї історичної політики [7,c ;6,с.26 28]. Іншою проблемою історіографії є імовірність участі костобків у дако римських війнах, адже згадки про них з являються в античних джерелах після цих бурхливих подій. Тобто, постає питання, чи входили вони до тих коаліціантів, про яких коротко згадує Діон Кассій (Dio Cass., LXXI, 18)? Самі війни, що охоплювали рр., залишили історикам дві монументальні пам ятки, що є цінним джерелом для пошуку відповідей [27;28]. Зокрема, дослідники визначають на зображеннях Колони Траяна в Римі і Трофею з Адамклісі сарматів, бурів [72,p ], а, можливо, і представників північних племен костобоків [8,с.45 75]. Іншою проблемою тематики є населення Верхньотиського і Верхньодністровського регіонів в умовах міграційних хвиль, які значною мірою впливали на його долю по обидві сторони Карпатського хребта [62;12;73]. В першу чергу мова іде про прихід сарматів в історичну область Молдови і Добруджі, а також у Крішан і Олтенію. Ці процеси могли передбачати мирні контакти або навіть конфлікти з костобоками [15,p ;29,p ]. Не менш доленосними були германські, або ж вандальські хвилі. Дослідники схильні виокремлювати два таких імпульси. Починаючи з 40 х рр. їхній притік в ареал поширення даків стає досить відчутним [26;51;30,p ;1,c.22 34;2,c.70 86;44,p.41 51]. Про загибель костобоків від астингів і історію бурів також повідомляє Діон Кассій (Dio Cass., LXX, 12; LXXI, 18). В окреме питання виноситься участь північно східного дакійського населення в маркоманських війнах, зокрема напад костобоків на балканські провінції [24,р ;5,c ;14,р ]. Останніми працями, присвяченими цій проблематиці, є дослідження А.Попи [55,p ], Є.Кіріке [21,p ], Б.Робертсон [61,p.79 95]. Загальні риси суспільного і економічного життя в Європі значною мірою визначала Римська імперія, яка своєю зовнішньою прикордонною політикою впливала на «варварські» племена, в тому числі і на костобоків. Ґрунтовний аналіз цих процесів у середовищі карпів за матеріалами римських імпортів і нумізматичних даних провадить С.Саньє [63]. У цьому керунку цікавою є робота Д.Браунда [13], який вважає, що для пацифікації ситуації на кордонах Римської імперії створювались різні форми клієнтської залежності. Стосовно питання імовірності таких відносин між Римом і костобоками, то слід зазначити, що зараз воно лише починає підніматись в історіографії. Зокрема, на основі епіграфічних пам яток (CIL VI 1801; CIL VI 31856) і писемних даних (Dio Cass., LXX, 12) К.Опрєану робить припущення, що костобоки могли знаходитися у клієнтських відносинах з імперією [53;54]. Зі значною проблемою, в рамках якої також відбуваються дебати, пов язане повідомленням Діона Кассія про знищення астингами країни костбоків (Dio Cass., LXX, 12), після чого останні зникають з фокусу античних письменників на два століття. В цьому керунку, на думку окремих вчених, з подіями, про які говорить Кассій, кореспондується етнокультурна ситуація кін. ІІ ст. у верхів ях Тиси і Дністра. Саме, в цей час тут фіксуються вандальські поховання зі зброєю [2;44]. Археологічні матеріали також говорять про те, що північно східне дакійське населення цього періоду знаходиться в стані стагнації і асиміляції з сусідами [11]. Не виключено, що воно мігрує на терени Дакії, про що також згадує Діон Касій [54]. Також не виключено, що його носії просуваються в ареал карпів, про що свідчать археологічні данні з Верхнього Попруття [37]. Проте, Амміанн Марцеллін згадує костобоків у ІV ст. (Amm., XXII, 8, 42), однак правдивість цього повідомлення одними вченими ставиться під сумнів [1], а іншими сприймається як доказ їх відношення до культури карпатських курганів [3;4,с.63]. Підсумовуючи потрібно зазначити, що, на наш погляд, костобоки є більш ширшим явищем, ніж загальноприйняті в історіографії трактування. Тут слід повернутися до парадигми, запропонованої М.Смішком і іншими українськими вченими, про можливий гетерогенний характер цього племені, про що говорять як археологічні матеріали (липицька культура), так і епіграфічні дані (CIL VI 1801; CIL VI 31856). Таким чином, зрозуміло, що аспекти, пов язані з вивченням історії костобоків, мають пряме відношення для реконструкції етнокультурної мапи Центрально Східної Європи. Отже,

132 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 на теренах сучасної України локалізувалось плем я, яке неодноразово згадувалось античними письменниками, і доля якого потребує подальшого ретельного вивчення. Список використаних джерел 1. Вакуленко Л. Этнокультурная ситуация в Верхнем Поднестровье в І ІІ вв. н.е. // Древние славяне и Киевская Русь. К., С Козак Д.Н. Пшеворська культура у Верхньому Подністров ї і Західному Побужжі. К., c. 3. Котигорошко В.Г. Фракийцы Верхнего Потисья. Ужгород, с. 4. Котигорошко В.Г. Верхнє Потисся в контексті стародавньої історії Карпато Дунайського ареалу. Ужгород, с. 5. Кудрявцев О.В. Эллинские провинции Балканского полуострова во втором веке нашей эры. М., с. 6. Кудрявцев О.В. Исследования по истории Балкано Дунайских областей в период Римской империи и статьи по общим проблемам древней истории. М., с. 7. Неедлы З. История чешского народа: в 2 т. М., Т.1. С Рубцов С.М. Легионы Рима на Нижнем Дунае: военная история римско дакийских войн. СПб., с. 9. Смишко М. Раннеславянская культура Поднестровья в свете новых археологических данных // КСИИМК. Москва, Вып. XLIV. C Чаплыгина H.А. Население днестровско карпатских земель и Рим в ІІ начале ІІІ вв. н.э. Кишинев, с. 11. Цигилик В.М. Населення Верхнього Подністров я перших століть нашої ери (племена липицької культури). К., с. 12. Щукин М.Б. На рубеже эр. Москва, с. 13. Braund D. Rome and the Friendly King. The Character of the Client Kingship. London Canberra, p. 14. Böhme H.W. Archäologische Zeugnisse zur Geschichte der Markomannenkriege // Jahrbuch des Römisch Germanischen Zentralmuseums Mainz. Mainz, Vol. 22. P Barnea Al. Valuri de pământ de la Tisa la Nistru, în Timpul istoriei // Honorem emeritae Ligiae Bârzu. Bucureşti, T.I. P Brodersen K. Plinius Secundus d. Ä. Naturkunde. Buch VI: Geographie Asiens. Darmstadt, Bichir Gh. Cultura Carpica. Iaşi, p. 18. Bichir Gh. Les Daces libres de l époque romaine à la lumière des données archéologiques // Thraco Dacica. București, T.I. P Bichir Gh. Ramura nordică a dacilor costobocii // Thraco Dacica. București, T.IV. P Bichir Gh. Les Sarmates au Bas Danube // Dacia. NS. București, T.XXI. P Chirică E. Une invasion «barbare» dans la Grèce Centrale au temps de Marc Aurèle // Thraco Dacica. București,1993. T.14. P Crişan I. Comunitatea dacică în Câmpia Aradului // Apulum. Alba Iulia, Vol.7. 1 Р Crişan I. H. Burebista and his time. Bucureşti, p. 24. Domaszewski A. Die Chronologie des bellum Germanicum et Sarmaticum n. Chr. // Neue Hcidelberger Jahrbiicher T.V. P Diculescu C.C. Die Wandalen und die Goten in Ungarn und Rumänien. Leipzig, T p. 26. Dumitraşcu S. Dacia apuseană. Oradea, p. 27. Daicoviciu C., Daicoviciu H. Columna lui Traian. Bucureşti, p. 28. Florescu F. B. Monumentul de la Adamklissi Tropaeum Traiani. Bucureşti, p. 29. Grosu V.I. Sarmaţii în spaţiul geto dacic răsăritean // Arheologia Moldovei. Iași, T.18. P Godlowski K. «Superiores Barbari» und die Markomannenkriege im Lichte archajlogischer Quellen // Slovenská Archeologia. Nitra, T.XXXII. 2. P Gostar N. Ramura nordică a dacilor costobocii // Buletinul Universităţilor V.Babeş şi J.Bolyai. Seria ştiinţelor sociale. Cluj, P Gostar N. Dinaşti daci de la Burebista la Decebal // Studii şi cercetări de istorie veche şi arheologie (SCIVA). București, Vol P Gudea N. The Defensive System of Roman Dacia // Britannia Vol. 10. P Gudea N. Dacia Porolissensis und die Markomannenkriege // Markomannenkriege Ursachen und Wirkungen. Wien Brno, T.VI. P Gohl Ö. Éremleletek // Numizmatikai Közlöny. Budapest, T.2. P Iorga N. Istoria Romînilor prin călători. București, Т.І. 352 p. 37. Ignat M. Dacii Liberi din Moldova. Contribuţii Arheologice. Necropolele de la Podeni şi Zvorâştea. Iaşi, p. 38. Іoniţa І. Din istoria şi civilizaţia dacilor liberi. Iaşi, p. 39. Ioniţă I. Dacii liberi la graniţa nord estică a provinciei Dacia romană // Acta Musei Porolissensis (AMP). Zalău, Vol. 21. P ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Jokl N. Thraker // Reallexikon der Vorgeschichte. Berlin, Vol. XIII. P Király P. Dacia Provincia August. Becicherecul Mare, Vol. I. 468 p. 42. Kolnik T. Romerzeitliche Graberfelder in der Slowakei. Bratislava, p. 43. Kokowski A. Strefy kulturove w młodszym okresie predrzymskim i w okresie rzymskim na łuku Karpat // Na granicach antycznego świata. Rzeszów, T.XI. P Kobal I.V. Kultura przeworska na Ukrainie Zakarpackiej // WA. Warzawa, T Р Kiepert H. Formae orbis antiqui. Berlin, Bd. I II. 437 р. 46. Lamiova Schmiedlova M. Kontakte der Daker mit dem Theissgebiet // Thraco Dacica. București, T.III. P Mannert К. Geographie der Greichen und Römer. Theil, Der Norden der Erde von der Weichsel bis nach China Leipzig, Vol. IV. 542 p. 48. Müllenhoff K. Deutsche Altertumskunde. Die Nord und Ostnachbaren der Germanen. Die Gallier und Germanen. Berlin, Bd. II. 49. Macrea M. Apărarea graniţei de vest şi nord est a Daciei pe timpul împăratului Caracalla // SCIV. București, Vol P Macrea M. Dacii liberi în epoca romană // Apulum. Alba Iulia, Vol P Merrills An., Miles R. The Vandals. Wiley Blackwell, p. 52. Niderle L. Slovanské starožitnosti. Praga, Opreanu C. H. Dakien und die Iazygen während der Regierung Trajans // AMP. Zalău, T.21. P Opreanu C.H. Neamurile barbare de la frontierele Daciei romane şi relaţiile lor politico diplomatice cu Imperiul // Ephemeris Napocensis. Cluj, T.4. P Popa Al. Bemerkungen zur archäologie und geschichte der kostobokenund ihres feldzuges auf der balkanhalbinsel // Thrace in the graeco roman world. Athens, P Pârvan V. Getica. O protoistorie a Daciei. Bucureşti, p. 57. Premerstein A. Untersuchungen zur Geschichte des Kaisers Marcus. II. Seezüge der Nordpontusvölke und der Mauren. Der Einfall der Kostoboken // Klio T.XII. P Premerstein A. Kostoboken // RE Т.XI. 2. P Reinach A. Delphes et les Bastarnes // Bulletin de correspondance hellénique. Athènes, T.XXXIV. P Russu I. Les Costoboces // Dacia. NS. București, T.3. P Robertson Br. Banditry or Catastrophe? History, Archaeology, and Barbarian Raids on Roman Greece // Romans, barbarians, and the transformation of the Roman world. Farnham, P Roger B. Rome and the Nomads. The Pontic Danubian Realm in Antiquity. Oxford, p. 63. Sanie S. Civilizaţia romană la est de Carpaţi şi romanitatea pe teritoriul Moldovei (sec. II î.e.n. III e.n.). Iaşi, p. 64. Śmiszko M. Kultury wczesnego okresu epoki cesarstwa rzymskiego w Małopolsce Wschodniej. Lwów, p. 65. Shütte G. Ptolemy`s maps of Northern Europe a reconstruction of the prototypes. Kjøbenhavn, p. 66. Shafarik P.S. Slawische Alterthümer. Leipzig, Vol. I. 295 p. 67. Tocilescu Gr. G. Dacia înainte de romani. București, p. 68. Tomashek W. Zur Kunde der Hämus Halbinsel // Sitzungsberichte der Kaiserlichen Akademie der Wissenschaften in Wien. Vienna, T.CXXXI. 69. Točik A. K otazke osidlenia juhozápadneho Slovenska na zlome letopośtu // Slovenská Archeologia. Nitra, Z. 6. P Ukert F. A. Geographie der Griechen und Römer von den frühesten Zeiten bis auf Ptolemaus. Skythien u. d. Land d. Geten oder Daker nach d. Ansichten d. Griechen u. Römer dargest. Weimar, T.3. Abt p. 71. Vulpe R. Getul Burebista, conducător al întregului neam geto dac // Argesis. Piteşti, T.1. P Vulpe R. Despre burii de pe trofeul de la Adamclisi // Pontica. Costanța, T.12. P Wilkes J.J. Romans, Dacians and Sarmatians in the Firstand Early Second Centuries // Rome and Her Northern Provinces. London, P Zeuss K. Die Deutschen und die Nachbarstämme // Göttingen: Vandenhoeck und Ruprecht, p. 75. Županić N. K vprašanju izvora Kostobokov in Sabokov // Niederlúv Sbornik. Prague, P Ткач Е.С. Проблема происхождения и судьбы исторических костобоков в историографии Проводиться анализ проблем по изучению птолемеевских костобоков. Рассматриваются основные концепции, их аргументация, и новые перспективные направления по дальнейшему исследованию древней истории Центрально Восточной Европы. Ключевые слова: костобоки, дакийское населения, историография. Tkach, E.S. Problem of origination and historical destiny of kostobokies in the historiography Description and analysis problems of studiing Ptolemey s costobokies are proposed. The main concepts, their argumentation and a new perspective ways for the continued researches of ancient history of Central Europe are considered. Key words: costoboci, Dacian population, historiography

133 УДК 930 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Мищак І.М. Польська історіографія польсько українських відносин у роки Другої світової війни Розглянуто інтерпретацію польськими істориками польсько українського збройного конфлікту в роки Другої світової війни, а також особливості й характер обміну населенням між УРСР і ПНР наприкінці війни. Ключові слова: польська історіографія, польсько українські відносини, збройний конфлікт, Друга світова війна. Проблема взаємин поляків та українців під час Другої світової війни належить до найбільш дискутованих у нашій спільній історії. Особливою гостротою відзначається трактування поляками трагічних подій на Волині в 1943 р., які вилилися в жорстокий міжнаціональний конфлікт. Значною мірою така ситуація зумовлена усталеними стереотипами, нав язаними нашим народам у роки спільного комуністичного минулого. І хоча в 90 ті роки минулого століття дискусія між поляками й українцями щодо міжнаціональних взаємин у роки війни розгорілася з новою силою та призвела до взаємних звинувачень у злочинах проти людяності, проте зусиллями істориків двох країн вдалося добитися певної об єктивності в розгляді цього питання та вироблення узгоджених поглядів на проблему. Загалом упродовж майже півстолітнього існування польської історіографії як інструменту офіційної комуністичної ідеології зазначена тема розглядалася лише в контексті демонстрації «злочинів буржуазних націоналістів» по обидва боки кордону. Так, автор дослідження про участь поляків у радянському партизанському й підпільному русі М.Юхневич звинувачував українців у співпраці з нацистами та творенні збройних загонів за німецькими вказівками, знищенні загонами Т.Бульби Боровця та бандерівцями мирних поляків тощо [1]. Проте й така інформація подавалася дозовано, щоб не зіпсувати загальної картини «щасливого життя двох братніх народів». Крім того, навіть у цей період окремі польські історики визнавали, що німці свідомо впроваджували в життя політику протистояння між українцями й поляками, намагалися втягнути українців та поляків у знищення євреїв [2]. Зняття ідеологічних обмежень після розпаду комуністичної системи та введення до наукового обігу нових документів, які раніше були засекречені, привернуло посилену увагу дослідників та громадськості до проблеми польсько українських відносин у роки Другої світової війни, сприяло появі якісно нових праць, але, водночас, у черговий раз загострило відчуття взаємної образи. Метою даної статті є аналіз бачення сучасними польськими істориками проблеми польсько українських відносин, передусім міжнаціонального збройного конфлікту, у роки Другої світової війни, а також особливостей і характеру обміну населенням між УРСР і ПНР наприкінці війни. Символічно, що процес порозуміння й об єктивного дослідження питання польсько українських відносин під час Другої світової війни на рівні інституцій започаткували в 1996 р. Світовий союз Воїнів Армії Крайової та Об єднання українців у Польщі, залучивши до дискусії істориків двох країн. Наукове та методичне керівництво цією роботою з польського боку взяв на себе Військовий історичний інститут (Варшава), з українського Волинський державний університет ім. Лесі Українки (Луцьк). Упродовж другої половини 1990 х на початку 2000 х рр. почергово в Україні й Польщі відбувся ряд наукових семінарів, в яких брали участь по істориків з кожної країни. Здійснений обмін інформацією, поглядами й оцінками дозволив окреслити стан дослідження проблематики та узгодити підходи, що в підсумку сприяло оприлюдненню спільних позицій обох сторін. Здобутком семінарів є публікація багатотомної серії «Польща Україна: важкі питання» (польською та українською мовами), яка містить доповіді, матеріали дискусій, а також схвалені узгодження й розбіжності дослідників двох країн [3,с ]. Показовим є й те, що саме польські дослідники першими започаткували вивчення проблеми польсько українських відносин у роки Другої світової війни, розробили періодизацію, здійснили класифікацію праць із даного питання, а також зібрали і видали величезну кількість спогадів очевидців, започаткували роботу щодо встановлення імен і створення електронного реєстру усіх, хто загинув у цьому протистоянні ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Значний інтерес до проблеми польсько українських стосунків виник під час ініційованої польськими вихідцями з Волині та учасниками «кресових» товариств акції на відзначення 60 річчя Волинської трагедії, коли від українців вимагали «покаятися й засудити злочини ОУН та УПА». Саме у цей час у Польщі вийшло чимало як наукових, так і публіцистичних праць із досліджуваного питання. Певного поширення як в Польщі, так і в Україні набула запропонована польським дослідником Ґ.Мотикою класифікація праць польських істориків, які займаються даною проблематикою, на чотири групи: «традиціоналістів», «ревізіоністів», польських істориків українського походження та «позанаукові» праці [4,с ]. (Тією чи іншою мірою цієї класифікації дотримуються й українські історики, зокрема І.Цепенда [5], І.Ільюшин [6;7] та ряд інших). До «традиціоналістів» слід, у першу чергу, віднести тих польських вчених, які продовжують створювати свої праці у дусі комуністичної ідеології з характерними для неї оцінками націоналістичного руху. Серед них можна назвати В. і Є. Сємашків, В.Філяра, Ґ.Мазура та ін., які входять до «кресових» товариств і вимагають засудження ОУН та УПА, як «злочинних організацій, що в роки війни здійснили геноцид польського населення на Волині». У свою чергу, їм до певної міри опонують «ревізіоністи», які на основі документальних свідчень намагаються об єктивно підходити до аналізу подій на західноукраїнських землях в роки війни. До цієї групи належать Ґ.Мотика, Т.Ольшанський, Р.Внук, Р.Тожецький та ін. Характерною рисою польських істориків українського походження (Є.Місило, Р.Дрозд, М.Сивіцький та ін.) є намагання документально довести дискримінаційну політику польського уряду щодо українців як у довоєнні роки та роки війни, так і в повоєнній Польщі (акція «Вісла»), тим самим відстоюючи «право українців на самозахист». Їм з польської сторони протистоять відверто шовіністичні «позанаукові» праці Е.Пруса, А.Кормана та ін., які маніпулюють фактами та використовують як доказ «злочинної діяльності українців» спогади очевидців подій на Волині. До цієї когорти належав і В.Поліщук, який, наголошуючи на своєму українському походженні, був одним із найактивніших публіцистів серед «кресовиків». За його версією, «безжальність українських націоналістів до інших націй» слід вбачати в ідеології Д.Донцова, оскільки послідовники «інтегрального націоналізму», засліплені ідеєю великої самостійної України, відкидали будь які прогресивні ідеї та можливість компромісу [8]. Розпочинаючи безпосередній аналіз поглядів польських істориків на причини польсько українського конфлікту, слід мати на увазі, що значний вплив на подальший світогляд польських дослідників, незалежно від приналежності до тієї чи іншої історіографічної школи або напряму, справила праця В. і Є. Сємашків [9], в якій скрупульозно зібрано дані про «знищення українцями польського мирного населення на східних кресах». (Проведене українським краєзнавцем Я.Царуком порівняння кількості жертв на території Володимир Волинського району і співставлення їх з даними праці В. і Є. Сємашків дало підстави стверджувати, що останні завищили кількість польських жертв трагедії в зазначеному районі в 4,1 раза, а кількість жертв з української сторони занизили в 25 разів [10,с ]. Аналіз праці В. і Є. Сємашків і спростування цілого ряду «фактів», наведених у ній, на основі архівних документів провели І.Ільюшин [6,с.51 58,167] та інші українські історики.) Разом із тим у праці В. і Є. Сємашків практично не використано документи з українських та німецьких архівів, а більшість фактів, які служать звинуваченням українців, подано зі слів очевидців подій та колишніх вояків Армії Крайової, які воювали з УПА в роки війни. У більшості цих спогадів українці постають безжальними садистами, які свідомо винищували поляків незалежно від віку та статі. Подібні «факти» часто наводить у своїх працях Е.Прус [11] та інші діячі «позанаукового» напряму. До честі польських дослідників, такі безпідставні звинувачення все рідше звучать сьогодні в наукових працях, проте й досі займають вагоме місце в публіцистиці та збірках спогадів. Так, одна з нещодавніх польських праць, написана батьком і сином Ж. і В. Станськими [12], які також є вихідцями з Волині, уже традиційно для мемуарної літератури називає події на Волині «варварською розправою боївок ОУН і відділів УПА з безборонним польським населенням краю» [12,s.7]. Проте зазначені автори наводять і приклади, коли українці, ризикуючи власним життям, рятували поляків від смерті. Намагаючись з ясувати причини польсько українського протистояння на Волині, відкинувши історію довоєнних стосунків двох народів, чимало польських істориків акцентує увагу на тому, що «різню поляків» розпочала ще українська поліція на службі

134 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 у німців, тож дії українців слід розглядати як злочини колаборантів, які виступали проти Польської держави. Про те, наскільки складним є питання колаборації українців і поляків у роки Другої світової війни, свідчить тривала дискусія істориків двох держав, яка знайшла своє відображення у тексті протоколу узгоджень і розбіжностей між українськими й польськими істориками, підписаному на ІХ Х міжнародних наукових семінарах (Варшава, 6 10 листопада 2001 р.). Водночас, як справедливо зазначив український історик Я.Ісаєвич, українці перед війною не мали своєї держави, а німецька окупація принесла їм лише зміну завойовника. У будь якому разі вони не зрадили своєї держави, як це зробили польські співпрацівники [3,с.15]. Авторитетний польський дослідник А.Айненкель також визнає, що в період, що передував війні, у польсько українських відносинах настало нове напруження. Однак він зауважує, що провину за це несе польська адміністрація, чию діяльність заохочував Табір національної єдності, який мав підтримку лише частини уряду, тому не слід дискримінаційну політику приписувати всьому польському народу [13,с.73]. Загалом польські дослідники підтверджують, що навіть під час окупації нацистами польських і українських земель польський еміграційний уряд не погоджувався на визнання української державності на західноукраїнських землях. Вони за будь яких умов, на думку поляків, мали відійти після завершення війни до Польської держави. Певні зміни у ставленні польського еміграційного уряду щодо українського питання, за визнанням польського дослідника Ч.Партача, сталися лише в умовах вступу Червоної армії на територію України, у зв язку з чим українцям офіційно було оголошено про можливість надання широкої автономії, запропоновано виступити спільним фронтом проти німецьких і радянських військ, пропагувати ідеї українсько польської співпраці, припинити взаємне протистояння тощо [14,с.118]. Визнаючи вагомою причиною українсько польського конфлікту в 40 х рр. ХХ ст. дискримінаційну політику щодо українців ІІ Речіпосполитої, а також провокаційну політику німецького та радянського чинників, Т.Ольшанський одним із перших у польській історіографії звертає увагу на соціальну складову протистояння. За його словами, саме активна боротьба українських селян із польськими колоністами за землю надала започаткованій УПА акції «деполонізації» краю такого кривавого характеру [15]. Характерно, що вагомою причиною погромів польських помість на Правобережній Україні в рр. дослідник Я.Кіневич називав також боротьбу українських селян за землю, наголошуючи на намаганні останніх знищити навіть сліди присутності поляків у краї, що, на переконання селян, робило їх легітимними новими господарями [16,s ]. Подібні дії певною мірою були притаманними й для 40 х років ХХ ст. Сьогодні подібної точки зору дотримується Ґ.Мотика, який припускає, що тодішній керівник УПА на Волині Д.Клячківський залучив на свою сторону місцеве українське населення наказами про проведення серед селян розподілу здобутої в польських колоністів землі та утворення самоуправ [17,с.36]. Такої ж думки дотримуються й деякі інші польські та українські дослідники (З.Ковалевський, С.Макарчук). Знаковим явищем у польській історіографії став вихід у світ фундаментальної праці Р.Тожецького [18]. Автор вбачав причини конфлікту в небажанні як поляків, так і українців піти на компроміс у боротьбі за відновлення власної держави. Він також схилявся до думки, що керівництво УПА не мало наміру фізично винищувати все польське населення, а вимагало від поляків покинути етнічні українські землі. Водночас Р.Тожецький, услід за іншими польськими авторами, звинувачував у масовому винищенні мирного польського населення УПА, акцентуючи на тому, що українські повстанці, як сильніша сторона, могли припинити конфлікт, але цього не зробили. Однією з дискусійних проблем, які розглядаються в контексті Волинської трагедії, є спроби українського й польського підпілля порозумітися між собою та можливість припинення конфлікту в той час, коли він ще не набув масового характеру. Згадки про спроби порозуміння знаходимо в спогадах керівників українського підпілля на Волині М.Лебедя, Т.Бульби Боровця та ін. У свою чергу, польський дослідник Ч.Партач відстоює думку про те, що порозуміння між польським та українським підпіллям було неможливим тому, що саме ОУН поширювала антипольські настрої в українському суспільстві [19,s.22]. Такої ж точки зору дотримується більша частина польських істориків. Зокрема, активний діяч Армії Крайової, професор В.Філяр у своїх працях наполягає на тому, що волинські події рр. стали наслідком антипольської пропаганди ОУН ще в довоєнні роки, а початок масового наступу українських повстанців на польські поселення влітку 1943 р. пов язує з прямим наказом Д.Клячківського про знищення польського населення [20,s.46 47]. Крім того, заявами про «геноцид польського населення» на Волині та діяльність УПА на Закерзонні польські дослідники намагаються приглушити резонанс, який набув розголосу у зв язку з незаконними діями польської влади під час проведення акції «Вісла» [21,s ]. Певне розуміння дій українських повстанців щодо польської меншини на Волині проглядається в працях Ґ.Мотики та Р.Внука. Зокрема, у їхній спільній монографії [22] зазначається, що ОУН і УПА у своїх діях проти поляків керувалися подіями після Першої світової війни, коли поляки здобули західноукраїнські землі, поставивши світову громадськість перед фактом. Погоджуючись з українськими колегами в тому, що УПА намагалася змусити поляків покинути українські етнічні землі, Ґ.Мотика та Р.Внук визнають, що ситуація фактично вийшла з під контролю, набравши ознак «кривавої бійні». Разом із тим Ґ.Мотика намагається пояснити антиукраїнські акції поляків на Закерзонні в рр., які часом були не менш кривавими, помстою за події на Волині, а напади польської самооборони та загонів Армії Крайової на українські села на Волині схильний розглядати лише як відплатні акції [23]. Подібна точка зору притаманна практично всім польським дослідникам. Так, В.Романовський пише, що «за вбивства і грабунки поляки відплачували найближчим селам, на які падала підозра щодо їх участі в українських акціях» [24,s.147,190]. Крім того, поляки принципово розділяють дії польської поліції, яка була на службі в нацистів, визнаючи за ними злочини проти українців, проте «залишаючи їх на совісті німецького командування», рішуче відкидаючи звинувачення на адресу польського народу [25,c.52]. Ще однією важливою проблемою польсько українських взаємин стала спільна трагічна доля поляків, українців та євреїв по обидва боки кордону, здійснена за результатами підписаної 9 вересня 1944 р. угоди про переселення українців Польщі до УРСР та поляків і євреїв з території Західної України до ПНР. Як відзначив польський історик українського походження Р.Дрозд, за переселення висловлювалися польські комуністи, які хотіли бачити нову Польщу однонаціональною державою. При цьому польська сторона не мотивувала обміну необхідністю ліквідації діючих у Польщі частин УПА, що так підкреслюватиметься під час акції «Вісла» [26,c.19]. Більшість польських та українських дослідників відзначає, що «добровільна переселенська акція» уже з перших днів набула примусового характеру, оскільки ні українці на території Польщі, ні поляки в Україні не хотіли покидати рідних поселень. Той факт, що акція мала завершитися до 1 лютого 1945 р., тобто упродовж кількох місяців восени взимку в складних умовах воєнного часу планувалося переміщення понад 1 млн. чол. по обидва боки кордону, свідчить про те, що ініціатори переселення зовсім не турбувалися про життя і здоров я своїх співплемінників, які виступили розмінною монетою в геополітичній грі. Водночас ряд науковців стверджує, що на першому етапі переселення (до липня 1945 р.) якогось жорстокого примусу з боку владу не відчувалося. Намагаючись схилити українців та поляків до переїзду, їх з часу поселення на новому місці на два роки звільняли від державних податків і страхових платежів, а також надавали позику та деякі інші пільги. Свідченням того, що український уряд, який почав прискореними темпами проводити переселення українців з Польщі до УРСР, не створив навіть найменших умов для їх розселення й благоустрою, стали масові випадки повернення переселенців до Польщі уже в 1945 р., що викликало занепокоєння як радянської, так і польської сторони. У зв язку з цим польське керівництво провело у Варшаві 24 липня 1945 р. конференцію, на яку запросили представників українського населення з Краківського, Ряшівського і Люблінського воєводств. Як зазначається в праці польського дослідника Є.Місила, «десятеро українських делегатів, привезених до Варшави окремо і до початку конференції ізольованих один від одного, вразили уряд, сформувавши мало не тотожну програму щодо подальшого життя в Польщі». Їхні вимоги стосувалися відновлення українських шкіл, земельної реформи, амністії членам українського підпілля, бажання жити на батьківській землі в Польщі, а також дотримання добровільних принципів переселення. Характерно, що перша реакція польського уряду була позитивною [27,c.14]. Разом із тим українцям пропонувалося переселятися на західні й північні польські землі, а також наголошувалося, що всі, хто причетний до руху ОУН та УПА, будуть переселені примусово.

135 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Українські та польські історики також визнають, що, бажаючи розв язати українське питання в Польщі, місцева влада на початковому етапі акції не була готова до цілеспрямованих насильницьких дій. Їх певним чином спровокувало звернення на початку серпня 1945 р. головного представника уряду УРСР у справах переселення М.Підгорного з проханням про надання військової допомоги для прискорення акції, який стверджував, що українське населення охоче б виїхало з Польщі, але йому не дозволяє це зробити УПА. Польські власті вдало використали цей привід, щоб виплутатися з незручної ситуації, у якій вони опинилися після варшавської конференції [27,c.16]. Переселення польського населення з України відбувалося значно повільніше, ніж українського з Польщі. Така ситуація склалася через більш толерантне ставлення польських уповноважених з переселення, які практично відмовлялися відправляти своїх громадян у зимовий період та в непристосованих для перевезення людей вагонах, що активно практикувалося радянською стороною. Польські науковці Ян і Моніка Чернякевичі головною причиною затримки переселення поляків називають транспортні проблеми, вказуючи на те, що переселенці «по три дні очікували на станціях під відкритим небом». Вони також визнають, що найбільш налаштованими проти виїзду були поляки Львова, які надіялися, що місто знову буде польським. Проте згортання радянською владою польських громадських інституцій, негативне ставлення до поляків українських націоналістів, остаточне вирішення питання кордону схилили більшість поляків у другій половині 1945 р. до виїзду з України [28,s.40 41]. Як наслідок, темпи переселення значно прискорилися, що дозволило керівництву акції в липні 1946 р. прозвітувати про її завершення. Загалом унаслідок обміну населенням більшість поляків виїхали до Польщі, що певним чином вирішило проблему польського населення в Україні. Однак значна частина українського населення й надалі продовжувала перебувати в межах Польської держави. Намагаючись вирішити українське питання, польський уряд у 1947 р. здійснив акцію «Вісла», застосувавши військову силу для переселення українців з південно східних регіонів на «повернуті» землі заходу й півночі країни. Ця акція вже на початку 90 х років минулого століття була засуджена багатьма польськими істориками й культурними діячами, а польський Сенат з цього приводу навіть прийняв спеціальну заяву, в якій визнав акцію «Вісла» ганебним явищем тоталітарного режиму. Таким чином, тема польсько українських взаємин, зокрема періоду Другої світової війни, надалі залишається дискусійною й активно обговорюваною в польському суспільстві та польській історіографії. Підсумовуючи висвітлення причин польсько українського конфлікту на Волині в роки Другої світової війни польськими істориками, варто мати на увазі, що на сьогодні немає підстав говорити про якесь узгоджене «польське» бачення проблеми, оскільки серед науковців виділяються кілька наукових напрямів, які по різному інтерпретують тогочасні події. Разом із тим можна відзначити, що більшість польських істориків покладає відповідальність за міжнаціональний конфлікт на ОУН і УПА, які виступили ініціаторами виселення поляків з території Волині й Галичини. Що стосується обміну населенням між УРСР і ПНР наприкінці війни, то тут дискусія передусім точиться щодо того, вважати ці події геноцидом проти польського й українського населення чи насильницьким переселенням. Оскільки до наукового обігу досі вводяться невідомі раніше документи, які дозволяють розширити джерельну базу досліджуваного питання, ставити крапку в питанні польсько українських взаємин воєнного періоду на сьогодні рано. При цьому і польські, й українські історики повинні уникати безкомпромісних оцінок та звинувачень, які, крім того, не підкріплені вагомими документальними свідченнями. Список використаних джерел 1. Juchniewicz M. Polacy w radzieckim ruchu podziemnym і partyzanckim / M. Juchniewicz. Warszawa s. 2. Biedanski W. Polacy w ruchu oporu narodow Europy / W. Biedanski, M. Juchniewicz, S. Okeckis. Warszawa, s. 3. Україна Польща: важкі питання. Т.9. Матеріали ІХ і Х міжнародних наукових семінарів «Українсько польські відносини під час Другої світової війни». Варшава, 6 10 листопада 2001 р. / Наук. ред. М.М. Кучерепа. Луцьк: ВМА «Терен», с. ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Motyka G. Problematyka stosunków polsko ukraińskich w latach w polskiej historiografii po roku 1989 / G. Motyka // Historycy polscy i ukraińcy wobec problemów XX wieku. Pod redakcją P. Kosiewskiego i G. Motyki. Kraków, S Цепенда І.Є. Вибрані проблеми українсько польського протистояння років в оцінках сучасних польських істориків / І.Є. Цепенда // Наукові праці Кам янець подільського державного педагогічного університету: історичні науки / Українська історіографія на рубежі століть: Матеріали міжнародної наукової конференції, жовтня 2001 р. Кам янець Подільський: Оіюм, Т.7(9). С Ільюшин І.І. Волинська трагедія рр. / Ігор Ільюшин. К., с. 7. Іллюшин І.І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні / С.В. Кульчицький (відп.ред.). К.: Інститут історії України НАН України, с. 8. Поліщук В.В. Гірка правда: злочинність ОУН УПА (Сповідь українця) / Володимир Поліщук. Донецьк: Донеччина, с. 9. Siemaszko W. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia / W. Siemaszko, E. Siemaszko. Warszawa: Wydawnictwo von borowiecky, T.1. S ; Т.2. S Сергійчук В.І. Трагедія Волині. Причини й перебіг польсько українського конфлікту в роки Другої світової війни / Володимир Сергійчук. К.: Українська Видавнича Спілка, с. 11. Prus E. Herosi spod znaka tryzuba / Edward Prus. Warszawa: Instytut Wydawniczy Związków Zawodowych, s. 12. Stanski Z. Poryck. Miasteczko kresowe. Symbol tragedii Polakow na Wołyniu / Z. Stanski, W. Stanski. Toruń, s. 13. Айненкель А. Політика Польщі стосовно українців у міжвоєнний період / А.Айненкель // Ї Число 28. С Партач Ч. Українська проблема у політиці польського еміграційного уряду і польського підпілля в рр. / Ч.Партач // Україна Польща: важкі питання. Т.IV. 15. Zeszyty Historyczne Z. 90. S Kieniewicz J. Spotkania Wschodu / J. Kieniewicz. Gdańsk, Мотика Ґ. Антипольська акція ОУН УПА / М.Ґжеґож // Ї Число 28. С Torzecki R. Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej / Ryszard Torzecki. Warszawa: Wydawnictwo naukowe PWN, s. 19. Partacz Cz. Proby porozumienia polsko ukraińskiego na terenie kraju w latach II wojny światowej / Cz. Partacz // Polska Ukraina: trudne pytania. Materiały międzynarodowego seminarium «Stosunki polsko ukraińskie w latach II wojny światowej». Warszawa, 3 5 listopada 1999 / Oprac. red. R. Nedzielko. Warszawa, T Filar W. «Burza» na Wołyniu. Z dziejów 27 Wołyńskiej dywizji Piechoty Armii Krajowej / Władysław Filar. Warszawa: Rytm, s. 21. Przed akcją «Wisła» byl Wołyń. Praca zbiorowa pod red. W. Filara. Warszawa: SZZAK, S Motyka G. Pany i resuny. Wspólpraca AK WiN I UPA w latach / G. Motyka, R. Wnuk. Warszawa, s. 23. Motyka G. Tak było w Bieszczadach. Walki polsko ukraińskie / Grzegorz Motyka. Warszawa: Wolumen, s. 24. Romanowski W. Kainowe dni / Wincenty Romanowski. Warszawa: Instytut Wydawniczy Związków Zawodowych, s. 25. Мотика Ґ. Польська реакція на дії УПА: масштаб і перебіг каральних акцій / Ґ.Мотика // Ї Число 28. C Дрозд Р. Акція «Вісла» метод вирішення української проблеми у Польщі / Р.Дрозд // Депортації українців та поляків: кінець 1939 початок 50 х років (до 50 річчя операції «Вісла») / Упорядник Юрій Сливка. Львів: Інститут українознавства імені І.Крип якевича НАН України, C Акція «Вісла». Документи / Впорядкування і редакція Євгена Місила. Львів Нью Йорк, с. 28. Czerniakiewicz Jan. Przesiedlenia ludności w Europie / Jan Czerniakiewicz, Monika Czerniakiewicz. Warszawa, s. Мищак И.Н. Польская историография польско украинских отношений в годы Второй мировой войны Рассмотрено интерпретацию польскими историками польско украинского вооруженного конфликта в годы Второй мировой войны, а также особенности и характер обмена населением между СССР и ПНР в конце войны. Ключевые слова: польская историография, польско украинские отношения, вооруженный конфликт, Вторая мировая война. Myshchak, I.N. Polish Historiography of Polish Ukrainian Relations During the Second World War The article deals with the Polish historians interpretation of Polish Ukrainian armed confl ict in the Second World War and the article also analyses the specifi c character of population exchange between the USSR and the Polish People s Republic at the end of the War. Key words: Polish Historiography, the Polish Ukrainian Relations, Armed Confl ict, the Second World War

136 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(477) «2000»:631 Лазуренко В.М., Стрижак Є.М. Новітня історіографія становлення українського фермерства в роки непу Розкрито особливості становлення та розвитку селянських фермерських господарств України в період нової економічної політики ( рр.) за матеріалами, що знайшли своє відображенні у роботах вітчизняних авторів початку XXI ст. Ключові слова: історіографія, фермерство, сільське господарство, селянство, куркуль, заможне селянство. Сучасна аграрна політика України привела до реформування відносин власності та здійснення земельної реформи, призвела до зміни форм господарювання в АПК. У результаті перетворень з явилася можливість створення і функціонування селянських фермерських господарств, які за роки незалежності України зайняли певну нішу в багатоукладному сільськогосподарському виробництві і заявили про себе як про реально існуючу форму господарювання в аграрному секторі. Розвиток фермерства істотно впливає на стабілізацію соціально економічної ситуації на селі, сприяє виникненню нових робочих місць і тим самим знижує гостроту безробіття у сільській місцевості, а також насичує споживчий ринок продовольством, сировиною та іншими різноманітними товарами та послугами. Незважаючи на існування різних труднощів, в цілому фермерство України поступово зміцнюється. Воно бере активну участь в процесі становлення її багатоукладної аграрної економіки. Виходячи з цього, ґрунтовне вивчення основних проблем, що забезпечили сталий розвиток селянських фермерських господарств України в період нової економічної політики ( рр.) стало актуальною у XXI столітті темою дослідження, як в науковому, так і в практичному аспекті. Метою даної статті є показати висвітлення проблеми становлення та життєдіяльності селянських фермерських господарств України в добу непу в історіографії початку XXI ст. Узагальненням накопиченого досвіду, отриманого в ході різнобічного аналізу багатопланових проблем українського села доби непу, і, зокрема, його інтенсивного розвитку на шляху до вільного високопродуктивного фермерства, стала колективна монографія співробітників Інституту історії України НАН України під загальною редакцією С.Кульчицького, яка вийшла у світ в 2000 р. В ній із глибоко наукових позицій, вільних від будь якого суб єктивізму, дана зважена оцінка багатьох складних подій тієї пори, і знову ж показана абсолютна безпідставність відкидання перспективності фермерського шляху розвитку сільського господарства України в добу непу [1]. Особливо, в аналізований нами історіографічний період, слід виділити монографію та ряд ґрунтовних статей Г.Капустян [2]. Цілий ряд ґрунтовних робіт, присвячених аналізу різних аспектів реалізації нової економічної політики було виконано В.Коцуром [3]. Слід спеціально відзначити різноплановість наукових студій дослідника. В його працях висвітлено самі різні аспекти цієї багатогранної проблеми. Проте найбільш складним і відповідальним завданням, яке успішно розв язав В.Коцур, стало звернення до зваженого, об єктивного (що було не так просто в умовах розбурханих не лише в суспільстві, але і в науковому співтоваристві пристрастей 90 х років), аналізу чисельних, нерідко прямо протилежних, заперечуючих один одного підходів науковців до висвітлення сутності, перебігу та наслідків непу, його відображення в самих різних сторонах суспільно політичного, соціально економічного та культурно духовного життя. В цілому, комплекс робіт з історіографії нової економічної політики забезпечив науковцям, які займаються даною проблематикою, можливість мати не лише надійні висхідні положення, але разом з тим світоглядні та фактологічні орієнтири, прямуючи до яких дослідник убезпечує себе від хибних кроків. Це тим більш важливо, що, як на нашу думку, проблема непу, незважаючи на значну кількість досліджень у цій царині, містить в собі ще доволі значну кількість не ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 лише соціальних та економічних, але й суспільно політичних аспектів, які ще чекають своїх дослідників. Ряд важливих аспектів реалізації нової економічної політики в цілому, так і спеціально, в аграрному секторі економіки, виконав А.Коцур [4]. Особливу увагу, враховуючи напрям нашого дослідження, заслуговує на думку автора колективна монографія за його участю, присвячена біржовій торгівлі України в добу непу. В ній не лише глибоко, але й всебічно, а це не просте завдання, враховуючи багатоаспектність проблеми, висвітлено цілий ряд питань, які мали вкрай важливе значення для розвитку українського фермерства [5]. Слід спеціально підкреслити, що саме проблема надійного, стабільного, економічно доцільного збуту була одним із головних чинників, які впливали на підвищення товарності селянських господарств у вказаний період. У сучасний історіографічний період досліджуваної нами проблеми певною мірою торкається ґрунтовна монографія Ю.Волосника «Нова буржуазія України та розвиток приватнопідприємницької діяльності на фінансовому ринку в роки непу» [6]. Вказана робота визначається, насамперед, своєю повагою до духу підприємництва, постановкою автором проблеми, що до цього часу не стала об єктом спеціального дослідження. В роботі, вперше у вітчизняній історіографії, на основі використання широкого кола архівних документів і матеріалів комплексно досліджено історію виникнення, становлення, основні етапи розвитку та ліквідації підприємництва, до якого, безумовно, слід віднести і підприємництво аграрного сектору економіки фермерство України 1920 х років. Висновки, зроблені в ході дослідження, переконливо спростовують розповсюджену в радянській історіографії тезу про суто деструктивну роль нових підприємців в економіці країни. Слід підкреслити, що автор робить це на основі використання широкого масиву матеріалів податкової статистики, показує кількісні параметри радянського підприємництва часів нової економічної політики, проводить її розподіл по групах за рівнем прибутку, показує динаміку змін її структури та чисельного складу за роки непу. З цієї проблеми дослідником захищена дисертація [7]. В межах аналізованого нами історіографічного періоду слід також згадати ґрунтовні наукові праці В.Смирнова «Соціальна політика в Україні в період НЕПУ. Взаємовідносини влади і суспільства в сільській місцевості» та «Суспільно політичні та економічні перетворення в українському селі в період нової економічної політики» та Ю.Котляра «Селянство Півдня України: доба нової економічної політики ( рр.)» [8]. Серед інших видань вони вирізняються, насамперед, ґрунтовністю джерельної бази та ретельним опрацюванням періодичних видань вказаного періоду, що дозволило автентично висвітлити глибинні, мало зрозумілі сьогодні, явища та процеси досліджуваної доби. Належної уваги стосовно проблеми нашого дослідження заслуговує також праця Ю.Святця «Українське селянське господарство та нова економічна політика (кліометричний аналіз соціально економічного процесу)», яка побачила світ у 2007 р. [9]. Окремо слід виділити роботи О.Сушка [10]. В цілому, для нього притаманний системний науково історичний аналіз особливостей становлення та функціонування приватного підприємництва в УСРР періоду непу. Дослідником проаналізовано соціально економічні ознаки фермерських господарств в українському селі, а також розглянуто суперечливі питання в літературі 1920 х рр., співставлено різні точки зору стосовно кваліфікації визначення соціального інституту приватного підприємництва. Глибшому розумінню поставленої нами проблеми допомагає також аналіз публікацій цілого ряду інших сучасних дослідників історії селянства, в тому числі Я.Балабай, Л.Скотнікової, О.Довбні, О.Десятнікова, В.Паскаленка, Н.Бем, С.Корновенка, Т.Козацької, В.Олянич, Л.Тарасенко, О.Акуніна [11]. Стосовно піднятої нами проблеми заслуговує на увагу робота М.Дніпренка [12]. Автор дає широку характеристику міцних селянських господарств, починаючи з часів відміни кріпацтва. Належна увага приділена і висвітленню тісно пов язаної із функціонуванням заможних селянських господарств і національно революційної боротьби на Катеринославщині у рр. Показано також погляди на суть аграрних перетворень провідних отаманів на Січеславщині Брови, Семесенка, Мелашка, Степового, представника уряду Петлюри доктора Гелєва та ін. Аналізуючи історіографію з піднятої нами проблеми, слід звернути увагу на ґрунтовні наукові дослідження останніх років виконані В.Нечитайлом [13]. До кола його наукових інтересів відносяться дослідження процесу формування селянського госпо-

137 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 дарства фермерського типу в Україні від перших часів їх існування, що пов язується ним з колонізацією південноукраїнських степів в добу козаччини, до теперішнього часу. Дослідник, зокрема, розглядає причини і наслідки ліквідації сталінським режимом підприємницької форми ведення селянського господарства в українському селі в роки непу. Окремо слід виділити і монографію В.М. Лазуренка і В.Є. Паскаленка «Український фермер в добу НЕПу» [14]. Автори, на основі комплексного вивчення архівних та опублікованих джерел, висвітлюють соціально економічний розвиток високопродуктивних селянських господарств, їх прогресивну роль в розвитку виробничих сил доколгоспного радянського села, приходять до обґрунтованого висновку, що мова йде саме про фермерство. Науковці переконливо доводять, що мова повинна йти про утвердження в Україні в добу непу в особі заможного селянства саме фермерства, у класичному розумінні цього слова. На думку авторів монографії, у доколгоспний період заможне українське селянство, власне кажучи фермерство, чи за радянською термінологією «куркульство», являлося невід ємним складовим елементом соціально економічної структури села, що було закономірним результатом розвитку дрібнотоварного виробництва. Заможні селяни фермери в порівнянні з іншими соціальними групами села мали на той час сталі, добре забезпечені робочою худобою та реманентом господарства. Вони прагнули до розширення власного земельного наділу, та, що не менш важливо, якомога кращого його використання. Селянин фермер був зацікавлений у наслідках своєї праці на землі і це мало могутній вплив на піднесення продуктивних сил його господарства [14,с.290]. На переконання В.Лазуренка і В.Паскаленка, в роки непу навіть при мінімально сприятливих умовах, за досить короткий період на українській землі сформувавсь чисельний прошарок ефективних господарів власників, фермерів. Проте його існування не вписувалось в офіційну комуністичну доктрину. Його здоровий господарський прагматизм, життєвий реалізм, достатньо висока політична культура та громадська активність були суттєвою перепоною для утвердження на селі більшовицької тоталітарної системи [14,с ]. Важливе значення для подальшого розгортання досліджень життя українського фермерства, спрямування уваги науковців до найбільш актуальних аспектів проблеми, визначення сучасної методології дослідження, що дозволяє глибоко зрозуміти сутність подій вказаного періоду, має цілий ряд робіт О.Реєнта. Хронологічно він започаткований монографією, присвяченою аналізу широкого кола проблем життя українського суспільства на зламі XIX XX ст. [15]. Для нас вона цікава, насамперед, тим, що важливе місце в ній відведено глибокому аналізу змін в життєдіяльності українського селянства: впровадження нових, складних для свого часу сільськогосподарських машин, підвищення агрокультури, зростання товарності та показу ряду інших важливих позитивних зрушень у житті селянства. Подальшим її розвитком стала ще одна фундаментальна монографія О.Реєнта [16], в якій погляди автора було ще більш поглиблено й розширено. Особливе місце в творчому доробку визначного українського дослідника в царині сільського господарства та життя селянства, мають праці останнього періоду, які відзначаються не лише пізнавально аналітичною, але, і що особливо важливо, методологічною спрямованістю. Це, зокрема, концептуальна праця «Історія України ХІХ ХХ ст.: методологічний зріз і тематичні напрями наукового пошуку» [17] і «Україна ХІХ ХХ століть. Роздуми та студії історика» [18]. Вказані роботи мають велике методологічне значення для адекватного висвітлення вкрай складних соціально економічних явищ, які мали місце в житті українського селянства на зламі епох. Завершуючи аналіз історіографії з піднятої нами проблеми, хотілося б сконцентрувати увагу на ґрунтовному селянознавчому науковому виданні, що побачило світ вже у XXI ст., виданні, яке глибоко і всебічно подає історію українського селянства в роки нової економічної політики та суцільної колективізації. Мова йде про двотомну колективну працю науковців Інституту історії України НАН України «Історія українського селянства: Нариси» [19]. У другому томі детально аналізується цілий ряд важливих аспектів життя українського села в добу непу які, поряд з іншим, висвітлюють і тернистий шлях, який долало молоде українське фермерство у своєму прагненні до вільного творчого високоефективного господарювання, здобутки якого служили б не лише належною винагородою за невтомну працю йому особисто, але й вирішували проблеми суспільства в цілому ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що проблема дослідження не обділена увагою науковців. Існуючі роботи, при їх належному опрацюванні, є добрим фундаментом для її подальшого поглибленого вивчення. Список використаних джерел 1. Сутність і особливості нової економічної політики в українському селі ( рр.) / [Відп. ред. С.В. Кульчицький]. К.: Інститут історії України НАНУ, с. 2. Капустян Г.Т. Дві «правди» або українське село в двадцяті роки двадцятого століття / Капустян Г.Т. Кременчук [б.в.], с.; Капустян Г.Т. Дослідження соціально економічних та суспільно політичних процесів в українському селі 1920 х років / Капустян Г.Т. // Український селянин. Черкаси, Вип. 5. С ; Капустян Г.Т. Лев Миколайович Літошенко про відродження сільського господарства в умовах нової економічної політики / Капустян Г.Т. // Проблеми історії України XIX початку XX ст. Випуск XVIII. К.: Ін т історії України НАНУ, С Коцур В.П. Партійно радянська преса на початку 20 х рр. / Коцур В.П. // Український історичний журнал (ділі У.І.Ж.) С.46 55; Коцур В.П. Соціальне протистояння в Україні на початку 20 х років (На матеріалах преси) / Коцур В.П. / Вісник Київського університету Вип. 34. С.95 99; Коцур В.П. Соціальні зміни і політичні процеси в Україні х рр.: Історіографія: дис... доктора іст. наук: / Коцур Віктор Петрович. К., с.; Коцур В.П. Історичні дослідження: упереджені та об єктивні оцінки (соціальні зміни і політичні процеси в Україні 1920 х 30 х рр.: Історіографія) / Коцур В.П. К.: Наукова думка, с.; Колесник В.Ф. Історіографія нової економічної політики в Українській СРР / В.Ф. Колесник, В.П. Коцур, Г.Г. Коцур. К.: Хрещатик, с. 4. Коцур А.П. Відображення в працях О.І. Чупрова особливостей аграрної та агрокультурної реформи початку ХХ ст. в Україні / Коцур А.П. // Наукові записки з української історії: Зб. наук. ст. Переяслав Хмельницький, Вип.17. С ; Коцур А.П. Провідні тенденції сучасної української історіографії. Навчально методичний посібник / Коцур А.П. К.: [б.в.], с. 5. Гарарук Л.В. Біржова торгівля України в період нової економічної політики ( рр.) / Л.В. Гарарук, А.П. Коцур, Г.Г. Коцур. К.; Чернівці: Книги ХХІ, с. 6. Волосник Ю.П. Нова буржуазія України та розвиток приватнопідприємницької діяльності на фінансовому ринку в роки непу / Ю.П. Волосник; Харківський національний ун т ім. В.Н. Каразіна. Х.: НМЦ «СД», с. 7. Волосник Ю.П. Зародження нової буржуазії та розвиток приватнопідприємницької діяльності в Україні в 1920 ті на початку 1930 х рр.: дис... доктора іст. наук: «Історія України» / Волосник Юрій Петрович. Х., с. 8. Смирнов В.М. Соціальна політика в Україні в період НЕПУ. Взаємовідносини влади і суспільства в сільській місцевості: монографія / Смирнов В.М. Х.: Харків юридичний, с.; Смирнов В.М. Суспільно політичні та економічні перетворення в українському селі в період нової економічної політики / Смирнов В.М. Х.: Майдан с.; Котляр Ю.В. Селянство Півдня України: доба нової економічної політики ( рр.) / Котляр Ю.В. / Одеський національний ун т ім. І.І. Мечникова. Одеса: ТОВ ВіД, с. 9. Святець Ю.А. Українське селянське господарство та нова економічна політика (кліометричний аналіз соціально економічного процесу) / Святець Ю.А. Д.: Вид во Дніпропетр. нац. ун ту, с. 10. Сушко О.О. Непмани: соціально історичний тип приватних підприємців в УССР ( рр.): Наукове видання / Сушко О.О. К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, с.; Сушко О.О. Становлення та функціонування приватного підприємництва в Україні періоду непу ( рр.): історико теоретичний аспект: дис. доктора істор. наук: / Сушко Олександр Олександрович. К., с. 11. Балабай Я. Законодавча основа селянської оренди землі в УСРР у період НЕПу / Балабай Я. // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. «Історія» С ; Скотнікова Л.С. Аграрні відносини в українському селі у 1920 х роках / Скотнікова Л.С. // Сутність і особливості нової економічної політики в українському селі ( рр.). К.: Ін т історії України НАНУ, С.16 30; Довбня О.А. Вплив судових переслідувань на склад селянства в УСРР у рр. / Довбня О.А. // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки С ; Десятніков О.В. Оплата праці найманих сільськогосподарських робітників в індивідуальних селянських господарствах України в період НЕПу / Десятніков О.В. // Український селянин. Черкаси, Випуск 8. С ; Паскаленко В.Є. Критерії визначення соціально економічного становища селянського господарства в добу НЕПу / Паскаленко В.Є. // Наукові праці: Науково методичний журнал. Т.27. Вип.14. Історичні науки. Миколаїв: Видавництво МДГУ ім. П.Могили С.67 72; Бем Н.В. Ставлення українського селянства до ліквідації «куркульства як класу» та суцільної колективізації сільського господарства ( рр.) / Бем Н.В. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. К.: Ін т історії України НАНУ, Випуск 9. С ; Корновенко С.В. Село. Хліб. Гроші. Податкова політика радянської влади в українському селі у період НЕПу / С.В. Корновенко, В.М. Лазуренко. Черкаси: Ваш дім, с.; Козацька Т.Ю. Соціально економічні особливості здійснення хлібозаготівель в УСРР ( ): історіографічно фактологічний аналіз / Козацька Т.Ю. // Наукові записки з української історії: Зб. наук. статей. Переяслав Хмельницький, Вип.17. С ; Олянич В.В. Концепції організаційно виробничого типу селянського сімейного господарства УСРР

138 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 у літературі 20 х рр. / Олянич В.В. // Збірник наукових праць. Х., Вип. 32. С ; Тарасенко Л.Б. Взаємовплив соціального розшарування українського села та розвитку приватного підприємництва у рр. / Тарасенко Л.Б. // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 18. Луганськ: Вид во СНУ ім. В.Даля, С ; Акунін О.С. Південноукраїнське селянство в кінці 20 х першій половині 30 х років ХХ століття: соціально економічне становище: автореф. дис. канд. іст. наук: спец «Історія України» / О.С. Акунін. Дніпропетровськ, с. 12. Дніпренко М.М. Куркулі: спогади, свідчення, роздуми / Дніпренко М.М. Дніпропетровськ: Монолит, с. 13. Нечитайло В.В. Політика більшовицької влади щодо господарств фермерського типу в українському селі в роки НЕПу / Нечитайло В.В. // Буковинський журнал С ; Нечитайло В.В. Селянське господарство фермерського типу в Україні: історія і сучасність / Нечитайло В.В. Камянець Подільський: Аксіома, с. 14. Лазуренко В.М. Український фермер в добу НЕПу / В.М. Лазуренко, В.Є. Паскаленко. Черкаси: «Вертикаль», с. 15. Реєнт О. П. Україна в імперську добу (XIX поч. XX ст.) / Реєнт О.П. К.: Ін т історії України НАНУ, с. 16. Реєнт О.П. Перша світова війна і Україна: монографія / О.П. Реєнт, О.В. Сердюк. К.: Генеза, с. 17. Реєнт О.П. Історія України ХІХ ХХ ст.: методологічний зріз і тематичні напрями наукового пошуку / Реєнт О.П. // У.І.Ж С Реєнт О.П. Україна ХІХ ХХ століть. Роздуми та студії історика / Реєнт О.П. К.: Ін т історії України НАНУ, с. 19. Історія українського селянства: Нариси: В 2 т. Т.2. / [відп. ред. В.А. Смолій; НАН України, Інститут історії України]. К.: Наукова думка, с. Лазуренко В.Н., Стрижак Є.Н. Новейшая историография становления украинского фермерства в годы нэпа Раскрыты особенности становления и развития крестьянских фермерских хозяйств Украины в период новой экономической политики ( гг.) по материалам, которые нашли свое отражение в работах отечественных авторов начала XXI в. Ключевые слова: историография, фермерство, сельское хозяйство, крестьянство, кулак, зажиточное крестьянство. Lazurenko, V.M., Strizhak, E.M. Recent historiography of the formation of the Ukrainian farming in the years of the NEP The features of the formation and development of the Ukrainian peasant farming enterprises in the period of the New Economic Policy ( ) based on the facts refl ected in the works by the native authors of the beginning of the XXI th century are shown. Key words: historiography, farming, agriculture, peasants, kulak, wealthy peasants. УДК 94(477) «2000»:631 Лазуренко Ю.М. Сучасний стан дослідження розвитку продуктивних сил сільського господарства доби непу в контексті діяльності сільськогосподарської кооперації Проаналізовано сучасний стан висвітлення розвитку сільського господарства України в добу непу та діяльність сільськогосподарської кооперації. Ключові слова: історіографія, сільськогосподарська кооперація, сільське господарство, селянські господарства, колгосп. В українській історіографії початку ХХІ століття інтерес до теоретичних і практичних аспектів функціонування кооперативної системи України та її продуктивності в 20 х рр. ХХ ст. не спадає. Теоретичні напрацювання зазначеної проблематики знайшли своє вираження в загальних дослідженнях з історії кооперації А.Пантелеймоненка, Л.Файна, Ю.Котляра [1]. Г.Капустян у дисертаційному дослідженні розкриває суть суспільно політичних відносин в селі на конкретних прикладах з життя селян показує картину економічних відносин в селі та настрої населення стосовно нового економічного курсу і радянської влади [2]. Тимчасовість непу та допоміжну роль кооперації у зростанні продуктивності сільськогосподарського виробництва у контексті подальшого руху до колективізації підкреслює О.Сушко [3]. Таку ж позицію відстоює Ю.Котляр [4] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Проблеми кооперації доби непу відображені на сторінках часопису «Український селянин», який друкується Науковим товариством істориків аграрників при Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького починаючи з 2000 р. Належну увагу потрібно звернути на студії А.Морозова, знаного історика аграрника, який займається питаннями кооперативного будівництва вже багато десятків років. Аналізуючи політичні передумови розвитку селянських кооперативних об єднань, дослідник продовжує та змістовно аргументує ключову думку більшості сучасних істориків стосовно тимчасового характеру непу і вказує на безперспективність розвитку самодіяльної селянської кооперації в 1920 х рр. [5]. У 1993 р. він захистив докторську дисертацію, в якій показав особливості функціонування та практичної роботи кредитної сільськогосподарської кооперації в період непу [6]. Також вчений досліджує виробничі функції кооперації українського села доби непу. Російський дослідник «консервативної модернізації» А.Вишневський, аналізуючи полеміку Е.Преображенського і М.Бухаріна, говорить про розуміння Е.Преображенським необхідності поєднання двох економічних законів в радянській економіці, а саме ринкового закону вартості і «закону соціалістичного нагромадження», в цьому ключі він бачить перспективи прогресивного розвитку [7,с.49]. Оригінально автор оцінює роль В.Леніна, як «пророка модернізації», але при цьому наголошує, що В.Ленін з допомогою непу намагався «вистрибнути із підготовленої історією пастки і зберегти західні риси більшовицького проекту, але пастка уже була зачинена» [7,с.35]. Є.Гімпельсон, досліджуючи радянську політичну систему та її становлення, певну увагу приділяє і кооперативному будівництву,а саме відношенню політичної системи до інституту кооперації. Дослідник відслідковує принципову зміну поглядів Леніна на державне будівництво, а саме про його відмову від розуміння кооперації як державнокапіталістичної форми, натомість віднесення її до «ладу соціалізму» [8,с.124]. Є.Гімпельсон виключив будь яку альтернативу М.Бухаріна як шлях через ринок до соціалізму, натомість обстоював концепцію ринкової економіки, яка «функціонує в умовах демократичної політичної системи» [9]. Натомість протилежної думки Г.Шмельов, який говорить про безперспективність і оманливість руху до соціалізму через ті форми кооперації, які мали місце в 1920 х роках, адже вони були покликані зміцнювати приватну власність, недопустиму в умовах комуністичного суспільства [10,с.131]. Так же критично вчений аналізує і статтю «Про кооперацію», говорячи про її утопічний зміст і приреченість [10,с.132]. У 2011 р. побачила світ ґрунтовна монографія В.Бутенко та К.Філіпова про історію сільськогосподарської кооперації українського села доби непу [11]. В зазначеній праці зроблено ґрунтовне дослідження сільськогосподарської кооперації періоду непу, як форми соціально господарської самоорганізації селянських господарств, результатами якої стала побудова великого кооперованого сільськогосподарського виробництва. Важливі з точки зору дисертаційного дослідженні перші три розділи монографії, які розкривають державну концепцію кооперації, її становлення, розвиток та господарську діяльність. Сільськогосподарська кооперація, на переконання дослідників, «уявлялася головним і майже єдиним важелем держави, що мала вирішувати завдання піднесення продуктивності сільського господарства, до того ж у напрямку соціалістичного розвитку» [11,с.22]. Такий стан справ, коли більшовики звернули увагу на кооперацію, був зумовлений загальною розрухою та безперервним розподілом землі, що мало місце в передісторії непу. Ці фактори «негативно впливали на піднесення продуктивності сільського господарства» [11,с.42]. Введення непу було здійснено саме для зміцнення селянського господарства, проте класовий принцип продподатку, який передбачав прогресивність в системі оподаткування стримував заможні та середняцькі господарства на шляху до піднесення їх економічної потужності. Окремо В.Бутенко та К.Філіпов розкривають суть кооперативного підприємництва, зазначаючи, що воно «створювало безпосередню зацікавленість членів кооперативу в підвищенні продуктивності праці» [11,с.45]. Роль кооперації науковці в першу чергу визначають як головну в контексті піднесення виробничих сил і осереднячування [11,с.49]. Висновок про середняцький характер сільськогосподарської кооперації зробив і В.Калініченко [12,с.42]. В.Калініченко, аналізуючи неп, говорить про перспективи кооперативного будівництва і в наш час. Спираючись на статистичні дані та власні висновки, він показав, що «роль сільськогосподарської кооперації в постачанні селянському господарству

139 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 необхідних йому знарядь праці, товарів та матеріалів виробничого призначення з року в рік зростала» [12,с.47]. «Таким чином, кооперація в доколгоспному селі підсумовує В.Калініченко, стала важливим чинником розвитку селянського господарства... Кооперація могла б стати надійною противагою монополії державних структур, дієвою підоймою сільськогосподарського виробництва, рівня життя селянства» [12,с.49 50]. Про бідняцько середняцький характер сільськогосподарської кооперації в 1920 х рр. писав В.Марочко [13,с ]. Він актуалізує також багатоукладність економіки сільського господарства і показує динаміку розвитку продуктивних сил останнього, та пропонує власне бачення перспектив кооперативного будівництва в Україні, як альтернативу колективним господарствам [14,с ]. В.Бутенко і К.Філіпов, аналізуючи кредитування сільського господарства, звертають увагу на те, що «на середину 20 х рр. основна сума кредитів все ще спрямовувалася на придбання робочої худоби». Це було пов язано з слабким розвитком продуктивних сил та відбудовою господарства після тяжких наслідків голоду рр. Ця ситуація була змінена вже з другої половини 1920 х рр., коли селяни почали спрямовувати основну суму кредитів «на придбання техніки, ренаменту і машин» [11,с ]. Отже, сільськогосподарська кооперація безпосередньо займалася кредитуванням селян і з 1927 року повністю перебрала на себе цю функцію, витіснивши Укрсільбанк. Прослідкувавши динаміку зростання кредитування, науковці також показали, як кооперація налагоджувала роботу з підготовки кваліфікованих кадрів для села [11,с.105,123]. Питання кредитування села порушували також Р.Тостов і Т.Дерев янкін [15]. Важливе місце у дослідженні продуктивності заможних селянських господарств доби непу займають візії В.Паскаленка. Дослідник звертає увагу на роль заможного селянства України у розбудові та господарсько економічній діяльності сільськогосподарської кооперації рр. Проаналізувавши економічну політику більшовиків стосовно заможного селянства УСРР, динаміку його членства у складі сільськогосподарської кооперації, вчений систематизував і узагальнив характерні особливості участі дрібнокапіталістичних селянських господарств в кооперативних товариствах [16]. Про участь заможних селян у сільськогосподарській кооперації писав у третьому розділі монографії «Куркуль чи господар?» В.Лазуренко. Вчений проводить думку, що заможних селян залучали до кооперації насамперед для того, щоб найповніше використати наявні в них ресурси для розвитку системи кредитної кооперації, однак при цьому обмежували їх чисельний склад серед членів правлінь кооперативів, що позначалося на якості керівництва практичною роботою [17,с.164,176]. Не зважаючи на це, заможні селянські господарства продовжували відігравати важливу роль в організації ефективного функціонування кооперації. До проблем універсальної та кредитної кооперації на селі в добу непу також звертався В.Паскаленко [18]. Він обґрунтовує, що заможні селянські господарства становили основу економіко фінансової стабільності сільськогосподарської кредитної кооперації, адже вони забезпечували її ефективну роботу і вкладали в неї значні кошти. Кредити видавалися надійним господарства, які були в змозі їх повернути. Вони направлялися на закупівлю посівного матеріалу, тяглової сили, сільськогосподарської техніки. Ці заходи були направленні на піднесення продуктивних сил [18,с.34 35]. У 2006 р. В.Паскаленко захистив кандидатську дисертацію «Заможне селянство в сільськогосподарській кооперації України ( рр.): соціально економічний аспект» [19]. У третьому розділі дисертації вчений дослідив вплив заможних верств села на господарське життя та економічний розвиток сільськогосподарської кооперації. Внесок сільськогосподарської кооперації у зміцнення добробуту селянства України в добу непу розкрив у дисертаційному дослідження С.Биченко [20]. До проблем кооперування сільського господарства, та впливу кооперації на розвиток продуктивності сільського господарства зверталися і інші вчені [21]. Кооперативні організації в господарській системі України в період непу стали предметом історико економічного дисертаційного дослідження Ю.Тимченко [22]. Проаналізувавши форми, становлення та розвиток кооперативних організацій, вчена прийшла до висновку, що сільськогосподарська кооперація вже на середину 1920 х рр. зайняла місце провідної господарської організації в українському селі, стала самостійним соціально економічним інститутом [22,с.13]. Виробнича діяльність споживчої та сільськогосподарської кооперації стала предметом дисертаційного дослідження О.Петасюк [23]. Натомість історико економічне ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 дослідження торгівельної діяльності споживчої кооперації України в період непу Т.Оніпко вирізняється авторським підходом та повнотою викладу [24]. В 2011 р. вчена захистила докторську дисертацію за темою «Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики ( рр.)» [25]. На сьогоднішній день це найбільш повне дослідження зазначеної проблематики. Важливою складовою кооперативного руху 1920 х рр. були національні райони УСРР. Ступінь залучення до кооперації, та рівень її розвитку у національних районах став предметом дисертаційного дослідження В.Мазур [26]. В кінці 1920 х рр. сільськогосподарська, як і всі інші види кооперації втратила свою самостійність. «Фактично державною структурою до кінця 1920 х років стає кооперація, відмічають А.Петриков і М.Галас, фінансова монополія держави жорстко регламентувала грошово кредитні операції кооперативів, їх закупівельно збутову діяльність. Структурою, яка обмежує діяльність кооперації, став Центральний сільськогосподарський банк» [27,с.67]. Поступово кооперація була переведена на контрактацію. В цілому централізація господарського механізму, відмова від ринкових елементів в економіці і насильницьке заганяння селян у колективні господарства, означало відмову від «здорової» кооперації. Отже, можна констатувати, що питання розвитку кооперації з отриманням Україною незалежності були поставлені на новий методологічний рівень. Поряд з аналізом розвитку і еволюції різних видів сільськогосподарської кооперації, у працях істориків все більш чітко простежується роль кооперативних організацій у піднесенні продуктивних сил сільського господарства. На ряду з цим уточнюються кількісні показники розвитку кооперативів та їх господарська діяльність. Проте, за деякими винятками, малодослідженою залишається специфіка сільськогосподарської кооперації в різних природно економічних районах України. Крім того. сільськогосподарська кооперація 1920 х рр. в Україні не стала предметом спеціального комплексного дослідження, адже узагальнюючі праці відсутні. Малодослідженою залишається також державна концепція сільськогосподарської кооперації, різні етапи її здійснення. Значення та результати роботи сільськогосподарської кооперації також є недостатньо дослідженими. Тому подальше вивчення розвитку продуктивних сил українського села в роки непу в контексті кооперативного будівництва залишається актуальним завданням сучасної історичної науки. Список використаних джерел 1. Пантелеймоненко А.О. Аграрна кооперація України: теорія і практика: Монографія / А.О. Пантелеймоненко. Полтава: РВВ ПУСКУ, с.; Файн Л.Е. Нэповский «эксперимент» над российской кооперацией: О неудавшейся попытке большевиков возродить кооперацию в России через НЭП / Л.Е. Файн // Вопросы истории С.35 55; Котляр Ю.В. Селянство Півдня України: доба нової економічної політики ( pp.) / Ю.В. Котляр. Одеса: ТОВ ВІД, с. 2. Капустян Г.Т. Українське село в умовах радянського політичного режиму 1920 х років: Дис... д ра іст. наук: / Г.Т. Капустян; Кременчуцький держ. політехнічний ун т. Кременчук, арк. 3. Сушко О.О. Особливості становлення та функціонування приватного підприємництва в Україні періоду НЕПу ( ): історико теоретичний аспект / О.Сушко. К.: Преса України, с. 4. Котляр Ю.В. Селянство Півдня України: доба нової економічної політики ( pp.) / Ю.В. Котляр. Одеса: ТОВ ВІД, с. 5. Морозов А.Г. Суспільно політичні обставини діяльності селянських кооперативних організацій у добу непу / А.Г. Морозов // Український селянин. Вип. 8. Черкаси, С Морозов А.Г. Кредитна сільськогосподарська кооперація УСРР в роки НЕПу: Дис... д ра іст. наук: / АН України. К., арк. 7. Вишневский А.Г. Серп и рубль: Консервативная модернизация в СССР / А.Г. Вишневский. М.: ОГИ, с. 8. Гимпельсон Е.Г. Формирование советской политической системы гг. / Е.Г. Гимпельсон. М.: Наука, с. 9. Гимпельсон Е.Г. НЭП и советская политическая система. 20 е годы / Е.Г. Гимпельсон. М.: ИРИ РАН, с. 10. Шмелёв Г.И. Аграрная политика и аграрные отношения в России в XX веке. М.: Наука, с. 11. Бутенко В. Кооперація, селянин, держава. Історія сільськогосподарської кооперації українського села періоду непу / В.І. Бутенко, К.В. Філіппов. Х.: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, с. 12. Калініченко В.В. Селянське господарство України в період непу: Історико економічне дослідження / В.В. Калініченко. X.: Основа, с.

140 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Марочко В.І. Українська селянська кооперація: Історико теоретичний аспект ( рр.) / В.І. Марочко. К.: Ін т історії України НАН України, с. 14. Голод років в Україні: Причини та наслідки / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. К.: Наук. думка, с. 15. Деревянкин Т.И. НЭП и рыночные отношения (на материалах Украины): обзор. информация / Т.И. Деревянкин, Р.Д. Толстов. К.: УкрНИИНТИ, c. 16. Паскаленко В.Є. Заможний селянин в добу непу: комуністична доктрина та економічні реалії / В.Є. Паскаленко // Український селянин. Вип. 8. Черкаси: ЧНУ, С ; Паскаленко В.Є. Заможне селянство в сiльськогосподарськiй кооперацiï України ( рр.): соцiально економiчний аспект: автореф. дис... канд. іст. наук: / Паскаленко Владислав Євгенович; Черкас. нац. ун т iм. Б.Хмельницького. Черкаси: с. 17. Лазуренко В.М. Куркуль чи господар?: Селянська економіка як соціальна категорія / В.М. Лазуренко. Черкаси: Ваш дім, с. 18. Паскаленко В.Є. Вплив заможного селянства на господарське життя та економічний розвиток сільськогосподарської кооперації / В.Є. Паскаленко. Черкаси: АНТ, с. 19. Паскаленко В.Є. Заможне селянство в сiльськогосподарськiй кооперацiï Украïни ( рр.): соцiально економiчний аспект: автореф. дис... канд. іст. наук: / Паскаленко Владислав Євгенович; Черкас. нац. ун т iм. Б.Хмельницького. Черкаси: с. 20. Биченко С.М. Внесок сільськогосподарської кооперації у зміцнення добробуту селянства України ( рр.): автореф. дис... канд. іст. наук: / Биченко Сергій Миколайович; Черкас. нац. ун т ім. Б.Хмельницького. Черкаси, с. 21. Дулгерова О.М. Культурно освітня діяльність сільськогосподарської кооперації України у добу НЕПу: автореф. дис... канд. іст. наук: / О.М. Дулгерова; Черкаський нац. ун т ім. Б.Хмельницького. Черкаси, с.; Філіппов К.В. Сільськогосподарська кооперація України в 20 і роки ХХ ст.: дис... канд. іст. наук: / Харк. держ. ун т. Х., арк.; Голець В.В. Кооперація і неп (20 ті роки ХХ ст.) / В.А. Голець. Чернігів: Просвіта, с. 22. Тимченко Ю.В. Кооперативні організації в господарській системі України в період НЕПу: автореф. дис... канд. екон. наук: / Тимченко Ю.В.; Київський нац. економ. ун т ім. В.Гетьмана. К., с. 23. Петасюк О.І. Виробнича діяльність споживчої та сільськогосподарської кооперації в УСРР ( рр.): Автореф. дис... канд.. іст. наук ( ). К., с. 24. Оніпко Т.В. Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики ( рр.): монографія / Т.В. Оніпко. Полтава: РВВ ПУЕТ, с. 25. Оніпко Т.В. Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики ( рр.): автореф. дис... д ра іст. наук: / Оніпко Т.В.; Харк. нац. ун т ім. В.Н. Каразіна. Х., с. 26. Мазур В.М. Кооперативний рух у національних районах Української СРР ( рр.): автореф. дис... канд. іст. наук: / Мазур В.М.; Харк. нац. ун т ім. В.Н. Каразіна. Х., с. 27. Петриков А.В. Сельское хозяйство России в ХХ веке / А.В. Петриков, М.Л. Галас // Россия в окружающем мире: 2001 (Аналитический ежегодник). М.: Изд во МНЭПУ, С Лазуренко Ю.Н. Современное состояние исследования развития производительных сил сельского хозяйства периода нэпа в контексте деятельности сельскохозяйственной кооперации Проанализировано современное состояние освещения развития сельского хозяйства Украины в период нэпа и деятельность сельскохозяйственной кооперации. Ключевые слова: историография, сельскохозяйственная кооперация, сельское хозяйство, крестьянские хозяйства, колхоз. Lazurenko, Y.M. The modern state in the research of the development of productive forces in agriculture during the NEP period in the context of the agricultural cooperation The modern state of the agricultural development in Ukraine in the NEP period and the agricultural cooperation activity are analysed. Key words: historiography, agricultural cooperation, agriculture, peasant farms, collective farm ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК :930.2 Яременко В.М. Київська частина архівних матеріалів щодо проблеми спалених українських сіл ( рр.) Розглядаються джерельні можливості архівних фондів м. Києва з проблеми спалених у рр. українських сіл, у першу чергу в наслідок нацистських каральних акцій. Ключові слова: Друга світова війна, спалені села, нацистська окупаційна політика, каральна акція, комеморативні практики. Під час Другої світової війни Україна перебувала в епіцентрі жорстокого протистояння між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом. Найтрагічнішими наслідками воєнних років стали мільйони людських жертв, серед яких значний відсоток припадав на знищених цивільних громадян. Нацистські каральні акції проти беззбройних жителів України розкривають одну зі сторінок воєнного травматичного досвіду. Подібні заходи окупанти застосовували у всіх регіонах, якими їм вдалося заволодіти. Каральні акції стали відповіддю нацистів на прояви саботажу, відмову їхати на роботи до Німеччини, дії партизан чи підозру в співпраці з ними місцевого населення. Вони передбачали як розстріл певної кількості заручників чи осіб, на яких падала підозра, так і знищення всіх жителів населеного пункту, включно з малолітніми дітьми, та спалення часткового чи повного самого села, хутора або містечка. Подібна доля спіткала відомі всьому світові французький Орадур сюр Глан, чеське Лідіце, білоруську Хатинь. В Україні рахунок населених пунктів, знищених саме внаслідок нацистських каральних акцій, іде на сотні, хоча їх назви для багатьох лишаються невідомими. Загалом у СРСР проблема спалених разом із жителями сіл почала артикулюватися на загальнодержавному рівні з кінця 1960 х початку 1970 х років та досягнула свого апогею у 1980 х. Вона стала складовою жертовно героїчного партизанського дискурсу, що саме тоді почав увиразнюватися. За символ спалених сіл радянське керівництво обрало білоруську Хатинь, ідея меморіалізації якої з явилася 1966, а врочисте відкриття збудованого грандіозного меморіалу 1969 р. [29]. В Радянській Україні робилися спроби ввести у символічний ряд власний населений пункт чернігівське містечко Корюківку, де в березні 1943 р. нацистські карателі провели масову страту набагато більшої кількості цивільних жителів близько 7 тис. осіб. Проте довгий час цей факт лишався поза фавором основних репрезентацій р. у районному центрі спорудили Меморіал на честь героїчного опору жителів Корюківщини гітлерівським загарбникам. У першій половині 1980 х років з явилася ідея та розроблявся проект будівництва Меморіального комплексу, який мав вшанувати пам ять 259 спалених українських сіл [2,c.47]. Проте згаданий задум не втілили в життя, за офіційною версією через Чорнобильську катастрофу. Замість нього було створено «Парк пам яті селам Чернігівщини, спалених німецькими окупантами рр. в період Великої Вітчизняної війни» [28,c.97]. В той самий час, у 1970 х 1980 х рр., у Радянській Україні розпочалося вивчення проблеми спалених сіл, що вилилося у декілька масштабних видавничих проектів [2;21 25]. Із моменту розпаду СРСР і до останніх років згадана тема зійшла з передовиць як у комеморативних практиках, так і в дослідницькому історичному полі. Аж в 2011 р. Президент України Віктор Янукович підписав Указ «Про заходи у зв язку з 70 ми роковинами Корюківської трагедії»: вшанування пам яті цієї сторінки історії вперше знайшло свій вияв на вищому державному рівні. Треба зазначити, що ініціатива введення до комеморативних практик цього «місця пам яті» йшла від Українського інституту національної пам яті. Поряд із цим, останнім часом можна зауважити й зацікавленість дослідників темою. Отож, нині знову актуалізувалася проблема спалених українських сіл у воєнні роки і на науковому, і на політичному рівнях. З огляду на це, важливо проаналізувати як спектр можливих джерел, які, бодай на дещицю, дозволять наблизитися до подій більш, ніж півстолітньої давнини, що, своєю чергою уможливлять подальше розуміння та увічнення пам яті про цивільних жертв Другої світової війни. Дослідження проблеми спалених сіл неможливе без залучення максимальної кількості документів, які перебувають на зберіганні в як архівних установах України, так і поза нею.

141 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України зберігаються документи фонду 3538 «Українська республіканська комісія зі встановлення збитків та злочинів, заподіяних німецько фашистськими загарбниками ( рр.)» (далі УРК). Комісію створили на початку 1943 року. Після звільнення Лівобережної України вона практично припинала своє існування. Рішенням РНК УРСР від 12 листопада 1943 року повторно створено робочу групу УРК при Управлінні Державними Архівами НКВС УРСР. Функції Української республіканської комісії були достатньо обмеженими. Вона виконувала роль посередника між місцевими комісіями (обласними, районними, міськими тощо) і Надзвичайною державною комісією зі встановлення і розслідування злодіянь німецько фашистських загарбників та їхніх спільників і заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам СРСР (НДК) 1. Діяльність УРК була швидше представницькою [27,aрк.85]. Керівник НДК М.Швернік дав наказ місцевим комісіям надсилати первинні документи звіти безпосередньо в Москву. До УРК надходили тільки узагальнені матеріали, які послугували для створення підсумкового звіту про збитки та злочини, заподіяні нацистами. «Методичне керівництво і практичну допомогу» комісіям на місцях, зокрема обласним комісіям, надавала також НДК. Основна робота УРК полягала в «зведенні зведених даних по республіці та постачанні інструкціями та формами обліку НДК місцеві комісії» [32,aрк.6]. Однак у фонді 3538 (Українська республіканська комісія), окрім узагальнених звітів, зберігаються й первинні документи, які сприяють вивченню злочинів нацистів на території окупованої України, зокрема спаленню населених пунктів. Даний фонд складається з одного опису, в якому відклалися 89 архівних справ. Матеріали Комісії зі встановлення збитків можна умовно розподілити на три основні групи. До першої відносяться документи, які висвітлюють організаційні питання в процесі створення та діяльності Комісії. До другої групи належать справи, що стосуються підрахунку матеріальних збитків, завданих економіці та громадянам Радянської України. Третя група представлена матеріалами про злочини нацистів на окупованих теренах. Серед документів УРК містяться дані про злочини в Миколаївській, Сталінській, Ворошиловградській, Харківській, Дніпропетровській, Полтавській, Чернігівській та Рівненській областях. Справа 56 «Копії актів про злочини німецько фашистських загарбників по Херсонській, Сумській, Житомирській і Кіровоградських областях УРСР» втрачена. В одиницях зберігання підшиті копії актів, складених місцевими комісіями, про економічні збитки та злочини нацистів, свідчення очевидців, протоколи допитів свідків, а також висновки судово медичних експертиз. Матеріали про злочини представлені свідченнями і заявами очевидців. Окрім того, поміж документами, які використовували для фіксації факту злочину віднаходимо й протоколи допитів свідків, проведених представниками радянської військової прокуратури. Акти про злочини складалися на основі перерахованих документів. Вся згадана документація в подальшому послужила для висунення звинувачення в ході Нюрнберзького процесу. Документи Комісії тільки частково дозволяють побачити картину всіх злочинів та руйнувань, які були завдані населенню окупованих українських територій. Джерельна база фонду допомагає встановити, що знищення населених пунктів, чи конкретно їх спалення, разом із цивільним населенням чинилися як помста за дії партизан, а також при наближенні Червоної армії, коли ставало зрозумілим, що доведеться відступати. Так, приміром, справа, що містить документи по Чернігівській області, представлена головно даними про економічні збитки [35]. Поміж цим, віднайдено лише один акт про знищення нацистськими карателями 28 грудня 1942 р. села Пісок Новобасанського району: «Перш у село пішли факельщики, автоматчики та які підвозили і підносили 1 Документи НДК зберігаються в Москві, в Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ), фонд Р-7021 «Чрезвычайная государственная комиссия по установлению и расследованию злодеяний немецко-фашистских захватчиков и их сообщников и приченнённого ими ущерба гражданам, коллективным хозяйствам (колхозам), общественным организациям, государственным предприятиям и учреждениям СССР (ЧГК)». Документи цього фонду складають одиниці зберігання за рр. У складі фонду 54 тис. зведених актів про злодіяння та збитки, завдані німецькими загарбниками та понад 250 тис. протоколів опитувань свідків та особистих заяв, близько 200 тис. опитувальних листів із розслідування злодіянь нім.-фаш. загарбників по відношенню до цивільного населення та військовополонених; поіменні списки розстріляних, закатованих та забраних примусово до Німеччини радянських громадян [27] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 набої. Заходячи в кожен двір виганяли худобу, запалювали усю постройку, а людей, які попадались на очі, розстрілювали на місці або ж заганяли в одну хату по душ і там убивали і спалювали. У церкву, яка стояла серед села, карателі ізвезли машинами більше 200 душ людей різного віку і спалили живими. Де і загинула племяниця з своїми двома дітьми нашого українського письменника П.Г. Тичини. Цілий день тяглася розправа над мирними жителями села нашого. Не скінчили спалити усього села за один день, то на другий день допалили до одної постройки і добили людей, які залишились у селі ранені і не змогли утікати з села. За ці два дні німецько фашистського розгулу зникло наше село з лиця землі і убито більшу половину жителів села. З усієї кількості тих, що загинули більша половина була спалена в огні. Трупи убитих (і не згорівших в огні) лежали по селу до весни, бо не було можливостей хоронить, поскільки в село щодня наїжджали поліцаї і німці, і кого заставали у селі убивали на місці. А тим часом трупи з їдали собаки, коти, і птиця...» [35,aрк.13]. Місцева комісія намагалася встановити й винуватців страшного злочину: «Найпершими виновниками у всіх цих злодіяннях, злочинах є: 1. комендант Зіферт, комендант Штарк; 2. зрадники батьківщини поліцаї: Мазур Павло Миронович; 3. Базик Петро Павлович; 4. Латишко Кузьма Григорович. Які увесь час до спалення села вимагали виклику карального отряда...» [35,aрк.13зв]. Документи УРК містять повніші відомості про спалення населених пунктів та нищення мешканців Рівненщини. Карателі жорстоко розправилися із жителями села Борщівка 3 березня 1943 р. Загін близько 100 чоловік розділився на три групи. Перша розстрілювала людей у будинках і на вулицях, друга грабувала, третя палила. Село знищили повністю [37,aрк.10]. Така доля спіткала також інший населений пункт Рівненщини с. Малин Острожецького (зараз Млинівського) району [37,aрк.10 11]. Тут працювала дещо інша схема знищення цивільного населення. Чоловіків загнали в школу й церкву, а дітей в сарай, потім підпалили не тільки будівлі з людьми, а й усе село... У вогні загинуло 603 чоловіків, жінок та дітей. Серед документів по Рівненській області є свідчення про повне спалення разом із людьми села Ремель Олександрійського району, часткове спалення села Глінки Рівненського району [37,aрк.11]. По Рівненській області у фонді УРК подано загальну статистику знищення населених пунктів: Гощанський район 39, Здолбунівський 18, Клеванський 20, Клесівський 6, Корецький 25, Костопільський 64, Людвипольський 13, Мижиріцький 15 [37,aрк.13]. Подібна доля спіткала містечка й села інших областей. На Полтавщині в с. Великі Лепняги Семенівського району військова частина із позначкою на рукаві «СС 63» розстріляла й спалила 371 жителя, в тому числі 125 дітей [33,aрк.10]. У документах фонду відклалися відомості про знищення в рр. населення та спалення населених пунктів за відмову евакуйовуватися разом із німецькими військами або й просто, щоб залишати для радянських військ випалену землю. Подібні злочини, зокрема спалення населених пунктів, зафіксовані по Запорізькій [36,aрк.5 6] та Дніпропетровській областях (с. Попасне, Котівка, м. Новомосковськ) [34,aрк.8,10,12,15,16,31,32]. На підставі опрацьованих даних УРК склала підсумковий звіт про злочини нацистів на окупованих територія УРСР, де, зокрема, зазначалося, що вони зруйнували й спалили близько 28 тис. сіл. Зважаючи на цифру, яка, вірогідно, наближається до загальної кількості сіл на території України, можемо припустити, що йшлося про всі населенні пункти, які зазнали бодай якихось руйнувань у роки війни. Серед документів Центрального державного архіву громадських об єднань України у фонді 57 «Колекція документів з історії Комуністичної партії України», міститься підбірка повідомлень рр. про «Велику Вітчизняну війну» з обласних архівів, зібрана на прохання Інституту історії партії ЦК КПУ (опис 4) [38]. З названої проблеми матеріали опису подають, у більшості випадків, зведену кількісну інформацію, яка зовсім не розкриває перебігу злочину, та не сприяє розумінню як причин, так і конкретних наслідків акції спалення. До категорії «спалених» нацистами могли потрапляти населені пункти, знищені у наслідок бойових дій. Однак, за наявності інформації про знищення населеного пункту разом із цивільними громадянами з інших джерел, дані матеріали можуть слугувати як допоміжні.

142 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Інформаційний потенціал українських обласних архівів є важливою складовою у вивченні проблеми. Майже в кожному з них зберігаються фонди обласних комісій сприяння роботі НДК, які збирала та надсилали інформацію про злочини та збитки, заподіяні нацистськими окупантами [1]. Розглянемо документальні зібрання з даного питання на прикладі Київської області. Державний архів м. Києва має у своїй колекції фонд Р 1265 «Київська обласна і міська комісія сприяння Надзвичайній державній комісії по встановленню і розслідуванню злочинів німецько фашистських загарбників і їх спільників та заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам і закладам СРСР (під час війни рр.), м. Київ», в якому відклалося 62 справи [3]. На відміну від матеріалів більшості обласних комісій у сприянні НДК, справи цього фонду укомплектовані тільки актами збитків, заподіяних нацистами під час окупації, та не сприяють висвітленню досліджуваного питання. Відразу по закінченню війни в радянській України планували видати «Хронологічні довідники» по кожній з окупованих областей. Відповідно, на місцях (у сільських, селищних, міських радах) місцеве керівництво готувало та подавало довідки про окупацію до обласних відділів держархівів УНКВС. Проте світ побачили тільки видання по Чернігівській та тогочасній Ізмаїльській областях [30;31]. Зібрані матеріали з інших областей лишилися неопублікованими та стали складовою Національного архівного фонду. Так, у Державному архіві Київської області зберігається фонд Р 4758 «Колекція хронологічних довідок про тимчасову німецько фашистську окупацію», що складається з двох описів. Перший опис містить справи з анкетами жителів Києва, Харкова та Миколаєва, які співпрацювали з німцями чи добровільно виїхали до Німеччини, біографії членів організації «Молодь України», довідки про партизанський рух у Київській області, списки підпільно диверсійних груп та партійно комсомольських організацій, які діяли в період окупації на території Київської області тощо. Другий опис згаданого фонду, що містить 54 одиниці зберігання, складається зі 53 справ, у які увійшли хронологічні довідки про німецьку окупацію населених пунктів Київської області та їх звільнення Червоною армією (дані подаються по районах області відповідно до тогочасного адміністративно територіального поділу). Лише справа 54 має назву «Хронологічний довідник про тимчасову окупацію німецько фашистськими загарбниками населених пунктів Київської області та звільнення їх Червоною Армією ( рр.). Том І». Частина з тогочасних районів в подальшому потрапила до утвореної 1954 р. Черкаської області: Бабанський, Букський, Вільшанський, Городищенський, Жашківський, Звенигородський, Канівський, Катеринопільський, Корсунь Шевченківський, Ладиженський, Лисянський, Маньківський, Мокро Калигірський, Ротмистрівський, Смілянський, Тальнівський, Уманський, Хрис тинів ський, Черкаський і Шполянський. Частина тогочасних районів і населених пунктів зазнала укрупнення та перейменування [26]. Внаслідок вищезгаданих процесів матеріали даного фонду допомагають у висвітленні проблеми спалених сіл не лише у сучасній Київській, але й у Черкаській областях. Справи фонду, окрім хронологічних довідок, містять, як правило, листування представників Відділу Держархівів УНКВС по Київській області, які координували видання довідника, зі співробітниками архівів по районах. У ньому часто йшлося про недоліки роботи: незадовільне оформлення довідок, невчасне їх виконання, недостатню чи помилково подану інформацію [5,aрк.2 4;13,aрк.1]. Хронологічні довідки про тимчасову окупацію різнорідні як за своєю формою, обсягом, так і за змістовним наповненням. Тобто, виконувалися вони в довільній формі, однак часто по одному району мали схожий формуляр. Отже, можемо припустити, що саме районне керівництво розсилало певні зразки чи вимоги до оформлення документів. Проте всі довідки, як правило, містять обов язкову інформацію про час зайняття населеного пункту німцями та звільнення Червоною армією, часто про партизанський рух, чи його відсутність, поблизу населеного пункту, кількість загиблих та вигнаних на примусові роботи місцевих жителів, спалених та знищених будівель у селі. Інформація про ці події подавалася як мовою статистики, так і розгорнуто, з ретельним детальним описом подій. Частина довідок, що містять лише статистичну інформацію про той чи інший населений пункт не дозволяє встановити точного перебігу подій та вичленувати факт каральної акції проти цивільних громадян зі спаленням. Траплялося, що автори вдавалися до художніх літературних управлянь під час творення документу. Однак, ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 у об ємних за змістом довідках не завжди можна зустріти важливу інформацію про окупацію, зокрема, про знищені населені пункти. Так, приміром, у справі 5, що стосується окупації населених пунктів Богуславського району, практично відсутні дані про будь які злочини нацистів, натомість хронологічні довідки більше скидаються на радянські агітки, які наповнені хвалебними одами на честь Червоної армії [6]. У справі 10 по тогочасному Бишівському, зараз Макарівському, районі немає даних про спалені села, однак довідки подають цікаве бачення окупації, матеріали про діяльність у районі оунівців, відомості про настрої населення [10]. Джерельна база фонду Р 4758 дозволяє розкрити ряд фактів спалення населених пунктів разом із жителями в наслідок каральних акцій. Так, інформацію про подібні злочини нацистів віднайдено по селах тогочасного Чорнобильського району. 25 квітня 1943 р. німецький каральний загін із 300 осіб повністю спалив х. Заглиб я (88 будинків) та розстріляв 4 його жителів [20,aрк.16зв]. Того ж дня нацисти знищили с. Ладижичі з хуторами (316 дворів) та 40 жителів цієї місцевості [20,aрк.81]. В травні того самого року було повністю спалено в наслідок відплатної акції проти партизан с. Теремці та розстріляно 56 цивільних громадян, в тому числі п ятеро дітей віком до 15 років [20,aрк.40 40зв] 2. Дати знищення населених пунктів говорять про одну, спільну, нацистську каральну акцію проти партизан, заручниками якої стали жителі ближніх сіл. Матеріали фонду містять кількісні характеристики злочину німців у с. Раска Бородянського району, в наслідок якого загинув 421 житель, спалено 110 житлових та 97 господарських будівель [8,aрк.87], а також у с. Мірча того ж району, де було спалено 45 мешканців у одному зі сільських будинків [8,aрк.67]. Серед іншої інформації дані про спалення у наслідок каральної акції с. Борщів (110 житлових будинків, знищено 17 жителів, з яких 2 діти) [4,aрк.8] та с. Острівець (75 житлових будинків, 137 жителів. з яких також 2 діти) тоді Бабанського району, зараз у Черкаській області; х. Краснянки Великополовецького, тепер Сквирського району (33 будинки, спалено живцем 85 жителів, з них дітей до 16 років 28 осіб, а також 21 партизана, які перебували на цей момент у селі) [11,aрк.33]; с. Бодельки тоді Вищедубичанського району (210 із 214 будинків села, 50 жителів, яких розстріляли (30) й спалили (20) у лісі та на болотах, де вони пробували переховатись) [12,aрк.3], с. Заруддя Розважівського, тепер Іванківського району, (475 будинків, 56 осіб, з них 35 жінок та дітей) [18,aрк.29]. Село Кодру Макарівського району Київської області за зв язок із партизанами нацисти спалили повністю «всплошну» (813 будинків), як коротко написано про цей факт у документі [15,aрк.25], так само, як і хутір Красний Посьолок тоді Ново Шепелицького раону (60 житлових будинків та 70 господарських будівель) [16,aрк.59]. Село Жукин цього ж району спалили повністю у два етапи в лютому та травні 1943 р., під час каральних акцій загинуло понад 150 жителів [12,aрк.3]. Двічі в цьому районі палили й с. Новосілки на Дніпрі лютого 1943 р. карателі за списками, отриманими від старости, спалили 15 жителів у 13 будинках. 11 травня 1943 р. «власівці», як зазначено в документі, після бою (з партизанами?) спалили майже все село 316 хат та розстріляли в лісі, де переховувалися люди, 221 жителя [12,aрк.34зв]. Документи фонду фіксують факти спалення громадян у власних будівлях через відмову їхати на примусові роботи до Третього рейху. Так, жителів, серед яких були й діти, с. Рогізна Великополовецького, тепер Сквирського району, після відмови їхати на роботи до Німеччини, втеч і переховувань, каральний загін живцем спалив у 18 будинках [11,aрк.33]. Інформацію про повне або часткове спалення сіл напередодні чи під час відступу Вермахту також зафіксовано у хронологічних довідках. Відступаючи, нацисти евакуйовували або ж знищували місцевих жителів, намагаючись не лишати людського потенціалу своєму супротивнику. Також підлягали знищенню господарчі та житлові 2 Згадані села Чорнобильського району, який було ліквідовано після аварії на однойменній атомній електростанції, зараз виключені з адміністративно-територіального поділу України та відносяться до Чорнобильської зони відчуження, хоча у деяких із них залишилися мешканці. Так, приміром, у вже згаданих Теремцях станом на 2010 р. їх налічувалося Село відродилося, але згідно з рішенням Київської обласної Ради трудящих від 5 листопада 1964 р. у зв язку з будівництвом Київського водосховища жителів Новосілок-на-Дніпрі переселили в с. Синяк Києво-Святошинського р-ну, с. Горби Бориспільського р-ну та ін. населені пункти. Зараз на місці села Київське водосховище [2,c.352, ].

143 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 будинки певного населеного пункту. Таких випадків багато описано в документах по Бориспільському, Броварському та Києво Святошинському районах [7;9;14]. Джерела дозволяють встановити, що при відступі та знищенні/спаленні села нацисти часто розправлялися і з цивільним населенням. Так, у с. Калинівка Чорнобильського району німці під час відходу розстріляли 21 жителя та спалили 25 будинків [20,aрк.18], с. Ротичах того ж району 17 жителів та 213 дворів [20,aрк.38зв,109]. Село Княжич Броварського району нацистська кінна частина при відступі 21 вересня 1943 р. почала палити та розстрілювати чоловіків, жінок і дітей, унаслідок чого загинуло 34 мешканці [9,aрк.18]. Жорстоко розправилися німці із жителями с. Малополовецьке, що знаходилося у Великополовецькому, зараз Фастівському, районі Київської області. Під час повторного зайняття села вони зібрали все чоловіче населення (189 осіб) та розстріляли його з кулеметів в урочищі Широка Криниця, село запалили. Вогонь знищив 144 будинки та 13 господарських будівель. Окрім того, розстріляли та спалили дружину і двох дітей Андрущенка Пантелеймона учасника підпільної групи, що діяла у цій місцевості [11,aрк.19зв]. Прикладом знищення людей за відмову евакуюватися може слугувати випадок у с. Верем я Обухівського району. Німці наказали місцевому населенню відступати разом з ними. Після відмови частини жителів п ятьох чоловіків було розстріляно, а 85 річного чоловіка облили бензином та підпалили. Опісля запалили село, в огні знищено 110 житлових будинків і колгоспний двір [17,aрк.121]. Серед документів відклалася довідка про нищення жителів с. Полковничий Хутір (Полковниче) Ставищанського району, яка містить детальний опис нацистського злочину та може слугувати зразком, коли протипартизанська каральна акція поєднувалася із відступом Вермахту в 1943 р.: «І от 31 грудня 1943 року настав самий страшний день для жителів с. Полковничий Хутір. Разом зі сходом сонця змучене тривогами населення побачило село оточене німецькою кіннотою, поліцаями. Гестаповці з групою поліцаїв ходили з хати в хату, робили обшук, забирали все, що подобалось. Поліцаї гнали всіх чоловіків з 15 років до школи. По списку, який був даний старостою Гринюком Данилом Андрійовичем, викликали Бомка Микиту Савича, Рохманюка Тимона Григоровича, Рохманюка Володимира Ільїча в окремий клас і розстріляли. Під охороною поліції чоловіків тримали в школі. А тим часом німці на бронемашинах поїхали в ліс. Відбувалася сутичка з партизанами, в якій загинуло 4 німця. Розлютовані німці почали криваву розправу з мирним населенням. Для такої страшної екзекуції було зігнано все населення на вигін. Не дивлячись на мороз, сніг озвірілі кати гнали маленьких дітей і старих бабусь босих і роздягнених; чоловіків поставили в три ряди, жінок та дітей поставили з боку і оточили всіх кулеметами, гестапівцями і поліцаями. Людей охопив жах. Перед народом виступив німецький кат і ламаною українською мовою сказав: «За те, що ви скривали партизан, їм допомагали, ваших чоловіків всіх розстріляємо, хати спалимо, а далі побачите». Піднявся крик, плач, зойки. І почалось щось страшне й сумне. Першого розстріляли Назарчука Левка Климовича, 75 річного старика. Рівночасно гестапівці підпалювали хати. Все покрилось димом. Чоловіки почали тікать. Стріляли прямо в натовп. Жінки падали на землю. Від крику не чути було пострілів. Поліцаї доганяли й добивали людей. Так загинуло 71 чоловік. Але розправа до кінця не доведена. Німецький розвідчик приніс звістку, що в Богатирці наша рідна, всіма любима, довгожданна Червона Армія. І ці відлюдки, шкідливі як коти і полохливі, як зайці, кинувши все і, підібравши поли, втекли. А люди бідні, перелякані люди кинулись до трупів своїх рідних. Отак німці закінчили своє панування, залишивши в серцях людей ненависть навіть до слова німець» [19,aрк.56зв,57]. Підсумовуючи вищенаведені приклади щодо інформативності джерел, можемо з певністю припустити, що київські архівні матеріали демонструють недостатній потенціал для всебічного вивчення проблеми. Найбільш повним та репрезентативним щодо питання спалених разом із цивільним населенням сіл, є фонд Р 7021 «Чрезвычайная ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 государственная комиссия по установлению и расследованию злодеяний немецко фашистских захватчиков и их сообщников и приченнённого ими ущерба гражданам, коллективным хозяйствам (колхозам), общественным организациям, государственным предприятиям и учреждениям СССР (ЧГК)», який міститься в Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ) у м. Москві та чекає на свого дослідника Список використаних джерел 1. Архіви окупації / Держ. ком. архівів України; Упоряд. Н.Маковська. К.: Вид. дім «Києво Могилянська академія», с. 2. Вінок безсмертя: Книга меморіал / Редкол.: О.Федоров (голова), В.Маняк (керівник колективу авт. упоряд.) та ін. К.: Політвидав України, с. 3. Державний архів м. Києва. Ф.Р Оп Державний архів Київської області. Ф.Р Оп.2. Спр арк. 5. Там само. Оп.2. Спр арк. 6. Там само. Спр арк. 7. Там само. Спр арк. 8. Там само. Спр арк. 9. Там само. Спр арк. 10. Там само. Спр арк. 11. Там само. Спр арк. 12. Там само. Спр арк. 13. Там само. Спр арк. 14. Там само. Спр арк. 15. Там само. Спр арк. 16. Там само. Спр арк. 17. Там само. Спр арк. 18. Там само. Спр арк. 19. Там само. Спр арк. 20. Там само. Спр арк. 21. Дзвони пам яті: Книга про трагедію міст і сіл Полтавщини, Харківщини, Ворошиловградщини та Донеччини, сплюндрованих фашистами у роки війни / Редкол. Ю.Збанацький (голова) та ін. Уклад.: Р.Гнатишин та ін. К.: Рад. письменник, с. 22. Дзвони пам яті: Книга про трагедію сіл Волині, Житомирщини та Рівненщини, знищених фашистами у роки війни. Художні та документальні твори / [Упоряд.: О.Богачук та ін.; Редкол.: Ю.Збанацький (голова) та ін.]. К.: Рад. письменник, с. 23. Дзвони пам яті: Книга про трагедію сіл Київщини, знищених фашистами у роки війни. Художні та документальні твори / [Упоряд.: Л.Горлач, Я.Пальчик; Редкол.: Ю.Збанацький (голова) та ін.]. К.: Рад. письменник, с. 24. Дзвони пам яті: Книга про трагедію сіл Сумщини та Чернігівщини, знищених фашистами у роки війни. Художні та документальні твори / [Упоряд.: Л.Горлач та ін.; Редкол.: Ю.Збанацький (голова) та ін.]. К.: Рад. письменник, с. 25. Дзвони пам яті: Книга про трагедію сіл, знищених фашистами у роки війни на території Вінницької, Тернопільської, Хмельницької областей. Художні та документальні твори / [Упоряд.: Г.Петрук Попик; Редкол.: Ю.Збанацький (голова) та ін.]. К.: Рад. письменник, с. 26. Корінний М. З історії становлення сучасного адміністративно територіального устрою Київської області / М.Корінний // Архіви України Вип. 1 (277). С Максимчук Є. Діяльність державних комісій з розслідування злочинів нацистів на території України ( рр.): типово видовий склад і інформаційний потенціал джерельного комплексу / Є.Максимчук. К., арк. 28. Огієнко В. Корюківська трагедія 1943 року: меморіалізація та офіційні репрезентації / В.Огієнко // Актуальні проблеми партизансько підпільного руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни: Матеріали Міжнародної наукової конференції, м. Корюківка, 14 грудня 2011 р. / Чернігівська обласна державна адміністрація, Український інститут національної пам яті. Упоряд.: С.Бутко, Р.Пилявець. Чернігів: Десна Поліграф, С Официальный сайт: Мемориальный комплекс «Хатынь». Режим доступа: Хронологический справочник о временной оккупации немецко румынскими захватчиками Измаильской области и освобождении ее Красной Армией ( гг.). Измаил, Хронологічний довідник про тимчасову окупацію німецько фашистськими загарбниками населених пунктів Чернігівської області і визволення їх Червоною Армією ( рр.) Чернігів: Деснянська правда, с. 32. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф Оп.1. Спр арк. 33. Там само. Спр арк.

144 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Там само. Спр арк. 35. Там само. Спр арк. 36. Там само. Спр арк. 37. Там само. Спр арк. 38. Центральний державний архів громадських об єднань України. Ф.57. Оп.4. Яременко В.Н. Киевская часть архивных материалов относительно проблемы сожженных украинских сёл ( гг.) Рассматривается потенциал источников архивных фондов г. Киева по проблеме сожжённых в гг. украинских сёл, в первую очередь впоследствии нацистских карательных акций. Ключевые слова: Вторая мировая война, сожженные сёла, нацистская оккупационная политика, карательная акция, коммеморативные практики. Yaremenko, V.M. The Kyivan part of archival materials dealing with problem of the burnt villages ( ) The study deals with the potential of Kyiv s archival funds sources which reveal the problem of burnt Ukrainian villages (mainly in Nazi punitive actions) in Key words: Second World War, burnt villages, Nazi occupation policy, punitive actions, commemorative practices. УДК 930.1:94(100) «1941/1945» Гула Р.В. Сучасна російська історіографія феномену радянського патріотизму в роки Великої Вітчизняної війни Проаналізовані характерні риси періодів сучасної російської історіографії радянського патріотизму в роки Великої Вітчизняної війни. Ключові слова: історіографія, аналіз, радянський патріотизм. Вивчення ролі та місця феномену радянського патріотизму у часи Великої Вітчизняної війни у історичної науці до нашого часу не було визначено як предмет цілісних фундаментальних досліджень. Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про наявність широкого плюралістичного спектру поглядів на наше недавнє минуле. З цього приводу заслуговують на увагу праці А.Сахарова, Н.НарочницькоЇ, І.Мінца з питань вивчення особливостей історіографії Великої Вітчизняної війни. Автор статті ставив за мету на основі аналізу сучасної російської історіографії з ясувати ступень дослідження цієї проблеми. Аналіз історіографії проблеми патріотизму народу у роки Великої Вітчизняної війни у сучасній Російській Федерації дозволяє виділити в етапі самостійного розвитку російської історичної науки принаймні два періоди. Перший період від розвалу СРСР до зміни політичного керівництва РФ у 2000 р. Цей період характеризується чіткою диференціацією історичних напрямків на місце та роль радянського патріотизму у подіях Великої Вітчизняної війни. До цих напрямків можна віднести ревізіоністський та традиційний. За справедливим висловом В.Третьякова з приходом до влади лібералів в Росії паралельно існує дві історичні школи радянська (червона) та біла, традиційно антирадянська. Причому представники цих шкіл навіть не стикаються один з одним [1]. Розвиток ревізіоністського напрямку базувався на основах, які були закладені у третьому періоді радянської історіографії. Слід визнати, що на той час, цей напрямок займав домінуючі позиції. Він характеризувався: активним використанням тези про тотожність гітлеризму та більшовизму, сталінського СРСР та нацистської Німеччини, виходячи із поверхневої оцінки однаковості репресивних технологій легітимізації політичного порядку; використанням концепції тоталітаризму, як універсального пояснення сталінського періоду історії; тенденцією до ідеологізації історичних досліджень війни в дусі крайнього заперечення радянської історіографії; крайньою ступеню політизації проблеми колабораціонізму радянських громадян, спробами створити із зрадницького власівського руху борців зі сталінським режимом, «патріотів нової Росії» ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Активно пропагували ці ідеї історики Ю.М. Афанасьєв, Д.А. Волкогонов, М.Геллер, В.М. Куліш [2]. Особливе місце в історіографії ревізіоністського напрямку належить колишньому крупному партійному функціонеру О.М. Яковлєву. Повне заперечення світоглядних основ радянського патріотизму з боку головного ідеолога перебудови залишає важке враження від масштабів морального падіння партійної «еліти» пізнього СРСР [3]. Одночасно з являється велика кількість псевдоісторичних «опусів», які створені індивідами далекими від професійних занять історичною наукою. В основі цих квазінаукових праць покладений принцип кардинального перегляду всіх моделей всесвітньої та вітчизняної історії, які були створені на основі фундаментальних досліджень [4]. Традиційний напрямок трактування радянського патріотизму в роки війни розвивався в основному в ідеологічної роботі Комуністичної партії РФ [5] та в працях істориків, які зайняли державніцько патріотичні позиції. До них слід віднести О.В. Басова, М.А. Гарєєва, В.А. Золотарьова, В.О. Нєвєжіна та представників наукової школи Гуманітарної академії ЗС РФ Військового університету МО РФ [6]. Другій період розвитку російської історіографії від 2000 р. Цей період можна охарактеризувати умовно як державно патріотичний. Це пов язано з політикою нового вищого політичного керівництва Росії яка спрямована на відродження статусу наддержави, створення нової державної ідеології патріотизму та відродження національної пам яті народу на зразках героїчної історії Великої Вітчизняної війни. На політичному рівні відбувається переоцінка місця та ролі радянського періоду в історії Росії. За висловом заступника голови Адміністрації Президента РФ В. Суркова на зустрічі з представниками «Єдиної Росії» 7 лютого 2006 р.: «Ні в якому випадку Радянський Союз не заслуговує огульного засудження Треба пам ятати, що ми живемо спадщиною СРСР і самі поки що мало що зробили» [7]. У цьому періоді провідні позиції займають історики, які основою трактування радянського патріотизму вважають напрацювання радянської історичної науки з відповідними корекціями діалектичного вивчення цього явища та феномену. Тобто, державно патріотичний напрямок можна вважати синтезованим вченням, який поєднує фундаментальні розробки радянської історіографії, виважений підхід до наукових розвідок ревізіоністського напрямку з урахуванням традиційних концепцій ролі та місця радянського патріотизму в роки війни. Відбулася своєрідна трансформація традиційного напрямку в державно патріотичний на новому якісному рівні. До представників цього напрямку можна віднести В.Бушіна, О.Боханова, М.Гарєєва, М.Горінова, Г.Куманьова, Т.Нарочницьку та ін. [8]. Характерною рисою цього періоду є своєрідне «історичне прозріння» частини представників ревізіоністського напрямку, наприклад Ю.Афанасьєва: «наше минуле не є підставою для гордості, але й не є приводом для сорому. Нездатність розібратися у власній історії не дає можливості виробити колективну ідентичність на якої небудь іншої основі, як на основі націоналістичної» [9]. Слід визнати факт того, що на сучасному етапі російська історична наука досягла у цілому значних результатів у неупередженому трактуванні подій війни. Характерним є фундаментальне дослідження «Великая война и Великая Победа народа» під редакцією керівника Інституту російської історії РАН А.Сахарова, де поряд з поглядами російських істориків на протилежні прояви патріотичних та антипатріотичних дій населення СРСР, надається можливість для висловлення альтернативних позицій істориків республік колишнього СРСР [10]. Але, стан дослідження питання місця та ролі радянського патріотизму під час Великої Вітчизняної війни в сучасній російській історіографії можна визначити як недостатній. За останні двадцять років у Російської Федерації захищена незначна кількість наукових робіт, які досліджували соціокультурні та духовні цінності радянського патріотизму у роки війни [11]. Слід визнати активну розробку російських дослідників філософських аспектів поняття «патріотизм» [12]. Одночасно, має стійку тенденцію до розвитку ревізіоністський напрямок російської історіографії. Новими тенденціями цього напрямку є: теза про заперечення правомірності використання терміну «Вітчизняна війна» стосовно війни СРСР проти нацистської Німеччини внаслідок трактування сталінського режиму як антиросійського; підміна основи класифікації поняття «колабораціонізм» внаслідок чого штучно збільшується кількість колаборантів і заперечується масовий патріотизм радянського суспільства; затушовування сутності русофобської нацистської політики.

145 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Ревізіоністські погляди найбільш притаманні сучасним російським історикам К.Александрову, В.Бешанову, М.Солоніну [13]. Цікавим виглядає оформлення у самостійний напрямок націоналістично шовіністичних концепцій російської історіографії. Основними характерними рисами цього напрямку були: ідеалізація дореволюційної Росії та монархічної патріотичної ідеології самодержавства; гіпертрофовано негативістським трактуванням подій жовтня 1917 р., ігноруванням фактору революційного патріотизму мас, зведенням його до кримінальних форм прояву; відверто антисемітською спрямованістю історичних досліджень, протиставлення патріотичних цінностей російського та єврейського народів; сакралізація особистості Й.Сталіна, як носія ідеології російського патріотизму, виправдування необхідності репресій кінця 30 х рр. XX ст. та абсолютизацією його ролі у часи Великої Вітчизняної війни. До представників цього напрямку можна віднести О.Барсенкова, О.Вдовіна, О.Платонова, Ю.Мухіна та інших [14]. Висновок. Вивчення проблематики радянського патріотизму з позицій сьогодення, дає підстави розглядати це явище у двох взаємопов язаних площинах. По перше, це вивчення радянського патріотизму, як системи філософських поглядів, яка включала у себе різноманіття ідеологічних теорій, концепцій у боротьбі діалектичних протилежностей та розв язання протиріч між класовим і загальнолюдським, між інтернаціональним і національним, між імперативним і творчим у розвитку цього соціокультурного феномену. По друге, через всебічне розкриття форм даного явища у внутрішньому вимірі духовного життя людини крізь призму її світосприйняття, самоідентифікації, уявлень про друзів та ворогів, минулого та майбутнього у роки Великої Вітчизняної війни. Це безумовно, надасть можливість для більш об єктивних поглядів на ґенезу, розвиток і трансформацію патріотичної ідеї у сучасному українському суспільстві на основі етичних категорій добра, справедливості, честі, гідності та обов язку перед народом і державою. ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Бодягин А.И. Советский патриотизм периода Великой Отечественной войны: социокультурные и духовные ценности: автореф. дисс. канд. ист. наук: спец «Теория политики, истории и методологии политической науки» / А.И. Бодягин. Казань, с. 12. Мельниченко И.И. Патриотизм в системе социальных ценностей офицерского корпуса России: дисс. канд. философ. наук: спец / И.И. Мельниченко. М., с.; Минаков В.А. Место патриотизма в российской национальной идее: дисс. канд. философ. наук: спец / В.А. Минаков. Горно Алтайск, л.; Криворученко В.К. История фундамент патриотизма / В.К. Криворученко. М.: НОУ ВПО «Институт непрерывного образования», с. 13. Александров К.М. Армия генерала Власова / К.М. Александров М.: Яуза, Эксмо, с.; Бешанов В.В. Кадры решают все. Суровая правда о войне гг. [Електронний ресурс] / В.В. Бешанов. Мн.: Харвест; М.: АСТ, с. Режим доступу до сайта: Солонин М. Разгром 1941 / М.Солонин. М.: Яуза: Эксмо, с.; Солонин М. Запретная правда о Великой Отечественной. Нет блага на войне! / М.Солонин. М.: Яуза пресс, с. 14. Вдовин А.И. История СССР от Ленина до Горбачева / Александр Иванович Вдовин. М.: Вече, с.; Вдовин А. Подлинная история русских. XX век [Електронний ресурс] / Александр Иванович Вдовин. Режим доступу до сайта: История России : [учеб. пособие для студентов вузов / А.С. Барсенков, А.И. Вдовин]. М.: Аспект Пресс, с.; Платонов О.А. Бич божий: эпоха Сталина / О.А. Платонов. М.: Алгоритм, с.; Мухин Ю. Великий Главнокомандующий И.В. Сталин / Юрий Мухин. М.: Алгоритм, с. Гула Р.В. Современная российская историография феномена советского патриотизма в годы Великой Отечественной войны Проанализированы характерные черты периодов современной российской историографии советского патриотизма в годы Великой Отечественной войны. Ключевые слова: историография, анализ, советский патриотизм. Gula, R.V. Modern Russian historiography of the phenomenon of soviet patriotism in the years of Great Patriotic war The personal touches of periods of modern Russian historiography of soviet patriotism are analysed in the years of Great Patriotic war. Key words: historiography, analysis, soviet patriotism. Список використаних джерел 1. Третьяков В.Т. Россия без истории / В.Т. Третьяков // Российская газета мая. С Геллер М.Я. Союз нерушимый / Михаил Яковлевич Геллер // Советское общество: возникновение, развитие, исторический финал / [под общ. ред. Ю.Н. Афанасьева]. М.: АСТ, Т.1. С ; Кулиш В.М. Советская историография Великой Отечественной Войны / В.М. Кулиш // Советская историография / [под ред. Ю.Н. Афанасьева]. М.: Российск. гос. гуманит. ун т, С Яковлев А.Н. Предисловие. Обвал. Послесловие / А.Н. Яковлєв. М.: Новости, с. 4. Володихин Д.М. «Новая хронология» как авангард фольк хистори / Д.М. Володихин // Новая и новейшая история С Зюганов Г.А. Россия Родина моя. Идеология государственного патриотизма / Г.А. Зюганов. М.: Норма, 1996г. 213 с. 6. Басов А.В. Историческая наука. Новые трактовки причин и хода Великой Отечественной войны / А.В. Басов // Россия в XX в. Историки мира спорят. М.: Наука, С ; Гареев М.А. Об изучении истории Великой Отечественной Войны / М.А. Гареев // Новая и новейшая история С.3 24; Золотарев В.А. Проблемы изучения истории Великой Отечественной войны / В.А. Золотарев // Новая и новейшая история С.3 11; Невежин В.А. Великая Отечественная война в новейших исследованиях и документальных публикациях / В.А. Невежин // Преподавание истории в школе С Единая Россия. Официальный сайт партии // Новости [Электронный ресурс]. Режим доступу: edinros.ru/news/. 8. Гареев М.А. Сражения на военно историческом фронте / М.Гареев. М.: ИНСАН, с.: ил.; Куманев Г.А. Подвиг и подлог: Страницы истории Великой Отечественной войны, гг. / Г.А. Куманев. М.: Русское слово, с.: ил.; Персональный сайт Н.А. Нарочницкой: Нарочницкая.ru / Н.Нарочницкая: «История опирается прежде всего на факты и документы» [Электронный ресурс]. Режим доступу: bin/main.cgi?item =1r250r Афанасьев Ю.Н. Трагедия победившего большинства. Размышления об отечественной истории и ее интерпретациях / Часть I. Понять прошлое, чтобы осмыслить настоящее / Ю.Н. Афанасьєв [Электронный ресурс] // Новая газета октября. Режим доступу: html (дата звернення: ). 10. Великая война и Великая Победа народа. К 65 летию Победы в Великой Отечественной войне: [в 2 кн.] / [отв. ред. А.И. Сахаров, ред. сост. Л.П. Колодникова]. М.: ИКЦ Академкнига, Кн с.; Кн с. УДК 94(477.86): Турчин Т.Р. Документи з історії примусової праці українців Прикарпаття в роки нацистської окупації Описано та коротко охарактеризовано документи Державного архіву Івано Франківської області, які стосуються проблеми трудового використання українців Прикарпаття в Німеччині під час Другої світової війни. Проаналізовано основні групи джерел радянського походження, в яких висвітлюється репатріаційна кампанія по відношенні до примусових робітників з Радянського Союзу. Ключові слова: джерела, окупація, примусова праця, репатріація. Слід відзначити, що під час Другої світової війни Україна була одним із найбільших постачальників дешевої робочої сили для гітлерівської Німеччини. В період з 1941 по 1944 рр. до рейху було відправлено понад 2,4 млн. чоловік. За даними Станіславської надзвичайної державної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько фашистських загарбників число примусових робітників, родом із Станіславської області становило чоловік [1,арк.97]. Досить багато було вивезено із самого міста Станіслава (сучасне м. Івано Франківськ), звідки до Третього рейху було вивезено чоловік [2,арк.15]. Вивчення джерельної бази з проблеми використання праці українського населення нацистськими загарбниками розпочалося ще до завершення Другої світової війни. З цією метою у 1942 р. при АН УРСР була утворена спеціальна комісія з вивчення історії Великої Вітчизняної війни. До її складу увійшли І.Слинько, М.Супруненко, К.Дубина, А.Чеканюк та ін. Комісія займалася опрацюванням та публікацією документів періоду Великої Вітчизняної війни. Однак основну увагу в джерелах було зосереджено на

146 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Серед опублікованих джерел важливе місце займають збірники спогадів та листів остарбайтерів. На початку незалежності чи не першими тему примусової праці українців під час Другої світової війни порушили українські журналісти. Наприклад, запорізький журналіст В.Педак на основі зібраних ним спогадів остарбайтерів опублікував книгу «Дякуємо і мертвим і живим. Свідчення людяності під час війни рр.» [21]. В цьому контексті потрібно відзначити, що ціла плеяда українських дослідників доклала значних зусиль щодо видання спогадів остарбайтерів з різних регіонів України. Так, харківська дослідниця Г.Грінченко в результаті клопіткої праці видала збірник спогадів остарбайтерів із м. Харкова та Харківської області [22]. Київські історики Т.Пастушенко та Ю.Шевченко упорядкували й видали збірник спогадів та листів українських примусових робітників під назвою «То була неволя: спогади та листи остарбайтерів» [23]. Дослідниця Л.Висоцька опублікувала збірник спогадів остарбайтерів з Дніпропетровщини [24]. У 2009 р. за сприяння Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» та Інституту історії НАН України був опублікований збірник спогадів «Прошу вас мене не забувати: усні історії українських остарбайтерів» [25]. Найбільше неопублікованих джерел, які висвітлюють основні етапи примусового використання праці українців з Прикарпаття зберігаються в Державному архіві Івано Франківської області (далі ДАІФО). Джерела з проблеми примусової праці можна об єднати у 2 великі групи: документи окупаційного періоду та матеріали радянських органів влади. До першої групи слід віднести матеріали щодо діяльності адміністративних органів окупаційної влади, а також легальну періодичну пресу, яка виходила на теренах колишньої Станіславської області. Друга група джерел з даної проблематики включає документи радянського походження. Серед них слід виділити матеріали, пов язані із діяльністю Станіславської надзвичайної державної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько фашистських загарбників і їх союзників. Поряд із статистичними даними про кількість вивезених жителів краю на примусові роботи до Німеччини в документах також відображено хід вербувальної кампанії на теренах краю. Не менш важливими за своєю інформаційною насиченістю є фільтраційні справи мешканців Станіславської області та документи відділу у справах репатріації виконавчого комітету Станіславської обласної ради депутатів трудящих ( рр.). Останні проливають світло на процес повернення радянських громадян з Німеччини на Батьківщину. Фонд Р 36 («Станіславське окружне староство, м. Станіслав дистрикту Галичина») вміщує документи адміністративного та особового характеру. Серед них циркулярні розпорядження губернатора дистрикту Галичина про відправлення робітників до Німеччини; німецькі директиви та розпорядження Генерального губернаторства і Станіславської управи; звіти про політичний та економічний стан; листування з сільськими управами, адміністративними та фінансовими органами; санітарні карточки осіб, вивезених на роботу до рейху. У документах фонду Р 37 («Коломийське окружне староство, м. Коломия дистрикту Галичина») зберігаються циркуляри губернатора дистрикту Галичини про розподіл робочої сили та розпорядження про відправлення населення до Німеччини; статистичні звіти про кількість населення за національними групами; директивні вказівки військового командування німецької армії про методи впровадження «нового порядку» на окупованих територіях. Матеріали фонду Р 39 («Снятинська міська управа дистрикту Галичина») вміщують розпорядження окружного староства про введення «дорожного тижня» та мобілізацію населення для будівництва доріг; списки призначених та вивезених осіб на примусові роботи до Німеччини. Важливими є розпорядження та вказівки Коломийського окружного староства про відправлення молоді до рейху; листування з Коломийським окружним староством про призначення осіб, придатних для роботи та відправлення їх до Німеччини. Цікавими для нас є німецькі директиви та листування з питання вивезення населення на примусові роботи до рейху; картки обліку виїзду та в їзду мешканців краю; листування біржі праці з урядами збірних громад сіл Станіславщини, що зберігаються у матеріалах фонду Р 41 («Стецівська волосна управа, с. Стецева Снятинського повівисвітленні фронтових подій, партизанської та підпільної боротьби населення СРСР з окупантами. Одночасно, протягом рр. відбувалася публікація епістолярної спадщини остарбайтерів [3;4;5]. На даному етапі вийшов збірник документів «Боротьба трудящих Львівщини проти німецько фашистських загарбників ( рр.)». У виданні здійснено підбір матеріалів, які характеризували процес трудової мобілізації українців з Галичини та основні риси вербувальної кампанії у дистрикті [6]. У 1963 р. був виданий збірник документів «Німецько фашистський окупаційний режим на Україні рр.» за редакцією П.Костриби, С.Пількевича та Ф.Шевченка. В одному з документів наведено дані про кількість працівників, відправлених до Німеччини з дистрикту Галичина. Зокрема, в ньому зазначається, що станом на 27 листопада 1941 р. до рейху було відправлено працівників, з них чоловіків і жінок [9,с.57 58]. Документи нацистського уряду та німецького військового командування були подані на сторінках збірника «Нюрнберзький процес» у 7 ми та 8 ми томах [7;8]. Саме в них доволі яскраво охоплена тема використання праці радянських громадян в економіці Третього рейху. Слід зауважити, що у перші повоєнні роки радянські вчені надто мало приділяли висвітленню теми використання праці вихідців з СРСР на благо нацистської Німеччини. Можливо, у зв язку з тим, що було характерним ставлення радянської влади до остарбайтерів як до потенційних зрадників Батьківщини. Таким чином, дана проблематика отримала клеймо непрезентабельності. Десталінізація радянського суспільства дала можливість вченим розширити діапазон історичних досліджень. У цей час був надрукований збірник документів «Німецько фашистський окупаційний режим на Україні». Джерела публікації відображають політичну та економічну ситуацію в Галичині, організацію адміністрації в дистрикті та примусові методи мобілізації населення німцями [9]. Різні аспекти щодо примусового вислання цивільного населення на примусові роботи в період окупації висвітлюють документи, опубліковані у збірнику «Злочинні цілі злочинні засоби» [10]. Крім того, важливим для нас інформативним джерелом по даній проблематиці є збірник «Історія застерігає. Трофейні документи про злочини німецько фашистських загарбників та їх помічників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни» [11]. Працями іншого ідеологічного й методологічного плану є публікації українських вчених діаспори. Зокрема, у дослідженні В.Косика під назвою «Україна у Другій світовій війні у документах: збірник німецьких архівних матеріалів» подано різноманітні джерела стосовно діяльності руху Опору, політичної та економічної ситуація в дистрикті Галичина в період нацистської окупації [12]. Іншим важливим та цінними джерелом з теми примусової праці українців у Німеччині є публікації спогадів сучасників тих подій. Серед них слід виділити спогади та листи голови УЦК В.Кубійовича [13]. Досить інформативними є спогади К.Паньківського, в яких відображено основні етапи соціально економічної політики німецької адміністрації в Галичині. Також в них висвітлено мобілізаційну кампанію німецької адміністрації щодо використання трудових ресурсів, прослідковано діяльність УЦК на захист українців, які перебували в рейху тощо [14]. Зі здобуттям Україною незалежності відбулося те, чого найбільше боялася радянська система оприлюднення таємних архівних документів та видання достовірних спогадів остарбайтерів. Введення в науковий обіг значного масиву такого роду документів сприяло встановленню об єктивного та цілісного бачення неоднозначної проблеми щодо використання праці українського населення нацистською владою. Розсекречення фільтраційних справ пролило світло на складний процес репатріації остарбайтерів на батьківщину. У 1993 р. українські вчені М.Ковальський та В.Ченцов вперше проаналізували основні групи документів з фільтраційних справ примусових робітників Дніпропетровщини [15]. Зовнішню та внутрішню критику документального складу фільтраційних справ остарбайтерів з Харківської області здійснив місцевий історик А.Меляков [16]. У 2005 р. українськими дослідниками було опубліковано уривки документів з фільтраційних справ примусових робітників з Київської, Херсонської, Чернігівської та Миколаївської областей [17;18;19;20] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71

147 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ту дистрикту Галичина»). Фонд Р 42 («Долинський повітовий комісаріат Калуського округу дистрикту Галичина») містить документи про надання допомоги родинам, годувальники яких на той час перебували на роботі в Німеччині. Документи фонду Р 54с дозволяють нам простежити основні напрямки діяльності Станіславської біржі праці. Серед них потрібно виділити розпорядження Генерального губернаторства про заборону зміни місця праці; довідки від населення про тимчасову непрацездатність; звернення жителів Станіславщини до біржі праці про звільнення їх від трудової повинності. Окремо слід відзначити матеріали української періодичної преси окупаційного періоду. Впродовж рр. на теренах Прикарпаття виходили тижневики «Самостійна Україна», «Українське слово» (згодом «Станиславівське слово»), «Вісник Станиславівської Обласної Управи», «Воля Покуття» та «Останні вісти» (м. Коломия), «Рогатинське слово» (м. Рогатин), «Калуський голос» (м. Калуш). На шпальтах української періодики цілеспрямовано проводилася агітаційна робота з метою збільшити кількість «добровольців» для виїзду на працю в Німеччину. Наприклад, майже в кожному номері «Українського слова» розміщувалися листи робітників з Прикарпаття до своїх рідних. В них описувалися переваги праці в Німеччині: якісні умови праці та побуту, здобуття професійних навичок, покращення матеріального становища. Систематично відбувалася публікація статей пропагандистського характеру, в яких молодь закликали реєструватися у так званих «таборах праці»: «Українській службі батьківщині» (УСБ) та «будівельних службах». Служби займалися різноманітними господарськими роботами (ремонт доріг і мостів, зведенням дамб на річках та ін.) [26,с.2]. Працездатних жінок Станіславщини заохочували до вступу в товариство під назвою «Жіноча служба Україні» (далі ЖСУ). В статті «Із життя жінок в Станиславові» окреслювалися основні напрямки діяльності даного товариства [27,с.4]. Документи радянських органів влади насамперед пов язані з діяльністю Станіславської надзвичайної державної комісії та обласного відділу у справах репатріації жителів Станіславської області. Списки замордованих, розстріляних та вивезених до Німеччини жителів області подані у документах фонду Р 98 («Станіславська надзвичайна державна комісія з встановлення і розслідування злочинів німецько фашистських загарбників і їх спільників на території Станіславської області»). Фонд включає постанови, доповідні записки, відомості та акти Надзвичайних державних комісій (обласної і районних), протоколи допитів свідків злодіянь гітлерівських окупантів. 2 жовтня 1992 р. до ДАІФО від Обласного управління СБУ надійшли фільтраційні справи жителів Станіславської області, що повернулися з Німеччини. Всього їх налічується 26 тис. 6 справ. Фільтраційні справи складаються з документів радянського та німецького походження. До радянських довоєнних документів відносяться паспорти, трудові книжки, посвідчення про звільнення від військової служби та ін. Серед радянських документів післявоєнного часу присутні реєстраційні та опитувальні листи, анкети, автобіографії, протоколи допитів, довідки про медогляд на території перевірочно фільтраційних таборів (ПФТ), квитанції про обмін грошей (німецьких марок) на території перевірочно фільтраційних пунктів (ПФП), характеристики, тимчасові посвідчення осіб та ін. Кенкарти, «перепустки на перевіз», виказки, робочі картки, трудові книжки та тимчасові німецькі паспорти слід віднести до документів німецького походження. Важливою групою документів, які відображають процес повернення примусових робітників з Німеччини є кореспонденція репатріаційного відділу при РНК УРСР та Станіславського обласного відділу у справах репатріації. Джерела представлені у фонді Р 740сч. («Відділ у справах репатріації при виконкомі Станіславської обласної Ради народних депутатів трудящих»). Зважаючи на певні особливості в утворенні даної групи документів ми відносимо їх до різновиду офіційних джерел. Станіславський репатріаційний відділ насамперед був зобов язаний повідомляти про кількість прибулих до області репатріантів у формі відомостей та звітів. У документах вказувалася інформація про кількість вивезених в Німеччину та прибулих до області чоловіків, жінок, дітей до 16 років у розрізі районів. Наводилися кількісні показники репатріантів, працевлаштованих у промисловості та сільському господарстві [29,арк.28] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Цікавою є переписка обласного репатріаційного відділу з райвиконкомами області з приводу уточнення статистичних даних про прибулих до населених пунктів примусових робітників та переселенців з інших країн. Районною владою до обласного центру надсилався наступний перелік документів: запитальники, відомості, звіти тощо. Серед документів особистого походження слід виділити листи прибулих репатріантів до своїх родичів та знайомих, які все ще не повернулися в СРСР. В джерелах описувалися важкі умови праці в Німеччині та щасливе повернення додому. Наприклад, такого роду повідомлення: «...Багато з нашого села приїхало з Германії, живуть добре, держава допомагає нам в господарстві, багато наділила землі...» [29,арк.110]. Листи мали виражений агітаційно пропагандистський характер. Отже, у фондах ДАІФО зберігається досить значний пласт документів стосовно примусової праці жителів Прикарпаття в нацистській Німеччині в період Другої світової війни. За своїм походженням і внутрішньою спрямованістю їх можна поділити на документи німецького та радянського походження, а за характером на офіційні та особисті. Так, документи німецького походження дають можливість простежити основні напрямки окупаційної політики німецької адміністрації у сфері трудової мобілізації населення краю, причому, в переважній більшості це джерела офіційного характеру. Здійснення процесу репатріації колишніх примусових робітників в СРСР започаткувало появу нової групи документів вже радянського походження. Загалом же систематизація та аналіз джерел з діяльності Станіславського відділу у справах репатріації та фільтраційних справ жителів області допомагає визначити регіональні особливості кампанії з повернення радянських примусових робітників з Німеччини, що становить собою важливу складову загальноукраїнського репатріаційного процесу. Список використаних джерел 1. Державний архів Івано Франківської області (далі ДАІФО). Ф.Р 98. Оп.1. Спр арк. 2. Там само. Ф.Р 98. Оп.1. Спр арк. 3. Советские люди на нацистской каторге: сборник. М.: Госполитиздат, с. 4. Документы обвиняют: сб. документов о чудовищных преступлениях немецко фашистских захватчиков на советской территории М.: Политиздат, с. 5. Листи з фашистської каторги: зб. листів радянських громадян, які були вигнані на каторжні роботи до фашистської Німеччини / [ред. Ф.Шевченко]. К.: Українське видавництво політичної літератури, с. 6. Боротьба трудящих Львівщини проти німецько фашистських загарбників ( ): зб. документів і матеріалів / [упоряд. Ш.Смоляр, А.Ярошенко]. Львів: Вільна Україна, с. 7. Нюрнбергский процесс над главными немецкими преступниками: сб. материалов: в 7 т. / [ред. Р.А. Руденко]. М.: Изд во Юридическая литература, Т.3: Военные преступления против человечности с. 8. Нюрнбергский процесс: сборник материалов: в 8 т. / [ред. А.Я. Сухарев]. М.: Юридическая литература, Т с. 9. Німецько фашистський окупаційний режим на Україні: зб. документів і матеріалів / [упоряд. І.Л. Бутич та ін.]. К.: Державне вид во політичної літератури УPCP, с. 10. Преступные цели преступные средства: документы об оккупационной политике Германии на территории СССР ( гг.) / [сост. Г.Ф. Заставенко]. М.: Экономика, с. 11. «Історія застерігає»: трофейні документа про злочини німецько фашистських загарбників та їх посібників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни / [упоряд. В.М. Нем ятий та ін.]. К.: Політвидав України, с. 12. Україна у Другій світовій війні у документах: збірник німецьких архівних матеріалів у 4 т. / [упоряд. В.Косик]. Львів: Львівський державний університет, HAH України, інститут ім. І.Крип якевича, Т.4: с. 13. Кубійович В. Мемуари. Роздуми. Вибрані листи: в 2 т. / В.Кубійович [упоряд. О.Шаблія]. Париж Львів: «Фенікс», Т с. 14. Паньківській К. Роки німецької окупації ( ) / К.Паньківський Нью Йорк Торонто: Вид во «Ключі», с. 15. Ковальський М. «Фільтраційні справи» невідомі джерела державних архівів / М.Ковальський, В.Ченцов // Архіви України С Меляков А. Матеріали фільтраційних справ як історичне джерело: спроба класифікації / А.Меляков // Вісник ХНУ ім. В.Каразіна. Сер. Історія Вип. 32. С Король О. Фільтраційні справи та листи примусових робітників Третього рейху у Держархіві Київської області: коротка довідка / О.Король // Архіви України С Карпова А. Документи з фільтраційних справ остарбайтерів Херсонщини / А.Карпова, Л.Виноградова // Архіви України С

148 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Полетун Н. Фільтраційні справи з фондів Держархіву Чернігівської області: документальний начерк / Н.Полетун // Архіви України С Серединський О. Документи примусових робітників Третього рейху в Держархіві Миколаївської області / О.Серединський // Архіви України С Педак В. П. Дякуємо і мертвим, і живим: документальний нарис / В.П. Педак. Дніпропетровськ: Січ, с. 22. «Спогади терни про моє життя німецьке»: спогади про перебування на примусових роботах у нацистській Німеччині / гол. ред., вступ. ст. Г.Г. Грінченко, упоряд. І.Є. Реброва; Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Східний інститут українознавства ім. Ковальських, Харківське товариство жертв нацизму. Х.: Право, с. 23. «То була неволя»: спогади і листи остарбайтерів / НАН України; Інститут історії України; Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої вітчизняної війни років» / упоряд. Т.Пастушенко, М.Шевченко К., с. 24. Висоцька Л.О. Ми пам ятаємо...: спогади / авт. упоряд. Л.Висоцька Дніпропетровськ: Пороги, с. 25. «Прошу вас мене не забувати»: усні історії українських остарбайтерів / [редкол.: Г.Грінченко... [та ін.]; упор. І.Ястреб... [та ін.].; Український дім Дюссельдорф, Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000», Інститут історії України НАН України Х.: Право, с. 26. Відбудова рідного краю // Українське слово жовтня. С Із життя жінок в Станіславові // Українське слово серпня. С ДАІФО. Ф.Р 740. Оп.2. Спр Там само. Спр.29. Турчин Т.Р. Документы из истории принудительного труда украинцев Прикарпатья в годы нацистской оккупации Описаны и кратко охарактеризованы документы Государственного архива Ивано Франковской области, которые касаются проблемы трудового использования украинцев Прикарпатья в Германии во время Второй мировой войны. Проанализированы основные группы источников советского происхождения, в которых освещается репатриационная кампания по отношении к принудительным рабочим из Советского Союза. Ключевые слова: источники, оккупация, принудительный труд, репатриация. Tyrchun, T.R. Documents from the history of Ukrainian forced labor from Precarpathian land during the years of Nazi occupation The article describes and shortly characterizes the documents of the State Archive in Ivano Frankivsk oblast that relate to the problem of use of Ukrainian forced labor from Precarpathian land in Germany during World War II. There have been analyzed the main groups of documentary sources of Soviet origin that make clear repatriation campaign regarding forced workers from Soviet Union. Key words: documentary sources, occupation, forced labor, repatriation. УДК 930.2(447) « » Ковальська Л.А. Архівні джерела з історії партизансько підпільного руху Дніпропетровської області років війни Досліджено джерельний масив архівних фондів Дніпропетровської області присвячений історії радянського Руху Опору в роки Великої Вітчизняної війни. Упорядковано документальну колекцію за походженням та метою створення історичного джерела. Проаналізовано інформативність джерел, які висвітлюють діяльність партизан та підпільників в роки війни на території області. Ключові слова: архівні документальні джерела, історичні джерела, Велика Вітчизняна війна, партизанський та підпільний рух Дніпропетровщини. Велика Вітчизняна війна складне, подекуди суперечливе, історичне явище, що вимагає особливих методологічних підходів дослідження її джерел та подій. Вагомим для дослідження історії війни є такий напрям як партизансько підпільна боротьба збережена в різних видах історичних джерел. Особливим проявом історичної пам яті виступають документальні джерела, що на папері фіксували події бойової діяльності партизан, їх повсякдення, взаємовідносини між підпільниками та низку інших цікавих й одночасно дискусійних у тлумаченні історичних питань ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Проблемам джерелознавчого дослідження документально джерельного масиву архівів східних областей України приділяли увагу науковці Р.Д. Лях, П.В. Добров, В.М. Нікольський та інші у процесі дослідження питань історії регіону [1 3]. Проте, спеціальному джерелознавчому дослідженню історичних джерел у фондах Державного архіву Дніпропетровської області (далі ДАДнО) з історії партизансько підпільної боротьби на Дніпропетровщині уваги приділено недостатньо. Мета статті полягає у висвітленні, систематизації та з ясуванні методики критики історичної інформативності архівного джерельного масиву та його регіональних особливостей. Джерельний масив з проблеми дослідження діяльності радянського Руху Опору умовно класифікується за принципом їх походження на види у межах певних типів. Писемні історичні джерела поділяються на законодавчі, документи політичних партій та громадських організацій, діловодчі поточні документи, а також документація військових органів (ДКО, ЦШПР, УШПР, Ради фронтів), статистичні матеріали, документи особового походження, періодика, публіцистика, агітки, літературні та фольклорні пам ятки, картографія та науково технічна документація. Історичні документи присвячені партизансько підпільній діяльності на території Дніпропетровської області в роки Великої Вітчизняної війни зберігаються в основному у фонді П 19 «Днепропетровский обком Компартии Украины». У ньому найбільш масово представлені накази, рішення та постанови регіональних та місцевих органів влади [4]. В описі 8 фонду П 19 «Отчеты, справки и другие материалы о деятельности подпольных организаций и партизанских отрядов, действовавших на территории Днепропетровской области в период временной немецко фашистской оккупации (август 1941 февраль 1944 гг.)» об єднано найбільш інформативні документи за тематикою партизансько підпільної діяльності й нараховується 440 справ [5]. Документи опису 8 поділені за хронологічним принципом та проблематикою на розділи: «Общий», «Подпольные партийные, комсомольские антифашистские и патриотические организации», «Партизанские отряды», «Дела подпольных партийных, комсомольских, антифашистских и патриотических организаций, дополнительно пересмотренных в гг.», «Подпольные партийные, комсомольские, антифашистские и патриотические организации и партизанские отряды в гг.». Зазначений фонд представляє наступні матеріали: накази, рішення та постанови регіональних та місцевих органів влади, документи (стенограми, збірки матеріалів); звіти підпільних райкомів, первичок, партизанських і підпільних формувань, комсомольсько молодіжних партизанських груп, залишених в окупації зі спецзавданням; антропоцентричні джерела списки учасників партизанських загонів та підпільних груп; суб єктивним джерелом за специфікою подання інформації є щоденники та спогади учасників підпільної роботи; довідки про партизанські та підпільні формування за конкретний період; періодичні видання; фотографії (позитиви), листівки, агітки, об яви, карти періоду бойових дій та окупації. Завдяки тому, що ці документи затверджувалися обкомами, вони зібрані й збережені в організованій формі. Інформаційний потенціал цієї групи документів є більш репрезентативним та узагальненим ніж розпорошені матеріали особових фондів ДАДнО. Документи розділів опису 8 представлені справами типової інформації про діяльність підпільно партизанських формувань області та мають найбільш містку підбірку різного характеру виконання, адресату та подання. Репрезентований переважно звітами обкому, райкомів та міськкомів про діяльність підпільних партійних організацій і партизанських загонів Дніпропетровщини. Так, у справі 1 «Отчет о деятельности подпольных партийных организаций и партизанских отрядов Днепропетровской области в период оккупации области немецко фашистскими захватчиками (январь 1943 июль 1945 гг.)» міститься характеристика партизансько підпільних формувань області з детальним описом організації загонів, їх оснащення, керівного та особового складу та бойової діяльності в період окупації [6]. Справа має два розділи присвячені підпільним організаціям та партизанським загонам згідно районування області та формуванням підпільних партійних осередків. В окрему справу винесено документи підпільної діяльності молодіжних та комсомольських організацій. Справа 5 «Отчет о деятельности Днепропетровской областной комсомольской организации в период Великой Отечественной войны Советского Союза гг.» починається з постанови бюро Дніпропетровського обкому ЛКСМ

149 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 України про затвердження звіту з діяльності у підпіллі комсомольських організацій області [7]. Справа містить інформацію про формування, характеристику керівного та особового складу, висновки про ефективність бойової та підривної діяльності у тилу ворога підпільних комсомольських формувань. Як і в справі 1 про партійне підпілля, справа 5 подає інформацію згідно районування області та структурування комсомольських осередків у мирний час. Частково матеріали з визначеної тематики знаходяться в описі 3 «Дела общего делопроизводства ( гг.)» (1942 р./ф.) [8] та в описі 4 «Дела общего делопроизводства ( гг)» фонду П 19 [9]. Матеріали цих описів містять документацію партійних структурних одиниць Дніпропетровської області. Вони мають інформацію про діяльність підпільних обкому та райкомів, міськкомів, первинних партійних і комсомольських організацій. А також, документацію обкому з організації, функціонування та їх контролю партійними структурами. Достатньо широко у фондах ДАДнО представлена документація особового походження, де зібрано матеріали що засвідчують активну діяльність окремих представників партизансько підпільного руху Дніпропетровщини. Так, фонд Р 4534 «Особовий фонд Рябого» нараховує 41 одиницю зберігання та присвячений підполковнику, начальнику штабу об єднаних бойових груп підпільної антифашистської організації м. Павлограда К.Рябому [10]. До матеріалів фонду увійшли автобіографія, посвідчення партизана Великої Вітчизняної війни, спогади про збройне повстання павлоградчан у лютому 1943 р., книга К.Рябого «43 дні в підпіллі», статті опубліковані в газетах, вітальні листи та телеграми у зв язку з 30 ти річчям визволення України від окупантів, фотографії К.Рябого та його товаришів по підпіллю, схема бою в період збройного повстання бойових патріотичних груп у м. Павлограді лютого 1943 р. У фонді Р 4543 «Особовий фонд Савельєва Сучкова», який нараховує 4 одиниці зберігання, зібрано спогади В.Свельєва Сучкова про діяльність молодіжної підпільної групи партизан розвідників в тилу ворога у рр., архівна довідка про його участь у партизанському русі на території Дніпропетровської області, фотографії [11]. Фонд Р 6137 «Особовий фонд Штейна», який нараховує 263 одиниці зберігання, присвячений журналісту краєзнавцю М.Штейну. Він брав участь у діяльності підпільної комсомольської організації Дніпропетровська, що діяла у рр. У фонді є фотографії М.Штейна та членів вказаної підпільної групи, статті присвячені історії періоду Великої Вітчизняної війни, післявоєнної відбудови міста [12]. В архіві зібрано колекції тематичних документів. Зокрема, фонд Р 2431 колекція листівок та листі, надісланих радянськими громадянами з примусових робіт у Німеччині й нараховує одиниць зберігання за рр. [13]. Фонд Р 2442 колекція контрольних робіт учнів шкіл Дніпропетровської області на тему: «Що я зазнав у дні німецько фашистської окупації», нараховує одиниць зберігання й написані у рр. в період визволення України і післявоєнні роки [14]. Документи фонду розповідають про вторгнення німецьких військ на територію Дніпропетровщини, насильство, розстріли, грабування, вивезення населення до Німеччини, допомогу місцевого населення партизанам. Додаткову інформацію можна знайти у джерельному масиві ДАДнО: у фонді Р 5012 «Комісія з перевірки колишніх партизан» [15], у фонді Р 2427 «Комісія з обліку збитків ( рр.)» [16]. Так, фонд Р 5421 «Документи про ветеранів Великої Вітчизняної війни», який нараховує 61 одиницю зберігання за період рр., представлений документами приватних осіб, райархівів області, редакцій газет «Дніпровська правда», «Дніпро вечірній», «Дніпровська зоря» [17]. Підводячи підсумок інформативності історичних джерел та короткого огляду документів фондів архіву Дніпропетровської області з проблеми формування та діяльності партизанських загонів та підпільних груп у роки окупації області, необхідно відзначити різноманітність видів документації, яка супроводжувала історичні процеси та їх масштабну історичну інформативність. Матеріали представлені у фондах класифікуються за типами зібраних документів діяльності партизансько підпільних формувань, підпільних обкому, райкомів, міськкомів партії, що найбільш повно відображають історію їх діяльності. Характерною рисою матеріалів архівних фондів є наявність широкої документальної бази, що репрезентує активну участь молодіжних організацій у підпільній боротьбі проти окупаційних властей, розгортання партизансько підпільного руху області загалом. За їх допомогою стають можливими ґрунтовні історичні реконструкції як бойової й підривної діяльності окремих загонів, так і формування цілісної картини регіонального Руху Опору в роки Великої Вітчизняної війни на території Дніпропетровщини. Список використаних джерел 1. Джерелознавство історії Української РСР [Текст] / В.М. Довгопол, М.А. Литвиненко, Р.Д. Лях. К.: Вища школа, с. 2. Добров П.В. Народне ополчення в роки Великої Вітчизняної війни: В 2 х т. [Текст] / П.В. Добров. Донецьк: Донбас, Т.1.; Т Нікольський В.М. Підпілля ОУН (б) у Донбасі [Текст] / В.М. Нікольський. К.: Інститут історії НАН України, с. 4. Державний архів Дніпропетровської області (далі ДАДнО). Ф. П 19. Днепропетровский обком Компартии Украины. 5. Там сам. Оп.8. Отчеты, справки и другие материалы о деятельности подпольных организаций и партизанских отрядов, действовавших на территории Днепропетровской области в период временной немецко фашистской оккупации (август 1941 февраль 1944 гг.). 6. Там сам. Оп.8. Спр.1. Отчет о деятельности подпольных партийных организаций и партизанских отрядов Днепропетровской области в период оккупации области немецко фашистскими захватчиками (январь 1943 июль 1945 гг.). 340 арк. 7. Там сам. Оп.8. Спр.5. Отчет о деятельности Днепропетровской областной комсомольской организации в период Великой Отечественной войны Советского Союза гг. 357 арк. 8. Там сам. Оп.8. Спр.3. Дела общего делопроизводства ( гг.). 9. Там сам. Оп.8. Спр.4. Дела общего делопроизводства ( гг.). 10. Там сам. Ф. Р Особовий фонд Рябого. 11. Там сам. Ф. Р Особовий фонд Савельєва Сучкова. 12. Там сам. Ф. Р Особовий фонд Штейна. 13. Там сам. Ф. Р Листівки та листи, надіслані радянськими громадянами з німецької каторги в Дніпропетровську область ( рр.). 14. Там сам. Ф. Р Контрольні роботи учнів шкіл Дніпропетровської області: «Що я зазнав у дні німецько фашистської окупації» ( рр.). 15. Там сам. Ф. Р Комісія з перевірки колишніх партизан. 16. Там сам. Ф. Р Комісія з обліку збитків ( рр.). 17. Там сам. Ф. Р Документи про ветеранів Великої Вітчизняної війни. Ковальская Л.А. Архивные источники по истории партизанско подпольного движения Днепропетровской области в годы войны Исследован исходный массив архивных фондов Днепропетровской области, посвященный истории советского Движения Сопротивления в годы Великой Отечественной войны. Благоустроено документальную коллекцию по происхождению и целью создания исторического источника. Проанализированы информативность источников, освещающих деятельность партизан и подпольщиков в годы войны на территории области. Ключевые слова: архивные источники, исторические источники, Великая Отечественная война, партизанское и подпольное движение Днепропетровщины. Kowalskа, L.А. Archival sources on the history of the guerrilla underground movement of Dnipropetrovs k region of the years of war Investigated the source array of archival funds of the Dnepropetrovsk region dedicated to the history of Soviet Resistance Movement in the years of the great Patriotic war. Improved document collection on the origin and the purpose of creation of a historical source. Analyzed informative sources covering the activity of the partisans and underground members during the years of war on the territory of the region. Key words: archival sources, historical sources, the Great Patriotic war, the partisan and underground movement of Dnipropetrovs k region.

150 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 930 Близнюк Р.О. Розвиток вищої аграрної освіти в Україні другої половини XX ст. в радянській історіографії ( рр.) ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Здійснено історіографічний аналіз радянської історичної літератури др. пол х років, присвяченої питанням розвитку вищої аграрної освіти в Україні др. пол. XX ст. Ключові слова: історіографія, дослідження, вища аграрна освіта, вищі сільськогосподарські навчальні заклади. Історіографія вищої аграрної освіти в Україні др. пол. XX ст. є невід ємною складовою вітчизняної історіографії новітнього періоду історії. Вона простежує найважливіші тенденції та закономірності розвитку української історичної науки та забезпечує сучасні методи історичного пізнання. Через розвідки проблемної історіографії відтворюється об єктивний процес вітчизняної історичної науки, створюються передумови для її успішного розвитку, визначається характер і обсяг нових завдань, що постають перед нею. Актуальність дослідження посилюється тим, що здобуття Україною незалежності стало найважливішою передумовою реформування системи вищої аграрної освіти. У зв язку з цим зростає значення критичного узагальнення досвіду минулого та винесення з нього історичних уроків. Вирішення цього насущного завдання науковців неможливе без продуктивних історіографічних розвідок. Необхідність історіографічної розробки питань вищої аграрної освіти в Україні др. пол. XX ст. зумовлюється також і відсутністю спеціального її дослідження. Характерні особливості освітньо виховного процесу в радянській Україні др. пол. XX ст. досить широко розглядалися у тісній взаємодії з пануючою радянською ідеологією, обґрунтовувалася необхідність посилення пропагандистської роботи серед української молоді через навчальний процес у закладах освіти. В досліджуваний період, всі без виключення радянські дослідники характеризували освітньо виховний процес у нерозривному зв язку з постулатами марксистсько ленінської ідеології, завжди перебільшуючи значення ролі Комуністичної партії у розвитку вищої освіти. Природно, що накопичення історичних праць стосовно вказаної проблематики вимагало їх історіографічного аналізу. У ті рр. ХХ ст. опубліковано декілька суто історіографічних праць. Це аналітичні статті Я.С. Калакури [1;2] і В.С. Петренка [2;3], а також джерелознавча робота А.В. Санцевича [4] та інших науковців. Основна увага в них зосереджена на історіографії організаторської діяльності КПРС в плані розвитку сільського господарства в післявоєнні роки. Оскільки підготовка кадрів сільськогосподарських спеціалістів невіддільна від загальних проблем розвитку сільського господарства, то природно, що і в історіографії ці питання розглядалися в тісному взаємозв язку. Тому виникає необхідність дати хоча б коротку характеристику досліджень з аграрної історії в республіці досліджуваного періоду. Заслуговують на увагу колективні та індивідуальні монографії та статті написані на всесоюзному рівні [5]. Плідно працювали над узагальненням проблем аграрної історії і українські радянські історики. Їхніми зусиллями створені фундаментальні праці написані на матеріалах УРСР [6]. Ці дослідження на багатому фактичному матеріалі аналізують розвиток матеріально технічної бази сільського господарства, стан забезпеченості його кадрами, соціально економічні зміни на селі. Автори не ставили своєю метою всебічно висвітлити підготовку фахівців в сільськогосподарських вузах, тому висвітлюють цю проблему лише в загальному вигляді. Питанню забезпеченню виробництва кваліфікованими спеціалістами радянська історіографія приділила достатньо уваги. Адже освоєння нової техніки, перехід до більш удосконалених форм праці, змінення технічних процесів ті інші фактори різко збільшили потребу сільського господарства в кваліфікованих спеціалістах, зробили безвідкладним підняття їх культурно технічного і професійного рівня. Водночас з багатоаспектними працями виходять і роботи, спеціально присвячені питанням керівних і технологічних ланок колгоспного виробництва. На союзному матеріалі здійсненні дослідження Г.П. Тюріної [7], а на республіканському М.І. Лисенка [8] і В.С. Петренка [9]. Їхні праці спиралися на ґрунтовну джерельну базу, що дозволило докладно показати заходи держави, спрямовані на підготовку працівників із спеціальними знаннями для матеріальної сфери сільського господарства. Вони проаналізували матеріально технічну базу, навчально методичну роботу сільськогосподарських вищих навчальних закладів, їх студентський контингент і кількісні показники підготовки. Роботи цих авторів відіграли важливу позитивну роль у зверненні істориків до більш глибокого аналізу проблеми забезпечення сільського господарства кваліфікованими кадрами. Разом з тим, в них практично не аналізується стан в окремих регіонах країни. А.Г. Тюріна у своєму дослідженні головну увагу зосереджує на питаннях кількісного і якісного зростання контингенту спеціалістів у сільськогосподарському виробництві, на шляхах і джерелах їх формування [7]. Центральне місце відводиться розвитку сільськогосподарської освіти, удосконаленню організаційних форм використання спеціалістів, підвищенню значення агрономів, зоотехніків, інженерів механіків та інших спеціалістів. Був проаналізований склад кадрів колгоспної виробничо технічної інтелігенції, показано, як використовувалися в колгоспному виробництві молоді фахівці. Перші спеціальні роботи, що розкривають підготовку сільськогосподарських кадрів на Україні, належать Н.А. Лисенку [8]. У них автор, на основі архівних та опублікованих джерел, висвітлює керівництво партії підготовкою, підбором, розстановкою кадрів, аналізує організаторську роботу місцевих партійних, радянських і господарських органів, первинних партійних організацій по забезпеченню колгоспів, МТС і радгоспів кадрами в період завершення будівництва соціалізму. Проте, ці роботи написані в історико партійному руслі. У статті В.С. Петренка, хоча й коротко, розглядаються основні напрямки підготовки сільськогосподарських кадрів республіки. Однак, широкі хронологічні рамки ( рр.), багатоплановість і невеликий її обсяг не дозволили автору з достатньою повнотою розкрити підняті в ній питання [9]. Серед праць, де відображено загальну картину розвитку вищої освіти України, привертає увагу суттєвий за обсягом доробок голови Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти УРСР Г.Єфименко [10]. Він особливо звертав увагу на підняття рівня освіти, фінансування і найбільші наукові дослідження вузів. Однак, його праця не обстоювала індивідуальність українських освітніх інституцій. Крім того, сільськогосподарська освіта в ній є частиною питання і не розглядається в історичному плані. Із загальносоюзної літератури слід зазначити роботи Міністра вищої і середньої освіти СРСР професора, члена кореспондента АН СРСР В.П. Елютіна, в яких на великому фактичному матеріалі розкриваються становлення, стан та перспективи подальшого розвитку вищої школи в СРСР [11]. Особливу увагу автор приділяє характеристиці вузів в соціально економічному та культурному житті суспільства, наводить ряд цінних матеріалів про стан вищої освіти в союзних республіках. Однак відмінною особливістю цих робіт є те, що В.Елютін некритично підходить до стану багатьох проблем у вищих навчальних закладах. У монографіях вченого є вкрай незначні відомості з цікавої для нас вищої сільськогосподарської освіти. Викликає інтерес книга В.Ю. Маланчука, В.М. Попова, А.Н. Новомінського [12], де відображені досягнення вищої школи Української РСР в роки восьмої п ятирічки. Висвітлюються деякі проблеми, пов язані з поліпшенням якості підготовки кадрів для народного господарства республіки. У ній також частково показані успіхи вищого сільськогосподарської освіти. Важливе місце посідають узагальнюючі праці, присвячені системі вищої освіти в СРСР і УРСР, підготовлені до 50 річчя жовтневого перевороту [13;14]. Попри усі раніше згадані недоліки, притаманні творам радянської доби, вони висвітлили практично усі аспекти вітчизняної системи освіти. У цих роботах ретельно проаналізовані зміни в організаційній структурі вищої школи, представлено цікаву статистику щодо кількості й соціального складу абітурієнтів та випускників, охарактеризовано методику викладання різних предметів, наведено відомості про кваліфікаційний рівень й умови життя викладачів. Матеріали підібрані таким чином, щоб можна було легко продемонструвати переваги радянського способу життя й підготовки кваліфікованих кадрів для народного господарства.

151 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 У монографії Ю.А. Курносова досліджуються процеси, пов язані з впливом науково технічної революції на вдосконалення підготовки кадрів спеціалістів, у тому числі і для сільського господарства і аналізуються кількісні та якісні зміни в структурі фахівців різних галузей народного господарства [15]. Головну увагу автор приділяє внеску інтелігенції в розвиток промислового та сільськогосподарського виробництва. Окремі аспекти, пов язані з підготовкою спеціалістів сільського господарства в країні, знайшли відображення в статтях, які вносять певний внесок у дослідження проблеми зміцнення сільськогосподарського виробництва УРСР дипломованими керівниками і фахівцями. У них показані подальші шляхи вдосконалення підготовки кадрів для сільського господарства. Кількісні та якісні зміни сільськогосподарської інтелігенції західних областей УРСР досліджуються В.Т. Андрушком [16]. На конкретному фактичному матеріалі він показав досягнуті успіхи цього регіону в підготовці керівників і фахівців для сільського господарства в рр. П.П. Панченко аналізує великі зрушення, що відбулися в освітньому рівні кадрів села в умовах розвинутого соціалізму [17]. Як позитивну тенденцію автор зазначає підготовку фахівців за рахунок колгоспів. У статті А.Ф. Нікілєва висвітлені на прикладі сільськогосподарських вузів Української РСР форми і методи, що забезпечують збільшення частки сільської молоді у складі студентства [18]. Автор, в основному, зосередив свою увагу на дослідженні цього процесу в 70 ті роки. В статті Є.О. Бондарєва висвітлено діяльність партійних організацій республіки щодо підготовки і розстановки керівних кадрів сільськогосподарського виробництва у рр. [19]. Поліпшення складу кадрів сільськогосподарських підприємств партійні організації здійснювали в кількох напрямках. Один з них це поліпшення здійснювалося за рахунок збільшення спеціалістів з вищою освітою. Автори зазначають, що робота по забезпеченню сільського господарства спеціалістами вищої та середньої ланки йшла по декількох напрямках. Головними з них були: збільшення масштабів і поліпшення якості підготовки кадрів в сільськогосподарських вузах, технікумах; постійне підвищення рівня кваліфікації працівників усіх категорій відповідно до вимог науково технічного прогресу і передової практики через системи заочної освіти та підвищення кваліфікації; вдосконалення системи розподілу, закріплення та використання молодих спеціалістів. Ряд цікавих фактів, що свідчать про зміцнення сільського господарства висококваліфікованими керівниками і спеціалістами, знаходимо в статтях, написаних в історико партійному дусі [20;21;22]. В кінці 1970 х років на сторінках наукових журналів і збірників були опубліковані статті, присвячені кадровим проблемам сільськогосподарського виробництва. У них автори відзначали збільшену соціальну мобільність фахівців і кваліфікованих кадрів сільського господарства, констатували протиріччя між неухильно зростаючою кількістю фахівців і механізаторських кадрів і браком їх в сільськогосподарському виробництві. Однак, виявивши протиріччя, автори прагнули їх згладити, представити як тимчасові труднощі зростання, ігноруючи очевидні відмінності в матеріальному і соціальному становищі міської та сільської інтелігенції. Заслуговують на увагу кандидатські дисертації В.С. Бабія [23], Д.І. Бабич [24], Я.І. Черняка [25], в яких торкаються окремі питання цієї проблеми. Центральне місце в їхніх роботах займало висвітлення діяльності комуністичної партії в підготовці кадрів для сільського господарства. Автори цих робіт перш за все прагнули довести тезу про значимість і ефективність всіх заходів партії, спрямованих на розвиток вищої сільськогосподарської освіти. Тому незважаючи на те, що дослідники залучали великий фактичний матеріал, узагальнювали і систематизували форми та методи управління, у цих працях відсутній проблемний підхід. Науковці зазначеного історіографічного періоду накопичили значний фактичний матеріал, створили досить ґрунтовну картину історії розвитку освітньої сфери, але проаналізували лише окремі аспекти цієї проблеми. Незважаючи на певну методологічну й ідеологічну заангажованість, їхні праці становлять науковий інтерес, що сприяє критичному переосмисленню історичного процесу, новим підходам до висвітлення досліджуваної проблеми. Проблематика підготовки фахівців аграрників України у другій половині XX століття в історіографії др. пол кін х років не була ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 предметом спеціального цілісного дослідження, хоча й знайшла певне висвітлення в історичній літературі зазначених років. Список використаних джерел 1. Калакура Я.С. Радянська історіографія боротьби Компартії за інтенсифікацію сільського господарства ( рр.) / Я.С. Калакура // Наукові праці з історії КПРС. К., Вип. 81. С Калакура Я.С. Колхозное крестьянство в сельском хозяйстве УССР в украинской советской историографии ( ) / Я.С. Калакура, В.С. Петренко // Вопросы истории С Петренко В.С. Історія селянства Української РСР рр. в радянській історіографії / В.С. Петренко // Український історичний журнал С Санцевич А.В. Джерелознавство з історії Української РСР післявоєнного періоду ( ) / А.В. Санцевич. К.: Наукова думка, с. 5. Развитие сельского хозяйства СССР в послевоенные годы ( гг.) М.: Наука, с.; Проблемы истории современной советской деревни. М.: Наука, с.; Тюрина А.П. Социально экономическое развитие советской деревни ( ) / А.П. Тюрина. М.: Мысль, с.; Островский В.Б. Новый этап в развитии колхозного строя / В.Б. Островский. М.: Политиздат, с.; Волков И.М. Сельское хозяйство СССР в условиях развитого социализма // Вопросы истории С Історія селянства Української РСР. У 2 х томах. Т.2. К.: Наук, думка, с.; Соціалістична перебудова i розвиток сільського господарства Української РСР. У 2 х томах. Т.2, pp. К., с.; Історія Української РСР. У восьми томах. Десяти книгах. Т.8, кн. друга. К.: Наук. думка, с.; Петренко B.C. Село на шляхах піднесення. Зміни в складі, умовах праці i житті колгоспного селянства Української РСР ( ) / В.С. Петренко. К.: Наук. думка, с.; Ковалевский Б.П. Укрепление союза рабочего класса и колхозного крестьянства в период строительства коммунизма гг. (на материалах Украинской ССР) / Б.П. Ковалевский. К.: Наукова думка, с.; Малько О.О. Робітничий клас трудівникам села / О.О. Малько. К.: Наук. думка, с.; Панченко П.П. Научные основы развития общественно политической жизни села (на материалах Украинской ССР) / П.П. Панченко. К.: Вища школа, с.; Панченко П.П. Развитие сельского хозяйства Украинской ССР ( ) / П.П. Панченко. К.: Наук. думка, с. 7. Тюрина А.П. Формирование кадров специалистов и организаторов колхозного производства ( гг.) / А.П. Тюрина М.: Наука, с. 8. Лысенко Н.А. Деятельность Коммунистической партии по подготовке кадров для сельского хозяйства / Н.А. Лысенко. М.: Высшая школа, с. 9. Петренко B.C. О подготовке сельскохозяйственных кадров на Украине ( гг.) / В.С. Петренко // История СССР С Ефименко Г.Г. Высшая школа Украинской ССР. Успехи, проблемы развития / Г.Г. Ефименко, В.М. Красников, А.Н. Новоминский. К., c.; Ефименко Г.Г. Высшее образование в УССР / Г.Г. Ефименко. К.: Вища школа, с. 11. Елютин В.П. Высшая школа общества развитого социализма / В.П. Елютин. М.: Высшая школа, с.; Елютин В.П. Развитие высшей школы в СССР ( гг.) / В.П. Елютин. М.: Высшая школа, с. 12. Маланчук Ю.В. Вища школа УРСР. Здобутки i перспективи ( pp.) / Ю.В. Маланчук, В.М. Попов, А.Н. Новомінський. К.: Вища школа, с. 13. Вища школа УРСР за 50 років. У двох частинах ( рр.) Ч. 2 ( рр.) К.: Видавництво Київського університету, с. 14. Высшая школа СССР за 50 лет ( гг.) / Под. ред. В.П. Елютин. М.: Высшая школа, с. 15. Курносов Ю.О. Інтелігенція Української РСР i науково технічний прогрес ( pp.) / Ю.О. Курносов. К.: Наукова думка, с. 16. Андрушко В.Т. 3міни в кількості i освітньому рівні сільськогосподарської інтелігенції західних областей Української РСР ( ) / В.Т. Андрушко // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип С Панченко П.П. Изменения в численности и составе колхозного крестьянства УССР в условиях развитого социалистического общества / П.П. Панченко // В кн.: Проблемы истории советского крестьянства. М.: Наука, С Никилев А.Ф. Совершенствование форм комплектования сельскохозяйственных вузов Украины в период развитого социализма ( гг.) / А.Ф. Никилев // Формирование и развитие социалистического образа жизни (на материалах Украинской ССР). Сборник научных трудов. Днепропетровск: ДГУ с. 19. Бондарєв Є.О. Діяльність Компартії України по зміцненню керівними кадрами сільськогосподарського виробництва ( рр.) / Є.О. Бондарєв // Наукові праці з історії КПРС Вип. 75. С Бабич Д.І. Удосконалення підготовки спеціалістів для сільського господарства ( рр.) / Д.І. Бабич // Український історичний журнал С Караваев В.К. Діяльність Комуністичної партії України по підготовці спеціалістів сільського господарства через вузи i технікуми / В.К. Каравпев // Наукові праці з історії КПРС. Випуск 26. К., С

152 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Сорока П.А. Партийное руководство укреплением сельского хозяйства квалифицированными кадрами ( гг.) / П.А. Сорока // Научные труды по истории КПСС. Вып. 94. К., С Бабий B.C. Партийное руководство развитием высшего сельскохозяйственного образования на Украине ( гг.): автореф. дис. канд. ист. наук: спец «История Коммунистической партии Советского Союза» / В.С. Бабий. К., с. 24. Бабич Д.И. Деятельность партийных организаций Украины по укреплению сельского хозяйства руководящими кадрами ( гг.): автореф. дис. канд. ист. наук: спец «История Коммунистической партии Советского Союза» / Д.И. Бабич. К., с. 25. Черняк Я.И. Борьба Компартии Украины за укрепление колхозов сельскохозяйственными кадрами ( гг.): автореф. дис. канд. ист. наук: спец / Я.И. Черняк. Львов, с. Близнюк Р.О. Развитие высшего аграрного образования в Украине второй половине XX ст. в советской историографии ( гг.) Проведен историографический анализ советской исторической литературы второй пол х годов, посвященной вопросам развития высшего аграрного образования в Украине второй пол. XX ст. Ключевые слова: историография, исследования, высшее аграрное образование, высшие сельскохозяйственные учебные заведения. Blyznyuk, R.O. Development of Higher Agrarian Education in Ukraine in the 2nd half of the XXth century in Soviet historiography ( s) The historiographic analysis of Soviet historical literature of the 2nd half of s, dedicated to the development of higher agricultural education in Ukraine in the second half of the XXth century was carried out. Key words: historiography, research, higher agricultural education, higher agricultural educational institutions. УДК (477) Латигіна Н.А. Культура народів Північного Причорномор я в період раннього залізного віку Досліджуються особливості історично культурного розвитку народів Північного Причорномор я у 4 періодах раннього залізного віку. Аналізуються надбання матеріальної та духовної культури наших пращурів. Ключові слова: кіммерійці, культура, орнамент, скіфи, сармати, мистецтво, торевтика, кургани, землеробство, скотарство. У глобалізованому і мультикультурному сучасному світі особливої актуальності набуває науковий підхід до вивчення історії української культури. Адже створення адекватної моделі вітчизняної культури може забезпечити толерантне співіснування різних соціальних спільностей серед політичних, конфесійних та інших соціокультурних відмінностей у процесі розбудови в Україні правової держави. Вивчення людського суспільства через його культуру надзвичайно актуальне і необхідне в наш час, оскільки сьогодні стало очевидним, що лише економічні та політичні характеристики не можуть дати повного розуміння соціальних явищ. Аналіз духовних цінностей, що переважають у тому чи іншому суспільстві, допомагає виявити не тільки рівень його розвитку, але й зрозуміти, чому те чи інше суспільство живе так, а не інакше. Джерела формування української культури є доволі різноманітними. І серед них безперечно цікавими та важливими є культурні надбання наших пращурів народів Північного Причорномор я в період раннього залізного віку. Окремі аспекти культурного розвитку народів Північного Причорномор я розглядали такі науковці, як О.Олексієв, А.Мелюкова, В.Мурзин, С.Полін, О.Пуздровський, А.Симоненко, А.Тереножкін, А.Хазанов, Б.Шрамко. Проте проблема дослідження головних культурних компонентів розвитку кіммерійців, скіфів та сарматів потребує ґрунтовного всебічного аналізу. Саме цим зумовлюється необхідність подальших наукових розвідок в даному напрямі. Метою статті є комплексна характеристика матеріальної та духовної культури народів Північного Причорномор я доби раннього заліза ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Період доби раннього заліза в Євразії (в різних країнах початок користування залізом припадає на кінець ІІ початок І тис. до н.е. позначений утворенням великої кількості «нових» цивілізацій, що прийшли на зміну прадавнім цивілізаціям. Значна роль у цьому процесі належала кочовим народам аридної (посушливої) зони Євразії, серед яких визначну роль відігравали народи іранських мовних груп: кіммерійці, скіфи, сармати та ін. Кочові суспільства внаслідок обмеженості власної господарської бази є найбільш «відкритими» до сприйняття культурних досягнень осілих народів, зокрема в сфері духовної культури, що швидко поширювались по Євразійському степовому «коридору». Кочівники, які вступили в контакт з цивілізаціями Європи та Азії, відкрили історичну «епоху в житті населення Північного Причорномор я, зробили надбанням писемної історії невідомі раніше народи» [1,c.32]. Історія народів Північного Причорномор я раннього залізного віку умовно поділяється на такі періоди: кіммерійський (ІХ VIII ст. до н.е.), скіфський (VІІ ІІІ ст. до н.е.), пізньоскіфський (ІІІ ст. до н.е. ІІ ст. н.е.), сарматський (ІІ ст. до н.е. ІV ст. н.е.). Одним з перших кочових народів, який населяв у давнину терени України, чиє ім я відомо нам достеменно за свідченнями ассирійських хронік VІІ ст. до н.е. та за пізнішими творами античних авторів, є кіммерійці. За Геродотом увесь той край, що нині охоплює степове Причорномор я, здавна належав саме кіммерійцям. Витіснило їх з Причорномор я могутнє військо скіфів, що насувалося з поза Араксу на Європейську степову рівнину. Залишки кіммерійців вимушені були мігрувати до південного узбережжя Чорного моря в Малій Азії. Фактографічна база для вивчення культури кіммерійців дуже обмежена. Залишки матеріальної культури представлені тільки інвентарем досить нечисленних поховань, скарбами і випадковими знахідками. Археологічний матеріал, що походить переважно з поховальних пам яток, представлений головним чином предметами зброї, кінської упряжі, деякими видами хатнього начиння, прикрасами. Кіммерійці залишили досить яскраву колекцію ліпного лощеного посуду. Найхарактернішим для них був посуд з горлом у вигляді циліндра. При цьому майже уся група лощеного посуду мала високе циліндричне горло з діаметром, близьким до ширини людської долоні (близько 12 см). Найорнаментованішим посудом є лощені келихи та корчаги, на плічках та стінках яких нанесено рельєфний орнамент та нарізний візерунок. Невеликі наліпи шишечки білозерської культури у ІХ першій половині VІІІ ст. до н.е. змінюються великими наліпами та канелюрами. Відбитками зубчастого штампу, характерного для попереднього посуду, орнаментовані лише чаші з Волоського та корчага з Малої Цимбалки. У чорногорівських пам ятках повністю зникають короткі навскісні канелюри, які змінюються горизонтальними; іноді ними прикрашають основу шийки келиха або корчаги. У нарізній орнаментації, з одного боку, зберігаються традиції зрубної культури трикутники з вершинами донизу, а з другого з являється новий мотив: смуга, що розміщується на плічках посудини. Нарізний візерунок доповнюється наколами, наліпами. Переважає орнамент з двох смуг, які, в свою чергу, заповнювались геометричними фігурами. Орнаментація лощеного посуду новочеркаського періоду західних районів степової частини України дозволяє поєднати цю групу кераміки з посудом Сахарна Солончени. Це келихи та келихоподібні посудини з високою шийкою та кулеподібним тулубом із заокругленим дном. Головною особливістю орнаментації таких посудин є поділ орнаментального поясу вертикальними лінями на зони. Іноді, крім нарізної орнаментації, трапляються відбитки S подібного штампа та крапки. Досить різноманітні мотиви візерунків орнаментальних зон: невеликі трикутники, розташовані у шаховому порядку, ромби, зигзаги, перехрещені лінії [2,с.159]. Від описаних типів лощеного посуду відрізняються посудини, знайдені на півдні степової зони: келихи з короткою шийкою та кулеподібним тулубом, стінки яких вкриті врізною орнаментацією. Головний елемент композиції трикутники, з єднані вершинами. Між ними подвійні, заповнені навскісною штриховкою смуги. В комплексі лощеної кераміки новочеркаського ступеня кіммерійської культури простежуються кілька генетично неоднорідних груп. За прийомами і мотивами орнаментації, а також за формами виділяються певні групи лощеного посуду. Суто

153 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 кіммерійськими є келихи та вузькогорлі корчаги з орнаментом, основною особливістю якого є розподіл орнаментального поясу рядом горизонтальних ліній на смуги, заповнені простими геометричними фігурами. Таким чином, основна група кераміки пов язана з попереднім періодом і продовжує лінію розвитку культури місцевого населення й свідчить про спадкоємність основних орнаментальних традицій та збереження степовиками естетичних уявлень, що склалися за доби пізньої бронзи. Зв язок з лісостеповими племенами засвідчується саме керамікою, причому в новочеркаській групі пам яток він виявляється сильніше, ніж у чорногорівській. Спираючись на керамічний матеріал, можна говорити не про проникнення кочового елементу в лісостеп, а навпаки про проникнення в степ носіїв лісостепових культур (так, чверть керамічного комплексу новочеркаської групи складає кераміка, запозичена у лісостепу). У кераміці західних районів розповсюдження кіммерійської культури простежується вплив фракійських культур. З аналізу усіх відомих даних можна дійти висновку, що кіммерійці були не тільки кочовниками, а й постійно вели бойові дії. Саме тому їх побутова культура модифікувалася відповідно до суворих вимог війни. Більшість сфер побуту знаходились у нерозвиненому стані. Винятком є ліпна кераміка. Уявлення про одяг кіммерійців можна отримати за зразками вазопису та іншими нечисленними іконографічними матеріалами. В одному випадку чоловіки кіммерійці зображені у короткій сукні, у другому у вузьких штанях. Практично на всіх зображеннях кіммерійці представлені у характерному для них головному уборі конусоподібній шапці. З накладних деталей костюма можна назвати діадему. Зроблені спостереження дозволяють говорити про побутову культуру кіммерійців, як про досить раціональну та високоорганізовану. Особливість кіммерійського декоративно прикладного мистецтва полягає в цілковитому домінуванні геометричної орнаментики, яка радикально відрізняє його від анамалістичного у своїх підвалинах скіфського художнього стилю. Загалом, характеризуючи художню творчість кіммерійців, слід вирізняти її два головні компоненти: декоративно прикладне мистецтво та кам яне різьбярство. Перше репрезентоване художнім литвом з бронзи та коштовних металів, косторізним мистецтвом та різьбярством деревини, друге монументальною скульптурою. Технологічні прийомі, що використовувалися кіммерійцями у кістяному різьбярстві та художньому литві, не відрізняються вибагливістю: це плоский рельєф, гравірування та відливання за восковою моделлю. Дещо рідше застосовувалися карбування, штампування та паяння золотом. Прикладом застосування техніки золотого литва, штампування та пайки є золотий фалар з кургану Висока Могила на Запоріжжі. Геометричний орнамент прикрашає зброю, військовий обладунок, деталі кінської вузди. Найтиповішими елементами орнаменту є одинарні та концентричні кола, розетки, різноманітні спіралі, меандри, фігури ромбічних обрисів. Різьбярство на кістці найбільш повно представлене чудовим комплексом кінської упряжі з поховання біля с. Зольне. Особливо пишним та вишуканим орнаментом прикрашені великі кістяні пряжки, декоровані мотивами спіралі з традиційними хрестоподібними фігурами та концентричними колами посередині. Орнамент заповнено червоною фарбою, що надає йому яскравої барвистості, виразності та ошатності. Типовими орнаментальними мотивами кіммерійського мистецтва є також різноманітні комбінації концентричних кіл та спіралей, скомпонованих півмісяцем. Особливої популярності набув орнаментальний мотив, що передає чотирипроменевий знак із вписаним у нього колом. В свою чергу кругла платівка, на яку він звичайно наноситься, сама утворює навколо нього зовнішнє коло. Цей знак набув такого значного поширення на різноманітних предметах, що може вважатися справжньою кіммерійською емблемою. Монументальне мистецтво кіммерійців є дивовижним феноменом культурного взаємовпливу навіть тих народів, контакти між якими обмежувалися майже винятково військовими сутичками. Виникненням цього виду мистецтва кіммерійці зобов язані своїм запеклим супротивникам скіфам, які принесли його з глибин азійських степів. Надмогильних кіммерійських скульптур відомо небагато (близько 20). Як і їх скіфські прототипи найархаїчнішого часу, вони зображують воїна без жодних анатомічних деталей. Увесь пафос зображення концентрується на зброї та солярній символіці ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Поверхня статуй стовпів добре відшліфована, зображення виконані в техніці контррельєфу та гравіювання. Найкращим зразком кіммерійської кам яної скульптури є статуя із с. Цілинне в Криму. Проте, кіммерійське монументальне мистецтво, зважаючи на короткий період його існування, від перших контактів з протоскіфами на початку VІІІ ст. до н.е. й до кінця цього століття, коли кіммерійці змушені були залишити батьківщину під зростаючим тиском скіфів, так і не вийшло за межі зображення напівантропоморфного солярного божества покровителя аристократичного стану. Більше того, навіть протягом такого короткого існування кіммерійська монументалістика трансформувала деякі зооморфні мотиви, притаманні протоскіфській скульптурі, у традиційні для аніконічного аборигенного мистецтва геометричні схеми. Скіфська культура була тим новоутворенням, яке виникло завдяки складним етносоціальним процесам у Євразійських степах. У найбільш «чистому» вигляді вона існувала в степах Північного Причорномор я. За культурно господарським типом скіфська культура належала до кочової (точніше напівкочової) скотарської, але співвідношення кочових та осілих елементів на різних етапах було неоднаковим. Подібно до інших кочових культур, скіфська належить до так званих відкритих культур, тобто таких, які легко переймають нове з різних сфер. Контакти з цивілізаціями того часу були досить активними, насамперед з передньоазійськими та античною. Головні етапи розвитку скіфської культури пов язані з етапами формування держави та етносу. Перший етап (VІІ початок VІ ст. до н.е.) час виходу скіфів на історичну арену й розселення на широкому просторі Східної та частково Середньої Європи, тобто період «пасіонарності» або «молодості» етносу. У цей час відбувалося складення та розмежовування головних культурних ареалів в Євразії, формування культур нового типу з яскраво вираженими індивідуальними рисами. У Північному Причорномор ї скіфи насамперед просунулися в лісостепову зону, де існували розвинені центри землеробсько скотарської культури та металообробки: Наддністрянський, Побузький, Пороський та Тясминський на Правобережжі, Посульський, Ворсклинський та Сіверсько Донецький на Лівобережжі. На півночі кочівники досягли рубежів Полісся [1,с.273]. Другий період скіфської історії охоплює VІ й значну частину V ст. до н.е. В цей час у степовій зоні зростає чисельність населення, насамперед внаслідок переміщення значного осередку скіфів на чолі з так званими царськими скіфами з Північного Кавказу. Посилення військового тиску супроводжувалося змінами у сфері ідеології, яка у скіфів цього часу набуває яскраво визначеного войовничого характеру. Наприкінці цього періоду складаються передумови формування ранньокласового суспільства та державності, єдиного скіфського етносу, а також національно державної релігії. Культура скіфського суспільства VІ V ст. до н.е. значною мірою відрізнялась від культури попереднього часу. В культурі «нового скіфського царства» менш відчутний передньоазійський вплив, натомість помітнішими стають зв язки із східними регіонами євразійських степів. Останній, третій, період в історії Скіфії охоплює третю чверть V кінець ІV ст. до н.е. Це період розквіту Скіфії, що тривав майже століття і закінчився наприкінці ІV ст. до н.е. глибокою кризою. Внаслідок поліпшення палеоекологічних умов та відносно спокійної політичної ситуації значно зростає чисельність населення в степу. Частина кочівників переселяється до лісостепу, населення якого вже не могло протистояти степовикам. На Правобережжі культура місцевих землеробсько скотарських племен значною мірою занепадає й частково стає напівкочовою. Нівелювання культури на значному просторі Північного Причорномор я в ІV ст. до н.е. було найзначнішим за увесь скіфський період, а вплив скіфської культури на сусідні племена найсильнішим. Головною подією стало утворення (внаслідок підкорення місцевих осілих племен) ранньокласового суспільства. Етнічна консолідація теж досягла в цей період максимуму. Період найвищого розвитку Скіфії був одночасно і початком її занепаду. Цьому сприяли як економічні чинники (криза кочового скотарства), так і кліматичні, а також занепад військового стану та військової ідеології взагалі. Зростає роль торгівлі, спрямованої переважно на задоволення потреб скіфської знаті у престижних речах,

154 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 що супроводжувалося збільшенням грабунків та розбою. Паралельно цим процесам в культурі збільшуються елементи ірраціонального: поховальний культ набуває гіпертрофованого характеру (царські кургани з величезними насипами й складними поховальними спорудами, безліччю золотих речей), поширюється містицизм. Культурний синкретизм скіфського суспільства пізнього етапу особливо яскраво відбився в образотворчому елліно скіфському мистецтві, яке переважно орієнтувалося на скіфську знать. Виникають деякі синкретичні культи. Значним був і скіфо фракійський культурний взаємовплив, якась частина скіфської знаті ІV ст. до н.е. стає вже фактично поліетнічною. Під кінець ІV ст. до н.е. ознаки кризи, що охопила всю Скіфію, стають досить виразними. В добу раннього залізного віку специфікою культурного розвитку скіфів і найбільш суттєвою його рисою був безперервний та інтенсивний процес військового, політичного, економічного і культурного освоєння великої території лісостепової та степової зон Північного Причорномор я. Господарською основою культури населення лісостепу було хліборобство та скотарство у придомній його формі. Рівню розвитку господарства чи культури того чи іншого етносу відповідає рівень розвитку ремесла та домашнього виробництва. Як у лісостепу, так і у степу розвивалася обробка металів. Рівень її розвитку в лісостепу був значно вищим, ніж у степу. Більське городище, як і інші великі городища цієї зони, було одним з центрів металургії, бронзоливарної і навіть ювелірної справ. Майстри лісостепу володіли прогресивними для того часу технологіями обробки залізних виробів вуглецюванням, наклепом, закалюванням та відпусканням. Майже 40 видів залізних виробів виготовлялися на Більському городищі. На цьому городищі виготовлені ювелірні вироби з золота та срібла деякі види нашивних платівок. Таким чином, можна говорити про високий рівень розвитку ремісничого виробництва у лісостеповій частині Скіфії, починаючи з періоду архаїки, і про відставання степової Скіфії у цій галузі економіки [3,с.88]. Нагальні потреби непримхливих степовиків і мешканців лісостепу вдовольнялися за рахунок домашнього виробництва. У степу перше місце посідає обробка скотарської сировини та інші види домашнього виробництва. Деревообробка, наприклад, знаходилась на стадії переходу до ремесла. Обробка каменю спрямовувалась на виготовлення насамперед абразивних інструментів та прикрас, культових та поховальних споруд. Набули розповсюдження ткацтво, прядіння, в язання, обробка шкір, виготовлення повсті. Отже, домашнє господарство степових скіфів знаходилось на рівні, який забезпечував майже всі побутові потреби. Якщо у галузі технічних та технологічних досягнень мешканці лісостепової зони були прогресивнішими, то у галузі домашнього виробництва степові скіфи та мешканці лісостепу стояли на одному рівні. Степова та лісостепова скіфські культури характеризуються використанням великої кількості предметів античного імпорту. Їх асортимент дуже широкий і охоплює посуд, прикраси, парадну зброю та предмети так званого престижного значення. У період архаїки скіфи не мали постійного житла. Геродот писав, що житла у них на візках. Гіппократ повідомляє, що найменші візки бувають чотириколісними, а інші шестиколісними. Але вже на початку ІV ст. до н.е. на поселеннях степового Придніпров я фіксуються постійні житла. Це двокамерні напівземлянки з округлими приміщеннями, де розміщувалось відкрите вогнище та земляні лави по периметру. Іноді трапляються наземні «однокімнатні» споруди, округлі в плані. На деяких поселеннях Подніпров я зафіксовані прямокутні в плані землянки (поселення біля с. Первомаївка на Херсонщині та Лиса Гора біля м. Василівка Запорізької області). Освітлювалися житла за допомогою ліпних світильників каганців. Можна відтворити садибу скіфів, які вели напівкочовий спосіб життя. Це було досить просторе ( м2) подвір я, огороджене плетеним парканом. На такому подвір ї розміщувалися господарські споруди, дві три грушоподібні у розрізі зернові ями, кілька сміттєвих ям, заповнених битим посудом та кістками тварин. У центрі подвір я невелика за площею житлова споруда. Такі садиби на поселенні Лиса Гора утворювали щось подібне до вулиці, що тяглася паралельно річці. Іноді на подвір ї розміщувалась «майстерня» з ямами складами для зберігання сировини ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Особливості довкілля та культурних традицій знайшли відображення в житлі та садибі мешканців лісостепової зони. Як і у степу, це наземні або вкопані у ґрунт споруди. Головними будівельними матеріалами тут були глина і дерево. Переважали землянки, заглиблені у землю на 1 2 м, прямокутні у плані, із заокругленими кутами та лежанками вздовж стін. У центрі приміщення розміщувалося глинобитне вогнище. Наземні житла безстовпові, з заглибленою нижньою частиною або утрамбованим майданчиком в основі. Житлове приміщення було центром садиби, яка за підрахунками Ю.М. Бойка займала площу від 168 до 1480м2. У садибу входили такі господарські приміщення: повітки, надвірні кухні, ями сховища, зернові ями, льохи. Садиби були відокремлені одна від одної вулицями шириною від 2 до 3 4 м. Саме таке планування простежено на Більському городищі. Одяг скіфів чоловіків відповідав вимогам кочового та військового побуту. Куртка з поясом та штани типу шаровар, м які чобітки скіфики, шапки з гострим верхом відомі за численними зображеннями скіфів. Жіноче вбрання складалося з широкої довгої сорочки, яка потім доповнювалась різними деталями. Крім нашивних бляшок, в одязі скіф янок виділяється група накладних прикрас. До неї входять сережки, гривні, намисто, браслети, персні. Їх наявність у костюмі мала певне значення. Деякі типи сережок позначали соціальний стан жінок. Так, сережки із зображенням богині у позі оранти носили жриці, сережки»калачики» входили в комплект прикрас жінок, які вмерли молодими. Якщо у поховальний набір прикрас входила тільки одна сережка, то це засвідчувало належність небіжчиці до амазонок. (Далі буде) Список використаних джерел 1. Історія української культури у п яти томах. Історія культури давнього населення України. Т.1. К.: Наукова думка, с. 2. Тереножкин А.И. Киммерийцы / А.И. Тереножкин. К, Шрамко Б.А. Бельское городище скифской эпохи / Б.А. Шрамко. К, Латыгина Н.А. Культура народов Северного Причерноморья в период раннего железного века Исследуются особенности историко культурного развития народов Северного Причерноморья в 4 периодах раннего железного века. Анализируются достижения материальной и духовной культуры наших предков. Ключевые слова: киммерийцы, культура, орнамент, скифы, сарматы, искусство, торевтика, курганы, земледелие, скотоводство. Latygina, N.А. The culture of the people of North Prichernomoriye in the period of the early Iron Age The Peculiarities of the historical cultural development of the people of North Prichernomoriye in four periods of the early Iron Age are researched. The achievements of the material and spiritual culture of our ancestors are analyzed. Key words: Kimmeriitsy, culture, ornament, skiphy, sarmaty, art, torevtica, burial mounds, arable farming, cattle breeding.

155 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94 «04/15» Ісмаілзаде С. Політична історія кипчаків в IX XI ст. Характеризуються деякі особливості народів навколо Прикаспійського регіону. Зазначається, що серед цих народів особливо виділялися кипчакські племена. Розкриваються деякі характерні особливості цього народу в взаєминах з азербайджанцями в середні віки, виходячи зі згадок про це в народному фольклорі. Ключові слова: політична історія, кипчаки, Хазарський каганат, огузи, хазари. (стаття друкується мовою оригіналу) Исмаилзаде С. Политическая история кыпчаков в IX XI вв. Характеризуются некоторые особенности народов вокруг Прикаспийского региона. Отмечается, что среди этих народов особо выделялись кыпчакские племена. Раскрываются некоторые характерные особенности этого народа в взаимоотношениях с азербайджанцами в средние века, исходя из упоминаний об этом в народном фольклоре. Ключевые слова: политическая история, кыпчаки, Хазарский каганат, огузы, хазары. С распадом Хазарского каганата длительное время по Прикаспийскому морскому пути была разрушена преграда, мешавшая вторжению переселенцев. Теперь, когда не было хазаров, гузы направились вдоль Волги, поселяясь в степях Юго Восточной Европы. Остатки Итиля и Самандара пока не были обнаружены. Однако, на основе материалов, которые были собраны во время раскопок, можно было судить о пунктах укрепления Саркела, Северного и Нижнего Дона по развалинам. По мнению археологов, по всей вероятности, на месте Саркела внутри развалин Белой палаточной постройки славян были обнаружены убежища аваров. Интересен тот факт, что в верней части города не было обнаружено керамики, присущей его переселенцам. Было уничтожено земледелие и ремесленничество. Земли аланов болгар для посева заросли травой. Часть местного населения укрылась в горах, покрытых лесами Дона, Терека, Кубани. Другая часть отправилась на Кавказское горное плато. Как и в эпоху гуннов, впоследствии о степях вспоминали с ужасом даже в далекой Франции. Тюркских переселенцев привлекли прибрежные пастбища вдоль Нижнего Поволжья, Северного Кавказа и Западного Прикаспийского побережья. Это послужило причиной их поселения именно здесь. Благоприятные климатические условия явились предпосылкой создания оптимальных условий для развития кочевого животноводства. На Северном Кавказе также наблюдается переселение населения со степей, где они занимались земледелием. Как отмечает Т.М. Минаева, в аланских городах Ставрополя: на Кубине, Учкурке, Эльбургане, близ аула Новый Кубин в ХI веке жизнь была приостановлена. Именно в данный период в Х ХII веках растет численность населения в глубинных местах горного плато и у входа в горы. Т.М. Минаева особое внимание обращает на то, что большая часть возродившегося населения поселяется в непригодных и недоступных местах. Следует отметить, что такой выбор был вынужденным. Т.М. Минаева считает, что аланов на Северном Кавказе вытесняли кыпчаки. На основе этого можно сделать вывод, что до кыпчаков вытеснение населения, которое вело постоялый образ жизни, началось еще в эпоху печенегов гузов. По сведениям грузинского историка Джуаншерина XI в ту эпоху Печенегия была в составе Осетии и расположилась вдоль побережья. Впоследствии, печенеги, отделившись от тюрков, направились на запад [1,c.18]. О поселениях гузов на территориях Центрального Кавказа свидетельствовал каменный памятник, найденный близ станции Каравул и Большого Зеленчукла. Внешний вид скульптуры, особенно расположение рук сгибание правой руки до локтя, а в левой руке с саблей соответствовало внешности каменных памятников ранних тюрков. После разгрома от набегов жизнь населения в Прикаспийском побережье северо восточного Дагестана приостановилась. Было уничтожено население горных ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 поселенцев Терско Сулака, в том числе и Герменджика. Точная дата этих памятников относится к IX X векам. У некоторых из них отмечаются признаки поджога. Приблизительно в этот же период в поселениях Среднего Сулака жизнь населения также была прервана. Основное значение проведенного исследования заключается в отнесении даты поселения Миатлина к ранним средним векам. С вторжением чужеземцев в Дагестанское плато и формированием здесь в период хазаров первых тюрко язычных племен, превратило данное плато в большую тюрко язычную зону. Следует отметить, что входил весь северо восточный Дагестан. Официальное этническое признание этой зоны связано с переселением новых кочующих племен в Восточную Европу. Это были степные кыпчаки. Огузы, побежденные племенами ит бараков, остались и разместились на острове между двумя реками. В некоторых источниках отмечается, что одна беременная женщина, муж которой погиб в сражении, забралась в большое дупло дерева и там родила ребенка. Огуз, сжалившись над женщиной, сказал, что у этого ребенка нет отца. Усыновив ребенка, он назвал его Кыпчаком. Это слово относится к тюркскому происхождению и означает большое огненное дерево. Все кыпчаки пошли от этого ребенка. Эта легенда была посвящена происхождению кыпчаков. В 965 году после распада Итиля и возрождения каганата Хазаров был основан город Саксин, который принадлежал кыпчакам. Саксин был расположен вблизи столицы Итиля, а может быть и на его месте. В эпоху кыпчаков Саксин превратился в важный торговый центр. Отсюда товары, привезенные с Ближнего и со Среднего Востока, перевозились по Волге и Каме в Болгарию. После погрома Саксина монголо татарским нашествием население города, в том числе и кыпчаки, присоединились к болгарам. Как и в эпоху хазаров, в период кыпчаков племена западного Прикаспийского побережья преследовали не только мирные, но и военные цели. Известно, что ХII веке русские военные корабли двигались вдоль Волги к берегам Кавказа. По всей вероятности, кыпчаки саксины вместе с русскими морскими силами участвовали во вторжениях на мусульманские государства Юго Западного Прикаспийского побережья. В.В. Бертольд писал, что кыпчаки продолжали нападать на мусульманские племена и порою эти набеги носили захватнический характер. В ХII веке мусульмане потеряли свои владения в Дербенте и южнее Дербента. В грузинских летописях упоминается о кыпчаках [2,c.240]. По всей вероятности степные кыпчаки поселились в Дербенте еще до монголов. Культурные и торговые связи Даштекыпчаков с Южным Кавказом подтверждали важный факт наличия у кыпчаков военных снаряжений для ведения борьбы. Такие орудия могли попасть в руки кыпчаков только с Юго Восточного Кавказа или территории Дербента. В русских летописях отмечается, что эти орудия использовались русскими во время сражений. В ХII веке грузинский историк Давид IV писал о набегах на Дагестан в 1123 году. В частности, он отмечал, что царь Давид победил Дербентских кыпчаков и лакаров. Необходимо отметить, что в грузинских источниках лакары не относились к горному населению Дагестана. Источники указывают на то, что Дербентские кыпчаки жили в степях, а может быть, что определенная часть поселилась на горном плато Дагестана. Кыпчакская орда на Северном Кавказе была малочисленна. По сведениям жившего в конце XI века грузинского хрониста Джуаншера кыпчаки, захватившие степи Северного Кавказа вытесняли не только печенегов, но и джиков (так называли грузинские источники адыгеев). В произведении «Катлис Тсховреба» (источник, относившийся к Грузинской истории ХII века). Государство кыпчаков было самым могущественным на Северном Кавказе для той эпохи. Даже в источнике «Диди Кивчакти» была названа Великой Кыпчакией. Существование многочисленной кыпчакской военной силы говорит факт переселения полмиллиона кыпчаков в Грузию. Это переселение началось в годах по требованию Давида IV, и не было связано с бегством Отрока на Северный Кавказ. Разместившиеся в Грузии кыпчаки составляли 40 тысяч бойцов. Пять тысяч из них были выбраны специально для личной гвардии Давида IV. Несомненно, в этом переселении основное значение придавалось женитьбе Давида Отрока на девушке Гурандухт. Интересен тот факт, что в произведении «Картлист Тсховреба» её называют царицей Грузии. Трудно было поверить, что Давид IV, который, являясь беженцем, смог жениться на дочери государя. О завоевании высокого положения Отроком Шарукановичем можно было судить по летописям, которые называли его «мере». Это означало, что в представлении грузинского хрониста Отрок считался

156 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 главой кыпчакских переселенцев. Он не являлся Эристави, а считался главным судьей Кыпчаки на Северном Кавказе [3,c.360]. Однако было бы неправильно представлять Кыпчакию Северного Кавказа централизованным государством, управляемым мере. Следует отметить, что большинство грузинских источников называли государя Кыпчаки не царем, а просто главой кыпчаков. По данным некоторых грузинских источников можно судить о том, что у кыпчаков был патриархальный строй. Это доказывали признаки, которые были обнаружены при раскопках. Значительная часть кыпчаков в первом десятилетии XI века, покинув свои поселения, отправились кочевать. С экономической точки зрения это было связано с кочующим образом жизни. С политической военной демократией. Кыпчакскими силами управляли суровые и талантливые полководцы. Ввиду слабого экономического и социального развития приходилось завоевывать новые земли. Завоевание южных степей началось с плодородных земель Днепра, Нижнего Дона и Приазовья. Следует отметить, что на этих землях раньше жили печенеги. Однако в VII веке на этих землях (вдоль восточного побережья Приазовья) поселились болгары, вытесненные с Восточного побережья Приазовья. В XI веке часть болгаров продолжала здесь проживать. В верховьях Верхнего Дона проживали аланы [4,c.180]. Важную роль в формировании кыпчаков сыграли остатки войск печенегов и гузов (узов). На это указывает, прежде всего, разнообразные похоронные обычаи и традиции. Необходимо отметить, что было много общего в этнических традициях этих народов. Так, например, одна из важных обязанностей родственников покойника была всесторонняя подготовка его к загробной жизни. Различительные особенности были лишь в некоторых деталях их обычаев. Восток всегда жил по своим законам. Борьба за Дон продолжалась длительное время. В те времена Дон считался восточной границей. Кыпчаки смогли завоевать право вступления на Европейские земли. Но им препятствовали греки и римляне, которые тайно помогали аланам, с чьей помощью хотели нанести удар по кыпчакам. Близ реки шли тяжелые сражения. Аланы были побеждены. Победившие кыпчаки, оставив земли в покое, начали отступать. Только в 372 году первые кыпчакские обозы стали вступать на эти земли. Они стали выбирать места для построения городов и жилых пунктов. Археологи уточнили, что вокруг Дона все древние города были построены кыпчаками [4,c.28]. В 1060 году они начали совершать нашествия на русские степи. Черниговский Святослав со своим войском смог победить кыпчаков. Были убиты и брошены в реку бойцы кыпчаков. В конце января и начале февраля 1061 года кыпчаки вновь вернулись на свои земли. В те годы Черниговские и Переславские князья Святослав и Всеволод вели бои. Это было доказательством того, что кыпчаки проживали в степях близ Дона. Нашествия на Юго Восточные земли были совершены кыпчаками в 1068 году. В этот раз княжества Переславля Изяслав, Святослав и Всеволод Ярославичи со своими войсками встретились с кыпчаками на реке Яте. Однако в этих боях русско славянские войска были полностью разгромлены. В этот период развивалось племя куманов, которые были на Западе. Они интенсивно поселялись, формируясь и укрепляясь на землях между Днепром и Днестром. Впоследствии куманы кыпчаки от кочевого образа жизни перешли к постоялому образу и стали заниматься земледелием. Летопись 1071 года указывает на то, что кыпчакские воины вернулись с городов Ростова и Неятина. А эти города находятся справа от Днепра близ реки Росы. Правый берег реки был покрыт лесами. А это затрудняло приближение к реке, к которой можно было приблизиться только по дороге, идущей от Днепра к Росе. С запада можно было пройти через леса близ Буга. Как видно, бои 1071 года были связаны с данными событиями. В знойные дни 1092 года куманы кыпчаки готовились к следующим набегам. Западные города Роса Прилик и Посечен были захвачены. Куманы и кыпчаки заключили между собой союз и поддерживали отношения с князем Росы Василька Растиславичем, оказывая ему помощь в совершаемых нашествиях. Кыпчаки расширяли свои владения за счет поселения кыпчаков на завоеванных территориях. Однако им приходилось очень трудно. Люди зачастую сталкивались с засухой, суровой зимой, отсутствием дорог. Крупное переселение народов объединяло раздробленный древний мир. Теперь уже вновь раздробить этот мир было невозможно, так как Запад объединился с Востоком. Происходили крупные столкновения с неприятелями. Однако бои близ Дона совершенно отличались от других боев. О таких отважных боях кыпчаков было известно и в Европе. В конце XI века жизнь в степях Восточной Европы стабилизировалась. Наконец кыпчаки перешли к постоялому образу жизни. Следует отметить, что в этот период только богатые вели кочевой образ жизни. Бедняки стали заниматься земледелием и учились ремеслу. Немного разбогатевшие кыпчаки, покидая свои места, направлялись на новые территории. В Северном бассейне Дона на более плодородных землях стали создавать места для зимовки. На этих землях они ставили памятники своим предкам, создавать курганы. И наконец, стали создавать семейные кладбища. Постоянное продвижение крупных военных отрядов практически способствовало тому, что их невозможно было схватить. В течение всего XI века русские (варяги) не смогли вступить на территории переселенцев. В годах русскими воинами были захвачены некоторые города кыпчаков. Часть кыпчаков поселившихся на Дону стали переселяться близ Днепра. В эту эпоху эти земли были заняты воинами кыпчакского хана Буняком. Именно Буняк вместе с Тугорканханом напали на русские земли и Византию. Однако, несмотря на большую силу и политическую активность в конце XI и в начале ХII века они потеряли свою прежнюю великую силу и мощность. В 1107 году Буняк и Шарукан совершили набеги на владения князей Переславля. С многочисленной силой они приблизились к городу Любно и укрепились на левом берегу реки Тула. Святополк и Владимир неожиданно напали на войска кыпчаков. Растерявшихся кыпчакских воинов сразили саблями. Был убит брат Буняка. Сугрхан со своими братьями попал в плен, а Шарухан еле спасся от плена. В середине ХII века все дороги вели кыпчаков к Днепру. В летописи 1152 года говорилось: «Вся земля кыпчаков располагалась между Итилем (Волгой) и Днепром [1,с.56]. Границы этих земель на севере проходили между реками Сули и Орали. На востоке по рекам Дон и Итиль, на юге по Северному Кавказу, Крыму и степям Приазовья. На западе между рекой Ингульс и Днепром. До 60 х годов ХII века не было крупного политического союза. Кыпчаки были раздроблены на мелкие военные отряды. В русских летописях упоминаются названия более крупных боевых формирований. Это: Токсобичи, Ельтуковы, Бурчевичи. Они принимали активное участие в набегах и вторжениях на русские княжества. Сведения о некоторых из этих формирований дошли до Восточных стран. По численности каменных памятников и курганов археологи определяют территории проживания крупных и небольших племен кыпчаков. Среди них отличались только лишь бурчевичи. Так, например, название племени «бори» по тюркски означает волк. Поэтому боевое формирование «Волки» могли проживать близ реки Волчьей. Могущественное боевое формирование Бурчевича тесно связано с именем Буняк хана. Буняк хан еще с молодости был прекрасным военным руководителем и религиозным деятелем. Воплощение в одном человеке и военного руководителя и религиозного деятеля было присуще людям той эпохи. После длительных нашествий, борьбы в конце 70 х начале 80 х годов кыпчаки обратились к Киевскому князю с просьбой о предоставлении приграничных земель для проживания. Однако летопись 1093 года говорит о том, что кыпчаки еще за лет раньше жили на берегу Торческа расположенного на правом побережье Днепра [1,c.73]. Это говорит о том, что еще до обращения кыпчакские племена расположились на этих территориях и перешли на постоялый образ жизни. В Переяславских и Черниговских княжествах проживали тюркоязычные переселенцы. Впоследствии эти княжества были переданы русским. Расположенные на правом побережье Сулла Варина, Дирятина, Кенятин города крепости имели хорошие пастбища и луга. Такими плородными были и земли Всеволода, Унента, Бохмача и Белоева. Как видно, здесь проживали более крупные племена. Одним из племен, разместившихся около Днепра было племя Баяндура. В русских летописях их называли берендеями. Об этом свидетельствует летопись 1097 года. Они были широко распространены на территории России. Племя Баяндура (берендеев) поселилась на землях Владимира Суздаля. До сих пор сохранились их названия: Слобода Берендеева, станция Берендеева, болото Берендеева и т.д. По мнению русских историков, жизнь кыпчакских переселенцев формировалась под влиянием русских княжеств. Например, С.А. Плетнева пишет, что князь Владимир Мономах сыграл значимую роль в жизни кыпчаков [1,c.73]. Так, например, победа

157 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Владимира Мономаха над кыпчаками близ реки Сутин способствовало приходу и других тюркских племен. В 1117 году беловежцы построили город крепость близ Чернигова. Таким образом, Мономах соорудил границу с кыпчаками. Кыпчаки перешли на другую форму кочевания. Это означало, что в летние месяцы они поднимались высоко в горы, а на зимовку вновь возвращались в степи. Несмотря на то, что в 40 х годах ХII века кочевые племена, живущие в Порогайде, предприняли первые шаги в создании нового этнического союза, они прекрасно запомнили к какой этнической группе они относились. В данный этнический союз вошли печенеги ( ), тюрки (1150), кальпичи (1160), бастии (1170) годы. Однако два важных и значимых союза кыпчаки, живущие в Приазовье и на Дону, были наиболее могущественными и хорошо организованными. Кыпчаки Приднепровья и Дона поддерживали отношения с кыпчаками, живущими в Приазовье, и по мере надобности пользовались их помощью. Следовательно, на степных территориях зародились два больших союза: белый и черный «куман кыпчак». При управлении большое влияние имели кыпчаки, проживающие в степях близ Днепра. До наших дней дошли имена таких известных ханов, как Тогле, Изай, Осолук, Кобак [3,c.220]. Во главе кыпчаков, живущих близ Дона, стоял Шарукан хан. После его смерти к власти пришел его сын Сирчан, а впоследствии правил Отурагхан. Отурагхан женился на грузинке. В их семье рос будущий мужественный Кончак (Ганчак) хан. В начале 70 х годов ХII века этот хан правил племенами, жившими близ Дона. Воины Кончакхана собрались близ реки Тора (эта река расположена в среднем течении Дона). Русские князья вынуждены были бороться с противником, который был намного сильнее и могущественнее. Несмотря на то, что на Донских кыпчаков в1185 и в 1191 годах было совершено два набега, они не были побеждены. Обоими нашествиями правил князь Северного Новгорода Игорь Вятославич. В 1185 году в сражениях близ реки Калая русские потерпели поражение. Князь Игорь, словно по пал в западню, столкнувшись с юго запада с Самарскими кыпчаками, с востока с бурвенчичами, Кончакханом и казаками, поставившими его перед грозным поражением. Таким образом, союзные племена кыпчаков, жившие близ Днепра и Дона, превратились в самых сильных степных жителей. В ту эпоху их редко можно было встретить в Поволжье. Однако к середине ХIII века кыпчаки поселились вдоль Поволжья. Здесь произошли столкновения между князьями Рязани и кыпчаками. В Нижнем Поволжье был расположен торговый город Саксина. В этом городе поселились хазары, гузы (узы) и кыпчаки. Список использованных источников 1. Плетнева С.А. Половцы. М., c. 2. Бартольд В.В. Туркестан в эпоху монгольского нашествия. Соч. Т.I. М., c. 3. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества. М.: Наука, c. 4. Артаманов М.И. История Хазар. Л.: Изд во Гос. Эрмитажа, с. 5. Асадов Ф.М. Арабские источники о тюрках в раннем средневековье. Баку, Эльм, с. 6. Ахинжанов С.М., Кыпчаки в истории средневекового Казахстана. Алма Ата, c. 7. Толстов С.П. Огузы, печенеги и море Дайкара// Советская этнография, 1956, н. 4. C Федеров Я.А., Федеров Г.С. Ранние тюрки на Северном Кавказе. М., с. 9. Коргалов В.В. Внешнеполитические факторы развития феодальной России. Феодальная Русь и кочевники. М., c. 10. Крупнов Е.И. Древняя история Северного Кавказа. М., c. Ismailzaade, S. Political history kipchaks in IX XI centuries The paper characterizes some of the features of the peoples around the Caspian Sea region. It is noted that among these peoples highlights the Kipchak tribes. The authors reveal some characteristics of the people in the relationship with the Azerbaijanis in the Middle Ages, based on the mention of this in folklore. Key words: political history, Kipchak, Khazar Khanate, Oghuz Turks, Khazars ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(479.24) Назаралієв О.К. Соціальна структура Дербентського ханства Описана соціальна структура в Дербентському ханстві. Докладно розглядаються всі існуючі в ханстві стани. Відзначається, що соціальна структура населення в Дербентському ханстві була схожою з соціальною структурою в інших азербайджанських ханствах. Ключові слова: хан, Дербентське ханство, райяти, бек. (стаття друкується мовою оригіналу) Назаралиев О.К. Социальная структура Дербентского ханства Описана социальная структура в Дербентском ханстве. Подробно рассматриваются все существовавшие в ханстве сословия. Отмечается, что социальная структура населения в Дербентском ханстве была схожей с социальной структурой в остальных азербайджанских ханствах. Ключевые слова: хан, Дербентское ханство, райяты, бек. Социальная структура Дербентского ханства соответствовала канонам феодального устройства. Социальной структуре Дербентского ханства были присущи сословность, иерархичность и корпоративность. В Дербентском ханстве, как и в других азербайджанских ханствах, ханы занимали самое привилегированное положение и пользовались всей полнотой власти [3,с.86]. Они стояли во главе феодальной лестницы и обладали неограниченной исполнительной, судебной и законодательной властью. Главной опорой ханской власти являлось войско, в состав которого входили ханская гвардия, маафы и дружины феодалов. Количество и качество военных сил, которыми обладало ханство, являлись показателем его могущества. Управлением личного хозяйства хана занимался эшикагасы. Самым близким помощником хана Дербента был наиб, который выступал в качестве коменданта города. Его выбирали «из знатнейших тамошних жителей» [1,с.27]. В некоторых случаях наибы командовали военным гарнизоном из дербентских жителей и получали за это жалованье от хана. П.Г. Бутков писал, что: «Государь, подтвердив наиба в его должности, пожаловал его в чин генерал майора дербентской милиции и предоставил ему начальство над Дербентскою и сефевидскою милициею» [1,с.28]. Иногда наибы управляли отдельными областями в Дербентском ханстве и собирали с них доходы. Управляющему текущими делами Дербента наибу подчинялись юзбаши, дарги, кет худы, хайралы и прочие. Также в городах существовала должность галабеков, которые были ответственны за безопасность и подчинялись хану. Одновременно с этим существовала должность калантаров, которые, в основном, следили за деятельностью купцов. Галабеки имели в своем подчинении даруг и эсасбашы. Даруга осуществлял контроль над базаром, а эсасбашы являлся начальником ночных стражей. Управление селами осуществляли кендхуды и кевхи. Кендхуду обычно избирали сельские общины, а затем магальный наиб подтверждал его в должности [5,с.55]. Следует отметить, что военная знать, являлась одним из самых многочисленных феодальных сословий в Дербенте. Она составляла основную массу войска, а точнее феодального ополчения хана. Военная знать, за свою службу, получала во владение земли, с сидевшими на них зависимыми крестьянами или же право на получение доходов с определенных государственных земель, которые были населены крестьянами. В результате этого многие представители военной знати также выступали в роли крупных землевладельцев [2,с.188]. Одно из значительных мест в социальной структуре Дербентского ханства, занимало высшее духовенство, примыкающее к феодальному сословию. Это было могущественное мусульманское шиитское высшее и среднее духовенство: бывшие в каждой области шейх уль исламы, кадии, которые сидели во всех значительных

158 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 населенных пунктах, также многочисленные имамы соборных мечетей (в одном только Дербенте в то время функционировало 16 мечетей), ваизы проповедники, шейхи дервишских обитателей (ханака) и преподаватели медресе. Представители мусульманского шиитского духовенства, как управляющие многочисленных вакфов или получатели доходов с этих вакфов принадлежали к феодальному классу и даже занимали видные должности и в аппарате гражданского управления [6,с.110]. Основным доходом духовенства были земельные ренты, которые собирались с владений вакфов, а также собираемые со всего населения зекат и фитре. Они нередко вмешивались в светские дела. Представители среднего и низшего сословия духовенства, к которым относились имамджума, пишнамазы, мерсиехане, ваизы и муллы по своему статусу стояли между феодалами и крестьянами. Сейиды, агамиры, шейхи и некоторые муллы, являвшиеся представителями свободного духовенства, тоже занимали это положение. Муаззины и мурдеширы, которые принадлежали к низшему сословию и служили в мечетях муаззины, по своему социальному положению не отличались от бедного и среднего крестьянства [7,с.69]. Одним из самых многочисленных сословий в Дербентском ханстве являлись беки, которые выполняли различные административные и военные дела. В Дербентском ханстве, в отличие от других феодальных владений были родовые, потомственные беки, которые владели уделами, наследственными населёнными и ненаселёнными землями, а также беки, титул которым жаловал хан. Наследственные беки были очень влиятельными, так как их предки получили этот титул от ханов и шахов. Иногда беками именовались лица не бекского происхождения, назначенные ханом для временного или пожизненного управления отдельными его землями или магалами. По сведениям русских авторов, порою хан жаловал титулом бека «в знак некоторого предпочтения за заслуги или за милости хана, которые в гневе своём так же легко обращали в прежнее состояние, как давали им оное» [2,с.68]. Служебные беки за свою административную и военную службу, получали жалованье в виде земельных участков, на которых жили райяты и ранджбары. Были случаи, когда условные земельные владения отнимались у одного бека и отдавались другому. Титул служебных беков являлся временным и после своего ухода с должности они теряли его. В отличие от них потомственные беки обладали широкими правами и могли наказывать и штрафовать за мелкие преступления. В случае возделывания другими райятами своих земель бек брал у них часть урожая бехре. Во время раздела имущества, наследники и сыновья беков, делили между собой и райятов, принадлежавших своему отцу [7,с.66 67]. После смерти потомственных беков хан давал самому старшему или уважаемому в его семье талигу и назначал его на место умершего. Если выяснялось, что этот бек изменил в верности хану, то хан мог назначить на его место другого бека. В то же время потомственные беки имели свои наследственные владения, которые хан никогда не мог отнять у них и их семей [7,с.67]. В основном же по свидетельству Козубского, многие дербентские беки «не имели почти никаких отличий; они должны были служить при хане по его распоряжению и не имели никаких потомственных имений и деревень, а получали их от хана во владение на неопределённое время, а когда они начинали не нравиться хану, то имения отбирались и отдавались во владение другим» [4,с.164]. Это приводило к тому, что в Дербенте, помимо родовых, потомственных беков появилось множество пожалованных ханом беков, которые не имели ни наследственных владений, ни особых отличий. Их называли «адж бек» (голодный бек) и это прозвище закреплялось за всем родом из поколения в поколение [2,с.69]. Следует отметить, что беки составляли основу господствующего класса в Дербентском ханстве. Особым влиянием среди этих беков пользовались управляющие городами и магалами наибы. Магального наиба назначал хан, который выбирал его из числа влиятельных дербентских беков. Должность магального наиба обычно переходила по наследству от отца к сыну, но в то же время каждый раз подтверждалась ханом. Магальные наибы выполняли финансовые, полицейские и судебные дела на территории магалов. Также они устанавливали размеры налогов и повинностей, и одновременно следили за их сбором. В их функции входило обеспечение охраны границ магала, решение споров, не требующих судебного разбирательства, а также исполнение решения судов. Взамен за выполняемую работу магальный наиб вместо жалованья получал определенную часть собираемых с сёл доходов [7,с.67] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Зависимое население Дербентского ханства состояло из крестьян, ранджбаров, раятов и рабов. В Дербентском ханстве основную массу зависимого населения составляли райяты. Райятами назывались крестьяне, сидевшие на землях, находившихся на тех или иных условиях во владении кендхуд, ханов и других феодалов. А в широком смысле райятами в ханстве называли всех плательщиков налогов. Из за того, что все земли, в частности и находившиеся в частном владении, были обязаны вносить ту или иную долю ренты налога, то название райятов стало распространяться и на частновладельческих или пожалованных местными ханами крестьян, вместе с занимаемыми ими землями, в постоянное или временное условное владение служилым людям или частным землевладельцам [7,с.69]. Имея свое хозяйство, собственный инвентарь и рабочий скот, райяты пользовались землями феодалов, отбывали повинности и выплачивали многочисленные подати и налоги, как в пользу государства, так и землевладельцев [5,с.27]. Разграничить все повинности на группы по принципу отбывания их в пользу государства или землевладельцев невозможно, потому что право на одни и те же подати и повинности принадлежало в некоторых случаях государству, а иногда землевладельцам, в зависимости от категории землевладения. Положение казенных райятов было особенно тяжелым, так как они эксплуатировались, как казной, так и собственником [7,с.69]. Ко второй половине XVIII в. относится наличие указов дербентских и губинских ханов, о пожалованиях в личную зависимость бекам и ханским служилым людям не только селений, но и безземельных людей. В некоторых из этих документов говорится о пожаловании бекам и другим лицам ранджбаров. Ранджбарами называли ту категорию крестьян, которая была занята работой исключительно в личном хозяйстве своего господина. Т.е. ранджбарами назывались крестьяне, которые не имели своего личного хозяйств. Они брали у собственника рабочий скот, инструменты, семена и другие, необходимые для ведения хозяйства вещи и в зависимости от этого получали половину или треть урожая. Хотя ранджбары и составляли наследственную группу, но кадры их постоянно пополнялись также из числа беглецов из других ханств или пленников, уведенных во время войн [6,с.316]. Правда, по шариату, мусульманин, который был захвачен в плен, не мог быть обращен в рабство, но, во всяком случае, шариат не препятствовал превращению пленников захваченных во время набега воинов одного ханства на земли другого ханства в ранджбаров. В 1790 г. сын Фатали хана Ахмед хан своим указом пожаловал Хаджи Челеби Эфенди в качестве ранджбаров двух ширванцев Мелика и Аскера [6,с ]. Но число ранджбаров, являвшихся особой категорией крепостных крестьян, пополнялось не только из «чужеземных» и наследственных ранджбаров. По одному приказу хана любой райят мог быть превращен в ранджбаров и подарен тому или иному служилому человеку. Ко времени присоединения к России в Губинском ханстве бек мог требовать с каждого принадлежавшего ему селения, по крайней мере, по одному семейству ранджбаров. В Дербентском ханстве, долгое время вместе существовавшему в составе Губинского ханства, положение ранджбаров было приблизительно таким же. Ранджбары в отличие от райятов, не входили в состав сельских общин, и их владельцы могли по своему усмотрению переселять их из одного селения в другое [7,с.69 70]. В самом городе Дербенте в зависимом положении находились мелкие ремесленники, подмастерья и мелкие торговцы. Все вышеуказанное свидетельствует о том, что социальная структура населения в Дербентском ханстве была схожей с социальной структурой в остальных азербайджанских ханствах. Хан обладал полной и неограниченной властью. Военная знать, высшее мусульманское духовенство и беки составляли основу господствующего класса. В его подчинении находился аппарат управления, который следил за различными сферами внутренней жизни в ханстве. Жившие в ханстве крестьяне делились на райятов и ранджбаров. Список использованных источников 1. Бутков П.Г. Материалы для новой истории Кавказа с 1722 по 1803 г. В 3 х ч. СПб.: Тип. имп. АН, с. 2. Гусейнов Г. Энциклопедия города Дербенда. Москва, с.

159 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск История, география и этнография Дагестана XVIII XIX вв.: Архивн. мат. / Под ред. М.О. Косвена и Х. М. Хашаева. М.: Изд во Вост. лит ры, с. 4. Козубский Е.И. История города Дербента. Темир Хан Шура: Русск. тип. В.М. Сорокина, с. рис. 5. Магомедов Н.А. Дербент и Дербентское владение в XVIII первой половине XIX в.: Политическое положение и экономическое развитие. Махачкала: Тип. ДНЦ РАН, с. 6. Петрушевский И.П. Очерки по истории феодальных отношений в Азербайджане и Армении в XVI начале XIX вв. Л.: Изд. ЛГУ, с. 7. Mustafazadə T. Quba xanlığı. Bakı, Elm, s. Nazaraliyev, O.K. Social structure of Derbent khanate Given article is devoted to the description of social structure in Derbent khanate. Here all estates existing in khanate are in detail considered. In the end of article it is noticed that the social structure of the population in Derbent khanate was similar to social structure in other Azerbaijan khanates. Key words: khan, Derbent khanate, rayyat, bek. УДК 94:327.82(438) «14/16» Звягіна О.М. Дипломатія Королівства Польського та Речі Посполитої у кінці XV початку XVІІ ст. Розглянуто становлення та організація дипломатії в Королівстві Польському, а після 1569 р. Речі Посполитої, об єднаної держави Корони Польської та Великого князівства Литовського. Виокремлено періоди та їх специфіка у процесі інституалізації посольської служби. Окреслено характерні риси кожного з періодів. Показана багатошаровість та неоднозначність дипломатії Королівства Польського, а, згодом, Речі Посполитої. Ключові слова: Королівство Польща, Річ Посполита, Велике князівство Литовське, дипломатія, посольська служба, зовнішня політика, міжнародні відносини, Сейм, Сигізмунд І та Сигізмунд ІІ Ягеллони, Сигізмунд ІІІ, Ян Дантишек. У кінці XV ст. на початку XVII ст. Польща була однією з найбільших держав на теренах Європи. З часів Середньовіччя у Королівстві Польському існувало, міцне відчуття належності саме до західноєвропейського світу, яке ґрунтувалось на спільності релігійного життя, універсалізмі інтелектуальних фундаментів і поширеності латини, подібності інституційних структур і форм самоврядування, а також схожості художніх смаків. Як зазначив Анджей Суліма Камінський: «Розмаїття мов і місцевих звичаї, а також відмінності в історичному спадкові не заперечували культурної єдності цілої католицької Європи. Світ спільно витворених понять і фундаментальних цінностей, згодом вказуватиме на межі латинської Європи чіткіше, аніж господарські межі» [1,с.25]. Це відчуття єдності підтримувалось постійними, сталими зв язками з Західною Європою, зокрема торгівельними, освітніми, династичними, а головне дипломатичними зносинами, які включали Польщу до контексту католицького світу. На сьогодні історична наука має значний доробок з вивчення зовнішньої політики Польщі у XVI ст. Вагому частину досліджень займають роботи з питань взаємовідносин Королівства Польського з Московською державою та Османською імперією у кінці XV ст. на початку XVІІ ст., їх місце та значення в зовнішньополітичній діяльності та їх вплив на розвиток польської держави. Історичні розвідки з окресленої тематики представляють більшість серед наявних досліджень (О.Гурка, І.Домбровський, А.Божемський, А.Левицький, Л.Фінкел, Б.Флоря та інші). За останні десять років було захищено ряд дисертаційних робіт з питань польсько московських та польсько османських відносин (Л.Аржакова, Т.Григор єва, К.Кочегаров, В.Крот, В.Пилипенко, тощо). З іншого боку, на сьогодні фактично відсутні роботи, в яких би була ґрунтовно розроблена проблема становлення та організації дипломатії у Королівстві Польському наприкінці XV початку XVII ст. Окремі питання з поданої теми ми можемо знайти в роботах Н.Девіса, Л.Зашкільняка, З.Войцеха, П.Вандича ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Метою статті є простеження та виокремлення періодів в організації та становленні дипломатії, визначення специфіки кожного з них в Короні Польській та Речі Посполитій в кінці XV на початку XVII ст. Особливістю Королівства Польського, а з 1569 р. Речі Посполитої Королівства Польського та Великого князівства Литовського, була її належність до латинського світу, яка знаходила свій прояв і в соціокультурних явищах, і в широких зовнішньополітичних зв язках, які охоплювали значну частину західноєвропейських країн: Англію, Францію, Іспанію, Італійські міста держави, тощо. За загальною думкою істориків, XVI ст. для Європи було часом становлення постійних контактів між державами, часом оформлення дипломатичних служб, етикету та норм. Королівство Польське не було виключенням. Для реалізації своїх зовнішньополітичних завдань ще у кінці XV ст. почався процес формування постійних міждержавних контактів. Аналіз історіографічного доробку дипломатії Корони Польської кінця XV початку XVII ст. дозволяє побачити етапи розвитку цього процесу. Умовно перший етап можна віднести до періоду з кінця XV ст. і до 1569 р. Династія Ягеллонів, особливо з часів правління Казиміра ІV, починає приділяти значну увагу налагодженню та встановленню дипломатичних зносин з країнами Західної та Східної Європи. На цей час припадає початок активної переписки з іншими королівськими дворами, налагодження контактів та організація посольств до інших держав. Найбільшої активності дипломатія Корони Польської досягла за часів правління Сигізмунда І Старого з династії Ягелонів ( ), який приділяв велику увагу сфері міжнародних відносин і мав тісні зв язки з європейськими династіями. Саме цей король зробив перші кроки до встановлення сталих міждержавних зв язків Польщі з австрійськими та іспанськими Габсбургами. Сигізмунд І організував та послав не менше 148 дипломатичних місій за кордон [2,с.326]. Він виділяв значні кошти на організацію дипломатії, чим поклав початок інституалізації посольської служби в межах Корони Польської. Його син Сигізмунд ІІ Август намагався продовжувати намічену батьком лінію становлення Польщі на міжнародній арені, як великої держави, саме тому, він вів активне листування та підтримував зв язки з монархіями Західної Європи. Потрібно зазначити, що цей польський король особисто перевіряв ведення дипломатичної документації, листування та вірчі грамоти послів [2,с.326]. В зазначений період більшість посольств мала тимчасовий характер і відправлялась поляками за кордон з короткочасними місіями, які мали за мету вирішення конкретно поставлених питань. Подібна тенденція характерна для всіх країн Західної Європи кінця XV початку XVІ ст. Поява першого постійного посольства Корони Польської за кордоном відноситься до 1524 р. Воно було організовано та діяло при дворі іспанського короля та імператора Священної Римської Імперії Карла V Габсбурга. Очолював місію перший дипломат в Короні Ян Дантишек (Дантикус) [2,с.322]. Він справедливо вважається за батька та засновника польської дипломатії як такої. Ян Дантишек майже десять років представляв інтереси Сигізмунда І Старого при іспанському дворі Карла V. Також, він очолював короткочасні місії до Англії, Голландії, Франції, Німеччини, тощо. Польський дипломат не просто реалізував покладені на нього завдання, але й зміг популяризувати образ освіченої, сильної та блискучої польської монархії при європейських дворах. Ян Дантишек мав гострий розум і був відомий в Західній Європі не тільки як вмілий дипломат та політик, але й, як талановитий поет гуманіст, який писав свої твори латиною. Його літературний спадок нараховує близько 7500 поем, в яких, окрім кохання, він оспівує релігійність, патріотизм та рідну батьківщину [3,с.92]. Польський дипломат був добрим другом Кортеса, Коперника, Лютера, Еразма, а також його другом був відомий гуманіст та особистий секретар Карла V Альфонсо де Вальда [3,с.93]. Все це сприяло популяризації польської культури за кордоном та включенню Королівства в загальноєвропейський контекст того часу. Ян Дантишек став не тільки першим польським дипломатом за кордоном, він став прикладом, виробив певні норми поведінки посла для всіх своїх співвітчизників, поклав початок становленню посольських звичаїв в Короні. Він навчав та супроводжував наступних польських дипломатів, зокрема Станіслава Борку, який також працював при

160 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 іспанському дворі Карла V [3,с.93]. Таким чином, створювався певний континуїтет, поступово складались традиції польської дипломатії. До середини XVІ ст. Королівством Польським була поступово організована робота постійних посольських представництв та місій у Мадриді, Відні, Неаполі та Римі [2,с.324]. У самій польській державі поданого періоду дипломатія, як явище, не була однозначною чи монолітною, в ній одночасно співіснувало декілька елементів. Однією з характерних рис, як і в більшості західноєвропейських монархій, було те, що король на міжнародному рівні уособлював у собі усю державу, і всі аспекти зовнішньої політики були під його юрисдикцією. Саме король вирішував питання війни та миру, вибору союзників, тощо. Під контролем монарха діяла спеціально організована канцелярія Королівства Польського, яку очолював головний секретар, підпорядкований великому коронному канцлерові. Останній безпосередньо займався організацію та виробленням зовнішньої політики держави, згідно з настановами монарха та фактично виконував його накази та розпорядження. До складу канцелярії входили чотири нотарі, які очолювали відповідні відділи [2,с.326]. Специфікою кожного відділу була його спеціалізація у відносинах з окремими країнами та регіонами Європи та Сходу. До кожного з відділів канцелярії входив цілий штат персоналу з референдаріїв, копіїстів, перекладачів, архівістів, завданням яких було листування з іншими державами та королівськими дворами Європи та Сходу (зокрема Османською імперією та Московською державою), складання рапортів, готування інструкцій та супроводжуючих листів послам, видача вірчих грамот, ведення реєстру, тощо [2,с.326]. Фінансування канцелярії та дипломатичних місій здійснювалось як за рахунок держави, так і за рахунок монарха чи самих дипломатів. На закордонну політику Сейм виділяв лише 1/5 доходу з державної скарбниці, чого вкрай не вистачало для належної організації посольських місій, діяльності канцелярії та належного прийому дипломатичних представництв інших країн [2,с.333]. Саме тому, король був змушений частково забезпечувати дипломатичні місії за власний рахунок, розуміючи важливість подібних витрат. Великий вклад був і самих польських послів. Так, Ян Длугош, працюючи дипломатом при іспанському дворі фактично половину всіх розходів покривав з власного бюджету, або ж брав в борг потрібні кошти у італійських фінансистів. Такі позики серед польських послів були не рідкістю, і, як правило, їх сплачував король з власних доходів. Особливістю польської дипломатії була її багатошаровість та різноманітність, яка почала проявлятись сам на початку XVI ст. Паралельно з королівською дипломатією у поданий період постає таке явище, як приватна дипломатія, тобто, діяльність приватних осіб на рівні міждержавних відносин, окремо від короля і без його зверхності. Втілення цього явища ми можемо знайти в Балтійському регіону (місто Данциг та Королівська Пруссія, після принесення васальної присяги Сигізмунду І) і на східних кордонах держави. Це діяльність окремих магнатів та гетьманів, землі яких постійно знаходились під османською, татарською та московською загрозою і потребували швидкого реагування на політичні зміни в регіоні [2,с.325]. Все ж, до 1569 р. приватна дипломатія не мала широкого розповсюдження і являла собою поодинокі випадки, хоча із повної згоди держави та її короля. Переломним етапом став 1569 р., коли між Королівством Польським та Великим князівством Литовським була укладена Люблінська унія на основі попередньої персональної унії двох держав. Так, на міжнародній арені постало нове політичне утворення Річ Посполита, як об єднана держава двох народів на рівних правах та умовах. Подана подія назавжди змінила долю Королівства Польського, зазнали змін і зовнішньополітичні пріоритети. Люблінська унія стала не просто створенням нової держави на теренах Європи, вона стала основою для остаточного становлення та закріплення такого політичного устрою, як шляхетська демократія. З укладенням унії польська держава перестала бути монархічною, перейшовши на засади шляхетської республіки. Саме з цього моменту повноваження короля в усіх сферах діяльності були суттєво обмеженими станово представницьким органом влади Сеймом Речі Посполитої ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Основною зміною у дипломатичній сфері, яка виділила 1569 р., як новий етап, стала постанова згідно Pacta Coventa, яка виводила дипломатію Речі Посполитої з прямого підпорядкування та контролю монарха, внаслідок трансформації державного устрою та відміни спадковості королівської влади, її виборності. Саме згідно з Pacta Coventa монарх у Речі Посполитій не мав більше права призначати послів без згоди Сенату та Посольської ізби, а жодний договір не мав юридичної чинності, поки його не ухвалив Сейм, який від тепер значно обмежував повноваження короля на міжнародній арені [2,с.324]. У 1573 р., після підписання Генрихових артикулів, повноваження Сейму на погодження договорів з іноземними державами було підтверджено. За королем зберігалось право вирішення питань війни та миру, але він мав радитись з сенаторами та отримати їхню згоду на проведення певного зовнішньополітичного курсу [6,с.205]. Таким чином, саме у ІІ половині XVІ ст. у Речі Посполитій почала складатися добре налагоджена і підконтрольна Сенатові дипломатична служба, до якої в основному залучали працівників та секретарів канцелярії Королівства Польського [4,с.140]. Дипломатія Речі Посполитої у зазначений період була дуалістичною. З одного боку був монарх, з іншого Сейм, який поступово виборював для себе все більші повноваження у керівництві зовнішньою політикою держави за рахунок все більшого обмеження королівської влади. Після укладення Люблінської унії ще однією особливістю зовнішньої політики Речі Посполитої стає її пасивність. З цього часу шляхта об єднаного Королівства Польського та Великого князівства Литовського поступово починає замикатись в собі, вважаючи свій суспільний лад ідеальним, а свою державу найрозвиненішою на теренах Європи. Саме з середини XVI ст. починає формуватись, і в XVII ст. утверджується, так звана, ідеологія польського сарматизму, яка вирізнялась реакційним консерватизмом та призвела до зосередженні польсько литовської держави на самій собі: «Світ це Польща» [5,с.82]. Характерною рисою сарматизму було відторгнення всього «чужого». «Свідоме неприйняття всього непольського, внутрішня замкнутість призводили до того, що в очах Європи Польща поступово ставала оплотом варварства та безладу» [5,с.74]. Шляхетський Сейм, на фоні проникнення сарматизму в польсько литовський аристократичний стан, не вважав за потрібне встановлення сталих міжнародних зв язків. Зовнішня політика цього періоду зводилась лише до вирішення нагальних потреб та викликів сусідніх держав, що призводило до пасивності польської дипломатії, частковій втраті здобутків попереднього періоду. Домінування шляхти в керівництві зовнішньої політики призвело до колосального зменшення коштів, які надавались для роботи дипломатичних місій та представництв. Характерною рисою поданого періоду є те, що посли фактично самі забезпечували себе та діяльність своєї місії за кордоном. Це призводило до зубожіння польських послів, що неминуче відбивалось на їх авторитеті за межами держави, а також, вводило польську дипломатію в пряму залежність від магнатів, які щедро фінансували діяльність посольств, якщо це відповідало їх інтересам. К кінцю XVII ст. польська дипломатія почала втрачати свій професіоналізм характерний для неї за часів останніх Ягеллонів. Її основою став так званий великопанський стиль, який мав відображати гідність шляхти та чесноти Речі Посполитої. Але за кордоном його розуміли як безпідставні пози або звичайну орієнтальну пишноту, що поступово виводило польсько литовську державу з системи міжнародних відносин західноєвропейських країн [2,с.337]. Характерним прикладом є невдале посольство Павла Дзяшинського від Сигізмунда ІІІ Вази до Англії у 1597 р. Завданням посла було припинення захоплення англійцями іспанських кораблів на Балтиці, які вели торгівлю з містом Данциг [2,с.336]. Павло Дзяшинський не тільки не зміг виконати завдання своєї місії, але й зміг викликати гнів та обурення англійської королеви Єлизавети своєю високопарною та панібратською манерою спілкування, що призвело до значного скандалу при англійському дворі [2,с.336]. Також, раніше він був винуватцем ряду інцидентів в Гаазі та Гринвічі. Ці події відлунням прокотились по всіх західноєвропейських королівських дворах, спровокувавши, як самого посла, так і польсько литовську державу на міжнародній арені [2,с.336].

161 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 На фоні загальної трансформації державного устрою, унія викликала потребу зміни та реформування структури дипломатії обох держав. У цей час було створено чотири канцелярії. Дві для Корони Польської і дві для Великого князівства Литовського [2,с.324]. В кожній з окремих адміністрацій, канцелярій Речі Посполитої, опіку і нагляд за іноземними дипломатами та координацію різних елементів дипломатичної служби мав здійснювати маршалок [2,с.326]. Маршалок Великого князівства Литовського мав право провадити власну закордонну політику на східних теренах держави в разі крайньої потреби, як і маршалок Корони Польської. Так, незважаючи на функціонування єдиної держави Речі Посполитої, Королівство Польське та Велике князівство Литовське вразі потреби могли кожен проводити власну, незалежну зовнішню політику через свої канцелярії. У цей же час була створена так звана мала канцелярія Корони Польської, завданням якої було супроводження короля в його закордонних подорожах, іноді, могла виконувати роль посольства [2,с.324]. Членів малої канцелярії обирав король за згодою своїх радників сенаторів, а остаточно їх затверджував Сейм. Таким чином, шляхта намагалась контролювати зовнішню політику та дії короля на міжнародній арені. Процес зміни координацією зовнішньої та міжнародної політики Речі Посполитої, призвів до розповсюдження такого явища, як приватна дипломатія. Правом приватної дипломатії, як і в попередній період, користувались магнати, гетьмани, місто Данциг та Королівська Пруссія, козаки та конфедерати, рокошани, але в ній з явилась і нова фігура король. Унікальним явищем стає поява незалежної дипломатії монарха, як приватної. Сенсом поданого явища було те, що король міг проводити свою власну закордонну політику і вступати в зносини з іноземними державами, заключати з ними договори, самостійно вирішувати питання війни та миру без погодження з Сеймом. В такому разі, монарх виступав, як приватна особа, а не речник Речі Посполитої. Так, король міг знаходитись у стані війни з певною країною, тоді, як об єднане Королівство Польське та Велике князівство Литовське мало мирні відносини з цією ж країною. Прикладом такого явища є ситуація, коли Сигізмунд ІІІ Ваза та його наступники, будучи королями Речі Посполитої, боролись і за шведську корону. Саме за часів династії Ваза королівська приватна дипломатія набула свого найбільшого розквіту. Це було пов язано і з тим, що держава не претендувала на монополію у дипломатичних справах [2,с.325]. З 1572 року у Речі Посполитій набирає обертів ще одна традиція, успадкована від часів Середньовіччя, яка базувалась на римо католицькій ідеї. В рамках поданої ідеї сформувалась так звана церковна чи «примасова» дипломатія [2,с.325]. Архієпископ Гнєзінський, як голова католицької церкви Польщі, мав право на проведення власної зовнішньої політики, не підпорядкованої королеві, в рамках, установлених папською курією в Римі. В попередній період «примасова» дипломатія скоріше відносилась до розряду приватної дипломатії, але особливого значення вона набула саме після рішення конвокаційного сейму 1572 р. Так, за часів безкоролів я голова католицької церкви Польщі примас, ставав головою польсько литовської держави інтерексом (interrex), і мав всі повноваження та обов язки короля до обрання нового монарха. Правом бути інтерексом в Речі Посполитій міг користуватись лише архієпископ гнєзінський. Саме він представляв Корону Польську та Велике князівство Литовське на всіх рівнях, в тому числі і міжнародному, поєднуючи світську та церковну владу в одних руках до вступу на престол нового короля. Верхньою межею поданого періоду можна вважати 1613 р., коли Сеймом була прийнята постанова про заборону королю Речі Посполитої вирішувати питання війни та миру. Сейм повністю перебирає на себе керівництво зовнішньою політикою держави. Саме з цього часу зовнішня політика Речі Посполитої змінюється в умовах наростаючого конфлікту в Європі, який передував Тридцятирічній війні, а, також, в умовах посилення та становлення Московської держави, як потужної імперії, та початку системної кризи в самій польсько литовській державі. Ми можемо зробити висновок, що період з кінця XV ст. по початок XVІІ ст. був часом становлення зовнішньої політики з її основними напрямами, органами та структурою, які виробляли та організовували дипломатію Королівства Польського, а згодом Речі Посполитої. Це період не тільки розвитку, а й еволюції, формування багатошаровості, неоднозначності польської дипломатії, яка мала складний механізм ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 функціонування і пройшла два етапи у своєму становленні. Кожний з етапів мав свою специфіку не тільки в організації посольської служби, а й в методах та принципах її ведення. Загалом, польська дипломатія з кінця XV по початок XVII ст. пройшла складний шлях від повноти влади короля, як уособлення держави на міжнародній арені, до поступового обмеження його повноважень у сфері зовнішньої політики і переходу владних функцій до Сейму Речі Посполитої, як речника держави у закордонній політиці. Список використаних джерел 1. Камінський С.А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, Громадяни, їхня держава, суспільство, культура / С.А. Камінський; пер. з польськ. Я.Стріхи. К.: Наш час, с. 2. Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі / Н.Дейвіс; пер. з англ. П.Таращук. К.: Вид во Соломії Павличко «Основи», С Brody E.C. Spain and Poland in the age of the Renaissance and the Baroque: a comparative study / E.C. Brody // The Polish Review Vol. 15, 4. P Зашкільняк Л.О. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів / Л.О. Зашкільняк, М.Г. Крикун; Львів. нац. ун т ім. І.Франка. Ін т іст. дослідж., Центр іст. полоністики. Л., С Лескинен М.В. Мифы и образы сарматизма. Истоки национальной идеологии Речи Посполитой / М.В. Лескинен. М.: Ин т славяноведения РАН, с. 6. Тымковский М. История Польши / М.Тымковский, Я.Кеневич, Е.Хольцер; пер. с польск. Н.В. Ковалев, М.А. Корзо, М.В. Лескинен. М.: Изд во «Весь мир», с. Звягина А.М. Дипломатия Королевства Польского и Речи Посполитой в конце XV в. начале XVІІ в. Рассмотрены становление и организация дипломатии в Королевстве Польском, а после 1569 г. Речи Посполитой, объединенного государства Короны Польской и Великого княжества Литовского. Определены периоды и их специфика в процессе институализации посольской службы. Описаны характерные черты каждого периода. Показана многослойность и неоднозначность дипломатии Королевства Польского, а со временем, Речи Посполитой. Ключевые слова: Королевство Польша, Великое княжество Литовское, Речь Посполитая, дипломатия, посольская служба, внешняя политика, международные отношения, Сейм, Сигизмунд І и Сигизмунд ІІ Ягеллоны, Сигизмунд ІІІ, Ян Дантышек. Zvyagina, O.M. The diplomacy of the Polish Kingdom and Polish Lithuanian Commonwealth at the end of the XV in early XVІІ century The aim of this article is to examine the formation and organization of diplomacy in the Kingdom of Poland, and after 1569 Rzeczpospolita, United State of the Polish Crown and the Grand Duchy of Lithuania. In this article we can fi nd a demonstration and separation of periods and their specifi city in the institutionalization of ambassadorial service. Find a description of the characteristics of each period. Make indications of multi layer and ambiguity diplomacy of the Kingdom of Poland, later Polish Lithuanian Commonwealth. Key words: Kingdom of Poland, Grand Duchy of Lithuania, Polish Lithuanian Commonwealth, diplomacy, embassy offi ce, foreign policy, international relations, Sejm, Sigismund I and Sigismund II Jagiellon, Sigismund III, Jan Dantyszek.

162 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(470) «19» Фархадова Г.М. Переселення болгар на Південний Кавказ Йдеться про джерела згадок про переселення болгар на Південний Кавказ. Відзначається, що інформація про переселення болгар на Південно Східну частину Європи досі є підмогою. Також досліджується роль болгарських племен в історії місцевого населення Кавказу. Ключові слова: болгари, бун тюрки, половці, кипчаки, Південний Кавказ, переселення, фактологічного. (стаття друкується мовою оригіналу) Фархадова Г.М. Переселение болгар на Южный Кавказ Говорится об источниках упоминаний о переселении болгар на Южный Кавказ. Отмечается, что информация о переселении болгар на Юго Восточную часть Европы до сих пор является подспорьем. Также исследуется роль болгарских племен в истории местного населения Кавказа. Ключевые слова: болгары, бун тюрки, половцы, кипчаки, Южный Кавказ, переселения, фактология. Сведения о поселениях болгарских племен на Кавказе в источниках даются значительно позднее. Так, впервые Константин Багрянородный сообщает о поселениях черных болгарских племен близ Кубани и соотносит эти сведения к Х веку [4,с.11]. Я.А. Фёдоров не отрицает ассимиляции между кыпчаками и болгарскими племенами Северного Кавказа. Он считает, что в любом случае в ХI веке болгарские племена и кыпчаки жили совместно на Северном Кавказе. Леонтий Провели в 60 х годах ХI века в своем труде «История грузинских царей» кыпчаков половцев вместе с бун тюрками называет одним племенем. З.В. Анчабадзе отмечает, что под бун тюрками следует иметь в виду болгарские племена. Я.А. Фёдоров считает, что в этот период других тюркских племен на Северном Кавказе не могло быть. По другим сведениям грузинских источников ХI века печенеги перекочевали на запад. Они были вытеснены из Кавказа под влиянием тюрков половцев. Впоследствии обнаруженные археологические памятники стали ярким свидетельством о переселении болгарских племен на Кавказ. Вместе с тем были сохранены элементы болгарского языка, сменившего карачаевский язык. Следует принять во внимание то обстоятельство, что до периода монгольского нашествия на болгарские племена, формирование тюркоязычных субстратов на Северном Кавказе происходило под влиянием болгарских племен. Начальные сведения о поселении болгарских племен на Кавказе были связаны с решением вопроса об истории переселения болгарских племен в юго восточную Европу. В решении данного вопроса ученые не пришли к единому мнению. В Советской исторической науке в целом можно встретить взаимоисключающие три версии относительно переселения болгарских племен и их этногенезу. Так, например, А.П. Смирнов считает, что болгары это выходцы из среды степных сарматов и стали тюрко язычными в период завоевания и закабаления их гуннами. В.Т. Сератенко, исследуя вопрос о происхождении болгарских племен, отмечает, что среди приволжских племен, поселившихся во II веке нашей эры в степях между Доном и Волгой, под влиянием гуннов начался процесс тюркизации. О происхождении этих племен автором ничего не упоминается. Н.Я. Мерперт считает, что до периода правления гуннов часть тюркских племен, которые относились к древним болгарам, переселились из Азии к северным берегам Черного моря и Приазовья. Впоследствии М.Я. Артамонов и его последователи В.Ф. Генин и А.Х. Халифов присоединились к мнению Н.Я. Мерперта в вопросе о происхождении болгарских племен. Ранние сведения европейских источников считаются анахронизмом. По сведениям данных источников считается, что болгарские племена появились в конце IV века в составе гуннской армии в степях Приазовья. Археологические материалы свидетельствуют о том, что угорские племена в последние столетия в результате начавшихся набегов и нашествий врагов на Восточную ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Европу стали переселяться в Южное Поволжье. Среди них могли быть и предки сабуров. События, относящиеся к концу тысячелетия, вынудили угорские и сабурские племена покинуть свои поселения. Часть их переселилась на север вдоль побережья реки Обь. Часть сабуров сначала присоединилась к гуннам на Юге Западе Южного Урала. Затем они стали продвигаться в сторону степей Северного Каспия. Об этом свидетельствуют сведения Птолемея. Сами болгарские племена поселились в степях Нижнего Приволжья в начальные века нашей эры. Здесь они подверглись влиянию культуры аборигенов племен сарматов. Переселение племен угорских и болгарских племен на Кавказ неслучайно. На основе антропологических материалов в период бронзового века среди сарматов наблюдается развитие родственных отношений населения Южной Волги с населением Северного Кавказа. За указанный период население этих местностей поддерживают связи с населением Южной части Волги Сарата и Украины. Следовательно, еще в древние времена аборигены территорий Нижнего Поволжья и передних степей Кавказа, а также население Южного Урала и Западного Казахстана были в культурных и родственных отношениях. В период ранних средних веков сабурские и болгарские племена, перенимая культуру сарматов, переселились на Северный Кавказ. На Северо Востоке Кавказа в нижнем течении Сулака и Терека в степях Дагестана и на территории Южного Приволжья поселились первые тюркские переселенцы. В научном труде З.Ритора впервые упоминается о болгарских племенах, поселившихся среди народов, живших на севере Каспийских ворот, то есть в Северном Дагестане, а также в пределах Северного Кавказа. Он отмечает, что у них были свои города, как и у аланов. Несомненно, здесь З.Ритор имеет в виду болгарские племена, которые постоянно проживали здесь. В IV V веках часть территории, заселенной хазарами вдоль нижнего течения Сулака, занимала часть болгарских племен барсили (берсута). На этой основе авторы Византийских источников располагали сведениями о том, что Барсилийское государство находилось в северном Дагестане. По данным византийца Феофана отсюда и происхождение великого народа хазаров. Среди памятников, оставленных барсилами в Дагестане, К.Ф. Смирнов отмечает Агач калу, который расположен близ города Банакса. Вокруг памятника Агач калы были найдены и изучены каменные могилы и бывшие их жилые поселения. Этот памятник относится к VII IХ векам. М.Я. Артамонов считает, что памятники Агач калы можно отнести к племенам Беленджера барсилам [3,с.312]. Среди населения Кавказа тюрки составляли наименьшую часть. Однако в результате военных походов, подчиняя себе местные племена, они составили большую военную силу для того времени. В 622 году в период начала военных действий Ираклия против Ирана первые поражения заставили императора Византии обратиться к прежним союзникам тюркам. В одном из источников (VIII века) обосновывается дипломатическая деятельность по организации военной коалиции Византийского государства с Ираном. Гонец, посланный Ираклием, смог привлечь на их сторону северного правителя кагана Чебу и его подданного, брата кагана западных тюрков Туншехуна, а также главнокомандующего военными силами, заставил войти в союз с империей. В 626 году, когда войско северного царя напало на Албанию, а затем на Грузию, союз вступил в силу. Несомненно, под названием «косатые» подразумевался народ, который подчинили себе тюрки. Известно, что правители западного тюркского ханства в набегах на Южный Кавказ в первую очередь привлекали на свою сторону кавказские племена, в том числе сабиров, хазаров и барсилов. Сами тюрки были без кос. При описании сцены разгрома Дербента одни источники отмечают, что тюрки с широким лицом и распущенными волосами. Агафи также утверждал, что тюрки небрежно укладывали волосы. Он писал: «Волосы тюрков и аваров всегда были не расчесанными и распущенными» [1,с.14]. Следовательно, можно сделать вывод, что «косастые» не относились к племенам тюрков. Н.В. Пигулевская и М.И. Артамонов, ссылаясь на сирийские источники и летопись Феофана, отмечали, что племена угоров переднюю часть волос отрезали, а сзади собирали в виде нескольких косичек. В Византии такое убранство волос называлось гуннским убранством. Такую прическу носили столичные стиляги. Таким образом, «косатые» были участниками в набегах тюрков на Южный Кавказ и, по всей вероятности, подчинялись тюркам, а относились к угорским племенам, которые поселились в северной части. Косатые сабуры вошли в отряды тюрков, которыми руководил каган Чебу. В целях помочь императору Ираклию они приняли участие в

163 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 завоевательных набегах. В 627 году они окружили Тифлис, а уже в следующем году город был осажден. Тифлис был полностью разгромлен и разграблен, жители были убиты [3,с.156]. Дороги, ведущие к Южному Кавказу, были хорошо знакомы сабурам. Этими дорогами византийские монеты доставлялись в Сулаку и были под наблюдением, которые были найдены археологами во время раскопок среди предметов, захороненных на кладбище в верхнем Чируейрте. Интересен тот факт, что именно здесь были найдены монеты Ираклия и Константина II, которые относятся к периоду последних набегов тюрков на Южный Кавказ. Однако, следует отметить, что исторические сведения автора были приняты исследователями неоднозначно. Имеются сведения, что болгарские племена и в V веке жили на Кавказе. В конце данного столетия под давлением Византии сарагурские, оногурские и угорские племена на Южный Кавказ. Сарагуры перешли через Дарью и разгромили и разграбили Иберию. Оногуры, по всей вероятности, вторглись на Южный Кавказ со стороны побережья Черного моря. В противном случае отметки Агафья, связанные с воинами между Византией и Персией и одного из их вождей Колхиды Оногуриса, откуда происходит название оногурских племен, было бы трудно объяснить. Сведения о том, что оногуры жили вдоль побережья Черного моря некоторые ученые археологи получили во время раскопок могил на Борисовском кладбище близ Геленджика, который относили к истории древних болгарских племен. В скором времени после последних набегов о сарагурах и оногурах в источниках ничего не упоминается. М.И. Артамонов считает, что союз болгарских племен, руководимых сарагурами, в начале VI века распался [3,с.76]. Трудно сказать, что все сарагурские племена перекочевали на Южный Кавказ. Какая то их часть на другой стороне перехода близ Дарьи обосновались в степях Центрального переднего Кавказа. Здесь они смешались с племенами ранней Аланской культуры Северного Кавказа. О новом массовом переселении болгарских племен на Северный Кавказ во второй половине VI века пишет один из античных патриархов Михаил Сирийский. Он отмечает, что болгарские племена это выходцы из гор Имеона. Они перекочевали в страну, которая называлась Барсалией. Здесь имеются в виду восточные области Алании и Северного Дагестана. Достаточно хорошо известны сведения З.Ритора о кочующих болгарских племенах конца IV века на Северном Кавказе. Среди этих племен З.Ритор указывает на сарагуров, угоров, огуров и оногуров. В последний период на Северном Кавказе были открыты памятники, которые относятся к ранним болгарским племенам. К ним можно отнести бывшее поселение Кызыл гала, которое является ярким доказательством подчинения болгарским племенами себе славянских племен, которые жили в северной части полуострова. Болгарские наместники и их ханы стали закабалять славянских богачей и управлять ранним феодальным государством. Процесс формирования этого государства славянами продолжался до прихода болгарских племен во главе с Аспарухом. Естественно, что между славянскими и болгарскими высшими сословиями шла конкуренция, которая затем перешла в распри. Однако ни один из источников не дает сведений о столкновении основных масс болгарских племен со славянскими племенами. Процесс подчинения шёл мирно. Могло быть, что славянские племена видели в болгарских племенах могущественного союзника, империю и достаточно хорошо организованную военную силу в борьбе против аваров. И, действительно, разместившись на Балканах, болгарские племена сразу же стали принимать меры для самообороны от византийцев и аваров. Здесь были использованы не только свои силы, но силы славянских племен. Вся будущая судьба этого союза предопределила совместное проживание болгарских и славянских племен на одной территории. Болгарские племена перешли на постоялый образ жизни. Они перенимали славянскую культуру, их язык, обычаи, традиции. Таким образом, болгарские племена как основной формирующийся компонент вошли в состав славянских племен. Письменные источники отражают события, относящиеся к последней четверти VII века. Они подробно описывают правдивую и неизменную картину той эпохи. По сведениям данных источников часть болгарских племен во главе с Аспарухом перекочевали на запад. Другая часть осталась в Приазовье. Они были подчинены себе хазарами. Впоследствии внимание византийских историков было приковано на столкнувшиеся с Византией болгарские племена, поселившиеся близ Дуная. Болгарские племена, жившие в восточной части были оставлены вне поля внимания. Было очень ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 мало сведений про болгарские племена, жившие в Приазовье. Однако, начиная с Х века, восточные, русские и византийские источники стали указывать на болгарское государство, находящееся в средней Волге и в нижней Каме. Продвижение болгарских племен вдоль Волги было непосредственно отражено в письменных источниках того времени. Следует отметить, что эти вопроса тесно связаны друг с другом. Большая часть болгарских племен переселилась вдоль побережья Волги одновременно с переселением болгарских племен близ Дуная во главе с Аспарухом. Достоверность данного события было доказано археологическими раскопками. Распад Губратского государства в результате нашествия хазаров явилось результатом переселения большей части болгарских племен на долговременное проживание. Часть их была подчинена себе хазарами и оставлена в Приазовье или же вытеснена в горные районы Северного Кавказа. Вместе с болгарскими племенами аланы направились на север к среднему Дунаю, поселяясь в восточном и западном направлении. Можно прийти к выводу, что переселение болгарских племен близ Волги началось именно отсюда со среднего Дона. На появление болгарских племен на средней Волге указывают самые ранние памятники, аналогии которых имеются вдоль побережья Дона. Однако аналогий таких памятников не обнаружено в Нижнем Поволжье. Поэтому можно прийти к мнению, что болгарские племена не продвинулись в Нижнее Поволжье, то есть к северу Каспия, так как эти территории находились во владении хазаров. А это значит, что они продвинулись на запад. Интерес представляет тот факт, что для поселения они выбрали именно Волгу и Каму, отдаляясь от хазарских земель далеко на север. Дорога через Дон была самой подходящей и удобной для переселения к среднему Поволжью.Заняв в Поволжье Самарскую степь, которая простиралась на север, а впоследствии побережье Камы, они продвигались далеко на север, подчиняя себе местное население потомки Горидейской культуры. Местное население по своему уровню социально экономического развития отставали от болгар. Поэтому болгарские племена сыграли важную роль в их будущем развитии, становлении и формировании как государства. С приходом болгарских племен в Поволжье стал распространяться тюркский язык и культура, которая была перенята у аланов на Переднем Кавказе. Эта культура явилась основой формирования и последующего развития государства. В Поволжье болгарские племена стали заниматься земледелием и хозяйством. Стали строиться большие города, которые стали бурно развиваться. Следует остановиться на сведениях источников о болгарских племенах, поселенцах Приазовья. Арабские и персидские авторы называли их «Местными болгарами», а Константин Багрянородный «Черными болгарами». Сведения произведений Абуль Гасан Али ибн Гусейна Аль Масуда, жившего в Х веке, указывается на то, что болгары жили в разных частях Восточной Европы, в том числе и близ Черного моря. Последние сведения относятся к болгарам, которые остались жить на западе. Эти сведения ставят ученых под сомнение о точных поселениях болгарских племен. Однако кроме Аль Масуда у древних авторов были наиболее глубокие и точные сведения о болгарских племенах, живших на территориях, простиравшихся в северном направлении от Меотида в VIII IX веках. Длительное время историки и географы заострили внимание на часто встречающихся в арабских и персидских источниках сведениях о «Внутренних болгарах». Впервые этот термин встречается в 920 году до нашей эры в Аль Бахре «болгар аль дахил». Немного спустя, этот термин встречается у Истахри ( гг.) и у Ибн Ханкала (977 г.). Аль Бахр о нем, как о маленьком городе. Истахри выделяет внутренних болгар от Великой Болгарии. Он пишет: «Русские поддерживали торговые связи с хазарами, Римом и Великой Болгарией» Их граница простирается от Рима в направлении севера. Численность их настолько высокая, что они заставляли платить налоги Рим и внутренних болгар. Все эти авторы указывали на различные территории проживания внутренних болгар. Они отмечали, что эти племена поселились к северу от границ империи на побережье Пента. Точные сведения о местах поселения внутренних болгар в Х веке сообщает неизвестный автор в своем труде «Хюдуд аль Алем». Автор описывает все совместно поселившиеся племена Восточной Европы. Он обращает внимание на то, что внутренние болгары были размещены к западу от государства Мирват, к востоку от славян, к югу от русских гор и к северу от Черного моря. Трудности при обосновании данного источника заключаются в том, что невозможно точно определить

164 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 месторасположение тех рек, с которыми они связывают поселения разных народов. При описании племен Восточной Европы больше всего указывается на реку Дуна (Рута). Б.А. Рыбаков в своих исследованиях доказал, что под этим названием подразумевается Днепр и Дунай в одном случае. В другом случае, когда речь идет про хазар (печенегов и внутренних болгарах) имеется в виду Дон. Только в этом случае сведения, данные в «Хюдуде аль Аляме» сходятся со сведениями остальных источников. Таким образом, письменные источники XIII IX веков были подразделены на три группы. Племена, жившие близ Дуная, Волги, Дона и Приазовья были связаны своим происхождением и как потомки широкого большого союза болгарских племен продолжали жить. Впоследствии различные исторические условия, разные этнические группы, окружающая среда, зарождение между этими тремя группами острых несоответствий послужило потере тех сходств, которые когда то их объединяли, в результате чего между ними произошел раскол. Союз стал распадаться. В VIII веке во всех трех областях болгары, жившие в Приазовье, сохранили уже сформировавшуюся культуру. Эти сведения были подтверждены археологическими исследованиями. Список использованных источников 1. Агафий. О царствовании Юстиниана. М., Алексеев В.П. Происхождение народов Кавказа. Краниологическое исследование. М., Артамонов М.И. История Хазар. Л., с. 4. Багрянородный К. Об управлении империей. М., Наука, с. Farkhadova, G.М. Migration of bulgaria south caucasus The article said the sources mention the relocation Bulgarians in South Caucasus. Notes that the settlement information, Bulgarians in the South Eastern part of Europe is still a great help. The article also examines the role of the Bulgarian tribes in the history of the local population of the Caucasus. Key words: Bulgarians, bun turks, Polovtsians, Kipchaks, South Caucasus, remeeted, factology. УДК 94:329( ) «19» Фомін О.Ю. Протидія таємної поліції Російської імперії діяльності Бойової організації Польської соціалістичної партії на теренах України Проаналізовано протидію таємної поліції Російської імперії діяльності Бойової організації Польської соціалістичної партії. Не зважаючи на те, що Бойова організація планувала, але так і не спромоглася провести жодної операції на території України, жандармами було посилено агентурну, пошукову й охоронну діяльність направлених на боротьбу з нею. Ключові слова: Бойова організація Польської соціалістичної партії, таємна поліція, Департамент поліції, експропріація, жандармське листування, агентурна діяльність. Останнім часом в історичній науці все більше починає приділятися особлива увага дослідженню польського національного руху за межами польських етнічних земель у кінці XIX на початку XX ст. Поряд з цим, чільне місце в працях науковців займає протидія цьому рухові силових структур Російської імперії, в тому числі й таємної поліції. Однією зі складових цього протистояння є боротьба таємної поліції з бойовими організаціями польських політичних партій. Історія польського національно визвольного руху початку XX століття цікавила й цікавить широке коло сучасних дослідників. Суспільно політичний рух поляків на українських землях активно досліджують такі вітчизняні науковці як, О.Білобровець [1], Н.Щербак [2;3;4;5], а також окремі російські як, О.Міллер [6;7]. Появу та діяльність польських політичних партій на Півдні України розглядали у свої роботах й вітчизняні дослідники А.Павко [8], та О.Федько [9]. Створення ж та діяльність Бойової організації Польської соціалістичної партії (далі ППС) загалом описується в одній з новітніх російських енциклопедій під загальною редакцією В.Шелохаєва [10] та в матеріалах Інтернет ресурса [11]. Проведення організацій експропріацій детально висвітлено в розвідці польського історика А.Прохніка [12] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Разом з тим, значно повніше досліджувати діяльність Бойової організації на українських землях дають змогу матеріали Центрального державного архіву у місті Києві. Однак варто зазначити, що вищезгадані праці не повною мірою висвітлюють діяльність Бойової організації на території України, тому детальне дослідження даної тематики є актуальним, зважаючи на підвищення інтересу до історії польського народу в нашій державі. Ось чому завданнями статті що пропонується є висвітлити способи, форми та методи протидії з боку таємної поліції діяльності Бойової організації ППС на території України, а також з ясувати форми та методи подібної діяльності. На початку XX ст. відбувається чергове посилення польського національно визвольного руху. Після серії арештів кінця 1890х рр. польські політичні партії заново налагоджують свою структуру та організацію. Польська соціалістична партія (ППС), одна з найактивніших польських партій, завдяки притоку нових членів теж значно пожвавлює свою діяльність. З посиленням революційної діяльності ППС виникає необхідність створення озброєних загонів, які мали захищати від поліції партійні демонстрації та зібрання. Вперше такі загони під назвою груп самооборони виникли у Варшаві в квітні 1904 року, а в листопаді цього ж року ними була проведена перша силова акція. Протягом 1904 року функціонери ППС активно вербували нових бійців, переважно з робітничого середовища. На кінець лютого 1905 р. підпільна мережа охоплювала не тільки губернії Царства Польського, а й інші території, де проживало польське населення. На території Південно Західного краю теж було організовано бойову групу, яка була організаційно «прив язана» до Київської губернії [11]. 5 лютого 1905 р. на VII з їзді партії з груп самооборони було створено Бойову організацію ППС, якою став керувати заснований у березні 1905 р. Бойовий відділ. Згідно з новоприйнятою концепцією організація була поділена на «десятки». На чолі кожної десятки стояв «старший», який призначався безпосередньо Бойовим відділом. В регіональних десятках старший обирався з поміж членів загону. В подальшому ця структура зазнала змін. У ній з метою більшої конспірації та підвищення ефективності підривної діяльності «десятки» були перетворені на «п ятірки» [11]. В територіальному відношенні Бойова організація поділялася на округи, які зв язувалися з Центральним комітетом Бойової організації за допомогою Бюро Центральної Бойової Організації. До складу Бюро входило кілька допоміжних відділів: інтендатура склад зброї; експедиція доставка матеріалів та кореспонденції; розвідувальне бюро підготовка бойових операцій; технічний заготовка озброєння; касовий фінанси організації [13,арк.16]. На перших порах в задачі Бойової організації входив захист демонстрацій та зібрань, але згодом вона перейшла до більш агресивної позиції, включивши до програми дій організацію та проведення замахів на представників царської влади і урядових чиновників, накопичення зброї, вибухових матеріалів, підготовку бойових груп [10,с.467]. Після 1905 року терор було визнано ППС не тільки як засіб залякування, а й як єдиний спосіб досягнення державного перевороту. У своїй переписці жандарми констатували, що «Бойова організація набула виключного положення і надає партії вкрай революційного фактору, з яким доводиться вести особливо запеклу боротьбу» [13,арк.15]. Чисельне зростання Бойової організації було сприйнято таємною поліцією двозначно. З одного боку зі збільшенням кількості бойовиків жандарми були змушені збільшити й власні зусилля по боротьбі з ними. З другого боку вони відзначали, що «окружні організації ППС набирали «п ятірки» без розбору, вербуючи «подонків суспільства», внаслідок чого їх діяльність незабаром набула характеру бандитизму і, навіть, утворилася окрема партія бандитів під назвою «Змова робітнича» [13,арк.17]. Внаслідок цього ППС, що користувалася великою симпатією поляків, які вважали, що завдяки Бойовій організації доведеться внести дезорганізацію в діяльність місцевої влади й таким чином полегшити шлях до автономії Польщі, втратила будь яке значення [13,арк.18]. Для ефективної реалізації наміченої програми Бойова організація потребувала не тільки значної кількості бойовиків, а й їхньої якісної підготовки. Внаслідок цього само собою постало питання виховання кадрів досвідчених інструкторів керівників. Зусиллями членів Бойового відділу на території Австро Угорщини, у Кракові, була

165 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 створена інструкторська школа, в якій викладалася ціла низка необхідних для підготовки бойовика предметів. За свідченнями затриманого жандармами Яна Сцибора, який проходив підготовку у Кракові, інструкторська школа була законспірована під сільськогосподарську. Професорів знали по прізвиськам: Мост, Вацлав, Йовши, Осак, Ресс, Юзеф, Кінто. Кожен професор викладав окремий предмет. Так, наприклад, член Бойового відділу Вацлав викладав «Правила та способи боротьби з російськими військами у випадку війни Росії з Австрією». В лекціях наголошувалося на тому, що Польща повинна використати можливу війну для досягнення повної незалежності. Замість повстання, яке б не принесло бажаних результатів, Вацлав вважав доцільним створення невеликих, добре навчених загонів бойовиків, які мали б заважати російським військам шляхом псування мостів, телеграфів, інтендантських складів тощо. Інший член Бойового відділу, професор Юзеф, викладав організацію російської армії, детально описуючи поділ на роди військ, окремі частини та одиниці [14,арк.41]. Утримання великої кількості пропагандистів та розвинута видавнича діяльність вимагали від партії значних грошових сум, покривати які за рахунок одних лише партійних внесків стало неможливо. Внаслідок цього ППС визнала допустимим наповнення партійного бюджету за рахунок експропріації казенних грошових сум. Декілька успішних експропріацій на території Царства Польського дали в руки Бойового Відділу значні грошові суми, за рахунок яких було придбано велику кількість зброї найновіших зразків та обладнано лабораторію вибухових снарядів [14,арк.57]. Окрім того, що немаловажно, піднявся бойовий дух та ентузіазм серед членів Бойової організації [12,арк.448]. Успіх проведених експропріацій змусив таємну поліцію активізувати свої зусилля для боротьби з Бойовою організацією. У зв язку з цим вона була змушена обмежити свою діяльність одним летучим загоном, члени якого переховуватися за кордоном [13,арк.28]. Внаслідок цього, через відсутність необхідної кількості керівництва та контингенту бойовиків, поділ на округи втратив своє значення. Проте Департамент поліції наголошував, що життєздатність ППС доволі велика. Якщо її діяльність в результаті енергійних дій влади звузилася, то при найменшому послабленні вона знов зросте до значних розмірів. Окрім цього повідомлялося, що сила партії полягає у загартованому в безперервній боротьбі дусі, в нечисленних, але дисциплінованих та ознайомлених з конспірацією членах, в грошових коштах, які вона в разі необхідності добуває шляхом експропріацій, та в складності дезорганізувати верхи партії зважаючи на перенесення центрального управління за кордон [13,арк.29]. У листі Департаменту поліції до начальника Бессарабського ГЖУ 4 липня 1907 року зазначалося, що Бойова організація як раз перебуває у стадії комплектації сил [15,арк.187]. Однак вже того ж 1907 року начальник Варшавського ГЖУ повідомляв, що в його розпорядження надійшли агентурні дані щодо прибуття в Одесу 15 членів ППС для здійснення терактів. Такі ж акти планувалося здійснити в Петербурзі, для чого ними були придбані костюми конвою імператора [16,арк.54]. У 1909 році Варшавське охоронне відділення отримало інформацію, що Бойова організація планує здійснити експропріацію казенних сум в місцевостях навколо Житомира, або Кам янця Подільського, або ж в них самих. Підбір бойовиків для цієї експропріації вже проводився, причому більшість з них були вихідцями з Привіслянського краю зі зв язками у Житомирі та Кам янці Подільському. Для відвернення уваги від акції Бойовий відділ планував поширити слух про майбутні експропріації в інших місцях. Зважаючи на це, начальник Київського ГЖУ наказував своїм помічникам в Луцькому та інших повітах здійснити відповідні заходи щодо виявлення часу й місця можливих пограбувань, а осіб пов язаних з ними при першій можливості заарештовувати [17,арк.39]. В жандармській переписці зазначалося, що до планування експропріації та організації розвідки близький Генріх Мінкевич, що числився при закордонному комітеті ППС в Кракові [18,арк.5]. Товариш міністра внутрішніх справ П.Курлов у вересні 1909 року циркулярно наголошував, що у випадку успішної експропріації вся відповідальність буде покладена на жандармських офіцерів, в чиїх районах вони були здійснені [19] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 У 1910 році жандарми знову отримали інформацію щодо можливості проведення членами Бойової організації експропріацій на території Південно Західного краю. Колишній член бойової організації, Антон Сукеник, написав у жандармерію листа, в якому зазначав, що змінив власні політичні погляди і бажав би працювати в охоронному відділенні. При цьому він надав інформацію, що в одному з містечок Київської губернії буде здійснено напад на казначейство або банк. Конкретно назву міста А.Сукеник не знав, але зазначив, що воно знаходиться в низинній місцевості, в ньому є церква, управління і дві казарми, в одній з яких квартирується музикальна рота, а в другій 30 стражників. Окрім цього через це місто проходить залізниця на Київ. Також Сукеник детально розписав план майбутнього нападу. Експропріацію бойовики планували здійснити ввечері, задіявши для цього 29 чоловік. В разі успіху акції планувалося відправитися в сторону Києва, де сісти у два раніше заготовлені човни і плисти в сторону Одеси висаджуючи по декілька чоловік у містечках над Дніпром [20,арк.356]. Після проведення губернською адміністрацією кропіткої агентурної роботи київський губернатор у листі до начальника Київського ГЖУ від 19 листопада 1910 р. повідомляв, що напад відбудеться в Умані 20 листопада. Через це звечора була організована особлива охорона казначейства, поштово телеграфної контори, встановлено нагляд за приватними банками, причому до охорони були залучені уманський, дубівський і тальківський загони кінно поліцейської сторожі [20,арк.379]. У 1910 році начальник жмеринського відділу отримав анонімного листа, в якому інформувалося про можливість нападу на поштовий потяг Київ Одеса грабіжників, які будуть одягнуті у форми поштових чиновників, залізничників та поліцейських [21,арк.23]. Прагнучи запобігти нападу жандарми посилюють охорону потягів. У листі до начальника Волинського ГЖУ начальник жандармського управління залізниць (ЖУЗ) інформує, що ним було зроблено розпорядження начальникам станцій допускати перевезення в пасажирських, товарних та поштових потягах загонів поліцейських чисельністю до десяти чоловік. Окрім цього поліцейським наказувалося в разі слідування з потягом перебувати не в одному вагоні, а в двох або трьох, що в разі нападу дозволило б ефективніше захищатися [21,арк.7]. Особливу увагу начальник ЖУЗ рекомендував приділяти станціям, де поштові потяги проходять вночі [22,арк.1]. Загалом, не зважаючи на успішні експропріації, Бойова організація ППС з 1908 року поступово згортає свою діяльність. Зрозумівши, що терористичні акти призводять лише до негативних для революційної діяльності результатів, ППС практично відмовилася від бойових акцій, направивши свої зусилля на «військово бойову» підготовку населення з метою підняти загальне польське повстання в разі війни Австрії з Росією або якихось інших військових конфліктів [23,с.112]. З цією метою на території Галичини засновується Союз активної боротьби, який планувалося зробити широкою понадпартійною організацією. З 1909 року Бойова організація поступово перестає функціонувати на території Російської імперії. У 1910 році в ній нараховувалося лише 77 членів, які були об єднані в один летучий загін. Останню акцію Бойова організація провела в 1911 році під Туркем, після чого члени Бойового відділу остаточно склали свої повноваження [20,арк.5]. Підсумовуючи все вищесказане можна зазначити, що боротьба таємної поліції Російської імперії з Бойовою організацією займала першочергове місце у протидії революційній діяльності ППС. З явившись для захисту мирних демонстрацій та зібрань, Бойова організація доволі швидко перейшла до вбивств представників влади, терористичних актів та експропріації державних коштів. Проте, не зважаючи на великі плани, жодної операції на території України бойовики провести так і не спромоглися. Тим не менш, намагаючись запобігти можливим акціям Бойової організації, жандарми активізують агентурну, пошукову й охоронну діяльність. Агентурна діяльність полягала в створенні мережі агентів, які мали поставляти відомості щодо планів бойовиків. Пошукова діяльність полягала у виявленні особистостей бойовиків та їх затриманні. Охоронна діяльність полягала в захисті державних та приватних фінансових установ, банків, поштових потягів. Разом з тим, ця невеличка розвідка хоч і зачіпає одну з найважливіших ділянок у діях таємної поліції самодержавства, а саме її боротьбу проти Бойової організації

166 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ППС, але вона обмежена протидією жандармів лише одній з декількох польських партій, які діяли на теренах Наддніпрянщини. Тому означена проблема потребує в наступному подальшого вивчення та значно ширшого висвітлення. Список використаних джерел 1. Білобровець О.М. Суспільно політичний рух поляків Правобережної України у рр.: автореф. дис. канд. іст. наук: спеціальність «Історія України» / О.М. Білобровець К., с. 2. Щербак Н.О. Польське питання у губерніях Правобережної України та ініціативи місцевої влади (друга половина XIX початок XX ст.) / Щербак Н.О. // Українська полоністика. Випуск І. Житомир, С Щербак Н.О. Малодосліджені джерела вивчення діяльності царської адміністрації в українських губерніях у XIX на початку ХX ст. / Щербак Н.О. // Проблеми архівознавства і джерелознавства: (збір. наук. праць до 90річчя до дня народження проф. Стрельського). К., С Щербак Н.О. Боротьба російського самодержавства проти польського впливу в Правобережній Україні у XIXст. / Щербак Н.О. // Україна і Польща стратегічне партнерство на зламі тисячоліть. Історія. Сьогодення. Майбутня перспектива. К.: Твім Інтер, Ч.І. Шлях України та Польщі до порозуміння С Щербак Н.О. Національне питання в політиці царизму у Правобережній Україні (кін. XVIII поч. XX ст.) / Щербак Н.О. К.: ПЦ «Ризографіка», с. 6. Миллер А. Империя Романовых и национализм / Миллер А. М.: Новое литературное обозрение, с. 7. Западные окраины Российской империи: [под ред. А.Миллера и др.]. М.: Новое литературное обозрение, с. 8. Федько О.М. Політичні партії і селянство в роки / Федько О.М. (діяльність партійних та непартійних організацій в селах Правобережної України). Кам янець Подільський: Абетка НОВА, с. 9. Павко А.І. Політичні партії, організації в Україні: кінець ХІХ початок ХХ століть: зародження, еволюція, діяльність, історична доля. Кінець ХІХ лютий 1917 р. / Павко А.І. К.: Видавництво «Іван Федоров», с. 10. Политические партии России (кон. ХІХ пер. треть ХХ в.): Энциклопедия [отв. ред. В.Шелохаев и др.]; Российский независимый институт социальных и национальных проблем. М.: РОССПЭН, с. 11. Organizacja Bojowa PPS [Electronic Resource]. Mode of access: URL: Organizacja_Bojowa_PPS. Title from screen. 12. Adam Prochnik Akcja bojawa pod Rogowem / A.Prochnik. Warszawa, PNR, 1978 r. 38 s. 13. Центральний державний історичний архів у м. Києві (далі ЦДІАУК). Ф.274. Оп.1. Спр Там само. Ф.275. Оп.1. Спр Там само. Ф Оп.1. Спр Там само. Ф.268. Оп.1. Спр Там само. Ф Оп.1. Спр Там само. Ф Оп.1. Спр Циркулярное письмо товарища министра внутренних дел П.Г. Курлова начальникам губернських и железнодорожных жандармських управлений и охранных отделений об усилении работы по предотвращению экспроприации, г. [Електронний ресурс] Режим доступу: URL: htm. Назва з екрану. 20. ЦДІАУК. Ф Оп.1. Спр Там само. Спр Там само. Ф.283. Оп.1. Спр Raporty warszawskich oberpolicmajstrow ( ) / [Wydali Kiepurska H., Pustula Z.]. Wroclaw, Ossolineum, s. Фомин А.Ю. Противодействие тайной полиции Российской империи деятельности Боевой организации Польской социалистической партии на территории Украины Проанализировано противодействие тайной полиции Российской империи деятельности Боевой организации Польской социалистической партии. Не смотря на то, что Боевая организация планировала, но так и не смогла провести ни одной операции на территории Украины, жандармами было усилено агентурную, поисковую и охранную деятельность направленных на борьбу с ней. Ключевые слова: Боевая организация Польской социалистической партии, тайная полиция, Департамент полиции, экспроприация, жандармская переписка, агентурная деятельность. Fomin, O.Y. The opposition of secret police of the Russian empire the activities of the Military organization of Polish socialist party It is shown the opposition of secret police of the Russian empire the activities of the Military organization of the Polish socialist party. Despite the fact that the military organization had planned, but failed to carry out any operations on the territory of Ukraine, the gendarmerie was enhanced human intelligence, search and security activities aims to fi ght it. Key words: the Military organization of Polish socialist party, secret police, department of police, expropriation, gendarmerie correspondence, intelligence activities ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(479.24) Джафаров Ф. Нахчеванці в повітових органах поліції Нахчиванського краю (ХIX початок XX ст.) На основі першоджерел і наукової літератури коротко досліджується службова діяльність нахчеванцев, що служили в ХIX початку XX ст. в органах поліції Нахчеванского краю. В ході дослідження використовається архівний матеріал. Ключові слова: Нахчеван, Управління Поліції, Сервер хан, Назарлі хан, Іреванскій губернатор. (стаття друкується мовою оригіналу) Джафаров Ф. Нахчеванцы в уездных органах полиции Нахчыванского края (ХIX начало XX вв.) На основе первоисточников и научной литературы кратко исследуется служебная деятельности некоторых нахчеванцев, служивших в ХIX начале XX вв. в органах полиции Нахчеванского края. В ходе исследования используется архивній материал. Ключевые слова: Нахчеван, Управления Полиции, Сервер хан, Назарли хан, Иреванский губернатор. К середине ХIX 20 х гг. ХХ века в управлениях полиции Нахчевана, Шарура, Ордубада а также в Нахчеванской городской управлении полиции наряду с представителями других национальностей, работали десятки нахичеванцев, высокого профессионального и интеллектуального уровня. В ряду этих работников был: Сервер хан, Назарли хан Аббасгулу хан оглу Нахчеванский, Бахрам хан Аман хан оглу Нахчеванский, Акбер хан Нахчеванский, Юнис хан Бахрам хан оглу Нахчеванский, Джафар бек Тахиров, Джалиль Мамедкулизаде, Мехди хан Зейналабдинбекович Ордубадский, Ага Шахтахтынский, Джахангир ага Шахтахтинский, Исмаил бек Бекташи, Мирза Насир Бекташи, Мамед бек Агаларов, Мамедгусейн Тагиров, Чингиз хан Мамед хан оглу, Кялбалиханов и др. Как известно многие люди родом из Кенгерли рабо тали в управлениях полиции. Новруз ага Махмуд ага оглу Кенгерлинский был одним из них. Он родился в 1855 г. в городе Нахчеван. После окончания Нахчеванской уездной школы, 16 мая 1875 г. Новруз ага Кангерлинский по приказу начальника Нахчеванского Управления Полиции был принят на должность делопроизводителя в Полицейское Управление. 19 марта 1881 г. по приказу Внутренних дел получил звание старшины. Новруз ага Кангерлинский проработал в полиции до июля 1884 г. Он был освобожден от должности по собственному желанию. После увольнения от службы в полиции, 1 июля 1884 г. он написал заявление и попросил принять его на работу в Нахчеванскую Таможню, и по приказу Бакинской Таможни был принят на должность делопроизводителя. До марта 1886 г. Новруз ага проработал в органах полиции Нахчеванской Таможни. Затем он подал заявление и попросил принять его на работу в органах полиции Нахчевана. Новруз ага был принят на должность внештатного чиновника ХI степени и проработал на этой должности до 1892 г. [1]. Джафар бек Тагиров долго проработал в органах полиции. Мы просмотрели его служебный список. Выяснилось что, он родился в 1842 г. и был воспитан дома. Он был принят на службу в органах полиции Нахчевана. По представлению Нахчеванского управления полиции и по разрешению 3321 Иреванского Губернского управления от 21 мая 1860 г. на должность делопроизводителя. Приказом 55 от 19 января 1864 г. Джафар бека Тагирова перевели на должность исполнителя и до 7 июля 1864 г. он проработал на этой должности. В июле 1864 г. его перевели на должность переводчика в

167 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 управлении полиции. В связи с созданием судебной администрации 19 февраля 1868 г. приказом 199 Верховной Палаты Парламента штатная единица была сохранена. 15 июня 1869 г. по решению Управления полиции Нахчевана Джафар бек Тагиров был назначен на должность помощника переводчика Ордубадской городской полиции. 5октября 1870 г. по указу 223 Верховной палаты он получил звание «Губернерского секретаря». 1 июля 1871 г. по решению Полицейского управления Джафар бек был переведен на должность помощника начальника 4 ой степени помощником пристава начальника и проработал на этой должности больше 3 лет. 5 сентября 1874 г. по указу Иреванского губернатора Джафар бек был назначен начальником полиции к приказу и на этой должности до декабря 1882 г. проработал. 1 декабря 1882 г. по приказу начальника полиции Нахчевана он был направлен на участок Джагрийской полиции и до 15 декабря 1889 г. исполнял эту должность. Джафар бек Тагиров около 30 лет проработал в полиции. 15 декабря 1889 г. он по собственному желанию, по состоянию здоровья, был освобожден от занимаемой должности по приказу Внутренней палаты Иреванской губернии. Главной причиной этого увольнения было то, что 27 марта 1887 г. Д.Тагиров при выполнении своих обязанностей на Джагринском полицейском участке, по дороге свалился с лошади и при этом получил травму в плечевой области правой руки [2]. Джалиль Мамедкулизаде был одним из служащих в Нахчеванском управлении полиции. Известно что, Д.Маммедкулизаде родился 22 февраля 1869 г. в городе Нахчеван. В сентябре 1887 г. он, завершив учебу в Загафказской духовный учительской семинарии, приступил к работе в Иреване, в поселке Улуханлы, в школе. Он стал учителем первой степени. В октябре 1887 г. учитель Алимамед Халилов, заболел и был вынужден уехать на некоторое время, на лечение. Поэтому Иреванское Губернское управление народных школ временно перевел Д.Мамедкулизаде в Норашенскую школу. До января 1890 г. Д.Мамедкулизаде проработал учителем в Норашенской школе. 15 января 1890 г. он получил назначение в Неграмскую школу. В июле 1897 г. Д.Мамедкулизаде, был освобожден по собственному заявлению с должности директора Неграмской школы. В августе 1897 г. он уехал в Иреван и проработал в Иреванском полицейском управлении на должности переводчика. Это стало известно из его письма, в котором он просил перевести его управление полиции Нахичевана. Информационное письмо от переводчика Иреванского Губернского управления Мирза Джалиль Мамедкулиева: «Я 10 лет служил как народный педагог. В 1897 г. поступил в Иреванское полицейское управление в качестве переводчика для того, чтобы в будущем перевестись во внутреннюю систему полиции. Однако перед тем как попасть во внутреннюю систему полиции, поняв, что это невозможно, я написал заявление заместителю директора Иреванской школы для того, чтобы меня перевели на должность педагога. Учитывая, что должность помощника полицейского пристава свободна, у господина Вашего величества Иреванского губернатора, считаю честью покорно попросить, чтобы Ваше Величество поменяло мою должность на эту, свободную. Мирза Джалиль Мамедкулиев. 18 февраля 1899 г.» [3]. Д.Мамедкулизаде, в письме, отправленном 2 марта 1899 г. в Иреванское Полицейское управление, говорится: «По постановлению Иреванского губернатора от 1 марта 1899 г. Мамедкулиев, работающий переводчиком в Иреванских Уездных полицейских органах, был назначен помощником пристава Нахчеванской городской полицейской организации. Сообщив об этом в Иреванское губернское Полицейское Управление назначить и направить Мамедулиева на новую должность [4]. Д.Мамедкулизаде с марта 1899 г. по февраль 1901 г. проработал в городе Нахчеван, во втором участке на должности помощника пристава. Этот документ, составленный 22 января 1901 г. касается освобождения Д.Мамедкулизаде от занимаемой должности. Д.Мамедкулизаде в своем заявлении отмечал: «Ваше Величество, написавши вам заявление, хочу показать, что в связи с нарушением состояния здоровья я не смогу служить на этой должности и прошу освободить меня от занимаемой должности, вернуть мне аттестат, где указано время поступления и увольнения с работы. Джалиль Мамедкулиев». 26 января 1901 г. Нахчеванская уездная полицейская организация отправила письмо Иреванскому губернатору об отстранении Д.Мамедкулизаде от должности ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 В письме говорится: «Учитывая просьбу помощника Нахчеванского полицейского пристава от 23 января 1901 г. в связи с освобождением его от занимаемой должности, просьба вернуть ему аттестат, где указано о его службе» [5]. Мехди хан Агарази оглу Зейналабдинбеков Ордубадский с 15 лет служил на государственной работе и около 40 лет в полицейских органах. Он дослужился до должности полицейского пристава. Мехди хан дедушкину Зейналабдин бей себе как фамилию выбрал. Обратим внимание на обнаруженный списочный формуляр Мехди хана Ордубадского. В этом списке показано, что Мехди хан родился в 1852 г. Из списочного формуляра Мехди хана стало известно то, что он получил начальное образование в городе Ордубад и в Нахичеванской уездной школе. 17 декабря 1867 г. сдав экзамен, он получил свидетельство об образовании под номером 142 [6]. По разрешению военного губернатора до предоставления документов о происхождении, он был принят на работу временно в Ордубадское управление как наемный рабочий. 19 февраля 1868 г. после ликвидации Ордубадского управления Мехди хан был переведен в Нахчеванское управление. 1 июля 1869 г. Мехди хан был переведен из Нахичеванского управления в мировой суд и до июня 1872 г. проработал на этой должности. 5 июня 1872 г. по приказу начальника Нахчеванского управления Мехди хан был назначен в Ордубадское городское полицейское управление. Он проработал на этой должности до июня 1875 г. В связи с ликвидацией Ордубадского полицейского управления 1 февраля 1875 г. этот штат был ликвидирован. По приказу Иреванского губернского управления от 25 февраля 1876 г. Мехди хан был назначен на должность регистратора в Новобайазидской организации до 30 мая 1878 г. проработал на этой должности. С согласия военного губернатора Иревана до представления документов он был временно принят в Ордубадское управление наемным работником. После ликвидации Ордубадского уездного управления Мехди хан был переведен в Нахчеванское уездное управление полиции. По решению начальника Нахчеванского уездного управления от 30 мая 1878 г. и по разрешению Иреванского губернатора Мехди хана перевели в Нахчеванское уездное управление на должность переводчика [7]. При задержании беженца, бандита Гаджи Мешади Агабаба оглу Мехди хан продемонстрировавший мужество, 2 декабря 1884 г. получил благодарность по приказу Иреванского губернатора и был награжден серебреными часами [8]. В 1889 году Иранский шах, который ехал с визитом в Россию через Джулфу, за оказанные услуги наградил орденами «Шие Хуршид» 5 й и 4 й степени. 28 ноября 1890 г. по решению Иреванского губернского управления Мехди хан был назначен на службу в Нахчеванском полицейском управлении и ему было присвоено звание канцелярского служащего 3 й степени. По приказу начальника Нахчеванского полицейского управления от 20 июня 1892 г. Мехди хан стал помощником полицейского пристава. 28 июня 1896 г. по решению Иреванского губернского управления он стал приставом Нахчеванской городской полиции. В годы работы в полиции Мехди хан несколько раз был награжден орденами и медалями. Отличившийся в прослежке за бандитами, проходивших через Иран, 16 сентября 1895 г. по приказу Иреванского губернатора Вашего Величества ему было объявлена благодарность и он был награжден золотыми часами [9]. Мехди хан Ордубадский был награжден также орденом «Святого Владимира». Об этом свидетельствует рапорт начальника Нахчеванской уездной полиции Иреванскому губернатору от 26 июля 1900 года. В этом рапорте начальник полиции отмечал: «Начальник Нахчеванской полиции секретарь Колледжа Мехди хан Зейналабдинбекова Ордубадского по представленному нами заявлению прошу Ваше Величество Святого Владимира 4 й степени [10]. Пролистывая некоторые документы до 1909 г., связанные со службой Мехди хана Зейналабдинбекова Ордубадского, мы становимся свидетелями его кипучей деятельности. Обратим внимания на формулярный список. В этом списке показаны звания, в разные годы полученные Мехди ханом. Приказом от 17 июня 1881 г. он был удостоен звания регистратора Колледжа. Приказом 5 от 17 июня 1884 г. он удостоен звания губернского администратора. Приказом 60 от 17 июня 1888 г. ему дали звание

168 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 администратора Колледжа. Приказом 58 от 5 сентября 1892 г. званием Советника Титуляра. Решением 18 от 28 июня 1896 г. званием Колледжский асессор [11]. Приказом 89 Иреванского губернатора от 16 июня 1906 г. Мехди хан Ордубадский был по своему желанию, по состоянию здоровья освобожден от работы и ему была назначена стипендия на сумму 650 рублей. Мехди хан Зейналабдинбейович скончался в 1930 г. в возрасте 78 лет. Большими заслугами был известен еще один нахчеванец Чингиз хана Кялбалиханов, сын Мухаммед хана. Чингиз хан родился в1867 г. в Нахчеване. После окончания трехклассной школы он стал работником, в Шерур Даралагезком полицейском управлении (с 3 июня в 1887 г.), занимал должность канцелярского служащего 3 го разряда. Затем 17 мая в 1888 г. по приказу губернатора Иревана он стал работать переводчиком в этом же управлении [12,л.31 35]. По указу 75 от 24 мая 1893 г. государственного Сената Чингиз хан Кялбалиханов до 1 апреля 1894 г. работал регистратором Колледж, а затем из за болезни, по собственному заявлению был освобожден от должности. В течение этих годов он был награжден орденом «Памяти о царстве Александра, Императора ІІІ» (1897 года) и орденом «Аслан и Солнце»(1890 года). В 1897 г. после выздоровления, Чингиз хан Кялбалиханов обратился к губернатору с просьбой о работе. В своем заявлении он, писал: «К Властелину Николаю Александровичу. Просьба бывшего регистратора, колледжа из потомства славного дворянина, сына Мухаммед хана Чингиз хана Кялбалиханова. Желаю служить Вам Властелину. Прошу Вас назначить меня заместителем пристава Нахчыванского города. Аттестат о службе представлю после его получения из Шерур Даралагезского полицейского органа. Он будет представлен председателю Нахчыванского уезда 1 августа 1897 года. Подпись: Чингиз хан Кялбалиханов [13,л.5]. 6 июля 1897 г. Председатель Нахчыванского уезда, подполковник Славинцкий в письме к господину губернатору Иревана о просьбе назначении Чингиз хана заместителем пристава города Нахчыван писал: «За счёт ответа о приказе от 2391, 13 июня извещаю Вас о том, что заместитель пристава города Нахчыван города Николаев согласен работать приставом Нахчыван. Прошу Вас назначить на его место бывшего переводчика, колледж регистратора Шерур Даралагезского полицейского органа Чингиз хана Кялбалиханова. Он в 1894 был освобожден от должности из за болезни, а в нынешнее время здоров. Документы Кялбалиханова хранятся в управлении Иреванской губернии Подпись: подполковник Славинцкий» [12,л.31 35]. По указам Иреванского губернатора от 22 августа 1897 г. Чингиз хан Кялбалиханов был назначен заместителем пристава города Нахчыван. За заслуги по первому общему описанию населения, 5 сентября 1897 г. Чингиз хану Кялбалиханову был присвоен бронзовый орден [2,л.35]. Чингиз хан работал заместителем пристава города Нахчыван. до 28 октября 1897 г. С этого времени он был переведен секретарем губернии. 25 октября 1900 г. согласно указу 52 от 5 июля 1904 он был назначен титулярным консультантом. 10 ноября 1899 г. Чингиз хан Кялбалиханов женился на дочь Мехди хана Зейналабдинбекова. Его сын Исфендияр хан родился 5 ноября 1900 г. а другой сын Али хан 4 октября 1902 г. Дочь Шейда ханум родилась 12 сентября 1904 г. После смерти жены Кялбалиханов женился на Физзе ханум и у них родились сын Панах хан, и дочь Пакизе ханум. Итак, Чингиз хан Кялбалиханов работал на многих должностях. Из за болезни в октябре 1907 г. обратился с заявлением к председателю Нахчванского уезда. Он просил освободить его от занимаемой должности. 10 октября 1907 г. председатель Нахчванского уезда Сорокин обратился для освобождения Чингиз хана от должности и ухода его на пенсию к Иреванскому губернатору. «Представляя Вам заявление Чингиз хан Кялбалиханова об освобождении его от занимаемой должности и о его пенсии, прошу Вас дать приказ об обеспечении его пенсией» [12,л.1]. 21 октября 1907 г. по приказу 146, Чингиз хана Кялбалиханов был освобожден от занимаемой должности. С 21 ноября 1907 г. к Чингиз хану Кялбалиханову государством была определена пенсия на сумму 240 рублей. Чингиз хан скончался в возрасте 48 лет, 28 февраля 1915 г. [12,л.49 50] ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 В Полицейском Управлении, в архивных документах мы встретили имена Мирзы Мамедгулу Мешади Новруз оглы ( гг.), Мамед Гусейна Новрузова ( гг.), Гусейнгулу бека Гаджи Хосров оглы Кангерлинского ( гг.), Баграм хан Нахчеванского ( гг.), Назарали хан Нахчеванского ( гг.), Бехлул бека Кенгерлинского ( гг.) и многих других, которые работали в органах полиции. Список использованных источников 1. Государственный архив Нахчеванский Автономной Республики. Ф.23 м. Оп.1. Дел Л Там же. Дел Л Там же. Дел.680. Л Там же. Дел Л Там же. Дел.391. Л Там же. Дел Л Там же. Дел Л Там же. Ф.1 м, с. Оп.1. Дел.66. Л Там же. Ф.23 м, с. Оп.1. Дел Л Там же. Дел Л Там же. Дел Л Там же. Дел Л Там же. Дел.150. Л.5. Jafarov, F. The Nakhchivanians who served in Nakhchevan uyezd police bodies In XIX century the beginning of the XX century many Nakhchevanians served in different posts in the legal institutions and specially police offi ce. The article gives brief information about some of them according to the archives documents. Key words: Nahchevan, Police Department, Server Khan Nazarli Khan, governor Iravan. УДК 94(438) Роль Антона Махніча в становленні хорватського католицького руху Кліш А.Б. Проаналізовано діяльність засновника та ідейного натхненника хорватського католицького руху єпископа Антона Махніча, досліджено його роль у політичних процесах, утворенні молодіжних організацій в хорватських землях на початку ХХ ст. Ключові слова: А.Махніч, католицький рух, хорватські землі, римо католицька церква. У кінці XIX на початку XX ст. в слов янських землях Австро Угорщини відбуваються значні політичні, соціальні і культурні зміни, пов язані з процесом поглиблення кризи дуалістичної монархії. Для Хорватії, однією з найзначніших областей Габсбурзької імперії, характерною була докорінна зміна партійно політичного життя, поява нових ідеологічних течій і реорганізація вже існуючих. А.Махніч залишив вагомий слід у хорватській релігійній та культурній історії першої чверті ХХ ст. і його можна вважати одним з найвизначніших діячів хорватського католицького руху (ХКР). Його діяльність дала католицькій церкві у Хорватії велику кількість мирян, які приклали зусилля Богу та своєму народу. Основна мета публікації дослідити діяльність Антона Махніча у становленні хорватського католицького руху на початку ХХ ст. Постать А.Махніча знайшла своє відображення у іноземній, насамперед, хорватській літературі. Дослідженню його громадсько політичної та культурно просвітницькій діяльності, зокрема у становленні ХКР, присвячені праці А.Божаніча [1 2], Ю.Крісто [4], З.Матіча [8], В.Міхайлевіча [9], С.Вітковіча [13 14]. Основу джерельної бази дослідження становлять праці І.Махніча [5 6], а також мемуарна спадщина його сучасників, зокрема спогади активного діяча хорватського католицького руху І.Перовіча [10]. У них викладена історія ХКР, описується власний організаційний досвід поєднується з екскурсами в розвиток світового католицького

169 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 руху і наводиться нарис життя єпископа А.Махніча духовного лідера хорватського католицького руху. Біографію А.Махніча написав його сучасник, францисканець І.Радіч з нагоди 20 ї річниці смерті єпископа. Він подав багатий фактологічний матеріал, проте праці бракує системності [11]. Окреслена нами проблема не знайшла ґрунтовного висвітлення у вітчизняних наукових публікаціях, тому аналіз історіографії та джерельної бази дослідження проблеми дає змогу зробити зважений висновок про те, що на сьогодні у науковій літературі відсутні праці, що ґрунтуються на дослідженні зазначеної проблеми. Антон Махніч (після прибуття в Крк використовується ім я Антун) народився у 50 х рр. ХІХ ст. у с. Кобділі Штанельської волості (сучасна Республіка Словенія). Після навчання у Горіцькій семінарії, у 1874 р. його висвятили на священика. До призначення єпископом Крк (1896 р.) А.Махніч був професором богослов я у семінарії м. Горіца. Він був талановитим письменником і неосхоластиком Словенії того часу. Важливу роль у боротьбі з лібералізмом, який проникав в усі сфери словенського суспільства, відіграв журнал «Римський католик», який видавався упродовж рр. Вісім років А.Махніч був його редактором та автором більшості статей. Хоча він у публікаціях керувався християнськими та католицькими принципами, проте різко критикувався провідними словенськими письменниками [13]. Вплив часопису був значним на словенське суспільство, оскільки австрійська влада заборонила його друк, а А.Махніча призначили єпископом невеликої та бідної єпархії Крк. На той час у Крк проживала значна кількість італійців хорватського походження. Наприкінці ХІХ ст. тут постало питання заміни глаголиці латинською мовою у богослужінні. Проте А.Махніч швидко ознайомився з ситуацією в Крк й зрозумів всю важливість глаголиці для розвитку католицької церкви. Він став одним з найбільших захисників глаголиці у Хорватії [11,s ]. Початком суспільно християнського руху в Хорватії можна вважати Перший католицький конгрес у Загребі, що проходив 3 5 вересня 1900 р. На них були присутні більшість хорватських архієпископів та єпископів, зокрема Й.Ю. Штросмаєр, Г.Посілович та інші. Із світської інтелігенції на зборах були присутні Т.Стічіклас, Ф.Врбанич. Головував на зборах граф М.Кульмер [15,с.201]. У його програмі передбачався розгляд низки питань, зокрема: взаємин між церквою та державою, католицької освіти, преси тощо. У ході конгресу визначалися ключові напрямки діяльності Католицької церкви. По перше, формування духовного образу хорватських студентів з метою виховання нового типу клерикальної інтелігенції. Зокрема, Загребський університет, відповідно до енцикліки Лева XIII «Aeterni Patris» прагнули перетворити на «столицю християнської думки», там засновано католицький союз, який об єднував студентів католиків і низка студентських товариств релігійно освітнього характеру. По друге, проблема взаємин держави і церкви вирішувалася в напрямку набуття церквою більшого «суверенітету і незалежності від держави». Пріоритетом для віруючих ставилися недержавні, а церковні постанови. По третє, підтверджено універсальний характер Римо католицької церкви для усіх народів і держав світу, її незалежність від географічних та часових рамок, а поняття «хорватської національності» передусім пов язувалося навіть не з державою, а з певною «культурною спільністю», нерозривно пов язаною з Католицькою церквою, тому хорвати не мали вимагати створення церкви, незалежної від Ватикану. Після закінчення Загребського конгресу на хорватських землях відзначається виникнення «організованого католицизму»: відповідно до європейської моделі паралельно один одному став розвиватися хорватський католицький рух [15,с ]. Антон Махніч взяв участь у Першому хорватському католицькому конгресі у Загребі в 1900 р., проте не брав участі в дискусіях та дебатах. Для нього оголошені резолюції були «просто красивими побажаннями, котрі у тих умовах не могли бути виконані» [1,s ;14,s.449]. Єпископ детально вивчив ситуацію щодо розвитку хорватської літератури та журналістики. Він був переконаний, що протидіяти ворожій та антирелігійній пресі можна лише за допомогою «хорошої католицької» та хотів, щоб вона охопила «науку та філософію, апологетику і художню літературу, соціологію та національну економіку, благочестиві та розважальні книги, журналістику та політку, все що може зацікавити ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 людину та вплинути на її думки та дії» [10,s.71]. Католицька преса, на його думку, була найрадикальнішою підтримкою проти дехристиянізації суспільного життя [9,s.243]. Після прибуття в Крка він заснував власну типографію «Kurykta», де друкували значну частину католицької літератури та преси. Під час однієї з нарад А.Махніч запропонував молодому священику І.Бутковічу видавати журнал на кшталт словенського «Римського католика». Коли той, у силу певних обставин відмовився, єпископ передав редагування нового часопису А.Алфіревичу. Внаслідок чого засновано щоквартальний християнський часопис «Хорватська стража». Він видавався упродовж рр. під редакцією А.Алфіревіча ( , ). Окрім А.Махніча та А.Алфіревіча дописувачами журналу були боснійський єзуїт М.Хорман, професор, письменник і священик єпархії Сень Ф. Бінічкі, францисканський священик і професор філософії Етеровіч. Завдяки йому, як зазначав І.Радіч, єпископ «розробив та організував хорватський католицький рух» [11,s.73]. Слід зазначити, що роль «Хорватської стражі» не зводилася лише до «захисту віри», часопис спробував поглибити та оновити зміст релігії, особливо для хорватської інтелігенції, яку А.Махніч вважав найвпливовішою соціальною групою. Заснування «Хорватської стражі» стало основою для утворення ХКР, а його ширші завдання викладені єпископом А.Махнічем на аудієнції з папою Пієм Х 14 липня 1904 р. Зокрема, це були: захист релігії та права церкви; трансформація суспільного життя за християнськими принципами, боротьба за права, політичні свободи та самосвідомість хорватського народу, створення та поширення соціальної організації, досягнення ідеалів християнської демократії [1,s.105]. Папа позитивно оцінив цю програму та роботу єпископа Крк. А.Махніч усвідомив важливість освіти у духовному відродженні народу. Він організовував та приділяв особливу увагу молоді [11,s.80]. Він вважав, що доля країни та її історичного розвитку вирішується в школах та університетах. Маючи досвід роботи з словенськими студентами, А.Махніч зразу ж по прибуттю в Крк, зібрав навколо себе молодих священиків, з якими обговорював життя та діяльність студентів, їх потреби, релігійні вірування та допомогу у їх формуванні. Він також визнавав, що старше покоління не здатне до революційних перетворень щодо впливу церкви на суспільно політичне життя. Незабаром І.Бутковіч спільно з Л.Мараковічем, одним з найвідоміших літературних критиків першої половини ХХ ст., у Відні заснували католицьке академічне товариство «Хорватія» («Hrvatska»). До його комітету входили: о. І.Бутковіч, К.Дочкал, М.Мараковіч, який був секретарем, скарбником, архіваріусом та бібліотекарем. Таким чином, була закладена основа для утворення великого хорватського католицького руху. Невелика група з шести членів нового товариства перетворилася незабаром на осередок молодих ентузіастів, які усі свої фізичні та розумові здібності присвятили служінню Богу та хорватському народу [13]. Новий рух під керівництвом А.Махніча здобув значну популярність серед студентів та інтелігенції. Єпископ був християнським філософом та хотів, щоб філософські ідеї Аристотеля та Фоми Аквінського перейшли у хорватське культурне становище. Він був безкомпромісним у своїх християнських принципах, виступав проти раціоналізму та лібералізму. Попри те, він ніколи не ображав своїх супротивників, які у свою чергу поважали його, як людину чесну та безкорисливу [11,s.98]. А.Махніч хотів, щоб молодь, майбутні лідери нації, жили за християнськими принципами, «для Бога та Хорватії» [11,s.102]. Будучи талановитим оратором, літературним критиком, письменником та організатором католицьких видань, він легко знайшов спільну мову з молоддю. А.Махніч визначив три риси лідера, який би міг отримати перемогу християнських принципів у суспільному житті: добра освіта, знання теології та філософії, аскетичний спосіб життя. Він вважав, що у демократичному суспільстві, яке тільки запроваджувалося, релігійні сили зможуть відіграти вирішальну роль у житті нації та держави [11,s ]. Утворення молодіжної католицької організації у Відні викликало значний резонанс у Хорватії. Вирішено створити академічне католицьке товариство у Загребі.

170 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Воно створено у 1907 р. під назвою «Домагой» 1. Згадане товариство хотіло поширити християнські принципи в усі сфери суспільного життя, особливо у сім ю та школу. Девізом його членів було «Бог, народ і соціальна справедливість». Особлива увага приділялася реалізації соціальної справедливості, яка стала одним з основних принципів ХКР. Зокрема, «Домагой» розвивав свою діяльність не тільки у релігійній, але й у соціальні та економічній сферах. У становлення та розвиток товариства свій вклад внесли багато визначних учених, письменників, викладачів та священиків. Серед них варто відзначити Р. Еккерта та П. Рогулья, які присяглися не створювати сімей, щоб повністю «присвятити себе Богу та Хорватії». Також слід згадати про інших визначних представників «Домагою», які внесли вагомий вклад у хорватське національне відродження: юристи С.Маркулін ( рр.) та М.Матуліч ( рр.), письменники П.Гргек ( рр.) та М.Уєвіч ( рр.), літературний критик Л.Мараковіч ( рр.), композитор Й.Андріч ( рр.), поет Д.Любіч ( рр.), соціолог Ю.Шчетілец ( рр.) та інші [13]. Після утворення «Домагою» інтенсивно організовуються студенти у провінції. Механізм утворення філій товариств був таким: член загребського «Домагою» входив в контакт з учнями певної середньої школи іншого міста чи деякі учні інших шкіл проводили розмову з місцевим парафіяльним священиком, і після цього утворювався філіал «Домагою». Священик був необхідною та дієвою особою, який займався духовним вихованням молоді [16]. Упродовж наступних шкільних канікул проведено п ять засідань у Дьяково, Загребі, Пулі, Трієсті, Спліті, Травніку. У 1908 р. на конгресі у Спліті за участі 800 студентів (з яких 60 гості зі Словенії) прийнято рішення про утворення у 1909 р. студентського католицького союзу. На думку А.Махніча, союз мав охопити всі верстви католиків: робітників, селян, учених, викладачів, письменників. Він запропонував студентам утворювати молодіжні товариства у селах. А.Махніч пропонував організовувати сільську молодь за допомогою спорту, співу та музики. На зборах цих організацій проводилися бесіди на важливі теми, особливо ті, що стосувалися ставлення релігії до науки, літератури, політичних та соціальних подій тощо. Кращі студентські роботи публікувалися у часописі «Промінь» («Luč») [13]. Робота єпископа А.Махніча залишила значний слід у національно культурному відродженні хорватів. Він організував молодь, яка стала основою ХКР. Як зазначив І.Перовіч: «єпископ Махніч ознаменував собою ціле явище в історії хорватських земель, особливу для розвитку католицького руху в Словенії та Хорватії, він захистив Словенію від лібералізму в той час коли він набрав силу в Австрії, він першим став пробуджувати дух Хорватії і відділив католиків від лібералізму», «самою великою втіхою для Махніча мало бути усвідомлення того, що у Хорватії сильно розвинутий католицький рух, який з малого кола студентів католиків став значною організацією, яка охоплювала всі сфери духовної та матеріально культури» [10,s.45;16]. Таким чином, А.Махніч був активним учасником хорватського національного відродження, його діяльність отримала підтримку серед населення, де він завоював значну популярність у зв язку з організацією молоді, заснуванні католицьких часописів. Діяльність А.Махніча на чолі хорватського католицького руху сприяла формуванню національної самосвідомості хорватів в умовах відсутності власної державності. У перспективі його постать можна вивчати у контексті дослідження суспільно християнського руху слов янських народів Австро Угорської імперії. Список використаних джерел 1. Bozanić A. Biskup Mahnić. Pastir i javni djelatnik u Hrvata / Bozanić Antun. Zagreb Krk, str. 2. Bozanić A. Djelovanje biskupa Mahnića na formaciji i organizaciji katoličkog laikata do godine / Anton Bozanić // Zbornik radova Hrvatski katolički pokret. Zagreb, Str Duhovni lik i značenje krčkoga biskupa Antuna Mahnića ( ). Krk, str. 4. Krišto J. Hrvatski katolički pokret: ( ) / Jure Krišto. Zagreb: Glas Koncila, s. 5. Mahnić A. Hrvatska straža / A. Mahnić // Hrvatska straža Str Mahnić A. Zvanje katoličkog svjetovnjaka u naše doba / A. Mahnić // Hrvatska straža Str Назву «Домагой» товариству дав о. Фран Бінічкі. Ця назва несе у собі символічний зміст. Хорватський князь Домагой представник славної епохи величі Хорватії. З релігійної точки зору ім я Домагой було важливим для хорватів, оскільки символізувало розрив з візантійською традицією та перехід до католицької ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Matić Z. Hrvatski katoliški seniorat i njegove karakteristike / Zdravko Matić // Radovi Zavoda za hrvatsku povijest. Vol. 40. No.1. Prosinac, Str Matijevič Z. Politička orijentacija Hrvatskoga katoličkog pokreta u posljednjim godinama postojanja Austro Ugarske monarhije i prvim danima stvaranja kraljevstva SHS ( ) / Zlatko Matijevič // Društvena istraživanja. Vol. 10. No.1 2 (51 52). Travanj, Str Mihaljević V. Rađanje tiska Hrvatskog katoličkog pokreta / Mihaljević Vine // Hrvatski katolički pokret: zbornik radova s Međunarodnoga znanstvenog skupa održanog u Zagrebu i Krku od 29. do 31. ožujka / Matijević, Zlatko (ur.). Zagreb: Kršćanska sadašnjost, Str Perоvić B. Hrvatski katolički pokret. Moje uspomene. Roma, s. 11. Radić I. Doktor Antun Mahnič biskup krčki / Ignacije fra Radić. Zagreb, Sinjeri J. Biskup Antun Mahnić i Hrvatski katolički pokret / Sinjeri Josip // Riječki teološki časopis. Rijeka, 15 (2007), 2 (30). Str Vitković S. Nastanak i razvoj Hrvatskoga katoličkoga pokreta / Dr. Stanislav Vitković // Режим доступу до статті: vitkovic.htm. 14. Vitković S. Crkva i kultura u Hrvata na prijelazu iz 19. u 20. stoljeće / Stanislav Vitković // Bogoslovska smotra Br Str Кліш А. Католицький конгрес 1900 р. у Загребі початковий етап суспільно християнського руху в Хорватії // Проблеми та перспективи наук в умовах глобалізації: матеріали VIII Всеукраїнської наукової конференції. Тернопіль: ТНПУ ім. В.Гнатюка, С Филимонова А. Хорватское католическое движение и Католическая акция ( ) в контексте геостратегических проектов Ватикана / Филимонова Анна // Режим доступу до статті: katolicheskaya_akciya_ _v_kontekste_geostrategicheskih_proektov_vatikana/ Клиш А.Б. Роль Антона Махнича в становлении хорватского католического движения Проанализирована деятельность основателя и идейного вдохновителя хорватского католического движения епископа Антона Махнича, исследованы его роль в политических процессах, образовании молодежных организаций в хорватских землях в начале ХХ в. Ключевые слова: А.Махнич, католическое движение, хорватские земли, римско католическая церковь. Klish, A.B. Role of Anton Mahnich in the formation of Croatian Catholic movement Analyzes the activities of the founder and ideological mastermind Croatian Catholic movement bishop Anton Mahnich, investigated its role in the political process, the formation of youth organizations in the Croatian lands in the early twentieth century. Key words: A.Mahnich, a Catholic movement, Croatian land, the Roman Catholic Church. УДК 338(438) «1947/1949» Економіка Народної Польщі ( рр.) Шваб Л.П. Стверджується, що в період реалізації трирічного плану економічного розвитку ( рр.) відбулися глибокі зміни в структурі господарства Польщі, пов язані з планами індустріалізації країни. Збереження індивідуального сільськогосподарського виробництва забезпечувало відносну рівновагу на ринку споживчої продукції. Ситуація змінилася після запровадження жорсткої політики щодо приватної власності. Ключові слова: індустріалізація, споживчий ринок, фіскальна політика, приватне господарство, кооперація. На момент закінчення Другої світової війни політична влада в Польщі перебувала в руках Тимчасовго уряду, в якому провідну роль грала прорадянська Польська робітнича партія (Polska Partia Robotnicza) (ППР). У червні 1945 р. Сталін погодився на створення Тимчасового уряду національної єдності (ТУНЄ), який очолив Едвард Осубка Моравський з Польської соціалістичної партії (Polska Partia Socjalistyczna) (ППС). Міністром землеробства став Станіслав Миколайчик, лідер Польської селянської партії (Polske StronnictwoLudowe) (ПСЛ). Саме ці уряди розпочали економічні реформи: аграрну з осені 1944 р. та реформу промисловості. Економічну політику курувало Центральне управління промисловості при Економічному комітеті Ради Міністрів. Після швидкого перебігу реформ, постала нова економічна реальність, у якій майже всі великі та середні підприємства перебували у власності держави (понімецька

171 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 власність була остаточно ліквідована), а земля подрібнена на невеликі наділи серед 1,068 млн. селянських сімей. У зв язку з цим Управління розробило нову економічну програму на 1947 й 1949 рр., відому як трирічний план розвитку господарства. Результати трічного реформування виявили тиск з боку Радянського Союзу щодо впровадження індустріалізації та колективізації. Нами простежуютьсяя економічний шлях, обраний комуністичною владою Польщі, для збереження й утвердження влади та забезпечення суспільної підтримки власній політиці. Історія господарства Польщі є пріоритетним напрямком досліджень польської історіографії: найбільш ранні К.Секомського «Аналіз виконання трирічного плану» (1950), «Планування й інвестиції» (1955), пізніші Я.Калінського «Битва за торгівлю» (1971), «Господарство Польщі в Структурні переміни» (1995), «Політика господарства Польщі роках» (1987), та інші, А.Єзерського «Історія господарства Народної Польщі » (1980), Т.Коваліка «Суперечка про суспільно господарський устрій Польщі » (1980). Книга Т.Коваліка дивним чином уникла цензури та видавалася двічі, нелегально 1980 го та офіційно 1981 р. Конфронтацію поглядів економістів різних економічнх шкіл представляє книга З.Ландау та В.Рошковського «Політика господарства ІІ РП і ПНР» (1995). У 60 х рр. альтернативна точка зору на перспективи соціалістичної економіки Польщі була представлена економістами на еміграції. Метою написання є з ясування змін у структурі економіки Польщі під час реалізації трирічного плану економічного розвитку 1947 го 1949 рр. Після Другої світової війни в Польщі домінувала думка, що відбудова зруйнованого господарства повинна вирішити кілька нагальних завдань: інтегрувати приєднані північні та західні землі в один цілісний економічний організм; відновити промислове й сільськогосподарське виробництво; збільшити частку Польщі в міжнародній торгівлі й, у такий спосіб, підняти рівень життя населення. У плані відвідбудови господарства на рр. комуністична влада передбачала підняти виробництво електроенергії до рівня 1937 р.; збільшити видобування вугілля на 160% та сталі на 43% [3,c.27]; створити нові галузі промисловості: металургійну, синтетичного палива, з виробництва тракторів, підйомних кранів, двигунів тощо, а також галузей пов язаних із морською галуззю. Як вважалося, Польща повинна досягнути рівня середніх європейських країн. Влада повоєнної Польщі проголосила курс на індустріалізацію країни, не приховуючи, що за зразок служитиме економічна модель Радянського Союзу. ПСЛ, опозиційна до влади, застерігала про недостатність сировинної бази та пропонувала зберегти аграрно промислову структуру господарства: відбудувати переробні заводи, використати сировину сільського господарства й, у такий спосіб, підтримати селян, вирішивши питання безробіття на селі. Переробні підприємства людовці пропонували розмістити рівномірно по всій території Польщі (крім галузей залежних від сировини) і покінчити з занедбаним станом окремих територій. Вторуючи комуністам, за індустріалізацію виступала ППС. Її застереження полягали тільки в тому, що прискорення індустріалізації не може відбуватися ціною недовиробництва продукції споживання. Спостереження за зовнішньополітичною ситуацією, згодом змусили соціалістів говорити про потреби фінансування військової галузі. Усі політичні сили об єднувало устремління модернізувати господарство країни, особливо, піднести на вищий рівень виробництво сільськогосподарської та промислової продукції. Існувало чітке усвідомлення того, що господарство ІІ Речі Посполитої мало багато вад, які потрібно було подолати. Різниця позицій політичних сил полягала лише у відношенні до ролі промисловості та її галузевої структури. Комуністи надавали особливе значення важкій промисловості, а ПСЛ івці трактували важку промисловість як додаток до сільського господарства. Розбіжності поглядів стосувалися також темпів структурних перемін: комуністи наполягали на прискоренні індустріалізації, як єдину запоруку швидких перемін у побуті громадян. Від 1945 го р. основні критерії економічного розвитку формувалися в Міністерстві промисловості (від 1947 го р. Міністерство промисловості та торгівлі), роботу якого очолив член ППР Хілари Мінц, а також у Центральному управлінні планування (ЦУП) під керівництвом члена ППС Чеслава Бобровського [1,c.149]. Після тривалих дискусій 1946 го р. ЦУП підготувало план економічного розвитку на рр. У перші два ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 роки автори проекту передбачали покращення життєвого рівня населення у порівнянні з передвоєнним. Ці роки вони назвали роками «відбудови», наступний «розбудови» (йшлося про розбудову промисловості). «Гармонійна господарська структура», створена за рр., повинна була формувати, за задумом авторів плану, основу для майбутнього багаторічного плану індустріалізації й інтенсифікації країни. З усього видно, що ЦУП надавав пріоритети споживчому ринку. Йшлося про виробництво взуття, одягу, текстилю та предметів домашнього вжитку. Плани збільшення видобування вугілля, виробництва електроенергії, чи, наприклад стеження за якістю машин, що надходили на внутрішній ринок, підпорядковувалися потребам сільського господарства. У документі ЦУП йшлося також про збільшення поголів я худоби, що свідчило про розуміння потреб населення у м ясних продуктах (усі наступні роки «м ясо» стало каменем спотикання у відносинах між керівництвом партії та держави та суспільством). План ЦУП накреслив перспективу ліквідування безробіття та хронічного аграрного перенаселення. За два роки «відбудови» планувалося «перетягнути» в місто 1,5 млн. осіб, загалом фігурувала цифра 3 млн. [3,c.30]. У ЦУП і розуміли складність завдань. Тому пропонували залучити найкращих фахівців, у тому числі з лондонського уряду. На ініціативи Ч.Бобровського вкрай негативно відреагувало Міністерство промисловості. Уряд ніби й підтримував політику насичення ринку споживчими товарами, але надавав перевагу металургійному, електротехнічному виробництву. З прибутку, отриманого від цих галузей уряд планував виконати завдання «відбудови», покінчити з безробіттям та підняти життєвий рівень населення. Між міністерством та ЦУП існували багато більші стратегічні розбіжності. У разі втілення планів ЦУП, польський ринок міг швидко насититися споживчими товарами. Пропозиція міністерства, узгоджена з керівництвом ППР, артикулювала збільшення видатків на створення бази для індустріалізації. Ухвалений у липні 1947 р. трирічний план відбудови господарства на рр., завіряв компроміс між комуністами, соціалістами та людовцями. В ухвалі, між іншим, стверджувалося, що структурна соціально економічна перебудова «йтиме дорогою збільшення частки промисловості й послуг у загальному виробництві, що створить умови для залучення селянського трудового резерву, ліквідує аграрне перенаселення та забезпечить потрібною робочою силою підприємства міст» [4,с.285]. Структурні зміни пов язувалися також із приєднанням до Польщі довгого морського узбережжя. Зміни в структурі сільського господарства уряд пов язував із земельною реформою, осадництвом на західних і північних землях й, особливо, зі врегулюванням прав власності на розпарцельовані маєтки. До 1949 го р. зажитковість мала дозволити селянам інвестувати у власне виробництво. Нові фінансові потоки очікувалося отримати від експорту товарів. Спочатку брався до уваги тільки експорт вугілля, згодом інших товарів, у тому числі продукції сільськогосподарського та промислового виробництва. За три роки уряд сподівався зменшити імпортування дефіцитних продуктів харчування й, у структурі імпорту, збільшити відсоток сировини та споживчої продукції. Певні ставки робилися на отримання кредитів на інвестиційні проекти (Допомога американської (The United Nations Relief and Rehabilitation Administration (UNRRA) хоч і мала другорядне значення, становила 480 тис. доларів США, більшу допомогу отримав тільки Китай) [1,c.148]). Найяскравішим свідченням індустріалізації була інвестиційна політика уряду. До уваги бралися виробництва, які швидко виробляли додаткову вартість. За рр. уряд планував відбудувати промислові об єкти, їх ушкодження дорівнювали 50% початкової вартості, 1949 го р. перші інвестиційні вкладення: 50% у важку промисловість, 34% у легку [3,c.32]. Загалом у виробництво засобів виробництва планувалося залучити ¾ інвестиційних потоків, що знову таки суперечило твердженню уряду про першочергове забезпечення населення товарами першої необхідності. У структурі національного доходу трирічний план зменшував частку отриману від сільськогосподарського виробництва. Число задіяних у сільському господарстві осіб 7,5 млн го планувалося зменшити до 7,1 млн р., натомість задіяних у промисловості збільшити з 4,3 млн. до 5,5 млн. осіб. Частка виробленої ними продукції встановлювалася в межах 70% 1946 го та 74% 1949 р. [3,c.33].

172 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Реалізація економічних планів рр. залежала від переможця у гострій політичній боротьбі. Щораз виразніше проявлялася перевага комуністів, які проголосили гасло побудови соціалізму. Істотне значення для нової економічної політики ППР мав пленум ЦК, який проходив у квітні 1947 р. Партія заявила про посилення ролі держави в економічному секторі, про контроль за кооперацією та зменшення частки приватної власності в містах. Відхід від визнання різних форм власності, що чітко звучав у перші повоєнні роки, партійне крівництво пояснювало небезпекою реставрації капіталізму. Одразу після квітневого пленуму керівництво ППР проголосило програму «битви за торгівлю» [2]. Приводом для цього стало погіршення ситуації з постачанням на ринок продуктів харчування. Комуністи вирішили, що мають справу із саботажем власників крамничок, складів тощо, тому постановили відібрати торгівлю з відання купецтва, встановити контроль за цінами та доходами. «Битва за торгівлю» повинна була закінчитися створенням мережі державних торгових домів, гуртових складів тощо. Одержавлення торгівлі розпочалося з акції концесії фірм. Власники закладів торгівлі від тепер повинні були отримати дозвіл від місцевої влади на право торгівлі і здійснити оплату цього права. Держава встановлювала суворий контроль за цінами. Контроль за виконанням нових вимог покладався на Спеціальну комісію для боротьби з надуживаннями й економічним шкідництвом, створену ще 1945 го р. Унаслідок комплексу заходів велика кількість купецьких підприємств припинила діяльність. У межах акції «битви за торгівлю» вдруге після 1945 р. було підняте питання кооперації. Кооперативна сітка «Разом» («Społem») Господарського союзу кооперативів РП традиційно курувалася соціалістами, інша «Селянська самопоміч» комуністами. Поляризація сил у ППС, що тривала ось уже другий рік (після референдуму), дозволила комуністам спекулювати навколо діяльності «Разом» й у другій половині 1947 го р. підняти питання про доцільність її діяльності. Від тепер скуп та реалізація продукції переходила у відання «Селянської самопомочі». Піднята реорганізація узгоджувалася з планами ППР використати сільську кооперацію, як чинник майбутньої колективізації села. Як згадувалося вище, головним опонентом уряду й партійного керівництва в питаннях економічних реформ було ЦУП. Після квітневого пленуму комуністи «розкрутили» дискусію навколо діяльності Управління, її назвали «цупівська дискусія». На спільному засіданні активу ППР та ППС у лютому 1948 р. комуністи пред явили претензії до методів планування ЦУП у. Дискусія, що розпочалася, згодом перетворилася на судилище. З гострою критикою виступили комуністи Володимир Брус, Стефан Єндриховський, Евгеній Шира. Їх підтримали криптокомуністи з ППС Константи Домбровський, Тадеуш Дітріх тощо. І тільки частина соціалістів Чеслав Бобровський, Едвард Ліпинський, Адам Рапацький боронили діяльність Управління. Зрештою засідання оцінило діяльність ЦУП у як «буржуазну» та запропонувало повернутися до «марксистських» засад планування. «Цупівська дискусія» завершилися кадровими перестановками в структурах центрального керівництва. У лютому 1948 го р. розпочала роботу Державна комісія господарського планування, уповноважена впровадити глибокі суспільно економічних перетворень, взоруючи індустріалізації в СРСР. У другій половині 1948 р. чітко прозвучала програма колективізації. Трапилося це в момент, коли в ППР була оголошена війна «право націоналістичному відхиленню» в партії, в результаті якої ППР очолили сталіністи зі своїм лідером Болеславом Берутом. Сталіністи прагнули системних змін, незважаючи на ціну, яку могло заплатити польське суспільство. Б.Берут та його однодумці взялися за ліквідацію залишків капіталізму, особливо на селі. Слабкі протести лунали лише від соціалістів. Тепер комуністи відхилили політику компромісу, закладену на початку формування трирічного плану економічного розвитку. Після «палацового перевороту» та усунення В.Гомулки нові тенденції в промисловості проявилися уже в річному плані на 1948 й р. Інвестиції у деякі промислові виробництва збільшилися на 50% від запланованих. Заплановано будівництво дванадцяти нових промислових підприємств фабрики вантажних автомобілів у Стараховіцах, хімічного заводу в Освєнцимі, підшипникового в Красніку, фабики тракторів у Гожові та Щецині; розпочато проект будівництва металургійного заводу [1,c.185] тощо. По суті завдання трирічного плану були втиснуті у два роки, принаймні, «розбудова» планувалася ЦУП ом на 1949, а не 1948 р. Як виявилося далі, трирічний план був прелюдією до змін, намічених у шестирічному плані економічного розвитку на рр. За підсумками 1947 р. 35,4% інвестицій отримали гірнича, металургійна та енергетична промисловість. Крім відновлених, розпочато будівництво нових вугільних копалень, хімічних та енергетичних підприємств. Концентрація інвестиційних засобів у промисловість продовжилася 1948 го р. Утримувалася тенденція до інвестування у виробництво продукції групи «А», тобто важкої промисловості. У порівнянні з 1947 м р. зменшилися капіталовкладення в транспортну, будівельну (помешкання) галузі та сільське господарство. У сільському господарстві ситуація усугублялася проголошенням колективізації р. утримував і посилив ці тенденції: інвестування в усі без вийнятку галузі, окрім промислової (35,4% (1946) 36,2% (1947) 40,7% (1948), зменшилося на кілька відсотків [5,с.80]. Промислові новобудови, наприклад новий металургійний завод під Краковом, уже 1949 го р. були вказівкою про початок індустріалізації країни. Загрозливим для наступних років був показник й без того малих капіталовкладень у будівництво помешкань. Будівництво адміністративних споруд зросло з 3 до 7,7% [5,с.80] це найвищий показник інвестиційного росту за весь період реалізації трирічного плану. Адміністративні споруди, часто монументальні, будинок ДКГП у Варшаві та інші, служили інтересам зростаючого числа бюрократії та дратували око решті громадян. Щоважливіше реалізовані в трирічному плані інвестиційні проекти, заклали всі наступні вади цього процесу. Виснажені першими трьома роками, капіталовкладення надалі стали дефіцитними. Щоб продовжити інвестування у важку промисловість, доводилося недофінансовувати інші галузі. Рівень виробництва 1938 го р. Народна Польща осягнула 1950 го р. [1,c.152]. До 1949 го р., у порівнянні з міжвоєнним часом, змінилася структура споживчої продукції. Співвідношення між товарами групи «А» і «Б» останнього року трирічного плану відповідало співвідношенню 54:46, що свідчило про модернізацію економіки та зміцнення економічних основ країни. Важливо й те, що багато одиниць продукції, виробництво якої налагодили в НП, в міжвоєнній Польщі не вироблялося. Потрібно наголосити, що динаміка росту виробництва забезпечувалася екстенсивним механізмами інвестуванням та збільшеням числа найманих працівників. Лише невеликий відсоток росту виробництва (багато менший, ніж у міжвоєнній Польщі) забезпечувався підвищенням інтенсивності праці. Поза обнадійливими цифрами росту виробництва, Польщу надалі потрясала інфляція. Були складнощі з постачанням продукції на ринок тощо. Пожиналися наслідки боротьби з приватним сектором. Для ліквідації приватного сектора комуністична влада впроваджувала фіскальні заходи, змінила умови нарахування податку на прибуток й оборот товару, підвищила інші обов язкові виплати в казну тощо. Фіск перетворювався на все більший тягар для приватного виробника; 1947 го 1948 рр. податковий тягар зріс удвічі го р. відновилася практика примусової конфіскації продукції у селян. Її тимчасово припинили 1946 го р. перед референдумом. Влада чинила також адміністративний тиск, регламентуючи кількість та асортимент продукції для приватного виробника, а також впроваджуючи дискримінаційну політику обміну продукції. Влада отримала блискучий результат: кількість приватних закладів із 19,1 тис го зменшилася до 9 тис го р., або на 53% [3,c.39]. На половину зменшилося число осіб, які працювали у приватних закладах. Частину підприємств влада ліквідовувала, але іншу підпорядкувала державному чи кооперативному управлінню. У трирічний термін держава ліквідувала невеликі державні підприємства, тим самим (на 34%) скоротивши асортимент виробленої продукції. Вперше в ХХ ст., в межах трирічного плану, в структурі господарства Польщі планомірно ліквідовувалося ремісництво. Кількість приватних майстерень з 138 тис го зменшилася до 117 тис го р., або відповідно на 15% і 13% задіяних працівників [3,c.39]. Їх заміщували підконтрольні державі кооперативи, проте сюди пішла працювати мізерна кількість ремісників. Більшість покидала справу зовсім або працювала нелегально. Як ми пам ятаємо, трирічний план починав реалізовуватися в атмосфері сприяння індивідуальному сільському господарству. В рамках допомоги філії Організації

173 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Об єднаних Націй селяни отримували кредити та матеріальну допомогу. Держава розширювала контрактацію цукрових буряків, картоплі, льону та поголів я свиней; створювала машинні кооперативи; розпочала електрифікацію села тощо. І все ж, статистика показує, що вирощування рослинної продукції на 37% було нижчим за показники 1937 го р. Селянам не вистачало кормів для худоби, тому виробництво м яса першого року трирічного плану відставало від рівня 1937 го р. на 46% го р. поважно зменшилася кількість облогових земель: з 15% у 1947 р. до 9% у 1948 р го р. селяни зібрали добрий урожай рослинної продукції. Його вартість сягнула 80% вартості 1937 го р. Кожен мешканець села отримав на 13% продукції більше, ніж 1937 го р. Виробництво м яса відставало від міжвоєнного на 33%, а на душу населення на 8% [3,c.40]. Ця тенденція зберігалася й після проведення урядом акції «Г» (годівля). Селяни отримували від уряду додаткове фінансування та матеріальну допомогу. Проте ситуація залишалася стабільно складною. Тривалий час низький рівень сільськогосподарського виробництва залежав від перенаселення на селі. У 40 х рр. вперше було зафіксовано його зменшення. Тут діяло кілька факторів: людські втрати у роки війни, земельна реформа, міграція на західні та північні землі тощо. На зламі 40 х та 50 х рр. все ж існувало приховане безробіття, що становило 1,3 млн. осіб. Загалом кажучи, перенаселення на селі було складною проблемою для керівництва держави: неефективно використовувалася робоча сила, втрати ніс національний дохід, бідувала основна маса населення. З іншого боку, мали місце позитивні зрушення: зросла продуктивність праці, селяни почали споживати більше якісних продуктів, проданий надлишок повертався інвестиціями в індивідуальне селянське господарство. Ситуація змінилася настільки, що дозволила 1 січня 1949 р. ліквідувати карткову систему. У суспільстві з явився оптимізм щодо спроможності країни забезпечити себе збіжжям. Розпочався експорт сільськогосподарської продукції до капіталістичних країн. Проте рівновага була хистка, особливо відчувалася у неврожайні роки, коли створювався дефіцит кормів для худоби, проте й позитивна динаміка очевидний факт. Негативний вплив на ситуацію мала зміна політики щодо села, мовиться про початок колективізації. Ще до 1949 го р. селяни терпіли від утисків з боку нового режиму го р. до впровадження колективізації залучили адміністративний апарат, членів партії та Союзу польської молоді (СПМ) тощо. Сповільнилася допомага приватним селянським господарствам, кошти надавалися кооперативам та державним господарствам. Перерозподіл фінансування відбувався з огляду на класову приналежність: середні та малоземельні господарства ще отримували, хоча й урізану в порівнянні з рр., фінансову підтримку, заможні господарства ні. Третю частину господарств планувалося колективізувати в наступні шість років ( ) го р. керівництво держави зупинило осадництво на західних і північних землях. У кожному разі уряд більше не виділяв землі для ведення приватного господарювання. Наділи, що залишилися, відводилися кооперативам. Властиво комуністичне керівництво належно дбало про розвиток індивідуального селянського господарства тільки до 1948 р., з чого отримало позитивний результат рівень сільськогосподарського виробництва наближався до міжвоєнного. Позитивній динаміці загрожувало хронічне недофінансування приватних селянських господарств. Постійний ріст населення «з їдав» прибуток. Цей фактор протягом 40 х та наступних років був причиною соціальних напруг. Згодом стали очевидними диспропорції в промисловому та сільськогосподарському виробництві. Усі наступні роки промисловість розвивалася за рахунок сільського господарства. Згідно офіційних тверджень диспропорції виникали у зв язку з подрібненням господарств, яке Польща унаслідувала з міжвоєнного часу. Казімєж Секомський 1950 го р. вказував на політичний чинник у економічній політиці Польщі 40 х рр. [6,c.45]. Глибокі зміни в роки відбудови господарства відбулися у структурі внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Внутрішня торгівля пожинала плоди «битви за торгівлю». Знаємо, що поміж 1947 та 1949 р. зникло 66% гуртівень та 42% роздрібних приватних крамниць [6,c.45]. Їх замістили державні та кооперативні гуртівні чи товарні доми. На практиці заміщення відбувалося повільно, товарні доми були примітивними, постачання на ринок і реалізація продукції стали швидше проблемою, ніж її вирішенням ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Протягом 1946 го 1948 р. змінилася структура польського імпорту. До 1949 р. у Польщу почали ввозити більше палива, сировинних матеріалів, менше продуктів сільського господарства й інших споживчих товарів го р. імпорт підпорядковувся завданням індустріалізації. Підтвердженням цьому є наступна статистика: якщо 1946 го в Польщу імпортувалося 14% машин, то 1949 р. 24% [3,c.45]. Імпорт надходив переважно з капіталістичних країн. Найбільшими імпортерами були: Великобританія, Швеція, Голандія, Італія та Швейцарія. В імпорті до Польщі суттєво знизилася частка Сполучених Штатів Америки, що було свідченням відмови уряду від допомоги в межах «Плану Маршалла». Від 1948 р. польська економіка все більше впліталася в економіку Радянського Союзу та його сателітів. Радянський Союз «жертвував» фінанси, техніку, промислові товари й швидко ставав головним економічним партнером. У Польщу надходила сировина, обладнання для промислових об єктів, машини тощо. У 40 ві рр. Польща була практично позбавлена вигод з воєнних репатріацій. За потсдамськими рішеннями вона розраховувала отримати 30% німецьких репатріацій призначених для СРСР. В результаті отримала те, що їй згодилися віддати. У серпні 1945 го р. Вячислав Молотов оцінив маєток, який «придбала» Польща через приєднання західних земель, у 5,4 млн. доларів, що перевищувало вартість призначених їй репатріації. Отже, Польщу визнали боржником СРСР і призначили повернути кошти еквівалентні 12 млн. тонам вугілля за ціною, що становила 10% від світових. Термін сплати закінчувався 1954 го р. У такий спосіб поляки уникнули створення польсько радянських вугільних спілок, через які потрапили б ще у більшу залежність від СРСР. Радянська влада самовільно встановлювала ціни на інші продукти, що різнилися від світових, а також не оплачувала перевезення через територію Польщі. Оптимізм, викликаний п ятикратним збільшенням експорту, затьмарювався іншими фактами: експорт не перевищував імпорту, отже утримувався від ємний торговельний баланс (окрім 1948 го р.). Товарооборот на одного мешканця становив 21 долар США. Аналогічний показник у Англії становив 144 долари США, Чехословаччині 62, Франції 47. Тому в масштабніших оцінках польська економіка замикалася на внутрішньому ринку. Зміни, запроваджені трирічним планом, позитивно вплинули на матеріальну спроможність населення. Проте, до 1949 р. реальні доходи населення почали спадати в порівнянні з міжвоєнним часом. Лише споживання на одного мешканця збільшилося на 30% у порівнянні з 1937 р. Ця цифра стосується продуктів харчування, але не промислових товарів. Наведені аргументи свідчать про глибокі структурні зміни в польській економіці (у порівнянні з 1938 р.). Поступове осучаснення економічного потенціалу Польщі тягнуло за собою безліч недоліків та загрозливих явищ. Сільське господарство залишалося архаїчним та малоефективним. Політичні рішення щодо подрібнення господарств тільки консервували такий стан речей. Родинні господарства не забезпечували товарного обороту виробленої продукції, не отримували інвестиційних коштів й були джерелом прихованого безробіття. Аграрне перенаселення вказувало на низький рівень промислового виробництва й урбанізації країни. Безробіття в місті та селі вимагали дальшої індустріалізації. Від неї залежав профіль та розмір закордонної торгівлі, а також рівень та структура продукції, що вироблялася. Водночас розвиток промисловості вимагав розбудови господарської інфраструктури, особливо транспорту. У міру вичерпання проблем, пов язаних із відбудовою господарства, виникали нові, пов язані з потребами осучаснення виробництва й піднесення все ще дуже низького рівня життя населення. В подальшому на економічну ситуацію в Польщі визначальний вплив мала політика комуністичного керівництва, втілена у наступному, шестилітньому, плані економічного розвитку держави. Список використаних джерел 1. Friszke A. Polska losy państwa i narodu / Andrzej Friszke. Warszawa: Wydawnictwo ISKRY, s. 2. Kaliński J. Bitwa o handel / Janurz Kaliński. Warszawa: Książka i Wiedza, s. 3. Kaliński J. Gospodarka Polski w latach Przemiany strukturalne / Janurz Kaliński. Warszawa: Państwowe wydawnictwo ekonomiczne, s.

174 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Ustawa z dnia 2 lipca 1947 r. o Planie Odbudowy Gospodarczej // Dziennik Ustaw Nr.53. Poz Seсomski K. Płanowanie і inwestycje / Kazimierz Sekomski. Warszawa, s. 6. Seсomski K. Analiza wykonania planu trzyletniego / Kazimierz Sekomski. Warszawa: Polske Wydawnictwo Gospodarcze, s. Шваб Л.П. Экономика Народной Польши ( гг.) Утверждается, что в период реализации трехлетнего плана экономического развития ( гг.) произошли глубокие изменения в структуре хозяйства Польши, связанные с планами индустриализации страны. Сохранение индивидуального сельскохозяйственного производства обеспечивало относительное равновесие на рынке потребительской продукции. Ситуация изменилась после введения жесткой политики в отношении частной собственности. Ключевые слова: индустриализация, потребительский рынок, фискальная политика, частное хозяйство, кооперация. Shvab, L.P. Economy of People s Poland ( ) The author claims that during the three year of economic development plan ( ) has undergone profound changes in the economic structure of Poland, associated with the plans of industrialization. Saving individual agricultural production provided relative balance in consumer products. The situation changed after the introduction of tough policy on private property. Key words: industrialization, consumer market, fi scal policy, private sector, cooperation. УДК 973:947.0 «1985/1990» Крисенко Д.С. «Перебудова» в контексті взаємин СРСР та США другої половини 1980 х рр. Висвітлюється еволюція поглядів аналітичних та політичних кіл США на політику «перебудови» у СРСР у аспекті відносин двох держав. Ключові слова: США, СРСР, «перебудова», криза, переговори. Системне протистояння США та СРСР, відоме під назвою «холодної війни» являє собою унікальний феномен конфлікт, який закінчився перемогою однією зі сторін, що була здобута невійськовими засобами. Кроком на шляху до цієї перемоги була розпочата керівництвом СРСР «перебудова», тому, радикальні реформи у внутрішній і зовнішній політиці, що склали її основу, продовжують викликати неоднозначні оцінки як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Серед них, зокрема, слід згадати Дж.Вічінскі, Р.Деніелса, А. Де Лука, С.Коена, С.Коткіна, М.Макфола, Н.Разуваєву, В.Согріна, С.Стернтала, А.Шубіна та ін. Проте еволюція радянсько американських відносин у другій половині 1980 х років у зв язку з соціально політичними трансформаційними процесами в СРСР ними висвітлена недостатньою мірою. Отже, предметом даної статті є сприйняття «перебудови» американським експертним співтовариством і політичним істеблішментом. Завершальний етап «холодної війни» припав на час перебування у Білому домі адміністрації Р.Рейгана, щодо якого у американській історіографії існує стійка характеристика як «найбільш консервативного» та «ідеологізованого» лідера в історії США. Господарем Білого дому він став у той період американської історії, який розцінювався правоконсервативними колами як період глобального відступу країни: економічна криза, «в єтнамський синдром», легкі перемоги СРСР в Афганістані (на початковому етапі), Нікарагуа, Анголі, Мозамбіку. Одним з імперативів своєї зовнішньої політики він вважав протистояння комунізму та «відновлення моці» США на світовій арені. Одним із засобів реалізації цього завдання була лібералізація СРСР, через що у ініціативах та виступах Рейгана містився заклик у бік радянського народу та керівництва до більшої відкритості. Саме Рейган першим запропонував провести обмін телевізійними зверненнями радянського та американського лідерів до громадян протиборчих країн. Зниженню напруги у світі, на думку Рейгана, мали сприяти періодичні форуми представників преси обох держав у ефірі для обговорення поточних подій міжнародного життя [8]. Низка поховань радянських генсеків та прихід до влади енергійного та порівняно молодого М.С. Горбачова викликали у США неоднозначну реакцію. На прес конференції, скликаній 11 березня 1985 р. у день його обрання Генеральним секретарем ЦК КПРС, Рейган заявив, що «вкрай складно передбачити, що б то не було» по відношенню до нового радянського лідера. Місяць потому між президентом США та ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 американським послом у СРСР А.Хартманом, який приїхав до Вашингтона для консультацій, у Білому відбулася спеціальна нарада. В ході розмови у Рейгана склалося враження, що новий радянський голова нічого нового за своєю суттю не являє, цілком відданий традиційним комуністичним цілям і «буде не менш жорстким, ніж будь який з їхніх вождів» [1,с.126]. Аналогічним чином висловлювалася тоді і американська преса. «Безумовно, що поки у початковий період правління пана Горбачова старійшина радянської дипломатії Андрій Громико буде керувати у Кремлі зовнішньою політикою, а сам пан Горбачов має маленький досвід у справах велетенського військово промислового сектора країни, майже неможливо висловлювати якісь судження про подальші напрямки його політики», писав радянолог Марк Уліг [6]. Втім, оцінки радянського керівництва змінилися після усунення з його складу найбільш досвідчених та кваліфікованих діячів, передусім А.А. Громико з посади міністра закордонних справ. Як наслідок, радянсько американські контакти помітно інтенсифікувалися. Між тим, впливові американські аналітики та політичні експерти розглядали питання про внутрішні переміни у СРСР головним чином з точки зору історичного протиборства між Москвою та Вашингтоном за світове домінування. Саме в такому ключі аналізував міжнародну ситуацію З.Бжезінський (політолог, колишній радник з національної безпеки президента Дж.Картера). Він акцентував увагу на необхідності для США продовження протистояння «радянським атакам» у різних частинах світу та підтримання своєї військової потужності. На його думку, у Росії діяв «синдром програної війни» зовнішні поразки історично завжди були головним стимулом для внутрішніх перемін [5]. Разом із тим, інший крупний радянолог С.Біалер сперечався з Бжезінським та іншими західними експертами, які вважали, що СРСР можна спонукати до змін шляхом впливу на його внутрішньополітичне становище. «Здатність Заходу, стверджував Біалер, спонукати зміни всередині Радянської Росії вкрай обмежена. Навіть якби Захід був би у змозі нав язати вкрай жорсткі економічні умови, система не потерпіла б крах, політична структура не розпалася б, народне господарство не розвалилося б, а керівництво не втратило б волі правити вічно і правити глобальною державою» [4,с.354]. Через це, Біалер вважав оптимальним сценарієм для США пошук взаємоприйнятних компромісів з СРСР, зокрема, надати йому режим найбільшого сприяння у торгівлі в обмін на покращення ситуації в області прав людини, але при цьому не очікувати відчутних змін у радянській політичній системі. Специфіку ситуації, що склалася всередині СРСР та навколо нього Біалер влучно висловив у назві своєї праці: «Радянський парадокс: зовнішня експансія та занепад всередині країни» [4,с.354]. Основним принципом політики США щодо СРСР, на його думку, повинно було бути «конкурентне співіснування або спрямована співпраця». Саме ця точка зору ставала домінуючою. Надто сильними були стереотипи сприйняття СРСР крізь призму тоталітарної парадигми, щоб американські спостерігачі, експерти та політики були готові або одразу, з перших кроків Горбачова, увірувати у здатність радянської системи швидко змінюватися, або повірити новому радянському лідеру «на слово», або побачити інші соціально культурні передумови розпочатої ним політики «перебудови». На думку більшості американських спеціалістів, поступки СРСР на світовій арені мали вимушений характер. Основна увага ними зверталася на залежність радянської економіки від світових цін на нафту. Падіння світових цін на нафту з листопаду 1985 по квітень 1986 рр. з до дол. за барель означало, що СРСР втрачав 10 млрд. дол. на рік, тобто майже половину усіх валютних надходжень від експорту. У поєднанні з необхідністю підтримувати союзні країни в усіх частинах світу та вести гонку озброєнь із США, така ситуація ставила Кремль у вкрай складне становище. На думку дослідників, у цьому контексті вдалим кроком США була програма Стратегічної оборонної ініціативи, реалізація якої з технічної точки зору була мало ймовірна, проте дієва з позицій психологічного тиску на радянське керівництво. Завершення цього проекту могло звести нанівець перевагу СРСР у міжконтинентальних ракетах наземного базування, що поставило б під загрозу радянські позиції у Центральній Європі, як і у решті світу. Отже, серед багатьох інших причин, початок «перебудови» був інспірований саме прагненням ліквідувати уявне відставання СРСР від країн Заходу в області високих технологій, на основі яких йшла розробка СОІ, для чого вимагався час і трансформація усієї економічної системи. Саме цим пояснюється згода Горбачова під час переговорів у Рейк явіку восени 1986 р. йти на істотні поступки щодо радянської ракетної потужності в обмін на припинення цієї програми.

175 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Втім, більш відчутний прогрес відбувався у публічній сфері. Незважаючи на те, що перший радянсько американській саміт у Женеві не приніс практичних результатів, вже наступний рік почався за знакової події 1 січня 1986 р. Горбачов виступив із телезверненням до американського народу, а Рейган до радянського. Незабаром відбулася низка інших виступів радянського лідера в американському ефірі, основна його увага була звернена до ініціатив скорочення стратегічних сил та заборони ядерних випробувань. В результаті цього виступу, президент США був поставлений у позицію «того, хто обороняється» висока активність радянського лідера на міжнародній арені та його мирні ініціативи створили враження, що Рейган та Горбачов ніби помінялися місцями. Напористо конфронтаційний стиль президента США, що свідчив у очах багатьох американців про життєву силу Америки на тлі внутрішнього «застою» в СРСР та зовнішньополітичної закам янілості попередніх кремлівських старців, тепер не завжди спрацьовував. Парадоксально, але згідно даним соціологічних опитувань, ставлення пересічних американців до СРСР залишалося негативним. У 1985 р. «сприятливо» та «дуже сприятливо» до СРСР ставилися лише 3% американців. Такий само низький рейтинг мали Іран (у 1989 р. 5%) та Ірак (у 1991 р. 3%). «Загрозу» з боку СРСР більшість американців продовжували відчувати фактично до самого моменту його розпаду. Так, у середині 1980 х рр. загрозу з боку СРСР як «дуже сильну» охарактеризували 60% опитаних, удвічі менше респондентів (29%) вважали її «мінімальною» [3,с.202]. Отже, не дивно, що Рейган продовжував заявляти, що «загроза від радянських військ, звичайних і стратегічних, від прагнення СРСР до світового домінування, від збільшення шпигунської активності і підтримки державного тероризму, залишається високою. Це реальність» [2]. Втім, заради справедливості слід зазначити, що всередині президентської адміністрації не було єдності у питанні політики щодо СРСР, і початково навіть намітився розкол між «яструбами», очолюваними міністром оборони К. Уайнбергером і «голубами», очолюваними держсекретарем Дж.Шульцем. Перший ставився до переговорів з СРСР з недовірою, не бачив у них ніякої користі, навпаки, вважаючи їх небезпечною пасткою, а Шульц, зі свого боку, реагував на його войовничість та обструкцію із роздратуванням. Згідно мемуарам Дж.Метлока (співробітника Білого дому, посла США в СРСР у рр.), суперництво різних груп в адміністрації Рейгана грало не останню роль у побудові її відносин з СРСР [1,с ]. Отже, питання безпеки та скорочення сил стратегічного призначення посідало центральне місце у політиці США щодо СРСР впродовж усієї другої половини 1980 х рр. Проте не втрачала актуальності і проблема прав людини в СРСР як для президентської адміністрації так і обох палат законодавчого зібрання. Наприклад, конгресмен К.Ятрон, виступаючи 4 січня 1989 р. у Палаті представників, говорив про позитивні зміни у вирішенні цієї проблеми за останні декілька років, вказуючи на визволення тих небагатьох політв язнів, які утримувалися в СРСР. Разом із тим, він відмічав «безсистемність» радянських реформ і застерігав Конгрес і адміністрацію від «передчасних та далекодосяжних висновків» відносно проблеми дотримання прав людини в СРСР» [7]. Таким чином, можна констатувати, що за видимості потепління, відносини між Москвою та Вашингтоном у перші роки «перебудови» залишалися напруженими. Одним із «поворотних пунктів» у західному сприйнятті Горбачова та держави, що стояла за ним, була його промова в ООН 7 грудня 1988 р., що відбулася на завершенні президентства Рейгана і, згідно оцінці Дж.Метлока, по суті, позначила кінець «холодної війни». Ще раніше виступу в ООН Горбачова, 16 листопада 1988 р. Рейган у заяві про радянсько американські переговори з роззброєння підкреслював значимість досягнутого за останні роки прогресу. У спадок наступній президентській адміністрації залишався, за його словами, «надійний фундамент для майбутнього будівництва» та «вирішення задач, які здаються складними» [9]. Свідченням впливу Рейгана на уявлення західної політичної еліти з «радянського питання» була й заява М.Тетчер про закінчення «холодної війни», зроблена 18 листопада 1988 р. наступного дня після візиту до США і переговорів з Рейганом [11]. Разом із тим, в останній рік перебування Рейгана у Білому домі виник певний сплеск недовіри до радянських зовнішньополітичних намірів. Це було пов язано з тим, що у ході передвиборчої кампанії кандидат від Республіканської партії Дж.Буш та його прихильники повинні були демонструвати традиційну жорсткість партійної зовнішньополітичної лінії. Крім того, вже стали цілком очевидними і економічні труднощі, які відчував СРСР щодо забезпечення власних громадян продуктами першої необхідності. Радянське керівництво вперше визнало наявність бюджетного дефіциту. Все це ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 сприяло появі нової хвилі інтересу до витоків горбачовської політики, які тепер вже інтерпретувалися дещо по іншому. Мова тепер йшла вже не про те, що радянському керівництву потрібний «перепочинок» у гонці озброєнь для поліпшення внутрішньої ситуації і повернення до глобального протистояння з Америкою. Нове пояснення причини «перебудови», як і зовнішньої політики Москви, добре «прочитувалося» у назві книги, призначеної для широкого читача «Наступаючий радянський крах: відчайдушні пошуки Горбачовим кредитів на західних фінансових ринках». Авторка цієї книги Дж.Шелтон (співробітник Гуверівського інституту війни, революції і миру) доводила, що «наступаючий радянський крах» це і є якраз те, що Горбачов прагне попередити своєю політикою «перебудови» [10]. Отже, з весни 1985 р. динамізм радянського життя, що був незвичним для західного суспільства, початково мав у його очах переважно персоніфікований характер, базований на особистості новообраного генсека. Паралельно у сфері уваги американських спостерігачів і експертів опинилася і сама радянська система в її історичних і сучасних параметрах. Поточна політична аналітика США початково робила помітний акцент на тому, що позиції прибічників статус кво у СРСР є дуже сильними. Незважаючи на «кризу ефективності», яку відчував Радянський Союз, «загроза соціальної або політичної дезінтеграції» держави уявлялася «малоймовірною». Разом із тим, у др. пол х рр. традиційну політичну аналітику потіснив «ревізіоністський» напрямок, який зосередився на вивченні глибинних соціокультурних процесів у радянському суспільстві, саме у них знаходячи реальні передумови для «перебудови». Список використаних джерел 1. Мэтлок Д.Ф. (мл.) Рейган и Горбачёв: Как окончилась «холодная война» и все выиграли / Д.Мэтлок. М.: Р. Валент, с. 2. Промежуточный финиш: первые оценки американских экспертов [Електронний ресурс] Режим доступу до статті: 3. Рябцева Е.Е. Внешнеполитические предпочтения американской общественности (вторая половина ХХ века) / Е.Е. Рябцева. Астрахань: Изд во Астраханского социального института, c. 4. Bialer S. The Soviet paradox: External Expansion, Internal Decline / S.Bialer. N. Y.: I. B. Tauris & Co Ltd., p. 5. Brzezinski Z. Game Plan: A Geostrategic Framework for the Conduct of the U.S. Soviet Contest / Z.Brzezinski. Boston: The Atlantic Monthly Press р. 6. Grasping at the whirlwinds of change: transitional leadership in comparative perspective. The case studies of Mikhail Gorbachev and F. W. de Klerk [Електронний ресурс] // Documents & Resources. Режим доступу до статті: at the whirlwinds of change. 7. Hon. Gus Yatron. Speech in the House of Representatives. Human Rights Conference in Moscow, January 4, 1989 [Електронний ресурс] // The Library of Congress. Режим доступу до документу: cgi bin/query/d?r101:1992:/temp/ r1011ozaeq:: 8. Reagan R. Address to Members of the British Parliament. June 8, 1982 [Електронний ресурс] // The American Presidency Project. Режим доступу до документу: 9. Reagan R. Statement on the Soviet United States Arms Control Negotiations. November 16, 1988 [Електронний ресурс] // The Public Papers of President Ronald W. Reagan. Режим доступу до документу: utexas.edu/arcives/speeches/1988/111688c.htm. 10. Shelton J. The Coming Soviet Crash. Gorbachev s Desperate Pursuit of Credit in Western Financial Markets / J.Shelton. N. Y.: The Free Press, p. 11. Thatcher M. Press Conference for Washington post and Newsweek. November 17, 1988 [Електронний ресурс] // The Public Papers of Prime Minister Margaret Thatcher. Режим доступу до документу: margaretthatcher.org/document/ Крысенко Д.С. «Перестройка» в контексте взаимоотношений СССР и США второй половины 1980 х гг. Освещается эволюция взглядов аналитических и политических кругов США на политику «перестройки» в СССР в контексте отношений двух государств. Ключевые слова: США, СССР, «перестройка», кризис, переговоры. Krysenko, D.S. «Perestroika» in the context of relations between the USSR and the USA of second half of 1980s The evolution of the views of analytical and political circles toward the U.S. policy of «perestroika» in the Soviet Union in the context of relations between the two states is highlighted. Key words: the USA, the USSR, «perestroika», the crisis, negotiations.

176 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(479.24) Ахмедов А. З історії створення правової бази економічних зв язків Азербайджанської Республіки з тюркомовними державами Розглядаються деякі питання формування економічних зв язків Азербайджанської Республіки з тюркомовними державами ближнього і далекого зарубіжжя. Відзначається, що створення своєчасної правової бази для співробітництва в економічній сфері ефективно сприяє в її подальшому розвитку. Ключові слова: правова база, економічні зв язки, тюркомовні країни, національна економіка, інтеграція. (стаття друкується мовою оригіналу) Ахмедов А. Из истории создания правовой базы экономических связей Азербайджанской Республики с тюркоязычными государствами Рассматриваются некоторые вопросы формирования экономических связей Азербайджанской Республики с тюркоязычными государствами ближнего и дальнего зарубежья. Отмечается, что создание своевременной правовой базы для сотрудничества в экономической сфере эффективно благоприятствует в ее дальнейшем развитии. Ключевые слова: правовая база, экономические связи, тюркоязычные страны, национальная экономика, интеграция. 90 е годы XX столетия стали не только восстановления национальной независимости, но и периодом формирования национальной экономики на новой основе и интеграции к международной экономической цивилизации. Это в свою очередь требовало проведение трехсторонних экономических реформ и реструктуризации экономического механизма. Распад социалистической системы хозяйствования и переход к свободной экономике стали основой для формирования новых имущественных отношений и развития свободного предпринимательства в стране, а также современной экономической стратегии. Поэтому, после восстановления независимости в Азербайджанской Республике разработаны новая экономическая стратегия и программы, началось строительство экономического механизма в этом направлении. Становясь на путь суверенитета и экономической независимости, Азербайджан расширил взаимовыгодные экономические отношения и продолжает развивать этот процесс. Для установления таких связей в Азербайджане есть достаточно потенциальных возможностей, что создало благоприятные условия перестройки национальной экономики и установления сотрудничества со странами мира, основанной на взаимовыгодные условиях. В эти годы расширение синергетических экономических связей с тюркоязычными государствами было одной из основных направлений внешней политики Азербайджана. Эти связи еще больше углубились после признания нашего государства международным сообществом юридическим субъектом. Именно в этот период всестороннее развитие экономических связей с тюркоязычными странами стало одним из основных геополитических и стратегических целей. Таким образом, начиная с первого дня независимости Азербайджана, для создания рабочего, свободного экономического механизма был принят ряд нормативных актов. Первым шагом, предпринятым в этом направлении, был Конституционный закон «Об основах экономической независимости Азербайджанской Республики», принятый 1991 году [1]. В этом юридическом документе были определены необходимость, сущность экономической независимости Азербайджана, преимущества развития структуры народного хозяйства, обоснованы реализация внешнеэкономической политики и организация социального обеспечения населения. Кроме того, в названном документе был отмечен вопрос о независимом руководстве внешнеэкономическими связями на основе азербайджанского законодательства. В целом, данный закон сыграл роль правовой базы для законов, ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 принятие которых необходимо для развития экономических связей Азербайджанской республики со странами мира. Одним из основных сфер внешнеэкономических связей является привлечение зарубежных инвестиций. Поэтому, с целью привлечь к Азербайджанской экономике зарубежные инвестиции, способные успешно устранить экономические трудности, присущие переходному периоду, в республике проведена правильная внешнеэкономическая политика. Для этого была необходима правовая база, способная регулировать зарубежные инвестиции. Для создания юридической, экономической и организационной основ привлечения зарубежных инвестиций к экономике республики и их действия Милли Меджлисом Азербайджанской Республики были приняты закон 57 «О защите зарубежных инвестиций» от 15 января 1992 года (включая дополнения и изменения от 7 апреля 1992 года и 5 ноября 1996 года) и закон «Об инвестиционной деятельности» от 13 января 1995 года. Согласно этим законам, имущество, привезённое в Азербайджан зарубежными инвесторами, освобождались от таможенных пошлин и они не облагались налогом на импорт. Кроме того, таможенная пошлина не распространялась также на имущество, ввозимое в страну иностранными работниками, привезенными в страну иностранными инвесторами [3]. Кроме того, для иностранных инвесторов предусмотрен ряд льгот в законе «О налогах на прибыль юридических лиц и на отдельные виды доходов» от 9 ноября 1991 года (с изменениями от 14 апреля 1994 года и от 2 мая 1995 года). Наряду с вышеуказанными законами к числу основных законов, регулирующих деятельность на территории Азербайджана зарубежных инвесторов и предприятий с зарубежной инвестицией, прибавились нижеследующие: «О предприятиях» (с дополнениями и изменениями от и от ). «О государственной регистрации юридических лиц» (от ). «Об акционерных обществах» (с дополнениями и изменениями от и от ). «О банках и банковской деятельности» (от ). «О страховании» (с дополнениями и изменениями от и от ) и т.д. [4]. Отметим, что если до вступления в силу закона «О государственной регистрации юридических лиц» государственная регистрация предприятий с зарубежной инвестицией осуществлялась министерством финансов и Министерством внешнеэкономических связей, то, после принятия закона регистрацию начали осуществлять органы юстиции. Наряду с вышеуказанным, еще одним документом, имеющим важное значение в привлечении зарубежных инвестиций в экономику республики является «Схема перехода проектов для получения зарубежной инвестиции». После реализации подготовительных работ, 24 мая 1995 года Распоряжением президента Азербайджанской Республики было создано Национальное агентство по техническому содействию разработке проектов и координации зарубежных инвестиций [5]. В целом, единые структуры (агентства) по работе с зарубежными инвесторами начали создаваться начиная с 1997 года. Несмотря на то, что экономические и политические проблемы, имеющие место в стране не давали возможности Агентству решать в целом вопросы, стоящие перед агентством, он сыграл важную роль в привлечении зарубежных инвестиций в экономику страны. В республике принят ряд законов в указанном направлении и созданы инвестиционные управления и при министерствах экономики, торговли и имущества. Как известно, то, что они не были объединены в единой структуре, привели к негативным последствиям в привлечении зарубежных инвестиций в экономику страны. Поэтому, в марте 2000 года глава государства подписал указ «О создании Агентства Азербайджанской Республики по иностранным инвестициям» [6]. Основываясь на действующие законы Кабинетом Министров страны также были разработаны правовые документы, что имело важное значение в сфере организации и расширения внешнеэкономических связей. Разработанные нормативные документы, Постановление Кабинета Министров от 23 сентября 1992 года «О деятельности в Азербайджанской Республике совместных предприятий, создаваемых с участием

177 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 иностранных компаний и предприятий» и утвержденными постановлением Кабинета министров от 11 января 1993 года 523 «Положение о правилах открытия и деятельности в Азербайджанской Республике представительств и филиалов иностранных фирм и организаций» [7] и другие законы создали возможность предприятиям и организациям, действующим в республике сотрудничать и создавать предприятия и компании совместно с иностранными партнерами. В целом, гг. В сфере экономической интеграции и связей парламентом и правительством Азербайджана было принято около 70 законов и постановлений. Но, в маленькой статье комментировать каждый из этих нормативных актов невозможно. Как известно, одним из направлений международной деятельности независимого государства является экономические связи. После восстановления независимости Азербайджан изучал практику зарубежных стран, для определения наиболее благополучного пути для развития экономики. Но, этот поиск длился не долго. Как и другие постсоветские тюркоязычные государства, Азербайджан также принял лидерство Турции и приступил к внедрению турецкой модели строительства экономики. В этом плане у Турции тоже были масштабные интересы, которые совпадали с интересами Запада. Принимая во внимание особенности процесса исторического развития 90 х гг. XX века нужно отметить, что ввиду того, что независимое экономическое сотрудничество между Азербайджаном и тюркоязычными странами было на начальном уровне, для реализации нужных мер требовалось время. Поэтому, ввиду низкого уровня экономического развития, Азербайджан мог решить эту проблему лишь с помощью иностранных инвестиций. А это, естественно, во многом зависело от привлечения в экономику республики зарубежных инвестиций и гарантий на защиту. Таким образом, в первую очередь необходимо было устранить пустоту, имеющуюся в законодательной базе республики. Согласно закону «О защите инвестиций» [8], принятому парламентом в первое время все льготы для инвесторов республики относились также и к зарубежным инвесторам. Кроме того, для зарубежных инвесторов были предусмотрены льготы в сфере налоговых выплат. Так, местные предприятия в Азербайджане выплачивали 35% налогов, а иностранные инвесторы 25%. А зарубежные инвесторы, занимающиеся производством в течение двух лет, освобождались от всех налогов [9]. Создание благоприятных условий для деятельности зарубежных инвесторов, надежность действующей правовой базы в этой сфере и историко этническая близость ускорила и приход в Азербайджан инвесторов из тюркоязычных стран. Так, исследования показывают, что к концу исследуемого периода среди инвесторов, вложивших средства в экономику Азербайджана, доля тюркоязычных стран составила более 43% [9]. Этот процесс еще больше усилился с середины 90 х гг. Так, 10 февраля 1994 года во время официального визита в Турцию, выступая с длинной речью перед предпринимателями, президент Азербайджана Гейдар Алиев о вложении турецкой инвестиции в Азербайджанскую экономику сказал: «...Нам бы очень хотелось, чтобы турецкие предприниматели, особенно крупные компании, фирмы, владеющие совершенными технологиями в промышленности, сельском хозяйстве и социальной сфере, сотрудничали с азербайджанскими компаниями, предпринимателями и нашими крупными предприятиями... Мы считаем, что экономические связи нужно в первую очередь установить с турецкими компаниями, владеющими большим опытом, экономическим и техническим потенциалом» [10]. Если в начале 90 гг. основу экономического сотрудничества между Азербайджаном и Турцией занимали торговля и сфера услуг, то, к концу десятилетия в результате создания правовой базы в указанной сфере и реализации важных действий для установления связей сотрудничество еще более расширилось и охватило также сферу производства. Азербайджан пытался установить и развивать экономические связи с тюркоязычными странами Центральной Азии в соответствии с требованиями современного уровня развития в мире. Как известно, в советский период Азербайджан был связан с указанными странами всеми формами экономических связей. Но, ввиду того, что эти связи устанавливались не независимо, а под диктовку «центра» они не вполне отражали интересы, желания народов ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 После распада Советского Союза эти республики обрели возможность свободно определять направление развития своей экономики и создать экономические связи. В этот период основными факторами, связывающими экономику Азербайджана и тюркоязычных стран Центральной Азии, были похожие свойства в развитии экономики модернизация экономики, переход экономической жизни к принципиально демократическим и рыночным нормам. В создании экономических связей Азербайджана с тюркоязычными странами, существовали серьезные различия между Турцией и странами Центральной Азии. Так, тюркоязычные республики, недавно обретавшие независимость не могли инвестировать в какую либо отрасль из за нехватки средств. То есть, разговора о капиталовложении со стороны тюркоязычных стран в экономику Азербайджана и в обратном направлении не могло быть и речи. В 90 е годы XX века эти государства экономические связи между этими государствами в основном имело место в сфере торговли. А с Казахстаном и Туркменистаном имела место совместная деятельность в области транспортировки нефтегазовых продуктов на мировые рынки. В целом, экономические связи между Азербайджаном и тюркоязычными странами Центральной Азии можно разделить на три этапа с точки зрения уровня развития экономических связей: Первый этап, начало 1992 года середина 1993 года; второй этап, середина 1993 середина 1996 года; третий этап середина 1996 года настоящее время. Смена политической власти в Азербайджане в середине 1993 года стало началом нового этапа в развитии отношений с тюркоязычными странами Центральной Азии. Начиная с этого времени с главами этих стран проводились встречи в рамках международных и региональных организаций, проводились, хотя и не официальные переговоры для устранения холодных отношений между нашими странами и установления близких отношений, основанных на дружбу и братство. Кроме того, вступление Азербайджана в августе 1993 года в СНГ и подключение к экономическим соглашениям, существующим меду странами участниками организации, дали толчок правовому регулированию экономических связей между Азербайджаном и тюркоязычными странами Центральной Азии. Но в этот период между Азербайджаном и тюркоязычными странами Центральной Азии не были подписаны какие либо соглашения или договоры в качестве независимых государств. Не было рабочего механизма и для существующих связей. Такая ситуация продолжалась до 1996 года. В течение этого периода в экономической жизни Азербайджана уже воцарилась стабильность, а в экономике чувствовалось развитие. Несмотря на положительные продвижения после 1996 года, в период после обретения независимости состояние существующих экономических связей между Азербайджанской Республикой и тюркоязычными странами Центральной Азии нельзя считать удовлетворительным. Достаточно отметить лишь такой факт, что в указанный период из различных форм экономических связей между указанными странами регулярная работа проводилась в сфере торговых отношений. В направлении развития отношений в сфере капиталовложений, создания совместных предприятий и других сферах не проводилась какая либо работа. Даже уровень торговых отношений между странами достаточно снизилась в сравнении с прежними годами. Исследуя процесс создания и развития правовой базы экономических связей с тюркоязычными странами можно прийти к такому выводу, что приоритетность этих связей была исторической необходимостью. Так, начиная с середины 90 х лет XX века, Азербайджанское государство всегда проявляло стремление активно сотрудничать и укрепить это сотрудничество с тюркоязычными странами, как на двусторонней основе, так и в рамках международных и региональных организаций и структур. Список использованных источников 1. Журнал «Экономика и жизнь», 1995, N Архив Милли Меджлиса Азербайджанской Республики: глава 2941, список Велиев Д. Международная экономика. Баку: Азернешр, Письмо Министерства юстиции Азербайджанской Республики в Министерство экономики Азербайджанской Республики N 11/426, Текущий архив Министерства экономического развития Азербайджанской Республики, папка печати за 1999 год.

178 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Журнал «Капитал», 1997, N IX V, С Газета «Налоги», 28, III Текущий архив Кабинета министров Азербайджанской республики. Папка документов, принятых в экономической сфере, 1993, лист Azerbeycan ülkeraporu. Türkiye Dış İşleri Bakanlığının bünyesi. Ankara, 1995, haziran, səh Текущий архив Министерства экономического развития Азербайджанской Республики. Папка по работе с зарубежными инвестициями, 1999, лист Гусейнов Э.К. Экономические и культурные связи Азербайджанской Республики с Турцией ( гг.); Дис. канд. ист. наук. Баку, 2000, С.43; Газета «Азербайджанский учитель», 11 февраля 1994 года. Ahmedov, A. The history of the legal framework of economic relations Azerbaijanian Republic with turkic states This article discusses some of the issues of formation of economic relations with Azerbaijan Turkic States and abroad. It is noted that a timely framework for economic cooperation effectively favors in its future development. Key words: legal framework, economic relations, Turkic speaking countries, the national economy, and integration. УДК Хан Є.В. Запровадження європейської системи залікових одиниць у столичних ВНЗ Росії як один із напрямів участі в Болонському процесі На основі аналізу нормативно правових документів Міністерства освіти і науки Росії, навчально методичних матеріалів деяких столичних університетів, а також спираючись на публікації ряду російських вчених, досліджено процес переходу провідних столичних російських ВНЗ на систему залікових одиниць та кредитів у вищій професійній освіті. Запровадження європейської системи ECTS в рамках участі Росії в Болонському процесі є важливим елементом у поглибленні співпраці між російськими та європейськими університетами, визнання російських дипломів та покращення академічної мобільності. Ключові слова: Болонський процес, Росія, реформа вищої освіти, освітньо кваліфікаційні рівні, кредитно модульна система. Російська Федерація на Берлінській конференції в 2003 році офіційно приєдналася до Болонського процесу та взяла на себе зобов язання до 2010 року запровадити у ВНЗ Росії європейські стандарти у сфері вищої освіти. Цей процес відбувався в Росії в ході реформування системи освіти загалом і системи вищої освіти зокрема. Реформа вищої освіти передбачала, перш за все, розробку освітніх програм, спільних з європейськими, а для їх реалізації відповідну трансформацію структури ВНЗ, нормативної бази та практики викладання, а також перехід на європейські стандарти у сфері вищої освіти. Ця тема знайшла своє відображення в низці публікацій російських вчених різних наукових напрямків (соціології, педагогіки), серед яких слід окремо виділити дослідження Б.А. Сазонова [1], Д.Бадарча [2], А.П. Єфремов [9], В.І. Байденко, С.Л. Гребнєва. Дискусії з приводу цієї теми відбувалися на сторінках провідних російських наукових журналів, серед яких «Высшее образование в России», «Высшее образование сегодня», «Almamater (Вестник высшей школы)», «Вестник образования в России», «Социологические исследования». Оскільки Україна з 2005 року також є учасником Болонського процесу, досвід російських ВНЗ для нас є надзвичайно цікавим і корисним. В Україні ця тема знайшла своє відображення в працях відомих вчених та адміністраторів вищої школи. Зокрема у 2004 році вийшов навчальний посібник за редакцією В.Г. Кременя «Вища освіта в Україні і Болонський процес»; таку ж саму назву мала праця С.М. Гончарова та В.С. Мошинського. В тому ж році колективом Харківського політехнічного інституту була опублікована монографія, що мала назву «Болонський процес: цикли, ступені, кредити». У 2006 році була опублікована монографія ректора Київського політехнічного університету М.З. Згуровського «Болонський процес: головні принципи та шляхи структурного реформування вищої освіти в Україні». Метою статті є дослідити та визначити, наскільки інтенсивно та повно Європейська система залікових одиниць (ECTS) запроваджувалася та реалізовувалася в провідних ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 столичних російських ВНЗ; наскільки якісними та ефективними були зміни, пов язані з цим процесом; які нові можливості та перспективи давала нова система оцінювання знань; наскільки масштабним було її запровадження та як саме реагували на запровадження нової системи оцінювання знань науково педагогічні кола російських ВНЗ, їх вище керівництво і самі студенти. Одним із завдань, яке необхідно було вирішити російській вищій школі в рамках узгодженої програми дій країн учасниць Болонського процесу щодо створення Єдиного європейського простору вищої освіти, було запровадження залікових одиниць або системи кредитів, для того щоб зробити більш зрозумілою та доступною систему оцінювання знань студентів саме для своїх європейських партнерів. Росія, як і інші європейські країни, які приєдналися до Болонської декларації, повинна була поступово перейти на використання системи залікових одиниць European Credit Transfer System (ECTS). У перекладі кращим вважається варіант «Європейська система переведення і накопичення кредитів». Поняття кредит в даному випадку означає одиницю виміру навчального навантаження [1,с.30]. Найважливішою складовою системи залікових одиниць є рейтингова система оцінювання знань. Успішність вивчення окремих дисциплін у системі залікових одиниць рекомендується оцінювати сумою набраних балів (з 100 максимально можливих) [2;3]. Іншою важливою причиною зміни системи оцінювання знань у вищій школі та переходу до системи залікових одиниць було прагнення удосконалити організацію навчального процесу, оскільки російська система вищої освіти знаходилася в кризовому стані і потребувала термінового реформування. В першу чергу ця криза проявлялася у тому, що так звана суб єктивно об єктивна парадигма навчання (основоположником якої був відомий німецький вчений, педагог І.Ф. Гербарт) вичерпала себе і не відповідала вимогам часу [1,с.28]. Одним з найважливіших завдань, які необхідно було вирішити російській вищій школи в рамках узгодженої програми дій країн учасниць Болонського процесу зі створення спільного європейського простору вищої освіти, був перехід до обрахунку успішності студентів не в академічних годинах, а в залікових одиницях. Система залікових одиниць характеризує трудомістськість освітньої програми з врахуванням усіх її складових: практик, проміжних та поточних атестацій та ін. В зарубіжних освітніх системах еквівалентом російського терміну «залікова одиниця» є поняття «кредит». Росія, приєднавшись до Болонської декларації, також почала орієнтуватися на використання системи залікових одиниць у навчальному процесі. Європейська система зарахування та накопичення кредитів була розроблена в 1989 році в рамках програми розвитку студентської мобільності «Еразмус» як інструмент забезпечення визнання періоду навчання студента за кордоном [1,с.35 36]. Використання системи залікових одиниць в навчальному процесі є інструментом забезпечення академічної мобільності та механізмом визнання наукових та освітніх результатів і досягнень студентів, які навчалися в закордонних ВНЗ. Запровадження системи залікових одиниць давало змогу вирішити ряд важливих завдань, зокрема, сприяти покращенню престижу і конкурентоспроможності освітнього закладу як на російському, так і на міжнародному ринку освітніх послуг, можливість студентам самостійно побудувати свою індивідуальну освітню траєкторію, підвищити свою роль в управлінні навчальним процесом, обрати відповідні дисципліни для вивчення [3,с.4]. Ще до формального приєднання до Болонського процесу у 2002 році Міністерством освіти та науки Російської Федерації було прийнято та опубліковано ряд постанов та наказів, згідно з якими російські ВНЗ повинні були поступово перейти на систему залікових одиниць оцінювання знань. Зокрема, Міністерством освіти та науки РФ була розроблена методика розрахунку трудоємності основних освітніх програм вищої професійної освіти в залікових одиницях [4]. Під наглядом Міністерства було прийнято рішення провести експеримент з введення рейтингової системи оцінювання успішності студентів та запропоновані Методичні рекомендації для розробки рейтингової системи оцінювання успішності [5]. Нормативно законодавча база переходу російських ВНЗ на систему залікових одиниць та систему кредитів у навчальному процесі була підготовлена Міністерством освіти і науки РФ; відповідні закони були розміщені на офіційному сайті Міністерства освіти [4;5;6;7;8]. Важлива інформація з приводу переходу російських ВНЗ на систему залікових одиниць була розміщена на електронних сайтах університетів. Вона носить здебільшого інформаційний та рекомендаційний характер і призначена для науково педагогічного складу та студентів. Також була опублікована велика кількість

179 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 навчально методичних матеріалів, у яких містилась роз яснювальна інформація та рекомендації ВНЗ щодо переходу на систему залікових одиниць, приклади перерахунку академічних годин у залікові одиниці та способи запровадження системи кредитів. Такі навчально методичні матеріали розроблялися за участю працівників навчальних частин, деканатів різних факультетів російських ВНЗ [3;4;8;10;11]. Найбільш успішними в запровадженні та реалізації Болонського процесу були в першу чергу столичні ВНЗ, які користувалися значною фінансовою підтримкою з боку держави або приватних структур та мали тісні партнерські стосунки з іноземними (в першу чергу європейськими) вищими навчальними закладами. Серед таких ВНЗ слід виокремити Московський державний університет ім. М.В. Ломоносова, Російський Університет Дружби Народів, Московський Державний інститут міжнародних відносин, Державний університет Вища Школа економіки. Починаючи з 2002 року в Російському університеті дружби народів (РУДН) проводився експеримент організації навчального процесу з використанням системи залікових одиниць. Розробку та ведення експерименту здійснювала робоча група, до якої входили проректор, голова та співробітники навчально методичного управління, декани задіяних факультетів. Практична частина експерименту включала в себе вибір співвідношення перерахунку академічних годин в «кредити», складання навчальних планів, створення нормативних документів, які б регламентували порядок роботи та здійснення процедури переходу на нову схему організації навчального процесу. Слід зазначити, що керівництво РУДН, де з рр. почали здійснюватися важливі заходи з апробації та запровадження нової системи оцінювання знань, розробило відповідні методичні матеріали та навчальні програми [9]. Відповідно до наказу Міністерства освіти РФ від 2 липня 2003 року було прийнято рішення про проведення більш широкого експерименту протягом рр. по запровадженню в навчальні плани російських ВНЗ системи залікових одиниць. Документ був доповнений переліком вищих навчальних закладів, які повинні були взяти участь у даному експерименті (всього 22 ВНЗ) [6]. У березні 2004 року Міністерство освіти РФ рекомендувало ВНЗ у зв язку з експериментом здійснювати запровадження системи залікових одиниць у навчальний процес. За наказом Міністерства освіти РФ від 29 липня 2005 року здійснення систематичного аналізу та інноваційної діяльності при переході ВНЗ на систему залікових одиниць покладалося на Російський університет дружби народів, який був одним з перших та головних ВНЗ, що запроваджував нову методику та систему оцінювання знань студентів за зразком європейської системи ECTS [8]. 13 червня 2007 року за наказом Міністерства освіти РФ було затверджено новий перелік російських вишів, які мали брати участь в інноваційній діяльності з переходу на систему залікових одиниць. Згідно з наказом таких ВНЗ було 17 [7]. Серед них був і РУДН. Саме в РУДН проводився експеримент по переходу ряду напрямків та спеціальностей на організацію навчального процесу з використанням системи залікових одиниць. Протягом 4 х років ( ) на 5 ти напрямках факультету гуманітарних та соціальних наук за програмою підготовки бакалаврів навчальний процес проходив по системі залікових одиниць. Цьому передував підготовчий етап (умовно один навчальний рік). Перш за все, в університеті під керівництвом ректора, проректорів, навчально методичного управління, представниками Міністерства РФ було проведено ряд заходів (конференцій, нарад), які носили більше інформаційний, пізнавальний характер. В ході підготовчої роботи було розроблено ряд положень, інструкцій, наказів та розпоряджень, в яких розроблялася стратегія та було розроблено план поетапного переходу на систему залікових одиниць. Цей процес здійснювався «еволюційним» шляхом, з урахуванням збереження всього як зазначалося «найкращого» в традиційній системі освіти, та з використанням нових методик в процесі навчання. При підготовці та при реалізації плану поетапного переходу факультету гуманітарних дисциплін та соціології були здійснені важливі заходи з удосконалення навчального процесу та інформаційного забезпечення. В РУДН використовувалася так звана «нелінійна» схема навчання, яка передбачала можливість широкого вибору студентами навчальних дисциплін, участь кожного студента у формуванні індивідуальних навчальних планів, за діяння в навчальному процесі консультантів, застосування системи залікових одиниць, широкі повноваження факультетів в організації навчального процесу, обов язкове використання бально рейтингової системи для оцінювання знань студентів та ін. Було розроблено навчальні ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 плани, які поділялися на три основні категорії: базові, індивідуальні та робочі. Було розроблено принцип перерахунку академічних годин в залікові одиниці, та запропоновано наступну схему розрахунку: 1 залікова одиниця = 36 академічних годин, де 1 академічна година = 45 хв. В бакалавраті в середньому виділялося 50% часу на самостійну роботу студента. Дана система була побудована таким чином, що на старших курсах навчання студентам відводилася більша частина часу на самостійну роботу. Кредитні одиниці набиралися по семестрах. Для отримання ступеня бакалавра необхідно було отримати 240 залікових одиниць, з яких близько 60 повинні були припадати на дисципліни загального курсу навчання. На вивчення загальних дисциплін відводилося не менше 80 залікових одиниць, включаючи загальні практики. На освоєння спеціальних дисциплін відводилося не менше 40 з. о., включаючи навчальні практики та підготовку дипломної роботи. На так званий цикл підвищеної складності передбачалося з.о. Виконання курсової роботи оцінювалося в 1 з.о., одна навчальна практика 3 з.о, здача державного іспиту 3 5 з.о., підготовка та захист випускної роботи залікових одиниць. Протягом одного семестру студенту необхідно освоїти дисципліни об ємом в 30 залікових одиниць [10,с.4 9]. Перехід на нову систему оцінювання знань дав позитивні результати, оскільки було зростала активність участі студентів у навчальному процесі, підвищувалася їх відповідальність, було значно підвищено рівень навчально методичної роботи кафедр, покращено інформативність за допомогою спеціальний інформаційних та консультаційних електронних ресурсів та електронних сайтів окремих факультетів і кафедр, відбулося деяку покращення економічних показників, зокрема, підвищення середньої заробітної плати викладачів. На 2007 рік заробітна плата викладачів РУДН, які працювали за системою кредитів на 40 50% перевищувала заробітну плату тих викладачів, які працювали за старою системою. Тому кожен викладач був максимально зацікавлений в тому, щоб студенти обирали саме його дисципліну для вивчення [11,с ]. На економічному факультеті МДУ ім. М.В. Ломоносова за рішенням Вченої ради факультету в 2003 році було здійснено перехід на систему залікових одиниць та запроваджено використання кредитної системи при підготовці магістрів за напрямком «Економіка», «Менеджмент». На факультеті була чітко розроблена структура навчального плану підготовки магістрів. Структура навчального плану підготовки магістрів на економічному факультеті МДУ ім. М.В. Ломоносова мала такий вигляд. Перший блок охоплював теоретичне навчання: 1 4 триместри по 60 кредитів кожен; управлінські дисципліни 12 кредитів (3 дисципліни по 4 кредити). Другий блок охоплював обов язкові та селективні фундаментальні дисципліни кожної програми 24 кредити (8 дисциплін по 4 кредити). Третій блок охоплював дисципліни спеціалізації (обов язкові та за вибором) 24 кредити (8 дисциплін по 3 кредити), а також науково дослідницьку роботу: 2 6 триместри 45 кредитів, наукові семінари кредитів, практику (науково дослідницька, виробнича, педагогічна) кредитів, підготовку магістерської роботи 6 кредитів, захист дисертації 15 кредитів [12,с ]. В Державному університеті Вища школа економіки в рамках участі в експерименті по запровадженню системи залікових одиниць їх використання почало здійснюватися ще з 2002 року, згідно з наказом ректора ДУ ВШЕ Кузьмінова Я.І. [13]. Використання системи кредитів та залікових одиниць в ДУ ВШЕ мало свою специфіку. Навчальний рік було розділено на 5 модулів, кожен з яких приблизно дорівнював 6 7 навчальним тижням та одному тижню самостійної підготовки. В кінці кожного модуля студенти отримували кредити з окремих дисциплін. В ДУ ВШЕ предметам не присвоювалася визначена кількість кредитів. Спочатку роботи студентів викладач оцінював за 100 бальною системою, потім переводив її в 10 ти бальну. Отримані бали множилися на коефіцієнт трудомісткості даного предмету, в результаті визначалася кількість кредитів. Наприклад, 78% з предмету «Соціальна психологія» відповідало 9 балам. Коефіцієнт трудомісткості даного предмету 1.1. Таким чином студент отримував 9.9. кредитів. Кожні три місяці складався рейтинг успішності студентів. Така система випрацьовувала у студентів звичку до постійної напруженої праці, сприяла більш глибокому вивченню матеріалу та дозволяла чітко контролювати успішність. Крім того, у студентів ДУ ВШЕ не було перевантаження у кількості аудиторних годин і вони мали більше часу для самостійної підготовки. Одна залікова одиниця в ДУ ВШЕ в бакалавраті в середньому відповідала 27 годинам, в магістратурі 19 годинам. Сума залікових одиниць з усіх дисциплін за один навчальний рік складала 60 кредитів, що відповідало ECTS. Система залікових одиниць в ДУ ВШЕ реалізувалася в наступному порядку: спочатку проводиться розрахунок залікових одиниць деканатами факультетів в процесі роз-

180 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 робки робочих навчальних планів та надається для перевірки в навчально методичне управління, а потім затверджується керівництвом факультетів. Отже, перехід на систему кредитів був не лише адаптацією російської національної освітньої системи до європейських освітніх стандартів, а і зміною підходів до викладання, запровадження нової організацію праці студентів, за якою отримані кредити показували не тільки те, наскільки успішно студент зміг відповісти на іспиті, але показати те, як систематично та інтенсивно він працював під час навчання [14,с.25 27]. Залікові одиниці в ДУ ВШЕ присвоювалися кожній дисципліні (основного блоку) і відповідали загальноприйнятим критеріям 60 кредитів на навчальний рік. В організації навчального процесу використовувалася модульна система, що передбачає оптимізацію навантаження студентів та збільшення часу на самостійну роботу. Для ефективного планування навчального процесу в ДУ ВШЕ використовувалися три види планів: базові, робочі та індивідуальні. Базові навчальні плани передбачали 240 залікових одиниць для бакалаврів, 300 залікових одиниць для спеціаліста та 120 залікових одиниць для отримання ступеню магістра. У ДУ ВШЕ використовувалася нелінійна форма організації навчального процесу, яка передбачає відносно вільний вибір студентами дисциплін, що вивчаються, а також порядку і темпу їх вивчення [15,с.4 7]. Запровадження системи залікових одиниць в ДУ ВШЕ сприяло збільшенню кількості спеціальностей на бакалаврському рівні. Так в 2003/2004 навчальних роках студенти IV курсу факультету економіки навчалися за програмами за семи спеціальностям, а в 2004/2005 навчальних роках уже за дев ятьма. Також збільшилося число магістерських програм. В 2004/2005 навчальних роках 15% кращих за рейтингом студентів скористалися можливістю вивчати другу іноземну мову на безоплатній основі. Розвивалася міжнародна діяльність університету. За 2004 рік 56 студентів ДУ ВШЕ отримали подвійні дипломи міжнародного зразка [15,с.13 14]. На переконання ряду провідних російських та зарубіжних дослідників перехід на систему ECTS давав можливість, з одного боку, покращити методику оцінювання знань, здійснювати якісний контроль за успішністю студентів, дати більшу свободу вибору навчальних дисциплін та спрямувати самих студентів на вдосконалення їх самостійної роботи, а з іншого боку дати помітний поштовх розвитку такого явища як академічна мобільність, тобто можливості студентів, аспірантів, викладачів російських ВНЗ навчатися, проводити дослідження, практикуватися за кордоном з урахуванням їх попередніх знань, навичок, наукових досягнень (компетенцій). Отже, якщо узагальнювати причини переходу російської вищої школи на систему залікових одиниць, то цей процес був зумовлений потребою модернізації російської системи вищої освіти, використанням нових технологій у навчальному процесі, участю в міжнародних інтеграційних процесах. Перші експерименти у переході на нову систему організації навчального процесу і оцінювання знань студентів розпочалися ще за рік до офіційного приєднання Росії до Болонського процесу. В ході реалізації кредитно модульної системи та системи кредитів і залікових одиниць в російській вищій школі Міністерством освіти та науки РФ, Урядом РФ було прийнято ряд законів та постанов, які стосувалися переходу російської системи вищої освіти на нові (європейські) стандарти, однак вони почали реалізуватися тільки в другій половині 2000 х років, що було пов язано, зокрема із адаптацією російської системи вищої освіти до європейської. В ході експерименту в столичних російських ВНЗ почала функціонувати система накопичення кредитів та система залікових одиниць, підвищилась співпраця російських та закордонних ВНЗ, ефективніше почала функціонувати академічна мобільність. Вивчаючи та аналізуючи навчально методичні матеріали, що були опубліковані деякими ВНЗ, публікації та наукові праці провідних російських вчених в галузі освіти та науки стосовно переходу на нову систему оцінювання знань, можна зробити висновок, що вона проявила себе досить успішно та ефективно, але разом з тим, не була позбавлена критики з боку традиційно налаштованих противників «копіювання» європейської освітньої системи або «ламання принципів фундаментальності російської традиційної освітньої системи». Однак, слід зауважити, що досить позитивними ці реформи виявилися саме для столичних ВНЗ Росії, які традиційно були досить потужними та конкурентоспроможними у світовій системі вищої освіти, а їх дипломи та кваліфікації визнавалися на міжнародному ринку праці і раніше, до участі Росії в Болонському процесі. Список використаних джерел ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Сазонов Б.А. Болонский процесс: актуальные вопросы модернизации российского высшего образования: Учебное пособие / Б.А. Сазонов М.:ФИРО с. 2. Бадарч Д. Методические рекомендации по внедрению кредит системы и асинхронной организации учебного процесса / Д.Бадарч, Я.Наранцецег // Под ред. Б.А. Сазонова Улан Батор: МГУНТ с. 3. Методические рекомендации по внедрению в учебный процесс вуза системы зачетных единиц. Федеральное агентство по образованию Национальный фонд подготовки кадров Южно Уральский государственный университет Самарский государственный университет с. 4. Методика расчета трудоемкости основных образовательных программ высшего профессионального образования в зачетных единицах. Приложение к письму Министерства образования Российской Федерации от N ин/13. [Електронний ресурс]. Режим доступу: mon/mo/ Data/d_05/m215.html 5. О проведении эксперимента по введению рейтинговой системы оценки успеваемости студентов вузов. Приказ Министерства образования Российской Федерации. Москва, [Електронний ресурс]. Режим доступу: mon/mo/data/d_05/m215.html 6. О проведении эксперимента по использованию зачетных единиц в учебном процессе. Приказ Министерства образования Российской Федерации. Москва, [Електронний ресурс]. Режим доступу: 7. Об образовательных учреждениях высшего профессионального образования, участвующих в инновационной деятельности по переходу на систему зачетных единиц. Приказ Минобразования РФ от 13 июня 2007 г. N172. [Електронний ресурс]. Режим доступу: mon/mo/data/d_05/m215.html 8. Об инновационной деятельности высших учебных заведений по переходу на систему зачётных единиц. Приказ Министерства и науки Российской Федерации. Москва, [Електронний ресурс]. Режим доступу: mon/mo/data/d_05/m215.html 9. Ефремов А.П. Об организации учебного процесса с использованием системы зачетных единиц / А.П. Ефремов Российский университет дружбы народов. Информация из официального сайта Российского университета дружбы народов. [Електронний ресурс]. Режим доступу: Опыт российских вузов по использованию кредитов (по материалам научных исследований, выполненных МГУ им. М.В. Ломоносова в рамках проекта ФПРО 2005 года и национального проекта 2006 года. 36 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу: edu. tltsu.ru / sites_content / site 2077/ htmi/ opit_vuzov.pdf 11. Внедрение в вузе системы зачетных единиц (по типу ECTS): опыт Российского университета дружбы народов. Кейс и методические рекомендации: Федеральное агентство по образованию Национальный фонд подготовки кадров Российского университета дружбы народов. М., с. 12. Переход российских вузов на уровневую систему подготовки кадров в соответствии с федеральными государственными образовательными стандартами: нормативно методические аспекты / В.А. Богословский, Е.В. Караваева, Е.Н. Ковтун и др. М.: Университетская книга, с. 13. Проблемы перехода на систему зачетных единиц (по материалам семинара: «Инновационная деятельность по переходу к новой системе подготовки и оценки специалистов»). М., с. 14. Методические рекомендации по внедрению в вузе системы зачетных единиц (кредитов) / [Тест] / Государственный университет управления, Центр качества; [сост.: О.В. Давыдова, В.И. Звонников, М.Б. Челышкова]. М.: ГУУ, с. 15. Кравченко Н.Т. Особенности похода к внедрению системы зачетных единиц в Государственном университете Высшей школе экономики (ГУ ВШЭ) / Н.Т. Кравченко. 16 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу: vo.hse.ru/attachment.aspx?id=323 Хан Е.В. Внедрение европейской системы зачетных единиц в столичных вузах России как одно из направлений участия в Болонском процессе На основе анализа нормативно правовых документов Министерства образования и науки России, учебно методических материалов некоторых столичных университетов, а также опираясь на публикации ряда российских ученых, исследован процесс перехода ведущих столичных российских вузов на систему зачетных единиц и кредитов в высшем профессиональном образовании. Внедрение европейской системы ECTS в рамках участия России в Болонском процессе является важным элементом в развитии сотрудничества между российскими и европейскими университетами, признания российских дипломов и улучшения академической мобильности. Ключевые слова: Болонский процесс, реформа высшего образования, образовательно квалификационные уровни, кредитно модульная система. Khan, E.V. The introduction of the European system of credits in metropolitan universities of Russia as one of the areas participating in the Bologna Process The article is based on an analysis of legal documents of the Ministry of Education and Science of Russia, the teaching materials of some capital universities as well as relying on the publication of several Russian scientists studied the transition leading capital of Russian university system on credits and loans in higher vocational education. The introduction of the European system ECTS within Russia s participation in the Bologna process is an important element in the development of cooperation between Russian and European universities, the recognition of Russian diplomas and enhance academic mobility. Key words: Bologna process, Russia, the reform of higher education, educational qualifi cation level, credit modular system.

181 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК Ісмаілзаде П. Етнокультурні контакти і природно-соціальні фактори в громадському побуті Розглядаються особливості формування, історії розвитку, природносоціальних чинників які впливають на громадський побут, на місце розташування, міграцію населення, зміни соціального і етнічного складу, на сучасні етносоціальні та етнокультурні процеси. Висвітлюються етнографічні проблеми адаптації мігрантів до міського середовища, особливості зміни етнокультурної структури азербайджанського і Кавказького населення. Ключові слова: місто, етнос, глобалізація, інтеграція, етнокультурні процеси. (стаття друкується мовою оригіналу) Исмаилзаде П. Этнокультурные контакты и природно социальные факторы в общественном быту Рассматриваются особенности формирования, истории развития, природно-социальных факторов, которые влияют на общественный быт, на место расположения, миграцию населения, изменения социального и этнического состава, на современные этносоциальные и этнокультурные процессы. Освещаются этнографические проблемы адаптации мигрантов к городской среде, особенности изменения этнокультурной структуры азербайджанского и Кавказского населения. Ключевые слова: город, этнос, глобализация, интеграция, этнокультурные процессы. Экономические условия жизни этноса, будучи основой возникновения ЭКК, все же не являются единственными в цепи условий и факторов, воздействующих на развитие контактов. Большое значение имеют также социальные, политические и географические условия. Не ставя задачу их подробной характеристики, остановлюсь на некоторых важных для изучаемой темы моментах. Исследования общественного строя горских народов Кавказа, оцениваемого как патриархально феодальный, подтверждают его довольно значительную общность [1,с.57]. Однако в отмеченной общности выявлялись и довольно существенные различия, например в степени дифференцированности социальной структуры отдельных этносов или даже их этнографических групп. Например, у хевсур и сванов Вольной Сванети последняя была выражена более слабо, чем у ингушей и чеченцев [2,с.49]. Более сложная социальная структура зафиксирована у кабардинцев и части западных адыгов, в так называемых аристократических племенах. Промежуточное положение по социальной стратификации занимали такие этносы Северного Кавказа, как карачаевцы, осетины, абазины. Народы Горного Кавказа различались и в политическом отношении. Горцы Грузии всегда сохраняли традиции самоуправления и специфические черты в своей социальной структуре. Горные абхазские общества номинально находились под управлением владетельных князей Абхазии Шервашидзе. На Северном Кавказе не было государственных образований. Населявшие его народы объединялись в более или менее крупные феодальные владения (например, Большая и Малая Кабарда), а также в «вольные» общества союзы общин. В первой половине XIX в. все эти владения по отношению друг к другу находились в различного рода политической зависимости. Горцам Северного Кавказа, занимавшимся скотоводством, жизненно необходимы были зимние пастбища. Равнинные земли находились в основном во владении кабардинских князей, что ставило горцев в политическую зависимость от Кабарды и выражалось в уплате дапи. Виды последней были различны. Известны факты, когда даннические ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 отношения проявлялись «в подкреплении оружием», т.е. участии зависимых горцев в войнах их сюзерена. Такие факты часты, например, в истории западноадыгских «племен». Одно из них адамиевцы до начала XIX в. находилось в зависимости от темпргоевцев. После эпидемии чумы численность адамиевцев значительно уменьшилась; притесняемые соседними племенами адыгов, они были вынуждены перейти на земли бесленеевцев по р. Урупу, которым и стали подвластны. В таком же положении в первой половине XIX в. были мохоши, жившие на землях бесленеевцев и помогавшие «под бесленеевским знаменем своим оружием». В зависимости от темиргоевцев были группы хатукаевцев и бжедугов, переселившиеся на термиргоевские земли из за малоземелья и «по причине притеснений их бжедугскими и хатукаевскими владельцами» [3,с.45]. В политической зависимости от убы хов находились садзы, участвовавшие в их военных походах. «Влияние это убыхов... было так велико, пишет Е.П. Ковалевский, что при последнем переселении убыхов в Турцию они увлекли за собой много семейств джигетских (садзских, Н.В.)» [4,с.56]. Политическая зависимость нередко выражалась в иных фор мах. Карачаевцы, зависимые от кабардинских князей фамилии Атажукиных, в начале XIX в. платили старшему кабардинскому князю «со всего народа» 300 баранов, а с каждого двора по еапетке пшеницы и кувшину меда. Кроме того, они должны были делать разные подарки молодым кабардинским князьям, которых воспитывали по обычаю аталычества. Балкарцы (в данном случае жители только одного общества Балкарского) должны были подчиняться всем «кабардинским постановлениям насчет штрафов и пеней, которые обращались в подать в пользу князей». В зависимости от бесленеевских князей Каиуковых и Шолоховых были северокавказские абазииы башилбаевцы и баракаевцы. Кроме того, башилбаевцы признавали также власть абхазских князей Маршаниа, а баракаевцы первостепенных шапсугских узденей Лах и Анчок, вступивших в родство с Даурами, одной из влиятельных абадзехских фамилий [5,с.75]. По сведениям официальных документов первой трети XIX в. дигорцы, а также балкарцы Хуламского и Безепгиевского обществ платили кабардинским князьям по барану с каждого двора, а балкарцы Чегемского и Урусбиевского обществ, подчиненные фамилии Атажукиных, платили, «что сам князь наложит». В политической зависимости от кабардинских князей, владения которых занимали значительную часть Северокавказской равнины, состояли Тагаурское общество осетин и горные ингуши, в начале XIX в. платившие подать в один рубль серебром [5,с.57]. На развитие ЭКК влияли также факторы религиозного порядка. В первой половине XIX в., например, таким фактором являлся все более активизирующийся процесс исламизации горцев Северного Кавказа. В одном из документов начала XIX в. (1808 г.) отмечается большая активность кабардинских эфенди, которые «столько взяли верх над народом, что почти сделали себя самовластными... правителями их поведения... Сии эфендии, научившись в Дагестане у кумыкских татар читать и писать по татарски или, правильнее сказать, магометову закону, возвращаются в Кабарду и стараются всемерно кабардинцев и горцев, то есть всякого рода асетинцев (осетин, Н.В.), усовершенствовать в махометанском законе». Далее рассказывается об одном из таких эфенди Исхаке. «Ныне многие уздени по 40 лет от роду учатся татарской грамоте, чтобы разуметь алкуран. Он (Исхак, Н.В.) до того довел, что все переменили обычай в одеянии: вместо прежних коротких черкесок начали носить длинные, на шапки надели чалмы, отпустили бороду, перестали пить горячее вино, курить и нюхать табак... Он даже изменил обычай, когда владельцы имели право брать по барану из коша» [6,с.29]. Интересные примеры, подтверждающие роль религиозного фактора в развитии ЭКК, можно видеть в сванском быту прошлого века. В 1850 х годах одна из ветвей княжеской фамилии Дадешкелиани Отар Дадешкелиани приняла ислам. Эта традиция, которой впоследствии следовали и другие представители данной ветви, повлекла за собой немало культурно бытовых изменений: заключение браков с балкарками, выполнение некоторых традиций, связываемых с исламом, например левирата (сын Отара Леван был женат на вдове своего брата Ислама, имевшей двух детей), все члены этой фамилии носили мусульманские имена. Браки с балкарками по приказу князя Дадешкелиани заключали и их подданные сванские крестьяне. Сваны мусульмане в первой половине XIX в. были не только в социальной верхушке княжеской Сванети. Бытописатели этого времени отмечали этот факт и в крестьянской среде. Интересно,

182 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 что, не отличаясь от сванов христиан в одежде, сваны мусульмане помимо усов обязательно носили бороды [7,с.29]. Даже в приведенных, хотя и единичных примерах можно проследить тесную зависимость культуры от конфессионального фактора и его влияние на развитие некоторых ЭКК, целую цепь влияний и заимствований, возникающих в бытовой культуре этноса. Многообразно также влияние на ЭКК географической среды. Народы Горного Кавказа жили примерно в одинаковых природно климатических условиях горной страны, длительной снежной зимы и т.п. Эти условия, а также отсутствие дорог создавали естественную изоляцию горских народов, что приводило к значительной замкнутости, нередко делало возможным общение лишь с самыми ближайшими населенными пунктами и в конечном итоге предельно затрудняло развитие ЭКК. С другой стороны, некоторые особенности Горного Кавказа малоземелье, развитие отгонного скотоводства и необходимость зимних пастбищ (зачастую также и летних), развитие домашних ремесел и отходничества во многом определяли некоторую специфику ЭКК горцев с остальным Кавказом. И все таки природная изоляция горной части и трудности дорожного сообщения не делали Горный Кавказ своего рода terra incognita. Народы, жившие здесь, постоянно общались, находясь в самых разнообразных контактах. Связи между населением горных областей зачастую преобладали, поскольку нередко отсутствие дорог и вообще трудность путей с гор на равнину осложняли общение горцев с населением равнинных областей Кавказа. Лишь в советское время, с налаживанием в крае дорожного сообщения основную роль стали играть пути, связавшие горы и равнину, что привело к постепенному ослаблению хозяйственного общения народов в пределах Горного Кавказа. Внутри этого микрорегиона в XIX начале XX в. имелось множество горных дорог, троп, перевалов, которыми местное население широко пользовалось с древнейших эпох. Это, прежде всего, путь по Дарьяльскому ущелью, по которому издревле происходило общение народов Северного Кавказа и Закавказья. Большинство дорог троп имело более локальное значение. В Абхазии, например, помимо путей вдоль моря, связывавших ее внутренние рахтоны, Мегрелию, прибрежные села садзов и убыхов, имелось несколько троп перевалов: в Сванети по р. Иигури, по р. Кодору в горное общество Цебельду и оттуда в Карачай, от развалин монастыря Гагры по горной тропе к адыгам и садзам. Карачай и Балкария были связаны горными тропами через перевалы между собой, а также с Горной Рачей, Осетией (в том числе с Дигорией), Сванети. В Горную Рачу можно было перейти из Баксанского ущелья. Чегемцы шли в Вольную Сванети по рекам Карасу и Башилсу, затем через Джаберский перевал выходили в верховья р. Мульхра. Из Безенгийского общества по ущелью р. Урван по горным тропам можно было попасть в Вольную Сванети. Из Баксанского ущелья через перевал Донгуз орун выходили в Сванети в долину р. Накры. Из Балкарского общества горная тропа вела в верховья р. Риони к рачинскому с. Геби, а по ущелью р. Акбаш в Дадиановскую Сванети. Дигория по короткой, но очень трудной горной тропе по рекам Хызны дону и Псыгансу была связана с Балкарией. Через Мамисонский перевал осетины шли в горнорачинское с. Глола и в Кударское ущелье, из Дигории через перевалы Гурдзивцек (букв.: Грузинский перевал) и Гебивцек осетины попадали в с. Геби. Даргавское, Куртатинское, Закинское общества осетин горными тропами по р. Гизельдону были связаны с Трусовским ущельем (здесь жили также осетины) в верховьях р. Терека и с. Коби. Из Ардона в Северной Осетии через Рокский перевал можно было попасть в верховья р. Лиахви. Труднодоступные горные тропы связывали Чечню и Ингушетию с Горной Грузией (Хевсурети, Тушети) и с Северо Западным Дагестаном. Наиболее значительные из них шли через Хуландойское ущелье в Тушети, через Аргунское ущелье в Тушети и Хевсурети, по Ассипскому ущелью в Хевсурети. Восточную Чечню (Ичкерию) трудные горные дороги соединяли с Дагестаном. Они проходили от ичкеринских сел через аварские селения в Хунзах. О таких дорогах современники в первой половине XIX в. писали, что большая часть их не проходима для обозов и с трудом по тропинке «пеший один проходит, имея с вострыми шипами башмаки». Как видим, народы Горного Кавказа находились в теснейших и постоянных экономических, социальных и политических связях. В свою очередь такие связи давали толчок к возникновению бытовых контактов. В этом плане общественный быт горцев исторически был той сферой, в которой наиболее активно в мирных условиях реализовывались ЭКК. Благодаря этим связям традиционные социальные институты превращались в своеобразные каналы межэтнического общения, осуществлявшегося как в пределах Горного Кавказа, так и с другими районами Кавказа. В пореформенное время ЭКК пародов Горного Кавказа развивались в иных, по сравнению с предшествующим временем, исторических условиях: наступала эпоха капиталистического развития, активного взаимодействия народов Кавказа с Россией во всех сферах жизни. Однако и в этот период отмеченная нацеленность традиционных социальных институтов горцев на ЭКК проявлялась столь же интенсивно, в чем немалую роль, видимо, играла специфика Горного Кавказа как культурного и природного «изолята». Географические условия на Кавказе, как известно, на редкость контрастны. Здесь раскинулись ровные, как скатерть, предкавказские и закавказские степи и поднялись величайшие в Европе горные вершины. Естественные пути сообщения на Кавказе во многом определяли направления миграционных потоков, особенно это относится к прикаспийской дороге и к каботажному плаванию вдоль Черноморского побережья. Естественные пути во многом определяли и направления этнической консолидации. Так, аварцы сложились во взаимосвязанных ущельях р. Аварской Койсу, агулы по верхнему течению р. Курах чай, абхазы вдоль морского каботажного пути. Нами прослежена на Кавказе вертикальная зональность распространения двуязычия и многоязычия. Например, горцы Балкарии, как правило, чаще знали язык соседнего населения степной Кабарды, нежели наоборот; лезгины среднего и нижнего течения рек Самура и Курахчая знают азербайджанский язык; рутульцы, обитающие выше лезгин, знают азербайджанский и лезгинский; цахуры, живущие еще выше, чем рутульцы, часто знают азербайджанский, лезгинский и рутульский языки [8,с.24]. В заключение остается отметить, что в некоторых случаях влияние естественно географических условий на судьбы населения не зависело от способа производства и других социальных факторов. Например, береговая линия сама по себе служила пределом расселения людей у моря. Опускание берега Черного моря в свое время привело к исчезновению античного города Диоскурии, а землетрясения и наводнения неоднократно превращали цветущие населенные пункты в развалины. Однако в подавляющем большинстве случаев влияние географической среды на Кавказе всегда опосредствовалось способом производства материальных благ. Список использованных источников 1. Селезнев М. А. Руководство к познанию Кавказа. СПб., См.: Погмов Ш.Б. История адыгейского народа. Нальчик, 1947; Лапинский Т. Горские народы Кавказа и их борьба против русских за свободу // ЗКОРГО, Кн.6.; Махвич Мацкевич А.О. Абадзехи, их быт, нравы и обычаи // Народная беседа. СПб., Кн.3; Каменев Н.Л. Бассейн Псекупса // Кубанские войсковые ведомости. Екатеринодар, ; Дубровин Н.Ф. История войны и владычества русских на Кавказе. СПб., Т.1. Кн.1; Васильков В.В. Очерк быта темиргоевцев // СМОМПК, Вып. 29; Сиюхов С. Черкесы адыге // Изв. общ ва любителей изучения Кубанской обл., Вып. 7.; Меретуков М.А. Адыгские обряды пребывания жениха и невесты в «чужих домах» // Сб. статей по этнографии Адыгеи. Майкоп, Лапинский Т. Лапинский Т. Горские народы Кавказа и их борьба против русских за свободу // ЗКОРГО, Кн Шанаев Док. Свадьба у северных осетин // ССКГ, Вып Тепцов В.Я. По истокам Кубани и Терека // СМОМПК, Вып Керейтов Р.X. Свадебный обряд кубанских ногайцев в прошлом (конец. XIX начало XX в.) // Тр. Карачаево Черкесск. НИИ. Ставрополь, Вып Ипполитов А.П. Этнографический очерк Аргунского округа // ССКГ, Вып Лавров Л.И. Некоторые итоги Дагестанской экспедиции гг. // КСИЭ, 1953, Вып. XIX. Ismailzaade, P. Ethnocultural contacts and natural and social factors in public domestic The features of forming, history of development, naturally-social factors are examined that influence on the public way of life, into place of location, migration of population, change of social and ethnic structure, on modern етносоціальні and етнокультурні processes. The ethnographic problems of adaptation of мігрантів are illuminated to the municipal environment, feature of change of етнокультурної structure of the Azerbaijanian and Caucasian population. Key words: c ity, ethnos, globalization, integration, етнокультурні processes.

183 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 21:14 Аббасов Х. Роль школи суффи в освіті суфізму Ісламські вчені представляють перший осередок освіти в релігії Суффу, ідеологічний імпульс якої послужив поштовхом до створення суфізму. Досліджується схожість і спільність школи суффи і суфізму, населення суффи і суфіїв. Ключові слова: Суффа, Пророк Мухаммед, Мекка, Медіна, Мечеть, Сухреверді. (стаття друкується мовою оригіналу) Аббасов Х. Роль школы суффы в образовании суфизма Исламские ученые представляют первый очаг образования в религии Суффу, идеологический импульс которой послужил толчком к созданию суфизма. Исследуется сходство и общность школы суффы и суфизма, населения суффы и суфиев. Ключевые слова: Суффа, Пророк Мухаммед, Мекка, Медина, Мечеть, Сухреверди. Для преодоления препятствий в распространении исламской веры и предотвращения покушений на свою жизнь Пророк Мухаммед (с) из родного города Мекки в 622 году переселился в город Медину. В Медине он принял решение в первую очередь построить мечеть для проведения намаза и духовного просвещения. Мечеть, построенная усилиями и с большим энтузиазмом всех мусульман во главе с переселенцами и сподвижниками по вере разделялась на три отдельные части: большая часть у гыбле мечети (направление в котором мусульманине молятся) для сотворения намаза; помещения для проживания Пророка (с) и членов его семьи; используемая как школа, а иногда и как общежитие часть суффа. Первоначально эта часть мечети, именуемая суффа, покрытая пальмовыми ветвями, располагалась у южной стены. Поскольку, в тот период гыбле располагалась в направлении Гудса. После смены гыбле с Гудса на Каабу, место суффы было определено у северной части мечети [1,c.138]. Группа бедных и бездомных проживала и одновременно поклонялись в той части построенной в Медине мечети которая именовалась суффой. По рекомендации Пророка Мухаммеда (с) некоторых нашедших там пристанище перебивавшихся присылаемой им пищей стали именовать эхли суффа, иными словами эсхаби суффа [2,т.I.,с.87]. Суффа и население суффы является темой исследования многих исламских ученых. Можно сказать, что во всех исторических книгах относящихся к раннему периоду ислама авторы отмечают население суффы. Невозможно точно определить количество остававшихся, в суффе. Потому что, находившиеся там по некоторым причинам то прибавлялись, то убавлялись, то есть их количество часто менялось. Наиболее обширные сведения об населении суффы дается у Абу Нуаюм: «Количество пребывавших в суффе было различным в зависимости от условий и времени. Иногда были покидающие суффу, и число уменьшалось, а иногда прибывали издалека переселенцы и посланники, и число возрастало...» [3,с.340]. Имеются различные суждения о количестве населения суффы в 10, 30, 70, 90 и 400 человек. Хотя известные исламские ученые, такие как Сухреверди, Замехшари, Ибн Теймия, Суюти называют численность суфистов в 400 человек, а Катаде увеличивает эту цифру до 900 человек, Хаким ан Нисабури стремящийся поименно уточнить население суффы, указывает 40 человек, а Абу Нуаюм смог изложить биографии лишь 100 человек [4,c.162]. Не все из остававшихся в суффе являлись ее постоянными жильцами. Новообращенные мусульмане для углубления знаний об исламе приезжали в Медину, оставались там и спустя некоторое время возвращались в свои племена, чтобы передать полученные знания. По интерпретации толкователей Корана, некоторые аяты Корана были сниспосланы по поводу находившихся в суффе, то есть про население суффы. 52 ой аят суры Аль Анам, 122 ой аят суры Товбе, посвящен населению суффы. Автор одного из первых трудов об Пророке Мухаммеде (с) и его сподвижниках Ибн Сад представляет население ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 суффы следующим образом: «Одна группа населения суффы состояла из сподвижников Пророка, у которых не было места. Во времена Пророка они жили в мечети и там же ночевали. Во время обеда Пророк приглашал их свой дом, или же разделив на группы, отправлял их в дома состоятельных своих последователей» [5,с.255]. В других исторических произведениях можно встретить подобные описания. Большинство из учеников по ночам делавшим намаз, занимавшимся науками, проводивших большую часть своего времени в проводя в изучении и обучении, были бедными. Они не имели даже нормальной одежды. Имевшие профессию занимались своим ремеслом, а некоторые зарабатывали на хлеб насущный случайными заработками доставляли воду, кололи дрова. Тем самым, стараясь не становиться обузой для других [6,с.231]. Пророк Мухаммед (с) постоянно заботился о бедно живущем населении суффы. Он, всегда наставлял богатых и средне зажиточных купцов и жителей помогать населению суффы. Как видно, проживавшие в суффе не проводили свое время попусту, а занимались различной полезной деятельностью. Они изучали науки, молились и занимались поклонением, сражались, прислуживали Пророку (с), занимались дипломатической деятельностью, и выполняли миссия представления Пророка (с). Среди тех кто занимался наукой вышли такие известные ученые как Абдуллах ибн Масуд, Абдуллах ибн Омар, Абу Хурейря. Многие исламские ученые наблюдают влияние школы суффы в мистике. Первое тождества и схожести в мистике между суффой и суфизмом возникли в третьем веке хижры. Некоторые религиозные фанатики пытаясь уподобить свой образ жизни порядкам в суффе, объясняя это более соответствующим правилам сунны. Даже были такие которые объясняли происхождение слова мистика от «суффа». По этому поводу Сухреверди в своем произведении «Аварифил Мариф» отметил: «Подобная мысль, хотя и не проистекает из правил словообразования арабского языка, но по смыслу верна. Поскольку, состояние суфиев и описываемое в священных сурах состояние очень похоже. Они тоже, как и население суффы, для получения милости Аллаха, собрались в одном месте, вели беседы. Население суффы достигавшее 400 человек, не имело в Медине прибежища среди родственников. Как и первые суфии которые собирались в мечети, а последующие по углам и рибатам (укрепленные убежища), население суффы находилось в мечети Пророка, не занимались земледелием, животноводством и торговлей, а для обеспечения своего проживания собирали хворост, измельчали плоды хурмы, а ночь проводили в богослужении, занимались чтением Корана и изучением наук» [4,c.171]. В последующие века суфии создавая рибаты, такки и углы для проживания обосновывали это примером суффы. По этому поводу Макрузи сказал так: «...Потому что Пророк r (с) организовал для бездомных мусульман одну часть мечети» [4,c.171]. Хотя происхождение слова суфий из корня суффа с грамматической точки зрения не вполне возможно, сходство и близость образа жизни суфиев и населения суффы вне сомнения. Это сходство проявляется и физически, и духовно, и в быту. По поводу физической схожести можно отметить, что, место проживания населения суффы было простым помещением примыкавшим к мечети и покрытым ветьвями хурмы. Места обитания суфийских дервишей были вблизи или примкнутые к мечетям. Их скромные деревянные или глинобитные сооружения, внешне напоминали суффу. Нет никаких сведений о том, что были ли какие либо удобства для проживания в суффе подобные матрасам, ложам. Обычай дервишей спать в своих кельях завернувшись в архалуг или халат походит на действия населения суффы. У населения суффы не было каких либо правил связанных с приемом пищи. Перебивались пожертвованиями богатых и столовались у Пророка (с). Дервиши также живут на подаяние и пожертвования [7,c.18]. Сходство быта; население суффы в целом строило свой образ жизни на принципе отказа от материального, на духовности. Главное духовный мир и отказ от материальных благ. Это в основном касалось пищи, одежды, жилья и образа жизни. Аскетичность суфиев в вопросах питания в основном была связана с тяжелыми условиями жизни того периода. По повествованию одного из проживавших в суффе, проживавшим там в день выдавалась лишь хурма в небольшом количестве. У них не было два вида блюда одновременно. От постоянного употребления хурмы желудки этих людей болели они обратились по этому поводу к Пророку (с) и услышали в ответ: «Клянусь аллахом, если смогу раздобыть хлеб или мясо, то обязательно накормлю вас» [7,c.19].

184 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Население суффы испытывало большие трудности от недоедания и голода, подвязывали к своим животам камни, а некоторые даже теряли сознание. Божий Пророк (с) сочувствуя этому их состоянию, сопереживал как свое горе. Однажды его дочь Фатима молола муку ручным жерновом, она попросила его выделить одного пленного для вытаскивания воды из колодца, он ответил следующим образом «Я не могу найти способ насытить население суффы, обеспечить их пропитание. Подумываю о том, чтобы продать пленных, чтобы прокормить население суффы» [8,c.39]. Согласно преданию, в следующий раз, Он, продав браслет с руки Фатимы пожелал раздать в суффе пищу [7,c.19]. С точки зрения питания суфии стремились уподобляться населению суффы и принуждали себя к ограничению в еде. Много схожего между суфиями и населением суффы в ношении одежды. О состоянии населения суффы находившегося в крайней бедности и имевшего возможности приобрести себе одежду Абу Хурейя повествует так: «У 70 человек населения суффы на теле не было ни абы ни короткой одежды. У некоторых аба достигала колен, а у некоторых до пят. У некоторых одежда была настолько изношена и стара, что были видны имтимные места. Поэтому они придерживали свои платья руками [6,с.114]. Другой суффист Хаббаб ибн Арет повествуя об известном среди населения суффы Мусабе бин Умейре погибшем в сражении у Ухуда, описывает так: «Мы чтобы снискать милость Аллаха вместе с Св. Пророком переселились в Медину. Наказание и награду мы ожидаем от Аллаха. Из наших товарищей были и такие кто не успел вкусить плоды этого мира и ушили в мир иной, и такие кому было суждено собрать плоды от переселения. Наш товарищ Мусаб ибн Умейр покинул этот мир, не вкусив его плодов. Когда он погиб и стал шехидом при сражении Ухуд, мы не смогли даже найти саван для его погребения. Имелся лишь его халат. Попытались обернуть им шехида, однако покрыв голову оставались открытыми ноги, покрыв ноги оставалась открытой голова. Пророк (с) повелел нам окутать его голову, а ноги покрыть травой именуемой «изхур». Один из источников по суффе, Василя повествует, что «ни у одного суффиста на теле не было одежды. На теле покрытом грязью и пылью стекавший пот оставлял борозды» [3,с.22]. Суфии и дервиши также носят одежду сшитую из овечьих шкур и не полностью покрывающую их тело, тем самым выделяясь в обществе. Самым значительным среди общих точек соприкосновения между населением суффы и суфиями является их духовное сходство. А это, проявляется особенно при медитации и рассуждениях. В основе духовных особенностях населения суффы имелись полученные от Пророка (с) духовные знания, учения. Как элементы духовных знаний может расценивать медитацию, рассуждения, науку, джихад, память [7,c.21]. Населении суффы имело возможность слушать все проповеди и беседы Пророка Аллаха (с). С уверенностью можно сказать, что нет ни одного собрания где выступал Пророк (с) с наставлениями и там не присутствовали члены суффы мечети. Население суффы заучивало наизусть услышанное и пересказывало другим. Многие из суффы посвятили себя духовной жизни. Они по ночам отправляли намаз, днем постились, и выполняли прочие религиозные предписания. Некоторые не произносят мирских слов, некоторые не желают быть обладателями материальных благ, некоторые никогда не смеются, некоторых все время проливают слезы. Подобное их состояние исламский ученый Исмаил ибн Абдуллах аль Ускудари описывает в своем сочинение про суффу так: «Упование на Аллаха, безграничная вера в него, постоянство намаза, богослужение, соединение с божественным, джихад, самоконтроль на божьем пути, ожидание награды в будущей жизни, присоединение к сунне у врат Пророка Аллаха (с)» [7,c.31]. Относившиеся к суффе рассылались по различным регионам арабского мира в качестве приглашающих принять веру и учителей. Первые суфии на самом деле, это перенявшие в качестве примера состоявшиеся отшельники [7,c.21]. Их идеалы, тревоги, ожидания стали образцом для суфиев. Основными средствами в мистике, духовном обучении являлись беседы, таинство и странствия. Все, из которых характерны для населения суффы. Так слово «sоhbеt» (беседа) имеет общий корень с словом «sаhabе» (спутник) и означает «быть вместе, дружить, влияние посредством этого». Население суффы было наиболее близким к Пророку (с), воспринимавшим его проповеди. Пророк Аллаха (с) своими беседами формировал их личности. Стремление каждого участвовать в собраниях на которых беседовал и наставлял любимый Пророк было частью их ежедневной жизни. По этой причине наиболее приверженные и лучшие наследники Пророка (с) по наукам и духовном мире были выходцы именно из населения суффы. Такие мудрые последователи как, Абдуллах ибн Омар, Абдуллах ибн Масуд, Абу Хурейря, Абу Дарда, и просвещенные ученые как Салман аль Фариси, происходили именно именно из населения суффы. Созрев от общения в беседах с Пророком (с) они отличались уровнем подготовленности по богословию. Так по мере необходимости отправления в регионы отдельных учителей или группы, Пророк (с) выбирал именно среди них. На это имелись две основные причины, на которых следует попутно остановиться. Во первых, в условиях того времени формирование учителей и пропагандистов на самом высшем уровне происходило среди населения суффы. Вторая же основная причина, большинство из них были холостыми, и их семейное положение позволяло им принимать участие в долговременных странствиях. Образ жизни населения суффы напоминал уединенный образ жизни суфиев. Поскольку довольствуясь малым количеством пищи в мечети, вне общества, в уединенных местах они занимались богослужением и медитацией. Порок (с) наставлял их, чем заниматься мирскими делами, лучше заниматься богословием [7,c.22]. Население суффы, как и впоследствие суфии, чтобы заслужить милость Аллаха собирались вместе, вели беседы, обсуждения. Указывая на основные причины создания суффы, мы также указали, что поскольку многие из них были в основном холостыми, бездомными и безработными, то данный шаг Пророка (с) предотвращал их от плохих поступков. Поскольку Пророк (с) проживал почти рядом, он был осведомлен о происходившем и днем и ночью, контролировал их состояние. Желание само по себе обладает склонностью к легкому выбору. Человек, находясь в одиночестве, затрудняется обсуждать свои желания с другими. С этой точки зрения, как в суффе так и в кельях, человек проживающий под постоянным контролем общества вынужден поступать в рамках правил поведения. Как население суффы находилось под контролем Пророка (с), так же нахождение старшего наставника муршида у суфиев и дервишей разного возраста живущих в кельях является естественным. Пути выработки сдерживания желания, его обуздание, отказ от материального, диктуют неизбежность оценки эпохи. Поскольку население суффы полностью покинуло светский мир, у них не имелись посевные поля, стада, торговля. Отказ от материальных богатств, отсутствие страсти наживы устраняли злопамятность и вражду в душе. Ясно, что, людей делают врагами как правило отношения на почве личной наживы. Суфии, проживающие в кельях, были такими же. Они были людьми проявлявшими уважение друг к другу, собирались вместе с открытыми сердцами, искренними чувствами, сообща ели, разделяли горе. Хотя внешний вид суфиев отталкивает людей, внутренне они были чисты по критериям Пророка (с). Пророк (с) постоянно молился о население суффы отказавшимся от материальных благ, дарил им надежду на ожидание награды в будущей жизни. Согласно преданию Абдуллаха ибн Аббаса, Пророк (с) видя что население суффы будучи очень бедным и испытывающим трудности, но души их чисты и приветливы, соизволил, что: «О население суффы, да возрадуетесь вы. Кто из вас доволен своим сегодняшним положением, в судный день станет моим самым близким спутником» [9,c.118]. По этому поводу другой хадист повествует: «было столько людей с лохматыми волосами, покрытые с ног до головы пылью, одежда их состояла лишь из двух кусков ткани, не вызывавших уважения. Но клявшихся Аллахом, и Аллах оправдает их надежды. И Бера ибн Малик из их числа» [8,c.55]. Отметим, что, упоминаемый Бера ибн Малик из населения суффы. Касаясь влияние суффы и сходства суффы с суфиями, то это можно конкретизировать несколькими предложениями, что суффа являясь первым примером медресе, келье, пансионного образования в исламской культуре. Сходство суффистов с суфиями всегда наблюдалось и предполагалась что, ядром суфизма была суффа. Насколько схожи между собою суффа и отшельничество, насколько схожа их деятельность, настолько же образ жизни суфиев и их духовность схожи с суффаями и повторятся. Одеяние и пища саффиятов, состояние их прибежищ, продолжительность состояния в отшельничестве и постоянство поклонения, стали мотивацией для суфиев. Проявление отсутствия оценки ценности мира связанные с упованием и Истиной у суффитов, проявились в виде смирения у суфиев. Самый главный мурид суфиев прошедший обучение под контролем Пророка (с) стал моделью для суфиев отшельников. Шейхи на своих заседаниях свои воззрения развивали неотрывно и на основе бесед и сострадания дервишей.

185 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Если выразиться одним предложением, то суффа явилась обучающей (образовательной) моделью суфизма, а суффиты последовательными суфиями того периода [7,c.27]. Таким образом, находившиеся рядом с Пророком (с) суффисты по достоинству оценив благаприятную возможность, под влиянием проповедей нашего Пророка (с) уделяли большое внимание приобретению ценных знаний и поклонению, в последствие при передаче последующим поколениям хадисов и преданий стали источником возникновения исламской науки, оказали большое влияние своим образом жизни и обхождение на мистику. Список использованных источников 1. Гараоглу Ф. Жизнь нашего пророка Св. Мухаммеда. Баку, Aсим Коксал, История Ислама, Св. Мухаммед и Исламство. В 9 томах. Стамбул: из во «Шамил», Абу Нуаюм, Хилейтюл Эвдшгя ве Taбагатюл Эсфия». Бейрут, Aкиф Котен, Aсхаб и Суффа Хадис, Фиких ве Тасаввуфа Эткилери»// «Билги ве хикмет». Стамбул, 1993, 3. С Ибн Сад, Taбагатюл кюбра. Бейрут, Бухари, Сахих. Бейрут: Дарул маариф. 7. Kaмил Ылмаз, Тасаввуфа aчыдан Aсхаб и Суффа, Тасаввуф Илми ве Академик Aрашдырма// 2007, 7. С Тирмизи, Сахих. Каир, х Сухреверди, Аварифил Мариф. Каир, Abbasov, K. The role of the school in the formation of Sufism Suffa Islamic scholars are of the fi rst seat of education in this suffi x religion as an ideological impulse prompting the creation of Sufi sm. The paper investigates the similarities and common school Suffa and Sufi sm and Sufi population suffi x. Key words: Suffa, the Prophet Muhammad, Mecca, Medina, Mosque, Suhreverdi. УДК 902 Алієв К. Аналіз геометричних орнаментів Мавзолею Гек Гюнбад Досліджено орнамент геометричної будови двохпланного рельєфу Мавзолею Гек Гюнбад. Геометричний орнамент, що становить основу візерункової композиції нижнього плану, має правильну семикутну форму. У мусульманських архітектурних пам ятках Сельджукського періоду майже не зустрічаються такі архітектурні візерунки, до того ж, у науковій літературі про це немає ніяких відомостей. Тому дослідження цього орнаменту є дуже актуальним. Ключові слова: гюнбад, орнамент, композиція, декор, гармонія, архітектурний візерунок, двохплановий рельєф. (стаття друкується мовою оригіналу) Алиев К. Анализ геометрических орнаментов Мавзолея Гек Гюнбад ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 столицей империи Ильханов, а также центром науки и культуры. Образованная в 1259 г. под руководством Насреддина Туси Марагинская обсерватория являлась самым большим научно исследовательским учреждением своего времени. Мавзолей Гек гюнбед (Голубой купол) находится около древнего городского кладбища, воздвигнут предположительно в честь матери правителя Азербайджана Хулагу хана Ильхана, по общему строению и архитектурному решению схож с мавзолеем Момине хатун в городе Нахчыване (зодчий Аджеми Нахчывани). В созданную тюрками в ХI в. огромную Сельджукскую империю входили Малая Азия, Сирия, Палестина, Аравия, Месопотамия, Иран, Афганистан и южная часть Средней Азии. Когда Сельджукская держава находилась в зените своего могущества, сельджукские султаны много сделали для развития науки и искусства в огромной империи. Сельджукские правители были тесно связаны с деятелями науки и искусства и покровительствовали им. В этот период процветали точные науки, очень высоко были развиты строительная деятельность и архитектура. Сооружаются городские крепостные стены и цитадели, строятся бани, крытые рынки, возводятся дворцы, мечети, медресе, мавзолеи, ханаги (странноприимные дома для дервишей. А.К.). Древние сооружения: мечети, минареты, мавзолеи рождены творчеством зодчих минувших поколений, являются памятниками исламской культуры, свидетельствующими о многовековой культуре азербайджанского народа. Во всех странах мира из всех некогда существовавших сооружений различного характера значительно лучше сохранились культовые постройки. Построенные из более долговечного строительного материала, охраняемые священным благоговейным почитанием, они менее чем жилые и общественные сооружения, подвергались варварскому разграблению и уничтожению во время войн, сменявших одна другую. Поэтому памятники, даже лежащие в развалинах, дороги нам, так как служат органической связью между прошлым и настоящим и наглядно рассказывают об исторических судьбах, мировоззрении и культуре создавшего их азербайджанского народа. Мавзолей Гек гюнбед один из памятников среди мавзолеев башенного типа Азербайджана, построен в форме восьмигранника в установившемся на времени исламизации страны купольным перекрытием. Этот восьмигранный памятник построен из кирпича, покоится на цоколе оригинальной конструкции. Купол мавзолея интересен своей формой и конструкцией. Мавзолей Гек гюнбед является одним из прекрасных и высокохудожественных памятников архитектуры XII в. Нашему исследованию подлежат геометрические орнаменты мавзолея (Рис. 1). Исследование геометрических орнаментов, нашедших высокое художественное воплощение, играющих решающую роль в синтезе мусульманского искусства средних веков, являлось неотъемлемой частью архитектурного декора. Исследован орнамент геометрического строения двупланного рельефа Мавзолея Гек Гюнбад. Геометрический орнамент, составляющий основу узорной композиции нижнего плана, имеет правильную семиугольную форму. В мусульманских архитектурных памятниках Сельджукского периода почти не встречаются такие архитектурные узоры, к тому же, в научной литературе об этом нет ни каких сведений. Поэтому исследование этого орнамента является очень актуальным. Ключевые слова: гюнбад, орнамент, композиция, декор, гармония, архитектурный узор, двухплановый рельеф. Как явствует из надписи на мавзолее, выполненную арабским шрифтом, мавзолей Гек гюнбед в г. Мараге построен зодчим Ахмедом Мухаммед оглу в 1197 г. Город Марага находится в Южном Азербайджане на территории Исламской Республики Иран, один из древних городов Азербайджана, в средние века являлся а) мавзолей Гек гюнбед б) композиции исследуемых орнаментов Рис 1.

186 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 В последнее время в связи с увеличением интереса к геометрическим орнаментам восточной архитектуры среневековья в этой области было проведено много исследований. Как известно, на основе периодического повторения плоских и объемных фигур возникают алгебраческие отношения, характеризирующие связ между элементами геометрических орнаментов. В результате созданная теория геометрической симметрии декоративных орнаментов дает возможность раскрыть строение геометрических орнаментов, и понять внутреннюю структуру кристаллов. Происхождение геометрических орнаментов, являющихся частью средневековой мусульманской архитектуры и достигших вершин своего развития в творчестве гениального азербайджанского зодчего Аджеми Нахчывани, уходит корнями вглубь веков. Хранителями геометрических орнаментов в нашем веке являются архитектурные памятники: мечети, минареты, купола, мавзолеи, карвансараи и др., относящиеся к XI XII вв. наиболее богатые, разнообразные и красивые из них находятся на территории исламских государств: Афганистана, Средней Азии, Турции, Азербайджана, Ирана. С этой точки зрения геометрические орнаменты на наружных сторонах мавзолея Гек гюнбед привлекают особое внимание. Архитектурное строение мавзолея подчинено общим канонам, опирающимся на единую научную концепцию, сложившуюся в процесе многовекового развития архитектурных форм и художественных традиций. Мавзолей Гек гюнбед состоит из подземной и надземной частей. Надземная часть мавзолея имеет форму восьмигранника, вся поверхность которых покрыта сплошным узором различного по рисунку геометрического орнамента. Известно, что размеры сложных геометрических орнаментов состоят из разных ломаных линий, подчиняющихся одному и тому же закону пропорциональности. Эта система узоров, подчиняющаяся строгому математическому закону, создается из гармонически созданных друг с другом линий, подчиняющихся закону пропорциональности. Нашедшие широкое распространение в ХI XII вв. геометрические орнаменты с резным стуком (герихом) были использованы и в декоре мавзолея Гек гюнбед. Но в отличие от традиционного сельджукского архитектурного украшения здесь мы встречаемся с двухрельефными формами геометрического орнамента. Во первых, это прямолинейные геометрические узоры с резным стуком (герихом), орнаментованные по тонкому слою гажи (гажа древнейший строительный, вяжущий материал, получаемый после обжига смеси гипса и глины. А.К.). Во вторых, это криволинейные геометрические узоры, методом резного стука заполняющие промежутки плетени, образованные лентами из глазурованного кирпича. Глазурь как керамический декор в убранстве архитектурных сооружений появляетсия также в XII в. и центром производства глазурованного кирпича становится г. Марага. В Марагинском мавзолее керамическая облицовка включается в основные конструктивные решения, защищая здание от атмосферных явлений, в то же время она является декоративной, подчеркивая основной объем и придавая мавзолею целостность и выразительность. Заслуживает внимания и графический анализ композиций геометрических орнаментов мавзолея. Это, прежде всего, связано с тем, что без построения нижних геометрических орнаментов, состоящих из прямых линий, невозможно строение верхних орнаментов, состоящих из соединения кривых линий. Если внимательно присмотреться к орнаментам, то мы увидим, что композиции орнаментов состоят из пяти, шести, семиугольных геометрических фигур. Центром же орнамента является правильная семиугольная фигура. Остальные орнаменты являются следствием этой фигуры. Для выявления способа построения этой фигуры используем метод лучевой решетки. Способом, указанным в произведении аль Фараби «Совершенные геометрические способы», строим в окружности круга правильный семиугольник. Для этого делим радиус круга на две части и от точки деления проводим вверх перпендикулярную прямую. Отрезок от точки деления до точки пересечения с окружностью и является стороной правильного семиугольника [1,с.126] (Рис. 2а) ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Теперь отметим поэтапно построение композиции орнамента. Во первых, получаем правильный семиугольник в окружности круга (Рис. 2а). Во вторых, определяется окружность, протянутая к наружной стороне центральной фигуры орнамента, место центральной точки окружности и радиус окружности, проведенный к наружной стороне (Рис. 2б). В третьих, указанным способом внутри правильного семиугольника образуем лучевую решетку. Соединяя в указанной последовательности соответствующие точки лучевой решетки, получаем центральную фигуру композиционного декора (Рис. 2в). В четвертых, после последовательного расположения по указанной схеме центральной фигуры композиции начинаем заполнять остающиеся незаполненными пустоты. Пересекаем продолжение соответствующих линий по всем точкам вершин основных фигур. В результате пустоты заполняются и на их местах образуются правильные пяти, шестиугольники. Таким образом, заканчивается строение композиционного декора нижней части мавзолея (Рис. 3). ) ) ) Рис 2. а) строение правильного семиугольника; б) определение окружности круга, проведенной к наружной стороне элементов орнамента; в) получение центральной фигуры элемента орнамента внутри окружности. Надо отметить, что в научной литературе нет достаточных сведений о правильном семиугольнике и образованной от него системе пропорционирования. Ввиду того, что зеркальное отображение, перемещение, скольжение не подчиняются законам симметрии, плоскость поверхностей невозможно одновременно покрывать такими композициями орнаментов, Для этого следует проделывать на плоскости поверхности движения в определенной последовательности. После того, как построена прямолинейная композиция орнаментов на нижнем плане мавзолея, можно переходить к построению криволинейных композиций орнамента на верхнем плане мавзолея. Ввиду того, что все криволинейные элементы являются окружностями круга и ее частями, надо определить центр и радиус кривой линии. А так как эти параметры явствуют из графиков, они не подлежат объяснению. Рис. 3. Мавзолей Гек гюнбед Геометрический орнамент на нижнем плане

187 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Как и в предыдущем случае, построение композиции орнамента на верхнем плане следует проводить поэтапно. На первом этапе, на основании вспомогательной правильной пятиугольной системы нижнего плана строим на верхнем плане правильную пятиугольную криволинейную композицию орнаментов (Рис. 4а). На втором этапе, на основании вспомогательной правильной шестиугольной системы нижнего плана строим на верхнем плане правильную шестиугольную криволинейную композицию орнаментов (Рис. 4б). На третьем этапе, на основании основной правильной семиугольной системы нижнего плана строим на верхнем плане правильную семиугольную криволинейную композицию орнаментов (Рис. 4в). Все эти фигуры размещаются на соответствующих частях общей композиции орнамента нижнего плана. Для того чтобы заполнить пустующие части, проделываются следующие действия. Если внимательно присмотреться к композиции орнаментов, то заметим, что пустующие части дополняются криволинейными шестиугольниками. Каждый из криволинейных шестиугольников соответствует трем точкам вершин трех правильных криволинейных многоугольников композиции орнаментов. Таким образом, при наличии двух дуг на каждой вершине пересекаются только шесть дуг окружностей. ) ) ) Рис. 4. Построение криволинейных многоугольных фигур на верхнем плане мавзолея а) построение правильной криволинейной пятиугольной фигуры; б) построение правильной криволинейной шестиугольной фигуры; в) построение правильной криволинейной семиугольной фигуры. Каждая из дуг, начиная с точки вершины, в свойственной ей направлении продвигаясь вперед, переворачивается по зеркальной симметрии и, вращаясь под определенным углом вокруг точек вершин, пересекаются друг с другом. В результате пустующие части покрываются по системе криволинейных шестиугольников (Рис. 5). ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Таким образом, получается общая форма композиции орнаментов на плоских поверностях восьмигранного мавзолея Гек гюнбед в г. Мараге (Рис. 6). Рис. 6. Композиция геометрических орнаментов на мавзолее Гек гюнбед По характеру и технике облицовки мавзолей Гек гюнбед в г. Мараге уникален среди азербайджанских памятников башенного типа, является новым периодом в архитектуре Азербайджана ХII века, который по праву считается национальной гордостью азербайджанского народа. Исследование истории строительного искусства Азербайджана раскрывает новые, представляющие значительный интерес строительно архитектурные ценности, которые указывают на роль и место зодчества Азербайджана в истории мировой архитектуры. Список использованных источников 1. Cəfər Qiyasi. Nizami dövrü memarlıq abidələri. Bakı, Gürlü Necipoğlu, The Topkapi Skroll Qeometry ənd Ornament in İslamik Architecture. (Həndəsə və tezyin dər memari İslami). Təbriz, Markus Hattstein və PeterDelius. İslam Sanati və mimarisi. İstanbul, El Said, Ayşe Parman, Qeometrik koncepts in İslamik Art. London, Алъ Фараби. Математические трактаты. Алма Ата, Булатов М.С. Геометрическая гармонизация в архитектуре Средней Азии IX XV вв. Mосква, Гадир Алиев. Гармония в творчестве зодчего Аджеми Нахчывани. Севастополь, Aliyev, G. The analysis of the geometryikal patterns mausoleum of Qoy Gunbad This monument belongs at the time of Seljugs (built in 1194), which is organized the important stage in Azerbaijan architecture. Another geometrical ornament has seven correct angled systems, which organizes the kernel of the pattern composition on the lower plan of the decoration architecture. It is also met very little in the Moslem architecture of the Seljugs period and it is not shown belonging which proportionality system of scientifi c literatures. It also increases the scientifi c importance of this investigation. In the investigation work it is achieved the important scientifi c results. Key words: Gunbad, ornament, composition, dekor, harmony, decoration architecture, two planned relief. Рис. 5. Заполнение пустующих частей на верхнем плане

188 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК Гадірова Д. Походження та розвиток вівтарної композиції в молитовних килимах У дослідженні розповідається про становлення і розвиток вівтарних форм, що існували в доісторичному минулому і розвитку цього мотиву в мистецтві мусульманських народів. Найбільш канонічне значення вівтарний мотив набуває в молитовних килимах. Ключові слова: Азербайджанський килим, вівтар, намазлик, міхраб, молитовний килим, Іслам, Коран, архітектура, молитва, намаз. (стаття друкується мовою оригіналу) Гадирова Д. Происхождение и развитие алтарной композиции в молитвенных коврах В исследовании рассказывается о становлении и развитии алтарных форм, существовавших в доисторическом прошлом и развитии этого мотива в искусстве мусульманских народов. Наиболее каноническое значение алтарный мотив приобретает в молитвенных коврах. Ключевые слова: Азербайджанский ковер, алтарь, намазлык, михраб, молитвенный ковер, Ислам, Коран, архитектура, молитва, намаз. В связи с возникновением и развитием исламской религии (VII век) в культурной жизни, стиле жизни и в общественном быту произошли коренные изменения. Некоторые из этих изменений были напрямую связаны с обрядностью и особенностями литургии и новой религии. Новая литургия и ее хорактер предполагали обязательное совершение пятикратного намаза (молитва), который совершался каждым мусульманином на полу мечети, своего дома или же в любом месте в строго определенное время. Таким образом, для совершения молитвы в любом месте каждому правоверному был необходимо иметь особую молитвенную подстилку, которая впоследующем превратилась в молитвенный ковер. Молитвенные ковры занимают особое место среди образцов ковроткацкого искусства мусульманских народов. Также как и другие области народного декоративно прикладного искусства, молитвенные ковры прошли сложный путь развития. Прослеживая этот путь развития, характеризующийся переходом от простого к сложному, можно уже на начальном этапе констатировать появление своеобразной подстилки из ткани (джанамаз), часто украшенной вышитым орнаментом и обязательным изображением (опять же способом вышивки) архитектурной арки, являющейся своеобразным заменителем арочной мехрабной ниши (михраб). Таким образом, присутствие михраба на джанамазе превращало простую подстилку в некоторое подобие мечети. Вследствие этого, каждый молящийся на виртуальном уровне ощущал себя в божьем доме (мечеть). Арка, представляющая собой основу культовой архитектуры ислама, здесь выступает как сакральный (священный) элемент, организующий культовое пространство. Как известно, внутреннее прстранство любой мечети должно быть отгорожено от внешнего пространства. Следуя этой логике, замкнутость пространства молитвенного ковра выражается в наличии обязательной декоративной каймы вокруг арки, размещенной в центральном поле ковра. Таким образом, виртуально мыслимое пространство молитвенного ковра отделено от окружающей среды, так как это имеет место в мечети. Постепенно коранические надписи, элементы орнамента, прочно занявшие место на тканях дженамазах, начали также отражаться и в молитвенных коврах. В результате этой художественной миграции, орнаментика, религиозные символы и изображения на ткани, усложняясь и согласовываясь с ковроткаческими технологиями, приобретали новое эстетическое содержание. Что касается прямоугольной формыджанамаза и ковра, то это обусловлено конструкцией и формой ткацкого станка. В отличие от арабских мусульман, у племен тюркского происхождения, принявших Ислам, дженамаз ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 быстрее преобразовался в молитвенный ковер. Племена тюркского происхождения, занимающиеся овцеводством, оставались приверженными своим древним традициям ковроткачества и больше предпочитали ткать джанамазы в виде ковра. Молитвенные ковры, сотканные из такой крепкой шерстяной нити, были более предпочтительны для кочевой жизни и были более долговечными, нежели простая ткань. До Ислама в тюркских коврах общая декоративная структура ковра давно была сформирована и укоренена. В качестве примера можно упомянуть знаменитый Пазырыкский ковер, относящийся к V веку до н.э. а также Гуннский ковер, относящийся к I веку н.э., найденный в одном из курганов вблизи поселка Ноин Ул в Монголии. Сравнение доисламских ковров с молитвенными говорит о том, что общая структура тюркских ковров была сложена еще задолго до появления молитвенных ковров. Однако, прежняя структура была дополнена очень важным организующим элементом, которым и явилось изображение архитектурной арки. Арка молитвенного ковра мыслилась как алтарь (михраб) мечети и располагалась в верхней части серединного поля. В результате этого новшества ковер получил однонаправленность, в котрой основным направляющим элементом пространстве является вся та же арка, имеющая стрельчатую форму. Таким образом, в отличие от древних ковров, в символическом пространстве молитвенного ковра возникает понятие направления и иерархия верха и низа. Арка (алтарь), как важнейший символ сакральности имеет древюю историю и восходит еще к эпохе первобытности. В первобытную эпоху, появление ранних форм арки совпадает с энеолитическим периодом его наиболее ранние образцы можно встретить в конструкции и формах круглых тендиреобразных жилых постройках [1,c.25 29]. Такой формы жилые помещения мы видим в поселении Иланлы Тепе в Карабахе и Шому Тепе в Газахе. Куполообразные формы этих домов построены из сырцового кирпича. В этот период возникновение формы арки или его трехмерной развертки в виде купола наблюдаются не только в Азербайджане, но также и в археологических культурах Передней Азии и Ближнего Востока. В Чатал Хоюке, являющимся археологическим памятником Неолитического периода на территории Турции, в 60 х годах 20 го века археологом Джеймсом Меллартом обнаружены первобытные святилища на внутренних стенах которых встречаются многочисленные изображения арки, сакрализирующей пространство под ней. [2,c ]. В этих святилищах было найдено рельефное изображение «Богини матери», помещенное в центр алтаря арочной формы. В качестве символа рождающей природы и материнского начала представлена символическая фигура всеобщей богини матери. Во время литургии, проводимой в таких святилищах, арка и находящяяся в ней фигура выполняли функцию первобытного священного алтаря. Вэтих настенных изображениях, созданных при помощи техники монументальной живописи, основная сакральная сущность арки увязана с образом богини матери, расположенной по центру арки. В первобытный период в центре священной арки изображался только идол богини матери. Впоследствии, данная сакральная композиция была усложнена присутствием по сторонам богини защитников в образе геральдически расположенных зверей. Таким образом, уже с Неолитического периода форма арки, как конструктивного элемента, так и изобразительной формы, превращается в один из центральных символов, связанных с сакральностью. В композициях алтаря, изображенного в Чатал Хоюке, мы уже встречаем две основные формы арки: полуциркульную и стрельчатую. В связи с развитием идеологии в земледельческой культуре Неолита, многие антропоморфные символы были замещены растительными эквивалентами. После этого в большинстве случаев изображения богини матери были замещены символами «древа жизни» но при этом арочный (алтарный) мотив по прежнему увязывается со священным животворным началом. В бронзовый век в культуре также отмечается использование арки в молельнях. В пример этому можно привести дольмен, построенный в виде молельни бронзового века, относящийся к II тысячелетию н.э. и обнаруженный вблизи села Горукду Ленкаранского района во время археологических раскопок [3,c.13]. Этот дольмен, относящийся к классу мегалитических построек (греческое слово: мега большой, литос камень), представляет собой двухъярусную постройку квадратной формы, покрытую каменной плиткой. Его входная часть с передней поверхности выполнена в форме арки. Такие аркообразные входы малого размера были связаны с анимистическими изображениями

189 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 бронзового века. В результате этого можно придти к заключению, что такие дольмены с аркообразными входами выполняли функцию домиков доброжелательных духов. Таким образом, в этих памятниках мы также наблюдаем наличие алтарной формы в архитектурных памятниках, связанных с религиозными изображениями. Формирование арки в качестве архитектурного элемента продолжилось и в железном веке. Существование аркообразных форм в железном веке можно подтвердить на моделях домов на колесах, изготовленных из глины и относящихся к I тысячелетию н.э. и найденных вблизи Мингячевира [3,c.17]. Интересно, что сами модели таких глиняных домов и даже их входные проемы имеют форму арки. Это свидетельствует о том, что использование арки в качестве конструктивной формы было широко распространено и в эпохе железа. Арка, образующаяся в срезе основного обьема моделей глиняных домов, имеет стрельчатую форму, а входной проем этих домов форму полуциркульной арки. В период появления античных сообществ в Азербайджане формы арки также широко использовались в архитектуре этого периода. Также как и в предыдущие периоды, здесь форма арки, главным образом, широко применялась в зданиях религиозного назначения. Это подтверждают постройки для богослужения в городище Тахт и Сулеймане, являвшимся культовым центром зороастризма в Южном Азербайджане. Начиная именно с этого периода, в связи с поклонением огню возникают храмы огнепоклонников в новой форме. Самым распространенным типом таких храмов огнепоклонников стал храм типа Чахар таг. Из названия видно, что основанием конструкции этого святилища была четырехарочное строение, представляющее собой квадратное помещение с горящим алтарем в центре. В центре святилища горел священный огонь, а перед аркообразными фасадами клались жертвы. Сегодня мы встречаем храмы огнепоклонников типа Чахар таг, относящийся к V веку до нашей эры, в месте под названием Нагши Рустам в Иране [4,c.276]. Храм огнепоклонников типа Чахар таг мы также встречаем в Атропатене, которая являлась древним государством Азербайджана. Останки храма огнепоклонников типа Чахар таг, относящегося к периоду Атропатены (II век н.э.), обнаружены в селе Говуран Ленкаранского района. Следует отметить, что в этом храме мы в архитектуре Азербайджана впервые встречаем не полуциркульную, а стрельчатую (сводчатую) форму арки. Широкое распространение храмов огнепоклонников типа Чахар таг в Азербайджане подтверждается храмом, относящимся к XVIII веку и обнаруженному в местечке Сураханы недалеко от Баку. Арки в этом храме имеют полукруглую форму, само помещение чахар тага перекрыто куполом. Мелкие глиняные модели храмов огнепоклонников типа Чахар таг обнаружены и на территории древней Албании. Эти глиняные модели храмов, на которых имеются албанские надписи и которые относятся к V VI векам и обнаружены вблизи Мингячевира, на самом деле были предметами культа, домашними алтарями. В этих глиняных моделях храмов огнепоклонников мы также видим полукруглую форму арки. Изображение полукруглой арки можно увидеть на наскальных рисунках в Гобустане, которые относятся к раннему средневековью [5,c.267]. Нет никаких сомнений в том, что в данном петроглифе изображено символическое святилище. Начиная с VIII века, в результате возникновения Исламской религии в Азербайджане еще более ширераспространилось использование арочной формы. Форма арки, которая считалась священной и в предыдущие века, с этого периода начинает применяться и в священной книге Исламской религии Коране. На страницах Корана религиозные стихи (суры) размещены в арочной форме, представляющей собой рамку, отграничивающую священный текст и окружающее пространство. Распространение Исламской религии привело к распространению различных арок в религиозных постройках. Такие типы арок развивались, получали различную форму, и начали приобретать декоративную сущность наряду с их конструктивной функцией. Арки декоративной формы мы встречаем в Алтаре Пирсаатской ханаки, являющейся памятником XIII века, и в Карабахском мавзолее XIII века. Итак, арочные формы, широко распространившиеся в средних веках, еще с древних времен использовались в качестве конструктивной и декоративной формы, украшающей постройки. Следует отметить, что в архитектуре средних веков арочные формы нашли свое отражение и в христианских церквях Европы. Таким образом, различные виды, конструкции и формы арок, распространившихся в Азербайджане, оттачивались в процессе формирования архитектурных школ ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 средневековья в результате использования доисламских традиций сооружения арок. Г.Ализаде в произведении «Народное зодчество Азербайджана и его прогрессивные традиции» дает сведения о существовании 86 различных видов азербайджанских арок. Он отмечает, что различные формы арок являлись одним из основных конструктивных средств в гробницах, мечетях, караван сараях, дворцах, триумфальных воротах, водоемах и прочих постройках [6,c.74]. Раиха Амензаде в книге «Портальные композиции в архитектуре Азербайджана» рассуждает о генезисе арок, композиционных особенностях и их развитии. Р.Амензаде классифицировала арки Азербайджана по времени их возникновения в связи с традициями местных архитектурных школ [7,c.12]. А ученый ковровед Лятиф Керимов во втором томе произведения «Азербайджанский ковер» делит Азербайджанские арки на группы по формам, и рассказывает о местах, где они больше всего применялись [8,c ]. Следует отметить, что люди, говорящие на различных языках, приняли Исламскую религию. Поэтому в мусульманских странах молитвенные ковры, предусмотренные для одной и той же цели для богослужения, называются по разному. В Азербайджане молитвенные ковры называются «Намазлыг», «Мехраби», в Иране «Джанамаз», «Таги», а в Аравии «Саджада» [8,c ]. Ткачество в Азербайджане существует с древних времен, но традиция выделывания молитвенных ковров восходит к средним векам. Однако, поскольку до нас дошли более точные, то есть фактические материалы, относящиеся к первому периоду возникновения Ислама, некоторые специалисты выдвигают предположение, что молитвенные ковры появились в более поздние периоды. По мнению Бодена, «трудно представить, что молитвенные ковры, которые являются самым современным видом народного производства, могли появиться до XVI века». Однако, в произведении «Худуд аль Алем» Х века говорится о молитвенном ковре под названием Вазнана [8,c.45]. В произведении известного ученого Октая Асланапа под названием «One thousend years of Turkish Carpets» также рассказывается о молитвенном ковре, относящемся к XV веку. Этот молитвенный ковер, описанный в произведении, является одним из самых редких экспонатов Стамбульского музея Тюркских и Исламских работ [9,c.145]. В своих работах Лятиф Керимов отмечает существование молитвенных ковров с эпохи раннего средневековья. Автор разделяет молитвенные ковры на две группы. К первой группе относятся молитвенные ковры, которые были сотканы народными мастерами, которые были усовершенствованы в последующие столетия. По мнению автора, молитвенные ковры с изображением предметов, необходимых только для совершения намаза, были созданы независимыми ткачами. Однако ко второй группе относятся молитвенные ковры, которые имеют сложную композицию, возникшую только в XVI веке, и сотканы на основании эскиза, изготовленного художника [8,c.119]. Следует отметить, что начиная с XVI века, наряду с молитвенными коврами, сотканными на основании эскизов, независимые ткачи ткали более оригинальные молитвенные ковры. Искусствовед Кубра Алиева отмечает, что молитвенные ковры возникли в Тебризе в XVI веке, а с XVIII века распространились в Северном Азербайджане, Дагестане, Иране, Турции и прочих странах, принявших Ислам [10,c.104]. На основании вышеуказанных нами ссылок мы можем отметить, что молитвенные ковры существовали еще до XV века. Однако, именно с этого периода, то есть, начиная с XV века, началось широкое производство молитвенных ковров с соответствующей композицией и различной структурой. В завершении можно сказать, что арка с философской точки зрения отражает идею возвышения (вознесения) к Богу. Таким образом, согласно религиозно философскому значению арки, она является символической дверью ведущей к Аллаху. А коранические надписи, часто располагающиеся в верхней части арки, являются знаком присутствия Аллаха. Декоративные растительные элементы, изображенные внутри арок, символизируют рай. Таким образом, арка, символизирующая божественный алтарь на молитвенных коврах намазлыках является ключевым элементом, отделяющим намазлык от обычного ковра. Список использованных источников 1. Геюшев Р. Археология Азербайджана. Баку, Mellart C. Chatal Höyük. Neolotik in Town Anatolia. London, Усейнов М., Саламзаде А., Бретаницкий Л., История архитектуры Азербайджана. Москва, 1963.

190 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск Chizshman R. The Apt of Aucent İran. New York, Джафарзаде И.М. Гобустан. Баку, Ализаде О.М. Народное зодчество Азербайджана и его прогрессивные традиции. Баку, Амензаде Р. Портальные композиции в архитектуре Азербайджана. Баку, Керимов Л. Азербайджанский ковер. Том II. Баку, Aslanpara O. One thousahd years of Turkısh Carpets. İstanbul, Алиева К. Тебризская ковровая школа и ее связи с ковровым искусством Ближнего и Среднего Востока. Баку, Gadirova, D. Origin and Development of the altar compositions the prayer rugs The research deals with the mehrab arch becoming more spiritual and development of the sanctuary forms existing in the previous centuries, due to the infl uence of the Islamic religion since VII century, as well as with the infl uence of such religion on architecture, culture, arts with times passed, and with the origin of prayer rugs to that end. Key words: Azerbaijan carpet, altar, namazlyk, mihrab, Islam, Quran, prayer rug, architecture, prayer. УДК 902 Алієв Т. Античні та середньовічні могильні пам ятники Євлах Мінгечевірского регіону Досліджено надгробні пам ятники античного і початку середньовічного періодів у басейні Alijanchay. Дається класифікація різних типів поховань та матеріально культурних зразків, які були знайдені під час археологічних розкопок. Різні типи могил були проаналізовані в порівняльній формі і вивчені з наукової сторони. Ключові слова: антикваріат, пам ятник, могила, родичі, албанський. (стаття друкується мовою оригіналу) Алиев Т. Античные и средневековые могильные памятники Евлах Мингечевирского региона ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Исследовано надгробные памятники античного и начала средневекового периодов в бассейне Alijanchay. Дается классификация различных типов захоронений и материально культурные образцы, которые были найдены во время археологических раскопок. Различные типы могил были проанализированы в сравнительной форме и изучены с научной стороны. Ключевые слова: антиквариат, памятник, могила, родственники, албанский. Могильные памятники, совпадающие с периодом существования Кавказской Албании, были исследованы и изучены в различных местах Азербайджана. Относящиеся к античному и раннесредневековому периоду, различные могильные памятники кувшинные погребения, могилы в виде деревянных ящиков, земельные могилы, могилы катакомбы были основными объектами исследования на территории Евлаха и Мингечевира. В результате археологических разведок и раскопок в регионе могильные памятники и находящиеся там инвентари, относящиеся к IV веку до н.э. VIII веку н.э., с научной стороны были привлечены к исследованию. О кувшинных погребениях, обнаруженных во время археологических раскопок, проведённых в Мингечевире начиная с середины XX века, написано множество статей и тезисов. Кувшинные погребения, обнаруженные на правобережья кладбища (более 300), в основном, относящиеся к культуре кувшинных погребений, широко распространённых на Кура Аразской равнине, являются самым богатым комплексом. Найденные из этих кувшинных погребений фаянсовое изделие красного цвета, железные оружия, украшения, образцы глиптики, деньги античного периода и т.д. создают подробные преставления о раннеклассовом обществе на территории Азербайджана, об образе жизни племён, проживающих на этой территории. На правобережья кладбища были обнаружены 23 двухъярусных гончарных печей прямоугольной формы, относящиеся к одному периоду с кувшинными погребениями. Кувшинные погребения, обнаруженные на левобережье, относятся к I VIII вв. Изучение мингечевирских кувшинных погребений своё отражение нашло в научных исследованиях, главным образом, археолога С.М. Газыева, а также Т.И. Голубкиной, Г.М. Асланова, Г.И. Ионена, Р.М. Вахидова и др. С.М. Газыев затронул такие темы как общественно экономический строй албанцев, культурные связи, религиозные убеждения, быт, обмундировка и вооружение, а также вопросы периодов кувшинных погребений. Г.И. Ионе указывает сходство между кувшинными погребениями и другими типами могильных памятников одного периода, а это является одним из фактов, показывающих, что эти территории были в составе Кавказской Албании. Описывая вооружения, найденные в кувшинных погребениях в Мингечевире, Г.И. Ионе пытался исследовать социальное положение умерших, похороненных в этих могилах [1;2;3;4;5]. В 2005 году в результате археологических раскопок, проведённых в некрополе кувшинных погребений в деревни Ялдили Евлахского района, были обнаружены материально культурные излишки, охватывающие II век до н.э. II век н.э. В.А. Асадов, основываясь на полученные материалы этих археологических работ, пришёл к научным выводам. Были также написаны научные отчёты о раскопках. Полученные материально культурные образцы были отданы в Евлахский музей Истории краеведения, в Азербайджанский Государственный Музей Истории и в археологический фонд Института Археологии и Этнографии АНАН. В изучении кувшинных погребений на территории Евлаха следует отметить особую роль археологической экспедиции в области некрополя Ялдили. В годах во время проведения нефтяного БТД и газового «Южный Кавказ» трубопроводов были проведены широкомасштабные археологические раскопки, во время которых были обнаружены различного типа археологические памятники. Во время указанных археологических исследований некрополи кувшинных погребений, расположенные вблизи деревень Ялдили Евлахского и Амирарх Агдашского районов, были изучены как памятники, обладающие особой ролью в исследовании могильных памятников этой территории периода античности и средневековья [5]. То, что среди инвентарей кувшинных погребений очень часто встречались аналоги материально культурных образцов культуры Ялойлутепе, подтверждает мысль о том, что население, которое хоронило своих умерших в кувшинных погребениях, являлось продолжателем культуры Ялойлутепе, и ими были Кавказские албанцы. Начиная с IV века, с принятием христианства в Кавказской Албании происходят изменения в погребальных обрядах, и увеличивается количество земельных могил. Несмотря на это, в Кавказской Албании погребальный обряд в кувшинных погребениях продолжался до VIII века. С захватом арабами Азербайджана был поставлен конец существованию Кавказской Албании и, таким образом, прекращается существование этих типов могил. Отныне местное население, принявшее ислам, старые погребальные обряды сменяют на новые, то есть на обряды, соответствующие шариату Ислама [1;7;8]. Материально культурные образцы, полученные из погребений, внесли свой вклад в изучении общественно экономической жизни Кавказской Албании. Выявленные фаянсовые посуды, предметы украшения, металлические изделия и т.д. относятся к этим излишкам. Первичными носителями погребального обряда в кувшинных погребениях являлись, главным образом, территории вдоль реки Кура (из за проживания в окрестностях реки), в том числе Евлах Мингечевирский регион, который также отличался богатым наличием этих типов могильных памятников. Археологические раскопки, проведённые в кувшинных погребениях на территории Бабазанлы Сальянского района в 2011 году, ещё раз подтверждают вышесказанную нами мысль [1;4;11]. Был прослежен целый ряд характерных черт погребального обряда в памятниках кувшинных погребений Мингечевира. На горловине некоторых кувшинов наблюдается огонь, следы пожара. По мнению С.М. Газыева, «для защиты покойника от мирских злых сил» во время погребения зажигался факел. Идентичный процесс также прослеживался в кувшинных погребениях на территории Сальяна. Одним из характерных

191 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 черт также является то, что среди инвентарей погребений встречается множество предметов зооморфии. Исследователи считают это признаком тотемизма [1;7;8;11]. Среди типов могил периода ранней античности Мингечевира имеются также могилы в виде деревянных ящиков. Такие могилы были отмечены на левом берегу реки Кура. Из большинства этих могил, изготовленных из можжевельника, напротив друг другу вышли парные скелеты. В могилах с одним скелетом покойник был похоронен в одежде, в согнутом положении, на правом или левом боку, головой к юго востоку. Из всех могил были найдены глиняные посуды различной формы, медные металлические миски, железные кинжалы, мечи, ножи, наконечники лук, украшения, изготовленные из золота, серебра, бронзы и стекла, перстни печати. Могилы в виде деревянных ящиков относятся к IV I векам до н.э. В Мингечевире одна группа земельных могил накрыта сырым кирпичом. В этих могилах покойники были захоронены в различных направлениях [1;11]. В 1953 году, во время археологических исследований в поселении 3, под культурными слоями в целинной земле глубиной 5,5 6 метров были выявлены могилы в виде деревянных ящиков и катакомбы. Найденная в одном из катакомб, среди инвентарей могилы образец монеты правителя Аршакидов Готарса (41 51 гг.) даёт возможность отнести эти могилы к I II вв. н.э. [3;8;9;10;11]. В целом на кладбищах окрестностей поселений 2 и 3 было обнаружено более 200 катакомб и могил в виде деревянных ящиков. Из могил были найдены посуды из глины, стекла и серебра, перстни печати с различными изображениями, железные оружия, золотое кольцо, серьги, аршакидские, греческие и римские монеты, сасанидские печати и т.д. [3;7;8;16;22]. Печати, обнаруженные из раннесредневековых могильных памятников большая часть из катакомб, меньшая часть из могил раннего христианства, делятся на 2 группы. Они состоят из перстней с изображением и печатей в виде полушария. Из кувшинных погребений же были выявлены железные серпы [1;4;8;9;10]. С.М. Газыев, основываясь на исследования, проведённые им на катакомбах в Мингечевире, связывает этот тип могил с притоком сармато аланских племён на Кавказ. Он указал, что челюсть, обнаруженная в одном из катакомб Мингечевира и подвергнутая деформации, свойственна сармато аланским племенам. Большая схожесть этого типа могильного комплекса с другими могильными памятниками Мингечевира показывает, что албанцы были в тесных отношениях с соседними племенами. Археолог И.А. Бабаев на основе материально культурных образцов, полученных из могил катакомб Мингечевира, пришёл к важным научным выводам о погребальном обряде катакомб [6;12;13;14;15;16]. В Мингечевире ранние могилы катакомбы относятся к I в н.э., а это связано с походами сармато аланских племён. В погребальных камерах человеческие трупы были поставлены в согнутом положении. Сармато аланские элементы также характерны для могил катакомб раннего средневековья Мингечевира [12;14;16]. По Геродоту, сарматы это племя, возникшее от брака скифских мужчин с амазонками. Геродот назвал их «тсарматае» (царские мадайцы Т.А.). Римский историк Помпони Мела (I в.) пишет, что сарматы были племенем свободным, знали военное дело, никому не подчинялись, в войнах мужчины сражались наравне с женщинами. О сарматах также дали сведения Страбон и Корнели Тацит [15;17;18;20]. Материально культурные образцы сарматского типа также встречаются среди материалов Черняховской культуры [17;19;20;21]. Таким образом, античные и раннесредневековые могильные памятники Евлах Мингечевирского региона были важными объектами исследования в Азербайджанской археологии, и в то же время на территории до сих пор существуют неизученные поселения и могильные памятники указанного периода. Евлах Мингечевирская территория с античного и раннесредневекового периода имела экономические и культурные связи с Чёрным морем посредством реки Кура и Араз, и с Восточными странами посредством Каспийского моря. Именно в античном периоде для поддержания связей с античными странами римляне считали дорогу, которая проходила через Колхиду и Кавказскую Албанию. Обо всём этом можно говорить, основываясь как на сведения источников, так и на материально культурные образцы, полученные во время археологических ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 71 раскопок. Среди этих материально культурных образцов материалы, обнаруженные из могильных памятников, имеют особую важность. Список использованных источников 1. Гёюшов Р.Б. Азербайджанская археология. Баку, С Мамедов А.М. Археология и Этнография. Баку, С.93 94, Пиргулиева Г.А. Основы нумизматики. Баку, С Асадов В.А. Кувшинные погребения Азербайджана (автореферат доктора философии в области истории на соискание степени Учёного). Баку, С.6 7, Асадов В.А. Кувшинные погребения Ялдили // Азербайджанская археология. Баку, «Университет Хазар», 2006, 1 4. С Гаджиева Д. О взаимоотношениях Кавказской Албании с сармат аланами // История и её проблемы. Баку, 2010, 1. С Гусейнов М.М., Исмаилов Г.С., Гулиев Г.М. Археологические памятники Азербайджана. Баку, с. 8. Алиев Т.В. Изучение археологии периода античности и раннего средневековья // История и её проблемы. Баку, 2010, 1. С Мингечевирская археологическая экспедиция 60. Мингечевир, с. 10. Вахидов Р.М. Мингечевир в III VIII вв. Баку, Халилов Дж.А. Материальная культура Кавказской Албании. Баку, с. 12. Бабаев И.А. Города Кавказской Албании. Баку: Элм, Касимова Р.М. О краниологических материалах из раскопок в Мингечауре, В кн.: Вопросы истории Кавказской Албании. Баку, С Мунчаев Р.М. Новые сарматские памятники Чечено Ингушетии// СА, 1965, 2. С Страбон География (Пер.: статья и комм. Г.А. Стратановского). Ленинград, Асланов Г.М. Материальная культура Мингечаура III YIII вв. (На основе археологии катакобмных погребений), автореф. дисс. к.и.н.. Баку, Магомедов Б.В. Черняховская культура северо западного Причерноморья. Москва, http: // wikipedia.org / Сарматы. 19. http: // wikipedia.org / Черняховская культура. 20. James P., Mallory Chernoles Culture // Encyclopedia of Indo European Culture. Fitzroy Dearborn, Черняховская культура, Москва, 1960 // Материалы и исследования по археологии СССР, Асланов Г.М., Ваидов Р.М., Ионе Г.И. Древний Мингечаур (эпоха Энеолита и Бронзы). Баку, с. Aliyev, T. The grave monuments of the Antique and Early Middle Ages of Yevlakh Mingechevir region The article is dedicated to the study of the grave monuments of the antique and early middle ages periods of the basin of Alijanchay. It has given the classifi cation of the different types of the graves and materially cultural samples, which had found during the archeological excavations. The different types of the graves were analysed in the comparative form and explored with scientifi c sides. Key words: antique, monument, grave, kin, Albanian.

192 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ 382 Випуск 71 УДК Борисова Т.В. Питання про історію філософської думки у контексті метафізичних та методологічних вимірів Розглядається широке коло проблемних питань в сучасній історико філософській культурі мислення. Формулюються основні підходи у розкритті метафізичних та методологічних основ «історії філософії». Ключові слова: історія, культура, дух, індивід, ідеал, есхатологія. (стаття друкується мовою оригіналу) Борисова Т.В. Вопрос об истории философской мысли в контексте метафизических и методологических измерений Рассматривается широкий круг проблемных вопросов в современной историко философской культуре мышления. Формулируются основные подходы в раскрытии метафизических и методологических основ «истории философии». Ключевые слова: история, культура, дух, индивид, идеал, эсхатология. Проблемы истории философии в ее ретроспекции прошлого и реконструкции будущего находят свое яркое выражение во многих сферах и отраслях человеческой деятельности, культуры. В первую очередь это относится к сфере историко философской культуры мышления. Основной вопрос истории философии можно сформулировать по разному, однако, всякий раз это будет вопрос о культуре человеческого духа, истории его саморазвития и самораскрытия. Наше обращение к этой проблематике пронизано, прежде всего, тревогою за те изменения, что совершаются в социальной, культурной и природной жизни человека и общества сегодня. Актуальность поднимаемых вопросов не может вызывать сомнений. Эта проблема привлекает всеобщее пристальное внимание в силу различных обстоятельств, как научной, так и ненаучной сферы, в том числе как реакция на современные апокалипсические «предсказания истерии». Основной целью данной работы является определение содержательной части проблемного поля историко философского анализа, как объекта исследования. В общих чертах необходимо установить содержание метафизических и методологических проблем самой историко философской культуры мышления. На сегодняшний день немалое число историков философии и философов, изучающих историю, берутся за раскрытие важных и актуальных вопросов методологии, хронологии событий и идей в истории философской мысли. Отметим работы белорусских, российских и украинских авторов: А.Грицанова, Э.Барбашина, А.Тапуть, Ю.Бохенского, Е.Малышкина, В.Ярошовца. Среди мыслителей прошлого для изучения этого вопроса мы обращаемся к творческому наследию К.Фишера, А.Галича, А.Козлова, В.Тихомирова. Само собою разумеется, что с того времени относящаяся к этой теме литература значительно обогатилась новыми мыслителями и их идеями. Однако, что либо, что заставило бы отказаться от нашего взгляда она все же не дала. Даже напротив, то, что появилось в анализе истории философской мысли, только укрепило занятые нами позиции по этому вопросу. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ 383 Випуск 71 На наш взгляд, необходимо с пониманием отнестись в рамках этого анализа к процессу разделения его на две составляющие: 1) вопрос об «истории» в философской культуре мышления; 2) вопрос об «истории философии» как таковой, с ее понятийным и методологическим арсеналом. Попытаемся сформировать круг основных и актуальных для нас проблемных вопросов в историко философском полемическом пространстве, что требуют философской артикуляции. А именно: историко философская картина мира как методологическая проблема; постановка проблемы в контексте тезиса «история как политика»; проблема методологического обоснования историко философской реконструкции эпох, идей и культурных событий; переформатирование традиционных и «ревизия» новых ценностей в историко философских исследованиях; корреляция в отношениях истории философии к самому философскому знанию вообще; усиление роли социально культурных контекстов в историко философских реконструкциях различных эпох и трудов мыслителей прошлого; возможность составления «философско эсхатологических карт» судеб стран, народов, обществ и человека; погружение в глубинный методологический смысл понятия «историко философская оценка». Что стоит за этим? Оценка как критика (всегда ли она отрицательная)? вопрос об «исторической памяти» в ее метафизическом измерении; проблема установления «родства» и «солидарности» историка философии со всеми историко философскими системами; влияние философских систем на понимание и раскрытие понятий и категорий этики, религии, права, эстетики и психологии в различных культурно исторических периодах. Более того, современное историческое знание формирует все новые и новые направления, выводя на «орбиту» исторической науки новейшие ее «спутники» к примеру, историческую антропологию. У основ этого направления в отечественной философии стоял культуролог А.Я. Гуревич, утверждавший, что исследовательский пафос исторической антропологии состоит в раскрытии человеческого содержания истории. Верно, справедливое утверждение, с ним можно безоговорочно согласиться и лишь присовокупить идею о том, что история должна быть с «человеческим лицом». Должно понимать тот момент, что историк больше чем субъект познания, тем более, когда речь идет об истории философской мысли. Так в вопросе о кризисе современной исторической науки А.Я. Гуревич говорит о необходимости следующих действий: «Признать человеческое содержание исторического процесса, признать не на уровне общих деклараций, а всерьез, разрабатывая соответствующую исследовательскую стратегию и формулируя такую методологию научного поиска, которая заставила бы исторические источники дать нам искомую информацию о людях, образующих данное общество, значит пересмотреть самые основы подхода историков к предмету изучения» [1,с.436]. Вопрос об истории философии как науки. Интерес к этой стороне вопроса неоспорим. Не менее привлекательной выглядит попытка посмотреть на историю философии глазами русского мыслителя XIX века профессора А.А. Козлова, изложенная ним в работе «Очерки изъ исторіи философіи» за 1887 год. В ней автор работы отталкивается от идеи о том, что взгляд на саму «историю философии», как науку, зависит, прежде всего, от понятия, которое имеет историк о предмете и задачах самой философии. По мнению профессора, истинная история философии ставит перед собою задачу восстановления процесса развития философской истины, поиск закона этого процесса. Этот момент был нами упомянут выше в списке актуальных вопросов современной историко философской рефлексии истории. Логически выстроенная методология, тщательный отбор и продуманная аргументация основ истории философии может и должна выступить, прежде всего, твердым фундаментом на котором зиждется само философское знание. А также служить неоспоримым и законным основанием для ухода от многих ошибок в развитии современной философии с ее «многоликими» школами и направлениями.

193 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Безусловно, что в область историко философских перцепций входит критический анализ идей и культурных феноменов. Однако, задачи историка философии подобными манипуляциями не исчерпываются, его анализ не может в своей основе базироваться исключительно на отрицательной критике. Ему под силу обнаружить истину во многих философских системах прошлого и настоящего, выявить логику и методологический каркас философских идей изучаемой системы, а также начертить их историческую перспективу и «перебросить» мостик к последующим творческим продолжателям подобных идей. В этом аспекте вопрос об обнаружении «родства» и «солидарности» историка философии со всеми историко философскими системами может быть решен в следующий способ. На него в свое время указал А.А. Козлов. Историк всегда приобщается к какой либо системе философии, которая для него является высшей фазой развития философской истины, однако эта истина и истина других систем одна и та же. Их отличает лишь степень полноты и ясности раскрытия и понимания человеческим сознанием. По сути, эти идеи русского профессора претендуют на научно объективный подход, непредвзятость к иномыслию, некую толерантность и желание исторического примирения с прошлым и настоящим ради будущего человека и культуры в целом. Однако, не смотря на эти очевидные намерения, мы не можем их разделить во всей их полноте и именно ради сохранения внутреннего покоя и упреждения ошибок в будущем. Примирение должно быть не только ради будущего, но и ради прошлого, ведь взывает к нему не только настоящее. Познавать историю развития человеческой мысли, бесспорно, полезно, однако познание не сродни разделению, разделять все идеи и превращаться во «всеядного» мыслителя непозволительно. Искать истину дело благородное и похвальное, но искать ее это уметь ее отличать и обнаруживать не везде где ищешь. Отсутствие живого интереса даже в образованных и культурных слоях общества к философским вопросам не может не вызывать нашей тревоги о будущем. Вследствие этого общество безучастно, ни поощряет, ни контролирует результаты деятельности отдельных лиц занимающихся философией в одиночку или в узком кругу определенного направления школы. В какой то степени общественный индифферентизм к проблемам философской науки поддерживается тем, что для огромного большинства даже культурных интеллигентных слоев происходит удовлетворение религиозными системами в состав которых, входят и философские мировоззренческие установки. Правда, следует признать и тот факт, что уже давно в тех же культурных слоях общества усиливается и религиозный индифферентизм или увлеченность нетрадиционными формами верований (восточными религиями и сектантством). Выходит, что сами потребности в философском миросозерцании и мировосприятии остаются неудовлетворенными ни прямо, ни косвенно. Особенностью обобщенного взгляда на задачи истории философии является изображение и воспроизведение процесса смены и развития философских учений. Такая смена систем, по мнению русского мыслителя дореволюционной России В.П. Тихомирова, должна интересовать историка философии в контексте трансцендентальной истины. Это, в свою очередь, выгодно отличает историю философии от других исторических дисциплин (таких, как история литературы, история искусства и других). В свете современных ценностно методологических подходов к истории философии особую актуальность приобретает анализ научных задач самой философии. Сегодня они звучат так же актуально, как и в 1907 году в работе В.П. Тихомирова «Научныя задачи и методы исторіи философіи». В ней автор работы выходит на критический анализ таких вопросов как: 1. Чему и при каких культурно исторических обстоятельствах учил данный философ? 2. В силу чего возникает его учение? 3. Какую ценностную нагрузку вносит это учение в общее развитие философского миросозерцания? Для В.П. Тихомирова погружение в историко философскую проблематику это, прежде всего многоплановая работа с текстами философов, литературной критикой. Речь так же идет и о максимально глубоком проникновении исследователя в дух изучаемой эпохи. Поскольку она, бесспорно, владеет умом интересующего нас философа. Важно напомнить, что от постановки вопроса «зачем?» во многом зависит и ответ на вопрос «как?». В дальнейшем же следует перейти к установлению генетических связей разобщенных идей и категорий в единой системе мировоззрения мыслителя, а также его современников и предшественников. Не все так просто и в этом моменте анализа. В.Тихомиров пишет о том, что в изучении философских систем прошлого для субъекта познания (в нашем случае историка философии) главным условием объективного познания является необходимость отрешения на время от своих собственных убеждений на предмет «истинного и ложного». Помнить при этом, что все это, в сущности, весьма относительные категории. Мыслитель искренне полагает, что истинное для нашего времени может казаться таким только нам самим, поскольку за нашими плечами прожит огромный кусок культурно исторического времени. Для мыслителей древности и недавнего прошлого существовали иные горизонты. Этот момент смены горизонтов присущ и нам наличие «своего» горизонта. По словам В.Тихомирова: «Лишь тоть, кто убъдиль себя въ относительности всъх исторически возникающихъ точекъ зренія, не исключая и своей собственной, кто пріучилъ себя цънить самую эту относительность, какъ залог постояннаго и бесконечнаго нашего приближенія кї абсолютной истинъ, тотъ способенъ сообщить своему мышленію достаточную подвижность, чтобы освоиться въ рамках любого міровоззрънія» [3,с.20]. Как относиться к сказанному? Следует уточнить все же понятие «освоения» в системе иного мировоззрения. Мы считаем, что «освоение» не должно означать «приспособление», ученый это не хамелеон. Осваиваться в системе иного мировоззрения следует с учетом уже имеющихся представлений ученого о «истинном» и «высоком». Безусловное «заигрывание» с эпохой исследователя истории философии это демонстрация непрофессионализма и отсутствия понимания одной из важнейших функций самой философии критической оценки. Уместно при этом вспомнить слова Вальтера Биньямина о том, что «критика» это вопрос правильно выбранной дистанции. То есть, на наш взгляд, наличие последней, по сути дела, является обязательным условием историко философской рефлексии. Мыслитель может чувствовать близость и духовное родство с идеями прошлого, но он должен отвечать и этому времени. Должен быть некий «метафизический зазор» между философом и изучаемой эпохой. Современный мир уже пожинает плоды тотальной «аксиологической мимикрии». Так называемая эпидемия относительности уже «бушует» во всех сферах духовно практической деятельности человека (политике, искусстве, науке, образовании, религии). Такой взгляд на относительность способен безнаказанно «снимать» понятия высокого, хорошего, верного, духовного. В результате этих процессов распадается целостность, к которой призван каждый и человечество как таковое. Уже нет понимания плохого и хорошего, верного и ложного, высокого и низкого, прекрасного и безобразного, потому как есть понимание «разного». Тогда современная культура неумолимо влечется к пагубной смене тенденций от «самовыражения» к «самовырождению». Исследователь, понимающий важность этих моментов, избегает подобных ошибок. Он содержит в себе скрытое превосходство по отношению к тем, кто, безоглядно отказывается от собственных убеждений в целях, как ему кажется, лучшего понимания иных взглядов и эпох прошлого. Возможно, кто то назовет подобный ход мыслей не более чем софистикой, ибо, как говорили софисты: «истина это то, в чем ты сумеешь убедить других». Историк философии не ставит перед собою задачу «воскрешения» эпохи с ее идеями и традициями. Он способен в определенном смысле превратить изучаемую «вещь в себе» в «вещь для нас», но прежде этот объект предстанет для самого исследователя как «вещь для него». Следует признать тот факт, что современное состояние историко философской науки это позиция, выросшая из философии прошлых эпох, но при этом все, же преодолевшая культурно исторический опыт прошлого в свой неповторимый и уникальный онто аксиологический и методологический способ. Фактор субъективности сохраняет свою неповторимость и творческий дух для историка философии. От мыслителя все же не следует требовать проведения разграничительных линий в культурных пластах метафизического материала, но он должен уметь «подводить» свое философское исследование к этим линиям. «Историческая реконструкция есть конструкция историка, он возводит ее из сложного сплава сообще-

194 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ний источников и собственных представлений об историческом процессе, впитавших в себя опыт науки и современную картину мира. В рамках этой конструкции, разумеется, не произвольной, но создаваемой в соответствии с принципами научного анализа, памятники прошлого становятся историческими источниками, а сообщения последних о событиях и явлениях историческими фактами. Исследовательская творческая активность историка отнюдь не сводиться к «отражению», к регистрации «данных»; поставленная им проблема делает возможным для него установление контакта с прошлым и влечет за собой «создание» в указанном выше смысле и исторического источника, и исторических фактов» [1,с ]. В исследованиях, ориентированных на историко философские рефлексии, неявно могут сопоставляться одновременно две картины мира картина мира самого историка философии, исходя из которой он проводит анализ, и мировосприятие изучаемой эпохи. Возможность подобной конфронтации картин мира и задает самой истории философии постоянно актуальный характер. В конечном счете, труды историка философии со временем станут частью всей историко философской традиции, творческим единичным ретранслятором философской рефлексии прошлого. Современная историко философская мысль должна базироваться прежде на идее понимания, герменевтического анализа философских текстов, а также на онто гносеологическом измерении рассматриваемых идей и положений мыслителей. В диссертационных работах историко философской проблематики довольно часто используется метод сравнительного анализа (виртуальной полемики) философов различных исторических эпох. Для нас в этом факте важно выделить следующий момент. При этом создается напряженное дискурсивное поле, точка диалога прошлого и настоящего. Быть историком философской культуры мышления прошлых лет довольно трудно. Не только потому, что такого рода творческие поиски требуют вдумчивости и научной проницательности, но и вследствие необходимости ответственного ориентирования во многих смежных науках и течениях. А.Я. Гуревич, начерчивая пути выхода из этих сложных вопросов, отмечает: «Кризис роста, наблюдаемый ныне, выражается не в простом количественном накоплении, а в существенной ломке привычных стереотипов и устоявшихся схем, в назревании глубокой трансформации исследовательских методов и научных подходов. В центре кризиса стоит сам историк: ему предстоит менять свои методологические и гносеологические принципы и ориентации. Обрести эти новые позиции не так то просто, но от его выбора зависит, в какой мере наша профессия освободиться от груза прошлого и будет отвечать коренным запросам человека конца ХIХ начала ХХ в.» [1,с.453]. В конечном счете, понимание этого приводит исследователя истории философской мысли к осознанию того, что само историко философское знание есть лишь живая ткань духовно практического бытия индивида и общества в целом. Раскрывается содержание идеи о том, что сама история это уже не «кладбище» идей и взглядов прошлого, не величественный некрополь «вчерашнего дня» человечества. История философской мысли не ставит перед собою задачу заменить собою другие направления исторических исследований. В ее силах и возможностях образовать новый и более емкий метафизический и методологический контекст. Именно в нем можно будет продолжить рассмотрение философских идей и систем прошлого, основ культуры в их социально исторической динамике, систему этико эстетических ценностей и норм. В свете раскрытия нами этого проблемного вопроса можно прийти к следующим заключениям: 1. Важно, чтобы ориентировка историко философского исследования не была исключительно на диалоге между прошлым и настоящим. Совсем иная высота культуры философского мышления там, где осуществляется попытка посмотреть на всю историю человека разумного с высоты «вечности» (христианской эсхатологической картины мира). Подобные метафизические измерения истории и роли в ней философской мысли могут осуществлять лишь мыслители, что уже приобрели, зрелость мысли. 2. Современные тенденции говорят нам о том, что в большинстве же случаев стараются рассматривать историю философии и культуры через призму категории «ментальность» (к примеру, как у Н.Бахтина). При этом внимание исследователя ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 акцентируется, прежде всего, на вопросах «отчуждения культур», «погружение в среду эпохи», «взаимопроникновение культур» и других им подобных. Такой подход, безусловно, считаем полезным и необходимым, но он не является заключительным этапом. Поскольку все они должны приводить к построению единой картины бытия человека, тайны его жизни и судьбы, а также жизни общества и природы. 3. Отметим, что с точки зрения историка философии, как субъекта познания, сама история философии выступает в виде неотделимых друг от друга сторон метафизики истории и методологии познания истории. Сложность этого вопроса кроется в осознании важном для нас моменте о том, что сам по себе метафизический минимализм, в конечном счете, приводит к метафизическому плюрализму. В свете этой темы возникает проблемный вопрос: можно ли вообще сказать, что история философии это в какой то степени учение об идеале? Думается нам, что ответ должен звучать утвердительно. Список использованных источников 1. Гуревич А.Я. История нескончаемый спор / А.Я. Гуревич. М.: Российский. гос. гуманит. ун т, с. 2. Козлов А.А. Очерки изъ исторіи философіи / А.А. Козлов. Кіев.: Типографія университета св. Владиміра, с. 3. Тихомиров В.П. Научныя задачи и методы исторіи философіи / В.П. Тихомиров // Богословский вестник Т.3 9. С Borisova, T.V. Question about history of philosophical idea in the context of the metaphysical and methodological measurings The wide circle of problem questions in the modern historical and philosophical culture of thought is examined. Basic approaches in opening of metaphysical and methodological bases of «history of philosophy» are formulated. Key words: history, culture, spirit, individual, ideal, eschatology. УДК 140.8:321.7 Андрієнко О.В. Світоглядний аспект становлення е демократії Аналізується проблема інформаційних технологій як чинника формування сучасного демократичного світогляду. Зроблено висновок про те, що інформаційні технології ще не розкрили свій потенціал у розбудові демократичного суспільства, але, не зважаючи на наявність багатьох проблем, очевидною є їх позитивна роль у реалізації багатьох демократичних універсалій. Ключові слова: інформація, демократія, е демократія, світогляд, універсалії, суспільство. Інформація є потужним владним ресурсом. Інформаційна стадія суспільного розвитку і глобалізація світових комунікацій призвели до системних змін світогляду, передусім, членів розвинених демократичних суспільств, які одночасно є і основними користувачами, і об єктами впливу цієї інформації. Зростання значення інформації у суспільному житті призвело до появи чисельних концепцій інфократії, медіакратії, а також досить впливового міждисциплінарного напрямку інформаційної теорії демократії (е демократії). На думку Е.Тоффлера, демократичне суспільство є системою, у якій влада розподіляється між трьома головними основами силою, грошима та інформацією, при чому домінування кожної з цих основ відповідає певному етапу суспільно історичного розвитку [1,с.28]. Метою нашої роботи є аналіз інформаційного чинника формування суспільного світогляду в умовах демократії. Інформаційна теорія демократії виникла на перетині інформатики, кібернетики, соціології, філософії та синергетики. Її головною метою є аналіз ролі демократії у новосформованому інформаційному суспільстві. Загалом, інформаційна теорія демократії займається дослідженням можливостей новітніх інформаційних технологій для підвищення соціальної, політичної, економічної і культурної взаємодії. Крім того, прибічники цієї теорії, зокрема Д.Белл, М.Кастельс і Е.Тоффлер, вважають, що необхідно вдосконалювати демократичні інститути сучасності через електронну демократію. Так,

195 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 М.Кастельс у своїй фундаментальній праці «Інформаційна епоха: економіка, суспільство і культура» [2] пропонує саме такий шлях вирішення проблеми низької довіри громадян до політичної системи, у якій ЗМІ поглинаються державною бюрократією. Для цього, виходячи з його поглядів, необхідно створити місцеве самоуправління на основі децентралізації, а також, через широке використання новітніх інформаційних технологій перейти від ієрархічної вертикальної системи управління до мережевої горизонтальної, яка передбачає ефективну комунікацію громадян з органами влади, що є ближчим до витоків демократії. Теоретичними джерелами інформаційної теорії демократії можна вважати вже роботи А. де Сен Сімона, Дж.Ст. Мілля і Ж. А. де Кондорсе. Ж. А. де Кондорсе, як і інші мислителі минулого, мріяв про спільну мову людства та про універсальну мову спілкування [3,с.147]. Мислитель ще у 1794 р. встановив причинно наслідкові зв язки між розвитком інформації, цивілізаційним прогресом та основними етапами еволюції людського розуму. Відомий публіцист і розробник теорії комунікацій М.Маклюен вважав, що тип суспільства цілком залежить від домінуючого типу комунікацій і швидкості інформаційних потоків. Не менш відомий дослідник С.Хантингтон у своїй роботі «Третя хвиля. Демократизація наприкінці ХХ століття» [4] виокремлює глобалізацію, інформатизацію і демократизацію як три головні чинники світового розвитку сучасності. Саме інформаційні технології, на його думку, зробили можливими перехід близько тридцяти країн від недемократичних до демократичних політичних режимів протягом х рр. Поняття «електронна демократія» («е демократія») не слід ототожнювати з поняттям «електронний уряд» (або «е уряд»), адже вони є абсолютно різними за суттю. Якщо електронний уряд створюється «зверху» і має за мету більш ефективну роботу органів державної влади, то електронна демократія спрямована на підвищення рівня участі громадян у політичному житті держави і розширення їх ініціативи. За визначенням Н.Обривкової, електронна демократія це «відкритість державної влади, підвищення ефективності політичного управління і активне залучення громадян до прийняття політичних рішень на основі інформаційно комунікаційних технологій перспективна форма інтерактивної взаємодії населення і влади у політичних процесах сучасного світу» [5,с.5]. При цьому електронний уряд є одним з ключових елементів електронної демократії. Він формується еволюційним шляхом через трансформацію функцій надання управлінських послуг громадянам, а його легітимність має забезпечуватись дійсним зростанням ефективності державного управління. У контексті аналізу інформаційних джерел формування світогляду демократичного суспільства неможливо оминути такий домінуючий для розвинений демократій сучасності чинник як Інтернет. Вільний доступ до інформації є фундаментальним принципом демократії, який безпосередньо пов язаний з такими універсаліями демократичного світогляду як свобода і рівність. Як справедливо відзначає А.Хайдер [6], концепція репрезентативної демократії, яка, наприклад, існує в Австралії, ґрунтується на тому, що добре поінформовані громадяни роблять інформаційно обґрунтовані рішення, щоб визначити тих людей, які будуть обрані для того, щоб, у свою чергу, приймати рішення, спрямовані на суспільне благо. Роль Інтернету у цьому контексті полягає у тому, щоб забезпечити доступ до інформації. Аналізуючи роль інформаційних технологій, необхідно підкреслити, що не зважаючи на доволі швидке поширення такого засобу масової комунікації як Інтернет, Україна продовжує сильно відставати в цьому плані від інших країн Європи, де традиційним є користування електронними бібліотеками та іншими Інтернет ресурсами як у школі та у системі вищої освіти, так і у повсякденному житті. Крім того, перед українською суспільною свідомістю все ще стоїть проблема світоглядного консерватизму стосовно можливостей застосування інформаційних технологій для здобуття необхідної інформації і вирішення різних життєвих завдань. Сучасне розповсюдження Інтернет технологій можна порівняти з розповсюдженням друкованої літератури у ХІХ ст. у країнах Європи, або з пересувними бібліотеками (англ. «bookmobile» або «travelling libraries»), які вперше з явились в Англії наприкінці ХVІІІ ст., а пізніше у США (штат Меріленд, 1995 р.) та інших країнах світу (Німеччина, Фінляндія, Норвегія, Росія тощо). Але скористатись пересувними бібліотеками могли не всі через невміння читати, що знаходить свої паралелі з невмінням користуватись ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Інтернетом багатьма членами суспільств, які знаходяться на шляху розбудови демократії. Для того, щоб здобути інформацію з Інтернету, яка б змогла перетворитись на знання, людині необхідний відповідний рівень навичок і культури. За влучним висловлюванням А.Бірна «здорова бібліотека підтримує здорову демократію, а здорова демократія підтримує здорове суспільство» [7,с.120]. Основними шляхами впливу Інтернету та інших інформаційних технологій на формування світогляду демократичного суспільства є: 1) розширення публічної громадянської сфери суспільства; 2) орієнтація членів суспільства на максимальну включеність і максимальну активність у комунікаційних процесах; 3) сприяння розвитку інноваційного мислення і формуванню інноваційного світогляду. Щодо першого аспекту розширення публічної громадянської сфери суспільства слід відзначити, що концепція «публічної сфери» активно використовується для обґрунтування соціальних можливостей віртуального кіберпростору (В.Сазанов, О.Соловьов, О.Філатова та ін.). Якщо згадати про витоки публічної сфери (bios politicos) в епоху Античності, то у стародавніх греків вона реалізовувалась не лише на міській площі, але також відтворювалась в публічних дискусіях і бесідах (lexis), могла носити форму обговорення або суду, а також виражалась у формі спільної дії (praxis). Сьогодні публічні дискусії все частіше переносяться в простір Інтернету, який є не лише сферою пропаганди і реклами, але й суспільно значущим інтелектуальним капіталом. Розмірковуючи над можливостями електронної демократії В.Сазанов вивів співвідношення між демократичними універсаліями і можливістю їх реалізації завдяки новітнім інформаційним технологіям, оцінивши кожне співвідношення від 1 до 4 балів. Так, на його думку потенціал реалізації універсалії «забезпечення рівного права громадян на участь в управлінні справами держави» заслуговує на 1 бал; універсалія «систематична вибірність органів влади» на 2 бали; універсалія «наявність механізмів, які забезпечують перевагу прав більшості при повазі прав меншості» на 2 бали; універсалія «конституціоналізм» (домінування правових методів реалізації і зміни влади) на 3 бали; універсалія «професійний характер правління еліт» на 1 бал; універсалія «суспільний контроль за прийняттям провідних політичних рішень» на 3бали; універсалія «ідейний плюралізм і конкурентність думок» на 4 бали [8]. На думку В.Сазанова, Інтернет через формування специфічного інтелектуального середовища може стати фундаментом для формування нової еліти демократичного суспільства як наслідку зростання його пасіонарності. Для того, щоб створити такий «інтелектуальний центр», необхідна розробка нових соціально мережевих технологій, у яких би формувалась нова еліта, яка буде модернізувати демократичне суспільства. За проектом В.Сазанова, розгортання мережі Пасіонаріїв у просторі Інтернету, яка проводиться на основі сайту Лабораторії СВМ ( school.narod.ru), буде ефективно сприяти формуванню інтелектуального Інтернет середовища. Прикладом реалізації концепцій інтелектуального Інтернету є інтелектуальна мережа особистісного розвитку і обміну досвідом UpSelf ( Проте, при всій позитивності та багатообіцяючих можливостях електронна демократія все ж має свій «темний бік», який, зокрема, пов язаний з другим аспектом впливу інформаційних технологій на формування світогляду демократичного суспільства з орієнтацією членів суспільства на максимальну включеність і максимальну активність у комунікаційних процесах. З першого погляду цей аспект цілковито узгоджується з базовими універсаліями демократичного світогляду, але він має свою специфіку: 1) демократія передбачає, що людина має свою політичну волю і здатна за неї боротися, а воля до комунікації у мережі Інтернет, вибір провайдеру, перегляд електронної кореспонденції самі по собі ще не є політичним вибором; 2) демократія є справою за визначенням соціальною і пов язаною з соціальними інтересами (а не лише індивідуальними), а користувач Інтернету зазвичай не зацікавлений у представництві інтересів когось крім себе; 3) демократія як соціально політичний устрій і світогляд спирається на певний історичний дискурс, тоді як «у мережі нема чого робити з сумнівним історичним дискурсом будь якого роду, адже мережа не має ретроспективної спрямованості, а її активність спрямована вбік майбутнього, і вона інтерпретує реальність не теорією, а самим своїм існуванням: її існування створює нові умови для майбутнього» [9]; 4) Інтернет крім «простору свободи», може розглядатись і як «простір маніпуляції», що породжує чисельні практики боротьби з цими маніпуляціями, наприклад, «зеппінг» (термін, що з моменту свого виникнення відносився до практики переключення теле

196 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 каналів на дистанційному пульті управління, а потім розповсюдився і на позначення подібних феноменів у літературі та користуванні ресурсами Інтернету). Зеппінг тлумачиться і як нав язливий психологічний стан, пов язаний з дефіцитом уваги, і як практика створення нової індивідуалізованої образності і уникнення маніпулятивних впливів на свідомість («екранування» ідеологічних атак та кристалізацію нових смислів). Як написав А.Геніс: «Найвищим досягненням демократії називають пульт дистанційного управління Завдяки цьому маленькому апарату глядач повернув собі контроль над синьооким монстром. Він не дозволяє піддати себе демонстрації «коммьоршлз», перестрибуючи з реклами на інший канал. Це називається зеппінг порхати з каналу на канал, ніде на довго не затримуючись Так глядач виривається з рук автора видовище відібрали у творця» [10,с.88]. Активність і максимальна включеність у комунікаційний процес підштовхує до розкриття антропологічного виміру електронної демократії, а саме до проблеми «людини, що клікає» (як окремий приклад «людини, що спілкується»). Специфікою комунікації такої людини є акцент на події, ситуативність, світоглядна фрагментарність, поява цілісності у якій справа цілком випадкова. Отже, вочевидь, комунікація у мережі Інтернет далеко не завжди пов язана з реалізацією демократичних універсалій, а також з сферою політики як такою. Єдино безперечним здобутком Інтернету для демократичного суспільства є забезпечення вільного доступу до інформації. Що стосується безпосереднього використання Інтернету у політичній сфері сучасних демократичних держав, то це явище стає дедалі частішим. Так, у Німеччині парламент має сайт, де обговорюються різноманітні суспільно політичні питання, у Данії проводяться політичні дебати в режимі он лайн. Інтернет робить можливим більш просте і швидке знаходження контактів з кандидатами на виборах. Вже традиційним для демократичних країн стало те, що політики мають свої електронні адреси, блоги і сайти, а також беруть участь в он лайн форумах. За словами А.Хайдера, «я якості засобу комунікації, скоріше, ніж у якості дослідницького засобу, Інтернет має потенціал для того, щоб здійснити революцію у способі, яким ми спілкуємось з політиками» [6]. Як пишуть розробники моделі «хмарної демократії» (демократія, яка має поєднувати у собі елементи прямої і представницької форм на основі сучасних інформаційних технологій) В.Волков і Ф.Крашенніков, трансформація сфери публічності, яка відбулась завдяки Інтернету, формує універсалію «примусової чесності» [11]. Це означає, що людина, яка йде у політику, як публічну сферу, має розуміти, що вона має надавати публічну інформацію про себе, і навіть якщо політик хоче щось приховати, він має бути готовим до того, що рано чи пізно ця інформація також буде оприлюднена. Якщо спочатку Інтернет формувався як стихійний і анархічний простір, то тепер він таким вже не є, і доступ до якісної інформації все частіше передбачає публічність і приналежність до певного кола учасників Інтернет комунікації. Більшу частину історії людства влада відокремлена від суспільства і існувала у двох різних вимірах як суспільне життя владної еліти та як символічна владна форма, яка могла не мати нічого спільного з реальністю (варто згадати лише ідею з «Дао Де Цзин» про те, що кращій правитель це той, про кого народ лише знає, що він є). Сьогодні ж політичні лідери, монархи та релігійні діячі дійсно стали зразком для наслідування, адже сьогодні їх життя почасти нагадує реаліті шоу. Якщо у минулому для католика з Південної Америки Папа Римський був не набагато ближчим, ніж Діва Марія, то сьогодні чи не щодня трапляються випадки подібні до того, як російська школярка «зламала» урядовий сайт і відправила прохання президенту В.Путіну надіслати їй хом ячка. Автори «Хмарної демократії» вважають, що у найближчому майбутньому анонімність щезне з просторів Інтернету, і зовсім не через «Великого Брата», а через те, що інформація зможе зберегти анонімність лише у випадку, якщо вона не буде нікому потрібна, а це суперечить таких невід ємній світоглядній універсалії сучасних західних суспільств як особистісний життєвий успіх. Говорячи про кризу традиційної демократії найчастіше перевагами її електронної моделі називають високий ступінь реалізації універсалій свободи, рівності і подолання владного ієрархізму. Ю.Ґабермас висував наступні умови вільної від утисків і примусу комунікації: 1) рівність учасників комунікативного процесу і свобода від зовнішнього тиску; 2) обговорення значущих для всіх суспільних проблем; 3) заборона на обмеження дискурсу і можливість його поновлення на вимогу учасників комунікації. Проте виникає питання про те, наскільки повно допомагає втілити зазначені умови ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 сучасний Інтернет. Якщо звернутись до ретельного аналізу цього питання російським дослідником Б.Марковим [12], то стає очевидним, що не все так просто. Перша проблема полягає у тому, що електронна комунікація значно відрізняється від відкритого спілкування «обличчя до обличчя» за низкою критеріїв: 1) в електронній комунікації зазвичай неможна зчитувати невербальні сигнали (хоча є технологій, які роблять це можливим); 2) успішна комунікація потребує перевірки і осмислення, на що у Інтернет просторі зазвичай немає часу, адже питання, відповіді і коментарі йдуть синхронно, і людина практично не має часу для формування власної позиції; 3) комунікація в Інтернеті передбачає опцію «вихід», яка дає можливість будь якої хвилини перервати спілкування, що зменшує значення такої ключової демократичної універсалії як відповідальність. Друга проблема комунікації в Інтернеті полягає в тому, що він не є абсолютним засобом усунення ієрархії, оскільки залишається система фільтрів, чіткий розподіл на тих, хто говорить і тих, хто слухає, на власників мережі і її користувачів. Зазвичай комунікація будується за пірамідальною структурою, на верхівці якої знаходиться джерело інформації. В Інтернеті ж, за справедливим спостереженням Б.Маркова [12], все більше стає тих, хто надсилає інформацію і все менше тих, хто її сприймає. Тобто плюралізація джерел інформації призводить до парадоксу: демократичному суспільству погрожує інформаційна ентропія, і, одночасно, навіть ліві демократи говорять про необхідність впровадження певної селекції (домінування активної включеності та надвисока швидкість передачі інформації не дають можливості для рефлексії). Неможна заперечувати, що усунення просторових меж призводить до глобального розповсюдження демократичних універсалій, і, тим самим, сприяє глобальній демократизації. Як доволі різко зазначає Х.Дін, Інтернет «забезпечує демократично налаштованих громадян таких авторитарних націй як Іран або Китай засобами уникнення урядового втручання в обмін ідеями» [13]. Але при цьому не можна не помічати формування нових обмежень тенденції до відокремлення різноманітних «віртуальних спільнот» і розподіл за критерієм технічної забезпеченості (не випадково з близько 50 млн. користувачів Інтернету половину становлять жителі США). Третя проблема полягає в тому, що, якщо у демократичних державах громада є інститутом, який гармонізує відносини влади і суспільства, то Інтернет змішує різні соціально політичні сегменти і «розщеплює» загальну спільноту на невеличкі групи за інтересами (які можуть і не стосуватись політики та не бути пов язаними з інтересами Батьківщини). Висновок Б.Маркова є досить суворим і песимістичним: «Якщо Інтернет і «демократизує» світ, то не за моделлю громадськості, яка слугує основою сучасних теорій демократії» [12]. На нашу думку, питання про те, як Інтернет впливає на формування світогляду і буття демократичного суспільства, не може мати однозначної відповіді. Передусім, слід чітко усвідомлювати, що Інтернет це об єктивно існуюча технологія, яка сама по собі не є ані доброю, ані поганою. Все залежить від контексту її використання. У демократичних країнах Інтернет є ефективним засобом пошуку інформації і сприяє глобальному доступу до знань, тоді як у менш демократичних країнах Інтернет є більш керованим «зверху», що суперечить демократичним універсаліям свободи і рівності. Не менш очевидним є й те, що Інтернет досі не розкрив повністю свій демократизуючий потенціал у позитивному значенні цього слова, одним з важливих аспектів якого є формування інноваційного світогляду. Список використаних джерел 1. Тоффлер Э. Метаморфозы власти: Знание, богатство и сила на пороге ХХІ века / Э.Тоффлер; [пер. с англ. С.А. Гудимова]. М.: ООО «Издательство АСТ», с. (Philosophy). 2. Кастельс М. Информационная эпоха: Экономика, общество и культура / М.Кастельс; [пер. с англ. Б.Верпаховский, А.Субочен, Д.Тищенко]. М.: ГУВШЭ, с. 3. Андреева Т.А. Общечеловеческие ценности и универсальный язык коммуникаций / Т.А. Андреева // Наука. Релігія. Суспільство С Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века / С.Хантингтон; [пер. с англ. Л.Ю. Пантшой]. М.: РОССПЭН, с. 5. Обрывкова Н.О. Электронная демократия в современном постиндустриальном обществе: дис. кандидата полит. наук: / Наталия Олеговна Обрывкова. СПб., с. 6. Haider A. Contribution of Internet to a Democratic Society / A.Haider // AIS Electronic Library, 2009 [Electronic resource]. Access regime:

197 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Byrne A. Necromancy or Life Support? Libraries, Democracy and the Concerned Intellectual / А.Byrne // Library Management (3). Р Сазанов В.М. К социальному Интернет, через интеллектуальность и пассионарность / В.М. Сазонов [Электронный ресурс]. Режим доступа: 9. Киреев О. Государство, демократия, информация и еще несколько важных понятий, которые нам предстоит снова пересмотреть / О.Киреев [Электронный ресурс]. Режим доступа: east/look/russian_version/texts/state_democracy_information_and_some_other_notions_to_be_reconsidered.htm 10. Генис А. Вавилонская башня: искусство настоящего времени / А.Генис. М: Независимая газета, с. (Культурология). 11. Волков В., Крашенников Ф. Облачная демократия / В.Волков, Ф.Крашенников [Электронный ресурс]. Режим доступа: Марков Б.В. Демократия и Интернет / Б.В. Марков // Материалы Всероссийской объединенной конференции [«Технологии информационного общества Интернет и современное общество»], (СПб., ноября 2000 г.) / Санкт Петербургский государственный университет. СПб., [Электронный ресурс]. Режим доступа: Dean H. Wikipartia / H. Dean // Forbes (10). P Андриенко Е.В. Мировоззренческий аспект становления е демократии Анализируется проблема информационных технологий как фактора формирования современного демократического мировоззрения. Сделан вывод о том, что информационные технологии еще не раскрыли свой потенциал в построении демократического общества, но, не смотря на наличие многих проблем, очевидной является их позитивная роль в реализации многих демократических универсалий. Ключевые слова: информация, демократия, е демократия, мировоззрение, универсалии, общество. Andriyenko, O.V. The Worldview Aspect of E Democracy Establishment The article is devoted to the problem of the informational technologies as a factor of forming of modern democratic worldview. It was concluded that informational technologies do not realize their potential yet. Despite of many problems their positive role in the realization of great number of democratic universals is obvious. Key words: tolerance, intolerance, democracy, worldview, worldview universality, society. *** УДК 1:316 Бірюкова Г.С. Експлікація понять «творчість» та «творчий потенціал особистості» в сучасній соціальній філософії Дається визначення сутності поняття сучасного змісту понять «творчість» та «творчий потенціал особистості», здійснений на підставі аналізу їх філософських та філософсько психологічних аспектів. При цьому, важливим для нашого дослідження є розкриття змісту категорії загальнонаукової «потенціал». Ключові слова: творчість, творчій потенціал особистості, потенціал. Розробка проблеми творчого потенціалу особистості із необхідністю виводить нас на звернення до теоретичних основ феномену творчості взагалі, розкриваючи їхню генетичну спорідненість. Репрезентуючи механізм активно перетворюючого відношення людини до самої себе та оточуючого світу, категорія «творчий потенціал особистості» має в філософському дискурсі досить широке та, часом, вільне трактування, що спричиняє як труднощі у розумінні творчої еволюції людини у її індивідуальному та соціально історичному розвиткові, так і породжує низку методологічних проблем її дослідження. Також потребує аргументації методологічний підхід, у відповідності до якого нами вирішено в подальших підрозділах розкрити зв язок між трансформаціями суспільства та змінами у розумінні творчого потенціалу. Ми поділяємо стурбованість тим фактом, що «творчий потенціал особистості» («творчий потенціал людини») використовується не тільки у філософії та соціології, але й у публічних виступах, буденному дискурсі, причому. Часто мова йде про використання цього словосполучення на інтуїтивному рівні, без глибокого аналізу його змісту, що може призвести до його перетворення на словесний штамп із розмитою семантикою [9,с.34]. Це спричинено, на нашу думку, тією напруженістю, яка склалась в сучасному суспільстві в добу докорінних змін, симптоми якої влучно описав В.Франкл: «В часи, коли десять заповідей втрачають, мабуть, своє безумовну значущість, людина більше, ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 аніж колись повинен вчитися дослухатись до десяти тисяч заповідей, що виникають в десяти тисячах унікальних ситуаціях, з яких складається її життя» [10,с ]. Ця теза є додатковим аргументом на користь необхідності проведення обґрунтованої сучасністю ревізії філософських поглядів на творчість взагалі та на її особистісний вимір зокрема. З цього приводу, доцільно навести наступну тезу Б.Новікова: «Творчість як така (як і матерія, як і розвиток, як, зрештою, і зміст будь якої філософської категорії) не може бути виявлений емпіричним шляхом. Тому, строго кажучи, ні естетична, ні психологічна, ні жодна інша подібного роду (порядку і масштабу) теорія творчості неможлива. В кожному такому випадку мають справу бодай із достатньо загальними, поширеними, але лише з особливими формами її прояву та існування (здійснення) Одиничне та особливе в дослідженні творчості, таким чином, «готують» необхідну емпіричну та теоретичну базу для створення філософії творчості» [4,с.8]. Отже, лише в межах філософського дискурсу можлива побудова фундаментальної теорії творчості. Аналіз джерельної бази виявив, що на сьогоднішній час серед філософів відсутня єдність поглядів на визначення сутнісних характеристик та основних ознак творчості. На нашу думку, ця ситуація в значній мірі викликана складністю цієї проблеми як предмету дослідження, що потребує комплексності її дослідження. До того ж, певний час в філософії панував психологічний підхід, якій проголошував творчістю будь яку діяльність, що супроводжується актуалізацією специфічних психологічних станів осяяння, інтуїцію, натхнення, інсайт тощо. Також у сучасній філософії наявна думка про те, що на сьогодні взагалі відсутнє цілісне вчення про сутнісні основи творчості, яке б відповідало вимогам онтологічності, а також враховувало сучасну ситуацію ломки класичної парадигми філософствування, зберігаючи її досягнення, при цьому оминаючи пізнавальні тупики, які накладає на дослідження об єктивізм (творчість як «вирваний» об єкт), антропоцентризм (творчість як інструмент самодостатності людини) тощо [5,с.30]. Говорячи про теоретичну розробку поняття «творчий потенціал особистості», слід зробити зауваження, яке дозволить чіткіше вибудувати методологію нашого дослідження. Мова йде про існування в соціально філософському дискурсі низки підходів щодо розуміння творчого потенціалу як атрибуту окремої людини, так і соціальних груп різних масштабів. На користь необхідності визначення об єкту, чий творчий потенціал ми досліджуємо, слугує наступна теза: «Зустрічаються аналізи творчого потенціалу окремої особистості, соціальної групи, об єднаної спільними інтересами у певній сфері діяльності, за світоглядними переконаннями, за певним видом творчості та ін. В окремих дослідженнях згадується поняття творчого потенціалу соціуму, суспільства, країни, нації, держави тощо. Це сприяло розгалуженню аналізу творчого потенціалу як на особистісному, так і на груповому, колективному, загальнодержавному рівнях» [11,с.70]. На підставі вищевикладеного, зазначимо, що розкриваючи специфіку творчого потенціалу особистості, в нашому дослідженні слід використовувати в якості аргументаційної бази саме ідеї дослідників особистісного виміру проблеми творчого потенціалу. Знаходячись в межах окресленої парадигми творчості, Л.Сохань пише: «Творчій потенціал особистості визначається як об єктивними умовами (можливостями), що сприяють формуванню, розвитку та реалізації творчих здібностей, так і її внутрішньоособистісними можливостями, ступенем залучення у творчу діяльність, що проявляються у різному відношенні до творчості (як до життєвої мети, засобу досягнення інших цілей, а в найбільш розвиненому вигляді мети життя)» [3,с.86]. Вважаємо за необхідне розкрити теоретичні основи феномену творчості як елемента філософського дискурсу, що дозволить на більш ґрунтовному рівні здійснити рефлексію щодо проблематики творчого потенціалу особистості. Ще раз дозволимо собі наголосити на актуальності розробки теоретичних основ творчості та творчого потенціалу особистості, зважаючи на необхідність розвитку творчих здібностей людини в умовах безперервних змін у оточуючому середовищі. Зокрема, дослідники В.Литвин, В.Андрущенко, А.Гуржій та інші наголошують, що людина і суспільство в сучасних умовах повсякчас мають справу з новими знаннями і виробничими технологіями; новими інструментами і матеріалами; новими вимогами до якості виробничої діяльності; новими регулятивними нормативами і механізмами; новими способами передачі інформації; новим соціальним і культурним середовищем, в якому розгортається їх спільна і індивідуальна життєдіяльність [2,с.340]. Отже, перед людиною ХХІ ст. стоїть

198 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 питання про пошук механізмів адаптації до цих швидких змін. На нашу думку, творче мислення є важливою складовою вищезгаданих механізмів. З іншого боку, хотілося б зауважити на необхідності подолання термінологічної розмитості, що утворилася в сучасній філософії в цілому, та у дискурсі творчості зокрема: «Активізація процесів, спрямованих на впорядкованість і чіткість термінології, відповідає назрілій потребі розробки понятійного, категоріального апарату науки. Вдало знайдені терміни й термінологічні утвердження, з одного боку, визначають поняття і категорії, з іншого набувають значення факторів, що стимулюють наукову думку і спонукають глибше розробляти саму проблематику, допомагають рухові наукового пошуку, сприяючи прирощенню наукових знань» [1,с.11]. Наведена теза корелює із ідеєю, що аби створювати щось нове в науці, необхідно осягнути низку правил, які дозволяють досягнути певних результатів, проте високий рівень наукової творчості потребує виходу за межі встановлених правил дослідження певного концептуального простору. При цьому зауважимо, що жива людська творчість, відкликаючись на об єктивні імпульси суспільного розвитку, важко може бути формалізована в якихось планах та організаційних рамках, адже, як відомо, найбільш фундаментальні новації, як правило, вступають у протиріччя із існуючими системами управління та організації творчої діяльності. В основі висунення будь якої творчої ідеї лежить асоціативна аналогія, яка дозволяє розкривати внутрішні зв язки різних факторів, якостей об єктів, процесів, яка являє собою пізнавальний прийом, коли одне явище виражається в образах іншого, яке має певну схожість. Однією із її рис є те, що вона не має строгої логічної форми, бо багато в чому залежить від особистісних характеристик суб єкту пізнання, емоціональних, ціннісних, естетичних факторів тощо. При цьому, її не можна вважати повністю ірраціональною, маючи в своїй основі певні соціокультурні форми (суспільні цінності та інтереси, стереотипи, світоглядні орієнтації, теоретичні парадигми тощо). Дійсно, нові ідеї народжуються з людського досвіду, вони є відносно істинним відображенням реальних взаємозалежностей у певному соціокультурному контексті та містять низку допущень, чим відрізняються від інших форм знання (гіпотез, суджень тощо). На нашу думку, доцільно зауважити, що для розуміння сутності творчості, недостатнім є його визначення в термінах новизни, корисності, значущості тощо. Вони є лише зовнішніми його характеристиками. Також не може бути мірилом і сама людина, в тому ступеню, в якій можливим є «нав язування» світові будь яких новацій, адже воно передбачає, на нашу думку, існування певної узгодженості між світом та людиною, що творить. В цьому плані, в процесі творчості не тільки не можливо досягати нового за будь яку ціну, досягати чогось всупереч оточуючому світові, але приходиться відноситись до світу у відповідності до його іманентної природи, осягаючи закони дійсності. Людина творець повинна розуміти дійсність не як щось зовнішнє у вигляді тиску та протистояння природи, а вийти на рівень усвідомлення законів, відповідно до яких можливе творче осягнення світу, саморозвиток та творення культури. Дійсно, розуміння глибинної сутності творчості методами філософії можливе крізь призму гармонізації відносин людини та оточуючої дійсності. На нашу думку, прояснення змісту поняття «творчий потенціал особистості» потребує спрямування філософської рефлексії до поняття «потенціал». Дослідник В.Риндак стверджує, що категорія «потенціал» в філософії трактується як джерело, можливість, засіб, запас, який може бути актуалізований для вирішення задачі або досягнення певної мети [6,с.19]. О.Чаплигін відмічає, що в філософському дискурсі під категорією «потенціал» розуміють сукупність наявних можливостей, способів у певній сфері життя, діяльності, що охоплює як об єктивно існуючі матеріальні цінності і можливості, людські ресурси, так і суб єктивні сили і здібності людини, рівень її свідомості, підготовленості до того чи іншого виду діяльності [10,с.34]. Отже, під поняття «потенційне» в структурі особистості в найбільш загальному випадку розуміються певні якості та можливості, які можуть актуалізуватись, здійснюватись, становитися реальністю за певних умов. Разом із тим, потенційне виступає результатом розвитку та є складним системним утворенням, що містить у собі нові рушійні сили подальшого розвитку. Дійсно, намагаючись розкрити творчу сутність людського буття взагалі і творчого потенціалу конкретно, дослідники найчастіше розкривали його, використовуючи терміни «творчі якості особистості», «творчі задатки», «творчі сили людини» тощо, розуміючи при цьому ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 творчі потенційні можливості окремого індивіда, групи людей, суспільства в цілому тощо, створюючи перешкоди для визначення змісту поняття «творчий потенціал» як складової соціально філософського дискурсу [11,с.37 38]. Колективна монографія «Філософія творчості» містить наступне визначення потенціалу людини: «Потенціал людини, на наш погляд це реально існуючі можливості її зміни та розвитку. Це інтеграція таких її можливостей, які визначають не тільки її найближче майбутнє, але й подальшу перспективу розвитку. Потенціал це така характеристика людини, яка виражає її здатність до тривалої діяльності в часі на підставі можливостей саморегуляції та самовдосконалення. Це така функціональна характеристика людини, яка структурна не закріплена в ньому, а тому потребує зміни її самої та характеру функціонування для того, аби бути реалізованою та структурно оформленою» [8,с.144]. Слід зазначити, що аналіз наявних у філософському дискурсі визначень категорії «потенціал», з одного боку, дозволяє нам глибше зрозуміти семантичне поле його використання, з іншого боку, проведення аналізу потребує конкретизації визначень у відповідності до об єкту та предмету дослідження. Для того, аби розуміння поняття «творчий потенціал особистості» носило більш повний характер, ми повинні здійснити аналіз того, що в сучасному філософському дискурсі являє собою поняття «особистість». До того ж, діалектика соціального та індивідуального посідає важливе місце в колі методологічних проблем феномену творчості. Особистість людини, з одного боку, залежить від суспільних відносин та культурного впливу, які вона інтеріоризує; з іншого боку, важливою складовою структури особистості є сума особистих рис особистості, які зазвичай окреслюють за допомогою поняття «індивідуальність». Дослідження нами змісту понять «творчість», «потенціал» та «особистість» дозволить нам в подальшому розгортанні дослідження здійснити експлікацію категорії «творчий потенціал особистості». До того ж, аби розгортати дослідження дотримуючись термінологічної чіткості, зробимо наступне важливе зауваження: термін «творчий потенціал особистості» є достатньо новим елементом філософського дискурсу, тому в нашому дослідженні буде обґрунтовано здійснюватись зважена екстраполяція на нього змісту термінів, які передували понятійному оформленню творчого потенціалу особистості, проте близькі йому за своїм змістом (потенціал людини, творчі здібності, творчі риси, людський капітал тощо). Ми погоджуємось із думкою, що поняття «творчий потенціал» як соціально філософська категорія як у світовій, так і в українській філософії досліджено досить поверхово: основна увага дослідників приділялась аналізу таких понять, як «творчість», «творча діяльність» і окремо розглядалось поняття «потенціал», а дослідження здійснювались здебільшого в сфері психології, педагогіки [11,с.36 37]. Зауважимо, що у сучасній науці під творчим потенціалом особистості розуміється система особистих здібностей (винахідливість, уява, критичність розуму, відкритість до всього нового), що дозволяють оптимально змінювати прийоми дій у відповідності до нових умов, знань, навиків, переконань, що визначають результати діяльності (новизну, оригінальність, унікальність підходів до здійснення діяльності), які спонукають особистість до творчої самореалізації та саморозвитку [6,с.22]. На нашу думку, слід зробити наголос, що безперервне накопичення нових знань, навичок та способів орієнтації в світі призводить до утворення нових здібностей, а переживання, що виникають, стають рушійною силою активності людини, що спрямована на випробування своїх новоутворених здібностей. Л.Сохань пише, що творчий потенціал особистості є інтегральним явищем її особистісних потенціалів (трудового, інтелектуально пізнавального, морально етичного тощо), що виявляє себе в реалізації родової, соціальної сутності в конкретній діяльнісно поведінковій формі [3,с.80]. До структури творчого потенціалу особистості ця дослідниця включає можливості суб єкту, які ще не розвинені у творчі можливості; власне творчі можливості; внутрішні (суб єктивні) можливості, що активізують реалізацію творчих здібностей; характер впливу суб єкту на предмет творчості (рівень технічної активності, стиль творчої діяльності тощо). Слушним також можна вважати визначення творчого потенціалу людини (особистості) як інтегральної якості людини, ядра сутнісних сил, яке виражає міру активності індивіда у процесі освоєння і переробки енергії, інформації, які поступають ззовні та

199 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 виробляються самою людиною, що характеризує ступінь оптимізації та гармонізації відносин людини між внутрішнім світом людини і оточуючим середовищем [10,с.43]. Також дослідником виділяються структурні елементи творчого потенціалу людини, зокрема, біопотенціал (тіло), психологічний потенціал (психіка), інтелектуально інформаційний потенціал (свідомість) та побуджувально мотиваційний потенціал [10,с.45]. І.Шпачинський стверджує, що найбільш суттєвими проявами творчого потенціалу є уява (ступінь легкості уявного перетворення дійсності) та образне мислення [11,с.36]. На нашу думку, розкриття філософських аспектів творчого потенціалу особистості із необхідністю включає в себе аналіз специфіки такого явища, як художня творчість, адже художня творчість відкриває широкий простір для самореалізації людської індивідуальності як вільного суб єкта, свідомо та цілеспрямовано втілюючи свої світопереживання в мистецьких творах. Дійсно, творець виявляє себе у суспільній предметно практичній діяльності, об єктивуючи свої переживання смислу свого буття, втілюючи в актах творчості індивідуальне бачення об єктів реальності: «Митець пізнає життя, виражає своє ставлення до світу, об єктивуючи складний духовний зміст у сконструйованих за законами певного виду мистецтва образних моделях і надаючи цим конструкціям характеру художньої мови. У мистецьких творах відбувається досвід самовизначення і самовідчуття творчої особистості, досвід безпосередньо предметної реалізації (за допомогою художніх форм) цього самовизначення» [1,с.70]. Дійсно, варто поставити питання, що саме перетворює довільно взятий фрагмент реальності в мистецтво? Скоріш за все, мова йде про особливим чином організований для глядача погляд на обраний фрагмент реальності. З іншого боку, можливо, що мова йде про конструювання митцем певного життєвого переживання та трансляція відношення до нього, або ж переживання естетичних якостей світу в цілому. Митець не тільки передає своє авторське чуттєве переживання, але й організовано конструює це переживання у глядача, транслюючи свій життєвий досвід. Важливою особливістю мистецтва є специфічне відображення дійсності, основане на її переломленні через емоційну сферу індивідуальної свідомості творців, а результаті чого особистісно емоційний компонент утворює органічну єдність із безпосередніми об єктами відображення, коли твори мистецтва концентрують у собі певну нематеріальну субстанцію, яка є відображенням рефлексії митця, завдяки якій митець здійснює проекцію свого «Я» назовні. Відмітимо, що художня творчість, що розуміється нами з позицій трансляції ідей митця за допомогою творів мистецтва, корелює із проблематикою соціально культурного безсмертя (термін В.Казначєєва). Дійсно, у творах мистецтва особистісні смисли буття, що переживаються митцем, стають предметом безпосереднього переживання всіх членів соціуму, які сприймають продукти діяльності творця, завдяки чому автор художнього твору «продовжує» себе в часі, бо продукти його діяльності стають своєрідними продовженнями його власної сутності. Дійсно, митець долучає глядача до своєї проекції бачення оточуючої дійсності. В науці визнається, що мистецтво є суто індивідуальною формою творчої діяльності, а художній образ є результатом естетично цілісного творчого акту, що продукує індивідуальна свідомість митця. Культура як сфера вільної творчості дає можливість людині реалізувати своє прагнення до самореалізації, прояву своєї індивідуальності, вільній грі творчих сил. В сфері культури розвиток людини та її творчих здібностей виступає як самоціль: не практична доцільність, а внутрішній інтерес, допитливість, вираження власної ідеї та духу автора твору є рушійними силами сфери людської культури. Говорячи про художню творчість, ми неминуче виходимо на потребу проведення межі між справжньою творчістю та суб єктивістським свавіллям. Ми вважаємо, що в основі справжньої художньої творчості лежить високий рівень культури, світогляду митця, народжений шляхом напружених духовних пошуків, кропіткої фізичної та розумової роботи по вивченню законів існування людства, адже ставлення людини до світу й формує установки суб єкта творчості, організує розгортання творчого процесу в певному напрямку. На користь нашої думки наводимо наступну тезу: «Уміння формувати матерію «вільно», «за законами краси» передбачає наявність у суб єкта творчості активного, самостверджуючого ставлення до світу, ініціативності та наполегливості у творчій реалізації своїх здібностей. Активна життєва позиція припускає свідоме осягнення особистістю духовної культури людства, рефлексивне опанування нею, її діяльнісну «обробку» у власному переживання» [1,с.75]. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Низький рівень морально естетичних почуттів призводить до втрати мистецтвом здатності здійснювати моральний вплив, перетворюючись на мертву схему, голе моральне повчання, адже лише впливаючи на думки й почуття людей, мистецтво дає змогу глибше зрозуміти істинний сенс людського існування і призначення в житті, в основі яких лежить досконалість суспільних відносин, побудована на принципах добра і краси. Аналіз змісту понять «творчість» та «творчий потенціал особистості» у сучасному філософському дискурсі дає нам підстави здійснити спробу їх подолання, сформулювавши авторське визначення змісту цього поняття. Таким чином, нами висувається теза, що творчий потенціал особистості є інтегральною характеристикою знань, вмінь, здібностей та переконань, які спонукають особистість до творчої самореалізації та саморозвитку. При цьому він є поєднанням природних та соціальних характеристик людини, які забезпечують її суб єктивну потребу в творчій самореалізації, прояв якої залежить від особистого прагнення людини в повній мірі реалізувати свої можливості, від ступеня його внутрішньої свободи та світоглядної зрілості, від ступеня її соціальної сформованості в цілому та інших умов. Список використаних джерел 1. Етика, естетика і теорія культури. Міжвідомчий науковий збірник. Вип. 36. Творчість і самореалізація особи К.: Либідь, с. 2. Науково освітній потенціал нації: погляд у ХХІ століття / Авт. кол.: В.Литвин (кер.), В.Андрущенко, А.Гуржій та ін.. К.: Навч. Книга, Кн.2: Освіта і наука: творчий потенціал державо і культуротворення с. 3. Научно технический прогресс и творческий потенциал человека / Л.В. Сохань, В.А. Тихонович, Р.А. Ануфриева и др.; Отв. ред. Л.В. Сохань, Р.А. Ануфриева; АН УССР. Ин т философии. Киев: Наук. думка, с. 4. Новіков Б.В. Творчість як предмет філософського дослідження: автореф. дис. д ра філос. наук: / Новіков Борис Володимирович; Київський ун т ім. Т.Г. Шевченка. К., л. 5. Рогальский Е.И. Творчество как смысл жизни человека: диссертация... кандидата философских наук: / Евгений Иванович Рогальский Санкт Петербург, с. 6. Рындак В. Г. Взаимодействие процессов непрерывного образования и развития творческого потенциала учителя [Текст]: Дис... д ра пед. наук: / В.Г. Рындак; Оренбург. гос. пед. ин т. Челябинск, с. 7. Сохань Л.В. Искусство жизнетворчества. Предназначение. Жизнетворчество. Судьба: Социологические очерки, социально психологические эссе, интервью, глоссарий. К.: Издательский Дом Дмитрия Бураго, с. 8. Философия творчества // Под общей редакцией А.Н. Лощинина, Н.П. Французовой. М.: РФО, с. 9. Франкл В. Человек в поисках смысла: Сборник / Пер. с англ. и нем. Д.А. Леонтьева, М.П. Папуша, Е.В. Эйдмана. М.: Прогресс, с. 10. Чаплигін О.К. Творчий потенціал людини: від становлення до реалізації /соціально філософський аналіз // О.К. Чаплигін Х.: Основа, с. 11. Шпачинський І.Л. Творчий потенціал особистості і його реалізація в умовах трансформації суспільства [Текст]: дис... канд. філос. наук: / Шпачинський Ігор Леонідович; Південноукраїнський держ. педагогічний ун т ім. К.Д. Ушинського. О., арк. Бирюкова А.С. Экспликация понятия «творчество» и «творческий потенциал личности» в современной социальной философии Дается определение сущности понятия современного содержания понятий «творчество» и «творческий потенциал личности», осуществленный на основании анализа их философских и философско психологических аспектов. При этом, важным для нашего исследования является раскрытие содержания категории общенаучной «потенциал». Ключевые слова: творчество, творческий потенциал личности, потенциал. Biriukova, G.S. Explication of concept «creativity» and «creative potential of personality» in modern social philosophy Purpose of this article is to defi ne the essence of the concept modern content of concepts «creativity» and «creative potential of personality», carried out on the basis of the analysis their philosophical and philosophical psychological aspects. Thus, for our research is important to disclosure the content of category general scientifi c «potential». Key words: creativity, creative potential of personality, potential.

200 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК Аксьонова В.І. Регулятивні можливості соціальної комунікації: соціально філософський аналіз Відмічається, що соціальна комунікація перетворюються сьогодні на головний конструкт глобалізованого сучасного розвитку, чому сприяють сучасні засоби масової інформації; дається аналіз бар єрів комунікації, які свідчать про те, що не відпрацьований механізм цілеспрямованого використання і розвитку регулятивного потенціалу соціальної комунікації; розкривається сутність того, що необхідність в ефективності такого механізму є очевидною; обгрунтовуються напрями вирішення проблем соціальної регуляції і регулятивних можливостей соціальної комунікації, що має вирішальне значення для стабілізації і розвитку суспільного життя. Ключові слова: комунікація, глобальна комунікація, глобалізація, глобальний рівень комунікаційних зв язків, соціальна комунікація, регуляція, регулятивні можливості, соціальна ефективність. Актуальність даного дослідження заключається в тому, що комунікативні потоки і сама комунікація перетворюються сьогодні у головний конструкт глобалізованого фактору сучасного розвитку. Проте конструкт глобальної комунікації майже не розроблений, науковий понятійний апарат для осмислення процесів глобального рівня майже до середини ХХ ст. був відсутнім, так як не вистачало універсального інструментарію, адекватного для аналізу цього рівня, і у ролі такого інструменту поступово сформувалося поняття «комунікації». Історично інтелектуальне середовище, у якому зародилося поняття комунікації, сформувалося всередині герменевтики, практичного методу інтерпретації текстів, а потім у просторі взаємовпливу герменевтики і ряду інших течій європейської теоретичної думки. Розпочавши з правил тлумачення текстів, герменевтика у ХІХ ст., вийшла на рівень основоположних філософських проблем, а навздогін за В.Дільтеєм, який використав поняття «життя», Е.Гуссерль у своїй феноменологічній філософії конституює поняття «життєвий світ», а разом з цим і первинну цілісність даної реальності. Місце відносин між речами займає інтерсуб єктивність, прообразом якої є не відносини між суб єктом і об єктом, а відносини між суб єктами. Причинний зв язок утрачає будь яке значення, а на його місце приходять категорії спілкування (Марсель). Комунікативна мережа це поєднання певним чином індивідів, що приймають участь у комунікативному процесі, за допомогою інформаційних потоків. Гіпотеза дослідження заключається в трьох взаємопов язаних передбаченнях: по перше, у передбаченні про значні регулятивні можливості соціальної комунікації, яка використовується хаотично і частково; по друге, комунікативна взаємодія приводить у ряді випадків до непередбачуваних результатів і негативних наслідків; по третє, є реальна можливість для підвищення соціальної ефективності комунікативної регуляції завдяки визначенню і врахуванню її закономірностей і принципів, способів і методів раціонального (технологічного) здійснення. Мета дослідження розробка напрямів підвищення ефективності регулятивних можливостей соціальної комунікації глобалізованого соціуму, яка заключається в розробці напрямів подолання комунікативних бар єрів на шляху становлення стабільного соціуму. Завдання дослідження: проаналізувати поняття «інтенціональності», яке є близьким до поняття «комунікації» в історії соціально філософської думки; дати теоретичне осмислення комунікації в різних напрямах персоналізму, феноменології тощо; з ясувати можливі ризики і загрози, специфічні бар єри, що несуть з собою постіндустріальне чи інформаційне суспільство; розкрити оцінку регулятивних функцій масової комунікації. Свідомість у якості головного фігуранта феноменології виконує у Гуссерля інтегруючу роль через посередництво свого визначально нерозділеного внутрішнього ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 смислового існування, що передує будь якій суб єкт об єктній диференціації. Поняття «інтенціональності», яке ще ввів Ф.Бретано для розділення психічного і фізичного, у феноменології стає одним з центральних і розуміється як смислонароджуване устремління свідомості до світу і предметів, однієї індивідуальної свідомості до іншої, визначивши тим самим особливе місце проблеми інтерсуб єктивності і приближення його до поняття «комунікації спілкування». Інтерсуб єктивність у Гуссерля глобалізується, включаючи парадоксальну взаємозумовленість суб єктивного і об єктивного, індивідуального та універсального, конкретного і трансцендентного. Персоналізм ввібрав у себе ідею комунікації, в контексті якої сформувалося кредо: «я існую у тій мірі, у якій я існую для «іншого». Німецький філософ К.Ясперс перетворив комунікацію на ключове поняття своєї філософської системи: екзистенція людини проявляє себе через комунікацію. На фоні «свідомості взагалі», властивої індивідам, особливу роль у комунікації відіграють дух і розум. «Комунікація у сфері духу є створення із суспільної субстанції ідеї цілого». «Розум потребує безмежної комунікації, так як сам він тотальна воля до комунікації» [1,с ]. У другій половині минулого століття теоретичне осмислення комунікації продовжувало розвиватися вже в інших умовах. Причиною цього слугувало теоретичне осмислення комунікації в нових умовах, зокрема цьому сприяв стрімкий технологічний розвиток західного суспільства. Канадський теоретик у сфері культури і комунікацій Г.Маклюен вводить в обіг поняття «засоби комунікації», в які, крім ЗМІ, він включає електричне світло, усну мову, письмо, дороги, рекламу, колесо, транспортні засоби (велосипед, автомобіль, літак), автоматичне обладнання, фото, ігри, пресу, телеграф, друкарську машинку, телефон, фонограф, кіно, радіо, телебачення. Ці «технології» чи «посередники» вносять істотні зміни у комунікацію людини з оточуючим світом (як природним, так і соціальним) і реорганізують його спосіб світосприйняття і образ життя [2]. Відомий спеціаліст з соціологічних проблем комунікації Н.Луман, застосувавши теорію організації систем, прийшов до висновку, що на протилежність основним припущенням філософської традиції, самореференція (чи «рефлексія») ні в будь якому випадку не являється особливою ознакою мислення чи свідомості, а являється загальним принципом утворення систем з певними наслідками у відношенні побудови складності та еволюції. Н.Луман наполягає на тому, що система комунікації являється повністю закритою, яка сама по собі відтворює компоненти, з яких складається. Система комунікації конструює не тільки свої елементи, але і у кожному випадку свої власні структури. Н.Луман вважав, що дослідження глобальних процесів комунікації і глобальних структур суспільства, будуть спиратися на його розробки [3]. Очевидно, що до глобальних комунікацій повинен бути віднесений у першу чергу Інтернет. Зростаюче значення Інтернету, різноманітних комп ютерних та інформаційних технологій, як однієї з найважливіших складових сучасної ситуації, вже загальновизнано і не зворотно. Але не слід ігнорувати «можливі ризики і загрози» зі сторони даного суперечливого явища. І стосуються вони у першу чергу нашої свідомості. Проте загрози самого різного характеру виникають досить часто. Той же Г.Маклюен розвиток електронних засобів інтерпретує як фінальну «ампутацію» людської свідомості. При використанні технічних засобів комунікації здібності людини виносяться за межі людини, набувають власне (далекої від людської) логіки і нав язують цю логіку людині, хоче вона того чи ні. Але коли людина одна на один залишається з технічними можливостями, які їй надаються, вона не усвідомлює того, що з нею відбувається і втрачає саму себе як саме незахищену від технічної інженерії. Іванов у роботі «Віртуалізація суспільства» переконливо говорить про те, що віртуальна реальність слугує однією з метафор розречевлення суспільства. Комп ютеризація повсякденного життя вводить в обіг віртуальність у якості комп ютерних симуляцій реальних речей і вчинків. Звичний нам світ заміщується образами. На кінець, існує реальна загроза проростання в глобальних комп ютерних мережах особливого, специфічно віртуального суперпростору і прив язаного до нього значного сегменту загальнолюдської свідомості. При цьому, яка зазначається, достовірність інформації має три рівні: абсолютний (100%), довірливий (80%), негативний (менше 80%). Насиченість інформації це співвідношення корисної і фонової інформації, відкритість інформації це можливість її надання різним контингентам людей. Існує три рівні відкритості: 1) таємна; 2) конфіденційна; 3) публічна.

201 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Бурхливий розвиток засобів масової інформації і комунікації, їх глобалізація здійснюють, безумовно, позитивний вплив на світову спільноту, дозволяючи оперативно передавати кожному жителю планети інформацію про найважливіші події сучасності, долаючи простір і час, щоб сприяти укріпленню зв язків між людьми і формувати новий національний і транснаціональний простір. Проте великі можливості сучасних засобів масової інформації і комунікації не звільняють світ від загроз їх впливу на країну, її культуру, демократію і свободу, суспільну та індивідуальну психіку і духовний світ людини. Виникла необхідність глибокого теоретичного осмислення тих змін, особливо соціальних та етичних, які під впливом засобів масової інформації і комунікації відбуваються у суспільстві і впливають на людину. В умовах глобалізації інформаційного простору актуальною стає проблема національної безпеки, зокрема, в її культурному та інформаційному аспектах. Сучасний стан засобів масової комунікації загострив також проблем у їх взаємовідносин з владою. Сьогодні слід говорити, що наукові знання та розуміння того, що інформація це одна з форм влади. Залишається реальною загроза уніфікації суспільної свідомості, нав язування суспільству одного образу життя, типу мислення за допомогою засобів масової інформації і комунікації [4]. Соціальна комунікація здійснює великий вплив на поведінку і діяльність людини, проте, це й вплив здійснюється, як правило, спонтанно, у режимі, далекому від управлінського впливу, з непередбачуваними результатами. Не відпрацьований механізм цілеспрямованого використання і розвитку регулятивного потенціалу соціальної комунікації, тоді як необхідність в ефективності такого механізму є очевидною, вирішення проблеми соціальної регуляції має вирішальне рішуче значення для стабілізації і розвитку суспільного життя. Виникає суперечність між необхідністю у дієвій системі соціальної регуляції, значним регулятивним потенціалом соціальної комунікації, з однієї сторони, і недостатньо ефективним і повним використанням цього потенціалу, з іншої сторони, потребує вироблення механізмів соціальної ефективності комунікативної регуляції (нормативного, традиційно ритуального, конвенціонального). Сутність соціальної комунікації заключається у взаєморозумінні між людьми і взаємодії, якою вона детермінується. Тому комунікація складне і багатостороннє явище, у якому виділяються три компоненти: 1) інформаційно комунікативний; 2) перцептивний; 3) інтерактивний. Людська комунікація це не просто «рух інформації», а взаємне інформування, що передбачає налагодження сумісної діяльності. Характер обміну інформацією між людьми визначається тим, що через посередництво системи знаків партнери можуть впливати один на одного. Коммуніктивний вплив як результат обміну інформацією можливий лише тоді, коли людина, що направляє інформацію (комунікатор), і людина, що приймає інформацію (реципієнт) володіють єдиною або схожою системою кодифікації і декодифікації. Характер обміну інформацією між людьми визначається тим, що через посередництво системи знаків партнери можуть впливати один на одного. В умовах людської комунікації можуть виникати специфічні бар єри комунікації. Для розуміння особливостей структури соціальної перцепції важливе значення має пояснення: 1) компонента, що характеризує певні риси і особливості людей, здатних до участі у комунікативному процесі; 2) компонента «очікування», чи передбачення певної поведінки у тих, з ким спілкуються; 3) емоційної компоненти, чи такого співпадіння «духу спілкування», який викликає або інтерес до предмета спостережень, чи навпаки вороже, негативне відношення. Соціальна перцепція зумовлена явищами стереотипізації, категоризації, об єктивізації, персоніфікації, каузальної атрибуції. В основі взаєморозуміння, що утворює смисл соціальної комунікації, лежать механізми ідентифікації, емпатії, децентрації, рефлексії, прийняття ролі. Соціальна комунікація має декілька форм, основними з яких являються: 1) інтерперсональна; 2) інституційна; 3) комунікація за допомогою засобів масової інформації. При формуванні сучасної політики комунікації необхідно пов язати її з етичними вимогами. Нова політика комунікації повинна стати діяльністю, яка включає три рівня: 1) рівень особистості; 2) матеріальні засоби комунікації; 3) рівень організації. Соціальна комунікація, будучи необхідним елементом людської взаємодії виконує багато функцій, пов язаних з задоволенням потреб людей. У числі цих функцій слід назвати регулятивні функції, комунікативна регуляція якої базується на зміні режиму спілкування з метою здійснення впливу на партнера, а саме: зміни його установок, формування нових ціннісних орієнтацій, зміни поведінки і зміни рівня взаєморозуміння партнерів. Серед ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 форм комунікативної регуляції порівняно велике розповсюдження мають переконання, оціночний вплив, стимулювання через посередництво стимулювання. Комунікативний механізм формування чи зміни соціальних установок діє через принципи ідентифікації, сугестії, ірраціації почуттів, виконання певних ролей. Ідентифікація виступає у якості «поєднувальної речовини», яка поєднує індивіда з групою чи навіть з суспільством в цілому. Існує декілька видів навіювання: пряме навіювання, функціональне навіювання і навіювання авторитету. Механізм іррадіації почуттів діє так, що почуття розповсюджуються з одного об єкта на інший, з ним пов язаний. Зміна соціальних установок відбувається також під впливом виконуваних людиною комунікативних ролей. Регулятивний вплив соціальної комунікації направлений на формування нових життєвих цінностей і цей процес здійснюється через посередництво оцінки (оцінювання), тобто надання певної цінності об єкту інтереса. Людські установки і цінності формуються не тільки під впливом змісту інформації, що передається, але й якості конструкції повідомлення, типу аргументації (односторонньої чи двохсторонньої), цінності інформаційних джерел, емоційного спрямування. Як свідчить соціально філософський аналіз, при оцінці регулятивних функцій масової комунікації принципово важливим є аналіз феномена маніпулювання, тобто цільової і таємної дії, за допомогою якої особі чи групі осіб нав язується викривлений образ дійсності. Два основних атрибути характеризують маніпуляцію запланованість і секретність. Маніпуляція має два роди наслідків: 1) наслідки безпосередні, тобто ті наслідки, які організатор передбачив у результаті безпосередньої реакції людини на маніпуляцію; 2) наслідки стійкі, які викликаються тривалими маніпуляторськими діями і приводять до достатньо глибоких змін психіки людини. Маніпуляція передбачає собою велику загрозу для розвитку людської особистості і повинна стати предметом всебічної, комплексної оцінки. Спрямованість регулятивної комунікації пов язана з характером комунікативного впливу, який зумовлений, у свою чергу, типовими якостями людей, що взаємодіють поміж собою. Це помітно на прикладі того, який вплив здійснює на процес комунікації авторитарна особистість. Чимало проблем виникає в комунікативному процесі у зв язку з емоційною експресією. Її порушення приводять до поступової «ерозії» емоційно чуттєвого світу людини, небажаного накопичення негативних імпульсів, неадекватним і деструктивним діям, чинять перепони адекватній самооцінці людини і обмежують взаєморозуміння людей; викликають ефект «витіснення», підривають фізичний і психічний стан людини. Порушення емоційної експресії викликане наступними причинами: бажанням людей відкидати чи ігнорувати свої і чужі емоційні переживання, якщо вони уявляються неприємними чи нею небажанням партнерів по спілкуванню обговорювати почуття, що виникають у процесі спілкування; недостатнім усвідомленням людиною власних емоційних станів і обмеженням людиною емоційної експресії у зав язку з виконанням людиною соціальних ролей, що передписують обмеження у виявленні емоцій; обмеженнями емоційної експресії прийнятими стандартами соціальної поведінки і блокуванням каналів емоційної експресії. Оптимізація комунікативної регуляції передбачає знання і врахування основних закономірностей: а) закона «розщеплення»: смисл повідомлення перекручується у процесі його передачі; б) закона інформаційного «перепаду»: люди не сприймають інформацію, значення якої значно розходиться з її звичними уявленнями і приймає її по своєму; в) закона соціального пристосування: інформація сприймається без «перешкод» при позитивному відношенні до джерела і негативно при негативному відношенні; г) закона соціальної дистанції: сила інформаційного впливу зворотно пропорційна соціальній дистанції між передатчиком і джерелом інформації; д) закона «маси»: сила інформаційного впливу пропорційна числу тих, хто впливає. Цілеспрямований процес комунікативної регуляції повинен базуватися на принципах зворотного зв язку, доступтності, достатності, надійності, комунікативної відповідності, несуперечливості, асиміляції і контрасту. Чим активніше використовується зворотний зв язок, тим ефективнішим є інформаційний вплив. Смисл принципу доступності заключається в тому, щоб повідомлення було доступним і несуперечливим для отримувача. Тому ефективність інформаційного впливу залежить від надійності джерела інформації в оцінюванні того чи іншого смислу інформації. Принцип комунікативної відповідності проявляється у необхідності пристосування сутності повідомлення, що передається, до психічного стану чи соціального походження того, на кого воно направлене, а саме

202 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 отримувача інформації. Коли повідомлення про факти чи аргументи знаходиться у межах діапазону схвалення, то ця інформація виходить за межі діапазону схвалення і відбувається відхилення її змісту. З врахуванням інформаційного контакту передбачаються дві комунікативні тактики: 1) тактика глобальної атаки; 2) тактика малих поступів [5]. Тому нами вироблено ряд методів комунікативної регуляції, які можуть сприяти оптимізації комунікативних процесів на всіх рівнях. Це наступні методи: 1) метод комунікативного включення, який передбачає встановлення безпосередніх контактів з об єктом регуляції; 2) метод комунікативної адаптації, який передбачає попереджуюче інформування людини про ситуацію, в яку вона включається, і про людей, у які вона вступає у взаємодію; 3) метод комунікативного відсторонення, який застосовується тоді, коли контакти з людиною набувають докучливого характеру; 4) метод комунікативного посилення, який базується на підвищеній інтенсивності комунікативних контактів; 5) метод комунікативної ізоляції, який означає створення для партнерів умов мобілізації комунікативних ресурсів і виходу з комунікативної кризи; 6) метод прямого впливу, який заключається у прямому, безпосередньому пред явленні вимог; 7) метод «значимих інших», який впливає на людину завдяки авторитетним для нього людей; 8) метод виключення альтернативних взаємовпливів; 9) метод психологічного тиску, який заключається в тому, щоб пред явити партнеру вимоги, які супроводжуються чи посилюються спеціальними взаємодіями, направленими на те, щоб зробити партнера більш поступливим і зменшити його супротив. Отже, напрямом оптимізації емоційної експресії комунікативної регуляції виступає анімація, завдяки якій відбувається не тільки пожвавлення, активізація, але й стимулювання індивідів і груп до діяльності, але й виявлення їх творчих сил, креативних можливостей, ресурсів експресивної поведінки. З врахуванням оптимального комунікативного досвіду доцільно прийняти наступну процедуру аніматичної діяльності: діагностика стану соціальної групи (спільноти), виявлення соціальних проблем і недоліків, програмування (планування), інформаційне і мотиваційне забезпечення, реалізація, виміри ефективністю. Соціальну комунікацію як системоутворюючий фактор сучасної інформаційної культури визначають як «трансплантацію ідей» у комунікативному просторі. Для аналізу соціокультурних комунікацій і різних форм їх інституціонального функціонування використовують положення про діалогічність комунікації як консенсусної взаємодії (У.Матурана) та здатність системи до «самовідтворення» (автопоезису), яка розвинена Н.Луманом у контексті комунікативної парадигми. Якщо врахувати, що стратегічна мета системи це самозбереження (через удосконалення) системи, то життєдіяльність системи підтримує інформаційний процес, тобто рух інформації, що здійснюється через соціальну комунікацію і трансляцію. На думку Н.Лумана, суспільство являється прикладом самовідтворюючої і самореферентної системи, а формою співіснування є соціальна комунікація. Соціальна комунікація диференційована на чотири інформаційні напрями: 1) інноваційна; 2) орієнтаційна; 3) стимуляційна; 4) кореляційна. Роль соціальної комунікації зумовлена реалізацією функцій: комунікативної, інтегративної, регулятивної, адаптаційної. Формування оптимальної концепції соціальної комунікації базується на принципах культурологічному, системному, аксіологічному, функціональному, психологічному, семіотичному, що поглиблює феномен міжкультурної комунікації. Інформаційною складовою комунікативного системоутворення слугують культурні смисли (менталітет, традиція, тезаурус), параметри порядку. Доведено, що міжкультурна комунікація це вид спеціалізованої культури, а саме мережевої культури, яка сприяє утворенню віртуальних спільнот людей, не обмежених просторовими рамками, країнами і континентами. Соціальна комунікація як системоутворюючий чинник сучасної інформаційної культури реалізується на основі діалогічності і полілогічності як консенсусної взаємодії суб єктів комунікації, здатності системи до «самовідтворення» (автопоезису) на рівні онлайнових товариств [6]. В контексті процесів модернізації сучасного суспільства набула великого значення проблема взаєморозуміння між представниками різних культур, що потребує готовності до міжкультурної комунікації і здатності до міжкультурної компетентності. Володіючи системою прямих і зворотних зв язків, соціальна комунікація сприяє постійному розширенню смислового потенціалу культури комунікації. Проблеми розуміння у соціальній комунікації пов язані з розумінням кодів і концептів культур. Саме на цій ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 основі створюється атмосфера довіри, рівності і терпимості, які забезпечують ефективну взаємодію. Одним з пріоритетів соціальної комунікації має бути створення і рекламування позитивного іміджу України на міжнародній арені відповідно до викликів глобалізації. Детермінантами оптимізації соціальної комунікації є: 1) знайомство з передовими розробками теорій міжкультурної комунікації зарубіжних і вітчизняних вчених; 2) розповсюдження і утвердження прогресивних комунікативних ідей в суспільній думці; 3) проведення різноманітних тренінгів з міжкультурної комунікації як засобу навчання міжкультурних її регулятивних можливостей. Соціально економічні детермінанти (формування інформаційного цивілізованого суспільства), соціально культурні детермінанти (громадянська активність суб єкта, висока освіченість особистості і намагання реалізувати нові можливості) [7]. На основі аналізу сучасного стану соціальної комунікації сучасна держава виділяє напрями оптимізації формування культури комунікації: 1) розробка адекватного розвитку етнокомунікаційної політики, що направлена на регулювання культури комунікації в полікультурному соціумі; 2) розробка системної концепції організації управління соціальною комунікацією глобального соціуму з метою сприяння оптимізації позитивних комунікативних процесів на рівні регіону, держави і глобальної цивілізації; 3) прийняття комплексу законів, які б більш кардинально оптимізували правове поле комунікативного простору. Таким чином, соціальна комунікація виступає основоположним чинником формування інформаційного суспільства і націлена на забезпечення ефективного кроскультурного спілкування людей, що спонукає особистість до вільного розвитку та реалізації можливостей в умовах глобального інформаційно комунікативного простору. Список використаних джерел 1. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Разум и коммуникация М.: Политиздат, С McLuhan, Marshall Understanding Media: The Extensions of Man: Critical Edition [149 EM]. conceptlab.com/notes/mcluhan understanding_media.html 3. Луман Н. Что такое коммуникация? Публикуется по изданию: с разрешения владельца авторских прав Вестдойче Ферлаг Гмбх (с) Westdeutschen Verlag GmbH (c) Головин Н.А., Перевод с немецкого Моисеев Н.Н. Судьба цивилизации. Путь Разума. М.: Языки русской культуры, С Иванов Д.И. Виртуализация общества. Российская сеть информационного общества. http: // 6. См.: Global Consciousness Project. noosphere. prinseton. edu 7. Анищенко Проект «Глобальное сознание». arin.berdyansk.net/~pvr/samrab/proekt.doc Аксенова В.И. Регулятивные возможности социальной коммуникации: социально философский анализ Отмечается, что социальная коммуникация превращается сегодня на главный конструкт глобализированного современного развития, чему способствуют современные средства массовой информации; дается анализ барьеров коммуникации, которые свидетельствуют о том, что не отработан механизм целенаправленного использования и развития регулятивного потенциала социальной коммуникации; раскрывается сущность того, что необходимость в эффективности такого механизма есть очевидной; обосновываются направления решения проблем социальной регуляции и регулятивных возможностей социальной коммуникации, что имеет решающее значение для стабилизации и развития общественной жизни. Ключевые слова: коммуникация, глобальная коммуникация, глобализация, глобальный уровень коммуникативных связей, социальная коммуникация, регуляция, регулятивные возможности, социальная эффективность. Aksenova, V.I. Regulatory capacity of social communication: social and philosophical analysis It is noted that social communication becomes today the main construct of the globalized modern development, helped modern media, analyzes the barriers of communication, which suggests that the mechanism is not realized and targeted use of the regulatory capacities of social communication, the essence of what the need the effectiveness of this mechanism is evident, grounded ways of solving the problems of social regulation and regulatory capacity of social communication, which is crucial to the stabilization and development of society. Key words: communication, global communication, globalization, the global level of communication links, social communication, regulation, regulatory capabilities, social effi ciency.

203 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК Бочуля О.В. Когнітивні засади функціонування повсякденності У когнітивному полі повсякденності виділено та проаналізовано когнітивні чинники як фактори безпосереднього впливу на процеси організації світосприйняття та життєдіяльності індивіда у просторі повсякденності. Ґрунтуючись на існуючому поділі типів когнітивного мислення, здійснено поділ когнітивних чинників, різниця між якими полягає у відмінності стратегій переробки інформації. Утверджується думка про те, що людина, перебуваючи у повсякденності, користується її когнітивними особливостями, а отже, у певній мірі, визначається своїм повсякденням. Ключові слова: повсякденність, когнітивний підхід, когнітивні чинники, здоровий глузд, раціональність, неявне знання, духовно практичне знання. Філософія здавна намагається віднайти граничні основи буття людини, вказати на істинність тих чи інших життєвих орієнтирів, саме тому у ХХ столітті, в час стрімких соціокультурних змін, у час постмодерного розвитку суспільства, відбувається звернення до смислових основ буття, в яких конкретність співвідноситься із інтенціональними витоками, до «життєвого світу» людини (Е.Гусерля), до її повсякденності як сфери безпосереднього існування. Протягом останніх десятиліть повсякденність як низьке, буденне, «сіре», неварте уваги, переосмислюється як основа комунікативних та когнітивних відносин, як синергетична єдність ментальних та діяльнісних структур, що повняться механізмами трансформації особистості. Сучасні гуманітарні дослідження засвідчують той факт, що діяльність людей формується і спрямовується їхніми уявленнями про навколишню дійсність. Усе більше наук головний предмет свого дослідження вбачають у визначенні основ та сутності не лише теоретичного, але і повсякденного знання, у вивченні інтерпретативних та когнітивних утворень, що формуються у просторі повсякденності та відіграють далеко не останню роль у конструюванні соціокультурної дійсності. Проте як соціологія, так і психологія чи інші дисципліни подають лише локальні розвідки стосовно питань когнітивного фону дій суб єкта. Жодна із наук, окрім філософії, неспроможна подати загальну, цілісну, систематизовану і теоретично обґрунтовану картину конструювання та функціонування когнітивного фону, наявних знань, вмінь, уявлень на рівні повсякденного існування. У сучасному гуманітарному дискурсі, не зважаючи на ширину і глибину порушеної проблематики та на зростання кількості зацікавлених у ній дослідницьких робіт, відсутнє тематизування та соціально філософський аналіз когнітивних чинників повсякденності як факторів впливу на формування та організацію життєдіяльності суб єкта. Пояснення повсякденності, її сутнісні ознаки, роль та значення подається багатьма як вітчизняними, так і закордонними науковцями. Значний внесок у вивчення повсякденності, в залежності від парадигми чи досліджуваного аспекту, здійснили: Р.Барт, П.Бергер, Ж.Бодрійяр, Ф.Бродель, Б.Вальденефельс, М.Вебер, Л.Вітгенштейн, М.Гайдеггер, Г.Гарфінкель, А.Гуревич, Е.Гуссерль, Н.Еліас, Ю.Лотман, Т.Лукман, М.Фуко, А.Шюц. Широкий спектр досліджень повсякденності представлений у роботах таких українських науковців як: Т.Андрущенко, Д.Білько, М.Бойченко, Г.Волинка, В.Горлинський, І.Дробот, І.Карівець, А.Лактіонова, Н.Мозгова. Різні аспекти повсякденності подані у дисертаційних дослідженнях: Л.Губернюк, В.Кебуладзе, Я.Кунденко, С.Петрущенков, А.Худенко, С.Щербак. Систематизація різнопланових порядків повсякденності була здійснена в роботах: І.Бутенко, Е.Золотухіної Аболіної, Н.Козлової, Е.Кукушкіної, Б.Маркова, Б.Пушканського. Стосовно ж проблематики когнітивності, то джерела її зародження варто шукати у «старих варіантах» відомого у психології напряму біхевіоризму, котрий між стимулом та реакцією вже вбачав наявність суб єктивних чинників. Когнітивний підхід набув широкого поширення завдяки появі та розвитку таких дисциплін як когнітивна психологія (Р.Аткінсон, Дж.Брунер, Ф.Зімбардо, Л.Фестінгер), когнітивна соціологія Е.Зерубавеля, А.Сікурела, когнітивна соціологія науки Р.Аєрмана, Е.Джемісона та варті уваги праці Дж.Брунера, Г.Келлі, С.Московічі, У.Найссера, Ж.Піаже, Х.Теджфела, Дж.Тернера. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Вивчення когнітивних чинників у просторі повсякденності проходить у контекстуальній сфері когнітивного підходу. Основним завданням останнього є з ясування механізмів та способів організації людиною її діяльності і прийняття рішень, на основі розшифрованої та проінтерпретованої інформації про оточуючу дійсність. Когнітивний підхід передбачає пояснення соціальної поведінки виходячи із опису, у переважаючій більшості, пізнавальних процесів характерних для людини. Зв язок між пізнавальними процесами та соціальною поведінкою простежується наступним чином: враження індивіда про світ організується у певні взаємопов язані інтерпретації, у результаті чого утворюються різні ідеї, вірування, очікування, установки, котрі і виступають в якості регуляторів соціальної поведінки. Таким чином, ця поведінка повністю знаходиться у контексті певних організованих системних образів та інших когнітивних утворень. Виявлення, вивчення та аналіз когнітивних утворень, як факторів, що впливають на організацію життєдіяльності індивіда не лише у просторі повсякденності, але й поза її межами є завданнями цієї статті. Основний акцент у когнітивному підході ставиться на дослідженні пізнавальної діяльності індивіда, тому когнітивні чинники можна означити як фактори, що беруть безпосередню участь та впливають як на процеси інтерпретації отриманої інформації про довкілля, так і на процеси організації діяльності та поведінки індивіда. У процесі проведеного дослідження, автор вважає некоректним говорити про когнітивні чинники як про певну сукупність факторів, що мають екстеріорну природу свого походження та здійснюють лише зовнішній вплив на життєдіяльність індивіда. Посилаючись на те, що ще у 1970 х роках американський нейрофізіолог (лауреат Нобелівської премії) Р.Сперрі [11] та його колеги довели існування двох автономних когнітивних типів мислення, доцільною стає спроба виокремлення у когнітивному просторі повсякденності двох типів когнітивних чинників. За аналогією із поділом когнітивних типів мислення Р.Сперрі, виділимо два типи когнітивних чинників у просторі повсякденності: знаково символічні (або ж логіко символічні) та просторово образні (або ж образно смислові). Відмінність між цими типами когнітивних чинників, як і між типами когнітивного мислення полягає у відмінності стратегій переробки когнітивної інформації. Група логіко символічних когнітивних чинників використовує аналітичну стратегію, витворюючи схеми, форми, моделі, способи, варіанти для інтерпретації та організації знання. Образно смислова група когнітивних чинників характеризується цілісністю, опрацюванням багатьох різноманітних параметрів та джерел інформації і є свого роду змістовним наповненням тих схем, форм та моделей, які витворила та запропонувала логіко символічна група. До першої групи когнітивних чинників відносяться особливого типу раціональність повсякденності та здоровий глузд. До другої групи належать неявне та духовно практичне знання. Поетапно розглянемо кожен когнітивний елемент повсякденності. Говорячи про особливого типу раціональність повсякденного життя, маємо на увазі той різновид раціональності, про який ідеться у відомій праці феноменолога Б.Вальденфельса «Повсякденність як плавильний тигль раціональності» [2]. Опорним як для автора, так і для читача має стати образ Schmelztiegel der Rationalität, що буквально перекладається як «плавильний тигль раціональності». Автор зазначає, що повсякденне життя можна тематизувати з різних сторін, вихідною ж точкою його тематизації є актуальна проблема специфічної раціональності повсякденного життя. Феноменолог зауважує, що раціональність він розуміє у широкому сенсі цього слова, як те, що втілене у смислі, правильне, регулярно повторюється, розсудково прозоре, має логічний зв язок. Б.Вальденфельс виділяє у повсякденності моменти втіленої раціональності (раціональності, що просочується) та раціональності, що піднімається. Перше це проходження процесу оповсякденення, друге це введення у повсякденність нового. Оповсякденення (термін добре відомий ще із праць М.Вебера) позначає процес обживання, що набуває форми навчання, засвоєння традицій та закріплення норм. Прийнято вважати, що у такому процесі повсякденність виступає в якості сфери, де накопичується та зберігається, свого роду, «смисловий осад». Звичними ознаками цього процесу є механіцизм, знеособлювання, однобокість, повторюваність. Для Б.Вальденфельса оповсякденення, перш за все, означає втілення та засвоєння всього того, що входить у «плоть і кров» людини. Сюди належить запам ятовування мовних висловів, орудування інструментами, орієнтування у міських кварталах чи на

204 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 відкритій місцевості. Тут навики та знання набувають надійності, котру ніяк не відновити за допомогою штучних методів. Оповсякденення, як зауважує феноменолог, жодним чином не пов язане із чистим застосуванням правил чи навіть із механістичною дресурою, воно само є видом досвіду. Знеособлення, котре приходить разом із оповсякденення, не означає лише заглиблення у те, що немає ні імені, ні якості; його слід розуміти як закріплення у пограничній сфері розуміння. Усе вище перелічене Б.Вальденфельс називає «втіленням раціональності у повсякденність» [2]. Звідси можна виснувати наступне: повсякденність неминуче існує в єдності із суспільством та культурою, а падіння повсякденності у чисті механізми та стереотипи відбувається лише тоді, коли оповсякденення віддаляється від зворотного руху. Зворотнім до процесу оповсякденення є введення у повсякденність чогось нового. Повсякденність це відкрита сфера, вона може приймати щось незвичне, різні інновації, котрі прокладають собі шлях завдяки певним відхиленням від правил. Тому будь які нововведення завжди супроводжуються критикою, їх іменують аутсайдерством, незвичністю, екстравагантністю, проте, варто пам ятати, що власні досягнення повсякденності можуть існувати та здійснюватись лише завдяки цьому ж таки подоланню повсякденності. Так, у повсякденності завжди присутні: мовні метафори, які вносять нові відношення та незвичні висловлювання; ерозійна дія жарту, що може перехитрити цензора; гра, котра дозволяє відчути силу перетворення і влади не лише над штучними іграшками, але й над живими гравцями [2]. Таким чином, ідучи за Б.Вальденфельсом, можемо виділити у повсякденності моменти втіленої раціональності (процес оповсякденення) та раціональності, що піднімається (розуміння неповсякденного як взаємодоповнюючого елементу повсякденного існування). Проте, поряд з цими процесами (вверх вниз), як пише феноменолог, існують і горизонтальні рухи раціональності, з єднання, «сплавлення». Підходячи до пояснення використаної самим автором метафори «сплаву» Б.Вальденфельс зауважує, що, якщо виходити із великої кількості спроб визначення раціональності, то повсякденність заслуговує негативної оцінки і виступає як місце, якому бракує визначеності, чи навіть як місце із повною невизначеністю. «У повсякденності господарює суміш того, що не піддається об єднанню і завжди відокремлене одне від одного... і різноманітні порядки не перекриваються загальним порядком і не утримуються основоположним принципом» [2]. Повсякденність це місце обміну, і перш за все обміну думками, «місце, де різноманітні сфери перехрещуються та переплітаються, а вертикальні та горизонтальні з єднання витворюють «стан суміші»«[2]. Як приклад такої суміші і такого поєднання Б.Вальденфельс наводить мову повсякденності. Раціональність повсякденності це ті ж закони мислення, які діють і зрозумілі усім, але водночас така раціональність є «сплавом», адже може поєднувати у собі як закони логічного мислення, так і не строгі логічні висновки та умовиводи. Повсякденності притаманні когнітивні судження як правдоподібні судження, при посередництві яких із фактів та наявних знань виводиться нове знання. Такі судження недедуктивні, правдоподібні і можуть містити певний відсоток здогадки, а також доповнюватись новою інформацією. Окрім раціональності, що просочується, піднімається та підтримує горизонтальні зв язки, логіко символічна група когнітивних чинників налічує ще один елемент, який бере участь у аналітичній обробці інформації здоровий глузд. Здоровий глузд проявляється у судженнях про правильне і неправильне, про вірне і хибне, справедливе і несправедливе. У справах практичних на здоровий глузд покладаються не як на принципи розуму, а швидше як на переконливі приклади. Тому, вирішальними для здорового глузду є історія та життєвий досвід. Принципи дії здорового глузду вивчити неможливо, у них можна лише практикуватися. За своєю природою здоровий глузд є універсальним, адже він здатен висновувати судження у будь якій сфері діяльності, включаючи теоретичну діяльність та її результати. Обмеженість і водночас перевага здорового глузду проявляється у тому, що в його основі лежить безпосередній людський досвід, практичне відношення людини до світу. Особливого типу раціональність повсякденності та здоровий глузд пропонують індивідові вже готові способи, схеми та моделі сприйняття існуючого; введення у сферу звичного чогось нового; спрощують адаптацію до незвичних умов та обставин; ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 є підґрунтям інтерпретації та прийняття рішень; служать засновком, основою при вирішенні повсякденних проблем. Особливість логіко символічних когнітивних чинників повсякденності полягає у тому, що вони завжди перебувають у тісному взаємозв язку із практичним життям людини. Раціональність повсякденності та здоровий глузд близькі за своєю суттю із законами та схемами логічного теоретичного мислення, проте якщо у теоретичному мисленні можемо відокремити сам закон логічного мислення від його змісту, то у випадку із раціональністю повсякдення та здоровим глуздом виникають певні труднощі. Звідси і неможливість повної формалізації як повсякденного знання, так і буденної мови чи тих же засновків здорового глузду. «Усі невдачі програм штучного інтелекту пояснюються двома причинами: проблемою повсякденного знання та відсутністю теорії буденного контексту» [5,с.420]. Здоровий глузд та особливого типу раціональність як логіко символічні чинники у просторі повсякденності у більшій мірі забезпечують аналітичну сторону функціонування повсякденного знання, проте вони перебувають у постійній взаємодії із своїм змістовним наповненням, тобто із образно смисловими когнітивними чинниками (неявне та духовно практичне знання). Неявне знання прийнято визначати як знання неартикульоване, нерефлексивне особистісне знання. Концепція неявного знання була розроблена М.Полані, під впливом ідей гештальтпсихології, і вперше детально представлена у його книзі «Особистісне знання». На відміну від явного, неявне знання не може бути повністю вербалізоване, не допускає повної екстеріоризації і може бути неусвідомленим. Проте, не варто ототожнювати неявне знання із несвідомим, адже, неявне знання використовується для розуміння того, що в даний момент знаходиться у центрі розуміння суб єкта, отже воно у певній мірі усвідомлюється. Неявне знання використовується людиною у практиці повсякденного життя, де виявляє себе у виді навиків, вмінь, професійних автоматизмів. Неявне знання носить особистісний характер, залежить від емоцій, пристрастей, уподобань суб єкта. Воно наявне навіть у логічних висновках, котрі саме з цієї причини, не можуть бути формалізовані повністю. С.Боголюбова у своєму дослідженні аналізує неявне знання у повсякденності як знання, що спрацьовує непомітно та автоматично, забезпечуючи зв язок соціальної реальності як єдиного цілого. Неявне знання визначає схеми поведінки, мовлення, спілкування, оцінювання; сприймається як прийняте, природне та необхідне, як таке, що розуміється та приймається без сумнівів та відмов. Стосовно питання про роль та значення неявного знання як когнітивного чинника повсякденності, С.Боголюбова дає коротку та влучну відповідь люди створюються, формуються тими когнітивними актами, в яких вони беруть участь [1]. Людина майже завжди перебуває у своїй повсякденності та користується її когнітивними особливостями, а отже, у переважаючій більшості, визначається своїм повсякденням. Наша повсякденність це одна із особливостей, яка відрізняє нас від інших. Людина має певні, лише їй притаманні уподобання, типи сприйняття та варіанти світобачення, тому що вона родом лише зі своєї повсякденності, з повсякденності своїх батьків, свого дому, з його правилами, законами, звичаями, ідеологією. Людина звикла мислити швидко та системно, бо таким є її повсякдення, або, навпаки, вона неорганізована та повільна у своїх діях та вчинках все це із її повсякденного життя, звісно, тут існує і зворотній зв язок (не лише повсякденність як первинний і безпосередній для нас простір існування впливає на нас, але і ми впливаємо на нього) [1]. Поряд із неявним знанням як когнітивним чинником, який наповнює змістом та сенсом цілісність життєдіяльності людини, є духовно практичне знання. І.Касавін у своїй праці присвяченій проблематиці повсякденного знання зазначає, що загалом повсякденність повниться трьома типами знання: практичне, духовно практичне та теоретичне [6]. Сферою знання практичного є сфера побуту, прагматична діяльність задля підтримання життєдіяльності людини. Духовно практичне знання є складовою частиною фонового горизонту повсякдення і бере безпосередню участь у процесах формування особистості та її оточення, на цій основі таке знання класифікується як когнітивний чинник. Духовно практичне знання це знання про спілкування, норми комунікації (фіксовані не регульовані правом норми спілкування), це знання побутові (пов язані із забезпеченням життєдіяльності людини), культурно регулятивні (міфологічні,

205 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 релігійні, містичні, магічні), художні (тут не варто обмежуватись лише мистецтво це загальні способи креативно образного самовираження). Особливостями такого знання є: синкретизм видів діяльності, які формують ці знання; їхня дотична обумовленість практичною діяльністю; здатність здійснювати зворотній вплив на знання практичне. Когнітивний зміст духовно практичного знання є надзвичайно великим та багатоманітним. Якщо практичне знання містить в своїй основі констатації з приводу властивостей та ознак матеріалів і об єктів, порядку операцій, що витворюють процес перетворюючої діяльності, то духовно практичне знання жодним чином не зводиться до інструментальної форми, воно навантажене людськими надіями та стремліннями, оцінками та ідеалами. Тому часто воно формулюється у формі проблеми, широко використовує порівняння, модальні граматичні форми, наче балансуючи на межі дійсного та бажаного, необхідного та можливого. У той час як раціональною основою практичного знання є єдність цілей та засобів, що забезпечать необхідний результат, духовно практична раціональність передбачає гармонійне поєднання потреб та можливостей людини, стану та перспектив його духовного розвитку [6]. Такі когнітивні чинники повсякденності як раціональність особливого типу та здоровий глузд дозволяють людині максимально оперативно орієнтуватися у конкретній ситуації вчинку чи дії, опираючись при цьому на певний узагальнений, перевірений життєвий досвід. Неявне знання та духовно практичне знання наповнюють людське існування змістом, екзистенційними смислами, аксіологічними орієнтирами. Вони регламентують те, як треба вчиняти, діяти, застосовувати авторитетні зразки світорозуміння чи практичної поведінки у кожному особливому конкретному випадку діяльності, пізнання чи спілкування. Важливим є зауваження про те, що духовно практичне фонове повсякденне знання у формі значень, ідеалів, норм, практичних рекомендацій, може служити не лише для благих цілей, але й стати знаряддям догматичного чи ідеологічного викривлення сприйняття та творення дійсності. Подібні ситуації вже мали місце за певних суспільних історичних та політичних умов. Аналітика функціонування когнітивних структур повсякденного буття людини, з урахуванням їхнього впливу на формування соціокультурної дійсності, істотно збагатить не лише теоретичний інструментарій сучасних гуманітарних досліджень та послужить основою аналізу суб єктивного начала у соціокультурних дослідженнях, але й зможе стати підґрунтям для виникнення нового напряму дослідження. Вивчення сприйняття у загальній та когнітивній психології, сучасні методи аналізу мови та мовлення у лінгвістиці, семіотиці, вивчення національних традицій у етнографії, культурологічні дослідження літературних текстів, культурної символіки дають багатий матеріал для наукового вивчення повсякденного буття людини, а особливого його фонового наповнення та системних елементів когнітивного простору повсякденного існування людини. Список використаних джерел 1. Боголюбова С.Н. Неявное знание в динамике повседневности [Текст] / С.Н. Боголюбова // Известия высших учебных заведений. Северо Кавказский регион. Общественные науки С.6 8 [Електронний ресурс] / Научно техническая библиотека Саратовского государственного технического университета имени Гагарина Ю.А. Режим доступу: для доступу до інформації потрібна авторизація. 2. Вальденфельс Б. Повседневность как плавильный тигль рациональности. Социо Логос: Пер. с англ., нем., фр. М.: Прогресс, С [Електронний ресурс] / Цифровая библиотека по философии Режим доступу: 3. Галушко М.М. Філософсько антропологічний зміст феномену «повсякденність» в горизонті життєвого світу: автореф. дис. канд. філос. наук: / М.М. Галушко. К., с. 4. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология // Гуссерль Э. Избранные работы / Э.Гуссерль; Сост. В.А. Куренной. М.: Издательский дом «Территория будущего», С Дрейфус Х., Дрейфус С. Создание сознания vs моделирование мозга // Аналитическая философия: Становление и развитие (антология). М.: Дом интеллектуальной книги; Прогресс Традиция, С Касавин И.Т. Миграция. Креативность. Текст. Проблемы неклассической теории познания. СПб.: РХГИ, с. [Електронний ресурс] / РУССКИЙ ХРИСТИАНСКИЙ ГУМАНИТАРНЫЙ ИНСТИТУТ INSTITUTIO ROSSICA CHRISTIANA ИНСТИТУТ ФИЛОСОФИИ РАН. Режим доступу: ras.ru/migration.htm 7. Касавин И.Т. Традиция и интерпретация. Фрагменты исторической эпистемологии. СПб, [Електронний ресурс] / Епистемология и философия науки. Режим доступу: journal.iph.ras.ru/tradition.doc 8. Кузьмін М.М. Автореф. дис... канд. філософ. наук: / М.М. Кузьмін; Тавр. нац. ун т ім. В.І. Вернадського. Сімферополь, с. [Електронний ресурс] / Диссертации и авторефераты Украины. Режим доступу: 44 pk 7407 l ua st 15 s 2 p 2.html 9. Полани М. Личностное знание. На пути к посткритической философии / Под ред. В.А. Лекторского, В.А. Аршинова; пер. с англ. М.Б. Гнедовского, Н.М. Смирновой, Б.А. Старостина. М., с. 10. Худенко А.В. Повседневность в лабиринте рациональности // Социологические исследования С Sperry R.W. Hemispheric Disconnection and Unity in Conscious Awareness // American Psychologist Vol. 23. P Бочуля Е.В. Когнитивные основы функционирования повседневности В когнитивном поле повседневности выделены и проанализированы когнитивные факторы, их непосредственное влияния на процессы организации мировосприятия и жизнедеятельности индивида в пространстве повседневности. Основываясь на существующем разделении типов когнитивного мышления, осуществлено разделение когнитивных факторов, разница между которыми заключается в различии стратегий переработки информации. Утверждается мысль о том, что человек, находясь в повседневности, пользуется ее когнитивными особенностями, а значит, в определенной степени, определяется своей повседневной жизнью. Ключевые слова: повседневность, когнитивный подход, когнитивные факторы, здравый смысл, рациональность, неявное знание, духовно практическое знание. Bochulya, O.V. Cognitive Foundations of Everyday Life Functioning Cognitive factors and their directly infl uence on the processes of formation of worldview and individual vital functions are selected and analyzed in the space of everyday life. Based on the existing division of types of cognitive thinking, the division of cognitive factors is performed; the difference between them is the differences between strategies of information processing. The author maintained the idea that the person being in everyday life, uses its cognitive characteristics, and therefore, to some extent, determined by it. Key words: everyday life, cognitive science, cognitive factors, common sense, rationality, implicit knowledge, practical spiritual knowledge. *** УДК : (091) Філософія волі і філософія несвідомого у ракурсі проблеми психологізму Гоян І.М. Аналізується філософія волі А.Шопенгауера і філософія несвідомого Е. фон Гартмана з точки зору їх відношення до проблеми філософського психологізму. Ключові слова: психологізм, філософія волі, філософія несвідомого. Наприкінці позаминулого століття В.Віндельбанд виділяв волюнтаризм як найбільш виразну тенденцію психології ХІХ ст. як ту форму, в якій емпірична наука засвоїла Кантовий і Фіхтевий принцип перенесення центру уваги з теоретичного розуму на практичний. У Німеччині на такий розвиток психології найбільше вплинула метафізика Фіхте і Шопенгауера [1,с.443]. Зокрема, це виявилось у психології Ф.Бенеке. Разом з тим, y цих вченнях формувалися погляди, згідно яким і процеси руху уявлень, уваги, судження, оцінки мають розглядатися як функції «потягу», запитування, згоди або відмови. У подальшому розвитку такий психологічний аналіз діяльності мислення проникає в логіку. Саме психологізм в логіці став основним об єктом критики на початку ХХ століття. Але якою мірою можна говорити про психологізм, наприклад, філософії волі Шопенгауера, чи, скажімо, Фрідріха Ніцше? Очевидно, для цього є певні підстави, хоча й психологізм цей зовсім іншого роду, ніж, скажімо, у Герберта чи Фехнера, або у Мілля чи Зіґварта. Слід зазначити, що філософія А.Шопенгауера, а також Е. фон Гартмана на відміну від філософії Ф.Ніцше практично не привертає сьогодні уваги українських істориків філософії. Можна відзначити лише достатньо розлогі огляди та довідникові статті в останніх виданнях підручника та словника «Історія філософії», підготовлених науковцями Київського національного університету ім. Тараса Шевченка [див.: 5,с.61 69;6,с , ]. Метою цієї статті є розгляд філософії волі та філософії життя А.Шопенгауера, а також філософії несвідомого Е. фон Гартмана, під кутом зору їх відношення до філософського психологізму

206 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Артур Шопенгауер ( ) навчався у роках в Ґеттінґені, у зв язку з чим є припущення про можливий вплив на нього Фрідріха Бутервека, який був там професором, і «абсолютний віртуалізм» якого мав виразні риси психологістського волюнтаризму), потім відвідував у Берліні лекції Фіхте та Шляєрмахера. У 1813 р. Шопенгауер публікує докторську дисертацію «Про чотириякий корінь закону достатньої підстави» («Über die vierfache Wurzel des Satzes vom zureichenden Grunde»), друге видання якої здійснено у 1847 р. У праці визначається його методологія і намічаються основні світоглядні настанови, які будуть закладені у підвалини його філософської системи. Ключовими філософськими постатями і концепціями, на які він спирався, були Кант, Платон, а також філософія індуїзму та буддизму. Шопенгауера також завжди цікавив розвиток природничих наук: фізика, хімія, астрономія, метеорологія, ботаніка, анатомія, фізіологія, а також антропологія. У 1819 році виходить друком основна філософська праця Шопенгауера «Світ як воля й уявлення» («Die Welt als Wille und Vorstellung»). Але публікація «Світу», як і докторської дисертації, пройшла зовсім непомітною і не викликала ніякого зацікавлення ні з боку спеціалістів, ні читаючої публіки. У 1844 р. Шопенгауер здійснив друге видання «Світ як воля й уявлення» у двох томах. Другий, об ємний том являє собою своєрідне доповнення, коментар та уточнення першого. Перед цим вийшли також праці «Про волю у природі» (1836), «Про свободу волі» (1839) та «Про основи моралі» (1840). Лише в останнє десятиліття життя до філософа прийшла справжня слава, його ідеї стали відомими і впливовими. Всі праці Шопенгауера тісно взаємопов язані «Світ» не можна зрозуміти без усвідомлення його докторської дисертації. В останній обґрунтовується закон достатньої підстави (введений у логіку, як відомо, Ляйбніцем) як загальний закон усякого буття та пізнання. На нього спираються всі науки. Оскільки нічого не існує без підстави для свого буття, то воно (існуюче) є в той же час і законом підстави пізнання, тобто принципом пояснення. Пояснити яку небудь річ означає звести її зміст, або зв язок, до якогось виду закону достатньої підстави. Закон достатньої підстави виявляє різноманітні зв язки і відношення, які набувають різних видів відповідно до об єктів пізнання. Ці різновиди зв язків і відношень лежать в основі закону підстави і є його коренем. Згідно з Шопенгауером, наша пізнавальна свідомість розпадається на суб єкт і об єкт, і, окрім них, нічого не містить у собі. «Бути об єктом для суб єкта і бути нашим уявленням одне й те ж саме. Усі наші уявлення об єкти суб єкта, і всі об єкти суб єкта наші уявлення» [9,с.36]. Виявляється, що всі наші уявлення знаходяться між собою в закономірному і за формою апріорі визначеному зв язку, відповідно до якого ніщо не існує саме по собі, ізольовано, окремо і незалежно, тобто так, що «не може стати для нас об єктом». Саме цей зв язок і виражає закон достатньої підстави загалом. Вже тут можна помітити, що аналіз і тлумачення Шопенгауером цього закону мають виразне тяжіння до психологізму феноменалістського ґатунку. Обґрунтувавши закон достатньої підстави як основоположний, Шопенгауер здійснює класифікацію всіх можливих видів відношень між об єктами пізнання. Усе, що може бути для нас об єктом, «отже, усі наші уявлення», складає чотири класи. Кожна підстава належить до одного із чотирьох можливих її видів. За Шопенгауером, існує чотири види здібності уявлення людини: мисленнєва, споглядальна, чуттєва та самоусвідомлювана. Відповідно, існують чотири види об єктів: поняття, чисті споглядальні уявлення, чуттєві споглядальні уявлення, суб єкт як предмет самосвідомості. Їм відповідають чотири форми закону достатньої підстави, або, як пише Шопенгауер, «способи бути уявленим»: фізична підстава, або причинність, притаманна чуттєвому, емпіричному світу; логічна підстава, або підстава пізнання; математична, або підстава буття, характерна для простору і часу; етична підстава, або мотивація, притаманна для наших дій. Перша форма закону достатньої підстави закон причинності (каузальності), який діє у світі матеріальних («фізичних») об єктів. Він означає, що кожна зміна має свою причину в іншій зміні, яка безпосередньо їй передує. Оскільки йдеться про причинно обумовлену зміну виключно «матеріального стану і більше нічого», то цей закон є законом достатньої підстави становлення; його застосування завжди передбачає зміну, настання нового стану. Закон каузальності є рушійною силою всіх змін і виявляється у природі у трьох формах: як причина (у вузькому смислі слова), подразнення і мотив. Шопенгауер ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 стверджує, що саме в цьому полягає істинна і суттєва відмінність між неорганічними тілами, рослинами і тваринами. Причина у вузькому смислі слова є те, згідно із чим відбуваються «зміни у неорганічній природі, отже, дії, які є предметом механіки, фізики і хімії». На його думку, до цієї (і тільки!) форми причини належить третій закон Ньютона: «дія і протидія завжди рівні». Друга форма причини, подразнення, є така, згідно з якою відбуваються зміни в органічному житті як такому, отже, у житті рослин і вегетативній, несвідомій частині тваринного життя. Її характеризує відсутність ознак першої форми. Тут дія і протидія не рівні, інтенсивність дій не відповідна інтенсивності причини. Згідно з третьою формою причини, мотивом, відбуваються зміни у «власне тваринному житті, отже діяльності, тобто зовнішніх, свідомо здійснюваних діях усіх тваринних істот». Мотив пов язаний із пізнанням, тобто із інтелектом. Якщо немає пізнання, немає й руху за мотивами, а є лише рух, викликаний подразненням, рослинне життя. Друга форма закону достатньої підстави закон підстави пізнання, який говорить: для того, щоб судження виражало істинне пізнання, воно повинно мати достатню підставу. Залежно від характеру підстави істинність судження може бути логічною, матеріальною, трансцендентальною та металогічною. Логічна, або формальна істинність полягає в тому, що підставою даного судження є інше судження. Матеріальна, або емпірична істинність полягає в тому, що підставою даного судження є досвід. Трансцендентальна істинність полягає в тому, що підставою судження можуть бути форми споглядального емпіричного пізнання. Металогічна істинність полягає в тому, що підставою судження також можуть бути чисті форми мислення. Третя форма закону достатньої підстави закон буття, який модифікований у відношеннях простору і часу. Простір і час мають таку особливість, що всі їх частини взаємоозначені й взаємообумовлені. У просторі це називається положенням, у часі послідовністю. Але це особливі відношення, які радикально відрізняються від інших можливих відношень наших уявлень, унаслідок чого їх не може пізнати засобами понять ні розсудок, ні розум. Оскільки з понять неможливо виявити, що знаходиться «зверху», «знизу», «справа», «зліва», «до» і «після», то відношення наших уявлень можна лише споглядати апріорі. Четверта форма закону достатньої підстави закон мотивації. «Мотивація то каузальність, видима зсередини» [9,с.146]. Закон мотивації є законом достатньої підстави дії людей і частково тварин. Згідно із цим законом підставою (каузальністю) дії є мотив, тобто, за Шопенгауером, виключно і повністю сама Воля окремого суб єкта. Суб єкт пізнає самого себе лише як суб єкта волі, а не як суб єкта пізнання. Тому на відміну від попередніх трьох модифікацій закону достатньої підстави, де підстава зміни завжди інша, ніж сам об єкт зміни, у даному законі суб єкт і об єкт пізнання один, а саме: «я». Отже, суб єктом пізнання є «я», об єктом пізнання теж «я», але «я», виражене як моє воління, як моя Воля. Тому, цілком слушно, дії відбуваються лише в часі, а не у просторі. Якщо суб єктивним корелятом першої форми закону достатньої підстави є розсудок, другої розум, третьої чиста чуттєвість, то четвертої внутрішнє почуття, або самосвідомість. У головній праці «Світ як воля й уявлення» вчення про чотириякий корінь закону достатньої підстави А.Шопенгауер розширив і поклав в основу вчення про чотирияке розуміння центрального принципу філософії Волі. Філософ зводить усі категорії до категорії причинності. Виявивши в емпіричній свідомості прояви внутрішньої причинності, оскільки «я» спрямовує акти емпіричної свідомості, Шопенгауер робить висновок, що ця причинність діє за мотивами. Звідси визнання в основі емпіричної свідомості центра мотивації Волі. Отже, центром мотивації є Воля. Із цього погляду, за Шопенгауером, відкривається можливість зв язку сутності та явища, внутрішнього і зовнішнього. Мотивація як внутрішня природа волі виявляється в явищах як необхідність. Світ явищ це світ як уявлення. Сутність же світу представлена безпосередньо як Воля. Таке відношення Шопенгауер розповсюджує на весь світ. Світ явищ виступає як світ уявлення, а світ сутності як світ Волі. Але світ як уявлення це світ об єктивованих Волею предметів, реалізація волі. Світ як уявлення існує згідно із законом достатньої підстави. Подібно до того, як Воля спонукає нас до дій, так само вона приводить увесь світ у рух. Це стосується як неорганічної природи, так і органічних процесів. Для пояснення того, як Воля реалізується в суто механічних

207 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 несвідомих процесах, Шопенгауер користується розробленим Ляйбніцем принципом «дрімаючої» або «сліпої свідомості». Всесвітня Воля це абсолютне начало, сутність усього сущого, корінь усіх явищ, взагалі всього світу як цілого. Воля виявляє себе у всіх проявах як неорганічного, так і органічного світу, а також і у свідомих діях людини. Внутрішня сутність людини це Воля. Усі дії людини, так само і пізнавальна діяльність суть вольові акти, або акти Волі. Людське тіло є вираженням і проявом Волі як уявлення і як Воля. «Вона сама серцевина, ядро всього окремого, як і цілого; вона виявляється у кожній сліпо діючій силі природи, але вона ж спостерігається і в продуманій діяльності людини: велика різниця між ними стосується тільки ступеня прояву, але не сутності того, що проявляється» [10,с.140]. Таким чином, загальна світова Воля проявляється об єктивно як природа і людське тіло, і суб єктивно як свідома Воля. Воля існує сама по собі, завдячуючи самій собі. Вона не керується законом достатньої підстави, дія якого поширюється лише на світ як уявлення. Воля не має підстави свого існування. Воля є «річчю у собі», інтуїтивно пізнавальною. Як «річ у собі», вона є духовною першоосновою всього сущого. Як первинна творча сила вона носить у собі невгасиме джерело боротьби. Тому кожне вище явище є новою сходинкою об єктивації Волі, є наслідком перемоги над нижчими і може виникнути лише зі стану боротьби між ними. Отже, у світі неорганічної природи, у рослинному світі, у світі тварин, людей точиться загальна боротьба, як визначальний закон існування «війна всіх проти всіх». Воля на всіх рівнях проявів, від нижчого і до найвищого, не має ніякої кінцевої мети і знаходиться в постійному прагненні, що і є єдиною її сутністю. Це прагнення не закінчується ніякою досягнутою метою, не знає кінцевого задоволення і може затримуватися лише зовнішньою перешкодою; само по собі воно є нескінченним. Така вічна незадоволеність Волі тимчасовими і проміжними досягненнями цілей на шляху її нескінченного прагнення породжує страждання. «Затримку від перешкоди, пише Шопенгауер, яка виникає між нею (Волею І.Г.) та її тимчасовою метою, ми називаємо стражданням, а досягнення мети задоволенням, добробутом, щастям» [10,с.296]. Життя це страждання, стверджує Шопенгауер, наслідуючи Будду. Людське існування пронизується стражданнями. Страждання не може бути більшим або меншим, ніж є, але воно цілком заслужене. Страждання обумовлюється самим життям, оскільки воно є провина людини. Провина ж людини випливає з утвердження волі до життя, яка може бути знята запереченням її. Але заперечення Волі до життя це самогубство. Тим не менше, Шопенгауер відкидає самогубство. Воно не є виходом із ситуації. Воно є свідченням не відсутності Волі до життя, а того, що Воля бажає звільнитись від усього, що обтяжує життя. Але поки людині притаманна Воля до життя, вона приречена на страждання. Звільнення людського існування від страждань, на думку Шопенгауера, все ж таки можливе. Шлях до звільнення це заперечення Волі до життя, яке здійснюється через добровільну самовідмову, аскетизм, всіляке придушення її та викликаних нею прагнень і, врешті решт, її омертвіння. Якщо ж існує хоч якась віддушина, то це самопізнання, яке може здійснюватись подвійно мистецтвом і філософією. Розмірковуючи, людина пізнає світ, але чим більше вона його знає, тим ясніше усвідомлюється марність його і всіх потягів Волі до життя. Нічого вони людині не принесуть, окрім страждань. Пізнання розкриває всю безглуздість життя. «Якщо ми, таким чином, пізнали внутрішню сутність світу як волю й у всіх його проявах побачили лише її об єктність, яку простежили від несвідомого поривання темних сил природи до свідомої діяльності людини, то ми ніяк не можемо уникнути висновку, що разом із вільним запереченням, припиненням волі, знищуються і всі ті явища, те безупинне і безцільне прагнення на всіх рівнях об єктності, в якому і через яке існує світ, знищується багатоманітність спадкових форм, разом із волею руйнуються і всі її явища і, нарешті, загальні його форми простір і час, а також остання його основна форма суб єкт і об єкт. Немає волі немає уявлення, немає світу» [10,с.377]. Шопенгауер твердить, що перед нами залишається лише ніщо. Відбувається, таким чином, розчинення в ніщо, і тим самим досягається повне заспокоєння духу. Зображення світу як такого, що даний мені завдяки свідомості (як уявлення), має глибокі корені у філософії Нового часу. Від Декарта через Берклі і Канта йде традиція, згідно якої при дослідженні людського пізнання світ тлумачиться як такий, що постає перед нами в наших уявленнях. Концепція Шопенгауера чітко й однозначно переміщує ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ці ідеї в центр філософії. Згідно Шопенгауеру, Кант зробив хибні дуалістичні висновки з трансценденталістської тези. Між тим, висхідна трансценденталістська теза визначає як теоретико пізнавальну, так і смисложиттєву позицію Шопенгауера. Він підкреслює, що теза про світ як моє уявлення, і про його даність у моєму переживанні, що так важко поставала в європейській філософії, є визначальною позицією східних систем мудрості. Предметний світ створюється суб єктом за допомогою апріорних форм простору, часу і причинності. Матеріалом для такої побудови є відчуття, але побудувати об єктивне уявлення на них одних неможливо. Тільки коли розсудок за допомогою апріорної форми причинності уявляє ці суб єктивні відчуття як дії, що мають необхідну причину, і разом із цим за допомогою апріорної форми простору ця причина постає поза суб єктом як зовнішній предмет, що спричиняє відчуття, тільки тоді суб єктивні відчуття перетворюються на певний предметний погляд. Вол. Соловйов, аналізуючи гносеологію Шопенгауера, звертав увагу на спорідненість цих метафізичних ідей про розумове конструювання реальності як поєднання інтелектуальних і чуттєвих даних, із тогочасною психофізикою: «Взагалі після психо фізіологічних досліджень Іоганна Мюллера, а в новітній час Гельмгольца, Фехнера і Вундта, розумовий характер предметного погляду, доведений Шопенгауером a priori, має вважатися доведеним також і емпірично і складає безсумнівну наукову істину» [7,с.78]. Щодо тлумачення світу як волі, то тут полеміка проти класичного підходу вступає у вирішальну стадію. Питання про волю та її відношення до розуму та свободи так чи інакше розв язувалося майже кожним крупним філософом. Але Шопенгауер стверджував, що історія філософії взагалі, і європейської зокрема, все ж не змогла розв язати це питання належним чином. Відштовхуючись від Кантової ідеї про примат практичного розуму, найважливішим компонентом якого й була вільна, «автономна» воля, Шопенгауер почав відстоювати примат волі над розумом, тобто почав рухатися скоріше в антикантівському, антикласичному напрямку. На цьому шляху він розвинув чимало цікавих ідей про специфіку волютативних та емотивних боків людського духу, їх ролі в житті людей. Наприклад, він критикував класичний раціоналізм за перетворення волі на простий придаток розуму, що суперечить реальному житті. Насправді, розмірковував Шопенгауер, воля, тобто мотиви, бажання, збудження до дії і самі процеси його здійснення, устремління людини є специфічними, відносно самостійними і значною мірою визначають спрямованість, результати розумного пізнання. «Розум» класичної філософії він оголошував лише фікцією. На його місце й має бути поставлена воля. Шопенгауер вважав волю незалежною від контролю розуму, перетворював її на «абсолютно вільне бажання», яке мовби не має ані причин, ані засновків. Крім того, воля була ним звернена у світ, у Всесвіт. Шопенгауер проголосив, що людська воля споріднена з «невідомими силами» Всесвіту, певним його «вольовим поривом». Отже, воля була перетворена на першоначало і абсолют, на онтологічний, гносеологічний та етичний принцип. В «життєвих силах» природи Шопенгауер вбачає «нижчу ступінь об єктивації волі», тоді як «безпосередні прояви волі» в живих істотах він уявляє у вигляді своєрідної драбини загального розвитку вольових начал та імпульсів, що увінчується вищою, тобто людською волею з її об єктиваціями. «Те, що виявляється в хмарах, струмку і кристалах, це слабий відгук волі, яка повніше виступає у рослині, ще повніше у тварині і найбільш повно в людині» [10,с.196]. У світі, згідно Шопенгауеру, «об єктивується» не тільки воля, але й «суперництво», яке можна спостерігати й у тваринному світі, і в неживій природі. «Вище», яке виникає з «нижчих» проявів природи, поглинає собою всі нижчі ступені, і в той же час об єктивує їх устремління. Філософський волюнтаризм Шопенгауера передбачає, що природознавство буде віднаходити свої способи «оживлення», одухотворення природи, при цьому йдеться про встановлення «довірчих», «родинних» відносин людини та природи. Зрештою, головне у контексті нашої теми полягає в тому, що Шопенгауер вибудовує свою метафізичну систему на підставі самоспостереження. Воля постає перед нами єдиною сутністю, яку ми знаємо безпосередньо. «Всі інші предмети доступні нам тільки ззовні, у формах уявлення, самі ж ми доступні для себе ще й зсередини, із суб єктивного боку у самосвідомості або внутрішньому чутті, де самобутня сутність відображається найбезпосереднішим чином, не входячи у форми зовнішнього уявлення, а пізнається нами, як наша власна воля» [7,с.83]. Варто відзначити й фактичну психологізацію (хоча, на перший погляд, це здається онтологізацією) логічного закону

208 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 достатньої підстави у цьому відношенні Шопенгауер випереджає психологізм у логіці, що викликав бурхливу дискусію наприкінці ХІХ століття. У сутінках Шопенгауера залишилася в історії філософії ХІХ століття свого часу досить популярна філософія Едуарда фон Гартмана ( ). Його вчення, яке зазвичай пов язується з працею «Філософія несвідомого» («Philosophie des Unbewußten», 1869, 1-2 тт.) [3;4], оцінюється як результат синтезу ідей Геґеля, Шопенгауера та пізнього Шеллінґа. Гартман намагається довести, що у всіх явищах природи і душевного життя присутня в якості діяльної сутності вища свідомість, яку він називає несвідомим, і яка складає загальну життєву основу всіх свідомих індивідів. Несвідоме (das Unbewusste) у Гартмана, таким чином, є не позначенням негативного предикату (заперечення свідомості), а позначенням невідомого позитивного суб єкта, який знаходиться за межами емпіричної індивідуальної свідомості (відчуваючи незадовільний характер такого негативного визначення, Гартман допускає в більш пізніх виданнях книги його заміну терміном надсвідоме das Ueberbewusste). Це несвідоме замінює Шопенгауерову волю, а також інші варіанти такої дієвої (життєвої) сили, або ентелехії. Гартман фактично виступає проти «примата волі» у Шопенгауера, доводячи таке саме первинне значення уявлення. Немає волі без уявлення у дійсності існує тільки воля, що уявляє. Вона розкривається, перш за все, у телеологічних зв язках органічного життя і підтверджується даними наукового досвіду. Якщо існують у світі такі явища, які зовсім не можуть бути поясненими лише з речових, або механічних причин, і можливі лише як дії духовного начала, тобто волі, що уявляє, і якщо очевидно, що при цьому не діє індивідуально свідома воля чи уявлення, то необхідно визнати ці явища діями універсальної волі, яка знаходиться за межами індивідуальної свідомості. Такі дії Гартман, зокрема, вбачає в наступному: 1)»несвідоме» утворює і зберігає організм, виправляє його внутрішні і зовнішні пошкодження, цілеспрямовано направляє його рухи і обумовлює його застосування для свідомої волі; 2)»несвідоме» дає в інстинкті кожній істоті те, чого вона потребує для свого збереження, і для чого недостатньо свідомого мислення; 3)»несвідоме» зберігає роди шляхом статевого потягу і материнської любові, поліпшує їх шляхом відбору у статевій любові і веде рід людський неухильно до мети досконалості; 4)»несвідоме» часто керує людськими діями за допомогою чуттів і передчуттів там, де їм не могло б допомогти свідоме мислення; 5)»несвідоме» сприяє свідомому процесу мислення і веде людину в містиці до передчуття вищих надприродних єдностей; 6) воно ж наділяє людей почуттям краси і художньою творчістю. У всіх цих своїх діях «несвідоме» характеризується Гартманом такими властивостями: безболісністю, невтомністю, нечуттєвим характером його мислення, позачасовістю, непогрішимістю, незмінністю і нерозривною внутрішньою єдністю [див.: 8,с.299]. Вчення Гартмана вказує на єдину духовну життєву основу речей. Гартман приписує єдиному світовому духу і волю, і ідею («логічне») в якості атрибутів, що поставлені поруч і взаємодіють один з одним. Розробляючи діалектику категорій, Гартман показує на кожній окремій категорії, якому перетворенню піддається «логічне» внаслідок свого відношення до «алогічної» дійсності, що виникає з волі. Отже, світ постає поділеним навпіл у самому собі, як боротьба розуму проти волі (Гартман навіть уособлює волю та ідею в їх протиставленні як чоловіче і жіноче начало, чому сприяє німецька мова der Wille, але die Idee, die Vorstellung). Воля, як така, має силу реальності, але є сліпою і нерозумною; ідея ж, хоча є світлою і розумною, абсолютно безсила, позбавлена будь якої активності. На цьому Гартман будує свою песимістичну есхатологію, яка закінчується «розумним» знищенням «нерозумного» буття. Завдання психології Гартман також вбачає в дослідженні, в першу чергу, несвідомого, критикуючи напрямки психології чистої свідомості та психологічної фізіології, що запанували в другій половині ХІХ ст., і пропонуючи «повну психологію», яка «має пояснювати як явища центральної свідомості, так і відносно несвідомі явища, генетично із сукупної дії фізіологічних процесів і несвідомих психічних діяльностей» [2,с.382]. Втім, на думку критиків, такий підхід навряд чи можна вважати цілком науковим, адже Гартман вставляє своє «несвідоме» усюди, де не вистачає строго наукових пояснень, як своєрідний «магічний засіб», що допомагає будь де [11,с.520]. Висновки. Філософія волі Шопенгауера і філософія несвідомого Гартмана, безумовно, перетворюють традиційні душевні здібності людини волю та уяву на онтологізовані першосутності, але при цьому їх онтологізація відбувається таким ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 чином, що вони залишаються повністю сумісними зі звичайними психічними здібностями суб єкта. Ця сумісність утворює, таким чином, цілком психологізовану матрицю, яка екстраполюється на природу і Всесвіт, що надає метафізичним системам Шопенгауера і Гартмана, далеким від експериментальної чи наукової психології, виразного психологістського характеру (та й позначення обох філософських систем як «філософії песимізму» також має характерний психологічний присмак). У більш широкому контексті історико філософської панорами ХІХ століття можна зазначити, що поруч з теоретико пізнавальною та емпірично фізіологічною формами психологізму набував розвитку психологізм, так би мовити, діяльнісний якщо в центрі уваги перших двох форм знаходилися, відповідно, поняття (ідеї) та відчуття, що загалом надає психічній сфері переважно пасивного характеру, то перенесення акценту на волю як третій бік душевного життя, відповідно, підкреслює його активний характер. Волюнтаризація психології в ХІХ столітті (більш філософічний варіант такої волюнтаризованої психології знаходимо у В.Вундта) мала своє філософське підґрунтя в ідеях Й.Фіхте та А.Шопенгауера, а онтологізація волі в самій філософії набула вибухонебезпечних характеристик в антиметафізичному надпсихологізмі Ф.Ніцше. З іншого боку, актуалізація вольового начала сприяла посиленню уваги до несвідомих боків людської психіки. Список використаних джерел 1. Виндельбанд В. История новой философии в её связи с общей культурой и отдельными науками. В 2 т. Т.2. От Канта до Ницше / В.Виндельбанд. М.: Терра Книжный клуб; Канон Пресс Ц, с. 2. Гартман Э. фон. Современная психология. Критическая история немецкой психологии за вторую половину девятнадцатого века / Эдуард фон Гартман; пер. с нем. Г.А. Котляра, под ред. М.М. Филиппова. М.: Ефимов, с. 3. Гартман Э. Сущность мирового процесса, или Философия бессознательного. Т.1. Бессознательное в явлениях телесной и духовной жизни / Эдуард Гартман; пер. со 2 го нем. изд., предисл. и введ. А.А. Козлова [2 е изд., испр.]. М.: Красанд, с. 4. Гартман Э. Сущность мирового процесса, или Философия бессознательного. Т.2. Метафизика бессознательного / Эдуард Гартман; пер. с 4 нем. изд. и предисл. А.А. Козлова [2 е изд., испр.]. М.: Красанд, с. 5. Історія філософії: Підручник. У 2 х т. / В.І. Ярошовець, Г.Є. Аляєв, І.В. Бичко. За ред. В.І. Ярошовця. Т.2. К.: ВПЦ «Київський університет», с. 6. Історія філософії. Словник / за заг. ред. В.І. Ярошовця. 2 ге вид., перероб. К.: Знання України, с. 7. Соловьёв Вл. С. Кризис западной философии (против позитивистов) / Владимир Соловьёв // Собрание сочинений: В 10 т.; под ред. и с прим. С.М. Соловьёва и Э.Л. Радлова [2 е изд.]. Т.1. СПб.: Книгоиздательское тов во «Просвещение», б/г. С Соловьев В.С. Статьи из Энциклопедического словаря / Владимир Соловьёв // Собрание сочинений: В 10 т.; под ред. и с прим. С.М. Соловьёва и Э.Л. Радлова [2 е изд.]. Т.10. СПб.: Книгоиздательское тов во «Просвещение», С Шопенгауэр А. О четверояком корне закона достаточного основания // Афоризмы и максимы / Артур Шопенгауэр. М.; Харьков, Шопенгауэр А. Мир как воля и представление / Артур Шопенгауэр; пер. Ю.И. Айхенвальда // Собрание сочинений в 5 и томах. Т.1. М.: Московский клуб, Шварц М. [Рец.] Эдуард фон Гартман. Современная психология. Критическая история немецкой психологии за вторую половину девятнадцатого века. Пер. с нем. Г.А. Котляра / М.Шварц // Вопросы философии и психологии Кн. III (68). С Гоян И.Н. Философия воли и философия бессознательного в ракурсе проблемы психологизма Анализируется философия воли А.Шопенгауэра и философия бессознательного Э. фон Гартмана с точки зрения их отношения к проблеме философского психологизма. Ключевые слова: психологизм, философия воли, философия бессознательного. Goian, I.N. Philosophy of will and philosophy of unconscious in a foreshortening of a problem of psychologism In article the philosophy of will of A.Schopenhauer and E. von Hartmann s philosophy of unconscious from the point of view of their relation to a problem of philosophical psychologism is analyzed. Key words: psychologism, philosophy of the will, philosophy of the unconscious.

209 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК 101.1:316 Гринько О.А. Глобалізація: проблема взаємовідносин цивілізацій та культур Розкрито зміст феномену глобалізму та виявлено механізм його впливу на соціокультурні процеси у світі. Проаналізовано витоки ідеології універсалізму як альтернативи цивілізаційного розвитку, оптимального шляху до гармонійного поєднання загальнолюдських цінностей та національної самобутності. Ключові слова: глобалізм, універсалізм, автаркія, Велике переселення народів, культурно історичні типи. Філософи, політики, економісти, представники гуманітарного знання по різному ставляться до процесу глобалізації, але, незалежно від їхніх політичних уподобань, практично одностайно визнають зростання його впливу на розвиток світової цивілізації. Основна характеристика процесу глобалізації, що відбувається у сучасному світі екстраполяція ліберально демократичних цінностей на всі регіони без виключення. Це означає, що взаємозалежність країн досягає небувалих масштабів. Наслідком процесу глобалізації і гомогенізації стає створення єдиної світової спільноти, в якій формуються єдині норми, інститути і культурні цінності. З являється відчуття світу як єдиного цілого. Процес глобалізації характеризується наступними аспектами: 1. інтернаціоналізацією, що, у першу чергу, проявляється у взаємозалежності; 2. лібералізацією, тобто подоланням торгових бар єрів, мобільністю інвестицій та розвитком інтеграційних процесів; 3. вестернізацією екстраполяцією західних цінностей і технологій у всі точки світу, і, нарешті, 4. детериторизацією, що знаходить відображення в активності, яка має транснаціональні масштаби, та зменшення значимості державних кордонів [1]. Процеси глобалізації, які охопили всі континенти та більшість країн і народів реалії сучасного світу, а тому заклинання антиглобалістів, які досить часто переходять у хуліганські дії та погроми, не можуть змінити того факту, що караван глобалізації йде. У свою чергу, глобалісти не можуть приховати факту посилення екологічної експлуатації, поглиблення економічного та культурного розриву між державами «золотого міліарну» і «третім світом». Існує ще одна важлива риса сучасної глобалізації її примусовий характер. Глобалізація стала синонімом примусової уніфікації в найрізноманітніших сферах, але особливо у духовній сфері та культурі, а це неминуче призведе до збіднення культури людства та його духовного зубожіння. Домінуюча ідеологія сучасного глобалізму це нав язування західної моделі розвитку всім народам за мінімального врахування їхньої історичної та культурності самобутності, а також кліматично географічних особливостей тих чи інших регіонів. Характерно, що значна частина людства, яка живе за межами Північної Америки і Західної Європи, чомусь не висловлює захвату, принаймні одностайного, з приводу прагнення фінансово промислової та політичної еліти розвинутих країн під прапором боротьби за демократію нав язувати свою волю іншим народам. Глобалізаційні процеси зустрічають опір, форми якого мають політичний, економічний та, нерідко, загальнокультурний підтекст. Справа у тому, що представники самобутніх культур, усвідомлено чи ні, відчувають, що економічну, політичну, правову і технологічну гомогенізації супроводжуватимуть побічні ефекти, які, у першу чергу, суттєво вплинуть на їх традиції, культуру та життєвий уклад. Значущість цих факторів не слід недооцінювати, адже однією з нагальних потреб людини є власна належність до якоїсь з форм ідентичності (соціальної групи, конфесії, географічного ареалу тощо), серед яких культурна ідентичність є головною та всеосяжною; вона значною мірою визначає людську ментальність, психологію та світоглядні орієнтири. Культура це форма історичної пам яті, яка передається через покоління, і через яку культурне життя нації зберігає безперервність, послідовність та єдність. Вважається, що процеси глобалізації спричинюють розрив пам яті, а тому стає цілком зрозумілим, що немодернізовані спільноти чинять більш жорсткий опір процесам глобалізації. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Для них культура це історична пам ять, а тому відмова від культури означає розрив пам яті та анулювання власної самобутності. Культурна стандартизація, яка певною мірою є наслідком інформаційної відкритості, руйнує замкнуті культурні ідентичності. За допомогою надсучасних інформаційних технологій глобалізація раз і назавжди порушує бар єри між різними культурами, втягує їх у вир всесвітньої конкуренції. У цьому вирі виживають лише культури, які здатні до адаптації у світі, що стрімко змінюється, сприймать новітні досягнення світової цивілізації, не втрачаючи при цьому своєї самобутності. Яскравий приклад такої адаптації японська культура. Проте, протилежних прикладів значно більше: зокрема іспанська, турецька, мексиканська та багато інших культур, які не витримали зіткнення з натиском культурної уніфікації, породженої глобалізацією. Масова культура глобалізації в цих випадках виявилась сильнішою за культурне ядро національної ідентичності. Подібний стан речей може викликати у недалекому майбутньому некероване наростання міжцивілізаційних протиріч, що матимуть непередбачувані наслідки. Якщо стисло глобалізму необхідна альтернатива, інша парадигма об єднання людства. Реальною альтернативою шляху у безодню може стати реалізація ідей універсалізму, різні варіанти якого намагаються враховувати ідеологію самобутності та загальнолюдських цінностей. При цьому, універсалізм (як і глобалізм), визнаючи об єктивні процеси глобалізації (всепланетарності), протиставляє свої ідеї вузькому націоналізму, расизму та ідеології автаркії. Замість одновимірного глобалізму багатовимірний універсалізм. Слід усвідомлювати, що універсалізм, як, зрештою, глобалізм, расизм чи націоналізм, не є явищем виключно новітнього часу. З деякими застереженнями Римська імперія з її ідеєю Pax Romana була спробою створення глобальної імперії в рамках існуючої на той час Ойкумени. Створення світових колоніальних імперій у століттях Іспанією, Португалією, Англією, Францією та іншими європейськими країнами варто також розглядати, як процес глобалізації європейської цивілізації за рахунок знищення чи придушення національних культур та державних утворень корінних народів колоній. Безпосередньою предтечею сучасної глобалізації була теорія та практика німецького нацизму щодо світового панування. У свою чергу, ідеї універсалізму мають давню історію: від Стародавньої Індії та Близького Сходу (всі світові релігії буддизм, християнство та іслам постають яскравими прикладами універсалізму) до ідей Всеєдинства, симфонічності людства в російській філософії та вселюдського синтезу ноосфери В.І. Вернадського [2]. У політичному та культурно етнічному плані імперія Олександра Македонського стала частково реалізованим проектом мультикультурної та космополітичної імперії. Ідея комунізму К.Маркса та його послідовників про створення Всесвітньої республіки пролетарів всіх країн також слід віднести (з певними застереженнями) до універсалістських проектів. Класики анархізму М.Бакунін та П.Кропоткін висунули свою оригінальну концепцію універсальної світобудови. Новою універсальною теорією також вважається і «Третя світова теорія» колишнього лівійського лідера Муаммара Каддафі. Важко не погодитись з твердженням прихильників універсалізму, що народ, який переходить на запозичені цінності, стає неповноцінним. Він втрачає свою оригінальність, живе чужим життям та історією, втрачаючи зв язок зі своїм минулим, а в культурній ієрархії стає малоцінним і тому посідає низьке місце. Іншою крайністю постає народ, який не піднявся до рівня загальнолюдських цінностей. Йому нічого запропонувати іншим народам, такий етнос маргіналізується, прирікаючи себе на самоізоляцію та поступове духовне згасання в культурно політичній резервації. Таким чином, загальнолюдські цінності існують і постають необхідним компонентом універсалізму. Проте «незалежних» загальнолюдських цінностей не існує, вони завжди мають конкретного носія національну культуру. Саме тому універсалізм не вимагає зведення національного до загальнолюдського, а стверджує розкриття національного в контексті універсального та загальнолюдського. Це зберігає можливості збереження етнокультурної ідентичності різних народів в умовах зростаючої та багатопланової інтеграції людства.

210 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Така позиція прихильників універсалізму набуває особливої актуальності в умовах сучасної глобалізації, яка відбувається в період нового Великого переселення народів, яке, у свою чергу, значною мірою стало наслідком глобалізації економічних, соціально політичних та культурних процесів у світі. Півтори тисячі років тому людство вже переживало Велике переселення народів, яке відбувалося в умовах руйнації Римської імперії наддержави того часу. Нове Велике переселення народів, навпаки, відбувається в умовах поширення гегемонії однієї наддержави на весь світ. Проте існує і спільне: і тоді (4 7 ст.) и наразі (21 ст.) Велике переселення народів різко змінило не лише етнічну карту Європи та усього світу, але й релігійно культурну ідентифікацію тих чи інших країн. Півтори тисячі років тому це було пов язано з християнізацією народів та держав, а на сьогодні відбуваються процеси ісламізації, причому на всіх населених континентах. Щоправда, ми знаходимось лише на початку цього глобального процесу і ще можливі різні варіанти його розвитку. Вже сьогодні міграція в Європу вимірюється десятками мільйонів. В Англії, Франції, Німеччині, Бельгії... легальні мігранти складають біля 10 15% населення, а нелегальні набагато більше. За даними бельгійського соціолога Яна Гертогена до 2020 року 75% населення Брюсселя (столиці Бельгії та об єднаної Європи) матиме небельгійське походження. Аналогічні процеси характерні й для інших великих міст Європи Лондона, Бірмінгема, Парижа, Марселя, Берліна, Москви тощо. Причому потік мігрантів наростає: так за останні чотири роки чисельність громадян з колишніх британських колоній (переважно з Індії та Пакистану) зросла в Англії утричі. Доповідь Комісії по демографії Ради Європи прогнозує, що до 2050 року корінні мешканці Старого Світу перетворяться у себе вдома в національну меншину. На величезній території від Атлантики до Уралу смертність перевищує народжуваність, Європа неухильно старіє і, цілком природньо, мігранти стають необхідною компонентою вирішення її економічних проблем. Член Соціальної палати Державної ради професор паризького інституту політичних досліджень Рафаель Хадас Лебель автор книги «101 слово про французьку демократію» пише: «...національна самобутність є «духовне понятття», яке грунтується на спільній історії та системі цінностей. Деякі з цих цінностей коріняться у т.зв. світському християнстві, інші в революційних переконаннях епохи Просвітництва щодо прав людини, рівності, французької мови, світської освіти та ідеї про те, що держава відповідає за спільні інтереси та застосування республіканських принципів. Саме ця точка зору на національну самобутність, яка виходить за межі раси, кольору шкіри, походження та віросповідання наразі й піддається сумніву». Однією зі спроб врегулювати свого часу на рівні однієї країни проблему культурної адаптації мігрантів була пропозиція колишнього президента Франції Ніколя Саркозі створити Міністерство по іміграції та національній самобутності. Автор статті свідомо відходить від оціночних суджень, але звертає увагу на процеси глобалізації та нового Великого переселення народів, можливі наслідки взаємовпливу цих важливих явищ сучасноті. Він вважає, що обирати слід не правий радикалізм чи ліву популістську безвідповідальність, а їх альтернативу нову універсальну модель развитку, яка забезпечить інтеграцію мігрантів в уже сформовані соціуми, законодавчо закріпивши їх права та обов язки. При цьому, забезпечуючи захист самобутності корінних етносів та самих мігрантів. Складна проблема, але без її вирішення людству загрожує ескалація конфліктів. Значна частина соціологів та політиків вважає, що людство знаходиться на початковому етапі конфлікту цивілізацій, адже початок ХХІ ст. характеризується наростанням загальної нестабільності у світі. На концептуальному рівні проблема взаємовідносин цивілізацій та культур поставлена ще І.Г. Гердером ( ), а згодом за ним німецьким романтизмом [3]. Проте в теоретичному плані вперше цю проблему чітко сформулював наш співвітчизник Н.Я. Данилевський ( ) у теорії культурно історичних типів. Він стверджував, що єдиної загальнолюдської культури і цивілізації немає. Існують 10 культурно історичних типів, які він узагальнив на етно лінгвістичній основі [4]. Вже його послідовник К.Н. Леонтьєв ( ) у збірнику «Схід, Росія та слов янство» піддав критиці класифікацію свого попередника, стверджуючи, що культурно історичні типи грунтуються не на «племінній», а на релігійній єдності. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 У 1917 р. подібну концепцію оприлюднив О.Шпенглер ( ) у книзі «Захід Заходу» («Der untergang des Abendlandes»), яку через непорозуміння перекладають як «Захід Європи». На відміну від Данилевського, який стояв на позитивістських позиціях, Шпенглер свідомо надав своїй концепції поетичного характеру, чим і забезпечив їй широку популярність серед художньої і навколонаучної інтелігенції. Шпенглер вважав, що немає єдиного людства, а є історія 9 локальних культур цивілізацій, наглухо відгороджених одна від одної [5]. Відразу після О.Шпенглера в середовищі російської еміграції виникла течія «евразійців» (Н.С. Трубецький, Савицький, Сувчинський, Г.В. Вернадський та ін.). Ними була висунута концепція «місця розвитку», що визначає тип тієї чи іншої цивілізації та культури. Зокрема, Н.С. Трубецький у книзі «Росія та людство» (1920) висунув гіпотезу щодо непримиренної боротьби «романо германської» та «слов янської» цивілізацій. «Останнім євразійцем» був Л.Н. Гумильов, перу якого належить фундаментальна праця «Етногенез та біосфера Землі» (1979). В середині ХХ століття, розвиваючи концепцію Шпенглера, англійський історик і соціолог Арнольд Дж.Тойнбі ( ) у 12 томній «Study of History» ( ) висунув теорію «локальних цивілізацій». У процесі дослідження Тойнбі здійснив еволюцію від «самодостатньої замкненості окремих цивілізацій» до ідеї «єдності світової історії». Порятунок людства від різноманітних катаклізмів він вбачає в «духовному єднанні» та в «долученні до вселенської релігії». Він пише: «у нашу епоху головним у свідомості суспільства є осмислення себе як частини більш широкого універсуму, тоді як особливістю суспільної свідомості минулого віку було прагнення вважати себе, своє суспільство замкненим універсумом» [6]. На межі тисячоліть з являється «Меморандум С.Хантінгтона», який пророкує неминучість зіткнення цивілізацій. Справа у тому, що глобалізація робить прозорими кордони між народами та країнами, ставить під питання роль національної держави і пов язану з ним національну складову ідентичності. Разом з тим, та ж глобалізація, яка сприяє зближенню та інтеграції різних соціальних та етнічних спільнот, посилює потребу у визначенні своєї культурної та цивілізаційної ідентичності. На цю обставину, зокрема і вказував С.Хантінгтон: «Взаємодія між народами різних цивілізацій посилюється. Це веде до зростння цивілізаційної самосвідомості, до поглиблення розуміння відмінностей між цивілізаціями та спільнотами в рамках цивілізації» [7]. Замість поділу в повоєнний період людства на перший, другий і третій світи С.Хантінгтон пропонує схему з восьми головних цивілізацій: західної, японської, китайської (конфуціанської), індійської, ісламської, православно слов янської, латиноамериканської та африканської. На його думку, «...в кінцевому рахунку для людей важлива не політична ідеологія чи економічні інтереси. Віра і сім я, кров і переконання це те, з чим люди себе ідентифікують і за що вони будуть битися та помирати. Тому зіткнення цивілізацій змінили холодну війну, як головний фактор глобальної політики» [7]. По суті, ця схема є реанімацією концепції О.Шпенглера. Якщо абстрагуватися від політичної риторики, то за концепцією зіткнення цивілізацій приховується прагнення глобалістів зберегти своє становище світового лідера шляхом провокування зіткнень між «дуельними парами»: християнство іслам, Індія Китай, Пакистан Індия, Японія Китай, Росія Кавказ, Західна Європа Африка, Стара Європа Нова Європа. Характерно, що запропонована С.Хантнтінгтоном теорія «зіткнення цивілізацій» виникла на Заході, але досить швидко була підхоплена ісламськими екстремістами в арабському світі. Однак, провокування конфліктів на міжцивілізаційному та міжрелігійному грунті надто небезпечне і самому «Золотому мільярду». Адже розлом між цивілізаціями, який зокрема призвів до розпаду СРСР і СФРЮ, може пройти і по території Західних держав. Зокрема, у Сполучених штатах посилюється загроза дезінтеграції на білу Північ та афро американський Південь (межі останнього в цілому співпадають з кордонами колишньої Конфедерації), а також на латино американський Захід (колишня територія Мексики). При всій видимій могутності США, досвід розпаду наддержави (Радянського Союзу) та Югославії за лічені роки показує, що в умовах глобалізації ніщо і ніхто не може гарантувати цілісність держави, якщо відбувся ментальний розкол всередині політичної нації [8]. На сьогодні це стосується багатьох країн, зокрема таких, як Німеччина, Італія, Україна, Росія, Китай, Індія, Ірак, Сирія...

211 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Глобалізація та нове Велике переселення народів змінюють світ до непізнаваності. Етноси, які на сьогодні ще вважаються титульною більшістю, завтра можуть стати меншиною. Необхідно заздалегідь потурбуватися про майбутнє без ескалації міжрасових та міжрелігійних протистоянь. Необхідно пом ятати, що боротьба між цивілізаціями існує з глибокої давнини. Але ця боротьба і прямі зіткнення, як це не парадоксально, ведуть не стільки до розмежування, скільки до взаємозбагачення, до універсалізації цивілізації та культури. Це розуміли Гердер, Тойнбі, Гумільов та інші дослідники закономірностей культурно історичного процесу. Не зіткнення між цивілізаціями, а діалог між ними; не глобалізація, а культурний універсалізм можуть попередити конфлікти, що назрівають. Список використаних джерел 1. Кулиджанишвили А.Э. Человек: соотношение национального и общечеловеческого. Сб. материалов международного симпозиума (г. Зугдиди, Грузия, мая 2004 г.) / Под ред. В.В. Парцвания. СПб.: Санкт Петербургское философское общество, С Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера. М.: Айрис пресс, Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. М.: Наука, Данилевский Н.Я. Россия и Европа. СПб., Глаголь, Шпенглер О. Закат Европы. Т.1 2. М.: Мысль, Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. Т.1 2. К.: Основи, Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. М.: ООО «Издательство АСТ», С Феоктистов А.М. Третя світова теоря як альтернатива глобалізму/ Матеріали третьої міжнародної конференції «XXI століття: альтернативні моделі розвитку суспільства». К., С Гринько Е.А. Глобализация: проблема взаимоотношений цивилизаций и культур Раскрыто содержание феномена глобализма и выявлен механизм его влияния на социокультурные процессы в мире. Проанализированы истоки идеологии универсализма как альтернативы цивилизационного развития, пути к гармоническому соединению общечеловеческих ценностей и национальной самобытности. Ключевые слова: глобализм, универсализм, автаркия, Великое переселение народов, культурно исторические типы. Grinko, O.A. Globalization: intercondionality of civilizations and cultures problem The meaning of globalization phenomenon was exposed and the mechanism of its infl uence of socio cultural processes in the world was revealed. It was analyzed the sources of ideology of universalism as alternative of civilized development, the optimal way to harmonious joining of natural human values and national originality. Key words: globalism, universalism, avtarcia, the Great Overpopulation of Nations, cultural and historical types. УДК (410) *** Дзьобань О.П. Ґенеза правової сфери в умовах глобалізаційних процесів Розглядаються основні напрямки впливу глобалізаційних тенденцій на національні правові системи. Обґрунтовується, що в результаті таких тенденцій спостерігається якісно нова картина співіснування правових культур. Ключові слова: глобалізація, право, правова система, правове регулювання. На сучасному етапі розвитку суспільства глобалізація проникає практично в усі сфери суспільного життя: політичну, соціально економічну, культурну, правову. Зміст і форми прояву глобалізаційних процесів у державно правовій сфері свідчать, що держава і право в цих умовах повинні продемонструвати свою життєздатність, яка виявляється в адекватному їх реагуванні на сучасні виклики. Часткове обмеження суверенітету національної держави, його трансформація, зміна співвідношення міжнародного й національного права, формування наднаціонального (транснаціонального) права, зміна предмета правового регулювання в рамках національного права, посилення впливу регіонального права на національне це основні форми прояву глобалізації у правовій сфері. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Разом з тим, аналіз наукових джерел і публікацій свідчить про те, що незважаючи на очевидну актуальність і необхідність опрацювання означених питань передусім на рівні філософського узагальнення, проблема визначення сутності й змісту ґенези правової сфери, особливо держав трансформативного типу, ще не отримала належного висвітлення у філософській літературі. Тому метою даної статті є спроба ліквідувати деякі окремі прогалини у розумінні досліджуваної проблеми. Тенденції і процеси, об єднуючі різні країни і народи в єдине світове ціле, як відомо, називаються глобалізацією. Саме глобалізація створює умови для формування єдиного соціального, політичного, економічного і культурного простору, що обумовлює формування єдиного правового простору. Вона приводить до формування глобальної соціальної системи, в якій акумулюються глобальні проблеми, пов язані з формуванням інституційних і нормативних механізмів, що мають наднаціональний характер. Складність феномена глобалізації та масштаби її прояву зумовлюють суперечки з приводу її генезису. Вчені й мислителі різних епох висловлювали власне бачення цієї проблеми і пропонували різні проекти, спрямовані на їх реалізацію. Розвиток та еволюція суспільства вказують на те, що глобалізаційні засади мають давнє коріння і чимало цікавих прикладів у світовій історії. Специфічні універсалістські (глобалістські) тенденції були знайомі ще первісним суспільствам і ґрунтувалися на міфологічних і релігійних переконаннях і саме ці чинники були каталізаторами формування регулятивних засад їх соціального життя. Ідеї свободи та рівності всіх людей на основі природного права виникли та розвивались ще у Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Стимулом для прискорення глобалістських тенденцій став процес рецепції римського права, який почався у ХІ ХІІ ст. і завершився у ХVII ХVIII ст. Глобалістські тенденції у XVIII XIX ст. отримали відображення в концепціях мислителів цієї епохи (Ж. Ж.Руссо, І.Кант та ін.). Упродовж ХХ ст. глобалістські ідеї отримали не тільки подальше обґрунтування, але й практичну спрямованість, та охопили майже всі сфери життя сучасного суспільства. З явилася значна кількість досліджень, у яких визначалися основні поняття явищ, пов язаних з глобалізацією, аналізувалися її цілі та основні напрямки проявів. Значним етапом на шляху універсалізації глобалістських ідей стало заснування у XX ст. міжнародних і регіональних політичних, економічних і гуманітарних організацій та установ, діяльність яких спрямована на реалізацію концепції всесвітнього правопорядку і досягнення загального миру, таких, як Ліга націй ( рр.), а після Другої світової війни Організація Об єднаних Націй (1945 р.). Сьогодні склалася ситуація, яку російська дослідниця О.Спригіна характеризує як «запорогово критичну» [1]. Економічно розвинені країни, в основному західні, трансформуючись в умовах глобалізації, нав язують практично усьому світові свої ціннісні установки, які демонструють розпад у «метрополіях». Правове життя західного типу характеризується пріоритетом особистісного начала. Західне право є атомізованим, індивід являє собою реально значущий суб єкт у праві. При цьому, вирішального значення набуває формальність правових відносин. З іншого боку, цінність особистості у праві є обмеженою. Це проявляється у здатності людини бути джерелом раціональних рішень, підставою вільного вибору. Для сучасного західноєвропейського правового мислення така установка є самоочевидною. Ця здатність покладена в основу розуміння соціальної відповідальності людини. Крім того, вона нерозривно взаємопов язана з фактом власності, що закономірно веде до вирішення правом проблеми недоторканості й священності певного виду соціальних відносин. В умовах глобалізації при проникненні західних суспільних і, зокрема, правових цінностей у східні регіони Європи, у тому числі й в Україну, виникає певний дисбаланс ціннісних орієнтацій населення, проявляється амбівалентність правосвідомості. На рівні правових цінностей ми отримуємо якісно нову картину співіснування правових культур і маємо змогу вести мову про відносну самостійність цінностей різних правових культур і відносну сумісність західних і вітчизняних правових цінностей [1 3]. Сьогодні в умовах повсюдної глобалізації спостерігається витіснення із національних правових систем вічних, універсальних моральних цінностей, що призводить до втрати правом своєї духовної сутності, до втрати людиною у праві особистісного життєстверджуючого начала. Правова глобалізація виступає одним з найважливіших аспектів загальної глобалізації у сучасному світі, її всебічний вплив на державно правову сферу призводить

212 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 до трансформації, змін і модернізації державно правових інститутів, норм і відносин у рамках національного, регіонального та міжнародного права. Посилення ролі права в умовах глобалізації проявляється у розширенні сфер правового регулювання, оскільки його об єкт і предмет не лише ускладнюються, але й розширюються. Право в умовах глобалізаційних процесів відіграє унікальну роль, тому саме право виступає ефективним засобом управління ними з метою їх оптимізації, сприяє мінімізації їх негативних наслідків [4]. Глобалізація, як системотворчий чинник, здійснює різновекторний вплив на основні компоненти національної правової системи. З одного боку, вона відкриває широкі можливості її розвитку і процвітання, а з іншого сприяє руйнуванню її самобутності й ідентичності шляхом універсалізації і стандартизації економічної, політичної, інформаційної, культурної й правової сфер. Правова глобалізація проявляється в трансформації національних правових систем, внаслідок чого відбуваються зміни формального й змістовного характеру. Вона може позначатися на перетворенні найрізноманітніших компонентів правової системи. Міра цих перетворень залежить від безлічі чинників, що визначають особливості цих компонентів (одні компоненти є більш пристосованими до таких змін, інші є консервативними й, відповідно, менш гнучкими). Вплив глобалізаційних процесів на національну правову систему позначається на правотворенні й правотворчості, що представляють собою досить складні процеси. Правові норми, а також нормативно правові акти, прийняті в таких умовах, як у формальному, так і змістовному аспекті, враховують специфіку глобалізаційних процесів. Правотворення і правотворчість в умовах глобалізації трансформуються, перш за все, у напрямку розширення їх соціальної бази, тобто все більше й більше суб єктів приймають не пасивну, а найактивнішу особисту участь у цьому процесі. Р.Бірюков справедливо підкреслює, що посилення ролі права в умовах глобалізації проявляється в розширенні сфер правового регулювання, оскільки його об єкт і предмет не лише ускладнюються, але й розширюються. Все нові й нові сфери суспільних відносин включаються у правовий простір і, відповідно, вимагають появи нових засобів правового регулювання. У коло правового регулювання включаються усе нові суспільні відносини [5]. Під впливом глобалізаційних процесів значним змінам піддається і національна держава, що обумовлює формування принципово нових підходів до даної проблеми. Національна держава в умовах глобалізації змушена підпорядковуватися нормам, створеним без її участі та згоди, на основі заздалегідь делегованих нею повноважень міжнародним організаціям або регіональним об єднанням. У таких випадках останні, ґрунтуючись на своїй правосуб єктності, приймають вольові рішення у формі обов язкових правових приписів, що часто набувають силу прямої дії. В умовах глобалізації істотній зміні піддається концепція прав і свобод людини і громадянина, посилюються тенденції їх стандартизації. Визначальним у цьому плані стає питання про гарантії їх реалізації та дотримання, які забезпечуються на національно державному і глобальному рівнях. Проблема прав і свобод людини перестала бути тільки внутрішньою справою держави і вийшла на наднаціональний рівень правового регулювання. Проявом глобалізаційних процесів є універсалізація національного права, яка відображається у прагненні вироблення спільного, всеосяжного підходу до права, що означає введення в національні правові системи однакових норм. Р.Бірюков виділяє основні напрями впливу глобалізації на національні правові системи, зокрема: універсалізацію національного права методами й прийомами якої є рецепція, гармонізація, уніфікація, стандартизація, адаптація, апроксимація та інфільтрація [5]. Зокрема, особливого значення тут набуває процес правової інфільтрації, який забезпечує максимальне урахування особливостей формування й функціонування відповідних національних правових систем. Даний процес покликаний мінімізувати негативні наслідки глобалізації й зберегти самобутність національних правових систем, уникнути й розв язати протиріччя м якого входження норм міжнародного й регіонального права у національне право. Завдяки правовій інфільтрації запозичуються саме ті положення, які не є чужорідними для відповідних національних правових систем. Ефективне використання механізму правової інфільтрації сприятиме безболісній та ефективній трансплантації правових положень, які містяться в міжнародних нормативно правових актах або в національних законодавствах зарубіжних країн у національну правову систему. Найважливішим напрямком впливу глобалізаційних процесів на національні правові системи є зміна співвідношення міжнародного й національного права. У сучасних умовах посилюється вплив міжнародного права на функціонування національних правових систем. Перед міжнародним правом виникає ціла низка нових завдань, вирішення яких вимагає застосування нових способів і підходів у взаємовідносинах з національним правом. Динаміка співвідношення міжнародного й національного права демонструє подальшу їх взаємозалежність і взаємовплив. Сучасні світові глобалізаційні процеси зумовлюють зростання ролі та обсягу міжнародного права, розширення сфер регулювання суспільних відносин його нормами, імплементацію у правові системи держав його принципів. Безперечно, ці процеси характерні й для правової системи України. На тлі глобалізаційних процесів відбувається обмеження юрисдикції держав у зв язку з розширенням складу суб єктів міжнародного права та міжнародної правотворчості. Отже, постає проблема співвідношення обсягів регулювання міжнародного й національного права, а точніше, співвідношення міжнародного права та суверенітету національних держав. Її розв язання не може бути поставлене в залежність від звуження державного суверенітету або обмеження участі держави у міжнародних відносинах чи встановлення верховенства, контролю суб єктів міжнародного права над суверенними державами. На думку І.Куян, немає підстав вести мову про безумовний пріоритет міжнародного права щодо права національного [6], оскільки міжнародне право не дає підстав міжнародній спільноті покладати на державу зобов язання, якщо вона не згодна прийняти їх на себе, а також підстав для втручання в її права. Ця теза підтверджується й міжнародною практикою. Показовим тут є приклад США, які закріпили у Розділі 102 (а) Акту погодження Уругвайського раунду положення про те, що «будь яке положення погоджень Уругвайського раунду, якщо воно не відповідає будь якому закону США, не має бути чинним» [7]. Не можна однозначно поділяти позицію щодо обмеження державного суверенітету нормами міжнародного права, адже тоді логічно дійти висновку про тенденцію витіснення, а потім і зникнення національних держав, що є неприпустимим з точки зору національних інтересів. Так само не можна й поділяти позицію щодо безвідповідальності суверенних держав за міжнародним правом, оскільки наслідком тоді можуть бути анархія, утвердження права сили в міжнародних відносинах. Ця проблема має розв язуватися шляхом розуміння того, що суверенітет держави це її властивість, яка не може бути відчужена, обмежена чи передана. Держава може передати лише частину своїх прав у певній сфері відносин або окремі повноваження наднаціональним інституціям. До того ж передати їх, по перше, на певний термін, по друге, із зазначенням конкретних умов передачі й, по третє, умов їх повернення за певних обставин. Адже передусім суверенітет залежить від права й можливості держави покладати на себе та відмовлятися від певних завдань і функцій на користь тих чи інших суб єктів у країні та за її межами. Суверенітет стосується саме питання існування держави як такої та наявності її правосуб єктності взагалі. Остання виникає у зв язку з наявністю суверенітету. Як приклад, можна навести конституційні норми держав членів ЄС, що стосуються обмеження їхніх суверенних прав. У таких випадках йдеться про делегування суверенних повноважень (Німеччина), передавання федеральних повноважень (Австрія), передавання прав парламенту щодо ухвалення рішень (Швеція), делегування повноважень, наданих Конституцією органам влади (Данія), тимчасове надання повноважень, передбачених Конституцією щодо законодавчої, виконавчої та судової влади (Люксембург), надання певного повноваження (Бельгія), надання законодавчих, виконавчих і судових повноважень (Нідерланди), обмеження суверенітету (Італія). Конституція Греції (п.2 ст.28) визначає умови надання міжнародним організаціям повноважень, передбачених нею, й обмеження (п.3) національного суверенітету [8,c.97]. Обмеження суверенітету держави на її території, втручання у визначення державою її внутрішнього й зовнішнього статусу через міжнародне право та не з її волі є неприпустимими й неможливими у принципі. Взаємні відносини між державами регулюються договорами та угодами, які самі по собі жодної влади однієї держави над іншою встановлювати не можуть. Відносини, що виникають та розвиваються як

213 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 договірні, не можуть бути владними відносинами. Трансформація договірних відносин у владні можлива тільки на добровільних засадах, але це вже тема відмови держави від свого суверенітету, що виходить за межі взаємозв язку суверенітету та міжнародного права. Добровільність і незалежність у міжнародних відносинах є істотною гарантією державного суверенітету та трансформації у світовому вимірі «суверенітету взаємозалежності» сучасних держав у «суверенітет взаємодії» задля розв язання глобальних проблем. Основна колізія сучасної міжнародної правової системи полягає в тому, що, з одного боку, її змістовне наповнення й механізми реалізації є явно недостатніми для відповідей на сучасні виклики й забезпечення глобального світопорядку, а з іншого система суверенітетів національних держав і лобістська протидія крупних недержавних і міждержавних неформальних суб єктів ускладнюють модифікацію й модернізацію міжнародного права, покликану дати адекватні відповіді на всі гострі глобальні виклики. Зростання й інтенсифікація глобальних загроз означає, що у відповідних сферах життя відбуваються глибокі деформації правового регулювання й системні порушення права, оскільки саме право як норма (міра) свободи є необхідною й універсальною формою соціального життя й поведінки людей. Під загрозою опинилися самі принципи права рівність і справедливість і засновані на них основні права людини. Глобальна фінансово економічна криза показала неспроможність і національних, і міжнародних правових інститутів. Хиткість гарантій прав і свобод людини і громадянина, перш за все, соціальних прав, проявляється навіть в економічно потужних державах. У свою чергу, це призводить до політичної нестабільності й до кризи політичної демократії. По суті є лише два сценарії розвитку глобального світопорядку це силовий і правовий сценарії. Саме тому до головних загроз самої людської цивілізації відноситься глобальна криза права і, отже, пов язана з цим небезпека краху міжнародного правопорядку. Ідеологи управління глобальним суспільством за мережевим принципом (авторитетний російський вчений В.Зорькін називає їх гіперглобалістами [9]) роблять ставку на демонтаж сучасного політико правового світоустрою в його національному й міжнародному аспектах. Вони вважають, що люди на всій планеті потрапили в залежність від порядків, що панують на світовому ринку. Економічна глобалізація спричиняє «денаціоналізацію» економіки шляхом встановлення транснаціональних мереж виробництва, торгівлі й фінансів. Традиційні національні держави стають неприродними і навіть неможливими комерційними одиницями світової економіки. Глобалізація породжує нові форми соціальної організації, які витісняють і поступово витіснять національні держави як первинні економічні й політичні утворення світової спільноти. Відповідно, будуть витиснені існуючі конституційний і міжнародний правопорядки, створені відповідно державою й Об єднаними Націями. Зокрема, шведські учені О.Бард і Я.Зодерквіст у своїй книзі «NETократія» стверджують, що кураторська мережа (якась вища каста мережевого суспільства) замінить державу в її ролі верховної влади й верховного провидця. Сетикет (мережевий етикет) замінить собою закон і порядок у міру того, як основні види людської діяльності все більше перемістяться у віртуальний світ. Одночасно авторитет і вплив держави зійдуть нанівець внаслідок скорочення числа податкових злочинів і ліквідації національних меж [10]. Перераховане свідчить, що глобальний світ дуже швидко ускладнюється, а нові виклики взаємопереплітаються і створюють глобальні мультиплікативні негативні ефекти. При цьому багато викликів, які раніше могли долатися в межах національних меж і національного правового регулювання, сьогодні вимагають широкомасштабних і добре скоординованих спільних між державних дій. Протидія цим викликам, які представляють усе більш серйозні загрози національній безпеці держав, вже не може залишатися суто внутрішньою справою цих держав. Вона стає проблемою саме глобального міжнародного правопорядку, при тому, що створення широкої міжнародної системи нормативного регулювання катастрофічно відстає від імперативної необхідності зберігати правовий порядок у новій глобальній складності. Важливе значення у подальшій універсалізації внутрішньодержавного права має закріплення в національних конституціях сучасного комплексу невідчужуваних природних прав і свобод людини, а також визнання того, що загальновизнані принципи й норми міжнародного права є пріоритетною складовою національної правової системи [11,с.38]. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 У світовій юридичній спільноті однією з головних перешкод створенню всеосяжної міжнародної правової системи вже досить давно називають розбіжності між нормами національного права, що кодифікуються в конституціях і кодексах різних держав. Найяскравіше цю позицію виражають дослідники, що дотримуються у відносинах між міжнародним і національним правом концепції так званого радикального юридичного монізму (Г.Азнагулова, Н.Плахотнюк, А.Чумаков, В.Шумілов) [12 15]. Вони стверджують, що єдиним виходом є створення такої глобальної правової системи, в якій міжнародне право матиме абсолютний пріоритет над національними правовими нормами і над національними правовими системами в цілому, включаючи конституції. Тобто, йдеться про систему, в якій міжнародні правові норми будуть повноцінно і строго імплементовані в національні конституції і кодекси і, таким чином, набудуть імперативного й універсального характеру. Тим самим, виникне «моністична піраміда» [9] ієрархічно супідрядних правових норм. На вершині такої піраміди знаходитимуться норми міжнародного права, що володіють верховенством безпосередньо по відношенню до національних конституцій, а не тільки до законів. Концепція радикального монізму припускає, що поняття, пов язані з принципом державного суверенітету (і, відповідно, національні специфіки конституцій і правових систем) повинні бути повністю відкинуті і виведені з правової теорії і практики, і що саме норми міжнародного права повинні стати загальнообов язковим каноном внутрішньодержавної правотворчості й правозастосування. Звичайно, світ дуже змінився за три з половиною сторіччя, що пройшли з часів створення Вестфальської міжнародної системи, коли до числа основних принципів міждержавних відносин була включена знаменита теза Жана Бодена «Суверенітет це абсолютна й постійна влада держави над підданими і громадянами». Низка міжнародних конвенцій, прийнятих ще в XIX столітті, Версальсько вашінгтонська система, яка затвердила Статут Ліги Націй, а також Ялтинсько потсдамська система, результатом створення якої стали Статут ООН і подальші міжнародні нормативні акти, істотно уточнили рамки поняття державного суверенітету, обмеживши цей суверенітет згаданими вище імперативними принципами міжнародного права, що включають дотримання невід ємних прав народів і прав людини. У зв язку з цим, як висновок, зазначимо, що в умовах глобалізації зростає вплив загальновизнаних принципів і норм міжнародного права на національне законодавство. Разом з тим, цілком аргументовано можна вести мову про взаємозв язок і взаємовплив міжнародного й конституційного права в забезпеченні стабільності державного і суспільного ладу, у виробленні універсальних принципів правової, демократичної і соціальної держави, що створює умови для розвитку вільної особистості й відкритого суспільства, ефективної й доступної людям публічної влади. Право є явищем універсальним і загальнолюдським. Реалізація цінностей права в умовах глобалізації очевидно відбуватиметься не лише за допомогою інститутів і механізмів об єктивного права тієї чи іншої держави, а й через «налаштованості» права на стан, що є характерним для світової спільноти, усіх держав. Список використаних джерел 1. Спрыгина Е.А. Влияние глобализации на культуру и ценности человека: нравственно правовой аспект [Электронный ресурс]. Режим доступа: aael.intelbi.ru/main/wp content/uploads/. 2. Ціннісні орієнтації молоді в умовах глобалізації та інформатизації соціуму: Монографія / Штанько В.І., Тіхонова Л.А., Ковальов В.О. та ін. Х.: ХНУРЕ, с. 3. Бирюкова М.А. Глобализация: интеграция и дифференциация культур // Философские науки С Яремко Л.А. Глобалізований регіон та зовнішньоекономічна безпека України: теоретико методологічний аспект: Монографія. Л.: Видавництво Львівської комерційної академії, c. 5. Бірюков Р.М. Національна правова система в умовах глобалізації (основні напрямки трансформації): дис. канд. юрид. наук: Одеса, с. 6. Куян І. Чи послаблює глобалізація суверенітет національних держав? [Электронный ресурс]. Режим доступа: 7. Батчиков С. Глобализация как вызов суверенной демократии [Электронный ресурс]. Режим доступа: 8. Мікієвич М.М. Конституційне право Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки. Львів, c. 9. Зорькин В.Д. Вызовы глобализации и правовая концепция мироустройства глобализации [Электронный ресурс]. Режим доступа:

214 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Зодерквист Я., Бард А. Netократия. Новая правящая элита и жизнь после капитализма [Электронный ресурс]. Режим доступа: Бірюков Р.М. Глобалізація та її вплив на правову сферу // Українсько грецький міжнародний науковий юридичний журнал «Порівняльно правові дослідження» С Азнагулова Г.М. Глобальная правовая система: перспективы формирования [Электронный ресурс]. Режим доступа: Плахотнюк Н. Явище глобалізації світової економіки у міжнародно правовому аспекті // Підприємництво, господарство і право С Чумаков А.В. Перспективы создания глобальной информационно правовой системы [Электронный ресурс]. Режим доступа: events/crimea2010/disk/140.pdf. 15. Шумилов В. Международное право и Глобальная правовая система [Электронный ресурс]. Режим доступа: Дзебань А.П. Генезис правовой сферы в условиях глобализационных процессов Рассматриваются основные направления влияния глобализационных тенденций на национальные правовые системы. Обосновывается, что в результате таких тенденций наблюдается качественно новая картина сосуществования правовых культур. Ключевые слова: глобализация, право, правовая система, правовая регуляция. Dzeban, О.P. Genesis of legal sphere in the conditions of globalization processes Basic directions of infl uencing of globalization tendencies are examined on the national legal systems. It is grounded, that as a result of such tendencies there is high quality the new picture of coexistence of legal cultures. Key words: globalization, right, legal system, legal adjusting. *** УДК 1: Калиновський Ю.Ю. Моральна свідомість як детермінанта буття правового суспільства Розглядаються сутність та особливості моральної свідомості як детермінанти буття правового суспільства. Проаналізована взаємодія моральної свідомості та правосвідомості у розвитку правового суспільства. Визначено функції та форми моральної самосвідомості та її роль у формуванні моральної культури. Ключові слова: моральна свідомість, правосвідомість, моральна самосвідомість, правове суспільство, моральна культура. Регуляція суспільних відносин як правило здійснюється за допомогою права, моралі та релігії. У суспільній свідомості демократичного ґатунку мораль и право становлять базові константи, вплив яких на поведінку людини є визначальним. Але для суспільств з нестійкими правовими та демократичними традиціями правові приписи можуть мати другорядне значення, що призводить до посилення деструктивних явищ. Становлення та розвиток правового суспільства в Україні пов язаний не тільки з посиленням боротьби з правовим нігілізмом та іншими деформаціями правосвідомості, а й з відродженням морально духовних цінностей як важливих регуляторів соціальних відносин. На нашу думку, моральна свідомість є нерозривною з правосвідомістю і в комплексі з нею становить підґрунтя розвитку правового суспільства як спільноту рівних, вільних та відповідальних особистостей з високим рівнем морально правової культури. Метою нашого дослідження є визначення особливостей розвитку моральної свідомості як соціального феномена та підґрунтя функціонування правового суспільства. Теоретико методологічну основу нашого дослідження становлять праці наступних вчених: Б.Ананьєва, С.Білозерської, О.Бондаревської, Л.Кольберга, В.Малахова, О.Миропольської, Р.Павелківа, Н.Печко, І.Почекаліна, Ю.Табачук, Д.Фельдштейна та ін. Вочевидь, що моральна і правова свідомість здійснюють постійний взаємовплив одна на одну. Сутність взаємодії правової та моральної свідомості складає процес зближення належного та сущого у духовному світі суспільства. Залежно від спрямованості й упорядкованості функціонування духовних процесів можна виділити два основні рівні взаємодії правової та моральної свідомості у суспільстві. Перший ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 рівень це стихійна взаємодія, яка характеризується спонтанністю, суперечливістю тенденцій, нестійкістю духовних утворень і є полем прояву громадянської ініціативи та загальної суспільної культури. Другий рівень передбачає інституалізацію цього процесу цілеспрямований вплив держави, освітніх закладів, громадських організацій на формування належної морально правової свідомості. В цьому контексті слід зазначити, що певні моральні норми можуть з часом закріплюватися у діючому законодавстві різних країн як обов язкові. Підкреслимо, що в процесі розвитку правового суспільства обидва рівні є важливими, але перший рівень взаємодії моральної та правової свідомості більшою мірою відповідає самій природі вищеозначеної спільноти функціонування якої залежить від горизонтальних громадянських зв язків, рівня ініціативності з боку недержавних суб єктів суспільних відносин. На думку фахівців, під механізмом взаємодії правової та моральної свідомості можна розуміти сукупність різноманітних за формами процедур взаємовпливу елементів правової та моральної свідомості, які сприяють їх взаємозбагаченню і оптимізують процес формування духовно моральних та правових характеристик суспільної свідомості в цілому. Механізм взаємодії правової та моральної свідомості відіграє важливу роль у формуванні та прояві морально правової культури, яка є важливою характеристикою існування правового суспільства. Змістом цього механізму є: взаємний вплив правової та моральної свідомості одна на одну, в результаті якого відбувається їх трансформація; формування інтегральних духовних морально правових якостей особистості під впливом морально правових процесів; набуття суспільством і окремими громадянами різноманітних морально правових цінностей та включення їх у повсякденні соціальні практики; розвиток навичок у всіх субʼєктів суспільних відносин до оцінювання подій та фактів соціального буття на основі морально правових цінностей. Слід зазначити, що механізм взаємодії правової та моральної свідомості функціонує на основі закономірностей, що виявляються в якості стійких взаємозв язків між елементами даного механізму. До таких стійких взаємозв язків, які значною мірою визначають зміст і характер функціонування механізму взаємодії правової та моральної свідомості можна віднести високий ступінь взаємного проникнення правової та моральної свідомості. Взаємодія даних форм свідомості виступає не у вигляді лінійного причинно наслідкового ряду, а своєрідної локальної сфери, у середині якої кожний елемент зв язку є умовою іншого та обумовленим ним. Правова та моральна свідомість, що взаємодіє одна з одною, не є однопорядковими духовними явищами: у системі взаємодії правосвідомість, яка визначає межі правомірного, виступає як свого роду матриця, а моральна свідомість задає зміст та критерії поведінки та діяльності громадян та суспільних груп [1,с.83 84]. Отже, в процесі розбудови правового суспільства правосвідомість і моральна свідомість відіграють регулюючу функцію щодо діяльності різноманітних суб єктів соціальної взаємодії. У сучасній науці існують різноманітні точки зору на сутність, функції та особливості прояву моральної свідомості, що дозволить нам показати її роль у функціонуванні правового суспільства. Так, Р.В. Павелків розглядає моральну свідомість як особливий конструкт психіки, що забезпечує розуміння і прийняття моральних законів та організацію відповідно до них власної поведінки. Моральна свідомість, на думку Р.В. Павелкова, є культурологічним і психологічним феноменом, який виступає важливою складовою суспільного й індивідуального буття людини. Вона є одним з компонентів свідомості людини взагалі, що відображає ступінь асиміляції особистістю суспільної моралі, засвоєння, інтерпретації, а іноді й розвитку людиною моральних принципів [2]. З нашої точки зору, саме засвоєння людиною моральних принципів сприяє розвитку правового суспільства як спільноти людей, що прагнуть до цивілізованого, унормованого, безпечного співжиття. Інше розуміння моральної свідомості пропонує О.Бондаревська. Зокрема у різноманітних своїх працях вона наголошує, що моральна свідомість особистості це процес відображення індивідуальною свідомістю морального аспекту суспільних подій та актів поведінки, в результаті яких здійснюється їх моральна оцінка, робиться вибір та регуляція діяльності й поведінки відповідно до інтересів суспільства, які виявляються

215 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 у вимогах (нормах) суспільної моралі. Вищеозначена дослідниця також виокремлює складові моральної свідомості: нормативну, до якої належать моральні знання, моральні поняття, принципи, ідеї, що виражають вимоги суспільства до поведінки людей і які стали надбанням особистості; оціночну, до якої належать оцінка й самооцінка, ідейно усвідомлені критерії оцінки, що їх використовує особистість у практичній діяльності; регулятивну, до якої належать почуття, ставлення, переконання та інші компоненти свідомості, що здійснюють вплив на поведінку особистості [3;4]. Вищенаведені компоненти моральної свідомості становлять підґрунтя для сприйняття й засвоєння людиною норм права, які формують інституційне поле існування правового суспільства. На переконання Д.Фельдштейна, моральна свідомість є відображенням в свідомості людини принципів і норм моралі, які регулюють взаємовідносини людей, їх ставлення до суспільної справи, до суспільства [5,с.125]. В цьому контексті зазначимо, що розвиток правового суспільства неможливий без відповідального, зацікавленого ставлення особистості до загальносуспільних справ й проблем, наприклад, до відстоювання прав та свобод людини. Аналізуючи вплив моральної свідомості на розвиток правового суспільства, з нашої точки зору, слушно відповісти на питання: «Який рівень моральної свідомості відповідає стандартам правового суспільства?». Для вирішення цього завдання варто зупинитися на стадіях та рівнях розвитку моральної свідомості, запропонованих американським дослідником Л.Кольбергом. Узагальнюючи різноманітні наукові праці цього фахівця [6;7;8], зазначимо, що він виділив шість стадій розвитку моральної свідомості особистості, які відповідають трьом рівням (кожен з рівнів має дві стадії): доморальний, конвенційний та автономний. На доморальному рівні людина у своїй поведінці враховує прийняті в суспільстві правила і норми, що визначають поняття добра і зла. Однак при цьому вона орієнтується лише на власні фізичні або гедоністичні (пов язані із задоволенням або невдоволенням) наслідки виконуваних дій (заохочення, покарання, фаворитизм тощо), а також на авторитет і владу тих, хто встановив ці правила і норми. На першій стадії цього рівня людина орієнтується на покарання і підпорядкування (покору), її дії оцінюються як позитивні або негативні залежно від того, заохочено або покарано людину. На другій стадії відбувається наївно інструментальна орієнтація. Морально виправданою вважається дія, яка водночас сприяє задоволенню потреб як індивіда, так і інших людей. Взаємодія людей розуміється як ринковий обмін: «ти мені, а я тобі». На конвенціональному рівні людина у своїй поведінці підпорядковується прийнятим моральним вимогам і прагне відповідати моральним очікуванням групи (сім ї, трудового колективу, організації, нації тощо). Першій стадії цього рівня характерна орієнтація на еталонний зразок «доброго хлопця» чи «доброї дівчини», що існує у певній групі. На другій стадії спостерігається орієнтація на вимоги «закону й порядку». Людина поводиться так, а не інакше через те, що виконує свої обов язки або обіцянки, контролює виконання встановленого порядку задля самого порядку. На автономному або постконвенційному рівні людина прагне виявити і встановити для себе універсальні моральні цінності, які є правильними незалежно від того, яка група людей підтримує їх, та незалежно від того, які стосунки у людини з відповідною групою людей. На першій стадії цього рівня внутрішня система принципів людини зорієнтована на соціальну домовленість, зумовлену офіційно прийнятою суспільною мораллю. На другій стадії автономна мораль людини визначається універсальними етичними принципами справедливості, добра, віри, краси тощо [9,с ]. За результатами проведеного дослідження, Л.Кольберг дійшов висновку проте, що більшість людей ніколи не переступають за межі другої стадії, що належить до другого рівня (їх мораль обмежується лояльністю до правил і законів суспільства). Проте, усі ці зауваження Л.Кольберга не впливають на основний його теоретичний висновок, що впродовж усієї історії людської цивілізації, у всі епохи незмінними залишаються одні й ті самі формальні поняття моралі та зразки морального судження, зберігається одна й та сама його логіка. Звичайно для розвитку правового суспільства бажано було, щоб людина у своєму моральному становленні виходила на автономний рівень, ставала більш вільною у своїх думках та вчинках, органічно включала моральні норми у власний світогляд. На нашу думку, цього рівня досягають як правило яскраві особистості, які стають ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 лідерами суспільної думки, громадських та релігійний рухів й організацій тощо. Отже, відповідаючи на питання щодо необхідного для функціонування правового суспільства рівня розвитку моральної свідомості людини зазначимо, що мінімальним рівнем є конвенційний, а максимальним (найбільш бажаним) автономний. Вочевидь, що набуття людиною певного рівня моральної свідомості напряму пов язане зі становленням її моральної самосвідомості, що визначає характер її поведінки у суспільстві. Моральна самосвідомість це утворення індивідуальної психіки, що є відносно самостійною сферою моральної свідомості, в якій зафіксовано уявлення про себе як суб єкта моральності. Самосвідомості особистості приділялось багато цікавих праць у теорії особистості, серед яких вирізняються роботи Б.Ананьєва. Як стверджує автор, провідна функція самосвідомості це саморегуляція поведінки особистості, що, на наш погляд, вкрай важливо для розвитку правового суспільства та становлення «людини правової». Саме сукупність уявлень про себе і оцінка цих уявлень являє психологічну основу поведінки особистості. Як стверджує Б.Ананьєв, людина у своїй поведінці може собі дозволити рівно стільки, наскільки вона знає себе. Ця формула значною мірою обумовлює самодостатність особистості, ступінь її впевненості в собі, незалежність від інших, свободу в поведінці й усвідомлення обмежень цієї свободи [10,с.175]. Аналізуючи особливості буття людини у правовому суспільстві варто враховувати, що на ранніх стадіях онтогенезу людина у своїй поведінці керується зовнішньою формою свідомості. У підлітковому віці вона звертає погляд на себе, робить предметом усвідомлення власну свідомість, насамперед, щоб скоригувати власні цілі й ціннісні орієнтації. У ході такої рефлексивної діяльності відбувається не лише осмислення проблем буття з точки зору моральних цінностей, які визнає людина, а й самооцінка цих моральних засад. Якщо соціальне оточення є здоровим з морально правової точки зору, то молодій людині буде набагато простіше налаштувати свій власний ціннісний барометр на морально правові цінності, стати повноцінним суб єктом діючого або майбутнього правового суспільства. Отже, моральна самосвідомість це така специфічна форма моральної свідомості, предметом якої виступає вона сама, а також людина її носій. Основними функціями моральної самосвідомості є осмислення, контролювання, санкціонування та критичний перегляд моральних настанов людини. Вирізняють такі форми моральної самосвідомості, як честь і гідність, совість і сором [11,с.221]. Змістовним наповненням моральної самосвідомості є різноманітні цінності. В той же час, цінності, які є важливими для функціонування правового суспільства, а саме добро, правда, справедливість, свобода, чесність, відповідальність та інші, мають морально правовий характер і повинні стати підґрунтям формування ціннісних орієнтацій особистості. В свою чергу ціннісні орієнтації, як складова моральної свідомості, забезпечують загальну спрямованість поведінки індивідів, соціально значущий вибір ними цілей, цінностей, способів регуляції поведінки, її форм і стилю. Як рушійні мотиви поведінки, ціннісні орієнтації особистості дають можливість визначити крізь призму суб єктивного сприйняття своєрідність і найхарактерніші риси сучасної епохи, пізнати й зрозуміти, наскільки людина володіє моральною здатністю відповідати потребам розвитку суспільства, наскільки вона творчо активна або пасивна й байдужа. Таким чином, ціннісним орієнтаціям притаманні такі властивості як, по перше, зв язок з суспільством; по друге, вони входять не просто до структури моральної свідомості, але й є основою поведінки людини, що говорить про їх практичний характер. Зазначимо, що моральні цінності притаманні людині незалежно від її особистих уподобань та переконань, точніше сказати саме особистісні переконання та цінності формуються насамперед під впливом абсолютних вічних понять (добро, справедливість, чесність, гідність, любов, мудрість та ін.). Моральні цінності це інтегральне утворення моральної свідомості, яке включає в себе моральні норми, оцінки, уявлення, поняття, принципи, ідеали, що тісно пов язані з мотивами і потребами та забезпечує спрямованість свідомості особистості на досягнення вищих моральних цілей, які регулюють поведінку на основі добра і зла. Саме в них систематизується моральне значення суспільних явищ і вони виступають орієнтирами поведінки. На основі тих цінностей, що вже склалися, здійснюється саморегуляція діяльності, яка полягає в здатності людини свідомо розв язувати завдання,

216 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 що стоять перед нею, здійснювати вільний вибір рішень, утверджувати своїми діями та вчинками ті чи інші соціально моральні цінності. Реалізація цінностей у цьому випадку сприймається індивідом як моральний обов язок, відхилення від якого коригується механізмом внутрішнього самоконтролю та совістю [12,с.32 33]. Зазначимо, що діяльність людини у правовому суспільстві детермінується почуттям громадянського обов язку, її переконаннями та цінностями, тобто має характер саморегуляції. Одним з основних засобів розвитку моральної свідомості індивіда є виховання, основною метою якого є не тільки позитивні зміни у свідомості людини, але й формування в неї настанов на правомірну та моральну поведінку. Моральне виховання особистості на стадії формування моральної свідомості та моральних почуттів має можливість реалізовуватися в повній мірі саме в моральній поведінці особистості, що перетворює останню на феномен діагностичний щодо загального стану моральної культури людини та суспільства. Кожен вчинок, кожен комплекс поведінкових форм, будь яка діяльнісна активність, що здійснюється людиною, є проявом моральної свідомості та моральних почуттів особистості, а також показником її моральної культури та ефективності тієї системи морального виховання, що є домінантною в певному суспільстві чи колективі. Моральна поведінка є ще й регулятором та реалізаційним середовищем самоідентифікації й саморозвитку особистості, адже саме в ній об єктивуються внутрішні духовно вольові прагнення людини до самоздійснення в соціокультурному та цивілізаційному просторі розвитку людства. Поведінка особистості та її моральна самооцінка є нерозривні, взаємопов язані та взаємообумовлені феномени людської свідомості, психіки, соціально рольової сфери. Оскільки морально етичні цінності відіграють важливу роль у регулюванні поведінки та ставленні до навколишнього світу вони визначаються через діяльнісно зацікавлене ставлення особистості до світу й самого себе. Моральна культура особистості в цьому аспекті є саме показником духовно вольової здатності людини до життєвої реалізації власних моральних потреб у процесі діяльнісно поведінкової активності, породженої та обґрунтованої певним рівнем моральної свідомості та рівнем емоційно психологічного здоров я у моральних почуттях [13,с.29 30]. Отже, моральна культура відображає рівень розвитку моральної свідомості особистості та становить ціннісне тло для реалізації принципів правового суспільства, а саме самоорганізації, демократизму, громадянської відповідальності. Таким чином, правосвідомість і моральна свідомість, діючи в одному напрямку, створюють необхідні передумови залучення особистості до соціальних і моральних цінностей, вироблених суспільством, і відіграють найважливішу роль у її становленні як суб єкта правового суспільства. Це пов язано з тим, що мораль і право мають загальні риси, що виявляються в характері впливу на особистість, у виробленні в неї необхідної ціннісної орієнтації, чіткого уявлення про добро і зло в суспільних і особистих відносинах, що є підґрунтям функціонування правового суспільства. Моральна свідомість і правосвідомість взаємодоповнюють одна одну та є однією з умов існування справедливого правопорядку. В процесі соціалізації людина як правило спочатку сприймає моральні цінності, а вже потім правові норми. Саме тому цінності моральної свідомості стають підґрунтям для розуміння правових цінностей та ідеалів у правовому суспільстві. Список використаних джерел 1. Миропольська О.В. Механізм взаємодії правової та моральної свідомості у державній митній службі України / О.В. Миропольська, І.М. Почекалін // Збірник наукових праць N63. Серія: Педагогічні та психологічні науки / Національна академія Державної прикордонної служби України імені Б.Хмельницького; [гол. ред. Потапчук Є.М.]. Хмельницький: Видавництво НАДПСУ, С Павелків Р.В. Розвиток моральної свідомості та самосвідомості в молодшому шкільному віці: автореф. дис. д ра. психолог. наук: спец «Педагогічна та вікова психологія» / Р.В. Павелків. К., с. 3. Бондаревская Е.В. Смыслы и стратегии личностно ориентированного воспитания / Е.В. Бондаревская // Педагогика С Бондаревская Е.В. Воспитание как возрождение гражданина, человека культуры и нравственности / Е.В. Бондаревская // Опыт разработки концепции воспитания: В 2 х ч. Ч.1. Ростов н/д, С Фельдштейн Д.И. Психология развивающейся личности: избранные психологические труды / Д.И. Фельдштейн. М.; Воронеж: Институт практической психологи: НПО «Модек», с. 6. Kohlberg L. The Child as Moral Philosopher / L. Kohlberg. N.Y.: Chagan&Soltis, p. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Kohlberg L. The Relationship of Moral Judgment to Moral Action / L. Kohlberg, D. Condee. N.Y.: Appleton Century Crofts, p. 8. Kohlberg L. Stages of Moral Development as а Basis for Moral Education / L. Kohlberg. Bangor: University Press, p. 9. Табачук Ю.В. Моральна свідомість особистості: психологічні виміри аналізу / Ю.В. Табачук // Проблеми сучасної психології: збірник наук. праць Кам янець Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С. Костюка НАПН України / за ред. С.Д. Максименка, Л.А. Онуфрієвої. Кам янець Подільський: Аксіома, Вип. 13. С Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания / Б.Г. Ананьев. СПб.: Питер, с. 11. Малахов В.А. Етика: курс лекцій [навч. посібник] / В.А. Малахов. 4 е вид. К.: Либідь, с. 12. Білозерська С.І. Ціннісні орієнтації як складова моральної свідомості особистості / С.І. Білозерська // Збірник наукових праць інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С.Д. К., Т.ХІІ. Ч.3. С Печко Н. Структурно функціональний аналіз філософії морального виховання особистості / Н.Печко // Вісник Інституту розвитку дитини. Вип. 24. Серія: Філософія, педагогіка, психологія: Збірник наукових праць. Київ: Видавництво Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, С Калиновский Ю.Ю. Моральное сознание как детерминанта бытия правового общества Рассматриваются сущность и особенности морального сознания как детерминанты бытия правового общества. Проанализировано взаимодействие морального сознания и правосознания в развитии правового общества. Определены функции и формы морального самосознания и его роль в формировании нравственной культуры. Ключевые слова: моральное сознание, правосознание, моральное самосознание, правовое общество, моральная культура. Kalinovski, Y.Y. Moral consciousness as a determinant of legal society existence Consider the nature and characteristics of the moral consciousness as determinants of being legal society. The interaction of moral conscience and sense of justice in the development of the legal community is analyzed. The functions and forms of moral consciousness and its role in forming moral culture are defi ned. Key words: moral awareness, sense of justice, moral consciousness, law society and moral culture. *** УДК 008:101.1 Карпова С.Г. Фрустраційна філософія в сучасній культурі Аналізуються кризові дискурси сучасної культури та обґрунтовується ідея фрустраційної філософії. Ключові слова: криза, сучасна культура, «кінець філософії», фрустрація, фрустраційна філософія. В науковій думці ХХ ХХІ ст. все частіше лунають висловлювання про «кризу в гуманітарних науках», про «кризу філософії», «кінець філософії», «кінець історії» та взагалі про «смерть автора», людини та культури. Тому безсумнівно актуальним на сьогодні є дослідження тих «криз», які фіксують та актуалізують специфічну (фрустраційну) філософію сучасної культури. Отже метою даної статі буде аналіз кризових дискурсів у сучасному гуманітарному просторі. На рівні закордонних і вітчизняних досліджень «кризи» у різних дискурсах були розглянуті наступними представниками гуманітарного знання: Ю.Андрухович, А.Бадью, Ж.Бодрійяр, А.Вебер, Г. Г.Гадамер, С.Грабовський, О.Дугін, О.Забужко, Л.Костенко, С.Кримський, О.Марквард, Ф.Ніцше, С.Пролєєв, К.Свасьян, А.Тихолаз, Ф.Фукуяма та ін. Аналізуючи процеси, які відбуваються в філософії кін. ХХ поч. ХХІ ст., німецькі філософи О.Марквард і Г. Г. Гадамер звертали увагу на кризові та нестабільні явища в філософії та свідомості людини ХХ ст. О.Марквард, обговорюючи в 1988 році з іншими філософами Німеччини ситуацію, що склалася в сучасній філософії, відзначав специфіку переорієнтації знання в гуманітарному середовищі та констатував існування кризи в філософії: «філософів запитуватимуть по особливому, на них покладатимуть особливі очікування, котрі вони, втім, іноді не зможуть виправдати. Криза філософії вже існує» [28,с.24]. Інший німецький філософ Г. Г. Гадамер в 1991 р. висловив думку про існування філософії «...в тому стані, що повністю суперечить науковій свідомості прогресу наук» [28,с.136], та звернув увагу на специфіку сучасних соціальних відносин,

217 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 які набагато динамічні, ніж раніше, і в добу бюрократизації всіх життєвих відносин та індустріальної революції потребують нового сприйняття. Сприйняття, яке, він вважав, на даному етапі ще не вироблено в достатній мірі: «нам бракує сили судження, щоб у застосуванні наших правил і разом з тим у застосуванні наших гігантських можливостей творення навчитися сприймати насправді спонтанні імпульси» [28,с.137]. Ще раніше А.Вебер звернув увагу на те, що існує «криза європейської культури» [6] і запропонував свої підходи до вирішення цієї проблеми. Нове осмислення простору соціальності, соціально політичних, гуманітарних та економічних процесів, які відбуваються у сучасній культурі, дає можливість виробити нові методи та методики осягнення дійсності, можливо динамічні настільки, наскільки це може бути необхідним у теперішній час. Разом з тим, ті кризові явища, які ми спостерігаємо в сучасному суспільстві, багато в чому пов язані з кризою в гуманітарних науках і «спрощенням» та «знеціненням» специфічності наукових дискурсів. Так, ще в 1989 р. Ф.Фукуяма в своєму есе заявив про «кінець історії»: «Кінець історії сумний. Боротьба за визнання, готовність ризикувати життям заради чисто абстрактної мети, ідеологічна боротьба, що вимагає відваги, уяви та ідеалізму, замість всього цього економічний розрахунок, нескінчені технічні проблеми, турбота про екологію і задоволення витончених запитів споживача. У постісторичний період немає ні мистецтва, ні філософії; є лише ретельно оберігаємий музей людської історії» [29]. Таким чином Ф.Фукуяма, через аналіз історичних процесів та «кінець історії», помітив сучасну тенденцію до вимирання та кризу ще й філософії. Ту кризу філософії, про яку свого часу ще Ф.Ніцше писав: «те, до чого поступово принизилася вся новітня філософія, цей залишок філософії наших днів, збуджує недовіру і зневіру, якщо не насмішу і співчуття» [22,с.657]. Серед пострадянських авторів «кризу» та «кінець» глобальної філософії помітили К.Свасьян, О.Дугін та ін., а на рівні локальної, національної української філософії А.Тихолаз. Наприклад, у К.Свасьяна зустрічається судження не просто про кінець історії філософії, але про «кінець філософії» як виконаний факт: «Але що значить кінець філософії? Очевидно, якийсь факт sui generis, який підлягає не заперечуванню або взяттю під сумнів, а освідченню» [26]. На рівні національної української філософії А.Тихолаз сформулює припущення «Я цілком припускаю, що української філософії не тільки не було, але і не буде» [27]. Через кілька років після А.Тихолаза та К.Свасьяна інший відомий дослідник О.Дугін, аналізуючи постфілософію, в черговий раз зафіксує «кінець філософії»: «Філософія поступово екстрагується з нашого буття. І ніхто, мабуть, про це особливо не шкодує. На відміну від пенсіонерів, які вимагають пільг, філософи не влаштовують маніфестацій, маршів і мітингів. Бідні філософи просто зникають як якийсь аромат,... випаровується моментально. Разом з філософами зникає сучасна філософія» [8,с.26 27]. Так, по суті, вже не одне десятиліття такі гуманітарні науки як історія і філософія поступово «вимирають», а самі суб єкти, що «виробляють» наукове знання, виявляються не в силах протистояти цьому згасанню. У цьому відношенні А.Бадью у своєму «Маніфесті філософії» відзначить, що «...проголошення кінця філософії та несвоєчасність Істини і складає власне софістичний підсумок нашого століття» [2,с.164]. На цьому рівні фіксуються фрустраційні настрої та фрустарційна філософія сучасної культури. А криза в гуманітарних науках, в свою чергу відображується на кризі взагалі та в культурі, таким чином фіксуючи фрустраційні дискурси світової та української культури. В даному випадку, використовуючи поняття «фрустраційна філософія», ми відштовхуємося від загальноприйнятого розуміння психологічного терміну «фрустрація» «психічний стан напруження, тривоги, відчаю, який виникає при зіткненні людини з нездоланними перешкодами (реальними або уявними) на шляху до досягнення значущих цілей» [5]. У зв язку з цим, фрустраційною філософією можна називати специфічний тип світогляду сучасної людини, який виникає в результаті незадоволення онтологічних та гносеологічних потреб, та характеризується різними екзистенційними реакціями (від напруження до відчаю). В певному сенсі фрустраційний світогляд виступає як деструктивний елемент сучасної культури, тому що частіше лише фіксує стан «кризи», констатуючи його, а не сприймає як відправну точку для вирішення проблеми. В деяких випадках результатом фрустраційного світогляду може стати «діяльнісний», «динамічний» метод вирішення проблем, але він настає після тривалої прокрастинації розмірковуючих суб єктів. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Звісно, кризові фрустраційні реакції в нашій культурі відносяться не лише до явищ, які відбуваються в гуманітарних науках сьогодні, але мають і більш глибинні історичні коріння. Так, необхідність, заради збереження самобутності вітчизняної культури, відмежування від всепоглинаючих процесів уніфікації та глобалізації, була озвучена на найвищому рівні після закінчення Великої Вітчизняної війни. Але ідея захисту культурної ідентифікації, яку у життя проводили функціонери КПРС виродилася в «охоту на відьом», що отримало назву «боротьба із безрідним космополітизмом», яка розпочалася після публікації Постанов ЦК ВКП(б) «О журналах «Звезда» и «Ленинград»«[12], «Про репертуар драматичних театрів та засоби його покращення» [25] та ін. Збереження культурних цінностей, що проводило ЦК КПРС, можливо розмивало культурну самобутність набагато більше, ніж сексуальна революція чи виклик постмодернізму на Заході. Адже поняття «культурної самобутності» було наповнене ідеологічним змістом, що таке «справжня культура» вирішувалося постановами Політбюро. Мистецтво, що являло собою найвищий прояв народного духу, було перетворено на ідеологічне знаряддя. В Постанові ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1946 р. «Про репертуар драматичних театрів та засоби його покращення» зазначалося: «Наші драматурги і режисери визнані брати активну участь у справі виховання радянських людей, відповідати на їх високі культурні запити, виховувати радянську молодь бадьорою, життєрадісною, відданою Батьківщині і вірити у перемогу нашої справи, що не боїться перешкод, здатної долати будь які труднощі» [25,с.492]. Таким чином, «захисники культури» вимагали від творчої та інтелектуальної еліти шукати «натхнення» у керівних рішеннях партії. Активно у свідомості радянської людини фіксувалося те, що задоволення не тільки матеріальних, але й культурних потреб всього суспільства це «завжди було і є предметом особливої турботи Комуністичної партії та Радянського уряду» [14,с.601]. Однак, незважаючи на те, що культурні орієнтири були «суворо канонізовані», але вони «існували», тобто мали екзистенційний вимір, і це не нагадувало певні «симулякри» та «симулякри симуляції» [4], які ми зараз можемо спостерігати у сучасній українській культурі. Тобто культурний діяч необхідно був зобов язаний скеровуватись у своїй творчості якимись «стандартами», нормами, які в сучасній українській культурі, нажаль, конкретно не визначені. Відомий український вчений А.Тихолаз свого часу відмічав: «Найгострішою проблемою не тільки культурної ситуації, але й самого суспільного буття України я вважаю катастрофічне падіння духовного стандарту і повну втрату поняття культурної і громадської норми... на зміну радянським нормам не прийшли взагалі ніякі норми» [27]. Дійсно, остаточне руйнування радянських культурних норм відбулося у другій половині 1980 х років, які стали переломними не тільки для політичного та економічного, але й для культурного життя нашої країни. Культурна свідомість вітчизняних еліт, і тим паче масова культура, багато років формувалась під впливом комуністичної ідеології, яка послідовно обмежувала доступ радянських громадян до західноєвропейського та американського інформаційного простору. Але постановою ЦК КПРС від 25 вересня 1986 р. було прийняте рішення припинити глушіння передач одних закордонних радіостанцій («Голос Америки» та ВВС) та посилити глушіння інших («Свобод» та «Німецька хвиля»). 23 травня 1987 р. у Радянському Союзі остаточно припинили глушити радіопрограми «Голос Америки» та деяких інших західних радіостанцій. Повне глушіння закордонних радіостанцій було припинено з 30 листопада 1988 р. Коли, при М.Горбачові були зняті перешкоди для імпорту американської псевдокультури, радянські громадяни почали із жадобою поглинати ідеали масової культури споживання, відмовляючись від вітчизняних культурних орієнтирів, втрачаючи унікальність естетичного світовідчуття. Українське суспільство початку 1990 х років можна порівняти із зголоднілою людиною, яка сіла за банкетний стіл, на якому більшість страв шкідливі або низькоякісні. Це, в свою чергу, спровокувало спочатку специфічні реакції на події, що відбувалися, а потім не просто психічний стан фрустрації в соціокультурному просторі, але відчай, постійне відчуття «кризи», «кінця» і «неможливості» (що часто фіксувалося на рівні науково дослідної літератури), і по суті, зараз ми вже можемо констатувати елементи фрустраційного мислення та світогляду і, врешті решт, фрустраційну філософію сучасної української культури. Багато хто пов язує ті явища, які відбуваються, з активною експансією постмодерну у сучасний культурний, соціально гуманітарний та політичний простір. Наприклад, відомий український вчений, М.Попович, зазначав: «Постмодерн перетворює на

218 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 «кінець світу» кожну мить сучасної історії, оскільки кожна мить є, водночас, «початком світу» майбутнього немає, його щомиті творять живі з того матеріалу, що дає сучасне» [24,с.489]. Дійсно, одним зі значних факторів впливу на сучасні соціально гуманітарні, політичні та економічні процеси стає постмодерний підхід. Інші дослідники пов язують причини виникнення кризових та фрустраційних настроїв або з нашим історичним минулим, або з політичним «сучасним». Так, лунають думки багатьох українських авторів, таких як Ю.Андрухович, О.Забужко, Р.Міняйло, Л.Костенко та ін., в яких відчувається своєрідні фрустраційні дискурси на події, що відбуваються. Так, Ю.Андрухович, зазначав, що «У нас є лише криза, і більше нічого» [1]; О.Забужко в інтерв ю акцентує увагу на те, що сучасна українська нація «безкнижна», тобто не відбувається постійного читання, яке б існувало на рівні звички [9], таким чином культура занепадає; Р.Міняйло вважає, що сьогодні ми опиняємося в такий ситуації, коли «українська нація перебуває на краю світових процесів» [21,с.171]; Л.Костенко пише «Записки українського самашедшого» де одним з показових висловлювань стає «Обрастаем абсурдом» [21,с.12]. Але наскільки можна пояснювати причину виникнення того, що ми зараз спостерігаємо в сучасній українській культурі (та в певному сенсі і світовій культури), лише історичним, економічним чи політичним фактором? С.Павличко свого часу помітила цікаву ситуацію, яка склалася у сучасній їй літературі та культурі. Так, незважаючи на здобуття Україною незалежності 1991 р. і надання повної свободи інтелектуалам для висловлювання своїх ідей, довгоочікуваного інтелектуального сплеску не відбулося, а навпаки виник «інтелектуальний вакуум», що крім того «супроводжується вивільненням культурних комплексів і фобій» [23,с.657]. Ймовірно, науковому співтовариству необхідно поставити питання про те, наскільки можливим та нагальним є вирішення вже зафіксованих проблем, адже «Вчений це не той, хто дає правильні відповіді: це той, хто ставить правильні питання» [19,c.16]. А враховуючи, що у сучасному інформаційному суспільстві культура представляє своєрідну форму бодрійяровських симулякрів третього порядку «симулякри симуляції, засновані на інформації, моделі, кібернетичній грі, тотальна операційність, гіперреальність, прагнення до тотального контролю» [4,c.175], навряд ці питання будуть вирішені. Скоріш за все остаточно ці проблеми залишаться невирішеними, як, наприклад, дослідження «сенсу буття» або «філософії національної ідеї». Наблизитися до формулювання нагальних проблем сучасної культури частково можна з одного боку завдяки використанню постмодерних підходів на кшталт «радикалізації гіпотез» [3] Ж.Бодрійяра, з іншого через переосмислення фактів, які були зафіксовані раніше, а це вимагає «внутрішнього революційного процесу, який рідко виявляється під силу одному вченому і ніколи не звершується в один день» [18,с.24]. В той же час, вирішенню багатьох філософських проблем заважає та специфічна риса радянського та пострадянського інтелігента, про яку писав О.Зінов єв: «для мене як для інтелігента головну трудність зазвичай представляє не вирішення тієї чи іншої проблеми, скільки рішення приступити до вирішення цієї проблеми» [11,с.37]. А враховуючи що сучасне постмодерне суспільство та процеси, які в ньому відбуваються, дуже динамічні, то необхідною стає умова використання нових та динамічних методик, інакше гуманітарне знання не буде дієвим інструментом для подальшого продуктивного розвитку, а гуманітарії будуть сприйматися як суб єкти прокрастінатори. Так, сьогодні культура виступає «як ключ к інноваціям і суспільному розвитку, вона полегшує введення нової техніки та її суспільне «визнання», сприяє міжнародному обміну та взаєморозумінню» [15,c.217]. А відкладання нагальних проблем на неозначений термін, може привести до фіксації на рівні колективної свідомості фрустраційного світогляду та проживання сучасного українського суспільства в ситуації «перманентної кризи», яка вже деякими дослідниками зафіксована: «Одним із головних наслідків (і водночас рушіїв) перманентної руйнівної кризи в Україні стало домінування масового соціально психологічного (якщо вже не культурно антропологічного) типу «людини кризової деструкції»«[7]. Досліджуючи процеси, які відбуваються у сучасному українському суспільстві С.Пролєєв, позначав, що «сьогодні українська держава і українське суспільство є такими, що формуються і перебувають у процесі пошуку підвалин власного існування» [13,с.15]. Проте, навіть якщо враховувати що українське суспільство ще формується, то наскільки такий песимістичний, сповнений постійного кризового відчуття, фрустраційно екзистенційний настрій буде продуктивно впливати на динамічне становлення ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 культури та суспільства в цілому? І в такому разі, чи може тоді бути надія на вироблення культурних цінностей? Адже цінності відіграють важливе значення в плані не лише фіксування соціально культурних процесів, але й їх регламентації та актуалізації. Наявність культурних цінностей крім того дає певне відчуття надії і не дає фрустраційному світогляду, філософії, домінувати в сучасній культурі. Культурна цінність та її наявність необхідна для розвитку культури та суспільства, вона спрямовує на майбутнє, а не лише фіксує «минуле» та «сучасність». Можна погодитися з думкою С.Кримського, що «Навколо значних культурних цінностей утворюються свого роду часовороти, а, точніше, історична перспектива постійної актуалізації «золотого фонду» культури, коли кожна епоха відкриває в інваріантних, наскрізних утвореннях духу нові і нові смислові завершення» [17,с.59]. Тому, дійсно, однією з найважливіших проблем сьогодення повинно стати не постійне фрустраційне філософування, що частіше призводить до прокрастинації, а виокремлення культурних орієнтирів та цінностей, спрямованість на які дасть можливість мати перспективу в соціально гуманітарних процесах. Подальші розвідки фрустраційної філософії можуть бути спрямовані на виокремлення найбільш характерних рис фрустраційного світогляду задля їх подолання. Список використаних джерел 1. Андрухович Ю. У нас есть только кризис, и больше ничего [Електронний ресурс] / Ю.Андрухович. Режим доступу: 2. Бадью А. Манифест философии / А.Бадью. СПб: Machina, с. 3. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть / Ж.Бодрийяр. М.: Добросвет, с. 4. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція / Ж.Бодріяр. К.: Вид во Соломії Павличко «Основи», с. 5. Большая психологическая энциклопедия [Електронний ресурс]. Режим доступу: academic.ru 6. Вебер А. Избранное: Кризис европейской культуры / А.Вебер. СПб: Университетская книга, с. 7. Грабовський С. Криза людини і людина кризи [Електронний ресурс] / С.Грабовський. Режим доступу: kriza lyudini i lyudina krizi.html 8. Дугин А. Постфилософия. Три парадигмы в истории мысли / А.Дугин. М.: «Евразийское движение», с. 9. Забужко О. Безкнижна нація бомба, закладена під майбутнє [Електронний ресурс] / О.Забужко. Режим доступу: bomba,_zakladena_pid_maybutne. html 10. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період / О.Забужко. К.: Факт, с. 11. Зиновьев А.А. Собрание сочинений в 10 т. / А.А. Зиновьев. М.: ЗАО Изд во Центрполиграф. Т.3: Желтый дом І с. 12. Из постановления ЦК ВКП(б) «О журналах «Звезда» и «Ленинград»«// КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК: в 4 ч. М.: Государственное издательство политической литературы, Ч.2. С Ідея культури: виклики сучасної цивілізації / Є.К. Бистрицький, С.В. Пролєєв, Р.В. Кобець, Р.В. Зимовець. К.: Альтерпрес, с. 14. Ко всем членам партии, ко всем трудящимся Советского союза // КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК: в 4 ч. М.: Государственное издательство политической литературы, Ч.2. С Козловски П. Культура постмодерна: общественно культурные последствия техн. развития / П.Козловски. М.: Республика, с. 16. Костенко Л. Записки українського самашедшого / Л.Костенко. К.: А БА БА ГА ЛА МА ГА, с. 17. Кримський С.Б. Запити філософських смислів / С.Б. Кримський. К.: ПАРАПАН, с. 18. Кун Т. Структура научных революций / Т.Кун. М.: Прогресс, с. 19. Леви Строс К. Мифологики. В 4 х тт. Сырое и приготовленное / К.Леви Строс. М.; СПб.: Университетская книга, Т с. 20. Льовкіна О.Г. Відчуження людини в соціокультурному просторі: минуле і сучасність: Монографія / О.Г. Льовкіна. К.: ПАРАПАН, с. 21. Міняйло Р. Я концепція українського інтелігента, або методичні завваги до програми духовного відродження українського суспільства (роздуми до дискурсу з Оксаною Забужко) / Р.Міняйло, В.Сабадуха // Сучасність С Ницше Ф. По ту сторону добра и зла / Ф.Ницше // Ницше Ф. По ту сторону добра и зла: Сочинения. М.: «Эксмо»; Харьков: «Фолио», С Павличко С. Теорія літератури / С.Павличко. К.: Вид во Соломії Павличко «Основи», с.

219 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Попович М. Модерн і постмодерн: філософія і політика / М.Попович // Дух і Літера С Постановление ЦК ВКП(б) «О репертуаре драматических театров и мерах по его улучшению // КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК: в 4 ч. М.: Государственное издательство политической литературы, Ч.2. С Свасьян К. О конце истории философии [Електронний ресурс] / К.Свасьян. Режим доступу: credonew.ru/content/view/507/57/ 27. Тихолаз А. Демокритов смех сквозь Гераклитовы слезы [Електронний ресурс] / А.Тихолаз. Режим доступу: Філософія сьогодні. Розмови з У.Беком, Г.Гадамером, Ю.Габермасом, Г.Йонасом, О.Гьофе, В.Гьосле, Р.Рорті та іншими / За ред. У.Бьома. К.: Альтерпрес, с. 29. Фукуяма Ф. Конец истории? [Електронний ресурс] / Ф.Фукуяма. Режим доступу: ru/belka/nomipor/fukujama.htm Карпова С.Г. Фрустрационная философия в современной культуре Анализируются кризисные дискурсы современной культуры и обосновывается идея фрустрационной философии. Ключевые слова: кризис, современная культура, «конец философии», фрустрация, фрустрационная философия. Karpova, S.G. Frustration philosophy in modern culture The crisis discourse of modern culture was analyses and the idea frustration philosophy are substantiated. Key words: crisis, modern culture, the «end of philosophy», frustration, frustration philosophy. *** УДК 141.7: Висоцька О.Є. Екологічна етика: основні проблеми інтерпретації Визначено основні проблеми інтерпретації екологічної етики, що пов язано із питаннями загальнозначущості та універсальності екологічних цінностей, співвідношенням індивідуальної свободи та загальнолюдських імперативів виживання. Доведено, що лише інтеграція із традиційними моральними системами та апеляція до цінностей якісного життя, благоговіння перед життям, відповідальності дозволять уникнути суперечностей екологічної етики. Ключові слова: екологічна етика, природа, суспільство, цінність, відповідальність. У зв язку із актуалізацією екологічної проблематики в останні десятиліття посилюється інтерес до проблеми етико ціннісної взаємодії суспільства з природою. Спостерігається інтенсивний пошук основ загальнозначущих етичних принципів, спрямованих на гармонізацію відношень із природним середовищем. Основна увага при цьому приділяється обґрунтуванню та концептуальній розробці екологічної етики, яка, однак, дотепер не має статусу самостійної філософської дисципліни, оскільки або цілком інтегрована загальною теорією моралі, або зайво «натуралізована» природничими науками. Метою статті є розкрити основні проблеми інтерпретації екологічної етики як важливої складової сучасних морально етичних систем. Екологічною етикою ми називаємо будь який вид етики, звернений до екологічної проблематики, тобто пропонується широке тлумачення даного поняття. Завдяки цьому з являється можливість уникнути зайвого звуження сфери застосування екологічної етики й, одночасно, не розглядати її як антитезу традиційній етиці. У більш вузькому значенні екологічною етикою називають дисципліну, що стосується вироблення моральних принципів відносин до природи на засадах визнання її самоцінності (природоохоронна етика або етика природи). Засновником природоохоронної екологічної етики вважається американський еколог Олдо Леопольд, якому належить відомий заклик «Думай як гора!», що згодом став гаслом багатьох екологічних рухів. В роботах О.Леопольда міститься важлива ідея, про те, що треба пам ятати про цілісність і взаємопов язаність природного світу [4,c.137]. Характерно, що на самому початку розробки основних принципів екологічної етики спостерігався подвійний процес. З одного боку, були зроблені спроби створити ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 екологічну етику як натуралістичну систему, що розриває зв язок із традиційною антропоцентрично і трансцендентально орієнтованою етикою (О.Леопольд, Д.Козловський). З іншого боку, спостерігається асиміляція екологічних ідей у моральних системах Заходу. З явилася зворотна тенденція примирення цінностей, висунутих у рамках екологічної етики з іншими ціннісно нормативними системами, оскільки, як слушно зауважив А.М. Єрмоленко, «етичні проблеми екології не зводяться до екологічної етики, тому їх обговорення потребують обґрунтування етики загалом» [8,с.37]. Істотною особливістю екологічної етики є орієнтація на ідею цілісності або невідчуженого існування з навколишнім світом. Проте у зв язку з цим виникають дві найважливіші проблеми: По перше, проблема загальнозначущості й універсальності цінностей. Як відомо, екологічна етика претендує на універсальність, оскільки стосується основ людського буття, вводячи у свій контекст есхатологічний чинник і змикаючись з онтологією через такий нормо і ціннісноутворюючий принцип як принцип збереження життя і буття існування. Однак дотепер не з ясовано, що можна вважати «джерелом тієї основної єдності всього живого на Землі і людини, виходячи з якої можна перебороти розщепленість людини і природи» [3,с.152]. По друге, проблема співвіднесення людської свободи й імперативності принципів, які постулюються екологічною етикою, у силу того, що остання найчастіше бере на себе роль інстанції, покликаної контролювати будь які прояви людської спонтанності. Універсалізація екологічної етики здійснюється за допомогою апеляції до поняття загальнолюдських цінностей як загальнозначущих моральних вимог. Такі категорії як життя, виживання, якісне життя набули особливої значимості внаслідок актуалізації екологічних та інших глобальних проблем (важливу роль тут зіграла просвітницька діяльність «Римського клубу»). Проте можна побачити неоднозначність і складність поняття «загальнолюдських цінностей», у залежності від того, чи розуміються вони як трансцендентно чи іманентно властиві людині, або ж вони мисляться як категорії, що мають умовні, інструментальні характеристики. Феномен загальнолюдських цінностей може бути описаний виходячи з двох позицій щодо розуміння сутності моральних цінностей у цілому. Перша точка зору ґрунтується на припущенні про існування певних безумовних транскультурних моральних цінностей, що вкорінені в саму людську природу і на цій основі здатні об єднувати людей між собою. Друга бачить у моральних цінностях тільки умовні і відносні величини, які виникають, змінюються в залежності від певних культурно історичних та економічних умов і зникають, коли перестають виконувати властиві їм регулятивні функції. В останньому випадку визнання загальнолюдських цінностей розглядається як результат посилення у другій половині ХХ початку ХХІ століття процесів глобалізації, що потребують формування норм толерантності, співробітництва і солідарності. Проте, при цьому, залишається неясним, як загальнолюдські цінності, будучи привнесеними утвореннями, одержують універсалістський зміст. Універсалістськи сприйнята екологічна етика, таким чином, буде мати дійову силу тільки в тому випадку, якщо вона зможе інтегруватися у систему базових моральних цінностей, тобто співвіднести власні цінності з цінностями загальнолюдськими. Дійсно, функціонування сучасного глобального світу неможливе без існування загальних і порівняних цінностей, які формують відповідні принципи відносин між людьми, а також ставлення людини до природи. При цьому суспільство відіграє роль колективного суб єкту, зацікавленого у вирішенні глобальних проблем і продовженні власного існування. Тому, якщо стосовно окремих культур може виникнути проблема знайдення загальних підстав для констатації реальності загальнолюдських цінностей, то у випадку моделі «суспільство природа» такою фундаментальною підставою буде життя як таке. Звідси, власне, і виникає етика природи, викликана глобальними проблемами охорони навколишнього середовища, а також «етика солідарності, продиктована тим фактом, що розмірність проблем, перед якими опинилося людство, потребує кооперації» [15,c.98]. Формування певного ставлення до природи можливе, на наш погляд, лише при розгляді природи як «світу», що припускає її опис як ідеалізованого образу реальності, яка представляє собою природні «обставини» людського життя. У цьому ракурсі буття природи як «світу» конституюється тими характеристиками, що приписуються їй даною культурно історичною епохою, стереотипними уявленнями, особистісним

220 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 світовідношенням, а також конкретним типом практичної діяльності, за допомогою якої людина вводить себе в природну реальність. Характеристика природи як «світу» дозволяє уникнути абстрактного розуміння термінів «природа» або «довкілля», які часто використовуються при розкритті екологічної тематики і викликають основні труднощі при описі характеру їхніх взаємозв язків із суспільством. Тільки співвіднесення природи зі «світом» робить можливим включення морально ціннісної проблематики в контекст взаємовідносин «суспільство природа». Нашому розумінню природи як «світу» цілковито відповідає концепція К.М. Маєр Абіха, який розрізняв природу як цілісність («живий порядок всесвіту»), та природу як «світ» (чи «спільносвіт» що є «одною в усьому в тваринах, рослинах, горах і річках, у морі та вітрі» [12,с.106]. Сучасна екологічна етика повинна будувати свої положення відповідно до розуміння природи як світу («спільносвіту»). Інший дієвий шлях універсалізації екологічної етики апелювання до граничності людського існування. Страх, що підштовхує до внутрішнього рішення, виступає в ролі скоріше не інстинктивного, а екзистенційного почуття і переживається як передчуття можливості зникнення людської культури. Тому поняття страху в контексті екологічної проблематики пов язується з раціональністю вчинків. Раціональність являє собою прояв свідомого вибору, нормативного цілепокладання, оскільки припускає вибір «кращого» засобу для відповідної мети. Проблема співвідношення людської свободи й імперативності екологічних вимог стосується визначення основних принципів екологічної етики. Екологічна етика як різновид прикладної етики виникла у відповідь на зростання нормативно нерегульованих або слабко регульованих галузей науки і техніки, котрі, однак, потребували такої регуляції в силу їх високої потенційної небезпеки для людського життя і всього живого. Саме тому екологічна етика як ніякий інший різновид етики містить у собі зведення певних розпоряджень, що мають своєю ціллю обмеження технічної експансії стосовно природного оточення. Натуралістична екологічна етика пов язується, насамперед, із такими іменами як О.Леопольд («етика землі») [11], Р.Атфільд, Д.Козловські (етика екологічної відповідальності) [2;25], Е.Голдсміт, Т.Лавлок (концепція «нульового росту») [6;26], Р.Гіггінс [22], Л.Уайт [21], Г.Торо [20], К.Мілтон (екологічна теологія) [14]. Ідея самоцінності природних об єктів, святості дикої природи, розвиток концепцій права тварин є найважливішими досягненнями екологічної етики. Одночасно інтегрованість людської культури в природу, прокламування залежності будь якої дії людини від системної доцільності, підпорядкування індивідуальної волі родовим або видовим інтересам, що спостерігаються в рамках натуралістичної екологічної етики, спрощують розуміння особливостей соціоприродних взаємозв язків. Холмс Ролстон III, що є представником натуралістичної гілки екологічної етики, виділив дві групи підходів до її обґрунтування в залежності від особливостей розуміння джерел моральності: 1. «Вторинно екологічна етика» акцентування уваги на непрямому зв язку морального обов язку з гомеостатичним станом середовища. 2. «Первинно екологічна етика» вказівка на тісний внутрішній взаємозв язок морального обов язку з підтримкою цілісності екосистем [18,с.261]. Як бачимо, для вторинно екологічної етики цінність природних об єктів завжди знаходиться в залежності від тих або інших людських цілей, у той час як первинно екологічній етиці властива орієнтація на інтереси екологічного співтовариства, в якому людська культура частина природного цілого. Вторинно екологічна етика, таким чином, несе в собі менш тоталітарні ідеї, має більш широке застосування. Основна посилка кожного із різновидів екологічної етики загроза виживанню, проте в першому випадку мається на увазі людське благополуччя, сприяння виживанню інших живих істот продиктоване небезпекою людського благополуччя; у другому ж випадку найважливішою цінністю є збереження усталеності екосистем. Серед концепцій «вторинно екологічної етики» ми можемо назвати: 1. Теорії «органічного» росту, сталого розвитку, коеволюції, ноосферна етика або етика «активної еволюції». 2. Різноманітного роду «договірні» або «консенсусні» теорії. 3. Традиційна етика, що враховує екологічні обмеження. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 У цілому, для екологічної етики характерні дві тенденції, що дозволяють розмежовувати «первинно» та «вторинно» екологічну етику: По перше, прагнення залишатися в рамках традицій західної філософії, спрямованість на гуманістичні ідеали, наукову істину або технічний прогрес властиві головним чином «вторинно екологічній етиці». По друге, орієнтація на альтернативні релігійно філософські системи індуїзм, буддизм, даосізм, конфуціанство, а також на еволюційні теоретичні побудови в рамках дарвінізму, соціобіології, епістемологічних та етологічних наукових пошуків характеризує «первинно екологічну етику», яка виходить за рамки звичних ціннісно стереотипних уявлень і тому досить часто залишається невизнаною серед інших етичних систем. «Первинно екологічна» етика виникає з природно натуралістичної позиції. Тому вона з необхідністю спирається на «загальні екологічні закони існування», що розробляються в рамках екології як науки. Як стверджує О.Леопольд, один із «піонерів» «первинно екологічної» етики, «етика в екологічному сенсі це обмеження свободи дій у боротьбі за існування» [11,с.200]. «Етика Землі» О.Леопольда припускає персональну відповідальність кожної людини за здоров я природи, оскільки вона розглядається як єдиний засіб уникнути екологічної катастрофи. У свою чергу, Р.Атфільд вважає, що «екосистеми повинні бути збережені заради самих істот, що їх підтримують. Тому немає проблеми вибору між людиною і біосферою: причина збереження останньої лежить у сфері людських інтересів та інтересів інших істот» [2,с.242]. При формулюванні основних положень натуралістичної екологічної етики використовуються дві протилежно орієнтовані теорії. Перша полягає у визнанні первинності «егоїстичної» мотивації людських вчинків і найбільш виразно прослідковується в етиці Г.Спенсера. В іншій теорії основним джерелом моральності виступає альтруїзм як орієнтація на взаємодопомогу і кооперацію в природних і людських співтовариствах. Суть еволюції Г.Спенсер бачить у «боротьбі, коли вищі форми поширюються за рахунок нижчих» Тому суспільна інтеграція полягає в об єднанні «вищих» істот у місцевостях, «які найбільш придатні для соціального життя» [19,с.422]. У результаті такого процесу, з точки зору Г.Спенсера, людська природа буде піддана трансформації й особисті інтереси стануть збігатися із суспільними, що призведе до зникнення протиріч, властивих суспільним та індивідуальним інтересам. Тому в етиці Г.Спенсера «гарною» визнається така поведінка, яка сприяє самозбереженню індивіда, а «поганою», що веде до його саморуйнування. Етика «раціонального егоїзму» Г.Спенсера мала послідовників у рамках еволюційної етики. Зокрема, англійський етолог Р.Докінс вважав, що «суб єктом» органічної еволюції є «егоїстичний ген» [13,с.29]. У свою чергу, американський соціобіолог Е.Уілсон саме в біологічній «егоїстичності» людських моральних рухів убачав джерело формування «етики збереження» (the conservation ethic), в рамках якої «збереження нашого виду і наших власних генів, приготовлених для майбутніх поколінь, є виразом вищої моралі, на яку спроможна людина» [27,р.121]. Проте, на відміну від Г.Спенсера, натуралістична екологічна етика припускає існування альтруїзму в людині, оскільки «у людей є природжена схильність сприяти загальному благу і щастю та водночас дбайливо охороняти індивідуальну свободу і права» [16,с.102]. Джерелом протилежної точки зору на сутність моралі можна вважати вчення А.Шопенгауера. Він, так само як Г.Спенсер, стверджував, що «головною й основною пружиною в людині, як і тварині, є егоїзм, тобто потяг до буття і благополуччя» [24,с.196], проте, на відміну від останнього, не вбачав в егоїзмі джерело моралі. Навпаки, критерієм морально ціннісного вчинку для А.Шопенгауера, є відсутність егоїстичної мотивації. При цьому будь який вчинок, метою якого «служить благо і зло самого діючого, егоїстичний» [24,с.204], тобто моральне значення він одержує тільки в тому випадку, якщо спрямований на іншого, коли «цей інший стає останньою метою моєї волі» [24,205]. Якщо А.Шопенгауер заперечував «природність» моралі і моральних цінностей, то П.Кропоткін співвідносив альтруїзм саме з біологічними особливостями людської організації. Постулат Ч.Дарвіна про наявність «справедливості» усередині тваринного співтовариства приводить П.Кропоткіна до думки, що взаємна допомога представників одного виду є головним чинником його «прогресивного розвитку» [10,с.55]. Виходячи з цього, він доводить, що першим і головним «учителем» етики для людських істот є

221 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 саме природа, оскільки вкладає у свідомість кожного особливий суспільний інстинкт взаємодопомоги. У соціобіології ці ідеї розвиваються в напрямку усе більшого розмивання розходжень між термінами «егоїзм» та «альтруїзм». Так, відомий соціобіолог М.Рьюз розділяє «альтруїзм» як соціальну взаємодію людських істот, що розширює еволюційні можливості всього співтовариства, й альтруїзм як нормативну поведінку, що встановилася у результаті культурної трансформації природного «альтруїзму». Біологічний «альтруїзм» також як і соціальність людини містить в собі той факт, що «ми домагаємося біологічного успіху тільки з тієї причини, що діємо спільно» [17,с.37]. Це означає, що в кожній людині є природні здібності й устремління, завдяки яким «егоїзм» індивідуума може бути реалізований тільки внаслідок «альтруїстичної» поведінки в колективі. З іншого боку, подібний «альтруїзм» спонукає до прагматичного відношення до природного оточення і до інших людей на підставі такої посилки: «Ми сповідуємо наші моральні переконання тому, що мати такі переконання для нас корисно в адаптивному смислі» [17,с.43]. З огляду на всі вище названі тенденції в дослідженні феномену моральних цінностей з точки зору еволюційно адаптаційних основ існування суспільства, можна бачити, що в будь якому випадку суспільство або ж сама природа диктують індивідууму певні правила моральної поведінки, які будуються за принципом утилітарних інтересів виживання. Тому натуралістична екологічна етика завжди вирішує проблему співвідношення свободи й імперативності екологічних принципів через нівелювання самої цієї проблеми, і в цьому випадку «свобода» реалізується тільки виходячи з інтересів співтовариства або «суспільних інстинктів». Характерно, що звернення до «екологічних» цінностей, які обмежують людську діяльність, у рамках натуралістичної екологічної етики поєднується з прагненням до сакралізації природи, пошуками нової релігійності через осмислення, наприклад, філософії Франциска Ассізийського або даосизму. Ідеї загальної «смиренності» або «розчинення в Дао» трансформуються в «первинно екологічній» етиці в оргазмічну релігію «з єднання» з природою («глибинна» екологія, екологічна теологія). Природоцентрична етична модель, що найбільш чітко подана в неоконсерватизмі, на відміну від екоцентризму, для якого первинним є благо екосистеми, переносить поняття цінності на буття як таке. Зокрема, етика Г.Йонаса будується виходячи з моністичної картини світу, коли ««душа», а відтак і «воля», міститься серед принципів природи» [9,с.103]. Ця настанова дозволяє йому не пов язувати поняття цілі тільки з людиною. Визначальною «ціллю» самої природи виявляється життя як таке, що розгортається у «волінні за власні межи» [9,с.106]. Тут можна побачити деякі паралелі із вченням А.Шопенгауера про «волю до життя». Подібне воління природи дозволяє співвідносити його з цінностями, коли життя являє собою первинну вищу цінність або благо. Екологічний імператив у цьому випадку звучить так: «Чини так, щоб наслідки твоєї діяльності узгоджувалися з продовженням автентичного людського життя на Землі», чи, якщо це висловити в негативній формі: «Дій так, щоб наслідки твоєї діяльності не були руйнівними для майбутньої можливості такого життя» [9,с.27 28]. Екологічний імператив Г.Йонаса припускає створення такого типу суб єкта дії, який був би відповідальний не стільки за конкретних людей майбутнього, скільки «за саму ідею людини» як ідею збереження людського роду. З іншого боку, онтологічна відповідальність як наслідок «вимоги предмета» або буття як такого стає первинною відносно родової відповідальності. Тому етика відповідальності Г.Йонаса носить всі риси «первинно екологічної» етики. Етика відповідальності Г.Йонаса це, насамперед, етика обмеження технічної експансії або, принаймні, стримуючого контролю над нею. Основою формулювання етики відповідальності стає онтологізація поняття цінності, що здійснюється через онтологізацію і надання статусу вищого блага життю. Позиція Г.Йонаса протилежна як платонівському, так і кантівському погляду на буття. Якщо для Платона прагнення всіх речей до Єдиного є їх «жадобою вічності», то Г.Йонас говорить про «жадобу часовості» усього живого, що спонукає його постійно обновлятися в усе новіших формах. Ця «жадоба» рухає людьми в їхньому бажанні підпорядковуватися такій своєрідній «волі до життя». Г.Йонас також свідомо протиставляє свою етику кантівській, стверджуючи первинність зобов язувальної сили предмету, а не індивідуальної волі. Якщо кантівське ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 правило звучало: «ти можеш, тому що повинен», то за сучасної доби, оскільки діяльність людей може мати есхатологічні наслідки, з точки зору Г.Йонаса, варто говорити: «ти повинен, бо ти робиш, отже, ти можеш, тобто твоя надмірна спроможність уже наявна» [9,с ]. Можна виділити три складових елементи етики відповідальності Г.Йонаса: правова, морально етична й онтологічна відповідальність, причому остання є визначальною. Так стверджується щільний зв язок між предметом благом, дією і діючою особистістю. Вимога предмета, яка пов язана з неясністю, тендітністю його існування, об єднується в етиці Г.Йонаса із «совістю влади» як обов язку перед ним, створюючи почуття відповідальності активного суб єкта, що вторгся у «буття речей» [9,с.144]. Якщо для природоцентричної «первинно екологічної» етики характерне повернення до ідеалізовано сприйнятих традицій або природного існування, то для сучасних консенсусних моделей «вторинно екологічної» етики головною залишається точка зору, виходячи з якої ні в традиційних етосах партикулярних культур, ні в природному житті не міститься конструктивної відповіді на вирішення екологічної проблеми (К. О. Апель, Ю.Габермас). Збереження як природи, так і людської культури можливо тільки за умови підтримки достатнього рівня «якості життя» самої людини. Таким чином, «імператив «збереження буття і життя» має бути знятий імперативом «справедливості» як регулятивним принципом, що корелюється з ідеальною «необмеженою комунікативною спільнотою». У подібному тлумаченні самоцінність живих істот може бути піддана сумніву. Так, Ю.Габермас вважає, що «Незважаючи на те, що наша спроможність вживатися в почуття істот, котрим доступно страждання, безсумнівно більш сильна, ніж позитивні почуття стосовно корисних, приємних або гідних довіри людей, співчуття не є достатнім базисом для того, щоб обґрунтувати також і рівну повагу до інших, і притому саме в їх недоступній для вчуттєвості інакшості» [23,c.69]. У свою чергу, хоча К. О. Апель визнає за природою статус квазісуб єкта, самі тварини, рослини, ріки не розглядаються як суб єкти морально етичних дій, оскільки, відповідно до його позиції, тільки людина як єдина моральна істота може встановлювати і дотримуватися етичних правил і норм. Інші живі істоти позбавлені цієї властивості [1,c.421]. Звідси випливає, що «для життя людей, так само як і для усього, що становить світ людей, тобто для екосфери урешті решт не існує інших експертів, ніж самі люди, точніше кажучи, «люди» в сенсі необмеженої комунікативної спільноти, включаючи також і домагання майбутніх поколінь» [7,c.204]. В інтерпретації комунікативної стратегії екологічний імператив звучить таким чином: «Стався до речей навколишнього світу як до людей, але не стався до людей як до речей!» або «Чини лише згідно з максимою, виходячи з якої ти міг би передбачити, що наслідки і побічні наслідки, які здогадно виникатимуть з її всезагального застосування, будуть «прийнятними» для всього існуючого, що немовби бере участь у дискурсі» [7,с.203]. Подібна консенсусна модель морально ціннісних взаємовідносин із навколишнім середовищем припускає загальну відповідальність та спів відповідальність при здійсненні будь яких дій. Суттєвою особливістю консенсусної етики є те, що, вона охоплює тільки ту частину суспільства, що здатна до відповідальної комунікації, між цим загрозу для природного середовища представляє саме інша, позбавлена відповідальності і не бажаюча вступати у будь які договірні відношення. Також сама ідея «ідеальної комунікації» вже за своїм визначенням «ідеальна», тобто знаходиться в сфері належного і виступає лише в якості певного орієнтиру для етичних дій. Теорії «органічного» росту, стійкого розвитку, коеволюції, ноосферної етики або етики «активної еволюції» являють собою різноманітні інтерпретації підходу до вирішення екологічних проблем шляхом зміни самої навколишньої дійсності [5]. Якщо теорія «органічного» росту передбачає штучне зниження темпів технічного прогресу і росту населення на підставі ідей матеріального аскетизму та відмови від будь яких крайностей у життєвому існуванні (А.Нейс, С.Келлерт, Е.Пестель), то концепція стійкого (сталого) розвитку містить в собі ідею збереження економічного росту і соціального благополуччя. Поняття «стале суспільство» характеризує суспільство, що задовольняє свої потреби і не ставить при цьому під загрозу інтереси майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби. Орієнтація на нові технології, відмова від використання небезпечних для довкілля та людини матеріалів, перехід від «однора-

222 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 зового» до багаторазового споживання, орієнтація на ідею «якісного життя» усе це складає суть концепції стійкого (сталого) розвитку. Однак, незважаючи на те, що вона дає пріоритет вільному розвитку особистості, її положення достатньо проблематичні. Критерії «стійкості» (сталості) все ще залишаються не з ясованими, а саме це поняття суперечливе в силу того, що будь який розвиток поряд із «стійкими» параметрами імпліцитно містить у собі «нестійкість», яка призводить до стрибкоподібних, якісних змін стану якогось об єкта або явища. Одночасно слід наголосити й на іншому аспекті формування уявлень про стійкий (сталий) розвиток у системи «суспільство особистість природа». Хоча досягнення певного гомеостатичного стану це скоріше змодельована ситуація, аніж реальна, але важливим є наголос на системному підході до вирішення сучасних глобальних проблем, пріоритеті етики відповідальності, що є центральними для стратегії сталого розвитку. Ноосферна етика або етика «активної еволюції», а також коеволюційна етична стратегія орієнтовані не стільки на соціальні перетворення, скільки на зміну самих еволюційних механізмів розвитку. Коеволюційний шлях розвитку полягає в тому, що інтереси прогресу суспільства і збереження природи не повинні вступати в непримиренні протиріччя. Це припускає максимальне використання адаптивних механізмів суспільства і природи. При цьому, якщо коеволюційна етична стратегія зберігає за природними об єктами право власного «еволюційного шляху», а основною ціллю людського співтовариства тут стає узгодження своїх і природних «шляхів» розвитку, то ноосферна етика саме людині надає право «управляти» еволюцією або «спрямовувати» її в необхідному напрямку. Неспроможність екологічної етики в рамках ноосферної концепції (в її технократичній інтерпретації) очевидна. Вона ґрунтується на утопічній ідеї технічної «влади» над природним цілим, унаслідок чого не враховуються екологічні особливості соціоприродних взаємозв язків. Таким чином, проблема інтерпретації екологічної етики може бути вирішена лише за умов її інтеграції у традиційні етичні системи. Виступаючи у формі певних етичних імперативів, екологічна етика апелює до таких загальнолюдських цінностей як виживання, життя, «якісне життя», а також до почуттів страху, благоговіння, відповідальності. Проте, побудова екологічної етики на заборонах та обмеженнях не може uвивести її на рівень загальнозначущої, а, навпаки, значно послаблює її вплив на суспільну думку. Тому дуже важливо, щоб у принципи екологічної етики були, по перше, закладені універсальні засади морального відношення до природної дійсності, які б об єднували представників різноманітних етико ціннісних стратегій а, по друге, необхідно усунути зайво «заборонні» особливості її положень, що актуалізують проблему «свободи» і «необхідності» у житті сучасної людини. Список використаних джерел 1. Апель К. О. Екологічна криза як виклик дискурсивній етиці / К. О. Апель // Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. К.: Лібра, С Атфилд Р. Этика экологической ответственности / Р.Атфилд // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М.: Прогресс, С Василенко Л.И. Поиски оснований и источников экологической этики / Л.И. Василенко // Вопросы философии С Висоцька О.Є. Випереджаюча освіта для сталого розвитку: методологія, методика, технології: навчально методичний посібник Дніпропетровськ: «Акцент ПП», с. 5. Висоцька О.Є. Освіта для сталого розвитку: науково методичний посібник / О.Є. Висоцька. Дніпропетровськ: Роял Принт, с. 6. Голдсмит Э. Путь: экологическое мировоззрение (главы из книги) / Э.Голдсмит К.: Информационное агентство «Эхо Восток», с. 7. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія / А.М. Єрмоленко. К.: Лібра, c. 8. Єрмоленко А.М. Соціальна етика та екологія. Гідність людини шанування природи. Монографія / А.М. Єрмоленко. К.: Лібра, с. 9. Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації / Г.Йонас: Пер з нім. К.: Лібра, с. 10. Кропоткин П.А. Этика / П.А. Кропоткин. М.: Политиздат, с. 11. Леопольд О. Календарь песчаного графства / О.Леопольд. М.: Мир, с. 12. Маєр Абіх К.М. Від спільноти людей до природного спільносвіту / К.М. Майєр Абіх: пер. з нім. А.Єрмоленка // Філософська думка. К.: С Маньковская Н.Б. Экологическая эстетика за рубежом / Н.Б. Маньковская // Философские науки С Милтон К. Природа уже священна / К.Милтон // Гуманитарный экологический журнал. Т.2. Вып.2, С Пестель Э. За пределами роста / Э.Пестель. М.: Прогресс, с. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Рьюз М., Уилсон Э. Дарвинизм и этика / М.Рьюз, Э.Уилсон // Вопросы философии С. 17. Рьюз М. Эволюционная этика: здоровая перспектива или окончательное одряхление? // Вопросы философии С Ролстон ІІІ Х. Существует ли экологическая этика? / ІІІ Х.Ролстон // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М.: Прогресс, С Спенсер Г. Синтетическая философия / Г.Спенсер: Пер. с англ. К.: Ника центр, с. 20. Торо Г. Дневники. Прогулки / Г.Торо // Сделать прекрасным наш день. М.: Прогресс, С Уайт Л. Исторические корни нашего экологического кризиса / Л.Уайт // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности: М.: Прогресс, С Хиггинс Р. Седьмой враг. Человеческий фактор в глобальном кризисе / Р.Хиггинс // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М.: Прогресс, С Хабермас Ю. Вовлечение Другого. Очерки политической теории / Ю.Хабермас. СПб: Наука, с. 24. Шопенгауэр А. Две основные проблемы этики / А.Шопенгауэр // Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. М.: Республика, С Kozlovsky D.G. An Ecological and Evolutionary Ethics / D.G. Kozlovsky. Englewood cliffs, N.Y, р. 26. Levelock T.E. Hands up for the Geia hypotesis / T.E. Levelock // Nature. L., Vol. 344, P Wilson E. Biofilia / E.Wilson Harward: University Press Cambridge (Mass), р. Высоцкая О.Е. Экологическая этика: основные проблемы интерпретации Определены основные проблемы интерпретации экологической этики, что связано с вопросами общезначимости и универсальности экологических ценностей, соотношением индивидуальной свободы и общечеловеческих императивов выживания. Доказано, что только интеграция с традиционными моральными системами и апелляция к ценностям качественной жизни, благоговения перед жизнью, ответственности позволят избежать противоречий экологической этики. Ключевые слова: экологическая этика, природа, общество, ценность, ответственность. Vysotska, O.E. Environmental ethics: the main problems of interpretation The main problems of environmental ethics interpretation are defi ned. Environmental ethics is concerned with questions of validity and universality of environmental values, the ratio of individual freedom and human imperatives of survival. It is proved that only the integration of the traditional moral system and the appeal to the quality of life values, reverence for life, to the responsibility will be able to avoid confl icts of environmental ethics. Key words: environmental ethics, nature, society, value, responsibility. УДК *** Гайворонюк Н.В., Приймак Б.І. Сучасний вимір української ідентичності Розглядається сучасна українська ідентичність з позиції ціннісного підходу. Її «больовою» точкою називається «закрученість спіралі цінностей». Приділяється увага впливу на українську ідентичність стереотипів минулого, зокрема, «тоталітарної» людини і окремих проявів катастрофічної свідомості. Ключові слова: українська ідентичність, «тоталітарна» людина, національна свідомість. Сучасна українська ідентичність переживає складні часи. Її кордони виявились розмитими, смислове наповнення в значній мірі девальвованим. І хоча є надія, що «все буде добре», існує певна тривога з приводу того, а чи дійсно українська нація є «живим організмом», здатним до самовідтворення у системі національно культурних цінностей, має політичну волю, готовність до пошуку нових форм розвитку? Сьогодні українська ідентичність нагадує лабіринт, із закутків якого національна свідомість шукає виходу вже не перше десятиліття. Можна заспокоїти себе тим, що самопізнання не є прямою дорогою до мети, а в дійсності і є постійним блуканням в лабіринті, де кожен закуток і навіть тупик має особливу цінність. Разом з тим, в який бік нині можемо повернути одному Богові відомо, адже взамін «нитки Аріадни» (тобто виразної національної ідеї як дороговказу у майбутнє) маємо справу з різними підходами і спробами трактування українського варіанту ідентичності, виходячи з «пристосованості» останньої подекуди до протилежних точок зору: від етнократичної моделі до розуміння її специфіки крізь призму марксистського світогляду [16].

223 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Вітчизняні розвідки щодо теоретичного аналізу виникнення і змісту феномена ідентичності, її різноманітних іпостасей належать А.Карасю, І.Кресіній, Л.Нагорній, В.Євтуху, Л.Мазур, О.Майбороді, М.Обушному, М.Степико, Л.Шкляру, М.Михальченку, Б.Парахонському, Г.Палію, О.Ляшенку та ін. Відомими у цій галузі є також роботи таких авторів як А.В. Гаджиєв, О.Труфанова, С.Поцелуєв, Ю.Резнік. Разом з тим, і надалі залишається актуальним вивчення проблеми ідентичності, головним чином її характерних українських особливостей у сучасному соцієнтальному просторі. Мета статті полягає у визначенні та виокремленні ціннісного змісту сучасної української ідентичності, тої «больової» точки, котра детермінована «закрученістю спіралі цінностей» внаслідок впливу стереотипів минулого, зокрема, «тоталітарної» людини та окремих проявів катастрофічної свідомості. Для досягнення мети необхідно вирішити наступні завдання: виявити характер ціннісного змісту сучасної української ідентичності; показати вплив стереотипів минулого (зокрема, феномену «тоталітарної» людини) на сучасну українську ідентичність; визначити сутність поняття «закрученість спіралі цінностей», а також причин її присутності в українській ідентичності; довести думку про кореляцію характеру цінностей сучасної української ідентичності і визначити фактори, що впливають на її модернізацію. Феномен української ідентичності активно досліджується в останні роки. Значна частина українських авторів визначається між примордіалістським, інструменталіським та конструктивіським підходами, продукуючи власні інтерпретації цієї проблеми, внаслідок чого вітчизняна теорія подекуди виявляється нічим іншим, як пасткою, «розставленою з надією, що реальність виявиться настільки наївною, що попадеться туди» (Ж.Бодрійар). Очевидно, відчуваючи подібну небезпеку, дискурс української ідентичності все більше опирається на емпіричний матеріал, який включає аналіз характеру ідентифікаційних практик в Україні із врахуванням регіональних особливостей, відмінностей, що існують в ідентифікаційних практиках між поколіннями, їхнього смислового наповнення. У розвідках Л.Ази, Н.Кондратьєвої та А.Ятвецької, М.Козловця та Ю.Павлун та інших чимало уваги приділяється обґрунтуванню ролі національних, громадянських, культурно етнічних цінностей. На жаль, у багатьох дослідженнях констатується думка про відсутність сформованої в роки незалежності нової системи цінностей українського суспільства, загальнонаціональної ідеї, яка спроможна консолідувати українське суспільство. Як слушно зауважив І.Дзюба: «Сьогодні більш реальним виглядає об єднання людей хіба що довкола ідеї добробуту» [6,с.31]. Автори значної частини вітчизняних праць виходять із того, що оформлення української етнонаціональної ідентичності варто розуміти як творення загальнонаціональної ідентичності, спільної для всіх громадян. За умови визнання ними «державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичних основ розвитку, працелюбства, духовності, сім ї, рівноправності народів, які населяють Україну, самовідданості під час захисту батьківщини, соціальної справедливості, колективізму, матеріального та духовного надбання народу України, миролюбності, толерантності і доброзичливості як загальнонаціональних цінностей» [13,с.369], немає жодної необхідності, щоб місцеві росіяни, румуни, болгари, поляки, угорці, татари, євреї, греки тощо почали вважати себе в етнічному плані українцями. В той же час як цілісність держави вимагає того, щоб масиви усіх етнічних груп відчували Україну своєю батьківщиною [8]. Зрозуміло, що існування полікультурного населення в Україні детермінує наявність в її соціальному просторі конкурентних ідентичностей, що в свою чергу передбачає конкуренцію їх ціннісного наповнення. Мовно культурна, національна та релігійно територіальна специфіка ідентифікаційного поля є надто різноманітною, а цінності, які продукуються ними, подекуди є суперечливими, що дозволяє, наприклад, Л.Нагорній виділити в сучасній Україні змагання щонайменше п яти дискурсів, а саме: 1) традиційного українського (діаспорно львівського); 2) традиційного (інтелігентського) російського; 3) релік- ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 тово радянського російськомовного; 4) реліктово радянського (неонародницького) україномовного; 5) багатомовного дискурсу глобалістичного субстрату [9,с.215]. Беручи до уваги конкуренцію ідентичностей як фактор, активно діючий в українському соціальному просторі, М.Степико виділяє два вузлових питання, що виникають у площині формування ціннісного поля і визначає їх як такі, що з одного боку, ґрунтуються на потребі реалізації ідеї нації на основі цінностей українства, а з іншого боку включають в себе необхідність реалізації соціально економічних інтересів громадян безвідносно до їх станової, етнічної, релігійної та політичної визначеності. Визначальною засадою формування загальноукраїнської ідентичності він, як і переважна більшість вітчизняних авторів, називає консолідацію суспільства довкола цінностей українства [14,с.100]. Однією з причин стану національної консолідації України, яку Г.Луцишин визначає як «критичний» можна вважати зіткнення щонайменше двох систем цінностей отриманої від попереднього соціуму (в нашому випадку радянського), з одного боку, та нових стратегічних орієнтирів і пріоритетів подальшого розвитку з іншого [7,с.151]. Саме це зіткнення, як справедливо наголошує А.Колодій, створює певні проблеми у консолідаційних процесах. При тому, що за оцінкою М.Рябчука лише третина населення має чітку національну свідомість, «одновимірність мислення українців», які прив язані до радянського минулого, як показує досвід, долається нелегко і поступово, а «витіснення з масової свідомості стереотипів тоталітарної ідеології є тривалим і складним процесом» [5,с.45]. Згадувана вище «одновимірність» мислення тієї частини українського соціуму, яка коливається у виборі системи цінностей і в значній мірі опирається на ідеалізацію відносин радянського минулого, зокрема, формально проголошену майнову рівність і відповідно розуміння таких відносин як соціально справедливого суспільства, великі надії покладає на всемогутність держави та її заступництво. Вже в нових умовах патерналістський етатизм трансформується у сутнісну рису свідомості. Зрозуміло, що вплив держави на формування ідентичності з цінностями, в яких вона зацікавлена, є великим. В цьому контексті, наприклад, розроблені засади державної етнополітики в Україні. Інша справа, якщо державна політика підміняється інтересами кримінально олігархічних, проімперських, комуністичних, або просто інтересів мафіозних груп, які понад усе прагнуть влади задля власної політичної репрезентації потрібної їм для самозбереження. Проблема розпізнання таких прихованих інтересів, як вказує А.Карась, полягає в тому, що вони не артикулюються прямо, а підводяться під інтереси культурно репрезентації і прагнення культурної ідентичності. Яскравим прикладом конвертації приватних інтересів у національно державні, наголошує він, є безліч корпоративних груп, що діють під маскою політичних партій і служать не громадянській спільноті [4]. Повертаючись до думки про «одномірність» свідомості, цілком слушно припустити, що з великою долею вірогідності у залежності від радянського минулого знаходиться і та частина українського соціуму, яка не має чітких ідентифікаційних засад, є політично індиферентною, бікультурною та двомовною [10]. Така залежність створює своєрідну спіраль «закрученості цінностей» (термін Ж.Бодріяра), в якій тісно переплітаються нові українські реалії з радянським минулим, відбувається нашарування цінностей традиційного, модерного та постмодерного суспільств. За словами М. Розумного, нашарування дискурсів породжує розколотість ідентичності. Ключовим у такому випадку, підкреслює він, стає завдання пошуку такого дискурсу, який має надати соціуму цілісність та ціннісну вкоріненість [11]. Розколотість ідентичності не є виключно українським надбанням. В х роках минулого століття, Ж.Бодріяр здійснив аналіз еволюції цінностей, в якому можна знайти загальні ознаки тої самої «закрученості спіралі цінностей», що є типовими для постмодерних спільнот. У зміні характеру цінностей, згідно із Ж.Бодріяром, є певна логіка. Ці зміни (стадії) він пов язує із розвитком людських спільнот. Так, наприклад, природні цінності (перша стадія) доповнюються і поглинаються ринковими, що відповідає логіці торгівлі (друга

224 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 стадія). На третій стадії цінності функціонують згідно певної сукупності правил, тому під цінністю розуміється її відповідність «існуючій сукупності образів». На четвертій стадії, яку мислитель називає фрактальною, відбувається дифузія цінностей, поширюється «своєрідна епідемія» цінностей, їхнє дроблення. Цінності втрачають смислове наповнення і функціонують незалежно від нього [1]. Щось подібне може трапитися, або вже трапилося, в нашому соцієнтальному просторі, а саме: українська ідентичність «вистрибнула» із власної оболонки і продовжує існувати лише в якості символу, репрезентуючи інтерфейс української ідеї як такої. Складність ситуації полягає в тому, що чіткість зображення української ідентичності вже зараз страждає через те, що вона позиціонує себе фрагментарно, у різних іпостасях. Справді, вона функціонує навіть тоді, коли є загроза втратити саму себе й тлумачиться, наприклад, в контексті «суспільства міксантів»[15] або як «наднаціональний феномен»[14]. Якщо смисл не буде активно продукуватися соціальною енергією суб єктів націо і державотворення, «байдужість» мас стане причиною краху української ідентичності, адже саме вона залишиться після загибелі соціального [2]. Відштовхуючись від концепції мас Ж.Бодріяра, А.Грицанов звернув увагу на те, що у пострадянському просторі на її загальних ознаках сформований типаж «тоталітарної» людини, що як наднаціональний соціальний феномен має спільні ознаки. Насамперед, людина тоталітарного типу має керовану громадянську ідентичність, основою якої є консервативна свідомість. Свідомість людини «тоталітарного типу» легко піддається соціальному маніпулюванню (особливо з боку влади, окремих політичних сил тощо) Так, наприклад, як зазначає М.Рябчук, протиставлення в українських умовах політичної та етнічної нації є частиною маніпулятивної стратегії, спрямованої на те, щоб загальмувати формування модерної нації взагалі й не допустити перетворення покірних підданих на свідомих і вимогливих громадян [12,с.231]. Об єктом маніпулювання може виступати, наприклад, мова. Як справедливо зазначає відома українська поетеса Л.Костенко, у всіх народів мова це засіб спілкування, у нас це фактор відчуження; не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а ще й досі для багатьох це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Крім того, очевидно, для сучасної України є характерною практика маніпулювання регіональною приналежністю, що само по собі є соціально небезпечним, оскільки регіоналізм має дуалістичний, асоціативно дисоціативний фундамент і за наявності сформованої ідеології може призвести як до сепаратизму, так і до сецесії, тобто до виділення регіону зі складу держави [14,с.185]. Людину тоталітарного типу характеризує над і поза національний патріотизм, адже вона безоглядно вірить у дієвість та ефективність простих, вольових, «справедливих» рішень у сферах публічної політики та економіки, категорично відмовляється від сприйняття варіабельності соціального буття. Вона не готова до свідомого вибору між принциповими життєвими альтернативами і внаслідок цього не хоче нести індивідуальну відповідальність за свою долю. Для свідомості такого типу характерні відтворення масових оман, притаманних ментальності «закритого суспільства», що стикаючись із новою реальністю стають причиною виникнення тривоги, збентеженого стану, ознак катастрофічної свідомості, яка скеровується як назовні (епідемії, «кінець світу» тощо), так і всередину себе самої, очевидно, здогадуючись, що руйнівне начало приховане в ній самій, в глибинах її особистості. Носіями страхів часто виступають маси, в яких «перекрученість» цінностей призводить до появи так званої «гетерокефальної ідентичності». Це такого ґатунку ідентичність, як зазначає А.Карась, в якій соціальне, культурне й епістемне перебувають у різних «головах», між якими немає діалогу й комунікації [4]. Вірогідно, що саме цей тип ідентичності Л.Панасюк називає таким, що набув переваги після проголошення Україною незалежності, синкретичний проект «українсько російсько радянської ідентичності з акцентом на територіальній складовій, через перевагу російськомовної частини суспільства, що поєднує радянську та україно російську ідентичності» [10]. Тому «закрученість спіралі цінностей» й надалі лишатиметься «больовою» точкою української ідентичності. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Таким чином, сучасний вимір української ідентичності, запропонований у даному матеріалі, зорієнтований, з нашого погляду на важливу тему, пов язану із становленням нового типу української ідентичності, зміст якої потребує значної кореляції із врахуванням особливостей розвитку української історії в контексті її новітнього періоду. Факторами, що можуть вплинути на її ціннісний зміст є модернізацію українського соціуму в контексті викликів, що закидає нам глобалізований світ. Список використаних джерел 1. Бодрийар Ж.Ж. В тени молчаливого большинства. [Електронний ресурс]. Режим доступу: ru/filosof/bodrijar/silent.txt 2. Бодрийар Ж.Ж. Прозрачность зла. [Електронний ресурс]. Режим доступу: baud/zlo.html. 3. Грицанов А. Тоталитарная личность: актуализация идентичности. Вопросы социальной теории: Научный альманах Том IV. Человек в поисках идентичности / Ин т философии РАН; Под ред. Ю.М. Резника и М.В. Тлостановой. М.: Ассоциация «Междисциплинарное общество социальной теории», с. 4. Карась А.Ф. Громадянська ідентичність як чинник демократичного розвитку сучасної України. [Електронний ресурс]. Режим доступу: 5. Колодій А.Ф. Національна єдність і патріотизм як чинники національної безпеки / А.Ф. Колодій // Національна безпека України. Конференція українських випускників програм наукового стажування у США вересня 2004 року. К.: Стилос, С Країна. 28 (81), С Луцишин Г.І. Національна консолідація України в умовах сучасного політичного процесу: монографія / Г.І. Луцишин. Львів: Вид во ЛП, с. 8. Мазур Л. Співвідношення етнічної і національної ідентичності. [Електронний ресурс]. Режим доступу: / index.php?ng=library& cont=long&id=65 9. Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні / Л.Нагорна. К.: ІПіЕНД, с. 10. Панасюк Л.В. Багатоманітність ідентичностей: вибір України // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. К., Випуск 51(9) 2011 [Електронний ресурс]. Режим доступу: Розумний М.М. Концептуальні засади політики ідентичності в Україні soc_gum/sp/2011_2/ pdf] 12. Рябчук М. Постколоніальний синдром. Спостереження / М.Рябчук. К.: «К.І.С.», С Ситник Г.Національні цінності як основа прогресивного розвитку особистості, суспільства, держави / Г.Ситник // Вісн. НАДУ С Степико М.Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування: монографія / М.Т. Степико. К.: НІСД, с. 15. Хмелько В. Суспільство міксантів / Валерій Хмелько // Україна шукає свою ідентичність: Збірник статей. К.: ВБФ «Поступ», С Черненко В.А. Философия и становление национальной идентичности. [Електронний ресурс]. Режим доступу: www. atp_gum/gumch/2011_2/pdf/01.pdf. Гайворонюк Н.В., Приймак Б.І. Современное измерение украинской идентичности Анализируется современная украинская идентичность, «болевой» точкой которой определяется «закрученость спирали ценностей», понимаемая как результат негативного влияния стереотипа «тоталитарной» личности, а также отдельных проявлений катастрофического сознания. Ключевые слова: украинская идентичность, «тоталитарная» личность, национальное сознание. Gaivoroniuk, N., Pryjmak, B. The modern dimention of Ukrainian identity The article deals with the modern Ukrainian identity and the «pain point» of which is «сurledness of the values spiral» is analysed. This «curledness» is explained as a result of negative influence of stereotype of «totalitarian» personality, and also as separate displays of catastrophic consciousness. Key words: Ukrainian identity, totalitarian personality, national conscience.

225 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК : (045) Духовна автономія особистості Горбач С.А. З ясовано сутність феномену духовної автономії особистості. Виділені конституюючі ознаки духовно розвинутої особистості та витоки її автономного розвитку. Висвітлені сучасні тенденції розвитку духовної автономії особистості. Ключові слова: автономія, духовність, духовна автономія особистості, духовна гетерономія, моральність, дух, духовно розвинута свідомість, релігійна автономія. В сучасному житті феномен автономії має багато модусів: автономія політична, емоційна, громадянська, релігійна, гендерна та інші. В даній статті ми спробуємо встановити загальнофілософський сенс основи основ людського буття сенс духовної автономії особистості. Бо саме духовність є тим остовом, на якому тримається можливість розвитку будь якої автономії. Це підтверджується сучасною українською дійсністю, де девальвація духовних цінностей, породжена трансформацією критеріїв добра і зла, справедливого і несправедливого, унеможливлює демократичні процеси в соціумі і призводить до багатьох особистісних залежностей громадян. Задача, що постає в ході дослідження, включає декілька змістовних моментів. Перший з них складає рефлексія феномену духовної автономії особистості. Наступним моментом виступає виділення конституюючіх ознак духовно розвинутої особистості та витоків її автономного розвитку. По третє, задача представляє висвітлення конструктів, що визначають новизну та перспективи осмислення феномену висвітлення сучасних тенденції розвитку духовної автономії особистості. Визначаючи перспективу дослідження духовної автономії, треба виділити роботи сучасних мислителів: С.В. Вальцева [2], В.А. Вейника [4], І.А. Ільїна [5;6], І.І. Лєщука [9], Л.Г. Міносян [11], Р.А. Парошина [12], С.А. Попової [13], А.Д. Похилько [14;15], Г.А. Фомченкової [16], Л.Б. Цибенко [17] та ін. Усі ці дослідники сходяться в думці, що духовне зростання особистості можливе лише тоді, коли людина не «пливе за течією», а здійснює творчі зусилля, займає активну життєву позицію, і її свідомість і поведінка спрямовані на позитивне перетворення себе і реального світу. Людину, нездатну до цього, ще Аристотель визначав як «раба від природи», та був правий. Автономія (буквально «самозаконність») є справжня, основна форма людського духу, необхідно властивий йому спосіб буття і діяльності. Бути автономним духом означає визначати себе любов ю і управляти собою, і притому в напрямку до об єктивно кращого. Автономній духом людині властиве навіть в складну «епоху урочистості нікчем», коли «посередність кумир сучасного суспільства» [3], самостійно вибирати життєвий зміст та приймати рішення щодо своїх життєвих форм; стверджувати свою гідність, приборкувати свої пориви і в той же час встановлювати і дотримуватися своїх меж. Складно не поготитися з науковцями, які розглядають особистісну автономію духовного світу як критерій «соціального і культурного здоров я людини, його життєздатності, свободи і творчості» [14] або, навіть, як панацею від «внутрішніх ризиків духовної безпеки» [16]. Автономне духовне життя є безупинна самодіяльність у набутті, у виборі, в спогляданні і здійсненні благих цілей. Мабуть, це і є головна таємниця та експеримент буття, щоб «помістити космічний Дух в тіло і дати йому випробувальний термін» [7,с.12]. Саме це мав на увазі Іммануїл Кант, коли сказав, що існують тільки дві істини: зоряне небо над нами і моральний закон всередині нас. Головне питання, чи в змозі особистість розвинути космичний Дух за якихось років земного життя до Вселенських висот, або навпаки, підкориться земному тілу і почне вичерпуватися разом з ним? Спробуємо виділити конституюючі ознаки духовно розвинутої особистості. На нашу думку, це можуть бути: Цілеспрямованість. Наявність високої мети відрізняє автономну духом особистість. Саме мета довжиною в життя визначає вектор духовного розвитку людину. «Велика частина бід у всьому світі походить від того, що люди недостатньо точно розуміють свої цілі. Починаючи зводити будівлю, вони витрачають на фундамент занадто мало зусиль, щоб могла вистояти вежа», Іоган Вольфганг Гете [1]. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Самодостатність. Духовно розвинута особистість знаходить опору в самій собі. Вона здатна бачити і використовувати власні резерви. Авторство. Особистість, яка досягла розквіту духовної автономії, стає автором власного жіттєвого сценарію, в якому режисером виступають незалежні погляди і переконання, наявність «власних внутрішніх закономірностей духовної сфери і можливість активного зворотного впливу свідомості на буття» [15]. Здатність духу до самоспостереження і до самодіяльного дослідження. Духовно розвинута особистість автономна, вона потребує особисто пережитого досвіду, який повинен бути вистражданим і викованим самодіяльно і вільно. Він закликає «самостійно шукати, запитувати, сумніватися, може бути, зневірятися і знемагати, добувати, перевіряти, навчатися, засвідчувати, дізнаватися, визнавати, засвоювати і сповідувати самостійно, незважаючи на весь потік життєвого спілкування з іншими людьми, і при повній готовності прийняти научіння від людей більш зрячих, досвідчених і духовно сильних» [5]. Творчездатність. Художньо формуюча здатність є об єктивною потребою духовно автономної людини упорядкувати плинність вражень про вияви життя, надавши їм ідеального буття в художньо досконалих формах. Це творення образу власного світосприйняття за законами краси. У класичній культурі поняття художньої творчості тотожнє поняттю «творення життя», оскільки останнє є дійсним, передусім, як життя творчо формуючого духу. Слушність такого розуміння стає очевидною, якщо трактувати життя як процес формування людиною власного образу. Певні зміни в системі цінностей. Люди, які досягли певного ступеню духовного розвитку, володіють даром абсолютного прийняття іншого. Вони не тільки доброзичливі до оточуючих, а й мають визначену і, як правило, тверду позитивну життєву філософію. Бо від єдиної «духовної складової» веде вектор до єдиної «культурної складової»: «...з розвитком духовності чуже стає зовсім іншим воно стає цікавим. Було б неймовірно страшно і сумно, якби світ став говорити зараз однією мовою, якби вся культура перетворилася на повну одноманітність, якби ми втратили багатства Сходу, Заходу, якби світ став монотонним... І ось там, де людство підіймається високо, там воно перемагає ксенофобію. Це симптом високої духовності» [10,с.98]. Позитивне мислення стає неодмінним атрибутом духовно автономної особистісті. Вона розуміє, як відбувається перетворення суті в матерію за допомогою творчої сили розуму, усвідомлює потенціал своїх думок і не впускає в свій розум негативу. Вміння насолоджуватися малим, самообмежуватись в матеріальному, придушувати чуттєві потяги та бажання стають інструментом для вирішення певних завдань. Тут варто відзначити, що навіть «аскетизм» (більш жорстка форма самообмеження) в перекладі з грецького (asketes) означає тренуватися в чому небудь, тобто сама етимологія поняття «аскетизм» вказує, що для духовно розвинутої людини аскетизм є не порожнє самозречення, а засіб досягнення релігійних або етичних цілей. Духовна еволюція. Духовний розвиток автономної особистості завжди йде через індивідуальну духовну еволюцію, яка являє собою підняття особистості на вищій рівень свідомості. Це не разова акція, не одиничний вчинок, нехай і найкрасивіший, а щоденна праця. Від духовного розвитку не можна відпочивати, про нього не можна забувати. Зупинення в особистісному духовному розвитку неминуче означає духовну деградацію, втрату духовної автономії і самоприречення на гетерономне буття. Поняття «гетерономія» (з грецької «чужезаконність») розглядається в філософії як антиномія поняттю «автономія», вона є сліпою і пасивною покірністю людини людині в її спогляданнях і діяннях, добровільною відмовою від самоособистого прийняття (або визнання) вибору. Творчі коріння власної духовності гетерономній людині не дані; вони вилучені з її особистого досвіду. Ільїн розглядає гетерономію як явище не особистої духовності, а масової психології. «Вона подібна не вогню, а воді, і притому каламутній воді напливу, здатній легко піднятися і легко втекти Вона не дає особистісному духу самоствердитися... Вона привчає людину чіплятися за перші чужі слова, що відгукнулися, за чужу віру або чуже безвір я, вона залишає людині єдину можливість покладатися на інших у найважливіших питаннях і дорогоцінніших основах життя» [5]. Але тут виникає дуже багато питань етичного порядку. І, перш за все, чи можлива, чи допустима в наш час добровільна (а добровільність це теж атрибут автономії) відмова людини від автономії Духа? Чи може духовність за своїм походженням бути

226 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 соціально гетерономною? І якщо ні, то як бути тими, у кого потреба в безумовній, безсумнівній і остаточній основі життя нагальна, а вмінь і духовних сил самостійно будувати власний духовний досвід недостатньо. Адже духовні блукання багатьох наших співвітчизників сьогодні потребують міцного притулку. Де можуть вони знайти його? Спробуємо кількома штрихами окреслити витоки автономного розвитку духовності. В філософських концепціях минулого духовне життя як самодіяльність виявлялося, в першу чергу, в сфері релігійного досвіду. Бо основи релігії і релігійності самі припускають таку живу автономію людського духу. Сутність її в тому, що людина сама вільно, добровільно і щиро звертається до Бога і знаходить відповіді на власні інтимні питання. «Це і є Одкровення. Саме це потрібно людині. Саме це потрібно і Богу До Бога ведуть не людські «реєстрації» і не лицемірні слова. Богу потрібно людське серце у всій його свободі і щирості. «Сіячу» потрібна «добра земля», a не «кам янисте місце»; йому потрібна «глибина грунту», де насіння одкровення не в яне і не засихає; а воно в яне і засихає саме там, де людина «не має в собі самому кореня і сталості». Мати ж у самому собі корінь своєї віри значить бути релігійно автономним духом» [5]. Однак сьогодні вже багато науковців, політиків, пересічних громадян усього світу вважають, що зводити поняття духовності тільки до релігійності було б як недоцільно, так і неетично. Згідно журналу «Training & Development», опитування 90 адміністраторів та керівників компаній і фірм засвітчило, що «люди проводять чітку грань між релігією і духовністю». Учасники опитування пов язували релігію з «нетерпимістю і ворожнечею», а духовність зі «загальністю і єднанням». У країнах, де релігія сьогодні вже не користується популярністю, таких, як Австралія, Англія, Нова Зеландія і країнах континентальної Європи, багато хто вважає, що релігія і духовність не одне і те ж. Професор Рут Веббер стверджує: «Більшість юнаків і дівчат хоча й вірять у Бога чи якусь надприродну силу, але не вважають, що Церква необхідна або може допомогти їм реалізувати їх духовність» («Youth Studies Australia») [2]. Не можемо не погодитися з цією думкою, хоча і вважаємо, що ставити непрохідну межу між релігійною і світською духовністю сьогодні теж не правомірно. Історичний досвід людства і нашого народу показав, що така стіна призводить до переродження смислових основ духовності та духовного зубожіння людини. Зі «смертю Бога» неминуче приходить духовний занепад «Людинобога». Якщо порівнювати загальнолюдські цінності, від яких залежить не тільки світ, але і саме існування життя на Землі, то «вочевидь лідерство релігії (монотеїзму) в порівнянні з безпринципним атеїзмом, для якого матеріальний добробут і фізичне здоров я стоїть на першому місці» [4]. На нашу думку, релігія повинна залишитися зберігачем і розповсюджувачем одвічних високодуховних істин, таких як моральність, любов, доброта, милосердя, мир та ін. Але безрелігійність сьогодні не має права бути ідентичною бездуховності. Бо сьогодення дає нам безліч можливостей розвитку власної духовності. Згідно культурологічному поняттю, духовна культура чи духовність поліфонічне поняття. Крім релігії, сюди входять всі галузі наук про природу і суспільство, література і поезія, всі види мистецтв, а також право, мораль, правила, зразки і норми поведінки, традиції, мова, церемонії, символи, звичаї, обряди, етикет та ін. Цей широкий канал духовності, що відкривається поза релігійних структур, дає безліч можливостей для автономного розвітку власної духовності. Це можуть бути: духовні практики; любов як найголовніший «інструмент» і рушійна сила духовного розвитку. Вона ініціює і надихає людину на найфантастичніші і немислимі звершення і подвиги, пробуджує в ній творця і розкриває кращі сторони особистості і душі; творчість та мистецтво містять величезний потенціал для налаштування духовних структур особи на гармонійну взаємодію зі світом, відкривають закони його естетичної організації. Духовно розвинута особистість відчуває величезну внутрішню потребу, неможливість повноцінного життя без глибокого і постійного спілкування з мистецтвом. Автентичність творчості геніальних композиторів, поетів, художників сприймається нею не в «більшій чи меншій красі мелодій, акордів, малюнка, красивих поетичних образів тільки, а в наявності небачених глибин, що відкривають інші виміри людського буття і, більш того, що міняють представлення про життя» [7,с.16]; Книги стають невичерпним джерелом духовної мудрості; ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 гармонійна музика, настроює душу на музичний лад сподівань і надій, переваг і бажань, розкриває емоційні глибини почуттів, лікує, зцілює і здійняє до висот духовного єднання з Вищим Я; мистецтво танцю, дозволяє з єднати тонкі тілесні відчуття із захопленням руху і ритму, краси і грації. Звичайно, ці інструменти не є вичерпними методами особистісного і духовного зростання. Все, що потрібно для справжнього духовного розвитку, знаходиться всередині нас самих, якщо ми автономні. Це наш Дух, наші думки, слова і справи. «За старою пам ятю люди шукають все саме таємне і високе вгорі. Вони ніяк не можуть звикнути до того, що БОГИНЯ і БОГ, що знаходяться в фізичному світі, заклали все найвище і найнеобхідніше в їх духовні серця. Вони шукають це в інших світах в той час, коли потрібно з єднати свою свідомість з душею і духом» [16,с.355]. Особливо актуально це звучить в епоху, так званого, «Великого Переходу» або «Квантового стрибка», коли стан транзитивності (від латинського transitus перехід, проходження), з однієї сторони, підштовхнув багатьох людей до більшої автономії, змусив переосмислити духовні орієнтири і шукати їх в собі, з іншої зорієнтував багатьох на ідеалістичний лад. Криза «виражає момент становлення автономії». Вона завжди «вирішується внутрішніми засобами» [6,с.7]. Не можна не помітити зростаючої уваги людства до традицій східної культури, різноманітних духовних практик, неорелігійних течій, які засновані на самоспогляданні, усамітненні, пошуку власного Дао. Однак недостатня розвинутість духовної автономії багатьох людей, її нестійкість, дає переконаність, що порятунок саме в тому, щоб залишити своє мірське життя і знайти існування на більш високому плані, наповненому світлом. Перебування нагорі не може тривати вічно. Поступово оговтуючись від страхів пережитого досвіду, людство звільнюється від ілюзій, відкидає ідеалістичне розуміння духовної самотворчості як засобу піти від світу або врятувати себе. Перетворення свідомості вимагає набагато більшої практики і дисципліни, ніж багато хто припускав. Духовність вимагає чесного і сміливого погляду, прозріння в глибину ситуацій нашого реального життя, в глибину родини, з якої ми походимо, вимагає погляду на те місце, яке ми займаємо в оточуючому нас суспільстві. Для багатьох цей перехід став основою для більш глибоко інтегрованої і більш розумної духовної роботи, в яку включені правильні взаємовідносини, правильні засоби до існування, правильні думки і етичні виміри духовного життя. Духовність стала більш питанням про те, хто ми такі, аніж про те, якого ідеалу слідуємо. Духовність змінила наш напрямок замість того, щоб йти в Індію, в Тибет або в Мачу Пікчу, багато хто сьогодні йде додому. Список використаних джерел 1. Афоризмы великих людей // 2. Богословский М.М. Духовность или религиозность? / М.М. Богословский // Научно просветительский журнал «СКЕПСИС», // 3. Вальцев С.В. Закат человечества / С.В. Вальцев. М.: Книжный мир, с. // ec/b/211067/read. 4. Вейник В.А. Очерки основных философских направлений / В.А. Вейник. М.: Самиздат, // Ильин И.А. Аксиомы религиозного опыта. Глава 3. О религиозной автономии / И.И. Ильин. М.: ТОО «Раготь», с. // pagez.ru/olb/il/index.php. 6. Ильин И.А. Основания духовной автономии / И.И. Ильин // Известия ВУЗов. Северо Кавказский регион. Общественные науки. Приложение, С // 7. Казиник М. Тайны гениев / М.Казиник. Одесса: Моряк, с. 8. Кассе Э. Второе рождение Атлантиды / Э.Кассе. Великие Атланты среди нас: Санкт Петербург, с. 9. Лещук И.И. Лабиринты духовности / И.И. Лещук. Одесса: Христианское Просвещение, // rusbaptist.stunda.org/dop/lab0.htm. 10. Мень А. Отец Александр Мень отвечает на вопросы / А.Мень. М.: ИД «Жизнь с Богом», с. 11. Минасян Л.Г. Автономность духовного мира человека в процессе саморазвития личности / Л.Г. Минасян // Известия высших учебных заведений. Северо Кавказский регион. Серия: Общественные науки С Парошина Р.А. Духовность и ее развитие в синтезе наук. Пути развития цивилизации / Р.А. Парошина // Взгляд из XXI века: Сборник научных статей. Красноярск С Попова С.В. Становление духовно нравственного сознания личности / С.В. Попова // Современные исследования социальных проблем (электронный научный журнал) No1(09). //

227 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Похилько А.Д. Основания духовной автономии / А.Д. Похилько // Известия высших учебных заведений. Северо Кавказский регион. Серия: Общественные науки С Похилько А.Д. Социокультурная автономность сознания: экзи стенциально антропологическое измерение / А.Д. Похилько. Ростов на Дону: Изд во СКНЦ ВШ. Актуальные проблемы современной науки с. 16. Фомченкова Г.А. Внутренние риски духовной безопасности молодёжи / Г.А. Фомченкова // Alma mater (Вестник высшей школы) С Цибенко Л.Б. Духовний світ особистості в умовах транзитивності суспільства / Л.Б. Цибенко // «Гілея: науковий вісник»: Збірник наукових праць. Випуск С.355. Горбач С.А. Духовная автономия личности Выяснена сущность феномена духовной автономии личности. Выделены конституирующие признаки духовно развитой личности и истоки ее автономного развития. Освещены современные тенденции развития духовной автономии. Ключевые слова: автономия, духовность, духовная автономия, духовная гетерономия, нравственность, дух, духовно развитое сознание, религиозная автономия. Gorbach, S.A. Moduses of autonomy: spiritual autonomy Ascertained the essence of the phenomenon of personality spiritual autonomy. Refi ned the constitutive characteristics of spiritual personality and sources of its autonomous development. Showing the modern trends of development of personality spiritual autonomy. Key words: autonomy, spirituality, spiritual autonomy, heteronomy spiritual, moral, spirit, spiritual developed consciousness, religious autonomy. УДК (477) *** Молодь в науковій сфері України Бессалова Т.В. Проаналізовано стан та перспективи розвитку кадрового потенціалу освіти та науки України. Дана оцінка вікової структури науково технічних та педагогічних кадрів. Розглянуто шляхи залучення до наукової сфери діяльності молоді. Вивчено досвід НАН України в роботі з молодими науковцями. Ключові слова: наукова сфера, молоди науковці, інноваційне середовище, кадрова політика, науковий потенціал. (стаття друкується мовою оригіналу) Бессалова Т.В. Молодежь в научной сфере Украины Проанализировано состояние и перспективы развития кадрового потенциала образования и науки Украины. Дана оценка возрастной структуры научно технических и педагогических кадров. Рассмотрены пути привлечения в научную сферу деятельности молодежи. Изучен опыт НАН Украины в работе с молодыми учеными. Ключевые слова: научная сфера, молодые ученые, инновационная среда, кадровая политика, научный потенциал. Для современной Украины вопросы формирования государственной кадровой политики представляются важной и актуальной задачей. А необходимость повышения ее активности и эффективности связана, прежде всего, с решением ключевых задач модернизации социально экономической структуры общества, поиском и постоянным притоком молодых творческих и креативных сил во все сферы жизнедеятельности страны. В полной мере это относится к научной сфере деятельности, включающей в себя образование и науку и обеспечивающей единый процесс создания и функционирования инновационной среды. Известно, что без качественного образования и передовой науки невозможно создать инновационную среду, а значит и инновационную экономику. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Глубокие кризисные процессы, происходившие в экономике 90 х годов, изменение приоритетов в государственной политике и исключение науки из их числа, нанесли научному и кадровому потенциалу серьезный ущерб и поставили на грань выживания многие научные коллективы Украины. Существенных изменений претерпела в эти годы кадровая составляющая научного потенциала науки и образования. Научную сферу в силу разных причин покинули многие научно технические и педагогические кадры, а приток молодых кадров в сферу науки заметно приостановился. Сегодня в научной сфере Украины доминируют две возрастные группы «от 60 лет» и «свыше 65 лет» [1,с.46 47]. Например, в 80 е годы лица предпенсионного и пенсионного возраста в научных и вузовских коллективах составляли 33%. Начиная с 1990 года этот показатель неуклонно растет. Сегодня можно говорить о катастрофическом старении украинской науки. Эта тенденция характерна практически для всех постсоветских государств. Среди сотрудников, покинувших научную сферу очень велика доля представителей среднего возраста и молодежи, т.е. наиболее продуктивной и активной части научного сообщества. Многие из них ушли в бизнес, банковскую сферу, или уехали работать за границу. Начиная с 1990 г. в Украине произошло существенное сокращение численности научно технических кадров [2,с.156]. За 10 лет их численность сократилась в 2,5 раза. Большая часть специалистов, покинувших науку представители технических наук. Их численность за этот период сократилась в 2,2 раза. Таким образом, науку оставил каждый второй доктор и кандидат технических наук. В региональном разрезе наибольшее сокращение научных кадров произошло в Кировоградской области, Крыму. В четыре раза сократилась численность научно технических работников во Львовской, Николаевской и Одесской областях. Сегодня среди украинских научно педагогических кадров преобладают специалисты предпенсионного и пенсионного возраста. Так, 53% докторов наук и 27% кандидатов наук относятся к возрастной группе «от 60 лет и старше» [2,с.157]. Приведенные цифры свидетельствуют об очень низкой доле «молодых ученых», занятых в научной сфере. Так, доктора наук до 40 лет составляют всего 1,5%, а кандидаты наук 18,3%. Преобладание в кадровой структуре научного потенциала представителей старших возрастных групп существенно обострило проблему преемственности поколений ученых, сохранения научных школ, передачи традиций, знаний и профессиональных навыков. Выход из сложившейся ситуации видится в восстановлении сбалансированной кадровой структуры науки и образования путем привлечения в эту сферу деятельности молодежи. Известно, что при отсутствии ежегодного обновления численности и притока молодых кадров начинается старение научного коллектива, замедляется рост новых направлений исследований. Оптимизация возрастной составляющей научных кадров, рациональное соотношение между учеными разных возрастных групп, между начинающими специалистами и опытными учеными, активное вовлечение в научно исследовательский процесс студенческого резерва далеко не полный перечень мер, направленных на преодоление негативных тенденций в научной сфере. В реализации и решении этих задач велика роль государства, которое от деклараций должно перейти к практическому формированию эффективной кадровой политики в научной сфере и реализации программы подготовки и поддержки нового поколения ученых из числа перспективной молодежи. Не способствует активному вовлечению в научную деятельность молодежи и катастрофическое состояние материально технической базы науки и образования. В Украине из года в год наблюдается реальное ухудшение условий исследовательской работы. Так, более 70% научного оборудования морально устарело, приходит в упадок научно лабораторная база. Сегодня почти половина украинских ученых не имеют персональных компьютеров и выхода в Интернет, а отрезанность от мировых баз данных способствует изоляции украинского научного сообщества. Многие ученые испытывают реальные трудности в доступе к научной литературе. Все это негативно сказывается на качестве научной деятельности, затрудняет или делает невозможным проведение научных исследований. Сегодня значительная часть научно педагогических работников более трети не участвует в научной работе, хотя общее количество кандидатов

228 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 и докторов наук в Украине из года в год растет. Украинская наука находится в очень неблагоприятных условиях по сравнению с ведущими странами мира. Выделенные на научную сферу средства не позволяют активно развивать исследовательскую деятельность, обеспечивать ее материально и инфраструктурно. Низкая оплата труда в науке препятствует притоку молодежи и способствует катастрофическому старению научной отрасли. Сегодня по официальным данным в научных исследованиях участвуют чуть более 10% украинских студентов. Сдерживают процесс вовлечения в научно исследовательскую деятельность студенческой молодежи, как трудности с финансированием науки, так и существующий реальный отрыв науки от образовательного процесса, сложившийся в высшей школе Украины. На сегодняшний день в Украине наука и образование разделены не только в пространстве и времени, но и законодательно. Действующая в Украине законодательная база не способствует развитию науки и образования, как единого процесса, направленного на создание инновационной среды и подготовки конкурентоспособных в современном мире специалистов. Однако, в Украине есть университеты, которые проводят эффективную работу по включению студенческой молодежи и аспирантов в исследовательскую деятельность вузов. К числу таких вузов можно отнести НТУ «Киевский политехнический институт», Донецкий национальный университет, Киевский национальный университет им. Т.Шевченко и другие ведущие университеты Украины. Развитие студенческой научной работы стало важным звеном в системе омоложения кадрового потенциала научной сферы Украины. Для поиска эффективных форм вовлечения в научную работу молодежи ценными являются результаты масштабного исследования, проведенного в более 20 регионах России [4,с.427]. В рамках этой работы было опрошено 1400 студентов и 450 аспирантов. Задачей масштабной работы стало желание исследователей выяснить отношение студентов к научно исследовательской работе и степень их участия в ней, а также оценить насколько они склонны заниматься исследовательской деятельностью в будущем. Так, опрос показал, что 67% студентов считают, что участие в научно исследовательской работе может принести им пользу, а 5,5% не видят никакого смысла в занятиях наукой. Более 36% считают, что научная работа студентов организована посредственно или плохо. Подавляющее большинство студентов указывают на плохую материально техническую базу исследований, нехватку необходимого оборудования, отсутствие новизны в проводимых вузом исследованиях. По мнению студентов, чтобы научно исследовательская работа стала для них привлекательной, необходимо: оплачивать работу студентов; обновить лабораторную базу; давать студентам больше самостоятельности; привлекать к организации НИР ведущих ученых; использовать их потенциал не только в технической работе. Большинство опрошенных считают работу в науке непрестижной, а значит, связывают свою карьеру с другими сферами деятельности. Те же, кто в дальнейшем связывает свою жизнь с наукой, ориентируются на работу за рубежом. Как показало исследование, молодые ученые России в значительной степени ориентированы на Запад, с которым они связывают возможности получения финансирования для работы в России, или своего трудоустройства за границей. Ожидания «лучшей жизни» в российской науке они связывают, в первую очередь, с увеличением бюджетного финансирования. Исследование показало, что мотивация российской молодежи к научной работе крайне низка. А материальные возможности самой науки являются недостаточными. Отсюда и большой процент желающих выехать за рубеж для работы в научной сфере. Сегодня в России в рамках международного сотрудничества очень популярна контрактная работа. А ведь известно, что в работе по контрактам заложен мощный потенциал эмиграции. Как свидетельствует исследование, эмиграционные настроения среди молодых ученых очень велики. Сегодня проблема «закрепления» молодежи в науке стоит значительно острее, чем проблема ее «приобщения» к исследовательской деятельности. Сложившуюся ситуацию нужно учитывать при разработке специальных мер, направленных как на стимулирование притока молодежи в науку, так и для предотвращения ее ухода. Помимо личных материальных стимулов разного рода (жилье, зарплата, социальные гарантии) ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 нужны организационные мероприятия, предусматривающие развитие самостоятельности молодых исследователей и обучение их научному менеджменту. Тенденции в российской науке в полной мере характерны и для научной сферы Украины, высокие темпы старения которой актуализируют проблему привлечения и закрепления молодых ученых в науке. Начиная с 1994 года в Украине, активно внедряются программы, направленные на поддержку молодых ученых. Большую работу в этой области проводит Национальная академия наук Украины, которая разработала целый комплекс мероприятий по работе с одаренными школьниками, студентами, аспирантами [5,с.80]. Работа со школьниками в основном осуществляется в рамках Малой академии наук. В области подготовки кадров высшей квалификации НАН Украины тесно сотрудничает с высшей школой. В решении проблемы привлечения и закрепления в науке молодежи особое место занимают такие формы поддержки молодежи, как предоставление наград и поощрений [6,с ]. Среди них ежегодные премии Президента Украины, Кабинета министров Украины, гранты и стипендии Президента Украины. Существуют также различные общеакадемические формы поддержки молодых ученых НАНУ. Это стипендии и премии НАН Украины для молодых ученых, гранты академии для выполнения проектов научных работ молодых ученых, ведомственные темы. На уровне научных учреждений существуют собственные формы поддержки молодежи премии, внутриинститутские гранты. Многие из перечисленных форм стали активно внедряться в 2000 году. Так, по данным НАН Украины каждый пятый молодой ученый академии получает одну премию, стипендию или грант центральных и местных органов власти и НАН Украины. В результате проделанной работы, направленной на поддержку молодых научных сотрудников, их количество с 2000 по 2005 годы увеличилось в 1,5 раза, а доля кандидатов наук в возрасте до 35 лет выросла с 10,3% до 13,3%. В Украине активно функционирует система аспирантуры и докторантуры, которая является основной формой подготовки кадров высшей квалификации. За годы независимости система аспирантуры выросла в 2,7 раза, а докторантуры в 1,7 раза. Тем не менее, осуществляемый комплекс мер пока не смог кардинально изменить ситуацию с кадрами. Средний возраст кандидата наук более 50 лет, а доктора наук 61 год. Таким образом, в научной сфере до настоящего времени сохраняются довольно высокие темпы старения кадрового потенциала. В Украине, где более 35% людей активного возраста, имеющих научную степень, находятся вне научной сферы деятельности, существует реальная угроза потери кадрового потенциала науки. Очевидно, что без внимания государства к проблемам научной сферы, повышение авторитета и роли науки в обществе, укрепления в общественном мнении уважения к интеллектуальному труду. Украина не сможет занять сильные конкурентоспособные позиции в современном мире. Список использованных источников 1. Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. Зб. Держкомстат. К.:, с. 2. Ніколаєнко С.М. Вища освіта джерело соціально економічного і культурного розвитку суспільства. К.: Знання с. 3. Науково дослідна робота в Київському національному університеті ім. Т.Шевченка: підсумки за 2008 рік і завдання на 2009 рік К., с. 4. Дежина И. Молодежь в российской науке // Материалы международной конференции. (Киев, ноября 2005 г.). К.: Феникс, С Походенко В. Подходы к решению проблемы пополнения и закрепления молодежи в науке: опыт НАН Украины // Материалы международной конференции (Киев, ноября 2005 г.). К.: Феникс, С Величко І, Кияк Б., Киблик В. Вітчизняна підтримка молодих науковців: здобутки і проблеми // Материалы международной конференции (Киев, ноября 2005). К.: Феникс, С Bessalova, T.V. Young people in the scientific sphere in Ukraine The condition of and prospects of development of human resources capacity of Education and Science of Ukraine. The estimation of the age structure of scientifi c, technical and pedagogical personnel. The ways of engaging in scientifi c activity of young people. Studied the experience of NAS in the work of young scientists. Key words: academia, young researchers, innovative environment, personnel and scientifi c potential.

229 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК 930.1:141. Копера І.С. Інтелектуалізація молодіжного середовища як тенденція його розвитку в епоху глобалізації Визначається місце молоді в інформаційному суспільстві. Зроблено висновок, що саме інтелектуалізація молоді має забезпечити формування інноваційного типу особистості не вузького фахівця, а справжнього професіонала, творчої людини, здатної поєднати володіння сучасними технологіями з орієнтацією на гуманістичні цінності. Ключові слова: інтелектуалізація молоді, інноваційного типу особистості, гуманістичні цінності. Серед основних тенденцій змін молодіжного середовища помітною є тенденція до його інтелектуалізації. Його інспірує інформаційна революція. Сучасна молодь намагається оволодіти інформацією, виявляє потяг до інформаційних засобів і мереж комунікації, вибудувати на цій основі свій спосіб життя і спілкування. Необхідність підтримання високої конкурентоспроможності на динамічному ринку праці вимагає також прищеплення молодому поколінню прагнення і навичок до самонавчання, самовиховання, самовдосконалення протягом усього активного трудового життя. У програмі інтелектуалізації суспільства значна роль відводиться вихованню молодого покоління. Нині, коли загострилися небачені раніше всеосяжні та глибинні проблеми втрати духовності, моральності, людяності в контексті грандіозних глобально-трансформаційних процесів, які переживає наша держава, необхідна інноваційна система виховання студентів. Адже саме у молодому віці гартуються світогляд та моральні переконання людини, завершується її соціальна зрілість, відбувається становлення її як громадянина [1,с.338]. Саме від інтелектуалізації молодіжного середовища значною мірою залежить подальший поступ інформаційного суспільства. У зв язку з цим вважаємо за доцільне звернутися до визначення місця молоді в цьому суспільстві. Потяг молоді до інформації та інформаційних систем сучасних комунікацій пов язаний із загальними особливостями молодіжного середовища нашого часу. Дослідники вважають, що нині молоді люди є більш самостійними, намагаються бути незалежними і покладаються на свої власні сили. До важливих якостей молоді відносять її здатність більш вільно, ніж люди середнього і похилого віку, висловлювати свої думки, відстоювати особисті переконання. Т. Бондар зазначає: у ринкових умовах перед молоддю постало багато нових проблем. Однак вона, порівняно з іншими соціальними групами, завдяки віковому статусу має найбільшу соціальну, професійну та життєву перспективу. Також завдяки своїм психологічним особливостям молодь здатна швидше, ніж інші соціальні групи, оволодівати новими знаннями, професіями, необхідними в період переходу до ринкових відносин та інших процесів державотворення. В умовах, коли професійні та життєві навички старших поколінь виявляються не повною мірою адекватними новим соціально-економічним умовам, молодь, не обтяжена старими стереотипами, активно займається бізнесом, підприємницькою діяльністю, самозабезпеченням. Молодіжна субкультура виявляється більш адекватною новим умовам за рахунок притаманних їй прагнень проявляти та демонструвати свою індивідуальність, а також завдяки тенденції до групових форм активності [2,с.25]. Для особистісної самоідентифікації студентства характерними є такі якості як нестійкість, лабільність, відсутність кінцевої сформованості, більш висока у порівнянні зі старшими віковими групами, реактивність у відношенні змін соціокультурного середовища. Однак студентство володіє цілим набором соціальних ресурсів, які сприяють більш високій адаптивності та інновативності даної соціальної групи в умовах трансформацій: молодий вік, освіта, соціальна активність, проживання у великих містах, достатньо висока матеріальна забезпеченість. Студентство, володіючи таким соціокультурним потенціалом, може виступати в якості провідника соціальних інновацій, необхідних для стабілізації суспільного розвитку, міжособистісних і суспільних відносин. Сучасне покоління студентської молоді в багатьох аспектах ще остаточно не визначилось: воно вільне від низки морально-гуманістичних норм, цінностей та ідеалів, але здатне сприймати нові. Однак це можливо тільки в тому випадку, якщо ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 суспільством в освітньо-виховних інституціях будуть чітко визначені траєкторії руху як окремого студента, так і студентського молодіжного покоління в цілому [3,с.128]. На нашу думку, перетворення в суспільному житті, обумовлені процесом інформатизації, певним чином змінюють і вимоги до молоді як до соціальної групи. Процес соціалізації особистості в інформаційному просторі полягає в опануванні технологій міжособистісної комунікації, соціальної навігації, правил поведінки в комп ютерних мережах, а також соціальних норм, цінностей, рольових вимог, що існують як у конкретних віртуальних мережних співтовариствах, так і в соціальній спільноті інфопростору в цілому. Як зазначають В. Радул і Я. Галета, перше знайомство особистості із соціальною реальністю інфопростору здійснюється в процесі первинної соціалізації. Однак, на відміну від первинної соціалізації в суспільстві, що починається з моменту народження дитини, нижній віковий поріг первинної соціалізації в інфопросторі встановити практично неможливо. Останнє пояснюється тим, що процес соціалізації починається з моменту одержання первинної інформації про існування інфопростору, а саме зі знайомства з публікаціями ЗМІ, рекламними оголошеннями, кінофільмами, книгами. Саме на цьому етапі людина знайомиться із соціальними нормами, що діють в інфопросторі. Засвоєння загальної точки зору на соціальну реальність інфопростору починається з моменту першої взаємодії індивіда з новим для нього комунікаційним середовищем. Таким чином, після підключення користувача до телекомунікаційних мереж закінчується первинний етап і розпочинається інструментально-пізнавальний етап соціалізації. У процесі нового етапу соціалізації особистість зіштовхується з альтернативними зразками мислення і типами поведінки [4,с.426]. Таким чином, без мінімуму знань, що дозволяють мати справу з віртуальним середовищем, з їх технічними і програмними особливостями, без знань основ людської комунікації, без навчання орієнтаціям, що мають функціональне значення для існуючої в інфопросторі системи взаємних рольових очікувань, а отже без певного рівня інформаційної культури, молоді люди не зможуть повною мірою скористатися можливостями, що відкриваються перед ними. Отже, потяг молоді до інформації та інформаційних систем сучасних комунікацій вносить певні корективи і до навчального процесу. Вчені-педагоги все частіше звертаються до проблеми організації навчально-пізнавальної діяльності в перенасиченому інформаційному середовищі. На перший план в освітньому процесі висувається не формальна організація навчального процесу, а цілеспрямована інформаційна взаємодія вчителя й учня, які отримують задоволення від зустрічі один з одним протягом порівняльного невеликого проміжку часу в рамках особово-орієнтованого навчання і саморозвитку у тріаді інформація знання розвиток. Дослідники вважають значущими рисами інноваційного типу сучасної особистості: відкритість експериментам, інноваціям, змінам; готовність до плюралізму думок, визнання існування різних точок зору без побоювання зміни власного бачення світу; орієнтацію на сьогодення і майбутнє, а не на минуле; упевненість і здатність в подоланні життєвих перешкод; планування майбутніх дій для досягнення мети як в суспільному, так і в особистому житті; високу цінність освіти і навчання [5,с.58]. Інтегральною якістю сучасної особистості є здатність не адаптивної самозміни, коли особистість вимушена пристосовуватися до динамізму соціального життя, а здатність до творчих змін, які спрямовані як на зміну умов соціального життя, так і на самозміну. Поєднання цих здібностей із відповідними особовими особливостями, складають суть креативності, що є необхідним компонентом інноваційного типу особистості. Розвиток креативності як інтегральної риси особистості з необхідністю передбачає застосування технології розвитку критичного мислення. Це уміння логічно вибудовувати хід своїх думок, аргументувати, аналітично дискутувати, чітко висловлюватися. У педагогічній літературі критичність розглядається як усвідомлений контроль за ходом інтелектуальної діяльності, у процесі якої відбувається оцінювання роботи, думок, вироблених гіпотез, шляхів їх доведення. Це мислення вищого порядку, яке спирається на інформацію, усвідомлене сприйняття власної інтелектуальної діяльності та роботи інших; сприяє розвитку такої особистісної риси, як креативність, і формує

230 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 творче мислення, а отже, творчу особистість [6,с.118]. Науковці стверджують, що сформовані навички критичного творчого мислення забезпечують прийняття найбільш оптимальних рішень у будь-якій професійній сфері, відкритість новим ідеям та знанням [7,с.264]. У сучасному світі стати інтелектуальною, креативною особистістю інноваційного типу молода людина може, лише знаходячи адекватні відповіді на виклики інформаційного середовища. Ключове місце в реалізації потягу молоді до інформації та інформаційних систем сучасних комунікацій відіграє розвиток відносин у системі «Молодь і комп ютер». У сучасному глобалізованому світовому суспільстві комп ютерна грамотність стає складовою загальної грамотності, свідченням вихованості, цивілізованості людини. Захоплення комп ютером зайняло місце інших, раніше домінуючих захоплень. Так, зокрема, 70% опитаної молоді, відповідаючи на запитання щодо своїх інтересів, згадують комп ютер нарівні з заняттями спортом, прогулянками й спілкуванням з друзями [8,с.285]. Особливо значущим є використання комп ютера у навчально-виховному процесі. Адже він допомагає індивідуалізувати навчання, налагодити зворотний зв язок, вивільнити викладача від рутинної роботи, надаючи йому більше можливостей для творчої праці, і в підсумку прискорити інтеграцію освіти України у світову освітню систему. Серед сучасної молоді швидкими темпами зростає популярність використання комп ютера не тільки як засобу отримання інформації та навчання, але й як засобу розваг на дозвіллі. Така ситуація має як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивним є те, що молодь прагне до самоосвіти, самовдосконалення, отримання додаткових знань, умінь, навиків, підвищення кваліфікації. Негативним наслідком є те, що утворюється «одомашнення» або «приватизація» дозвілля, внаслідок чого знижується колективне, активне проведення молодими людьми вільного часу [9,с.129]. Прямо пов язаним з відносинами «Молодь і комп ютер» постає питання «молодь та Інтернет». Передусім важливо з ясувати: з якою метою молода людина звертається до Інтернету? На перший погляд, основним мотивом постає оперативний пошук необхідної інформації. Однак дослідження засвідчують: власне в пошуках інформації користувач перебуває в Інтернеті порівняно короткий час. Більш значущою виглядає привабливість Інтернету як унікального комунікативного простору, що ґрунтується на різноманітних засобах спілкування (чати, форуми, гостьові книги і т. ін.). До позитивних рис, що формуються протягом такого користування, ми відносимо розвиток комунікабельності, набуття психологічної розкутості, розширення ерудиції. Проте зворотним боком регулярного перебування у всесвітній мережі постає формування стану, що визначається як Інтернет-залежність. Т. Вакуліч підкреслює, що Інтернет-залежність являє собою особистісну характеристику як сукупність когнітивних, емоційних та фізіологічних порушень, які виявляються у поведінці, вказуючи на те, що у індивіда відсутній контроль над застосуванням Інтернету, він не в змозі припинити цей процес, продовжує значний час знаходитись у віртуально-інформаційному середовищі, незважаючи на негативні наслідки. Отже, можливо говорити про Інтернет-залежну поведінку як наслідок і, водночас, об єктивний показник Інтернетзалежності особистості [10,с.6]. Зазначимо, що Інтернет-залежність найчастіше формується саме в молодих людей. Як же запобігти подібним негативним впливам на свідомість молоді? Зрозуміло, що позиція повної заборони користування Інтернетом не тільки постає такою, що не може бути практично зреалізована, але й загалом виглядає малоконструктивною. Адже корисність Інтернету як засобу зберігання та передання важливої (зокрема, навчальної) інформації не підлягає сумніву. Заборона, на нашу думку, може стосуватися й більш того повинна планомірно здійснюватися щодо тих Інтернет-ресурсів, наявність яких прямо суперечить чинному законодавству або становить загрозу суспільній моралі (порносайти, матеріали, що пропагують жорстокість та насильство і т. ін.). Однак, крім послідовної заборони поширення подібних матеріалів, шкідливість впливу яких на психіку підлітків і молоді не підлягає сумніву, слід звернути увагу на цілеспрямоване виховання самих користувачів Інтернету. Першочерговим напрямом у цьому процесі ми вважаємо всебічний інтелектуальний розвиток сучасної молоді, неможливий поза вдосконаленням існуючої системи освіти. На нашу думку, подальша інтелектуалізація вітчизняного суспільства має спиратися на системну взаємодію викладачів та студентів, учителів й учнів, які стають суб єктами ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 інформатизації освіти. Такий підхід дозволяє розширювати межі інтелектуалізації, водночас уникаючи перетворення цього процесу на однобічне оволодіння знаннями та уміннями, необхідними для фахівця в окремій сфері діяльності. Інтелектуалізація не має сенсу поза гуманізацією інформаційного суспільства саме такий імператив має стати дороговказом на шляху людства до майбутнього. Отже, в умовах розвитку інформаційного суспільства людство постає перед необхідністю пошуку адекватних відповідей на численні виклики епохи глобалізації. Особливо значущою в цих умовах виглядає роль молодого покоління, яке розпочинає свою активну діяльність у нових суспільних умовах. В кінцевому підсумку, саме від нинішньої підготовки молоді до цієї діяльності залежить майбутнє світової цивілізації. Перспективи поступу людства пов язані передусім з інтелектуалізацією молодіжного середовища. Саме інтелектуалізація молоді має забезпечити формування інноваційного типу особистості не вузького фахівця, а справжнього професіонала, творчої людини, здатної поєднати володіння сучасними технологіями з орієнтацією на гуманістичні цінності. Проте на цьому шляху людству необхідно уникнути серйозних небезпек, що є побічним наслідком розвитку інформаційного простору і суцільної комп ютеризації суспільного життя. Запобігання перетворенню молодої людини на додаток до комп ютера, на пасивного споживача Інтернет-ресурсів ось нагальне завдання освітньої сфери. Для України інформатизація освіти є засобом, здатним забезпечити успішність подальшого реформування суспільства, важливою умовою виховання молодого покоління. Список використаних джерел Чопик О.Я. Гуманізація освіти та інтелектуальний потенціал суспільства / О.Я. Чопик // Інтелект. Особистість. Цивілізація Вип. 6. С Бондар Т.В. Молодіжна субкультура: сучасні вияві / Т.В. Бондар // Український соціум (2). C Ткачук Т.С. Гуманістичні цінності в життевій філософії студентської молоді / Т.С. Ткачук // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка (231). Ч. ІІІ. C Радул В.В. Соціалізація і розвиток особистості в інформаційному просторі / В.В. Радул, Я.В. Галета // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді Вип. 14. Книга 1. C Ватковська М.Г. Самореалізація особистості в умовах гуманізації системи освіти / М.Г. Ватковська // Наукове пізнання (22). C Столяренко О.В. Креативність викладача і розуміння сутності морального становлення особистості / О.В. Столяренко // Креативна педагогіка (22). C Настільна книга педагога. Посібник для тих, хто хоче бути вчителем-майстром / В.М. Андрєєва, В.В. Григора [упоряд.]. Х.: Основа, с. Дорохов О.В. Проблема комп ютерної та Інтернет-залежності молоді в інформаційному суспільстві / О.В. Дорохов, О.В. Тарасов, І. Моісіл // Системи обробки інформації Вип. 4 (94). C Сидор І.П. Формування культури дозвілля студентської молоді України / І.П. Сидор // Вісник Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Серія: Педагогічні науки Вип С Вакуліч Т.М. Психологічні чинники запобігання Інтернет-залежності підлітків: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. психол. наук: спец педагогічна та вікова психологія / Т.М. Вакуліч; Центральний інститут післядипломної педагогічної освіти АПН України. К., с. Копера И.С. Интеллектуализация молодежной среды как тенденция его развитию в эпоху глобализации Определяется место молодежи в информационном обществе. делан вывод, что именно интеллектуализация молодежи должна обеспечить формирование инновационного типа личности не узкого специалиста, а настоящего профессионала, творческого человека, способного соединить обладание современными технологиями с ориентацией на гуманистические ценности. Ключевые слова: интеллектуализация молодежи, инновационного типа личности, гуманистические ценности. Kopera, І.S. The Intellect of youth environment as tendency to his development in the epoch of globalization The location of young people is determined in informative society. Drawn conclusion, that exactly intellect of young people must provide forming of innovative type of personality not narrow specialist, but real professional, creative man able to connect possessing modern technologies with an orientation on humanistic values. Key words: i ntellect of young people, innovative type of personality, humanistic values.

231 УДК 1(091) ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Парадигмальні зміни в американській філософії другої половини ХХ ст. Колісник О.В. Здійснюється історико філософський аналіз соціокультурних парадигмальних змін в американській філософії другої пол. ХХ ст., які визначають особливості розвитку сучасного філософського дискурсу США. Ключові слова: нетрадиційні форми раціональності, мораль, соціокультурна парадигма, само ідентифікація. В американському філософському дискурсі другої половини ХХ ст., крім концептуально теоретичних основ аналітичної парадигми, активно поширюється соціокультурна система цінностей, як виявлення нетрадиційної форми раціональності. Раціональність в американській філософії другої пол. ХХ ст. наділяється характеристиками моралі, що проявляється в підвищеній зацікавленості проблемами моральних цінностей в філософії та етизації самої філософської рефлексії. Соціокультурні парадигмальні зміни в американській філософії другої пол. ХХ ст. великою мірою визначають особливості розвитку сучасного філософського простору США, окреслюють пріоритетні проблеми дослідів, тому історико філософський розгляд головних тенденцій даної парадигми в американській філософії видається особливо актуальним з позиції формулювання філософських проблем сьогодення. Метою даної статті є історико філософський аналіз особливостей американської філософії другої пол. ХХ ст., які сформували специфіку сучасної американської соціокультурної філософської парадигми, визначили напрями її подальшого розвитку та коло наукових проблем. Теоретичними джерелами соціокультурних концепцій стали погляди Дж.Дьюї відносно «соціальної теорії свободи», які проявили себе в неопрагматизмі та комунітаризмі. Дослідження соціокультурної парадигми американської філософії представлено в роботах: Дж.Крістіана, Л.Менанда, Дж.Поллока, Г.Муре, Дж.Боррадори, Н.С. Юліної, О.Н. Соболь, Т.С. Пархоменко, І.О. Радіонової та ін. Слід зазначити, що безпосередньо сама орієнтація на етичну соціокультурну систему поглядів в США формується наприкінці ХІХ початку ХХ ст. (В.Самнер, М.Херскович та ін.). Так, В.Самнер закладає традицію аналізу явищ моралі, як феноменів соціальної практики. Визначаючи основні мотиваційні впливи в людській поведінці (голод, сексуальні потреби, страх, честолюбність), американський соціолог характеризує діяльність людини як ефективну чи неефективну на основі полярності почуттів болі та задоволення. В залежності від досягнення потрібного в досвіді особи закріплюється сприйняття ефективного чи неефективного способу поведінки. Визнання ефективної діяльності на рівні соціальної групи В.Самнер називає правилами, які фактично є стереотипами операційної поведінки. Відрефлектований звичай перетворюється на правило, характерне для даного типу моралі, й, відповідно досліднику, є «узагальненою рефлексією досвіду болі й задоволення, затвердившись в умовах боротьби за існування» [3,с.29]. Такі правила, отже, виступають безпосереднім буттям соціальних цінностей на практичному рівні, онтологізованою інформацією соціальності як моральності. Тобто В.Самнер розглядав мораль не тільки на рівні рефлексії, а й у вигляді реальних практик, які й складають культуру як таку. Говорячи про конкретно історичний характер правил та відносність моральних норм та цінностей, дослідник підкреслює, що норми можуть здаватись цілком доречними та істинними для однієї групи й одного століття, в той час як для іншої групи, вони можуть бути такими, що суперечать самому інстинкту людської природи. «Будь яка спроба зайняти сторонню позицію, з якої можливо було б все звести до абсолютної філософської істини й правилу, що базується на незмінному принципові, є помилкою» [3,с ]. Елементи підходу В.Самнера надалі здійснили свій вплив на розвиток філософських концепцій кінця ХХ ст.: комунітаристів, неопрагматистів, представників філософії моралі й т. ін. Зокрема, принцип культурно етичного релятивізму значно вплинув на ідею культурного плюралізму Ч.Тейлора та Р.Рорті, ідея залежності від конкретних історичних умов розвивається в філософській концепції А.Макінтайра. Сприйняття ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 моралі як певного правила, що виступає ціннісним кодом соціальності, знаходить своє продовження в філософії Р.Бернстайна. Культурний релятивізм М.Херсковича спрямований проти етноцентризму й абсолютизації моральних цінностей. Філософ підкреслює відсутність стійких критеріїв оцінювання будь яких культурних контекстів, й відстоює принцип культурної та політичної толерантності. Крім того, культурний релятивізм не постає ні агностицизмом, ні культурним нігілізмом. М.Херскович зазначає, що твердження, про релятивність цінностей й їх відсутність з цієї причини є помилковим. «Принципова позиція «культурного релятивізму» полягає в тому, що він відрізняє абсолюти від універсумів. Абсолюти фіксовані настільки, наскільки досягнута угода їх однакового сприйняття від культури до культури, від етноса до етноса. Універсуми ж мають бути отримані з всього об єму явищ, які проявились у природньому та культурному світі» [2,с.364]. Дана тенденція знайшла своє рефлексивне відображення в американських теоріях мультикультуралізму та культурного плюралізму х років ХХ ст., зокрема у концепції толерантності М.Уолцера. Проте, даний погляд М.Херсковича, який пропонує терпимість в оцінках й є фактично культурологічним методом аналізу дійсності, не запобігає від випадків абсолютизації відносності культурних цінностей (Ф.Кауелл, А.Кребер та ін.). З другої половини ХХ ст. відбувається поширення морально ціннісного підходу соціокультурної парадигми на методологію соціального аналізу та соціально політичну філософію (Дж.Ролз, Д.Белл, Р.Бернстайн та ін.). Так, морально філософська теорія справедливості Дж.Ролза стала макротеорією, етичним підґрунтям соціально політичних, економічних та правових теорій, виступивши приводом для полеміки між неоконсерваторами та комунітаристами. Вибір людьми принципів справедливості, в лібералізмі Дж.Ролза, не залежить від соціальних чи природних властивостей, не відображає життєвих планів чи устремлінь людей, що мотивують їх поведінку. Дії згідно принципу справедливості виявляють природу людини, як вільної й раціональної істоти, що перебуває у загальних умовах людського життя, й відповідно веде себе як автономна особистість. Автономність є якістю людини, яка керується моральними законами, що визначаються самою особистістю, а не впливом зовнішніх обставин, оскільки справедливість неможлива без визнання автономії людської особи й без надання кожній людині права користуватися своєю свободою. Індивідуальні права і свободи утворюють невід ємну частину справедливого суспільного устрою у Дж.Ролза, виступаючи його необхідною умовою, а не показником максимізації загального добробуту. Кожний індивід, як зазначає американський філософ, у висхідному стані обирає такий принцип справедливого розподілу, який максимізує його власний внесок, хоч при цьому він не знає, яке соціальне положення він буде займати у обраному суспільстві. Таким чином, Дж.Ролз у рамках теорії раціонального вибору приходить до висновку, що «щастя людини залежить від досягнутих нею цілей, ступеню виконання її планів» [1,с.363]. Дж.Ролз підкреслює незалежність принципів справедливості від якого небудь конкретного уявлення про те, в чому полягає благо окремої людини і суспільства вцілому. Відтак, справедливим, на думку філософа, буде лише те суспільство, в рамках якого окремі індивіди, кожний зі своїми цілями, інтересами та переконаннями, отримують можливість втілювати в життя свої несхожі моральні ідеали й уявлення про благо. Звідси випливають дві ключові характеристики лібералізму Дж.Ролза: плюралізм й принцип нейтральності держави, які виступають таким логічним завершенням й узагальненням принципу віротерпимості. В умовах плюралістичного суспільства завдання держави забезпечувати в суспільстві справедливий порядок, а не нав язувати своїм громадянам певний нібито кращий спосіб життя або деяку систему цінностей. Держава втрачає виховні функції й стає нейтральним арбітром між громадянами, які мають різні й часто конфліктуючі уявлення про благо, не віддаючи переваги жодному з них. При всій своїй суперечливості та еклектизмові теорія Дж.Ролза має важливе значення для розуміння тенденцій у розвитку західного лібералізму, давши йому, перш за все, легітимність, як сучасній пануючій ідеології США та держав Європи. Отже, філософ вважає за єдино необхідну основу соціального об єднання раціональний принцип, згідно якому люди свідомо погоджуються дотримуватись певних правил й законів з метою організації більш оптимального соціального ладу. Дж.Ролз

232 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 наголошує, що принципом покладеним в основу такого соціального договору має стати принцип справедливості, який дає всі підстави сподіватись, що чисто раціональними методами можливо змінити протиріччя й конфлікти, як в середині соціуму, так й між державами та націями. Американський дослідник також підкреслює недопустимість підкорення морально етичного утилітарно практичному, співпадаючи у цьому з німецькою комунікативною філософією, зокрема, з позицією К. О. Апеля. Теорія Дж.Ролза постала у якості полемічного контексту для неоконсерватизму та комунітаризму. Під впливом критики філософ вніс певні зміни в свою концепцію справедливості, яку він став називати політичним лібералізмом. Ці зміни торкнулися не змісту теорії, а трактування її загального статусу як виключно політичної, й були викладені в книзі «Політичний лібералізм» (1993). На думку Дж.Ролза, подібна критика була б доречною, якби теорія справедливості як чесності формулювалася у вигляді «всеосяжного» філософського, морального або релігійного вчення, покликаного пояснити, що в людському житті є благом або злом, що визначає поведінку й життя людини вцілому. Однак ця теорія, як доводить її автор, застосовується тільки до політичних, соціальних та економічних інститутів суспільства, відповідаючи за розподіл первинних соціальних благ. Концепція справедливості Дж.Ролза здійснила свій вплив на теорію автономії особистості Дж.Дворкіна, концепцію позитивної індивідуальної свободи Дж.Крістмена, творчість пізнього Р.Рорті, проявивши себе також в політичному сьогоденні США. Фактично, Дж.Ролз виступає продовжувачем раціоналістичних традицій американської філософії, розглядаючи мораль як раціонально обґрунтовану основу соціальності, стверджуючи, що пізнання моральних цінностей є цілком раціональним, а не інтуїтивним процесом. Проте з іншого боку, орієнтація на мораль для виміру існуючої суспільної системи була спрямована проти аналітичної філософської традиції, й стала причиною змін в подальших пріоритетах американської філософії. Так, етизація філософських проблем спостерігається у соціальній філософії неоконсерватора Д.Белла, який, споглядаючи певну дезорієнтацію сучасної йому людини в світі загальних цінностей, критикує характерну для модерністської культури морально естетичну асоціальність, яка з занепадом значення трансцендентного в житті пересічної людини, починає керуватись принципами «все дозволено». Виходом з ситуації, яка руйнує смислові значення людського існування, на думку філософа, має бути свідома саморегуляція, яка базується не на ідеї індивідуальної саморегуляції, а на загальних моральних цінностях та вірі у трансцендентне. Така позиція Д.Белла об єднує його з ідеями комунітаристів. Релігію філософ вважає засобом соціалізації, одним із методів наближення до життєво вагомого простору значень, в якому закріплені результати осягнення людиною оточуючої дійсності. Проблему соціального та асоціального Д.Белл пропонує вирішити також за рахунок нового тлумачення раціонального та чуттєвого у філософському дискурсі постмодерну, де раціоналізм розглядається засобом буття людини, а чуттєвість не тільки формою існування, але й способом пізнання. Однак, Д.Белл вважає, що коли чуттєвість домінує, то навіть нові аспекти сприйняття не зупиняють її негативні впливи на соціальність у вигляді егоїзму та індивідуалізму. Така позиція дослідника є також співзвучною з представниками комунітаризму та неопрагматизму. Аксіологізація соціальності знайшла своє відображення й у працях філософа неопрагматиста Р.Бернстайна, який застосовує концепт моралі по відношенню до соціальної епістемології, й розглядає з позиції ідеї «діалогічної раціональності» проблеми соціо політичної дійсності. Побудова філософом соціальних та політичних теорій на основі моралі фактично є одним з головних принципів його методології соціального аналізу, й пояснюється з одного боку домінуючою роллю практики, як взаємодії різних видів соціальної інтерактивності при універсальній наявності морального інформаційного гештальту, та, з іншого боку, теоретичними концепціями, які виступають основою для існування моральної парадигми. Таким чином, соціально філософська теорія Р.Бернстайна є рефлексія над рефлексією. Кінець ХХ ст. (80 90 ті рр.) відзначився продовженням активного застосування у сфері політичної, соціальної, правової філософії та філософської антропології морально ціннісного підходу до дійсності (Р.Рорті, Ч.Тейлор, А.Макінтайр, та ін.). Моральні цінності в соціальній філософії починають розглядатись як сукупність соціокультурних пріоритетів, які орієнтуються більше на соціопсихічні риси ніж ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 раціонально рефлекторні, й презентують себе через звичаї, життєвий уклад, образи буттєвості, моральні феномени, виступаючи ціннісно інформаційним тлом соціальності й самоідентифікації людини. З кінця ХХ ст. в аспекті морально філософської рефлексії масово з являються культурологічні, правові, соціальні, економічні, політичні явища людської життєдіяльності. Так, Р.Рорті пропонує в сучасному суспільстві поняття моралі розкрити й пояснити через ідею солідарності. Такий аспект бачення моралі буде сприяти, згідно філософа, розширенню здатності людей довіряти одне одному, під впливом чого буде значно знижена потреба людини у вияву жорстокість, агресії, що фактично є яскравим показником морального прогресу. Представник комунітаризму та філософії моралі Ч.Тейлор, окресливши в своїй філософії впливи, які здійснює мораль на політичні, соціальні та культурні процеси в сучасному мультикультурному суспільстві, вважає, що моральна спільнота функціонує лише тому, що моральні цінності мають закріплене й зрозуміле значення. Філософ зазначає, що моральні правила не можуть, подібно до норм права, вироблятись шляхом публічного обговорення на форумі, й творити мораль кожного дня, для конкретного окремого випадку, будувати її на прецедентах неможливо. Комунітарист А.Макінтайр разом з Ч.Тейлором та Р.Рорті зайняв одне з вагомих місць у філософських дискусіях постмодерну з приводу раціональності, плюральності й інших актуальних проблем теорії та практики моралі в житті сучасної людини. Досліджуючи стан моралі, А.Макінтайр приходить до висновку, що криза у цій сфері перш за все пов язана з культурним розмаїттям західних країн де співіснують різні моральні установки, які часом суперечать одна одній. Тобто, в своїй концепції А.Макінтайр актуалізує проблему організації спільного простору співіснування мультикультурних цінностей, які не заважають одна одній запереченням чи спростуванням. Слід зазначити також, що й комунітаристи, й неопрагматисти підкреслюють як одну з головних загроз моралі в ліберальному суспільстві, процес індивідуалізації морального життя. Мораль розглядається проявом інтересів соціуму по відношенню до індивіда, відповідно, індивідуалізм звільняє людину від необхідності притримуватись ідей загалу. Посилення уваги до особистості породжує такі явища, як втеча в особисте життя, розрізненість, послаблення колективної відповідальності та ролі обов язку, проте, позитивом є зростання цінності самореалізації й т. ін. Тобто, індивідуалістична особистість модерну значною мірою незалежна від суспільства, й тому моральне джерело її дій, як зазначають дослідники, може бути дуже різним. Точкою відліку в такій ситуації при визначенні цінностей та норм усе більше стає особистість, а роль традиційних джерел моралі знижується. Отже, мораль як нетрадиційна форма раціональності, стає критерієм легітимності соціальних практик (культурних, політичних, правових, економічних), показником усвідомлення потреби відповідних етичних характеристик в різноплановому соціальному контекстові. Дані тенденції позначились також й на сфері епістемології та самій природі пізнання в аспекті визнання моральної раціональності домінуючою відносно інших видів раціональності. Забезпечення такого домінування має бути визначено єдністю дискурсивного та не дискурсивного знання, де саме останнє визначає пануюче положення моралі в людському знанні епохи постмодерну. Особливості впливу філософії моралі на різні напрями сучасної американської філософії проявились також у тому, що проблема людської самості, самоідентифікації стає однією з провідних в творчості філософів комунітаристів, неопрагматистів, представників соціальної та політичної філософії, культурології, філософської антропології, й т. ін. Філософські концепції представників даних напрямів визначають самоідентифікаційні підґрунтя людини на основі морально етичного категоріального апарату: солідарності, справедливості, культурного плюралізму, свободи, яка дорівнюється в сучасному філософському дискурсі семантичному простору моральної раціональності. Крім того, в постмодерному дискурсі підкреслюється ідея, що мораль обов язково має спиратись на співчуття. У творчості Р.Рорті дана ідея знайшла потужний розвиток в його обґрунтуванні солідарності як необхідної об єднуючої константи людства, яка виявляється через співчуття до всіх, хто відчуває біль та приниження. Одночасно Р.Рорті намагається знайти підґрунтя в моралі через універсалізацію цінності солідарності. Досягнення такої мети фактично знаменувало б створення нової моральності,

233 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 а відтак і соціальності. Утім, самоочевидність вияву моральної поведінки назовні для одних ще не є запорукою такого бачення всіма представниками людства. З цього приводу Р.Рорті зазначає, що лише усвідомлене зменшування значимості традиційних культурних відмінностей, дозволяє досягти моральної толерантності як потрібної форми раціональності. Таким чином, виділення солідарності як гуманістичної позиції сучасного людства сприяє процесу універсалізації самоцінності людини, її потребі у самовизначенні та самоздійсненні. Підводячи підсумок, зазначимо, що постмодерний філософський американський дискурс зазнав впливу аксіологізації моральності, це проявило себе, перш за все, на парадигмальному рівні особливостей філософської рефлексії. Свідченням зазначених змін стало прямування до «справедливої солідарності» як пануючої цінності в американському соціокультурному бутті, й нетрадиційного прояву раціональності, що ще чекає на подальше розкриття в наступних роботах автора статті. Список використаних джерел 1. Роулз Дж. Теория справедливости / Дж.Роулз. Новосибирск: Изд. НГУ Herskovitz M.J. Cultural Antropology / M.J. Herskovitz. Alfred Knopf, N.Y., Sumner W.Y. Folkways / W.Y. Sumner. London, Constable, Колесник А.В. Парадигмальные изменения в американской философии второй половине ХХ ст. Осуществляется историко философский анализ социокультурных парадигмальных изменений в американской философии второй пол. ХХ в., которые определяют особенности развития современного философского дискурса США. Ключевые слова: нетрадиционные формы рациональности, мораль, социокультурная парадигма, самоидентификация. Kolisnyk, O.V. Paradigmatic changes in American philosophy in the second half of XX st Performed historical and philosophical analysis of the paradigms changes in American philosophy in the second half of the twentieth century, which define characteristics of the modern philosophical discourse in U.S.A. Key words: non traditional forms of rationality, morality, sociocultural paradigms, self identifi cation. УДК *** Кривошея Т.О. Некласичні виховні моделі: виховання в культурі та виховання культурою Досліджується проблема культуротворчої спрямованості виховання в межах антропологічно орієнтованих теорій. Доводиться, що в некласичних виховних моделях завдання формування систем виховання поступається завданню розуміння образу людини культури. Антропологічна орієнтація у питанні виховання переносить акцент із дослідження педагогічних феноменів на розуміння людини як суб єкта культури. Ключові слова: культура, виховання, естетичне виховання. Будь яка культура є безперервним процесом ретрансляції набутого досвіду та передачі моделей поведінки та виховання (у тому числі й чуттєвого естетичного та художнього). Культурологічний сенс дослідження феномена виховання (у тому числі виховання чуттів, естетичного виховання, формування естетичної культури) полягає у теоретичній реконструкції різних форм та способів передачі та засвоєння культури. Справа у тому, що на момент формування педагогічних наук поняття «виховання» розшаровується, набуває безліч окремих сенсів (сімейне виховання, шкільне виховання, моральне виховання, естетичне виховання, художнє виховання, патріотичне виховання, релігійне виховання тощо) і нівелюється поняття виховання у його загальній сутнісній характеристиці як засадничого принципу всіх культурно наявних форм. Нівелювання просвітницької ієрархічності у питанні виховання та естетичного виховання ставить під сумнів «антропологію проповідників» (В.Табачковський) та поступово розчищає місце для нових виховних принципів, які поволі починають ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 займати належне місце в гуманітарному дискурсі. «Нас, митців, не навчити», афористично представляє ідею виховання без виховання Ніцше в одному з листів до Якоба Буркхардта [2,с.366]. Некласична парадигма виховання сприяє оформленню «практики себе» та спрямовує їх в усі сфери культуротворення. Наразі можна впевнено зазначити, що дана світоглядна трансформація переводить естетико виховні константи у принципово новий режим режим сприяння та «практик себе». Проблема культуротворчої спрямованості виховання опрацьовується в межах антропологічно орієнтованих теорій, у яких найбільш продуктивним способом концептуалізуються соціально гуманітарні ідеї. Всі вони об єднані одним критерієм: завдання формування систем виховання поступається завданню розуміння образу людини, відповідного запитам культури (тобто антропологічна орієнтація у питанні виховання переносить акцент із дослідження педагогічних феноменів на розуміння людини як суб єкта культури). Безумовно, у контексті виховних інтенцій психоаналітична традиція як один із напрямів критики логоцентричної світонастанови та раціоцентризму зокрема являє собою яскравий приклад протистояння традиційній «педагогіці пригнічення». Радикально змінивши образ людини та культури, психоаналіз опікується людиною як нерозумним створінням, обтяженим ірраціональними пристрастями і несвідомими комплексами. У генеральних шляхах виховання саме Фрейд вказав на «інші» причини, які обмежують людину (дитину) на шляху до гармонійної цілісності. Проблема полягає у несиметричному перебільшенні етичних вимог у вихованні. У головному «культурологічному» творі «Незадоволеність культурою» (або «Незручності культури» 1 ) З.Фрейд здійснює психоаналітичну ревізію почуття провини та доводить ідею про її репресивну функцію у культурі. Етична «однобокість» виховних стратегій сторониться від важливого завдання підготувати дитину до зустрічі із проявами агресії, об єктом якої приречений стати кожний. «Випускаючи молодь у життя із такою хибною психологічною орієнтацією, виховання діє у такий спосіб, начебто оснащує людей, що виходять у полярну експедицію, літнім одягом та мапами верхніх італійських озер», іронізує з приводу традиційних виховних настанов засновник психоаналізу [5,с.331]. Те ж утруднення констатується по відношенню до практик болю (й особливо «душевного» болю). Не маючи змоги опанувати його (а традиційні релігійні практики не спрацьовують), людина автоматично переводить невирішену проблему в область тіла (що для новоєвропейської медицини є більш звичним діагнозом, отже, культурно легітимізованим). Також для психоаналітичної традиції апріорі виступав принцип неможливості раціоналізації виховання: виховна непрозорість визначається, перш за все, чуттєво емоційними інтенціями, а не раціональними. Глибинний психологічний рівень взаємодії матері та дитини, батька та дитини як певного роду «сімейний роман» позасвідомих мотивів особливо яскраво розкривається у психоаналізі: принаймні після того, як дані ідеї були включені у науковий дискурс, будь яка можливість існування «традиційного» виховання ставилась під сумнів. Виховання, у даному сенсі, відповідає ірраціональним засадам культури. Ірраціональність при цьому не повинна сприйматися як «негатив», загроза раціональності, як це найчастіше відбувається в європейській просвітницькій традиції. Ірраціональність це, швидше, «інше» раціональності, що не піддається раціоналізації; непроникний для розуму «чорний ящик культури»; низ раціональності і підґрунтя культури. Спершу розум не протистоїть культурі і пов язаний з ними не менше, ніж свідомість пов язана із несвідомим. Розум, який розуміється як самосвідомість, «виростає» з множинності культурних практик, які його впорядковують. Є помилкою вбачати у психоаналізі лише терапевтично лікувальну сутність. У контексті виховної інтенції доречніше розуміти психоаналітичну традицію у різних її варіантах як органон створення особливого простору, у якому ідентифікується формування людського, процес його внутрішнього становлення, самоусвідомлення та 1 За виданням: Фрейд З. Неудобства культуры / З.Фрейд; [ред., пер. с нем. Р.Додельцева] // Художник и фантазирование / З.Фрейд. М.: Республика, С

234 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 самовідчуття. Тобто за Фрейдом як засновником психоаналізу можна побачити один із генеральних шляхів подолання антропології проповідників та оформлення однієї із можливих моделей «практик себе». Також психоаналіз у власний спосіб опрацьовує тілесність, яка у виховному контексті розуміється не тільки та не стільки із позиції гігієни або гімнастики, а стає правдивим аналізатором психіки. Відповідність рухів тіла переживанням обумовлена культурно, але не завжди людина спроможна контролювати власні тілесні прояви. Ті ж самі позасвідомі психічні процеси спонукають людину до спонтанних виражень назовні, які не завжди регламентуються нормами та звичаями. З.Фрейд вивчав позасвідоме у його зв язку із культурно зумовленою поведінкою: саме у даному протиріччі він і вбачав корінь всіх неврозів, страхів та комплексів людини культури. Відповідно культура, на думку З.Фрейда, формує у людині навички ховати безпосередні чуттєво емоційні прояви, маскувати їх «культурною» поведінкою. У цьому і вбачається одне із принципових протиріч культури, за Фрейдом. Стратегії сприяння не спрацьовують у режимі, коли головна виховна увага приділяється концентруванню зусиль для приховування афектів та уникнення афектованої поведінки. Навпаки, проникливому ставленню до оточуючого світу необхідно вчитись; не ховати та ховатись один від одного, а із дитинства вчити та вчитись відчувати позасвідомі рухи тіла й душі, спонтанні їх прояви у дотику, пластиці, жестах, поставі, відчуттях вібрації, кінестезії руху рук, кінестезії голосу тощо. У цьому й сконцентрована стратегія виховання чуттів, яка не спирається лише на раціональний досвід. Наразі якщо враховувати культурний контекст формування почуттєвих практик то всі вони є культурно обумовленими та естетизовними. Страх, біль, нудьга, сентиментальність, вразливість, смуток всі ці чуттєві екзістенціали набувають культурних конотацій, ціннісних, моральних, етичних, правових, естетичних, художніх тощо. Приборкування спонтанності відчування як культурна настанова, звичайно, не перетворює людину на механізм, а дає (часто «нав язує») культурні взірці або моделі відчування. Психоаналіз, викривши дане протиріччя, дає інструментарій роботи над власними відчуттями. Іншими словами, суспільні механізми відчування людина має привласнити, «пропустити через себе». Природність проявів чуттів та емоцій, дитяча спонтанність, яка виникає внаслідок катарсису, демонструє можливості психотерапевтичного методу очищувати психіку від патогенної інформації, яка нашаровується внаслідок «культурної» роботи захисних механізмів та шаблонів поведінки. Психоаналітична робота із почуттями та відчуттями не може бути позбавлена й естетичного модусу. «Психоаналітик відчуває потяг до естетичних пошуків не у тих випадках, коли естетику звужують до вчення про прекрасне, а коли уявляють її вченням про якості нашого почуття», доводить Фрейд [4,с.265]. Виокремлення виховних аспектів чуттєвості можна здійснити в контексті юнгіанської моделі глибинної психології. Звичайно, даний зріз базується на теорії архетипів колективного позасвідомого і має явно виражений культурологічний зміст. Для Юнга культурні репресивні механізми не є неподоланним протиріччям. Юнг відшукував будь яку можливість залучити «втомлену від власної свідомості» західну людину до культурних витоків (у широкому сенсі всього культурного багажу людства релігії, різних варіантів духовних практик, мистецтва, філософії). Цей глибинний пласт відкривав для Юнга взірці інших, альтернативних раціоналізму способів світовідчуття. Юнг вважав, що саме у міфі відкриваються внутрішні культурні форми та процеси. Для вивільнення спонтанно чуттєвого міф відіграє важливу функцію: образи міфу здійснюють демаркацію меж внутрішнім та зовнішнім в людині. Для деміфологізованої людини «нашого часу» це є необхідною терапевтичною умовою збереження цілісності та адекватності: міф встановлює структуру культури, культурні орієнтири. У протилежному випадку неусвідомлені форми культури можуть поглинути її. Міф як культурний код відкриває «клітку», у якій ховається звір: звільнений, він починає обживати новий простір. Як зазначав сам Юнг, людина без міфології перетворюється на продукт статистики. Тому й слово (міф, міт) як «чарівне слово» найдієвіше спрацьовує, коли звертається до нашої дитячості, до нас як емоційно тілесних істот. Намагання вбачати сутність людини, перш за все, у її розумі та свідомій рефлексії розташувало душу всередині людини. В інші періоди (тобто домодерні) люди мали ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 справу із душею поза собою, неусвідомлене змістовне втілення якої могло потім бути усвідомленим та осмисленим. Людина Нового часу перестала бачити поза собою в культурі, світі прояви власного психічного життя. Тоді і виявилася проблема позасвідомого: людина зіткнулася з тим, що всередині себе відкрила емоційно заряджені області, до яких не має доступу, а тим більше не має механізмів впливу на них, закріплених у культурі. Звісно, відкриття нових меж поняття особистості призвело до відчуття ускладненості та виключності людського «я», і у такій проекції внутрішній особистісний характер віри змушував відшукувати інші способи втілення чуттєвості. Християнська культура Середньовіччя відкрила особистий внутрішній простір, який став частиною всезагальних культурних форм. Але необхідно зробити зауваження власний простір вивільняється для присутності у ньому Бога (це не володіння людини). З іншого боку, у Середньовіччі закріплюється дисциплінарна парадигма виховання, яка працює на пригнічення чуттєвості: вважається, що емоції виникають внаслідок «нестриманості», коли людина (дитина) перестає контролювати ситуацію. Тобто цінність емоційності, з одного боку, репресується «суспільною механікою» (Н.Еліас), а з іншого незворушність ціниться вище, що вчить ту ж саму дитину хоча б не бути, а здаватись спокійною та стриманою. Прояв емоцій «допустимий» лише «у спеціально відведених» для цього місцях. Наразі у психології вже давно точаться дискусії навколо «репресивної функції» культури, яка, крім іншого, спрямовує виховання на формування навичок контролю, самоконтролю та пристосування. Тим закономірнішим є висування нового ідеалу виховання гнучкості (емоційної та соціальної). Наразі давні духовні тексти, такі як «Тибетська книга мертвих» або китайська «Книга змін», до яких Юнг написав розгорнуті психологічні коментарі, демонстрували альтернативну традицію роботи із глибинними пластами психіки, і саме ці культурні феномени інтеріоризації людського досвіду мали додати матеріал до розуміння східної традиції в опрацюванні «практик себе» (яких так не вистачало людині Заходу). «Фактично ми краще захищені від неврожаю, повеней та епідемій, ніж від нашої жалюгідної духовної неповноцінності, яка, вочевидь, не спроможна серйозно чинити супротив психічним епідеміям» [8,с.113]. Як психолог практик К.Г. Юнг прискіпливо ставився до можливості впливу особистості лікаря на пацієнта, особливо пацієнта дитину. Саме тому для нього виховання як прямий вплив на дитину було неприйнятне, адже, знов таки у дусі Руссо, постає питання про компетентність «вихователя» та, що, напевне, є більш важливим, про його душевний стан. Так, у лекціях, присвячених питанням виховання, Юнг зазначає, що аналітичне пізнання має слугувати у першу чергу особистій настанові вихователя, бо загальновідомо, що «дітям властива жахлива якість інстинктивно відчувати особисті вади вихователя. Вони краще, ніж хотілось би, розпізнають правду та брехню» [7]. І далі: «Вихователем зовсім не завжди є той, хто виховує інших, і дитина не завжди є тільки вихованцем. Адже вихователь також не без гріха, і вихована ним дитина відображає його недоліки. Отже вихователю неодмінно потрібно мати максимальне уявлення про власні погляди, а особливо про власні недоліки. Яка людина така і її остання правда, а також результат її впливу на оточуючих» [Там само]. На прикладі психоаналітичної традиції можна переконатись, що, не ставлячи завдання вирішення питань, пов язаних із теорією естетичного виховання, дослідники принципово змінювали розуміння самої виховної парадигми та дотично відшукували новий інструментарій роботи із чуттєвістю, наголошуючи на важливості спонтанного, нераціоналізованого начала в людині. Мішель Фуко у праці «Піклування про себе» 2 вибудовує генеалогію культури із позиції «турботи про себе» як способу входження в культуру, набуття культури. Слідом за М.Гайдеггером, який визначав сутність людського існування у світі як турботу, французький філософ розуміє культурний досвід як «самотехніку» або «мистецтво існування». У багатьох пунктах робота Фуко «Турбота про себе» збігається із працею французького дослідника античної філософії та культури П єра Адо «Духовні 2 Фуко М. История сексуальности-iii: Забота о себе / М.Фуко; [пер с фр. Т.Н. Титовой и О.И. Хомы под общ. ред. А.Б. Мокроусова]. К.: Дух и литера; Грунт; М.: Рефл-бук, с.

235 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 вправи і антична філософія» 3. Та характерною особливістю праці Фуко є органічні перетини педагогічного, медичного та філософського дискурсів: давньогрецьку пайдею виховання він розглядає як образ і ідеал людини у поєднанні із пропагуванням здорового образу життя. Шлях самовдосконалення лежить на межі формування себе та піклування про себе. Відомо, що для Фуко рух у напрямку генеалогії культури як генеалогії самотехнік став відповіддю на новоєвропейський «тандем» влади та знання. Виступаючи критиком традиційної інституалізації знань та істини, Фуко доводить, що неможливо вирішити проблему, змінивши один інститут на інший. Необхідно змінювати форми самосвідомості «себе в світі», а також розсувати грані терпимості та толерантності. Наразі симптоматичною видається відповідь Фуко на докори тих, хто у його генеалогії не відшукав рецептів або програм протидії «владі знань»: «проблема реформування психіатричних установ це проблема не лише для істориків і соціальних працівників, а й для ув язнених», зазначив сам філософ [3,с.88]. «Самотехніка» це осмислені та добровільні практики, коли людина намагається трансформувати саму себе, перетворити своє життя на твір, який має певні естетичні якості та відповідає певним критеріям стилю. Відтоді (і до сьогодення) естетичний суб єкт це водночас і творець, і споживач, причому фактом мистецтва стає факт споживання, а життя такого естетичного суб єкта можна репрезентувати як твір мистецтва (безперечно, найбільш послідовним втіленням даної ідеї стали життя та творчість Ш.Бодлера, О.Вайльда, С.Далі, Е.Ворхола). Інша справа, що крайнощі сучасної медійної культури (у якій активно використовується даний мотив) позбавили ідею «мистецтва життя» її внутрішнього сенсу та власне естетики і відкинули риси удосконалення та самовиховання (обгортки бренди симулюють людські якості, тіла імплантати удосконалене тіло, комунікація спілкування, інформація розуміння). Таким чином, мистецтво існування поєднує у собі досвід культури та досвід існування людини, причому таке поєднання має яскраво виражене естетичне забарвлення: естетичний досвід випереджає конкретно практичне осягнення світу. Саме естетичний досвід виконує у Фуко проективну функцію, він дозволяє людині у символічному та уявному світі пережити можливі ситуації завдяки механізмам ідентифікації, емпатії, катарсичній розрядці. Обґрунтовуючи ідею «турботи про себе», Фуко спирається на античну традицію стоїків. До проявів практик себе Фуко залучає такі прояви стоїчних приписів, як турбота про тіло та душу, вправи у витримці, моральна самоперевірка, очищення уявлень та, нарешті, звернення до себе або володіння собою. Звільнюючись від зовнішнього, залежності від оточуючих речей та задоволень, людина концентрується на собі, спостерігає себе, аби простежити, скільки зроблено кроків вперед або назад на шляху самокультивування. Але за історико культурним «фасадом» дослідження трохи відсторонено проявляється головна ідея «турботи про себе» як можливості запропонувати сучасній людині старі нові рецепти естетики існування. Наразі в контексті філософії освіти поступово оформлюється так званий «естетичний вектор». Естетизація педагогічного мислення та знання, на якій наполягають німецькі (Х.Бек, Н.Медер), французькі (Ж. Ф. Ліотар, М.Фуко) і американські (Г.Л. Улмер, Т.МакКрекен) постмодерністи, повертає нас до тих часів, коли ще не проводились відмінності між мистецтвом і наукою, коли знання трактувалось як одне із мистецтв (ars). Така естетизація включає не тільки естетизацію ідеалів освіти, але й естетичний вектор для концепцій освіти. Некласичні освітньо виховні моделі не тільки створюють простір хаосу, по суті постмодерністська настанова в естетичному досвіді це гра із можливими смислами, які необхідно створити та проблематизувати. Список використаних джерел 1. Адо П. Духовные упражнения и античная философия; [пер. с фр. В.Воробьева] / Пьер Адо. М., СПб.: Изд во «Степной ветер», ИД «Коло», с. 2. Ницше Ф. Письма / Ф.Ницше; [сост., пер. с нем. И.А. Эбаноидзе]. М.: Культурная революция, с. 3 Див. Адо П. Духовные упражнения и античная философия; [пер. с фр. В.Воробьева] / Пьер Адо. М., СПб.: Изд-во «Степной ветер», ИД «Коло», с. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Соболь О. Постмодерн і майбутнє філософії / О.Соболь. К.: Наукова думка, с. 4. Фрейд З. Жуткое / З.Фрейд; [ред., пер. с нем. Р.Додельцева] // Художник и фантазирование / З.Фрейд. М.: Республика, С Фрейд З. Неудобства культуры / З.Фрейд; [ред., пер. с нем. Р.Додельцева] // Художник и фантазирование З.Фрейд. М.: Республика, С Фуко М. История сексуальности III: Забота о себе / М.Фуко; [пер с фр. Т.Н. Титовой и О.И. Хомы под общ. ред. А.Б. Мокроусова]. К.: Дух и литера; Грунт; М.: Рефл бук, с. 7. Юнг К.Г. Аналитическая психология и воспитание: [Электронный ресурс] / К.Г. Юнг. Режим доступа: 8. Юнг К.Г. Психологический комментарий к «Тибетской книге Великого возрождения» / К.Г. Юнг // О психологи восточных религий и философий. М.: Медиум, С Кривошея Т.А. Неклассические воспитательные модели: воспитание в культуре и воспитание культурою Исследуется проблема культурных механизмов воспитания в контексте антропологических теорий. Доказывается, что задание формирования систем воспитания в неклассическом гуманитарном дискурсе сменяется заданием понимания образа человека, соответствующего запросам культуры. Антропологическая ориентация в вопросе воспитания переносит акцент из исследования педагогических феноменов на понимание человека как субъекта культуры. Ключевые слова: культура, воспитание, эстетическое воспитание. Krivosheya, T.О. Nonclassical educational model: education in culture and education culture Study the problem of cultural mechanisms of education in the context of anthropological theories. It is proved that the task of forming a system of education in the non classical humanitarian discourse is replaced by the task of understanding the image of man, the relevant inquiries culture. Anthropological focus on the issue of education shifts the emphasis from the study of phenomena on the pedagogical concept of man as the subject of culture. Key words: culture, education, aesthetic education. *** УДК ; Крилова С.А. Категорії «краса» та «цілісність» в контексті людського буття Краса усвідомлюється через категорії «цільність», «цілеспрямованість» та «цілісність» і аналізується як екзистенційний, так і соціальний феномен. Краса трактується як цілісність, пропущена через неповторність людської присутності у світі, а тому як нова якість цілісності. Ключові слова: краса, цільність, цілеспрямованість, цілісність. Краса та цілісність як проблема Постановка питання про те, що «краса врятує світ» означає, що краса є не лише тілесний, більше того, не лише естетичний, а й етичний, антропологічний та соціальний феномен. Вона виражає цілісність людського буття. Дане положення є ключовим для цього дослідження, і воно буде розгортатися, доводитися і конкретизуватися протягом всього тексту. Цілісність фундаментальна характеристика людського буття, що зумовлює його внутрішню єдність. Цілком можна погодитися з думкою сучасного українського дослідника А.Морозова, який вважає, що «втрата цілісності призводить до неавтентичності нашого існування» [4,с.174]. Для цього автора цілісність є передусім «єдністю раціонального та ірраціонального» [4,с.174]. Але, на нашу думку, осмислення цілісності як лише єдності раціонального та ірраціонального дозволяє говорити тільки про цілісність свідомості, або свідомості та підсвідомості. Поняття цілісності у самому широкому сенсі потребує більш розгорнутого визначення. У загально онтологічному плані цілісність можна розуміти як гармонійне поєднання елементів у систему як у статично просторовому плані (пропорції), так і в динамічно часовому (рух та розвиток). Виникає закономірне питання: чи може краса бути не лише естетичним, або навіть етичним, а й антропологічним і соціальним феноменом?

236 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 І друге запитання: чим краса відрізняється від цілісності? Чи не є ці категорії тотожними? Може бути спільна відповідь на ці запитання: краса і цілісність пов язані, але не є одне і те саме. Образно кажучи, краса може бути «меншою» за цілісність людського буття і більшою за неї. Краса є меншою за цілісність людського буття, коли вона є односторонньою, залишається лише в одному з вимірів цього буття. Тоді ми можемо говорити про естетичні, етичні тощо виміри краси. Але краса може поєднувати всі ці виміри. Тоді вона є не тільки цілісність як онтологічний феномен, а й переживання цілісності як феномен екзистенціальний. Краса це цілісність, яка пережита особистістю, пропущена через неповторність людської присутності у світі, а тому це нова якість цілісності. Можна використати таку метафору: краса це екзистенціально відшліфована цілісність. Відповідаючи на заперечення можливості розгляду краси як антропологічного та соціального феноменів з позицій того, що краса є лише естетичною категорією, можна відповісти, що екзистенціальність краси задає їй і естетичні, і етичні, і антропологічні, і соціальні виміри. Краса як феномен, пропущений скрізь екзистенційність людського буття, повсякчас вимагає переживання, самоусвідомлення та комунікації, що і робить її філософсько антропологічною та соціально філософською категоріями не лише красою людського тіла, а й красою вчинків та стосунків. Краса людини в буденній свідомості переживається насамперед як краса тіла. Усвідомлюючи це, С.Кьеркегор виділяв «естетичний» тип людей, характерною рисою яких є прагнення до фізичної краси, а здоров я оцінюється як вище благо життя. В сучасному світі концепти тіла та тілесної краси стали одними з найпопулярніших сюжетів у філософській думці. Поняття тілесної краси все більше аналізують представники соціально філософського та філософсько антропологічного дискурсу, які досліджують тілесну красу у різних соціокультурних та екзистенційних контекстах. Проте в новітній вітчизняній філософській антропології та соціальній філософії все ще відсутній аналіз краси як інтегральної філософської категорії, що актуалізує дослідження даної проблеми в контексті цілісності та гармонійності соціального буття людини. Це виводить дослідження за межі лише естетики і філософії мистецтва. Звісно, в історії філософії були спроби онтологічного і антропологічного розуміння краси. В цих спробах передусім спостерігаємо бажання звести красу до якоїсь з онтологічних або антропологічних характеристик світу. Так, краса розглядається як економність та лаконізм (Р.Авенаріус і Д.Лукач). Ці ідеї укорінені у поглядах Д.Дідро, який зазначав, що сама природа «економно» створює красу. «Якщо б все на землі було прекрасним, то не було б нічого прекрасного» [1,с.204]. В вітчизняній філософській думці є спроби пов язати красу з поняттям цілого, показати її суперечливу природу. У В.Косяка зустрічаємо думку про глибинну пов язаність тілесної та духовної краси людини: «В людині як високоорганізованій істоті чітко виступає суперечлива єдність фізичного і духовного, формальної та функціональної краси, злиття яких в одне ціле робить людину прекрасною, пише автор. Як самостійні естетичні об єкти фізичне та духовне можуть сприйматися з певною долею умовності...» [2,с.258]. Проте така бінарність цілого краси ще не дає нам краси як цілісності. Це виводить нас на зовсім новий сюжет проблему співвідношення цілісності з близькими до неї категоріями. Цілісність, цільність та цілеспрямованість в бутті людини Співвідносячи категорії краса та цілісність, передусім вважаю за необхідне розвести концепти «цілісність», «цільність» та «цілеспрямованість». Спільне коріння цих концептів очевидне, але вони не тотожні [3,с.36]. Вживаючись в екзистенційні корені мови, можна припустити, що поняття цільність та цілеспрямованість протилежні. Цільність відображає єдність та статичність людського буття, цілеспрямованість виражає його динамізм. Цільна людина заспокоєна та завершена, цілеспрямована енергійна та рухлива, прагне до реалізації своєї мети. Цілісність розв язання суперечності між цільністю та цілеспрямованістю, ця категорія відображає єдність умиротворення та поривання, споглядання та активності, уявлення та волі. Не випадково в давньокитайській філософії цілісність виражається символом «Дао», яке поєднує спокій рух, статику та динамізм, жіноче та чоловіче. Конкретизуючи взаємодію концептів «цілісність», «цільність» та «цілеспрямованість», доцільно звернутися до методологічного підходу, що лежить в основі проекту метаантропології, запропонованого Н.Хамітовим. Сутність цього підходу полягає ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 в тому, що буття людини розглядається як буденне, граничне та метаграничне. В буденному бутті людина живе волею до самозбереження і продовження роду, в граничному волею до влади і волею до пізнання та творчості, в метаграничному волею до свободи і любові у їх єдності та волі до толерантності. На перший погляд здається, що цільність притаманна людині, що перебуває в буденному бутті, в граничному бутті маємо цілеспрямованість, а в метаграничному цілісність. Проте в буденному бутті є своя цілеспрямованість, а в граничному бутті може бути своя цільність. Інша справа, що в буденному бутті цілеспрямованість часто густо стає метушнею або простим виконанням чужої волі, а в граничному бутті людини цілеспрямованість здатна деформувати цільність, робити її одномірною, підкореною монологічному вольовому спрямуванню. Так, в бутті ніцшеанської Надлюдини цілеспрямованість як воля до влади над собою породжує вкрай обмежену цільність і аж ніяк не цілісність. Тому Надлюдина Ніцше може вважатися дивною, жахливою, але не прекрасною. Показовим тут є трагічний образ монстра з роману М.Шеллі «Франкенштейн, чи Сучасний Прометей» істоти цілеспрямованої, яка навіть має певну цільність, але не цілісну і в глибині свого Я, і в єднанні з Іншим. Тому істота, створена Франкенштейном, є жахливою не лише тому, що фізично потворна, а й тому, що не має цілісності при тому, що глибинно бажає її. Таким самим є образ капітана Ларсена з роману Джека Лондона «Морський вовк» дивовижно сильної та цілеспрямованої людини, яка хизується відсутністю цілісності у єднанні з іншими людьми, а тому, не зважаючи на зовнішню красу та мужність, є потворною. А тепер звернемося до надзвичайно складної діалектики цільності, цілеспрямованості та цілісності в метаграничному вимірі людського буття і спробуємо зрозуміти роль і місце цілісності людини у цій діалектиці. Діалектика цілісності, цілеспрямованості та цільності В метаграничному бутті людини поруч із цілісністю маємо як цільність, так і цілеспрямованість. Цілісність поєднує їх у собі, але при цьому вона потребує і їх розділення для власного розвитку. Якщо цілісність залишається лише цілісністю, не розгортаючись у цільність та цілеспрямованість, не заперечуючи себе у цих станах, вона перестає бути цілісністю. Проте справедливим є і протилежне: цілісність повинна достатньо синтезувати цільність і цілеспрямованість, піднімаючись над кожною з цих крайнощів. Маємо екзистенціальний парадокс: цілісність як феномен метаграничного буття людини обернеться лише на цільність або цілеспрямованість, якщо суб єкт цілісності не буде свідомо переходити у цільність та цілеспрямованість, а потім так само свідомо повертаючись до цілісності. Отже, у метаграничному бутті людини ми маємо не просто вічну і не завжди дану цілісність, а складну екзистенційну діалектику цілісності, цільності та цілеспрямованості, звісно, при домінанті цілісності. В цьому принципова відмінність метаграничного буття людини від буденного та граничного, де є різноманітна взаємодія цільності та цілеспрямованості, але немає цілісності, точніше вона присутня в дуже миттєвих станах. Таким чином, цільність, цілеспрямованість та цілісність дивним чином «перемішані» в людському бутті, пронизують різні його виміри: цілеспрямованість є і у буденному, і у метаграничному бутті людини, а певні «спалахи», моменти цілісності можуть бути і в буденному, і в граничному вимірах буття. Інша справа, що в метаграничному бутті людини цільність не може замінити цілісність, а в граничному вона не може домінувати над цілеспрямованістю. Отже, ми повинні говорити лише про домінанту цільності в буденному бутті людини, цілеспрямованості в граничному бутті, а цілісності в метаграничному. Чи потребує цілісність доповнення цілеспрямованістю та цільністю? Може, вона абсолютно «знімає» в собі і цілеспрямованість, і цільність? Можливо, за межами людського буття ми і можемо знайти таку абсолютну цілісність, проте в межах буття людини ми зустрічаємо цілісність, що постійно потребує цілеспрямованості та цільності. Специфіка метаграничного буття людини не в тому, що в ньому існує абсолютна цілісність, а в тому, що, постійно розділяючись на цілеспрямованість та цільність, цілісність залишається собою. В метаграничному бутті необхідна рівновага між цілеспрямованістю та цільністю, яка і складає справжню цілісність. Краса в контексті цільності, цілеспрямованості та цілісності

237 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Краса людини, як ми побачили вище, виражає її цілісність. Чи може бути краса цільності та краса цілеспрямованості? Мабуть, так. Наприклад, краса цільності це гармонія душевності та вітальності, яка реалізується передусім в буденному вимірі людського буття. Це краса на рівні антропо біологічних та соціальних характеристик людини, які дозволяють краще адаптуватися до складних умов життя. Як писав М.Г. Чернишевський: «В описах красуні в народних піснях не знайдеться жодної ознаки краси, яка не була б вираженням квітучого здоров я і рівноваги сил в організмі наслідком життя в задоволенні при постійній і важкій, але не надмірній роботі» [6,с.11]. Краса динамізму та пасіонарності це краса цілеспрямованості. Якщо розглядати цю красу у граничному бутті людини, де домінує цілеспрямованість, то це, з одного боку, буде краса владної людини, суттєвими рисами якої є мужність і навіть зневага до небезпеки, влада над собою та обставинами життя, а з іншого, це краса пристрасної активності творчої і пізнаючої людини. Єдність краси цільності та цілеспрямованості це краса цілісності. В метаграничному бутті людини з його домінантою цілісності статична цільність поєднується з динамічною цілеспрямованістю, в результаті чого складається особлива статично динамічна краса цілісності, що об єднує ці крайнощі в гармонійну єдність і постійно продовжує свій розвиток. Фундаментальною онтологічною ознакою краси людини у просторі цілісності, ознакою краси як цілісності є постійний розвиток цілісності. Зупинка цього розвитку є втратою краси. Проте, як ми побачили вище, розвиток цілісності не тотожний руху у межах цілеспрямованості. Розвиток цілісності це те саме поєднання цільності та цілеспрямованості, в результаті якого вони синтезуються у щось принципово нове. Переживання такого розвитку і є краса в найвищому й найглибшому розумінні слова. Краса, цілісність та стать Якщо припустити, що цільність корелює з жіночим началом, а цілеспрямованість з чоловічим, то цілісність в людському бутті можна розуміти як андрогінне начало. Андрогінність чи андрогінізм поняття, що пішло від Платона, який міркував про андрогінів цілісних істот, що складалися з жіночої та чоловічої половин. В своїй єдності вони мали величезну силу та могутність; боячись андрогінів, Зевс наказав Аполлону розрубити їх навпіл і обмежити могутність, притаманну їм. Платон в діалозі «Бенкет» так розповідає про це: «Колись наша природа була не такою як зараз... Люди були трьох статей, а не двох... чоловічої та жіночої, бо існувала ще третя стать, об єднувала в собі ознаки цих обох; сама вони зникла, а від неї збереглось лише ім я андрогіни, вони об єднували в собі вид та найменування обох статей чоловічої та жіночої. Тоді у кожної людини тіло було кругле, спина не відрізнялась від грудей, рук було чотири, ніг стільки же, скільки рук, і у кожного на круглій шиї два обличчя, зовсім однакових; голова ж у цих двох облич, що дивляться в протилежні боки, була спільною Було цих статей три... тому що чоловіча споконвіку виникає від Сонця, жіноча від Землі, а Луна поєднує обидва начала... Страшні своєю силою та могутністю, вони плекали великі задуми та замахувалися... на владу богів... Вони намагалися створити сходження на небо, щоб напасти на богів. І ось Зевс та інші боги стали радитись що робити з ними, і не знали, як бути. Нарешті Зевс, насилу дещо вигадав, говорить: Я розріжу кожного з них навпіл і тоді вони, по перше, стануть слабше, по друге, кориснішими для нас, тому що число їх збільшиться. І ходити вони будуть прямо, на двох ногах. А якщо вони і після цього не вгомоняться й почнуть буйствувати, я... розсічу їх навпіл знов Сказавши це, він став розрізати людей навпіл як розрізають перед засоленням ягоди горобини чи ріжуть яйце волоссям. Отже, кожен з нас, продовжує Платон вустами Аристофана, це половинка людини, розрізаної на дві камбалоподібні частини, і тому кожен шукає завжди відповідну йому половину...» [5,с ]. В контексті дослідження можемо припустити, що в цій міфопоетичній формі зображується поділ, розрив цілісності в людському бутті на цільність та цілеспрямованість, що збіднює і послаблює і цільність, і цілеспрямованість адже вони відчужуються одне від одного. Однак таке відчуження, за Платоном, долається любов ю, яка поєднує розірване і відчужене у цілісність. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Однак наскільки коректно говорити про чоловіче як цілеспрямоване, а жіноче як цільне начало? Чи не підказує нам емпіричний досвід, що є по жіночому цілеспрямовані жінки активні, рухливі, навіть зацикленні на досягненні тієї чи іншої мети і статичні та сентиментальні в своїй чоловічній цільності чоловіки? Це так, що дозволяє нам говорити про суперечність природи як цільності і цілеспрямованості, так і чоловічого та жіночого начал. Як категорія буденного буття цільність притаманна як чоловіку, так і жінці; цілеспрямованість як категорія граничного буття також притаманна і чоловіку, і жінці. В буденному бутті і чоловік, і жінка, відповідаючи своїй природі, виступають цільними натурами, якщо усвідомлюючи проблему в контексті метаантропології. В процесі персоналізації і чоловік, і жінка в граничному бутті набувають цілеспрямованість як суттєву характеристику, а в метаграничному бутті цілісність і цілеспрямованість чоловіка і жінки поєднується в андрогінності, в якій цілісність людського буття виявляє себе як в єдності особистості, так і в комунікативній єдності пари. Чоловіче за своєю природою тяжіє до цілеспрямованості, а жіноче до цільності, якщо осмислювати глибинні інтенції чоловічого і жіночого начал як інваріантів. Звісно, є специфічна цілеспрямованість жінки і цільність чоловіка; однак, так само як цільність існує і в буденному, і в граничному, і в метаграничному бутті людини, але домінує в буденності, так само в жіночому началі передусім домінує цільність, а чоловічому цілеспрямованість, при наявності в них і протилежних стихій. Цільність і чоловіка, і жінки в буденному бутті має біологічне коріння, яке розростається на грунті соціальних стереотипів. Така цільність цілком зумовлює цілеспрямованість і чоловіка, і жінки в буденності: чоловік і жінка виконують архетипові ролі батька і матері, які продовжують і відновлюють людське життя. В буденності цільною є жінка, яка душевно і матеріально турбується про своїх дітей та чоловіка, а чоловік має цільність, якщо є гарним захисником і годувальником своєї сім ї. Цілеспрямованість людини в граничному бутті укорінена у надрах особистості. Вона знаходиться за межами біології і соціальних стереотипів, породжується самою особистістю. Саме тому в граничному бутті людини цілеспрямованість домінує над цільністю, яка в людському бутті є передусім соціобіологічним феноменом. Цільність та цілеспрямованість людини в метаграничному бутті набувають нової якості. І чоловік, і жінка поєднують в собі цільність та цілісність, що змінює природу і першої, і другої. Ми отримуємо більш динамічну цільність і більш гнучку та мудру цілеспрямованість, що і породжують цілісність. Упросторі метаграничного буття цілісність чоловіка та жінки відрізняється від їх цільності в буденності не тільки більшою екзистенційною повнотою життя, але й більшим динамізмом і розвитком. На відміну від цільності буденності, в метаграничному бутті відбувається постійна трансформація цільності та цілеспрямованості і чоловіка, і жінки, їх постійний вихід за свої межі. Якщо підвести підсумки міркувань про цільність, цілеспрямованість та цілісність чоловіка та жінки в контексті метаантропології, знову звернемося до феномену краси. Цільність чоловіка та жінки в буденності ще не дає справжньої краси вона прихована суєтністю та монотонністю. Це краса однобічна та передбачувана і на рівні світогляду, і на рівні вчинку, і на рівні відносин. Буденний світогляд некритичний, нетворчий, несамостійний і через це такий, що гасить красу, робить світогляд некрасивим. Вчинок та стосунки в буденності обмежені волями до самозбереження та продовження роду, що гальмує розгортання та нарощування краси. Цілеспрямованість чоловіка та жінки в граничному бутті може перекреслювати красу, з одного боку, своєю владною жорстокістю, з іншого боку, краса пізнаючої та творчої людини може бути відстороненою та бездушною, а отже недостатньою та неповноцінною. Цілісність чоловіка та жінки в метаграничному бутті підсилює красу і світогляду, і вчинку, і відносин, краса людини стає цілісністю її буття та світогляду. Отже, справжня краса можлива лише в єдності цільності жіночості та цілеспрямованості чоловічості. Це дозволяє осмислити красу не лише як стан, а й як взаємодію та комунікацію як соціальний феномен. Список використаних джерел 1. Дидро Д. Монахиня. Племянник Рамо. Жак фаталист и его хозяин. М.: Правда, с. 2. Косяк В.А. Эпистемология человеческой телесности. Сумы: ИТД «Университетская книга», 362 с.

238 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Крилова С. Краса людини: особистість, сім я, суспільство (соціально філософський аналіз): [монографія] / С. Крилова. Ніжин: Аспект Поліграф, с. 4. Морозов А. Любов і смерть. К.: Видавничий Дім «Слово», с. 5. Платон. Пир // Платон. Собр. соч. в 4 х т. Мысль, С Чернышевский В.Г. Эстетические отношения искусства к действительности. М., с. Крылова С.А. Категории «красота» и «целостность» в контексте человеческого бытия Красота осознается через категории «цельность», «целеустремленность» и «целостность» и анализируется как экзистенциальный, так и социальный феномен. Красота трактуется как целостность, пропущенная через неповторимость человеческого присутствия в мире, а потому как новое качество целостности. Ключевые слова: красота, цельность, целеустремленность, целостность. Krylova, S.A.The categories of «beauty» and «holism» in the context of human existence Beauty is realized through the categories «wholeness», «entelechy» and «holism» and analyzed as both an existential and socialphenomenon. Beauty is treated as an entity, passed throughuniqueness of human presence in the world, and therefore as a new quality of holism. Key words: beauty, wholeness, entelechy, holism. *** УДК 1(091) Літостанський В.В. Поняття традиції в історико філософському дискурсі Аналізується феномен традиції в історико філософському дискурсі, автор розглядає трактування феномену традиції у філософські літературі, аналізує еволюцію історико філософського осмислення поняття традиції в межах вітчизняної та західної філософії ХІХ ХХІ ст. Ключові слова: традиція, дискурс, досвід, спадщина. У ХХ ХХІ ст. філософська культура розкриває більший простір для розгляду феномену традиції не лише з точки зору політики, права, національних відносин, релігії, історії та культури, певною мірою, розглядаючи традицію як можливість осмислення та трактування досвіду минулого в зацікавленостях світу сьогоднішнього. Серед актуальних проблем філософської науки питання «Що таке людина?» є чи не найголовнішим, оскільки традиція, це те явище яке притаманне для усіх сфер діяльності людини, відповідно сам феномен традиції викликає інтерес у всіх галузях гуманітарного знання. Метою статті є спроба аналізу традиції в історико філософському дискурсі, та розгляд трактування власне феномену традиції у філософські літературі. Еволюція історико філософського осмислення поняття традиції в межах вітчизняної та західної філософії ХІХ ХХІ ст. завжди привертала значну увагу, тому дослідження місця феномену традиції та його цілісне і системне висвітлення в історико філософському дискурсі є надзвичайно актуальним і важливим для сьогодення. Існує багато концепцій і трактувань такого феномену, як традиція. У європейській філософській думці зацікавленість цією проблемою просліджується у працях Г. Ґ. Ґадамера, В.Дільтея, Ф.Шляєрмахера, зокрема, в їх герменевтичних концепціях традиції. В цьому контексті слід зупинитися на точці зору Г. Ґ. Ґадамера, який вважав, що традиція є одним із центральних феноменів. Для нього традиція виступає не накопиченням минулих канонів, а як певна послідовність і намагання нової інтерпретації, немає інтерпретування немає і традиції. Розглядаючи розуміння традиції Г. Ґ. Ґадамер виходить зі здорового глузду а також розуміння. Певний універсальний спосіб розуміння світу, який здійснюється у досвіді, отже «Традиція ось що повинно бути випробувано в цьому досвіді. Проте традиція не просто здійснення, яке ми вчимося пізнавати шляхом досвіду, яким ми вчимося панувати, вона є мовою, тобто вона сама розмовляє з нами на зразок якогось «Ти»«[1,с.16]. Соціологічне вивчення феномену традиції прослідковується у працях П.Бурдьє, М.Вебера, Є.Дюркгейма, Є.Шацького, Л.Пінто. Відомий французький соціолог, філософ П.Бурдьє, який досліджував соціальний простір та його структуру і для якого є характерними використання різних підходів, ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 зокрема, антропології, історії, соціології, у своїй роботі «Практичний глузд» розглядаючи різні об єкти як то шлюбно родинні зв язки, систему харчування, мову, житло, звичаї, вивчаючи систему збереження і передачі навичок та досвіду, зрештою передачі системи знаків від батька до сина, зазначає, що саме ця трансляція і передача досвіду і є частиною традиції, яка займає в суспільстві значну роль. Так інший соціолог, Фон Мінг Ян, аналізуючи передачу системи цінностей емігрантами китайського походження у Франції, відзначає, що саме ця трансляція досвіду є надзвичайно важливою у традиції, оскільки емігруючи зі своєї країни емігрант переносить з собою традицію, яка і передає цінності рідної культури із покоління в покоління. Водночас дослідник зазначає що, намагання інтегруватися до нового соціуму веде до того, що традиція збагачується новим досвідом, новими смислами. Антропологічний аналіз традиції ми бачимо у працях К.Леві Строса та Л.Вітгенштайна. Також варто зазначити про дослідження архетипів свідомості у працях М.Фуко, в семіології Р.Барта, Ю.Лотмана, історико філософських працях О.Ф. Лосєва, П.П. Гайденко, В.І. Гусева, І.В. Огородника та інших тема традиції в роботах яких розглядається в загальнометодологічному контексті. У другій половині ХХ ст. Ю.Габермас, П.Стросон, Р.Рорті та інші філософи звернулися до розгляду феномену традиції як до історико філософської проблеми. Значна частина літератури присвячена огляду соціологічному та політологічному трактуванню традиції. Зокрема, у 60 х ХХ ст. відбувається сплеск зацікавленостей темою традиції, так виходять друком ряд праць з соціології та політології, це зокрема, роботи К.Гірца, який займаючись вивченням традиційних культур аналізував елементи традиції у сучасному суспільстві. Д.Ептер вивчаючи традиційне суспільство робить цікаву спробу диференціації традиційних культур, Г.Альмонд досліджуючи взаємодію соціального середовища з інституційною системою визначає роль та значення традиції у цьому процесі. Жерар Ланклуд, досліджуючи антропологічний аспект традиції у своїй статті «Традиція, це не тільки те що було» зазначає, що дослідження традиції та традиційного суспільства тісно пов язане з етнологією, водночас автор зауважує «однак часто буває, що частота використання тих чи інших слів зворотно пропорційна їх змісту» [2,p ] тож вивчення традиції це не є лише цариною етнології. Аналізуючи сам феномен традиції Ж.Ланклуд зазначає, що використання власне терміну «традиція» це насправді певний ефект консолідації інтелектуальних зусиль, що складає певну бінарну систему зусиль традиція/зміна. Водночас автор задається питанням, що власне складає зміст такого феномену як традиція, і що власне є атрибути традиції, а зрештою, що є показником цих атрибутів. Тож дослідник визначає традицію як частину культурної репрезентації тобто часу історії, а отже вивчення досвіду минулого в сьогоденні, минуле ж присутнє в сьогоденні як певне перетворення. Ж.Ланклуд висловлює думку, що окрім часу традиція це ще й певний режим передачі, тобто якщо висловитись більш стисло то традиція є теперішністю минулого «Минуле покоління приймає участь у нашому сьогоденному житті у вигляді традиції» [3,с.25]. Традиція як певне існування для культури і звісно найбільш адекватне і природне відображення повсякденності присутнє у феноменологічній традиції. Варто зазначити про роботи А.Шютца, аналізуючи повсякденне мислення, дослідник зазначав, що ми існуємо ніби у системі «світ це мій, приватний світ, ігноруючи при цьому той факт, що з самого початку він є інтерсуб єктивним світом культури», однак цей світ культури насичений інтерсуб єктивним, оскільки ми проживаємо разом з іншими людьми, ми пов язані з ними спільністю турбот, сенсів, ритуалів і т.д. тобто за словами Шютца ми проживаємо у системі де «всі об єкти культури (інструменти, символи, мовні системи, твори мистецтва, соціальні інститути і т.д.) самим сенсом своїм і походженням вказують на діяльність людських суб єктів. Тому ми завжди відчуваємо історичність культури, стикаючись з нею в різних традиціях» [4,с ]. Отже повсякденне знання «все частіше розуміється як особливий тип придбання, відтворення і проживання людьми свого спільного життєвого досвіду, що займає в той же час важливе місце в будь яких спеціалізованих областях життя і діяльності людини» [4,с ]. Певною мірою є здоровим глуздом, в основі цього судження є поняття внутрішнього досвіду, однак саме внутрішній досвід, є певною мірою структурований природною установкою, системою цінностей і завжди взаємодіє із досвідом Іншого. «Зокрема, з позицій феноменологічної соціології А.Шюца, яка перегукувалась з концепцією «життєвого світу» Е.Гусерля як

239 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 цілісності дорефлексивного, безпосереднього переживання досвіду, обумовлює собою будь яку організуючу, рефлектують і тому тематизовону і спеціалізовану діяльність, включаючи і теоретичну роботу, повсякденність являє собою сферу людського досвіду, що відрізняється особливою формою інтерсуб єктивності сприйняття й осмислення світу» [5,с.10 16]. Якщо ж ми розглядаємо досвід, як складову традиції, то варто звернутися до психології, для якої власне феномен традиції був цікавий лише з точки зору утримання пам яті про минуле. М.Мерло Понті намагається пояснити феномен згадування минулого, дослідник вважав, що людська психіка здатна утримувати образи минулого. Згадуючи ж вище зазначену точку зору Ж.Ланклуда, про те що традиція це час, усвідомлення минулого, то ця точка зору спонукає нас звернутися до феноменологічної традиції у філософії, зокрема до позиції Е.Гусерля. У своїй роботі «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія» у якій він розглядає традицію з точки зору кризи європейської культури, у цій роботі з являється поняття «історичного a priori» яке тісно пов язане з традицією, у цій роботі Е.Гусерль говорить про раціональність як критерії і основу традиції «нові результати і методи включаються в традицію, будучи усвідомленими саме в їх раціональності» [6]. Тема традиції просліджується у ХІІІ XIV томах Гусерліани. Так Е.Гусерль говорить про два типи традиції: активну і пасивну, тобто активна традиція та чий «навмисний сенс» відкривається самими представниками певної спільноти, досліджуючи феномен традиції виявляємо певну ціль, тим самим якоюсь мірою втілюється «раціональна традиція». Говорячи про тему традиції у Гайдеґґера то філософствування здійснюється у нього завжди в просторі традиції. «Кажучи його словами, «що б і як би ми не намагалися мислити, ми мислимо в просторі дії традиції»«[7,с.53 61] тобто за Гайдґґером будь яка традиція мовна, культурна, історична є певною умовою можливості дій, поведінки людей у світі «вона ніколи не дається у предметній формі як така, вона дається через цю форму у стилістичних особливостях, стилістичних подробицях буття, у побуті, мистецтві тощо, але сама традиційність, те, що скріплює історичний плин у єдність» [8,с.13], тобто традиція за своїм сенсом теперішність минулого. Якщо ми говоримо про феномен традиції саме в досвіді, то напевно потрібно звернути увагу на досвід індивідуальний. Зазначмо, що у нашій свідомості присутні смисли минулого, тобто ми є безпосередньо носіями різних типів досвіду одночасно, а саме досвіду професійного, етнічного, побутового. «Повсякденності і її структурах шукають якісь опорні точки для утримання і нарощування позитивного досвіду, створення і поширення нових традицій, що сприяють вдосконаленню, зміні і розвитку тієї чи іншої сфери діяльності» [9]. Ми не лише накопичуємо, але й передаємо цей досвід, тією чи іншою мірою ми являємося представниками певних соціально культурних груп, за словами В.Плахова традиція виступає певною мірою категорією яка «повинна охопити усі способи фіксації, передачі і відтворення культури» [9]. Аналізуючи цей процес передачі і відтворення традиції, наведемо думку В.Каірова, який зазначає, що «опції накопичення та передачі органічно пов язані між собою і обумовлюють один одного. Накопичення соціального досвіду, культурних і моральних цінностей, невіддільне від передачі цих цінностей. Наскільки досконалі способи передачі, настільки багатий зміст традицій. Розрив у механізмі передачі веде до зникнення традицій, до втрати століттями накопиченого досвіду» [10,с.92]. Динаміка культурно історичних процесів, котрі переживає людство у ХХ ст. актуалізує низку проблем, пов язаних з характером представленості досвіду минулого в культурному бутті сьогодення, саме у цьому руслі розглядає традицію С.Кримський, говорячи про традицію як осмислення досвіду минулого. В.Б. Власова, яка в своїх роботах зверталася до традиції, зокрема розглядаючи її, саме як соціально культурний досвід, дає наступне визначення традиції це «особливий соціальний зв язок індивідів та груп у суспільстві, специфічний зміст якої є у відтворенні із покоління у покоління певних змістових формалізмів, дій і уявлень, фіксуючи накопичений соціальний досвід і виступаючий регулятивними принципами освоєння нових умов і задач діяльності» [11,с.36]. Якщо ж ми звернемося до такого поняття як культурна традиція то «культурна традиція є одним із засобів культури. Але це особливий, дуже специфічний засіб, який охоплює всю систему культури і буквально проникає у всі її пори. Культурна традиція, розглянута з цієї точки зору, утворює особливий механізм культури, спеціально ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 розрахований на те, щоб структурувати спеціальний життєвий досвід шляхом стереотипізації «культурних мутацій» (новацій)» [12,с.5]. В культурології поняття традиції має певну власну специфікацію, аналізуючи традиції на авансцену виходять такі поняття як спадщина, у традиції виникає певна структурованість форм. Сукупність традицій утворюють колективну пам ять, кожне наступне покоління отримує у спадок традицію, але елементи традиції можуть бути водночас як позитивними так і негативними. З часом сам феномен традиції чи то сама традиція почала розглядатись як механізм чи елемент який фокусує у собі всі способи фіксації, передачі і відтворення. Поняття традиції все частіше виокремлювались від понять звичай, обряд, функції традиції все більш розширювались. Отже, звертаючись до своїх витоків, через сам феномен традиції, ми долаємо певну історичну дистанцію. Традиція це не лишень накопичення певного досвіду та системи знань, а й звернення до загальнозначущих людських цінностей, звернення до глибинних зв язків між поколіннями. Буття традиції різноманітне, таким чином, досліджуючи її ми розглядаємо цей феномен у широкому науковому просторі, філософському, культурному, та естетичних контекстах, розглядаючи традицію у всіх її різновидах ми обов язково звертаємося до «дискурсу, який винятково умовно можна було б означити як «метафізика традиції» [12]. На думку М.В. Захорченко множинність традицій, одночасно існуючих у суспільстві, рухливість і мінливість елементів суспільної спадщини, відсутність жорсткої конструкції цілого, елементи різних традицій в діяльності суб єктів складаються в різні поєднання. Всякий елемент традиції, успадкований навіть з далекого минулого, включається в нові системні зв язки і навіть будучи сам по собі незмінний, несе в собі не тільки сліди свого походження, але й свого руху крізь час аж до сьогоднішнього дня. Намагання визначити зміст поняття традиція шляхом аналізу ісорико філософського дискурсу, та аналізу різноманітних підходів до розуміння феномену традиції ми неминуче стикаємось з різними точками зору. Так аналізуючи поняття традиції Г.Лебон який займається психологією мас зазначає, що традиція «проголошує ідеї, потреби і почуття минулого раси, в них полягає синтез раси, який всією своєю вагою давить на нас Без традицій не може бути ні національної душі, ні цивілізації» [13,с.47 48]. Так тема традиції, як механізм трансформації культури розглядається у роботах І.Т. Касавіна, В.Д. Плахова, А.П. Андрєєва. Так зокрема Е.С. Макарян вважаючи що культура є універсальною системою людської діяльності зазначав, що традиція є способом акумуляції і трансляції колективного досвіду людської діяльності, вираженого в соціальних стереотипах. Є.Шацький, аналізуючи існуючі у літературі спроби створення теорії традиції, приходить до висновку про необхідність відволікання від терміна «Традиція» в інтересах узагальнення розглянутої проблематики. «Ми хочемо не стільки дати огляд дефініцій, скільки представити найбільш важливі точки зору, підходи до проблеми зв язку сучасності з минулим, які ми узагальнено можемо іменувати проблемою традиції. Здається, можна виділити три такі точки зору, неоднакові, хоча і компліментарні, без сумніву, поняттю традиції. Перше поняття традиції, яке ми зустрічаємо в літературі, можна назвати функціональним: в центрі уваги знаходиться функція передачі з покоління в покоління тих чи інших (в основному духовних) цінностей даної спільності. Друге поняття назвемо об єктним, оскільки воно пов язане з переміщенням уваги дослідника з того, як ці цінності передаються, на те, які ці цінності, що підлягають передачі. Третє поняття можна назвати суб єктним, так як на першому плані тут знаходиться не функція передачі, не об єкт який передається, а відношення даного покоління до минулого, його згода на спадкування, або ж протест проти цього. Говорячи про передачу громадської спадщини і просто про традицію замість того, щоб говорити про традиції у функціональному, об єктному і суб єктному розумінні. Отже Є.Шацький схиляється до останнього з варіантів і визначає традицію наступним чином; «Традиція не тотожна історичній свідомості, але репризентрує собою її особливий різновид, пов язаний з перетворенням неоднозначних фактів минулого в однозначні цінності сьогодення [14,с ]. Якщо ми тут говоримо про спадщину, то згадаємо про одне з визначень поняття традиції як «соціальна та культурна спадщина», а це певна присутність сенсів минулого в сьогоденні. Звернемо увагу на те, що для спадщини є характерним феномен рефлексії, тобто певне звернення назад до попередніх сенсів, а рефлексія у нашому випадку це не лишень усвідомлення сенсів минулого але й інтерпретування й осмислення минулого.

240 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 На думку І.Т. Касавіна ми сприймаємо традицію як певні сенси минулого і тільки тоді коли нам це потрібно, але водночас спадщина бере участь у формуванні соціального досвіду тобто несе на собі соціальну роль. Аналізуючи поняття спадщина, ми повинні пам ятати, що: це суспільство надає сенсу, але його значення є досить символічним. Ми повинні говорити про «спадщину як процес», тому що спадщина не може існувати само по собі. Потрібно також пам ятати, що це свого роду процес патремонізації, вибору та трактування, спадщина не може бути лишень пасивною передачею. Однак розглядаючи феномен традиції, спадщини то варто згадати про міф як частину структури спадщини, так Р.Барт зазначав «матеріальні носії міфічного повідомлення власне мова, фотографії, живопис, ритуал, будь які предмети, якими б різноманітними вони не були всі вони лишень висхідний матеріал для міфа» [15,с.358]. З огляду на вищезазначене певна міфологізація чи сакралізація спадщини знаходить відображення у такій течії як традиціоналізм. Такі представники традиціоналізму Юліус Евола та Рене Генон, у роботах яких просліджується думка, що традиція це певне приховане, таємне сакральне знання, яке значною мірою втрачене для західного суспільства. Аналізуючи вітчизняні роботи то варто відзначити точку зору В.І. Воловика, який визначаючи традицію як відносно стійкі, такі, що повторюються, володіють певною несанкціонованою нормативністю форми, способи, прийоми, методи діяльності, що складаються в рамках конкретного соціального організму, обумовлені культурними, суспільно економічними, політичними і іншими особливостями його існування, передаванні від покоління до покоління, а також які отримали логічне обґрунтування. Саме логічне обґрунтування є одною з основних відмінностей традиції від звичаю [16]. Досліджено традиції як фактор саморозвитку суспільства, саме цьому твердженню приділяє увагу у своїй дисертації О.С. Шейко конкретизуючи діяльнісну сутність традиції, що має ціннісно нормативний характер. О.С. Шейко розкриває зміст традиції у формах її прояву на різних рівнях суспільної практики. Аналізуючи діалектичний взаємозв язок традиції та новаторства як закономірності розвитку суспільної системи, звертає увагу на особливості функціонального навантаження цих явищ. У роботі розглядається соціально психологічний механізм дії традиції, необхідний для забезпечення ефективної взаємодії суспільства й особистості, виділяються основні тенденції розвитку традицій українського суспільства. У роботах В.Власової вказується, що традиція по своїй суті є ступенем соціального розвитку, формою вирішення нових задач на підставі досягнутих раніше здобутків та знань, традиція є «специфічним способом розвитку людської культури». Підсумовуючи зазначу, що розглядаючи феномен традиції у історико філософському дискурсі неодмінно звертаємося до таких феноменів як сенс який присутній у роботах Е.Гусерля, Ґадамера, Гайдеґґера, Барта, Мерло Понті, аналіз соціокультурного концепту традиції це в першу чергу роботи М.Вебера. Проблематика традиції розглядається у всіх підходах, що заявили себе з початку ХХ століття, коли дослідники звернулися до проблеми культури. Таким чином у вітчизняні та зарубіжні літературі накопичений багатий матеріал, аналізуючий феномен традиції. Вивчення феномену традиція як загально наукове поняття, в пізнанні якої задіяні філософія, соціологія, історія, виконує широку методологічну роль. Список використаних джерел 1. Гадамер Х.Г. Истина и метод: Основы филос. герменевтики: Пер. с нем. / Общ. ред. и вступ. ст. Б.Н. Бессонова. М.: Прогресс, С Lenclud G. La tradition n est plus ce qu elle n était, sur les notions de traditions et de société traditionnelles en ethnologie // Terrain 9, P Дондюк А.М. Традиція як спосіб людського буття: Автореф. дис. канд. філос. наук: / НАН України; Інститут філософії. К., С Шюц А. Структура повседневного мышления // Социологические исследования 2, С Агапов Ю.В. Структуры повседневности и культура образования // Грамота, (12): в 3 х ч. Ч.III. C Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия // Вопросы философии Анц В. Диалог Хайдеггера с традицией // Хайдеггер и современность. М.: Наука С Діалоги. Традиція і ми // Генеза С Плахов В.Д. Традиция и общество: опыт философсько социологического исследования. М.: Каиров В.М. Традиции и исторический процесс. М.: Луч, С.92. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Власова В.Б. Традиции, как социально философская категория // Философские науки С Аверянов В.В. Традиция как методологическая проблема в отечественной культурологи ХХ века // Автореф. дис. док.филос. н // МГУ имени М.В. Ломоносова М С Лебон Г. Психология масс // В кн.: Психология масс. Самара, С Шацкий Е. Традиция. Обзор проблематики [Перевод с пол. М.И. Леншиной] // Е.Шацкий. Утопия и традиция. М.: Прогресс С Барт Р. Миф сегодня // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс; Универс, С Воловик В.И. Идеологическая деятельность: диалектика традиций и новаторства / Воловик Виталий Иванович: М, Академия общественных наук при ЦК КПСС, с. Литостанский В.В. Понятие традиции в историко философском дискурсе Анализируется феномен традиции в историко философском дискурсе, автор рассматривает трактовки феномена традиции в философской литературе, анализирует эволюцию историко философского осмысления понятия традиции в рамках отечественной и западной философии XIX XXI вв. Ключевые слова: традиция, дискурс, опыт, наследие. Lytostanskyy, V.V. The notion of tradition in historical and philosophical discourse This article analyzes the phenomenon of tradition in historical and philosophical discourse. The author examines the interpretation of the phenomenon of tradition in the philosophical literature, analyzes the evolution of the historical and philosophical understanding of the concept of tradition within the domestic and Western philosophy of the 19th and 20th centuries. Key words: tradition, discourse, experience, heritage. *** УДК 101.1: :1 Ліщук Торчинська Т.П. Мова історика в аспекті змістових складників структури Мову історика розглянуто шляхом виділення рівнів мови, вищий з яких потрактовано на основі ідеї М.Фуко про епістемний характер знання. Обґрунтовано застосування синхронного та діахронного підходів до структурування мови історика, проаналізовано складові структурні компоненти мови історика та суперечності її функціонування. Ключові слова: структурування мови історика, синхронний та діахронний вимір структури мови історика, структурні складові мови історика. «історія ніколи не дорівнює своєму мовному та емпіричному оформленню незалежно від усного чи письмового способу його втілення, але вона водночас не є незалежною від своїх реалізацій в мові». (Р.Козеллек. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу) Важливим показником ступеню розвиненості наукового знання є сформованість, структурованість і термінологічність мови досліджуваної предметної царини. Володіння фаховою мовою одна із ознак професійності, а засвоєння наукової термінології належить до чільних завдань підготовки фахівців у вищій школі. Специфіка мови науки обумовлена предметом дослідження та нерозривно поєднана зі способом описання/пояснення світу наукою [10,с.198]. Здатність мови історика продукувати сенси споріднює її з мовою інших соціально гуманітарних наук. Між тим, мова кожної із наук, навіть суміжних, має свої особливості. Оцінюючи стан мови історичної науки загалом, І.Я. Біск зазначає: «Понятійно термінологічний апарат в історичній науці розроблено недостатньо. Дефініції в тлумачних словниках та енциклопедіях часом невизначені і розмиті, літературні аналогії малопродуктивні» [1,с.207]. М.О. Кукарцева ще критичніше відгукується про рефлексії істориків над мовою історичного дослідження:

241 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 «Історики взагалі тривалий час були всерйоз переконані, що в них немає ніякої своєї, спеціалізованої наукової мови, придатної для створення історичних текстів» [8,с.20]. Особливо увага до мови виникає при включенні у дослідницьке поле нових предметних сфер та з розвитком нових практик історіописання. Значущість мови в історичному пошуку, конкретність та гнучкість мови гуманітаріїв, недостатнє вивчення структури мови історика, яка, насправді, в кожному конкретному випадку задає матрицю історіописання, обумовлює актуальність даного дослідження. Професійні історики та представники різних галузей науки досліджують мову історика і в вузько дисциплінарних межах, і на міждисциплінарному рівні. Мову історичного дослідження найглибше вивчено в межах лінгвістичних студій (А.П. Міньяр Бєлоручева дослідила мову і стиль історика в аспекті типологічного та індивідуальних проявів, Н.О. Мішанкіна проаналізувала значення метафори в науковому дослідженні тощо). Мова історика була предметом обговорення на ХV Міжнародному конгресі історичних наук у Бухаресті (1980 р.), матеріали якого проаналізовані C.П. Таборанським. Проблематику мови істориків в аспекті особливостей процесу історіописання акцентовано в наративній філософії історії (Х.Уайт, Ф.Анкерсміт та ін.). Окремі аспекти прояву мови історика досліджено М.С. Комковою, Н.І. Шелховською (місце іноземної мови в професійній діяльності історика), К.Меррідейл (мова історика в контексті наукового міжкультурного діалогу та становлення нової історичної парадигми), І.М. Нєхаєвою (поєднання мови і досвіду в умовах історичного дослідження) тощо. І.Я. Біск, М.І. Смоленський, М.Ю. Брандт та Л.М. Ляшенко дослідили мову історика з позицій дидактично методичних підходів в пошуках ефективних способів навчання студентів історичному фаху, зокрема, під час читання курсу «Методологія історичного дослідження». Мета статті подати структуру мови історика та охарактеризувати її змістові складники. Мова історика як складноструктурне утворення містить багато напластувань. М.Ю. Брандт та Л.М. Ляшенко пропонують наступне структурування джерел мови сучасної історії: «По перше, це терміни і поняття писемних (переважно) джерел. Всяке джерело дає багато окремих понять, які зобов язують історика встановити їх зміст, сферу застосування і межі використання По друге, це терміни і поняття, які напрацьовані в історіографії для впорядкування, систематизації різнорідного емпіричного матеріалу Насамкінець, по третє, це поняття і категорії, які на високому рівні абстракції формуються іншими соціально гуманітарними науками...» [2,с.22 23]. Щодо понять і категорій соціально гуманітарних наук як джерела мови історичного дослідження зауважимо, що історик не може використовувати їх «в готовому вигляді» у своїх текстах, оскільки зміст таких понять визначають, по перше, контекстуально, по друге, залежно від дослідницької парадигми, по третє, як такий, що містить світоглядні мотиви. Отож, необхідна рефлексія над історичними поняттями над тими, що вживає історик у власних текстах, і тими, що увійшли до історіографічної спадщини та в історичні словники. Проте, зазначає М.О. Кукарцева, «переважаюча більшість істориків абсолютно не теоретична Найбільша зміна за останні сорок років полягає в тому, що історики стали більш свідомі і в деякому роді більш відповідальні стосовно їх теоретичних запозичень» [8,с.6]. Соціальна теорія надає не просто мову дослідження, а систему понять, що вимагає інтерпретувати поняття саме в кордонах цієї системи, а не осібно. Запропонована вище класифікація надто абстрактна, аби відобразити найістотніші риси мови історика, та потребує, відтак, змістового наповнення. Ще одна спроба структурування мови історика була здійснена М.І. Смоленським. На його думку, «структура, склад мови історика включає в себе: 1) сучасну історику літературну мову епохи, кількісно переважаючий пласт; 2) мову історичних джерел, яка тією чи іншою мірою входить у структуру мови історика; 3) наукові історичні поняття; 4) слова, терміни, запозичені з інших наукових дисциплін; 5) формалізми немовного походження» [10,с.198]. У вищенаведених класифікаціях домінує трактовка мови історика як інструмента історичного дослідження. З огляду на значущість мови як чинника смислоутворення, візьмемо до уваги ширший контекст функціонування мови історика, поділяючи позицію, що текст історика, як і інші тексти, постає певною цілісністю: «Ідея цілісності, яка постає на основі презумпції текстуальності, проявляється лише в тому, що якими б різноманітними та різнорідними не були сенси, які виникають в нашій думці, вони усвідомлюються нами як сенси, що сумісно належать до ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 даного тексту, а отже при всій різномовності мають якесь відношення одне до одного в рамках цього тексту» [3,с.245]. За аналогією з семантичною структурою всякого тексту, структуру мови історика доцільно розглядати як комплекс ряду ієрархізованих рівнів. Пангармонічною з даним підходом у трактовці організації мови історика є запропонована С.Кізюковим структура: «Мова історичного дослідження складається із наступних основних елементів: 1) контексту, тобто відсилання до мови ще більш високого порядку («метамови»); 2) структуруючої частина (притча чи біографія), або синтаксису; 3) мовних особливостей конкретного автора (внутрішні уявлення історика, або «науковий діалект»); формально логічних елементів побудови наукових суджень» [5]. Той варіант структури мови історика, який ми пропонуємо, ґрунтується на допущенні, що мова історика в цілому і кожен пласт цієї мови має синхронний та діахронний вимір. При характеристиці мови історика в цілому, синхронний вимір стосується зв язку мови з теперішнім історика, діахроннний з мовою джерел, духом того часу, який прагне опредметнити в історичному тексті вчений. З поміж напластувань мови історика пропонуємо вирізнити наступні: 1) мову епохи тривалого відрізку часу, який включає і той, в який творив історик. Мова історика протікає в межах функціонування історичного дискурсу. Історичний дискурс, як і інші дискурси (політичний, економічний, медичний тощо), обумовлений, згідно термінології М.Фуко, «правилами дискурсивних формацій» [12,с.39 40] (синхронний вимір); дискурс історика співвідноситься з дискурсом епохи, котру описує історик, відповідно, з когнітивними елементами, що відображають склад мислення та відмінності світосприйняття людності (діахронний вимір); 2) мову сучасної вченому історичної науки з огляду на її засвоєння істориком під час фахової підготовки та культурні й інтелектуальні впливи його середовища (синхронний вимір); мову історичних джерел та історіографію з досліджуваної теми (діахронний вимір); 3) мову країни замешкання історика (синхронний вимір) та повсякденну мову соціальних верств того періоду, який вивчає історик (діахронний вимір). Зрозуміло, що запропонована модель мови історика трансформується залежно від історичного періоду, який вивчає історик, від обраної дослідницької стратегії та залежить від того, локальну, національну чи глобальну історію вивчають. Проте в рамках даної статті обмежимося змістовою характеристикою кожного із виділених пластів мови історика. Мову епохи пропонуємо трактувати на основі ідеї М.Фуко про епістемний характер знання. За основу розрізнення епістем М.Фуко бере характер співвідношення «слів і речей» і, відтак, розрізняє дискурсивні матриці, які почергово були властиві західноєвропейській науці та мисленню: «До середини XVII століття завданням історика було встановлення великого зібрання документів і знаків замість того, що могло б залишити в світі немов би мітку. Саме історик зобов язаний був змусити заговорити всі задавнені слова. Його існування визначалося не стільки спостереженням, скільки повторенням сказаного, вторинним словом, промовою, в якій звучало знову стільки задавнених слів. Класична епоха дає історії зовсім інший сенс: вперше встановити ретельне спостереження над самими речами, а потім описати результати спостереження в гладких, нейтральних і надійних словах» [13,с.160] та уточнює: «Документами цієї нової історії є не інші слова, тексти або архіви, але прозорі простори, де речі поєднуються між собою: гербарії, колекції, сади» [13,с.161]. Наступним часово епохальним відтинком М.Фуко вирізняє XIX ст., яке «знайде, після цієї чистої таблиці речей, нову можливість говорити про слова, і говорити не в стилі коментарю, але в настільки ж позитивній, наскільки і об єктивній манері, властивій природній історії» [13,с.161]. Саме в цей період формується позитивна програма історіописання: «історики XIX ст. візьмуться за написання нарешті «правильної» історії, тобто звільненої від класичної раціональності, від її впорядкованості, і від її теодицеї, історії, відданої у владу несамовитої сили часу, що вторгається» [13,с.161]. Сучасні історики здійснюють інтелектуальний вибір в межах класичного, некласичного (модерн) чи посткласичного стилю історизування. Класичний стиль продукує методи та принципи дослідження, схожі до тих, що ними керуються вчені в природничих науках. Такий тип дослідження індукує систему мови, що дозволяє описувати минуле в межах лінійного розгортання процесів. За взірець некласичного (модерного) підходу в історичній науці може служити доробок школи «Аннали» в царині структуралістичної історії. Як відомо, предметом дослідження цієї школи стали процеси довгої тривалості з активним використанням понять зі сфери економічної науки, чітко

242 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 вираженою міждисциплінарністю досліджень. Як стверджує М.П. Лаптєва, «школа «Анналів» здійснила переворот в царині стилю» [9]. У посткласичному теоретизуванні зі зміною образу історичної науки відбувається розширення джерельної бази історії за рахунок включення в історичне дослідження свідчень учасників та очевидців подій, що позначається на мові досліджень. Історики починають практикувати використання прямої мови свідків та учасників подій, зокрема, мови «наївного письма». Остання також постає предметом аналізу в працях соціологів та культурологів (приміром, у працях про «наївне письмо Наталії Козлової та Ірини Сандомірської). Поділяючи тезу М.Фуко про єдність знання та влади, можна стверджувати, що на мову науки з боку правлячої ідеології відбувається усталений, незалежно від типу суспільно політичного устрою, вплив домінування. Проте найбільш небезпечних форм він набуває у «закритих суспільствах», де визначає дискурс політиків, дискурс засобів масової комунікації, офіційний дискурс та дискурс в галузі соціально гуманітарних наук. Цілі історичні періоди, цілі теми, згадки про ряд історичних постатей в «закритому суспільстві» стають табуйованими для істориків, що, в підсумку, обумовлює розрив тяглості історичного пошуку, неповноту зображення минулого, наслідком чого стає програмована фальшованість при висвітленні окремих тем та/чи періодів, позбавлений авторської індивідуальності стиль історичних праць або така езопова мова, за якою втрачається зміст. М.П. Лаптєва звертає увагу на стеоретипізованість та клішованість мови історичної науки радянських часів [9]. В дусі настанови презентизму можлива заангажованість історика сучасністю в сенсі визначення актуальних для історичного дослідження проблем і тем й ігнорування інших: «Історія дискурсу описує образи, в яких репрезентуються ідеї, оскільки кожна епоха перебудовує дискурс у відповідності з новими підставами На думку Фуко, минуле постійно змінює свою форму в дискурсі сьогодення Кожна епоха не стільки відбирає образ минулого зі збережених спогадів, скільки реконструює його відповідно до поточних потреб» [14,с.41 42]. Презентистська настанова може сприяти «осучасненню» термінології, понять та слів, що виникли в інші історичні періоди. Між тим, осмислення минулого в історичному дослідженні неминуче дистанціюється від мови тієї історичної реальності, яку зображає: «історія може писатися тільки після здійснення критичного аналізу сумісності результатів понятійного узагальнення в минулому з тими реальними висновками, які необхідно в методичному плані отримати, беручи за основу ці результати» [7,с.218]. Насправді, історично словозміна протікає надто по різному, аби приймати спрощені рішення щодо термінології історичної науки: «В одних випадках терміни, вжиті в джерелах, не змінюють свого змісту, зберігають для нащадків те ж смислове наповнення, яке було властиве їм в сучасну для них епоху (наприклад, «булла», «інвеститура», «вира», «прекарій»). Інші терміни переосмислюються наступними істориками і в колишній термінологічній оболонці містять почасти інше розуміння позначуваних ними явищ («колонат», «раб», «алод», «манор» і т.д.)» [10,с.199]. Навіть якщо на рівні повсякденного вжитку слова не змінилися, насправді це не означає, що залишився усталеним їхній зміст. Першочергового значення в цьому разі набуває сила суспільних змін у різних сферах життя. Цю тезу добре ілюструє приклад, наведений О.Х. Султановим про розуміння на зламі XIX XX століть селянами Володимирської губернії зірок не як космічних тіл, а як свічок, «які світять, коли немає сонця і місяця» [11]. Вчений підсумовує: «Важливо те, що всі ці речі в мові, звичайно, проявляються» [11]. Так само ретельно слід підходити до вживання застарілої лексики, яка «включає слова історизми та слова архаїзми. Слова історизми вийшли з мови, оскільки перестали існувати позначувані ними предмети чи явища, наприклад назви документів або стадії проходження документів через бюрократичне діловодство минулого; сучасних синонімів такі слова не мають, і їх зміст можна передати тільки описово. Слова архаїзми в ході розвитку мови були витіснені синонімами, які стали більш вживані, але значення їх зрозуміле» [1,с.210]. Під час дослідження старожитностей історик опиняється перед вибором: «чи дотримуватися при переказі словника джерела чи використовувати сучасну мову філософії, ідеології, етики і т.д.» [6,с.104]. На рівні способів фіксації явищ духовного життя, якими є цитування, переказ, термінологічний опис, кожне із можливих рішень в межах названих дилем, як зазначає О.І. Кірсанов, має свої недоліки. Приміром, «терміни, взяті із джерела, є свого роду мікроцитатами. Кожен із них потребує семантичного аналізу і перекладу, а це вимагає використання сучасної мови» [6,с.104]. Не покращується стан справ і в разі використання стосовно стародавніх текстів сучасної історичної термінології: «Переказ тексту минулого сучасною мовою, як правило, поєднаний з відомим спотворенням початкових понять. За кожним із них стоїть система знань і цінностей, яка не тотожна сучасній» [6,с.104]. Як вихід із цієї ситуації автор пропонує термінологічне описання: «коли джерело не дає висхідного матеріалу для утворення термінів, історик, який вивчає духовне життя, звертається до штучної мови, умовно, позначаючи властивості об єкта такими словами, наприклад, як «волюнтаризм», «трансценденталізм», «енігматична алегорія», карнавалізація» і т.д. [6,с.107]. На дещо іншу ситуацію, яка виникає тоді, коли самі слова змінюються, а відповідні їм семантичні структури відтворюються в інших словах, звернув увагу Р.Козеллек, наголошуючи, що дослідницької уваги вимагають не просто взяті в осібному значенні слова, а семантичні структури, які можуть бути втілені, наприклад, у протилежних поняттях. бінарних опозиціях. Цю тезу Р.Коззелек ілюструє за допомогою слів, які пронизані непримиренними опозиціями, наводить приклад протиставлення «ми та інші (чужинці)», що позначене асиметрією відносин, оскільки містить негативні конотації інших, отож, має дискримінаційний зміст. На цій підставі вчений робить висновок про непридатність осмислення минулого в термінах його самоусвідомлення дієвцями: «Антитези минулого надто грубі, а тому мало придатні як категорії пізнання в історії. Насамперед неможливо осмислити історичний процес, послуговуючись тими ж протиставленнями, за допомогою яких відбулося колись його осмислення й емпіричне освоєння самими учасниками цього процесу. Зрештою, такий підхід означав би продовження літопису історії переможців» [7,с.219]. Термінологічні проблеми в історичній науці можуть виникати не тільки стосовно віддаленого минулого, а й як пов язані з сьогоденною для історика суспільною практикою. В разі настання значущих для держави та громадян, для суспільства в цілому подій, які започатковують новий тип суспільної детермінації, може статися, що для їх позначення ще не створено відповідних понять, отож, виникає потреба у формуванні нового дискурсу. Особливо виразно це проявляється в часи соціальних революцій, відгомін яких сягає за межі національних кордонів, наприклад: «Реальна революція наприкінці вісімнадцятого століття відбулася в рамках політичного дискурсу, який створив новий словник для обговорення прогресивних республіканських (якобінських) цілей і планів на майбутнє. Разом з винаходом такого дискурсу революціонери створили і певний вид пам яті, оскільки образи, внесені в політичні дискусії, встановили лінгвістичний код, яким відтепер слід було користуватися при спогадах про цю подію. Сьогодні історики, як вважає Фюре, воліли б не увічнювати політичні традиції, а скоріше описувати способи репрезентації Революції» [14,с.72 73]. Сама мова почасти постає джерелом історичного пізнання, що виявляється у використанні в історичній роботі даних ономастики й антропоніміки та, як компоненти останньої, топоніміки. Теоретичні та методичні основи такого дослідження розглянуто О.П. Пронштейном та І.М. Данилевським. Дослідження історії народу, нації неможливо поза студіюванням етнонімів (назв етнічних спільнот) та політонімів (назви народів за іменем держави). На властивій гуманітарним текстам самобутності мови наголошує Н.В. Брагінська, зазначаючи, що «порівняльне мовознавство може бути більш чи менш однаковим, схожим у різних країнах. А вже літературознавство, філософія, теорія культури мають власний вигляд» [15]. На її думку, в цьому разі діє «бар єр первинної мови», який не можна подолати дослівним перекладом текстів: «з гуманітарними науками так: ми не можемо перекладати підручники для середньої школи, виходить дуже погано. Для вищої школи? якісь перекладати можна. Але якщо ми будемо перекладати західні підручники історії чи філософії, не вдасться і для вищої Для середньої школи це просто виключено, тому що це ще знаходиться на рівні власне цінностей, а не наукових шкіл чи парадигм» [15]. Проте, ми не є ізольованими від Інших, користування інформаційними технологіями забезпечує доступність різних культурних світів настільки, що їх світобачення вторгається навіть у наше повсякденне життя. Л.Зашкільняк акцентує такі риси сучасної української історії, як «появу в ній довго замовчуваних фактів і подій, експонування національної точки зору як відправної» [4,с.27]. Проте, на його думку, це обставина ще зовсім не підстава для самозаспокоєння: «чи такої історичної свідомости потребуватимуть нові покоління українських громадян, котрі, як сподіваємося, житимуть у вільному світі обміну інформацією. Чи витримають їхні історичні уявлення випробування у зустрічі з історією і «правдами» своїх сусідів

243 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 та інших народів? Одного патріотизму тут буде замало. Потрібні знання, оперті на усвідомленні існування не одної, а багатьох правд і позицій» [4,с.27]. Л.Зашкільняк наголошує на необхідності виваженої термінології в зображенні взаємин з сусідніми народами, зауважує, що «на жаль, зберігаються далі ті риси оцінкових суджень, що приховані в побудові тексту або мовних фігурах» [4,с.25]. Отож, для знання «багатьох правд і позицій» набуває практичного значення питання перекладу історичних текстів з чужоземних мов українською. Між тим, наявність перекладів історичних текстів, які стосуються досліджуваної царини минулого, не вирішує в повному обсязі питання історіографічної обізнаності фахівця. Для українських вчених істориків часів класичної соціальної думки був характерний універсалізм наукової діяльності, масштабний внесок у висліди філософської, історичної, соціологічної, політичної думки і значущий доробок в царині літературознавства та мовознавства. Цьому чимало сприяла фундаментальна філологічна підготовка: класична університетська, навіть гімназійна, освіта передбачала ґрунтовне вивчення мов, особливо грецької та латини. Питання зрозумілості мови історика, ймовірно, не можна вирішити, закликаючи істориків писати зрозумілі тексти зрозумілою мовою. З боку аудиторії, яка освоює тексти, також повинно бути прикладене зусилля, аби «зрозуміти мислителів, котрі працювали з величезною товщею фактів і видавали якісь узагальнюючі результати. Це може оцінити, на це може відреагувати тільки той, у кого порівнянна товща фактів є в розпорядженні» [15]. Поряд зі знанням «товщі фактів» (Н.В. Брагінська), зацікавленій аудиторії важливо володіти науковою термінологією, чому сприятимуть публікації словників історичних термінів. Предметні покажчики в текстах з соціально гуманітарних наук слабко компенсують нестачу окремих видань авторських термінологічних словників класиків історичної науки, укладених за аналогією зі словниками, що представлені у літературознавстві (проте вже не з метою виявлення особливостей авторської лексики та авторських неологізмів, а для висвітлення доробку автора у розкритті певної предметної царини минулого) або прикнижкових термінологічних словників. Значна кількість напластувань у мові історика обумовлена складністю об єкта історичного дослідження, яким у найзагальнішому сенсі постає історичне минуле, що може бути значно віддаленим у часі від сьогодення історика. Структуру мови історика і характеризуючи її в цілому, і досліджуючи окремі змістові складники мови історика. доцільно розглядати на основі єдності синхронного та діахронного вимірів. Виникає потреба у поєднанні двох планів дослідження мови історика: теоретичного на якому мову історика розглянуто в контексті можливостей історичної науки та покликання історика, та емпіричного в якому акцентовано особливості функціонування мови історика в історичних текстах. На емпіричному рівні перспективним у дослідженні мови історика як семіотичної системи є зосередження на методах дослідження. Такі методи, як, наприклад, контент аналіз, дискурс аналіз, інформаційно цільовий аналіз тексту, що мають міждисциплінарний характер і постають новаторськими щодо історичного дослідження; дозволяють розв язати широке коло завдань в дослідженні мови історика. В умовах множинності підходів до історіописання перспективним напрямом дослідження мови історика буде також її студіювання в аспекті традиційних та нових жанрів історіописання. Список використаних джерел 1. Биск И.Я. Методология истории: курс лекций / И.Я. Биск. Иваново: Иван. гос. ун т, с. 2. Брандт М.Ю. Введение в историю: пособие для студентов пед. ин тов неист. фак / М.Ю. Брандт, Л.М. Ляшенко; под ред. А.А. Данилова. М.: АО «Аспект Пресс», с. 3. Гаспаров Б.М. Язык, память, образ. Лингвистика языкового существования / Б.М. Гаспаров. М.: Новое литературное обозрение, с. 4. Зашкільняк Л. Історія «своя» та «чужа» / Л.Зашкільняк // Критика. Київ, /10. С Кизюков С. Морфология исторического повествования [Электронный ресурс]: фрагмент / Сергей Кизюков // Режим доступа: 6. Кирсанов О.И. Цитата, «пересказ» и терминологическое описание как формы фиксации научных фактов при исследовании духовных явлений пришлого / О.И. Кирсанов // Известия Томского политехнического университета Том С Козеллек Р. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу / Райнхарт Козеллек; пер. з нім. К.: Дух і літера, с. 8. Кукарцева М. Трансформация эпистем: понятие истории в ускользающем мире. Вместо введения / М.Кукарцева // Способы постижения прошлого: Методология и теория исторической науки; отв. ред. М.А. Кукарцева. М.: Канон+, С ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Лаптева М.П. Язык историка и проблема понимания / М.П. Лаптева // Фигуры истории, или «общие места» историографии. Вторые санкт петербургские чтения по теории, методологии и философии истории. СПб.: Изд во «Северная звезда», С Смоленский Н.И. Теория и методология истории: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Н.И. Смоленский. 2 е изд., стер. М.: Издательский центр «Академия», с. 11. Султанов А.Х. О природе научного термина [Электронный ресурс]: [Доклад] / А.Х. Султанов // Семинар сектора социологии знания ИС РАН 17 января 2002 г. Режим доступа: seminary/27 seminar sektora sotsiologii znaniya o prirode nauchnogo termina is ran 17 yanvarya 2002 g 12. Фуко М. Археология знания: Пер. с фр. / М.Фуко; пер. с франц.; общ. ред. Бр. Левченко. К.: Ника Ценр, с. 13. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук / М.Фуко; пер. с фр. В.П. Визгина, Н.С. Автономовой. М.: Прогресс, с. 14. Хаттон П.Х. История как искусство памяти / Патрик Х.Хаттон; Пер. с англ. В.Ю. Быстрова. СПб.: Фонд «Университет»: Владимир Даль, с. 15. Язык науки. Беседа с доктором исторических наук, руководителем Научно учебного центра антиковедения ИВКА РГГУ Ниной Брагинской. Часть 1 [Электронный ресурс]: [Интервью] / Любовь Борусяк. Режим доступа: Лищук Торчинская Т.П. Язык историка в аспекте содержательных компонентов структуры Язык историка рассмотрен путем выделения уровней языка, высший из уровней истолкован на основании идеи М.Фуко об эпистемном характере знания. Обосновано применение синхронного и диахроннного подходов к структуированию языка историка. Проанализированы составляющие компоненты структуры языка историка и противоречия его функционирования. Ключевые слова: структуирование языка историка, синхронное и диахронное измерение структуры языка историка, структурные составляющие языка историка. Lishchuk Torchynska, T.P. Language of historian in terms of the substantive components of structure Language of historian is considered through the allocation of language levels, the highest of which is interpreted on the basis of M.Foucault s ideas of epistemic nature of knowledge. The application of synchronic and diachronic approaches to structuring the language of historian is substantiated. The component of the structure of language of historian and its functioning contradictions are analyzed. Key words: structuring of language of historian, synchronic and diachronic dimension of structure of language of historian, structural components of the language of historian. УДК *** Макогонова В.В. Про деякі проблеми і перспективи вивчення історії російської філософії Аналізуються матеріали VI Російського філософського конгресу. Формулюються актуальні проблеми та перспективи вивчення історії російської філософії. Ключові слова: VI Російський філософський конгрес, історія російської філософії. (стаття друкується мовою оригіналу) Макогонова В.В. О некоторых проблемах и перспективах изучения истории русской философии Анализируются материалы VI Российского философского конгресса. Формули руются актуальные проблемы и перспективы изучения истории русской философии. Ключевые слова: VI Российский философский конгресс, история русской философии. С тех пор, как в июне 1997 года в Санкт Петербурге прошел I Российский философский конгресс, проведение подобных форумов один раз в 2 3 года превратилось в устойчивую традицию. Делегатов российских философских конгрессов встречали Екатеринбург, Ростов на Дону, Москва, Новосибирск. Масштабность и регулярность проводимых конгрессов свидетельствуют об их очевидной необходимости для

244 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 русскоязычного научного сообщества. Активное участие в работе конгрессов неизменно принимают наши соотечественники представители Украины. VI Российский философский конгресс «Философия в современном мире: диалог мировоззрений» проходил в Нижнем Новгороде в июне 2012 г. Организаторами выступили, в частности, Российское философское общество, Институт философии РАН и Нижегородский государственный университет им. Н.И. Лобачевского. Официальная статистика форума: очное участие в работе приняло более 1100 человек, из них 140 из ближнего и дальнего зарубежья, в том числе 66 из Украины. Количество поданных заявок свидетельствует об особом интересе участников к проблемам социальной философии, философской онтологии, философии культуры, философской антропологии, философии и методологии науки, философии религии. Автор принимала участие в работе секции «История русской философии», в рамках данной статьи ставит задачу проанализировать материалы конгресса с тем, чтобы обозначить некоторые актуальные проблемы и перспективы изучения русской философии. Конгресс открылся пленарным заседанием. После протокольного выступления нижегородского губернатора В.П. Шанцева директор Института философии РАН А.А. Гусейнов обозначил ключевые проблемы форума: как философия может подключиться к диалогу мировоззрений, как возможен диалог мировоззрений, ведь мировоззрение целостный и законченный взгляд на мир. Мировоззрение, сказал Гусейнов, вдохновляется пафосом истины. Мировоззренческая истина отличается от научной, не поддается традиционным процедурам проверки, от того имеет своего рода «спесивый» характер. Как же должна быть выстроена общественная коммуникация? Выступавший вслед за А.А. Гусейновым В.А. Лекторский подчеркнул, что самыми серьезными он считает проблемы смысложизненные. Невозможно, решая их, не быть релятивистом. Осуществить мировоззренческий диалог возможно только на основе «презумпции доброжелательства». Пленарное заседание продолжилось докладами А.С. Запесоцкого «Философия образования и проблемы современных российских реформ». А.Н. Чумакова «Культурно цивилизационный диалог как способ решения проблем в современном мире», А.А. Грякалова «Эстетическое и политическое в контексте «постсовременности», А.А. Федорова «Инноватика» как идея европейской философии XV XXI веков». Русской философии как диалогу мировоззрений был посвящен доклад М.А. Маслина, заведующего кафедрой истории русской философии МГУ. Текст выступления опубликован в журнале «Вопросы философии». Основное содержание доклада можно свести к нескольким основным положениям. 1. Девиз конгресса «диалог мировоззрений» самым лучшим образом соответствует современной объяснительной модели истории русской философии. В истории русской философской мысли можно найти идеальные примеры такого диалога. Один из них деятельность Психологического общества при Московском университете ( гг.). Общество объединяло философов и психологов различных направлений. В его работе принимали участие деятели искусства, литераторы. Председательствовали Н.Я. Грот, Л.М. Лопатин, И.А. Ильин, имевшие различные философские убеждения. Не борьба мировоззрений, а мировоззренческий диалог единственный полноценный способ существования философской традиции в культуре. 2. «Полногласная» русская философия представляет интерес не только для русских. М.А. Маслин упомянул не так давно ушедшего из жизни кардинала Томаша Шпидлика, бывшего в Ватикане ведущим специалистом по истории русской религиозной мысли. В фундаментальной монографии Шпидлика «Русская идея. Иное видение человека» «подчеркивается значение русской религиозной философии как философии сердца в сравнении с западной философией, где остро ощущается дефицит сердца и любви» [2,с.43]. В настоящее время одним из мировых центров русских исследований, особо отметил докладчик, является Китай. В Китае раз в два года проходят всекитайские конференции историков русской философии. Изучают ее не слависты, не культурологи, а профессиональные философы. Лучше, наверное, сказать люди, профессионально занимающиеся философией. Для китайских ученых русская философия представляет интерес как «оригинальный вариант поиска национальной идеи в условиях глобализации» [2,с.44]. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 В наследство от эпохи «борьбы мировоззрений» исследователям истории русской философии остались идеологически нагруженные, ставшие привычными стереотипами «двойники». «Двойники надо трактовать как суррогаты идей, понятий, концептов, образов, представлений, оценок, обоснованных неадекватно и нуждающихся в исправлении» [2,с.45]. Разговор о русской философии продолжился июня на секции. Руководили работой секции М.А. Маслин и А.С. Стрельцов. Прежде всего, собравшиеся узнали, что местом проведения VII Российского философского конгресса избрана Уфа. Об этом, а также о работе подсекции «Университетская философия в Башкортостане» рассказал С.Н. Семенов. По результатам работы подсекции была принята резолюция, в которой, в частности, отмечалось: «В Республике Башкортостан в общем духовном поле российской философии сформировался региональный центр развития философской мысли, отличающийся особым вниманием к проблемам онтологии, философии естествознания, национальной духовности и культуры, глобализации и социального развития регионов. Участники заседания подсекции рекомендуют выделить на предстоящем VII Российском философском конгрессе в качестве одной из ключевых тем проблему евразийской самобытности России, ее многонациональности как судьбы и дара». Текст резолюции был роздан для ознакомления участникам конгресса. В течение двух рабочих дней на секции заслушали более тридцати докладов. По традиции в первую очередь слово предоставили гостям из дальнего и ближнего зарубежья представителям Китая, Швеции, Черногории. Украины, Белоруссии. Интересно было узнать, чем занимаются коллеги из Москвы, Петербурга, Казани, Новороссийска, Калуги, Нижнего Новгорода, Иваново, Екатеринбурга. Темы выступлений, т.е. исследовательские интересы участников, были разноообразны. Вот некоторые из них: «Рефлексия образа академической Германии в литературном пространстве России XIX века» Д.В. Акимовой, «Проблема личности в философии русского консерватизма» О.К. Авдеева, «Метафизика Павла Флоренского» Л.А. Бессоновой, «Проблема национализма в учении славянофилов» С.А. Воробьевой, «Становление и направления русской философии науки» А.А. Касьяна, «Герменевтическая традиция в русской философии Б.Н. Совакова, «Концепция причинности Л.М. Лопатина и В.В. Зеньковского» А.В. Громова, «Русская философия XX века: структурно семиотическая теория Ю.М. Лотмана» Р.А. Зайнетдиновой, «Русская философия в интеллектуальном пространстве Белоруссии» Т.И. Адуло. Что же может объединить такую аудиторию? В каком направлении стоит вести общий разговор? Несомненно, задача в данной ситуации состоит в том, чтобы подать свой материал под таким углом, который открывал бы для слушателей максимально широкую перспективу. Широкая перспектива открывается только при выходе на проблемы серьезной методологической значимости. Типологические особенности русской философской мысли, ее периодизация, границы философской и научной, философской и религиозной, философской и художественной рефлексии, только на таком уровне обобщения может получиться разговор, интересный для всех. Общий интерес вызывает также информация о научных конференциях, публикация новых источников, справочных изданий. В результате можно составить представление о том, какими видятся профессиональному научному сообществу актуальные проблемы и перспективы изучения истории русской философии. В таком контексте весьма содержательным и интересным был доклад Г.Е. Аляева об изучении истории русской философии в современной Украине. Г.Е. Аляев и Т.Д. Суходуб, также принимавшая участие в работе конгресса, сопредседатели Общества русской философии при Украинском философском фонде. Общество создано в 1998 году. Его цель научно исследовательская, культурно просветительская, издательская деятельность, направленная на изучение русской философской мысли и поддержку развития современной русскоязычной философской традиции в Украине. Обществом проведено 11 научных конференций. В частности, Международные Бердяевские чтения, «Ф.М. Достоевский и канун третьего тысячелетия», «Становление и развитие классической российской философской традиции: от И.В. Киреевского до Д.Л. Андреева» в Киеве. В 2011 г. в Полтаве состоялась международная научная конференции «Русская философия: история, методология, жизнь». Можно определенно утверждать, что полтавская конференция значительная веха на том пути, которым уже 20 лет идет украинская постсоветская историко философская наука. Материалы конференции

245 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 дают четкое представление о серьезном внимании к теоретико методологическим проблемам исследовании истории русской философии, о широте и многообразии исследовательской тематики. Экзистенциально антропологические интенции русской философии, русская религиозная метафизика и онтогносеология, философия языка, литературы, культуры, русская историософия, социально аксиологическая проблематика в русской философии, биографии, школы, творческие судьбы русских философов составляют предмет изучения. В качестве основных проблем на конференции были названы «проблемы, связанные с идентификацией национальных особенностей русской философии, с определением степени ее самостоятельности с характеристикой ее взаимоотношений с другими сферами духовной жизни с религией, идеологий, литературой» [1,с.12]. О том, какой интерес конференция вызвала у россиян, свидетельствует список участников. В нем представители Армавира, Астрахани, Екатеринбурга, Иваново, Иркутска, Москвы, Новороссийска, Новосибирска, Омска, Орла, Ростова на Дону, Санкт Петербурга, Ставрополя, Тольятти, Челябинска. Важно подчеркнуть тот факт, что российские и украинские исследователи истории русской философии не работают изолированно друг от друга. О необходимости осуществления в современной науке глобальной коммуникации и в Полтаве, и в Нижнем Новгороде, и позднее на конференции по истории русской философии в Париже говорил главный редактор журнала «Соловьевские исследования» М.В. Максимов. Журнал издается в Иваново с 2001 г., на его страницах публикуются результаты исследований в области философии, филологии, культурологии. В состав его редколлегии входят видные ученые из России, Германии, Франции, Великобритании, Нидерландов, Польши, Болгарии. Материалы принимаются на русском, английском, немецком, французском языках. Авторитетный печатный орган, каковым являются «Соловьевские исследования» «средство научной коммуникации, выступает в качестве дискуссионной площадки, обеспечивает преемственность научных разработок, выполняет функцию сбора, хранения и распространения научной информации» [3,c.75]. Но, в первую очередь, живое, непосредственное общение создает комфортные условия для обсуждения актуальных вопросов, среди которых, в частности, и характеристика взаимоотношений русской философии и литературы. С этой проблематикой связан личный исследовательский интерес автора данной статьи. Современные исследователи смело вписывают в контекст своих историко философских изысканий литературно художественные источники. Вместо обоснования ограничиваются констатацией невозможно без Достоевского, Л.Толстого представить историю русской философии. Тем не менее, философская значимость русской художественной литературы недостаточно прояснена. Не всегда четко различается литература как фактор, тем или иным образом повлиявший на развитие философии, и литература как самодостаточное философское явление. Представляется важным и необходимым различать философское значение и философский характер художественной литературы. Вряд ли можно согласиться с точкой зрения, высказанной на конгрессе по вопросу об источниковой базы историко философского исследования источником историко философского исследования может быть все. С моей точки зрения, все может быть его предметом. Можно согласиться с тем, что известный тезис «философия в России сводится к ее литературе» некорректен. Но характер взаимоотношений философии и художественной литературы в русской культуре таков, что вопрос о литературоцентричности русской философии составляет серьезную теоретико методологическую проблему, требующую внимательного изучения. Русская культура содержит богатейший опыт философского прочтения художественной литературы, необходимо внимательно изучать методологию обнаружения философской рефлексии в литературно художественном произведении. Иначе останутся без объяснения те факты и явления, о которых упоминалось, в частности, на секции. Почему Гадамер называл своим любимым русским философом Гоголя, о котором узнал в изложении Степуна? Почему в модном списке писателей философов есть Достоевский и Толстой, но нет Чехова? Участник масштабного научного форума не может претендовать, конечно, на то, чтобы дать его работе исчерпывающую характеристику. Дать исчерпывающую характеристику затруднительно, даже если речь идет о работе одной секции. Тем не менее, можно определенно сделать некоторые выводы. 1. Процесс развития философской мысли в России самостоятельная область историко философских исследований, представляющая интерес для международного научного сообщества. Философия, сформировавшаяся в лоне православной культуры, дает католическому Западу возможность познакомиться с «иным видением человека». Результаты поиска русскими национальной идеи интересны Востоку, стремящемуся сохранить себя в мире глобализации. Для украинских историков русской философии актуально изучение двух философских традиций, как взаимодействующих и обогащающих друг друга. 2. Необходимо бороться с идеологически нагруженными стереотипами, предубеждениями, которые по объективным и субъективным причинам имеют место в историографии русской философии; следует расширять и уточнять источниковую базу исследований. 3. Перспективно развитие «философского краеведения», региональных центров, специализирующихся на изучении наследия того или иного мыслителя. 4. Актуальность сохраняют «вечно открытые» вопросы о национальных особенностях русской философии, степени ее самостоятельности, значимости опыта русского философствования для мировой культуры. Решение актуальных историко философских проблем предполагает научную коммуникацию как условие творчества. Осмысление результатов научных конференций есть проявление и необходимое условие реальной коммуникации. Список использованных источников 1. Аляев Г.Е. Русская философия в историческом, методологическом и смысложизненном измерении / Г.Е. Аляев // Русская философия: история, методология, жизнь. Полтава: ООО «АСМИ», С Маслин М.А. Русская философия как диалог мировоззрений / М.А. Маслин // Вопросы философии, С Философия в современном мире: диалог мировоззрений: Материалы Российского философского конгресса (Нижний Новгород, июня 2012 г.). В 3 т. Т.1 Н.Новгород: Изд во Нижегородского госуниверситета им. Н.И.Лобачевского, с. Makogonova, V.V. About some problems and prospects of study of history of Russian philosophy Materials of VI of Russian philosophical congress are analysed. The issues of the day and prospects of study of history of Russian philosophy are formulated. Key words: VI Russian philosophical congress, history of Russian philosophy. *** УДК 140.8:321.7 Мармазова Т.І. Аксіологічний вимір політичного забезпечення модернізації українського суспільства: соціально філософський аспект Розглядається філософське дослідження аксіологічного підґрунтя процесу модернізації українського соціуму. Зроблено висновок про те, що для побудови міцного аксіологічного підґрунтя демократичного розвитку владі необхідно вдало поєднувати політичні новації з існуючими традиціями, відкидаючи елементи тоталітарної практики. Ключові слова: цінності, політика, модернізація, українське суспільство. Консолідація українського суспільства, зокрема зміна загальної негативної морально психологічної атмосфери в країні, є неодмінною передумовою здійснення демократичних перетворень. Трансформуючись, українське суспільство не може не переживати гострої кризи ціннісно нормативних систем, морально етичної кризи. Однією з головних її причин є те, що завдання розбудови незалежної держави потребують, з одного боку, модернізації суспільних відносин, в основі яких лежать ліберальні цінності, з другого відродження національної культури, системно утворювальним чинником якої залишаються традиційні цінності, звичаї та устої, що якраз і розмиваються в процесі модернізації цими ліберальними цінностями. Метою даної роботи є соціально філософський аналіз ціннісного аспекту соціально політичної модернізації українського суспільства

246 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Проблеми сучасного українського суспільства ускладнюються тим, що розвинуті країни Заходу спираються вже на постматеріальні цінності, пов язані зі вступом до нової стадії свого розвитку (посткапіталізм, постіндустріальне, постмодерне, інформаційне тощо суспільство), в Україні ж здебільшого відтворюються індустріальні та доіндустріальні способи виробництва, особливо на її південному сході, де розбудовуються капіталістичні суспільні відносини, які в чистому вигляді вже давно не існують у розвинутих країнах, де соціальне ринкове господарство та соціальна держава стали реальністю [1,c.49 50]. Однак, акцентуючи увагу на зазначених постматеріальних цінностях як явищі, іманентно властивому західному світові, Р.Інглегарт визнає наявність і перспективи розвитку подібних цінностей в інших культурах, зокрема у східноєвропейських та пострадянських країнах. Наявність таких цінностей в цих регіонах пов язується з вищим рівнем відчуття безпеки у поколінь, що виросли після Другої світової війни, та наявністю систем соціального забезпечення і соціального захисту, які певною мірою компенсували порівняно низький рівень життя населення. Так, важливою особливістю нинішнього розвитку західного суспільства, вважає М.Кастельс, є поява груп індивідів, які характеризуються «самобутністю, спрямованою в майбутнє» [2,с.98]. До основних різновидів такої самобутності належать: активізація територіальних громад з появою самобутніх структур, здатних швидше адаптуватися до глобальних процесів сучасного світу (поява вільних економічних зон, повернення на історичну сцену містадержави і т. ін.); розвиток фемінізму як прагнення до усунення поділу соціальних інститутів за ознакою статі; розгортання і політизація екологічного руху, прагнення екологістів до інтеграції людства і природи, до контролю за використанням простору в інтересах людей і природи. Утвердження постматеріального начала в структурі сучасної цивілізації є, насамперед, проблемою морально духовного порядку. «У матеріальному світі, зазначає Ф.Р. де Шатобріан, люди об єднуються для праці, суспільність трудящих йде різними шляхами і скоріше приходить до мети; спільними зусиллями люди побудують піраміди, вивчивши кожен свій предмет, зроблять відкриття в науках, дослідять усі куточки фізичної світобудови. Чи точно таким же є стан справ у світі духовному? Скільки б не об єднували свої зусилля тисячі голів, їм ніколи не створити шедевру, який наодинці створив Гомер» [3]. Першочерговість ролі особистісних якостей у розумінні духовності ХХІ ст., на думку українського філософа С.Кримського, визначається вимогою утвердження так званої монадної особистості, тобто особистості, що здатна репрезентувати свою націю, свою культуру, свою епоху і тим самим маніфестувати індивідуальну іпостась універсального досвіду». Монадні особистості існували й раніше як вожді, пророки, мудреці, та скоріше це були лише вияви унікальності. «Однак нині щільність соціальних зв язків виросла настільки, що формування монадних особистостей стає поширеним явищем. Не випадково кінець ІІ тисячоліття нашої ери характеризується кризою масових політичних партій. Історія показала, що такі монадні особистості, як М.Ганді, М.Л. Кінг, Мати Марія, А.Сахаров і О.Солженіцин, В.Вернадський і М.Грушевський відіграли у ХХ ст. значно більшу роль, ніж усі політичні партії разом узяті» [4]. Носії індивідуальної самобутності створюють досить своєрідне суспільство, яке М.Кастельс називає «суспільством сітьових структур», здатним продукувати дві самобутності суспільного опору і зверненості в майбутнє, які можуть виникнути «у таких просторах, на основі таких умов і таких процесів, які характерні для кожного конкретного інституціонального і культурного контексту» [2]. А це означає, що й на українське суспільство в найближчому майбутньому чекають зміни схожого характеру. Унаслідок нерівномірності та асинхронності розвитку різних регіонів нашої країни виникає ситуація «до пост модерну», коли одночасно співіснують різні системи цінностей та світоглядів від архаїчних до постмодерних, породжуючи специфічні соціальні й регіональні конфлікти. Ситуація ускладнюється й з огляду на процеси глобалізації, які дедалі більше ставлять під сумнів існування національних держав, культур традиційних етносів із відповідними ціннісно нормативними системами. В цьому відношенні слід погодитися із українським науковцем М.Марчуком, що «нинішнє «глобальне захворювання» людства зумовлене порушенням гармонії, втратою ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 справжніх орієнтирів. Тому сьогодні дедалі більше науковців апелюють до вселюдських цінностей, намагаючись осмислити не просто взаємозв язок науки і цінностей, а з ясувати аксіологічні підвалини самого наукового знання...» [5]. Як показує практика, зазначає О.Івченко, державні органи, перебуваючи у стані постійної гонитви за тимчасовими політичними дивідендами, не здійснюють ефективного захисту національних цінностей від глобальних інформаційних впливів. Це здатне робити лише високорозвинуте громадянське суспільство, одним із моральних переконань членів якого є впевненість у необхідності національної самоідентифікації [6]. Однак, модернізація у нашій державі відбувається в умовах фрагментованості громадянського суспільства, що істотно ускладнює мобілізацію населення на підтримку реформ. На першому етапі модернізації визначається напрям змін, так званий модернізаційний проект. Саме політична модернізація повинна створити передумови для модернізації економічної та соціокультурної. На думку науковця політична модернізація супроводжується інституційними та функціональними змінами і проявляється в інституціалізації політичних структур, характерних для розвинених демократій: утвердження тріади влади; розмежування функцій центральної і місцевої влад; процедурне і функціональне забезпечення демократії, зокрема запровадження процедур у всі сфери суспільного життя, розвиток інститутів громадянського суспільства, утвердження правової держави [7]. Загальна логіка конституювання політико правових умов існування громадянського суспільства, на думку Г.Зеленько, має такий вигляд: чіткий розподіл на приватну та публічну сфери коли держава встановлює межі своєї діяльності і безпосередньо визначає наявність таких сфер, де державне регулювання зводиться до мінімуму або взагалі не застосовується, запроваджуючи ідею «простору приватного життя». Цей простір захищається від держави гарантією громадянських прав та обмежується публічними обов язками, підсилюється запровадженням відповідних санкцій за недотримання державою принципу обмеження політичної влади та будь які спроби втручання у приватну сферу. Водночас механізм реалізації влади в умовах демократії, що є другою, не менш важливою умовою формування громадянського суспільства, передбачає тісну взаємодію органів державної влади з інститутами громадянського суспільства, що передбачає конституювання каналів відповідної взаємодії через визначення форм участі та контролю. При цьому інститути громадянського суспільства отримують «державно значущі» функції ті, які мають загальнодержавне значення (наприклад, формування органів влади, проведення виборів, комунальне обслуговування населення, соціальні послуги тощо) [7]. Через першочергову необхідність розбудови незалежної держави України, розвиток громадянського суспільства не є на належному рівні. Хоча найбільш істотним двигуном політичної реформи повинно бути саме воно. Власне, це документально визначається у «Національній стратегії розвитку «Україна 2015», а саме: «Сьогодні провідними суб єктами модернізації в Україні здатні виступити: 1) Громадянське суспільство, що прагне досягати амбітних цілей національного розвитку і має могутній інтелектуальний потенціал, високий рівень освіченості. Сьогодні є очевидним, що українське суспільство все більше виявляє розуміння необхідності піти на певні витрати задля здійснення проектів, виграш від яких буде отриманий лише через кілька років або навіть десятиліть; 2) Держава, яка ініціювала ринкові та демократичні перетворення і має всі важелі для їх здійснення; 3) Національний бізнес. Україна одна з небагатьох країн на пострадянському просторі, де є достатньо сильний й амбітний національний бізнес. Досі найбільш ліквідні об єкти і сектори вітчизняної економіки знаходяться під контролем підприємців з українським громадянством, які тією чи іншою мірою асоціюють себе і своє майбутнє з Україною, отже, є безпосередньо зацікавленими в успіху проекту побудови суверенної та самодостатньої України [8]. Громадянське суспільство в Україні відстало у своєму розвитку від становлення державності, що й стало спричиняти деформації останньої. Громадянське суспільство в основному стало проявлятися у вигляді вуличних протестів. Однак, на наш погляд, слід звернути увагу на важливу думку українського науковця А.Колодій: «Український менталітет, що сформувався за відсутності власної національної державності, визнає і

247 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 шанує лише ту владу, яка є частиною народу і створена його зусиллями; він схильний до патріотизму, орієнтованого насамперед на країну і суспільство, а не на державу та її політичні керівні структури. Відданість країні, суспільству при стриманому ставленні до потреб «держави», апетити якої інколи можуть зростати непомірно непогані риси за умов стійкості держави Проте, допоки держава не зміцніла, в Україні існує також потреба в підвищенні рівня державницького патріотизму [8]. Сьогодні цілком зрозуміло, що розвинене громадянське суспільство слугує підґрунтям демократії. Однак, по перше, це не означає, що часова послідовність перетворень у перехідних суспільствах іде від громадянського суспільства до політичної демократії. Там, де перехід до демократії здійснюється від тоталітаризму, послідовність суспільних перетворень порушена. І як би ми не уникали розмов про соціальне чи політичне «будівництво», елемент свідомого конструювання спочатку уявлень про бажаний інституційний дизайн суспільної системи, потім формальних, законодавчо окреслених інститутів завжди присутній. Як зазначає Ф.Фукуяма, утвердження демократії відбувається в такому порядку: ідеологія формальні політичні інститути (конституційний дизайн) громадянське суспільство культура. Тільки переведення певних відносин на рівень культури, закріплення їх на рівні культурних кодів дає підстави для тривалого існування інститутів. Однак для цього потрібен час. Ефективність демократії з точки зору громадянського суспільства визначається на думку українських науковців, трьома основними критеріями: 1) рівень забезпечення прав і свобод громадян; 2) якість сформованої владної моделі, яка забезпечує доступ суспільства до влади; 3) реальне забезпечення прав і свобод громадян [9,с.102]. Умови для формування громадянського суспільства в Україні розпочалися з проголошення державного суверенітету у 1990 році. Важливими напрямами стали: розвиток місцевого самоврядування, незалежних ЗМІ, забезпечення економічної незалежності громадян (процес приватизації), можливість створювати різноманітні організації і проявляти громадянську активність. Специфічною рисою явища конституювання цінностей громадянського суспільства є часова різниця між прийняттям конституції з прийняттям додаткових законів, які мали б створювати механізми задоволення прав громадян. Відсутність відповідних законів, навіть за наявності конституцій створює ніші для появи нелегітимних практик, посилює рівень суб єктивізму у політиці. В Україні колишні комсомольські та партійні лідери перекваліфікувалися у «громадянських активістів», застосовуючи свій організаційний досвід у новий формат «демократизації». Їх підхід до ідеології та практики громадянського суспільства майже не враховував, що, на відміну від комуністичного суспільства, це повинно бути відкритим ціннісним суспільним проектом, що не обумовлює єдину ідеологічну доктрину, монополію на істину, «єдине бачення», подальшу чітку програму політичних дій та кінцеву мету суспільного розвитку, а відтак не передбачає формування вертикальної ієрархії нових суспільних акторів із завданнями їх політично організаційного підпорядкування єдиному центрові. Природна багатозначність концепту «громадянське суспільство» з існуванням його різноманітних практичних моделей, що була перенесена на пострадянський ідеологічний ґрунт, легко призводила до розмитості та невизначеності смислів концепції «громадянського суспільства». Національна незалежність та єдність народу стали духовно практичними чинниками становлення громадянського суспільства, але залишились напівдійсністю, адже крім територіально політичного закріплення не отримали належного соціально економічного підґрунтя. Звідси й трагічний парадокс України з одного боку, для національно свідомої частини суспільства відповідні ідеї вже спізнились, а для соціально налаштованої більшості випередили свій час, з іншого для нечисленних заможних громадян або можновладців вони часто нічого не варті, а ті верстви, яким вони небайдужі і втрачати нічого, слабо впливають на поточну соціально політичну ситуацію. Громадянське суспільство в Україні перебуває на початковому етапі свого становлення. До основних напрямів поліпшення стану громадянського суспільства в Україні науковці відносять наступні: 1) поліпшення державного управління через напрацювання ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 більш зрозумілих та прозорих правил взаємодії влади та громадянського суспільства, включаючи забезпечення доступу громадських організацій до сфери соціальних послуг та поліпшення механізмів підзвітності влади перед суспільством; 2) забезпечення громадських організацій професійними кадрами, формування цілісної системи освіти їх персоналу через Міністерство освіти і науки України та систему приватних вищих навчальних закладів; 3) подолання залежності громадських об єднань від іноземних донорів, розвиток внутрішньої системи їхнього фінансування; поліпшення законодавства для генерування ресурсів в рамках статутних цілей, розвиток благодійництва та залучення широкої підтримки громадян, запозичення з демократичних країн досвіду фінансування громадянського суспільства, наприклад, через розвиток фондів територіальних громад, соціальне підприємництво, відсоткову філантропію тощо. Сутність громадянського суспільства це самоорганізація і участь громадян, їх асоціацій в обговоренні і вирішенні суспільних проблем, їх добровільна активність, результатом якої, зокрема є тиск на державні органи. Його якісними характеристиками є: довіра, взаємодопомога, толерантність, здатність до кооперованих дій, віра людей у свої сили, зорієнтованість на громадські справи, почуття відповідальності. Як зазначає А.Колодій, «довіра має два різновиди: 1) довіра просто до співвітчизників (тих людей, з якими особа не знайома), що формується під впливом громадської участі і життя в цивільній спільноті; 2) довіра до політичних інститутів, яка частково є наслідком першої, але зазнає вирішального впливу діяльності політичних інститутів, залежить від їх легітимності. Тому її доцільніше вважати компонентом політичної культури, а не соціального капіталу, а самі ці поняття розрізняти як такі, що належать до близьких, але різних сфер суспільної діяльності індивідів громадської (соціальної) і громадянської (політичної)» [8]. У перехідні періоди значно актуалізується проблема ціннісних орієнтирів розвитку суспільства, тобто ідеалів. Важливість розроблення проблеми суспільного ідеалу в умовах демократичної трансформації в Україні зумовлена тим, що її розв язання дає орієнтир для практичних дій стосовно реформування всіх сфер суспільства і в першу чергу політичної системи. Під ідеалом зазвичай розуміють те, чого прагне людина, нормативно ціннісний зразок в найдосконалішій формі. Останнім часом велике значення відводиться національній ідеї, яка б змогла консолідувати широкі верстви населення в боротьбі проти відтворення в тому чи іншому вигляді тоталітарної системи. Вчені визначають її як таку, навколо якої інтегрується полі чи моноетнічна спільнота, як джерело і синтез стратегії дій, які уможливлюють збереження і розвиток національного буття. Серцевиною її визначаються права і свободи людини забезпечені державою. Але ця ідея, залежно від змісту, який в неї вкладається, може мати різні вияви: від вкрай негативних (нацизм, войовничий націоналізм, автаркія) до загальноприйнятних (патріотизм, економічна самостійність, повага до національних меншин та ін.). На роль системотворчої пропонується також ідея безпеки (екологічної, соціальної), що гарантує свободу та гармонію розвитку суспільства в цілому. Разом із тим, як показують соціологічні дослідження, національна ідея побудови Української держави не може відігравати інтегруючу роль. Так, на питання: «Що, на Вашу думку, об єднує людей у нашому суспільстві», лише 9,4% вказали на національну ідею. Водночас 40% респондентів вказали, що «спільні труднощі життя» об єднують сучасне суспільство. На другому місці посідає «невдоволеність владою» 39,6%. На третьому «віра в краще майбутнє» (39,3%) [10]. Сьогодні ж ставлення до влади в Україні погіршується. Так, у лютому 2011 року 46,9% громадян повністю не підтримували діяльність уряду. З даними соціологічної служби Центру Разумкова, з 22 сфер життя в Україні лише у двох рівень відповідей «покращилося» не є нижчим, ніж рівень відповідей «погіршилося». Окрім звичних економічних питань це рівень цін, рівень добробуту людини, рівень оплати праці також більше половини опитаних вважають, що знизилася упевненість громадян у завтрашньому дні. Стабільність для громадян не настала. Майже 53% громадян вважають, що становище в цілому в Україні погіршилася за рік діяльності Кабінету міністрів на чолі із Миколою Азаровим, додавши, що середня оцінка діяльності уряду становить 2,46 за п ятибальною шкалою. Це означає, що українське суспільство єднається на основі негативних до влади соціальних і політичних почуттів та сподівається на краще.

248 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 У процесі будівництва своєї державності Україна має подолати політичне відчуження між суспільством і владою шляхом вироблення технологій розв язання соціальних проблем. На сьогодні формування громадянського суспільства та його цінностей процес складної праці для особи, колективу й держави і тільки їх поєднаними зусиллями можна досягти ідеалів вільного розвитку людини і суспільства. Виходячи з трьох складових, які формують громадянське суспільство, колектив, індивід, державна влада неодмінною умовою розвитку громадянського суспільства, є утвердження і визнання цими складовими однакових цінностей. Домінування одного з них руйнує громадянське суспільство. При пануванні держави над суспільством, чи колективу над особою, чи антиколективного індивідуалізму громадянське суспільство не зможе повноцінно функціонувати, реалізовувати свої можливості. В громадянському суспільстві всі конфлікти між державою, суспільством чи індивідом регулюються правовими і політичними засобами, владою держави, що обмежена законом. Продукція, яка створюється владою, є нематеріальним, творчим продуктом, публічним благом, на основі якого формується суспільний організм з усіма його перевагами й недоліками. Одним із завдань перехідного періоду є стримування зла, деградації і хаосу. Від якості еліти безпосередньо залежить статус нації і образ держави. Головним завданням еліти є стратегічне управління суспільством, здатність народжувати контури майбутнього, уміння кваліфіковано діяти в обставинах, що реально складаються. Впроваджуючи реформи, пов язані із публічною владою, яка є політичним та організаційно правовим втіленням держави варто враховувати наступне: 1) розвиток громадянського суспільства та сприятливі умови його існування суттєво залежать від основних характеристик держави; 2) взаємодія між публічною владою (державою) і громадянським суспільством є важливим у визначенні умов економічної, професійної, політичної та соціальної діяльності громадян; 3) розвиток громадянського суспільства спирається на доступ до інформації щодо усіх аспектів життя суспільства й держави. Таким чином, влада може проводити стосовно політичних традицій певні дії, нормативно стимулюючи одні і забороняючи або соціально обмежуючи інші традиції. У функціональному змісті традиції забезпечують процес циркуляції політичного досвіду: процес переходу особистого досвіду в груповий і трансформацію групового (синтезованого і концентрованого) досвіду в особистий, що і забезпечує сталість й наступність у функціонуванні та розвитку політичної системи. Наведені умови вирішення основних проблем сучасного етапу політичної модернізації в Україні мають служити своєрідним орієнтиром для формування самобутньої вітчизняної моделі суспільно державного розвитку. До їх реалізації слід підходити дуже обережно, поступово відмітаючи негативні ментально психологічні нашарування у свідомості українського населення, зумовлені тоталітарною суспільно політичною практикою, вміло поєднуючи елементи загальноцивілізаційного досвіду з віковими традиціями української культури. Список використаних джерел 1. Новий курс: реформи в Україні Національна доповідь / за заг. ред. В.М. Гейця [та ін.]. К.: НВЦ НБУВ, с. 2. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / М.Кастельс. М.: ГУ ВШЭ, с. 3. Шатобриан Ф.Р. де. Замогильные записки / Пер. с фр. О.Э. Гринберг и В.А. Мальчиной. Вступ. ст. и примеч. В.А. Мальчиной. М., С Кримський С.Б. Заклики духовності ХХІ століття / С.Б. Кримський. К., С Марчук М.Г. Аксіологічний потенціал наукового знання: поняття, структура, спосіб актуалізації: автореф. дис. д ра. філософ. наук: спец «Філософія науки» / Михайло Георгійович Марчук; Київ. нац. ун т ім. Т.Шевченка. К., с. 6. Івченко О. Національні й загальнолюдські засади розвитку гуманістичної моралі громадянського суспільства [Електронний ресурс] / О.Івченко // Освіта регіону: Український науковий журнал. Режим доступу: science.com.ua/jornal_content/381/political_culture. Назва з екрану. 7. Україна 2015: національна стратегія розвитку [Електронний ресурс]. К., Режим доступу: net/ content/ files/ukraine 2015%20big.pdf. Назва з крану. 8. Колодій А. Виховання громадянських цінностей у постреволюційній Україні / А.Колодій // 10 років школи громадянства. Збірник матеріалів до 10 ліття Педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка. Львів, С Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек / Ф.Фукуяма; [пер. с англ. М.Левин]. М.: АСТ: Ермак, с. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Головаха Є. Політична залученість населення: поінформованість, активність, компетентність / Є.Головаха // Політологічні читання С ; Українське суспільство Соціологічний моніторинг. К., с. Мармазова Т.И. Аксиологическое измерение политического обеспечения модернизации украинского общества: социально философский аспект Рассматривается философское исследование аксиологического основания процесса модернизации украинского общества. Сделан вывод о том, что для построения стабильного аксиологического основания демократического развития власть должна умело объединять политические новации с существующими традициями, отказываясь от элементов тоталитарной практики. Ключевые слова: ценности, политика, модернизация, украинское общество. Marmazova, T.I. The axiological dimension of the political supporting of the Ukrainian society s modernization: social philosophical aspect The article is devoted to the philosophical inquiry of the axiological basis of the process of modernization of Ukrainian society. It was concluded that to build stable axiological ground of democratic development authorities should skillfully integrate political innovations with the presenting traditions and refuse from the elements of totalitarian practice. Key words: values, politics, modernization, Ukrainian society. *** УДК Мегега Г.Б. Феномен здоров я в сучасному проблемному полі соціально філософських розвідок Проаналізовано феномен здоров я у межах сучасного проблемного поля соціальної філософії. Обґрунтовано основні напрями соціально філософського дослідження феномена здоров я. Ключові слова: феномен здоров я, філософія здоров я, соціальна філософія. Протягом всього існування людства здоров я було предметом активних досліджень і завжди представляло собою загальновизнану цінність. Серед основних сучасних проблем соціально філософського дослідження феномена здоров я чільне місце належить наступним: визначення природи та механізмів соціальної детермінації здоров я та взаємодії соціального і особистісного рівнів здоров я; структурування рівнів здоров я та аналіз механізмів їх взаємодії, виокремлення видів здоров я, специфіки кожного з них та механізмів забезпечення цілісності феномену здоров я, обґрунтування критеріїв здоров я та напрямів концептуалізації філософії здоров я стосовно соціальної політики у цій царині та формування здорового способу життя. Дослідженням окремих проблем феномену здоров я у контексті його інтерпретації як наукового поняття займалися Г.Апанасенко, І.Ларіонова, Л.Попова, В.Язловецький та інші вітчизняні і зарубіжні фахівці. Основні аспекти аналізу проблемного поля філософії здоров я висвітлені достатньо глибоко. Однак узагальненої характеристики дослідження феномену здоров я у контексті соціально філософської проблематики поки що не зроблено. У наш час, який характеризується радикальними змінами в системі цінностей і, відповідно, у способі життя людей і їх здоров ї, викликаними науковим прогресом, зростає актуальність соціально філософського дослідження здоров я як важливої характеристики людського буття. Серед теоретико методологічних проблем соціально філософського аналізу феномену здоров я на першому місці знаходяться питання уточнення й конкретизації таких ключових понять, як «здоров я людини», «здоров я соціуму», «здоров я як цінність». Домінуючим напрямом вирішення цього комплексу питань є з ясування ціннісної сутності здоров я, його структури й ролі в «життєвому світі» людини. Більшість дослідників при цьому виходить з того, що за своєю ціннісною сутністю здоров я виступає благом, тобто тим, що відповідає потребам, інтересам, має позитивне значення для людей. В ієрархії цінностей здоров я відноситься до розряду

249 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Цілісний підхід припускає створення в особистості установки на розкриття тих нових якостей і різних особливостей людини, що виникають від інтеграції і з єднання різних аспектів здоров я у цілісне сприйняття категорії здоров я. Специфікою соціально філософського розуміння цілісності здоров я є обґрунтування його духовної складової в якості основи інтегрованості всіх видів здоров я індивіда як прояву його життєвих сил. Складовими духовного здоров я є гуманістичні цінності, високі норми моралі, ідеальні образи, що найбільше відповідають розвиткові сучасного суспільства і сприяють активній, творчій людській діяльності. У такому розумінні категорія духовного здоров я є філософською і має безпосередній зв язок із глобальними світоглядними проблемами людського буття, мети й призначення життя людини. За твердженням Г.Апанасенка: «Духовний аспект здоров я пов язаний з особливою діяльністю свідомості, спрямованої на розуміння сенсу в житті й свого місця в ньому. Це якість свідомості завжди має позитивний потенціал, в основі якого любов до всього сущого» [1,с.6]. Одним з показників духовного аспекту здоров я людини є його цілісність. Якщо їй удається встановити стосунки з людьми на принципах любові, поваги одна до одної, вона знайде почуття єдності з тими, хто її оточує, впевненості у своїх силах, зберігаючи разом з тим свою цілісність. Цілісність особистості людини, її стійкість у соціальному плані представляється як стійкість її ціннісних орієнтацій, навколо яких формуються уявлення, думки, переконання, установки особистості, її інтереси. Володіючи високим рівнем культури здоров я, використовуючи її раціонально й розумно, людина має можливість поліпшити умови свого існування не хворіти, активно трудитися тривалий час і, природно, у цьому випадку більш повно реалізуватися як особистість. Це істинно не тільки для кожної людини, але й для суспільства в цілому. Таким чином, соціально філософський підхід до проблеми індивідуального здоров я заснований на принципі холізму, тобто уявленні про людину як цілісність і стосовно зв язків з зовнішнім світом, і стосовно власної сутності, яка формується на базі її духовних характеристик. Виходячи з уявлення про людину як систему пірамідального типу, що включає в якості підсистем духовний елемент (вершина піраміди), психіку (інтелектуально емоційна сфера) і тіло, доцільно розробляти і відповідну методологію розвитку особистісного та соціального здоров я. Ієрархію життєвих сил людини можна представити, віддаючи чільне положення духовному рівню, від якого залежить психічний стан особистості, що регулює фізіологічні функції організму та соматичний рівень. Як відзначають Г.Апанасенко і Л.Попова, системний підхід створив основу сучасного наукового уявлення про феномен людини й дозволив сформувати методологію науки про індивідуальне здоров я. Проте такому розумінню феномена здоров я людини у медичній практиці поки ще не приділяється належної уваги, оскільки у центрі уваги сучасної медицини та соціальної політики знаходяться фізичні аспекти здоров я. Між тим ієрархічна гармонія духовного, психічного й фізичного аспектів здоров я лежить в основі індивідуального здоров я, а звідси здоров я родини й суспільства в цілому [4,с.15 16]. Особливо важливою проблемою соціально філософського аналізу феномену здоров я є розробка методології визначення його критеріїв у контексті особистісних та соціальних характеристик. На сьогодні дискусійним вважається наявність єдиного універсального критерію здоров я. Виходячи з розуміння сутності феномену здоров я, у якості методологічної основи його критеріїв різні автори висувають і «благополуччя», й «оптимальне функціонування організму», і рівновагу між індивідом і навколишнім середовищем, і «повнокровне існування людини», і багато чого іншого. Усе це свідчить про відсутність єдиної точки зору на проблему критеріїв здоров я як і на його сутність. Незважаючи на багато спроб обґрунтувати квантифікаційну процедуру щодо здоров я, на сьогодні не існує жодного методологічного підходу та концептуалізованих на його основі систем показників, що мали б у цьому плані практичну цінність. На думку деяких фахівців, проблему неможливо вирішити у принципі, оскільки, наскільки ефективно людина виконує свої біологічні і соціальні функції, настільки вона здорова, і відповідно здоров я неможливо охарактеризувати єдиним інтегральним критерієм. Останнім часом на основі соціально особистісного уявлення про феномен здоров я особливою популярністю користується такий універсальний критерій, як благоповищих, універсальних цінностей, тому що має неминуще, всеосяжне й позачасове значення. У той же час, здоров я є цінністю засобом, тому що є умовою існування ще більш значимої цінності життя. Суб єктність здоров я як цінності є також важливою соціально філософською проблемою. Суб єктами ціннісного відношення можуть виступати окремі особистості, соціальні групи, суспільство в цілому. Щодо цього виділяють індивідуальне здоров я, соціумне здоров я та планетарне (загальнолюдське) здоров я. Здоров я індивіда як цінність звичайно визначають через можливість здійснення людиною цілеспрямованих і усвідомлених дій (без втрат в адаптації до життєвого середовища), а здоров я соціуму (суспільства) як цінність як значимість для суспільства міри реалізації смисложиттєвих можливостей його членів. Слід сказати, що суб єктність здоров я, інтерпретована у контексті соціальної структури, викликає достатньо багато дискусій стосовно досліджуваних рівнів здоров я. Загалом фахівці виділяють шість рівнів здоров я світового співтовариства, структурованих кількісними ознаками від індивідуального до суспільного. Проте на практиці таке детальне структурування для соціально філософських досліджень не використовується. Звичайно здоров я і як цінність, і як стан його суб єкта вивчається на трьох рівнях: 1. Суспільне здоров я це здоров я всього населення держави, регіону, області, міста. Воно характеризується сукупністю індивідуальних характеристик здоров я населення, вираженого у вигляді статистичних і демографічних показників. 2. Групове здоров я це усереднені показники здоров я малих груп (соціальних, етнічних, родинних, класних, шкільних колективів і т. ін.). 3. Індивідуальне здоров я це показники, що характеризують здоров я кожної людини окремо [5,с.4]. У межах кожного з рівнів виділяються структурні компоненти здоров я як соціальної цінності. Об єктивний компонент це сукупність можливостей, які можуть бути реалізовані при наявності повноцінного здоров я. Це може бути статусна роль у суспільстві, професія, рід занять, тривалість життя тощо. Суб єктивний компонент здоров я як цінності це відношення суб єкта до свого здоров я, що виражається в перевагах, ціннісних орієнтаціях, мотивації в поведінці стосовно здоров я. Важливою методологічною та теоретичною проблемою соціально філософського аналізу здоров я є виділення та аналіз основних видів здоров я. У межах філософського дискурсу, де здоров я інтерпретується як спосіб існування життєвих сил людини, виділяють основні складові останніх і відповідно складові (види) здоров я. Проте слід сказати, що сама проблема виділення видів здоров я у відповідності з сутнісними життєвими силами людини є достатньо дискусійною. Наприклад, деякі дослідники вказують, що здоров я варто розуміти як щось ціле, що складається з взаємозалежних частин. Усе, що трапляється з однією з частин, обов язково впливає на всі інші частини цілого. Кожну складову частину необхідно розглядати в контексті поняття «здоров я в цілому». На цій основі виділяють наступні аспекти здоров я: фізичне, емоційне, інтелектуальне, духовне, соціальне й особистісне [2]. Під фізичним аспектом здоров я розуміється те, як функціонує наш організм, у чому відображається здоров я всіх його систем. Інтелектуальний аспект здоров я має на увазі процес засвоєння людьми інформації, знання того, де можна одержати потрібну інформацію і як користуватися вже отриманою. Емоційний аспект здоров я включає розуміння людиною своїх почуттів і культуру виражати їх. Соціальний аспект здоров я має на увазі усвідомлення себе як особистості у взаємодії з оточуючими. З психічним здоров ям зв язана особистісна самореалізація те, як ми усвідомлюємо себе як особистість, як розвивається наше «Я». Духовний аспект здоров я відображає суть життя (те, що дійсно важливо для нас, те, що ми найбільше цінуємо), його зміст, цілі. Це центр нашого життя, що забезпечує цілісність нашої особистості, що дозволяє нам зрозуміти інші аспекти здоров я і сформувати своє ставлення до них. У межах проблеми видів здоров я важливим аспектом соціально філософського аналізу є виділення інтегруючої основи усіх складових здоров я. Здоров я людини є тим усеосяжним чинником, що визначає її нинішнє й майбутнє життя, і тому цілком зрозуміло, що йому притаманні характеристики цілісності. Інтегральна характеристика здоров я, однак, має здійснюватися на основі виділення основи такої цілісності

250 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 лучний (здоровий) спосіб життя людини, що забезпечував би тривалі інтервали стану життєздатності та його відновлення на протязі індивідуального життя [3]. На нашу думку, крім розширення критеріїв здоров я організму людини, назріла необхідність розробки змісту критеріїв здоров я, що були б засновані на сучасному розумінні сутнісної характеристики здоров я й розкривали б усі його аспекти. Тим самим буде реалізований системний підхід до дослідження здоров я особистості, що дозволить створити діючу медико педагогічну, культурологічну систему формування, збереження і зміцнення здоров я людини, засновану на прогнозуванні якості її здоров я й моніторингу. Ще одна серйозна проблема відноситься до методології соціально філософського аналізу феномена здоров я. У соціальному контексті людина завжди не тільки індивід, але й особистість. Тому дослідження її здоров я має спиратися не тільки на комплекс дисциплін і методів біологічного й медичного характеру, але й на соціологічні, аксіологічні, феноменологічні, соціокультурні, психологічні, філософсько антропологічні методи й принципи. Але на сьогодні у методологічному плані відсутня дійсна комплексність, і, феномен здоров я виявляється «розчленованим об єктом» пізнання, про який ми можемо знати все, за винятком того, що становить його цілісність як атрибута особистості, що підкоряється багатьом інтегральним закономірностям, «системним силам», що виникають у взаємодії багатьох факторів біологічного, психічного, духовного й соціального характеру. Хоча уявлення про феномен особистісного здоров я опираються, в основному, на три системи знань: біологію що дає знання про фізичне здоров я; психологію що досліджує духовну складову здоров я; соціологію що дає знання про соціальне здоров я, найбільш загальні положення, концепти інтегруються у соціальній філософії, яка дає розуміння соціальної детермінованості особистісних атрибутів людини. Звідси випливає необхідність у процесі формування методології аналізу феномену здоров я широкого розгортання досліджень взаємозв язків соціальних і еволюційно генетичних факторів у процесі становлення індивідуального й історичного розвитку людину, включаючи прояви її вищих духовних властивостей. Ці дослідження повинні опиратися на наукові уявлення про соціальну сутність людини, про діалектику взаємного опосередкування й перетворення природно біологічного соціальним, про взаємодію й взаємовплив соціального, біологічного й духовного в людині. Наступною важливою методологічною проблемою соціально філософського аналізу феномена здоров я є узагальнення соціальних факторів його детермінації. Ця проблема є дуже актуальною у сучасній західній філософії та соціології, і існує чимало фундаментальних робіт, де розглядається роль соціальних факторів і умов, що впливають на індивідуальне й суспільне здоров я. Значущість соціальних аспектів здоров я можна пояснити наступним. По перше, зрослою соціалізацією медицини й системи охорони здоров я. Від їх стану залежить вирішення політичних, соціально економічних, екологічних і інших проблем сучасності, а тому ряд авторів розглядають механізми соціального впливу на здоров я як фактор соціального контролю, що має відношення не лише до управління соціальними процесами, але й на моральну сферу суспільства. Відіграє свою роль і зворотній процес зростання впливу соціальних умов на здоров я людини та суспільства як у напрямі погіршення здоров я в умовах техногенної цивілізації, так і в плані створення нових можливостей його покращення за рахунок технологічних новацій. Цим пояснюється спрямованість представників суспільних і природничих наук на дослідження соціальних умов життя та загалом соціального середовища як чинників впливу на здоров я. По друге, оскільки концепція факторів ризику для здоров я, що акцентує основну увагу на індивідуально обумовлених формах і способах поведінки, поза зв язком із соціальним оточенням, виявилася недостатньою для пояснення істотних змін у стані суспільного здоров я й подальших перспектив його розвитку, виникла актуальність формування системи «соціальні умови спосіб життя здоров я» і необхідність розглядати й аналізувати поведінку з ризиком для здоров я в контексті зовнішніх умов. У зв язку із цим виникла необхідність вивчення соціальних механізмів, що змушують людей обирати здоровий чи нездоровий спосіб життя. Інакше кажучи, увесь соціум ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 людського буття розглядається як своєрідний «каталізатор», що підсилює або зменшує вплив на здоров я тих або інших факторів способу життя. По третє, соціальні характеристики життєдіяльності, зокрема, такі, як соціально економічний статус, рівні соціальних взаємин і допомоги тощо виступають умовами, що визначають можливість різних категорій населення зберігати й зміцнювати своє здоров я. Так, Е.Рабкін та Ю.Стренінг довели вплив на стан здоров я соціальної ізоляції, низького соціального статусу, соціальної несумісності тощо [7]. По четверте, одним із проявів зрослої соціалізації повсякденного життя стало різке посилення психоемоційної напруженості й, пов язані із цим, стресові ситуації. Численні стресові конфлікти викликані великою щільністю населення в сучасних містах, яка вже сама по собі є чинником ризику в плані посилення психоемоційної напруженості. Звідси, характеристики стресової ситуації виступають важливим індикатором стану суспільного здоров я. У зв язку з цим важливою проблемою стає дослідження взаємодетермінованості здоров ям та факторів соціального оточення. Однак на сьогодні не виявлено з усією визначеністю механізми, що лежать в основі цих зв язків, що би дозволило однозначно відповістити на запитання як і чому здійснюється та або інша взаємодія. У цьому плані, Р.С. Лазарус виразив певний скептицизм, відзначивши слабку ймовірність того, що впливу соціальних умов на здоров я і його дійсним детермінаторам будуть дані переконливі докази й пояснення. На його думку, це викликано складною природою й багатогранністю самого поняття «здоров я», а також обмеженістю методологічних підходів, використовуваних при вивченні вищезгаданих асоціацій [6]. Найбільш практично орієнтованою проблемою соціально філософського аналізу є розробка методології дослідження механізмів становлення та підтримки здорового способу життя. Методологічною основою аналізу цієї проблеми є вже згадувана вище позиція стосовно інтегрованості всіх аспектів людської сутності та відповідно видів здоров я. Соціально філософські аспекти проблеми взаємозв язку способу життя й здоров я ґрунтуються на вивченні діалектики взаємодії основних характеристик людської сутності в контексті їх соціальної детермінації, оскільки саме в цьому процесі проявляються такі форми й способи життєдіяльності людей, які або сприяють підвищенню потенціалу здоров я, або знижують його. Висновки та напрями подальших досліджень. Таким чином, поняття «здоров я» відображає одну з фундаментальних характеристик людського існування. Тому воно, природно, переосмислюється щораз, коли соціальне життя переживає глибокі зміни, будь то зміни в суспільних відносинах або зміни в технічних можливостях людства, але залишається при цьому незмінною універсальною цінністю людства. Суть цієї цінності полягає в тому, що саме здоров я як стан індивіда або соціуму дозволяє людині реалізувати певний набір фізичних, духовних і соціальних можливостей, тією чи іншою мірою реалізувати свій людський потенціал. Соціальна філософія як основа «філософії здоров я» відкриває нову предметну область аналізу, для якої в існуючих на сьогодні методологіях немає прецеденту. Вона пропонує шлях пізнання людини через філософську інтерпретацію категорії «здоров я», яка, будучи ціннісно навантаженою, подає людину як усвідомлену, відповідальну істоту, здатну до управління собою, своїми здатностями та соціальним і природним оточенням. Відтак найбільш перспективним напрямом подальших досліджень слід вважати аналіз поняття здоров я з позицій концепції особистісного самостворення, що дозволяє говорити про нього, як про філософську, ціннісно навантажену категорію. Список використаних джерел 1. Апанасенко Г.Л. Сущность и механизмы индивидуального здоровья / Г.Л. Апанасенко // Укр. медичний альманах Т.5. С Ларионова И.С. Философия здоровья: учеб. пособие для вузов / И.С. Ларионова. М.: Гардарики, с. 3. Міхеєнко О.І. Валеологія: основи індивідуального здоров я людини: навчальний посібник / О.І. Міхеєнко. Суми: Університетська книга, с. 4. Попова Л.А. Здоровье индивида как состояние и как процесс / Л.А. Попова // Укр. медичний альманах Т.5. С Язловецький В.С. Педагогічна валеологія наука про формування здоров я // Валеологічна освіта в навчальних закладах України: стан, напрямки і перспективи. Кіровоград.: КДПУ ім. В.Винниченка, С.3 12.

251 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Lazarus R.S. Four reasons why it is difficult to demonstrate psychosocial influences on health / R.S. Lazarus // Advances P Rubkin E. Life events, stress and illness / E.Rubkin, Y.Struening // Science P Мегега Г.Б. Феномен здоровья в современном проблемном поле социально философских исследований Осуществлен анализ феномена здоровья в пределах современного проблемного поля социальной философии. Обоснованы основные направления социально философского исследования феномена здоровья. Ключевые слова: феномен здоровья, философия здоровья, социальная философия. Megega, G.B. Phenomenon of health in modern problem area of social philosophical investigations Phenomenon of health in the limits of modern problem area of social philosophy is analyzed. The main directions of social philosophical investigations of phenomenon of health are grounded. Key words: phenomenon of health, philosophy of health, social philosophy. *** УДК 327 Нікітенко В.О. Проблемне поле геокультурного феномену: наукові підходи Аналізується фактологічний матеріал щодо геоцінностей і геокультури, що накопичений у теоретичній скарбниці різних наук з приводу цінностей і їх планетарного, регіонального і етнонаціонального буття; зроблено філософське узагальнення і оцінка геокультурних цінностей з метою використання їх у практичній діяльності людини і держави як регуляторів міжнародних і міжнаціональних відносин, інструменту геополітики. Ключові слова: геокультура, геоцінності, планетарні геоцінності, регіональні геоцінності, етнонаціональні геоцінності. Проблеми геокультури, що формує нові цінності, у розвитку соціальних систем є малодослідженим. Тому вихідними одиницями аналізу мають стати праці М. Бердяєва, С. Булгакова, В. Соловйова, В. Розанова, Е. Фромма, В. Франка, Ю. Хабермаса та П. Юркевича. Своєрідний аксіологічний драматизм характеризує філософські роздуми М. Вебера і А. Швейцера, О. Шпенглера і М. Гадамера, Х. Ортега і Гассета і К. Ясперса, З. Фрейда і К Г. Юнга, Ж П. Сартра і А. Камю, Й. Хайзінги і А. Тойнбі. Роботи щодо ціннісної проблематики знаходимо у вітчизняних авторів М.С.Дмітрієвої, А.І.Кавалерова, О.І.Колодного, А.Є.Конверського, І.Ф.Надольного, Л.В.Сохань, Л.А.Філіпповича, Б.П.Шубнякова, Н.Ф.Юхименка та інш. Ціннісно світоглядні аспекти філософських категорій знаходимо в наукових працях П.П.Гайденка, Б.В.Починок, Г.М.Сібашвілі, В.С.Стьопіна, В.Г.Табачковського, а теологічне тлумачення цінностей має місце в роботах С.С.Аверінцева, Д.Гільдебранда, Е.Жильсона, Г.Марселя, П.Флоренського, А.Хюбшера. Найближчою до геоцінностей є філософія культури, тому приділимо їй більше уваги. По суті справи, філософія культури (сам термін з явився лише на початку ХХ ст. ) починається із досократиків, с вирізнення того, що «від природи», від того, що існує «завдяки встановленим нормам або закону». Геоцінності і геокультура це лише один із елементів цього природного руху розумної живої речовини [1]. Філософський дискурс культури ми знаходимо у Платона та стоїків, в поодиноких випадках в епоху середньовіччя, у Фоми Аквінського, а пізніше у гуманістів. Зрілої форми філософія культури набуває лише у ХУІІІ ст., а саме завдяки Віко в Італії, Руссо і Вольтера у Франції та особливо Гердеру в Німеччині, під впливом якого вона стає вченням про дії тілесно духовної цілісності людини у світі природи і одночасно в історично духовному світі. Починаючи із Руссо, філософія культури також виступає і як критика культури, якою вона є у Якоба Буркхардта, Дільтея, Ніцше, Клагеса, Шпенглера і Ростоу. Перш за все, основне завдання філософії культури полягає у визначенні інтегративної соціальної функції культури, не менш важливим є і встановлення внутрішнього зв язку культури із духовним світом людини і спільноти. В більшості випадків, культура ярко висвітлює екзистенцію людського буття і за цієї причини філософське розуміння людини неможливе без філософського розуміння культури. Аналізуючи і розуміючи культуру, ми створюємо базис для філософського розуміння людини, її (людини) відношення до оточуючого світу та цінностей, що йому притаманні. Філософія культури є частиною загальної культури. Особливість філософії культури полягає в тому, що в ній відбувається рефлексія відносно культури, що має місце на основі раціонально теоретичного мислення. Наступним слід зазначити, що в філософії культури культура розуміється як дещо ціле, як тотальність, і, виходячи із зазначеного, філософія культури тлумачить культуру, її зміст і призначення як тотальність. Крім того, філософія культури піднімає питання про умови існування культури і всіх її форм. Зазначені особливості слід віднести до функцій філософії культури. Зупинившись на функціях більш детально, зазначимо, що рефлексія фіксує спрямованість свідомості на себе. Культурологія як наука про культуру також здатна пролити світло на її місце і роль, а також теоретично відтворити реальний стан і трансформацію планетарних цінностей з позицій їх місця і ролі у інтеграційних дезінтеграційних процесах сучасного соціального світу. Трансформація філософії культури у культурологію відбувалася шляхом переходу від культурологічних роздумів до проведення конкретних культурологічних досліджень, що дозволило відкрити майже весь спектр існуючих типів культур, перейти від рефлексивних форм усвідомлення культури до дескриптивних. Культурологія як наука безпосередньо пов язана із археологією культури, виявляє її генезис функціонування і розвиток, розкриває засоби культурного наслідування і стійкості. Функціонування культурології відбувається на трьох рівнях, що включає зберігання культурного надбання, базових основ певної культури, що іноді криються за певною обгорткою, процес культурного поновлення знань, задля якого необхідні інститути поновлення знань, інноваційні впливи на «над» культури та культурна трансляція, що включає в себе процес так би мовити культурної матеріалізації. Зазначені рівні дослідження культури характеризуючи її в широкому спектрі формотворення (наука, техніка, мистецтво, філософія, релігія, політика, економіка) у той самий час дозволяють виявити структуру, засіб діяльності, цілісність геокультури і несе в собі постановку завдання збереження цілісності та його концептуальне рішення. Генезис геокультури і її функціонування та розвиток є предметом наукової культурології, а її завдання вибудувати генетику культури, яка не лише пояснює історико культурний процес, а й прогнозує його та навіть керує ним. Завдання, які культурологія ставить перед собою перш за все включають в себе виявлення генетичного коду культурних явищ, що є відповідальними за збереження та передачу культурного досвіду. Крім того, культурологія безпосередньо займається дослідженням факторів, що негативно впливають на процеси культурного розвитку, виробляючи програми їх усунення. Не менш важливим для наукової культурології є процес реконструкції різних типів культури із допомогою різноманітних методів, включаючи і палеантропологічну практику. Підсумовуючи, слід зазначити, що культурологія в рамках дослідження культури націлена на конкретні форми культури, спираючись на певний матеріал та базуючись на історичній фактології. Таким чином, культурологія, як відносно самостійна гілка пізнавального процесу, не тільки сама визріла і стала самостійною, а й розкрила генетичний код цивілізації, стала потужним інструментом вивчення майбутніх форм буття світової спільноти, що об єднується під тиском інформаційного чинника у всесвітнє глобалізоване суспільство. Психологічні дослідження культури і геокультури досить нова галузь сучасної гуманітарної науки, виникнення яких у другій половині ХХ сторіччя пов язане із проблемами відображення культурою внутрішнього психічного світу людини. Культури психологія область психології, завданням якої є пояснення різних сторін людської

252 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 культури (мистецтва, релігії, мови, економіки, суспільства тощо) із психологічної точки зору. Зазначені дослідження в контексті культури сприяють формуванню та розвитку особистості як суб єкта культурної діяльності, дозволяють зрозуміти, яким чином людина здатна внести зміни в процес пізнання та інтерпретації культурних явищеів та процесів. Досліджуючи культуру, психологія вивчає особистість в її функції творця та споживача культури, аналізує механізми соціалізації та інкультурації індивідуума, займається проблемами генези людської індивідуальності в культурному і геокультурному просторі. В культурологічному контексті завданням психології культури є дослідження творчості як наукової галузі, аналіз тенденцій формування і розвитку національної культури, культура еліт, вивчення творчого процесу в контексті діалогу цивілізацій. Щодо історії психології, то ця галузь є актуальною як та, що досліджує розвиток психіки в історико логічному процесі, відновлюючи зв язок із духовною і матеріальною культурою світових цивілізацій, визнаючи зв язки із часово просторовим аспектом геокультури. Етнопсихологія як взагалі невід ємна частина досліджень в рамках геокультурної проблематики, оскільки вона пов язана із вивченням психіки особистості з огляду на етно національний аспект, тобто закономірності формування і діяльності національної свідомості, виявлення націонал етнічних стереотипів, особливості психологічної поведінки в середині етнічних груп, культурно побутові стосунки між етносами, народностями це все завдання етнопсихологічних досліджень. Тут ми вбачаємо позитивний вплив теоретичних наробок наукової школи вітчизняного дослідника В.Б.Євтуха [2]. Історична психологія досліджує психологічні особливості формування і розвитку пізнання, світосприйняття, досвід засвоєння особистістю звичаїв і ритуалів та інших культурних традицій зауважуючи на різні історико культурні епохи. В фокусі уваги історичної психології і специфіка етнічних стереотипів в умовах монокультури окремих регіонів, і закономірності соціогенезу вищих психічних функцій в їх загальному історичному розвитку, і особливості побудови свідомості в різних суспільно економічних формаціях. Підсумовуючи, слід зробити висновок, що психологічні дослідження культури є необхідними і актуальними, оскільки безперечним є той факт, що культура заперечує поведінку людини, забезпечуючи її гармонійний розвиток як цілісної особистості. Історія культури також є продуктивним джерелом у цій науково пошуковій роботі, оскільки «культура взагалі існує лише в історії, то філософія культури в багатьох пунктах співпадає із філософією історії і навіть часто ідентична із нею». Зазначений науковий підхід дослідження культури є своєрідним симбіозом історичної науки і культурологічної, в контексті якого досліджуються явище і процеси, що пов язані з розвитком та взаємодією всіх аспектів людської діяльності, які мають безпосереднє відношення до культури. Предметом досліджень зазначеного наукового підходу є ціннісний світ історичних епох, індивідів та інших носіїв історичного процесу. В рамках історії культури склалась своя власна періодизація, що дозволяє чітко ідентифікувати культурологічні процеси, а саме: Первісна культура, період існування якої до 4 тис. до н. е. Культура стародавнього світу 4 тис. до н. е. 5 в. н.е. Середньовіччя (V XIV ст.). Культура Ренессансу або епохи Відродження Культура Нового Часу (кінець XVI XIX ст.). Культура Новітнього Часу (кінець XIX ст. до теперішнього часу). Історична типологія культур класифікація культур за типом, визначення їх місця в культурно історичному процесі наводять й інші словники, наприклад, «Філософський словник соціальних термінів» за редакцією В.П. Андрущенка [3]. До детального дослідження історичних типів ми повернемося в наступних розділах. Соціологія культури є ще одним з найбагатшим джерелом знань про культуру, що можна використати у процесі оволодіння геокультурою і геоцінностями. Дана галузь знань стверджується на основі застосування методів соціології до пояснення розвитку і функцій культури, причому береться до уваги, що в основі культури знаходиться форми суспільної організації людських груп, її носіїв. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Як особлива відокремлена галузь, соціологічної науки соціологія культури виникла в 70 х рр. ХХ ст.., народившись в Західній Німеччині та Франції. Базовими методологічними принципами атаки ідеї щодо соціології як емпіричної науки про культуру (М. Вебер), дослідження динаміки культурних об єктивацій (Г. Зіммель), аналіз соціології знання та теорії ідеології (К. Мангейм). Першопричиною виникнення соціології культури слід вважати обмеженість позитивістської соціології, що не здатна аналізувати складні процеси в житті особистості не оминаючи і духовну сферу, науку, мистецтво, релігію, ідеологію тощо. Провідне завдання соціології культури дослідження зв язку змістовних конструкцій із певними соціальними умовами, а також аналіз їх динаміки. Соціологія культури висвітлює в соціологічному аспекті історико культурний потенціал, що було накопичено іншими культурологічними дисциплінами із метою дослідження впливу ідей на соціальну структуру суспільства, на соціальні інститути, соціальні рухи, на динаміку і характер соціокультурного розвитку. Соціологія як науковий підхід до культурологічного дослідження магістрально націлена на дослідження генезису та історичних трансформацій різних культурних форм. Предметом соціології культури слід вважати безпосередньо саму культуру як складний соціальний організм, який демонструє соціальні відносини, спрямовані на створення, засвоєння, збереження та поширення ідей, предметів, ціннісних орієнтацій із допомогою яких забезпечується взаєморозуміння людей в різних соціальних ситуаціях. Якщо розглядати культуру як другу природу людини, то слід зазначити, що вона породжується матеріальними, інтелектуальними естетичними потребами людини, практичними інтересами різних соціальних груп та індивідів. Досліджуючи культуру, соціологія активно досліджує тенденції культурного розвитку суспільства, тобто виявляє вплив науково технічного прогресу на духовні цінності, досліджує соціально культурні наслідки урбанізації, вплив масс медіа на соціалізацію особистості. Соціологія культури фіксує зміни національних, духовних, сімейних, побутових відносин, що викликані найрізноманітнішими соціальними процесами в суспільстві. Основними змістовними складовими соціології культури слід вважати наступні: а) соціокультурні норми, що регулюють відносини в соціальних спільнотах та в суспільстві в цілому; б) процеси культурного життя та соціальні фактори і організми, що їх визначають; в) способи створення, збереження і передачі об єктів культури; г) технологія функціонування елементів соціосистеми; д) особливості форм культурного життя різних соціальних спільнот та суспільства в цілому з огляду на кожний етап його розвитку; є) конкретний вклад тієї чи іншої спільноти в розвиток культури; ж) рівень культури певних соціальних спільнот. Отже, досліджуючи культуру як соціосистему, соціологія в якості одиниць аналізу використовує стійкі культурні утворення, а саме: соціокультурні зразки, уявлення, цінності та норми. Якщо звернутися до структурних принципів соціології культури, то американська модель є наступною: а) поняття та відчуття, що містяться в мові і допомагають людям впорядковувати свій досвід задля орієнтації в світі, що оточує. Крім того, безперечним є той факт, що мова є основним засобом передачі культури; б) відносини. Культура не лише із за допомогою термінів описує із чого світ складається, а й вказує на зв язок різних явищ у часі і просторі і прогнозує результат зазначеної взаємодії; в) цінності це ті цілі, до яких, за думкою більшості, слід прагнути; г) норми, тобто ті правила, які визначають поведінку людини в суспільних відносинах. Аксіологія культури, як нова культурфілософська дисципліна, що являє собою ціннісне вчення про культуру і одночасно філософське вчення про культурні цінності здатна збагатити наші уявлення про геоцінності і механізми їх формування, функціонування і розвитку у сучасному геопросторі. Саме вона, аксіологія, призвана розв язати цілу низку теоретичних і методологічних проблем, що виникли за умов дослідження культури в кінці XX ст. і перш за все відродженні суспільного інтересу до ціннісної проблематики, і у першу чергу, до геокультури і головного її чинника геоцінностей. Наполегливе мусування самого поняття «цінність» із різними епітетами (економічні, правові, моральні, естетичні, загальнолюдські, соціальні, духовні цінності) в мас медіа ввело узагальнено цій термін у людській свідомості (масово).

253 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Економіка цивілізацій розвивається в контексті цивілізаційного підходу, який дозволяє більш глибоко пізнати закономірності економіки. У відповідності з цим підходом цивілізація це історично сформований стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем виробничих сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною культурою [4]. Новий вихід на світову суспільну арену ціннісної проблематики потребує перш за все переосмислення базових принципів та доведення до системи всієї сукупності знань про культурні цінності. Культурні цінності є носіями і провідниками духовних початків до сфери людської свідомості і у зворотному шляху. Актуальність дослідження культурних цінностей полягає в тому, що саме вони(культурні цінності) відділяють людське життя від біологічного існування. Людина усвідомлюючи свою відмінність від інших живих істот на землі реалізує себе в цінностях у вигляді життєвих цілей і ідеалів. Крім того слід зазначити, що саме цінності визначають безпосередньо смисл людського буття, оскільки саме вони виявляються ядром внутрішньої і зовнішньої культури людини і суспільства. Тому, на сучасному стані, вдаючись до аксіологічного дослідження геокультури доцільно говорити не про визначення поняття «культура» взагалі, а лише шукати смислову основу змістового ядра геоцінностей. Політологічна наука також уважно вивчає стан і метаморфози сучасної культури. Специфікою її підходу є те, що він аналізує геокультуру і геоцінності через призму влади і владних відносин, тобто через геополітику. Ця обставина нас збагачує, оскільки виводить на більш глибоке розкриття предмету даного дослідження. У той час як інші науки про які йшла мова вище розкривають лише окремі важливі аспекти явища. Визначення терміну «геополітика» на етапі сьогодення для кожного наукового напрямку або наукової думки та публіцистики відповідає тій чи іншій політичній орієнтації. Такий науковий геополітичний плюралізм, з одного боку, ускладнює визначення магістрального вектору розвитку геополітичної думки, а з іншого надає все більше можливостей для самоорганізації та структуризації. Предмет дослідження потребує використання досягнень усіх вищеперелічених підходів, оскільки тільки інтегроване знання про нього може з достатньо високою мірою вирогідності пояснити процес породження геоцінностей, функціонування геокультури і їх продукт геополітику, а також сприяти науковому прогнозуванню подальшому розвитку світової спільноти у парадигмі спонтанних інтегративних дезінтегративних процесів, що притаманні сучасним перетворенням структури планетарної спільноти. Список використаних джерел 1. Базалук О.А. Разумное вещество. К.: Наукова думка, с. 2. Євтух В.Б. Концептуальні конструкти етносоціальннх реалій: досвід трьохлітніх досліджень (три роки в НПУ імені М. П. Драгоманова): монографія. / Мін во освіти і науки України, Нац. пед. ун т ім. М. П. Драгоманова. К.: Вид во НПУ імені М. П. Драгоманова, с. 3. Філософський словник соціальних термінів / За ред. В.П. Андрущенка. К. Харків: Р.И.Ф., с. 4. Воронкова В.Г. Нова парадигма філософії економіки ХХІ століття // Гуманітарний вісник запорізької державної інженерної академії: Збірник наукових праць / Гол. ред. В.Г. Воронкова. Вип. 46. Запоріжжя: Вид во ЗДІА, С Никитенко В.А. Проблемное поле геокультурного феномена: научные подходы Анализируется фактологический материал относительно геоценностей и геокультуры, накопленный в теоретической сокровищнице разных наук в области ценностей и их планетарного, регионального и этнонационального бытия; сделано философское обобщение и оценка геокультурных ценностей с целью их использования в практической деятельности человека и государства как регуляторов международных и межнациональных отношений, инструмента геополитики. Ключевые слова: геокультура, геоценности, планетарные геоценности, региональные геоценности, этнонациональные геоценности. Nikitenko, V.О. Рroblem field of geo cultural phenomenon: scientific approaches This paper presents an analysis of existing factual material on geo cultural values and geo culture that accumulated in the treasury of various theoretical sciences about values and their global, regional and ethnic aspects, philosophical synthesis and evaluation of geo cultural values to use in practice as a person and the state regulators international and inter ethnic relations, geopolitics tool are made. Key words: geo culture, geo cultural values, global geo values, regional geo values, ethnic geo values. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК 172.1:123.1: ](47+57) «1970/1980» Омельченко Ю.В. Правозахисний рух за вільний виїзд із СРСР у контексті етики ненасилля На основі принципів етики ненасилля здійснено спробу аналізу руху на захист права вільного пересування та еміграції як способу ненасильницького опору режиму. На підставі публікацій самвидаву, заяв і творів правозахисників»відмовників», їхня діяльність розглядається як досвід протидії тоталітаризму шляхом громадянської активності. Ключові слова: «відмовники», ненасилля, дисидентство, свобода сумління, правозахисний рух, етика ненасилля. Аналіз боротьби за право на вільне пересування й еміграцію в СРСР в цілому та в УРСР зокрема тісно пов язаний із дослідженням ненасильницького руху опору у х роках минулого століття. Поряд із відстоюванням національних і релігійних прав, широкого поширення у цей період набув рух за право виїзду з Радянського Союзу. Це явище стало проявом опору тоталітарному режимові, оскільки особа, яка у ненасильницький спосіб добивалася права на еміграцію, завдяки радянській пропаганді у суспільній свідомості отримувала тавро «зрадника», утискалася в інших громадянських правах та часто ставала об єктом для каральної психіатрії. На міжнародному симпозіумі «Відмова у виїзді з країни з режимних міркувань. Юридичні і гуманітарні аспекти», що пройшов у Москві вже за часів Перебудови у 1987 році, наголошувалося, що «відмовники» перебували по років у невизначеному стані очікування і безправ я, у них не було узаконених способів боротьби за задоволення своєї основної життєвої потреби, вони були позбавлені статусу лояльних громадян, що означало для них на практиці втрату багатьох прав і можливостей, які мають інші громадяни [5]. Рух за право на вільний виїзд із СРСР був тісно пов язаний із дисидентським рухом, більшість «відмовників» або ж були серед ініціаторів створення груп з контролю за дотриманням виконання Гельсінкських угод у сфері прав людини, або ж приєдналися до Гельсінкських груп, де поряд із відстоюванням права на еміграцію вели ненасильницьку боротьбу за дотримання в СРСР прав людини в цілому. В науковій літературі «відмовників» поділяють на дві групи: громадяни, яким було відмовлено у праві на виїзд за національною ознакою (здебільшого, така відмова стосувалася осіб єврейської, німецької, грецької національностей) та за релігійною ознакою (поширювалася на борців за свободу сумління, зокрема, на греко католиків та віруючих протестантських церков). Етичні та соціально філософські основи руху за право на вільний виїзд із СРСР аналізувалися у наукових дослідженнях радянського дисидентства та, конкретно, релігійного дисидентства. «Відмовництво» висвітлювалося в усіх значних розвідках про правозахисний рух, зокрема, у працях Л.М. Алексєєвої, А.М. Русначенка, Г.В. Касьянова, Ю.О. Каганова, Б.Є. Захарова. Аналіз руху за право на еміграцію до Ізраїлю (алії) містився у документах, спогадах та заявах активних діячів цього руху Н.Щаранського, Й.Бєгуна, В.Слєпака та ін. Утім недостатньо дослідженим залишається аспект правозахисної діяльності за вільне переміщення та еміграцію у контексті етики ненасилля та її практик. То ж на основі публікацій самвидаву, листів, заяв правозахисників, їхніх спогадів, радянських пропагандистських видань, спрямованих на боротьбу з «відмовниками», метою статті є розкриття ненасильницької суті руху за право на вільний виїзд з СРСР. Поштовхом для активізації руху за вільну еміграцію стала ратифікація СРСР у 1973 році Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та створення в Москві, а потім і в Україні та інших республіках громадських організацій Гельсінкських груп які ставили за мету здійснення громадського контролю за дотриманням основних прав і свобод в СРСР, у тому числі і права на вільний виїзд. У заяві Московської Гельсінкської групи «Про порушення прав на свободу вибору країни проживання і свободу поїздок в інші країни» від 1978 року наголошуються, що при відмові на еміграцію влада зазвичай не вважає за потрібне повідомляти причини або ж мотивує заборону на виїзд причинами «секретності» [6]. У той же час, «секретність» ставала на заваді найбільш нелояльним до радянської влади.

254 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Серед засновників першої в СРСР Московської Гельсінкської групи був один із найактивніших поборників права на еміграцію Натан Щаранський (у подальшому відомий державний діяч Держави Ізраїль). За свою громадсько політичну діяльність він був засуджений за статтею «зрада Батьківщині». Про власний досвід ненасильницької правозахисної діяльності та спротиву режимові в ув язненні Щаранський розповів у книзі спогадів «Не побоюся зла». «Я розумів, що суть нашого конфлікту з владою не у тому, що намагання євреїв виїхати до Ізраїлю суперечить офіційним радянським доктринам, в його основі лежить дещо більш серйозне: різниця у світогляді. Для них людина лише засіб досягнення певної мети, яка настільки важлива, що заради неї можна пожертвувати будь якою кількістю людей, покалічити стільки душ, скільки необхідно. Наша ж мета відродження людини, повернення зі стану духовного рабства до свободи, до гармонії думок і почуттів, а всього цього можна досягнути, як ми вважали, лише в один спосіб: повернувшись до національних єврейських цінностей, повернувшись до витоків», так Щаранський окреслює моральну позицію правозахисників»відмовників» [10]. На його переконання, в язні режиму повинні дотримуватися морально етичних принципів, які б не давали можливості їх залякати, зламати, посварити за релігійною чи національною ознаками або ж сфабрикувати нові кримінальні справи. У спогадах про перебування у Чистопольській в язниці Щаранський пише: «людина має право захищати свою гідність так, як вважає за потрібне. Але у кожного існує свій бар єр самозахисту, за яким розпочинається спротив. Ще у часи демонстрацій у Москві я любив повторювати почуту від когось фразу: «Ми із сержантами не воюємо, ми воюємо з генералами». Цього принципу я вирішив дотримуватися і в ГУЛАГу: я не буду конфліктувати з тюремниками з дрібниць, але принципами не поступлюся. Виявити солідарність з тими, чиї права порушені, природно для вільної людини... Чи допоможе твоя солідарність сусідові, наперед сказати складно, але перш за все вона буде корисною тобі у твоєму протистоянні з КДБ» [10]. У своїй книзі Щаранський звертається до практик ненасильницького опору дисидентів шестидесятників, духовними спадкоємцями яких стали «відмовники». Серед таких практик «Юридична пам ятка», складена правозахисником О.Єсеніним Вольпіним, та книга В.Альбрехта «Як поводити себе на допиті». Обидва самвидавні документи юридичне тлумачення правил поведінки особи, яку затримали за правозахисну діяльність, або ж залучили в якості свідка по справі про антирадянську діяльність. Дотримання цих правил не співробітництва давало можливість підозрюваним або свідкам на законних підставах ухилитися від співучасті у переслідуванні інакодумання. Основна ідея системи Єсеніна Вольпіна і Альбрехта полягала у тому, щоб, не відмовляючись відповідати на питання слідчого і не даючи неправдивих показів, що карається законом, намагатися використовувати процесуальні можливості таким чином, аби не співробітничати при фальсифікації справ. Зокрема, у «Юридичній пам ятці» [2,с.246] особливо наголошується на моральній складовій поведінки на допиті в КДБ, коли будь яка фраза може бути використана для сфальшованого звинувачення інших осіб в злочині проти радянської системи. Окрім етичного ненасильницького принципу не співробітництва, «відмовники» успадкували від дисидентів шестидесятників і мирний характер проведення вуличних протестів. Вже згадуваний Єсенін Вольпін у «Громадянському зверненні» із закликом до москвичів вийти 5 грудня 1965 року на Пушкінську площу на знак протесту проти арешту письменників дисидентів Ю.Даніеля і В.Синявського пише: «У громадян є засіб боротьби із судовою сваволею, це «мітинги гласності» Будь які вигуки чи лозунги, що виходять за межі вимог строгого дотримання законності, безумовно є при цьому шкідливими, а можливо й провокаційними. Під час мітингу слід дотримуватися порядку. За першою ж вимогою влади розійтися слід розходитися, повідомивши владі про мету мітингу» [1]. Саме так демонстрації проводили і правозахисники, які відстоювали право на вільний виїзд з СРСР. Як зазначає Щаранський, про мирні акції «відмовники» щоразу повідомляли іноземних кореспондентів, оскільки тільки у такий спосіб могли бути почутими не лише на Заході, але й радянською владою. «Усі наші публічні дії мали сенс лише тоді, коли вони ставали надбанням гласності», наголошує він [10]. Іншими способами ненасильницького опору політиці асиміляції євреїв в СРСР стали самвидав, який вирізнявся з проміж іншого самвидаву правозахисного руху ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 значною увагою до релігійної проблематики, розвиток мережі ульпанів (навчальних закладів із вивчення єврейської культури), проведення гуманітарних семінарів, найвідомішими з яких стали т.зв. «Московський семінар фізиків і математиків», започаткований «відмовником», засновником самвидавного часопису «Євреї в СРСР» О.Воронелем, і семінар «Проблеми історії, культури і релігії євреїв», який заснував інший «відмовник», філософ сходознавець В.Рубін, а також спроби проведення міжнародних симпозіумів з проблем єврейської культури. Найвідоміша спроба провести таке наукове зібрання була здійснена у грудні 1976 року. До складу його оргкомітету в основному увійшли «відмовники». Організатори діяли абсолютно легально, повідомивши владу про мету, а також про участь у симпозіумі іноземних гостей. У результаті спроба виявилася невдалою, всі члени оргкомітету були або ж заарештовані, або піддані іншим репресивним заходам штрафам, обшукам та звільненню з роботи. Ненасильницький рух «відмовників» і надалі наражався на жорсткі репресивні заходи: засудження за т.зв. «дармоїдство» відмову працювати не за фахом або заняття забороненим репетиторством, обмеження при вступі до вузів за т.зв. «п ятою графою» (національність), арешти за участь у несанкціонованих демонстраціях. Зокрема, влітку 1978 року за мітинг протесту на балконі власної квартири були заарештовані «відмовники» В. і М. Слєпак, а також І.Нудель. Цікавим документом тих часів з огляду на мету статті є самвидавна публікація анонімного автора «Як виїхати з СРСР». У ній, зокрема, рекомендується добре вивчати законодавство та активно вимагати обґрунтування відмов у виїзді. «Протестуйте, аж до порушення судової справи, якщо вас звинуватять а анти суспільному вчинку чи зраді. Не лінуйтеся писати скарги, звернення, заяви і просто листи до різних інстанцій, відомств, газет, до керівників держави, депутатів Головне, що має бути для вас зрозумілим: еміграція з СРСР це боротьба за право на виїзд», зазначається у рекомендаціях [4]. У розділі «Ваша зброя гласність» тема мирної боротьби за свої права підсилюється: «після отримання відмови вам необхідно взяти гласність на озброєння. Це змінить ставлення до вас з боку влади, дасть певну (але не стовідсоткову) гарантію супроти крайніх форм сваволі. Чим більше буде відомо про ваші виїзні справи, чим ширше буде розповсюджуватися ця інформація, тим сильнішою буде підтримка вашої боротьби за виїзд. Якщо ж ви визнаєте, що слід поводити себе тихо, не піднімати зайвого шуму, сподіваючись, що в нагороду за «хорошу поведінку» вам швидше видадуть дозвіл, це буде грубим прорахунком. Ніякої «нагороди» не буде. Навпаки, ваша пасивність обернеться проти вас: влада визнає, що ви змирилися з відмовою Навіть якщо всі ваші зусилля не принесли відчутних результатів і вам здається, що вичерпані всі можливості, що ви вперлися в глуху стіну, не зневіряйтеся. Не послабляйте зусиль, дійте відкрито і без коливань, з усвідомленням своєї правоти» [4]. Окрім суто каральних методів боротьби з «відмовниками», проти них активно працював і радянський агітпроп. Зокрема, бажаючих емігрувати з СРСР характеризували як агентів впливу Заходу або «п яту колону» сіонізму. Саме критика сіонізму стає однією із ключових тем радянської пропаганди, що як на Заході, так і в середовищі так званих «політичних відмовників» сприймається як підтримка антисемітизму на державному рівні. Показовими тут можна вважати публіцистичну працю Юрія Іванова «Обережно: сіонізм!», книги Володимира Бігуна «Повзуча контрреволюція», «Вторгнення без зброї», «Ярмарок зрадників», «Розповіді про «дітей удови», де автор намагається знайти витоки «підривної діяльності» проти СРСР як у сіонізмі, так і в міжнародному масонстві, та низку публікацій історика і публіциста Євгена Євсєєва «Фашизм під голубою зіркою», «Сіонізм: ідеологія і політика» та ін. Ці видання були орієнтовані радше не на середньостатистичного радянського громадянина, а на тих, хто вагався у відстоюванні свого права на вільний виїзд із СРСР. Так, В.Бігун попереджає, що СРСР поставить «могутній заслін» перед «ідеологічною контрабандою», через яку здійснюється підрив «радянського патріотизму». Є. Євсєєв намагається провести паралелі між сіонізмом і фашизмом (показово, що така «сюжетна лінія» міститиметься і в усій пізнішій антисіоністській літературі, виданій в СРСР). А в книзі Ю.Іванова зустрічаємо, по суті, пряму вказівку на те, що антисіоністська пропаганда розрахована саме на тих теоретичних емігрантів, які вагалися перед вибором: «Похід проти соціалістичної співдружності, і особливо проти Радянського Союзу, здійснюється під пошарпаним прапором «захисту євреїв». Сама форма даної підривної діяльності проти Радянського Союзу, що має на меті створення бази для роботи

255 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 імперіалістичної агентури в найрізноманітніших напрямах, не позбавлена сенсу: якщо мене завзято захищають, може подумати дехто я справді потребую захисту?!» [3]. Квінтесенцією радянської антисіоністської пропаганди можна вважати книгу історика Олександра Романенка «Про класову сутність сіонізму», видану вже у період Перебудови в 1986 році. У ній автор, зокрема, зазначає: «Створюючи нелегальні організації в якості опорних пунктів і з метою розвідувально диверсійних операцій в країнах соціалізму, сіоністи намагаються створити своє підпілля і в СРСР. Не випадково, що більше половини дисидентів складають просіоністськи налаштовані особи. У радянській літературі підкреслюється, що шпіонсько диверсійна діяльність сіонізму суміщається з ідейною війною проти соціалізму. Активна антисоціалістична діяльність сіоністської агентури триває і донині» [8]. Ще однією складовою ідеологічної боротьби проти «відмовників» стала активна діяльність Антисіоністського комітету радянської громадськості, створеного в 1983 році. Головою цієї громадської організації був генерал полковник, двічі Герой Радянського Союзу Давид Драгунський. Учасники комітету регулярно виступали в пресі із засудженням політики Ізраїлю та ідеології сіонізму. Діяльність Антисіоністського комітету, на переконання багатьох дослідників, стала серйозною підмогою для нової пропагандистської хвилі, спрямованої на «перевиховання» бажаючих виїхати з СРСР. Зауважимо, що саме у першій половині 80 х років у Радянському Союзі знову активізувався випуск пропагандистської літератури антисіоністського характеру. Попри відмінність у специфіці українського національного правозахисного руху та правозахисного руху «відмовників», учасники Української Гельсінкської групи неодноразово виказували підтримку боротьбі за право вільного виїзду з СРСР (показово, що за період найактивнішої діяльності УГГ з моменту її створення у листопаді 1976 р. до 1980 року лише шестеро її членів П.Вінс, П.Григоренко, С.Караванський, В.Малинкович, Н.Світлична, Н.Строката опинилися у вимушеній еміграції на Заході). У зверненні до голів урядів країни учасниць нарад у справі безпеки і співпраці в Європі від серпня вересня 1977 у розділі «Як розплачуються захисники права в СРСР за свою гуманну діяльність» йдеться про недопустимість цькування в пресі та відмову в працевлаштуванні «відмовників» В.Слєпака, Н.Меймана і М.Ланди [9,с.156]. Тут же українські правозахисники вказують, що проти трьох членів Московської Гельсінкської групи Ю.Орлова, О.Гінзбурга і згадуваного вище «відмовника» Н.Щаранського, які перебувають під арештом, ведеться розгнуздана наклепницька кампанія в пресі. «Дати їй відповідь у радянській таки пресі неможливо, хоча ми маємо всі дані для спростування наклепів», пишуть члени УГГ [9,с.155]. У свою чергу «відмовники» Н.Мейман, А.Лавут, О.Подрабінек підписалися під зверненням УГГ на захист арештованого українського правозахисника Л.Лук яненка. У зверненні, зокрема, підкреслюється, що Лук яненко відбував своє попереднє ув язнення «за свої думки і юридичні міркування про право України на самовизначення, право гарантоване радянською Конституцією» [9,с.182]. Серед українських правозахисників «відмовниками» ставали здебільшого особи, що боролися за свободу сумління. Серед них найвідомішими постатями були жертва радянської каральної психіатрії, ініціатор створення першої в Україні громадської групи на захист свободи сумління «Комітет захисту Української Католицької Церкви» Йосип Тереля, а також баптистський пастор Петро Вінс та його родина. Тереля у листі до Ю.Андропова від грудня 1976 року розповідає про свої поневіряння по спецпсихлікарнях та про умови утримання в них. «У протесті я осмілився зрівняти режими утримання та норму їжі у німецьких концтаборах з вашими, радянськими, та нормою їжі сторожових псів. Мене за цей процес направили на комісію до обласної психіатричної лікарні», пише він [9,с.245]. Свого листа захисник свободи сумління завершує заявою не тільки про бажання виїхати з СРСР, але й про відмову від радянського громадянства. «Я вимушений виїхати з рідної землі тільки тому, що вона сплюндрована чужими зайдами, мені нема місця на ній, бо я не такий, яким би мене хотіло бачити КДБ. Але я вірю у те, що ми повернемося на Україну Україну вільну і гостинну для всіх, хто бажає їй добра і добробуту», пише Тереля, якому було дозволено виїхати до Канади лише у 1987 році [9,с.256]. Розуміючи, що його лист не дійде до адресата, «відмовник» замість адреси пише: «внаслідок репресій, внаслідок того, що мене готуються арештувати я покинув роботу, сім ю і змушений мандрувати і ховатися по близьким і знайомим» [9,с.256]. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Баптистський пастор, член Української Гельсінкської групи Петро Вінс емігрував до США у 1979 році, тривалий час добиваючись дозволу на виїзд для всієї родини. Члени Московської Гельсінкської групи про переслідування Вінса повідомляли наступне: у грудні 1977 року пастор був засуджений за дрібне хуліганство, а за декілька місяців його засудили до року ув язнення за «дармоїдство». Це сталося саме тоді, коли він оформляв документи для виїзду до Канади. У листі до глав держав підписантів Гельсінкських угод Вінс розповідає про «виховні» бесіди з вимогою припинити правозахисну діяльність, які проводили з ним працівники КДБ, та про побиття прямо на вулиці в Києві. Він робить висновок: «Я вважаю, що шантаж і насилля з боку КДБ є спробою примусити мене, члена Української Гельсінкської групи, відмовитися від правозахисної діяльності, спрямованої на виконання Гельсінкських угод в Радянському Союзі. Проте КДБ жодними методами насильства не вдасться зламати учасників правозахисного руху у нашій країні» [7]. Отже, рух за свободу виїзду з СРСР відіграв значну роль у ненасильницькому правозахисному русі в Радянському Союзі. В його рамках було розроблено та втілено низку практик ненасильницького опору режиму, зокрема, відмова від будь якого співробітництва з ним як на волі, так і в ув язненні, правова освіта з метою самозахисту від спроб звинуватити у зраді Батьківщині, шпіонажі та антирадянщині, культурно просвітницька і гуманітарна діяльність, відкритість і гласність акцій на захист своїх прав тощо. Список використаних джерел 1. Есенин Вольпин А.С. Гражданское обращение. [Електронний ресурс] Режим доступу: igrunov.ru/authors/volpin/ html. 2. Есенин Вольпин А.С. Юридическая памятка / Самиздат века. Минск Москва: Полифакт, С Иванов Ю.С. Осторожно: сионизм! [Електронний ресурс] Режим доступу: sionism.htm#g5. 4. Как уехать из СССР в Израиль. [Електронний ресурс] Режим доступу: zametki. com/2012/zametki/nomer3/kremer1.php. 5. Менджерицкий Э. Симпозиум по проблемам отказа по секретности. [Електронний ресурс] Режим доступу: 6. О нарушении прав на свободу выбора страны проживания и свободу поездок в другие страны. Документы Московской Хельсинкской Группы. [Електронний ресурс] Режим доступу: ru/history/14d7e О преследованиях Петра Винса. Документы Московской Хельсинкской Группы. [Електронний ресурс] Режим доступу: 8. Романенко А.З. О классовой сущности сионизма. [Електронний ресурс] Режим доступу: rus.ec/b/ Український правозахисний рух. Документи й матеріали київської Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод. Упорядкував О.Зінкевич. Торонто Балтимор: «Смолоскип» ім. В.Симоненка, с. 10. Щаранський Н.Б. Не убоюсь зла. [Електронний ресурс] Режим доступу: MEADEAST/sharanskij.txt. Омельченко Ю.В. Правозащитное движение за свободный выезд из СССР в контексте этики ненасилия На основании принципов этики ненасилия предпринята попытка анализа движения в защиту права на свободное передвижение и эмиграцию как способа ненасильнического сопротивления режиму. На основе публикаций самиздата, заявлений и сочинений правозащитников»отказников», их деятельность рассматривается как опыт противодействия тоталитаризму путем гражданской активности. Ключевые слова: «отказники», ненасилие, диссидентство, свобода совести, правозащитное движение, этика ненасилия. Omelchenko, Y.V. Human rights movement for free departing the USSR in the non violence context Based on the non violence principles the article gives the attempt to analyze free migration and emigration rights protection movement as the way of non violent resistance to the regime. Grounded on the samizdat publications, manifests and works of the human right activists «refuseniks», their activity is considered as experience of resistance to the totalitarianism through the civic activity. Key words: «refuseniks», non violence, freedom of religion, human rights movement, ethics of non violence.

256 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК (477) Осипенко Л.О. Специфіка управління як складної відкритої і динамічної системи: синергетична методологія Розкривається сутність управління як відкритої і складної динамічної системи, що діє в умовах невизначеності; обґрунтовується специфіка управління в контексті синергетичної методології та її категоріального апарату; дається аналіз сутності управління соціально економічним розвитком, направленого на досягнення стабільності сучасного соціуму і пов язаного з формуванням організацій як динамічних систем та створенням для цього умов політико правових, економічних, соціокультурних, технологічних. Ключові слова: управління, складна динамічна система, відкрита система, невизначеність, нелінійна система, синергетична методологія, внутрішнє середовище, зовнішнє середовище, гомеостат, ефективність управління, сучасний соціум. Актуальність дослідження управління як складної динамічної системи зумовлена, по перше, недостатньою теоретичною розробленістю управління, що розвивається в нових умовах глобалізації та євроінтеграції, яка є, зокрема, не тільки зовнішньоекономічним пріоритетом, а й цивілізаційним вибором України; по друге, визначенням векторів теоретичної рефлексії змін у поступі забезпечення заможного суспільства, конкурентоспроможної економіки, ефективної держави, підвищення соціальних стандартів населення, згідно з якими оцінюється рейтинг тієї чи іншої країни; по третє, формуванням концепції управління як складної динамічної системи, що потребує пошуку нових ефективних важелів управління, для чого необхідно вивчення зарубіжного досвіду та впровадження управління як цілісної соціальної системи; по четверте, необхідністю вироблення заходів щодо упровадження управління як ефективного механізму функціонування динамічної системи сучасного соціуму в умовах глобалізації; по п яте, певним дефіцитом теоретико методологічної рефлексії інструментів і технологій мінімізації ентропійних тенденцій у кризовому соціумі, вирішенню яких може сприяти розвиток самоорганізаційних процесів, направлених на формування умов для досягнення сталого розвитку цивілізації; по шосте, становлення і розвиток управління як складної динамічної системи обумовлено заміною суб єктивно об єктивної парадигми управління на суб єктивно суб єктивну [1]. Загальна фундаментальна проблема, на яку направлений аналіз, управління як складна динамічна система, на яку впливає зовнішнє і внутрішнє середовище, яка знаходиться у стані невизначеності, стохастичності, що потребує нової парадигми мислення та формування нового рівня свідомості. Мета дослідження: аналіз сутності управління як відкритої і складної динамічної системи, що діє в умовах невизначеності; виявлення специфіки управління в контексті синергетичної методології та її категоріального апарату; аналіз сутності управління соціально економічним розвитком, направленого на досягнення стабільності сучасного соціуму і пов язаного з формуванням організацій як динамічних систем та створенням для цього відповідних умов політико правових, економічних, соціокультурних, технологічних. Управління як особливий вид людської діяльності існує з тих пір, коли люди почали сумісно працювати. У самому широкому смислі слова управління представляє собою групу людей, що об єднують свої зусилля для об єднання загальних цілей. Практично все, чим сьогодні захоплюються люди, було побудовано у сиву давнину, починаючи з пірамід Єгипту і закінчуючи гігантами перших п ятирічок ХХ століття. Починаючи з часів появи управлінської думки, сформувалися методи управління, методи стимулювання, організації управлінського процесу, використання тих чи інших закономірностей в управлінських цілях. Слід згадати імена Платона і Аристотеля, І.Канта і Г.В.Ф. Гегеля, К.Маркса і М.Вебера, А.Богданова і В.Вернадського, чиї ідеї стали активно використовуватися в теорії і практиці сучасної управлінської діяльності. У сучасній соціально філософській науці має місце пізнавальна проблема, яка пов язана з дефіцитом теоретичної ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 та практичної рефлексії механізмів управління як динамічної системи, в центрі якої досягнення цілісності, ефективності і результативності. Розв язання зазначеної проблематики потребує системного вирішення та розробки відповідних механізмів та ефективного функціонування всіх структурних субрівнів управлінської системи. В сучасній науковій соціально філософській літературі існує дефіцит рефлексії управління, методологічних прийомів і технік його впровадження. Синергетична методологія управління ґрунтується на дотриманні таких основних принципів: обов язковість оцінки рівня самоорганізації та взаємодії; аналіз нелінійності, альтернативності шляхів розвитку, необхідність оцінки якості використання і функціонування інформації, її свободи і рівня використання; системний, комплексний, порівняльний ентропійно енергетичний аналіз. Серед джерел цього напряму праці К.Аллена, Г.Алмонда, А.Арато, Р.Арона, Р.Броуна, С.Верби, Р.Дарендорфа, Д.Кола, О.Ланге, М.Маркуса, К.Поппера, А.Тойнбі, Ю.Габермаса, Ф.Броделя, Жака Ле Гофа та ін. Окремо слід вказати на праці Д.Істона, Г.Алмонда (системний аналіз); К.Дойча (кібернетичний підхід); Д.Трумена (криза, плюралізм, група тиску); М.Пауелла і М.Каплана (зовнішньополітичний аспект функціонування політичної системи); Т.Парсонса (політична система як специфічний елемент соціальної системи) та інші. Специфіка управління як складної динамічної системи в контексті синергетичної методології базується на наступних засадах: 1) соціоантропологічних, в центрі якої «людина як міра всіх речей»; 2) синергетичних засадах, в основі якого нелінійне мислення як основа функціонування управління як складного соціального явища, здатного до самоорганізації в умовах непередбачуваності системи; 3) наявності альтернативних шляхів розвитку системи; 4) управління як відкритої системи, здатної до саморозвитку і самоорганізації; 5) необхідності оцінки конструктивної природи нестійкості і випадковості; 5) відмови від лінійного, шаблонного мислення і орієнтації на готовність суб єкта до створення і сприйняття нововведень та інновацій. Управління це цілеспрямований вплив соціального суб єкта на власну суспільну, колективну і групову життєдіяльність, що здійснюється як безпосередній (у формах самоуправління), так і через спеціально створені інститути (державу, партії, суспільні об єднання, кооперативи, підприємства, союзи). Управління невід ємна властивість всіх організованих систем різної природи, що забезпечує їх самозбереження і саморозвиток. Управління представляє собою складний процес взаємодії двох сторін: тієї, хто управляє; і тієї, ким управляють, в яких важливу роль відіграють зворотні зв язки і може бути представлено як сукупність двох складових підсистем. Організації як складні динамічні системи є відкритими системами, тому що їхні елементи не взаємодіють не лише між собою, а й із зовнішнім середовищем. Крім цього відкриті динамічні системи мають такі властивості: 1) цілісність; 2) одноосібність; 3) перспективність; 4) незалежність; 5) спеціалізованість; 6) перетворення вхідних елементів (матеріальні, фінансові, трудові, енергетичні, інформаційні та ін. ресурси) на вихідні (продукти, послуги, прибуток, соціальна відповідальність тощо); 7) централізація; 8) непередбачуваність причин збурень тощо. Специфіку управління як складної динамічної системи слід уявити як акумульовані і за певними правилами упорядковані системи принципів, методів і технологій управління, що отримані як в результаті емпіричних досліджень, так і в результаті використання міждисциплінарного підходу до аналізу управління як складного динамічного організму. Специфікою управління як складної динамічної системи являється міждисциплінарний характер концепцій і моделей управління, і в той же час орієнтація на вирішення двох рівнів знань про управління. Перша це сукупність управлінських знань, що є: 1) частиною загальних політико економічних і соціально духовних знань, що пояснюють механізм функціонування суспільства на різних етапах його розвитку; 2) прикладна дисципліна, що поєднує в собі наукові теорії різних дисциплін математики, логіки, психології, практичні знання і навички, що об єднані загальною задачею управління. Тому ідеологія, як говорить Ю.Бех, це семантичний фільтр філософського аналізу загальної теорії управління [2,с ]. Управління як складну динамічну систему слід класифікувати як перетворюючу і направляючу діяльність, що здійснюється певною групою осіб, що забезпечують досягнення певних цілей розвитку всіх сфер життєдіяльності суспільства. Управління це вплив суб єкта на об єкт, направлений на упорядкування, збереження системи об єкта у відповідності з поставленою метою. Керуюча система (суб єкт) управління

257 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 та підсистема, якою керують (об єкт), постійно перебувають у взаємному зв язку, взаємозалежності та взаємодії. Ці взаємозв язок, взаємозалежність та взаємодія керуючої системи (суб єкта) та керованої підсистеми (об єкт) постійно підтримуються за допомогою комунікацій (обміну інформацією). Практично всі фактори зовнішнього середовища, на відміну від внутрішнього, належать до неконтрольованих факторів. Водночас слід мати на увазі, що організації можуть не тільки пристосовуватися до середовища, що змінюється, а й певною мірою впливати на нього, що виходить з аналізу синергетично рефлексивної моделі управління як єдиного цілого [3,с.8 19]. Сучасний соціум це сукупність організацій, він не може існувати без організацій, тому без перебільшення слід сказати, що управління являє собою управління соціальними відносинами і соціальними організаціями. Процесуальне визначення управління як складної динамічної системи пов язано з прийняттям управлінських рішень, які виконують структуроутворюючу роль у формуванні управлінської діяльності. Прийняття управлінських рішень є найважливішим видом і продуктом людської діяльності, що представляють собою ціннісно нормативне знання як теоретичного, так і практичного характеру. Управління соціально економічним розвитком та досягнення стабільності в українському соціумі пов язано з формуванням організацій як динамічних систем та створенням для цього умов: 1) політико правових; 2) економічних; 3) соціокультурних; 4) технологічних [1]. Специфіка управління як складної динамічної системи це процес впливу суб єкта на об єкт, направлений на упорядкування, збереження, руйнацію чи збереження системи об єкта у відповідності з поставленими цілями. Управління як вид людської діяльності існує з тих пір, як виникла необхідність в сумісній діяльності людей. Кожна історична епоха вносить свої корективи у відношення суб єкта управління, методи стимулювання, масштаби організації самого процесу, але тільки у ХХ столітті з явилися і почали розвиватися наукові підходи до управління. Тому управління являє собою невід ємну частину людського буття, без якого неможлива сумісна діяльність людей і суспільства в цілому. Ефективне управління є одним із основних факторів соціального прогресу. Структура управління як складної динамічної системи будується гомеостатів, об єднаних між собою не тільки союзницькими, партнерськими, але й конкурентними відносинами, які в сукупності сприяють формуванню гомеостату, але більш високого рівня. Якщо поглянути на гомеостатичну мережу з позиції системного аналізу, то слід відмітити, що тут є дві сполучних підструктурних частини: звичайне дерево цілей і перевернуте дерево підсистем, яке сполучено з першим деревом прямими і зворотними зв язками. Ці підсистеми у силу гомеостатичної структури зв язків самозбалансовані, тобто забезпечують гомеостаз на всіх рівнях системи. Стійкість організації як складної динамічної системи багато в чому зумовлена системою управління, і зокрема її складовою управління змінами. Будь яка зміна означає перелом і кризу, але, яка правило, саме кризові ситуації дають поштовх до змін. Частіше всього він слугує результатом деяких раціональних дій, які є об єктом управління. В залежності від рівня упорядкованості процесу змін в системі виділяються такі його різновиди, як зміни і розвиток. Розвиток це процес змін не хаотичний, а організований, направлений, закономірний. Він відрізняється від змін рівнем його самоорганізації. Зміни також здійснюються у відповідності з об єктивними законами, але зумовлені у першу чергу зовнішніми факторами, так як випадковість відіграє домінуючу роль [4]. Іншими словами, поряд з організованістю і закономірною цілеспрямованістю проявляється не організованість, розхлябаність, випадковість, хаотичність. Організованість розвитку заключається не тільки в тому, що якісні перетворення завжди підготовлені, але і в тому, що направленість не хаотична, а визначена і зумовлена внутрішніми суперечностями. Значить, щоб стабілізувати той чи інший процес необхідно надати суспільним процесам спрямованості і якісних перетворень. Стійкість це момент руху і розвитку без якого вони неможливі, постільки саме у стійкості виявляється їх самоорганізація. Тому рух і розвиток системи характеризуються єдністю двох сторін стійкістю і плинністю. Динамічна система це різноманітність упорядкованих деяким відношенням чи зв язаних певними ознаками елементів, які можуть представляти собою сукупність, для якої характерним є: функціональне призначення, що визначається принципом чи характером взаємозв язку і взаємовідношення елементів та їх розвитком; структура будова, взаєморозташування її складових частин, потоки інформації, взаємозв язки і взаємовідносини елементів системи, що сприяють розвитку системи як цілісності. Важливою функцією управління як складної динамічної системи, що розвивається, являється регулювання і вдосконалення всіх процесів на всіх рівнях. У кожній системі управління (візьмемо гілки влади) діють тенденції до організації і дезорганізації, що і передбачає підтримку і дотримання певного алгоритму протікання операцій. Процедури можуть використовувати як використання економічних важелів (прибуток, ціна, заробітна платня), так і політико правового механізму. Але у будь якому випадку вони завжди пов язані з впливом на свідомість і поведінку людей, забезпечуючи стійкість організації. Управлінська еліта як елемент людської культури виникає двома шляхами: «виростає» у культурі еволюційно, поступово, або формується і як штучне утворення, головна функція якого поєднання науки і практики. У цьому смислі управлінські технології повинні враховувати, з однієї сторони, характер і показники розвитку глобальних процесів сучасного світу (розвиток засобів комунікації, інформатизації, комп ютеризації, інтернаціоналізації наукової, культурної, освітянської практики, зростання взаємозалежності економічного, політичного, культурного життя), а з іншої специфіку національно культурного розвитку населення, регіональні особливості образа життя людей, їх суспільної організації, традиції взаємодії в історично певних соціокультурних умовах. Специфіка управління як особливого виду людської діяльності неможлива без виявлення закономірностей самоорганізації і дезорганізації соціально економічних процесів, без аналізу синергетичної методології, в основі якої нелінійне мислення [5]. Специфіка управління, що діє як складний динамічний соціальний організм, потребує врахування і соціально психологічних явищ і факторів, які часто поєднують у собі суперечливі, але й часто взаємовиключні риси. Тому управління передбачає виявлення таких обмежуючих сил, причин чи умов, які передбачають їх врахування, подолання чи по крайній мірі їх нейтралізацію. Тому в науковій літературі до сих пір обговорюється ідея управління по результатам і висловлюється незадоволеність американською системою управління по цілям (доход, прибуток, капітал). У понятті «результат» все у більшій мірі включається людський фактор, творчі здібності, розвиток мислення, розвиток організації, самоуправління, укріплення міжособистісних контактів і, що особливо важливо, відпрацьовується механізм отримання соціальної частини результатів. Останній означає не управління людьми, а створення умов для вільного розвитку розумових і фізичних сил людини, підвищення рівня організації суспільної системи, якості життя, стимулювання праці не інструкціями, а самою працею, її творчим змістом, матеріальними і моральними факторами. При цьому надзвичайно гнучко у цю систему включаються і людські цінності, як такі, що у певній мірі долають суперечності організаційного розвитку. Упровадження систем політичного і соціального управління, у тому числі по результатам (фінський досвід), направлено не тільки на досягнення певного результату, але й управлінсько організаційного їх забезпечення. Вони мають технологічну основу, яка передбачає довіру до працівника, повагу до його творчо креативного потенціалу, готовність до співпраці, чому сприяють засоби планування нормативні документи і саморозвиток особистості. Важливим компонентом цієї культури являється інноваційний тип мислення, який характеризується конструктивністю. Механізм формування нової управлінської культури відкриває шлях до органічного входження гуманності у природно науковий простір, у політичне та економічне життя суспільства, в управлінські структури, що сприяє взаємозбагаченню різних видів культури. Найважливішим компонентом цього механізму являється зміна стилю мислення, яке поступово стає концептуальним (гуманітарним), стратегічним і конструктивним, технологічним, що знаходить шляхи і засоби вирішення соціальних задач, які з часом все ускладнюються. Узагальнення результатів, отриманих спеціалістами у зв язку з дослідженнями по синергетиці, дозволяють визначити синергетичну концепцію самоорганізації у вигляді наступних положень: 1. Об єктами досліджень являються відкриті системи у нерівно вагомому стані, що характеризується інтенсивним обміном речовини та енергією між підсистемами, а також між системою та її оточенням. 2. Відрізняються процеси організації і самоорганізації. Їх загальна ознака зростання порядку, зумовлене протіканням процесів, протилежних встановленню термодинамічної рівноваги, незалежно від впливу взаємодіючих елементів зовнішнього середовища. Організація на відміну від самоорганізації може характеризуватися, наприклад, утворенням стабільних статичних структур. 3. Результатом самоорганізації є виникнення, взаємодія, а також взаємо сприяння (наприклад, кооперація) більш

258 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 складних в інформаційному смислі об єктів, чим елементи зовнішнього середовища, з яких вони виникають. Система та її утворення являються динамічними утвореннями. 4. Спрямованість процесів самоорганізації зумовлена внутрішніми властивостями під систем в їх індивідуальному і колективному виявленні, а також взаємодіями з боку середовища, у який «занурена» система. 5. Поведінка підсистем і системи в цілому істотним чином характеризується спонтанністю акти поведінки не є детермінованими. 6. Процеси самоорганізації відбуваються в середовищі поряд з іншими процесами, зокрема, тими, що мають протилежну спрямованість, і здатні в окремі фази існування системи як переважати над процесами самоорганізації, так і поступатися їм. При цьому система може характеризуватися в цілому стійкою тенденцією, коливаннями до еволюції або до деградації чи розпаду [6,с ]. Синергетика базується на ідеях цілісності світу і наукового знання про нього, спільності закономірностей розвитку об єктів всіх рівнів матеріальної і духовної організації, не лінійності (багатоваріантності і незворотності). Синергетика дає новий образ світу, який складно організований і відкритий, тобто являється не тим, який вже відбувся, а тим, який еволюціонує, є нелінійним, повним неочікуваностей, таким, що постійно виникає і має безліч альтернатив. Від Сходу синергетика сприймає і розвиває ідею цілісності загального закону, єдиного шляху, якому повинні відповідати і світ, і людина. Від Заходу вона вбирає традиції аналізу опертя на експеримент, загально значущість наукових поглядів. Синергетика вивчає відкриті, нелінійні системи, предмет синергетики механізми самоорганізації тобто механізми довільного виникнення, відносно стійкого існування і саморуйнації упорядкованих структур. Синергетика має свою власну мову, це такі поняття, як «аттрактор», «біфуркація», «фрактали», «детермінований хаос». Поняття «аттарактора» є близьким до поняття «цілі» (притягує до себе сукупність траєкторій системи. Якщо система знаходиться в конусі аттрактора, то вона неминуче еволюціонує до відносно стійкого стану (структури). Нелінійна система включає безліч біфуркацій. Випадковість на мові синергетики називається флуктуаціями. Фрактали володіють властивостями само тотожності. Випадковість творчий, конструктивний початок, здатний відігравати роль механізму, що виводить систем у на аттрактор, на одну з власних структур середовища, внутрішню тенденцію його організації. Отже, нелінійне середовище саме починає себе вибудовувати, організовувати, але необхідний хаос для ініціювання, початкового механізму цього процесу. Знання принципів самоорганізації складних систем дає нові надії, розкриває нові напрямки пошуку способів управління складними системами. Складна нелінійна система здатна сама себе вибудовувати, структурувати, але необхідно тільки правильно ініціювати бажані тенденції її саморозвитку. Управляючий вплив розвитком нелінійної системи може бути ефективним тоді, коли він узгоджений з внутрішніми властивостями цієї системи, тобто являється резонансним. Ще на початку ХХ ст. була висловлена думка А.Богдановим про існування фундаментального закону самозбереження організації її видозміни, перетворення, але не зникнення. Форма є змінною, але не руйнується до кінця (А.Богданов). А.Лоскутов відмічав, що знання закономірностей поведінки хаотичних середовищ дозволяє перейти до цілеспрямованого конструювання штучних систем, у яких процеси самоорганізації привели б до утворення необхідних структур. Під самоорганізацією розуміється самостійне, здійснюване без зовнішнього цілеспрямованого програмування, формування суспільних відносин. Змістовною основою процесу соціальної самоорганізації є коопераційна діяльність індивідів, в результаті яких створюються структури, що представляють собою сукупність розміщених у певному порядку. Під самооорганізацією власного організму розуміють деякий процес, у ході якого створюється, відтворюється і удосконалюється організація складних відкритих і динамічних систем. Тому природно говорити про різні рівні самоорганізації неорганічну, органічну, соціальну і психологічну. В контексті сучасного розвитку соціуму висхідною установкою є те, що соціум розвивається, як і кожна його організація, є системою, що розвивається і удосконалюється на кожному етапі свого розвитку. Але у даному разі слід говорити, що його механізм або порушений, або заблокований, так як відсутній елементи самоорганізації. Серед причин заблокованості слід назвати такі, як відсутність рефлексії чи культури самопізнання у соціумі, в результаті чого розмитими виступають цілі і перспективи розвитку соціуму; порівняно слабкою є узгодженість різних інститутів та їх складових, втрата традицій, відсутність правового поля управління, значне пониження морального та освітнього рівня населення. Ми виходимо з ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 того, що соціум являється різновидом самоорганізуючої системи, яка управляється колективним розумом, під яким розуміється процес осмислення всього того, що відбувається у морально етичній і раціональній формах. Ефективність такого осмислення буде залежати від способів організації цілого, а помилки колективного розуму можуть привести до реалізації ідей, що представляють реальну загрозу для суспільства і всього людства (наприклад, використання технологій, що представляють загрозу для людини генна інженерія, глобальні проблеми сучасності) [7]. Управління як складана відкрита і динамічна система здійснює значний вплив на процес демократизації суспільства та на досягнення стабільності в українському соціумі, що пов язані з підвищенням ролі економічного фактору. Проблеми стійкого соціально економічного розвитку пов язані з управлінням станом трьох взаємопов язаних систем людини, біосфери і соціально економічної системи. Ключовою компонентою їх функціонування і розвитку є людський фактор, який виступає в якості провідного суб єкта і об єкта змін, що відбуваються в суспільстві. Для формування стійкості соціально економічних систем необхідно: 1) досягнення конкурентоспроможності нації; 2) досягнення високого рівня концентрації економіки; 3) формування інтегрованих структур бізнесу. З точки зору синергетичної методології підходи між соціальним порядком і соціальним хаосом є нестійкими у силу зворотного зв язку між результатами соціального відбору і факторами цього відбору. Наслідком такої нестійкості являється устремління соціуму до синтезу соціального порядку і соціального хаосу, так як аналогічний синтез робить систему (соціум) стійкою. Аналізуючи статику і динаміку соціуму, уявляється можливим зробити висновок, що цілий ряд об єктів, вмотивованих у соціум і державу, виникли як самоорганізовані структури згідно з типом фрактала. У той же час, внаслідок детермінованих процесів, виникають структури, створені по типу організмів, організації. У результаті розвитку наявними виступають два незалежних процеси, направлених на встановлення порядку у соціумі на противагу процесам дезінтеграції: один з них, що управляється свідомістю людей організації, інший той, що відбувається поза волею членів соціуму, але при їх участі соціальні фрактали. У відношенні управління організаціями як свідомих дій керівництва і регулювання всіх процесів у людства у ситуації нестабільності і невизначеності нагромадився великий досвід, проте повністю виключити процес самоорганізації організацій з тканини соціуму неможливо [8,с.46 57]. Розвиток управління як особливого виду людської діяльності та складної відкритої і динамічної системи продовжує поглиблювати значення таких категоріальних форм, які могли б узгоджуватися з сучасними реаліями глобалізації, євроінтеграції. За таких умов регуляторами всієї системи суспільних відносин виступають механізми, здатні сприяти самоорганізації суб єктів управлінської діяльності з метою виявлення самоорганізаційного потенціалу, які допомагають досягнути певних ефективного управлінського механізму. Вирішити ці проблеми можливо, якщо докорінним чином сформувати теоретичне підґрунтя концепції ефективного управління і сформувати в суспільстві умови для її реалізації. Перспективи подальших наукових досліджень аналіз управління, що діє в умовах трансформації сучасного соціуму, глобалізації та євроінтеграції. Список використаних джерел 1. Бех В.П. Человек и Вселенная: когнитивный анализ: [Монография]. 2 е изд. доп./ В.П. Бех. Запорожье: Просвіта, с. 2. Бех Ю.В. Ідеологія як семантичний фільтр філософського аналізу загальної теорії управління / Ю.В. Бех // Збірник наукових праць. Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії / Гол. ред. В.Г. Воронкова. Запоріжжя: ЗДІА Вип. 51. С Воронкова В.Г. Синергетически рефлексивная модель управления как единого социального организма / В.Г. Воронкова // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії: [зб. наук. пр.]. Запоріжжя: Вид во ЗДІА, Вип. 33. С Воронкова В.Г., Фурсін О.О., Сапа Н.В. Соціально орієнтоване державне управління: [Колективна монографія] / О.О. Фурсін, Н.В. Сапа; під ред. д.ф.н., проф. Воронкової В.Г. / Запоріжжя, Вид во ЗДІА, с. 4. Горский Ю.М. Гомеостатика: модели, свойства, патологии // Гомеостатика живых, технических, социальных и экологических систем / Ю.М. Горский. Новосибирск: Наука, Сиб. отд., с. 5. Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления: [Монография] / И.С. Добронравова. К.: Лыбидь, с.

259 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Осипенко Л.О. Філософія управління як нова парадигма керування складними соціально економічними системами / Л.О. Осипенко // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії: [зб.наук.пр.] Запоріжжя: Вид во ЗДІА, Вип. 52. С Попов С.М. Зворотний зв язок у парадигмі саморегуляції соціальних систем: теоретико методологічний аналіз: [монографія] / Сергій Попов. Запоріжжя: Просвіта, с. 8. Пригожин И. Философия нестабильности / И.Пригожин // Вопросы философии С Осипенко Л.А. Специфика управления как сложной открытой и динамической системы: синергетическая методология Раскрывается сущность управления как открытой и сложной динамической системы, которая действует в условиях неопределенности; обосновывается специфика управления в контексте синергетической методологии и ее категориального аппарата; дается анализ сущности управления социально экономическим развитием, направленного на достижение стабильности современного социума и связанного с формированием организаций как динамических систем и созданием для этого условий политико правовых, экономических, социокультурных, технологических. Ключевые слова: управление, сложная динамическая система, открытая система, неопределенность, нелинейная система, синергетическая методология, внутренняя среда, внешняя среда, гомеостат, эффективность управления, современный социум. Osipenko, L.A. Specifics of how complex open and dynamic systems: synergetic methodology Applicant of management of organizations Zaporozhye State Engineering Academy. The essence of management as an open and complex dynamic system, which operates under conditions of uncertainty, management is justifi ed in the context of specifi c synergetic methodology and its categorical system, an analysis of the nature of socio economic development aimed at achieving stability of modern society and associated with the formation of organizations such as the dynamic systems and the creation of conditions for this political, legal, economic, socio cultural, technological. Key words: management, complex dynamic system, an open system, the uncertainty nonlinear system, the synergetic methodology, internal environment, external environment, homeostat, management effi ciency, modern society. УДК *** Оскари проституйованих образів Осипова В.Ю. Проаналізовані процеси становлення та функціонування зваби як соціокультурного механізму. Симулякр як центральний елемент деконструйованої аксіосфери через посередництво мас медіа здійснює вплив на колективне несвідоме, актуалізуючись у тотальній комерційній сексуальності ідеалізованих модних образів, що функціонують як алтерно симуляційні моделі позиціонування особистості, орієнтовані на звабу. Деконструктивний підхід до соціокультурних механізмів засвідчує наявність єдиного центру спільного для механізмів моди і зваби, представленого моделлю стрічки Мьобіуса. Ключові слова: деконструкція, децентрація, центр, симуляція, симулякр, зваба, образ, проституція, постмодернізм. Новітні соціокультурні стандарти кінця ХХ початку ХХІ століття відзначаються безкомпромісною деконструкцією традиційних культурних моделей, заснованих на засадничих принципах духовності. Це не лише нівелює провідні усталені релігійні та морально етичні канони, а й породжує нові типи провокаційних підсистем, що досить амбітно претендують та статус системи, руйнуючи її зсередини, та поступово обіймаючи її місце. Таким чином, проблемою, яку ми спробуємо розв язати у цій статті, є становлення нових і радикальних соціокультурних механізмів. Ступінь розробленості даної проблеми міститься у роботах Р.Барта, Ж.Бодріяра, П.Вірільо, Ф.Гваттарі, Р.Гріна, Ж.Дельоза, Ж.Дерріди, У.Еко, Ж. М.К юбільє, Ж.Лакана, Ю.Лотмана, Х.Прінгла, В.Суемі, М.Фуко. Актуальність написання цієї статті мотивується тим, що у просторі сучасної вітчизняної філософської думки поставлена проблема, нажаль, є ще осмисленою недостатньо. Отже, метою даної статті є дослідження актуалізації зваби як соціокультурного механізму. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Функціонування деконструкції у сучасному соціокультурному просторі відзначається широким спектром амбівалентних еклектичних утворень, які виникають внаслідок розмивання межі у бінарній опозиції. Парадоксальним прикладом цього може слугувати теперішнє співіснування елітарної та масової культури: «Люди, які приходять на виставку авангардного мистецтва, купують «незрозумілу» скульптуру або беруть участь у хеппенінгу, зодягнені та зачісані за канонами моди, носять джинси та фірмовий одяг, фарбуються відповідно до моделі Краси, яку пропонують глянцеві журнали, кінематограф, телебачення, тобто мас медіа. Вони слідують ідеалам Краси, запропонованим світом комерційного споживання того самого, проти якого понад п ятдесят років боролося мистецтво авангарду. Як же витлумачити це протиріччя? Не намагаючись пояснити, скажемо: це і є типове протиріччя ХХ ст.» [6,с.418]. В такий спосіб панівним еталоном Краси інформаційно споживацького суспільства є той, що створюється в активах масової культури і, тиражуючись у просторі мас медіа, знаходить згодом своє вираження в усіх сферах буття індивіда. Отже, ми вважаємо, що фактично йдеться про вплив, який здійснюють образи, трансльовані мас медіа, на сучасне колективне несвідоме. Аналізуючи специфіку функціонування зображення у рекламі, Р.Барт зазначає, що: «у розглядуваній фотографії містяться три повідомлення, а саме: мовне повідомлення, потім іконічне повідомлення, в основі якого лежить певний код, і нарешті, іконічне повідомлення, в основі якого не лежить ніякого коду» [1,с.257]. Пояснюючи розрізнення двох типів іконічного повідомлення суто операційною роллю, покликаною пояснити опис структури зображення, Р.Барт правомірно зауважує, що у повсякденному житті звичайною людиною це розрізнення не відбувається: «Очевидно, що подібне розмежування не може бути здійснено спонтанно, в процесі звичайного читання рекламних зображень: споживач реклами сприймає перцептивне і «символічне» зображення одночасно, і нижче ми побачимо, що такий синкретизм двох типів читання відповідає самій функції зображення у рамках масової комунікації < >«[1,с.257]. Ми вважаємо, що це накладання перцептивного зображення на символічне у межах багатьох дискурсивних практик, пов язаних з рекламою, функціонує за моделлю симулякра, утворюючи повноту повного і моделюючи окремі аспекти гіперреальності. У даному випадку нам видається показовою активна генеруюча роль симулякра у процесі становлення гіперреальності та провідна роль у проектуванні медійного гіперреального у площину реального: «Як модель, істинніша, ніж істина (оскільки є квінтесенцією значущих штрихів ситуації) і в такий спосіб приносить запаморочливе відчуття істини, так і мода відзначається неймовірною властивістю гарнішого, ніж сама краса: чарівливістю. Зваба, що струмує від неї, незалежна від будь яких ціннісних суджень. Вона перевершує естетичну форму в екстатичній формі безумовної метаморфози» [3,с.7]. В такий спосіб йдеться вже про дещо більше, ніж про спосіб функціонування моди як соціокультурного механізму. Ми вважаємо, що має місце співіснування двох соціокультурних механізмів моди і зваби. Отже, цей неперевершений тандем функціонує за моделлю деконструйованого центру, представленого стрічкою Мьобіуса, яка демонструє взаємоперехід одного соціокультурного механізму в інший: моди в звабу, а зваби в моду і так нескінченно. Як вже зазначалося нами у нашому попередньому доробку, специфікою функціонування моди як соціокультурного механізму на сучасному етапі є генерація і тиражування образів, продаж яких відбувається під патронатом ідеології престижу, надаючи їм статусу алтерно симуляційних моделей позиціонування особистості. Опора на мас медіа та голлівудські стандарти успішності, що маніфестують сексуальність як запоруку успіху, переносять актуалізацію модних символів до гендерної сфери зваби, орієнтованої на трансгресію. Фетишистські орієнтації суспільства споживання надають звабі суто комерційного спрямування. Це дає нам підставу стверджувати, що на сучасному етапі зваба як соціокультурний механізм функціонує як проституція. Проституція як спосіб актуалізації зваби сучасних модних образів, на нашу думку, знаходить своє теоретичне обґрунтування у концепції симуляції Ж.Дельоза П.Клоссовскі, де провідна роль належить спогляданню: «Воно означало чисте бачення відображень, які розмножують те, що вони відображують. Такі відображення наділяють споглядача більш інтенсивною співучастю, ніж якби він сам відчував ті ж пристрасті, двійників або відображення яких він тепер спостерігає в обличчях інших. Саме це відбувається у творах Клоссовскі, коли Октав установлює закон гостинності, згідно з яким він «від-

260 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 дає» свою дружину Роберту гостям. Він намагається розмножити сутність Роберти, створити стільки симулякрів та відображень Роберти, скільки існує осіб, які вступають у стосунки з нею, та надихнути Роберту на суперництво з її власними двійниками, завдяки яким Октав споглядач володіє нею та може пізнати її краще, ніж якби він просто беріг її для себе» [4,с.369]. Отже, генеруючи широкий спектр смислових перверсій, заснованих на моделях перверсій сексуальних, деконструкції та відкритому коді, зваба на плідному ґрунті мас медіа продукує у колективному несвідомому симулякри і відображення відомих акторів та інших знаменитостей, які вже перетворилися на комерційні моделі чистої зваби, придбати та зімітувати які пропонується сучасному споживачеві: «Мода пропонує розкішні жіночі наряди, як у фільмі Роберта, і у той же час андрогенні моделі Коко Шанель. Мас медіа абсолютно демократичні, у них заготовлена модель Краси і для тих, хто від природи наділений аристократичною витонченістю, і для простолюдинок з пишними телесами; легка Делія Скала слугує прикладом для тих, хто не може похизуватися розкішними формами Аніти Екберг; для тих, хто не наділений мужньою і рафінованою Красою Річарда Гіра, є скромне вчарування Аль Пачіно та пролетарська привабливість Роберта де Ніро. І нарешті, кому не по кишені Краса «мазераті», той може задовольнитися Красою малолітражки «міні морріс»«[6,с.425]. Отже, зваба як сучасний комерційний підхід до задоволення потреб усіх соціальних прошарків знаходить своє відображення у відтворенні, популяризації і тиражуванні акторського амплуа відомих акторів, що осмислюється нами як процес тотальної симуляції. Провідна роль у цьому процесі, звичайно ж, належить Голлівуду: «Голлівуд це справжня фабрика кінозірок, істинний апофеоз цього глобального явища. Публіка «голосує» за обожнюваних акторів та актрис своїми гаманцями, а ті, розштовхуючи один одного, карабкаються вгору по драбині популярності. Щасливці, які досягли верхівки слави, стають богами і богинями у плоті» [8,с.26]. При цьому специфіка зваби постає амбівалентною: щоб відповідати якнайспокусливішим критеріям зваби та якнайвигідніше продати свій образ перед його виходом у тираж для масової симуляції, сам актор зі своєю командою повинні створити його, керуючись якнайвибагливішими критеріями зваби, відображеними у масовій свідомості. Тобто, щоб здобути популярність, а значить користуватися попитом, кожна з зірок повинна орієнтуватися на масові смаки і стандарти. Отже, виникає процес подвійного повійного позиціонування: з одного боку знаменитості підлаштовуються під аудиторію, щоб бути популярними та збільшити доходи, а з другого їх прихильники підлаштовуються під них, щоб так само бути престижними і заробляти більше. Провідну роль у цьому процесі відіграють класифікації та рейтинги популярності кінозірок: «Вони відображують ієрархію слави, яка у значній мірі орієнтує більшу частину світового суспільства, що бере приклад з голлівудських зірок у соціальному, поведінковому та репрезентативному аспекті. Знамениті кіноактори стоять на самій верхівці соціального природнього відбору, але сьогодні їх все більше тіснять, погрожуючи скинути з п єдесталу, зірки, яких породжує телебачення та інші засоби масової інформації» [8,с.28]. Моделі та образи зваби, конституйовані мас медіа, мають широкий спектр типізації та узагальнення і, миттєво набуваючи статусу стереотипу престижної сексуальності, беруть оскари за надшвидку циркуляцію як найактуальніші комерційні моделі, проходячи стадії недбалого пришвидшеного відтворення, орієнтованого не на вдосконалення та вибагливість, а на опрощення та загальнодоступність. Розтиражована і роздрукована зваба фігурує як колективна інтимність, як сценарій бестселера за мотивами соціальної оргії. Зростаючі амбіції масового примітивізму претензійно відображені вже не на стадії дзеркала, а на стадії друку та екрана: «Друк із його однорідністю, відтворюваністю й нескінченними можливостями насправді дозволяє подарувати життя та прославити будь що. Тип недолугого життя так передано тупими головами з тупими думками, що воно формалістично пронизує все суще. Оскільки читачі мають не менше марнославства, ніж автори, вони жадають побачити власний збірний образ і тому вимагають, щоб тупоголові ще сильніше виявляли свою спритність для ростучої колективної аудиторії. Газети, що відбивають «інтереси людини», є вищою формою такої колективної динаміки» [7,с.336]. Слава і популярність як моделі зваби самі набувають слави і популярності, подвоюючи та водночас і викривляючи відображення самих себе в проституйованих образах оскароносної ідеології престижу: «Зірками також стають і самі диктори телебачення, редактори журналів і ведучі журналісти, Телевізійна та друкована реклама, в якій беруть участь знаменитості, та їхня поява у різних видах ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 реклами вже сприймається як саме собою зрозуміле, тому сьогодні нікого не дивує те, що до 20% реклами випускається за участі тих чи інших відомих людей. Все свідчить про те, що такі кампанії надзвичайно ефективно рекламують корпоративні бренди та бренди товарів і послуг» [8,с.33]. Екранно проституйована зваба, взята на озброєння кмітливим споживачем у якості індивідуальної стратегії, фактично являє собою або реальне ствердження симулякра, або симуляцію реального. Така амбівалентна специфіка актуалізації сучасних комерційних образів є свідченням наявності та успішного функціонування радикальних центруальних новоутворень. Соціокультурним механізмом, що працює саме за таким принципом ми однозначно вважаємо звабу. Як соціокультурний механізм зваба фігурує оперуючи тактиками і стратегіями, спрямованими на вплив та оперування моделями позиціонування особистості, маніфестуючи тотальну симуляцію суб єкта, орієнтовану на децентрацію. В такий спосіб йдеться про владну дію прихованого та вислизаючого центру, що підпорядковує та генерує варіанти впливу як способи функціонування підлеглих йому структур і систем. Нав язування споживачеві модної та комерційно актуальної парадигми мислення відбувається під гаслом естетичних кліше, які пройшли всі стадії випробувань у м ясорубці конкуренції та отримали титули універсальних моделей, проституйоване споживання яких за аналогією переноситься й на самого споживача, зайвий раз доводячи його неперевершений професіоналізм: «На відміну від аморальної форми, естетична форма завжди передбачає моральне розрізнення краси та потворности. Якщо є секрет моди, по той бік чистих утіх від мистецтва та витончености, то цей секрет полягає в аморальності, суверенності ефемерних моделей, у тендітній і тотальній пристрасті, що відкидає будь яке почуття, в довільній поверховій і регульованій метаморфозі, що відкидає будь яке бажання (якщо тільки відкидання не є бажанням)» [3,с.7]. Оскільки прихований та вислизаючий центр зваби оперує спецефектами, орієнтованими на унаочнення та репрезентацію як основні фактори становлення комерційних образів моделей, то їх актуалізація у вербальній площині не відбувається, що значною мірою примітивізує їхню сутність і специфіку функціонування: «Оскільки вони не показують себе на висоті вербального процесу, віднаходять свою нездатність гідно представляти живе мовлення, бути його тлумачем або носієм, підтримувати бесіду, відповідати на усні запитання, вони одразу же знецінюються. Це лише статуетки, маски, симулякри» [5,с.171]. Знеличений, розтиражований, трансльований симулякр знецінює вербальний вимір дискурсу як прояв ідіостилю та ідіолекту особистості, переносячи основні акценти дискурсивності у виміри невербальної комунікації, знецінюючи там тілесну індивідуальність: «Постійно «знецінюючи» тіла жінок і чоловіків за допомогою демонстрації образів так званих «ідеалів», диктат моди і краси вимагає того, щоб жінки та чоловіки вважали свої тіла недосконалими і такими, які вимагають «героїчних заходів» для усунення недоліків. Цілком природньо, що кращий спосіб усунення «недоліків» це пошук притулку в товарах, запропонованих тандемом моди і краси, який забезпечує транснаціональним корпораціям величезні статки. Прибутковість методів, пов язаних з покращенням зовнішності та підвищенням привабливості для таких індустрій як косметична, модна, рекламна і медична, є очевидною тільки у Сполучених Штатах косметична галузь оцінюється у багато мільярдів доларів» [9,с ]. В такий спосіб відбувається деконструкція аксіологічного дискурсу, де не духовні цінності панують над матеріальними та впорядковують їх, а матеріальне, знівечивши та нівелювавши духовне маніпулює усім. Реальне, уявне і символічне об єдналися у єдиному гіперреальному центрі екрану, з якого надсилає розгубленому споживачеві комплекси вітання гіпертрофована тілесність Голлівуду: «Тому культ зірок не побічний ефект кіно, а його видатна форма, його міфологічне преображення, останній великий міф нашого часу. Це дійсно так, оскільки ідол чистий, образ, який заражує собою, насильницьки реалізований ідеал. Говорять: ідоли змушують марити, але марити й потрапляти під вчарування образів різні речі. Ідоли екрану іманентні розгортанню життя в образах. Вони система неперевершеного заводського виробництва, захоплюючий синтез стереотипів любові та життя. Вони втілюють один єдиний потяг: потяг до образів, та іманентність бажання образу. Вони не занурюють у мрії, вони сама мрія, всі властивості якої їм притаманні: вони створюють сильний ефект конденсації (кристалізації), суміжності (вони всі безпосередньо заражаючі), та головне: вони носять характер миттєвої візуальної матеріалізації (Anschaulichkeit) бажання, характерної для сновидіння. Вони не

261 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 пробуджують романтичної або сексуальної уяви, вони являють собою безпосередню видимість, безпосередню транскрипцію, матеріальний колаж, осадочні пласти бажання. Фетиші, об єкти фетиші, які не мають нічого спільного з уявним, але являючи собою матеріальний вимисел образа» [2,с ]. Отже, симулякр як об єкт фетиш являє собою ціннісний еталон деконструйованої аксіосфери. Чисті екранні образи становлять кінцевий етап бажаючого виробництва, а їх ідеалізація та фетишизація постають як матеріальний вимисел образа: «Як бачимо, структурні функції у рамках цілісної системи зображення виявляються поляризованими: з одного боку, має місце свого роду парадигматична концентрація коннотаторів (узагальнено кажучи «символів»), які суть не що інше як повновісні, ерратичні, можна навіть сказати, «уречевлені» знаки, а з другого синтагматична «тікучість» на рівні де нотації; не забудемо, що синтагма споріднена з мовою; мета ж будь якого іконічного «дискурсу» полягає у натуралізації символів» [1,с.273]. Сягаючи апогею в симулякрах, натуралізація символів щоразу перевершує себе вдосконаленням простору гіперреальності. Симулякри як наднатуральні символи активно генерують необмежену кількість подоб, які, проходячи стадії естетизації, ідеалізації та фетишизації, здійснюють вплив на колективне несвідоме. «Не станемо надто поспішно переносити висновки, отримані при аналізі зображень, на семіологію в цілому, однак ризикнемо припустити, що будь який світ цілісного смислу зсередини (тобто структурно) роздирається протиріччям між системою як втіленням культури і синтагмою як втіленням природи: всі твори, створені у рамках масової комунікації, суміщують у собі за допомогою різних прийомів та з різним ступенем успіху гіпнотичну дію «природи», тобто вплив повіствування, дієгесису, синтагматики, з інтелігібельністю «культури», втіленою у дискретних символах, які люди тим чи іншим образом «схиляють» під завісою свого живого слова» [1,с.273]. Отже, проституйовані образи симулякри фігурують як складне утворення, поєднуючи системні принципи культурної організації та синтагматичні претензії на наслідування природнього, відображені у штучності, яка виступає замісником природного, набуваючи її гіпнотичної дії. Притягальна і чаруюча гіпнотична дія образів симулякрів впливає на колективне несвідоме за логікою зваби, сприяючи їх ствердженню як алтерно симуляційних моделей позиціонування особистості, так само орієнтованих на звабу. Остаточно відірвавшись від тотожності, симулякри започаткували власну дискурсивність, набувши голосу: «Але оскільки симулякр позбавляється від тотожності, говорить та являється об єктом говоріння, він у той же час заволодіває як зором, так і говорінням, і навіює як світ, так і звук. Він відкриває доступ власній відмінності та всім іншим відмінностям. Всі симулякри піднімаються до поверхні, утворюючи рухому фігуру на гребні хвиль інтенсивності деякий інтенсивний фантазм» [4,с.389]. Висновки. Отже, укорінення генеруючої функції симулякра у колективному несвідомому на сучасному етапі відбувається за активної участі мас медіа, через посередництво яких відбувається пропаганда комерційного підходу до естетичного виміру тілесності, що остаточно затверджує звабу як соціокультурний механізм. Деконструктивний підхід, застосований до аналізу соціокультурних механізмів, засвідчує наявність єдиного центру, спільного для механізмів моди і зваби, модель якого вдало демонструє стрічка Мьобіуса. Тотальна трансляція проституції образів трендів, які демонструють престижність сексуальності, сприяє деконструкції колективного несвідомого, внаслідок чого означені образи набувають статусу алтерно симуляційних моделей позиціонування особистості. Дане дослідження дозволяє скласти подальші перспективи щодо функціонування соціокультурних механізмів, а також сформулювати нові тенденції розвитку кроскультурних і транскультурних дискурсивних практик. Список використаних джерел 1. Барт Р. Нулевая степень письма / Ролан Барт. М.: Академический проект, с. (Философские технологи). 2. Бодрийар Ж. Америка / Жан Бодрийар; пер. с фр. Д.Калугина. Санкт Петербург: Владимир Даль, с. 3. Бодріяр Ж. Фатальні стратегії / Жан Бодріяр; пер. з фр. Л.Кононовича. Львів: Кальварія, с. 4. Делез Ж. Логика смысла, Фуко М. Theatrum philosophicum / Жиль Делез, Мишель Фуко; [пер. с фр. и предисл. Я.И. Свирского; науч. ред. А.Б. Толстов]. М.: Раритет; Екатеринбург: Деловая книга, с. 5. Деррида Ж. Диссеминация / Жак Деррида; пер. с франц. Д.Кралечкина. Екатеринбург: У Фактория, с. (Philosophy). ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск История Красоты / под ред. Умберто Эко; пер. с итал. А.А. Сабашниковой. М.: Слово, с. 7. Мак Люен М. Галактика Гутенберґа: становлення людини друкованої книги / Маршалл Мак Люен; пер. з англ. А.А. Галушки, В.І. Постнікова. 2 е вид., перероб. К.: Ніка Центр, с. (Серія «Зміна парадигми»; Вип. 1). 8. Прингл Х. Звезды в рекламе / Хэмиш Прингл; [пер. с англ. О.Медведь]. М.: Эксмо, с. (Академия рекламы). 9. Суэми В. Психология красоты и привлекательности / Вирен Суэми, Адриан Фернхем; пер. с англ. под ред. Е.И. Николаевой. СПб.: Питер, с. (Серия «Мастера психологии»). Осипова В.Ю. Оскары проституированных образов Проанализированы процессы становления и функционирования соблазна как социокультурного механизма. Симулякр как центральный элемент деконструированной аксиосферы через посредничество масс медиа осуществляет влияние на коллективное бессознательное, актуализируясь в тотальной коммерческой сексуальности идеализированных модных образов, которые функционируют как алтерно симуляционные модели позиционирования личности, ориентированные на соблазн. Деконструктивный подход к социокультурным механизмам свидетельствует о наличии единого центра общего для механизмов моды и соблазна, представленного моделью ленты Мебиуса. Ключевые слова: деконструкция, децентрация, центр, симуляция, симулякр, соблазн, образ, проституция, постмодернизм. Osypova, V.Yu. Oscars of the Prostituted Images The article analyzes the processes of formation and functioning of seduction as a sociocultural mechanism. Simulacrum as a central element of deconstructed axiosphere infl uences the collective unconscious through mass media, being actualized as total commercial sexuality of idealized fashion images which work as alterno simulational seduction oriented mechanisms of personality positioning. The deconstructive approach to sociocultural mechanisms shows the presence of one common centre for the mechanisms of fashion and seduction which can be modeled as the Mobius band. Key words: deconstruction, decentration, centre, simulation, simulacrum, seduction, image, prostitution, postmodernism. *** УДК 111/119:141(092) Онтологічні засади оформлення буття у ранній грецькій філософії Паньків О.В. Проаналізовано основні онтологічні засади структурного оформлення буття, відкритих у ранній грецькій філософії. Визначено такі онтологічні засади: «Із нічого ніщо не виникає», аналогії, рівномірного розподілу, гармонії та міри, котрі поставали й значущими у гносеологічному плані. Ключові слова: буття, гармонія, міра, аналогія, першопочаток, рівномірний розподіл. Одним із найважливіших історичних способів самовизначення філософії, філософської свідомості слід співвіднести із фактом першого виокремлення нею онтологічної проблематики. Це був початковий момент того специфічного і особливого руху філософського мислення в напрямку до світу, реальної дійсності з метою їх теоретичного пізнання. Проблема буття протягом усієї історії філософії залишається найбільш фундаментальною проблемою. Осмислення поняття буття пройшло довгий шлях, стало ґрунтом для створення численних концепцій котрі сформувалися протягом історії філософії: від гносеологічної концепції буття Канта до «фундаментальної онтології» М.Гайдеґера. Однак цей шлях бере свій початок від грецької філософії. Загальні проблеми розвитку філософії в Стародавній Греції мають достатньо багату дослідницьку традицію, йдеться про досить ґрунтовні роботи істориків філософії, серед яких А.Н. Чанишев [11], Ф.В. Асмус, Ф.Х. Кессіді [3], П.Гайденко, О.Ф. Лосєв [5;6], М.Конрад [4], М.Мамардашвілі та багато інших дослідників. Однак онтологічна проблема розглянута досить поверхнево, а подекуди її наукова значимість, просто недооцінювалась. Звернення до названої теми не випадкове, оскільки мова йде про перші прочитання у контексті натурфілософських спекуляцій очевидної онтологічної проблематики. Саме у досократівський період було сформовано першу теоретичну концепцію буття в якій було відкрите і осмислене найвище онтологічне поняття космо-

262 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 яке все очевидніше ставало об єктом філософських рефлексій. Слід пам ятати, що філософське мислення у своїх перших пізнавальних кроках, було не в стані відразу осягнути сутність буття, його закони, а тому вдавалося до співставлення явищ природи, предметів за їх зовнішньою подібністю, співпадінням ознак, властивостей, способом існування, близькістю структурної побудови і функціонуванням. Таким чином відоме стає ключем до розуміння невідомого, але подібного, такого, що співпадає з незнаним чи ще непізнаним. Особлива роль відводиться соціально політичній аналогії. Так, Геракліт характеризуючи спосіб існування космосу, часто вживає поняття «змагання», «боротьба», «війна», що, вочевидь, запозичені знову ж таки із політичної полісної практики. Та, зрештою, і термін «логос», який у нього все виразніше утверджується у значенні об єктивно закону буття, так само був перейнятий із сфери суспільного життя, одне із перших значень цього терміну «слово», «мова», коли дія слова, його сила проявлялися у політичному житті, в ораторському мистецтві [1,с.27 29]. Ведучи мову про світ, природу як про макрокосмос, рання грецька філософія постійно акцентувала на максимальній подібності та єдності із малим космосом, зі світом людини. На цій основі і допускалося, що відношення між елементами чи стихіями у природному космосі, здійснюються на тих самих засадах, що і відношення між людьми у полісі чи державі. Чи не звідси матеріальні елементи у Емпедокла, перебувають між собою у стані «дружби» та «ворожнечі», як і люди. У Демокріта атоми діють подібно до людей, котрі збираються на площі: сходяться, зближуються або ж розходяться, роз єднуються, тиснуть одні на одних, штовхають одні одних [8,c.209]. Подібно ж і у космосі піфагорейців, який здавалося б сповнений виключно абстрактними, музично числовими відношеннями, не важко віднайти такі поняття, як «рівність» (isotes), «мірність» (sofrosine), «добропорядність» (eunomia) та інші. Розмірковування філософів досократиків у цьому напрямку, приводять їх до досить важливого відкриття: при усій різноманітності світу речей та предметів, у ньому все ж існує і певна спорідненість, єдність між його складовими. Йдеться про те, що тут існують аналогічні процеси, є очевидним співпадіння у їх здійсненні та розгортанні. Тобто співставляти і об єднувати можна різне, а навіть і протилежне на онтологічному чи природному рівні за спільними властивостями, ознаками та способом існування. Більше того, у природі спостерігається і своєрідне прагнення речей, предметів одних до одних, коли подібне тягнеться до подібного, однакового. У процесі осмислення онтологічних засад структурної побудови буття, а відтак і його пізнання, вагоме місце займав принцип рівномірного розподілу (isonomia). Витоки і формування даного принципу знову ж таки слід шукати у соціальній та політичній практиці, а відтак у досвіді тогочасної людини, маючи на увазі умови полісного укладу життя, демократичну форму правління і сам факт існуванням міста держави взагалі. Останній був складним політичним утворенням, соціальним організмом, який мав відповідну структурну побудову, в якій при очевидному розмаїтті елементів та складових частин, усе ж існувала і певна єдність, цілісність, що і давало підставу трактувати його як політичний космос. І хоча жителі полісу різнилися між собою за багатьма ознаками: походженням, положенням, своїми суспільними, політичними функціями, однак усі вони водночас є громадянами полісу, складають полісну єдність. Враховуючи ще і той момент, що в умовах демократичної форми правління, вони мають відповідно і рівні права та можливості брати участь в політичному житті, у справах держави, то, зрозуміло, існує і чимало факторів, що їх об єднує. Тобто усі ті, хто живе у полісі, у певній мірі є «подібними» (homoia), а також рівними, оскільки термін «подібний» вже набував чисто політичного смислу як «рівний» (isos). А це і є та засада, що зумовлює існування полісу як єдиної суспільно політичної спільноти. Визріваючи у царині суспільно політичних відносин, поняття «рівність» (isonomia) було екстрапольовано і на природу, на структуру природного космосу, стаючи принципом його побудови та функціонування [12,с ]. Прямим підтвердженням цьому стає вже іонійська космогонія і, зокрема, образ світу, створений Анаксимандром. У ньому вже достатньо виразно фігурують поняття порядку і права, хоча самого терміну «рівність» (isonomia), він ще не вживає. Помістивши у центр всесвіту Землю, філософ стверджує, що вона неначе висить, не маючи при цьому жодної опори. Причиною ж цьому слугує те, що Земля «рівномірно», однаково віддалена від усіх точок небесної сфери, що і встановсу. Тогочасна філософська думка представила космос як своєрідну тілесну, пластичну фігуру, де існує лад з відповідною симетрією, гармонією, ритмом та мірою котрі, як зазначає О.Ф. Лосєв, постають своєрідною «узагальнюючою і абстрактно всезагальною схемою матеріального космічного буття» [5,c.130]. Тобто вони свого роду ключ до теоретичного осмислення світу, до пізнання чи відкриття його композиційної побудови як, зрештою, і способу функціонування. Метою даної статті є виділення головних онтологічних засад оформлення буття, що були відкриті в рамках онтологічних пошуків першими грецькими мислителями. Принцип «із нічого ніщо не виникає» був одним із виключно важливих у ранній грецькій онтології. Хоча конкретне формулювання цього принципу у його завершеній формі «із нічого ніщо не виникає, і кожна річ не може перетворитися у ніщо», зустрічаємо у Діогена Аполлонійського [5,с.449], ми вбачаємо звернення до нього на протязі усього раннього періоду розвитку античної філософії. Фіксуючи факт об єктивного існування світу, космосу, вже іонійці, як попередньо зазначалося, роблять наголос на тому, що космос є гармонійним поєднанням багатьох предметів та речей, які не просто співіснують, але і є між собою певним чином взаємно пов язаними і зумовлюють одні одних. Ці мислителі формулюють гіпотезу проте, що всі предмети оточуючого світу, як, зрештою, і сам космос, є формами існування первісної матерії чи першопочатку, яким ця філософія виставляла воду, повітря, вогонь, апейрон, число, атом тощо. Відкриття цієї матеріальної першооснови дало можливість ранній грецькій філософії вперше осмислити реальну фізичну взаємодію між явищами та речами світу у плані встановлень причинно наслідкових зв язків між ними. Цією дорогою пішли ранні грецькі філософи, шукаючи матеріальну причину існуючого буття. Аристотель з цього приводу пише: «більшість із тих, хто почав філософувати, визнали лише матеріальні першопочатки, Фалес засновник цього напрямку, за першопочаток всього взяв воду» [2,с.71]. Він, між іншим, зазначає, що ще до народження філософії архаїчні поети також намагалися віднайти певний, правда, генеалогічний початок існуючого, щоб згодом пояснити спосіб виникнення чи то народження кожної речі та предмету так вже у Гомера та Гесіода знаходимо міркування про те, що «усе виникло із хаосу» [2,c.73]. Для старогрецької філософії процес виникнення речей з певної матеріальної першооснови представлений своєрідним коловоротом: першопочаток річ першопочаток. Ще не було встановлено сутнісних причинових взаємозв язків між речами та предметами світу чи самого механізму переходу від однієї форми матерії до іншої, у плані безконечної поступальності руху та зміни. Та все ж тогочасне філософське мислення зуміло виявити найсуттєвіше у світі ніщо не виникає із нічого і все, що виникає, має свою окреслену причину чи першооснову. У контексті подібних пошуків грецька філософія відкриває суттєвий факт: загальна кількість усіх речей у природі не може ні збільшуватися, ні зменшуватися, а завжди залишається постійною, однаковою, оскільки матерія вічна і незнищенна. С.Я. Лурьє, досліджуючи вчення Демокріта зазначає, що в даному випадку античний мислитель підійшов до осмислення «закону збереження кількості матерії і руху» [9,с.149]. В античній філософії згодом Аристотель першим вестиме мову про проблему чи теорію збереження руху. Через багато століть великий голландський мислитель Спіноза проголосить знамениту філософську максиму: «Природа є сама собі причиною» («Natura est causa sui»). Думається, що її витоки слід шукати у грецькій натурфілософії, яка вперше сконцентрувала свій пошуковий пізнавальний запас саме на розкритті внутрішніх причин існуючого, того фундаменту, на якому зведена будівля буття. Принцип аналогії є наступним важливим онтологічним принципом, що отримав широке тлумачення у ранній грецькій філософії. Маючи на даному історичному етапі розвитку наукового пізнання дуже обмежену емпіричну базу, незначні можливості для перетворення та засвоєння світу, грецькі натурфілософи у своїх спробах отримати нові знання про дійсність, змушені були послуговуватися чи використовувати вже наявну, попередньо набуту інформацією і знання, які слугували розшифруванню незнаного, пізнаного невідомого, через відоме і пізнане раніше. Аналогія ставала своєрідним засобом чи методом, що давав можливість на основі готового знання про природу і, особливо про суспільство, зробити відповідні висновки і стосовно сфери непізнаного,

263 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 лює для неї відповідну рівновагу, стабільність, а, отже, не існує жодної необхідності, щоб вона рухалася вверх чи вниз, чи то у різні боки. З цього приводу є свідчення Аристотеля, який зазначає: «Деякі, як наприклад із древніх Анаксімандр, вважають, що Земля нерухома через симетрію (homoioteta), бо перебуває у центрі і симетрична по відношенню до крайніх точок» [10,c.117]. Для Геракліта, який представляв стару аристократію, демократичний принцип «рівності» (isonomia) в його політичній чи соціальній іпостасі був неприйнятним. Та, коли мова заходила про природній космос, він як ніхто інший вмів за всезагальним космічним потоком, за боротьбою протилежностей, знайти у ньому і співмірність та стабільність або ж рівномірний розподіл елементів. А все це, між тим, забезпечував космічний логос, котрий врівноважував, стабілізував стихією буття. Принцип рівномірного розподілу (isonomia) поступово ставав універсальною онтологічною засадою усієї античної науки. Так вже на початку V ст. до н.е. лікар і філософ Алкмеон у творі «Про здоров я, хворобу і старість» вперше застосує його і в галузі медицини, розвиваючи при цьому дуже оригінальну гіпотезу стосовно сутності здоров я. Останнє, на його думку, є нічим іншим, як своєрідною рівновагою сил, рівномірним розподілом холоду і тепла, вологи і сухого (isonomia ton dinamon). Будь яке порушення цього стану природної рівноваги, коли, наприклад, один елемент, одна стихія бере верх над іншою, виникає хвороба [10,c.273]. Отже, принцип isonomia в даному випадку заявляє про себе в новій іпостасі. В атомістиці принцип рівномірного розподілу (isonomia) утверджував ідею порядку, визначеності, співмірності, а також засвідчував своєрідний принцип чи засаду рівних можливостей «не більше так, аніж інакше». «Парменід і Демокріт стверджують, що земля залишається у рівновазі, так як вона розташована на рівній з усіх боків віддалі (від неба), бо не існує причини, чому б вона мала рухатися швидше у той, аніж інший бік. Тому вона тільки трясеться, але не рухається» [7,с ]. Це дуже нагадує і Анаксімандрову космогонію. Виходячи з принципу ісономія, Демокріт формулює і основну тезу свого вчення, а саме про рівну можливість існування атомів і порожнечі («існуючого» і «неіснуючого»), як ще іменує Демокріт ці першосутності. Аристотель говорить про цю ідею: «існуюче існує не більше, аніж неіснуюче, так як і тіло існує не реальніше, аніж порожнеча» [8,c.250]. Таким чином, трактуючи принцип «рівномірного розподілу» (isonomia) в якості онтологічної засади буття, структурної побудови світу, грецька філософія виходила на об єктивні закономірності як побудови, так і функціонування світобудови. Гармонія як один із важливих онтологічних принципів, на нашу думку, також була відкрита в ранній період розвитку філософією на основі осмислення того соціально політичного полісного досвіду, що формувався у свідомості людини, яка жила у полісі в умовах демократичної форми правління. Адже у полісі, про що вже згадувалося, громадяни заявляють про себе як про «isoi» (рівних). Між ними встановлюються відношення своєрідної рівноваги, політичної злагоди (sofrosine), що, врешті решт, і зумовлювало функціонування полісу як єдиного, гармонійного чи, як вже згадувалося чітко окресленого політичного космосу. А звідси у структурній побудові останнього як цілого, вони віднаходять певний «порядок», «міру», а головне «гармонію» тих елементів та складових частин, які різняться між собою, є гетерогенними, різними. А раз так, то гармонія у природному космосі стає тим фактором, що зумовлює взаємне співіснування різних першопочатків: води, повітря, гомеомерій, атомів, а відтак і окремих предметів та речей, що об єднані в єдине, впорядковане та ритмічне ціле, або ж у гармонійний космос, що усуває будь який хаос. За подібних обставин наявність у космосі гармонії стає виразником його довершеності, досконалості. Вона гарантує відповідний ритм буття, взаємовідповідність між частинами у цілому. Завдяки гармонії складається стабілізуюча рівновага частин, яка гарантує буття цілого як різного, неоднакового, а навіть і протилежного. Ця ідея вже пронизує усю іонійську науку, виражаючи не тільки онтологічною засадою побудови космосу, але і засіб його тлумачення. Наприклад, Анаксимандр, фіксуючи вічний космічний процес народження та виникнення усього із апейрону, показує, що у світі існує реальна рівновага сил, елементів і, що світ є гармонійним цілим космосом (А10). За переказом, до нього вже Фалес також твердив, що світ є космос, що він єдиний. Це єдність, в якій гармонійно поєднані: живе і неживе, різне та неподібне. Глибоко принцип гармонії трактувався ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 у філософських пошуках піфагорейців. Саме їх зусиллями були закладені підвалини математично геометричної концепції буття, в якій число розглядається не лише як структурна основа існуючого, але і як найефективніший виразник гармонії, в якій поєднано кінечне і безкінечне, парне і непарне, різне, що і складає основу гармонії. Ось слова Аристотеля: «Вони відкрили у числах особливості і відношення гармонії, а все інше було у них результатом чисел. Тому числа приймали за елементи усякого буття, і у всьому всесвіті бачили гармонію і число» [1,с.76]. Чимало нових моментів у трактуванні принципу гармонії вносить Геракліт. Будучи натурфілософом діалектиком, він, як вже зазначалося, привертає увагу до динаміки світового космічного процесу, в якому існує не тільки вічний ритм, зміна, рух, але й стабільність, мірність, єдність суперечливого та протилежного, або ж просто гармонія буття. Тому у філософії Геракліта протилежні сили, тенденції, що пронизують усе буття не тільки співвідносні, але і мають внутрішню тотожність, виступають як щось єдине. Гармонія як структурний онтологічний принцип фігурує також і у філософії елеатів, хоча і має у них специфічне тлумачення, відмінне від іонійського. Це витікає насамперед із їх вчення про буття. Вже у Ксенофана космос характеризувався як щось ціле, єдине, досконале, найкраще. У Парменіда космос є однорідним, єдиним, завжди тотожним собі. У ньому усунені протилежності, різноманітність, неузгодженість. Дещо інше в Емпедокла і Анаксагора, котрі представили космос у його вічному русі, зміні, і головне як єдність різнорідних сил та елементів. Демокріт для побудови свого світу космосу, який є знову ж таки представлений як завершений, досконалий та прекрасний витвір, використовує два вихідні начала атоми і порожнечу: «Ці частинки літають у безкінечній порожнечі, бо порожнеча існує: з єднуючись, вони зумовлюють виникнення (речей), а роз єднуючись, знищення» [7,c.246]. Тобто, із первісного хаосу, із вихору окремих атомів, стверджує Демокріт, поступово утворюється щось визначене, впорядковане, цілісне спочатку окрема річ, а згодом і космос, як із букв алфавіту виникають слова, речення, трагедія, комедія. У світі не просто існують нагромадження атомів. Атоми в речах, складаються у певним чином організовану систему, автономну цілісність того чи іншого конкретного типу. Філософ зумів, як напевно ніхто до нього, збагнути у першу чергу кількісну, числову композицію світу, виходячи з якої, він і отримав космічний лад, кожен фізичний феномен. Не менш вагомо була і роль принципу міри. Характеризуючи його сутність О.Ф. Лосєв робить правильний наголос на тому, що міра насамперед «характеризує цілісність речі, в той час, коли усі інші поняття є видовими його визначеннями, приєднують до характеристики цілого кожен раз той чи інший специфічний відтінок» [6,c.13]. У ранніх філософів принцип міри формується на основі боротьби протилежних сил та тенденцій, які в кінцевому рахунку об єднуються у щось гармонійне, прекрасне, ціле, завдяки чому стихійно невпорядкований потік буття набуває статусу визначеного ладу та порядку. Міра складає умову виділення зі сфери безконечного, неокресленого буття чогось конкретного, такого, що має визначені параметри, чіткі межі свого існування. Анаксимандр, приймаючи апейрон за першооснову існуючого, розглядав його як безкінечну та невичерпну матеріальну субстанцію, з якої виникають, народжуються усі матеріальні тіла (А17). Останні відтак є частинами, моментами цієї безконечності, окремими порціями матерії, а тому вони виступають як певна міра, як певний кількісно якісний, точно визначений «квант» даної стихії (А9). Коротко кажучи, кожна річ є мірою власної природи, свого індивідуального «єства» і власного «всезагального». Міра засвідчує особливий прояв нескінченного в скінченному, загального в індивідуальному, тобто води, повітря, апейрону цих першооснов у кожній окремій речі та предметі світу. Тому Анаксимен зауважує: «Начало всього безкінечне повітря із якого все виникло, виникає і буде виникати» [10,с.130]. Спостереження над природою дають Анаксимандру підставу твердити про певний космічний ритм, лад у природі, згідно якого усі речі «несуть кару», коли переступають межі власних окреслених параметрів буття, тобто порушують міру їх існування чи космічний ритм [10,c.118]. Піфагорейці прийнявши число в якості структурного принципу побудови космосу, формують останній згідно із законами порядку, краси, добра, гармонії, а тому не забувають і про принцип міри. За їх міркуванням, космос це своєрідна геометрична фігура, що охоплює певний простір. Власне космос і є конкретною мірою буття; він

264 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 є щось вихоплене із безконечного простору і організоване «за зразком числа» (В2), а відтак у ньому існує «співмірність, гармонія усього» [10,с.145]. Сама міра у піфагореїзмі виражена конкретним числом і її забезпечують гармонія, пропорція елементів. Вагоме місце принцип міри займав у філософії Геракліта. Вже заява філософа по те, що космос не створив жоден із богів і, що він є, і буде вічно живим вогнем, який в міру спалахує і в міру вгасає, засвідчує космотворчу функцію міри, виокремлює останню у надзвичайно важливу онтологічну засаду буття. Через даний принцип Геракліт вперше звертає увагу на існування у світі об єктивного ритму усіх космічних процесів, на їх окреслену міру, поза яку ніщо не може вийти. Гераклітів принцип міри, як онтологічної засади буття, формувався на основі боротьби, зіткнення протилежностей, суперечностей, що зливалися у щось гармонійне та досконале. Міра, як онтологічна композиційна засада буття, фігурує і у філософії Емпедокла, Анаксагора та Демокріта. Через міру здійснювалося виокремлення кількісно якісних параметрів існування кожної речі та предмету, їхня індивідуація. Міра була і засадою морально етичного життя та поведінки людини у суспільстві, у її відношенні до інших людей. У Демокріта читаємо: «У людей добрий настрій від поміркованості, збереження міри у поведінці і гармонійного життя» (В191). Таким чином, ранніми грецькими філософами були підняті та осмисленні важливі онтологічні проблеми. Особливого значення набуває відкриття універсальних онтологічних засад, котрі реально окреслювали сутність існуючого буття, його структурно композиційну побудову, спосіб оформлення та існування. Окреслюючи екзистенцій ні параметри буття світу і кожної речі, ці принципи водночас несли у собі і велике гносеологічне навантаження, бо фактично давали ключ до його духовно теоретичного засвоєння та пізнання. Список використаних джерел 1. Антология мировой философии: Античность // [Oтветствн. за выпуск Ю.Г. Хацкевич] Мн.: Харвест, М.: ООО «Издательство АСТ», с. (Философские учения греков: Ч.1). 2. Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения в 4 х томах. М.: Мысль, с. 3. Кессиди Ф. От мифа к логосу: становление греческой философии // Кессиди Ф. СПб.: Алетейя, с. (Серия «Античная библиотека. Исследования»). 4. Конрад М. Нарис історії стародавньої філософії // Конрад М. Рим, с. (Праці філософічно гуманістичного факультету. Том. Х IX Vol.). 5. Лосев А.Ф. История античной эстетики // Лосев А.Ф. Ранняя классика. М.: Высшая школа, с. 6. Лосев А.Ф., Шестаков В.П. История эстетических категорий // Лосев А.Ф., Шестаков В.П. М.: Искусство, с. 7. Лурье С.Я. Демокрит // Лурье С.Я. М., с. (Мыслители прошлого). 8. Лурье С.Я. Демокрит. Тексты. Перевод. Исследования // Лурье С.Я. Л.: Наука, с. 9. Лурье С.Я. Очерки по истории античной науки // Лурье С.Я. М. Л.: Изд во акад. Наук СССР, с. 10. Фрагменты ранних греческих философов. Ч.І. От эпических теокосмогоний до возникновения атомизма / Изд е подготовил А.В. Лебедев. М.: Наука, с. (Серия «Памятники философской мысли»). 11. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии: учебное пособие [для философ. факультетов и отдел. универ тов ] /Чанышев А.Н. М.: Высш. школа, 1981, 374 с. 12. Vlastos I. Isonomia // American Journal of Archeology. Concord, 1953, 74. P.178. Панькив О.В. Онтологические основы структурного оформления бытия в ранней греческой философии Проанализировано основные онтологические основы структурного оформления бытия, открытых в ранней греческой философии. Определены такие онтологические основы, как «из ничего ничто не возникает», аналогии, равномерного разделения, гармонии, меры, а также их значимость в гносеологическом плане. Ключевые слова: бытие, гармония, мера, аналогия, первооснова, равномерное разделение. Pan kiv, O.V. Ontological Principles of Structural Design of Being in Early Greek Philosophy Analysis of basic ontological principles of structural design being opened in early Greek philosophy. Identifi ed ontological principles: «from nothing comes nothing», analogy, even distribution, harmony and proportion, which stood and significant in the gnoseological aspect. Key words: being, harmony, proportion, analogy, origin, even distribution. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК :323.2(045) Поліщук О.С. Критичні маси і проблема колективних дій Розглянуто утворення та діяльність соціальних груп і рухів з точки зору поділу ядер в атомному реакторі. Встановлено, що в сучасних суспільствах через різноманітність потреб людини зростає кількість колективних соціальних утворень, які з являються у результаті поділу вже існуючих. Утворення соціальних груп та рухів відбувається так само як здійснюється поділ ядер у атомному реакторі. Доведено, що чим більша кількість соціальних утворень, тим слабша їх колективна дія у досягненні поставленої мети. Наявність великої кількості соціальних груп та рухів показано як критичну масу, яка існує фактично, але дія якої є незначною, і для того, щоб ця дія у своїй силі зросла, а критична маса переросла у раціональну. Ключові слова: людина, соціальні групи, рухи, колективна дія, соціальна система. Соціально політичні процеси різнотипних суспільств можна розглядати з точки зору дії атомного реактора чи механіки, оскільки саме ці науки найбільш яскраво відображають об єкт нашого дослідження. Відомо, що у атомному реакторі реакція поділу ядра проходить «критично». Незважаючи на це, ланцюгові реакції, що відбуваються у ньому, призводять до поділу ядра, яке в результаті процесу поділу стає самостійним. У даному випадку атомний реактор виконує той мінімуму матеріалу, що при розчепленні ущільнює утворені ядра, щоб утримати реакцію від згасання. Внаслідок цього утворюється ситуація, коли на тій же, «початковій» площі діє велика кількість атомних ядер, що виникають в результаті постійного поділу. З вищевикладеного стає зрозумілим: якщо у реакторі буде надмірна/критична кількість ядер це призведе до вибуху. Доведення до вибуху варто розцінювати як критичність маси, а сам вибух результат критичності. Даний принцип (критичної маси) є настільки простим, що він проявляється у сфері епідеміології, моди, виживання і вимирання видів, мовних систем, расової інтеграції, панічної поведінки й суспільно політичних рухів [8,с ]. Даний аналіз спонукає нас до думки застосування фізичних підходів в аналізі соціальних процесів у їх діалектичному розвитку. Якщо порівняти територію, на якій знаходиться те чи інше суспільство, з ядерним реактором, то соціальні групи це ядра, що в ході розвитку постійно ділять: діють «старі» соціальні групи, утворюються «нові». Такий стан у суспільстві спонукає наукову спільноту замислитися на тим, що ідея критичної маси має центральне значення для розуміння суспільних колективних дій. Сьогодні напрацювань з проблем, що пов язані з структурою суспільства та розвитком і діяльністю суспільних рухів, на перший погляд, є достатня кількість. Серед них помітне місце посідають праці В.Андрущенка, М.Бойченка, М.Михальченка, З.Самчука, М.Хилька та багатьох інших дослідників сучасності. Однак варто зазначити, що вони мають дещо вузьке спрямування: якщо розглядається структура суспільства не визначається її вплив на людину; якщо розглядається людина в соціальній структурі не розглядаються фактори, що впливають на її діяльність, тощо. Серед іноземних учених, які досліджували соціальні рухи з соціологічної точки зору, можна назвати праці таких науковців, як Р.Берк, Г.Ле Бон, Р.Хардінг та інші. Вагомий внесок у розвиток теорії колективної дії зробив М.Олсон, але його погляди ґрунтуються виключно на економічних розрахунках. У своїй теорії він розглядає тільки професійні спілки, а інші соціальні утворення як результат розвитку соціальної системи згадує лише подеку. Розгляд даної проблеми свідчить про те, що на сьогоднішній день немає філософського осмислення різних сучасних соціальних утворень та їх колективної дії. Мета статті: осмислити колективну дію соціальних утворень з точки зору критичної маси. Завдання статті: розглянути причини утворень соціальних груп та рухів, з ясувати їх колективну дію; проаналізувати поліструктурність суспільства як критичність маси.

265 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Аналізована ідея має центральне значення для розуміння багатьох колективних дій, що відбуваються у бутті людини: громадський рух активістів, лідерів громад, політичних партій, рухів, а також по збору коштів використовують термін, коли говорять про збір достатньої кількості ресурсів для виконання певної мети. Вони висловлюють розуміння того, що на це йде мінімальна кількість людей, або якого небудь мінімального накопичення стартового капіталу, щоб залучити до участі і внесок інших. Явище може також розглядатися в інших, менш навмисних формах колективних дій. Лінчування, страйки на ризикованих підприємствах у суспільствах перехідного типу, безлади формуються, коли люди переконалися, що недостатньо інших ресурсів, які беруть участь. Детальні дослідження спонтанних колективних дій показують «організаторів», які закликають інших приєднатися до їх дії, і вони демонструють потенційним учасникам, як розмовляти один з одним, аби досягнути загальної згоди про те, хто буде діяти [7,с ;2,с ]. У цьому випадку мова іде навіть про культуру особистості в соціальній групі. Бунт був архетиповим явищем, що становить інтерес для ранньої аналітики колективних дій. Якби було відомо більше про поділ ядер, коли Густав Ле Бон писав «Натовп» (1895), наприклад, він, безсумнівно, знайшов би метафору ланцюгової реакції дуже привабливою [5]. Термін «колективна дія» більшість науковців, дослідників розуміють, як абстракцію, яка разюче охоплює широкий спектр емпіричних явищ: від підвищення армії до збільшення казни, від побудови моста через прірву, що розділяє Україну, до побудови релігійної спільноти, яка охоплює прірву між расами, націями; від організації бізнес картелю до організації малого партнерства, щоб конкурувати на переповненому ринку; від продовольчих бунтів революційно налаштованих людей до прогресивних благодійних обідів. Пояснюючи більш ретельно елементи, спільні для цих різнорідних явищ взаємні інтереси та можливості отримання вигод від скоординованих дій. З огляду на різноманітність, це не дивно, що за останні два десятиліття більшість соціальних наук показали зростання інтересу до розуміння процесу, за допомогою якого відбуваються колективні дії, процеси, провокує і, одночасно, є результатом колективної дії. Наше бачення критичної маси базується на взаємозалежності між різними суб єктами, неоднорідності у середині груп і ролі мобілізації коштів. Ми вважаємо, що у більшості випадків колективні дії проводяться невеликими групами вкрай зацікавлених і кмітливих людей, а не зусиллями «середньостатистичного» члена групи. Основна мета полягає в розмежуванні структурної умови, за якої така «критична маса» людей і ресурси будуть накопичуватися й спрямовуватися на досягнення спільної мети. Ми пропонуємо загальні рамки і ряд теоретичних аналізів, що стосуються лише підмножини можливостей, запропонованих загальною структурою. Варто відзначити, що на сьогодні немає єдиного підходу до розуміння цього соціального явища. Тому ми спробуємо пояснити цей феномен з точки зору набору різнопланових теоретичних положень, а також намагатимемося розглянути проблему раціональності колективної дії. З цією метою ми розглянемо площину та межу колективних дій, а потім зосередимося на невеликій частині загальної площі і забезпечимо детальний аналіз того, що ми знаходимо в цих невеликих ділянках. Такий підхід, на наш погляд, є цікавим для діяльності соціальних, економічних, політичних утворень тощо. Говорячи про колективну дію, що виникає у суспільствах, більшість дослідників апелює до відомої праці М.Олсона «Логіка колективних дій». Це пов язано з тим, що він один із перших, хто розглянув даний феномен. У своїй праці дослідник стверджує, що «раціональні, самостійно зацікавлені особи не будуть діяти для досягнення своїх загальних або групових інтересів» [6,с.2]. Причиною цієї вимоги є те, що, коли інтереси загальні, раціональні суб єкти повинні воліти жити за чужий рахунок, тобто, нехай інші сплачують вартість товарів і послуг, які принесуть користь всім. Обґрунтування цього твердження є поясненим в першій, широко цитованій частині книги М.Олсона. Інша частина книги обстежує історію профспілок, класів і держави, зацікавлених груп і груп тиску. Отже, досліджуючи колективну дію соціальних утворень, він зазначає, що дія даного виду завжди супроводжується приватними (селективними) стимулами для заохочення учасників або для покарання бездіяльних. Цей матеріал рідко цитується або обговорюється, однак він є надзвичайно актуальним з точки зору структури самого суспільства. Адже кожний сегмент соціуму, намагаючись досягти поставленої мети, спрямовує свою колективну дію на інші сегменти, щоб підсилити і раціоналізувати ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 колективну дію у досягненні поставленої мети. Аналогічна ситуація відбувається у бутті людини, оскільки окремі особистості, залучаючись підтримкою, досягають певної мети. І чим більше буде об єднаних осіб, соціальних груп у досягненні мети, тим критичнішою буде маса, яка в будь який момент може вибухнути і перерости в неконтрольований процес. У випадку вибуху критичної маси соціальна складова колективної дії розмивається. В цій ситуації навіть можливе зникнення/зміна зарання поставленої мети. Прикладом цього є різномасштабні рухи, що відбуваються у суспільствах під загальними ідеями «боротьба з тоталітаризмом», «геть бандити від влади» тощо. Якщо проаналізувати такі соціальні рухи видно, що одні соціальні групи ідуть за ідею, інші перебувають під впливом маси, ще інші вбачають свою вигоду у поваленні системи. Тобто виходить, що кожен індивід, який бере активну участь у колективній дії такого руху, переслідує власну мету. Однак усіх їх поєднує повалення «режиму». І в момент, коли буде досягнута об єднуюча мета, настане час критичної маси, якого зпрогнозувати неможливо. Для суспільства у цілому найбільш важливими є соціальні дилеми навколо спільних ресурсів. Скажімо, є спільний ставок з рибою. Ви можете ходити ловити рибу у ставку на вудочку (вірячи, що інші жителі вчинятимуть так само), і тоді всі зможуть користуватися цим ресурсом достатньо довго. Однак, якщо ви раціональний егоїст (не вірите в співпрацю), то вважаєте за краще виловити багато риби сіткою, тому що те саме в будь який момент можуть зробити інші. Дуже швидко в озері вже не буде нічого живого. Ви ж на гроші від продажу великого улову ставите загорожу і не пускаєте до ставка усіх інших. Отже, спільний ресурс зникає він або вичерпується, або його приватизують найбільш активні та безпринципні учасники гри. Таку ситуацією називають трагедією спільнот. Аналогічна ситуація відбувається і в економічному бутті людини. Дослідники колективної дії у сфері економіки, зазначав Р.Хардін, вже давно стверджували, що економічно раціональні особи (говорячи сучасною мовою, бізнесмени) не будуть добровільно вносити/вкладати кошти для оплати суспільних благ, таких, як армія, законодавчі, виконавчі та судові органи, державні школи, парки або каналізації. Важливий внесок у цьому контексті М.Олсона в тому, що він стверджував всі цілі групи або групових інтересів були предметом добра. Для нього [4,с ] колективне добро це добро, у якому група осіб зацікавлена (наприклад, з яких кожна думає, що він принесе користь) і які, якщо це передбачено для одного з членів групи, не можуть бути утримані з будь якого іншого члена. Наприклад, парк колективного блага для «групи». Парк люблячий жителями міста, якщо ніхто з них не може бути позбавлений можливості користуватися ним. Це правильно, навіть якщо парк був повністю придбаний і побудований за рахунок приватних внесків у фонд парку або, в крайньому випадку, від одного приватного благодійника. Якщо функціонуватиме його використання вкладниками, то це парк колективного блага. У цій концепції будь які дії, спрямовані на забезпечення колективного блага, визначаються як колективні дії. Згідно з цим визначенням, одна людина, беручи участь у колективному блазі, є учасником колективних дій, і окремі положення колективних благ важливе явище, що не слід упускати з поля зору. Тим не менше, більшість учених у цій традиції також побічно обмежують їхню увагу на дії, які носять колективний характер. Отже, з наведеного можна зробити висновок, що колективна дія це заходи, прийняті двома або більше особами у пошуках того ж колективного блага, що фокусується у меті дії людини. М.Олсон стверджує, що через «проблеми безбілетника», колективних товарів, таких як парки, як правило, не надається за рахунок добровільних внесків. «Безбілетники», у цьому контексті, люди, які не роблять свого внеску у забезпечення добра, але споживають його (або, у разі парків, використовують його) в будь якому випадку. На жаль, відповідно до М.Олсона, логіка колективного блага така, що жити за чужий рахунок, як правило, лише «раціональна» економічна відповідь для всіх членів групи. Оскільки я зможу користуватися парком, незалежно від того, вношу я внески до фонду чи ні, мені буде вигідніше, якщо я буду тримати всі мої гроші у власній кишені, а за все нехай платять інші. Крім того, оскільки всі інші в місті раціональні (первинне припущення М.Олсона) і роблять такі ж розрахунки, як я, ніхто не повинен робити внески у фонд

266 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 парку, і парк ніколи не буде побудований. Дослідник стверджує, що ця дилема буде більшою за умови збільшення групи. Варто відзначити, що проблема безбілетника є класичним вираженням конфлікту, який часто виникає між індивідом і групою «раціональність». Поява колективних дій в групах це не просто питання групової «реалізації» своїх колективних потреб і, отже, діє для їх задоволення. Групи не можуть бути матеріалізовані. У розробці М.Олсона, вони просто складаються з числа осіб, які поділяють зацікавленість у блазі. Вони не мають явних організацій чи установ. Вони зацікавлені групи таких соціальних утворень як соціальні класи або професійні об єднання чи батьки, чиї діти мають аналогічні захворювання. Будь які «колективні дії» тієї чи іншої групи повинні бути зрозумілі і розцінені як агрегована поведінка її окремих членів. Для кожного окремого члена потреба, на задоволення якої спрямована колективна дія, є лише частиною його життя. Він має більш широкий спектр інтересів, які намагається реалізувати через свою діяльність. Для будь якої конкретної діяльності його інтереси можуть збігатися або не збігатися з інтересами групи (до речі, у нас є підстави вважати, що вони часто цього не роблять). Проблема колективних дій таким чином, з точки зору критичної маси, призводить до конфлікту як між окремими членами групи, так і між різними соціальними групами, що задіяні у колективній дії, переслідуючи власні інтереси і потреби групи в цілому. Ця проблема присутня в усьому світі. Однак, незважаючи на це, варто звернути увагу на те, що, на відміну від спільного неправильного розуміння, М.Олсон не сперечається і не намагається довести, що люди беруть участь у колективній дії з власних інтересів. Швидше, він стверджує, що особистий інтерес, внутрішні переконання людини не є підставою участі у колективній дії. Один ідеально обґрунтований висновок, виведений з логіки дослідника, засвідчує, що тільки ірраціональні мотиви можуть пояснити колективні дії. Даний аргумент підтримує багато дослідників, які стверджують, що солідарність і альтруїзм чи будь які інші причини, крім власних інтересів, особливо важливі для колективної дії. Саме на цьому ми наголошували, коли говорили про соціально політичні рухи, що відбуваються у політичному бутті людини. Однак М.Олсон сам не йде в цьому напрямку, він говорить про те, що ця поведінка мотивована тільки власними інтересами. Коли ми звертаємося до суспільно політичних рухів бачимо, що вони подібні до тих ядер, що діють у державі атомному реакторі. Прикладом цього є утворення та діяльність політичних партій. З «колишньої» однієї політичної партії утворилося більше 150. У своїй діяльності вони є критичними, адже, судячи зі складу парламенту, загальна частина політичних сил, що не пройшли до законодавчого органу, є критичною масою. Аналізуючи погляди М.Олсона на колективну дію критичних мас, ми їх не можемо недооцінювати, оскільки перед ним майже всі вчені соціальної філософії припускали, що люди інстинктивно або природно діють на загальні інтереси, і що бездіяльність необхідно пояснити. Після М.Олсона більшість філософів, політологів, юристів, економістів, соціологів розглядають колективні дії як проблематичні. Вчені, які переконані в тому, що М.Олсон не є ні першим, ні останнім економістом, щоб писати на цю тему, твердять, що розуміння деталей олсонівського аргументу недостатньо для розуміння логіки колективних дій. Велика угода в економічній літературі, особливо в галузі державних фінансів, стосується величезної кількості різних проблем і труднощів, які виникають навколо того, що в основному називаються «зовнішні», «провали ринку» і «нелінійності». Люди часто роблять великі особисті пожертви для соціальних рухів, для дифузних колективних благ, таких, як свобода для всіх. Організовуються союзи. Прості люди хоробрі в особі лідерів. Благодійність фінансується часто багатими донорами, але іноді невеликі подарунки тисяч індивідуальних донорів відповідь на заклики, отримані поштою. Будь яка розумна теорія повинна пояснити ці явища, а також настільки ж очевидно, що багато громадських благ дуже бажані деякою групою або навіть всім населенням, ніколи не збудеться. Звичайно, очевидним джерелом багатьох колективних благ є примус з боку уряду. Класичний аналіз причин для уряду точні, що армії, парки, і каналізаційні системи вимагають оподаткування, реквізиції, і право на резервну копію цих процесів із застосуванням сили. Для М.Олсона, примус тільки один екземпляр, хоча, можливо, найголовніший з більш широкого класу явищ, він називає це «селективними стимулами». До них належать «соціальний статус та суспільне визнання» стимулів [6,с.61] і грошові, які конфіденційні для участі в колективних діях. Основним прикладом останнього є заробітна плата деяких осіб, що працюють на організацію, здійснюють колективну дію. Для прикладу М.Олсоном наведені плани страхування, знижки та інші послуги, запропоновані такими організаціями як спілки. У виносці М.Олсон у свій список селективних стимулів додає «еротичні, психологічні, моральні стимули, і так далі» [6,с.61]. Селективні стимули це фактично олсонівські «прості і суверенні» теорії колективних дій: «Тільки окремий і селективний стимул буде стимулювати раціонального індивідуума... діяти в групі орієнтованим способом... стимули повинні бути» селективними «так що ті, хто не приєднається до організації, яка займається інтересом групи... може розглядатися інакше, ніж ті, хто приєднуються» [5,с.51]. М.Олсон стверджує, що селективні стимули набагато легше здійснюються в малих, ніж у великих групах, на частку якого припадає факт. Варто зазначити, що більшість (майже всі) колективних дій насправді виникає в менших («привілейованих») групах. Це положення особливо є правдоподібним, коли стимули мають соціальний характер. Аналізована ситуація нагадує діяльність зазначеного ядерного реактора, де селективний стимул є тим фактором, що стимулює суспільні процеси. Говорячи про олсонівську селективність, варто зауважити, що вона ототожнюється з такими поняттями як солідарність, моральність. Саме ці поняття зустрічаються у більшості науковців. Концепція селективних стимулів в даний час розуміється не тільки як матеріальні стимули, але і солідарні, які випливають із взаємодії з іншими, і цілеспрямовані стимули, моральне почуття власного задоволення від виконання правильних речей. Таким чином, теза М.Олсона може бути переосмислена, коли кажуть, що люди не будуть брати участь в колективних діях виключно з мотивів ізольованих матеріальних особистих інтересів на загальне благо, а й матимуть солідарний зв язок з іншими колективними суб єктами, матимуть почуття моральної мети, стоятимуть, щоб отримати результат безпосередньо від самого факту дії, або будь якого поєднання цих мотивів. Індивіди, які належать до якоїсь організації або групи, зазначає А.Щур, мають як спільний інтерес, так і суто індивідуальні інтереси, відмінні від інтересів інших індивідів учасників тієї ж організації або групи [1,с ]. У зв язку з цим інтереси у колективній дії поділяються на індивідуальні і групові. Останні утворюються завдяки індивідуальним, а точніше їх сукупності, яка вибудовується у певну систему. У зв язку з цим групові інтереси мають дещо іншу форму ніж індивідуальні. Так, наприклад, до групових інтересів входять національні, місцеві, регіональні, суспільні (громадські), відомчі, загальнодержавні, загальнолюдські і багато інших в залежності від групи великої чи малої, що розглядається. Варто зазначити, що особи учасники соціальної групи для досягнення мети діють в інтересах як самої групи, так і у власних. У процесі діяльності формується взаємозалежність, яка визначається як поведінка, що враховує вплив участі актора у колективних діях на участь інших. Структурних умов для взаємозалежної поведінки, що впливає на загальне благо вибору одного актора, варіюється в залежності від вибору інших, і що актори, принаймні, знають деякі відомості про дії один одного. Люди вступають у групи, що беруть участь в колективних заняттях не лише через сприйняття спільного інтересу, але й тому, що вони вважають групами або окремими особами самі організації дій, які, у деякому сенсі, є ефективними. Віра в ефективність групи може бути заснована на відомостях про попередні успіхи у досягненні поставлених цілей, на схваленнях чи рекомендаціях один одного або родича, який вже бере участь у групі, або навіть на словах з боку влади. Більшість людей вірить в ефективність колективної дії соціальної групи лише в тому випадку, коли мета чітко обґрунтована і базується на переконливих доказах, а також у випадку, коли хоча б один із учасників команди має відношення до розподілу ресурсів тощо. Така ситуація сприяє тому, що групи, учасники якої мають хоча б якесь відношення до розподілу ресурсів, благ, є більшими, масштабнішими і багатшими. Прикладами цього є сучасне становище соціальних, політичних рухів в Україні, Росії та багатьох інших постсоціалістичних країнах. Таке «зростання» соціальних утворень свідчить про зростання колективної дії і залучення якомога більше внесків, а це вже свідчить про «можливу» силу колек-

267 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 тивної дії. Групи, що знаходяться в стані стагнації або скорочення, ймовірно, слід розглядати як неефективні, прискорюючи їх втрати членства. У цей простий спосіб рішення осіб, які вступають в контакт з групою, чи її організатора чітко взаємопов язані з рішеннями інших. Це нагадує своєрідну машину, де кожна деталь сама по собі нічого не варта, але у взаємодії з іншими, виконуючи свою функцію, під керівництвом певного суб єкта досягає поставленої мети. Здійснивши аналіз колективної дії соціальних утворень соціальної системи, ми дійшли висновку, що соціальна система є не що інше як своєрідна соціальна машина. Так само як машина змінюється, удосконалюється, зазнає зміни і соціальна система, тобто відбувається рух. У результаті цього руху простежується колективна дія кожної окремої соціальної групи. Усі соціальні утворення між собою взаємопов язані так само, як і пов язані деталі у машині. Однак варто зауважити, що чим більша кількість соціальних утворень, тим менший результат колективної дії, адже є суб єкти, які зацікавлені в отриманні блага, але не зацікавлені в діяльності. Тобто наявність великої кількості соціальних утворень є критичною масою, адже із їх збільшенням зростають і потреби всіх потреб задовольнити неможливо це призводить як до дисбалансу у соціальній системі, так і до неконтрольованості колективної дії. Цього допустити неможливо особливо у суспільствах, що організувалися у держави. Список використаних джерел 1. Щур А. Теорія групової дії М.Олсона / А.В. Щур // Філософія. Політологія. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка С Berk, Richard. «A Gaming Approach to Crowd Behavior». American Sociological Review Vol. 39. No3. P Fantasia, Rick. Cultures of Solidarity: Consciousness, Action, and Contemporary American Workers. (Berkeley: University of California Press, 1988). 304 p. 4. Hardin, Russell. Collective Action as an Agreeable N Prisoners Dilemma. Behavioral Science Vol. 16. No5. P Le Bon, Gustav. [1895] The Crowd: A Study of The Popular Mind. New York: Compass Books. Viking Press. 207 p. 6. Mancur Olson. The Logic of collective action. Public Goods and the Theory of Groups / Olson Mancur p. 7. McPhail, Clark. «Civil Disorder Participation: A. Critical Examination of Recent Research». American Sociological Review Vol. 36. No6. P Schelling T. Hockey Helmets. Concealed Weapons and Daylight Saving: A Study of Binary Choices with Externalities / T. Schelling // The Journal of Conflict Resolution Vol. XVII. No3. Р Schelling, Thomas C. «Hockey Helmets, Concealed Weapons, and Daylight Sving: A Study of Binary Choices with Externalities». Journal of Conflict Resolution Vol. 17. No3. P Полищук А.С. Критические массы и проблема коллективного действия Рассмотрено образование и деятельность социальных групп и движений с точки зрения деления ядер в атомном реакторе. Установлено, что в современных обществах в связи с разнообразием потребностей человека растет количество коллективных социальных образований, которые появляются в результате деления уже существующих. Образование социальных групп и движений осуществляется так же, как происходящее деление ядер в атомном реакторе. Доведено, что чем больше количество социальных образований, тем слабее их коллективное действие в достижении поставленной цели. Наличие большого количества социальных групп и движений показано как критическую массу, которая существует фактически, но действие которой является незначительным, и для того, чтобы это действие в своей силе выросло, а критическая масса переросла в рациональную. Ключевые слова: человек, социальная группа, движения, коллективное действие, социальная система. Polishchuk, O.S. Critical masses and the problem of collective activities Formation and activity of social groups and movements from the point of view of nucleuses division in nuclear reactor are studied. It is determined that in the modern societies thanks to the diversity of a person s needs the number of collective social formation increases, they appear as a result of division of the existing ones. Formation of social groups and movements is done in the same way as the nucleuses division in nuclear reactor. It is proved that the more social formations are, the weaker their collective activity is in the achievement of the set aim. Availability of great number of social groups and movements is shown as a critical mass, which exists in fact, but which activity is insignificant, and in order to increase the power of this activity, critical mass should be transformed into rational one. Key words: person, social groups, movements, collective activity, social system. УДК ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Аналогія ізоморфізму в категоріях параметричної загальної теорії систем Випуск 71 Попова Ю.В. Робота являє собою дослідження висновків за аналогією через ізоморфізм у категоріях загальної параметричної теорії систем. Застосування двоїстого системного моделювання до аналізу аналогійних висновків розширює межі прикладення системно параметричного методу і показує можливості подальшого розвитку теорії висновків за аналогією. Ключові слова: висновки за аналогією, ізоморфізм, загальна параметрична теорія систем, двоїсте системне моделювання, системні дескриптори, системні параметри, загальносистемні закономірності. (стаття друкується мовою оригіналу) Попова Ю.В. Аналогия изоморфизма в категориях параметрической общей теории систем Работа представляет собой исследование умозаключений по аналогии через изоморфизм в категориях параметрической общей теории систем. Применение двойственного системного моделирования к анализу аналогических умозаключений расширяет границы применения системно параметрического метода и показывает возможности дальнейшего развития теории выводов по аналогии. Ключевые слова: умозаключения по аналогии, изоморфизм, параметрическая общая теория систем, двойственное системное моделирование, системные дескрипторы, системные параметры, общесистемные закономерности. В процессе развития науки выводы по аналогии играют большую роль. Еще Ибн Сина, рассматривая аналогические умозаключения, писал, что «аналогия может привлечь внимание и навеять сомнение, но не установить достоверность» [5,с.3]. Очень часто выводы по аналогии являлись причинами серьезных заблуждений: например, умозаключения с помощью использования аналогии привели к возникновению теории теплорода в физике. Но были и другие мнения: так, Д.Дидро полагал, что именно в физике знания людей основываются на аналогии. Идет ли во всех этих случаях речь об умозаключении одной и той же логической структуры? Чтобы ответить на этот вопрос, ученые исследуют различные типы умозаключений по аналогии, сыгравших важную роль в развитии науки. Важным моментом в выделении типов аналогических умозаключений является анализ логической структуры этих выводов, который предполагает выяснение оснований, позволяющих переносить информацию от модели к прототипу. Нужно сказать, что степень научной разработки проблемы аналогических умозаключений была крайне низкой до появления работы А.И. Уемова «Аналогия в практике научного исследования». Недостаточное развитие логической теории выводов по аналогии и отсутствие их классификации было связано с тем, что трактовка выводов по аналогии основывалась на понимании этих выводов в традиционной логической теории: ученые рассматривали аналогию как умозаключение, вывод по которому не может дать достоверного знания, а является лишь основой для научной гипотезы. Поэтому исследовалась лишь незначительная часть тех форм умозаключений, которые имели общее название «выводов по аналогии». Выводы по аналогии типа парадейгмы, например, вообще рассматривались как отдельная, особая форма умозаключения, поэтому вопрос о систематизации и классификации различных форм аналогических умозаключений не поднимался до середины 20 века.

268 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Традиционная логическая теория аналогии заключается в том, что аналогия является выводом от сходства одних свойств или отношений к сходству других, и заключение, полученное таким образом, может быть лишь вероятным. Таково мнение многих логиков, например, Е.К. Войшвилло, который считает аналогические умозаключения лишь «одной из форм правдоподобных выводов» [1,с.407], хотя в науке есть и примеры достоверной аналогии: это выводы, основанные на теории подобия. Известный ученый, автор параметрической общей теории систем А.И. Уемов по новому подходит к проблеме исследования аналогии. Он определяет аналогию как такое умозаключение, «в котором заключение относится к другому предмету, чем тот, о котором говорится в посылке» [5,с.19]. А.И. Уемов также определяет аналогию как «перенос информации с одного предмета (модели) на другой предмет (прототип, образец, оригинал)» [8,с.268]. Первое определение дает возможность сделать вывод, что умозаключения по аналогии отличаются от дедуктивных и индуктивных, в которых заключение содержит данные, о которых уже шла речь в посылках. Это определение дано безотносительно к логическим основаниям, определяющим правомерность перехода от посылок к заключениям. Таким образом, могут быть получены основания, делающие вывод по аналогии вполне достоверным, а не только вероятным или правдоподобным. Новизна данного исследования состоит в том, что в работе впервые делается попытка применения системно параметрического метода, разработанного А.И. Уемовым и его школой в рамках параметрической общей теории систем, к анализу аналогических умозаключений. Актуальность исследования аналогических выводов заключается в том, что проблемы, которые исследуются в настоящее время в различных сферах методологии науки, обращают внимание на необходимость использования в научных работах новых форм и методов исследования. Таким образом, целью работы является логико системный, системно параметрический анализ проблемы выводов по аналогии, в частности, одной из важнейших ее форм, а именно аналогии изоморфизма, в которой имеет место взаимно однозначное соответствие многоместных отношений, играющих важную роль в научных исследованиях. Анализ выводов от модели к прототипу, которые использовались учеными на протяжении более чем двух тысячелетий, позволили А.И. Уемову выявить более пятидесяти форм выводов по аналогии, хотя можно предположить, что их еще больше. Классификация изученных в науке форм выводов по аналогии представлена в работе ученого «Аналогия в практике научного исследования» [5], где автор рассматривает типы аналогических умозаключений, исследуемых и используемых во времена античности, аналогии периода становления и расцвета классической физики, современной физики, аналогии в истории математики, технического моделирования и науках кибернетического типа. Мыслители античности, по мысли А.И. Уемова, в модели и прототипе рассматривали только бинарные, точечные отношения, используя разные конкретные объекты в качестве «моделей» [5,с.47] вселенной (огонь у Гераклита, вода у Фалеса, воздух у Анаксимена). Современная наука имеет дело с многоместными отношениями. В данном случае мы будем исследовать аналогию через изоморфизм, которая может быть рассмотрена как обобщение античной пропорции с той разницей, что в античной аналогии происходил перенос бинарных отношений с модели на прототип, а в аналогии изоморфизма возможен перенос отношения любого числа мест. Этот вид аналогии сыграл важную роль в развитии науки, в частности, физик Г.Ом сформулировал один из основных законов электродинамики на основе уподобления электрического тока потоку жидкости. Определим понятие изоморфизма. Перенос знания с модели на прототип совершается на том основании, что между моделью и прототипом устанавливается определенное соответствие, которое и выражается с помощью понятия «изоморфизм». Можно сказать, что «изоморфизм систем (от греч. isos равный, одинаковый, подобный, morphe вид, форма) отношение между объектами одинаковой, тождественной структуры» [2,с.191]. Таким образом, если каждому элементу одной структуры соответствует лишь один элемент другой структуры, то две такие структуры будут изоморфными друг другу. В качестве примера можно привести фотографию и негатив этой же фотографии: ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 в данных структурах имеет место однозначное соответствие между их элементами, которые одинаково упорядочены взаимно соответствующими отношениями. Приведем также определение изоморфизма, данное А.И. Уемовым [6,с.14]. Возможны два его варианта: 1) предполагается, что отношения между соответствующими элементами сравниваемых систем должны быть одинаковыми («сильное» определение); 2) предполагается лишь соответствие этих отношений («слабое» определение). В отличие от некоторых других видов аналогии, например, аналогии реляционной, в которой имеет место перенос отношения с модели на прототип, изоморфизм не предполагает заранее заданного отношения, которое устанавливается в прототипе и модели по отдельности. Определение такого отношения является не предпосылкой, а результатом осуществления данного типа аналогии. Предпосылкой здесь является отношение, которое реализуется одновременно в модели и прототипе. Заключение такого вывода будет свидетельствовать о том, что модель и прототип по отдельности имеют одно и то же отношение, которое называется коррелятором. Наиболее простым видом аналогии изоморфизма является числовая пропорция, которая по гречески так и называется «аналогия», то есть тождество отношений. Еще пифагорейцы использовали числовую аналогию: 8/6 = 12/9. У Платона числа были заменены объектами качественными: царь/подданные = отцы/дети. Аристотель, представитель квалитативизма, то есть качественного подхода к миру, также рассматривал соотношения не чисел, а объектов, определенных качественно: легкие/воздух = жабры/вода. Г.Ом, формулируя один из законов электродинамики, установил взаимно однозначное соответствие между комплексом величин, отношение между которыми известно, и новым комплексом величин. Таким образом, в качестве корреляторов мы можем выделить любые отношения, сопоставляющие каждому элементу одной системы определенный элемент другой, и, если качественная характеристика корреляторов несущественна, их можно отождествить с отношением взаимно однозначного соответствия, которое должно быть одинаково для всех элементов сравниваемых систем. Рассмотрев особенности аналогии изоморфизма, представим краткое изложение основ параметрической общей теории систем, которое поможет наилучшим образом использовать понятия этой теории для построения системно параметрической модели аналогии изоморфизма. Итак, как уже известно, параметрическая общая теория систем была предложена А.И. Уемовым в 60 е гг. 20 века. Эта общая теория, в соответствии с одним из ее основных принципов принципом универсальности, может применяться при исследовании произвольного объекта в любой области знания. Другим основополагающим принципом является принцип двойственности, известный в проективной геометрии, приняв который, А.И. Уемов сформулировал два двойственных друг другу определения системы: 1) «Любой объект является системой по определению, если в этом объекте реализуется какое то отношение, обладающее определенным свойством» [7,с.37]; 2) «Любой объект является системой по определению, если в этом объекте реализуются какие то свойства, находящиеся в заранее заданном отношении» [7,с.42]. Полное системное представление объекта может быть получено только при использовании обоих приведенных определений, а сами двойственные определения системы даются исходя из того, какой из дескрипторов определяется вначале: концепт или структура. Системные дескрипторы это следующее важное понятие, используемое в параметрической общей теории систем, включающее концепт, структуру и субстрат системы, которые описывают отдельные стороны системного представления объектов. Концепт системы может быть определен как основной смысл, определенный тип понимания системы, и его выбор аналогичен выбору системы отсчета в физике. Структура системы обычно понимается как системообразующее отношение или, в широком смысле, как вся совокупность отношений, существующих между элементами системы. Субстрат системы представляет собой всю совокупность элементов системы: на них реализуется системообразующее свойство, и в них можно выделить системообразующее отношение. Система считается определенной, если определены значения всех трех системных дескрипторов. Следующим важным понятием в параметрической общей теории систем является понятие системных параметров. В данной теории принято допущение, в соответствии

269 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 с которым предполагается существование специфических системных свойств, подобно тому, как существуют геометрические свойства объектов. Такие системные свойства называются значениями атрибутивных системных параметров. Они, в свою очередь, делятся на бинарные, или точечные, системные параметры (имеющие всего два значения положительное и отрицательное) и линейные системные параметры (имеющие неограниченное множество значений). Кроме атрибутивных системных параметров, в теории рассматриваются и реляционные системные параметры, позволяющие соотносить любые системы по системным дескрипторам концепту, структуре и субстрату. Одной из главных задач параметрической общей теории систем является не только исследование значений атрибутивных и реляционных системным параметров систем, но и установление отношений между их значениями, то есть поиск общесистемных закономерностей: «Любая такая закономерность имеет практически неограниченную сферу применимости, так как любой объект удовлетворяет тем условиям, выполнение которых позволяет рассматривать этот объект как систему» [4,с.13]. Общесистемные закономерности, которые можно понимать как устойчивые корреляции значений атрибутивных системных параметров, устанавливаются с помощью статистического анализа полученных зависимостей и путем дедуктивного вывода. Установление таких закономерностей повышает эвристическую ценность системно параметрического метода в научных исследованиях. Для формализации утверждений, сделанных в рамках параметрической общей теории систем, используется язык тернарного описания формальный аппарат данной теории, опирающийся на две тройки категорий: первая вещи, свойства, отношения; вторая определенное, неопределенное и произвольное. Базисный алфавит языка тернарного описания составляют буквенные символы для представления в формализованном виде системных дескрипторов и технические символы для иллюстрации отношений между ними. Изложив основные понятия параметрической общей теории систем, и приняв основополагающий в данной теории принцип универсальности, мы можем представить аналогию изоморфизма в качестве системной модели. Построение такой системной модели на языке параметрической общей теории систем будет означать применение двойственного системного моделирования к аналогии изоморфизма, выделение системных дескрипторов у исследуемой модели, определение значений системных параметров, а также подтверждение установленных в параметрической общей теории систем общесистемных закономерностей. В соответствии с принципом двойственного системного описания, мы можем получить полное представление об исследуемом объекте только при условии использования двух определений системы. Определение (1), в соответствии с которым «система есть множество объектов, на котором реализуется определенное отношение с фиксированными свойствами» [9,с.117], называется атрибутивным: (ιa)sist = df ([a( ιa)])t (1) Здесь мы задаем концепт, на его основе определяем отношение, а затем субстрат системы. Таким образом, концепт будет атрибутивным, то есть представляющим собой системообразующее свойство. Так как выбор концепта произволен и зависит от задач исследования, а задача данного исследования выяснить особенности аналогии изоморфизма в параметрической общей теории систем, то в качестве такого атрибутивного концепта мы примем свойство взаимно однозначного соответствия между элементами двух систем. Определив концепт, переходим к реляционной структуре, представляющей собой отношение, в данном случае это взаимно соответствующие отношения, которые одинаково упорядочивают элементы обоих множеств, причем отношения многоместные, а не бинарные. Субстратом будут являться элементы множеств, то есть элементы модели и прототипа. В соответствии со вторым, реляционным, определением, системой будет «множество объектов, которые обладают заранее определенными свойствами с фиксированными между ними отношениями» [там же]: (ιa)sist = df t ([(ιa ) a]) (2) В определении (2) мы переходим от фиксированного отношения к свойству и затем к вещи, на которой реализуется данное отношение. Вначале определяем структуру, ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 которая в данном случае является атрибутивной, то есть представляет собой некоторое системообразующее свойство. Для системной модели аналогии изоморфизма это такое свойство, которое можно понимать как соответствие элементов модели и прототипа. Концепт реляционный, он представляет собой некоторое отношение, здесь многоместные взаимно однозначные отношения, которые одинаково упорядочивают элементы модели и прототипа в аналогии изоморфизма. Субстратом, как и в первом случае, являются элементы модели и прототипа. Рассмотрев особенности дескрипторов в двойственных системных моделях аналогии по изоморфизму, перейдем к определению значений бинарных атрибутивных системных параметров. Здесь нужно сделать такую оговорку: поскольку параметрическая общая теория систем существует не так давно, и формальный аппарат ее находится пока в стадии разработки, мы можем лишь интуитивно предполагать, какие именно значения системных параметров имеет системная модель. Четкого алгоритма определения значений параметров пока не существует. 1. Параметр расчлененности (см. [7,с.57 69]) предполагает, что в системе есть более одного элемента. Можно сказать, что системная модель аналогии изоморфизма характеризуется именно таким значением данного системного параметра, поскольку в ней есть множество элементов в модели и прототипе. 2. Завершенность по субстрату система не допускает присоединения новых элементов. Системная модель аналогии изоморфизма является незавершенной, поскольку неизвестно, сколько элементов содержит модель и прототип. 3. Завершенность по структуре означает, что структура системной модели не допускает изменений. Системная модель аналогии изоморфизма является незавершенной, поскольку в ней устанавливаются многоместные отношения отношения, которых может быть разное количество. 4. Имманентность в системе имеется такое системообразующее отношение, которое охватывает элементы только данной системы. Исследуемая системная модель неимманентна, поскольку мы переносим системообразующее отношение с модели на прототип для его изучения. Определение такого отношения и является результатом осуществления аналогии изоморфизма. 5. Параметр минимальности подразумевает, что из системы невозможно удалить ни одного элемента. Системная модель аналогии типа изоморфизма не является минимальной, поскольку в ней существует множество элементов, и некоторые из них могут быть удалены (попарно в модели и прототипе). С другой стороны, можно определить систему и как минимальную, поскольку все элементы взаимно однозначно соответствуют друг другу, и удаление одного из них будет означать отсутствие такого взаимно однозначного соответствия, которое является системообразующим отношением для данной системы. Здесь возможны, по нашему мнению, оба варианта, поскольку мы можем лишь интуитивно определять значения системных параметров за неимением алгоритма, позволяющего однозначно определить значение системного параметра. 6. Центрированность существует такой объект, что отношения между любыми другими элементами системы могут быть установлены лишь с помощью отношения к этому объекту центру. Системная модель аналогии изоморфизма центра не имеет здесь все элементы модели и прототипа упорядочены одинаково взаимно соответствующими отношениями. 7. Цепные системы таковы, что реляционная структура в них соотносит каждый элемент не более чем с двумя другими элементами. С одной стороны, можно считать исследуемую системную модель цепной, поскольку здесь каждый элемент модели соотносится взаимно однозначно с одним элементом прототипа. С другой стороны, цепь подразумевает соотношение элемента с двумя другими элементами, поэтому система может быть нецепной. Чтобы разрешить противоречия, обратимся к общесистемным закономерностям, установленным в параметрической общей теории систем: «если система неимманентна, то она не является цепной» [3,с.112]. Таким образом, будем считать исследуемую системную модель нецепной. 8. Система без опосредования такова, что каждый элемент этой системы участвует в системообразующем отношении непосредственно, а в системе с опосредованием через другие элементы системы. Системная модель аналогии изоморфизма является опосредованной, поскольку каждый элемент модели соотносится с элементом про-

270 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 тотипа; сам по себе один элемент не участвует в системообразующем отношении взаимно однозначного соответствия. 9. Параметр детерминированности означает, что в системе нескольких элементов достаточно для обнаружения недостающих. Системная модель аналогии изоморфизма является детерминирующей, поскольку, зная некоторые элементы модели, мы можем обнаружить элементы модели прототипа, который и хотим исследовать. 10. Стационарная система такая система, которая сохраняется при заменах в субстрате. Системная модель аналогии изоморфизма стационарна, поскольку, если мы заменим числа качествами (как, например, в простом примере пропорции), система сохранится как данная, если будет выполняться условие взаимно однозначного соответствия. 11. Параметр стабильности система сохраняется при изменениях в структуре. В данном случае структурой, то есть системообразующим отношением, являются взаимно однозначные отношения между элементами модели и прототипа, поэтому изменения структуры невозможны, и данная системная модель является нестабильной. 12. Всецелонадежные системы сохраняют свой характер даже при наличии лишь одного элемента данной системы. Системная модель аналогии изоморфизма невсецелонадежна, поскольку предполагается некоторое множество элементов, упорядоченное взаимно соответствующими отношениями. 13. Вариативная система содержит иные отношения в структуре, кроме системообразующих. Поскольку в исследуемой системной модели элементов множество, а мы выделили взаимно однозначные соответствия лишь исходя из задачи нашего исследования, то вполне возможно, что между элементами существуют и другие отношения, которые в данном случае несущественны для нас. 14. Параметр валидности (силы) означает, вещь меняется, входя в систему. С одной стороны, вещь не меняется от того, что мы в нашем мышлении причислили ее к элементам умозаключения по аналогии. С другой стороны, эта же вещь меняется для нас: становясь моделью или прототипом, она приобретает новые качества, которых раньше не имела, а также является вещью, которая соотносится только с одной вещью (из модели или прототипа). 15. Уникальная система такова, что системообразующее отношение может реализоваться только на данных элементах (субстрате). Наша системная модель аналогии изоморфизма неуникальна, поскольку отношение взаимно однозначного соответствия может реализоваться на разных элементах: числах, качествах, фотографии и негативе, электрическом токе. Мы рассмотрели лишь некоторые бинарные атрибутивные системные параметры, которые являются, на наш взгляд, наиболее показательными для представления аналогии типа изоморфизма в качестве системной модели. Проследим, как подтверждаются общесистемные закономерности, установленные в параметрической общей теории систем, на примере исследования системной модели изоморфизма. Рассмотрев закономерности, выделенные в статье Портнова Г.Я. и Уёмова А.И. «Исследование зависимостей между системными параметрами с помощью ЭВМ» [3], делаем вывод о том, что в исследовании значений атрибутивных бинарных системных параметров мы подтвердили такие закономерности: 1) если система нестабильна, то она не будет и всецелонадежной; 2) если система минимальна, то она невсецелонадежна. Если мы в результате полемики придем к выводу, что системная модель аналогии изоморфизма все же минимальна, эта закономерность будет подтверждена; 3) если система неимманентна, то она невсецелонадежна; 4) если система неимманентна, то она не имеет центра; 5) если система неимманентна, она не может быть цепной; 6) если система нестабильна, она не является всецелонадежной. Итак, в данной работе впервые была сделана попытка применения системно параметрического метода исследования к анализу аналогических умозаключений, в частности, аналогии изоморфизма. Принимая принцип универсальности системного описания в качестве базисного, мы построили две двойственные друг другу системные модели аналогии изоморфизма, исследовали ее с точки зрения атрибутивного и реляционного определений системы, определили значения некоторых бинарных атрибутивных ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 системных параметров и подтвердили некоторые общесистемные закономерности, установленные в параметрической общей теории систем. Такое исследование показало, что с помощью применения системно параметрического метода и построения двойственных системных моделей вывода по типу аналогии изоморфизма возможно новое рассмотрение известной логической проблемы аналогических умозаключений, их достоверности и правомерности, что способствует развитию, как параметрической общей теории систем, так и теории аналогических выводов, развитие которой еще не окончено. Список использованных источников 1. Войшвилло Е.К. Логика: учебник для студ. высш. учеб. заведений / Е.К. Войшвилло, М.Г. Дегтярев. М.: ВЛАДОС ПРЕСС, с. 2. Кондаков Н.И. Логический словарь справочник / Н.И. Кондаков. М.: Наука, с. 3. Портнов Г.Я. Исследование зависимостей между системными параметрами с помощью ЭВМ / Г.Я. Портнов, А.И. Уемов // Системные исследования: Ежегодник С Садовский В.Н. Системные исследования и логика / В.Н. Садовский, А.И. Уемов // Проблемы формального анализа систем С Уемов А.И. Аналогия в практике научного исследования / А.И. Уемов. М.: Наука, с. 6. Уемов А.И. Вещи, свойства, отношения и теория выводов по аналогии: автореф. дис. д. филос. наук / А.И. Уемов. К., с. 7. Уемов А. Общая теория систем для гуманитариев: уч. пос. / А.Уемов, И.Сараева, А.Цофнас. Варшава: Universitas Rediviva, с. 8. Уемов А.И. Основы практической логики с задачами и упражнениями / А.И. Уемов. Одесса: ОГУ им. И.И. Мечникова, с. 9. Уемов А.И. Системный подход и общая теория систем / А.И. Уемов. М.: Мысль, с. Popova, Y.V. The analogy of isomorphism in categories of the General Parametric Systems Theory This work represents an investigation of analogical conclusions of the isomorphism in the General Parametric Systems Theory categories. The application of the dual system modeling to the analogical conclusions analysis extends the system parametric method s borders and shows the possibilities of the analogical conclusions theory further development. Key words: analogical conclusions, isomorphism, General Parametric Systems Theory, dual system modeling, system descriptors, system parameters, general system regularities. *** УДК 1 ( ) Попович М.Д. Матеріальна культура і людська тілесність: соціальні засади взаємообумовленості Здійснено філософський аналіз соціального аспекту взаємозв язку тілесності людини та матеріальної культури. Людина і культура виявляються сутнісно взаємопов язаними завдяки осмисленню соціального способу включення людини у культуру. Це зумовлює взаємозв язок між теоретичними принципами, які пояснюють сутність людини і культури. Ключові слова: людина, матеріальна культура, суспільство, людське тіло, тілесність. У загальнокультурному розвитку людського суспільства одним із основних визначальних чинників постає матеріальна культура досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріальнопрактичного існування і розвитку людей, всю сферу їхнього безпосереднього впливу на природу. Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (їжа, помешкання, одяг, побутові речі та ін.). В обох цих видах матеріального багатства суспільства функціонують речові елементи матеріальної культури, її предметна форма існування. Найважливішим «показником матеріальної культури, на думку О. Г. Філатової, є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втілен-

271 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 система смислів індивіда; тілесність зберігає узагальнене знання людини і являє собою матеріальний, видимий аспект душі і духовної складової» [9,с.71]. Як соціокультурний феномен, тілесність це перетворене під впливом соціальних і культурних факторів тіло людини, що володіє соціокультурними значеннями та виконує певні соціокультурні функції. Введення «людини тілесної» до соціокультурного простору тягне за собою певні трансформації: до природно заданих атрибутів та властивостей тіла додаються характеристики, обумовлені соціальними та культурними впливами. У будь-якій культурі людська тілесність утворює важливу ціннісну сферу, адже тілесна індивідуальність, тілесна поведінка і тілесні стосунки формуються під впливом певних соціокультурних факторів. Культурне тіло ніби надбудовується над тілом природним та соціальним, коригуючи механізми життєзабезпечення, внаслідок чого тілесне «Я» виявляється невід ємним від культурних орієнтацій. Тому проблема тілесності є однією з найскладніших у філософсько-культурологічному дискурсі. Уявлення про ідеальну та нормативну тілесність суттєво відрізняються на різних культурних етапах. Провідним мотивом у мислителів Стародавнього Сходу була ідея гармонії тілесного і духовного в людині, їх нероздільної єдності. У філософії Стародавньої Індії міститься думка про існування грубого та тонкого тіла. Перше це зовнішнє тіло, а друге тіло невидиме, що складається з життєвого духу та органів чуття. В епоху Античності тілесність, як ціннісна характеристика людського буття, була предметом дослідження, захоплення та культивування. Вона посідала вагоме місце у філософсько-світоглядних системах, естетичних канонах та шедеврах художньої творчості. Навіть при поверхневому ознайомленні з історією давньогрецької культури можна відмітити повну життєвої енергії тілесність античних персонажів. У Стародавній Греції саме людське тіло було носієм ідеальної краси, фізичної могутності та спритності. Принцип дихотомії душі і тіла був головною темою у філософії Платона, нероздільність душі і тіла у працях Аристотеля. «Демокрит, як зазначає Н. В. Мотрошилова, писав про співвідношення тілесного і психічного здоров я, благотворний вплив доброї душі на тіло» [14,с.83]. Велике значення античні мислителі приділяли розуму, здоровому глузду, без якого тілесна сила не покращує душу. Основною цінністю в цю епоху була гармонія, фізично-духовна досконалість. В епоху Середньовіччя акценти змістились. Серед культурних змін у Європі, пов язаних з появою християнства, одна найсуттєвіша була пов язана саме з тілом: центральним символом релігійного світогляду стає розіп яте тіло страждального Бога. Принципово новий погляд в осмисленні людини привів до оформлення поняття плотського гріха (Блаженний Августин) і, як наслідок, придушування людської плоті та пов язаної з цим практики утримання. Філософи почали виділяти в людині найвищу інстанцію дух, а тіло (плоть) розглядати крізь призму низьких пристрастей. Втім, «класична філософія Середньовіччя, в основі якої лежала ідея раціоналізації християнства, відстоювала думку, що індивідуальність людини полягає в особистісній єдності душі і тіла» [13,с.127]. Арабо-мусульманські мислителі також внесли вагомий вклад у розробку проблеми співвіднесення духовного і тілесного. Так, у філософії аль-фарабі душа і тіло знаходяться в абсолютній єдності, виникаючи одночасно. Він вважав, що стан тіла впливає на стан душі, і для збереження нормального стану душі потрібне здорове тіло. Ібн Сіна (Авіценна) далі розвивав ідею цілісності людини, вважаючи, що індивідуальна душа утворює з тілом єдину субстанцію. При цьому носієм філософського мислення виступає саме тіло, схильне до прийняття розумної душі. В епоху Відродження знову актуалізуються ідеальні тіла богів, богинь, героїв, що втілювали різноманітні тілесні достоїнства. Проблемі тіла приділяли увагу М. Кузанський, Леонардо да Вінчі, Піко делла Мірандола, Дж. Бруно. Реформація різко розділила в людині високоцінне духовне буття та гріховне тілесне начало, що підлягає критиці, презирству або жалю. Людина являла собою дві складові: безтілесну духовність, що пов язувалась зі спасінням вічної душі, та бездуховну тілесність, що обтяжувала людину своєю тлінністю. У буржуазну епоху та вік Просвітництва набирає силу тенденція поєднання фізичних достоїнств, розуму та душевної краси. У мистецтві знову починають цінуватись чоловік і жінка «у повному розквіті сил». Як приклад можна навести картини Рембрандта та Рубенса, героїні яких відрізняються пишними формами, що, за задуням досягнень науки» [16,с.15]. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу у сфері матеріальної культури. Поряд із засобами праці найважливішою частиною мате ріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального та суспільного споживання називають сферою побуту, на відміну від безпосередньо виробничої сфери. Таким чином, матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці (засоби праці) і культуру побуту (засоби споживання). Без ретельного вивчення одягу, житла, домашнього начиння не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, «олюднені» її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, способи задоволення їх є суттєвою складовою культурного обличчя людини. Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці та засобів споживання, тобто тільки в предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про культуру праці різних історичних епох. Рівень матеріальної культури виражається і в інших основах суспільного життя: оброблені людиною предмети природи (земля, вода, поля, сади), предмети побуту, наукове, медичне, навчальне обладнання та прилади тощо. Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі пам яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу. Опис матеріальної культури народу мусить відображати її особливості у таких аспектах: 1) у діахронії від найдавніших часів до сьогодення; 2) у різних етнографічних районах і локальних групах українського населення; 3) у різних галузях матеріальної культури; 4) у різних соціальних верствах населення; 5) у взаємозв язках з культурою інших народів тощо. Термін «матеріальна культура» вживається як поняття в ряді гуманітарних наук: археології, антропології, етнології тощо це сукупність усіх матеріальних цінностей створених певною культурою (археологічною тощо), її уречевлена складова. В свою чергу тілесність є візуально-символічною та матеріально-втіленою формою буття масової культури, в контексті якої формується сучасна людина. Тілесність, виступаючи матеріальним носієм візуально-символічного вираження соціокультурного буття сучасної людини, а так само засобом втілення екзистенціальних актів антропної свідомості, обумовлена постіндустріальними технологіями, що розвиваються в контексті сучасної масової культури. За допомогою символічного і технологічного синтезу, тілесність людини стає тотожна тілесності масової культури. Так як масова культура є породженням штучного технологічного розуму, то і тілесність, продовжуючи втілювати досвід культури, в якій існує її носій, сучасна людина, поступово починає змінюватись на онтологічному рівні, трансформуючись з природного початку в штучну технологічно обумовлену форму буття. На думку І. Биховської, тіло, функціонуючи всередині різних підсистем, набуває різноманітних рівнів буття, виявляючись у трьох іпостасях. Природне тіло Є біологічним феноменом, втілюючи закони існування, функціонування та розвитку живого організму. Соціальне тіло результат взаємодії людського організму із соціальним середовищем, реакція на його спонтанні та цілеспрямовані впливи. Культурне тіло є свого роду квінтесенцією, що «додає біологічному та соціально-функціональному рівню особистісне буття» [3,с.249]. О. Вербицька виділяє наступні найважливіші модуси вираження тіла у ХХ ХХІ столітті: «Біологічне тіло, Тіло як річ (товар), Віртуальне тіло (тіло у кібепросторі Інтернету), Тіло як текст (комунікативні властивості)» [5,с.86]. Тілесність Є провідним атрибутом людської індивідуальності, що охоп лює категорії фізіологічного, психічного, духовного, природного, соціального, культурного і означає «спрямованість тілом», володіння ним і використання у різний спосіб. На думку Л. Корецької, тілесність це «якість і знак тілесних реакцій людини, що сформувалися у процесі його життєдіяльності. Тілесність є результатом діяльності триєдиної природи людини (тіла, душі, духа). На стані тілесності відбиваються мотивації, установки,

272 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 мом авторів, свідчить про їхнє здоров я та високий соціальний статус. Значний вклад у розуміння проблеми взаємовідносин тіла і душі внесли Р. Декарт, Б. Спіноза, Дж. Локк, Т. Гоббс, Ж. О. де Ламетрі, Дж. Берклі. «З ім ям І. Канта пов язують зародження філософської антропології як галузі філософського знання» [7,с.267]. У марксизмі увага акцентується на діяльнісному, творчому началі в людині. Тілесність виступає тут як дещо ідеальне вона не має нічого спільного з фізичним тілом і являє собою певні суспільні відношення. На рубежі ХІХ ХХ століть з являються нові оригінальні концепції людської тілесності. Ф. Ніцше вважав, що тілесні функції є важливішими, ніж функції свідомості. Він пропагував боротьбу із власним тілом, захопленим фізіологією хвороби. Психоаналітичний переворот, здійснений З. Фрейдом, багато в чому змінив напрямок у дослідженні тіла людини. Нова антропологічна парадигма ХХ століття передбачала необхідність визначення і врахування тілесності людини поряд з поняттями психіки, свідомості, уяви і пам яті. «Розуміння тіла як першоджерела знаків, символів та комунікації сприяло не тільки осмисленню людської тілесності як знакової системи»[2,с.118], зазначає Ж. Бодрійяр, а й розгляду проблеми співвідношення тілесності і свідомості у різних ракурсах (Ж. Бодрійяр, К. Юнг, Ж. Піаже, А. Бергсон, Е. Гуссерль, М. Мерло- Понті, Ж.-Л. Нансі, С. Пріст, Ж.-П. Сартр, М. Фуко та ін.). Здібне тіло, досі ніхто ще не визначив, тобто досвід нікого ще досі не навчив, до яких дій тіло є здібним в силу лише одних тільки законів природи, що розглядається виключно у якості тілесної, і до чого воно не здібне, якщо тільки не буде визначатись душею. У вітчизняній науці виникнення поняття «людська тілесність» пов язано, насамперед, з ім ям А. Ф. Лосєва, який в своїх працях використовував його для характеристики соціальних якостей людського тіла. «Тіло як таке це об єкт природознавства, осередок дії законів органічного світу» [11,с.377]. Людське тіло, крім дії загальних законів життя, піддано впливу закономірностей соціального життя, які, не відміняючи перше, істотно модифікують їх прояв. Власне кажучи, «ця проста і досить нехитра думка лягла в основу всієї концепції людської тілесності як філософського підходу до осмислення специфіки людського тіла» [8,с.218]. У працях сучасних вітчизняних дослідників представлений досить повний огляд і класифікація різних дослідницьких підходів до вивчення тілесності людини. Так, у соціально-культурологічному аспекті тілесність розглядається І. М. Биховською в «онтологічному аспекті» [4,с.184]. Для Н. Н. Візітея характерне ототожнення «тілесності і фізичної культури тіло представлене як єдність моральної, естетичної, інтелектуальної, діяльно-практичної культури» [6,с.68]. Згідно з В. Л. Круткіним, тілесність людини є її інтегральною характеристикою, яка не співпадає з тією чи іншою її стороною (наприклад «біологічною» або «матеріальною» на противагу «соціальній» або «духовній»), вона охоплює як фізичні, так і метафізичні її параметри. Тіло спосіб, яким природа стає людиною. Людині не просто дається дане тіло, їй дається тіло в даному світі. Тіло і суспільство не знаходяться в стані антагонізму. Товариство генетично «входить» у плоть індивіда. Тіло, що пройшло соціалізацію, перестає бути просто фізичним, про нього вже потрібно говорити як про соціальну тілесність [10,с.148]. Н. Н. Візітей виявляє ідентичність проблеми людської тілесності і проблеми фізичної культури особистості і ці поняття слід використовувати як рівнозначні. В якості обґрунтування даного положення висувається передумова того, що будь-який соціальний феномен є завжди є дійсно життєве буття людської суб єктивності, тобто для відповідного суб єкта не тільки духовний, але й діяльно-практичний, тілесний в кінцевому підсумку акт, який зазвичай залишається поза увагою. «Тіло знаходиться в саморусі, розвивається, завдяки цьому набуває здатність до самовизначення, помічає себе, стає для самого себе предметом, розгортається у відповідній якості, взаємодіє з іншими суб єктами, іншим тілом» [6,с.88]. Безумовно, кожен з представлених дослідників має свій, особливий погляд на проблему тіла й тілесності. І все ж більшість з них єдині в тому, що тіло людини не може розглядатися як всього лише матеріальний субстрат, що забезпечує його існування. Як справедливо зауважив Б. Г. Акчурін, тілесна форма, людська тілесність не має нічого спільного з фізичним тілом людини. Це таке «громадське ставлення самих людей», яке часто «приймає в їх очах фантастичну форму відношення між речами» [1,с.317]. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 «Тілесна організація, зазначає О. С. Суворова, безперечно, вписує людини у світ природи, разом з тим вона набуває специфічних рис, завдяки яким включає її також і в соціокультурну реальність» [15,с ]. Сучасний етап розвитку культури та суспільства у техногенній цивілізації характеризується подоланням вузькоспеціалізованого підходу до вивчення багатьох культурних явищ; він пов язаний з їх системним розглядом, зверненням до людини як до цілісної, інтеграційної системи. Філософсько-антропологічний аналіз проблеми людської тілесності особливого інтересу набуває у наш час через антропологічний «поворот» в сучасній філософії, розвиток науки і техніки, негативної дії науково-технічної революції на сутнісні сили людини, її фізичний, духовний і психічний розвиток, у зв язку з реальною загрозою жити людині в штучному, безприродному технічному світі [4,с.193]. У останні десятиріччя XX століття почався новий етап у дослідженнях людської тілесності: відмінні риси цього етапу визначаються визнанням присутності особливого «продукту» взаємодії тіла і психіки, надзвичайної складності цього «продукту» і переконанням, що його необхідно вивчати на стику багатьох наук і областей знання про людину. На зміну тлумаченню людини як істоти без плоті і крові приходить усвідомлення того, що людина не лише плоть і душа, але природа і культура. Аналізуючи сьогодення людини, ми розуміємо, що існує реальна загроза жити в безприродному технічному світі. «Оскільки зовнішня (оточуюча) і внутрішня (тілесна) природа людей, пише М. Майорчик, нерозривно пов язані, остільки цілком штучне оточення несумісне з буттям людини як природної істоти» [12,с.82]. Техносфера розвивається значно швидше за біосферу, і людина, намагаючись пристосовуватися до життя в штучному оточенні, вимушена займатися своєю тілесною організацією. Сучасні форми діяльності є настільки багатоманітними, що вимагають не просто вироблення специфічних навиків та здібностей, але і подальшого вдосконалення світу внутрішніх відчуттів. Природа залишає людське тіло незавершеним для того, щоб воно було до кінця сформовано внутрішнім, екзистенціальним світом. Тілесність є результатом сукупності триєдиної природи людини людина має фізичне тіло, психіку і є соціальною істотою. Тіло, яке пройшло соціалізацію, перестає бути просто фізичним, про нього вже потрібно говорити як про соціальну тілесність. Людина знаходить себе в світі не як думка, а як істота, якій належить жити і бути, буттю вона належить саме як тілесна істота. Тілесність цього плану не натуральна речовинність організму. Це феноменальна тілесність як спосіб, яким людина проживає і переживає ситуацію свого існування. Соціальне тіло стає головним елементом цієї ситуації, людина знаходить своє «Я» як інтегрована в ситуацію тілесна істота. Екзистенційне сприйняття власного «Я» крізь призму тілесності, являє собою існування як вибір і схвалення ситуації, де вибір і схвалення реалізуються тілесно. Простір тілесного буття утворюється з дій феноменального тіла, яке визначається не зовнішнім, тривимірним універсальним простором, а людським соціальним буттям, тобто тим, що людина вважає істиною свого існування та здійснення. Фактично це простір її надій, перемог, задоволень і насолоди. Тілесне буття є і простором людських спокус, випробувань, поразок, сорому, страждань і розчарувань. Таким чином, тілесність людини розкривається в просторі матеріальної культури, відображає не стільки реальність людського світу, скільки його потенційність. Це зв язано з тим, що людина має своє тілесне буття не лише як природне або культурне вирішення задачі, вона має тілесне буття як задачу, яку їй самій протягом життя належить вирішувати. Список використаних джерел 1. Акчурин, Б. Г. Телесность как проявление человеческого потенциала /Б. Г. Акчурин // Социальногуманитарные знания С Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть / Жан Бодрийяр. М.: Добросвет, с. 3. Быховская И. М. Телесность как социокультурный феномен / И. М. Быховская // Культурология. XX век: энциклопедия: в 2 т. / [гл. ред., сост. и автор проекта С. Я. Левит]. Т. 2: М Я. СПб.: Университетская книга; ООО «Алетейя», С Быховская, И. М. «Homo somatikos»: аксиология человеческого тела /И. М. Быховская. М.: Intrada, с. 5. Вербицька О. Тіло як текст: семіотика постмодерністичного розуміння / Ольга Вербицька // Вісник Львівського університету Вип. 12. C (Серія Філософські науки).

273 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Визитей Н.Н. Физическая культура личности [Текст]: учебное пособие/ Н.Н. Визитей. Кишинев: Штиница, с. 7. Делез Ж. Критическая философия Канта: учение о способностях. Бергсонизм. Спиноза / Ж. Делез. М.: ПЕР СЭ, с. 8. Жаров Л. В. Двадцатилетний опыт изучения проблемы человеческой телесности (взгляд врача и философа) / Л. В. Жаров. Ростов н/д., с. 9. Корецкая Л. Ф. Телесность человека как объект социогуманитарного познания / Л. Ф. Корецкая // Известия Иркутской государственной экономической академии (46). С Круткин В. Л. Телесность человека в онтологическом измерении / В. Л. Круткин // Общественные науки и современность С Лосев А.Ф. Миф развёрнутое магическое имя / А. Ф. Лосев // Лосев А.Ф. Миф. Число Сущность. М: Мысль С Маерчик М. Дела телесные, или наше тело, которого у нас нет/ М. Маерчик // Зеркало Недели С Мареев С.Н. История философии (общий курс): Учебное по-собие / С.Н Мареев., Е.В Мареева. М.: Академ. проект, с. 14. Мотрошилова Н.В. Демокрит о человеке, его жизни и ценностях / Н. В. Мотрошилова // История философии. Запад-Россия-Восток. Книга первая. Философия древности и средневековья. М.:Греко-латинский кабинет, 1995 С Суворова О.С. Телесность человека как основа жизни и единства с природой / О.С. Суворова // Биофилософия. М., С Филатова О.Г. Социология культуры: Конспект лекций / О. Г. Филатова СПб.: Михайлов, с. Попович Н.Д. Материальная культура и человеческая телесность: социальные принципы взаимообусловленности Осуществлен философский анализ социального аспекта взаимосвязи телесности человека и материальной культуры. Человек и культура оказываются сущностно взаимоувязанными благодаря осмыслению социального способа включения человека в культуру. Это предопределяет взаимосвязь между теоретическими принципами, которые объясняют сущность человека и культуры. Ключевые слова: человек, материальная культура, общество, человеческое тело, телесность. Popovych, M.D. Material culture and human corporality: social principles of interconditionality The philosophical analysis of social aspect of interdependence of human corporality and material culture is carried out. A man and culture appear essentially interdependent due to the comprehension of social method of including of man in a culture. It predetermines interdependence between theoretical principles which explain essence of man and cultures. Key words: man, material culture, society, human body, corporality. *** УДК 133.5:54+1(091) Родигін К.М. На межі безмежного: горизонти цілепокладання в алхімічній філософії Автор розглядає алхімію як особливу синкретичну дійсність «на межі безмежного». Такий спосіб буття феномена зумовлює необмеженість його трансформаційного потенціалу та креативних можливостей. Прорив з дискретно детермінованого світу до сфери безмежного знімає онтологічні обмеження з існування феномена алхімії. Ключові слова: алхімія, безмежне, нескінченність, безсмертя. Кількатисячолітнє соціокультурне існування алхімії дозволяє розглядати її як один із найстійкіших історико культурних феноменів та зумовлює актуальність філософського осмислення його засадничих принципів. Множинність та різноманіття аналітико інтерпретаційних вимірів і підходів роблять феномен алхімії привабливим об єктом дослідження. На сучасному етапі вивчення проблеми є очевидним, що значення феномена алхімії не слід зводити до ролі проміжної ланки між донауковою та науковою формами знання. Натомість, «герметичне мистецтво» постає як прагнення homo faber (людини творця) ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 підкорити Час та перевершити Природу [1]; епохальна боротьба з природною ентропією [2]; духовна робота алхіміка з подолання власної недосконалості [3]; «найвеличніший Пошук недосяжного» 1 [4]; «інваріант середньовічного мислення», що містить можливість власного заперечення та виходу в інший культурний простір [5] тощо. Попри відмінності між цими поглядами, всі вони в той чи інший спосіб пов язують алхімію з прагненням значущих трансформацій, подоланням меж усталеного стану речей. Абстрагуючись від удаваного різноманіття цілей, центральною ідеєю алхімії слід визначити прагнення здобуття певного необмеженого ресурсу [6,с.168]. Метою роботи є виявлення характеристичних ознак феномена алхімії як синкретичної дійсності, що реалізується на межі безмежного. Сутнісне визначення буття феномена в координатах «міра безмірне» становить наукову новизну роботи. У спогадах французького історика С.Ютена міститься цікавий фрагмент: «ми мали можливість ознайомитися зі статуеткою апостола Якова ( покровителя християнських алхіміків), виготовленою у XV ст., як вважалося, з алхімічного золота; під основою статуетки гравіровано математичний знак нескінченності вочевидь, щоб нагадати, що філософський камінь має здійснювати трансмутацію до нескінченності» [7,с.131,235]. Наведений факт заслуговує на увагу, оскільки символ запропоновано для використання в XVII ст., коли процес формального розмежування наукового та позанаукового знання був далеким від завершення. Вчений Дж. Валліс ( ), якому належить пріоритет введення символу, як і будь який інший математик тогочасної Європи, не міг бути непричетним до герметизму та алхімії 2 [8]. Тому не дивно, що знак цілком вірогідно має алхімічне наповнення та є варіантом зображення відомого з елліністичних часів символу Уробороса [9,с.243] змія, що ковтає власного хвоста, утворюючи безкінечну геометричну фігуру 3. Тобто видається, що глибинний зв язок між алхімією та ідеєю нескінченності виражено вже на рівні базової символіки. Потяг до безмежного виразно відбивається у філософських настановах алхімії європейського Середньовіччя. Зокрема, Роджер Бекон (XIII ст.) трактує філософський камінь як певну сутність надзвичайної досконалості, що надає благородства металам шляхом своєрідного «розведення» якості. Мета алхімії «вдосконалювати недосконалі тіла за допомогою більш ніж досконалих (plusquam perfectis)» 4 [Speculum Alchemiae, IV]. Вочевидь, завдяки безмежно великій досконалості (якості) філософського каменя його кількість, необхідна для трансмутації, наближається до нескінченно малих величин. Близькою за змістом є думка Раймонда Луллія (XIII XIV ст.) «Mare tingerem si mercurius esset» «Я б забарвив [тобто перетворив на золото] море, якщо б воно було зі ртуті» [7,с.128]. Кількісні параметри трансмутації губляться у містичній невизначеності, а дрібне зерно Еліксиру приховує безмежні можливості. «Ви можете примножувати своє творіння до нескінченності» [Стародавнє хімічне Діяння, розд.2], пише Авраам Елеазар, ототожнюваний в алхімічній традиції з легендарним Авраамом Юдеєм. 1 «Алхімія є одним із найвеличніших Пошуків недосяжного пише К.Ґ.Юнґ. Принаймні, так описали б її ми, давши волю своїм раціоналістичним упередженням. Але релігійне переживання благодаті є феноменом ірраціональним З цієї точки зору жоден серйозний Пошук не виявляється безнадійним» [4,с.47]. 2 Не були винятком і його славетні сучасники Ф.Бекон, І.Ньютон, Р.Бойль, Ґ.Лейбніц, кожен з яких в той чи інший спосіб приділяв увагу алхімії [8]. 3 Порівняймо з описом Уробороса у Г.Сковороди: «найдавніші дослідники вічності створили змія її фігурою він повзе і звився в коло, а хвіст свій у вустах тримає. в ється кільцями так, що не видно, куди думає, якщо не запримітити голови його. Так і вічність всюди є і ніде її немає» [Потоп Зміїний, розд.3]. 4 В алхімічних поглядах золото є найдосконалішим металом. Решта металів поступаються йому в цьому, але можна «додати недосконалому металу досконалості». Носієм безмежної досконалості є філософський камінь. Уявлення щодо «досконалості» принципово можна звести до уявлень про концентрацію, яку можна підвищувати, розчиняючи додаткову кількість речовини. Якщо досконалість філософського каменя може бути вимірюваною величиною, то й трансмутація має набути певних кількісних характеристик, що зумовлені пропорціями «розведення» досконалості. Наприклад, у китайського алхіміка Ґе Хуна вказано масове співвідношення еліксиру та ртуті близько 1:100 [10,с.341], та й Роджер Бекон згадує пропорцію 1:1000 [Speculum Alchemiae, IV].

274 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Уявлення щодо неординарних характеристик філософського каменя органічно доповнюються в «Оповіді Слуги каноніка» Джеффрі Чосера (XIV ст.) [11] апокрифічним діалогом Платона, вірогідно компільованим з алхімічного трактату «Senioris Zadith Tabula Chimica». Міркуючи щодо найдосконалішої сутності в речовинному світі алхімії філософського каменя, чосерів псевдо Платон з учнем врешті решт приходять до того, що означено як «вода, в якій чотири елементи злиті» [11,с.21]. Вочевидь йдеться про хаотичний субстрат prima materia абсолютну відсутність форми та водночас безмежну можливість її втілення. Таким чином, потенційна нескінченність 5, прихована у первинній матерії, та актуальна нескінченність достоїнств філософського каменя не піддаються розрізненню. Ці засадничі концепти алхімічної філософії виходять у вимір безкінечного, де протилежності збігаються подібно до голови й хвоста гностичного змія. Отже, філософський камінь та первинна матерія виявляються ключами одне до одного та до світу безмежного. Думка Миколи Кузанського (XV ст.), знаного шанувальника герметичної традиції, щодо coincidentia oppositorum збігу протилежностей та тотожності «абсолютного мінімуму» й «абсолютного максимуму» буття [12], природно збігається із засадничим принципом герметизму та алхімії: Quod est inferius, est sicut quod est superius. Et quod est superius, est sicut quod est inferius «Те, що нижче, є подібним до того, що вище, і те, що вище, є подібним до того, що нижче» [Гермес Трисмегіст. Tabula Smaragdina, аф. 2]. Таким чином, якщо «Все є Єдине» (Omnia sunt Unum), то існування меж стає непринциповим і врешті решт знімається на користь безмежного. Є підстави вважати, що прагнення безмежного є сутнісною ознакою феномена алхімії [6,с.168]. Однак способи втілення цього прагнення на Сході та Заході не є тотожними. Це можна пояснити різницею між притаманною Сходу інтроверсійною, а Заходу екстраверсійною колективними установками [13,с.507]. Алхімік Сходу шукає безмежне переважно в глибинах власної душі (мікрокосму), а західний у неозорих сферах макрокосму. Вочевидь, саме тому в китайській алхімії значення алхімічного золота як мірила вартості не було пріоритетним, а Еліксир мислився переважно таким, що дарує «довголіття без меж, подібне до вічності Неба й Землі» [10,с.339]. Однак елементи цієї системи цінностей не були чужими й традиції Заходу. В європейській алхімії вони набувають суттєвої ваги з часів Парацельса 6, хоча своїм корінням сягають філософського синкретизму елліністичної доби. В усякому разі, завдяки певній однобічності установок, діяльність алхіміків Сходу та Заходу набуває подібних форм, що забезпечують шукачеві безмежного непорушну цілеспрямованість [13,с.522]. Попри яскраво виражене в європейській алхімічній традиції прагнення здобуття необмеженого фінансового ресурсу 7, самі герметичні філософи цим не обмежуються та застерігають від перетворення аурифакції на самоціль: «Aurum nostrum non est aurum vulgi» «Наше золото не золото черні» [Senioris Zadith Tabula Chimica]. 5 Розрізнення понять потенційної та актуальної нескінченності належить Аристотелю. Категоричність його твердження, що «величина не може бути безкінечною актуально» [Фізика ІІІ, 6], в європейській алхімії класичного Середньовіччя, вочевидь, було скомпенсовано впливами неоплатонічної філософії, прихильнішої до ідеї нескінченності. 6 За часів класичного Середньовіччя пошуки Еліксиру безсмертя в європейській алхімії не набули значного поширення, адже християнство, на відміну від китайського даосизму, обіцяло життя вічне в «будучому віці» (12-й член Символу віри). Ситуація змінилася в XV XVII ст.: християнські доктрини на Заході зазнали значних трансформацій та набули аморфності, що стимулювало алхімічні пошуки земного безсмертя [14,с.6]. 7 Природно, що в соціокультурному сприйнятті феномена алхімії духовний мотив не слід розглядати штучно відокремленим від матеріального. Тому є закономірними численні легенди та історичні курйози, пов язані з алхімічними пошуками необмеженого фінансового ресурсу задля найрізноманітніших цілей тривіально особистих, політичних, світоглядних: від легендарного золота Раймонда Луллія для фінансування хрестового походу та досягнення світового домінування християнства [15,с.53] до мізантропічних прагнень Августа Стріндберґа (кінець ХІХ ст.) підірвати світову валютну систему та існуючий соціальний устрій [16]. До того ж, самі герметичні досліди теж вимагали певних коштів: «багато вчених мужів знавців натуральної філософії, витратили безліч грошей задля потреб цього мистецтва, та все ж зазнали краху» [Альберт Великий. Libellus de Alchimia]. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Враховуючи засадничий алхімічний принцип відповідності макро та мікрокосму, врешті решт не видається докорінно важливим, чи йдеться про пошук штучного золота як втілення досконалої матерії (перетворення макрокосму), чи про здобуття безсмертя (перетворення мікрокосму): «Людина, що приготувала одухотворений еліксир, не тільки зможе подовжити своє життя, а зможе за допомогою цього еліксиру створювати й золото» [10,с.345]. Безсмертя є, напевно, найяскравішим проявом безмежного ресурсу. При цьому цей ресурс є вираженим радше у вимірі часу, ніж матерії. Втім, оскільки матерія існує в часі, то його необмеженість врешті решт означає й безмежність матеріального. Тому ідея усунення фактору часової детермінації закономірно випливає зі споконвічної мрії homo faber брати участь в одночасному вдосконаленні природи та самого себе [1,с ]. Алхіміки Сходу [14,с.5] та Заходу [1,с.243] прагнуть впливати на природні процеси вдосконалення матерії, «стискаючи» перебіг часу дією таємного вогню. За словами Парацельса, «Мудрі перетворюють роки в місяці, місяці в тижні, а тижні у дні» [Філософські канони, аф. 119]. Можна зробити припущення, що разом із Еліксиром адепт споживає «стиснений» час, що згодом «розгортається» та продовжує життя на визначений чи невизначений термін. Європейська ідея панацеї, універсальних ліків, принципово може розглядатися як модифікація ідеї Еліксиру безсмертя, принаймні, є спорідненою з нею в наслідках. У китайській алхімії ці ідеї практично не є диференційованими [10,с.357]. Необмежена можливість збереження здоров я, вочевидь, становить ще один варіант шуканого алхіміками безмежного ресурсу. Навіть більш «приземлена» суто західна ідея Алкагесту, універсального розчинника, як і спільна європейсько китайська ідея Aurum potabile («питного золота» з лікарськими властивостями), несе ознаки прагнення безмежних можливостей. На Заході безмежні креативні інтенції алхімічного мислення знаходять вираз і в ідеї палінґенезії (від давньогрецьк. Πάλιν знову та γένεσις становлення) відтворення істоти з попелу, тобто не лише збереження, але й повернення життя. В свою чергу, в китайській алхімії здатність воскрешати мертвих приписується певним видам кіноварних еліксирів [10,с.349], що, на відміну від біблійної традиції (Мт. 9:18 26), не сприймається як диво. Нарешті, формалізована Парацельсом ідея Гомункула [7,с.78] передбачає вже не збереження чи повернення втраченого, а штучне створення життя in vitro деміургічний акт у замкненому універсумі реторти втаємниченого майстра. Незалежно від східного чи західного джерела, логічним наслідком синтезу окремих алхімічних цілей та генералізації складових феномена є ідея Абсолютного знання. Scientia potentia est 8 : безмежне знання означає безмежні можливості. Отже, базова концептуальна система алхімії «філософський камінь трансмутація металів» у граничному випадку може бути переформульованою в глобальнішу «філософський камінь універсальне знання». Причинно наслідковий зв язок у такій парі є неоднозначним: таємне знання є необхідним для отримання філософського каменя, але вірно й навпаки філософський камінь може надавати адепту знання та мудрість. Таким чином, знову маємо коло уроборичної нескінченності. Віра в існування утаємниченого сакрального знання й можливість оволодіння ним та його застосування є центральним джерелом живлення базових алхімічних ідей. Алхімічне осяяння, що дарує всеохоплююче знання таємниць природи, може розглядатися як вихід свідомості за межі простору й часу, в яких перебувають прості смертні [7,с.198]. Що на Сході, що на Заході центральне питання алхімії врешті решт зводиться до спроможності конкретної людини пізнати глибинні закони буття та оволодіти таємним знанням [17,с ]. В свою чергу, ця здатність ставиться в пряму залежність від особистих духовних якостей алхіміка, а оволодіння філософським каменем або Еліксиром практично знімає обмеження з подальшого вдосконалення адепта. 8 «Знання сила» (лат.) Цей афоризм Ф.Бекона видається близьким до алхімічного розуміння знання, що врешті-решт не є дивним з огляду на обізнаність філософа з алхімією [8]. Повніше цей вислів звучить так: «Знання та могутність людини збігаються» (Scientia et potentia humana in idem coincidunt) [Новий Органон, аф. ІІІ].

275 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Проте, якщо на інтровертованому Сході засадничі алхімічні ідеї є природно інтегрованими в єдиний комплекс внутрішнього спрямування 9, то в екстравертованій алхімії Заходу спостерігається активний розвиток комплексу зовнішньо орієнтованих ідей та концепцій, де феномен наближається до виходу за власні межі. Ця тенденція може розглядатися як парадоксальний прояв алхімічного прагнення безмежного. Зокрема, ідея Алкагесту межує зі сферою наукової хімії та є пов язаною з близькою до сфери фармації ідеєю панацеї через приготування питного золота (Aurum potabile). В свою чергу, ідея Панацеї належить до царини ятрохімії, а в ідеях створення штучних істот (Гомункула, Ґолема тощо) можна побачити своєрідний прообраз біотехнології та машинної революції. Особливо яскраво такі концептуальні розгалуження проявляються у пізній європейській алхімії, коли ренесансний пафос співтворчості адепта з Богом та уподібнення Йому трансформує прадавній алхімічний імператив «наслідування Природи» в напрямку прагнення її перевершити. Феномен алхімії наближається до межі, за якою починається наука Нового часу, а власне герметичне мистецтво «дегерметизується». Подолання цієї межі має приводити алхімію як синкретично езотеричну реальність до самозаперечення розпаду світоглядної єдності «фізичного» й «містичного» первнів феномена 10 : «з духовної посудини вирвався на волю якийсь буревісник. Avis Hermetis (Гермесів птах) вилетів, чого алхімік прагнув уникнути за всяку ціну» [18,с.18 19]. Єдина картина світу розпадається, а замість алхімічного безмежного, до якого є застосовним афоризм герметиків «скільки етики, стільки й фізики» (Tam ethice quam physice), модерна людина приходить до безмірного як руйнівного відкидання будь якої міри в бутті [19], що зумовлює духовну кризу сучасності [1,с.253]. На думку М.Еліаде, нині втілення деміургічних мрій алхіміків про підкорення Природи та Часу здійснюється в парадоксальний спосіб шляхом відмови від їх одвічних смислів [1,с.253]. Втім, алхімія, постійно балансуючи на межі «дегерметизації», дивним чином не переходить її остаточно. На цій межі виокремлюється соціокультурний феномен науки, але власне алхімія не зникає не перетворюється на науку Нового часу й не заміщується нею. Алхімічні абстракції та інтуеми не піддаються вичерпній раціоналізації та посідають своє специфічне місце у сучасному соціокультурному просторі, оскільки, вочевидь, відповідають глибинним споконвічним прагненням людини до безмежного й незбагненного [7,с.231]. В алхімії ніби знято час та явлено вічність [5,с.349], а «межовий» характер буття цього феномена обумовлює його статус незмінної периферії стосовно змінюваної культури. Тому герметичне мистецтво виявляється стійким, виправдовуючи традиційну назву Scientia immutabilis «Незмінне вчення». Розвиток феномена алхімії є нескінченним рухом по колу Уробороса. Однак удавану циклічність цього руху забезпечено постійним самооновленням Уробороса, що формує нове тіло за рахунок поглинання самого себе [20,с.133]. Висновки. Розгляд феномена алхімії як синкретичної реальності на межі безмежного дозволяє дійти таких висновків: Феномен алхімії в розмаїтті його проявів на Сході та Заході демонструє есенціальну єдність та спрямованість на прорив у сферу нескінченного, здобуття певного необмеженого ресурсу матеріального, темпорального, креативного тощо. Засадничі концепти алхімічної думки філософський камінь та первинна матерія постають в координатах «міра безмірне» як метафізичні ключі одне до одного та до світу безмежного. Буття феномена алхімії на межі безмежного зумовлює необмеженість його трансформаційного потенціалу та креативних можливостей. Прорив з дискретно 9 Це стосується обох гілок китайської алхімії як «внутрішньої» (духовної, йогічної), так і «зовнішньої» (лабораторної) [14,с.9-10]. 10 Амбівалентно-синкретична єдність цих складових влучно передана в назві трактату елліністичного алхіміка Псевдо-Демокрита «Фізика й містика». Таке поєднання є притаманним феномену алхімії на будь-якому етапі його розвитку, хоча спосіб співіснування «фізики» й «містики» в різні часи не був однаковим [5,с.357]. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 детермінованого світу до сфери безмежного знімає будь які онтологічні обмеження з існування феномена. Список використаних джерел 1. Элиаде М. Кузнецы и алхимики / [пер. с англ. Н.А. Михайлова, Т.В. Цивьян] // Азиатская алхимия / М.Элиаде. М.: Янус К, С Дроздов А.М. Научный подвиг: Культурно историческая реабилитация средневековой алхимии / А.М. Дроздов. Кривой Рог: Видав. дім, с. 3. Юнг К.Г. Психология и алхимия / К.Г. Юнг; [пер. с нем. С.Л. Удовик]. М.: Рефл бук, К.: Ваклер, с. 4. Юнг К.Г. Видения Зосимы // Философское древо / К.Г. Юнг; [пер. с нем. А.В. Гараджи]. М.: Академический проект, С Рабинович В.Л. Алхимия / В.Л. Рабинович. СПб.: Изд во Ивана Лимбаха, с. 6. Родигін К. Феномен алхімії в часопросторовому та ментальному вимірі Старого Світу / К.Родигін, М.Родигін // Схід (118). С Ютен С. Повседневная жизнь алхимиков в средние века / С.Ютен; [пер. В.Д. Балакина]. М.: Молодая гвардия, с. 8. Йейтс Ф. Розенкрейцерское просвещение / Ф.Йейтс; [пер. А.Кавтаскина под ред. Т.Баскаковой]. М.: Алетейа, Энигма, с. 9. O Flaherty W.D. Dreams, Illusion, and Other Realities / W.D. O Flaherty. Chicago: Univ. of Chicago Press, p. 10. Гэ Хун. Баопу Цзы / Гэ Хун; [пер. Е.А. Торчинова] // Даосская алхимия. СПб.: Азбука; Петербургское Востоковедение, С Чосер Дж. Оповідь Слуги каноніка / Дж.Чосер; [пер. с англ. К.Родигіна] // Отражения: Выпуск 5. Первые опыты художественного перевода / [отв. ред. и сост. О.В. Матвиенко]. Донецк: ДонНУ, С Морозов В.Н. Numerus и Quantitas Николая Кузанского: от неопифагорейства к «парацельсианскому повороту» / В.Н. Морозов, С.Н. Никаноров // Coincidentia oppositorum: от Николая Кузанского к Николаю Бердяеву. СПб.: Алетейя, С Юнг К.Г. Различие между восточным и западным мышлением // Сознание и бессознательное / К.Г. Юнг; [пер. с нем. А.А. Алексеева]. СПб.: Университетская книга, С Торчинов Е.А. Китайский путь золота и киновари / Е.А. Торчинов // Даосская алхимия. СПб.: Азбука; Петербургское Востоковедение, С Karpenko V. Alchemistische Münzen und Medaillen / V.Karpenko // Anzeiger des Germanischen Nationalmuseums. Nürenberg, S Kauffman G. August Strindberg, Goldmaker / G.Kauffman // Gold Bulletin Vol. 21, 2. P Родигін К. Гносеологічний аспект феномена алхімії в рефлексії Джеффрі Чосера / К.Родигін // Донецький вісник Наук. товариства ім. Шевченка. Донецьк: Східний видавничий дім, Т.30. С Юнг К.Г. Дух Меркурий / [пер. с нем. А.Гараджи] // Дух Меркурий / К.Г. Юнг. С Булатов М.О. Безмірне // Філософський словник / М.О. Булатов. К.: Стилос, С Rodygin K.M. The Adaptability and Sociocultural Lability of Scientia Immutabilis / K.M. Rodygin, M.Yu. Rodygin // Мистико эзотерические движения в теории и практике. Сб. материалов V межд. научной конференции / [под ред. С.В. Пахомова]. СПб.: РХГА, С Родыгин К.М. На грани безграничного: горизонты целеполагания в алхимической философии Автор рассматривает алхимию как особую синкретичную реальность «на грани безграничного». Такой способ бытия феномена обусловливает неограниченность его трансформационного потенциала и креативных возможностей. Прорыв из дискретно детерминированного мира в сферу бесконечного снимает онтологические ограничения с существования феномена алхимии. Ключевые слова: алхимия, безграничное, бесконечность, бессмертие. Rodygin, K.M. On the Threshold of the Infinite: the Goal Setting Horizons of the Alchemical Philosophy The author considers alchemy as a syncretic phenomenon that exists «on the threshold of the infi nite». Such a way of being of the phenomenon results in an unboundedness of its transformational potential and creative possibilities. The breakthrough from the discrete determined world into the sphere of the infi nite removes the ontological constraints of the alchemy existence. Key words: alchemy, the infi nite, infi nity, immortality.

276 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК Туренко О.С. Міфо архаїчні засади міста первинні поступи синхронізації універсального та сингулярного Міфо архаїчні засади міста дозволили людській спільності виділити себе з універсально природного і визначити критерії існування сингулярного. Через формування соціокультурних координат простору і часу, що очолювались царською владою, в архаїчному місті створюється досконала сфера реалізації індивідуальних і колективних потенціалів. Ключові слова: місто, міф, архаїчний, універсальне, сингулярне. Поява міста є епохальною подією всесвітньої історії [1,c.92], адже воно стало досконалою соціокультурною формою організації людської спільності, що спрямована до мети якнайповнішого розкриття людських здібностей. Цей феномен предметно відокремлює городян від універсального панування безмежного воління природного простору і часу, і замикаючи їх в собі, утворює сингулярну одиничність, що надає людству вирішальні інституції цивілізаційного розвитку обчислену структурність, індивідуальну рефлексію та штучний простір консолідації. Саме в просторі міста закладені індивідуалістичні основи культури Західної цивілізації, адже в ньому відбулося відокремлення сингулярного від колективного їх синхронізація. Історичне утвердження міста має своє глибоке підґрунтя в великих неолітичних поселеннях, які починають з являтися приблизно з VIII тис. до н.е. (Іеріхон, Чатал Хююк). Неолітичні поселення характеризуються археологами як «агроміста», в яких ще не відбувся розподіл праці, і тому соціально економічні чинники виникнення міста уявляються не вирішальними. В утворенні архаїчних міст ключову роль грали світоглядні фактори. Протоміста затверджувалися на основі міфологічних уявлень та архаїчних практик неолітичних спільнот, і на переконання автора, онтологічно існують в уяві сучасних городян. Міфо архаїчні засади міста і досі є дієвими архетипами свідомості городян, на яких базуються аксіологічні принципи синхронізації колективного і індивідуального. Відтак, щоб розкрити основоположні аксіологічні принципи синхронізації загального та сингулярного в просторі міста, слід дослідити його міфо архаїчні засади. Це є метою статті. В цьому автор спирається на праці вітчизняних та зарубіжних дослідників: В.М. Долгого, А.Г. Левінсона, Г.А. Кошеленко, Т.Суходуб, Я.І. Пасько, Е.Віллі, Р.Сомлинсона, Л.Мемфорда та інші. Одним з первісних мотивацій утворення міста є міфо символічне заперечення природного того єдино нескінченого спатіально темпорального універсального, яке, як Сила Доля, Хаос явлена людству в його нічим нездоланній ході. Природній простір та час воліли над людиною, подавляючи її розум своєю нерозривною нескінченністю. В багатьох міфологічних системах універсальне уявляється в образі хаосу текучості, відсутністю сталих часових форм, неможливістю осягнути елементи існуючого світу. Ці ознаки хаосу не надавали розуму сформувати чіткі структурні компоненти цифрові і мовні визначення речей та процесів, заважали пізнанню світу на раціональних основах. І головне хаос суперечив відокремленню від природного початку колективного, а потім індивідуального, заважав усвідомити людині саму себе як окрему одиницю буття. На відміну від людської смертності природа вічна, самодостатня, вирішена та стала вона є єдино цілісною нерозривністю. Вона сама про себе дбає і на відміну від людського єства не потребує плинності. Врешті простір це те єдине, що незмінно є у людині в її розпорядженні. Це те, що вислизає від неї у вічний рух руйнування. Певне тому О.Шпенглер пов язував простір зі смертю [1,с.327]. Щоб припинити в своєму уявлені цей рух, затвердитися в просторі як щось буттєво значиме, людина створює йому протилежність координату його розміру і свого символічного панування над простором комплекс будівель, штучний простір, який мав би відмінні від природи принципи буття. Перші спроби обмежити дію часу і простору є містичні ритуали та архітектурні надбудови (менгіри, на які, покладали горизонтальну поперечини утворюючи ворота горизонтальну межу, яка розподіляє єдине на зовнішнє і внутрішнє). Метою перших споруд було визначення відстані, дистанції та місця, яке розчленило б єдиний ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 та нерозривний простір смерть і символізувало б можливе зведення всього простору до рукотворної окультуреної крапки, де природній простір зачинявся в життєвому циклі людини. Відтак, природний простір, як безмежне Ніщо смерть, опредмечувався, перетворювався в існуюче розмірну буттєвість. Поставлені кругом споруди ставали центрами «свого світу», символічним центром перемоги людської громади над простором. Адже, як помітив Е.Кассірер, «людина завжди прагне розглядати своє найближче оточення як центр всесвіту і перетворювати своє приватне життя в зразок для всієї Вселеної» [2,с.458]. Первинні будівлі започатковують поняття порядку, структурованості суспільно природних ритмів життя людської спільності. Центром упорядкованості було місце збору всієї спільності (германський «тунг»). Площа зборів часто поєднувалась з святилищем і окреслювалось містико символічним огородженим колом, яке обороняло громаду від зовнішнього проникнення Хаосу, мороку та смерті. Яскравим прикладом міфологічної огородженої упорядкованості є скандинавський Мідгард («Серединна фортеця»), якому зі всіх боків загрожує Утгард символ природного хаосу. У багатьох народів процедура огородження розпочиналася з містичного окреслення ралом сакрального кола, яке мусив визначити міфологічний герой, або його нащадок цар. Такий ритуал у хаттів мав назву «антахшум» [3,c.22 23]. Цей ритуал усвідомлювався, як замикання лінійності простору в самому себе, створенні внутрішнього світу штучного порядку і через побудову стіни відокремлював «свій світ» від зовнішнього хаосу. Такий ритуал символізував злагоду богів і людей, та освячував рівновагу людського порядку з природним рухом. Через ритуал огороджена територія ставала освяченою сферою, яка мінімально локалізувала вплив природного всередині. Одночасно, з цим ця сфера була справою людської спільноти їх майстерності рукотворно замикати та зберігати мир, свій штучний світ від безмежності. Певно саме такий зміст вкладав в свої слова Г.Йонас, коли проголошував: «простір, що найкраще сприймається як рукотворний, є передусім місто. Його призначення обмежувати, а не поширювати, і цим обмеженням встановлювати нову рівновагу у більшій рівновазі універсаму» [4,c.15]. Цікаво, що традиція розпочинати будівництво міста з оборювання його майбутніх меж збереглась в середньовічній Італії. Більш того, символічне припинення існування міста теж визначалася тим самим ритуалом. Слід лише згадати руйнування Мілану в 1162 р., яке відбулося за наказом Фрідріха І Барбароси. Посипаючи сіллю і окреслюючи ралом границю зруйнованих стін Мілану, імператор містично повертав час зворотно і прагнув завдяки відродженню давнього ритуалу, розсмикнути огороджений простір, зрівняти штучно утворену територію міста з безмежністю природного простору. Відтак, первісне опанування природи розпочалось з простору, адже саме він був господарсько задіяним людиною і постійно викликав страх, який потребував свого «зняття». У цьому контексті цікавим є висловлення М.Гайдеґґера, який міркує: «простір чи не відноситься він до тих першофеноменів, при зустрічі з якими, зі слів Гете, людину охоплює рід переляку, ледве не жаху? Адже за простором, мабуть, немає вже більше нічого, до чого його можна було б ще зводити. Від нього не можна відвернутися, перейшовши до чогось іншого» [5,c.96]. Гайдеґґерівське визначення простору вказує на жахаючу здатність простору приховувати за собою Вічність, яка присутня «тут» і «зараз», для якої всі життєві пориви смертного людства зводяться до ніщо. Тому для людини природний простір є не придатною даністю яку треба трансформувати витворити новий, штучний простір. Новітній простір мусить нести в собі свободу від природних перешкод. Він повинен стати виміряним світом обмежених відстаней. Простором який опанований координатою розміру будівлями та культурними символами, що зачиняють природний хід простору символічно підчиняючи його людству, і цим розчиняючи цілісність у вічності. Та більш того, замикаючи в собі вічність, місто залишає в собі всі здобутті «тут» і «зараз» соціокультурні надбання городян і тим суперечить невблаганному ніщо. Одним з перших обмежень простору була гора або штучний курган (вежа), на яких завжди палало вогнище, що символізувало безпеку від сил хаосу та смерті. Вогонь на вежі повинен бути помітним з усіх сторін. Він як яскрава, світла крапка ставав відліком скінченності просторової безмежності. Гора міфологічно поєднувалися з символом «осі світу», «світового древа» упорядкованої амбівалентності хаотичних складових (верх і низ; праве та ліве, чіт і лишка, чоловіче та жіноче, своє і чуже тощо). Поблизу

277 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 її вершини люди, поруч з богами, знаходили безпечне місце життя ту окреслено височенну сферу, яка оберігає людей від хаосу. В цьому сенсі варто згадати думку М.Поповича, який звертає увагу, що мешканці Київської Русі усвідомлювали місто «місцем язичницького «золотого стовпа» [6,с.137]. Вежа на горі або «золотий стовп» (їх просторова високість та фокальність, що створювали умови добра і порядку, тепла та затишку, гарантованості життя й імовірно, знаходження щастя тобто, надію на краще мирне майбутнє та вільний розвиток), стають одним з морфологічних засад міста. І одна з подальших приставок до назв міст «бург» розкривають прагнення городян до їх гарантованої безпеки, яку надає Бог. Така онтологічна засада міста, ще зберігалась в свідомості американських колоністів, що прагнули побудувати «дім на горі», або більш образно «білий дім». Завдяки міфо практичному фокальному і піднесеному положенню міста, воно із периферії природного простору стає епіцентром, крапкою відрахування окультуреного простору, символічним Центром всього «свого», упорядкованого космосу. Міські стіни, на переконання М.Еліаде «задовго до перетворення у військове укріплення, служили для забезпечення магічного захисту людей, тому що обкреслювали в хаотичному, населеному демонами і фантомами просторі, місце організоване, космоорганізуюче іншими словами, мало Центр» [7,c.340]. Отже, архаїчне місто усвідомлювалось давніми спільнотами як символічний Центр космосу, огороджене волею богів та майстерністю людей «магічна сфера» безпеки та упорядкованості, яка височіє та світиться над природним простором. Більш того, вищеподані ознаки міста, через перемогу над мороком ночі та огороджену множинність, зверхність над природним, затверджували підвалини символічної влади людини над простором за стінами міста започатковують підґрунтя окультуреного космосу. Час, більш складний для осягнення феномен буття, чим простір. Втім, текучість часу теж символічно огороджується розподіляється людьми на час праці та час відпочинку й свят, на дієві терміни. Час, в сфері міста обмеженому соціокультурному просторі, стає не природним ритмом, а залежним від волі та праці людей. Час прискорюється та сповільнюється в залежності від виробничих та соціокультурних ритмів міської громади. Також час призупиняється за рахунок затвердження принципу збереження пам яті, збереження здобутих навичок та знань нескінченої кількості минулих поколінь через традицію й історію, що архітектурно представлені у місті. Але вищим досягненням опанування часом був відлік часу від заснування міста (давньоримське ab urbe condita). Це не лише надавало міфологічної легітимації ідеї вічного існування міста, а передусім поділяла час на сакральну, начально первісну епоху утворення перших предметів та дій епоху великих подвигів та життя міфологічних героїв, предків та богів «час батьків засновників» та емпіричний час сучасного, який наданий реально існуючій міській громаді, де панує соціально публічний час. Одночасно з вищеназваними міфо архаїчними засадами міста, слід згадати ще одну затверджування царської влади, адже концепція сакрально патріархальної влади царя нерозривно пов язана з міфологією міста, яке виступає її першоосновою. На переконання О.М. Фрейнберг початок патріархальної традиції владарювання царів в місті ототожнювався з творінням праведного світу, народженням символічного острова, який покладає начало нової соціальності міста, його упорядкованого заселення (ktisiz) [8,c.675]. Народження міста містично усвідомлювалось як шлюбний ритуал активного чоловічого начала, що опановує зовнішній світ царя, з жіночою пасивністю та чистотою, котра оберігає здобутий порядок та злагоду містом. Тут слід згадати, що в архаїчну епоху місто мало жіночий рід. Зміст жіночості в місті та принципи згоди з ним царської влади розкриває С.Аверинцев. На думку російського філософа в архаїчній свідомості місто є втіленням мудрості (Афіна господиня міста, «градодержиця»). Цар, від свого союзу з містом, отримує цю чесноту, тобто царська влада здобуває певні якості, яких до цього певно, не мала. Зміст самої мудрості, що втілювався в образ Афіни, символізував незайманість, материнство, культ любові до облаштованих «благозаконних» городян, готовність заступитися за них перед гнівливим верховним богом. Відтак, жіноча сутність міста, яка розкривається в понятті «Градохранителька» [9,c.284], передається царю, стає атрибутом його влади. Християнська парадигма додала до архаїчного образа міста образ Богородиці берегині миру і душевного спокою та гаранта живої комунікації людини з Богом, які здійснюються в просторі родинного дома, і ширше в просторі міста. В цьому сенсі ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 С.Аверинцев пише: «та Софія Хокма являє собою не тільки пасивно засновче лоно і «дзеркало слави Божої» (така її роль щодо Бога): щодо світу це будівниця, що творить світ, як тесля або зодчий споруджує дім, і діє у світі, як дбайлива господиня в домі. Дім це образ обжитого й упорядкованого світу, відмежованого стінами від безкраїх просторів хаосу. Таким же є і міфологічний смисл міста. Та лад дому і міста є лад духовний і душевний, що виражає себе в упорядкованості речей: людський лад є мир, За домашнім ладом стоїть настрій бадьорої витримки, терпіння, самовладання й самоприборкування, і це є знов таки мудрість як непотьмарена, недремна, здорова цілісність розуму й волі. російською «целомудрием»«[9,c ]. Відтак, християнське уявлення про жіночо божественну сутність міста не лише розширило зміст мудрості, але і підпорядковує царську владу певним розумово аксіологічним принципам. В їх межах цар не є абсолютним володарем міста, а охоронцем тієї вищої мудрості і благосні, які місту надає Бог. Завдяки отриманому статусу берегині миру, мудрості та духовних цінностей, а також символічному союзу з царською владою, місто отримує ознаки вічності більшої тривалості у часі чим це передбачено природою. Місто одержує сакральну персоналізацію більш значущу, чим окреме покоління людей та існуючу в емпіричному часі владу царя над структурованим простором тілом. Місто могло змінювати царів, які ритуально опановували його, входячи в його лоно ворота. Такий міфологічний мотив зберігається в християнській традиції коли цар царів Ісус Христос в їжджає в Єрусалим [8,c ]. Відтак, цар опановував і очолював місто, яке ставало від того столицею символічним троном його влади над всією окультуреною територією. Проте, влада царя завжди стояла на тривалій плинності міста та злагоді з його персоналізованим тілом. Царське місто для територіальної спільноті стає прикладом упорядкованості та структурованості природних і соціально економічних, політичних відносин зразком соціальної злагоди, певною межею людської досконалості. Цар, як сакрально сингулярне «Я», розпочинає відлік соціально територіальної ієрархії підпорядкованості, яка закладає підґрунтя політичної системності відправних принципів комунікації вищого з нижчим, формуванню критеріїв легітимної справедливості та умоглядних домінантів ідеальних соціальних відносин. Первісно, політична системність в формі символічної влади царя втілюється в просторі міста його ієрархічній забудові та архітектури (центр периферія). Поєднання царської влади з простором міста створює нову символіку соціальної реальності, сувору систему структурованої ієрархічної комунікації, яка формує штучні принципи консолідації городян від окремого дому, вулиці, кварталу, району. Таки символічні системи, на думку П.Бурд є можуть «здійснювати свою владу, лише тому, що вони структуровані. Символічна влада є влада, що конструює реальність, встановлюючи гносеологічний порядок: безпосереднє світовідчування (і особливо відчуття соціального миру) припускає те, що Дюркгейм називав логічним конформізмом, тобто «гомогенним сприйняттям часу, простору, числа, причини, що робить можливим згоду між розумними людьми»«[10,c.89]. Царська влада вимагала створення реально існуючих інституцій, які б головували у адміністративно господарській діяльності городян, їх соціокультурній консолідації. Влада легалізує соціальний примус та формує практику пожертви частки індивідуальної власності та свобод на користь загального блага. Такі контрзаходи формують політичні інституції влади, які отримують право утворення штучних механізмів насильницького усуспільнення людини прищеплюють кожному городянину загальні цінності і тим забезпечують гнучку життєздатність міста. Підсумовуючи наші міркування, слід зазначити що, місто є предметно символічним запереченням природного Хаосу, окультуреною сферою підкорення простору і часу. Завдяки міфо архаїчній трансформації, місто стає соціально архітектурною, раціонально вивіреною константою, яке має своє втілення в символічній злагоді з царською владою. Його структурні компоненти позитивно визначають соціокультурні координати індивідуального та колективного простору та часу, їх синхронізацію та суверенізацію. Список використаних джерел 1. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 2. Всемирно исторические перспективы / О.Шпенглер. М.: Мысль, с. 2. Кассирер Э. Избранное. Опыт о человеке / Эрнст Кассирер. М.: Гардарика, с.

278 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Ардзинба В.Г. Ритуалы и мифы древней Анатолии / В.Г. Ардзинба. М.: Наука, с. С Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації; пер. з нім. А.Єрмоленко, В.Єрмоленко / Ганс Йонас. К.: Лібра, с. 5. Хайдеггер М. Искусство и пространство // Самосознание европейской культуры ХХ века: мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе / М.Хайдеггер. М.: Политиздат, с. 6. Попович М.В. Мировоззрение древних славян. / Мирослав Попович. К.: Наукова думка, с. 7. Элиаде М. Избранные сочинения. Очерки сравнительного религиоведения; перев. с анг. / Мирча Элиаде. М.: Ладомир, с. 8. Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. 3 е изд., испр., доп. / О.М. Фрейденберг. Екатеринбург: У Фактория, с. 9. Аверинцев С. До з ясування смислу напису над конхою центральної апсиди Софії Київської / С.Аверинцев // Софія Логос. Словник. 3 у відання. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, С Бурдье П. Социология социального пространства; пер. с франц. / П.Бурдье. М.: Ин т эксперимен ой социологии; СПб.: Алетея, с. Туренко О.С. Мифо архаические основы города начальные шаги синхронизации универсального и сингулярного Мифо архаичные основы города позволили человеческой общности выделить себя из универсально природного и обозначить критерии существования сингулярного. Через формирование социокультурных координат пространства и времени, которая возглавляется царской властью, в архаичном городе создается совершенная сфера реализации индивидуальных и коллективных потенциалов. Ключевые слова: город, миф, архаичность, универсальное, сингулярное. Turenko, O.S. Myth archaic bases of city initial steps of synchronization of universal and singular Myth archaic bases of city allowed the human community to distinguish themselves from universal natural and designated the criteria of existence of singular. Through forming of socio cultural co ordinates of space and time, which is headed royal power, the perfect sphere of realization of individual and collective potentials creates in an archaic town. Key words: city, myth, archaic, universal, singular. *** УДК Ущаповська Г.В. Етапи формування концепції критичного мислення Завдяки аналізу історії формування логіко філософської думки можна виокремити основні етапи становлення концепції критичного мислення. Внаслідок проведено дослідження виявлено, що передумовою формування критичного мислення є критичне філософування доби Античності, критичний метод Р.Декарта та теоретичні положення критичного раціоналізму К.Поппера. На сучасному етапі критичне мислення продовжує розвиватись і має ряд відкритих питань, які потребують аналізу і дослідження. Ключові слова: концепція критичного мислення, логіка, логіко філософська думка, історичні етапи. На сучасному етапі існує необхідність правильного осмислення процесів, які виникають навколо нашого суспільства. Вона зумовлена потребами сучасного суспільства з метою правильного аналізу та розуміння навколишньої дійсності. Але у наш час, ідеологічні поняття не сприймаються, суспільство спрямоване на інструментальність та практичність, тобто на те, що може привести до конкретних результатів чи дій. Тому миттєво зросла увага до систематичного вивчення різноманітних порушень правильного мислення, засобів їх виявлення, критики та подолання помилок. Сфера логіка потребувала виходу за межі поняття «науки про правильне міркування», що дало поштовх до появи концепції критичного мислення, яка успішно застосовує теоретичні засади науки логіки з метою аналізу та оцінювання природних міркувань, результатом чого є становлення концепції критичного мислення. Критичне мислення визначили як сучасний розділ «науки мислити», який породжується усвідомленням неможливості позбутись помилок і хитрощів у теоретичній та практичній діяльності людини, людства. Воно може бути представлене як специфічний різновид рефлексії, що спирається на елементарну логіку і, ймовірно, на відповідні конкретні науки [6,c.13]. Концепція критичного мислення набула поширення завдяки ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 практичній направленості і міждисциплінарному характеру, що дало можливість отримати подальший розвиток ідей у різних наукових сферах. Відоме твердження, що знання правил мислення та перелік логічних помилок ще не навчає майстерності критичного мислення. Для того, щоб набути сталих навичок критичного мислення, слід тренуватися, застосовуючи набуті знання у самостійних вправах з виявлення, ідентифікації й подолання все більш складних логічних помилок і хитрощів. Але захопившись лише практичним виявленням критичного мислення, залишались без відповіді питання щодо історії становлення самої ідеї, що їй передувало і який характер відносин критичного мислення із логічним знанням. Більшість дослідників прийшли до усвідомлення того, що відповіді на ці питання закріплять позиції концепції критичного мислення серед інших наук та дисциплін, адже будь яке практичне знання повинно мати теоретичне підґрунтя. Виникла проблема дослідження етапів розвитку концепції критичного мислення та визначення її сучасного статусу в структурі знання. Вирішенням проблеми зайнялася більшість відомих зарубіжних дослідників: Р.Поль (R.W. Paul), Л.Елдер (L.Elder), Б.Н. Мур (B.N. Moore) та А.Фішер (A.Fisher), М.Селмона (M.Salmon), М.Ліпмен (M.Lipman) Дж.Дьюі (J.Dewey), Д.Халперн (D.Halpern), Н.Браун (N.Brown), М.Вейнстейн (M.Weinstein) та вітчизняних: О.Тягло, Г.Соріна, В.Брюшинкін, О.Бутенко та інші. Автори звертаються до аналізу історії розвитку логіко філософської думки, виокремлюючи окремі етапи становлення концепції критичного мислення та надаючи опис передумов, які цьому сприяли. Але повного аналізу історичних етапів становлення критичного мислення в літературі ще не представлено. Якщо розглядати історію формування логіко філософського знання у європейській філософській традиції, усе вчення починається з Античності. Античне філософування характеризується формування логіко філософського знання в своїй «технічно формальній» частині, яке невід ємне від «критичної техніки», тобто від практики процедури «запитання відповідь». Деякі вітчизняні дослідники вважають, що саме з критичного філософування Античності починається зародження та поступове становлення критичного мислення. «Антична «критична техніка» фактично стає, на мій погляд, підставою того, що в ХХ ст. визначають під назвою «Критичне мислення» стверджує відомий російський професор з філософії Г.Соріна [5,c.99]. Антична практика критичного філософствування знаходить своє вираження в якості питального філософування, яке представленого, в першу чергу, в діалогах Платона. Сократівско платонівський стиль питального філософування (критичного методу «питання відповідь») стає зразком для всієї наступної західної філософської думки. Цей стиль не просто демонструє фактичне важливе значення критики, методу «питання відповідь» для проведення і раціонального обґрунтування висунутої позиції та власних поглядів, але і включає в себе загальну стратегію запитування в рамках будь якої сфери міркування. Але разом з тим критичний стиль філософствування проявляється не тільки в питальній настанові. У ньому представлені всі можливі способи отримання висновків, особлива техніка критичного аналізу понять. Але діалоги Платона, у яких, як звикли вважали, демонструється вчення Сократа, стали першим кроком на шляху розуміння того, що взаємозв язок між питанням і відповіддю є формою вираження відповідальності. Вибір відповіді практично у всіх випадках рівнозначний прийняттю певного рішення. Саме сократівський спосіб філософствування, міркування, аргументації, що ґрунтується на логіці питально відповідних процедур, заклав практичні основи як європейської філософської думки, так і сучасного критичного мислення. Поряд з цим сократівська техніка надання допомоги в народженні думки стала суттєвою частиною творчого процесу в системі освіти, включаючи філософське. В результаті домінування критичного філософування у добу Античності, яке проявлялось через критичний метод «запитання відповідь» став основою формування того, що Аристотель назвав органоном, яке пізніше закріпилося під назвою «логіка». Отже, критичне філософування доби Античності слід сприймати як передумову становлення концепції критичного мислення, тому у цей період був сформований загальний критичний метод метод «питання відповідь». Але на зміну Античності прийшла доба Середньовіччя із переорієнтацією філософського мислення, яке була спрямоване на панування віри над розумом. Інтелектуальна діяльність людини проявляється в поняттях, судженнях та питаннях. Людина робить висновки і отримує відповіді. Інтелектуальна діяльність може бути охарактеризована з

279 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 точки зору двох основних стилів мислення догматичного і недогматичного. Критичне мислення як прояв інтелектуальної діяльності виступав у якості недогматичного мислення на противагу догматичному. Для зменшення впливу схоластичної філософії більшість мислителів того часу зверталися саме до критичних методів. У якості адептів використання критичних методів в основі свого філософського вчення виступали П.Абеляр, А.Аврелій та Т.Аквінський. Їхня діяльність була направлена на підтримання ідеї, що людський розум та свобода є великою цінністю, а їх застосування служить славі Творця. І саме у критичному мисленні проявляється ця свобода, яка вільна від пересудів і догм. Завдяки поширенню такої позиції, критичне мислення не втратило своєї актуальності і утримувало позиції. Однак, остаточне панування догматичного мислення закінчується із поширенням наукового типу міркування у період Нового часу. Першим поштовхом до формування нового світогляду стало оприлюднення теорії Коперника в 1543 році, але вона отримала вплив лише с того часу, коли була вдосконалена Кеплером та Галілеєм в XVII ст. Це був початок війни між наукою та догмою, в якій традиціоналісти завзято вели боротьбу проти нового знання [4,c.615]. Доба Нового часу повністю змінює відношення до ідеї критики, завдяки новому погляду на розуміння речей Ф.Бекона, Р.Декарта, Б.Паскаля, Арно і Ніколь, І.Канта та інших. Завдяки їхній діяльності ідея критики вийшла, так би мовити, на новий рішень і була покладена в основу критичного методу, який був розроблений і поширений вище вказаними авторами. У філософії Р.Декарта головна увага приділена розуму. Через це його філософська система несе назву раціоналізм. Виходячи з положення Р.Декарта, згідно з яким істинним може бути лише те, що пізнається із ясністю та чіткістю, слідує, що істинним може бути тільки те, що пізнається логічно та раціонально, а отже, критично. Отже слідує, що до всіх суджень необхідно ставитись критично. Р.Декарт вводить поняття сумніву, без якого думка позбавлена руху і перестає прагнути до істини. Але, Р.Декарт не пропонує користуватися лише методом сумніву, його необхідно використовувати лише тоді, коли необхідно цілеспрямовано споглядати істину. А перетворює цю можливість в дійсність така особливість мислення, як споглядання, інтуїція, яка є своєрідною протилежністю сумніву. Поняття «інтуїції» як провідного положення картезіанського раціоналістичного методу є центральним для філософії Р.Декарта. Під інтуїцією розуміється не віра в хитке вираження відчуттів і не оманливі судження безладної уяви, а поняття ясного та уважного розуму, настільки простого та виразного, що не залишається ніякого сумніву в тому, що думки істинні. Це своєрідне «мислиннєве вглядіння» [2,c.83]. У своїй праці «Міркування про метод», мислитель викладає основні засади свого «декартівського» методу. Р.Декарт стверджує, що метод це знаряддя людини, а схема взаємодії «людина метод» в процесі роботи дуже проста і наголошує на тому, що метод вдосконалює певні здібності людини, під час аналізу яких зводить до елементарних, неподільних та найпростіших дій. Саме цей метод, Р.Декарт називав не інакше як критичний метод для досягнення істинного знання. В основу критичного методу Р.Декарт поклав знання і принципів дедукція та індукції. Основі цих знань він не лише сформував метод критичного пізнання, але й розробляв методологію критичного мислення, яка містила перелік правил та засобів досягнення істини. Теоретичні та практичні здобутки філософії Р.Декарта мали важливе значення і породили послідовників його вчення, і головними з них, хто також мав великий вплив на становлення концепції критичного мислення, були видатні дослідники логіки того часу Арно і Ніколь. Їхня праця «Логіка Пор Рояля» є результатом впливу на мислителів філософії Р.Декарта і представляє собою цільну роботу з характеристики критичного мислення. Автори запевняють, що правильність мислення і чіткість розуму необхідні не лише у точних науках, але вони мають значення в буденному житті. Дуже важливо вміти відрізняти істинність мислення від його хибності. Всі інші якості розуму мають обмежену сферу застосування. Метою праці «Логіка Пор Рояля» є спроба сформулювати правила не тільки для правильного міркування, але для всієї діяльності розуму: для понять (ідей), суджень, міркувань, тому що саме дія «мислити» охоплює всі ці різновиди мислення. Адже звичайні ідеї, судження та міркування це все думки. А визначення логіки як мистецтва мислити дуже вузьке визначення. В дійсності логіка є і наукою, і мистецтвом. Однак, щоб стати життєвою, вона повинна мати практичний характер, а щоб стати мистецтвом, перш за все повинна бути теорією. Проблема визначення ясності та ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 чіткості ідей, автори ставлять на противагу випадковості суджень. До ясних та чітких ідей Арно і Ніколь відносять ідею протяжної субстанції і те, що їм притаманне (фігура, рух, стан спокою). Також очевидно ми розуміємо ідеї буття, існування, порядку, числа. До нечітких та випадкових ідеї автори «Логіки Пор Рояля» відносять ідеї про чуттєві якості, про колір, звук, запах, смак і т.п., так само як ідеї голоду, спраги, тілесної болі. Нечіткість цих ідей визначається тим, що ми переносимо свої власні сприйняття на речі зовнішнього світу, тобто позиція суб єктивного ідеалізму. Проте, для вирішення проблеми неясності ідей, Арно і Ніколь пропонують сформувати мову науки, яка буде ґрунтуватися на критичному методі. Але не лише представники французького картезіанства та англійського емпіризму зверталися до критичного мислення, подібні дії можна прослідкувати також у німецькій філософії, а саме у філософському вченні І.Канта. Повертаючись до ідей Сократа, слід зауважити, що метод міркування, запропонований ним, з точки зору І.Канта, дозволяє не лише доводити незнання опонента, але також і відхиляти його заперечення. І.Кант вважав, що саме цим методом він побудував свою «Критику чистого розуму» Цей метод, з його точки зору, також лежить в основі творчої системи освіти. Усі природні процеси підпорядковані певним правилам, тому що природа це зв язок явищ за правилами. Людський розум під час дій також підпорядковується правилам. Але правила ми можемо застосовувати, не усвідомлюючи їх. Проте, він наголошує на тому, що загальна логіка не містить ніяких правил для здатності судження, вона лише підводить під правила, тобто вирішує чи підходить судження під певне правило, чи ні. Філософ визнає критичний метод не лише як метод, а як певну кількість формальних, логічних правил, які є апріорними, тобто не мають ніякого відношення до досвіду. Фактично, в ідеалізмі І.Канта, відсутній критичний метод, однак присутня ідея критичного філософування. Але остаточний вплив на становлення концепції критичного мислення як ми розуміємо її наразі і затвердження поняття «критичного мислення» мала філософія критичного раціоналізму К.Поппера. Аналізуючи загальні положення філософії К.Поппера та його послідовників, можна стверджувати, що загальні теоретичні засади сучасної концепції критичного мислення були сформовані під впливом цього філософського напрямку. Основним критерієм науковості він вважав принципи фальсифікації (спростування), заперечення та перевірки, яка входили в умову проведення критичної перевірки наукових теорій. Саме у сфері наукового знання він застосував критичне мислення, вважаючи його, єдиним способом перевірки доцільності будь яких гіпотез та теорій. Дія спростування була трансформована К.Поппером у принцип фальсифікації, який є критерієм наукового знання. Ця ідея мала величезний влив на становлення сучасної концепції критичного мислення, тому принцип фальсифікації критичного раціоналізму є одним із найфундаментальніших правил критичного мислення. Він також звертався до принципів індукції та дедукції [3,c.50 55]. Отже, завдяки критичному раціоналізму К.Поппера, концепція критичного мислення отримала кінцевий вигляд і певний набір правил, який досі складає основу її теоретичних засад. Однак, діяльність деяких його учнів вплинула на становлення концепції критичного мислення не менше. Адже, завдяки діяльності І.Лакатоса та Г.Альберта концепція критичного мислення вийшла зі стану домінуючою в науковому пізнання, і почала поширюватися як метод досягнення істинного і правильного міркування в інших сферах: побутових, суспільним та соціальних. Завдяки поступовій інтеграції концепції критичного мислення у суспільні науки, воно отримало новий погляд на способи його застосування. Наразі застосування не обмежувалось лише науковою сферою і ця особливість проявила міждисциплінарний характер концепції критичного мислення, але все одно продовжують наголошувати на логічному підґрунтю. Пошук та формування цих ґрунтовних знань відбувається за рахунок теоретичних засад концепції критичного мислення, яке складається з основних положень логічного знання. У першій частині статті була розглянута історія становлення концепції критичного мислення у розрізі логіко філософської думки. Завдяки аналізу першоджерел провідних мислителів кожного історичного періоду приходить розуміння, що основою критичного мислення є правильне, логічне мислення, яке досягається завдяки логічним засадам. Головним предметом дослідження критичного мислення є міркування людини. І не лише міркування у сфері науки, а цікавить саме природні міркування. Через те, що критичне мислення у загальному

280 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 сенсі є мисленням про вже наявне знання, воно направлене на використання наявного знання з можливістю отримати нове вихідне. Таке знання, критичне мислення отримує через результати діяльності дедуктивних та індуктивних аргументацій. Критичне мислення при аналізі будь якого виду аргументації направлене на покращення якості цього процесу завдяки використанню його навичок та утримання від психологічного впливу деяких тверджень. Принцип дедукції та індукції мають велике значення для критичного мислення, адже завдяки їм відбувається ґрунтовний аналіз будь якого міркування із можливістю отримати нове знання. Аналіз міркування приводить до необхідності оцінювання аргументації. Як раз в цьому процесі критичне мислення проявляє інструментальний та міждисциплінарний характер, тому що завдяки своїм методам може оцінити міркування із будь якої сфери. Досліджуючи цю особливість, більшість дослідників, приходять до висновку, що сучасна концепція критичного мислення продовжує використання основні положення з традиційної логіки і аналіз історичних етапів формування концепції у розрізі історії логіко філософської думки підтверджує це. Саме завдяки такому усесторонньому підходу до проблеми, концепція критичного мислення здатна інтегруватися у інші сфери наук та практично використовуватися [7,c.115]. Нове розуміння співпало із потребою суспільства у зміні світоглядної парадигми, і зміни ці стосувалися також освітнього процесу. Можна і наразі прослідкувати тенденцію яка направлена на дослідження критичного мислення як частини навчального процесу. Ця тенденція почалась з досвіду північноамериканської системи освіти, яка характеризується двома основними підходами розвитку критичного мислення. Перший з них передбачає окрему академічну дисципліну «Критичне мислення». У її межах вивчається той чи інший раніше встановлений алгоритм критики і формуються вміння його застосовувати. Але існує й другий підхід «критичне мислення через інші дисципліни». Він не потребує виокремлення самостійної дисципліни, оскільки навчання критиці занурюється у вивчення якоїсь зі звичайних дисциплін (іноземної мови, математики, історії тощо). Але, на думку деяких дослідників, викладання критичного мислення через інші дисципліни є більш прийнятним для початкової або середньої школи, коли формуються найпростіші вміння критики без поглибленого їх наукового обґрунтування. Другий підхід вимагає ґрунтовні знання [1,c.26 29]. Але питання взаємозв язку концепції критичного мислення із логічним знанням залишається відкритим і потребує ґрунтовного дослідження, особливо у тому ракурсі, що критичне мислення є сучасним розвитком знань з традиційної логіки. Отже, аналіз історичних етапів становлення концепції критичного лише породжує нові питання щодо передумов виникнення критичного мислення та її сучасного статусу. Отже, аналіз історії розвитку логіко філософської думки дає можливість виокремити основні етапи становлення та формування концепції критичного мислення. Завдяки детальному аналізу кожного із сторичних періодів, виникає можливість визначити основні передумови формування концепції критичного мислення у її сучасному прояві. Саме критичне філософування доби Античності можна з впевненістю вважати передумовою критичного мислення, тому що протягом цього періоду логіко філософської думки був сформований основний критичний метод метод «питання відповідь». Логіко філософська діяльність періодів Середньовіччя, Нового Часу та критичний раціоналізм Поппера лише закріпили важливість застосування цьому методу та розвили його у концепцію критичного мислення. Сучасні тенденції розвитку концепції критичного мислення відкривають ще більші можливості перед нею, тому що завдяки своєму міждисциплінарному характеру не лише продовжила розвиток основних засад у сфері логічного знання, але й у сфері більшості суспільних та соціальних наук, а також як частина навчального процесу через що досі тривають суперечки щодо місця концепції критичного мислення у сфері знання та її статусу як самостійної дисципліни. Отже, концепції критичного мислення й досі має відкритті питання щодо свого обґрунтування і це робить її актуальним предметом дослідження сучасного наукового знання. Список використаних джерел 1. Вайнстейн, М. Каркас для критического мышления // Управління школою, 2005, 25 (109). С Декарт. Правила для руководства ума // Соч.: в 2 т. М.: Мысль, с. Т.1. С Поппер К. Логика и рост научного знания. М.: Прогрес, c. 4. Рассел Б. История западной философии. В 3 кн.: 3 е изд., испр. // Подгот. текста В.В. Целищева. Новосибирск: Сиб. унив. изд во; Изд во Новосиб. ун та, с. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Сорина. Критическое мышление: история и современный статус // Вестник Московского университета. Сер. 7. Философия С Тягло А.В. Критичне мислення. Навчальний посібник. Х.: Вид. група «Основа»: «Триада +», с. 7. Fisher A. Critical Thinking. An Introduction. Cambridge: Cambridge University Press, p. Ущаповская А.В. Этапы формирование концепции критического мышления Благодаря анализу истории формирования логико философской мысли можно выделить основные этапы становления концепции критического мышления. Вследствие проведения исследования выявлено, что предпосылкой формирования критического мышления является критическое философствования периода Античности, критический метод Р.Декарта и теоретические принципы критического рационализма К.Поппера. На современном этапе критическое мышление продолжает развиваться и имеет ряд открытых вопросов, которые требуют анализа и исследования. Ключевые слова: концепция критического мышления, логика, логико философская мысль, исторические этапы. Ushchapovska, H.V. The stages of formation of the concept of critical thinking Through analysis of the history of formation within the logical and philosophical knowledge can identify the main stages of the concept of critical thinking. As a consequence of the study revealed that the background for the formation of critical thinking is the critical philosophy of Antiquity, a critical method of René Descartes and the theoretical principles of critical rationalism of Karl Popper. At the present stage critical thinking continues developing and has a number of open questions that require analysis and research. Key words: the concept of critical thinking, logic, logical and philosophical knowledge, the historical stages. УДК *** Федоров Ю.В. Сучасний український соціум: негативні процеси і небезпечні тенденції Проаналізовано сучасний український соціум в контексті присутності в ньому феномена виродження. Наводяться демографічні та статистичні дані про людські втрати країни за останні роки. Робиться висновок про небезмежні можливості адаптації людини до змінених сучасних умов життя. Наведені дані в матеріалі статті дозволяють по новому поглянути на закриті теми і актуальні проблеми соціокультурної дійсності України. Ключові слова: соціум, людина, психіка, генетичні деформації, патологія, психофізичні аномалії, сексуальні парафілії, виродження, проблема. (стаття друкується мовою оригіналу) Фёдоров Ю.В. Современный украинский социум: негативные процессы и опасные тенденции Проанализирован современный украинский социум в контексте присутствия в нем феномена вырождения. Приводятся демографические и статистические данные о человеческих потерях страны за последние годы. Делается вывод о небезграничных возможностях адаптации человека к изменившимся современным условиям жизни. Приводимые данные в материале статьи позволяют по новому взглянуть на закрытые темы и актуальные проблемы социокультурной действительности Украины. Ключевые слова: социум, человек, психика, генетические деформации, патология, психофизические аномалии, сексуальные парафилии, вырождение. Еще в 20 х годах XX века профессор неврологии Фордманского университета Нью Йорка доктор Джозеф Берн в журнале «Медикал рекорд» от г. писал: «Можно допустить, что в более чем 90% всех человеческих заболеваний доминирующим фактором является психика». Профессор Берн утверждал, что большинство из этих 90% болезней склонно к самоизлечению, если будут устранены «доминирующие

281 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 психические факторы». Но тут же он трагично заключал, что большая часть этих психических расстройств имеет, к сожалению, наследственный характер. По официальной американской статистике 1960 года, в США было 9 миллионов человек, страдающих тяжелыми психическими болезнями [1,с.27]. Психические больные составляли более 50% от общего числа больных в больницах США. На их лечение тратилось до 12 миллиардов в год, т.е. 25% военного бюджета того времени. В 1966 г. в США уже 19 миллионов американцев (каждый 10 й) нуждались в психиатрическом лечении [2]. И эта кривая в Америке за последние 50 лет все время идет вверх. Но сегодня данные о психически больных в США уже засекречены. Однако некоторые результаты аналитических исследований в этой сфере нам удалось отыскать. «В США не скрывают, что около 20% населения душевнобольные». Это пишет В.Н. Малов в книге «От Каина к Христу». То есть каждый пятый американец психически больной?! И это данные уже на 1974 год [3,c.48]. Тут можно сослаться и на другие источники, подтверждающие подобную статистику [4;5]. А как обстоит дело в благополучной Европе и нашей Украине? Психологи из Технического университета Дрездена обнародовали исследования, согласно которым более 160 млн. европейцев страдают психическими расстройствами. Это почти 40% населения Европы! Большинство психических расстройств вызвано эпидемиями наркомании и депрессии, которые уже много лет сотрясают Старый континент. Исследователи составили список основных психических заболеваний, которыми страдают европейцы. Около 14% из них постоянно испытывают приступы страха, более 7% жителей Европы страдают затяжными депрессиями и бессонницей, около 4% алкогольной и наркотической зависимостями. Кроме того, 5% европейских подростков в возрасте до 17 лет в прямом смысле сходят с ума из за дефицита внимания со стороны родителей и сверстников, а у 30% пожилых людей наблюдается деменция возрастная утрата памяти, снижение интереса к жизни, старческое слабоумие. Всемирно известный сексолог, доктор Альфред Кинзи в своей нашумевшей статистике утверждал, что в Америке ненормальных людей около 50%. В 1983 году около 2,5 миллионов американцев заболели болезнью Альцгеймера [6,с.95]. Еще 20 лет назад считалось, что это старческое помешательство, но сегодня ученые доказали, что эта болезнь вызвана резкой дегенерацией клеток коры головного мозга и не связана с обычным старением организма. Это четвертый «убийца» США, от которого в 1983 году в Америке умерло около 120 тысяч человек. Этой болезни подвержены 15% людей старше 65 лет (каждый шестой), но заболевают и в 50, и в 40 лет. Эта болезнь пока неизлечима и имеет наследственный характер. На сегодняшний день, как утверждает современная медицина, существует до 3000 дегенеративных болезней [6,с.92]. Только анализ причин и процессов дегенерации через призму сексуальных парафилий мог бы превратиться в отдельное исследование. Даже если мы будем рассматривать только открытую сторону этой проблемы. Доктор Гловер считает, что «в США от 10 до 30 миллионов гомосексуалистов и это число постоянно увеличивается» [7,с.149]. А доктор медицины Э.Берглер цитирует статистику Альфреда Кинзи, согласно которой «в США гомосексуальность среди мужчин в разных формах достигает 37%, т.е. каждый третий, а в местах заключения тюрьмах и сумасшедших домах она возрастает от 30 до 85%» [8,с.244]. Затем Э.Берглер трагически заключает: «тогда гомосексуальный выход является доминирующей национальной болезнью, превышая численно рак, туберкулез, сердечные болезни и детский паралич» (Выделено мною, Ю.Ф.) [8,с.247]. В том же источнике [6,с.133] сообщается, что в правительстве США от 200 до 250 тысяч гомосексуалистов. Другими словами, четверть миллиона людей с аномальной психикой и патологичной сексуальностью находятся в правительстве Соединенных Штатов Америки. Тут следует отметить, что разделение сексуальных девиаций и перверсий на отдельные «виды» весьма условно и неоднозначно, а их «нозологическое» определение порой достаточно путано, и нередко малоудовлетворительно с семантической точки зрения. «Отнесение сексуальных предпочтений конкретного лица к тому или иному виду девиаций затрудняется еще и тем, что у многих субъектов отмечается не только сочетание отдельных симптомов разных девиаций, но и их тесное переплетение, взаимопроникновение и слияние в такие комплексы, которые не позволяют провести ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 их однозначную идентификацию с известными видами отклонений в сексуальном поведении. Это положение усугубляется тем, что практически каждый «вид» сексуальной девиации помимо прочего может иметь еще и оттенок гетеро, гомо или бисексуальных предпочтений» [9,с.33]. Сегодня распространенность сексуальных девиаций, парафилий и перверсий в человеческих популяциях оценивается медициной неоднозначно. По McCary, проявления садизма отмечаются у 7% мужчин и 5% женщин (причем нередко садизм имеет гомосексуальную ориентацию), мазохизма у 3,5% мужчин и 5,6% женщин, трансвестизма у 2% людей. Гомосексуализму подвержены около 8 13% мужчин и 4 6% женщин. Бисексуализм распространен среди 15 20% (иногда называют 30% и более, он наиболее трудно распознаваем) мужчин и несколько меньше среди женщин. Эти данные взяты из «Судебной сексологии» Збигнева Старовича, опубликованные в 1994 году в Москве. Несколько иные данные приводит «Руководство по диагностике и статистике психических расстройств» (DSM III R) Американской психиатрической ассоциации. Специалисты этой организации относят мазохизм, например, к сугубо мужским расстройствам. О распространенности большинства сексуальных аномалий нет сведений вовсе, и даже приведенные оценки носят очень приблизительный и не вполне достоверный характер. К тому же в этой статистике никак не учтены расовые и национальные особенности, своеобразие обычаев и специфика разных культур и, наконец, влияние среды. Например, очевидно, что среди южных народностей с более «жарким» темпераментом (арабов, кавказцев, негров, латиноамериканцев) проявления аномального сексуального поведения должны встречаться несколько чаще, чем у флегматичных народов севера, что напрямую обусловлено климатом. Сказываются на сексуальности и социальные условия жизни людей. Вряд ли полуголодные жители Бангладеш в такой же степени пристрастны к сексуальным извращениям, как пресыщенные достатком обитатели мировой «столицы гомосексуализма» Сан Франциско. Почему мы об этом говорим? Потому, что сексуальные аномалии человека связаны с радикальными изменениями его психики и указывают на серьезнейшие проблемы, упирающиеся в глобальную деградацию личности, ее психофизическую и социальную трансформацию. Деградированные личности могут существенно видоизменять социум, внося в него существенные гибельные тенденции и запуская необратимые процессы. Человеческий бионегатив может провоцировать социокультурные кризисы и трансформировать общество до неузнаваемости. А ведь только здоровое общество является залогом процветания государства. Высокая духовность и морально нравственная крепость общества имеет те же корни, и неизменно падает при ухудшении психического здоровья нации. Все эти процессы взаимосвязаны и взаимозависимы. А теперь некоторые реалии нашей страны. Почти в каждом городе Украины до начала 90 х годов количество школ для умственно неполноценных детей неуклонно росло. Интернаты для детей с ослабленным слухом, врожденной слепотой и глухотой, церебральным параличом, пороками сердца, умственной неполноценностью и другими проблемами здоровья, были переполнены. Только ежегодно увеличивающееся на десятки процентов количество таких специальных интернатов могло бы дать приблизительную цифру неполноценных детей в каждом городе Украины. Но эта статистика отсутствует. После Чернобыльской катастрофы данные о радиационных мутациях человека и появлении нового поколения детей с неожиданными генными сбоями вообще отсутствуют. Любые детские патологии списывались на экологию и проблемную наследственность. С развалом Советского Союза количество специальных учреждений для подобной категории детей стало стремительно уменьшаться, и ситуация детского нездоровья резко усугубилась. На сегодняшний день ежегодное сокращение школ и интернатов стало обычным явлением. Что уж говорить о специальных учебных заведениях для проблемных детей. Сегодня уже для нормальных школьников нет мест. Глобальный экономический кризис, породивший, в частности, кризис образовательный, обычное оправдание власти. Город Евпатория, всегда считавшийся детской всесоюзной здравницей, в середине 90 х представлял собой мрачное зрелище. Уже тогда лечить было нечем и некому. Врачи

282 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 от тотального безденежья разбежались, детские санатории и пансионаты выкупили столичные олигархи, а родители продолжали привозить сюда своих больных детей, надеясь на чудо. Сегодня этот город, как крупнейшая детская здравница страны перестал существовать. Экологическая ситуация в Крыму как была, так и остается опасной. Экспертами и специалистами экологами проводились долговременные измерения содержания паров ртути в атмосфере на высоте 2 2,7 км. во многих городах Украины. Московские геохимики, проводившие исследования атмосферы городов на предмет нахождения эмбрионального, кумулятивного токсиканта первой категории опасности паров ртути, заявили на международной конференции в Ужгороде еще много лет назад, что самый грязный город по содержанию ртути в воздухе Симферополь. Начиная с 1956 года, по заявлению доктора сельскохозяйственных наук, эниолога, генетика, академика УЭАН, директора Крымского отделения Международного института экологии и здоровья В.П. Головина, регулярно сбрасывалось в окружающую среду Симферополя около 50 тонн ртути. Это вызывало очень высокую смертность младенцев в городе и огромное количество врожденных патологий. Но как тогда, так и сейчас, это обстоятельство тревожит только ученых. Если предположить, что обильный сброс ртути прекратился, то среда придет в равновесие лишь через 900 лет (!) Вот так расточительно и неосторожно обращаемся мы с природой, нас породившей. Таким образом, феномен вырождения сегодня не замечать уже невозможно. Он настолько очевиден во всех сферах нашей жизни, что игнорировать его можно только большим усилием воли и с определенными намерениями Стремительные изменения на планете, обусловленные научно техническим прогрессом, повлекли за собой негативные перемены в состоянии окружающей среды. Проявились внешние побочные процессы, способствующие дальнейшему усилению негативного антропологического воздействия [10,с.11 24]. Также радикально изменился образ жизни, внутреннее состояние социума, да и сам человек. Эти изменения носят всеобщий и объективный характер. Наряду с глобальным экологическим кризисом можно говорить о глобальном социальном кризисе. Но, в отличие от внешней среды обитания, внутреннему состоянию социума уделялось сравнительно мало внимания, хотя потенциальная опасность тут не менее значительна. Массовая культура с удовольствием смакует изрядно отфильтрованную информацию о недугах сильных мира сего, игнорируя при этом научные изыскания и психоэкологические разработки, нацеленные на снижение патогенного влияния на психику человека, на восстановление его душевного здоровья, на гармонизацию состояния души человека в очень сложной информационной среде его обитания [11]. До сих пор не сформулирован даже общий подход, не описаны процессы внутренней деградации общества. Но, как и в окружающей среде, так и в социальной системе постоянно возникает целая совокупность побочных негативных явлений, требующих скорейшего научного анализа. Внутренний кризис самого человека, его разлад с реально существующим миром усиливается с каждым днем. Произошел отрыв сформировавшегося за время длительной эволюции сознания людей и их биологической основы от современного темпа жизни и уровня техники. Все больше и больше людей уже не справляются с нагрузками, диктуемыми жизнью, не могут приспособиться к окружающему миру. Возникает устойчивое утомление из за перегрузок на человеческий организм. Растет количество преступлений, психических заболеваний, число маргиналов, преступников, алкоголиков, наркоманов и т.п. И этот процесс непрерывно ускоряется и ощущается в углубляющемся кризисе культуры. Пессимизм и апатия овладевают обществом. Проблема еще и в том, что возможности адаптации человека к изменившимся условиям не безграничны. Как в экологии, где определены предельно допустимые концентрации различных веществ и их летальные дозы, здесь также существуют свои критические параметры. Тенденцию этих изменений в начале XX века уловил еще Макс Нордау [12]. Его исследования можно считать взглядом психиатра не на сознание отдельного человека, а на сознание определенной части общества. Поэтому о его книге «Вырождение» можно говорить не только как об анализе закономерностей того времени, но и как о ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 выдающемся предвидении. Многое из того, что он предсказывал, к сожалению, осуществилось в наше время. Вот только несколько демографических аспектов этой же проблемы, касающейся нашей страны. По уровню смертности Украина находится рядом со слаборазвитыми африканскими странами, такими как Нигерия и Сомали. Такое заявление сделала первый зампредседателя Администрации президента Ирина Акимова. При этом количество койко мест в наших больницах вдвое больше, чем в европейских странах, а продолжительность жизни на 10 лет короче. «На одного больного у нас выделяется 83 коп. в сутки. Можем мы требовать от хорошего врача, чтобы за эту сумму он предложил больному качественную медицинскую помощь?» спрашивает госпожа Акимова. «Украина ежегодно теряет более 700 тыс. граждан, причем треть из них составляют люди трудоспособного возраста. Смертность населения Украины 15,2 человека на 1 тыс. населения, в то время как в странах ЕС 6,7 чел.», говорит председатель комитета Верховной Рады по вопросам здравоохранения Татьяна Бахтеева. «За 15 лет украинское население сократилось почти на 6,3 млн. человек с 52,2 млн. до 46,6 млн., что сопоставимо с населением таких стран, как Грузия, Дания, Финляндия, Швеция». По ее словам, «если эти тенденции сохранятся, то через 10 лет в Украине будет млн., а через 50 лет украинцев будет от силы 8 12 млн.». Неспроста Институт демографии прогнозирует, что до 2025 года Украину заселят африканцы и азиаты. Эксперты считают, что для того чтобы восстановить в Украине хотя бы 47 млн. населения, нужно чтобы украинские женщины рождали по 2 3 ребенка, чтобы на 10 женщин появлялось 23 ребенка вместо 15 сегодня. При этом по уровню средней продолжительности человеческой жизни Украина занимает 150 е место среди 223 х государств. В среднем украинец живет 69 лет, в то время как в ЕС 74 года. Более того, здоровая жизнь в Украине составляет 59 лет. При этом в стране чрезвычайно высокие показатели мужской и детской смертности. Согласно статистическим данным, за последние десятилетия на тысячу человек населения Украины приходится более 1500 заболеваний. Среди них самые распространенные заболевания системы кровообращения, органов дыхания, злокачественные новообразования, заболевания органов пищеварения, костно мышечной системы, эндокринной системы и нарушение обмена веществ. В результате в 2011 году умерли 664,6 тыс. украинцев, а в 2010 году 698, 2 тыс. человек. Как отмечает госпожа Бахтеева, более 65% граждан страны болеют сердечно сосудистыми заболеваниями. По ее словам, частота инсультов в Украине превышает показатели в развитых странах Европы в 13 раз. Инсультами и гипертонией страдают около 14 млн. украинцев. Действительно, ВОЗ утверждает, что в особой степени проблема ССЗ затрагивает страны с низким и средним уровнем доходов тут происходит более 80% случаев смертей от общего количества. Украина тоже принадлежит к этим странам, у нас средний месячный доход семьи всего $380. Сравним, в России $525, в Германии $1тыс. А катастрофические расходы на медпомощь в семьях, член которых страдает ССЗ, могут составить 30% и более от годовых расходов семьи. Второй по масштабам причиной смерти в Украине являются болезни, связанные с онкологией, а это и есть дегенерация организма на клеточном уровне. В 2011 году рак забрал жизни около 88,9 тыс. наших соотечественников. Из за проблем с пищеварением в прошлом году умерли более 25 тыс. украинцев, из за заболеваний органов дыхания 17,8 тыс. человек. Осложнения после гриппа и пневмонии в 2011 г. привели к смерти 4,8 тыс. украинцев. По причине ДТП в 2011 году умерли 5,8 тыс. человек, причем каждый третий погибший молодой человек до 29 лет. В Украине эта смертность составляет человек на 1 тыс. населения. Такую статистику озвучил президент Всеукраинской общественной организации «Ассоциация безопасности дорожного движения» Михаил Берлин. Утонули в Украине в прошлом году 2,6 тыс. человек. Покончили с собой около 9 тыс. наших граждан. А сколько погибших в армии и в «горячих точках», сколько умерло от СПИДа, сгорело в алкогольном и наркотическом угаре?.. Полной и абсолютно объ-

283 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ективной картины ежегодных человеческих потерь в нашей стране нет, а официальные данные существенно занижены. Многие ученые списывают такой огромный процент потерь на экологию, ширящуюся с каждым годом наркоманию, токсикоманию, алкоголизм, курение, СПИД, медикаментозные интоксикации, солнечную радиацию, трансгены, растущую преступность и т.п. Но тут имеют место и близкородственные браки, приводящие к генным мутациям, инцесты, этнические и национальные традиции, связанные с кровосмешением, потреблением во время зачатия наркосодержащих препаратов и растительных галлюциногенов, чрезмерно ранние роды, возрастные патологии, генетические деформации на клеточном уровне, психические болезни и сексуальные аномалии, связанные с зоофилией и прочими парафилиями. И все это ведет страну к ускоренному вырождению. Феномен человеческой дегенерации с каждым годом приобретает все боле и более заметные контуры и угрожающие масштабы. Украина вымирает ускоренными темпами, и тут уже нет места для дискуссий по терминологии. Вымирание, вырождение, дегенерация это эпитеты крайне негативных тенденций и процессов, перерастающих в общее неблагополучие страны. Только объективный научный анализ всей совокупности причин подобного положения дел и дальнейших, скорейших мер по устранению этих причин, может остановить процесс надвигающейся необратимой национальной и государственной катастрофы. Список использованных источников 1. Климов Г.П. Протоколы советских мудрецов / Г.П. Климов. Краснодар: Советская Кубань, с. 2. Дейли Ньюс // Нью Йорк С Малов В.Н. От Каина к Христу / В.Н. Малов. Нью Йорк, с. 4. Психические болезни угроза США // Дейли Ньюс. Нью Йорк С Российская независимость С Климов Г.П. Красная Каббала. Война психов: Лекции по высшей социологии / Г.П. Климов. Краснодар: Сов. Кубань; Пересвет, с. 7. Крич А.М. Гомосексуалисты / А.М. Крич. Нью Йорк с. 8. Seelig F. Destroy the Accuser / F. Seelig. Florida, 1967, р Диденко Б.А. Хищная любовь. Сексуальность нелюдей / Б.А. Диденко. М.: ТОО «Поматур», с. 10. Лисичкин В.А. Шелепин Л.А. Глобальная империя Зла / В.А. Лисичкин, Л.А. Шелепин. М.: Крымский мост 9Д, Форум, Шванёва И.Н. Генезис души неоткрытый путь в нас / И.Н. Шванева. М., с. 12. Нордау М. Вырождение. Современные французы / М.Нордау. М.: Республика, с. Fyodorov, Y.V. The modern Ukrainian society: negative processes and dangerous tendency This article analyzes the contemporary Ukrainian society in the context of the presence therein of the phenomenon of degeneration. The article provides demographic and statistical data on the country s human toll in recent years. The conclusion is not infi nite possibilities of human adaptation to the changed conditions of modern life. The data presented in the article by allow for a fresh look at the locked topics and current problems of the socio cultural reality of Ukraine. Key words: social, human, mind, and genetic strain, pathology, psychophysical abnormalities, sexual paraphilia degeneration. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК Шедяков В.Є. Взаєморезонування людського та соціального капіталу в структурі соціокультурного антропогенезу Проаналізовано співвідношення рис капіталу людського та соціального в процесі антропогенезу, вивчені можливості організаційних ресурсів оптимізації їх розвитку та використання в національної моделі політичної модернізації країни. Особлива увага надана шляхам ефективного застосування гнучких методів м якої влади у взаємозв язку з вдосконаленням механізму громадянського діалогу й подальшого вдосконалення політичних інститутів як чинників продовження формування та здійснення стратегії трансформації культурно цивілізаційних світів. Проте людство як ціле також знаходиться у ситуації життя на межі, воно відчуває справжню пороговість свого існування та розвитку, знань про себе й світ. Втім, сьогодні, з одного боку, потрібна творча сила модерну. З іншого, класичні варіанти модерну підірвані. Ключові слова: людський чинник, соціальна організація, соціальний чинник, соціокультурний антропогенез, стратегія модернізації. Відомі дослідники (Л.Турроу, А.Боцман) характеризували в якості «революції в економічній думці» саме концепцію людського капіталу. Г.Беккер в книзі «Людський капітал: теоретичний та емпіричний аналіз» проаналізував формування людського капіталу шляхом інвестицій в людину в формі витрат на освіту й підготовку робочої сили, на охорону здоров я, міграцію та пошук інформації про ціни та доходи. П.Хейне и Ф.Махлуп пов язували людській капітал зі знаннями та вміннями, які набуваються людьми завдяки освіті, професійної підготовці або практичному досвіду та дають змогу надати іншим цінні виробничі послуги. Виокреслення соціального чиннику антропогенезу переносить наголоси на інші боки суспільного життя й тому дає підстави розрізняти його від власне людського. Демонструючи пластичність форм суб єктності, суб єктивності, ідеальності ще теоретики марксизму то ототожнювали, то розмежовували стосунки соціальні та суспільні. Відповідно, П.Бурдьє в статті «Форми капіталу» введено поняття соціального капіталу для позначення соціальних зв язків, які можуть бути ресурсом отримання вигод [1]. А.Портес підкреслює, що джерелом соціального капіталу є структура людських відносин, отже зв язок з іншими несе масу переваг. З точки зору П.Бурдьє, капітал існує в трьох станах: інкорпорированому, об єктивованому та інституціоналізованому [2]. Об єктивовану структуру соціального капіталу формують мережі ділових соціальних зв язків, що використаються для передання інформації та мінімізації трансакційних витрат взаємодії та розрізняються на соціальні (некомерційні) та ділові, пов язані з бізнесом. На сьогодні на базі цих мереж й створюється інституційна основа соціального капіталу належність до певного соціального кола та групи онлайнової ідентичності. Велике значення для дослідження можливості оптимізації розвитку та використання людського чиннику соціально політичного прогресу також набули праці К.Поппера, Л. фон Мізеса та Ф.А. фон Хайека, які гранично чітко сформулювали проблему меж ефективного соціального управління та запропонували можливі варіанти її вирішення, застерігали від небезпеки раціоналізму, утилітаризму та сцієнтизму в інтерпретації громадського життя. Крім того, відправними моментами статті стали концепція колективних уявлень Е.Дюркгейма, ідеї М.Вебера щодо господарської етики, ролі цінностей та норм в управлінської поведінці; В.Зомбарта щодо капіталістичного господарського духу; праці «Конкурентна стратегія» М.Портера, «Корпоративна стратегія» І.Ансофа, «Концепція корпоративної стратегії» К.Ендрю, «Стратегічний менеджмент» А.Томпсона і Дж.Стрікленда. Специфіку багатьох характерних рис теперішнього стану суспільства на перетині сучасних та постсучасних тенденцій виявили Д.Аррігі, З.Бауман, І.Валлерстайн, В.Вельш, Б.Грос, Ф.Гуаттаpі, Ж.Дерріда, А.Етціоні, М.Кастельс, М.Манн, Ж. Ф. Ліотар, Б.Сілверман, П.Фейєрабенд, Ф.Фехер, Дж.Хейдж тощо. Постійна увага до організаційних структур соціогенезу характеризує діяльність Л.Хижняк, М.Мокляка, А.Покритана, В.Черняка та ін

284 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Зростання уваги до поняття людського капіталу стало відображенням закономірних змін місця людини та якості її діяльності під впливом тенденцій постіндустріальної (тим більше інформаційної) ери [3 6]. Технології, що забезпечують пріоритетність розвитку людських якостей та творчого характеру діяльності, висувають на перший план саме питання організації соціокультурного середовища та виробництва знань, а не машин, що впливає на всю динаміку органічної структури капіталу та норми прибутку. Втім, перетворення потенціалу на капітал потребує створення умов для активної реалізації. Соціокультурний контекст трансформацій фіксується загальними цінностями, підходами, символами, уявленнями тощо, які виникають при входженні до суспільства (соціалізації). Стаття присвячена аналізу співвідношення рис капіталу людського та соціального в процесі антропогенезу, вивченню можливостей організаційних ресурсів оптимізації їх розвитку та використання в національної моделі політичної модернізації країни. Особлива увага надається шляхам ефективного застосування гнучких методів м якої влади у взаємозв язку з вдосконаленням механізму громадянського діалогу й подальшого вдосконалення політичних інститутів як чинників продовження формування та здійснення стратегії трансформації культурно цивілізаційних світів. Втім, сьогодні, з одного боку, потрібна творча сила модерну. З іншого, класичні варіанти модерну підірвані. Адекватного інструментарію теоретичного аналізу потребує й суттєва зміна умов трансформації, що характеризує пострадянський демократичний транзит. Проте, людство як ціле також знаходиться у ситуації життя на межі, воно відчуває справжню пороговость свого існування та розвитку, знань про себе й світ. Достатність кількісного та якісного вимірів людського потенціалу завжди було обов язковою передумовою суб єктності в процесах соціокультурного антропогенезу [7 12]. Втім розповсюдження домінантного положення капіталізації суспільних відносин торкнулося більшості різноманітних боків людського життя. Віднині «внутрішні активи людини можливо ураховувати у якості капіталу як потенціал індивідуального самовдосконалення та соціального розвитку» [13,с.100]. Адже капіталізується й людський потенціал [14 25]. В процесі постсучасних трансформацій створюється стала аналогія творчої діяльності людини у відчужених умовах і капіталу (яка робить капітал зайвим). Проте «не можна заперечувати і того, що застосування творчих здібностей людини у виробництві має тенденцію зайняти місце капіталу як провідний чинник виробництва, і тому застосування слів «людський капітал» як образний вираз виявляється не випадково якщо не забувати, що це не капітал в науковому сенсі слова» [26,с.437]. До особливостей людського капіталу відносять: 1) нерозривний зв язок з особою носія, 2) тривалість інвестиційного періоду, 3) більший ризик інвестування (порівняно з фізичним капіталом), 4) відмінності в прибутковості інвестицій, 5) наявність прав гражданських і свобод у носія [27,с ]. Людський капітал добре структурований; причому «до основних фондів (активам) людського капіталу будемо відносити: інтелектуальний капітал (що включає фонди освіти, науки і культури, інноваційний фонд); фонд здоров я (включає фонд суспільного здоров я і фонди системи охорони здоров я); фонд мобільності населення. Як додаткові значущі складові людського капіталу будемо розглядати: фонд підготовки на виробництві (об єднуючий кваліфікацію, навички та виробничий досвід); мотивацію економічної діяльності; інші активи (в розширеній трактуванні) [27,с ]. На сьогодні критичність ресурсу творчої діяльності для виживання та експансії будь якого об єкту (корпорації, держави) приводить до необхідності організації та розвитку громадянського діалогу та формалізації соціального партнерства, коли «власник капіталу може вступати з таким творчим працівником у фактичну угоду про розділ частини прибули, добиваючись підпорядкування творчої праці капіталу не на основі економічного примушення, а на основі компромісу» [26,с.438]. Характерне для зрілих культурно цивілізаційних відносин зростання ролі соціальних відносин природним чином ініціювало додаткову увагу до них, їх ролі в суспільних структурах антропогенезу [28 32]. Категоріальне жорстке вживання поняття «соціальне» довело своє право на існування і вже визнається більшістю дослідників. Проте, зміст в нього вкладається різний. Широке ходіння придбало трактування М.М. Руткевічем соціальних стосунків як «аспекту, сторони, і при тому найважливішою, всієї системи ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 суспільних стосунків» [33,с.192]. При цьому підході констатується, що соціальні стосунки завжди «присутні» в економічних, політичних та інших видах суспільних стосунків, але не вичерпують їх, не позбавляють їх специфіки, відповідної критеріям, що відокремлюють кожну з цих сфер суспільного життя від всіх останніх в системі «базис надбудова» [33,с.198]. Відповідно, остов соціальних стосунків зв язується з питаннями соціальної рівності нерівності (по положенню людей в суспільстві). Втім, панування проблематики рівності та класового аналізу довгій час абсолютно домінувало у вітчизняних дослідженнях соціальності. Загальним місцем стало твердження, що «в структурі соціальних стосунків основоположна роль належить класовим стосункам...оскільки суспільні класи це центральні, головні компоненти соціальної структури будь якого класового суспільства, остільки і стосунки між ними є центральними у всій системі суспільних стосунків. Класові стосунки як би пронизують всі види і форми суспільних стосунків будь якого класового суспільства...стосунки між класами з приводу власності на засоби виробництва це економічні класові стосунки. Стосунки між класами з приводу державної влади це політичні стосунки. Якщо стосунки між класами складаються з приводу юридичних законів це правові класові стосунки» [30,с.31]. Одні дослідники як основна змістовна характеристика соціальності розглядали стосунки рівності і нерівності по положенню людей і груп в суспільстві (В.П. Кисельов, Г.В. Осипов, М.М. Руткевіч, Г.Л. Смірнов, І.В. Суханов), інші обмін діяльністю, поділ праці, (А.К. Белих, Ю.К. Плетников, Л.В. Сохань), треті зв язок з діяльністю (Л.А. Зеленов), четверті їх интегративність, цілісність (В.П. Ратников, Є.Ф. Сулімов частково Ю.К. Плетников), п яті розвиток людини як особи (В.О. Тіхоновіч, частково М.М. Мокляк та Ю.І. Ширяєв), шості образ та устрій життя (В.М. Іванов). Втім у вітчизняної номенклатурно термінологічній традиції формувались й інші точки зору з приводу специфіки змісту соціальних стосунків. Широке ходіння отримало виявлення якісного аспекту соціальності Ю.К. Плетниковим, котрий відмітив, зокрема, що «власне соціальні стосунки по перше, не відокремлюються від соціально історичних спільнот людей і соціальних інституцій суспільства, по друге, на відміну від матеріальних суспільних і ідеологічних стосунків, володіють складною «синтетичною» природою, по третє, виражають фактичну рівність або нерівність суспільного положення людей» [34,с.7]. Перевагою цього визначення, окрім перших його двох положень, є те, що в нім підкреслюються рівність або нерівність саме суспільного положення людей. За трактуванням В.М. Іванова, «змістом соціальної сфери є соціальні стосунки, під якими в найзагальнішому сенсі розуміються стосунки між соціальними групами з приводу їх положення і ролі в суспільстві, образу та устрою життя» [35,с.9 10]. Безумовно, правомірним і перспективним для аналізу є фіксація зв язків соціальної сфери та відносин, стосунків і способу життя. Проте не виділяється місце свободи людини, персоналізму та традицій, роль соціально трудової структури суспільства. Знаменно, що В.М. Іванов, уточнюючи зміст соціальних стосунків, підкреслює, що в нім «знаходять віддзеркалення соціальне положення людей, спосіб й особливості їх спільної діяльності у всіх областях суспільної практики, насамперед у виробничо трудовій, єдність і відмінності в їх соціальних потребах й інтересах» [35,с.14]. В.П. Ратников пов язує соціальність зі «специфічним видом суспільних стосунків, цілісним суспільним відношенням, що складається і функціонує на рівні соціальної спільноти і між соціальними спільнотами в результаті синтезу економічних, політичних і духовних стосунків» [36,с.136]. У даному підході нам представляється продуктивним, по перше, думка, що соціальні стосунки це специфічний вид суспільних, по друге, що вони складаються і функціонують на рівні соціальної спільності і між соціальними спільнотами. Вказівка ж на синтез економічних, політичних і духовних стосунків як результуючу основу виникнення і функціонування соціальних стосунків виступає вельми проблематичною, оскільки викладено дуже абстрактно. В результаті синтезу економічних, політичних і духовних стосунків можуть складатися не тільки соціальні, але й безліч різних суспільних (соціальних в широкому сенсі слова). Отже, тільки синтез економічних, політичних і духовних стосунків не може виступати як чіткий критерій вичленення соціальних стосунків у вузькому сенсі з системи суспільних стосунків. Втім, трансформуються як структура, так і ознаки суспільного прогресу. Забезпечення широти діапазону в відборі шляхів оптимізації соціального розвитку

285 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 здійсняється, в тому числі, завдяки урізноманітненню моделей та ознак прогресу. Так, наприклад, «горизонтальні» інтереси фіксуються в регіональних домінантах союзів, «ройових» підприємницьких структурах, зростанні числа «менеджерських» організацій, посиленні впливу соціальних мереж на бізнес. Втім якщо соціальна система має цілісність, то несистемна соціальна цілісність її позбавлена: вона об єкт конгломератний, мозаїчний. Перша конституюється соціально особовим початком, друга індивідуально психологічним. Перша передбачає нерівність частин та ієрархію організації, друга рівність елементів і гармонію, відсутність заздалегідь встановленого масштабу і нормативу. Проте нині ці відмінності не абсолютні: соціальна система стає особливим типом системного об єкту, утвореним не атомами інгредієнтами, а зв язками (це полісистеми). При цьому зв язки мають імовірнісний, стохастичный характер, їх детермінація не причинна, а часто синхронна. Як результат ця модель типологічно зближується з варіантом несистемної соціальної спільності. Соціальна система характеризує структурування соціально особове, несистемна соціальна спільність індивідуально психологічне. Однак в період трансформації суспільства їх риси накладаються та перетинаються. Причому вже сенсаційна робота Річарда Херрнштейна та Чарльза Мюррея «Дзвонова крива» розвінчала ідеї рівності як окремих людей, так і націй, тобто оптимальності єдиної моделі організації та прогресу суспільства для усіх народів. Продовження цього напряму дослідження пов язано з пошуковим підходом О.Д. Куценко [37]. Відтак неможливо або майже неможливо перенести риси соціокультурного середовища. При цьому жодна система цінностей нині вже не може розглядатися як єдино можлива для людства. Проте інтернаціоналізація, глобалізація виробництва породжують аналогічні процеси і в області менеджменту. Елементи різних, переважаючих в різних країнах підходів до управління все більше переплітаються, хоча, природно, цей процес йде зовсім не безболісно. Можна сказати, напевно, і більше: глобалізація інформаційна і всього суспільного життя, очевидно, породжує необхідність у формуванні глобальної концепції будь якої організаційної структури, що відповідає економічним, політичним, соціальним і навіть загальногуманістичним потребам сучасного світу, що, зрозуміло, не означає заперечення численних відмінностей залежно від національних особливостей, характеру галузі тощо. Водночас сьогодні нові горизонти прогресу відкриватимуться тим державам, чий суспільний пристрій виявиться здатним в максимальному ступені забезпечити реалізацію творчого потенціалу громадян в звичних ним традиціях, дати простір соціальної енергії. Соціальність те, що безпосередньо орієнтоване на відтворення людини як особи в єдності трьох іпостасей: біологічної (індивід), соціально економічної (власне особа) і духовно психологічної (індивідуальність). Причому соціальні відносини суттєво складніше, ніж спрямоване цілевтілення. Відповідно, їх використання часто ґрунтується на інтуїтивному розумінні та ігрових (своїй і/або чужої гри) взаємодіях в нутрі та між окремими культурно цивілізаційними світами. Кризові явища теперішньої організації світової соціально економічної системи наочно продемонстрували, що і при загальному дерегулюванні соціального життя для забезпечення конкурентоспроможності усього національного проекту розвитку держава повинна вдосконалювати політичні інститути та забезпечувати присутність у вирішенні стратегічних питань, у тому числі інноваційного, інфраструктурного, розвитку кадрового потенціалу країни. Жодне економічне чудо не здійснилося без активної ролі держави та заходів протекціонізму; трансформація системи соціально економічного регулювання аж ніяк не зводиться до зменшення ролі держави за всяку ціну. Отже звузивши границі прямого втручання в господарські процеси, держави сконцентрували свої зусилля передусім на інвестиціях у людський капітал і на підтримці інноваційних процесів в економіці й соціальній сфері [38 49]. Водночас багато з рис людського чиннику пов язано не тільки з характером трансформацій країни, впливом глобальних процесів, але й з історичним досвідом народу. Природне, наприклад, що загальні соціальні закономірності й тенденції розповсюджувалися й на країни соціалістичного табору, але істотно трансформувалися, перетворювалися. Особливо вагомі наслідки для суспільства це мало стосовно системотворчих відносин труда, власності та управління діапазон змін був досить великим, вони торкалися й основ (відображаючись у розповсюдженні феноменів «всезагальної приватної власності», «перетворених форм управління», породжуючи такі поняття, як ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 «несправжня соціальна вартість» та народжуючи додаткові моделі відчуження людини), та ієрархій цінностей. Так, зокрема, трактування еліт і процесів соціальної міграції не могло не набувати ірраціональних форм в суспільстві, що декларувало егалітаристську систему цінностей (коли «усі людини були рівні, але деякі з них більш рівні, ніж інші») та поширювало відрив ідеального та реального (у тому числі в питаннях соціальної рівності та справедливості). Втім засіб оперування історичними прецедентами при формуванні норм соціально політичної організації є вкрай важливим для використання ресурсної бази соціокультурного антропогенезу. Відтак успіх модернізації залежить насамперед не стільки від імпорту інститутів, скільки від якості існуючої в суспільстві системи відносин, наявності різноманітних ресурсів (не тільки традиційних земля праця капітал), котрі обумовлюють довгостроковий розвиток за умов глобальної конкуренції, а також низкою інших чинників. Серед них важливо виділити: перше якість людського капіталу, котра характеризується певним освітньо кваліфікаційним рівнем та навичками, друге готовність до роботи із застосуванням певних типів управління, котрі стимулюватимуть постійний розвиток, ефективне зростання та внутрішню самоорганізацію, і, нарешті, третє наявність певного рівня технологічної культури. Тому безумовно потребують ретельного аналізу чинники впливу на якість та тривалість життя в країні, рівень освіти та прибутків, можливості самовираження, рівень смертності, etc. Відповідно, збереження, подальший розвиток та ефективне використання трудових ресурсів з метою підвищення національної конкурентоспроможності передбачає орієнтацію на тенденції прогресивних змін. Це стосується як загальної, так і, зокрема, інвестиційної характеристики людського та соціального чинників антропогенезу: трудовий капітал є інвестиційним ресурсом, що забезпечує поєднання фінансових та матеріальних можливостей. Подальший розгляд теми передбачає, на нашу думку, вивчення умов реалізації чинників культури праці, соціального партнерству та розвитку організаційних форм соціальної відповідальності бізнесу під впливом трансформацій трудових та управлінських відносин, що мають бути закріплені новим Трудовим кодексом. Список використаних джерел 1. Бурдье П. Формы капитала / П.Бурдье // Экономическая социология. Т С Бурдье П. Практический смысл / П.Бурдье. СПб.: Алетейя, с. 3. Кремінь В. Філософія людиноцентризму як теоретична складова національної ідеї / В.Кремінь // Дзеркало тижня (559) серпня. 4. Лич В.М. Місце людського капіталу у здійсненні стратегії ефективного розвитку та забезпеченні конкурентоспроможності національної економіки / В.М. Лич, В.Є. Шедяков // Людський капітал України: стан, проблеми, перспективи відтворення: у 2 ч. К.: КНУБА, Ч. П. 236 с. 5. Шедяков В.Є. Стан людського капіталу та вирішення завдань розвитку країни / В.Є. Шедяков // Політологічний вісник Вип. 58. C Шедяков В.Є. «Людський капітал» і розвиток трудових відносин: взаємопереплетення внутрішніх і зовнішніх тенденцій / В.Є. Шедяков // Новий формат стратегії і тактики соціально економічного розвитку України: людина, громада, держава. Ч Київ: Корпорація, C Шедяков В.Е. Человеческий фактор социалистического производства: сущностные силы, формы развития, стимулирование / В.Е. Шедяков. Х., с. Деп. в ИНИОН АН СССР , // Новая советская литература по общественным наукам. Экономика, Мельник Л.Е. Человеческий фактор социалистического производства (политико экономический аспект) / Л.Е. Мельник. К.: Выща шк. Головное изд во, с. 9. Римашевская Н.М. Качество человеческого потенциала России как стратегическая цель / Н.М. Римашевская // Народонаселение С Соболева И.В. Человеческий потенциал российской экономики: проблемы сохранения и развития / И.В. Соболева. М.: Наука, с. 11. Вельцель Х. Человеческое развитие и «взрыв» демократии: вариации изменений режимов среди 60 обществ / Х.Вельцель, Р.Инглхарт // Социология: теория, методы, маркетинг С Чечель О.М. Генезис теорій людського потенціалу / О.М. Чечель // Економіка та держава С Вереникин А.О. Человеческий капитал: концептуальне основания и особенности проявления / А.О. Вереникин // США Канада: экономика, политика, культура С Грішнова О.А. Людський капітал України: стан, проблеми, перспективи відтворення / О.А. Грішнова, В.Є. Шедяков, В.М. Лич. К.: КНУБА, с. 15. Климко С.Г. Людський капітал: світовий досвід і Україна / С.Г. Климко, В.М. Пригода, В.О. Сизоненко. К.: Основа, с.

286 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Дигилина О.Б. Человеческий капитал в системе трудовых отношений / О.Б. Дигилина. М.: Маркетинг, с. 17. Бородіна О. Людський капітал як основне джерело економічного зростання / О.Бородіна // Економіка України С Близнюк В.В. Людський капітал як фактор економічного розвитку (еволюція методологічних підходів та сучасність) / В.В. Близнюк // Економіка і прогнозування С Верхоглядова Н.І. Людський капітал і показники економічного зростання / Н.І. Верхоглядова // Економіка та держава С Соболева И.В. Человеческий потенциал российской экономики. Проблема сохранения и развития. М.: Наука, с. 21. Казарян М.А. Понятие, сущность, сфера реализации человеческого капитала / М.А. Казарян // Экономические науки С Ушенко Н.В. Людський капітал: регуляторні механізми відтворення / Н.В. Ушенко. Донецьк: Юго Восток, с. 23. Добрынин А.И. Человеческий капитал в транзитивной экономике: Формирование, оценка, эффективность использования / А.И. Добрынин, С.А. Дятлов, Е.Д. Цыренова. СПб.: Наука, с. 24. Морова А.П. Инвестиции в человеческий капитал и социальную инфраструктуру / А.П. Морова // Социс С Schultz T. Investment in Human Capital / T. Schultz. N.Y.: Attach, p. 26. Бузгалин А.В. Пределы капитала: методология и онтология / А.В. Бузгалин, А.И. Колганов. М.: Культурная революция, с. 27. Кульбарисова Е.А. Экономическая сущность развития человеческого капитала / Е.А. Кульбарисова // Проблемы инновационного развития территории: междисциплинарный подход: Материалы Всероссийской с международным участием научно практ. конф. Пермь, Ч.1. С Черняк В.К. Структура экономического развития / В.К. Черняк. К.: Наук. думка, с. 29. Шамpай В.В. Преобразование общества: пределы возможного / В.В. Шамpай. К.: Наук. думка, с. 30. Социальные отношения: познание и совершенствование / Н.Н. Мокляк, В.Ю. Барков и др.; [Отв. ред. Н.Н. Мокляк]. К.: Наук. думка, с. 31. Шедяков В.Е. Социальность и социализация: роль культуры трудовых отношений в материально экономическом преуспеянии цивилизации / В.Е. Шедяков // АНТРО. Анналы научной теории развития общества С Фофанов В.П. Социальная деятельность как система / В.П. Фофанов. Новосибирск: Наука, с. 33. Руткевич М.Н. Диалектика и социология / М.Н. Руткевич. М.: Мысль, с. 34. Плетников Ю.К. Общественная структура: проблемы и перспективы развития / Ю.К. Плетников // Филос. науки С Социальная сфера: Совершенствование социальных отношений / [Ред. Л.Ф. Бабаева и др.] М.: Мысль, с. 36. Общественные отношения. Вопросы общей теории / [Под ред. П.А. Рачкова]. М.: Изд во Моск. ун та, с. 37. Куценко О.Д. Общество неравных. Классовый анализ неравенств в современном обществе: Попытки западной социологии / О.Д. Куценко. Харьков: Харківський нац. ун т ім. В.Н. Каразіна, с. 38. Иванов Н.П. Проблема человеческого и социального капитала в условиях глобализации / Н.П. Иванов // Тенденции перемен в социально экономическом развитии ведущих стран мира в конце ХХ начале ХХI веков: Материалы теоретического семинара. М., С Nahapiet J. Social capital, intellectual capital, and the organizational advan tage / J. Nahapiet, S. Ghoshal // Acad. of management rev Vol Р Woolcock M. Social Capital: Implications for Development Theory / M. Woolcock, D. Narayan // The World Bank Research Observer P Горожанкина М.Е. Социальный капитал общества в контексте глобализации / М.Е. Горожанкина // Социальная экономика С Мясникова Л.А. Деловые сети социального капитала / Л.А. Мясникова // Мировая экономика и международные отношения С Єлагін В.П. Про сутність поняття «соціальний капітал» та його роль у процесі розбудови соціальної держави / В.П. Єлагін: Електронний ресурс: Режим доступу: book/apdu/2011 1/ doc/1/05.pdf. 44. Багнюк А.Л. Соціальний капітал і квантифікація суспільних процесів у сучасному соціумі / А.Л. Багнюк: Електронний ресурс: Режим доступу: Алоян А.Е. Теоретико методологічні основи дослідження поняття «соціальний капітал» / А.Е. Алоян // Вісник Київського національного ун ту ім. Т.Шевченка. Сер. Філософія. Політологія С Шедяков В.Є. Соціальний капітал: можливості продуктивного задіяння в реалізації стратегії розвитку суспільства / В.Є. Шедяков // Сучасна українська політика Вип. 26. С ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Геєць В.М. Довіра як елемент соціального капіталу в економічному розвитку України / В.М. Геєць // Економічна теорія С Зуев А. Социальный капитал и инновационная деятельность / А.Зуев, Л.Мясникова // РИСК. Вып С Архиереев С.И. Социальный капитал как элемент нематериального капитала трансформирующейся экономики / С.И. Архиереев // Социальная экономика С Шедяков В.Е. Взаиморезонирование человеческого и социального капитала в структуре социокультурного антропогенеза Проанализировано соотношение черт человеческого и социального капитала в процессе антропогенеза, изучены возможности организационных ресурсов оптимизации их развития и использования в национальной модели политической модернизации страны. Особое внимание уделено путям эффективного применения гибких методов мягкой власти во взаимосвязи с совершенствованием механизма гражданского диалога и дальнейшего совершенствования политических институтов как факторов продления формирования и осуществления стратегии трансформации культурно цивилизационных миров. Адекватного инструментария теоретического анализа требует и существенное изменение условий трансформации, характеризующее постсоветский демократический транзит. Однако человечество как целое тоже находится в ситуации жизни на грани, оно ощущает подлинную пороговость своего существования и развития, знаний о себе и мире. Впрочем, сегодня, с одной стороны, нужна творческая сила модерна. С другой же стороны, классические варианты модерна подорваны. Ключевые слова: человеческий фактор, социальная организация, социальный фактор, социокультурный антропогенез, стратегия модернизации. Shedyakov, V.E. Mutual resonate human and social capital in the socio cultural anthropogenesis The correlation characteristics of human and social capital in the process of anthropogenesis is analyzed, the possibilities of organizational resources to optimize their development and use in the national model of political modernization are explored. Special attention is given to ways of effectively using fl exible methods of soft power in relation to the improvement of the mechanism of civil dialogue and further improvement of political institutions as factors for the formation and extension of the transformation strategy of cultural and civilizational worlds. Adequate tools of theoretical analysis and require a signifi cant change in the conditions of the transformation, which characterizes the post Soviet democratic transition. Thus, mankind as a whole is also in a situation of life on the edge, it feels real crisis of existence and development, knowledge of self and the world. However, today, on the one hand, a creative force of modernity is necessary. On the other hand, the classic versions of modernity are undermined. Key words: human factors, social organization, social factors, socio cultural anthropogenesis, modernization strategy. УДК *** Роль логіки у правовій аргументації Щербина О.Ю. Визначається роль логіки у правовій аргументації, беручи до уваги методологічний та «модельний» підходи. Термін «логіка» розглядається у широкому (логічне знання взагалі) та вузькому (формальна логіка) значенні. Ключові слова: логіка, формальна логіка, неформальна логіка, теорія аргументації, правова аргументація, методологічний підхід до ролі логіки у праві, «модельний» підхід до ролі логіки у праві. Взаємоз вязок логіки та права є актуальною і достатньо обговорюваною темою серед логіків, орієнтованих на дослідження прикладних аспектів цієї науки, а також теоретиків та філософів права. Зазначена тема обговорюється ще й у зв язку із невизначеністю щодо розуміння питання «що являє собою так звана «юридична логіка»?». Все зазначене вище, на нашу думку, пов язане з проблемою визначення ролі логіки, насамперед, у правовій аргументації. Саме цьому буде присвячена ця стаття. Мета цієї статті визначити роль логіки у правовій аргументації, розрізняючи широке та вузьке значення терміна «логіка». Перш ніж аналізувати роль логіки у правовій аргументації, визначимося із тим, в якому сенсі вживається поняття «логіка» у праві. По перше, словом «логіка» позначають закономірності виникнення, існування, розвитку, побудови всієї правової системи в цілому (у цих випадках вживають такі звороти «логіка правового процесу», «логіка

287 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 правового розвитку», «логіка права» тощо). По друге, під словом логіка мають на увазі особливу науку, що вивчає форми, схеми, структури міркувань людей, методами якої аналізуються різні проблеми, у тому числі й правові. У межах цього дослідження нас буде цікавити розуміння логіки у другому сенсі. У зв язку із цим, хотілося б звернути увагу на точку зору скептиків, які щодо можливості вирішення проблеми взаємозв язку логіки та права ставляться негативно. Позиція скептиків щодо зазначеного питання, на думку, Д.М. Габбая [Gabbay Dov M.] та Дж.Вудса [Woods, John], може бути репрезентована таким твердженнями: а) протистояння між логікою та правом зробили неможливим їхнє партнерство; в) різниця між логікою та правом є великою настільки, щоб створити «яблучно апельсинову» проблему для будь якої перспективи міждисциплінарного зближення; с) у деяких центральних питаннях логіка та право розколоті фундаментальною незгодою за мовчазним принципом; д) право та логіка розділені уздовж фалібілістської та нефілібілістської ліній [1,с.172]. Відповідаючи скептикам, зазначені автори наголошують на тому, що було б неправильно вважати, що математизація логіки створила незаперечний моноліт. Навіть коли розгортався проект логіцизму Г.Фреге і Б.Рассела, були розроблені альтернативні підходи. Інтуїціонізм (Л.Е.Я. Брауер [LEJ Brouwer]), багатозначні (Я.Лукасевич [J.Lukasiewicz]) і модальні системи (К.І. Льюїс [C.I. Lewis]) виникли як ранні альтернативи класичної логіки. Аналізувалися епістемологічні поняття, такі як знання і віра (Я.Хінтікка [J.Hintikka]), і моральні / правові поняття, такі, як обов язок і дозволи, всі з яких були задумані як модальні оператори за аналогією з атлетичними модальностями необхідності та можливості. Особливе значення для правового дослідження мав розвиток модальної логіки зобов язань та дозволів, так званої деонтичної логіки (Е.Маллі [E.Mally], Г.Х. фон Врігт [G.H. von Wright]). Проте жодний із цих напрямків не відмовлявся від абстрактної математичної методології. Отже, як стверджують Габбай та Вудс, не можна не заперечувати, що велика прогалина залишалась між методологією та предметним питанням, розрив, який теоретики намагалися подолати пристосуванням ідеальних моделей. Розрив значно звузився з появою «user friendly» логік у другій половині ХХ ст. Ці зміни виникли з трьох основних джерел, і, значною мірою, незалежно один від одного. Одним із них, була поява у самій логіці плюралізму відроджених модальних логік (Д.М. Габбай, С.А. Кріпке [S.A. Kripke]), релевантних логік (А.Р. Андерсон [A.R. Anderson], Н.Д. Белнап [N.D. Belnap]), темпоральної логіки та логіки дії (Д.М. Габбай та ін.), також інших форм динамічних логік (П.Гочет [P.Gochet], Й. ван Бентем [J.van Benthem]), ситуаційної (Дж.Барвайс [J.Barwise], Дж.Перрі [J.Perry]) та теоретико ігрової логік (Я.Хінтікка, Г.Санду [G.Sandu]). Другим джерелом можна вважати значні успіхи, які були зроблені за допомогою вчених, працюючих у галузі ком ютерних наук та теоретиків AI. Третім джерелом став розвиток неформальної логіки, що складається із трьох орієнтацій, які частково співпадають. Йдеться про теорію аргументації (Е.Блейр [J.A. Blair], Р.Джонсон [R.H. Johnson], Т.Говьєр [T.Govier], Ф. ван Єємерен [F.H. van Eemeren], Р.Гроотендорст [R.Grootendorst], Дж.Фріман [J.B. Freeman], Дж.Вудс та ін.), теорію помилок (Ч.Хемблін [Hamblin], Д.Валтон [D.Walton], Вудс) та діалогову логіку (Е.М. Барт [E.M. Barth], Е.С.В. Краббе [E.C.W. Krabbe], Ч.Хемблін та ін.). Все це було спрямовано на реалізацію ідеї застосування логіки до дослідження структур міркування у реальних процесах комунікації та аргументації. Результат цих перетворень полягає в тому, що відхід від строго математичної та символічної орієнтації зробив можливим дослідження логікою правового міркування. На думку Габбая та Вудса, закриття розриву між логікою і правом досить обнадійливо тиснуло на «яблучно апельсинове» заперечення [1,с ]. Математична логіка зажди ґрунтувалася на трьох фундаментальних методологічних принципах: використання формалізованої мови, формалізм та об єктивізм. Процедура аналізу форми міркування у математичній логіці приймає вид числення. У ній стандарти правильності та непогрішності потрапляють в абсолютно природний союз. Вона має нефалібілістську орієнтацію. Оскільки нова логіка намагається створити моделі міркувань реальних агентів, вона зацікавлена у визнанні фалібілістського характеру подібних міркувань [1,с.176]. Обговорюючи питання ролі логіки у праві, вважаємо за необхідне зупинитися на проблемі розуміння та можливостей використання в юриспруденції формальних та неформальних аспектів науки логіки. Досліджуючи питання, як формальні та ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 неформальні елементи пов язані у правовому мисленні, Ян Воленські [Jan Wole nski], визначаючи його досить складним, виділяє щодо цього три точки зору: 1) формальна логіка є єдиною логікою; 2) логіка в її справжньому розумінні, хоча і позначена як «формальна», має як формальні, так і неформальні аспекти; 3) юридична логіка як специфічна, включає у себе обидва згадані аспекти логіки [2,с.74]. Аналізуючи ці точки зору, Воленські, зазначає, що на питання «що є логіка?» в історії зустрічаються такі відповіді: 1) діалектика (аналіз і синтез понять; Платон); 2) аналітика (дедукція; Аристотель); 3) органон (методи міркування; Аристотель); 4) канон (норми знання; Епікур); 5) медицина розуму (описові та нормативні виклади розумових здібностей; Цицерон); 6) правила чистого розуму (традиція, що склалася у раціональній філософії); 7) мистецтво сперечатися (Гуссерль); 8) теорія науки (Petrus Hispanus); 9) теорія мислення (Арно, Ніколь) [2,с.74 75]. На думку, Воленські, всі перераховані розуміння логіки можуть бути застосовані й до юридичної логіки. Вона може розумітися як діалектика (синтез юридичних понять), аналітика (дедукція стосовно до юридичних питань), органон (загальна теорія юридичного міркування), канон (правова епістемологія), медицина розуму (як юристи повинні вирішувати їхні проблеми?), правила чистого розуму (теорія юридичних причин), мистецтво сперечатися (мистецтво юридичної аргументації), теорія науки (наприклад, органон) або навчання мисленню (мистецтво правового мислення) [2,с.75]. Ян Воленські підкреслює, що ідея спеціальної юридичної логіки змішує різні аспекти правового мислення. На нашу думку, існує проблема, пов язана з неоднозначним розумінням терміна «юридична логіка», а отже, і визначенням її предмета. Тому, вважаємо, краще говорити про специфіку використання науки логіки в юридичній теорії та практиці. У цьому сенсі під логікою маємо на увазі формальну і неформальну. Кожний із зазначених видів логіки може бути використаний у правовій теоретичній та практичній діяльності з різною метою, а отже, і надати різні методи та прийоми її дослідження. Сучасна дослідницька традиція, яку називають теорією аргументації, отримала свій початок як особлива форма обґрунтування в аристотелівському вченні про силогізм. Аристотель виділяв як засіб доведення у системі наукового знання аналітичний силогізм, а як засіб доведення для іншого діалектичний силогізм, засновки якого є результатом діалогу. Діалектичний силогізм використовувався як засіб обґрунтування у реальній мовній діяльності, тобто був засобом переконання іншого. Традиція зазначення специфіки використання логіки у праві йде ще з часів римських юристів. Інтерес до грецької логіки у Римській імперії ніколи не був самостійним і був підпорядкований більш привабливій у професійному плані риториці, зокрема риториці судовій та політичній. Цицерон у трактаті «Про оратора» (книга І) вустами Луція Красса визначає, що головне для римських юристів було говорити переконливо, і логіці у судовій промові відводилася підлегла роль: під яке визначення підпадала обговорювана подія, як тлумачити закони, уникати суперечностей, який спосіб доведення вибрати, як довести те, на чому ми стоїмо та спростувати заперечення [3,с.165]. Середньовічні та більш пізні книги про правову теорію і практику використовували такі назви, як logica iuridica, dialectica iuridica, dialectica iuris або dialectica legalis. Ян Воленські пропонує не розглядати ці назви, як принципово інші, оскільки логіка і діалектика були взаємозамінні в більшості випадків [2,с.73]. Багато століть у логіці переважно розвивалась тільки її аналітична складова. У другій половині ХХ ст. зростає інтерес до діалогічних форм обґрунтування, що розвиваються у реальній мовній діяльності. Завдяки результатам, отриманим у філософії мови та лінгвістиці, сформувалося розуміння аргументативного дискурсу суттєво відмінне від традиційного тлумачення міркування у класичній логіці. Елементарною одиницею аргументативного міркування виступає не висловлювання, а мовний акт, який несе певний пропозиційний зміст. Цей мовний акт є продуктом діалогу та має певну іллокутивну силу, що залежить від багатоманітного контексту, в якому розвивається мовна діяльність [4,с.206]. Для логіків це означало, що виникла необхідність репрезентувати відношення слідування у діалогічному контексті. Тому з являються діалогові логіки та формальна діалектика, формується логіка іллокуцій, розвивається теорія істинності, що релевантна іллокутивному контексту дискурсу. Вводяться поняття згоди, прийнятності, виконуваності, успішності та інші прагматичні уточнення істинності [4,с.207]

288 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 В аналітичній логіці визначення відношення логічного слідування таке: твердження В слідує із засновків А1, А2, Аn, якщо і тільки якщо у всіх інтерпретаціях, в яких А1, А2, Аn істинні, В також є істинним. Правила дедукції дозволяють переходити від тверджень істинності одних суджень до твердження істинності інших, або від одних тверджень про вивідність до інших. Проте таке визначення слідування не працює у логіці діалогу. Комунікативна природа істини у цій логіці виступає на перший план. Тут необхідне виконання такої умови: А1, А2, Аn істинні як для адресанта, так і для адресата аргументації. Тоді якщо учасники діалогу погоджуються відносно А1, А2, Аn, то вони не можуть не погодитися відносно В. У роботі «Норми, істина і логіка» Г.Х. фон Врігт, виходячи з думки, що логіка має ширші межі, ніж істина, зазначав, що «норми та оцінки, хоча й виключаються з області істини, є все таки суб єктами логічного закону» [5,с.291]. На думку А.І. Мігунова, для того, «щоб були підстави для погодження із таким судженням, необхідно запропонувати таке визначення логічного слідування, яке працювало б і за границями, що обмежують область використання категорії істини» [4,с.211]. Саме при спробах побудувати логіку нормативних висловлювань в їх прескриптивній інтерпретації і були виявлені ці межі. Проте узагальнена характеристика цих меж булла запропонована Дж.Остіним у лекціях «Слово як дія» [6]. Остін аналізує особливі висловлювання, які називає «перформативними». Вони не мають істинністної характеристики, не говорять про світ, а самі є його частиною, дією особливого роду, яка не зводиться до акту їх вимовляння. Одним із видів перформативних висловлювань є деонтичні судження. Поза нормативним мовним актом нормативне судження не існує. «Нормативне» є характеристикою іллокутивної сили цього мовного акту, що не фіксується засобами класичної логіки. Іллокуції не можуть мати традиційну істинністну характеристику, вони знаходяться в області дії семантики іншого роду. Тут мова йде про відповідність не світу, а картині світу, яка присутня у мові та формується значною мірою за її законами [4,с.212]. У діалозі умови істинності висхідних суджень повинні бути однаковими для обох сторін діалогу. Це встановлюється як взаємоприйнятність. Отже, істинність нормативних суджень визначається позицією слухача. Закцентуємо увагу на тому, що більшість дослідників, які вивчають процес аргументації взагалі та правової зокрема, вважають що хороша аргументація та, що крім зазначеної умови прийнятності засновків/аргументів, ще й передбачає релевантність засновків/аргументів висновку та достатність цих засновків/аргументів для підтримки висновку. Все зазначене вплинуло на те, що у сучасних юридико логічних дослідженнях термін «логіка» може вживатися як у широкому, так і вузькому значенні, що спричиняє термінологічну плутанину, а, отже, і неясність у поглядах щодо застосування логіки в юридичній галузі. Під широким значенням терміна «логіка» мають на увазі поєднання формальної, неформальної логік та риторики, тобто йдеться про логічне знання взагалі. У вузькому сенсі під логікою розуміють тільки формальну логіку. Плутанина підсилюється тим, що дослідники не завжди пояснюють сенс, в якому вживають зазначений термін. Крім того, до цього додається ще й трудність у неоднозначній відповіді на питання «чи є неформальна логіка логікою?». Одні дослідники вважають, що неформальна логіка не має відношення до логічного знання (А.І. Уйомов, Я.Хінтікка), інші неформальну логіку слід віднести до логічного знання (Дж.Фріман). З приводу цього питання є ще одна точка зору, відповідно до якої, неформальна логіка ближче до дисциплін, які займаються теоретичними та практичними проблемами аргументації (Ф. ван Єємерен, Д.Хічкок [David Hitchcock]). У зв язку з цим, існують різні підходи до визначення неформальної логіки та різні пропозиції щодо зміни назви цієї дисципліни [7,с ]. На наш погляд, неформальна логіка належить до області логічного знання. Вона розробляє неформальні критерії, методологію дослідження аргументацій (їх інтерпретації, оцінки, реконструкції, критики) у реальних процесах комунікації. Розглядаючи проблему, пов язану із визначенням ролі формальної логіки у правовій аргументації, зупинимось на підходах до оцінки ролі формально логічних процедур у теорії та практиці права, що існують у сучасних дослідницьких проектах. Йдеться про методологічний та «модельний» підходи. Методологічний підхід до ролі формальної логіки у праві, що вважається традиційним, забезпечує необхідну умову прийнятності правового судження. Такий підхід тиражується у більшості підручників з логіки для юристів. «В абсолютизованому вираженні цей підхід означає неможливість логічної ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 невідповідності підстав (фактичної та юридичної бази) та наслідків (рішень, що приймаються). У випадку порушення цього принципу, рішення вважається юридично необґрунтованим» [8,с.486]. У 60 ті роки ХХ сторіччя починає створюватися загальна теорія моделювання. (Хоча моделі як специфічний засіб та форма наукового пізнання стали використовуватися ще на початку розвитку науки.) Моделювання (у широкому розумінні цього поняття) є одним із засобів конвергенції теоретичного знання з практичним буттям. Особливо це стосується так званих функціональних моделей, метою створення яких є завдання принципів реалізації теоретичних знань, віддалених від практичної наочності. Тим самим моделювання виконує подвійну функцію: по перше, воно стає гносеологічним засобом інтерпретації теорії, по друге, є посередником між пізнавальною та практичною діяльністю. Модельний підхід у кожній галузі наукового пізнання має свою специфіку. Дослідження у царині формально логічного моделювання проводяться у двох напрямках: аналіз логіки як моделі (функціональної моделі міркувань людини та структурної моделі дійсності) та моделювання у структурі формально логічної теорії. Стосовно прикладного аспекту формальної логіки, зокрема її ролі у праві, то, треба зазначити, що прибічники «модельного» підходу вважають формально логічний апарат ефективним засобом моделювання процесів обґрунтування у праві. Відповідно до цього підходу, «корпус логічного знання слугує не тільки необхідним підґрунтям правового судження, але й виконує евристичну та аналітичну функції по відношенню до корпусу юридичного знання. Застосування інструментарію сучасної логіки дозволяє аналізувати, передбачати та оптимізувати можливі шляхи аргументування у процесі здійснення юридичних процедур» [8,с.487]. Формально логічні процедури обґрунтування рішень слугують моделями, що відображують ходи та етапи міркування, підґрунтя, що приймаються до уваги, та відношення між ними. Під час побудови таких моделей слід враховувати особливості правових міркувань, які наявні у прихильників різних концепцій теорії права. Йдеться про специфіку обґрунтування переходу від описування конкретної ситуації до нормативних наслідків. Розглядаючи логічні особливості міркувань в галузі права стосовно до трьох базових концепцій теорії права: юснатуралізму, нормативізму, соціологічної теорії, О.М. Лісанюк зазначає, що правовому позитивізму відповідає спрощена модель правового міркування, якою є дедуктивізм як концепція нормативності. «Соціологізм та юснатуралізм з точки зору логічного обґрунтування більш складні підходи, для моделювання яких необхідні ускладнені формалізми сучасних некласичних логік» [8,с.500]. «Модельний» підхід дозволив розглядати логіку у широкому сенсі, тобто логічне знання взагалі, як модель для аналізу юридичної аргументації. Йде мова про використання формально логічних, риторичних, прагма діалектичних моделей для аналізу та оцінки зазначеної аргументації. Отже, підведемо підсумки щодо проаналізованих проблем, пов язаних із розумінням ролі логіки у праві взагалі та правовій аргументації зокрема. Вважаємо, що відносно питання визначення ролі логіки у праві мова повинна йти про логічне знання взагалі. Кожна з областей цього знання може бути використана у правовій теоретичній та практичній діяльності з різною метою, а отже, і надати різні методи та прийоми її дослідження. Усунення термінологічної плутанини можливе за умови пояснення дослідниками сенсу, в якому вони вживають термін «логіка» стосовно до розв язання проблем теорії та практики права. На нашу думку, логіка у широкому сенсі, тобто йдеться про логічне знання взагалі, виступає методологією (сукупністю підходів, способів, методів, прийомів, процедур) для аналізу правової аргументації. Логіка у вузькому сенсі, тобто формальна логіка, є методологічним підходом (поряд із риторичним та діалогічним) до аналізу правової аргументації. Створення у 60 ті роки ХХ ст. загальної теорії моделювання не могло не вплинути на вирішення проблеми взаємозв язку логічного та юридичного знання. У межах кожного із підходів до дослідження правової аргументації розробляються різні моделі для її аналізу та оцінки. Виходячи з «модельного» підходу до ролі логіки у праві, за яким формально логічний апарат вважають ефективним способом моделювання процесів обґрунтування у праві, формальна логіка виступає моделлю правового міркування.

289 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Формально логічні процедури обґрунтування рішень слугують моделями, що відображують ходи та етапи міркування. Така модель виявляє внутрішні логічні зв язки між структурними елементами міркування. При цьому, залежно від різних концепцій права (позитивізму, юснатуралізму, соціологічної теорії) формальна логіка будує й різні моделі правового міркування. Отже, логіка у вузькому сенсі розвиває формальні методики аналізу та моделювання аргументації у нормативних контекстах. Список використаних джерел 1. Gabbay Dov M. and Woods J. Logic and the Law: Crossing the Lines of Discipline / Approaches to Legal Rationality. Editors Gabbay Dov M., Canivez P., Rahman Sh., Thiercelin A. Logic, Epistemology and the Unity of Science. Vol. 20. Springer Dordrecht Heidelberg London New York, P Wole nski J. Formal and Informal in Legal Logic / Approaches to Legal Rationality. Editors Gabbay Dov M., Canivez P., Rahman Sh., Thiercelin A. Logic, Epistemology and the Unity of Science. Vol. 20. Springer Dordrecht Heidelberg London New York, P Цицерон. Об ораторе / Три трактата об ораторском искусстве. Москва: Издательство «Наука», С Мигунов А.И. Теория аргументации как логико прагматическое исследование аргументативной коммуникации / Коммуникация и образование. Сб. статей. Под ред. С.И. Дудника. СПб.: Санкт Петербургское философское общество, С Вригт Г.Х. фон Нормы, истина и логика / Логико философские исследования. Избранные труды. М.: Прогресс, С Остин Дж. Слово как действие // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. 17: Теория речевых актов. М., С Хоменко И.В. Теоретические проблемы неформальной логики: конфликты точек зрения / Гуманітарні студії. Збірник наукових праць. К.: ВПЦ «Київський університет». Випуск 15/2012. С Лисанюк Е.Н. Обоснование в праве с точки зрения логики / Миссия интеллектуала в современном обществе. Сборник статей под ред. Солонина Ю.Н. и др. (Вестник СПбГУ. Министерство образования и науки РФ. Приложение). Спб, С Щербина Е.Ю. Роль логики в правовой аргументации Определяется роль логики в правовой аргументации, учитывая методологический и «модельный» подходы. Термин «логика» рассматривается в широком (логическое знание вообще) и узком (формальная логика) смысле. Ключевые слова: логика, формальная логика, неформальная логика, теория аргументации, правовая аргументация, методологический подход к роли логики в праве, «модельный» подход к роли логики в праве. Shcherbyna, O.Y. The role of logic in legal argumentation The article determines the role of logic in legal argumentation, taking into account the methodological and «model» approaches. The term «logic» is seen in a wide (logical knowledge in general) and narrow (formal logic) senses. Key words: logic, formal logic, informal logic, theory of argumentation, legal argumentation, methodological approach to the role of logic in law, «model» approach to the role of logic in law. УДК *** Андрєєва Т.О., Стасенко С.А. Біля витоків сучасного лібералізму: ідеї Дж. Локка про свободу совісті Розглядається вплив уявлень про віротерпимість англійського філософа епохи Просвітництва Дж. Локка на формування концепції свободи совісті в сучасному лібералізмі. Показано історико філософський контекст творчості Дж. Локка, позначені подібні моменти в розумінні свободи совісті у Дж. Локка і І.Канта. Ключові слова: свобода совісті, Просвітництво, віротерпимість, релігія, держава. Соціально філософська концепція Дж. Локка стала однією з підстав для самовизначення західної демократії в концептуальних формах класичного лібералізму. Погляди Дж. Локка на сутність держави як форми легітимації вихідної моральності, що притаманна людині в природному стані, а в особливості його уявлення про свободу ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 совісті, як невід ємного і фундаментального права людини, лягли в основу документів, які ознаменували собою початок державності США Декларації про незалежність і Конституції США. Для визначення контексту творчості Дж. Локка і його основних аргументів щодо релігії і політичної філософії були використані роботи Г.А. Зайченко [1], К.Л. Косарєвої [2], І.С. Нарського [3], Б.Рассела [4], Л.Ханта [5] та ін. В якості джерел використані «Досвід про віротерпимість» і «Послання про віротерпимість» Дж. Локка [6]. Ідею про джерела лібералізму стосовно філософії Дж. Локка досить ясно і послідовно висловив Б.Рассел у своїй «Історії філософії»: «Ранній лібералізм був породженням Англії і Голландії і володів деякими яскраво вираженими характерними рисами. Він відстоював релігійну терпимість, за своїм характером був протестантським, але швидше віротерпимим, ніж фанатичним, і ставився до релігійних воєн як до дурості» [4,с.708]. Ранній лібералізм, згідно Б.Расселу, був індивідуалістичним в інтелектуальних та економічних питаннях, але не схильним до емоційних або етичних тверджень. І «ця форма лібералізму панувала в Англії в XVIII ст., її поділяли творці американської конституції і французькі енциклопедисти» [4,с.711]. Згідно Б.Расселу, «перше вичерпне викладення філософії лібералізму можна знайти у Локка найбільш впливового, але у жодному разі не найбільш глибокого з нових філософів» [4,с.712]. Стосовно до держави, Дж. Локк обмежує сферу компетенції державної влади питаннями піклування про загальне благо людей, яке він розуміє, переважно, як турботу про збереження життя, тілесного здоров я і власності членів суспільства: «Держава, по моєму, це суспільство людей, яке встановлене єдино для збереження та примноження громадянських благ. Цивільними благами я називаю життя, свободу, тілесне здоров я і відсутність фізичних страждань, володіння зовнішніми речами, такими, як землі, гроші, начиння та ін. Забезпечувати і повністю зберігати як по відношенню до всього народу в цілому, так і кожного громадянина окремо справедливе володіння цими речами, що відносяться до повсякденного життя, є обов язок цивільного правителя, що спирається на закони, що так само є обов язковими для всіх» [6,с.93]. При цьому сфера моралі і спекулятивних думок про питання релігії повинна бути поза компетенцією державної влади. Згідно Дж. Локку, релігія є одним з основоположних суспільних інститутів, узи релігії є одними з найсильніших. У цьому положенні Дж. Локк як би передбачає погляди французьких мислителів сер. XIX поч. XX ст.ст. О.Конта і Е.Дюркгейма на релігію як форму забезпечення соціальної солідарності між членами суспільства. Виступаючи проти концепції божественного походження влади, Дж. Локк наводить приклади з історії Англії, коли влада монарха була обмежена низкою вимог, зокрема, він вказує на Велику хартію вольностей, яка істотним чином обмежила владу англійського монарха. Згідно Дж. Локку, державна влада має певні межі, переступати які вона не має права. Цими межами є фундаментальні права людини, і перш за все, право на свободу совісті. Як зазначає Л.Хант, Дж. Локк та інші просвітителі стверджували, що влада походить не від Бога, а з суспільного договору. Держава при такому підході позбавлялася свого божественного ореолу і наділялася обов язками перед громадянами [5,с.125]. Принципам совісті і моралі слід підкорятися насамперед, навіть якщо вони йдуть врозріз з пануючими в суспільстві законами. Наприклад, якщо правитель, стверджує Дж. Локк, накаже слідувати пороку, то обов язок поданих не підкорятися цьому наказу. Можна стверджувати, що тут йдеться про духовний суверенітет особистості, який означає необхідність підпорядкування зовнішнім вимогам влади, але проголошує духовну незалежність особистості як її невід ємне право. У афористично формі цей принцип висловив І.Кант у своїй невеликій роботі «Відповідь на питання: що таке Просвітництво?»: «Міркуйте скільки завгодно і про що завгодно, але підкоряйтеся» [7,с.28]. Уряд, відповідно до Дж. Локка, забезпечує координацію між людьми, але він не може розглядатися як посередник між людиною і Богом. І та точка зору, згідно з якою правитель змушує своїх поданих страждати, бажаючи, нібито їх морального очищення, є однозначно помилковою: як можна повірити в те, що правитель дбає про благо душ своїх підданих, якщо він змушує страждати їхні тіла? «Чи розумно, щоб той, хто не може примусити мене купити будинок, змушував мене на свій лад піклуватися

290 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 про придбання царства небесного; щоб той, хто по праву не може дати мені правил збереження здоров я, нав язував мені способи порятунку душі; щоб той, хто не може вибрати для мене дружини, вибирав віру» [6,с.68]. Кожна людина, згідно Дж. Локку, має повну і необмежену свободу думок і совісті, яка містить в собі гідність людини. Свобода совісті означає для людини вільний вибір того, якої думки йому дотримуватися. При цьому посилання на факт народження в певній релігійному середовищі у якості аргументу приналежності до певної церкви або релігійної групи Дж. Локк відкидає як некоректний. «Дотримуюся чи я п ятниці з магометанином, суботу з юдеєм; неділю з християнином, молюся я за формою чи ні, поклоняюся я богу, беручи участь у різноманітних і пишних церемоніях католиків або дотримуючись більш скромних обрядів кальвіністів, у всіх цих випадках, коли вони вчиняються щиро і по совісті, я не вбачаю нічого, що само по собі може зробити мене гіршим підданим мого государя або гіршим ближнім моєму побратимові підданому, якщо тільки з гордині або марнославства у власній думці і таємному переконанні у власній непогрішності, я, присвоївши собі щось схоже на божественну владу, не стану поневолювали інших думати заодно зі мною або ж злословити їх, якщо вони не підкоряться» [6,с.69]. Існування конкуренції між релігіями є благом для суспільства, в цілому, оскільки, поглинені з ясуванням стосунків один з одним, вони будуть приділяти мало уваги тому, щоб якимось чином змінити існуючий лад. Тоді як виступ проти всього різноманіття існуючих релігійних груп заради встановлення релігійної уніфікованості призведе до прямо протилежних результатів згуртуванню численних релігійних груп перед обличчям спільного ворога і, відповідно, збільшення їх сил і можливостей впливати на соціально політичне життя. «Тому від людей, які розпалися на безліч груп, найкраще оберігатися терпимістю, оскільки, якщо при вас їх положення буде кращим, ніж те, на яке вони можуть розраховувати при будь якому іншому, вони навряд чи об єднаються, щоб поставити при владі когось ще, бо у них немає впевненості, що він буде відноситися до них так само добре. Навпаки, гоніннями ви змусите їх усіх згуртуватися проти вас в одну партію, яка одушевлена одним задумом, і вселите їм спокусу скинути ваше ярмо і спробувати створити новий уряд, при якому кожна група сподівається на верховенство або на краще відношення під владою інших, яких не можуть не знати, що, почни вони за прикладом уряду застосовувати жорстокість, в силу якої самі ж прийшли до влади і зібрали своїх прихильників, як бажанням і рішучістю повалити їх переймуться інші; а тому можна очікувати, що вони стануть користуватися нею з обережністю» [6,с.86]. Можна припустити, що в цьому положенні Дж. Локк виходив з аналізу досвіду Англійської буржуазної революції, коли під керівництвом О.Кромвеля були об єднані численні протестантські релігійні групи, які були стурбовані прагненням Англіканської церкви затвердити догматичну монополію в Англії за прикладом Католицької церкви. Таким чином, спекулятивна віра повинна бути повністю відокремлена від піклування з боку влади і правителя, крім тих випадків, коли необхідно обмежити діяльність певних релігійних організацій з метою запобігання громадських заворушень. Цікаво, що Дж. Локк виступає проти ігнорування або порушення прихильниками релігійних організацій фундаментальних моральних норм, коли їхня релігія дозволяє їм це робити. Тут Дж. Локк ставить у приклад католиків, які вважають духовну владу Папи римського вище авторитету уряду і вважають, що «мета виправдовує засоби», якщо мова йде про благо католицизму, а також мусульман, які, навіть проживаючи в європейській країні, все одно залишаються підданими іншої держави в духовному сенсі [6,с.81]. І на цій підставі він пропонує обмежити релігійну терпимість для певних релігійних груп шляхом апеляції до необхідності дотримання певних фундаментальних вимог моралі і громадянського обов язку. Адже саме віроломство католицької партії Гізів призвело до масової різанини французьких протестантів під час т.зв. «Варфоломіївської ночі» 1572 р., події якої довгий час залишалися в пам яті широких верств європейського суспільства. У контексті аргументів Дж. Локка можна висловити деякі міркування про роль релігії в тоталітарних суспільствах, які намагалися або виключити релігію з громадського життя взагалі, або встановити релігійну уніфікованість. Треба сказати, що подібні дії з боку тоталітарних режимів можна розглядати у контексті обмеження або скасування ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ними самої ідеї свободи совісті як фундаментальної підстави демократичного суспільства. І при цьому результати, до яких вони приходили, були прямо протилежними їх початковим намірам: замість бажаного однаковості, посилювався розкол суспільства за релігійною ознакою, і незважаючи на жорстокі переслідування, релігійні групи ставали все більш нетерпимими в боротьбі проти існуючої влади, виникало так зване «релігійне підпілля», яке найчастіше було єдиною дієвою формою опозиції в умовах тоталітарних суспільств. Більш того, згідно Дж. Локку релігійна і, в цілому, спекулятивна однаковість приносить скоріше шкоду, ніж користь розвитку суспільства. У якості висновку слід зазначити, що погляди Дж. Локка на свободу совісті, які були виражені ним стосовно до проблеми релігійної свободи, отримали своє відображення в Конституції США, де поняття «релігія» зустрічається всього один раз, проте це істотне згадка, в якій, можна сказати, резюмуються вищевикладені міркування: «Не може бути затребуваним будь яке підтвердження релігійних переконань в якості умови для заняття будь якої посади у Сполучених Штатах» (ст. VI). І вже перша поправка до Конституції США стверджує в якості невід ємних і фундаментальних прав свободу совісті, слова і зібрань: «Конгрес не повинен видавати жодного закону, що відноситься до встановлення будь якої релігії або забороняє вільне її сповідання, або обмежує свободу слова або друку, або право народу мирно збиратися і звертатися до уряду з петиціями про задоволення скарг». Аналогічним чином ідея свободи совісті виражається в законодавчих актах більшості демократичних країн, а також міжнародних конвенціях і деклараціях. Таким чином, згідно Дж. Локку, компетенцією держави є турбота про суспільне благо, тоді як сфера думок і переконань проголошується вільною від його впливу. Серед фундаментальних підстав демократії можна виділити ідею свободи совісті як свободу мати і відкрито висловлювати певні переконання, насамперед у сфері релігії. В реалізації права на свободу совісті необхідно враховувати певні обмеження, які пов язані із загальністю моральних принципів і ідеєю суспільного блага. На підставі даних міркувань можна зробити висновок на підтвердження положення Б.Рассела, про те, що концепція Дж. Локка є одним з істотних теоретичних джерел лібералізму. Список використаних джерел 1. Зайченко Г.А. Джон Локк / Г.А. Зайченко. М.: Мысль, с. (Мыслители прошлого). 2. Косарева Л.М. Рождение науки Нового времени из духа культуры / Л.М. Косарева. М.: ИП РАН, с. 3. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVIII века: [Учебн. Пособие] / И.С. Нарский. М.: Высш. шк., с. 4. Рассел Б. История западной философии / Б.Рассел; [пер. с англ; подг. текста В.В. Целищева]. Изд. 3 е, испр. Новосибирск: Сиб. унив. изд во; Изд во Новосиб. ун та, с. 5. Hunt L. Inventing human rights: A history / L.Hunt. L.; N.Y.: W.W. Norton, p. 6. Локк Дж. Сочинения. В 3 х тт. Т.3. / Дж. Локк; [пер. с англ. А.Э. Яврумяна]. М.: Мысль, с. (Философское наследие). 7. Кант И. Сочинения. В 6 и тт. Т.6 / И.Кант; [пер. с нем. Б.А. Фохта]. М.: Мысль, с. (Философское наследие). Андреева Т.А., Стасенко С.А. У истоков современного либерализма: идеи Дж. Локка о свободе совести Рассматривается влияние представлений о веротерпимости английского философа эпохи Просвещения Дж. Локка на формирование концепции свободы совести в современном либерализме. Показан историко философский контекст творчества Дж. Локка, обозначены сходные моменты в понимании свободы совести у Дж. Локка и И.Канта. Ключевые слова: свобода совести, Просвещение, веротерпимость, религия, государство. Andreyeva, T.A., Stasenko, S.A. Returning to the Origin of Modern Liberalism: the Ideas of John Lock about the Freedom of Conscience The infl uence of the ideas of toleration English Enlightenment philosopher John Locke on the formation of the concept of freedom of conscience in modern liberalism is research here. Shows the historical and philosophical context of John Locke s works are marked similarities in the understanding of freedom of conscience Locke and Kant. Key words: Freedom of Conscience, Education, Tolerance, Religion and the State.

291 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК Дем янюк М.Б. Мотиви Північного та українського ренесансу у полі структурного психоаналізу Жака Лакана Зроблена спроба аналізу ренесансних тенденцій через парадигму лаканівської топіки, що підкреслює універсальність, гнучкість та поліваріативність методології структурного психоаналізу. Ключові слова: метод, структурний психоаналіз, лаканівська топіка, Північне Відродження, Український Ренесанс. У філософських, літературознавчих, психоаналітичних студіях роз поширеною стає акцентуація на універсальності письма засновника структурного психоаналізу Жака Лакана. Зокрема, промовистим є висловлювання дослідника його праць й послідовника В.Мазіна, який у своїй книзі «Введение в Лакана» зазначав: «Лакан пребывает в состоянии постоянной рефлексии о пределах своей дисциплины и отношениях со смежными науками. Язык самого психоанализа язык пограничный: его теории оказались востребованными и в этике, и в политике, и в эстетике, и в философии, и в критике» [1,с.3]. Лаканівський структурний («символістський») психоаналіз являє собою специфічний метод пізнання, якому властива широка міждисциплінарність, що спонукає до подальших студіювань апелівського спрямування, базовим положенням яких є пошук мовного консенсусу, тобто узгодженого розуміння змісту в безмежному комунікативному полі. Вчення Лакана, яке вважається вершиною структуралізму, надає можливості інтерпретацій, а то й навіть перегляду певних усталених поглядів щодо бінарної опозиційності, зокрема поміж герменевтичними та структуралістськими методологіями, спонукає пошуки площин зіткнення, перетину і взаємодії, що цілком співзвучно постмодерним загальнокультурним тенденціям. Зокрема, вчення Лакана, яке поєднує у собі юнгівський «романтизм» і фройдівський «реалізм», а той навіть «натуралізм», можна також розглядати як приклад долання певної опозиційності цих понять. У цьому розумінні саме символічний структурний психоаналіз стає Символом постмодерних досліджень. Можливо, прагнення до подолання бінарності у макро і у мікроплощині, і в світі, і в суспільстві, і у самій людині є тим символічним бажанням, що ніколи не може бути реалізованим. Адже бажання індивіда бути в дискурсі Іншого це теж долання бінарності Я Інший. Прикметно, що саме панмовна установка дає можливість існуванню поля пошуку фронтиру у лаканівській площині, проте той консенсус, у значенні повного, абсолютного, є Бажаним Недосяжним. Як зазначено в «Енциклопедії постмодернізму»: «Лакановский теоретический дискурс оказался весьма продуктивен не столько как психоаналитическая концепция, сколько в качестве концептуального инструментария для анализа культуры» [2,с.409]. Досить цікавим є використання лаканівської трьохструктурної моделі при дослідженні літературних текстів. Для прикладу, аналіз трагедії Шекспіра «Гамлет» [3] показав, що перипетії твору пов язані передусім зі зміщенням у площині Символічного. Адже лаканівська топіка у даному тексті відповідає аналогам:реальне Королева, Уявне Король, Символічне Гамлет. Отож, маємо наочний приклад зміщення ролей: юний Гамлет ототожнюється з Символічним, виконуючи роль Іншого, а саме лаканівського Символу, фройдівського Над Я, Батька, тоді як Король (Батько, Символ) переходить в площину Уявного, стає привидом. «Без его гибели и появления с того света не было бы всей трагедии» зазначає О.А. Анікстон [4,с.45]. Якщо припустити, що цей твір відображає внутрішні колізії власне однієї Людини, яка містить у собі і Гамлета, і Королеву, і Короля, то стає очевидним, що йдеться про неузгодженість у внутрішньому світі людини. Можливо, трагедійний мотив глибокої непримиримості з Реальним (конфлікт Гамлета з королевою), перехід Символічного в площину Уявного (гідний король стає лише Привидом, тоді як на зміну йому злочинним шляхом приходить негідник) є дзеркальним відображенням розчарування в ідеалах Ренесансу, яке поширилося в Англії і, звичайно, не оминуло Шекспіра. «Если в королевском доме нарушен порядок, море вторгнется во владения земли. Отголоски этих верований слышны в конце шестнадцатого века у Шекспира» зазначав Ж.Лакан [5,с.291]. Зазначимо, що питання «Бути чи не бути», яке особливо гостро постає в історично складних, а той навіть межових періодах, коли зміщення ролей набуває агресивного, ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 насильницького характеру й породжує цілу низку конфліктів як на внутрішньому, особистісному, так і на зовнішньому, суспільному рівнях, було актуальним не лише для Англії, але й для інших країн, зокрема,україни. Прикметно, що саме у добу Ренесансу на теренах України ключовими у політичній культурі стають поняття і символи «народ», «Русь», «Україна» [6]. Щодо поняття «руський народ» варто зазначити, що воно було «найуживанішим ідеологічним кліше в політичному лексиконі суспільства і зводилося переважно до значення широкої віросповідальної спільноти, що заселяла українські та білоруські землі» [7,с.485]. У цей період пошуки Символічного мають яскраво виражений національностверджуючий характер. Значимим є і те, що загалом український ренесанс має більш відкритий характер, спрямований на суспільство, тоді як наступна доба бароко характеризується глибинним відображенням внутрішніх суперечностей. Загалом, Ренесанс на Україні розглядається як явище глибоко оригінальне, неповторне, самобутнє, про що йдеться, зокрема у монографії Н.Петрук [8], де автор досліджує його специфіку, акцентуючи увагу на знакових особливостях, серед яких: орієнтація на русько візантійські традиції, а не лише на античність, вплив ідей Північноєвропейського Відродження та Реформації, християнський гуманізм, поєднання західного індивідуалізму та православної духовності, національностверджуюча і національнозберігаюча функції культури. Йдеться про особливий варіант рецепції ренесансної традиції в східноєвропейському культурному полі. У добу поширення ренесансних ідей на Україні, період релігійно національного і культурного руху другої половини XVI першої половини XVIІ (нагадаємо, 1569 р. Люблінська унія, 1648 р. початок українсько польської війни, що вже в ході першого її етапу завершився утворенням Української козацької держави), пошуки Символічного, як вираження власної державності активізуються, як і актуалізується злободенність шекспірівського питання у його суспільно національному потрактуванні. І власне національно культурне піднесення в добу Ренесансу, яке підготувало динамічний розквіт національної культури в добу бароко, стало відповіддю на нього, хоча як стверджує Г.Грабович, можливості Ренесансу на Україні «в усякому разі, в тому плані, в якому він іще здавався можливим, коли ховали Сагайдачного», були не реалізованими [9,с.266]. У дискурсі інтерпретації топіки структурного психоаналізу припустимою вбачається можливість потрактування Реального як соціально політичної, культурницької ситуації, що склалася на теренах України на той період; Уявного як поле діяльності письменників полемістів, які у своїх творах викладали власне бачення перспектив розвитку українства, зокрема, щодо віросповідної свободи, збереження та примноження національного, традиційного; у ролі Символічного виступає «народ», «Русь», «Україна», що є ключовими символами культурного відродження другої половини XVI першої половини XVII століть і не лише. Ж.Лакан, характеризуючи Реальне, підкреслював, що воно являє собою сферу потреб, які є недоступними для їх логічного сприйняття, це первинний і разом з тим недосяжний досвід природної цілісності. Риса Реального її первинна нестача. У праці «Функция и поле речи и языка в психоанализе» Лакан зазначає, що Реальне, «есть та часть конкретного трансиндивидуального дискурса, которой не хватает субъекту для восстановления непрерывности своего сознательного дискурса» [10]. Якщо ж взяти за Реальне суспільно політичну, історичну ситуацію того часу, яка знаменується прагненням до національного відродження, власної незалежності, то очевидним є те, що ці наміри і є сферою потреб, які власне не обмежуються логікою, і є первинним та на той період таки недосяжним досвідом повноти (згадаймо, принаймні, невиконання Гадяцької угоди). Про цю недосяжність пише Г.Грабович у статті «До ідеології Ренесансу в українській літературі» [9,с ], де пропонує розглядати вірш Касіяна Саковича, присвячений Сагайдачному, як «модель невдач», «макет нездійсненого». Можливим є і трактування періоду національного відродження як яскравого виявлення трансіндивідуального дискурсу на шляху становлення власної державності, який сприяє усвідомленню і відновленню власного свідомого дискурсу, зокрема, щодо цілісності української культури. Реальне, як зазначає польський вчений С.Жижек у статті «Невыносимая легкость бытия»: «чисто виртуальный, «реально несуществующий» порядок бессубъєктного исчисления, который тем не менее регулирует всякую «реальность» как материальную,

292 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 так и или воображаемую» [10]. Припускаємо, що прагнення до незалежності у добу Ренесансу, про створення якої лише йшлося («реально несуществующий» порядок бессубъектного исчисления»), регулює різнобічну «реальність», і матеріальну, і уявну. За Лаканом, Реальне становить собою «реестр опыта, у которого отсутствуют любое отличие и нехватка» [9], адже це «додосвідний» досвід, природне, цілісне, як і природною, цілісною, генетичною потребою є прагнення нації мати власну незалежність. Згадаймо, принаймі, політичну концепцію «руського» народу, яка виникає на початку 20 х рр. XVI ст. і базується на ствердженні про одвічну свободу народу, засновану на природному праві та моральних засадах старовини, актуалізується необхідність «вирівнювання» як і політичних, так і конфесійних прав «руського» народу з правами двох інших народів засновників Речі Посполитої. Також, Лакан веде мову про опір, який чинить Реальне символізації, що теж проявилося в даний історичний період, прикладом чому і є невиконання Гадяцької угоди, схваленої Польським сеймом у 1659 році. Ж.Лакан наголошував на тому, що реальне структурується як мова. Мовним виявом прагнення щодо національної незалежності і є полемічна література, яка виразно відображає актуальні пошуки та тенденції того періоду. Бар єр відчуженості, який є притаманною рисою Реального, стає певною мірою подоланим шляхом входження у «порядок Уявного». Ця специфічна функція формується на «стадії дзеркала», коли відбувається первинна ідентифікація людського суб єкта. В окреслений період самоідентифікація українського етносу набуває яскравого вираження й національностверджуюча домінанта звучить особливо виразно. Усвідомлюється цілісність, автономність, своєрідність своєї історії, культури, обстоюється теза про рівноправність «руського народу» поруч з литовським і польським. Тому Уявним упорядкованим образом, який є одиницею порядку Уявного і сприяє подальшому розвитку у напрямку осягнення цілого (усвідомлення цілісності власної культури, історії тощо), є полемічна література. Їй притаманні, виділені Лаканом, риси Уявного, а саме: ідеальність (формує цілісну картину розвитку щодо національної ідентичності), ілюзорність (бажана, але поки що не досягнута незалежність чи то в соціально політичній, чи то в духовній площині), відчуженість (образ ще є здебільшого «зовнішнім» і розповсюдженим у середовищі інтелігенції та духовенства, які і були носіями Ренесансних ідей на даній території), нормативність (потужний вплив на подальший розвиток українського народу). Н.В. Зборовська у праці «Психоаналіз і літературознавство» підкреслює, що «у відображенні образу людина впізнає себе іншою, ніж вона є, тут закладається основний людський вимір, що структуруватиме все фантазматичне (уявлюване) життя особистості» [12,с.220]. Можна стверджувати, що в полемічній літературі закладено саме той вимір, який потужно вплинув на життя українства загалом. Знаковим є і те, що на рівні Уявного домінує прагнення до визнання. Бажання визнання, боротьба за визнання власне української народності лейтмотив доробку полемістів. Враховуючи складні соціально політичні реалії тогочасного етнокультурного простору, вагомість православної церкви як осередку збереження національної ідентичності не можливо переоцінити. «Найвищою моральною цінністю для «руського» народу проголошувалася віросповідна свобода, тому боротьба за її забезпечення перетворилася на найпопулярніше й одночасно інтригуюче гасло для всього православного населення Речі Посполитої», наголошується у фундаментальній праці. Історія української культури [7,с.486]. З особливою силою, це спостерігаємо після укладення у 1596 році Берестейської церковної унії. Ця боротьба значною мірою посприяла стрімкому рості національної самосвідомості, та ще до унії після підписання Петром Скаргою трактату «Про єдність Церкви Божої під одним пастирем і про грецьке відступництво від цієї єдності» (1577 р.), у середовищі православних діячів активізується антикатолицька діяльність, вираженням якої і є полемічна література. Адже вищевказана праця вкотре підкреслила: Реальне, як відсутність визнання «природного права» українського народу, і важливість Уявного, на рівні якого панує бажання визнання, що пронизує полемічну літературу кінця XVI XVII століть. Загалом, перегляд уявлень про художнє слово є однією з характерних ознак зростання національної свідомості: «Воно починає відігравати більшу роль у збереженні та плеканні паростків цієї свідомості, моделюючи водночас її основні риси [7,с.701]. Зазначимо, «моделювання» дещо співзвучне творенню уявного образу. Видатним письменником полемістом, який у подальшому став ченцем аскетом Афонського монастиря є Іван Вишенський. Його постать, як і в особистісному, так ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 і літературному планах, досить неоднозначна і породила чисельну низку інтерпретацій, іноді суперечливих, прикладом чому можуть слугувати праці І.Єрьоміна [14], М.Грушевського [15], Д.Чижевського [16], Г.Грабовича [9], І.Франка [17] тощо. І це цілком закономірно з огляду на протиставлення «Божого» і «земного», категоричне несприйняття усього, що пов язане із Заходом: західної науки, філософії, культури. Таке ставлення обґрунтовувалося необхідністю боротьби з католицизмом і протестантизмом. Помітною також є і зненависть до усього «латинського», і осудження тих, хто «многими языки й поганскими даскалы, Платоном, Аристотелем и прочими прелести их последующими да ся хвалит и возносит» [13,с.257]. У зверненні до православних він наполегливо наголошує: «Ты же простый, неученый и смиренный Русине, простого и нехитрого евангелия ся крепко держи, в нем же живет вечный тебе сокровенно есть» [13]. Таким чином, маємо зразок певної метаморфози, коли автор, прагнучи до збереження національної культури, традицій, що є незаперечним здобутком його творчості, водночас заперечує її розвиток у плані новаторства. Антиномічним є й те, що за життя автора, який «бачить себе вчителем, духовним провідником і пророком» [9,с.248], був надрукований лише єдиний із сімнадцяти відомих його творів, а саме «Писаніє к утікшим от православної віри єпископом», у складі «Книжиці» (1598 р.), інший його доробок поширювався, як відомо, у рукописному вигляді, найбільш повним є Підгорецький рукопис XVII ст. Як зазнає Г.Грабович: «Але за свого життя і в подальші десятиріччя він був порівняно маловідомий і з часом щораз більше периферійний. Його твори були опубліковані тільки частково й не перевидавалися, їх здебільшого певно, й не читали в Україні» [9,с.240]. Невідомими є навіть дати його народження та смерті, так в Універсальному словнику енциклопедії [18,с.244] зазначено, що народився він між 1545 і 1550 роками, а помер після 1620 року. Загалом, підкорення письменника, а той заперечення його заради ідеологічної мети, ідеалу «вчителя, проповідника, мученика і пророка», яким вбачав себе Іван Вишенський, натякає на Символічність, відповідно до Лаканівської топіки, цієї постаті, проте більш вірогідним вбачається його ототожнення саме з Уявним. Можливо припустити, що дуалізм, який наскрізь пронизує усе, що пов язане з І.Вишенським, є віддзеркаленням зміщення в площині Символічне Уявне, яке завжди супроводжується драматизмом, трагедійністю. Його блискучий талант і прагнення до втілення і проповідування традицій надають йому значимої вагомості, проте неприйняття усього того, що пов язане з новаторством, яке потужно хлинуло із Заходу у цей період, призвело до втрати того авторитету. Чи не найяскравішою ілюстрацією його відповідності саме лаканівському Уявному є факт добровільної ізоляції, самовигнання на Афон. Прагнення щодо Символічності, у значенні структурного елемента лаканівської топіки, Івана Вишенського, доречно розглянути з погляду потрактування його авторитету, запропонованого Г.Грабовичем, який розглядає його у чотирьох аспектах: «текстуальному, або дещо ширше, у вимірі канонічної моделі; моральному, або у вимірі екзистенційної моделі; в контексті його як речника свого народу; і врешті, коли говорити про авторство, як auctoritas» [4,с.246]. Показовим є те, що в двох останніх аспектах речника (відповідність Символічному) і автора (наближеність до Уявного) помітні тенденції реконструювання, адже заперечення замінює самоствердження. Та й загалом, ідеал ченця і аскеза, цитування лише послань апостолів та писання отців церкви, опір новаторству, супротивництво усьому світському, безкомпромісна боротьба проти будь яких «латинських» новин, «філософії» тощо, «стереотипно середньовічне розуміння книжки» і цілковите відмежування від усього західного і, таким чином, навколишнього світу не є Символом періоду українського Відродження. Тут швидше спостерігається співзвучність з добою Середньовіччя. У свою чергу ці чинники пояснюють специфіку та оригінальність національного Ренесансу, де роль церкви, зв язок з Візантійською культурно релігійною спадщиною були доволі потужними. Проте, як зазначав І.Франко: «Сепаратизм, котрий мав бути рятунком для Русі, виходив на її шкоду моральну й матеріальну, і міг би був цілком убити її, коли б було можливо його повне виконання Окрім свого сепаратизму Русь приймала від Польщі і школи, і книжки наукові, і лектуру, і взірці літератури, перероблювала їх по своєму: се тільки й було її рятунком, було знаком їх живучості і задатком дальшого розвою» [17,с.127]. Цікавим є і той факт, що твори І.Вишенського написані у вигляді послань, тобто спрямовані до адресата з метою його активізації щодо наслідування автора пророка, що, зазначимо, співпадає не лише за формою, але й за змістом його творчої спадщини, нагадаємо й те,

293 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 що автор «свідомо наслідує стиль апостола Павла, представляє себе новим місіонером у краї, що наново став поганським» [9,с.248]. Слід зазначити, що постать І.Вишенського є символічною у широкому значенні цього слова як увиразнення зіткнення цінностей українсько білоруського суспільства та верхів польсько литовської Речі Посполитої, та й протиріччя усередині української спільноти: поміж традиційними силами й тими, що сприймали й втілювали західні цінності. Прикметно, що значимість І.Вишенського увиразнюється в дискурсі потрактування лаканівського Уявного. Вкотре підкреслимо, що саме він вважається найвідомішим загальновизнаним письменником в українській культурі XVI початку XVII століття, і як пише Г.Грабович, парадокс полягає у тому, що навіть коли він не належить до ціннісної системи ані Ренесансу, ані бароко, він таки окреслює наше розуміння цього процесу, і: «Якщо авторитет чи авторство (auctoritas), це, передусім, відкриття свого «я», а в контексті письменства свого голосу, то Вишенському в цьому, напевно, щастить, і тим самим він стає першим новітнім українським письменником» [9,с.252]. Знаковим є те, що письменницьке «Я», яке уславило і пронесло його ім я крізь століття (зокрема, у шкільній програмі з письменників середнього періоду розвитку української літератури розглядаються лише І.Вишенський та Г.Сковорода), спрямовує швидше до порядку Уявного, а не Символічного пророчого, хоча він «поводиться так, як провідник, керманич того народу. «Господь бо з нами, і я повсякчас з вами», не зовсім скромно вістить Вишенський» [19,с.7]. Враховуючи, що Уявне «Я» як «ідеал Я», на думку Ж.Лакана, залишається в психічному житті людини протягом усього життя й уберігає від розщеплення особистості, виконуючи таким чином функцію самозахисту, можна припустити, чому саме таким важливим для Вишенського було усамітнення на святій горі Афон, адже його послідовники щосили намагалися переконати його повернутися в реальне життя, аж поки не зрозуміли марність своїх зусиль, знову ж таки: «вибір авторитету шляхом самоізоляції мусив зрештою заперечувати цей авторитет» [9,с.249]. Уявне у лаканівських працях інтерпретується як комплекс власних ілюзій щодо своєї персони, і пошук ідентифікації в площині інших як уявних образів супроводжується травматичністю. Про власні ілюзії І.Вишенського сказано у вищезазначених працях чимало, щодо травматичності, болісності, зокрема до того, що йшло із Заходу, то прикладом цього є розуміння автором світу як зосередження зла та гріховності, виражене в його посланнях з надзвичайною експресивністю: «Ознамую вам, як земля, по которой ногами вашими ходите перед Господом Богом плачет, стогнет і вопієт, просячи створителя, яко до пошлет серп смертний которий би вас іскоренити мог. Ність міста цілого од гріховного недуга все коварство, все кознь, все лжа, все тщета, все привидение» [20,с.333]. Оскільки домінуючим для Уявного є бажання визнання, то Уявне спрямовує пошуки цілісності у полі Іншого, тому почуття ненависті і любові супроводжують проекцію свого образу на інші. Агресивність, ворожість, підвищена емоційність, яка звучить у посланнях Вишенського, засвідчують саме недооцінку усього Західного, бо навіть діяльність Петра Могили не заслуговує на його схвалення. Він непохитно протистоїть європоцентриським інтегративним тенденціям, не допускаючи їх до світу власного «Я». На противагу цьому любов, на думку Ж.Лакана, означає переоцінку «Іншого» у світі «Мого «Я». Можна припустити, що саме в такій ролі для Вишенського виступає чернецтво, яке постійно ідеалізується в усіх його творах, і наслідування якому невтомно проповідує письменник: «Через їхній подвиг (Вишенський постійно вживає це слово, щоб описати їхнє і своє життя) вірні, весь руський рід зможуть проіснувати» [9,с.248]. Любов, за Лаканом, це одна з ілюзій, оскільки люблять, по суті, власне «Я», яке втілилося в «Іншому» на рівні. Уявного. Можливо цим, у певній мірі, пояснюється апофеоз чернечої моделі у ченця І.Вишенського. Бажання зустрічі з уявним образом, як стверджує Ж.Лакан, стає настільки могутнім, що приводить до своєрідного його втілення, у даному контексті добровільного вигнання Вишенського від спільноти, котру мав би репрезентувати. Безперечно, цікавою є праця П.Яременка «Іван Вишенський», де автор вбачає в образі інока у творі «Порада, како до ся очистит церковь» автобіографічний елемент людини, яка обрала чи не найважчий шлях духовного очищення з метою підтримання у співвітчизників віри в існування моральності, рівності і добра [21], проте перебування на Батьківщині авторитетної особистості, якій, як пише ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 І.Франко, притаманні «життєва незалежність і горожанська відвага», «згідність між переконанням та цілим життям» було нагальною потребою. Дуалізм проявляється також у тому, що сам автор послань декларує перевагу архаїчності, проте у своїй творчості відходить від неї, як зазначає автор праці «Українська філософська лірика» Елеонора Соловей, прояв особистості і ліричного струменя у письмі І.Вишенського є «дивовижним для свого часу, для жанрів, що домінували в тогочасній літературі» [22,с.78]. Прикметно, що з позиції лаканівської панмовної установки, власне мова презентатор внутрішніх суперечностей, конфліктів. Показовим у зазначеному дискурсі є міркування Г.Грабовича: «Вишенський за своєю суттю письменник всупереч самому собі, письменник, чия ідеологія, цінності, риторика глибино суперечать самому його психологічному й стихійному бажанню писати. Здається, що ця суперечність може висловлюватися тільки парадоксами, з поміж яких найбільш явний мова. Мова, яку він обирає, якою спілкується і визначає власний авторитет письменника, це книжна українська мова, котру він теоретично знецінює задля канонічно гідної, але в його контексті зовсім не функціональної церковнослов янської» [9,с.250]. Поруч з цим, як пише С.Єфремов, Вишенський надавав велике значення народній мові у «правдивій» науці, з симпатією ставився до простої пісні побожного змісту. Виступав він проти вживання народної мови під час церковної служби: «Євангелія і апостола в церкві на літургії простим язиком не виворачивайте» [23,с.134]. І.Вишенський пристрасно захищає простий люд від сучасного панства. «Пытаю теды тебе ругателя имени, чим ти ліпший от хлопа. Албо ты не хлоп такий же, скижи ми! Албо ты не тая ж материя, глина и персть, ознаими ми! Албо ты не тое ж тіло и кров! чим же ся ти ліпшим показати можеш над хлопа? Явно, яко ничем другим, толко хулою и величанием гордости пред человіки, а перед всевидящим оком очаянніший и всех тваре, безчеснійший еси» [24,с.143]. Згадаємо, також його контрастні зіставлення розкоші, у яких живуть духовні і світські феодали з нужденним життям підданих, які живуть у страхові «да им хлеба до пришлого урожаю дотянет і за што соли купити не мают». Як бачимо, тут і не лише постає: «Гарячий, патетичний до екстатичності, сильний у виразах часом до грубуватості, охочий до різких і сильних тонів у малюнках аж до гіперболізму Вишенський» [15], що не відповідає такому розумінню писаного твору, де немало би місця для письменника як індивіда, і де головне, про що він неодноразово говорить, мовчанка (для прикладу, праця І.Вишенського «Позорище мысленное»). Можливо, слідуючи вченню Лакана про симптом і синтом, де симптом заміна істини, а синтом сама істина, синтоматичним є його письменницьке покликання, індивідуальний стиль, свій голос, своє «Я», тобто те, що в лаканівській топіці співзвучне порядку Уявного, і те завдяки чому він, як особистість, світогляд якої був наближений до середньовіччя, усе ж розпочинає новий етап в історії української літератури і фактично стоїть на порозі яскравого і різноманітного бароко. І та дилема, що «Письменник, і тут напрошується ще одна присутність / відсутність, свідомо й постійно визнавав гідність тільки за церковнослов янською мовою та застерігав проти вживання народної мови («простого язика»), а сам власне писав книжною українською мовою, наближеною до «простої» [9,с.240], також засвідчує синтоматичність Уявного, яке підсвідомо, не дивлячись на власне письменницьке притлумачення, вимальовується крізь симптоматичне Символічне, пророче. Прикметно, що принцип децентрації, який лежить в основі лаканівських праць [26], тобто віднаходження в людині через її мову «Іншого», тієї сутності, яка виявляється лише фрагментарно, і мовби вислизає з буденної свідомості, проявляється у даному випадку у повній мірі. Нагадаємо, лаканівське підсвідоме проявляється через письмо, власне сам Ж.Лакан із захопленням ставився до філософії Гайдеггера, наслідуючи думку щодо репрезентації буття через мову. Можливо, саме мова творів І.Вишенського з позиції влади мови над людиною, пояснює, чому аскетичний поборювач традицій, який орієнтувався на ортодоксальні греко візантійські, києво руські духовні цінності, стає центральною постаттю українського Ренесансу, адже «Символічний закон мови як закону задає певний культурний дискурс, який пропонується суб єктові, але не ідентичний його власній невідчуженій сутності» [27,с.57]. Цей дискурс відображає суспільне несвідоме, і не є «автономною сферою, в якій реалізується потреба й бажання індивіда». Знаковим у даному контексті є висловлювання дослідника Ренесансної та Барокової культури України і Білорусі С.О. Подокшина, який зазначає, що навіть при наявності національного самовизначення, значення митця і суспільного діяча далеко не обмеж-

294 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ується тим, що він сам про себе думає чи до культури якого народу відносить себе, а полягає передусім у тому, яку об єктивну роль відіграє його творчість, яким чином вона оприлюднюється та як впливає на оточуючий «культурний ареал» і як цей «ареал» у свою чергу діє на характер його творчості [25,с.62]. Це пояснює наявність величезного поля варіацій, існуючих і подальших інтерпретацій культурного спадку видатного діяча українського Ренесансу І.Вишенського, аскетизм якого є, можливо, своєрідною формою пошуку «Іншого». Прикметно, що сучасні пошуки розкривають широту його мислення у дискурсі тогочасної загальноєвропейської філософської думки, для прикладу дослідження І.Паславського щодо зв язку «пантеїстичної містики» та неоплатонізму вкотре підкреслює значимість постаті І.Вишенського в загальноєвропейському просторі, що базується на тій таки латині. Знаково, що методологічна основа лаканівської теорії, яка становить собою специфічний метод пізнання, що характеризується універсальністю і може бути використаним не лише у сфері гуманітарних досліджень, але, як стверджує І.Ільїн у праці «Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа», найрізноманітнішими природничими науками і навіть такими логічно чіткими, як математика [28,с.82], може відобразити духовні пошуки Івана Вишенського, які є символічними для України, оскільки «Вишенський увиразнює глибинну структуру, котра, як у міфі про вічне повернення, приречена повторюватися в цій літературі та культурі [9,с.254], адже пошуки Символу відродженої України, є визначальними як у культурній, так і в політичній царині. Поруч з цим використання лаканівської методи є актуальним не лише в хронологічній площині, але й у просторовій, адже, охоплюючи спільну проблематику, притаманну, зокрема, Ренесансу в Англії та Україні, окреслює специфічність процесу кожної. Зазначимо, поруч з разючою універсальністю лаканівської моделі слід говорити про її неймовірну пластичність, здатність набувати усталеності, конкретики на самобутньому ґрунті, що відкриває нові горизонти для подальших досліджень. Список використаних джерел 1. Мазин В.А. Введение в Лакана / В.А. Мазин. М.: Наука, с. 2. Горных А.А. Лакан / А.А. Горных // Постмодернизм. Энциклопедия. Мн.: Интерпрессервис; Книжный Дом, с. 3. Дем янюк М.Б. Трагедія «Гамлет» Шекспіра в полі структурного психоаналізу Жака Лакана / М.Б. Дем янюк // Studia methodological. Випуск 30. Тернопіль: Редакційно видавничий відділ ТНПУ ім. В.Гнатюка, с. 4. Аникст А.А. Трагедия Шекспира «Гамлет». Лит. комментарий / А.А. Аникст: Кн. для учителя. М.: Просвещение, с. 5. Лакан Ж. Этика психоанализа (Семинары: Книга VII ( )) / Жак Лакан; [пер с фр. А.Черноглазова]. М.: Изд во «Гнозис»; Изд во «Логос», с. 6. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI перша половина XVII ст.) / П.М. Сас. Київ, с. 7. Історія української культури: У 5 т. / НАН України; Гол. Ред. Б.Є. Патон. Т.2: Українська культура XVIII перша половина XVII ст. / Відп. ред. Я.Д. Ісаєвич. К.: Наукова думка, с. 8. Петрук Н.К. Українська духовна культура XVI XVII ст.: соціальна організація і формування простору соціального буття / Н.К. Петрук. Хмельницький: ПП Ковальський В.В., с. 9. Грабович Г. До історії української літератури: дослідж., есеї, полеміка / Г.Грабович. К.: Критика, с. 10. Лакан Ж. Функции и поле речи и языка в психоанализе [Электронный ресурс] / Ж.Лакан. Режим доступа: Название с экрана. 11. Жижек С. Невыносимая легкость бытия [Электронный ресурс] / С.Жижек. Режим доступа: htttp:/ Lacan.narod.ru/ind_lak/ziz12.htm Название с экрана. 12. Зборовська Н.В. Психоаналіз і літературознавство: [посібник] / Н.В. Зборовська. К.: Академвидав, с. (Альма матер). 13. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографической комиссией. СПб.: Типография Эдуарда Праца, Т.2: ( ). 288 с. 14. Вишенский Иван. Сочинения / И.Вишенский; авт. предисл. И.П. Еремин. М.; Л.: Изд во АН СССР, с. (Литературные памятники). 15. Грушевський М. Історія української літератури / М.Грушевський. К., Львів, Т с. 16. Чижевський Д. Історія українського письменства / Д.Чижевський. К.: «Феміна», с. 17. Франко І. Іван Вишенський і його твори / І.Франко // Франко І. Зібр. тв.: [у 50 т.]. Т.30. К.: Наук. думка, С УСЕ: Універсальний словник енциклопедія / гол. ред. ради чл. кор. НАНУ М.Попович. 2 ге вид., доп. К.: ПВП Всеувито, 2001; Л.: ЛДКФ Атлас, VII c. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Вишенський І. Твори / Вишенський Іван; з книжн. укр. мови пер. В.О. Шевчук. К.: Дніпро, с. 20. Українська література XIV XVI ст. [Текст]: Апокрифи. Агіографія. Паломн. твори. Історіограф. твори. Полем. твори. Переклад. повісті / Авт. вступ. ст. і ред. тому В.А. Микитась; Упоряд. і приміт. В.П. Колосової та ін. К.: Наук. думка, с. 21. Яременко П.К. Іван Вишенський [Текст]: научное издание / П.К. Яременко; Ред. Н.А. Симоненко. Київ: Вища школа, с. 22. Українська філософська лірика [Текст]: навч. посібник із спецкурсу / Е.С. Соловей; Міжнародний фонд «Відродження». К.: Юніверс, с. 23. Єфремов С. Історія українського письменства / С.Єфремов. К.: Феміна, с. 24. Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посіб. // Упоряд.: М.Ф. Тарасенко та ін. К.: Либідь, с. 25. Подокшин С.А. Франциск Скорина / С.А. Подокшин. М.: Мысль, с. 26. Лакан Ж. Четыре основные понятия психоанализа (Семинары: Книга ХІ (1964)) / Жак Лакан; [пер с фр. А.Черноглазова]. М.: Изд во «Гнозис»; Изд во «Логос», с. 27. Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація / Т.Гундорова. Львів: «Літопис», с. (Серія «Критичні студії» Випуск 2). Демь янюк М.Б. Мотивы Cеверного и украинского Ренессанса в поле структурного психоанализа Жака Лакана Сделана попытка анализа ренессансных тенденций через парадигму лакановской топики, что подчеркивает универсальность, гибкость и поливариативность методологии структурного психоанализа. Ключевые слова: метод, структурный психоанализ, лакановская топика, Северное Возрождение, украинский Ренессанс. Demianiuk, M.B. Motives the Northern and the Ukrainian Renaissance in the field of structural psychoanalysis of Jacques Lacan The attempt to analyze trends in the Renaissance paradigm Lacanian topics, highlighting the versatility, fl exibility and structural polivariativnost methodology of psychoanalysis. Key words: method, structural psychoanalysis, Lacanian topic, Northern Renaissance, the Ukrainian Renaissance. *** УДК (Філон) Завідняк Б.Т. Філонознавці ХХ ст.: Роберто Радіче і Джованні Реале Розглядаються концептуальні моделі розвитку європейської філософії, запропоновані Р.Радіче і Д.Реале. На матеріалі ключових праць цих європейських дослідників здійснюється переоцінка філонівського питання і висновки релігійної філософії Філона зіставляються з християнською філософською традицією. Ключові слова: трансцендентальний, трансцендентний, трансцендент, Єдине, Істина, Благо, контемпляція, Олександрійська школа. В діахронічному підході до оцінки критичних праць, пов язаних з Філонівським питання (ХІХ і ХХ ст.), з поміж національних мов Західної Європи і англомовного світу належне місце займає італомовна школа філонознавства. Такі автори, як К.Краус Реджяні, А.Маддалена, К.Маццареллі, Б.Мондін, Р.Радіче, Д.Реале, Д.Сеґала та ін., у ХХ ст. поповнили скарбницю філонознавчих студій сумлінними науковими працями, включно з інтегральним білінгвальним виданням творів Філона (1994 [1 е італомовне вид.]; 2011 [2 е вид. білінгвою]), про що українському науковому товариству залишається тільки мріяти. На чолі цього епохального проекту стояли Р.Радіче і Д.Реале, з доробком яких покликана ознайомити дана стаття, як і стимулювати україномовні філонознавчі студії в прогресивному напрямку. Про деяких авторів і їхній вклад у філоніану ми вже писали у тематичних статтях, в яких тою чи іншою мірою ми намагалися донести нашу позицію і оцінку, зокрема це стосується висвітлення філонознавчого доробку А.Маддалени і Б.Мондіна у зіставленні з працями Г.Вольфсона, А.Фестюжьєра та ін. Ці статті пропонуються як дослідження в

295 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 рамках наукового проекту, присвяченого темі teologia naturalis і теодицейним питанням у Філона Олександрійського. Історіографія італомовної філоніани тісно повязана з цими іменами, тож про внесок А.Маддалени і Б.Мондіна слід і тут сказати наступне. Завдяки просвітницькій праці в міланському університеті св. Серця в якості доцента, Б.Мондін зумів опублікувати монографічне дослідження, присвячене творчості Філона. B. Mondin. I fondatori della filosofia religiosa: Filone e Clemente, Milano (Див. інші праці по Філону цього автора: L universo filosofico di Filone Alessandrino // «La Scuola Cattolica», 96 (1968), p ; Filone e Clemente. Saggio sulle origini della filosofia religiosa, Torino 1969; Filone e Clemente. Saggio sulle origini della filosofia medievale. II Edizione riveduta e aggiornata, Pontificia Universitas Urbaniana, Roma 1984). Треба взяти до уваги той факт, що в той час (1969 р.) коли о. Мондін брався за опис деталей мислення родоначальників релігійної філософії, Італія не мала перекладів їхніх творів «ані укомплектованих, ані по частинних», а з публікацією праці Мондіна, отримала добрий і зручний путівник по їхніх фундаментальних положеннях. Щойно в 1970 р. з явилась праця Антоніо Маддалени, присвячена творчості Філона під однойменною назвою. У ній, одній з перших найбільших за розміром і широтою охоплених тем у італійській філоніані, А.Маддалена відкриває Філона, актуального в ХХ ст. Хоч олександрієць послуговується метафізичною термінологією давньогрецьких мислителів, у нього є своя оригінальна метафізична концепція. На думку автора, Філон прагнув виразити свою віру, проте не бажавши висловлюватись у світоглядному стилі греків, хоч достатньо оволодівши їхнім логічним апаратом, подав нове бачення антропології, етики, есхатології. Тож Філон свідомо відмовився від логічних понять греків. Завдяки чому ж можна було тоді запропонувати вираження нової віри? На думку Маддалени, олександрієць опирався на пневматологію вчення про Дух, що здатний навернути людину до віри і перемінити її життя в дусі. Звідси інтерпретація вчення про Логос як Сина Божого, порівняння з Логосом Йоанна Богослова, який, на відміну від філонівського, втілився і постраждав. Звідси й вчення про людину як тривимірну істоту, що наділена тілом, душею розумом і духом, що походить від Бога. Коли людський розум крихкий і піддатливий, будучи «земним», то стійкість він отримує від Бога, що дарує розуму силу справжнього життя, дарує силу духа (LA I 32). Звідси й відмінність від мислення Платона у есхатологічних питаннях. Для Платона тілесна смерть свідчила про піднесення душі на вищий метафізичний рівень, оскільки душа покидала фізичне тіло. У Філона, на думку Маддалени, все відбувається по іншому. Мойсей спілкується з Богом навіть у смертному тілі, навіть тоді, коли фізичний розум перебував у фізичному тілі. Людина теж може розглядатися по відношенню до Бога, маючи «святий страх до Нього» і маючи «любов, що перемагає цей страх». Тож Маддалена розкривав численні дотичні до духовного виміру поняття, яким є «віра», «надія», «любов». На нашу думку, А.Маддалена підійшов до оцінки Філона з правильної точки зору, що дозволяє без упереджень у другій половині ХХ ст. розглядати творчість Філона Олександрійського. Після досліджень А.Маддалени і Б.Мондіна відкрилися нові проспективи філонознавства на Аппенінах завдяки творчості науковців міланської школи. Хто ж вони? Знаного італійського автора Роберто Радіче визнано одним з кращих знавців світової філоніани, який поруч з Д.Рунією фігурує як укладач Бібліографічного довідника по Філону, розпочавши цю працю самостійно ще в неапольському виданні (1983 р.). Властиво вона перекладена англійською у співавторстві з Рунією і шістьма іншими дослідниками (1988 р.). Роберто Радіче (нар р.) є співпрацівником Джованні Реале, які в творчому авторському колективі видають книги античних, середньовічних і модерних класиків у серії «Джерела» міланського видавництва «Русконі» («Життя і Думка») і окремі метафізичні дослідження, теж у серійному варіанті (Pubblicazioni del Centro Ricerche di Metafisica) Католицького університету св. Серця (м. Мілан). Науковці Радіче і Реале змогли не тільки видати Дев ятнадцять алегоричних трактатів Філона, укласти до них ґрунтовний коментар, а й опублікувати самостійні наукові дослідження [4,c.29 92;5;6,c ;7,c ]. Праця по Філану тривала близько двадцять років. Про одне з таких досліджень розмова особлива. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 «Платонізм і креаціонізм у Філона Олександрійського» так називається праця Р.Радіче, що з явилася в серії «Метафізика платонізму у своєму історичному розвитку і у патристичній філософії» сьомою за порядком (1989 р.). У ній запропонована цілком нова герменевтична позиція автора. Креаціоністична доктрина визнається центральною у Філона. На думку автора, олександрієць автентичний філософ, який немає собі рівних по знанню греко язичницького мислення. Філон не еклектик, а платонік. Він може вважатись центральною постаттю в медіоплатонізмі, спричинивши його побудову. Навіть коли він і вживає аристотелівську чи стоїчну термінологію, то все ж з точки зору платонівської метафізики. Філон ще й виступає реформатором платонізму, ввівши в обіг платонівської філософії такі біблійні теми, як: креаціонізм, біблійну етику, антропологію і есхатологію. Як зазначили видавці, книга вважається основним опорним джерело для дослідників творчості Філона і історії платонізму. Імпозантним представлений сам зміст книги. Після вступного слова Д.Реале «Креаціонізм як базове і опорне поняття мислення Філона Олександрійського» [5,с.7 24], слідує розгляд основних тем книги: У першій частині розглядається тема розвитку і кризи основних метафізичних моделей в інтерпретації проблеми креаціонізму у Філона [5,с.25 63]. У другій три проспективи, згідно з якими, Філон торкається креаціоністичної проблематики [5,с ]. У третій сотворення умовидного світу. Від ідей у платонівському розумінні до ідей як думок і створінь Божих та внесок Філона у розвиток цієї концепції [5,с ]. У четвертій метафізичні нюанси розглянутих проблем. Тлумачення тематики матерії і її відношення до креаціонізму у Філона [5,с ]. У п ятій уточнюються деякі особливості креаціоністичної моделі Філона шляхом просування від семікреаціонізму до основуючого креаціонізму Філона [5,с ]. Як зазначив Реале, більша частина дослідників справді не розглядала Філона з точки зору засновника креаціоністичної моделі, не приступали до нього щоб розглянути цілісно, а не частинно, не були позбавлені пересудів. Так, Вольфсон за точку виходу у філософії Філона вважав платонівську «теорію ідей», яка очевидно проглядається у олександрійця [12,c.200]. Філон говорить про це у «Житті Мойсея»: «[Мойсей] мав духовне бачення нематеріальних ідей, які відповідали матеріальній реальності, що мала їх здійснити, і слідуючи за цими ідеями, мала стати чуттєвими копіями, так би мовити, архетипною моделлю і умовидною парадигмою» (Mos. II 74). Пор.: Opif Тож Бог Творець, на думку Філона, і є тим, хто ініціював створення ідей ex nihilo. Це вчення, зазначає сам Філон, є Мойсеєве, а не його. Слід зауважити, що Д.Реале ще в 1979 р. у статті присвяченій Філону вже дотримувався цієї ж думки [8,c.287]. Праця Радіче дає змогу зорієнтувати дослідника по якому йому напрямку йти у філонознавстві. Для цього автори книги пропонують свою цікаву схему [5,с.12]. Згідно з нею, Філон посідає особливе місце філософа, бо розглядає Бога як абсолютно трансцендентного у метафізичному значенні і особового у богословському. Ця апофатична позиція у богослов ї відіграла велику роль в історії людства. Радіче, хоч не ставив за мету створити певний трактат з систематичного богослов я, все ж зумів зобразити Філона як філософського екзегета і посередника між правдами, об явленими у Святому Письмі. Згідно зі схемою Радіче, Філон розглядається як: І. Не філософ 1., доксограф, 2., екзегет а не філософ біблійного тексту; ІІ. Як філософ 1., за характером грецької формації, залежний від а) піфагореїзму, б) платонізму, в) аристотелізму, г) стоїцизму, ґ) еклектизму; 2., за характером юдейської формації: а) цілковито зводиться до юдейської традиції; б) переважно зводиться до юдейської культури); ІІІ. Екзегет філософ біблійного тексту переважно у платонівському значенні, з методом алегорії:

296 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 оригінальний реформатор юдейської культури у платонізуючому філософському значенні і в такий спосіб творець «мойсеєвої філософії». До думки Д.Реале стали прислухатися й інші дослідники з інших країн. Так, Кеннет Шенк виділяє тезу Р.Радіче, що виглядає помірковано зваженою над тезами Вольфсона, Вінстона і Стерлінга [2,с.110]. В.Саврей підкреслює філософський і релігійний підхід до творчості Філона, називаючи саме його «найбільш перспективним» [1,c.90]. Отож у творах олександрійця зауважується платонівське коріння. Проте Радіче уточнює, що Філон не ставив за мету прийти до платонізму, а тільки відштовхувався від нього у своїй екзегетичній творчості, як і не слід його розглядати у супроводі гурту медіоплатоніків, а коли й розглядати в цьому супроводі, то на самому початку його розвитку. Торкаючись історичної проспективи, Радіче вважає, що Бог не обмежується тільки сотворенням фізичного космосу, а творить «етичний світ» чеснот, відповідно до «гіперуранійного космосу» і світу чуттєво сприйнятливого. Бог у сприйнятті Філона Творець (ktístes), а не Деміург. Самі (платонівські) ідеї є творінням Божого задуму, як і все парадигматичне, у значенні формального Першопринципу. У Філона немає зайвого еманатизму, знаного у неоплатоніків, а зустрічається концепція Творця усього ідеального світу Бога, як причини, що онтологічно вища за похідний від неї ефект. Звідки ж тоді береться матерія, коли їй не дано бути тільки видом умовидної матерії (ile noeté)? Невже Філон стає заручником платонівського змісту у діалозі «Тімей»? Справді, у Платона матеріальне начало вічне і не потребує віднаходження його причини. Привід так вважати знаходиться у трактаті Філона «Про сотворення світу» і така аргументація відводить дослідників від істинного шляху. Доводиться задовольнятися мовчанкою з боку Філона щодо цього питання, принаймні він не солідарний у цьому пункті зіткнення з Платоном, вважають автори італомовного видання. Можна знайти точки дотику з цією гіпотезою сотворення матерії (chóra), і теж «з нічого», у інших трактатах Філона («Про провидіння», «Про Бога» 6). На етимологічному рівні Д. Реале відзначає таке передбачення з боку Філона, вкласти в уста Творця думку про сотворення матерії з нічого: «creatur formaturque materia», які у двох перших виражених словах точно передають зміст сотворення (De Deo, 6) [5,с.22]. Творець усього не міг не створити матерію, і залишити її несотвореною. Філон це усвідомлював і намагався виразно передати цю думку. Усі ці аргументи свідчать на користь того, що Філон не мав наміру слідувати сліпо за Платоном у цьому вирішальному і ключовому питанні про сотворення світу, а, як сумлінний екзегет філософ відстоював зміст Біблії. Натомість Радіче дотримується поміркованості в цьому питанні, не викреслюючи матеріального начала, яке б знаходилось поза актом сотворення, знаходячи потрібні для цього задокументовані тексти. Залишаючи питання сотворення матерії відкритим, Радіче вважає, що зарано давати стверджувальну відповідь. Визнаний фахівець в царині дослідження античної філософської спадщини Джованні Реале у багатьох місцях свої творів, передмовах до трактатів Філона чи колег по перу тою чи іншою мірою доносить свою самостійну і концептуальну філонознавчу думку [9,c.7 56;8,c ;10,c ;11,c.5 60;7,c ]. На десять років раніше від виходу у світ монументальної монографії Р.Радіче, автор провів уважний аналіз креаціоністичної тематики у Філона стосовно до платонівського діалогу «Тімей». У статті «Філон Олександрійський і перше філософське опрацювання доктрини про сотворення» Реале намагається розкрити подвійний зміст теорії про сотворення двох реальностей: Логосу як ідеального ноетичного космосу, і матерії. Саме тут, на думку автора, ненапрацьовано достатньо інформації і незадовільним слід вважати філософське обґрунтування поняття Бога з онтологічної точки зору. (Це онтологічне напрацювання і є трансцендентальною реальністю, якій в окремій праці ми приділяємо спеціальну, контемплятивну увагу і виносимо на рівень одних із центральних тем у природній теології Філона Б.З.). В інтегральному дослідженні по Філону, Д.Реале разом із Р.Радіче, узгодивши між собою вироблені спільні позиції, висунули на світовий рівень креаціоністичну модель Філона, чим, на нашу думку, вдихнули новий струмінь життя у філонознавчі студії, які стали припадати позитивістичним пилом статистичних обрахунків, втрачаючи тим своє духовне наповнення і нев янучу свіжість високої класики. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Висновок. На матеріалі філонознавчих студій двох європейських науковців Роберто Радіче і Джованні Реале розглянуто їхній внесок у скарбницю європейської філософської думки. Звернено увагу на маловідомі українському науковому товариству імена і простежено розвиток їхніх ключових позицій у філонівському питанні. Розглянуто тематику трансцендентності і сотворення, якій означені автори надають свою наукову оцінку. Список використаних джерел 1. Саврей В.Я. Александрийская школа в истории философско богословской мысли / В.Я. Саврей. М.: КомКнига, с. 2. Шенк К. Филон Александрийский. Введение в жизнь и творчество / K.Шенк; [пер. с англ. С.Бабкиной]. М.: Библейско богословский институт св. ап. Андрея, c. 3. Filone di Alessandria, Tutti i trattati del commentario allegorico alla Bibbia; [a cura di Roberto Radice, con la collaborazione di Giovanni Reale, Clara Kraus Reggiani e Claudio Mazzarelli. Monografia introduttiva di G. Reale e R. Radice] / Filone di Alessandria. Milano: Vita e Pensiero, I p. (I classici del Pensiero. Sezione I. Filosofia classica e tardo antica). 4. Radice R. Il concetto di migrazione in Filone di Alessandria. Saggio introduttivo a Filone di Alessandria, «La migrazione all eterno» / R. Radice // Filone di Alessandria. La migrazione all eterno; [Saggio introduttivo, traduzione, note e apparati di R. Radice]. Milano: Rusconi, P Radice R. Platonismo e creazionismo in Filone di Alessandria / R. Radice. Milano: Vita e pensiero, p. 6. Radice R. Il femminile come concetto allegorico in Filone di Alessandria / R. Radice // Ricerche Storico Bibliche P Reale G., Radice R. La genesi e la natura della filosofia mosaica. Monografia introduttiva ai diciannove trattati del «Commentario allegorico alla Bibbia» / G. Reale, R. Radice // Filone di Alessandria, Tutti i trattati del commentario allegorico alla Bibbia; [a cura di Roberto Radice, con la collaborazione di Giovanni Reale, Clara Kraus Reggiani e Claudio Mazzarelli. Monografia introduttiva di G. Reale e R. Radice]. Milano: Vita e Pensiero, P Reale G. Filone di Alessandria e la prima elaborazione filosofica della dottrina della creazione / G. Reale // Paradoxos politeia. Studi Patristici in onore di Giuseppe Lazzati; a cura di R. Cantalamessa, L. F. Pizzolato. Milano, P Reale G. L importanza, il significato e la struttura della filosofia di Filone di Alessandria, introduzione a «La creazione del mondo», «Le allegorie delle leggi» / G. Reale // Filone di Alessandria. La creazione del mondo; Prefazione e note di G. Calvetti. Le allegorie delle leggi; Prefazione, traduzione e note di R. Bigatti. A cura di G. Reale Milano, P (I classici del Pensiero. Sezione I. Filosofia classica e tardo antica). 10. Reale G. La riscoperta dell incorporeo e della Trascendenza: Filone di Alessandria / G. Reale // Reale G. Storia della Filosofia Antica. In 5 vol. vol. 4. Le scuole dell età imperiale. Milano: Vita e Pensiero, 1993, [9]. P Reale G. L itinerario a Dio in Filone di Alessandria. Saggio introduttivo // Filone di Alessandria. L erede delle cose divine. Pref. trad. R. Radice, (testo greco a fronte), Rusconi: Milano, P Wolfson H. Philo. Foundations of Religious Philosophy in Judaism, Christianity and Islam: 2 vol. / H. Wolfson. Cambridge: Mass., 1947 (1948², 1968). 990 p. Завидняк Б.T. Филоноведы ХХ века: Роберто Радиче и Джованні Реале Рассматриваются концептуальные модели развития европейской философии, предлагаемые Р.Радиче и Д.Реале. На материале ключевых трудов этих европейских исследователей осуществляется переоценка филоновского вопроса и выводы религиозной философии Филона сопоставляются с христианской философской традицией. Ключевые слова: трансцендентальный, трансцендентный, Единое, Истина, Благо, созерцание, Александрийская школа. Zavidniak, B.T. Philo s 20th century critics. Roberto Radice and Giovanni Reale This article reviews the conceptual models of European philosophy, which were offered by such authors as R. Radice and G. Reale. On the basis of the key works of these European researchers, an overvalue of Philo main philosophical interests is undertaken, and the results of his religious philosophy are compared with the Christian philosophical tradition. Key words: transcendentality, transcendence, the One, the Truth, the Good, contemplation, Alexandrine School.

297 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК 130.1: Іванов Є.В. Філософський аналіз соціального управління: можливості застосування тектології О.О. Богданова Розглянуто ідеї відомого російського вченого О.О. Богданова, фундатора тектології. Велику увагу присвячено принципам організації і дезорганізації, які він описав. Зроблено висновок, що механізм відбору, що забезпечує збереження позитивних тенденцій або явищ можна спостерігати і в системі соціального управління, а теоретичні положення, викладені в тектології, не втратили свого значення. Ключові слова: тектологія, кон югація, інгресія, дезінгресія, соціальне управління. Загострення глобальних проблем людства на початку ХХ ст. вимагає від суспільствознавців творчого переосмислення багатьох філософських теорій та концепцій з метою пошуку відповідей на актуальні виклики. Особливо яскраво це проявляється в Україні, де перед суспільством, що вже декілька десятиліть перебуває в транзитивному стані, постало одночасно декілька проблем: перехід до ринкової економіки, модернізація, інформатизація, підвищення ефективності всіх управлінських структур, погіршення екологічного становища і т.д. В цьому ракурсі звернення до призабутих і парадоксальних ідей російського вченого О.О. Богданова є закономірним кроком. Найбільш перспективним уявляється переосмислення його вчення в рамках філософії соціального управління. Спадщина О.О. Богданова є актуальною саме в наш час, коли необхідно розвивати і створювати нові підходи до соціальної реальності і очевидним стало те, що традиційна філософія застаріла і потребує суттєвих перетворень. Головним завдання філософії О.О. Богданов розумів дослідження усіх проявів людського досвіду, як психічного, так і фізичного. Ця позиція співпала з позиціями ряду провідних філософів: Дж.Дьюі, Е.Маха, А.Пуанкаре та ін. [1]. О.О. Богданов відштовхувався від двох принципів: марксистського, згідно до якого суспільне буття визначає суспільну свідомість і загальноорганізаційного, згідно до якого будь яка активність є організуючою або дезорганізуючою. З останнього принципу випливало, що людську діяльність можна розглядати як матеріал організаційного досвіду [1]. В різний час погляди О.О. Богданова викликали увагу багатьох вчених. Серед них можна назвати А.І. Уйомова, В.П. Боголєпова, Е.Г. Юдіна, К.М. Любутіна, В.Д. Толмачова, Д.Грілле, А.Яссура та ін. Розглянемо основні точки зору на філософські погляди О.О. Богданова, викладені у «Тектології». Українська дослідниця його спадщини, О.Г. Льовкіна вважає, що побудова О.О. Богдановим загальної теорії організації або тектології це велике досягнення, що випередило свій час, оскільки, на початку ХХ ст. кібернетики і наукової теорії організації ще не існувало. Положення про те, що властивості частин можуть бути зрозумілими лише в контексті знання цілого є цілком актуальним і зараз. Важливою думкою, яка лейтмотивом проходить через всі твори мислителя, є думка про відсутність чітких меж між різними сферами людського знання, процесами, що відбуваються в природі і соціумі. Необхідні інструменти для аналізу складних об єктів О.О. Богданов запозичив із природничих наук. Він припускав, що універсальний механізм рівноваги можна застосувати і в науках про життя, психіку і суспільство, а загально відомі ідеї Ч.Дарвіна про відбір можна використовувати для дослідження всіх форм буття від астрономічних до соціальних. Тектологія для О.О. Богданова це науковий прогресивний монізм, до якого прямує людська діяльність у своєму різноманітті [2,c.68]. Організаційні ідеї вченого в значній мірі сформувалися внаслідок його знайомства з філософією К.Е. Сен Сімона. Згідно до вчення цього французького мислителя, вплив, що здійснюється на навколишній світ різними об єктами, корелює із мірою їх досконалості, тобто організованості. Певний вплив на погляди О.О. Богданов мали погляди ще одного відомого французького філософа Л.Нуаре, який інтерпретуючи філософські системи німецьких класиків, поєднував сучасне йому наукове знання і абстрактні філософські поняття. Крім того, О.О. Богданов ретельно вивчав спадщину американських філософів, особливо, представників біхевіоризму і прагматизму. Його дослідження були спрямовані на створення практично орієнтованої, соціально корисної філософії і базувались на ідеї, що найперше покликання істини ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 це забезпечення евристичності. Вчення К.Маркса про практику, як основу пізнання, було інтерпретоване О.О. Богдановим в тому дусі, що вона є сполучною ланкою між суспільством і природою. Досягнення науки мали підтвердити існування у Всесвіті єдиних організаційних законів [2,c.70 71]. Колега О.Г. Льовкіної, Н.Г. Калюжна підкреслює, що організаційна наука О.О. Богданова стала основою для дослідження організаційних систем. Особливо велику роль відіграла ідея ізоморфізму різних організаційних структур [3,c.82]. Вчений із Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара І.Г. Ханін вказує, що в тектології було поставлене питання про нематеріальні знаряддя організації, до яких О.О. Богданов відносив форми мови, мислення, права, моралі, тобто, питання охоплювало широку область соціальних наук, що зазвичай розглядалося поза уявленнями про соціальну організацію [4,c.176]. Організаційна точка зору одразу визначила необхідне і дієве місце ідеології у житті суспільства. Стало зрозуміло, що це організуюча форма для всієї практики людської діяльності. Визначення організаційного комплексу, яке подано в тектології, буквально співпадає з одним з найбільш розповсюджених в наш час визначень системи, в основі якого лежить принцип «ціле більше суми своїх частин». І.Г. Ханін піддає критиці надмірне прагнення О.О. Богданова в усьому бачити організаційні структури, адже теорію структур тектологія не подавала, а методи організації виробництва матеріальних об єктів не співпадають повністю з методами організації інтелектуальної діяльності. Усе в світі якось організоване, має структуру, однак наше знання про це є неповним. Назвавши існуючи об єкти організаційними комплексами, тектологія не змінила ситуацію [4,c.178]. В той же час І.Г. Ханін визнає, що О.О. Богданову належить пріоритет у формування важливих принципів функціонування суспільства і економіки: цілісність і єдність планів; прямі та зворотні зв язки управління і планування; слабка ланка; закон найменшого; рівновага планування та його збалансованість [4,c.179]. Вперше у сконцентрованому вигляді були представлені форми свідомості, що отримали розвиток в ХХ ст. це междисциплінарні науки і методології [4,c.180]. Т.В. Кондратьєва так охарактеризувала доробок О.О. Богданова: «Нечіткість тектологічних меж обумовлена єдністю і постійністю процесів кон югації (з єднання комплексів), інгресії (входження елементів одного комплексу в інших) і дезінгресії (розпаду комплексів) [5]. Важливий закон найменшого елемента можна сформулювати таким чином: значення двох організаційних характеристик стійкості і гнучкості, визначається найменшим індивідуальним значенням кожного елемента. Тобто, гнучкість організації залежить від її найбільш консервативного елементу [5]. На думку російської дослідниці Н.В. Дуліної, О.О. Богданов запропонував ряд універсальних принципів розуміння природи і процесів організації як системи і як динамічного процесу. Йому вдалося передбачити ряд положень системної кібернетики [6,c.131]. Концепцію відбору, що виникла в природничих і біологічних науках було розповсюджено на суспільство і практичну діяльність людини. О.О. Богданов розмежував дві сторони відбору, який розглядався як форма вираження процесу взаємодії: консервативну і прогресивну. Консервативний відбір дозволяє зберігати, або руйнувати організаційні форми, що вже існують. Позитивний відбір це відбір, що забезпечує зростання суми активностей комплексу. Ці ідеї багато в чому співзвучні з новим напрямком в філософії соціального управління, що набирає популярності останнім часом, еволюційним менеджментом. Російська дослідниця Т.Г. Кульсєєва звернула увагу на поняття позитивної рівноваги, розроблене О.О. Богдановим. Воно вказує на те, що кожна зміна в системі врівноважується зміною протилежною їй. Так виникає ситуація рухливої взаємодії [7,c.119]. Картина еволюції і людини у тектології створена з позицій природничого матеріалізму, однак, із застосуванням методів діалектики [7,c.120], що дає можливість її застосування в суспільних науках. Основними поняттями теорії практики О.О. Богданова є «активність» та «спротив», а соціальна практика це поле колективної праці, де взаємодіють людська активність та стихійний спротив речей. Форми оточуючої дійсності це комбінації активностей та спротивів, що постійно оновлюються. Зберігаються лише ті форми, в яких активності та спротиви узгоджуються найбільш гармонійно та стійко [8,c.40 41]. Проаналізуємо погляди О.О. Богданова, що пов язані з сферою соціального управління. Вчений вважав, що соціальне життя має глибокий сенс, життя людини і

298 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 колективу уявляє собою ланцюг постановки і вирішення завдань, а найбільша трудність полягає тут в їх великій різнорідності [9,c.49]. Зростання кількості нових викликів, що постають з плином часу перед соціумами, вимагають розвитку інтелектуального і організаційного потенціалу: «Світова війна і світова революція поставили чітку дилему: подолання анархії соціальних сил і інтересів, або розпад цивілізації» [9,c.50]. О.О. Богданов вважав, що принцип відбору має універсальний характер, він спрацьовує і в біології, і в соціумі. Він мав на увазі єдність механізмів в самих різнорідних групах явищ [9,c.51]. Класи, групи суспільства зіштовхуються, дезорганізують один одного, тому що кожен колектив прагне організувати весь світ і людство для себе, по своєму. Це боротьба організаційних форм. [9,c.71]. Будь яка організація, на думку вченого, зводиться до ідеї доцільності. Ця ідея включає в себе мету. Вона передбачає когось, хто її ставить, організує, тобто, активну людину організатора [9,c.112]. Коньюгація це основа тектологічного механізму, що формується. Вона представляє собою і співробітництво, і будь яке інше спілкування, поєднання понять і ідей, переплетіння прагнень і бажань в полі свідомості і т.д. Це первинний елемент, що породжує зміни, виникнення, руйнування, розвиток організаційних форм [9,c.144]. Процес коньюгації супроводжується трансформацією комплексів, що вступили в неї в тій, чи іншій мірі [9,c.148]. Організованість досягається направленням активності, що виражена метою, яку розділяють елементи системи [9,c.150]. Інгресія (входження) це процес поєднання двох організаційних комплексів за рахунок їх поєднання, що може призводити до збагачення новими елементами, накладенням одних елементів на інші, створенням єдності співпадаючих елементів. Між двома організаційними комплексами в такий спосіб створюється зв язок [9,c ]. Дезінгресія це внесення чужорідних елементів в систему, що призводить до розвалу організаційного комплексу. Сторони організації нерідко марнують зусилля у протидіях [9,с.167]. Система демонструє закономірне збереження, або знищення за рахунок відбору [9,c.189]. В цьому процесі виділяються такі елементи: об єкт відбору; діяч або фактор відбору; основа або базис підбору, та сторона об єкта від якої залежить збереження певної тенденції чи явища [9,c ]. Більшість російських і українських дослідників спадщини О.О. Богданова нічого не говорять про свої філософські і методологічні позиції, ґрунтуючись на яких, вони досліджують його вчення. З деякими зауваженнями їх можна визначити як поміркований позитивізм; його еклектичне поєднання з неомарксизмом або різноманітними західними соціологічними теоріями. Оскільки, сам О.О. Богданов був дуже близьким до марксизму та соціологічних теорій сучасних йому, то, він використав чимало елементів позитивізму. Дослідники потрапляють у порочне коло, коли намагаються осмислити тектологію за допомогою тих самих інструментів, що були застосовані для її побудови. В такій ситуації не має змоги зробити по справжньому філософські узагальнення та висновки, а дослідження заходить в глухий кут. Однак, на нашу думку, застосування адекватного філософського апарату може розірвати змальоване порочне коло. Спробуємо звернутись до однієї з фундаментальних ідей М.Хайдеггера: «У всіх науках ми прямуючи за їх найбільш істинною інтенцією, вступаємо у відношення сущого самого до себе» [10,c.16]. Особливе відношення до світу, націлене на суще як таке підтримується і направляється певною вільно вибраною установкою людської екзистенції [10,c.17]. Звісно, М.Хайдеггер має на увазі не всіх людей, а лише тих, хто в тій чи іншій мірі займається філософією, тобто, таких як О.О. Богданов. Відомий російський філософ О.Г. Дугін вказує, що вся філософія М.Хайдеггера базується на уявленні про онтологічне розрізнення («ontologische Differenz»). Це поняття для філософа «стає фундаментальною філософською дією: не будь яке розрізнення, але, розрізнення всіх розрізнень, саме розрізнення між сущим (das Seiende) і буттям (das Sein) [11,c.28]. Тепер проаналізуємо тектологію по хайдеггеріанські. Для О.О. Богданова суще це все з чим стикається людина, з чим вона має справу: речі, предмети і т.д. Буття для нього це прихована від ока таємниця організації всього сущого. Фактично всю «Тектологію» присвячено вирішенню цієї проблеми. Принципи, виведені О.О. Богдановим виявились універсальними саме тому, що він намагався вирішити універсальну, широку проблему переходу буття, вираженого у втаємничених інтенціях, в суще, тобто в реальні природні, соціальні, культурні структури. Однак, в працях вченого є ще дещо, що дає змогу вирішити нашу вихідну проблему відношення і субординації між соціальним управлінням і тектологією. Цей необхідний елемент «належне», те, що має бути «в ідеалі». Без нього вся тектологія втрачає будь який сенс, ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 адже О.О. Богданов це не просто вчений, це борець за світле майбутнє людства. Навіть своє життя він віддав під час експерименту з переливання крові, який вважав корисним для людей. Для нього ідеалом всього життя стало прагнення гармонійного об єднання всього людства для боротьби зі стихійністю світу, безперервного розвитку продуктивних сукупних сил. Таким чином, можна розглядати тектологію як інструмент для конструювання належного (для управління соціумом в його просуванні у необхідному напрямку), а також для осмислення буття соціальних спільностей, процесів і т.д. Звісно, що в такому ракурсі неможливо розглядати всю тектологію, оскільки, її завдання багато в чому відмінні. Отже, можна зробити остаточний висновок, що тектологія відносно філософії соціального управління це допоміжна теорія, принципи якої можуть бути застосовані в багатьох випадках. Щоправда, застосування тектології обмежено самим характером цього вчення, його направленістю, так як онтологічне розрізнення було вирішене О.О. Богдановим на основі природничих наук. Багато феноменів суспільного буття (мислення, воля, емоції та психологія суб єктів і т.д.) опинились поза рамками тектології, а це означає, що тектологічні принципи необхідно доповнювати за рахунок інших філософських концепцій та теорій. В подальших дослідженнях доцільно і перспективно провести аналіз і уточнення таких фундаментальних понять тектології, як «кон югація», «інгресія», «дезінгресія». Їх потрібно «розкодувати» в рівні сучасного розвитку теорії систем і синергетики. Список використаних джерел 1. Льовкіна О.Г. Моністичний реалізм О.О. Богданова / Олена Геннадіївна Льовкіна [Електронний ресурс]. Режим доступу до журн.: pdf. 2. Льовкіна О.Г. Ідейні витоки тектології Олександра Богданова: історико філософський контекст / Олена Геннадіївна Льовкіна // Магістеріум. Історико філософські студії. Вип. 39. С Калюжна Н.Г. Морфологічний аналіз дескриптивних визначень поняття «система» як підґрунтя дослідження системи управління підприємством / Н.Г. Калюжна // Економіка. Менеджмент. Підприємництво С Ханин И.Г. Тектология или всеобщая организационная наука, с точки зрения, системно семиотического подхода к организации управления / И.Г. Ханин // Прометей (32). С Кондратьєва Т.В. Принципи формування гнучкої організаційної структури / Т.В. Кондратьєва [Електронний ресурс]. Режим доступу до журн.: knp217_43 45.pdf. 6. Дулина Н.В. К вопросу о социальном управлении городом / Н.В. Дулина // Научный потенциал регионов на службе модернизации. АИСИ (2). С Кульсеева Т.Г. Естественные науки как источник тектологии А.А. Богданова / Т.Г. Кульсеева // Исторические, философские, политические и юридические науки, культурология и искусствоведение. Вопросы теории и практики (11). С Льовкіна О.Г. Вирішення проблеми організованої системи в тектології О.О. Богданова / Олена Геннадіївна Льовкіна // Вісн. Нац. авіац. ун ту. Філософія. Культурологія N2. С Богданов А.А. Тектология. Всеобщая организационная наука. Книга 1. / Александр Александрович Богданов. М.: Экономика, с. 10. Хайдеггер М. Время и Бытие [пер. с нем. В.В. Бибихина] / Мартин Хайдеггер. М.: Издательство «Республика», с. 11. Дугин А.Г. Мартин Хайдеггер: философия другого Начала / Александр Гельевич Дугин. М.: Академический проект; Фонд «Мир», с. Иванов Е.В. Философский анализ социального управления: возможности применения тектологии А.А. Богданова Рассмотрены идеи известного русского ученого А.А. Богданова, основателя тектологии. Большое внимание уделено принципам организации и дезорганизации, которые он разработал. Сделан вывод, что механизм отбора, который обеспечивает сохранение позитивных тенденций или явлений, можно наблюдать и в системе социального управления, а теоретические положения, изложенные в тектологии, не потеряли своего значения. Ключевые слова: тектология, конъюгация, ингресия, дезингресия, социальное управление. Ivanov, E.V. Philosophical analysis of social control: the possibility of using tectology A.A. Bogdanov Ideas of the famous Russian scientist,the founder of tectology A.A. Bogdanov have been considered. Much attention is dedicated to the principles of organization and disorganization that were developed by him. It s concluded that the selection mechanism that ensures preservation of positive trends or phenomena can be observed in the system of social managment. Theoretical principles outlined in tectology have not lost their importance. Key words: tectology, conjugation, ingression, disingression, social management.

299 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК 1 Рустамов Є. Феномен відчуження у філософії К.Ясперса Розглядається піднята К.Ясперсом проблема сучасного людства в інформаційному суспільстві, при нестримному зростанні інформаційних потоків, розвитку інформаційних технологій. Як прояв екзистенційної кризи в сучасному суспільстві змінюються сімейні цінності. Актуальність цієї проблеми пов язана з тим, що вона безпосередньо виходить з проблеми людини і технократії суспільства, у взаємовідносинах людини і суспільства може виникнути феномен відчуження. Ключові слова: відчуження, екзістенціоналізм, духовне, суспільство, індивідуум, сенс, комунікація, осмислення, реальність, технократія. (стаття друкується мовою оригіналу) Рустамов Е. Феномен отчуждения в философии К.Ясперса Рассматривается поднятая К.Ясперсом проблема современного человечества в информационном обществе, при безудержном росте информационных потоков, развитии информационных технологий. Как проявления экзистенционального кризиса в современном обществе изменяются семейные цен ности. Актуальность этой проблемы связана с тем, что она непосредственно исходит из проблемы человека и технократии общества, во взаимоотношениях человека и общества может возникнуть феномен отчуждения. Ключевые слова: отчуждение, экзистенционализм, духовное, общество, индивидуум, смысл, коммуникация, осмысление, реальность, технократия. Отчуждение является фундаментальной проблемой философского мышления. Актуальность этой проблемы связано с тем, что он непосредственно исходит от проблемы человека, во взаимоотношениях человека и общества может возникнуть феномен отчуждения. Постановка и попытка разрешения этой проблемы уходит во времена неоплатоников. Однако формирование и разработка понятия отчуждения связано с именами К.Маркса и Г.Гегеля. Из ранних работ К.Маркса особый интерес представляют «Экономико философские рукописи 1844 года». К.Маркс признавал и анализировал факт отчуждения, придавая ему существенное значение. К сожалению, эти произведения до 1933 года были в архиве. В этом же году, в Москве, когда эти рукописи были изданы на русском и немецком языках, отношение философской общественности изменилось. Экзистенционалисты, в том числе Карл Ясперс ( ), данной проблеме уделили центральное место в социальной философии. В этой статье мы попытаемся показать постановку и попытку разрешить данную проблему в философии коммуникации Ясперса. К.Ясперс эту проблему рассматривает в более широком ракурсе. Он считает, что современное человечество переживает глубокий экзистенциональный кризис и отчуждение является составной частью этого процесса. По его мнению, кризис проявляется во взаимоотношениях человека и общества, в процессе межличностной коммуникации. Поэтому этот процесс можно охарактеризовать как экзистенциональный кризис. В условиях кризиса система ценностей, составляющие смысл жизни человека, его отношение к жизни теряют смысл. Движущей силой этого процесса является сила отчуждения. Безудержный рост информационных потоков, развитие информационных технологий, которые зачастую преподносятся как достижение и расширение границ человеческих возможностей, приводят к отчуждению подлинной, общественной, духовной сути человека. Получается, что человек в информационном обществе является пассивным объектом манипулирования. Нарушается принцип, который олицетворяет целостность сущности и существования. Отчуждение в информационном обществе это утеря социального резонанса человека с обществом. Отчуждение «социальная ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 альтернатива гуманизма», антигуманизм. В феномене отчуждения, прежде всего, речь идет о наличии речи. Поэтому экзистенционализм, занимающийся проблемами человека и его существования не может относиться к этой проблеме безразлично. Ясперс считает, что человек, будучи эгоистичным, злобным, завистливым существом пытается властвовать и использовать других. С другой стороны, чувство одиночества, смерти, страха побуждает к объединению, к солидарности. В процессе такой коммуникации люди бывают вынуждены частично отказаться от своих прав и объединиться в государство. На этом уровне отчуждение добровольный акт, а добровольный акт человек претворяет в жизнь с целью выгоды для себя. Мотивом и целью при отречении от права является гарантия безопасности человека. По этому поводу философы не придерживаются единого мнения. В свое время Т.Гоббс причины отчуждения видел в государстве, в его укреплении; Руссо в процессе развития культуры, Марс рассматривает отчуждение как экономический фактор. К.Ясперс считает, что отчуждение это разрыв связей и отношений человека с обществом, выражающийся в различных формах, лишает человека условий и средств осуществления его интересов и притязаний и тем самым выступает в качестве источника порождения социальных тревог. По Ясперсу, если человечество отречется от этой своей общности в судьбе и вере, от общности высших духовных ценностей, спасающих человека в самых трудных ситуациях, то возможность человеческого общения и взаимопонимания оборвется, а это может закончиться мировой катастрофой. По этой теме Ясперс провел ряд научно исследовательских работ. Произведение «Смысл и назначение истории» привлекает большое внимание. Он смотрит на феномен отчуждения более фронтально; он считает, что отчуждение это неотъемлемая часть эпохи экзистенционализма и духовного кризиса. Философ писал, что кризис, охватив все аспекты человеческого бытия: сознание, жизнь, быт, образ мышления принял общечеловечный характер. Ясперс был не просто философом, он начал свою деятельность как врач психиатр, и поэтому отчуждение он рассматривал как кризис сознания, души, морали. Он считал, что ситуация это целый комплекс, которая не находится вне времени и человека. Эпоха, человек являются его неотъемлемой частью и подверглись кризису. Ясперс отметил еще одну сторону: ситуация «осмысленная реальность». И человек и душа, объяснил он, не может быть изучена вне комплекса. История, пишет Ясперс, должна брать начало с понимания современного человека. Тем не менее, это начало истории стерто из памяти человечества. История человечества в достаточной степени исчезла из нашей памяти. Когда произошел резкий поворот в истории, появился человек современного типа, и образовалась ось мировой истории. В осевое время были разработаны те категории, которыми человек мыслит по сегодняшний день. Важной характеристикой этого времени является переход от мифа к логосу (смыслу, мысли). По Ясперсу, осевое время призывает к коммуникации. Способность видеть и понимать других помогает уяснить себе самого себя. Эта попытка вступить в коммуникацию еще одна тайна становления человека. В центре этого процесса находится человек и его существование. Однако, этот процесс является сложным. Его сложность заключается в том, что смысл своей жизни человек видит в общении с другими людьми. В этом смысле коммуникация это образ жизни. Ясперс пишет, что «человек это идея, а не доступная эмпирическому познанию действительность» [1,с.69]. Отчужденные отношения, когда люди вполне взаимозаменяемы, именуется «das Man». И вырваться из этого состояния человек может с помощью «экзистенциального страха». «Das Man» стал объектом философии экзистенционалистов и превращен в элемент «общественности». Мир «das Man» строится на практике отчуждения. Основу власти Ясперс видит в области науки и техники. Техника, пишет Ясперс, выражение рационализма, рациональная деятельность, основанная на сознании. Смысл техники освободиться от влияния природы, ума, одаренности. Рациональная деятельность, которая отделяет человека от природы, нарушает коммуникацию между человеком и природой и создает пропасть между ними. Таким образом, Ясперс доказал, что в современном обществе существуют мощные силы, которые возникают в результате oтчуждения. Эти силы: наука, техника и омассовление. Здесь неизбежно возникает вопрос: как получается, что эти силы несут в себе «демона», который ставит человека против самого себя, отдаляет от самого себя, и может ли появиться четвертая сила, которая приведет к отчуждению. К.Ясперс пишет, что было время, когда люди многое ожидали от науки, считали его источником

300 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 человеческого счастья. Однако, ученые, которые позже сделали его культом, не знают, что этот вид деятельности не приносит и не может принести счастья. Никто и не подозревал к каким вредным последствиям могла привести наука. Человек создает науку, но не знает что это такое, суеверие заставляет их ждать от науки того, что она совершить не может. Даже великие философы, в том числе и Гегель, «едва ли знают что либо о подлинной науке» [1,с.113]. «Наука обречена на субъект объектное отношение», но такой подход не позволяет воспринимать истину человека. Для этого нужны субъект субъективные отношения. Ученые видят мир как объект и объективность. Такой подход, отдаляет человека от самого себя как субъекта. Такое отношение способствует процессу отчуждения. Вторую причину силы отчуждения Ясперс видит в технике. Техника, как и наука, отдаляет человека от себя и от природы. Техника в ходе преобразования трудовой деятельности человека преобразовывает и самого человека. Человек попадает под власть техники, которую он сам создал и не может освободиться от ее воздействия. Развивается демонизм, демонический характер техники. Техника становится ни от кого не зависимой, увлекающей силой. А человек чувствует себя беспомощным перед техникой». Тем самым демонизм техники превращает человека в средство. «Человек, пишет Ясперс, сам становится одним из видов сырья, подлежащего целенаправленной обработке» [1,с.138]. Третья причина силы отчуждения по Ясперсу, омассовление. Масса, в этом случае, не народ. Народ осознает себя в жизненных условиях, в своем мышлении, традициях. Масса же не структурирована. Она не обладает самосознанием, лишена почвы. Масса это объект внушения и пропаганды, она не знает ответственности. Основным типом мышления является нигилизм. Идеалом ее в жизни является борьба за выживание, где не важно творчество, потребление является достаточным. Ясперса это возмущало и самое страшное это то, что «страх перед тем, что потрясает нас, вытесняется сознанием своего бессилия. Человечество пытается скрыть этот ужас от себя» [1,с.162]. За равнодушием людей стоит страх перед тем, куда же идет человечество. Человек понимает, что он зависим от хода событий, который он считал возможным направить в нужную сторону. «В настоящее время возникло специфическое ощущение беспомощности [1,с.289]. И это является причиной разбожествления «не неверие отдельных людей, а возможное последствие духовного развития, которое в данном случае в самом деле ведет в ничто» [1,с.299]. Ясперс отметил, что современная наука, научные теории отличаются односторонним подходом к человеку. Современный человек в обществе полностью находится под влиянием «аппарата производства». Машинное производство сыграло в трудовой сфере человека настолько важную роль, что «человек сам становится как бы частью машин». Превращение человека в приложение к машине, говорит о том, что индивидуум оценивается только за качество и количество проделанной им работы. Этим он теряет свою человеческую сущность, другими словами не считается человеком. По мнению Ясперса, марксизм, психоанализ, расовые теории, и другие учения не раскрывают истинную сущность человека. Марксизм растворяет человека в толпе, психоанализ видит смысл его существования в удовольствии, а расовая теория ищет преимущество одной нации над другими нациями. Эти методы не могут выявить истинную сущность человека. Но отрицать рациональную идею в каждом из них было бы несправедливо. В древние времена люди ждали угрозы извне. Теперь опасность внутри она исходит от самого человека. Эта тенденция еще более тяжелее, чем это было в древности, человечество подвержено психологическому кризису. В период развития рационализации в современном обществе все является не случайностью, а необходимостью. В период развития техники, человек видит себя только в коллективе, мыслит в социуме, но не отличается индивидуальностью. Современный человек за короткое время сильнее привязывается ко всему тому, что доставляет ему удовольствие, становится потребителем. Стремительный рост техники создает условия для отчуждения людей. По мнению Ясперса, надо создать такую систему, в которой «подчинение человека в качестве рабочей силы любым техническим и хозяйственным целям сменилось страстным желанием перевернуть это отношение, придать ему обратный характер» [1,с.122]. Другой вопрос, который вопрос волнует Ясперса ослабление семейных традиций. Проявления экзистенционального кризиса в современном обществе можно увидеть в изменении семейных ценностей. Так, скажем, ребенок больше времени проводит в детском садике, там же он подрастает и получает воспитание, а родительскую заботу не видит. По этой причине очень часто дети подрастают с чувством безразличия не только к родителям, но ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 и посторонним. Почва для отчуждения в обществе отсюда и зарождается. В технократическом обществе все говорят на одном языке. Одинаковые манеры, одежда, машины и так далее. Человек современности чувствует себя комфортно в условиях унификации жизни, в пределах одинаковой модели. Многие из них даже и мысли не допускают о выходе за пределы данной модели. Наблюдается увеличение количества браков между расами. Одна из проблем, вытекающая впоследствии развития техники, это равнодушие человека к событиям окружающей среды, отсутствие чувства ответственности к жизненным процессам. При таком равнодушии человек, как правило, теряет экзистенциональную значимость. Свобода для него становится непреодолимым грузом. В противном случае, чтобы забыться человек стремиться к труду. Поэтому полномочия принятия важных решений в руках узкого круга людей. В начале ХХ века в работе Освальда Шпенглера «Человек и техника» центральная проблема философского мышления заключается в нарушении классических моделей общения между человеком и окружающим миром. Мыслитель «представил планетарный масштаб связанных с техникой проблем». Причину конфликта между человеком и техникой он искал в их собственной природе. Так как человек сам является создателем техники, как дополнение своей силе. В этом и проблема. Впоследствии человек «становится зависимым от функций «сконструированного ею аппарата». Он не может освободиться от воздействия созданной им техники. В то же время дух техники способствует зарождению у человека таких асоциальных склонностей как, «овладеть», «раздавить и подчинить» и так далее. Первая мировая война показатель присущего духу техники разрушительного характера. Решающим фактором в происходящих событиях становятся массы. Испанский философ Ортега и Гассет в своих исследованиях широкое место уделил проблеме омассовления. Мыслитель массу оценивал как нечто, лишенное способности понимать и признавать красоту. Недостающие качества массы это аристократический дух и критическое мышление. По этой причине в современном обществе масса стремиться к потреблению, а элита к управлению. В произведении «Восстание масс» Ортега пишет, что массы руководят и навязывают обществу свои мысли. Он в этом видел трагедию общества. Государство считает, что «массами не руководят, к массам прислушиваются по каждому пустяку». Нормы цивилизации чужды для толпы. Мыслитель отметил, что меньшинство это совокупность лиц с особым достоинством, а масса ничем не выделяется. Масса лишенное ценностей большинство, она притесняет и старается занять место меньшинства. В результате, Ортега сделал вывод, что общество потерял аристократический дух. Все это, пропасть между человеком и окружающим миром, между обществом и индивидом, достигло такого уровня, что может привести к смятению, вызвать переполох. А.Камю отметил, что после того как Ницше объявил о «смерти Бога», все ценности и нормы человека приходят в упадок и разрушаются. В момент, когда человек чувствует опустошенность, перестает понимать смысл и цель повседневной жизни, внезапно сознание человека «приходит в движение» и рождается чувство абсурда. Камю пишет: «жить означает постоянно противопоставлять себя миру, постоянно поддерживать жизнь абсурда». Иными словами, абсурд представляет собой реакцию на ситуацию отчуждения индивидуума, порожденного кризисом, то есть противоречиями между интересами индивидуума и условиями его существования, утратой жизненного смысла. Из всего сказанного Ясперс делает вывод, что в современном обществе есть такие силы, перед которыми человек чувствует себя беспомощным, бессильным, и поэтому он обречен на отчуждение. Исторической миссией экзистенционализма, он считал демонстрацию этой участи современного человека. Чтобы устоять перед этими силами Ясперс выдвигает «терапию», однако цель и природа этой терапии другая проблема. Список использованных источников 1. Ясперс К. Смысл и наçначение истории, Республика. М., с. Rustamov, E. The phenomenon of alienation in the philosophy of Karl Jaspers The author considers the problem raised by K. Jaspers modern humanity in the information society, the unrestrained growth of information flows, development of information technologies. As manifestations of existential crisis in modern society changing family values. The problem was due to the fact that it is directly based on the problem of man and technocratic society, the relationship of man and society may be a phenomenon of alienation. Key words: alienation, existentialism, spiritual, a society, an individual meaning, communication, understanding, reality, technocracy.

301 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК 1(091)(477)( ) Психологічне вчення Г.Сковороди Чернишов В.В. Здійснено спробу описового аналізу психологічного вчення Г.Сковороди. Дослідження реалізується через звернення до аналізу ключових понять сковородинівського психологічного дискурсу: «самопізнання», «розум», «воля», «споглядання», «віра» та ін. Ключові слова: внутрішній досвід, внутрішнє життя, духовність, людина, психологія, релігійна філософія, самопізнання, щастя, Християнство. Дослідження спадщини Г.С. Сковороди є однією з пріоритетних галузей вітчизняної історико філософської науки. В контексті філософії Г.С. Сковороди одне з центральних місць посідає психологічна проблематика вчення про душу, її сутність та діяльність, що, у свою чергу, є вихідним пунктом для антропології й аскетики українського мислителя. Частково психологічна концепція Г.С. Сковороди здобула свого висвітлення у численних історико філософських працях вітчизняних і зарубіжних дослідників творчості українського філософа, присвячених його філософії серця та дотичних до неї проблем (напр., вчення Сковороди про внутрішню та зовнішню людину, тощо). Роботи Г.Є. Аляєва, Д.І. Багалія, І.В. Бичка, В.Ф. Ерна, А.Є. Калюжного, О.М. Кривулі, С.В. Куцепал, В.А. Малахова, В.П. Манженка, В.Б. Окорокова, Г.Д. Панкова, В.М. Петрушова, М.В. Поповича, Л.В. Ушкалова, Д.І. Чижевського, В.І. Шинкарука, та деяких інших стали міцним засновком, що уможливили появу й нашого аналізу. Проте, до сьогодні, наскільки нам відомо, не існувало праці, у котрій би більш менш завершено й цілісно було подано опис психологічного вчення Г.С. Сковороди. Втім, від прояснення теоретичної позиції українського мислителя багато в чому залежить як сприйняття та можливість вірної історико філософської та історико культурної оцінки його постаті, так і можливість інтерпретації, подальшої рецепції та творчого продовження тієї традиції філософування, яка була започаткована українським філософом. З огляду на все вищесказане, потрібно зазначити, що дане дослідження має на меті здійснити описовий аналіз психологічного вчення Г.С. Сковороди. Досягнення даної мети передбачається через звернення до аналізу ключових понять сковородинівського психологічного дискурсу: «самопізнання», «розум», «воля», «споглядання», «віра», тощо. На думку Г.Сковороди, справжнє життя це життя внутрішнє, що протікає у сфері духовності, котру загалом можна назвати «внутрішній світ» [див.: 1,с.642]. Справжньою людиною філософ вважає не «тілесний болван», а «внутрішню людину» людське серце [напр., див.: 4,с.74, , , ,361]. Відповідно до цієї думки, головними проблемами творчості Г.Сковороди стають проблеми щастя, пошуку та віднаходження душевного миру. Розв язання цих проблем, не в останню чергу, пов язується з пізнанням людиною свого власного душевного світу. Отже, можна сказати, що філософ та богослов у Г.Сковороді поєднується з психологом. За Сковородою, більшість людей або взагалі перебувають у стані духовного сну, або, навіть пробудившись, блукають у пітьмі й не знаходять виходу [напр., див.: 4, с.136,139;6,с.162,165]. Такі люди є нещасними вони шукають щастя, проте, так його і не знаходять. Виразним показником такого стану є те, що більшість людей відчуває внутрішнє сум яття, невдоволення, сум, нудьгу їх переслідує відчуття, що попри всі досягнення їм бракує чогось важливого [див.: 4,с.336]. Причиною такого тяжкого духовного стану, на думку мислителя, є людська безпорадність (безсовђтіе), що випливає з неуваги людини до свого внутрішнього світу, до глибинних потреб та прагнень власної душі [див.: 4,с.330]. Глибока внутрішня збентеженість та стан нещастя примушують людей до наполегливого пошуку щастя; проте, як його віднайти, як втамувати ту внутрішню бурю, що вирує у людській душі? Г.Сковорода вважає, що розв язання цієї проблеми можливе тільки на шляху самопізнання, усвідомлення власних глибинних потреб та прагнень. Український мислитель переносить увагу на внутрішнє життя людини. «Пізнай себе!» цей заклик може бути названий як гаслом життя самого Г.Сковороди, так і його духовним заповітом. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Мислитель робить виразний наголос на самопізнанні, закликає зануритися у себе, звернутися до аналізу власного внутрішнього життя. Заклик до пізнання себе випливає у Сковороди з переконання у достовірності для людини фактів її внутрішнього життя та досвіду. Дослідження себе має на меті відкриття таємниці власної природи, усвідомлення людиною власних глибинних потреб та прагнень, головною з яких, на думку Сковороди, є потреба релігійна. Саме цією потребою й прагненням до поєднання з Богом має визначатися спрямування духовного життя людини. Таким чином, можна сказати, що для Г.Сковороди людина це релігійна істота par excellence. Що ж людина мусить пізнати у собі? Як може вона зрозуміти, що їй потрібно, до чого вона мусить прагнути? Пізнання себе, за Сковородою, починається з відкриття у собі, поруч з фізичним, тілесним виміром власного існування, відмінного від тіла буттєвого виміру, з визнання того, що саме це внутрішнє життя життя людського духу саме й є людським життям, підставою існування усього людського єства. Відкриваючи метафізичний пласт власного існування, людина відкриває для себе власну природу, знаходить справжню серцевину власного існування «серце», «ум» («mens»), «внутрішню людину». Відкриття цього рівня існування веде людину до розуміння того, що є причиною її дій та вчинків. У всій виразності перед нею відкривається її серце сфера думок, нахилів, бажань та мотивацій, вона усвідомлює, що має розум й волю, які є причиною її мислення та бажань, пам ять, що включає також й сумління, котре заохочує її чинити добро, й жорстоко картає, коли вона вчиняє неналежним чином. Розум людини представляє собою здібність розуміння, споглядання й абстрактного мислення суто людського осягнення дійсності [див.: 4,с.159,295,346]. Він радикально відрізняє людину від тварин [див.: 4,с.148]. Це ніби внутрішнє світло, за допомогою якого людина споглядає все, що знаходиться поза нею та у ній самій. Втім, у більшості людей розум змішаний з чуттєвістю, за висловом Г.Сковороди він «повзе по землі», «є темрявою», а тому нагально потребує очищення та просвітлення [напр., див.: 4,с.287,346,352,363]. Розум людини має бути пов язаний з Богом Бог є істинним світочем світлом людського розуму [див.: 4,с.150,180,184]. У світлі розуму Бог відкриває людині закони буття природні закони, згідно з якими людина має будувати власне життя, щоб бути щасливою й успішною [див.: 4,с.93]. Людина ж, котра має «зрілий», тобто очищений й просвітлений розум, споглядає буття у його безпосередній даності, розуміючи, що «вся экономія Божія во всей вселенной исправна, добра и всем нам всеполезна есть» [4,с.342]. Для споглядання зовнішніх речей розум використовує тілесні органи чуття, тоді як споглядання внутрішніх речей носить безпосередній характер. Споглядання відбувається тоді, коли людина спрямовує свій розум «мисленні промені» [див.: 4,с.80,242] на певний об єкт, а отже, воно пов язане з увагою [див.: 4,с.160]. Поняття уваги, у свою чергу, безпосередньо пов язане з поняттям волі. Взагалі, поняття волі є одним із ключових у філософії Г.С. Сковороди. У понятті «воля» мислитель розрізняє три головні аспекти. У його творах воля постає як: 1) здатність бажати (етично нейтральна); 2) самі бажання, скеровані до певної мети; 3) здатність скеровувати власні бажання до певної мети свобода вибору, здатність цілепокладання (воля поєднана з розумом). В результаті дослідження глибин власної свідомості людина спочатку звертає увагу тільки на бажання. Перед нею у всій своїй виразності постає жахлива картина внутрішніх суперечностей, на що до того вона не звертала майже ніякої уваги. Вона розуміє, що у її свідомості постійно точиться невидима внутрішня боротьба між двома воїнствами силами світла та силами темряви [див.: 4,с ]. Це боротьба на рівні думки мислена боротьба. З одного боку, це виражається в інтуїтивному розумінні людиною того, що є добро, з іншого ж у її численних пожаданнях та пристрастях, задоволення яких, врешті решт, закінчуються пекельними муками караючого сумління [див.: 5,с.434]. Втім, людське серце у цій борні не просто «арена», людина сама є активною учасницею цієї борні. Наявність внутрішніх суперечностей спонукає людину до пошуку певної, твердої опори «кифи», «петри», «гавані», й, врешті решт, приводять її до відкриття у собі ідеї Бога образу Божого, закарбованого на скрижалях її серця. Доречи, з огляду на це стає зрозумілим, чому український мислитель ставить знак рівняння між самопізнанням та богопізнанням [див.: 4,с.172]. Відкриває людина у собі і темний бік існування хтиві, гріховні побажання та нахили це зла, «мучительная воля», як її називає філософ,

302 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 що всіляко противиться Богові [див.: 4,с.73]. Зла воля постає у людині як результат її вільного ухилення від Бога. Це егоїстичні пожадання попри будь що ствердити власну волю, зробити не так, як належить, а так, як хочеться. Зла воля постійно чинить спротив волі Божій, а тому й перебуває у постійному конфлікті з людським сумлінням, оскверняє його, робить скверним й нечистим джерелом постійного невдоволення й невдячності. Ця зла воля настільки глибоко закоренилася у людському єстві, що людина ніколи б не була здатна подолати її власними силами. А між тим, ця зла воля звела мур між людиною та її щастям, не дозволяє людині «продертися» до нього [див.: 4,с.249]. Поруч з цією, злою волею, в людині існує й інша, добра воля прагнення до добра. Добра воля є вищім природним законом людського єства, що знаходиться у цілковитій згоді з законами розуму, сумлінням та Божественною волею. Власне, ця воля є ніби «відображенням» Божественної, несуперечливої волі. Тільки слідуючи цій волі людина може бути «без расстройки с самим собою» [2,с.445]. Ця воля керується законами розуму, тоді як зла воля є непоміркованою керується гріховними пристрастями та егоїстичними пожаданнями. Досліджуючи себе, поступово людина доходить думки, що в основі обох воль доброї та злої лежить єдина здатність до воління природна воля. Сама собою, ця воля є сліпою її скеровує розум. Розум вказує волі певну мету. Втім, якщо людський розум є неочищеним, відповідно, й воля людини буде перебувати у полоні пристрастей. Іншими словами, різниця між злою та доброю волею полягає не в їх природі, а у їхньому спрямуванні, ставленні людської волі до волі Божої. Між тим, людина є вільною скеровувати свої бажання самостійно, куди вважає за краще. Вірне використання своєї волі є подвигом людського життя [див.: 2,с.439,444]. Цей подвиг є розумово вольовою справою. Воля може бути скерована до речей чуттєвих, або до речей надчуттєвих, духовних. Відповідно до того чи іншого вибору людини, її воля може стати або злою чуттєвою волею, що мучить людину, або доброю, духовною, блаженною, що дарує їй радість, блаженство, робить її щасливою [див.: 2,с.444,449]. Людське єство, що містить у собі як чуттєвий, так і надчуттєвий рівні, з самого початку підносить людині цей вибір (наявність двох воль чуттєвої та духовної), й від людини залежить, яка з цих воль візьме гору, який з шляхів вона обере [напр., див.: 2,с.453]. Проте, більшість людей йде за своєю чуттєвістю, вони віддалилися від Бога «во мрачныя желанія воли <...> разтлђнной» [див.: 2,с.463], а отже й не знаходять щастя. Причиною того є їхня зла воля, що сама по собі є просто збоченням, ухиленням від нормального стану речей, спрямуванням людської волі (як здатності бажати) на досягнення хибних цілей [див.: 5,с.387]. З огляду на такий стан речей, головним завданням людини, що шукає щастя, є знищення злої волі подолання хибних пожадань та пристрастей, що замикають людину на духовний світ, одухотворення її волі, узгодження власної волі із волею Божою, скерування її на Бога, як кінцеву мету, примирення з Богом [напр., див.: 4,с.87;159,170,251]. Тільки на цьому шляху людині повертається здатність вірного міркування («recta ratio»), що «робить легким будь який спосіб життя, будь яку зміну» [5,с.346; пор. також: 4,с.343]. Продовжуючи аналіз власного внутрішнього життя, людина відкриває у собі пам ять. На думку Г.Сковороди, людська пам ять є образом вічності, оскільки об єднує у собі розірвані у часі моменти життя минулого та й навіть майбутнього (в очікуванні), котрі набувають у ній свого реального існування у постійному «тут і тепер» [див.: 4,с.310;5,с ]. Пам ять протистоїть забуттю так само, як буття протистоїть небуттю, а істина хибі, та й сама пам ять покликана не тільки для збереження життєвих вражень, а й до збереження та явлення вічності, святині, істини, останню Г.Сковорода недвозначно ототожнює з Ісусом Христом [див.: 5,с.32 34, ]. Власне, будучи образом вічності, людська пам ять, у якийсь таємничий спосіб, несе у своїх глибинах знання про Бога та вічність. Разом із тим, пам ять є й скарбницею, що зберігає всі факти людського досвіду. Отже, самопізнання здійснюється розумом, в устремлінні волі за допомогою віри, й зберігається у пам яті як незабутнє знання незабутній досвід пізнання святині істини [див.: 5,с.33]. «Fides videt Deum et divina est» [5,с.279], говорить Г.Сковорода. Потрібно сказати, що для Г.Сковороди віра постає єдиним засобом до пізнання невидимого це головна її властивість [див.: 4,с.152,162,301,316,354,382,440]. Віра є справою людського серця, всієї «внутрішньої людини» її розуму, волі та пам яті. Розум може побачити невидиме тільки за допомогою віри, скерований волею, закарбовуючи у пам яті цей ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 незабутній досвід бачення істини. Саме тому пізнання психічного життя може відбутися тільки за посередництвом віри. Питання про співвідношення віри та розуму у Сковороди майже не ставиться, хоча він й закликає, у разі нерозуміння, приборкати власний розум зусиллям волі, підкоривши його вірі [4,с ,168,310]. Віра бачить світло метафізичного буття у мороці тілесного існування, більш того, вона і сама є світлом, у якому людина пізнає таємниці прихованого буття [напр., див.: 4,с.119,124,1 32,138,149,162,175,316]. З огляду на її функцію бачення невидимої зовнішнім очам істини Сковорода також називає її «істинним оком» [напр., див.: 4,с.162,316,390]. Це істинне око бачить Бога, споглядає прихований образ Божий у людині. Віра є благодатним даром Божим, результатом дії його благодаті, й не може бути здобута лише власними зусиллями людини, а тому, передусім, людина має бути вдячною Богові за цей дар [напр., див.: 4,с.174,184,343,371]. Взагалі, потрібно сказати, що ідея вдячності займає у Сковороди непересічне місце [напр., див.: 3]. Саме віра, на думку Сковороди, уможливлює рефлексію та саморефлексію, а отже й дійсне самопізнання. Проте, за допомогою самопізнання, на думку Г.Сковороди, можна дійти тільки «загальної й простої віри» [див.: 4,с.146] темного й нечіткого уявлення про існування певної «Сили» або «Первоначала», відкриття загальної ідеї Бога, що проявляється у певному «відчутті священного». Для продовження свого духовного зростання, відкриття «істинної віри» [див.: 4,с.152] самопізнання недостатньо людина потребує сторонньої допомоги. Такою допомогою є голос традиції богошукання, вершиною якої, на думку Г.Сковороди, є християнська традиція й передусім св. Письмо, що представляє собою квінтесенцію релігійного досвіду людства [див.: 4,с.440]. Підготовлена самопізнанням до послуху Богові [див.: 4,с.212], людина стає здатною до сприйняття біблійного послання. Проте, Біблія є непростою книгою, а тому, для її вірного розуміння потрібен наставник. Такими авторитетними вчителями, на думку Сковороди, можуть бути тільки отці Церкви та духовно просвітлені люди [див.: 5,с.34 35, 57 58]. Читання Біблії має на меті навчити людину правильної поведінки, а, що найважливіше, також правильній вірі [див.: 5,с.34], дати їй істинне уявлення про Бога та його волю. Біблія має на меті скеровувати людину до Бога, вказати шлях до нього [див.: 5,с.17 18]. Вона промовляє до людини мовою знамень, знаків та символів, звертаючись до «внутрішньої людини», долаючи всі перепони, що можуть виникнути на цьому шляху [див.: 5,с.20]. У Біблії, як у чистих водах (або дзеркалі) людина бачить і себе, і Бога. Цей процес є безпосереднім продовженням самопізнання людина пізнає себе у стосунку до Бога, їй відкривається воля Творця щодо неї. Людина пізнає, що вона є створінням, відкриваючи, разом із тим, той образ, за яким вона створена образ Божий. Біблія являє людині істину й навчає її чинити правду. Ці відкриття приносять свої плоди, це: глибинний страх Божий, вдячність, дієва віра, надія й, понад усе, любов до Бога й ближнього, що, у свою чергу, стає причиною побожного життя, що цілковито відповідає людській природі Божественному задуму щодо людини [напр., див.: 5,с.180]. У цьому світлі доброчесне життя, засноване на практиці чеснот, перестає здаватися людині важким й обтяжливим, навпаки постає легкими й природним. Людина стає блаженною, знайшовши «в домђ своем источник утђшенія» [4,с.154], знайшовши у собі Бога; а примирившись із ним, знаходить у ньому вже не суворого суддю, а чадолюбивого батька й вірного, незрадливого друга. Образом такої людини у Г.Сковороди постає його «мудрый Наркісс», що через споглядання власного відображення у джерелі (образі Біблії) й глибинну інтроспекцію та любов до відкритого у собі прихованого Божественного образу і сам преображається у джерело духовного світла, обожується стає богоподібним [4,с ]. Пізнаючи себе та Бога, людина пізнає й решту речей [напр., див.: 4,с.184,211,214, 242,372]. Виходячи з ідеї, що як людина і св. Письмо, так і великий світ створений за образом Божим, Г.Сковорода вважає, що можливо перенести результати самопізнання й на навколишній світ: «Я вђрю и знаю, наводить його слова М.Ковалинський, что все то, < > что возможно в малом мірђ, то возможно и в великом» [2,с.469]. Таким чином, філософ об єктивує внутрішній досвід, переносячи результати спостережень за процесами внутрішнього життя на розуміння життя у цілому. Досвід психологічного спостереження самопізнання стає дорогою до пізнання сутності явищ навколишнього світу [див.: 4,с.163, ,415]. Пізнання присутності Божої у глибинах людської душі веде людину до пізнання Промислу Божого у

303 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 зовнішньому світі єдиного джерела метафізичних законів буття, на яких заснований Універсум. У своєму творі «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира», Сковорода унаочнює цю ідею, застосовуючи образ Бога як водограю: «Льются из разных трубок разные токи в разные сосуды, вкруг фонтана стоящіе...» [4,с.435]. Тобто внутрішні процеси здобувають свого зворотного, об єктивного пояснення факти внутрішнього досвіду людини є достовірними в силу того, що самою Першопричиною всіх цих процесів є Божественний Промисел, що наповнює кожну річ, згідно з власним задумом, власною волею та належною йому мірою, втім, всі речі, онтологічно, знаходяться у рівному відношенні до цієї Причини отримують від неї своє буття та все необхідне для життя. Підсумовуючи все вищесказане, можна зробити висновок, що у центрі психологічного вчення Г.Сковороди знаходиться ідея пізнання волі Божої. Тобто, пізнання волі Божої у собі, св. Письмі та великому світі має у Г.Сковороди дві сторони загальну та особисту. Пізнаючи волю Божу, по перше, людина відкриває таємницю Промислу й навчається як, власне, бути людиною, осягає що є істинною гуманністю, пізнає яке місце людина займає в системі універсального буття великого світу. По друге, заглиблюючись у себе, розглядаючи власні душевні нахили, людина пізнає волю Божу щодо себе, конкретного представника людства, носія людської природи, знаходить своє місце у суспільстві відкриває таємницю власного покликання, спорідненості [напр., див.: 4,с.132]. Перше дає їй розуміння того, що дійсно людський спосіб існування існування у згоді з Промислом Божим, покорі йому, що все у світі має сенс й мету свого існування. Друге людина відкриває безпосередні у своїй конкретності її власні сенс та мету існування, усвідомлює, що тільки на шляху до цієї мети, у реалізації сенсу власного існування вона може бути дійсно щасливою. Такий погляд перетворює все життя людини на богослужіння, щоб вона не робила. На цьому шляху людина навчається бути вірною собі й Богові. Саме у цій вірності та покорі волі Божій вона й віднаходить для себе джерело постійної радості, вдячності й щастя. Список використаних джерел 1. Калюжний А.Е. Філософія серця Г.Сковороди [Текст] / А.Е. Калюжний // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність. К., С Ковалинський М.І. Жизнь Григорія Сковороды [Текст] / М.І. Ковалинський // Сковорода Г.С. Повне зібрання творів у двох томах. Том 2. К.: Наукова думка, С Малахов В.А. Існування як респонденція: паралелі між вченням хасидів і філософією вдячності у Г.Сковороди [Текст] / В.А. Малахов // Єврейська історія та культура в Україні. К., С Сковорода Г.С. Повне зібрання творів у двох томах. Том 1 [Текст] / Г.С. Сковорода. К.: Наукова думка, с. 5. Сковорода Г.С. Повне зібрання творів у двох томах. Том 2 [Текст] / Г.С. Сковорода. К.: Наукова думка, с. Чернышов В.В. Психология Г.С. Сковороды Предпринята попытка описательного анализа психологического учения Г.Сковороды. Исследование реализуется посредством анализа ключевых понятий сковородиновского психологического дискурса: «самопознание», «ум», «воля», «созерцание», «вера» и др. Ключевые слова: внутренняя жизнь, внутренний опыт, духовность, психология, религиозная философия, самопознание, счастье, Христианство, человек. Chernyshov, V.V. Psychological Teaching of Gregory Skovoroda It is an attempt to undertake a descriptive analysis of G.Skovoroda s psychological teaching. The study is accomplished through analysis of G.Skovoroda s key concepts: «contemplation», «faith», «man», «mind», «self cognition», «will», etc. Key words: Christianity, human nature, inner life, inward experience, psychology, religious philosophy, self cognition, spirituality. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК :115(430) «18/19» Шамша І.В. Розуміння часу в феноменології Едмунда Гуссерля Дослідження розуміння часу у феноменології Едмунда Гуссерля. В цьому розумінні виокремлюються та аналізуються п ять суттєвих моментів. Ключові слова: буття, час, вічність, модуси часу, минуле, теперішнє, майбутнє, Е.Гуссерль, онтологія часу. (стаття друкується мовою оригіналу) Шамша И.В. Понимание времени в феноменологии Эдмунда Гуссерля Исследование понимания времени в феноменологии Э.Гуссерля. В этом понимании выделяются и анализируются пять существенных моментов. Ключевые слова: бытие, время, вечность, модусы времени, прошлое, настоящее, будущее, Э.Гуссерль, онтология времени. Время выступает реальностью, которая на протяжении всей истории человечества, будоражит умы многочисленных философов. Исследование времени на сегодня было бы неполным без анализа философского наследия основателя феноменологии Эдмунда Гуссерля ( ). Постановка проблемы. Проблема состоит в неоднозначности достижений Э.Гуссерля в понимании времени. Это понимание много чего проясняет относительно проблемы времени, позволяет построить онтологию времени. Однако, сам основатель феноменологии вряд ли согласился бы с необходимостью такого «строительства». Между тем, существующий мир настоятельно требует не просто онтологии, а онтологии времени. Последнюю же невозможно создать, не взвесив все достоинства и недостатки гуссерлевского понимания времени. Постановка задания. Собственно, тщательное изучение понимания времени Э.Гуссерлем и является главным заданием предложенной статьи. Анализ последних исследований. Поскольку Э.Гуссерль является одним из тех философов, которые актуализировали исследование времени в начале ХХ века, его концепции уделяется много исследовательского внимания. Среди исследований, которые содержат в себе глубокий анализ философских позиций Э.Гуссерля относительно проблемы времени, можно назвать исследования П.П. Гайденко, А.Г. Чернякова, В.И. Молчанова и др. Эти авторы, преимущественно, не ставят перед собой задачи построения синтетической онтологии времени В реальности же проблема остается проблемой. Основная часть. Обратимся к реализации поставленного задания. Понимание времени Э.Гуссерлем раскрывается в нескольких характерных моментах. Во первых, характеризуя гуссерлевское понимание времени, следует отметить, что главным моментом этого понимания является единство модусов времени (прошлого настоящего будущего). Прошлое и будущее получают у Э.Гуссерля название, соответственно «ретенций» и «протенций». Для чего немецкому мыслителю понадобилось вводить новые термины для обозначения известных понятий? Для того чтобы преодолеть изолированность модусов времени относительно друг друга. Кроме того, ретенции представляют собой не все прошлое вообще, а только что прошедшее прошлое. Если прошлое дано человеку в долговременной памяти, то ретенции это акты деятельности кратковременной памяти. Соответственно, протенции это не просто будущее, а скорое будущее. Ретенции и протенции выступают необходимыми моментами в существовании настоящего, которое понимается как момент «теперь» [2,с.118]. Они указывают направление развития настоящего, являясь, своего рода, его интенциями. Нужно добавить, что характерной чертой единства модусов времени, предлагаемого Э.Гуссерлем, выступает противопоставление этого единства вечности. К этому моменту

304 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 мы вернемся позже, а сейчас рассмотрим второй момент, характерный гуссерлевскому пониманию времени. Во вторых, характеризуя понимание времени Э.Гуссерлем, следует отметить, что ему принадлежит мысль о том, что прошлого как такового не существует, существует лишь настоящее, которое прошло. Он прямо пишет: «прошлое, насколько оно попадает в сферу первичного интуитивного опыта времени, должно было бы быть одновременно настоящим» [2,с.21]. Э.Гуссерль рассуждает: «Вспомненное является как бывшее настоящее, и притом непосредственно интуитивно; и оно является так потому, что интуитивно является настоящее, которое отстоит от настоящего, [обладающего] актуальным Теперь» [2,с.62]. Для примера Э.Гуссерль приводит свое воспоминание театра: «Это воспроизведение восприятия театра не следует понимать таким образом, что я, живя в нем, полагаю [акт] восприятия (das Wahrnehmen), но я полагаю воспринятый объект как бытие в настоящем (Gegenwärtigsein)» [2,с.62]. Приведенное мышление прошлого является очень важным моментом в понимании времени. При ином понимании, по нашему глубокому убеждению, не раскрыть ни природы прошлого как модуса времени, ни природы времени как такового. Этот аспект прошлого является видимым для многочисленных исследователей, сколько нибудь глубоко подходящих к исследованию феномена времени. Среди них можно вспомнить М.Мерло Понти, представителей исторической школы «Анналов» и др. Собственно, одно из главных достижений последних, по нашему мнению, и состоит в адаптации этой мысли к историческому дискурсу. Значимость мышления прошлого как прошлого настоящего вытекает из того, что именно такое отношение к прошлому объясняет, почему именно прошлое нужно изучать и как его нужно изучать в настоящем. Осуществляется ли у Э.Гуссерля полная замена прошлого настоящим? Нет: «Настоящее я могу сохранять в памяти (nachleben), но оно не может быть дано заново» [2,с.47]. Прошлое, хотя и является прошлым настоящим, однако все таки, прошлым настоящим. Если я вспоминаю прошлое настоящее в единстве мира и самого себя, с той лишь разницей, что того мира уже нет, могу ли я считать, что то, прошедшее настоящее, дано заново? Нет. Именно на таком отношении к прошлому основываются описанные ниже логические схемы в понимании времени у Э.Гуссерля. Итак, в третьих, в своем понимании времени основоположник феноменологии предлагает две логические схемы, которые много чего проясняют в феномене времени и выходят далеко за пределы того, что было создано до него. Именно поэтому значение этих схем трудно переоценить. Первая схема: «Наслоение» ретенций. В процессе восприятия временной вещи (например, мелодии) имеет место наслоение ретенций (воспоминаний). Секунду назад вещь воспринималась мною, сейчас у меня есть воспоминание (ретенция) о ней. Через секунду будет ретенция ретенции и т.д. Получается, что онтологически достоверный объект отодвигается все дальше и дальше, уступая место воспоминаниям о нем. Временная вещь (например, тон), как бы, движется в прошлое, а не в будущее. Одновременно с этим восприятие продолжает воспринимать те тоны, которые звучат сейчас и т.д. Э.Гуссерль пишет: «B результате того, что процесс в истекшей части отодвигается далее в прошлое, он отодвигается в прошлое вместе со своим абсолютными временными позициями, и вместе со всем своим временным интервалом: тот же самый процесс вместе с тем же самым темпоральным расширением непрерывно является (пока он вообще является) тождественно как тот же самый, только что форма его данности различна» [2,с.73]. Из приведенной схемы вытекают определенные выводы. Э.Гуссерль пишет: «Если феномен движется в прошлое, то Теперь приобретает характер прошлого Теперь, но оно остается тем же самым Теперь, только что по отношению к соответствующему актуальному и темпорально новому Теперь оно предстает как прошлое» [2,с.69]. Тут отчетливо видно, что прошлое как таковое не интересует Э.Гуссерля, но интересует настоящее, которое прошло. Тождественность прошлого и настоящего «теперь» человеку удается сохранить на протяжении всей его жизни. Защита диссертации, любые успехи человека остаются тем же самым «теперь», настоящим достижением, которое предстает как прошлое по ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 отношению к актуальному «теперь». Поэтому то человечество и не теряет достижений своих представителей, они сохраняются актуальными. В этом смысле никакого конфликта поколений объективно не существует прошлые достижения ничем не отличаются от достижений сегодняшних, а изобретение колеса является событием, не менее революционным, чем открытие теории относительности. Вторая схема: Надвигание временных полей. Мышление прошлого как прошедшего «теперь» обуславливает надвигание временных полей друг на друга. Э.Гуссерль пишет: «Ответ подразумевает продолжающееся надвигание друг на друга (Überschiebung) временных полей, которое, поистине, не есть простое темпоральное расположение в ряд временных полей. Надвигающиеся части индивидуально идентифицируются в непрерывно интуитивном возвращении в прошлое» [2,с.74]. Что имеет в виду Э.Гуссерль? Для того, чтобы ответить на предложенный вопрос, необходимо напомнить, что прошлое для основоположника феноменологии является прошлым настоящим, а не просто прошлым. Ну и что? Об этом ведь уже было сказано. Главное в таком понимании прошлого состоит в том, что любое настоящее как бы «обрамлено» прошлым и будущим [2,с.118]. Поэтому не только актуальное «теперь» имеет свои прошлое и будущее, но и то «теперь», которое прошло, тоже имеет свое обрамление в качестве бывших прошлого и будущего. Э.Гуссерль пишет: «воспоминание не есть ожидание, однако оно обладает горизонтом, направленным на будущее, и, притом, на будущее того, что вспоминается» [2,с.56]. С учетом этого оказывается, что временные поля, уходя в прошлое, действительно «надвигаются» друг на друга, как бы «наслаиваются». Это «надвигание» происходит именно из за ореола (прошлого будущего), который сопровождает каждый момент настоящего. Обратим внимание на то, что продвижение вещи во времени в предложенной Э.Гуссерлем схеме осуществляется в обратном направлении (1). При этом такому движению характерно «наслаивание» временных полей (2). Тем самым преодолевается упрощенная схема движения времени от прошлого через настоящее к будущему, а понимание времени в единстве человека и мира, заметно усложняется. Проанализируем. Осуществление движения вещи во времени в обратном направлении (1), обусловлено тем, что Э.Гуссерль строит феноменологию именно внутреннего, а не внешнего сознания времени. Исследователь, который желает построить диалектическую онтологию времени, может и отказаться от предложенной Э.Гуссерлем схемы. Однако «наслаивание» временных полей (2) не может быть проигнорировано любым исследователем. Время представляет собой совокупность моментов «теперь» (если следовать Э.Гуссерлю) или настоящих (если следовать Аристотелю). Каждое из этих «теперь» имеет свои прошлое и будущее. Настоящий момент «теперь» является будущим прошлого «теперь». Но не всем будущим будущее прошедшего «теперь» не исчерпывается только лишь теперешним настоящим. Теперешнее настоящее это конкретная возможность прошлого «теперь». Однако у последнего были еще и абстрактные возможности. Они тоже являлись для него будущим. Сейчас это будущее оказалось тупиковой ветвью в развитии той или иной вещи. Но, возможно, в будущем, вещь вернется к этой ветви. Поскольку процесс эволюции не представляет собой простой линейной схемы, случается, что приходится возвращаться к прошлым, на первый взгляд, абстрактным возможностям. В качестве примера можно привести борьбу источников энергии при изобретении двигателя автомобиля. Как известно, в этой борьбе победил двигатель внутреннего сгорания, работающий на бензине. Однако первые двигатели работали, отнюдь, не на бензине, а на пару или на электроэнергии. Причина проста коэффициент полезного действия двигателя внутреннего сгорания, работающего на бензине, гораздо выше, чем у его электрических и паровых конкурентов. Добрую сотню лет после этого человечество почти не вспоминало о существовании электродвигателей. Однако, экологический кризис вынудил человечество в ХХІ веке вернуться к своей, казалось бы, тупиковой ветви развития. Почему это произошло? Что именно иллюстрирует приведенный пример? Он иллюстрирует логику эволюции. Вещь, в процессе своего бытия, вынуждена вырабатывать конкретные способы разрешения противоречия между единичным и всеобщим,

305 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 способы адекватного отражения всеобщего, которое способно ее и вовсе уничтожить. Найдя конкретный способ разрешения противоречия между единичным и всеобщим для определенного конкретно исторического момента (например, изобретя бензиновый двигатель внутреннего сгорания), человечество не разрешило противоречие раз и навсегда. На протяжении ста лет могло показаться, что другие источники энергии не выдержали конкуренции, что их осмысление носило случайный характер, а историческая необходимость сама осуществила выбор за человека. Однако, в начале ХХІ века эта ситуация не выглядит так однозначно. Возможно, дальнейшее освоение электричества в качестве источника энергии, движимое состоянием окружающей среды, приведет человечество к переосмыслению истории собственной цивилизации. В результате такого переосмысления окажется, что именно двигатель внутреннего сгорания, работающий на бензине, являлся тупиковой ветвью развития цивилизации решением, которое в начале ХХ века «лежало на поверхности», и которое ускорило экологические катаклизмы. Другими словами, мы хотим сказать, что процесс эволюции способен возвращаться и назад, «отсеивая» существующее, для достижения желаемого бытия. Приведенная логика эволюции отражается и в культуре современного общества. Особенно критическое переосмысление достижений цивилизации свойственно всевозможным субкультурам. В частности, в субкультуре «steampunk», человек выглядит как застывший в своем развитии где то в конце XIХ начале ХХ веков. Этот уровень развития предполагает и соответственные технологии. Ключевой в этой субкультуре является технология использования пара в качестве источника энергии паровозы, пароходы, паромобили, пароциклы и т.д. В изделиях активно используется латунь и медь, особенно ценятся действующие модели, а не только видимость. В данном случае имеет место наслоение времен, наслоение технологий. Как иначе назвать системный блок современного компьютера, стилизованный под паровую машину нечто среднее между самоваром и самогонным аппаратом? В культуре стимпанк, на наш взгляд, иронически переосмысливается судьба современного человечества. Подобно тому, как паромобиль являлся чем то неважным, ненужным на протяжении всего ХХ века, так и наслоение времен оставалось незамеченным. Но, настал момент и к прошлому, которое недавно казалось абсурдным, пришлось вернуться. Оказывается, что абсурдным было не это прошлое, а недавнее настоящее. Если вернуться к рассуждениям Э.Гуссерля, то нужно сказать, что глобальная картина, рисуемая последним, не может не восхищать: «Это все в целом «Вместе» первичных ощущений подчиняется [такому] закону, что оно превращается в постоянный континуум модусов сознания, модусов истекшести (Abgelaufenheit), и что в той же самой постоянности первично возникает все новое и новое Вместе первичных ощущениий, чтобы постоянно снова переходить в [модусы] уже истекшести» [2,с.82]. В четвертых, поиск феноменологии внутреннего сознания времени заставляет Э.Гуссерля отказаться от объективного времени. Поэтому для Э.Гуссерля время субъективно. Конечно, не скажешь, что время для Э.Гуссерля является априорной способностью сознания, как для И.Канта, но основоположник феноменологии стремится не допустить объективного времени в свое исследование. Он убежден в том, что феномен интенционального сознания «снимает» проблему объекта. На что направлена деятельность сознания? На объект. Однако, Э.Гуссерль предлагает обратить внимание на само интенциональное сознание, на интенциональность как таковую. Для одного из лучших учеников Э.Гуссерля М.Хайдеггера экзистенциалом (способом бытия) человеческого присутствия в мире выступает «бытие в мире». Для М.Хайдеггера очень интересен этот мир, на который направлена интенциональность. Для Э.Гуссерля же важна сама ситуация «бытия в». Причем Гуссерлю не интересно, что стоит на месте троеточия что бы ни стояло, оно выходит за пределы интенциональности, а значит, и за пределы феноменологии. В отношении субъективизма в понимании времени, отдельного внимания заслуживает термин «импрессиональное сознание», который Э.Гуссерль использует в «Феноменологии внутреннего сознания времени». Он пишет: «Тональное Теперь (das Ton Jetzt) превращается в бывшее тональное Теперь (Ton Gewesen), импрессиональное сознание текучим образом постоянно переходит во все новое ретенциальное сознание» [2,с.32]. Нам представляется, что основной принцип этого «импрессионального ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 сознания» принцип реактивного действия, это сознание, которое приспосабливается к бытию, а не приспосабливает последнее под себя. Р.Сафрански в своей книге о М.Хайдеггере употребляет интересный, в указанном контексте, термин «философский импрессионизм» [4,с.146]. Это мировоззрение, которое, в противовес «философскому дадаизму», следует за бытием, а не определяет его. Мировоззрение, предложенное Е.Гуссерлем, действительно является сознанием, которое следует за бытием. Однако, сознание времени не может только и состоять в этом «импрессионизме». Сознание призвано выстроить сложное единство времени и не времени, импрессионизма и дадаизма, активного и реактивного. Гуссерль же, собственно, дальше философского импрессионизма, не идет. Приведенные мысли не оставляют ничего другого, как согласиться с П.П. Гайденко в ее выводах относительно понимания времени в феноменологии Э.Гуссерля. Она убеждена в том, что гуссерлевскому пониманию времени не хватает онтологичности, так как вопрос о бытии остался у основоположника феноменологии не решенным. Именно поэтому ряд учеников Э.Гуссерля (М.Хайдеггер, М.Шеллер, Н.Гартман) ушел в онтологию [1,с ]. А психологизм, который выступал главным объектом критики Э.Гуссерля у Ф.Бретано, оказался свойственным и самому Э.Гуссерлю [1,с.368]. В пятых, следует признать, что гуссерлевскому пониманию времени свойственна диалектика. Как известно, диалектика связана с двойным отрицанием. Присутствует ли в гуссерлевском понимании времени первое отрицание, отрицание как отбрасывание, уничтожение? Присутствует. Так, Э.Гуссерль пишет: ««Прошедшее» и «Теперь» исключают друг друга» [2,с.38]. При этом «Идентично тождественное, хотя и может быть [дано] и как теперь, и как прошлое, но только вследствие того, что оно длилось между Теперь и Прошедшим» [2,с.38]. Также первое отрицание просматривается, если внимательно рассмотреть такое рассуждение Э.Гуссерля: «При восприятии мелодии мы отделяем теперь данный тон, и называем его «воспринятым», от миновавших тонов, и называем их «не воспринимающимися»«[2,с.41]; «С другой стороны, называем мы всю мелодию воспринятой, хотя все же воспринимается только Теперь точка» [2,с.41]. А также: «Когда мы в схватывании временного объекта различаем воспринимающее и вспоминающее (ретенциальное) сознание, то противоположности между восприятием и первичной памятью соответствует в объекте противоположность между «теперь настоящим» и «прошлым»«[2,с.42]. Объективное различие между настоящим и прошлым соответствует субъективному различию между восприятием и первичной памятью. Итак, первое отрицание присутствует в понимании времени Э.Гуссерлем. Однако, диалектика имеет место тогда, когда имеет место тождество противоположностей [3,с.233]. Присутствует ли у основоположника феноменологии второе отрицание, отрицание, понятое как «снятие», синтез? Очевидно, Э.Гуссерль осуществляет синтез модусов времени: «Однако мы находим связующую форму, поскольку для всех не только в отдельности существует закон превращения Теперь в Более не [Теперь], а, с другой стороны, Еще не [Теперь] в Теперь, но, кроме того, существует нечто такое, как общая форма Теперь, равенство вообще в модусе потока» [2,с.81]. «Единство ретенционного сознания» [2,с.41] позволяет связать момент «теперь» с только что прошедшим, составив тем самым единое настоящее. В синтезе прошлого, момента «теперь» и будущего выражается диалектика второго отрицания, отрицания как «снятия» противоречия, однако модусы времени оказываются противопоставленными вечности. Именно это противопоставление не дает уверенно утверждать наличие синтетической онтологии времени в феноменологии Э.Гуссерля. Один из модусов времени понимается не диалектически упускается важный момент настоящего, а именно то, что в настоящем пребывает вечность. В результате мы получаем субъективистскую онтологию. Если можно так выразиться, «тактически» диалектика двойного отрицания присутствует в рассуждениях Э.Гуссерля, а вот «стратегически» увы, нет. Феноменология внутреннего сознания времени Э.Гуссерля субъективистская по своей сущности. Она остается диалектикой первого отрицания ключевым для этого вывода, на наш взгляд, выступает факт противопоставления вечности времени. Выводы. Итак, пониманию времени Э.Гуссерля свойственно (1) единство модусов времени (прошлого настоящего будущего), (2) мышление прошлого как прошедшего настоящего, (3) две логические схемы, в корне меняющие представления о времени,

306 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 существовавшие до Э.Гуссерля, (4) имманентная диалектика в понимании времени, (5) отказ рассматривать время объективное, внешнее, убежденность в том, что одной только интенциональности достаточно. Перспектива дальнейшей разработки заявленной темы состоит в выработке такого понимания времени, в котором вечность и время окажутся не противопоставленными. По нашему глубокому убеждению, только на основе такого понимания времени можно выстроить онтологию времени, адекватную современному миру. Список использованных источников 1. Гайденко П.П. Время. Длительность. Вечность. Проблема времени в европейской философии и науке / Пиама Павловна Гайденко. М.: Прогресс Традиция, с. 2. Гуссерль Э. Собрание сочинений. Т.1. Феноменология внутреннего сознания времени / Эдмунд Гуссерль / Пер. с нем. / Составл., вступ. статья, первод В.И. Молчанова. М.: Гнозис, с. 3. Ивакин А.А. Единство бога, человека и ноосферы: философское эссе / Алексей Аркадьевич Ивакин. Одесса: Фенікс, с. 4. Сафрански Р. Хайдеггер: германский мастер и его время / Рюдигер Сафрански; Пер. с нем. Т.А. Баскаковой при участии В.А. Брун Цехового; Вступ. статья В.В. Бибихина. 2 е изд. М.: Молодая гвардия, с. (Серия: Жизнь замечат. людей: Сер. биогр.; Вып. 956). Shamsha, I.V. Understanding of time in the phenomenology of Edmund Husserl Investigation of understanding of time in the phenomenology of Edmund Husserl. In this understanding allocated and analyzes the fi ve signifi cant points. Key words: being, the time, eternity, moduses of time, past, present, future, Е.Husserl, the ontology of time. *** УДК94(477)П.Холодний «1876/1930» Феномен «майстра» на прикладі постаті П.І. Холодного ( рр.) Хитрич А.В. Аналізуються особливості формування та усвідомлення феномену «Майстра», розкриваються основні аспекти творчої діяльності, як складного процесу, на прикладі постаті Петра Холодного відомого українського художника імпресіоніста ХХ століття. Ключові слова: феномен «Майстра», мистецтво, творчість, авторство, Петро Холодний, інтерпретація, імпресіонізм. Петро Іванович Холодний ( рр.) видатний український художник імпресіоніст, неовізантист, живописець, художник монументаліст, графік. Його творчість базована на українських мистецьких традиціях, характеризується новаторством і тісною єдністю з народним мистецтвом. Органічна єдність композицій, лінії, згармонізовані теплі барви надавали його творам музичного звучання. Вітражі його легкі й прозорі, живі і виразні композиційні картини, портрети сучасників. Імпресіонізм українського типу, з тонкою грою нюансів, глибоко ліричний був основним стилем творчості П.Холодного. У творах неовізантійського стилю художник, звільнившись від будь якої схематичності чи архаїзму, довів нові можливості цього давнього стилю. Ці твори ставлять його поряд з М.Бойчуком великим Майстром художнього мистецтва. Серед численних сучасних інтерпретацій феномену «Майстра» часто зустрічається ототожнення з такими поняттями як фахівець, професіонал людина, що добре знається на своїй спеціалізації [6,c.4]. Ці ототожнення не варто піддавати сумнівам чи критиці, але вони є лише однобічною характеристикою феномену «Майстра» професійною, яка свідчить про високий рівень володіння тією чи іншою справою. Та окрім професійної складової, феномен передбачає наявність духовно емоційного аспекту. Тому поняття «автор», «митець», «творець» також часто сприймаються соціумом як синонім до поняття «майстер». Отже, майстер це не просто людина, що володіє спеціальними знаннями й навичками в певній галузі, а й людина митець, що здатна продукувати свої світоглядні ідеї через мистецтво. Різні періоди світового культурного розвитку позначені різним ставленням до феномену «Майстра». Так за доби Античності й Середньовіччя «Майстер» усвідомлювався як автор творець художнього твору, він уподібнювався медіуму, посереднику, що був здатний спроектувати свій творчий потенціал на вищу ціль. Передати задуми Богів людям. Вже в часи Античності, коли відомими були імена Гомера, Платона, Аристотеля, спостерігалися найперші ознаки розуміння авторства як творчої категорії [14,c.142]. Християнська доба заклала відмінне усвідомлення ролі автора, де йому відводилася ключова роль під час тлумачення мистецтва, в першу чергу, це стосувалось текстів. Так формувалась функція митця як інтерпретатора. Остаточний перехід від анонімного автора виконавця до індивідуального творця здійснився у добу Відродження, коли і був проголошений культ митця. Згодом реакцією на позбавлення автора його творчої свободи стала поява в період романтизму концепції генія, що проголошувала митця уособленням всесвітніх креативних сил, обґрунтовувала його активну присутність у творі. Це той час, коли починається формування й усвідомлення феномену «Майстра». У час постмодернізму повертається тенденція до деперсоналізації митця, чому сприяє проголошення «смерті автора» (Р.Барт, М.Фуко). Митець більше не сприймається як творець мистецтва, а вважається анонімною частиною інтертексту або ж посередником між мистецтвом та соціумом. Тому «смерть автора», знецінення феномену «Майстра» залишається в центрі мистецтвознавчих та культурологічних питань. Багатозначне для мистецтва поняття «Майстер» у ХХ столітті стало знаковим для української мистецтвознавчої науки. Воно, як вже зазначалось, є набагато ширшим за поняття «виконавець», «інтерпретатор» чи «художник», які за суттю є більш вузькопрофільними поняттями. Використання поняття «Майстер» у багатьох вагомих мистецтвознавчих дослідженнях останнього часу надало змогу розглянути мистецьку особистість з філософсько естетичних та культурологічних позицій. Часто провідні філософські ідеї з їх емоційним наповненням живописне мистецтво передає більш витончено, лаконічно, об ємно та доступно, озвучуючи в певному часі й просторі [6,c.5]. Безперечним є і те, що у кожній конкретній культурній реальності формується притаманний лише їй тип «Майстра» з відповідним ставленням до культурного простору. Він Майстер у трансцендентальному сенсі є носієм «часу культури», який слід інтерпретувати як безкінечно складний організм у відповідній історичній локальності. Таким чином, Майстер цілком здатен презентувати свою часову та культурну епоху через призму своїх творів. У такому контексті творча діяльність Майстра вимагає постійного його занурення у загальноісторичний, часовий контекст історичного періоду. Саме тому варто зазначити, що справжній Майстер це не лише творча, а й інтелектуально обдарована особистість. У розумінні співвідношення творчого начала та інтелектуальних здібностей людини існує 3 напрямки розуміння: залежність творчих здібностей від інтелектуальних, повна незалежність творчих та інтелектуальних показників один від одного. Проте найбільш популярною моделлю стала «порогова теорія», запропонована П.Торренсом грузинським психологом американського походження (8 жовтня липня 2003), який вважав, що високий ступінь інтелекту виглядає необхідною, проте недостатньою умовою для високих творчих здібностей [6,c.5]. Творчість це діяльність, яка спрямована на створення якісно нових і невідомих раніше цінностей. Це можуть бути не лише нові твори мистецтва, а й наукові відкриття, інженерно технологічні, управлінські чи інші інновації. Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості). Творчість може розглядатися у двох аспектах: психологічному й філософському. Філософія розглядає питання про сутність творчості. Це питання по різному ставилося в різні історичні епохи. Одним із перших виділяє поняття творчості давньогрецький філософ Платон і ця творчість має універсальний характер. Так, у діалозі «Бенкет» зустрічається таке визначення творчості: усякий перехід з небуття в буття це творчість, і, отже, створення будь яких творів мистецтва й ремесла можна назвати творчістю, а всіх творців їхніми творцями [12,c.161]. Фундаментальні зміни прийшли з початком християнської епохи, з концепцією створення (лат. creatio) Богом світу з нічого. «Creatio» мало інше значення ніж «facere»

307 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 («робити»), це творення розглядалося як вольовий акт і вже не використовувалося по відношенню до людської діяльності. Саме тому і досі зберігається розуміння процесу творчості як вищого акту, який не доступний для кожної людини, це справа Майстрів. Епоха Ренесансу навпаки, характеризується вірою у безмежні творчі можливості людини. Поступово «творчість» все більше усвідомлюється насамперед як художня діяльність, виникає інтерес до постаті художника і самого акту творчості, все виразніше виступає і тенденція розглядати історію як продукт людської творчості. Польський поет Мачей Казімєж Сарбевський почав використовувати це слово щодо поезії. Проте тривалий час таке розуміння творчості наражалося на критику через тлумачення терміну як акту творення з нічого. В епоху Просвітництва творчість пов язується із здатністю людини до уявлення і розглядалася. Англійські емпіристи (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, Д.Юм) трактували творчість як певну комбінацію вже існуючих елементів, творчість таким чином була близька до винахідництва, а роль майстра ототожнювалась із функцією першовідкривача. Завершена концепція творчості у 18 століття створюється І.Кантом, що спеціально аналізує творчу діяльність у вченні про продуктивну здатність уяви, яка виступає як сполучна ланка між розумом і почуттєвим досвідом. Вчення Канта було згодом продовжено Шеллінгом, який розглядав творчу здібність в єдності свідомої й несвідомої діяльності людини. Погляд на митця як на генія, що творить із свого натхнення, досяг своєї кульмінації в епоху Романтизму, творчість митця і філософа вважалася вищою формою людської життєдіяльності, в якому людина стикається з найвищим «абсолютом». В ідеалістичній філософії кінця 19 поч. 20 століть творчість розглядається переважно у протилежності механічно технічній діяльності. При цьому, якщо філософія життя протиставляє технічному раціоналізму творчий природний початок, то екзистенціалізм підкреслює духовно особистісну природу Творчість. У філософії життя найбільш розгорнута концепція творчості дана А.Бергсоном («Творча еволюція», 1907): творчість як безперервне народження нового становить сутність життя. Уся дійсність розглядається філософом як «безперервний ріст і нескінченна творчість» [2,c.49]. Найбільш адекватною формою існування вважають творчість і екзистенціалісти. М.Бердяєв («Зміст творчості», 1916) розглядає творчість як «діло богоподібної свободи людини, розкриття в ньому образу Творця» [1,c.12]. Філософія прагматизму і позитивізму навпаки, розглядає творчість як винахідництво, ціль якого вирішувати завдання, поставлену певною ситуацією. Марксистська філософія визначає творчість як «діяльність людини, що перетворить природний і соціальний мир відповідно до мети і потреб людини й людства на основі об єктивних законів дійсності» [1,c.56]. Детально феномен модерністського Майстра як феномен екзистенціального дискурсу XX століття розглядає науковець дослідник Ігор Савчук. Він зазначає, що «... екзистенційний аспект розуміння «способів реалізації ситуації творчої свободи на теренах мистецтва»... у Майстра проявляється через основну модерністську установку: митець через екзистенційне шукає і знаходить всеохоплюючу свободу у творчості, відкинувши певні зовнішні стереотипи часу. Він ніби знаходить своє вираження в інтровертивно спрямованій світоглядній доктрині (митець мовби існує у паралельному, душевному вимірі, який відчужений від об єктивного буття) та у «духові свободи» модерністської творчості з її центральним стрижнем ідеєю творчості як одкровення...» [10,c.17]. Якщо ж повернутись до постмодерністського розуміння призначення «Майстра», яке полягає у його посередництві між мистецтвом та соціумом, то важливим тут є можливість митця інтерпретувати мистецтво. Інтерпретаційний аспект творчості Петра Холодного відзначав відомий митець і критик Святослав Гординський: «Творчість Холодного формувалася на українських мистецьких традиціях, в яких іконографічна візантика сполучалася з народним мистецтвом і традиціями, основними її елементами залишилися зв язність і суцільність композиції, яка надавала творам музичного звучання, і чиста гама теплих барв. Основним стилем творчості Холодного був дозрілий імпресіонізм уже локалізованого українського типу, з тонкою грою нюансів, глибоко ліричний. У неовізантійських ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 творах Холодний довів нові можливості використання давнього стилю, звільненого від будь якої схематичності чи архаїзму» [11,c.62]. Це лише свідчить про захоплення П.Холодного імпресіоністськими техніками й національними мотивами, які у своїх роботах він презентує по новому. Під враженням від старовинних українських ікон Петро Холодний почав захоплюватися старовинним українським мистецтвом і з часом став знавцем української ікони і старовинних живописних технік. Вже з 1916 р. він почав використовувати стару іконописну техніку в релігійних та світських композиціях, які він свідомо наділяв окремими стилістичними рисами візантійської традиції, трансформуючи та видозмінюючи її. Петро Холодний став одним із засновників українського національного стилю, який отримав назву «неовізантинізму». Поруч із ним визначне місце у становленні цього стилю відіграли також Михайло Бойчук та Олекса Новаківський. Проте Петро Холодний не є виключно «автором інтерпретатором», адже він продукував цілком самобутнє художнє мистецтво, в якому виражав власні переживання, емоції та світоглядні бачення. Але якщо зосередити увагу не на ідейному наповненні робіт, а на їх технічному виконанні, то творчий стиль Петра Івановича Холодного саме й характеризується як «неовізантизм» тобто його власна інтерпретація візантійських живописних традицій. Та все ж, функція митця, як інтерпретатора, є більш притаманною для інших сфер мистецтва, зокрема таких як література, музика. Що стосується індивідуалізму у творчому стилі, то творчість П. Холодного базована на українських мистецьких традиціях, в яких іконографічність, візантика, легкість виконання сполучалися з народним мистецтвом. Основними елементами, як зазначалося, залишилися зв язкість і суцільність композиції, прямі лінії, які надавала творам музичного звучання, притаманним було і використання чистої гами барв, часто теплих відтінків. У вітражах Петра Холодного переважає зіставлення елементів чистого барвного скла, що надає вітражам легкості й напівпрозорості. Дозрілий імпресіонізм творчості Холодного був глибоко ліричний за своїми сюжетами, що є зовсім невипадково, адже ліризм і сентименталізм це ментальні риси українців. П.Холодний, як і М.Бойчук, успішно працював над відновленням загублених мистецьких традицій. Твори обох митців належать до найвидатніших явищ не лише українського, а й усього східноєвропейського мистецтва х років. П.Холодного та О.Новаківського вважали тихими суперниками. Так стверджував і відомий згодом митець і критик Святослав Гординський. З цього приводу він писав: «Справжнім суперником Новаківського з погляду найосновніших завдань мистецтва був Петро Холодний. Уже у вдачі обох мистців була велика відмінність: Новаківський, вічно неспокійний, не малював, а «штурмував» полотно, а Холодний майже з науковим спокоєм (з фаху він був, властиво, професор хімії)зрівноважено підходив до розв язки своїх малярських проблем». Для «Майстра» важливою є вільна творча спрямованість, яка парадоксальним чином знаходить форму стихійного й загадкового імперативу. За переконливими словами Р.М. Рільке: «Витвір мистецтва добрим є тоді, коли він створений за умови внутрішньої необхідності». Саме внутрішня необхідність й духовні пориви були основними стимулами для творчої діяльності Петра Холодного. Цікавлячись наукою і політикою, працюючи в галузі педагогіки, провідною справою всього його життя залишалось малювання і з цією найважливішою справою свого життя П.Холодний не розлучався навіть у найважчі політичні та суспільні часи. Про це свідчать численні спогади його знайомих та дослідників мистецтвознавців. Так, за словами історика І.П. Крип якевича, «на вечірні курси рисункової школи ходив Холодний ось так собі, ніколи не може не припускти, що саме в історії українського малярства судилося йому така поважна роля» [5,c.647]. Уроки малювання дали художнику початківцю багато корисного. Пізніше він зазначав, що «в школі цій була гарна мистецька атмосфера і всі учні, з якими мені потім доводилося стрічатись, згадують її з великою любовю» [3,c.23]. Відомий художник М.Г. Бурачек у праці «Мистецтво в Києві» писав про П.І. Холодного, що той «з його талантом, простим і свіжим, як польова квітка, закоханий в красу неба, в простір лугів та степів, в блакитні дзвіночки, що заховались в тінь під березою. Цього художника так і не можна запідозрити в бажанню подобатися смакам

308 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 публіки» [11,c.62]. Цим самим автор хотів наголосити на щирій любові Петра Холодного до творчої справи та до свого рідного краю. Цікавими є думки публіциста та письменника Н.В. Станкевича стосовно того, що вічною і невмирущою в мистецтві є авторська енергія лише індивідуальної особистості. Відомими також є визначення творів мистецтва як «людських документів» (Т.Манн) і позиція М.М. Бахтіна про те, що сприймаючи художній твір, важливо «добратися, заглибитися до творчого ядра особистості» його творця. Це свідчить про взаємозв язок Майстра з його творами: художні доробки завжди розповідають про їх автора про його світоглядні переконання, переживання, думки, турботи, фантазії, радості й печалі. Можна стверджувати, що художні роботи є біографічними, відмінність їх полягає лише в тому, наскільки «відкрито» та доступно подана автором його власна історія. Петро Холодний не є виключенням і з тематики та стилістики його живописних полотен можна скласти об єктивний портрет автора. І.Свєнціцький пише так: «З першими своїми творами виступив Холодний у добу гостро поставленого питання про самобутність української культури» [13,c.4 5]. Це свідчить про те, що для Петра Холодного було важливим донести самобутність і відмінність національних, культурних ідей, він був справжнім патріотом своєї країни і її культури, що неодноразово прослідковувалось у тематиці та стилістиці його творчих робіт. У 1913 р. Д.В. Антонович, оцінюючи майстерність митця, писав із захопленням про його художній талант: «Художник має дар торкати інтимні струни людського серця; може з незвичайною щирістю і безпосередністю віддавати сценки глухого передмістя; Холодний з діточною свіжістю відчуває настрій казки його «Івасик» прекрасна, коли не одинока справді художня ілюстрація української казки. Нарешті Холодний може підійнятись до трактування стихійних сил природи, його «Вітер» може найсильніше із усього досі ним виставленого» [3,c.7]. М.Голубець, який щиро захоплювавсь творчим талантом Петра Холодного і часто порівнював його з О.Новаківським, писав так: «Холодний, який, на противагу Новаківському, приваблював глядачів інтимністю, своїм сковородинівським самоопануванням і зразковою погодою Духа». Характеризуючи працю М.Голубця, С.Гординський зазначав: «В мистецтві Петра Холодного старшого (як і Нарбута, та братів Кричевських) Голубець бачив ідеальну синтезу українського національного мистецтва, побудованого на тисячолітній традиції, але нового своєю технікою й духом» [11,c.62]. Для справжнього митця, на думку М.М. Бахтіна, потрібен власний самобутній герой чи образ, але не вигаданий, а знайдений у творчих пошуках, важливо вміти відчувати «іншу свідомість», бути наділеним «художньою добротою». Саме ці риси П.І. Холодного відзначали С.Гординський, М.Драган, М.Голубець, О.Настюк, І.Крип якевич та ін. Петро Іванович Холодний активно працював над живописними роботами навіть тоді, коли займався науковими та громадськими справами. Жанрове спрямування митця ліричні пейзажі, портрети та композиційні сюжети. В кожній картині прослідковується любов до рідного краю, щире захоплення культурою, історією та природою, віддана любов до дітей. Високий рівень творчого таланту Петра Холодного, що доводить його майстерність у художній сфері, неодноразово відзначали критики. Вони позитивно оцінили роботи художника і, як результат цього, «до гурту активних діячів українського мистецтва П.Мартиновича, С.Васильківського, В.Кричевського, О.Сластьона, І.Макушенка приєднався ще один талановитий сподвижник» [4,c.175]. Дослідник українського мистецтва Михайло Драган також відзначив мистецьку діяльність Холодного, стверджуючи, що «мистецькі праці Петра Холодного постали відразу на високім рівні. З природи обдарована індивідуальність скоро заволоділа всіма засобами мистецького самовияву. І не лише заволоділа, а й пішла твердою ногою у парі з першими борцями за самостійну українську мистецьку культуру» [4,c.175]. Як стверджує О.Настюк: «у першому десятилітті 20 ст. переважна більшість митців продовжувала працювати в традиційній реалістичні манері. Разом з тим визначилася група живописців, у творчості яких новітні тенденції і пов язані з ними елементи нового живописного стилю виявилися найвиразніше, з великою художньою силою. До них належать, передусім, О.Мурашко, М.Жук, С.Прохоров, П.Холодний, М.Бойчук, М.Бурачек, А.Малевич, О.Богомазов» [8,c.190]. Перелік наведених прізвищ свідчить ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 про авторитетність постаті Петра Холодного в мистецькому середовищі. Поступово, завдяки напруженій копіткій праці і природному таланту, Петро Холодний набув слави знаного митця маляра імпресіоніста [9,c.141]. Талант П. Холодного був суспільно вагомий. Р.Лісовський у своїй праці про П.Холодного писав: «Може й не думав ніколи Петро Холодний станути перед українською суспільністю в ролі артиста в широкому значінні, бо готував собі кар єру ученого, був, можна сказати, всебічно освіченою людиною. Але все ж таки мистецтво було для нього чимось вищим» [7,c.6]. Справжній Майстер ніколи не стане перейматись своїм місцем та авторитетом у художньому середовищі, не буде вбачати у цьому своєї провідної ролі, бо першими питаннями, які його можуть хвилювати, завжди будуть проблеми творчого пошуку, їх вираження та ідейне наповнення власних робіт. Про самобутність та індивідуалізм творчого стилю Петра Холодного також дізнаємось з відгуків тогочасних критиків. Завдяки характеристиці І.Крип якевича стає відомо про особливість однієї з картини П.Холодного «Дівчина і пава (1915)». За його словами це «була перша тамперова картина Холодного», яка виникла «в результаті хімічного аналізу старих галицьких ікон, що найшлися в київському музеї» [5,c.647]. За іншими відомостями, після початку Першої світової війни Д.Щербаківський привіз із Галичини до київського художнього музею декілька ікон, виконаних темперовою технікою. Ця техніка стала характерною особливістю роботи Холодного, що виявлялась у ефективному використанні кольору. Петро Холодний, вражений галицькими іконами, спробував використати темперу у власній мистецькій практиці. Так і виникла «Дівчина і пава», а за нею й інші художні полотна, написані митцем тамперовою технікою. П.Холодний відомий і як талановитий ілюстратор. Зокрема, він ілюстрував для видань, адресованих шкільній молоді: букварі «Учітеся» С.Козицького та І.Шуминського (м. Львів, 1924), М.Чайковського «За силу сонця» (м. Львів, 1925), оформив обкладинку підручника М.Чайковського «Алгебра» (1 кн. Прага, 1925; 2 кн. Прага, 1926). Творчість П.Холодного була багатогранною. І досить проблематично визначити всі ті риси та особливості, які характеризують художника не просто як творчу особистість, а як справжнього Майстра. Ускладнює цей процес відмінність у розумінні поняття «Майстер» в різні часові історично культурні епохи. Але навіть в рамках однієї часової епохи у різних науковців зустрічається відмінне трактування процесу творчості, постаті Майстра та його функції. Між тим, серед однозначних характеристик і ознак є безмежне прагнення до творення нового, самобутність та індивідуалізм творчого стилю, важливість і перевага ідейного наповнення творів над технічним. При цьому технічний аспект залишається на високому рівні, хоч і не становить провідної функції. Митець має вміти інтерпретувати вже існуюче мистецтво і, таким чином, робити його більш доступним для суспільства при потребі. Але не лише інтерпретаторською функцією обмежується діяльність справжнього Майстра. Кожна з названих рис та ознак була притаманною для Петра Івановича Холодного, про що свідчать вищезазначені оцінки його творчості сучасників, мистецтвознавців та критиків. Майстер це не просто художник з відмінною живописною технікою, а Творець, що спочатку творить свою культуру та епоху, а пізніше презентує її, бо має для цього всі відповідні можливості, визнання, і, головне, власне прагнення. П.Холодний був справжнім Майстром своєї справи. Список використаних джерел 1. Бердяев Н.А. Смысл творчества // Т.3: Творчество и искупление. М.: Вехи, с. 2. Бергсон А. Творческая эволюция. М.: Терра книжный клуб, с. 3. Голубець М. Холодний. Львів: українське мистецтво, с. 4. Грималюк Р. Церковні вітражі Петра Холодного // Історичний календар 2000: Науково популярний та літературний альманах. К., Вип. 6. С Історія української культури / під заг. ред. директора І.Крип якевича. Нью Йорк, с. (передрук. Видання І.Тиктора, 1937 р.). 6. Кабка Г.М. Феномен «Особистість Автор Творець» в українському мистецтві другої половини ХХ століття // Газета «Культура. Інформація. Творчість» НМАУ ім. П.І. Чайковського С Лісовський Р. Петро Холодний. Прага, с. 8. Настюк О. Мистецьке життя Києва та Одеси початку ХХ сторіч на сторінках тогочасних періодичних видань // Четвертий міжнародний конгрес українців: Доповіді та повідомлення. Історія. Одеса; Київ; Львів, Ч.2.: ХХ століття. 642 с. (С ).

309 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Ротач П. Розвіяні по чужині. Полтавці на еміграції. Короткий бібліографічний довідник. Полтава: Верстка, С Савчук І.Б. Екзистенційні мотиви світобачення модерністського Майстра: дис. канд. мистецтвознавства: / Савчук Ігор Борисович. К., с. 11. Холодний П.І. ( ): Матеріали до бібліографічного покажчика / укл. С.Костюк, О.Дережко. Львів, с. 12. Платон. Избранные диалоги. М.: Художественная литература, С Свєнціцький І., Драган М. Про П.І. Холодного. Львів, с. 14. Яковлев В. Философия творчества в диалогах Платона // Вопросы философии С Хитрич А.В. Феномен «Мастера» на примере фигуры П.И. Холодного ( гг.) Анализируются особенности формирования и осознания феномена «Мастера», раскрываются основные аспекты творческой деятельности, как сложного процесса, на примере фигуры Петра Холодного известного украинского художника импрессиониста ХХ века. Ключевые слова: феномен «Мастера», искусство, творчество, авторство, Петро Холодный, интерпретация, импрессионизм. Khytrych, A.V. The «Master» phenomenon on the example of the figure of P.I. Kholodnyi ( ) The article analyzes the features of the formation and recognition of the «Master» phenomenon, reveals the basic aspects of creative activity, as a complex process on the example of the fi gure of Petro Kholodnyi the famous Ukrainian impressionist painter of the 20th century. Key words: «Master» phenomenon, art, creativity, authorship, Petro Kholodnyi, interpretation, impressionism. *** УДК 82,82.02 Гасанова Г. Філософські погляди у віршах Бахтіяр Вагабзаде Розглядається друге видання (1998) в перекладі на англійську мову творів Бахтіяра Вагабзаде ( ), народного поета Азербайджану. Автор розглядає зміст книги і оцінює американське видання видатного азербайджанського філософа поета. Видання цієї книги явище великого значення, не тільки як факт в області літературних зв язків між США і Азербайджаном, але і взагалі як внесок у їх культурні відносини. Ключові слова: Бахтіяр Вагабзаде, Шекі, латинський, Вургун, килим. (стаття друкується мовою оригіналу) Hasanova G. The philosophical views in poetry of Bakhtiyar Vahabzadeh The second edition(1998) is examined in translating into the English language of works of Bakhtiyar Vahabzadeh ( ), folk poet of Azerbaijan. An author examines maintenance of book and estimates American edition of the greatest Azerbaijanian philosopher-poet. Edition of this book is the phenomenon of large value, not only as a fact in area of literary connections between the USA and Azerbaijan, but also in general as payment in their cultural relations. Key words: Bakhtiyar Vahabzadeh, Shaki, Latin, Vurghun, Carpet. Bakhtiyar Vahabzadeh ( ), the People s poet of Azerbaijan Republic is an outstanding literary artist, who is popular abroad owing to translations of his works into Russian and many other foreign languages. His two books were published in the USA (1996; 1998). The second edition is a volume of English language selections from Mr. Vahabzade s works, mostly poetry but also including four stories and a short play. It was published by Indiana University Turkish Studies Publications [1]. Translation is the process of replacing an original text, known as the source text, with a substitute one, known as the target text [2,p.4]. Let s deal with «Table of contents» and the content (with translations of the titles into Azerbaijani in order to compare with the English versions)of the second English edition of works by Bakhtiyar Vahabzadeh and discuss his book proceeding from the theoretical aesthetic principals of study of transla- ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 tion: INTRODUCTION Giriş (Hadi Sultan Qurraie); IN AZERBAIJAN, POETS TEAR THE FENCES DOWN «Azərbaycanda şairlər çəpərləri sökürlər» (Stephen Kinzer); Autobiography «Tərcümeyi hall» (Bakhtyar Vahabzadeh. Trans. Shouleh Vatanabadi). POEMS «Şeirlər». I Love «Sevirəm»; Echoes «Əks səda»; Wind and Grass «Külək və ot»; Knock the Fences Down «Sökün çəpərləri»; Bounds of the Earth «Dünyanin sərhədləri»; Speed «Sürət»: I.Observatory «Rəsədxana»; II. The Telescope «Teleskop»; III. Astronomer and Poet «Münəccim və şair»; Tiny Window «Nəfəslik»; Two Blindmen «Iki kor»; Pauses «Fasilələr»; Latin «Latın dil»i; Black and Grey Hair «Qara və ağ saçlar»; I Am Older Than My Grandfather «Mən babamdan böyuyəm»; Aladdin s Lamp «Ələddinin çırağı»; My Mother «Anam mənim»; In One Building We Were Born «Biz bir binada doğulmuşuq»; The Merry Go Round Karusel; If You Expect Respect From The World «Əgər dünyadan hörmət gözləyirsən»; Fear Qorxu; Standing Before the Pyramids «Ehramlar önündə»; Good and Evil «Xeyir və şər»; Needed «Möhtac». QUATRAINS «Dördlüklər (Rübailər)». SHORT STORIES «Kiçik hekayələ»r. The Colorful Suitcase «Alabəzək çamadan»; Flattery «Yaltaglıq»; My Grandmother s Carpet «Nənəmin xaçası»; Doubt «Şübhə»; A PLAY Pyes. The Lie Yalan. The present book, comprising the poet s autobiographical note, twenty four poems, five ruba is, four short stories and a play, is by no means intended to provide readers with a thorough understanding of Mr. Vahabzadeh. It is intended to open a window for further readings of Azeri literature in general and Mr. Vahabzadeh s works in particular. Mr. Hadi Sultan Qurraie notes that» In response to the suggestion of many readers, Professor Ilhan Bashgoz has decided to publish a second edition of «Selected works of Bakhtiyar Vahabzadeh» without poems in Turkish. He gratiously asked me to write an introduction to this edition. I would like to take this opportunity to look at the Azeri language, and literature and try to situate the contemporary poet, playwright, and short story writer Bakhtiyar Vahabzadeh within the Azeri literary tradition» [1,p.7]. Today what we call the Azeri language is spoken by the people of the Azerbaijan Republic (called Northern Azerbaijan by many Azerbaijani literati of today), Iranian Azerbaijan (called Southern Azerbaijan), which encompasses Western and Eastern Azerbaijan, the Arasbaran and Zanjan provinces, and parts of Gazvin and Gilan. Azeri is a branch of Oghuz Turkic [1,p.9]. Mr. Bakhtiyar Vahabzadeh, the contemporary Azerbaijani poet and playwright, was born on August 16, 1925, in Shaki to a family of «woodcutters». Along with his family, he moved to Baku when he was almost ten years old. After high school, Mr. Vahabzadeh entered the Azerbaijan State University and completed his doctoral work in Mr. Vahabzadeh has been writing poetry since his high school days. In 1945, he was accepted into the Soviet Writers Union. In 1949, his «Manim Dostlarim» (My Friends) was published by Azernashr of Baku. The work was sixty pages long and was printed in five thousand copies. Since then Mr. Vahabzadeh has emerged as a major Azeri poet, and his works have undergone numerous reprints. Mr. Vahabzadeh is a prolific author, and it is beyond the scope of this paper to mention them all. His poetry and plays have been translated into many languages, including English. A close look at Mr. Vahabzadeh s works will establish him as heir to writers such as Mirza Fatali Akhundzadaр, Jalil Mahammad Quluzadaр and poets such as Sabir and Mo juz, although he lacks their powerful humor. As do his predecessors, Vahabzadeh tries to attack social ills and aims almost all his poetic, dramatic and prose works towards social reforms. Mr.Vahabzadeh s huge volume of poetry written over a long period manifests both the poet s maturation and the development of Azeri poetry. He is a social realist like his predecessors, yet he manifests a more distinct awareness about the artistic values of poetry. Like Sabir and Mo juz, Vahabzadeh has devoted a good part of his poetry to awakening his people from their «slumber». Like other Azeri poets, he mourns the declining state of his people. Mr. Vahabzadeh varies from many his Azeri counterparts. He is more modern and philosophical. He chooses very unconventional themes for his poems. In a number of poems such as «Speed», «I Am Older Than My Grandfather», «Observatory», and «The Telescope», Vahabzadeh proves to be unique and quite different from other contemporary Azeri authors, especially in his awareness of time and his choice of modern life and its rapid change as the themes of his poetry. In «Speed», Vahabzadeh depicts the increasing acceleration of modern life reflected in the journey between Baku and Moscow. He shows how in his lifetime the distance has been shortened from three days to eight hours, and then to three hours. The

310 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 accelerating speed of journey stands for the degree of enhancing «human understanding». The poet bridges the acceleration of speed with ever enhancing human knowledge. In «I Am Older Than My Grandfather», the poet contends that while his grandfather died «when he was eighty» and his father died at sixty, yet in his forties, he is older than both his grandfather and father. «Telephones /Telegraphs /Radios /Newspapers /They all load on the days and months /Condense the world», he argues. He tries to depict the results of scientific and technological advancement in daily life with tangible examples [1,p.18]. Stephen Kinzer notes that Mr.Vahabzadeh s writing career covers a wide span of time and a large amount of poetry and prose works. He is rightly known to be «a poet of the people». Some of his short stories are based on folk tales that still are being narrated by oral peoples and mothers to their children. Like his predecessors, he devotes a good portion of his poetry to patriotic themes. He bemoans the division of his Azeri homeland «into two parts and expresses his longing for reunion of his divided «brethren». This pain of separation and longing for reunion are among the common themes of Azeri poetry after World War II. However, Vahabzadeh has his own qualities that distinguish him from other poets and writers. Most of his modern poems depict the poet as an advocate of science and technology, and he is a modern man who appreciates the rapid social and technological changes, and scientific and technological achievements [1,р.22]. He was deeply upset, for ex ample, about what he viewed as Soviet attempts to crush the Azerbaijani language, and wrote a poem glorifying «The language which has come through centuries/ Its people dead/but the language itself survives». The poems title, however, is «Latin». When KGB agents, who evidently understood its true meaning, summoned him for interrogation, he was able to say disingenuously that he had not intended to make any political point [1,p.23]. The poet writes, «I have been an admirer of S. Vurgun ever since I was a young boy. I wrote my thesis, «Samad Vurghun s Lyrics» in 1951, and in 1964 I defended my doctoral dissertation, «Samad Vurghun s Artistic Path». After finishing the university, I remained active as a poet. I was employed first as an assistant professor and then a professor at the university. Did my career as a teacher interfere with my creative work? Not at all. First of all, being with young people and learning of their desires and feelings inspired me and gave me a youthful spirit. Young life is an inexhaustible spring of illumination. Secondly just like writing, the objective of teaching is to awaken beautiful feelings in people and make them think. This, both careers shared a common objective. Chekov s saying, Medicine is my wife, and writing my lover, applies to me as well» [1,p.27]. Mr. Vahabzadeh is sure that only the poet who keeps up with the ideas of his time can communicate with readers. However, he doesn t believe in the kind of modernism that directs an artist to search for new ideas outside his own culture. These artists are only imitating others. The biography of every writer is really the history of his work. «He was born in that year, went to school in this year and wrote such and such works and received such and such prizes»: these are just superficialities. In the works of a poet one must look for the voices of his people. A classical writer once said, «I have not created my works, my works have created me». This is true. A writer in creating his work, creates himself. Mr. Bakhtiyar Vahabzadeh continues in such way, «I understand life as a process of burning and melting. To me, living is burning for something and melting one s life for a purpose. My readers once asked, «What is the driving force behind your works?» To be honest, I had never thought of that. Then I remembered my poem, «My Poems, My Belief». I answered that question by reading the poem, which indicates that a poem manifests the norm, value, and ideology, in short, the whole personality of a poet. For this reason, when the biography of a poet is written, his creation should be the principal focus, not a list of meaningless dates» [1,p.29]. As it is known to be a poet, one must feel the pain of others. Vahabzadeh s heart is open to pain and suffering around the world. Through this pain, he seeks inspiration that his heart translates into poetry. Such poems as «Bash» (Head), «Dan Yeri» (Seedbed), «Elm Akhlagh» (Knowledge Morality), «Tabbassum Ordeni» (Order of Smile), «Gurbanlig Guzu» (Sacrificial Lamb), «Sulh Mukafati» (Peace Prize), «Netron Bombasi» (Neutron Bomb), «Goz Ya Gulag» (Eyes or Ears), «Shairleri Oldururler» (They Are Killing the Poets), «Tarikhin Ganunu» (The Law of History), «Tazzadlar» (Contradictions), «Amerika Gozali» (American Beauty), «Bagishlayin, Sahv Olub» (Sorry, There Has Been a Mistake), and some others, have been disseminated in newspapers around the world». The point in publishing these poems was not ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 just for their aesthetic value, but because they voiced issues to the world. In these poems, of course, lie the future and the fate of my country. My book «Bir Gamida Safardayuk» (We Are All Traveling in One Boat) addresses this issue particularly. A concerned citizen of one s own country is also a citizen of the world» [1,p.30]. What can I say about the level of translation of Bakhtiyar Vahabzadeh s works into English? Most titles of the works by Vahabzadeh in this edition were translted adequately. Some of the poems were taken and reprinted from «Azerbaijanian Poetry» [3] which were translated into English on the basis of Russian interlinear translation and prepared for edition. Though such translators like Irina Zheleznova, Tom Botting, Peter Tempest, Louis Zellikoff, Dorian Rottenberg didn t know the original they could translated the ideas and forms of Vahabzadeh s poems approximately to the Azerbaijani ones in a adequate way. Some poems, four short stories and a play in the book were translated from the Azerbaijani language by Talat Sait Halman who tried to maintain the poet s style in a adequate way and could do it mostly. In general, to my opinion all translations lack completeness and contain a lot of orthographic mistakes, which were corrected by me along the paraphrase of the given material. Nevertheless, I think that the book by Vahabzadeh published in English in the USA is of great importance. First and foremost this edition contributed to more popularity of Mr.Vahabzadeh, the famous Azerbaijani philosopher poet all over the world. Translating is not only a linguistic act, it is also a cultural one, an act of communication across cultures. Translating always involves both language and culture simply because the two cannot really be separated. Language is culturally embedded: it both expresses and shapes cultural reality, and the meanings of linguistic items, be they words or larger segments of text, can only be understood when considered together with the cultural context in which these linguistic items are used. Since in translation meaning is of overriding importance, it follows that the cultural frame of reference cannot be ignored. In the process of translation, therefore, not only the two languages but also the two cultures come into contact. In this sense, translating is a form of intercultural communication [2,p.11]. Namely from the above mentioned point of view I regard the second English edition of Bakhtiyar Vahabzadeh s works in the USA as a considerable occurrence not only of a literary fact in the field of connections between America and Azerbaijan, but of an cultural contribution to their inter relations as well. Bibliography 1. Selected Works of Bakhtiyar Vahabzadeh. Poems, Short Stories and a Play. Edited by Hadi Sultan Qurraie. Indiana University Turkish Studies Publications; Azerbaijani Literature and Culture. Series I. General Editor: Ilhan Bashgoz. Bloomington, pp. 2. Juliane House. Translation. Oxford Introductions to Language Study Series. Editor H.G. Widdowson: Oxford University Press pp. 3. «Azerbaijanian Poetry». Edited Mirza Ibrahimov. Moscow: Progress Publishers, pp. Гасанова Г. Философские взгляды в стихах Бахтияр Вагабзаде Рассматривается второе издание (1998) в переводе на английский язык произведений Бахтияра Вагабзаде ( ), народного поэта Азербайджана. Автор рассматривает содержание книги и оценивает американское издание выдающегося азербайджанского философа поэта. Издание этой книги явление большого значения, не только как факт в области литературных связей между США и Азербайджаном, но и вообще как вклад в их культурные отношения. Ключевые слова: Бахтияр Вагабзаде, Шеки, латинский, Вургун, ковер.

311 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК 1(092)(450) «655» Cодомора П.А. Концепт людського вибору та божого скерування (на матеріалі «Суми теології» Св. Томи з Аквіну) Поставлено проблему поєднання людської вільної волі та Божого керування, як її розуміє Тома. Аналіз базується на «Сумі теології» Томи з Аквіну та працях Аристотеля. Подано огляд і пояснення системи термінології, що стосується концепта вільної волі. Ряд цікавих місць «Суми» та інших творів Томи подано для ілюстрації, а також наведено їх український переклад. Викладено різницю між рядом близьких за значенням термінів. Проведено порівняння сприйняття концепта волі у діахронному плані. Запропоновано український переклад ряду термінів. Ключові слова: вільна воля, протипричинова свобода, пожадання, встановлене прагнення, природне прагнення, посідання, вибір, рішення. Історично склалося так, що термін «вільна воля» означає певну форму прагнення чи бажання (appetitus, desiderium), тобто рух, що провадить душу у напрямку до здобування чи посідання (utor fruor) певного блага. Термін «appetitus» є ключовим терміном у латинській філософії, що позначає схильність до певної дії, тобто є перехідним стосунком обмеженого буття до дії. Існують різні види прагнення: прагнення їсти є природним (naturalis) прагненням, а прагнення їсти якусь певну їжу є уже встановленим (elicitus) прагненням. Відповідно, останнє поділяється на прагнення, що базується на відчуттях та прагнення, що базується на мисленні, як от їсти солодку цукерку та гіркі ліки. Вільна воля є частиною цілого прагнення, і насамперед стосується до останнього його виду. Тома говорить про волю (voluntas), і це поняття позначає мисленнєве прагнення. Однак у «Сумі» Тома властиво говорить про вільне судження liberum arbіtrium. Така термінологія виникла історично. Дискусія про волю походить від Аристотеля, а дискусія про вільний вибір бере початок від дискусії Авґустина та Пелагія про стосунок між людською волею та Божою милістю. Воля вибору вміщається у понятті розумової діяльності (ST, 1, 83, 1): [1] «І тому очевидно, що людина має вільне судження, оскільки є розумним створінням». Дискусія про вільну волю (liberum arbitrium) пов язана із питанням волі як мисленнєвого прагнення. Якщо воля є розумовим прагненням, здатністю до посідання розуму для діяння та для дії розуму, то природа волі повинна залежати від природи практичного розуму. Тома вірить, що випадковість практичного розуму є сутністєвою рисою людської волі, і він встановлює цю випадковість як буття фундаментальної основи людської свободи (libertas) [2]. Це питання розглядали різні відомі науковці [3;4;5], однак в українській філософії немає розробок цього питання. Тома, як виглядає, заперечує існування протипричинової свободи (contracausalis). Він говорить, що для вільної дії необхідно, аби діяч був причиною, і до того ж спеціальною причиною дії, однак немає необхідності у тому, щоб був він лише причиною. Тома вірить, що свобода узгоджується із деяким видом детермінізму, і багато філософів погоджуються з ним у цьому. За сучасною термінологією такі погляди Томи називаються поміркованим детермінізмом. Тобто він вірить, що людське буття є вільним у його діях, однак також вірить, що ці дії визначені (determinatae) Богом. Тома, слідуючи за Аристотелем, виділяє різні відчуттєві сили: ті, що діють за природними інстинктами, і ті, що діють за наказом розуму (ST, I II, 50, 3). Тобто, в порядку природи, якщо причинові умови можуть бути повністю відображені чи специфіковані, то можна несхибно передбачити єдиний наслідок. Що ж до добровільної поведінки, то тут не зовсім так: коли людина щось чинить на чиєсь прохання, то її дію неможливо передбачити несхибно навіть тоді, коли хтось знає усе, що було сказано йому і що він сказав. Тобто природний наслідок можна передбачити із природних причин, а добровільний наслідок з добровільних причин передбачити неможливо. Виникає складність у диференціації термінів «воля» (voluntas) та «вільна воля» (liberum arbitrium), оскільки воля є можливістю (facultas), а рішення (decisio), як видається, є частковою дією. Тома пояснює, що коли говорити про «вільне рішення» ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 у цьому контексті, то це означає не дію рішення, а те, що робить вільне рішення можливим. Це може бути надбане відношення (dispositio), однак воля (libertas) не може бути відношенням, оскільки те, що ми відносимо до природного, не перебуває під нашим контролем: адже так воля сама собою не була б вільною; також, воля не є здобутим відношенням (dispositio), оскільки людина є вільною за своєю природою, і здобуті відношення роблять нас спрямованими в один чи інший бік. Тому те, що робить вільне судження можливим, не є відношенням, а можливістю, і такою ж можливістю, як і сама воля (ST, 1, 83, 2). Тома, пояснюючи вільне рішення, завжди скеровується до волі судження та практичного розуму. Однак судження є пізнавальною (cognitiva), а не пожадальною (appetitiva) дією, а розуміння є дією мислення, а не волі. Тома знову звертається до Аристотеля, і говорить, що те, що робить нас вільними, є те, що ми обираємо одну річ, коли відкидаємо іншу: а це називається вибором (ST, 1, 83, 3). На погляд Томи, воля також відіграє певну роль у вірі [3,с.363]. У «Нікомаховій етиці» Аристотель говорить, що начало поведінки є вибір, а начало вибору є прагнення та розуміння посередників мети, що у свою чергу пов язане з доброю поведінкою, яка є метою прагнення. Тому звідси випливає висновок, що вибір є або пожадальним мисленням (intelligentia appetitiva) або розумовим прагненням (ratiocinativus). Тома зазначає, що Аристотель тут непевно подає, до чого слід приписувати вибір чи до мислення, чи до волі, однак він описує її як форму прагнення, і це Тома приймає. В «Етиці» Аристотель робить різницю між бажанням (boulesis) та вибором (prohairesis): бажання стосується мети, а вибір стосується посередників, як от ми хочемо бути здоровими і ми вибираємо здоровий спосіб життя. Відповідно, Тома приймає погляд Аристотеля, що прагнення стосується мети, а вибір стосується посередників (ST, 1, 83, 4). На питання, чи свобода вибору відрізняється від волі, Тома наводить приклад паралельності між пізнавальним прагненням та пожадальною можливістю (facultas) мислення. Діяльністю мислення є мислити, але тут маємо справу із широким значенням слова «мислення», що вміщає розуміння, і також є мислення у вузькому значенні, що є схопленням самоочевидних істин. Як мислення стосується до розуміння, так прагнення стосується до вибору; прагнення у широкому сенсі покриває діяльність волі, включаючи вибір, однак прагнення у вузькому значенні стосується радше мети, аніж посередників (ST, 1, 84, 4). Тома виділяє два види дії волі виявлена дія (actus elicitus) та наказана дія (actus imperatus) (ST, I II, 1,1): «Якась дія називається добровільною двояко: по перше, оскільки її наказує воля, як ходити чи говорити, а по друге, оскільки висновується із волі, як саме воління чогось. Неможливо, щоб сама дія, що висновується із воління, була кінцевою метою: адже предмет волі є мета, так як і предметом зору є колір, і тому, як неможливо, щоб перше побачене було самим баченням, оскільки кожне бачене є якимось видимим предметом, так само неможливо, щоб перше пожадане, яке є метою, було самим бажаним». Actus elicitus Тома описує як дію безпосередньої волі (actus immediati voluntatis), і він подає як приклад такі речі, як задоволення, вибирання, обдумування, погодження. Actus imperatus означає дію, що керується волею, і Тома тут має на думці такі речі, як хода, говоріння та інші добровільні дії тіла, дії яких вміщають певну силу волі (ST, 1 2, 17). Коли Тома говорить, що actus elicitus є безпосередньою дією волі, то він не звертається до міфічної дії чистого прагнення, він розуміє те, що коли ми описуємо, що хтось прагне чогось, то ми описуємо лише стан його волі, а не говоримо про його таланти, вміння та здатності до його інших можливостей. Коли ж Тома говорить, що кожен actus imperatus має своє начало в actus elicitus, то це означає, що коли хтось робить щось добровільно, то він у певному значенні прагне робити це добровільно. Обдумування (delіberatio), як Тома його описує, є не actus elicitus, а є внутрішнім actus imperatus. Тома говорить, що для actus imperatus можуть бути перешкодою зовнішні сили, однак не actus elicitus, оскільки це протирічить поняттю властивої дії волі, бо вона повинна бути предметом примусу. Якщо так, то обдумування не може бути actus elicitus. Тома говорить, що кожен actus elicitus є чистою актуалізацією волі.

312 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Загалом, вільна воля це форма прагнення (appetitus), тобто рух, який проносить душу від самої себе до здобуття чи посідання певного блага. Термін «appetitus» позначає внутрішню (intrinsicus) схильність якогось буття до дії, яка виникає безпосередньо від нього та виражає його субстанційну природу відповідно до обставин. Прагнення є трансцендентним стосунком визначеного буття до дії. Тож прагнення існує у всіх буттях, адже буття має схильність відповідати на обставини. Камінь має властивість падати, вогонь підніматися: це їх властиві прагнення. Існує прагнення природне (naturalis), тобто таке, яке описане попередньо, і воно відрізняється від прагнення, яке ґрунтується на свідомості, що називається виявленим (elicitus). Прагнення росту, як от у рослини, це природне прагнення, а схильність до дії, що ґрунтується на якомусь посереднику, є виявленим прагненням. Як бачимо, прагнення (appetitus) поділяється на природне та виявлене, і відповідно, виявлене прагнення поділяється ще на два відчуттєве (sensus) прагнення, що ґрунтується на сензорно перцепривній діяльності, та мисленнєве (intellectus), що засновується на мисленнєвих діях. Вільні дії, на відміну від добровільних (voluntarius) дій, виникають не лише тоді, коли мисленнєва впевненість виявляється у схилянні до певних вчинків, а також тоді, коли мисленнєва впевненість сама по собі зворотньо опосередкована, і таким чином нестача визначеності щодо відчуттєвих аспектів бажаних предметів стає фактором реалізації самого схилення. Люди переважно діють відповідно до усвідомлення речей, і такі дії називаються свідомими (actio voluntaris). Однак вільна воля, на відміну від свідомих дій, виникає не лише коли мисленнєва усвідомленість переходить у намір щось зробити, а коли окрім мисленнєвої усвідомленості фактором реалізації стає нестача визначеності щодо відчуттєвих аспектів. Хтось, наприклад, усвідомлює, що має звільнити когось від чогось, однак прихід такого усвідомлення привносить додаткове інше прагнення, однак щось може затримати таке прагнення. Проте свідоме (voluntaris) затримання не може підтримуватися безмежно. Природа наполягає на своєму, і настають інші обставини, оскільки догідні обставини не сягнули потрібної точки. Згодом до цієї проблеми повернувся З.Фройд. Однак скелетом у цьому питанні є можливість та межі свободи вибору, без якої ідеї моральності та відповідальності протиставляються. Це маємо в Аквіната. Його титул, «Світло Латинян», наданий йому завдяки дослідженню багатьох галузей релігії та філософії, справді вказує на його заслуги. Для вільного вибору (вільної волі) маємо чотири умови, які ставить Тома. 1. Кожен, хто має вільний вибір, робить те, що він хоче. 2. Кожен, хто має вільний вибір, має його для того, щоб хотіти чи не хотіти, робити чи не робити. 3. Те є вільним, що має себе за причину. 4. Кожен, хто має вільний вибір, контролює свої дії [4,с.307]. Перша умова говорить, що людська воля складається із можливості вибирати такі дії, які вважає за потрібні. Однак постає питання про слабкість волі, коли ми не робимо того, що хотіли б робити. Коли ми піддаємося слабкості волі, то це не через те, що нашу волю підкоряють якісь інші сили, а через те, що воля сама робить вибір не притримуватися тих чи інших прагнень. Друга умова передбачає потребу у певній подвійній силі зі сторони волі. Сила у даній ситуації потрібна для роблення якогось одного вибору чи якогось протилежного. Така подвійна сила є пробою вільної волі. Людське буття контролює свої дії, воління і не воління завдяки роздумуванню розуму (deliberatio rationis), яке може бути скероване чи туди, чи кудись інше (ST, I II, 109, 2): «людина є господарем своїх дій як воління, так і невоління, завдяки роздумуванню розуму, що може схилятися до одного чи до іншого. Однак, щоб роздумувати чи не роздумувати, оскільки також у цьому є господарем, необхідно, щоб і це створювалося через попереднє роздумування». Щодо третього, Тома говорить, що воля не має такої необхідності, щоб річ, яка є вільною, була першопричиною самої себе, адже буття однієї речі причиною іншої не вимагає буття її першопричиною тієї (ST, I, 83, 1). Теза, що воля контролює свої дії, пояснює властивість волі зрушувати саму себе, тобто бути причиною самої себе. Те, що воля зрушує саму себе, є важливим моментом, і насамперед тому, що мислення має властивість роздумувати над різними сторонами якоїсь речі. По друге тому, що воля описується як залежна від мислення, адже необхідно, щоб кожне рішення волі ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 йшло після розуміння (ST, I, 82, 4). Властиво, воля не може діяти доти, доки не подано певного причинового визначення (determinatio casualis), а таке визначення йде із мислення, тобто мислення йде перед волею (ST, I, 82, 3). Щодо четвертого, то людське буття контролює свої дії, оскільки існує здатність до вищого судження та вищого прагнення. Однак, якщо усі наші вибори є причиново необхідними, то можливо, що причиновий ланцюг повинен рухатися від нас, і тому є такі випадки, коли наш вибір має бути визначений факторами, які ми не можемо контролювати. Однак жоден діяч, чиї дії спричинені якимись попередніми діячами, не контролює свої дії (ІІ Sent, 25. 1). Природа прагнення дуже близько пов язана із ступенем пізнання, від якого вона походить. Жодне буття не може визначити своє власне спрямування стосовно мети, якщо воно не знає мети й стосунку посередників до неї. Таке знання мають лише розумні створіння. Називається воно розумним прегненням, чи волею. Різниця між відчуттєвістю та волею створюється на тому грунті, що перше визначається у своїх спрямуваннях, інше визначає само себе. Це передбачає дві сили різного порядку. Оскільки різноманітність у способі визначення вимагає різниці у способі схоплення предметів, то прагнення відрізняються відповідно до ступеня пізнання, до якого вони належать (ST I, 80, 2). Почнімо із відчуттєвого прагнення чи відчуттєвості. Природний предмет є визначений у своєму природному бутті, і він може бути лише тим, чим він є за своєю природою. Він посідає лише одне спрямування (inclinatio) стосовно визначеного предмета. Це спрямування не вимагає вирізнення того, що прагнеться від того, що не прагнеться: достатньо того, що зробив творець природи, надаючи кожному буттю спрямування, відповідне до нього. А відчуттєве прагнення, напротивагу, якщо не спрямовується до бажаного та загального блага, що осягає лише розум, спрямовується до кожного предмета, корисного для нього та бажаного. Як відчуття, до якого воно стосується, має для свого предмета якесь часткове відчуттєве, так і відчуттєве прагнення має для свого предмета якесь часткове добро (De Verit. XXV,I). Дія, якою відчуття охоплює свій предмет, повністю закінчується тоді, коли предмет, який сприймається, потрапив у силу, що його сприймає. А дія прагнучої сили, навпаки, сягає своєї межі тоді, коли буття, оздоблене прагненням, спрямовується до предмета, якого прагне. Тому дія сприймальної (apprehensiva) сили є наче зупинкою, тоді як дія прагнучої (appetitiva) сили є наче рухом. Відчуттєвість жодним чином не залежить від сфери пізнання, а лише від сфери прагнення (appetitus) (ST I, 81, 1). У межах відчуттєвого прагнення (appetitus sensitivus), яке є видом загальної сили під назвою «відчуттєвість», слід вирізняти дві сили запальна (irasciblis) та пожадальна (concupisciblis), які формують його вид. За допомогою першої природна річ прагне здобути те, що вона потребує задля того, щоб зберегти свою природу, за допомогою другої кожна природна річ вводить у вжиток деякі дієві якості, і проти кожної може бути протилежною до неї [5]. Прагнення спрямовується до двох мет: здобути те, що узгоджується із його природою та здолати те, що суперечить їй. Перша дія належить до сприймального (receptiva) порядку, друга до дієвого (activa). Завдяки своїй прагнучій силі істота спрямовується до того, що пасує до її природи та здатне зберегти її. Цю функцію виконує пожадальна (concupisciblis) сила, яка за свій предмет має те, що приємне для сприймання відчуттями. З іншого боку, істота прагне отримати перемогу над усім ворожим до неї, і цю функцію виконує запальна чи гнівлива (irasciblis) сила, яка за свій предмет має усе важке та складне (ST I, 81, 2). Загалом, щодо доктрини волі у наступних філософів знаходимо деякі нововведення. Дунс Скот виводить сутністєві характеристики вільної дії із їх властивої волі, тобто сила обирати дві протилежні речі та відкликати вибір, навіть якщо він уже був зроблений. Тому вільна дія повинна засновуватися на іншій формі, тобто на такій, що перевершує усі відчуттєві форми: душа, нематеріальна форма, є началом мисленнєвої та вільної дії. Щодо дії мислення та волі, то вони, як говорить Дунс Скот, є спроможностями у первинному значенні терміна, тобто їх дії належать до категорії припадковості. Тут Скот намагається показати, що аргументи Томи щодо реальної різниці між душею та

313 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 її можливостями (facultas) не відповідає дійсності. Теорія про вільну волю знайшла своє продовження у новітніх філософських течіях, і насамперед у доктрині З.Фройда. Список використаних джерел 1. Summa Theologiae / S. Thomae Aquinatis Doctoris Angeli. Opera Omnia. Iussu impensaque Leonis XIII, P.M. edita. Vol. VI XII. Rome, Kenny A. Aquinas on Mind. London, New York, p. The frееdom of will. P Stump E. Aquinas. London, New York: Routledge, p. 4. Deely J. Four ages of understanding. Toronto, p. 5. Gilson E. The Christian Philosophy of St. Thomas Aquinas. New York: Random house, p. Содомора П.А. Концепт человеческого выбора и божественной направленности (на материале «Сумы теологии» Св. Томы из Аквина) Поставлена проблема взаимодействия вольной воли человека и Божественного направления, как ее понимает Тома. Анализ базируется на «Суме теологии» Томы Аквинского и трудах Аристотеля. Поданы и рассмотрены системы терминологии, концепта вольной воли. Некоторые интересные места поданы для иллюстрации, а также наведен их перевод. Подана разница между близкими терминами за значением. Проведено сравнение концепта вольной воли в диахронном аспекте. Введено некоторые термины в украинском переводе. Ключевые слова: вольная воля, противопричинная свобода, желание, установленное желание, природное желание, удержание, выбор, решение. Sodomora, P.А. Concept of human choice and divine direct (on material of «Sum of theology» of St. Thomas are from Аcvina) The article deals with St. Thomas understanding of the problem of human s free will in connection with God s gubernation. This analysis is based on «Summa theologiae» of Thomas Aquinas and works of Aristotle. The review and explanation of terminological system related to the concept of free will is given in the article. Several interesting passages of «Summa» as well of other St. Thomas works are given here. Their Ukrainian translation is provided as well. The difference between several terms of close meaning is establoshed. The comparison of reception of the concept of Free will in diachronical aspect is given as well. The Ukrainian translation of these terms is provided also. Key words: free will, contracausal freedom, appetite, elicit desire, natural desire posession, election, decision. *** УДК :21 Білецька Б.Г. Структурні елементи релігійного символу Зазначається, що релігійні символи не лише структурують світ, але й вирізняються певною структурованістю: символічна дія (ритуал), символізований Абсолют (в різних релігійних традиціях має певні форми прояву), сам зміст символу. Цілком зрозуміло, що всі структурні елементи релігійного символу взаємозалежні; вилучення одного з них, призводить до порушення цілісності символу, а, отже, і позбавлення його сенсожиттєвої унікальності в контексті комунікативних релігійно символічних практик. Ключові слова: символічна дія, ритуал, символізований Абсолют, зміст символу, сенсожиттєвий вимір символу. На сьогоднішній день доволі актуальною є проблема виникнення, формування та значимості символу як засобу формування релігійної ідентичності, його впливу на діяльність окремої особистості чи групи людей. Розгляд цієї проблеми уможливлює з ясування ролі символу в процесі формування релігійної традиції, його функціональних можливостей у житті людини, що, безперечно, вимагає з ясування його сутності, структурних складових, певних рівнів та властивостей. Загалом, проблема осмислення релігійного символу доволі різнопланова. Їй присвячені праці І.Абрамова, О.Голець,Т. Захарян, Б.Марковського, І.Остащука, І.Папаяні, С.Хаустової та ін., в яких розглядаються різноманітні прояви релігійного символу. Однак поза увагою дослідників залишається проблема аналізу складових релігійного символу. Отже, метою статті є з ясування особливостей структурованості релігійного символу, вияв його основних ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 компонентів, які допоможуть створити цілісне уявлення про ті процеси, що характерні для зазначеного феномену. Зазвичай, релігійний символ фіксує певний спосіб зв язку з цариною священного. Тому й у релігійному символі відображається, з одного боку, звернення людини до сфери Божественного (молитва, жертва, заклинання тощо), що уможливлює налагодження зв язку з ним, а з іншого «звернення» Божественного як Вищої сфери до людини (Бога, богів, демонів, духів тощо), яке відбувається у різноманітний спосіб це можуть бути будь які прояви сакрального, виражені в певних символах. Ці звернення потребують певної культової діяльності як набору символічних дій. До речі, культ є обов язковим елементом структури релігійного комплексу (Д.Угринович, І.Яблоков). З одного боку, культова діяльність є транслятором сфери втаємниченого, надприродного, а з іншого це функціональний вияв віровчення в практичному вимірі. Культова діяльність, як канонічна, не підлягає ніяким довільним змінам. Тому культова діяльність, виступаючи культово символічним каноном, формує систему символічних дій, які регламентуються доволі жорстко. Історії релігії відомо багато прикладів, коли питання про порядок культових дій стало однією з причин розколів. Зокрема, в Русі в середині XVII цар Олексій Михайлович та патріарх Никон надумали провести церковну реформу. Особливий протест викликали незначні, з точки зору сьогодення, релігійні розходження. Никон стверджував, що хресні ходи навколо церкви потрібно вести проти сонця, а не по сонцю, слово алілуя потрібно співати не два, а три рази, хреститися потрібно не двома, а трьома перстами тощо. Як бачимо, проблема полягала не в самій вірі, а лише в культовій діяльності богослужіння. Одним із основних способів здійснення символічної дії є ритуал, який фіксує певну сукупність приписів і правил, які визначають порядок виконання обрядів, церемоній релігійного культу. Переважна більшість дослідників розглядають ритуал як категорію поведінки, яка за характером є релігійною і має певну мету. Зазвичай ритуал визначається як форма символічної дії, що виражає зв язок суб єкта з системою релігійних відносин і цінностей. А.Байбурін визначає ритуал як символічну форму поведінки, що має свою граматику, синтаксис і лексику, тобто представляє собою особливий текст. Для нього «ритуал відноситься до числа символічних форм поведінки. Більш того, ритуал вища форма і найбільш послідовне втілення символічності» [1,c.16]. Ритуал, наповнений сакральними жестами, текстами породжує осмислене буття; людина, що здійснює ритуальні дії, чітко моделює світ, наділяючи його змістом. Компенсаторна функція ритуальних практик містить величезний психотерапевтичний потенціал, оскільки знімає напругу, пом якшує страждання людини. Жоден предмет в ритуалі не є самим собою, він завжди виступає як символ чогось іншого; всі операції з предметами в ритуалі є операції з символами, що відбуваються за встановленими правилами і мають значення для тих реальних предметів, символами яких вони є. Так, жертвопринесення коня в ведичному ритуалі моделює практично весь космос, так як кожній частині жертовної тварини відповідає якийсь певний світовий феномен (Голова жертовного коня зоря, очі сонце, подих вітер, вухо місяць, ноги частини світу). Щорічне принесення в жертву коня уможливлює заново творення всього космосу. Релігійний ритуал певний проект, модель прилучення до царини священного. Проективність ритуалу полягає в тому, що його учасники відчувають особливу значущість ритуального моменту й вважають, що бажання чи прохання, висловлені в цей момент, є більш сильними й діючими, ніж такі самі побажання, висловлені в повсякденному спілкуванні. Відтак ритуал є певним типом релігійного дискурсу, в контексті якого він набуває певного символічного навантаження та вирізняється змістовною рекурсивністю. Уже первісний ритуал має знаннєву складову, оскільки спрямований на репрезентацію ментальних станів, на символічне відтворення неповної інформації з навколишнього світу, з метою як її завершення, так і використання. «У ритуалі досягається переживання цілісності буття і цілісності знання про нього, що розуміється як благо і відсилає до ідеї божественного як носія цього блага. Знання представлено як переживання буття, що дає людині відчуття своєї вкоріненості в світі, включеності в сферу порядку Стрижневим моментом в епістемології ритуалу є вперше тут спостережуване розмежування світу ціннісно смислового, архетипічного сутнісного, і світу чуттєвого, ілюзорного і мінливого» [5,c.93]. При цьому релігійні ритуали сприяють

314 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 закріпленню у свідомості віруючих відповідних релігійних уявлень, формуванню релігійної самосвідомості і зміцненню віри в потойбічні сили. Релігійні ритуали, як приписний спосіб здійснення релігійної активності, підсилюють систему вірувань в суспільстві, виконуючи функцію, яка забезпечує прийняття відповідних духовних цінностей і символічних знань. Релігійний ритуал певний, усталений порядок символічної поведінки людей. Отже, за допомогою релігійного ритуалу як символічної дії: по перше, встановлюється і підтримується зворотний зв язок між поцейбічним світом і світом потойбічним (небесним, божественним); по друге, відбувається зміна стану свідомості людини, адже ритуал можна віднести до найважливішого способу активізації та контролю релігійної свідомості, оскільки культові символічні дії уможливлюють відтворення релігійних образів та інтенсифікують релігійні почуття; по третє, змінюється образ мислення, перехід від логічного до аналогічного мислення; по четверте, здійснюється процес інтеріоризації загальних цінностей та екстеріоризації почуттів людини; по п яте, зміцнюються стосунки між віруючими у межах тієї релігійної організації, до якої вони належать. В структурі релігійного символу велике значення мають ті екзистенціали, які символізуються. Загалом,в цьому контексті першорядна роль відводиться символізованому Абсолюту, який, в залежності від релігійної традиції, може мати найрізноманітніші форми вияву. Зазвичай понятійні характеристики Абсолюту зводяться до наступних: по перше, він всевишній, всемогутній творець, світове начало. Дійсно, людина, що вірує, мало думає над тим, як виглядає Бог, чи можна його побачити, чи що треба зробити для цього. Основним моментом для неї є усвідомлення того, що дає Бог на практиці, а саме: як допомагає в скрутній справі, береже рідних і дорогих людей у земному і в потойбічному світі, дає надію на краще майбутнє тощо. По друге, як володар людських доль, суддя і захисник. Згадаймо слова з Біблії: «Прийдіть до мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм» (Мт.11:28 30). Отже, віра для прихожан стає тим чинником, що допомагає заспокоїтися; по третє, Абсолюту притаманна мудрість, справедливість, доброта; по четверте, він унікальний, безстрашний і непізнаваний; по п яте, місце його проживання рай, Небо тощо. Ці якості розгортаються в «живому» зв язку людини з Богом, під час якого людина повинна задіяти всі свої духовні сили. В цьому контексті релігійний символ обумовлюється, з одного боку, реальним існуванням Бога, як творця світу і людини; а з іншого сутністю людини носія божественного начала як принципової умови зв язку з Богом. Найважливіші зміни, що відбуваються у віруючої людині, це персоніфікація образу Бога. Відбувається це шляхом вступу в духовний контакт з Богом з метою прохання про допомогу, обговорення своїх бажань, проблем тощо. Релігійний сенс символу в з єднанні земного з небесним. Він значимий не сам по «собі», а з точки зору зв язку з чимось іншим. Будучи чуттєво сприймаючими, символи дають можливість осягати надчуттєве, трансцендентне. Маючи здатність «бути більше самих себе», символи дозволяють віруючим «зустрітися» з трансцендентним, виявляючи у профанному світі присутність Бога і його вплив. Так, золоте колесо вчення з тисячею спиць прикраса для стоп, подароване Будді Брахмою. Цей символ отримав назву «Колесо Дхарми», обертання якого є символом проповідування Вчення Будди, яке несе в собі звільнення для всіх живих істот. На зображенні колеса є вісім спиць, що позначають «Шляхетний Восьмеричний Шлях» Будди Шак ямуні буддистську програму особистісного самовдосконалення: правильне бачення, правильне міркування, правильна мова, правильна поведінка, правильний спосіб життя, правильне зусилля, правильне пам ятання, правильне споглядання. Символ об єднує неспівмірні реальності, одна з яких залишається щодо іншої абсолютно відмінною. Завдання символу не в тому, щоб зробити ту чи іншу частину «цього світу» його простору, часу чи матерії священною, а в тому, щоб в ньому побачити й упізнати сподівання й прагнення досконалого одухотворення «щоб Бог був усім в усьому» (1 Кор.15:28). Проте жодний символ не зможе відобразити всю велич Бога. Зазвичай, символами Бога виступають: церковна атрибутика, природні явища, абстрактні поняття позитивного характеру. Бог символ добра, любові, світла (всіх позитивних явищ і емоцій); він символ всього сущого на землі, в тому числі людини. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Таким чином, Бог як символ може діяти в напрямку «добро Бог». Символічне значення концепту Бог будується на основі його образного та ціннісного змісту, але не належить їм повністю. Бог ментальна сутність вищого ступеня абстрактності, яка пов язана з світом духовних цінностей, які знаходять вираження через символ. В даному випадку символ вибудовується на основі образу, позбавленого чуттєвої наочності. Наведемо наступний приклад. Загальновідомо, що Рід слов янський релігійний символ Бога Єдиного Роду. Він позначається різьбленою в яззю на оберегах, амулетах, ладанках. Якщо людина носить зображення символу Роду на тілі або одязі, то ніяка сила не зможе її здолати. Все своє життя людина відчувала нерозривний зв язок з навколишньою дійсністю, з природою, вона жила в природі, тобто буквально: жила при всьому тому, що створив бог Род, жила в природі. Місце, в якому вона жила, називалось РОДиною, тобто саме будівлею Роду. Начебто парадокс, але навіть у пізнішому за часом слові «Богородиця» присутній Род. А як відомо, саме Богородицю особливо шанували на Русі, визнаючи в ній покровительку своєї РОДини. Специфічною рисою релігійної символіки є те, що вона відображає і виражає не просто якісь ідеї, абстрактні поняття тощо, а реальний в очах віруючих, «живий» світ богів. Релігійний досвід особистості цілісно виражається в унікальній життєвій події»зустрічі» з Божественною (Вищою) реальністю; співвіднесення релігійної події з життєвим досвідом людини здійснюється за допомогою таких характеристик досвіду як трансцендентність іманентність, подієвість цілісність, раціональність ірраціональність, знаковість символічність. Релігійні символи сакральні знаки Абсолюту і діалогу з Божеством; через них віруючому частково дана трансцендентна реальність. Символ, пов язуючи віруючого з Божеством, опосередковує відношення між абсолютним і відносним. Співвідношення абсолютного і відносного в символі змінюється в залежності від відстані Я до границі з Над Я. Три начала Я, символ і Абсолют стають «одним» тільки в момент екстатичного просвітлення. «Тотожність людського Я і Абсолюту є антиномічною ситуацією, коли двоє стають одним (третім), зберігаючи в ньому самостійне буття у формах різноманітних інтерпретацій символу» [3,с.21]. Отже, «життя» в релігії це постійний рух, прагнення осягнути абсолютну істину за допомогою символічного мислення. В еволюції осмислення змісту релігійного символу можна виділити три стадії. Перша стадія розуміння: ті, хто не переживав «первісного» релігійного досвіду, отримують можливість долучитися до нього через пояснення носіїв релігійної традиції знання передається від наставника до учня, останній з часом сам стає наставником і передає це знання своєму учневі і так далі. Друга стадія інтерпретація, вона виникає в той момент, коли порушується принцип нерозривності, коли релігійний символ починає втрачати свій сакральний зміст, поступається місцем профанічному тлумаченню і домислам початковий досвід починає представлятися чимось міфічним. М.Мамардашвілі та А.П ятигорський зауважують, що символи існують, загалом, лише всередині інтерпретацій, які «не обов язково є свідомими, тобто такими, в котрих свідомість читає саму себе. Найчастіше це інтерпретації, в яких культура читає саму себе, надаючи різним речам, образам, словам та формулюванням (які, до речі, і справді можуть виявитися символами) певне символічне значення та «сподіваючись», що ці речі, образи, слова та формулювання раптом «запрацюють», раптом виявляться співпричетними буттю свідомості» [6,с.168]. Третя стадія уточнення, зміна змісту та значення первинно інтерпретуючого символу. У процесі декодування та розуміння символів відтворюється не тільки «їх значення в сенсі ідей та системи ідей», але й те, що «лежить за ідеями, тобто виявляється значення символів у відношенні прихованої, невираженої в екзотеричній мові дійсності людської свідомості» [там само, с.123]. Символ формується і функціонує в релігійних практиках; за ним завжди стоїть «самодостатнє буття», оскільки в ньому закодований сенс конкретної історико культурної епохи. Смислова об єктивація в символі знаходить свою визначеність виключно в конкретному історико культурному контексті. Релігійний символ виступає способом, яким одна сутність може представити іншу, коли одна сутність робить іншу присутньою (в першу чергу для себе і лише в другу для інших), тобто символізоване створює символ як свою власну самореалізацію. В цьому контексті Ю.Лотман зазначав, що найбільш звичне уявлення про символ пов язане з ідеєю деякого змісту, яке, в свою чергу, служить планом вираження для іншого, зазвичай, культурно більш цінного

315 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 змісту. Приміром, всім відомо пояснення християнського хреста, однак історія самого символу значно древніша, вона об єднує язичництво і християнство, індуїзм і вірування древніх майя. Найбільш древній так званий «хрест Анк»: хрест із петлею, зображення якого зустрічаються в гробницях єгипетських фараонів. Єгиптяни вважали цей символ ключем в загробний світ. Якщо врахувати, що життя «по той бік піраміди» мало для єгиптян вирішальне значення і велика частина життя «простого єгипетського фараона» була підпорядкована підготовці до смерті, то можна уявити, яке значення мав в релігії Стародавнього Єгипту хрест Анк. Він укладав у собі ідею безсмертя, з єднував два знаки: хрест, символ життя, і коло вічності. Анк також символізував союз Ізіди і Осіріса, землі і неба, об єднання чоловічого і жіночого начал, служив позначенням мудрості. Зазвичай кожний акт релігійної свідомості є смисловим актом, складений з елементів смислової форми і смислового змісту. При цьому в кожному смисловому акті присутній також і горизонт сенсу, невиведений із структурних елементів форми і змісту. Смислове поле релігійної символіки формується під впливом цілої низки чинників: природних умов та географічних особливостей, соціокультурних реалій, традицій, звичок тощо. Її універсальний контекст уможливлює діалог між представниками різних культур, сприяє взаєморозумінню та толерантності. Причому універсальність релігійної символіки, її тематизація обумовлена певним досвідом, який закріплює її в релігійній традиції. Якщо сакральні символи є універсальними, то їх інтерпретація носить поліваріативний характер. Адже система символіки, яка притаманна для певної релігійної традиції, є самоочевидною тільки для тих громад і адептів, які її породили і культивують. «Рефлексуючий характер релігії, навіть самої примітивної, затемнюється тенденцією до конкретної символізації і антропоморфізму, які є природними супутниками сильного почуття. Але навіть для самого примітивного дикуна область релігії це щось відмінне, хоча і не дуже близьке, щось таке, що можна почути, але не можна побачити, а якщо можна побачити, то мигцем. Передані релігійні символи, крім того, повідомляють нам значення, коли ми не запитуємо, допомагають чути, коли ми не слухаємо, допомагають бачити, коли ми не дивимося. Саме ця здатність релігійних символів формувати значення і почуття на відносно високому рівні узагальнення, що виходить за межі конкретних контекстів досвіду, надає їм такої могутності в людському житті, як особистому, так і суспільному» [2,с.192]. Виокремлюючи три способи символічної референції явний сенс, що відноситься до експліцитних цілей ритуалу і повністю усвідомлюється виконавцями; латентний сенс, що знаходиться на межі свідомості суб єкта, але може бути повністю усвідомленим; прихований зміст, повністю несвідомий і який відноситься до базового досвіду, спільного для всіх людей, В.Тернер подає наступні параметри символу: екзегетичний параметр це тлумачення, запропоновані антропологові виконавцями ритуалу, тобто в даному випадку символ подається досліднику з першоджерела; в операційному параметрі спостерігач зіставляє значення символу з практикою його застосування; в позиційному параметрі проявляється те значення символу, яке витікає зі співвідношення цього символу з іншими символами та із загальним контекстом культури [7,c.41 42]. Отже, В.Тернер пропонує досліднику певну методику проведення низки процедур, що допомагають проникнути в «культурний код» символу, а сам символ розглядати не статично, а «в польовому контексті», в конкретних історичних умовах, в процесі. Будь яка релігія в своїй системі має своєрідну символічну «матрицю», яка формує унікальність даної релігійної системи та відмінність її від інших. Знаково символічні форми відіграють роль репрезентації реальності людини, оскільки ця реальність ніколи не дається їй безпосередньо. Релігійна свідомість є певним смисловим актом, складеним з елементів смислової форми і смислового змісту. При цьому в кожному смисловому акті присутній також і сенсожиттєвий горизонт. В концепції релігійного символу слід розрізняти, з одного боку, власне момент релігійного переживання, а з іншого його символічне вираження, інакше кажучи саму інтенціональність, спрямованість на безумовне як таке і його символічне структурування. Це є свідченням того, що в релігії, окрім символічного моменту її вираження, властивий також ще і якийсь несимволічні момент власне переживання безумовного. «Релігійні символи можуть бути використані для вираження досвіду граничності та першоджерела всякої людської могутності і розуміння досвіду, який може виникнути в момент, коли проблеми сенсу досягають найбільшої гостроти» [2,с.191]. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Символ є процесом продукування смислу, оскільки він включений у певний конкретно історичний контекст, у сенсожиттєві орієнтири людини. Адже тільки людина здатна, з одного боку, задавати собі питання про власне місце і призначення у світі, а з іншого в залежності від відповіді на це питання обирати з поміж можливих варіантів спосіб власної реалізації, власний життєвий шлях. Говорячи про зв язок релігійного символу з смисловою сферою особистості, необхідно відзначити, що сенс і символ подібні за багатьма характеристиками. «Так зване символічне мислення дозволяє людині вільно переміщатися з одного рівня реальності на інший. В дійсності вираз «вільно переміщатися» говорить не все: символи, як ми бачили, об єднують, уподібнюють один одному і ототожнюють різні рівні реальності, за всіма ознаками здаються несумісними. І більше того, магічно релігійний досвід дозволяє самій людині трансформуватися в символ. Тільки в тій мірі, в якій сама людина стає символом, і можливий її антропокосмічний досвід і участь у всякого роду системах, але і її життя в цьому випадку робиться багатшим і значнішим» [8,с.413]. Символ є втіленням смислу, оскільки він передбачає пошук у зовнішньому світі або ж у духовній сфері якихось готових ідеалів, планів, рецептів, схем, які мали б заздалегідь визначати людське життя, надаючи тим самим йому певної осмисленості. Безперечно, релігійний символ пов язаний з процесом духовності, в якому відображаються творчі можливості людини. Зазначимо, що з точки зору С.Кримського, духовність це спосіб самовідтворення особистості, що конституюється як покликання. «Якщо світогляд обумовлює вибір способу життя, то духовність пов язана з вибором свого власного образу, своєї долі та ролі, словом, зустрічі із самим собою» [4,с.21]. Духовність, так як і символ це певний спосіб конструювання особистості, де зовнішня буттєвість трансформується у внутрішній світ людини, набуваючи етичного офарбування. В цьому контексті погоджуємося з точкою зору С.Кримського, що «духовність, урешті решт, призводить до свого роду смислової космогонії, поєднанню образу світу з моральним законом особистості» [Там само, с.23]. Також варто підкреслити, що розглядати релігійний символ ми можемо на рівні одного, цілісного контексту, тобто в межах окремої соціально культурної системи, яка обмежена у просторі та часі. Крім того, дослідження може відбуватися на рівні міжрелігійного діалогу. Для первісного мислення, вважає Е.Кассірер, вельми важко проводити відмінність між сферами буття і значення,які постійно змішуються, внаслідок чого символ наділяється магічною або фізичною силою. Проте в ході подальшого розвитку культури відношення між речами і символами прояснюються, як і проясняються відносини між можливістю і реальністю. З іншого боку, у всіх тих випадках, коли на шляху символічного мислення виявляються якісь перешкоди, відмінність між реальністю і можливістю також перестає ясно сприйматися. «Важливість символу не тільки в тому, що в ньому продовжується або ним заміщається ієрофанія; головне значення символу в його здатності здійснювати процес ієрофанізаціі і особливо бути іноді самому ієрофанією: він оголює сакральну або космологічну реальність, яку ніщо інше розкрити не в змозі» [8,с.406]. Введення релігійного символу в контекст сенсожиттєвих вимірів уможливлює, по перше, розгляд символу як продукування сенсу, оскільки все, що є на світі, вся дійсність підлягають людському осмисленню і мають саме той смисл, який люди об єктивно в них вкладають; по друге, осмислення символу як втілення сенсу, реалізація певного попереднього задуму; ідеальних настанов, де проблема сенсотворення набуває праксеологічного характеру як релігійний символ впливає на людину. В цьому контексті релігійний символ «вплітається» в життєві принципи особистості, надаючи їм певної осмисленості; по третє, розгляд комунікативних символічних практик як засобів здобуття життєвого смислу. Відтак символ як здобуття життєвого смислу вводить людину в контекст діалогу, який передбачає взаємний обмін смислами, певну співпрацю на спільній ниві комунікативних релігійно символічних практик. Отже, окрім того, що символи структурують світ, вони також вирізняються певною структурованістю. Цілком зрозуміло, що всі структурні елементи релігійного символу взаємозалежні, й якщо вилучити якийсь з них, ми з усією очевидністю втратимо сам релігійний символ, що може призвести до порушення безперервності цілісності символу, а, отже, і його унікальності. Віруючий наділяє ознаками божественного всі складові релігійного символу: символічну дію (ритуал), символізований Абсолют (в

316 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 різних релігійних традиціях має певні форми прояву), сам зміст символу. Основні релігійні символи «висвічують» в собі Абсолют, а Абсолют «бачиться» через символи. Вживання в символ і переживання його допомагає не тільки засвоювати релігійні традиції інших народів, але також зрозуміти власну індивідуальність, розширювати межі Я, що слугує важливою умовою генерування екзистенційних переживань людини. Список використаних джерел 1. Байбурин А.К. Ритуал в традиционной культуре: структурно семантический анализ восточно славянских обрядов / А.К. Байбурин. СПб., Наука, с. 2. Белла Р. Религия как символическая модель, формирующая человеческий опыт / Р.Белла // Религия и общество. Хрестоматия по социологии религии / Сост. Гараджа В.И., Руткевич Е.Д С Захарян Т.Б. Сакральный символ в языке религии: автореф. дис. к. филос. н.: спец «Религиоведение, философская антропология, философия культуры» / Т.Б. Захарян. Екатеринбург, с. 4. Крымский С.Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации / C.Б. Крымский // Вопросы философии С Крымский С.Б. Эпистемология культуры. Введение в обобщенную теорию познания / С.Б. Крымский, Б.А. Парахонский, В.М. Мейзерский. К.: Наукова думка, с. 6. Мамардашвили М.К. Символ и сознание. Метафизические рассуждения о сознании, символике и языке / М.К. Мамардашвили, A.M. Пятигорский М.: Школа «Языки русской культуры», с. 7. Тэрнер В. Символ и ритуал. Сост. В.А. Бейлис и автор предисл. М.: Главная ред. Вост. литературы издательства «Наука», с. 8. Элиаде М. Избранные сочинения. Очерки сравнительного религиоведения / М.Элиаде; [Отв. ред. В.Я. Петрухин]. М.: Ладомир, с. Билецкая Б.Г. Структурные элементы религиозного символа Отмечается, что религиозные символы не только структурируют мир, но и отличаются определенной структурированностью: символическое действие (ритуал), символизированный Абсолют (в различных религиозных традициях имеет определенные формы проявления), сам смысл символа. Вполне понятно, что все структурные элементы религиозного символа взаимосвязаны; изъятие одного из них, приводит к нарушению целостности символа, а, следовательно, и лишение его смысложизненной уникальности в контексте коммуникативных религиозно символических практик. Ключевые слова: символическое действие, ритуал, символизованих Абсолют, смысл символа, смысложизненных измерение символа. Beletskaya, B.G. Structural elements of religious symbol Reported that religious symbols not only structure the world, but also include some structuring: symbolic action (ritual), symbolized Absolute (in various religious traditions have certain forms of manifestation), the actual sense of symbol. It is clear that all the structural elements of the religious symbol are interdependent; elimination of one of them leads to violation of the integrity of symbol, and, consequently, depriving him spiritual uniqueness in the context of religious and symbolic communicative practices. Key words: symbolic action, ritual, symbolized Absolute, content of symbol, spiritual dimension symbol. *** УДК 261.6: Далекорей М.І. Соціальна політика релігійних організацій: православний контекст Розглянуті основні форми і напрями соціальної політики Української Православної Церкви. Головну увагу звернено на її благодійницьку діяльність. Визначено шляхи можливої активізації ролі традиційних релігійних громад в сучасному українському суспільстві. Ключові слова: релігійна організація, церква, соціальна діяльність, благодійність. Релігійні громади є однією з найдавніших форм організації людської спільноти. В сучасній системі соціальних зв язків традиційні церкви теж виконують багато важливих суспільних функцій. Найголовнішими завданнями церкви, з погляду віруючих людей, є збереження чистоти віровчення та організація правильного служіння Богу (культ). Проте релігійні організації активно впливають на політичну, економічну та інші сфери суспільних відносин. Вивченню соціально економічної складової діяльності релігійних ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 громад приділяли увагу такі відомі дослідники як Л.І. Митрохін, М.О. Митрохін, В.В. Сімонов, О.В. Шведов, митрополит Миколай та інші. Діяльність релігійних громад спирається на юридичне підґрунтя. Взаємозв язок правових, економічних та релігійних цінностей розглядають у своїх творах такі відомі вітчизняні науковці як О.Г. Білорус, А.І. Кавалеров, В.А. Кравченко, В.Ф. Лазарєв, В.І. Лубський, Д.Г. Лук яненко та інші. Правовий аспект економічної взаємодії релігійних організацій та держави розглянули в своїх працях А.С. Павлов, К.П. Побєдоносцев, В.І. Синайський, Р.С. Суворов, В.А. Ципін та інші. Проте майже відсутні наукові дослідження, які присвячені соціально економічній активності Української Православної Церкви (Московського Патріархату) (далі в статті УПЦ (МП)). Відповідно, пропоноване до уваги дослідження цього аспекту церковної діяльності є новаторським й актуальним. Традиція віддавати релігійним громадам десятину на допомогу «вдовам й убогим» є більш давньою, ніж саме християнство. Адже ця традиція бере свій початок у часи, коли формувався Старий Завіт. Навіть нині, коли в багатьох секуляризованих країнах державні установи та приватні особи активно перебирають на себе функцію соціального захисту нужденних громадян, релігійні громади продовжують опікувати різноманітні мережі соціальних установ (притулки, лікарні і т.п.). Ще більш важливою для суспільства соціальна допомога з боку релігійних громад стає в тих країнах, в яких державні установи не справляються з виконанням взятих на себе соціальних зобов язань. Відповідно, в Україні релігійні організації також надають допомогу нужденним, замінюючи державу на деяких ділянках соціальної роботи. На вітчизняних теренах Православна Церква традиційно є авторитетним в суспільстві інститутом, якому довіряється перерозподіляти багатство, щоб і найменш захищеним соціальним групам надавалась частина суспільних благ. Історія вітчизняного православ я знає як періоди посилення соціальної активності церкви, так і періоди зменшення її соціального впливу. Потужною економічно силою Православна Церква була протягом XV XVII ст. Проте, починаючи з часів секулярної реформи Катерини ІІ (тобто з 60 тих рр. ХVІІІ ст.), на території Російської імперії церковні фінанси і майно потрапили в розпорядження державних чиновників. В наслідок цього на тривалий час масштаби соціально економічної діяльності Православної Церкви суттєво зменшились. Лише в другій половині XIX ст. церковна благодійність знову пожвавилась. Але, за часи існування СРСР, керівництво якого проводило політику державного атеїзму, соціальна активність церкви постійно зменшувалась. Держава брала на себе всі обов язки щодо соціального забезпечення громадян, лишаючи за церквою право здійснювати винятково її містично обрядову діяльність. Як зазначає відомий російський дослідник сучасного православ я М.О. Митрохін, «лише після визнання церквою легітимності радянської держави й початку активної співпраці з владою... їй було дозволено існувати як організації. Її соціальні функції були радикально обмежені. Фактично представникам церкви була дозволена лише містична (літургія, таїнства), почасти психологічна та вкрай обмежена економічна діяльність» [1,с.16]. Протей надалі представники радянського керівництва контролювали культову церковну діяльність, усіляко обмежуючи можливості розвитку економічної активності релігійних громад та суворо забороняючи їм соціальне служіння. Наприкінці 80 тих рр. ХХ ст. представники радянської влади самі почали ініціювати покращення стосунків з Руською Православною Церквою (РПЦ), надаючи їй можливість відтворювати повноту традицій релігійної культури. Після розпаду СРСР, у країнах, що виникли на його уламках, розвиток релігій пішов власними шляхами. Серед країн, що утворились на пострадянському просторі, за кількістю віруючих і приходів православ я домінує в Україні, Росії, Білорусії та Молдові. УПЦ (МП) та інші вітчизняні православні церкви швидко повернули собі відібрані у релігії атеїстичною державою соціальні функції. Швидший (ніж у Росії) розвиток релігії в нових незалежних державах тим, що «значна частина територій України, Білорусі і Молдови була включена до складу СРСР після 1939 р., а реальний контроль над цими територіями був встановлений тільки наприкінці 40 х початку 50 х рр. Тому там примусова атеїзація не досягала тих масштабів, які пізнали громадяни СРСР в 30 ті рр., а традиційна релігійна культура в цих регіонах збереглася краще. Крім того, швидкому відновленню церковного життя в незалежній Україні сприяло церковне благодійництво. Крах радянської атеїстичної ідеології та демократизація суспільства супроводжувалась різким та

317 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 істотним зниженням життєвого рівня значної частини населення країни. Але, у той же час, через структури УПЦ закордонні релігійні організації надавали нужденним гуманітарну допомогу, використовуючи, тим самим, церкву як транслятор добрих справ. На початку 90 х рр. у багатьох священиків і мирян з явилася надія, що механізм церковної благодійності буде відновлено в його дореволюційних масштабах. Протягом першого десятиліття незалежності при громадах УПЦ (МП) були створені сотні благодійних організацій. Однак переважна їх більшість проіснували не довго. Аналізуючи причини зменшення соціальної активності церков після підйому 90 тих рр., відзначимо декілька головних. По перше, Україна є світською країною, в якій на практиці досягнуто високого рівня секуляризації. Стаття 35 Конституції України закріплює принцип відділення церкви від держави: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов язкова» [2]. В цьому контексті логічним є те, що всі релігійні організації (відповідно, й УПЦ (МП)) економічно є автономними від держави. Конституційний принцип секуляризації набув свого розвитку в інших вітчизняних законах. Зокрема, згідно Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави... Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Релігійні організації не виконують державних функцій» [3]. Таким чином, вітчизняне законодавство встановлює пряму заборону на взаємну фінансову підтримку Церкви й державних органів. Другою істотною причиною зменшення масштабів церковного добродійництва є відсутність фінансової підтримки більшості благодійних парафіяльних починань на рівні єпархій. По третє, нині суттєво зменшилися обсяги благодійної допомоги з Заходу. І четвертою (на наш погляд, досить важливою) причиною згортання масштабів благодійної діяльності УПЦ (МП) стала відсутність звітності з боку її структурних підрозділів про шляхи використання зібраних ними (у спонсорів, у приватних осіб і т. ін.) коштів на доброчинність. Зрозуміло, що це викликає певну недовіру до церкви з боку її потенційних спонсорів. Наслідком цих причин став значний розрив між надіями суспільства на допомогу з боку Православної Церкви та можливістю останньої їх задовольнити. Розуміючи, що ці негативні наслідки можуть підірвати авторитет церкви, ієрархи РПЦ (структурним підрозділом якої є УПЦ (МП)) ухвалили «Основи соціальної концепції Православної Церкви». У цьому документі зазначено, що «умовами гармонійної церковно державної взаємодії мають бути відповідність церковної участі в державних справах природі й покликанню Церкви, відсутність державного диктату в суспільній діяльності Церкви, незалучення Церкви до тих сфер діяльності держави, де її участь неможлива внаслідок канонічних та інших причин» [4]. Наголошується, що сферами співпраці Православної Церкви й держави можуть бути миротворство на міжнародному, міжетнічному та громадянському рівнях; сприяння порозумінню й співробітництву між людьми, народами та державами; турбота про збереження моральності в суспільстві; участь в духовному, моральному та патріотичному вихованні (у тому числі, воїнів і співробітників правоохоронних установ); участь у справах милосердя та благодійності; збереження, відродження й розвиток історично культурної спадщини (зокрема, охорона пам яток історії і культури); участь у діалогу з органами державної влади з питань, які є значущими для Церкви й суспільства, у тому числі у зв язку з виробленням відповідних законів, підзаконних актів, розпоряджень і рішень; робота з профілактики правопорушень і піклування про осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі; участь у гуманітарних дослідженнях; охорона здоров я; культуротворча діяльність; співучасть в роботі світських ЗМІ; діяльність з охорони навколишнього середовища; економічна діяльність на користь Церкви, держави й суспільства; підтримка інституту сім ї, материнства й дитинства; спротив діяльності псевдорелігійних структур, які є небезпечними для особи й суспільства тощо [там само]. Але, на жаль, значна частина положень цього документу носить декларативний характер, оскільки його реалізація не забезпечена належним чином матеріальними та адміністративними ресурсами. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Одним з конкретних прикладів благодійної діяльності УПЦ (МП) є годування нужденних, яке здійснюється трьома шляхами: через участь в канонічній діяльності, в трапезних (їдальнях) при храмах і за допомогою спеціалізованих програм благодійництва. Їжа готується в трапезних, що діють при багатьох приходах. Традиційно трапезні призначені для забезпечення харчуванням штатних працівників храму. Проте, зазвичай, в цих їдальнях підгодовують і частину постійних парафіян (насамперед, багатодітних, бідних і безпритульних). При звичайних міських храмах благодійне харчування можуть отримувати до декількох десятків нужденних людей, а при кафедральних соборах та монастирях благодійне харчування часто отримують до декількох сотень осіб. Деякі єпархії підтримують проекти щодо роздачі їжі нужденним на вулицях та годування представників соціально незахищених верств населення в місцях їх проживання (зокрема, сиріт та людей похилого віку). Іноді при храмах створюють пункти роздачі гуманітарної допомоги (насамперед, одягу та взуття). Основними джерелами отримання церквою цих речей є західна гуманітарна допомога, спонсорство підприємців та волонтерська допомога пересічних громадян. Крім того, частину речей приносять віруючі на канон (приносять в храм або віддають парафіяльному активу), звідки вони перерозподіляються серед незаможних та безпритульних. Православні приходи часто співпрацюють з закладами охорони здоров я. Основними формами роботи є створення в лікарнях храмів та запровадження інституту православних сестринств. Священики в лікарнях надають насамперед моральну підтримку, психологічно допомагаючи хворим витримати їх фізичні страждання. Вони проводять службу в лікарняних храмах або в молитовних кімнатах, хрестять, сповідують і причащають хворих або вмираючих. Іноді священики проводять катехизацію хворих. Найбільш активну роботу в медичних закладах ведуть воцерковлені жінки (більшість з яких старші 45 років) з православних сестринств. Сестринства є невеликими кількісно (до 30 осіб). Сестри шефствують над лікарнями, допомагають важким хворим на дому, відвідують дитячі будинки, допомагають готувати їжу в трапезних і т.п. В лікувальних установах сестри, опікуючи хворих, ведуть з ними духовні бесіди та роздають їм подарунки (хрестики, ікони, книги і т. ін.). Крім того, вони беруть участь у здійсненні підготовки до церковних таїнств. Важливою проблемою пострадянського суспільства є маргіналізація пенсіонерів, які у попередні часи стабільно отримували достатню для проживання державну підтримку. Проте нині більшість цих людей отримують мізерні пенсії, що ледь досягають прожиткового мінімуму і яких часто не вистачає на придбання необхідних ліків. До проблемних категорій населення можна також віднести самотніх людей, або дітей, які живуть в сім ях, чиї члени вживають наркотики або зловживають алкоголем. Допомога цим людям з боку Православної Церкви нерідко дозволяє врятувати їх від голодної смерті. Ця допомога незаможнім категоріям людей має кілька напрямків. По перше, цим людям можуть надавати посильну роботу, за яку їх годують і дають певну платню. Наприклад, нужденні люди часто виконують функції продавців свічок та інших засобів культу, сторожів, кухарів або прибиральниць при храмах і монастирях тощо. По друге, допомога може бути надана в рамках приходу, коли з благословення настоятеля, прихожани беруть на себе зобов язання допомагати літнім членам громади: принести продукти, допомогти прибрати в будинку, дійти до храму і т.п. По третє, часто літні і самотні жінки стають насельницями монастирів. Зауважимо, що від загального числа насельниць монастирів літні жінки складають не менше третини (а в деяких монастирях навіть більше половини). Вагомим прошарком православних віруючих є маргінали: колишні ув язнені, алкоголіки і наркомани, професійні бродяги і жебраки, персони з відхиленнями у розвитку і т. ін. Більшість цих людей працюють і живуть за межами церковних установ, шукаючи в релігії тільки містичну складову. Проте, чимала частина цих людей прагне знайти в Православній Церкві роботу і житло. Відповідно, допомагаючи соціально реабілітувати цих людей, структури УПЦ (МП) роблять значний внесок в справу соціального захисту. Після розпаду СРСР, православних священиків почали пускати до слідчих ізоляторів (СІЗО), в язниць і колоній. У слідчих ізоляторах і колоніях були збудовані церкви та інші молитовні приміщення, чому сприяли дешевизна праці ув язнених і наявність у них великої кількості вільного часу. Керівники більшості пенітенціарних закладів ставиться позитивно до Православної Церкви, оскільки розуміють, що вона

318 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 являє собою силу, яка володіє потужним позитивним морально виховним потенціалом. Дійсно, християнський шлях покаяння і молитви допомагає багатьом ув язненим витримати термін покарання та розпочати згодом соціально корисну або, принаймні, не протиправну, діяльність. Основним шляхом соціальної адаптації колишніх в язнів є залучення їх до православних общин, де працюють різноробочими на будівництві храмів або у монастирях, охоронцями при церквах і т. ін. Зауважимо, що випадки індивідуальної реабілітації не є рідкістю в цьому середовищі, оскільки подібна адаптація є непоганим варіантом для багатьох тисяч колишніх ув язнених, яким, після їх виходу з колонії, часто нікуди йти. Епізодично в різних єпархіях і храмах оголошуються збори продуктів, речей або одягу на допомогу ув язненим. Залучаються волонтери для психологічної, моральної підтримки тим, хто відбуває термін за ґратами. Реабілітація алко й наркозалежних є іншою помітною стороною соціальної діяльності УПЦ (МП). Церква забезпечує цих людей житлом і харчування, дозволяючи їм жити при храмах і в монастирях. Лікування ж вони отримують в приватному порядку і за власні кошти. Співпраця з хворими має корисну складову і для церковних монастирів. Адже ці люди віддячують монастирям за допомогу трудовою діяльністю, працюючи в монастирських хлібопекарнях, на пасіках і т. ін. Крім того, за цю реабілітацію монастирі отримують ще й фінансову підтримку з боку установ державної влади, оскільки церква знімає з них часту їх соціальних зобов язань. На наше переконання, УПЦ (МП) та інші традиційні релігійні громади недостатньо використовують свій соціально економічний потенціал. Наприклад, добре було б через ЗМІ запустити реально діючу програму, спрямовану на підтримку малозахищених шарів населення, яка б акумулювала сили та ентузіазм не лише православних віруючих, але й волонтерів з числа маловіруючих або ж невіруючих. Ця програма могла б охопити широкі верстви населення (школярів і студентів, разом з їх батьками, бізнесменів, домогосподарок, пенсіонерів і т.д.). За допомогою цієї програми можна було б підтримувати реально функціонуючі об єкти, які б надавали прихисток нужденним, давали їм надію на справедливість і перемогу добра. Навіть в умовах сучасного ідеологічного вакууму цей проект не є утопічним, оскільки в суспільстві завжди є велика кількість людей, які схильні до доброчинної діяльності. На сьогоднішній день цей потенціал майже не задіяний, оскільки радянські організації (наприклад, піонери тимурівці) давно припинили свою діяльність, а волонтерський рух перебуває ще в зародковому стані. Тому та організація, яка першою зможе цей потенціал активізувати та практично використати, отримає грандіозний результат. Зважаючи на те, що УПЦ (МП) має організаційно розвинену і розгалужену структуру з безліччю регіональних представництв, які складались століттями, і, крім того, такий проект повністю відповідає її соціальній політиці та ідеології, вітчизняне православ я участю в подібному проекті змогло б значно покращити свій суспільний імідж та продемонструвати активну позицію щодо подолання суспільного зла. Слід зважати й на те, що в постіндустріально інформаційному суспільстві такий ресурс як самореклама мають використовувати всі організації, які хочуть динамічно розвиватися. Правильна PR політика передбачає постійне нагадування про себе добрими справами. Відповідно, представникам УПЦ (МП) слід змінити стратегію та тактику свого звернення до широкого загалу. Православні ієрархи часто скаржаться на зростання кількості адептів нових і нетрадиційних для нашої країни релігійних вчень. Але серед факторів, що сприяють поширенню нової релігійності в Україні, важливу роль відіграють мляве місіонерство православних церков та розчарування багатьох людей в їх пасивній соціальній позиції. Прихильники православ я поки що впевнені в своїй чисельній перевазі, але їм слід пам ятати, що темпи поширення нових релігійних громад (наприклад, харизматів) постійно зростають. Список використаних джерел 1. Митрохин Н.А. Русская православная церковь: современное состояние и актуальные проблемы / Николай Александрович Митрохин. М.: Новое литературное обозрение, 2006 г. 656 с. (Серия: Библиотека журнала «Неприкосновенный запас»). 2. Конституція України [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України (ВВР) Ст Режим доступу до тексту: %D0%B2%D1%80. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Закон України Про свободу совісті та релігійні організації. Верховна Рада УРСР [Електронний ресурс] / Закон вiд XII. Документ , остання редакція вiд на пiдставi , чинний // Режим доступу до Закону: Основы социальной концепции Русской Православной Церкви: Материалы Архиерейского Собора РПЦ 2000 г. [Электронный ресурс] / 12 сентября Режим доступу к тексту: text/ html. Далекорей М.И. Социальная политика религиозных организаций: православный контекст Рассмотрены основные формы и направления социальной политики Украинской Православной Церкви. Главное внимание обращено на ее благотворительную деятельность. Определены пути возможной активизации роли традиционных религиозных организаций в современном украинском обществе. Ключевые слова: религиозная организация, церковь, социальная деятельность, благо твори тель ность. Dalekorey, M.I. The social policy of religious organizations: orthodox context The article discusses the basic forms and directions of social policy of the Ukrainian Orthodox Church. The main attention is paid to its charitable activities. The ways of a possible active role of the traditional religious communities in the Ukrainian society. Key words: religious organization, church, social activities, charity. УДК *** Концепція теозиса (обоження) в православної духовної традиції Клименко О.Б. Аналізується сутність православної богословської концепції теозиса (обоження), простежується її еволюція від християнської апологетики до пізньої візантійської теології. Обґрунтовується теза про те, що саме вона становить специфіку православної антропології і сотеріології. Ключові слова: теозис (обоження), православ я, патристика, ісихазм, Божественні енергії, ісихія, мовчазна молитва, неопатристика, неопаламізм. (стаття друкується мовою оригіналу) Клименко А.Б. Концепция теозиса (обожения) в православной духовной традиции Анализируется сущность православной богословской концепции теозиса (обожения), прослеживается ее эволюция от христианской апологетики до поздней византийской теологии. Обосновывается тезис о том, что именно она составляет специфику православной антропологии и сотериологии. Ключевые слова: теозис (обожение), православие, патристика, исихазм, Божественные энергии, исихия, безмолвная молитва, неопатристика, неопаламизм. Видный православный богослов ХХ века Иоанн Мейендорф утверждал, что «учение об обожении есть центральная тема византийского богословия и всего опыта восточного христианства» [1,с.158]. Действительно ли, что именно данная концепция является ключевой для православной духовности, составляя ее специфику, выделяющую её среди других духовных традиций? Утверждая для человека возможность и необходимость стать богом и указывая, что духовная жизнь христианина реально может и должна вести к достижению этой цели, учение об теозисе представляет собой наиболее радикальный «религиозный идеал» из всех возможных. Является ли эта концепция доктриной небольшой группки импровизаторов «харизматиков» или она есть подлинная и многовековая позиция православия? Рассмотрению данной проблемы посвящена настоящая статья.

319 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Впервые концепт обожения (θεοσις) появляется в знаменитом изречении Афанасия Александрийского в трактате «Слово о воплощении Бога Слова»: «Αυτος γαρ ενηνθρωπησεν, ινα ημεις θεοποιηθωμεν (Он вочеловечился, дабы и мы обoжились)» [2,c.260]. Но первый вариант этого концепта, мы находим уже во II веке у Иринея Лионского: Qui propter immensam dilectionem suam factus est quod sumus nos, uti nos perficeret esse quod est ipse (Тот, Чьей Неизмеримой любовью мы существуем, может сделать нас тем же, что есть Он Сам «Сын Божий становится сыном человеческим, чтобы сын человеческий стал сыном Божиим») [3,c.148]. В трактате же Афанасия уже дается не один тезис, но и производится первичная разработка концепции теозиса. Возникшая концепция была принята и догматической и аскетической восточно христианской традицией. Вслед за Афанасием (или параллельно ему) ее разрабатывает Макарий Египетский в своих «Духовных беседах». В них выделяются многие ключевые пункты теологии теозиса: его онтологическая природа и эсхатологический аспект зачаточность его в здешней жизни и ожидаемая полнота в будущем веке; обсуждается проблема сохранения в нем человеческой идентичности в новой преобразованной личности. Первое теоретическое осмысление религиозной практики теозиса находим в знаменитых «Ареопагитиках». В трактате «О церковной иерархии» Псевдо Дионисий дает первую дефиницию теозиса: «Обожение есть достижение подобия с Богом и единства с ним настолько, насколько возможно» [4,c.348]. В этом он видит высшую цель церковной иерархии. Теозис рассматривается им как уподобление Богу, но не слияние с ним, непреложная грань Божественной неприступности остается всегда ненарушенной. Это уподобление распространяется на весь мир, не только на разумные и словесные существа, для каждого типа существ в сообразной мере. Только высшим горним ним чинам доступно «первое и преимущественное обожение». Понятие теозиса у Дионисия иногда почти растворяется в понятии мира и единства, почти сливается с понятием естественной Богообразности всего существующего. Однако теозис представляет собой и высшую цель человека. В «Мистическом богословии» Псевдо Дионисий Ареопагит призывает к «мистическим созерцаниям Божественного Мрака» [4,c.235]. «Божественный Мрак» это тот неприступный Свет, в котором пребывает Бог: «Пути Его неисповедимы, суждения непостижимы, а мир Его превосходит всякое разумение» [4,c.242]. Но для того чтобы идти по этому пути восхождения необходимо предварительное очищение. Весь путь состоит из трех стадий: очищение «катарсис» это освобождение от всего: «надо отбросить все нечистое, и даже все чистое; достижение высочайших вершин святости освещение «Божественным Светом» «иллюминация»; и только после этого проникновение в тот Мрак, в котором пребывает Бог «теозис». Максим Исповедник придает концепции теозиса форму строгой теологической доктрины, опирающийся на догматическое умозрение и на религиозный опыт монахов аскетов. Однако данная доктрина долгое время оставалась забытой в византийской духовной традиции. И лишь в Х веке Симеон Новый Богослов повествует о том, как «очистившись покаянием и потоками слез и приобщаясь обоженного тела (Тела Христова в Евхаристии А.К.)... я и сам делаюсь Богом через неизреченное соединение» [5,с.124]. Учение о теозисе становится ключевым в теологии классического исихазма. Григорий Палама в своей концепции соединяет теоретический анализ и живой опыт духовной практики. Концепция Божественных энергий позволила ему связать воедино все элементы учения: учение о Божественных энергиях, мистику света в афонском исихазме, эсхатологические моменты. Теозис становится своеобразным кредо православной антропологии. Весьма интересным является то, что Григорий Палама не собирался создавать свою концепцию теозиса. Однако, в процессе полемики со своими оппонентами он был вынужден разрабатывать эту богословскую концепцию. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Свою доктрину он строит на теологии Божественного Света. Свет Преображения на горе Фавор и тот, который видят святые в настоящей жизни, отождествляется им со светом будущего Второго Пришествия Христа. Богоявление и богозрение составляют основание для жизни в Святом Духе, которая отождествляется с благодатным теозисом человека. Те, которые сподобляются узреть это богоявление становятся и причастниками этого богодействующего света, который будучи божеством, которое их благодатно обоживает. Этот Божественный Свет, сияние Бога, является, согласно Григорию Паламе, теозисом обожением. Не существует чего то более высокого для святых нежели это созерцание. С помощью этого Света Бог соединяется со святыми. Этот Божественный Свет является боготворящим даром. Поэтому и говорится, что теозис является сущностной энергией Бога [6,с.56]. Теозис как дар Святого Духа, отождествляется с царством Божиим. Это потому, что оно делает каждого богом по благодати, оно является тем же самым, что и достижение царства Божия. Обоженные исполнены вечного света, который дарит им божественное ведение и жизнь. Над ними не довлеет, не господствует тварная временная жизнь, которая имеет начало и завершение, но благодаря божественной и вечной жизни в них вселяется Бог Слово. В действительности теозис превосходит простое зрение божественного света, так как теозис предполагает прежде полное соединение человека с Богом. Однако для того, чтобы человек стал способным к восприятию единства, ему необходимо обрести подобие с Богом, которое достигается с помощью энергии, которая истекает от соблюдения заповедей, энергия, которая не является в результате природной имитации или подражания, но есть результат силы Духа, которая сосуществует в крещенных таинственно и неизреченно. Добродетель является в результате хранения заповедей, просто соделывает верующего способным для единства, которое создает только нетварная божественная благодать крещенного. Этот процесс соединения с Богом священнотворится молитвой. И все это совершается в рамках боготворящих таинств, поскольку мы в таинствах получаем, но и сохраняем нетварную божественную благодать [6,с.72 74]. И так как обоженные люди получают и действенно хранят нетварную боготворящую благодать, то есть благодатно самого Святого Духа, то становится ясным, что они изменяются по природе не просто так. Желанная цель верующего достичь жизни во Святом Духе является переживанием в залоге обещаний Бога о будущих благах. Причастник действию божественной благодати становится храмом божественной славы и местом духовного наслаждения. На него указывают как на соль земли и свет миру, независимо от того проводят ли они монашескую жизнь или живут в миру в браке. Человек становится участником жизни в святом Духе всем своим душевно телесным составом. Так освящаются и расположения и энергии тела, так как ничто из человеческой природы не умирает, но преображается нетварной божественной благодатью. Признаки божественной красоты передаются от ума и души к прилагаемому к ним телу. Когда это обогащается и действием божественной благодати телесное плотское сердце являет с духовным единение с благодатью, в то время как тело становится легким [6,с.126]. Жизнь верующего в святом Духе по причине ее нетварного характера остается в сущности неизъяснимой и даже когда ведётся о ней речь. Во всяком случае никто не смог бы объяснить достоинство духовного наслаждения, которое проистекает от божественной радости и благодати тем людям, которые не испытали этого лично. Эта милость Утешителя тем, которые не вкусили этого, естественно является почти что не приемлемой для слуха по причине ее невыразимости. Однако она остаётся известной и различимой только для тех, которые ее обрели. Причина этого духовного опыта могут быть поняты только на основе этого религиозного опыта. Как утверждал Григорий Палама, теозис совершается Духом Святым и заключается в соединении энергий христианина с Божественной энергией. Такое соединение двух онтологически различных энергий, как указал Поместный Собор 1351 г., имеет свое догматическое обоснование и прообраз в христологии: утвержденное VI м Вселенским Собором согласие человеческой и Божественной воль в Христе. По поводу способа действия Божественной харизмы у Григория Паламы имелось определенное мнение. Он писал: «Бог в полноте Своей обожает тех, кто того достойны, соединяя Себя с

320 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ними, не ипостасно это принадлежит одному Христу и не сущностно, но малою частью нетварных энергий... однако всецело присутствуя в каждой из них» [6,с.125]. В результате такого соединения совершается превосхождение человеческой природы и человек становится «богом по благодати» (также еще говорят «по положению» или «по усыновлению»). Он остается при этом тварной личностью, однако его тварная природа обожена благодатью и потому обладает всеми свойствами природы Божественной, кроме свойства нетварности, безначальности [6,с.129]. Наиболее отчетливо статус обоженной твари описывал русский богослов В.Лосский. «Обоженное во Христе это Его человеческая природа, воспринятая в её цельности Его Божественной Личностью. То, что должно быть обожено в нас, это вся наша природа, принадлежащая нашей личности, которая должна войти в соединение с Богом, стать личностью тварной с двумя природами: природой человеческой, обоженной, и природой или вернее, энергией Божественной обожающей» [7,c.187]. Учение св. Григория Паламы о теозисе является лишь одним из аспектов его екклисиологии. Согласно этому учению, полностью соединяясь с человеком, Бог остается недосягаемым в своей сущности. Люди могут участвовать в Божественной жизни образом одновременно реальным и отличным от сущностного соединения, достигая состояния теозиса путем соединения с Божественным светом. Концепция теозиса получила свое развитие в трудах других представителей византийского исихазма патриарха Филофея Коккина, Иоанна Кантакузина, Феофана Никейского, Марка Эфесского и, особенно, Николая Кавасилы, который в своем трактате «Жизнь во Христе», провозглашал, что «люди стали богами и сынами Божиими», а «прах вознесен до такой степени славы, что в почитании и божественности равен природе Божией». «Начавшись в кельях отшельников, пишет современный российский исследователь Г.М. Прохоров, практикующих созерцательное «молчание», или «безмолвие»... это движение получило затем, во время споров Паламы с Варлаамом, свою теорию теорию «Божественной энергии», а сделавшись потом главенствующим в Византийской Церкви, оказало культурное, общественное и политическое влияние на другие православные страны» [8,с.9]. Исихастское учение о теозисе распространяется во всех странах Православия Болгарии, Сербии, Румынии, Грузии, России. В эпоху Московской Руси XIV XV вв. это учение оказывает влияние на многие сферы культуры, церковной и социальной жизни. К нему примыкают Сергий Радонежский, Феофан Грек, Андрей Рублев, Нил Сорский. Однако русское религиозное сознание в его истории и структуре определяется не одним исихастским направлением, проповедующим теозис, но и установкой освящения, сакрализации, унаследованной от языческой религиозности. Отношения этих двух тенденций довольно конфликтны, и в русской истории XVI XVIII вв. концепция освящения вытесняет концепцию теозиса (обожения). Обратный процесс, начавшийся снизу в русском монашестве, а также за пределами России деятельностью Паисия Величковского и его учеников, вырастает постепенно в русское исихастское возрождение XIX XX веков. Концепция теозиса находит свое теоретическое развитие в трудах представителей неопатристики и неопаламизма. В работах основоположников этих направлений (В.Н. Лосского, В.Кривошеина, Г.Флоровского, И.Мейендорфа, Иустина Поповича, Д.Станилоаэ), а затем и их продолжателей (Х.Яннараса, И.Зизиуласа, Софрония Сахарова, а также наших современников С.Хоружего и Т.Борозенца) основы учения формулируются заново на языке современного богословия и на новом уровне освоения источников, восстанавливается его исторический путь, а также впервые решительно утверждается его центральное место и значение в православной духовности. Об этом свидетельствуют переводимые и переиздававемые книги современных греческих православных теологов посвященных данной теме: Георгия Мандзаридиса [9] и Панайотиса Нелласа [10]. При этом, современная ситуация в христианской теологии выдвигает на первый план новые аспекты понимания теозиса те, прежде всего, в которых раскрывается его личностная и диалогическая природа. В заключении отметим, что полнота соединения с Богом составляет цель и идеал в мистических традициях всех эпох и культур, однако оригинальная концепция теозиса, опирающаяся на учения отцов церкви и классиков исихастской теологии является исключительно христианской, особенно разработанной в восточной, православной традиции. Учение о теозисе, основанное на ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 неопатристическом и неопаламистском синтезе, превратилось в своеобразный «тренд» современной православной теологии. Список использованных источников 1. Мейендорф И., прот. Жизнь и труды св. Григория Паламы: Введение в изучение. Изд. 2 е, испр. и доп. для рус. пер. / прот. И.Мейендорф, пер. Г.Н. Начинкина под ред. И.П. Медведева и В.М. Лурье. СПб., с. С Афанасий Великий свт. Слово о воплощении Бога Слова и о пришествии Его к нам во плоти // Афанасий Великий свт. Творения Т.1. М.: Издание Свято Преображенского Валаамского монастыря, 1994 (репринт). С Ириней Лионский. Против ересей. Доказательство апостольской про поведи / Ириней Лионский. М.: Издательство Олега Абышко, с. 4. Дионисий Ареопагит. Сочинения. Толкования Максима Исповедника / Дионисий Ареопагит; Максим Исповедник; пер. с гр. Г.М. Прохоров. СПб.: Алетейя; Издательство Олега Абышко, с. 5. Симеон Новый Богослов. Послание об исповеди / Пер. с греч.: иеромонах Иларион (Алфеев) // Иларион (Алфеев), иеромонах. Преподобный Симеон Новый Богослов и православное предание. 2 е изд. СПб.: Алетейя, С Григорий Палама, св. Триады в защиту священно безмолствующих / св. Григорий Палама СПб.: Наука, с. 7. Лосский В. «Видение Бога» в византийском богословии / В.Лосский // Богословские труды VIII C Прохоров Г.М. Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. Статьи. СПб.: Изд во Алетейя, с. 9. Мандзаридис Г. Обожение человека. По учению святителя Григория Паламы / Георгий Мандзаридис. Свято Троицкая Сергиева лавра, с. 10. Неллас Панайотис. Обожение. Основы и перспективы православной антропологии / Панайотис Неллас. М.: Никея. 304 с. Klimenko, О.B. The concept of theosis in the Orthodox spiritual tradition In the article is analyzed the essence of the Orthodox theological concept theosis (deifi cation), trace its evolution from the Christian apologetics to late Byzantine theology. The thesis about the fact that she is the specifi cs of Orthodox anthropology and soteriology. Key words: theosis, deifi cation, the Orthodox Church, Patristics, Hesychasm, the Divine energies, hesychia, the silent prayer, neoatristics, neopalamizm. *** УДК Кондратьєва І.В. Становлення віроповчального та освітнього потенціалу Вірменської Апостольської Церкви У контексті формування інституцій Вірменської Апостольської Церкви розглядаються особливості її віроповчального та освітнього потенціалу. Чітко визначено три етапи засвоєння і поширення віроповчального комплексу. Зроблено акцент на ролі кліриків Вірменської церкви як трансляторів віровчення, перекладачів святоотцівських твори, засновників і розповсюджувачів церковно полемічної літератури Вірменії. Ключові слова: віроповчальний комплекс, духовна освіта, церковно полемічна література. Україна поліконфесійна держава, саме такий її статус дає можливість рельєфно окреслити своєрідність певних конфесій, які мають величезний культурний та інтелектуальний потенціал, і які багато століть створюють особливий духовний клімат своїх діаспор. Київ був першою столицею вірменських єпископів. З часом єпархіальний вірменський центр був перенесений в Луцьк, а потім до Львова. Тут вже в 1364 р. був утворений єпархіальний центр усіх вірмен Русі. У 1367 р. король Казимир Великий надав вірменам право релігійного самовизначення: глава Української єпархії Вірменської апостольської церкви призначався Верховним Патріархом Католикосом усіх вірмен і тільки потім затверджувався королем. У 1363 р. у Львові розпочинається будівництво вірменського кафедрального собору Успіня Пресвятої Богородиці, який став головною святинею

321 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 всіх вірмен Речі Посполитої. Собор зберігся й донині і по праву вважається одним з найстаріших і найкрасивіших пам яток архітектури в Україні. З XIV ст. в Україні існує найвідоміший в світі монастир Вірменської Апостольської Церкви Сурб Хач (м. Старий Крим), він стає форпостом протидії католицькому місіонерству. Осередком культури та збереження національних традицій. У житті вірменського народу, напевно більше, ніж в житті будь якого народу, церква, в силу історичних обставин, завжди грала величезну роль. Коли вірмени не мали держави, Вірменська церква уособлювала собою державність; коли вони не мали Академії Наук, Церква виконувала функції наукової установи; коли не мали міністерств культури та освіти, Вірменська церква була берегинею і продовжувачкою духовних і загальнолюдських цінностей свого народу. Завдяки цьому збереглася і збільшується духовна творча роль Вірменської церкви, підвищується її об єднуюче значення для народу, який в силу історичних причин розпорошений по багатьом країнам світу. У цих умовах Вірменська церква служить незамінною сполучною ланкою як між общинами, так і з історичною батьківщиною. В 1991 р. в релігійному та соціально політичному житті вірмен України відбулася значна подія: згідно з указом Католікоса всіх вірмен Вазгена «Про відновлення Української єпархії Вірменської Апостольської церкви» почалися роботи по відновленню єпархіальної структури, а в листопаді того ж року єпархія Вірменської Церкви була зареєстрована владою. Очолив Українську єпархію преосвященний єпископ Натан Оганесян. Сьогодні в Україні діє 12 зареєстрованих релігійних громад Вірменської Апостольської Церкви: у Львові, Дніпропетровську, Донецьку, Києві, Макіївці, Одесі, Харкові, Криму. Єпархіальним центром вірмен України є місто Львів. Відновлена єпархіальна структура Вірменської Церкви в Україні. Єпархія фінансово і матеріально автономна від Ечміадзіна. Вищий законодавчий орган єпархіальний собор, який збирається в середньому раз на рік або за потребою. У соборі беруть участь як священики, так і миряни, причому присутні делегати всіх без винятку вірменських громад України, а не тільки релігійних. Єпархіальному собору підкоряються єпархіальна рада і ревізійна комісія, яка звітує перед собором. При кожній громаді діють недільні школи, де, крім катехізису, діти вивчають рідну мову та історію. Вірменській Апостольській Церкві передані церква Святого Саркіса, де знаходиться могила І.Айвазовського, церква Святих Архангелів в Феодосії, церква Святого Миколая в Євпаторії. Крім цього, побудована вірменська церква Святого Григорія Просвітителя в Одесі, 1999 р. церква Сурб Хач у Макіївці. З 30 березня 2009 року Нацбанк України навіть ввів в обіг пам ятну монету «Монастир Сурб Хач» номіналом 10 гривень. Предметом цієї статті стало питання становлення інституціональних структур Вірменської церкви, що супроводжувалось процесами вироблення та трансляції її віровчення та культу. Звісно, що носіями і трансляторами істин церкви були клірики, переважно вардапети. При цьому в контексті формування інституцій Вірменської церкви можна чітко прослідкувати три етапи засвоєння та поширення її віроповчального комплексу. Йдеться про три етапи нормативного періоду інституціонального розвитку Вірменської Апостольської церкви. Перший з них пов язаний із застосуванням та адаптацією до потреб церкви сирійських та грецьких богослужбових книг, що умовно припадає на IV століття. Другий етап характеризується організацією релігійної освіти, яка здійснювалась переважно через переклад біблійних текстів, літургічних, еклезіологічних, церковно історичних та агіографічних джерел на вірменську мову. Відповідно цей етап охоплює майже все V століття. Третій етап, в свою чергу, визначається появою перекладів та коментарів догматичного і філософського характеру, укладених діячами грекофільської школи. Його орієнтовані часові межі: кінець V століття друга половина VII століття. Надалі охарактеризуємо кожен з цих етапів, акцентуючи при цьому на ролі кліриків Вірменської церкви як трансляторів її віровчення. Упродовж IV століття церковне життя Вірменії розвивалось, зазнаючи подвійного впливу, детермінованого як сирійською так і греко взіантійською християнськими традиціями. Зокрема, у східній Вірменії богослужбовою мовою була сирійська, офіційно визнана мова християн Персії. Звісно, що шаханшахи були зацікавлені у посиленні ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 позиції сирійської мови в країні як вагомої противаги впливові мови ромеїв. Натомість, більш елінізована західна Вірменія була сферою впливу візантійських місіонерів, які намагались здійснювати богослужіння грецькою мовою. До цього, просвітительська діяльність Григорія Лусаворича (Просвітителя) відбувалась в рамках місіонерської політики Кесарії Каппадокійської й тому він користувався грецькими богослужбовими книгами. Тим більш, що початкову освіту Григорій отримав у грецькій школі. Ще одним промовистим фактом популярності грецької писемної мови у більшій частині Вірменії стають царські монети, написи і документи IV століття. Отже можна узагальнити про використання вірменами упродовж IV століття грецької і сирійської писемних мов. Про подібний писемний білінгвізм повідомляють Корюн, Лазар Парбеці, Кіракос Гандзакеці. Для прикладу, Лазар Парбеці в своїй «Історії» свідчить про ведення справ у царській канцелярії в кінці IV століття на грецькій і сирійській мовах. Тому проповідники християнства у Вірменії щоб бути зрозумілими пастві вдавались до усного перекладу чи переповідання вірменською мовою тих настанов, сентенцій та біблійних переказів, які укладені були грецькою чи сирійською мовами. Тобто фактично текст, написаний однією мовою перед паствою переповідався чи перечитувався іншою. Подібне доведення канонічних текстів до віруючих Г.Саркісян називав «гетероепічним тобто іншомовним читанням чи промовлянням» [7,c.19]. До цього, таку практику проповідування Мовсес Хоренаці визнавав спонукальною причиною створення вірменського алфавіту. Між іншим, Г.Саркісян висунув навіть сміливу гіпотезу, за якою техніка гетероепічного читання чи промовляння у сирійських та грецьких школах Вірменії «повинна була поступово розвиватись від переказів до перекладу і могла дійти до досконалості» [7,c.19]. Цілком можливо, що практика гетероепічного проповідування та наявність грецьких та сирійських богослужбових книг забезпечували потреби Вірменської церкви упродовж IV століття. Але подальша елінізація церковного життя Вірменії призвела до поширення «грецької віри», тобто діофізитства і в остаточному підсумку, до перспективи асиміляції християнського «Дому Торгама» [образна назва Вірменії І.К.] Візантійською імперією. Тим більш, що більшість вірменських інтелектуалів того часу, такі як Григорій Лусаворич, Арістакес, Аспуракас Мазнакертці, Нерсес І Мец були виховані на грецькій культурі. З іншого боку, на духовну монополію у Вірменії зазіхав і сирійський католікосат Селевкії Ктесифона. Більше того католікос персидської церкви при підтримці шаханшаха намагався очолити усе східне християнство. Він навіть ввів до своєї титулатури належність до Вірменії, Грузії та Алуанка. Тодішній Вірменський католікос Саак Партев ( ) звісно що не міг байдуже ставитись до подібного зазіхання. Цілком вірогідно, що поява власної писемності була спричинена також необхідністю знешкодити вплив вчення сирійських «несторіан», до якого вірменські ієрархи завжди відносились негативно. Другий етап засвоєння та поширення християнського віровчення зумовлений був появою вірменської мови, вкрай необхідної для легітимізації статусу незалежної церкви. Творцем вірменського алфавіту визнається вчений, богослов, перекладач хорепископ Месроп Маштоц ( ). Свідчення про появу вірменської писемності можна почерпнути у Корюна, Мовсеса Хоренаці, Кіракоса Гандзакеці і Лазаря Парбеці. Проте джерелом більшості історичних праць, автори яких повідомляють про винахід вірменського алфавіту стало «Житіє Маштоца», написане Корюном. Корюн був учнем Маштоца й тому у своєму творі в подробицях описав життя вчителя і всі перипетії, пов язані з винайденням вірменської писемності. У викладах середньовічних історіографів прослідковується наголос на божественному втручанні у справу створення мови вірмен. Наприклад, К.Гандзакеці констатує: «Месропу з явилась кисть руки всемогутня, що писала на скелі. І він взнав всі подробиці, а прокинувшись створив письмена» [5,c.53]. Корюн патетично пише про Маштоца, що «йому було дароване таке щастя всемилостивим Богом святою десницею своєю він, як батько породив нове і чудесне дитя письмена вірменської мови» [6,c.91 92]. Втім, цій чудесній події передували і досить реальні обставини, про які і розповідає Корюн. У главі шостій своєї праці він повідомляє про звернення Месропа і його сподвижника католікоса Саака Партева до вірменського царя Врамшапура ( ) про допомогу у справі створення власної

322 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 писемності. Цар порадив їм відправитись до сирійського єпископа Даніела у якого були твори, написані вірменською мовою. Принагідно, ці твори були укладені на основі алфавіту, взятого з арамейської мови, в якій наявними є лише приголосні звуки. Звісно, що арамеїзованих букв було недостатньо для передавання всіх складів, сполучень і слів вірменської розмовної мови. Відтак, Месроп і Саак усвідомлювали труднощі, пов язані з витворенням нової писемності. До цього, як вважає М.Абегян, вірменська азбука з 23 букв існувала ще до нашої ери. Але внаслідок несприятливих політичних обставин давня азбука була витіснена із вжитку писемними сирійською і грецькою. В основу вірменської літературної мови була взята османська говірка, тобто мова Айрарата домена Аршакідів. Месроп Маштоц винайшов 36 знаків вірменського алфавіту і запропонував їх найменування. Послідовність букв вірменської мови була узгоджена з грецькою абеткою. Принцип алфавіту Маштоца є фонетичним (при якому кожній букві відповідає певна фонема). За свідченням Корюна вперше букви вірменського алфавіту були відтворені каліграфом Ропакосом [6,c.92]. Він же написав перші слова, перекладені Маштоцем на вірменську мову взяті, між іншим, з Притчів Соломонових. А саме: «Пізнати мудрість і настанову, збагнути вислів розуму» (Притчі 1:2) [див: 6,c.92]. Саме ця фраза стала першою, написаною вірменськими буквами. Як наслідок, починаючи з 405 року (дата засвідчена Корюном) нахарарська Вірменія отримує власну писемність, що в свою чергу, активізувало утвердження в інтелектуальному світі нового етносу. При цьому варто погодитись зі слушним зауваженням М.Абегяна. Він стверджував: «На початку V століття вже виникають вірменське письмо і писемна література і все це під керівництвом не дворянського, а церковного стану» [1,c.49]. Додамо також, що в колах науковців ініційована Маштоцем давньовірменська мова називається «грабар», буквально писемна мова. На ній були написані більшість пам яток вірменської богословської літургічної і філософської літератури V ХІ століть. Важливо з ясувати причини створення вірменської писемності через століття поспіль традиційно прийнятої християнізації. Вирішальним, на нашу думку, став політичний чинник. Після 387 року більша частина Вірменії (4/5 її територій) опинилась під владою Персії, шаханшахи якої добились закриття на приєднаних землях усіх грекомовних шкіл. Якщо ж взяти до уваги, що богослужбові тексти церкви переважно поширювались у редакції Септуагінти, то звісно що вона опинилась у доволі скрутній ситуації. Перед ієрархами постала дилема, або перекладати богослужбові тексти на сирійському мову, незрозумілу для пересічних віруючих, але офіційно дозволену в Персії, або створювати власну. Додамо до цього і факт непопулярності грецької мови як мови конфесійного спілкування в середовищі вірменських християн. Автор «Історії святого патріарха Саака і вардапета Маштоца» слушно зауважив: «великий Месроп невтомно працює над створенням нашої писемності, щоб звільнити [мову] нашу від вигадливої, шепелявої ломаної грецької. Особливо ж тому, що багато чого залишилось недоступним для нас з духовної скарбниці внаслідок іншої мови і сторонньої нам писемності» [2,c.34]. Отже винайдення мови відкрило перспективи на ниві культурно просвітницької і літургійної діяльності церкви, логічним результатом яких стало утвердження незалежності вірменського етносу. За ініціативою і при активній участі Месропа Маштоца і Саака Партева у Вірменії започатковується перекладацька діяльність. Іншими словами, в лоні церкви розгорнулась широка кампанія з перекладу з сирійської і грецької мов на новоутворену вірменську біблійних текстів, богослужбових книг і святоотцівських творінь. При цьому підготовку перекладачів забезпечили сирійські школи Ераншахру та грекомовні Візантійської імперії. Зокрема, два учня Маштоца Овсеп і Єзнік були відряджені у Сирію для вдосконалення в перекладах з сирійської мови. Після завершення навчання вони подаються до Константинополя для більш поглибленого вивчення грецької мови. Внаслідок солідної мовної підготовки більшість кліриків розпочинають активну перекладацьку діяльність. Першими серед книг були перекладені біблійні тексти. Сам Месроп Маштоц перекладає Новий Завіт, Саак Партев працює над перекладом старозавітних текстів. Вони завершують переклад Святого Письма до 435 року [див: 4]. До цього, перекладені біблійні тексти переписувались у спеціальних скрипторіях, розміщених у монастирях. Для безпосередніх потреб церкви перекладаються також ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 богослужбові книги, святоотцівські творіння, церковно історичні праці та житійна література. Варте уваги з ясування питання статусу перекладачів як таких й, відповідно, появи такої посади у структурі церкви. Судячи з історичних джерел, у Вірменії перекладачі з являються після християнізації країни. Їх обов язки обмежувались зазвичай усним перекладом на розмовну вірменську богослужбових текстів, писаних сирійською чи грецькою мовами, які пізніше відтворювались під час літургійних дійств. Звісно, що такого роду переклад не уподібнювався синхронному відтворенню смислу, прихованого в текстах. Скоріше він нагадував тлумачення чи навіть коментування віроповчальних істин. Подібними трактуваннями займались так звані таргманичі (буквально: «перекладачі», і, водночас, «тлумачі»). Таргманичів можна вважати своєрідною додатковою хоча й тимчасовою посадою у структурі ієрархату. Після створення вірменської писемності таргманичі втрачають своє значення й тому змушені були пристосовуватись до нових умов своєї діяльності. Багато з них, вдосконаливши свої навички у сирійських та грекомовних школах поповнили ряди перекладачів. Можливо, що саме цією обставиною можна пояснити доволі нетривалий в часі перехід від власне перекладацької літератури до появи оригінальних творів вірменської писемності. На думку Л.Тер Петросяна: «перехід від перекладацької літератури до самостійної відбувся у такий стрімкий термін, що це продовжує дивувати дослідників по цей день. Поспіль всього кількох десятиліть після початку діяльності перших перекладачів вірменськими авторами Маштоцем, Корюном, Єзніком Кохбаці, Фавстом Бузандом, Агатангелом, Єгіше, Мовсесом Хоренаці, Лазарем Парбеці була створена ціла низка видатних оригінальних творів» [8,c.5]. Відомий вірменський філолог перераховує воістину корифеїв вірменської літератури. До цього переліку доцільно додати і католікоса Саака І Партева. Доречно буде вказати на найбільш значущі їх праці. Зокрема Месропу Маштоцу належить авторство требника і святкової Мінеї, поширених у богослужбовій практиці вірменської церкви. Вірогідно також, що він був автором збірки гомілій і послань «Ачахапатум». Саак Партев започатковує «Вірменську книгу канонів». Єзнік Кохбаці творить знамените «Спростування єресей», присвячене переважно філософському обґрунтуванню догматів церкви і критиці язичницьких вчень. Мовсес Хоренаці започатковує блискучу вірменську історіографію V століття. В будь якому разі, його стилістично неперевершена і, водночас, ґрунтовна праця «Історія Вірменії» стає прикладом для наслідування. Зокрема, Єгіше, єпископ аматунійський описав війни вірмен з персами у V столітті, Лазар Парбеці розкриває події вітчизняної історії від кінця IV до кінця V століття. Агатангелос, секретар царя Трдата, переповів історію становлення християнства у Вірменії. Серед помітних явищ богословської творчості V століття варто відзначити переклад церковно історичних праць Євсевія Кесарійського та Сократа Схоластика, агіографічної збірки Марути Майферкатського і трактату Тимофія Елура «Спростування постанов Халкідонського собору». Останній трактат, важливий як пояснення христології користувався надзвичайною популярністю серед вірменських письменників й особливо вардапетів. Саме з поширення серед кліриків цього трактату започатковується церковно полемічна література Вірменії. Показовою рисою другого етапу нормативного періоду інституціонального розвитку церкви слід визнати появу особливих носіїв і трансляторів християнської спадщини відомих під назвою вардапети. У вірменській традиції найменування «вардапет» буквально означає учитель, наставник. У церковній ієрархії вардапети посідали своєрідне місце. Ця своєрідність полягала переважно у суто навчальному призначенні. Тобто подібне духовне звання надавалось за особливі заслуги у справі засвоєння та тлумачення біблійних текстів та священних переказів. Відповідно духовний авторитет вардапетів у релігійних питаннях цінувався доволі високо. Подекуди їх думка як знавців церковної традиції важила більше ніж думки єпископів. За свідченнями численних вірменських історіографів, духовний авторитет вардапетів переходив у спадок від вчителя до учня. Цей перехід символічно виражався у наслідуванні учнем посоха вчителя. Між іншим, у часи патріархату Мойсея ІІ Егівардського ( ) саме вардапети уклали нову систему літочислення.

323 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Додамо також, що в другій половині V століття виникають спеціальні школи, що отримують назву вардапетарани. У цих школах здібні учні навчались богословським наукам, вірменській та грецькій мовами, філософії, риториці, майстерності перекладу тощо. До цього, фундаторами навчальних закладів слід визнати Саака Партева і Месропа Маштоца. Так, католікос Саак І вперше у Вірменії заснував інститут спудеїв (ŝtudiosi), правила якого поширювались на 60 учнів. Третій етап нормативного періоду трансляції віровчення і духовного потенціалу Вірменської церкви умовно названий нами «грекофільським» знаменує собою апогей перекладацької діяльності та оригінальної творчості. Назва «грекофільський» свідчить не стільки про переважаючий візантійський вплив, скільки про феномен зрощення елінської та вірменської культурних традицій. При цьому, на думку В.Арутюнової Фіданян: «Найбільш яскравим феноменом взаємодії двох культур є перекладацька діяльність грекофільської школи, направлена на усвідомлену трансплантацію грецької культури» [3,c.99]. Серед вагомих здобутків вірменських книжників відзначимо переклади граматики Діонісія Фракійського, творів Платона і Аристотеля, Іринея Ліонського, Григорія Нисського, Василія Великого, Псевдо Діонісія Ареопагіта та «Книгу Хрій» (чи книгу корисних знань) Афтонія. Упродовж VI VII століть з являються також оригінальні богословські та філософські твори. Серед останніх варто відзначити праці вірменського неоплатоніка Давида Анахта «Визначення філософії», «Аналіз Введення Порфирія» і «Тлумачення аналітики Аристотеля». Активізація освітньої діяльності й відповідної трансляції духовного потенціалу Вірменської церкви, що змінювалась подеколи періодами її дестабілізації, припадає на часи входження останньої до конфесійної конфігурації мусульманських держав. При цьому варто акцентувати на трьох важливих зауваженнях щодо такого роду діяльності церкви. По перше, вірменська нація завдячує нині наявному культурно просвітницькому потенціалу саме духовенству і, в першу чергу, вардапетам. По друге, незважаючи на деякі утиски з боку мусульманських правителів, на уніатські тенденції та спроби інкорпорувати церкву до римо католицизму (у Кілікійському королівстві) вірменський католікосат спромігся не лише зберегти своє віровчення завдяки просвітницькій діяльності, але й сприяв утвердженню вірменської нації як однієї з найбільш освічених націй християнського світу. Деякі з вірменських істориків (М.Орманіан, М.Абегян, К.Юзбашян, І.Мелік Шахназарян) у своїх працях вказують на властивий вірменам культ книги. Йдеться про численні історичні факти, які засвідчують про ту роль, яку для вірмен відігравали їх книги. Для прикладу, у вірменській мові усталеними виразами є «книга потрапила в полон» і «книга визволена з полону». Цілком вірогідно, що жорстокий Тамерлан, знаючи про подібну любов вірмен до своїх книг, брав останні в полон, а потім повертав вірменам в обмін на значний викуп. Інший приклад. К.Юзбашян переклав «Ішатакаран», в якому розповідається про звільнення рукопису з полону близько 1452 року [див: 9]. До речі, більшість книжників були кліриками, переважно вардапетами. Вардапети й навіть переписувачі книг завжди були в пошані у вірмен. По третє, осередками просвітницької діяльності церкви були монастирі. Саме при монастирях виникали школи, там функціонували скрипторії, де переписувались та ілюструвались манускрипти. Зважаючи на міру включеності у культурні процеси мусульманського суспільства, на зовнішньополітичні чинники та внутріконфесійні негаразди церкви можна стверджувати про періоди активізації просвітницької діяльності та періоди її занепаду. Тому враховуючи регіональні особливості та історичні обставини функціонування Вірменської Апостольської церкви у мусульманському світі варто умовно виділити кілька етапів трансляції її віроповчального та вироблення культурного потенціалу. Перший етап (VIII ХІ століття) був етапом «маятникового» набування освітнього рівня Вірменської церкви. Тобто, нетривалі сплески духовності змінювались її занепадом. На другий, переважно обмежений регіонами Кілікії та царством Багратідів припадає активізація освітніх процесів. Умовні хронологічні рамки цього періоду ХІІ ХІІІ століття. Наступний третій період (XIV XVI століття) характеризується загальним занепадом культурного рівня. В четвертий період (XVII перша половина XVIII століття) спостерігається пожвавлення культурної діяльності церкви. І останній, ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 п ятий період (друга половина XVIII початок ХХ століття) можна визнати періодом розквіту та стабільного розвитку духовності. В 2012 р. в Києві розпочато будівництво Кафедрального собору Вірменської Апостольської Церкви, який стане головним храмом вірмен на території України. Церква це живий організм, куди люди приходять не тільки молиться, але і отримувати духовні знання. Тому новий релігійний комплекс буде включати в себе не тільки сам кафедральний собор, але також навчальний та адміністративний центри, розташовані поряд з церквою. В проект входять церковна школа, виставковий та актовий зали та спортивний комплекс. Проект кафедрального собору зроблений з урахуванням багатовікових національних традицій вірменського народу. Всі будівлі будуть зроблені з каменю а саме з туфу який являє собою цінний будівельний матеріал, і буде доставлений з Вірменії. Список використаних джерел 1. Абегян М. История древнеармянской литературы / М.Абегян. Ереван, с. 2. Армянские жития и мученичества V XVII вв. / Ред. и пер. Кнарик Тер Давтян. Ереван: Наири, с. 3. Арутюнова Фиданян В.А. «Повествование о делах армянских». (VII век). Источник и время / В.А. Арутюнова Фиданян. М.: Индрик, с. 4. Бозоян А.А., Юзбашян К.Н. Армянская Апостольская Церковь [Електронний ресурс] / А.А. Бозоян, К.Н. Юзбашян. Режим доступу: Назва з екрану. 5. Гандзакеци Киракос. История Армении / К.Гандзакеци. М.: Наука, с. Корюн. Житие Маштоца. История жизни и смерти блаженного мужа, святого вардапета Маштоца, нашего переводчика, (написанная) учеником его вардапетом Корюном [Електронний ресурс] / Корюн; Пер. с древнеармянского Ш.В. Смбатяна и К.А. Мелик Огаджаняна. Режим доступу: Назва з екрану. Саркисян Г.Х. К предыстории армянской письменности / Г.Х. Саркисян // Кавказ и Византия. Сборник. Ереван, Выпуск 2. С Корюн. Житие Маштоца. История жизни и смерти блаженного мужа, святого вардапета Маштоца, нашего переводчика, (написанная) учеником его вардапетом Корюном [Електронний ресурс] / Корюн; Пер. с древнеармянского Ш.В. Смбатяна и К.А. Мелик Огаджаняна. Режим доступу: armenia/korun/index.html Назва з екрану. 7. Саркисян Г.Х. К предыстории армянской письменности / Г.Х. Саркисян // Кавказ и Византия. Сборник. Ереван, Выпуск 2. С Тер Петросян Л. Древнеармянская переводная литература / Л.Тер Петросян. Ереван: Изд. «Советакан грох», с. 9. Юзбашян К.Н. Памятные записи армянских средневековых рукописей / К.Н. Юзбашян // Литературная Армения. Ереван, C Кондратьева И.В. Становление вероучительного и образовательного потенциала Армянской Апостольской Церкви В контексте формирования институций Армянской Апостольской Церкви рассматриваются особенности ее вероучительного и образовательного потенциала. Четко определены три этапа усвоения и распространения вероучительного комплекса. Сделан акцент на роли клириков Армянской церкви как трансляторов вероучения, переводчиков святоотеческих произведения создателей и распространителей церковно полемической литературы Армении. Ключевые слова: вероучительный комплекс, духовное образование, церковно полемическая литература. Kondratieva, I.V. The becoming of doctrinal and educational potential of the Armenian Apostolic Church In the context of creation of the Armenian Apostolic Church institutions, considers the peculiarities of its doctrinal and educational potential. Clearly defi ned three stages of learning and sharing of doctrinal complex. Emphasis on the role of clergy of the Armenian Church as a creed translators, interpreters of patristic works of creators and distributors of church polemical literature of Armenia. Key words: doctrinal complex, theological education, church and polemical literature.

324 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК 130.2:291 Лук яненко К.О. Чинники виникнення гіперрелігійності гібридної топіки прелесті Проаналізовані основні чинники виникнення гіперрелігійності гібридної топіки прелесті (духовної омани). Показані властивості гіперрелігійності даної топіки, а також можливі деструктивні наслідки для гіперрелігійної особи. З ясовано, що гіперрелігійність гібридної топіки прелесті є найбільш складною і небезпечною формою гіперрелігійності. Ключові слова: гіперрелігійність, гібридна топіка, топіка прелесті, релігійний ентузіазм, галюцинації, екстаз, містичне марення, психічна епідемія, Антропологічна Межа, феноменологія, аскетизм, духовна практика, релігійний метод, молитва, теозіс, прелесть, невроз, несвідоме, пристрасть. (стаття друкується мовою оригіналу) Лукьяненко К.А. Факторы возникновения гиперрелигиозности гибридной топики прелести Проанализированы основные факторы возникновения гиперрелигиозности гибридной топики прелести. Показаны свойства гиперрелигиозности данной топики, а также возможные деструктивные последствия для гиперрелигиозной личности. Выяснено, что гиперрелигиозность гибридной топики прелести является наиболее сложной и опасной формой гиперрелигиозности. Ключевые слова: гиперрелигиозность, гибридная топика, топика прелести, религиозный энтузиазм, галлюцинации, экстаз, мистический бред, психическая эпидемия, Антропологическая Граница, феноменология, аскетизм, духовная практика, религиозный метод, молитва, теозис, прелесть, невроз, бессознательное, страсть. «Огонь не разгорается в сырых дровах, и божественный жар не возжигается в сердце, любящем покой» (Исаак Сирин) «Ибо я ревную о вас ревностью Божиею Но боюсь, чтобы, как змий хитростью своею прельстил Еву, так и ваши умы не повредились,уклонившись от простоты во Христе» (2 е Кор. 11:2 3) «лукавые делатели, принимают вид Апостолов Христовых. И неудивительно: потому что сам сатана принимает вид Ангела света» (2 е Кор. 11:13 14) Современные преобразования, происходящие в постсекулярном социуме, дополняются с особой скоростью множеством новых и неведомых ранее феноменов, к числу которых относятся и духовные практики. К сожалению, на сегодняшний день преобладают гибридные стратегии их модификации и подмены (С.Хоружий). Одной из таких гибридных стратегий является топика «прелести». В конфигурации духовного бытия человека эта гибридная топика является наиболее опасной областью. При несоблюдении необходимого религиозного метода, гиперрелигиозность человека приобретает неверную интенциональность (ввергает человека в обман), которая являет собой диалектику «гипер» (определение М.Эпштейна) диалектику усиления подделки, ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 гиперболы трагипародии [10]. Т.е. в данном аспекте гиперрелигиозность представляет собой симуляцию и иллюзорную интенсификацию подлинного религиозного метода с очень многообразными тяжелыми последствиями, как для самого человека, так и для социума в целом. Пристальный интерес к различным анормальным проявлениям в религиозной жизни приводит к возникновению в практике англоязычной психиатрии термина гиперрелигиозность (hyperreligiousness). Мы встречаем его в работах: N.Berlinger, F.Previc, J.Rabin, J.L.Salver, Geschwind, Turner, Waxman, и др. [12;23]. Наши исследования показали, что элементы, которые характеризуют гиперрелигиозность на Западе, присутствуют в полной мере и в отечественной психиатрической практике в трудах В.М. Бехтерева, П.Б. Ганнушкина, И.Г. Оршанского [3;6;7]. Такие феномены как религиозный фанатизм, религиозное помешательство (paranoia religiosa), религиозный энтузиазм, галлюцинации, экстаз, мистический бред, психическая эпидемия являются суть проявлениями гиперрелигиозности с точки зрения психиатрического и психоневрологического подходов. Именно эти явления духовной жизни и являются, по большей части, производными гибридной топики прелести. Среди других авторов, помогающих нам очертить контуры данной проблематики стоит выделить работы: в психологии: С.Грофа, У.Джеймса, А.Ван Каама, И.Карузо, А.Н. Леонтьева, А.Маслоу, Г.Мэлоуни, Г.Оллпорта, А.И. Розова, В.Франкла, Э.Эриксона, К.Г. Юнга и др.; в философии: С.С. Аверинцева, Н.А. Бердяева С.Н. Булгакова, Б.П. Вышеславцева, И.А. Ильина, Ю.А. Кимелева, А.Ф. Лосева, С.Л. Франка и др.; в богословии: И.Брянчанинова, Ф.Затворника, С.Роуза, М.Скобцовой, А.Сурожского, А.Храповицкого, И.Шаховского, А.Шмемана и др.; в философской антропологии и феноменологии: Р.Генона, М.Мамардашвилли, Р.Отто, Э.Трельча, М.Фуко, М.Хайдеггера, М.Шелера, К.Ясперса и др.; Среди современных авторов необходимо выделить: С.А. Белорусова, Б.С. Братуся, О.А. Богданову, Д.Н. Дурыгина, Ю.М. Зенько, В.И. Ильченко, В.Д. Исаева, А.И. Осипова, Ю.Рыжова, С.А. Смирнова, С.С. Хоружего, В.М. Шелюто, R.S. Pearson а и др. Цель работы: Проанализировать предпосылки возникновения и характер гиперрелигиозности гибридной топики прелести. В синергийной антропологии, интересующейся предельными проявлениями человека и динамикой их изменения, разработано новое неклассическое видение человека и описание его границ. Следуя мысли С.С. Хоружего, человек понимается как сущее, трояко размыкающее себя и полагается «открытой системой», а антропологическая реальность открытой реальностью. Так человек размыкает себя в рамках трех ареалов Антропологической Границы (онтическая Антропологическая Граница: топика Бессознательного, как Иное сознания; онтологическая Антропологическая Граница: Инобытие; и виртуальная Граница: как недо род бытия) [21]. Выражаясь более просто, человек размыкает себя по отношению к своему бессознательному (фигуры бессознательного, Суб исток (дьявол)), к виртуальному (феномены киберкультуры) и к трансцендентной реальности: Супра Истоку (Богу). В определении границ человеческого бытия духовные (мистико аскетические) практики «составляют важнейший ареал Границы Человека его онтологическую Границу» [21]. В этих практиках утверждается предельная важность человеческих проявлений для антропологической реальности и развивается изощренная техника их наблюдения и управления ими. Поскольку центральным предметом аскетического подвига является внутренний опыт (самопознания, Богопознания, и познания себя в Боге), то чтобы его добыть, необходимо особое отношение к опыту вообще, особое к нему внимание и работа над ним (религиозный катарсис, религиозный метод и т.д.). Такой опыт «должен быть чистым и выверенным, аутентичным бытийным опытом; родом опыта чрезвычайно особого, тонкого и трудно достижимого» [18]. В данном аспекте аскетика наиболее плотно сближается с феноменологией: «Она обнаруживает именно то, в чем Мераб Мамардашвили видел специфику феноменологической позиции; она есть не просто сфера опыта, но сфера для опыта, она осуществляет «создание конструкций, посредством которых мы можем испытать то, чего без них никогда не могли бы испытать как эмпирические человеческие существа». В работе сознания

325 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 аскетика, на своем языке, фиксирует и установку интенциональности, и установку эпохе, и т.д.» [18]. В силу того, что человек является существом, которое постигает себя как экзистенцию в постоянном соотношении с трансценденцией, воссоздаваемая человеком структура собственного бытия подвергается постоянным изменениям, что указывает на смешанность антропологической реальности. В данном аспекте происходит смешение и наложение ареалов Границы, энергий более низших с энергиями высшего порядка, при которых возникают различные сочетания или «области перекрытия». Исходя из трех ареалов реальности человека, С.С. Хоружий выделяет и три их априорные области и называет их гибридными топиками, которые апостериори действительно присутствуют в опыте человека. В топике прелести происходит сочетание элементов духовных практик и паттернов безумия; в психоделической (кислотной) топике духовных практик и виртуальных практик; в топике идиотии паттернов безумия и виртуальных практик. Для психоделической гибридной топики характерна виртуализация духовных практик; человек имитирует ее при помощи различных наркотиков и психоделиков. Топика идиотии включает в себя спектр множества явлений недовоплощенного безумия: «Идиотизм традиционен в современной культуре, являясь в ней современным Гольфстримом» [21]. И, наконец, в топике прелести происходит такая подмена духовных паттернов паттернами бессознательного, при которой человек пребывает в ложной иллюзии, полагая, что находится и продвигается в духовной практике. С.С. Хоружий выделяет два вида прелести, присущих данной топике: невольная прелесть (наиболее распространенные паттерны в подвижничестве) и умышленная прелесть (психотехники Грофа, Кастанеды, холотропной терапии, методики медитации и холистического тренинга, сочиняемые на базе восточных традиций, экстатические процедуры сект и групп стиля New Age), в которую попадают, пытаясь достичь тех радикальных трансформаций сознания «которые сопутствуют высшим ступеням практики и к которым каноническая дисциплина ведет трудно, длительно и заведомо без гарантий» [21]. Такие практики не являются подлинными духовными практиками, а являются их имитациями, симулякрами [20,с.146]. В сфере аскетического опыта, в структуре «холистической практики себя» (которая имеет ступенчатый характер «лествицу» в преобразовании всех энергий человека, поднимающуюся к онтологической Границе) возникает два важнейших понятия «умное делание» (ревность по Богу) и «прелесть» (ревность не по разуму). Практика «умного делания» представляет собой последовательное правильное (религиозный метод) восхождение к мета антропологическому телосу (путь к Богу теозис), которая содержит в себе способы отличия истинных сверхприродных восприятий от имитирующего их ложного опыта «прелести» [20,с.66,119]. Прелесть в православной мистике выступает как нарушение иерархической подчиненности внешнего внутреннему и является заблуждением, прельщением, обманом (Рим. 1, 27). «Прелесть есть повреждение естества человеческого ложью; усвоение человеком лжи, принятой им за истину» [4,с ]. Поскольку молитва и техника внимания являются ключевыми моментами органона духовного опыта, постольку их нарушение приводит к возникновению опыта ложного, мнимого [18]. Истоком гиперрелигиозности топики прелести является неправильное упражнение молитвой, особенно разгоряченный подвиг и усиленная молитва у новоначальных [4,с.137]. Такая гиперрелигиозность является неметодичным иллюзорным восхождением к псевдодуховным высотам, основанием которой выступает самообольщение (самомнение, тщеславие, гордость), а результатом бесовская прелесть. Подобное «состояние людей в бесовской прелести бывает очень разнообразно, соответствуя той страсти, которой человек обольщен и порабощен, соответствуя той степени, в которой человек порабощен страсти» [4,с.136]. Один и тот же набор определяющих структурных признаков принципиально сближает психоаналитический и аскетический дискурсы: «В аскетической практике феномены бессознательного, как нетрудно убедиться, суть именно те феномены, которые носят здесь имя страстей» [21]. Поэтому очевидно, что в основании религиозного помешательства, энтузиазма, галлюцинаций, экстаза, мистического бреда, как проявлений гиперрелигиозности топики прелести, находятся именно страсти. На языке аскезы для духовного восхождения необходимо преодоление страстей «Невидимая Брань» (Никодим Святогорец). Не преодолев страсти, человек вступает в отношения с Внеположным Истоком Суб Истоком, где: ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 «страсти, «фигуры бессознательного», предстают действительно как фигурки, бесы, а за этими фигурами прозревается Фигура, «Отец Страстей» и это тем более естественно, что Суб Исток, действительно противостоит (личностно представляемому) Супра Истоку (Богу), преграждая и исключая приобщение к Нему. Так бессознательное и его паттерны доставляют исходные предпосылки для рождения сатаны и бесов; и мифологическое сознание довершает работу» [21]. Суб Исток здесь является не Инобытием, а онтически Иным динамическим образованием, не допускающим гипостазирования и существующим лишь в своих паттернах, устранение которых согласно и психоанализу, и аскетике, означало бы и его устранение [21]. Аналогичную мысль мы встречаем и у С.С. Аверинцева, который указывает на то, что встреча с Богом, по определению невозможна только в одном месте воображаемом: «Там можно встретить только отдельный призрак Бога» [1]. Преграждая себе возможный путь к Богу эгоистическим и эгоцентрическим зеркалом собственного «Я», человек находящийся в прелести встречает «фантомы нашего подсознания, миражи нашей внутренней пустыни», фантазии и проекции во вне его собственной психики. (Здесь проявляется характер гиперрелигиозности как самостной (самость) религиозности для которой Бог и ближний (как важнейшие условия подлинной религиозности) заслонены собственным эгоизмом (самообольщением)). Б.Вышеславцев обозначал подобное пребывание в иллюзии неврозом, поскольку «религиозная установка сознания требует трезвенности, бодрствования, пламенности и света духовного, и отстранения всякой субъективной «прелести» и всяких субъективных измышлений. Это, прежде всего, онтологический реализм, требующий причастности к Присносущему» [6]. У самообольщенного происходит причастность к Суб Истоку. Квазидуховное состояние (иллюзия святости, своей особенности и богоизбранности), возникающее на почве самости, чаще всего, является следствием неправильного молитвенного метода. К самому опасному неправильному образу молитвы И.Брянчанинов, будучи лучшим систематизатором знаний, посвященным проблематике духовных повреждений, относит такой образ, когда «молящийся сочиняет силой воображения своего мечты или картины, заимствуя их, на первый взгляд, из Священного Писания, в сущности же из своего собственного состояния, из своего падения, из своей греховности, из своего самообольщения, этими картинами льстит своему самомнению, своему тщеславию, своему высокоумию, своей гордости, обманывает себя». Поэтому «все, сочиненное мечтательностью нашей природы, извращенной падением природы, не существует на самом деле, есть вымысел и ложь» [4,с.137]. Сам «мечтатель с первого шагу на пути молитвенном исходит из области истины, вступает в область лжи, в область сатаны, подчиняется произвольно влиянию сатаны» [4,с.137]. Это и есть гибридная область топики прелести, описанная С.С. Хоружим, попав в которую, самообольщенный «молитвенник» (гиперрелигиозный) встречает различные привидения (галлюцинации, визионерство, иллюзорные восприятия): образ Христа, ангелов, святых, свет, а также слышит различные звуки и обоняет запахи [4,с ;19]. Такое неверное восхождение или ошибка на данном пути, может стать роковой для человека мнящего о себе, что он получает плоды благодати, черпая, на самом деле, инфернальные огни страстей из бессознательного, которые порождают различные комплексы, перверсии, неврозы, психозы, мании, фобии [21]. Так, на этом пути многие подвергаются умоисступлению, сумасшествию и даже заканчивают свой «молитвенный подвиг» суицидом [4,с.138, ]. В противоположность данному неправильному молитвенному занятию, И.Брянчанинов говорит о высшем молитвенном состоянии чистой молитве, которая является состоянием сверхъестественным: «В сверхъественное состояние восходят только святые угодники Божии, обновленные Святым Духом Большую часть Божественных откровений они получают во время упражнения молитвою, как в такое время, в которое душа бывает особенно приготовлена, особенно очищена, настроена к общению с Богом» [4,с.65]. И видения святых, и их духовные сверхъестественные состояния являются подлинными при переходе их тела «из состояния страстного в состояние бесстрастное» [4,с.141]. Отсюда возникает логический вывод, который делает Б.Вышеславцев: «истинная религиозная жизнь противоположна всякому неврозу и психозу и святые суть самые здоровые люди, обладавшие во всей полноте «функцией реальности» [6].

326 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Без основополагающих принципов духовной жизни разработанных в православной аскетике, человек, предавшись «ревности не по разуму» на религиозном пути, чаще всего приходит к самомнению и страдает духовными, нравственными и психическими расстройствами [14,с.315;22]. На знаменитой фреске «Лествица Святого Иоанна» изображается лестница от земли к небу, по которой взбираются подвижники. Некоторых подвижников бесы сталкивают с лестницы и сбрасывают прямо в ад. Преодолевших подъём, принимают Иисус Христос и его ангелы. Такое своеобразное изображение лествицы наиболее наглядно выражает особенности нравственного и духовного подвига. Сама лествица обозначает путь спасения, а падение с данной лествицы подвизающихся на этом пути есть попадание в топику прелести (прельщение). Неметодическое следование духовным путем приводит к тяжелым последствиям (это прослеживает и Дж.Буньян в «Путешествии пилигрима»). Святоотеческая традиция всегда делала акцент на том, что каждому религиозно становящемуся человеку необходимо духовное руководство (антипод современный квазидуховный феномен младостарчества). Пренебрежение данным руководством, самодеятельность (мнение) приводит к деструктивности одному из основных свойств гиперрелигиозности. Так гиперрелигиозность проявляется в своих четырех основных формах: неофитство, религиозный фанатизм, младостарчество и топика прелести. Рассматриваемая в данной работе гиперрелигиозность топики прелести является наиболее сложной формой гиперрелигиозности. Сложность ее заключается в том, что она проявляется крайне незаметно не только для религиозных индифферентов или атеистов, но и для религиозно активных людей и, более того, для самих подвизающихся (и в монастырях, и в миру). Православное Предание (Добротолюбие, Лавсаик, Патерики и др.) хранит множество примеров гиперрелигиозности топики прелести не только молодых подвижников (новоначальных), но и уже опытных подвижников [17]. К известным православным святым, угодивших в область топики прелести, но успешно преодолевших ее, можно причислить, например Никиту Новгородского, Силуана Афонского, Исаакия Печерского, Феодора Печерского, Нифонта Кипрского, Иакова Постника и др. Опыт этих подвижников, а также аскетический опыт Антония Великого, Макария Великого, Григория Синаита, Симеона Нового Богослова, Никодима Святогорца, Исаака Сирина, Иоанна Лествичника, Варсонофия Великого, Аввы Дорофея, Григория Паламы и других Отцов Церкви достиг той аскетической глубины, высоты, ширины и долготы на пути онтологической динамики трансформации себя (обожение), которая заслуженно выступает феноменологией по отношению к любой духовной практике [20,с.146]. Поэтому, в свете феноменологии аскезы необходимо указать еще на одно свойство гиперрелигиозности топики прелести. Оно состоит в том, что «усиленный молитвенный подвиг находящихся в прелести обыкновенно стоит рядом с глубоким развратом. Разврат служит оценкою того пламени, которым разожжены прельщенные» [14,с.339]. Гиперрелигиозность, граничащая с развратом, наиболее ярко проявляется в католической мистике и сектантстве. В основании такой гиперрелигиозности находятся следующие страсти: гнев, сребролюбие, сластолюбие и тщеславие, которые приводят в движение кровь и нервы. Сластолюбие и тщеславие оказывает наиболее сильный эффект на незаконно подвизающихся, что приводит их к исступленному фанатизму. Желание достигнуть преждевременных высот, присущее тщеславию, которых человек еще не способен достичь по нечистоте своей, сочиняет себе мечты. А сладострастие на данном этапе обольщает, ложно утешает, посылает наслаждения и упоения. В данном состоянии самообольщения находятся все незаконно подвизающиеся. Степень развития такого состояния зависит от степени усиления таких подвигов. Обозначая основные различия между православной и католической молитвенной практикой, А.Ф. Лосев писал: «посмотрите, что делается в католичестве. Соблазненность и прельщенность плотью приводят к тому, что Дух Святой является блаженной Анджеле и нашептывает ей влюбленные речи Святая находится в сладкой истоме, не может найти себе места от любовных томлений. А Возлюбленный все является и является и все больше и больше разжигает ее тело, ее сердце, ее кровь. Крест Христов представляется ей брачным ложем. Она сама через это входит в Бога: «И виделось мне, что нахожусь я в середине Троицы...»«[11,с.884]. Изучая первоисточники подобных состояний западных мистиков, И.Брянчанинов делает вывод о их сумасшествии [5,п.44]. Аналогичный вывод делает и А.Ф. Лосев: «Это, конечно, не молитва и не общение с Богом. Это очень ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 сильные галлюцинации на почве истерии, т.е. прелесть. И всех этих истериков, которым является Богородица и кормит их Своими сосцами; всех этих истеричек, у которых при явлении Христа сладостный огонь проходит по всему телу и, между прочим, сокращается маточная мускулатура; весь этот бедлам эротомании, бесовской гордости и сатанизма можно, конечно, только анафематствовать» [11,с.885]. А.Ф. Лосев приравнивает такое кровяное разжжение католических святых к всякому мистическому сектанству, правда единственным сдерживающим фактором первого выступает общецерковная дисциплина, чего не скажешь о последнем. Здесь уместно будет указать на мнение И.А. Ильина по поводу различных видений и ощущений: «Быть религиозным совсем не значит иметь сверхъестественные видения, или предаваться экстазам, или переживать мистические «посещения»; всего этого может и не быть, и в духовном отношении, может быть, даже лучше, чтобы этого не было» [8,с.116]. Очень важно подчеркнуть, что «из этого состояния написано западными писателями множество книг» [14,с.339]. К таким, наиболее опасным книгам, аскетическая литература относит «Духовные упражнения» Игнатия Лойолы [14,с.356], «Подражание Христу» Фомы Кемпийского [4,35;5,п.11], «История одной души» Терезы Авильской, а также труды Франциска Ассизкого [5,п.28] и других подвижников католической церкви, в которых они «тотчас влекутся и влекут читателей своих к высотам недоступным для новоначального, заносятся и заносят. Разгоряченная, часто исступленная мечтательность заменяет у них все духовное, о котором они не имеют никакого понятия. Эта мечтательность признана ими благодатью» [5,п.44]. Неоспоримым фактом есть то, что католические мистики, и святые всегда стоят особым оплотом как примеры наиболее яркого проявления гиперрелигиозности не только в психиатрической практике [13;23]. Религиозный метод католической традиции является в корне неверным и в свете феноменологии аскезы. Книга «Подражание Христу» Фомы Кемпийского для многих была «вторым Евангелием». Этот труд сбил многих подвижников с верного религиозного пути (некоторые кончили жизнь самоубийством), и ввергнул в состояние гиперрелигиозности топики прелести подавляющее большинство католических мистиков. Об этом очень обстоятельно говорит Игнатий Брянчанинов [4,с ]. Отрицая труды православных подвижников, высоко оценивал и любил данный труд и русский философ Н.А. Бердяев [2,с.189]. Также эту книгу читал и В.Ван Гог и, вполне очевидно, что содержание данной книги повлияло на его исступленную религиозность и жизненный финал, впрочем, и на гностическую религиозность Н.А. Бердяева также [15,с.44,58 66]. А поскольку сумасшествие, как об этом говорит И.А. Ильин, заразительно, «больной или вывихнутый душевный механизм передается от человека к человеку на путях незаметного воспроизведения и непроизвольного подражания» [9], то любое соприкосновение с подобными душевредными поучениями легко приобретает характер психических эпидемий. Подводя итоги нашего сжатого обзора, необходимо сказать, что значение гиперрелигиозности топики прелести в антропологической реальности настолько велико, что данный феномен был запечатлен и в трудах литературных классиков. В романе Ф.М. Достоевского «Братья Карамазовы», в повести А.П. Чехова «Убийство», в рассказе Л.Н. Толстого «Отец Сергий», в произведениях К.С. Льюиса «Письма Баламута» и Д.Буньяна «Путешествие Пилигрима» и других имеется описание проявлений данного феномена, однако дальше описаний дело не пошло. Выводы: основным фактором возникновения гиперрелигиозности топики прелести является неверное занятие молитвенной практикой; в основании любой формы гиперрелигиозности лежат человеческие страсти, и степень поглощенности топикой прелести зависит от степени развития страстей; гиперрелигиозность топики прелести является наиболее сложной и тяжелой формой, поскольку действует на таких тонких уровнях, на которых возможность локализации и устранения (необходимой модификации) предпосылок ее возникновения, возможна только через призму феноменологического подхода аскетической практики православия; хотя большинство примеров гиперрелигиозности топики прелести относится к людям, ведущим подвижнический образ жизни (подобный монашескому), в настоящее время также наблюдаются аналогичные случаи среди людей совсем далеких от монашества, т.к. главным способствующим этому фактором является сильнейшая

327 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 страсть большая гордость, которая, чем больше развита в человеке, тем меньше ему самому видна; гиперрелигиозность данной топики обладает свойствами психической эпидемии; наиболее частым исходом данной формы гиперрелигиозности, является либо сумасшествие, либо суицид гиперрелигиозной личности. Список использованных источников 1. Аверинцев С.С. Мы призваны в общение / Сергей Аверинцев // «Живой родник», , С Бердяев Н.А. Самопознание (Опыт философской автобиографии) / Н.А. Бердяев М.: «Книга», с. 3. Бехтерев В.М. Внушение и его роль в общественной жизни. Параноик Малёванный как виновник своеобразной психопатической эпидемии [Электронный ресурс] / В.М. Бехтерев. СПб: Издание К.Л. Риккера, Режим доступа: 4. Брянчанинов Игнатий, святитель. Аскетические опыты / Святитель Игнатий Брянчанинов. ООО «Харвест», с. 5. Брянчанинов Игнатий, святитель. Письма к мирянам [Электронный ресурс] / Святитель Игнатий Брянчанинов. Режим доступа: 6. Вышеславцев Б. «Религиозно аскетическое значение невроза» [Электронный ресурс] / Б.Вышеславцев // Путь C Режим доступа: 7. Ганнушкин П.Б. Избранные труды. Сладострастие, жестокость и религия / П.Б. Ганнушкин / Под ред. проф. О.В. Кербикова. Ростов на Дону: «Феникс», С Ильин И.А. Аксиомы религиозного опыта. В двух т. / И.А. Ильин М.: ТОО Рарогъ, с. 9. Ильин И.А. Основы художества. О совершенном в искусстве. Собрание сочинений в 10 т. Т.6, кн. 1 / И.А. Ильин М.: Русская книга, с. 10. Литературно философский журнал «Топос». Проективный словарь философии. Новые понятия и термины 21. [Электронный ресурс] / Философия искусства и культуры гипер в культуре 20 в. Режим доступа: Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии / Сост. А.А. Тахо Годи; Общ. ред. А.А. Тахо Годи и И.И. Маханькова / А.Ф. Лосев М.: Мысль, с. 1 л. портр. 12. Лук яненко К.О. Соціальні норма і патологія гіперрелігійності: підступи до теми / Костянтин Лук яненко // Філософські дослідження: Збірник наукових праць Східноукраїнського національного університету ім. В.Даля. Випуск 14. Луганськ: вид во СНУ ім. В.Даля, с. С Оршанский И. Энтузиазм и екстаз [Электронный ресурс] / И.Оршанский // Библиотека русской религиозно философской и художественной литературы Режим доступа: all/119/ shtml 14. Осипов А.И. Путь разума в поисках истины / А.И. Осипов / Изд. 5 е, исправленное и дополненное: Издание сретенского монастыря М с. 15. Перрюшо А. Життя Ван Гога / А.Перюшшо // Вінсент Ван Гог. Листи. Рос. мовою. К.: Мистецтво, с. 16. Рыжов Ю. Ignoto Deo: Новая религиозность в культуре и искусстве [Электронный ресурс] / Ю.Рыжов Режим доступа: Сайт православного христианина «Ника». О прелести или действиях бесов против людей [Электронный ресурс] / Библиотека святых отцов и учителей церкви. Режим доступа: ka.com.ua/ index.php?lev=oprelesti 18. Хоружий С.С. Дискурсы внутреннего и внешнего в практиках себя [Электронный ресурс] / Сергей Хоружий // Экзистенциальная и гуманистическая психология Московский психотерапевтический журнал, , С Режим доступа: Хоружий С.С. К феноменологии аскезы [Электронный ресурс] / С.С. Хоружий М.: Изд во гуманитарной литературы, 1998 Режим доступа: all. shtml 20. Хоружий С.С. Православная аскеза ключ к новому видению человека [Электронный ресурс] / С.С. Хоружий / Православие и современность. Электронная библиотека Веб Центра «Омега», 2000 Режим доступа: all.shtml 21. Хоружий С.С. Человек сущее троякоразмыкающее себя [Электронный ресурс] / С.С. Хоружий Режим доступа: isa.ru/wp content/uploads/2011/06/horuzhy_troyakoe_sushee.pdf 22. Pearson R.S. Hyperreligiosity: Identifying and Overcoming Patterns of Religious Dysfunction / Robert Scott Pearson / 1st edition. Seattle. WA: Telical Books, Saver J.L., Rabin J. The Neural Substrates of Religious Experience [Электронный ресурс] / Saver J.L., Rabin J. // UCLA Reed Neurologic Research Center. American Psychiatric Press vol. 9 (3) P Режим доступа: Lukyanenko, K.A. Factors of origin of hyprreligiousity of hybrid topic of prelest The basic factors of origin of hyperreligiousity of hybrid topic of spiritual delusion (prelest) are analysed. Properties of hyperreligiousity of this topic, and also possible destructive consequences for hyperreligious person are shown. It is found out that a hyperreligiousity of hybrid topic of delusion (prelest) is the most diffi cult and dangerous form of hyperreligiousity. Key words: hyperreligiousity, hybrid topic, topic of prelest, religious enthusiasm, hallucinations, ecstasy, mystic delirium, psychical epidemic, Anthropological Border, phenomenology, asceticism, spiritual practice, religious method, prayer, theozis, prelest, neurosis, unconscious, passion. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК Матвєєв В.О. Основні аспекти проблеми самореалізації особистості в європейській філософській традиції в їх порівнянні з релігійно філософською думкою Сходу Досліджується проблема самореалізації особистості крізь призму головних етапів історії розвитку європейської філософії. Проводиться порівняння основних аспектів даної проблеми в західній філософській традиції зі східною філософсько релігійною думкою. Робиться висновок про те, що давньогрецька філософія, засновниця європейської, формувалася в тісному діалозі зі східною філософією, потім під впливом християнства їх шляхи розійшлися, на сучасному ж етапі за законом діалектики «заперечення заперечення» йде відродження цього діалогу, чому сприяють процеси глобалізації. Ключові слова: самореалізація особистості, давньогрецька філософія, «Містерії Ісуса», філософія Середньовіччя, філософія епохи Відродження, філософія Нового часу, Німецька класична філософія, марксизм, філософія життя, персоналізм, екзистенціалізм, феноменологія, компаративістика, глобалізація. Дослідженню європейської філософії присвячена величезна кількість монографій, посібників і підручників. В той же час, беручи до уваги актуальність проблеми самореалізації особистості, є потреба дослідити цю проблему в історичному ракурсі, в аспекті розвитку основних етапів європейської філософії. Цю задачу й ставить перед собою автор даної статті, при цьому він вважає за корисним провести паралелі між західною та східною філософською думкою в цьому аспекті. Перші антропологічні концепції людини беруть свій початок в античності. Для давньогрецької філософії, так само як і для східної релігійно філософської думки, було характерним розглядати людину в якості одухотвореної істоти та мікрокосму, тобто космосу в мініатюрі, при цьому людина наділялася божественними потенціями. Вже в ті часи розроблялися перші концепції самореалізації індивіда, які були характерними для інституту містерій, що виникли вперше на Сході. Аналізуючи літературу з даної проблематики [1;2], можна погодитися з А.Безант, яка вказує на зв язок східних містерій з містеріями давньої Греції [3,с.23 24] та з системою йоги. Так, дана авторка зазначає: «Близька схожість між методами і цілями, що ставилися в цих різноманітних Містеріях, і методами і цілями індуської Йоги, кидається в очі навіть найбільш поверховому спостерігачу. Але немає ніякої необхідності вважати, що античні народності брали свої пізнання з Індії: всі вони походять з єдиного джерела, з Великої Ложі центральної Азії, котра посилала своїх Посвячених у всі країни» [3,с.27 28]. Звичайно, проблема, де знаходиться «центр езотеричного знання» є до сих пір дискусійною, але, в той же час, є всі підстави говорити про те, що давньогрецькі філософи в більшості випадків отримували свої знання в країнах Сході і цей факт вплинув не лише на формування їхнього світогляду, але й на організацію давньогрецьких філософських шкіл. Так, деякі з них були школами закритого типу, де знання давалися лише посвяченим, як це було характерним для Сходу. Так, наприклад, одна з них Піфагорійський союз, функціонувала на кшталт східного монастиря, де за мету ставилося досягнення максимального розвитку фізичних, інтелектуальних та морально духовних здібностей. Сам Піфагор, який, до речі, був не лише математиком та філософом, але й переможцем олімпійських ігор з кулачного бою, говорив про себе, що «є люди, є боги і є подібні йому Піфагору». Досягнення ж богоподібності ставилося за мету в школах стародавніх містерій. А.Безант в роботі, до якої ми вже зверталися, досить переконливо намагається довести, що «Містерії Ісуса» існували також і в самому християнстві, причому апелюючи до такого авторитету християнської церкви як св. Климент Олександрійський, який був знайомий з поділом містерій на дві частини: «Після очищення говорить він, слідують Малі Містерії, в котрих даються деякі основи правил і попередньої

328 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 підготовки до того, що повинно слідувати, а потім Великі Містерії, після котрих немає нічого непізнанного у всьому всесвіті і залишається лише споглядати і розуміти природу речей» [3,с.23]. Однак, протягом свого історичного розвитку східний і західний філософській підходи стали все більш відрізнятися один від одного. Першою з причин цього є те, що християнство, яке стало офіційною римською релігією, почало рішуче рвати відносини зі східними релігійно філософськими системами, претендуючи тим самим на свою унікальність. Зростання могутності християнської церкви в Середні віки привело до того, що філософія, втративши свою самостійність, змушена була задовольнятися статусом служниці богослів я. Самовдосконалення індивіда тут могло відбуватися лише в лоні Церкви, яка обіцяла в якості нагороди за богоугодне життя, сповнене зречення від земних спокус, райське блаженство на тому світі. Лише наступна епоха епоха Відродження створила і відновила гуманістичні вчення про людину, творчі можливості якої є безмежними, тим самим поставивши людину на одному рівні з Богом. Це, в принципі, було не лише відродженням деяких антропологічних теорій давньогрецької філософії, але й демонструвало їх близькість до релігійно філософських концепцій Сходу, зокрема, індуїзму, а також до християнської містики. В той же час, епоха Відродження, а ще в більшій мірі, епоха Нового часу з її вірою в безмежні можливості науки стало другою причиною, що сприяла розмежуванню східного і західного підходу в розумінні сутності і сенсу життя людини, оскільки науково технічний прогрес почав ідеалізувати раціонально логічне мислення. Яскравим прикладом цього підходу є такий напрямок в західноєвропейській філософії, як механіцизм, який був особливо характерним для поглядів французьких матеріалістів XVIII ст. Відомий французький філософ даного періоду Ламетрі навіть написав книгу під характерною назвою «Людина машина» (1747 р.) [4], де намагався довести, що людський організм діє за аналогією до звичайного, хоча й досить складного механізму. Однак час захоплення механіцизмом був не тривалим. Навіть Ламетрі, якого ми згадували, до певної міри розчарувавшись в такому підході, вже через рік видав книгу під промовистою назвою «Людина більше ніж машина» [5]. Необхідно також зазначити, що в епоху Нового часу хоча й продовжували розвиватися механістичні погляди на людину, але вже пробуджувався інтерес до людської психології, в тому числі психології соціальної. Так, для Б.Спінози, одного з найяскравіших представників цієї епохи, людина повинна реалізувати себе через розкриття своїх потенцій, причому такий підхід стосується не лише виключно людини, але є істинним для всіх феноменів живої та неживої природи. Реалізація своїх можливостей повинна вести до відчуття задоволення, щастя. В цьому підході нідерландського мислителя можна провести паралелі з індійською концепцією дгарми або китайською концепцією дао в даосизмі або чжен мін (виправлення ймен) в конфуціанстві. В той же час, для вчення Б.Спінози був характерним прояв індивідуалізму, який почав формуватися ще в епоху Відродження. Він проголошує людину вищою метою, метою самою для себе, а не реалізацією божественного промислу [6]. В певній мірі погляди, близькі до принципів індуїзму, висловлював і представник епохи Просвітництва П.Гольбах, який проповідував поєднання суспільного та особистого інтересу. Він проголошував основою моралі прагнення робити добро, що повинно стати повсякденною нормою у людини і перейти у звичку. Навіть якщо людина знаходиться в неприємній для себе ситуації, на думку мислителя, вона не повинна відмовлятися від такої норми, і має творити добро за рахунок внутрішнього задоволення [7], що цілком узгоджується з йогівським принципом Ніями Сантоша (внутрішнього задоволення). В історії філософії принципово новим етапом стала творчість класиків німецької класичної філософії І.Канта, Й.Фіхте, Ф.Шеллінга, Г.Гегеля, Л.Фейєрбаха. Її засновник видатний німецький мислитель І.Кант розглядав людину, в першу чергу, в якості самодостатнього і самоцінного суб єкта діяльності. Даний філософ був переконаний, що будь яка особистість є самоціллю і не повинна розглядатися в якості засобу для здійснення будь яких задач, навіть задач, в основі яких стоїть досягнення загального блага. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Творчість І.Канта можна розглядати, з одного боку, як логічне завершення філософії Просвітництва (так, значну роль у становленні І.Канта як філософа зіграв відомий представник цієї епохи Ж.Ж.Руссо), а з іншого боку як її рішучу критику. На основі критики теоретичного розуму Кант побудував свою етичну систему, яку виклав в таких працях, як «Основи метафізики моральності» (1785 р.), «Критика практичного розуму» (1788 р.), «Метафізика звичаїв» (1792 р.), «Про первісне зло в людській природі» (1792 р.) та ін. Кант вказує, що людина в якості моральної істоти належить до світу ноуменів і в цьому плані повинна сприйматися як така, що володіє повною свободою. В індуїзмі досягнення свободи розглядається як подолання майї ілюзії, під якою розуміється матеріальний світ. Моральний обов язок І.Кант визначає в якості морального категоричного імператива, що вимагає завжди керуватися правилом чинити завжди так, щоб відноситися до людства в своїй особі і особі іншого в якості мети, а не в якості засобу. Виходячи з цього, будь який моральний вчинок визначається відповідністю до даного морального імперативу, а не заради якогось бажання чи потягу, так само як в індуїзмі на перше місце ставиться виконання своєї дгарми. Інший представник німецької класичної філософії і, в певній мірі, продовжувач концепції І.Канта, Й.Фіхте, намагався розвинути вчення свого вчителя в плані досягнення абсолютної свободи індивіда. Вихідним пунктом філософії Фіхте є теза про автономність Я. Свою філософську систему він назвав Науковченням. Положення «Я є Я» являється першим пунктом головної філософської праці Й.Фіхте і означає не просту констатацію факту, а можливість усвідомити своє Я, створити його актом своєї свідомості. Тут самовизначення виступає в якості головної мети, до якої потрібно прагнути. Друге положення Науковчення «Я покладає не Я» означає, що весь зовнішній світ дається нам в нашій свідомості, іншими словами, наша свідомість, тобто наше Я створює світ, в якому ми живемо. Тобто, оскільки Я є активним, дієвим, то воно, застосовуючи свою активність, творить не Я, причому для кожної людини воно є індивідуальним. Я і не Я виступають в якості двох протилежностей, завдяки яким відбувається розвиток свідомості людини. В своїй системі Й.Фіхте відводить важливе місце моральності, яка, на його думку, визначає ефективність діяльності людського Я. Чим вищий рівень моральності і духовної культури людини, тим більшими можливостями досягнення повної свободи вона володіє. Подібний підхід цілком узгоджується з індійською релігійно філософською думкою про надзвичайно велике значення сили і якості людських помислів (знаменитий індійський вираз: «Ми є тим, що ми про себе думаємо»). Проблемі досягнення свободи людиною відводиться немало місця в творчості наступного представника німецької філософії Фрідріха Шеллінга, особливо в останній період його життя. Цю проблему даний філософ вирішує через визначення проблеми зла у світі. Дослідники творчості Шеллінга нерідко вказують, що на нього вплинули ідеї теософа Якова Бьоме та, в певній мірі, світоглядні позиції його сучасника Баадера. Не заперечуючи цього впливу, можна також зазначити, що концепція Шеллінга, особливо в понятті зла, багато в чому співпадає з ведичною концепцією. Так само як в індійській релігійно філософській думці фігурує поняття майї нижчої або ілюзорної енергії Бога, так і у Шеллінга ми зустрічаємо думку про те, що у Бога потрібно розрізняти основу (Grund) існування та саме існування. З глибоких надр своєї природи Бог розвиває себе в якості вищого розуму, тобто, за Шеллінгом, Бога в якості особистості можна уявити тільки як Бога, що розвивається з природи. Як в індійській релігійно філософській думці навколишній світ являє собою свого роду піраміду, де предмети, рослини, тварини і, нарешті, люди мають різний розвиток прояву духовності, так само й у філософії Шеллінга кінцеві речі являють собою різні рівні «трансмутації» або просвітлення природи. Вищим ступенем цього просвітлення є максимальний прояв універсальної божественної волі (Universalwille), що являється тотожною абсолютному розуму. Саме ця божественна воля й приводить всі космічні сили до внутрішньої єдності. У кожної людини є вибір скеровувати свою волю до злиття її з волею божественною, універсальною, або протиставляти себе їй. Таким чином, самовдосконалення особистості, за Шеллінгом, полягає в тому, щоб пізнати абсолютний божественний першопочаток всякого буття і мислення і слідувати його

329 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 волі. В індуїзмі ж слідування волі Бога Абсолюта означає виконання власної дгарми, що веде в кінцевому результаті до мокші звільнення з сансари. Велике значення Шеллінг відводить мистецтву, яке на його думку, дозволяє цілісній людині пізнати вищі істини, оскільки воно являє собою «найвищу єдність свободи і необхідності». Так, в роботі «Система трансцендентального ідеалізму» він вказує: «Лише твір мистецтва відображує для мене те, що нічим іншим не відображується, те абсолютно тотожне, котре навіть в Я вже є розділеним: те, що філософ розділяє уже в першому акті свідомості, що є недоступним ніякому спогляданню, чудодійною силою мистецтва є відображеним в продуктах художньої творчості» [8,с ]. В індуїзмі ж творчість розглядається в якості медитативного процесу, де знімається дуальність цього світу і відбувається, свого роду, проникнення в світ трансцендентальний, божественний. Завершенням класичного німецького ідеалізму є філософія Г.Гегеля. В «Феноменології духу» (1807 р.) Гегель подає духовну культуру людства як закономірний розвиток творчої сили світового розуму. Причому духовний розвиток індивіда, на його думку, скорочено відтворює ступені самопізнання «світового духу», починаючи з найменування емпіричних речей і досягаючи «абсолютного знання», що по суті є логікою розвитку цього процесу. Іншими словами, до проблеми розвитку людини Гегель підходить через створення всезагальної онтологічної системи, в контексті котрої чільне місце займає й людина. «Індивід має безкінечну цінність» проголошує Г.Гегель в філософії релігії» [9,с.297]. Продовжуючи розвивати концепцію звільнення людини, яку розвивали до нього попередні представники німецької класичної філософії І.Кант, Й.Фіхте, Ф.Шеллінг, Г.Гегель вказує на те, що шлях до неї лежить через саморозвиток, в основі якого знаходиться пізнання і самопізнання. Людина в системі Гегеля репрезентується, в першу чергу, свідомістю і мисленням. Оскільки, за Гегелем, в ролі «абсолютного знання» виступає логіка, то таку ж цінність має й людське мислення, котре може пізнавати весь історичний процес в аспекті універсальних логічних законів. «Дух існує лише як одинична дійсна свідомість» вказує Гегель в своїй «Естетиці» [10,с.431], тобто «абсолютний дух» не мислиться ним поза людським життям. Лише через людину «дух» може пізнавати самого себе, так само як людина пізнавати «абсолютний дух». В цьому плані особистість досягає вищих висот в своєму розвитку. Гегель практично проводить знак рівності між людиною та Богом, повторюючи фразу Геракліта, що люди це смертні боги, а боги безсмертні люди [11,с.261]. Така позиція близька також до індуїзму, де не проводиться абсолютної різниці між Богом і людиною, а, навпаки, кожна людина може досягти богоподібності, хоча їй для цього, можливо, буде потрібне не одне життя. Л.Фейєрбах також ставить людину в центр своєї філософської системи, але розглядає її вже з матеріалістичних позицій, в якості чуттєво тілесної істоти. Очевидно, така позиція визначається, в першу чергу тим, що біологія, як наука, почала в цей час набирати силу і навіть претендувати на роль базисного науковчення. Подібно до інших представників німецької класичної філософії, Л.Фейєрбах вирішує проблему досягнення людиною свободи, але, критикуючи Г.Гегеля за його ідеалістичні побудови, розглядав цю свободу незалежно від якоїсь метафізичної сили в якості «світового духу». Л.Фейєрбах вважав, що єдино реальними речами являються лише природа та людина в якості частини природи, тому він закликав перейти від ідеалістичного вивчення трансцендентного світу до вивчення природи і людини. Оскільки вихідним пунктом у філософській концепції даного філософа є людина, а не абсолютний дух, тому він назвав свою філософську систему «антропологією». Л.Фейєрбах розглядав людину як вищий продукт природи, вважаючи при цьому, що психіка людини залежить від тілесної організації і, в той же час, її не можна зводити до фізіологічних процесів. Основну роль в пізнанні даний філософ відводив почуттям, вважаючи, що за допомогою мислення людина лише пов язує ці почуття між собою. Всі форми пізнання (відчуття, уявлення, поняття тощо) він розглядав у вигляді копій предметів, їх властивостей та відносин. В своїй філософії Л.Фейєрбах виходив з положення, що «я справжня чуттєва істота: тіло входить в мою сутність, тіло в повноті свого складу і є моє Я, складає мою сутність [12,с.267]. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Велике місце в своїх роботах Фейєрбах приділяє дослідженню етико моральних проблем, розглядаючи моральність необхідною запорукою вдосконалення та самовдосконалення людини. Головною ідеєю його етичних поглядів є те, що досягнення людського щастя повинно перерости межі власного егоїзму, оскільки Я не може існувати без Ти. Виходячи з цього, кожний вчинок, на думку Л.Фейєрбаха, повинен бути продиктованим усвідомленням морального обов язку, що полягає в прагненні до людської єдності. Однак, недоліком антропологічно матеріалістичного вчення Л.Фейєрбаха є те, що він недооцінював вплив соціального середовища, культури, ролі духовності та інших чинників на процес розвитку та вдосконалення людини. Засновник діалектичного та історичного матеріалізму, К.Маркс, намагаючись подолати обмеженість антропологічної концепції Л.Фейєрбаха, припустився іншої помилки, абсолютизуючи соціальні характеристики особистості, визначивши її в якості «сукупності всіх суспільних відносин», що призводило до заниження ролі біологічних, психологічних, моральних та духовних характеристик останньої. Розуміння реалізації людини лише в соціумі, без сумніву, гальмувала власну самореалізацію особистості. До певної міри розчарування в людському розумі, логіці та самосвідомості стимулювало появу в ХІХ ХХ ст. іраціоналістичних концепцій, котрі на перший план висували такі чинники як воля, акти безпосереднього життєпереживання, почуття тощо (А.Бергсон, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, Г.Зіммель). Ф.Ніцше в своїх творах («Так говорив Заратустра», «По той бік добра і зла», «Присмерки ідолів» та ін.) створює міф про «надлюдину» (Übermensch), яка повинна зруйнувати норми буржуазної моралі, релігії, культури, які базуються на християнській моралі, оскільки, мовляв, вони вичерпали себе, бо, як стверджує Ніцше, Бог є мертвим. Поєднуючи в собі жорстокість і романтизм, надлюдина моралі рабів протиставляє мораль панів. А.Бергсон вважав сенсом життя безперервне відтворення себе у творчості нових форм, вважаючи, що життя не може бути пізнаним раціонально, оскільки інтелект, розум може створювати лише абстрактні поняття, відірвані від життя. Виходячи з цього, відтворити реальність в усій її універсальності можна лише за допомогою свідомості та інтуїції, котра являється безпосереднім переживанням явища або предмета. Самоспостереження і самопізнання, за А.Бергсоном, відіграє надзвичайно важливу роль. На його думку, людина здатна до творчості, але розкрити свою творчість можуть лише обрані, тому даний філософ поділяє всю культуру і мораль на два типи вищий та нижчий, де представники лише вищого типу здатні проявляти індивідуальність, творчість в створенні релігійних, моральних та естетичних цінностей. Таким чином, А.Бергсон розглядав самовдосконалення людини в аспекті її творчих здібностей шляхом самопізнанні і розвитку інтуїції, що являється досить близьким до концепцій релігійно філософської думки Сходу [13]. Подібні концепції, однією з яких являється «філософія життя», стимулювали появу і розвиток таких філософських напрямів, як персоналізм та екзистенціалізм, які на перше місце висувають людську індивідуальність в якості неповторного духовного самовизначення, екзистенції. Спільним для персоналізму та екзистенціалізму є те, що вони протиставляють індивідуальність в якості частини природного і соціального цілого та особистості як носія неповторного духовного начала, самовизначення, екзистенції, занижуючи при цьому роль суспільної природи людини. До екзистенціалістів відносять таких мислителів, як К.Ясперс, А.Камю, Ж.П. Сартр, Г.Марсель, М.Хайдеггер та ін. Предтечею екзистенціалізму як філософії існування людини по праву називають великого російського письменника мислителя Ф.М. Достоєвського, оскільки останній надзвичайно проникливо і філігранно змальовував духовний світ кожного свого персонажу. Не зважаючи на велику популярність, екзистенціалізм в «чистому вигляді» як філософська течія ніколи не існував, і справа тут не лише в тому, що значна кількість екзистенціалістів була не професійними філософами, а письменниками. Суперечливість розуміння цього філософського напряму закладена уже в самому терміні «екзистенція», оскільки він означає духовні переживання окремо взятого індивіда, тому вони виявляються такими, які неможливо пізнати за допомогою науково раціональних методів. Екзистенціалісти в більшості випадків розробляли свої вчення в епоху великих історичних потрясінь після Першої світової війни, а також під час і після Другої сві-

330 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 тової війни. Багато в чому безглузда загибель мільйонів людей на полях боїв гостро порушила питання про сенс людського буття, різноманітні протиріччя між особистістю і суспільством. Соціально етичні та соціально психологічні проблеми виявилися в центрі уваги філософії існування. Оптимістична надія філософів на розум, віру в неухильний прогрес історії потерпіли крах. Екзистенціалісти в свої творах часто підкреслюють темні, песимістичні властивості буття, його абсурдний характер. Тривога, страх, провина, страждання незмінне супроводжують людину в її житті. Хайдеггер розрізняє страх емпіричний, що стосується щоденного існування людини (Furht), і страх онтологічний, що лежить у серцевині її буття (Angst). Це страх перед ніщо, смертю в її справжньому змісті, а також страх через невміння знайти свій особистісний зміст буття. Екзистенціалізм також наголошує на самотності та абсурдності існування кожної людини, навіть спілкування індивідів не є справжнім, воно лише підкреслює самотність кожного з них. Лише в екстремальних або порубіжних ситуаціях людина усвідомлює свою екзистенцію як основу свого існування. Людина також може відчути свою самість, тобто здійснити повернення до самої себе в бунті проти абсурдного світу, проти недосконалості людського буття, на чому наголошує, наприклад, А.Камю [14]. Однак, треба відзначити, що в 60 ті рр. минулого століття в Англії з явився й оптимістичний варіант екзистенціалізму. Один з головних його представників письменник і філософ Колін Уілсон, який написав роботу «Аутсайдер». Він вважає філософію Хайдеггера і Сартра нігілістичною, песимістичною та безперспективною. Уілсон говорить про нове розуміння свободи, що полягає в розширенні і поглибленні свідомості шляхом різних методів психоаналізу, психотерапії і медитації. Аутсайдер прототип нової людини з розвинутим інтелектом, що контактує зі сферою підсвідомого та навіть надсвідомого, як джерелом космічної енергії. Герой Уілсона знаходиться в пошуках сенсу людського буття. Сам К.Уілсон пише, що він розвиває оптимістичний екзистенціалізм [15,с.220]. Після «Аутсайдера» даний автор написав більше тридцяти книг, демонструючи при цьому широкий аспект інтересів від глибоких психологічних досліджень до наукової фантастики та детективних романів, в яких присутні елементи магії та окультизму. На наш погляд, на становлення світогляду даного автора, безперечно, вплинув рух контркультури, що почався в другій половині ХХ століття з його цікавістю до «розширення» людської свідомості. Екзистенціалізм досить тісно пов язаний з персонализмом, особливо в аспекті дослідження індивідуального духовного світу та розвитку особистості, тому деяких філософів персоналістів відносять до цього напряму (М.Бердяєв, Л.Шестов та ін.). В той же час, персоналізм в історії філософії відіграє досить важливу і самостійну роль. Цей філософський напрямок сформувався в кінці ХІХ ст. в Росії і США, потім в 30 ті роки ХХ ст. у Франції та інших країнах. В Росії персоналізм розвивали М.Бердяєв, Л.Шестов, М.Лоський, А.Бєлий, Вяч. Іванов та ін. Засновниками американського персоналізму стали Б.Боун, Дж.Ройс та їх послідовники У.Хокінг, М.Калкінс, Е.Брайтмен, Е.Кент, Д.Райт, П. Шиллінг, Р.Флюєллінг, які об єдналися навколо журналу «Personalist», котрий заснував в 1920 р. Р.Флюеллінг. Французькі персоналісти П.Ланберг, М.Недонсель, Г.Мадіньє, П.Рікьор та інші створили групу однодумців на чолі з Е.Муньє та Ж.Лакруа. В персоналізмі особистість виступає як творча реальність і вища духовна цінність, тоді як оточуючий світ є проявом творчої активності Бога (М.Бердяев, М.Лосский, Л.Шестов) [16,с.137]. Незважаючи на певні відмінності в розвитку різних національних течій персоналізму, головним шляхом для всіх них є утвердження вдосконалення особистості через внутрішнє самовдосконалення. Своєрідний шлях звільнення людини від негативного впливу зовнішнього світу запропонувала феноменологія (Ф.Брентано, Е.Гуссерль, М.Мерло Понті), як одна з філософських течій, що виникла у ХХ столітті. Вона визначила своє завдання в якості безпосереднього опису досвіду свідомості, яка знаходиться в процесі пізнання, через виділення в ній суттєвих та ідеальних якостей. Феноменологія, як вважає її засновник Е.Гуссерль, досліджує організацію свідомості в «чистому вигляді», з її апріорними та надісторичними структурами, котрі являються, свого роду, підґрунтям емпіричного та теоретичного знання. Таким чином, феноменологія намагається дослідити і привести в систему апріорне в свідомості, щоб потім «задати основні поняття наукам» ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 [17,с.88,128]. Рух до предметів це намагання створити безпосереднє сенсове поле між свідомістю та предметами. У вченнях послідовників Гуссерля спостерігається пріоритет дослідження проблеми нерозривної єдності людського буття і світу. Як відомо, подібний стан єдності суб єкта та об єкта досягається в стані медитації, особливо це проявляється в східній релігійній традиції. Таким чином, можна зробити висновок про те, що «бунт проти розуму», піднятий у філософії життя, був розвинений в екзистенціалізмі, персоналізмі і, в певній мірі, у феноменології. Тобто, абсолютизація раціоналізму довела свою нездатність цілком і повністю вирішувати гносеологічні та антропологічні проблеми. В той же час, ірраціоналістичні тенденції також не змогли дати позитивного результату в цьому напрямі. З іншого ж боку, тенденції до ірраціоналізму, індивідуального духовного пошуку, самопізнання, дослідженню свідомості та спроби зазирнути в глибини підсвідомості все це створювало, на наш погляд, необхідну базу для того, щоб по новому розглянути такий феномен, як релігія, яка, починаючи з епохи Відродження і особливо з епохи Нового часу поступово втрачала свої позиції в аспекті впливу на суспільну свідомість. Пробудження інтересу до релігії, на наш погляд, визначається не лише дією закону діалектики заперечення заперечення, а й того факту, що саме вона завжди претендувала на цілісність і універсальність свого світогляду і пропонувала свій ідеал виховання віруючого, тобто пропонувала свою систему самовдосконалення або самореалізації особистості. Іншими словами, можна вказати, що представникам західної філософії не вдалося в повній мірі зрозуміти сутність феномену людини та вирішити проблему самореалізації особистості. Реалізувати цю задачу заважають такі підходи, як утвердження антропоцентризму, прагматизму, раціоналізму та недостатня осмисленість місця людини у Всесвіті, сенсу буття, її відносин з Вищою Реальністю тощо. Як вказує радянсько російська вчена, спеціаліст з історії філософії П.Гайденко, перед європейсько американським мисленням стоїть проблема «звільнитися від ілюзії повної автономності, самочинності та безкінечної всемогутності» людини [18,с.7]. Необхідно зазначити, що паралельно з дослідженням проблеми вдосконалення людини у філософських течіях, які ми уже розглядали, важливим кроком розвитку дослідження в цьому напрямі є філософська компаративістика або порівняльна філософія, що була започаткована близько двох століть тому, предметом котрої являється порівняння філософських систем Сходу та Заходу. На наш же погляд, таке порівняння є доцільним і актуальним, в першу чергу, виходячи з наявності тих інтеграційних процесів, які відбуваються в сучасному світі. І якщо великий англійський письменник Р.Кіплінг більш ніж століття тому міг сказати: «Схід є Схід, Захід є Захід і їм ніколи не зустрітися», то сучасна ситуація спростовує ці слова. З другої половини ХХ століття починається інтенсивний обмін культур між Сходом і Заходом. А.Тойнбі в своїй роботі «Осягнення історії» вказує на те, що зараз можливість виникнення цивілізацій, генетично не пов язаних між собою, здається виключеною, з огляду на поширення західної цивілізації по всьому світу. В той же час, А.Тойнбі вказує, що це поширення є притаманним лише економічному та політичному аспектах життя західної цивілізації [19,с.98]. Можна погодитися з А.Тойнбі, що західна цивілізація чинить саме економічний та політичний вплив на інші, в тому числі й східні країни. В той же час, останні чинять зворотний вплив на західний світ, в першу чергу, в аспекті духовності. Крім того, визнаючи точку зору А.Тойнбі цілком справедливою, все ж можна зазначити, що формування єдиного типу цивілізації є процесом затяжним й неоднозначним, однак, уже зараз існує нагальна потреба набування досвіду співіснування в культурі, яка з моностилістичної активно перетворюється в полістилістичну. Тому на сьогодні особливого значення набувають дослідження з порівняння культур та особливо релігій. Висновки: Перші концепції самореалізації особистості були характерними для інституту містерій, що виникли вперше на Сході та мали вплив на розвиток давньогрецької філософії. На розвиток християнства також впливали ідеї східної релігійно філософської думки, але, ставши офіційною релігією, воно почало рвати ці генетичні зв язки, претендуючи тим самим на свою унікальність.

331 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Самовдосконалення індивіда в Середні віки могло відбуватися лише в лоні Церкви, що обмежувало свободу індивіда, перетворюючи його на раба божого. Епоха Відродження, спираючись на давньогрецьку філософію, проголосила людину головною цінністю, тим самим поставивши людину на одному рівні з Богом. В епоху Нового часу з розвитком машинного виробництва почали розвиватися механістичні погляди на людину, що примітизувало сенс її буття, але, пройшовши етап захоплення механіцизмом, почав пробуджуватися інтерес до людської психології, в тому числі психології соціальної. Принципово новим етапом в розвитку філософії стала творчість класиків німецького класичного ідеалізму, де людина розглядалася, в першу чергу, в якості самодостатнього і самоцінного суб єкта діяльності, який прагне досягти свободи. Засновник діалектичного та історичного матеріалізму, К.Маркс, намагаючись подолати обмеженість антропологічної концепції Л.Фейєрбаха, припустився іншої помилки, абсолютизуючи соціальні характеристики особистості, та визначивши її в якості «сукупності всіх суспільних відносин», що, без сумніву, гальмувало власну самореалізацію особистості. Розчарування в людському розумі, логіці та самосвідомості стимулювало появу в ХІХ ХХ ст. ірраціоналістичних концепцій. «Бунт проти розуму», піднятий у філософії життя, далі був розвинений в екзистенціалізмі, персоналізмі і, в певній мірі, у феноменології. В той же час, ірраціоналістичні тенденції також не змогли дати позитивного результату в цьому напрямі. Важливим кроком у розвитку дослідження проблеми вдосконалення людини в цьому напрямі є філософська компаративістика або порівняльна філософія, що була започаткована близько двох століть тому, предметом котрої являється порівняння філософських систем Сходу та Заходу. Такі пошуки особливо активізувалися в ХХ столітті, оскільки на даний час існує нагальна потреба набування досвіду співіснування в культурі, яка з моностилістичної активно перетворюється в полістилістичну. Список використаних джерел 1. Спенс Л. Египетские мистерии / Льюис Спенс; [пер. с англ. В.А. Литновской]. М.: Сфера: ИД Ли, с. 2. Ямвлих. Египетские мистерии: путь посвящения: [символика Таро] / Ямвлих; [пер. с англ. К.Семенова]. М.: София, с. 3. Безант А. Эзотерическое христианство, или Малые мистерии / Анни Безант; пер. с англ. Е.Писаревой. М.: ПП Чертановская типография, с. 4. Ламетри Ж.О. Человек машина: [пер. с фр.] / Жюльен Офре Ламетри. Минск: Литература, с. 5. Ламетри Ж.О. Человек больше, чем машина [Електронний ресурс] / Жюльен Офре Ламетри. Електрон. дані. Режим доступу: Назва з екрана. 6. Спиноза Б. Избранные произведения: в 2 т. Т.1. М.: Госполитиздат, с. Спиноза Б. Избранные произведения: в 2 т. Т.2. М.: Госполитиздат, с. 7. Гольбах П.А. Система природы, или О законах мира физического и духовного / П.А. Гольбах // Избранные произведения: в 2 т. / П.А. Гольбах. М., Т.1. С Шеллинг Ф.В.Й. Система трансцендентального идеализма / Шеллинг Ф.В.Й. Сочинения в 2 т. Т.1. М.: Мысль, (2) с. 9. Гегель Г.В.Ф. Философия религии: в 2 т. Т.2 / Г.В.Ф. Гегель; общ. ред. А.В. Гулыги; пер. с нем. П.П. Гайденко и др. М.: Мысль, с. 10. Гегель Г.В.Ф. Эстетика: в 4 т. / Г.В.Ф. Гегель. М.: Искусство, Гегель Г.В.Ф. Сочинения: в 14 т. Т.9. Лекции пo истории философии. Кн.1 / Г.В.Ф. Гегель. М.: Парт. изд во, с. 12. Фейербах Л. Избранные философские произведения: в 2 т. Т.1 / Людвиг Фейербах. М.: Госполитиздат, с. 13. Бергсон А. Творческая эволюция / А.Бергсон. Минск: Харвест, с. 14. Камю А. Бунтующий человек: Философия. Политика. Искусство: [сборник: пер. с фр.] / Альбер Камю. М.: Политиздат, с. 15. Философия: Учебник для вузов / Под ред. Проф. В.Н. Лавриненко, проф. В.П. Ратникова. М.: ЮНИТИ, с. 16. Бердяев Н.А. Философия свободы / Н.А. Бердяев // Философия свободы; Смысл творчества / Н.А. Бердяев. М., С ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Гуссерль Э. Картезианские размышления / Эдмунд Гуссерль; пер. с нем. Д.В. Скляднева. СПб.: Наука: Ювента, с. 18. Гайденко П.П. Прорыв к трансцендентному. Новая онтология XX века / П.П. Гайденко. М.: Республика, с. 19. Тойнби А.Д. Постижение истории: сборник: пер. с англ. / А.Дж. Тойнби; сост. Огурцов А.П. М.: Прогресс, с. Матвеев В.А. Основные аспекты проблемы самореализации личности в европейской философской традиции в их сравнении с религиозно философской мыслью Востока Исследуется проблема самореализации личности сквозь призму главных этапов истории развития европейской философии. Проводится сравнение основных аспектов данной проблемы в западной философской традиции с восточной философско религиозной мыслью. Делается вывод о том, что древнегреческая философия, родоначальница европейской, формировалась в тесном диалоге с восточной философией, потом под влиянием христианства их пути разошлись, на современном же этапе по закону диалектики «отрицание отрицания» идет возрождение этого диалога, чему способствуют процессы глобализации. Ключевые слова: самореализация личности, древнегреческая философия, «Мистерии Исуса», философия Средневековья, философия эпохи Возрождения, философия Нового времени, Немецкая классическая философия, марксизм, философия жизни, персонализм, экзистенциализм, феноменология, компаративистика, глобализация. Matveev, V.O. Major aspects of problem of self realization of personality in the European philosophical tradition in their comparison to religious and philosophical thought of the East The paper examines the problem of self realization of personality through the prism of main stages of the history of development of European philosophy. Conducted the comparison of main aspects of problem in the Western philosophical tradition with Eastern philosophical and religious thought. It is concluded that the ancient Greek philosophy the ancestor of the European, was formed in close dialogue with eastern philosophy, then under the influence of Christianity they parted ways, but on the modern stage the by the law of dialectica negation of negation, goes the revival of this dialogue, processes of globalization are promotes to this. Key words: self realization of personality, ancient Greek philosophy, «Mysteries of Jesus», the philosophy of the Middle Ages, the philosophy of the Renaissance, modern philosophy, German classical philosophy, Marxism, philosophy of life, personalism, existentialism, phenomenology, comparative studies, globalization. УДК *** Вияви багатовір я в сучасній Україні Работкіна С.В. В процесі дослідження автор прийшов до висновку, що багатовір я сформувалося як результат своєрідності історичного шляху України, внаслідок різних релігійних впливів і містить сьогодні в собі ідею не духовної консолідації, а роз єднання. Феномен багатовір я потребує від релігієзнавців постійної уваги щодо його проявів, а також подальшого вивчення. Ключові слова: язичництво, християнство, багатовір я, постмодернізм, неоязичництво, українське православ я. Сучасні українські вчені релігієзнавці, намагаючись об єктивно оцінити значення феномену двовір я для періоду формування християнського світогляду за часів Київської Русі, охарактеризували його як «толерантну зустріч» дохристиянської і християнської культур, наслідком чого стала поява національного варіанту православ я. Двовір я у такому аспекті виступає як консолідуючий чинник, що сприяв найбільш адекватному засвоєнню русичами основ православного вчення, не відриваючи їх при цьому від природних національних вірувань. Духовне відродження України в останні роки створило умови для нової інтерпретації феномену двовір я. На поверхні релігійного життя воно виступає як проблема багатовір я, під яким розуміється належність сучасної людини до різноманітних духовно релігійних систем. Наприкінці ХХ ст. з явилися серйозні дослідження, присвячені аналізу релігійного феномену, новому переосмисленню дохристиянських вірувань, розгляду процесів синкретизації і синтезу вірувань в релігійній свідомості українців. Наукові ідеї В.Бодак, В.Бондаренко, Т.Горбаченко, Є.Дулумана, А.Колодного, Г.Кулагіної, Б.Лобовика, І.Мозгового, О.Сагана, Л.Филипович, П.Яроцького стали значним внеском в осмислення проблеми православно язичницького синкретизму і двовір я, а також сприяли

332 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 формуванню поглядів на процес трансформації цього явища в контексті сучасної релігійної ситуації. Проведений аналіз наукової літератури свідчить, що проблема двовір я багатовір я як феномену релігійної культури русичів українців є досить актуальною, але досконало не розробленою, і тому потребує комплексного філософсько релігієзнавчого дослідження з метою з ясування його генези, онтологічного статусу, особливостей розвитку і трансформації в сучасному духовно релігійному житті. Після розпаду СРСР і набуття Україною незалежності почалося подолання тоталітарно атеїстичної спадщини. Плідним шляхом задоволення етно релігійних прагнень українців стало відродження православної релігії і церкви. Однак розвиток релігійного процесу супроводжувався не тільки позитивними моментами. Практично відразу позначилися гострі проблеми міжправославні і міжконфесійні конфлікти. Однією з головних причин такої напруги стала криза православ я, яка обумовлена історичними і національно політичними чинниками. Починаючи з 1686 р. Українська православна церква була підпорядкована Московському патріархатові. У радянський період інші християнські напрямки (котрі діяли або в підпіллі, або в діаспорі) ігнорувалися, і була ілюзія єдиного, практично національного православ я. Пізніше у незалежну державу повернулася з діаспори Українська автокефальна церква, а єдина колись православна церква розкололася на православну церкву Московського патріархату і православну церкву Київського патріархату. Об єктивно цей розкол був обумовлений розходженнями духовно культурних шляхів розвитку цих православних Церков. В українському релігієзнавстві домінує загальне розуміння Української церкви як «іманентно дуалістичної» [1,с.472], що призвело до розвитку в Україні двох напрямків Вселенської церкви східного і західного, а також до створення греко католицької унії. Безсумнівно саме в межах православ я відбулося формування української національної релігійної свідомості. Завдяки феномену двовір я, привнесене з Візантії християнське вчення було переосмислене на народному ґрунті. Але Київська Русь знаходилася на перехресті різноманітних релігійних впливів. У першу чергу, це був вплив католицизму, що починається буквально з перших століть християнізації молодої держави. Перші спроби встановлення католицизму в Україні відомі ще з кінця XIV століття. Затвердившись у Литві католицька церква почала планомірно впроваджуватися на українських і білоруських землях. Папа Купріян разом із литовським князем Ягайлом бажали об єднати католицьку і православну церкви. В 1439 р. на Флорентійській унії київський митрополит Ісідор підписав акт про возз єднання православної церкви з католицькою. Але унія викликала великий протест українського народу, і тому в 1472 р. була ліквідована. Період із другої половини XVI ст. характеризується активним наступом католицизму на позиції православ я в Україні. Цей процес починався у верхівках українського суспільства, в той час як народ тримався рідної (православної) віри і перехід у католицизм сприймав не просто як зміну релігії, а як відступництво і зрадництво своєї нації. В умовах складної ідейно релігійної ситуації частина православних українців створила на Берестейському церковному соборі 1596 р. Унію, залишивши за собою традиційний для України східний обряд, але визнавши віровчення Римо Католицької церкви. Після Берестейської унії почалася історія протистояння греко католиків із прихильниками традиційного православ я. Тривалому процесу цього протистояння властиве почуття релігійної ворожості й нетерпимості, що природно відобразилося на внутрішній цілісності українського православ я. Греко католицизм сприймався уніатами як результат пошуку особливого духовного шляху українців. З погляду ортодоксального православ я, яке так і не прийняло уніатів, поєднання католицького віровчення з православною обрядовістю є варіантом двовір я у дусі його первісного трактування Феодосієм Печерським. Таким чином, християнство в Україні в результаті історичної еволюції набуло форми складного комплексу, який вміщує в собі численні християнські конфесії: православних (розрізнених на три протиборчих табори), греко і римо католиків, а також представників протестантизму. На жаль, така багатоманітність догматичних поглядів у межах одного християнського віровчення призвела до міжконфесійних конфліктів. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 З особливою силою феномен двовір я в сучасній Україні виявляється у відродженні язичництва, заснованого на обожнюванні природного початку у Всесвіті. Необхідно зазначити, що сьогодні у багатьох регіонах Євразії спостерігається повернення до традиційних дохристиянських вірувань у вигляді неоязичництва. Існують загальні закономірності в протіканні цього процесу. Український релігієзнавець В.Єленський в своєму дослідженні називає повсюдне прагнення людей повернутися до старих архетипів, укоріненних у самій природі людства, одним із проявів сучасних глобальних духовних процесів [2,с.51]. В Україні зростання інтересу до давніх дохристиянських вірувань із самого початку було тісно пов язано з ідеями національного і державного відродження, з прагненням подолати на підсвідомому рівні відчуття роз єднання, невпевненості, самотності, залежності. Особливістю руху неоязичників українців є те, що він розпочався за кордоном, у діаспорі в середині ХХ ст. Цей рух пройшов в своєму становленні і розвитку ряд етапів, серед яких можна виділити наступні. Засновником українського неоязичницького руху визнається професор В.Шаян. Він першим оголосив відродження язичницької релігії як повернення до віри Предків і підкреслив її значення для розвитку української суспільної релігійної свідомості [8]. Результатом діяльності В.Шаяна є відтворення традиційних релігійних вірувань у первісному політеїстичному вигляді. В.Шаян пройшов шлях від розуміння українського язичництва як багатобожжя з верховних богом Перуном (Дажбогом) до осягнення триєдиної суті єдиного божественного начала. Ці ідеї втілилися в концепції генотеїзму, який мислитель розумів як вчення про єдине українське Божество в безлічі його проявів і сутностей. Наступний етап неоязичницького руху в Україні це початок практичного втілення ідей В.Шаяна. Його послідовники заснували рух Рідної Віри в Канаді в 1981 р. До України рідновірські ідеї потрапили після отримання нею державної незалежності. В Києві в 1993 р. було створено перше товариство українських язичників «Право славіє», назва якого етимологічно сягає глибин давньослов янської мови і має язичницьке походження. Рідновіри стверджують, що їх вчитель добре розумів загальні закономірності релігійної еволюції, тому прагнув відтворити віру предків на сучасному науково теоретичному рівні. Своєрідний етап розвитку українського неоязичництва відобразився в появі релігійної течії Рунвіра (Рідна Українська Національна Віра). ЇЇ засновник Лев Силенко вважав, що національно культурний розвиток українців змінив свій справжній напрям у зв язку з вимушеним відходом нації від природного для неї історичного шляху. Повернення українців на іманентно властивий їм історичний шлях пов язано з відмовою від християнських цінностей, глибоким реформуванням українського язичництва і створенням на національному ґрунті монотеїстичної релігії на чолі з національним Богом Дажбогом [7]. Незважаючи на різноманітні розбіжності спільним у поглядах сучасних неоязичників є впевненість у тому, що справжня національна духовність може бути досягнута тільки в межах Рідної Віри. Жодна з нині діючих в Україні християнських конфесій не є місцевою за походженням. Християнство було нав язане українському народу через різні зовнішньополітичні обставини і тому не зачепило ані розум, ані серце українця, але позбавило його релігійну свідомість національної специфіки і своєрідності. З позиції неоязичників збереження феномену двовір я в релігійній культурі розглядається як свідчення про невикорінність у глибинах національної підсвідомості оптимістичної і життєстверджуючої віри в те, що кожен народ має мати своє розуміння Бога. Проте необхідно зазначити, що складність і розвиненість сучасної релігійної свідомості, необоротний вплив з боку тисячолітньої історії християнства, досягнення в науці і техніці, ідеї комуністичної доби все це унеможливлює процес повернення людини до архаїчного світогляду. Уявлення про багатовір я в сучасному релігійному житті буде не повним, якщо не враховувати появу й бурхливий розвиток у другій половині XX ст. неорелігійних течій (НРТ). Появу НРТ в Україні спричинила криза національної релігійності після часів радянського режиму, але підґрунтям для розповсюдження неорелігій слугувала українська традиція щодо терпимості до інших вір, яка сягає давніх часів. Серед багатьох напрямків виділяють три головних течії НРТ: неохристиянську, орієнталістську та сайєнтологічну

333 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Нехристиянські течії пропонують нове бачення християнського віровчення, нетрадиційне тлумачення головних догматичних норм і претендують на виняткове володіння релігійною істиною. Орієнталістські течії ґрунтуються на авторитеті Вед і мають глибинні засади в надрах давньоіндійських релігій. В першу чергу орієнталістські напрямки прагнуть здійснювати вплив на західну свідомість (у тому числі й на українську) через синтез духовних надбань східної й західної культур. Сайєнтологічні рухи поєднують різноманітні релігійні традиції з науковими досягненнями і таким чином намагаються наблизити людину постіндустріального суспільства до вічних духовних істин. З одного боку, наявність неорелігій в Україні можна розглядати в контексті концепції ідейного зближення різноманітних світових релігійних рухів. Поширення НРТ сприяє утвердженню плюралізму в релігійній свідомості, надає нові нетрадиційні варіанти духовних пошуків сучасної людини. Але негативним наслідком можна вважати вплив НРТ у вигляді потужного тиску на свідомість віруючих, який метафорично визначається як кодування, зомбування або «промивка мізків». Поява НРТ в Україні багатьма дослідниками обумовлюється «змінами світоглядних парадигм, кризою традиційних релігій, взаємовпливом різних цивілізацій», «результатом релігійної ініціативи окремих осіб» тощо [1,с.782]. Останнім часом створюються умови для впровадження громадянської релігії, яка могла б додати нових специфічних рис феномену багатовір я. Засновником поняття «громадянська релігія» слід вважати американського дослідника Р.Беллі, якій зміг подати її як специфічне духовне вчення, яке не конкурує з традиційними релігіями, а поєднує людей поза конфесійною ознакою з метою поклоніння соціально політичним інститутам своєї держави. Багато різних чинників ведуть до формування громадянської релігії в Україні: яскраво визначена поліконфесійність країни, відсутність домінування на всій території одного релігійного напрямку, віротерпимість українців, законодавчо закріплена свобода віросповідань, нарешті, подальший розвиток незалежної демократичної держави в напрямку засвоєння світових суспільних цінностей. Але цей процес ще цілком не визначений і потребує зусиль українських дослідників в його осмисленні [3,с.53 54]. Кроком до позаконфесійного об єднання може стати нещодавно створена громадянська організація «Християнська Україна», до якої увійшли духовники і миряни різних християнських конфесій України Української Православної Церкви Київського Патріархату, УАПЦ, Української греко католицької і римо католицької церков. Організація діє під гаслом «Схід і Захід в єдності під покровом Пресвятої Богородиці». Метою організації є сприяння у формуванні державницької ідеології, поширення християнських ЗМІ, розвиток братерських відносин між людьми різних віросповідань і національностей. У повсякденному житті зустрічається безліч проявів багатовір я сучасної людини. Зацікавленість повір ями, які сягають давніх анімістичних і фетишистських поглядів; поминання предків на цвинтарі їжею та алкогольними напоями; язичницьке за змістом поклоніння культу власті, грошей, успіху; спіритичні сеанси контактування з духами; широко розповсюджене, в першу чергу, серед неповнолітньої молоді, обожнювання померлих естрадних зірок; чорна та біла магія, ворожіння, чаклунство і заговорювання, яке відверто пропонується в рекламних об явах наочно демонструють, наскільки сучасна свідомість насичена дохристиянськими релігійними уявленнями. Але до цього комплексу сьогодні ще додаються і розповсюджені культово обрядові елементи нетрадиційних для української культури релігій. Відтак, сучасна людина, вважаючи себе православним християнином, одночасно може сприймати проповіді кришнаїтів, неусвідомлено надавати пожертвування будь якій релігійній громаді, запалювати палички з екзотичними східними ароматами, не приймаючи до уваги, що всі ці дії вступають в протиріччя з монотеїстичним богорозумінням. Книготорговці стверджують, що на одну книгу по православ ю приходиться не менше книг з окультизму, язичництва, гороскопів, посібників по йозі і медитації, містичних трактатів від Давнього Єгипту до Карлоса Кастанеди, які в величезній кількості продаються на вуличних прилавках. Ніхто не сумнівається, що православ я в Україні є джерелом національної духовності, але у той же час люди охоче слідуватимуть порадам астрологів, магів та екстрасенсів, не звертаючись за допомогою до священиків. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Вірогідно причину феномену багатовір я слід шукати в глибинних засадах української свідомості. Для українського менталітету завжди актуальною була проблема подолання, зживання в собі відчуття роздвоєності між великими культурами Сходу і Заходу, осмислення своєї історичної ролі в світовому процесі. Письменник і учений А.Рiчинський вбачав у долі українського народу, його психології і релігійному світогляді синтетичну основу. Взагалі він відстоював ідею про відновлення давнього Українського православ я, яке гармонійно синтезувало «давні релігійні поняття з новими християнськими ідеями» [5,с.232]. Український релігійний світогляд, на його думку, здавна формувався під впливом різноманітних релігійних ідей інших культур. Цей вплив заклав підґрунтя для розвитку релігійного синкретизму в наступні століття. Синкретизм і динамізм української релігійної духовності подають сьогодні явище одночасно і позитивне і негативне. Позитивний початок це емоційна відкритість різноманітним релігійним проявам на побутовому рівні, інтерес до сприйняття культурних досягнень інших народів, спроможність засвоювати і примиряти різноманітні, часом протилежні ідейні позиції. Проте, будучи відкритою різним впливам, наша духовність поки не виявляє волі і наполегливості в створенні власної позиції і відстоюванні національних інтересів. Україні потрібен власний духовно релігійний шлях, заснований не на присвоєнні вже існуючих варіантів, а створений у надрах національної багатовекторної духовності згідно з принципами постмодерна. Поняттям «постмодерн» автор у даному випадку намагається охарактеризувати спосіб світосприймання і світовідчування, який є вираженням духу сучасної епохи. Як реакція на розвиток технологічної цивілізації, раціоналізм повсякденного життя, фрагментацію цілісного людського буття, стереотипізацію масової свідомості наприкінці XX ст. намітилася тенденція повороту і поглибленого інтересу до духовно релігійних проблем, до різноманітних (у тому числі й нетрадиційних) типів релігійності, до розуміння релігії як альтернативного засобу пізнання світу. Однією із складових постмодерністського мислення є поняття толерантності. У контексті даного дослідження представляє інтерес тип толерантності, який базується на плюралізмі і діалозі. Позитивний момент у плюралістичному підході полягає в тому, що існування інших точок зору, ідей, концепцій, парадигм стає необхідною умовою для формування власної позиції. Аналіз релігійно соціальних змін в Україні, проведений В.Єленським, дає можливість зробити висновок про те, що конфесійна розмаїтість в Україні створює передумови для мінімального релігійного плюралізму. Але цього недостатньо для мирного співіснування різноманітних релігійних напрямків. Протягом багатьох століть вітчизняна релігійна духовність ґрунтувалась на християнському (переважно православному) світогляді, на який позитивний вплив здійснила давньоруська язичницька культура. У XX ст. суспільна свідомість українців зазнала ще і третю складову радянсько комуністичну, яка намагалася створити релігію безбожництва. Сьогодні на тлі релігійної свободи пропонується багато шляхів духовного визначення. Повернення в релігійне життя християнських Церков різних напрямків, активне відродження етнічної віри давніх русичів українців, поява і бурхливий розвиток нетрадиційних неорелігійних течій, продовження науково технічного прогресу, на якому базується науковий світогляд, нарешті, відгуки комуністичної епохи складають систему багатовір я, в яку включена сучасна людина. Українська релігійність зазнає значних трансформаційних процесів, шукає справжні шляхи в напрямку єдності і непротиріччя. Вихід з цієї суперечливої духовно релігійної ситуації можливий лише за умов дійсного осягнення духовних потреб українського суспільства. Поліконфесійність і синкретизм української релігійної духовності, наявність різноманітних релігійних напрямків, їхнє співіснування в межах одного соціокультурного простору, територіальна схильність України між європейським співтовариством, Росією і країнами СНД, а також близькість ісламського світу спроможні створити для України в майбутньому величезні перспективи як посередника й ініціатора поширення і утвердження ідей екуменізму, взаємотерпимості і взаємоповаги. Але для цього вітчизняній суспільній свідомості потрібно перебороти етап духовно релігійної роз єднаності, аморфності, дуалістичності, багатовір я.

334 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Сьогодні в Україні здійснюються спроби створення національних православних церков, які змогли б об єднати віруючих, відобразити національну самобутність і національні традиції. Діяльність таких церков має стати невід ємною складовою втілення державою незалежної політики відносно оточуючих країн. Якщо українське Православ я подолає кризову ситуацію і почнеться процес формування єдиної помісної української православної церкви, яка б гармонійно синтезувала в собі особливості традиційної національної релігійності, можна припустити, що явище багатовір я втратить базу свого розвитку. Але безумовно, сучасна релігійна ситуація в українському суспільстві потребує від дослідників постійної уваги до проявів багатовір я і подальшого вивчення цього феномену. Список використаних джерел 1. Академічне релігієзнавство: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / наук. ред. Колодний А.М. К.: Світ Знань, с. 2. Єленський В. Релігія після комунізму. Релігійно соціальні зміни в процесі трансформацій центрально і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні / В.Єленський. К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, с. 3. Колодний А.М. Громадянська релігія як корелят громадянського суспільства в Україні / А.Колодний // Релігійна панорама С Кулагіна Г.М. Синкретизм дохристиянських вірувань та православ я в Україні: Дис. канд. філос. наук: / Г.Кулагіна. Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. К., с. 5. Рiчинський А.В. Проблеми української релiгiної свiдомостi / А.Рiчинський. Тернопіль: Укрмедкнига, с. 6. Саган О. Вселенське православ я: суть, історія, сучасний стан / О.Саган К.: Світ знань, с. 7. Силенко Л. Переоцінка Духовної Вартости / Л.Силенко. США, с. 8. Шаян В. Віра предків наших / В.Шаян Гамільтон, Канада, Т с. Работкина С.В. Проявления многоверия в современной Украине В процессе исследования автор пришел к выводу, что многоверие сформировалось как результат своеобразия исторического пути Украины, как следствие разнообразных религиозных влияний и содержит сегодня в себе идею не духовной консолидации, а разъединения. Феномен многоверия требует от религиоведов постоянного внимания к его проявлениям, а также дальнейшего изучения. Ключевые слова: язычество, христианство, многоверие, постмодернизм, неоязычество, украинское православие. Rabotkina, S.V. The problem of polybelief in the present Ukraine In the research process the author has come to the conclusion that polybelief has been formed as a result of peculiarity of the Ukraine on account of different religious influences and contains at present not an idea of spiritual consolidation, but separation. Phenomenon of polybelief demands from the scientists constant attention and study. Key words: pagan, chrystianity, polybelief, postmodernyzm, neo pagan, Ukrainian orthodoxy. УДК *** Сучасні теорії освіти: філософське значення і евристичний потенціал Яковлев А.О. Охарактеризовано основні філософські школи, що визначають розвиток теорії та практики освіти і виховання, розкрито методологічний і аналітичний потенціал філософських концепцій освіти, які суттєво впливають на формування парадигм і моделей, що дозволяють розглядати освіту як благо, як механізм соціалізації, розвитку соціальної структури і менталітету в умовах постійних соціальних трансформацій. Ключові слова: антропологія, екзистенціалізм, людиноцентризм, прагматизм, реконструкціонізм. Оскільки головне завдання освіти по суті полягає у наближенні людини до досконалості власної природи, у допомозі їй самореалізовуватися, то особливої актуальності набуває проблема виявлення загальних принципів і закономірностей буття освіти та її пізнання, осмислення її сучасного стану. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Теоретичному узагальненню нових потреб педагогічної практики присвячені праці В.П. Андрющенка, В.І. Астахової, В.Г. Кременя, Є.А. Подольської, П.Г. Щедровицького та ін. Більшість авторів пов язують розробку нової парадигми сучасної освіти зі становленням та розвитком нової галузі освітнього знання філософії освіти. Суттєвий внесок в обґрунтування цієї ідеї внесли такі дослідники, як: В.І. Загвязінський, Л.М. Зеленіна, В.В. Краєвський, А.П. Огурцов, В.М. Розін, Г.Н. Філонов, М.І. Романенко та ін. Однак, для розуміння тенденцій розвитку і суперечностей в освітній сфері недостатньо виявлений евристичний потенціал розроблених теорій освіти, залишається нез ясованим зв язок між сучасними теоріями освіти та їх філософськими засадами. Метою даної статті є виявлення взаємозв язку між сучасними теоріями освіти та їх філософським підґрунтям. Частиною загального реформування у світі став прогресивізм в освіті, що виник як реакція на традиційну освіту. Він акцентував увагу на методах формального наставляння, заучування положень літературних класиків західної цивілізації. Найбільший інтелектуальний вплив на основи прогресивної освіти зчинили ідеї Джона Дьюї, Зіґмунда Фрейда і Жан Жак Руссо. Усі ці інтелектуальні впливи в підсумку розвинулися у теорію прогресивної освіти завдяки видатній групі педагогів, які також проявили активність у тому, щоб застосувати свою теорію в шкільній практиці. Карлетон Вошберн, Вілліам Х. Кілпатрик, Харольд Рагг, Джордж С. Каунтс, Боїд Х. Боуд, і Джон Чайлдз сприяли розвитку різних відтінків прогресивної думки [4]. Основні принципи прогресивізму зводяться до наступних: 1) підходи до навчання і до складання навчальних програм повинні базуватися на проблемах їх значущості для учнів; 2) інтерес учня є природньою крапкою відліку для набуття досвіду, але він повинен управлятися вчителем; 3) мотиваційна сила справжнього інтересу учня допомагає учням і вчителям працювати разом, а не бути у відносинах суперництва; 4) гуманне ставлення вчителя до учнів як до індивідуальностей. Інтерес до навчання не можна блокувати повчанням дорослих і різними авторитетами; 5) проективний метод навчання; 6) демократичність соціальної атмосфери у школі, яка повинна спонукати до співробітництва; 7) демократичні форми управління класом і школою. Більшість принципів прогресивістів були сприйняті представниками гуманізму, які розвивали ідеї про центральну роль учня, неавторитарну роль вчителя, активність учня і його залученість до процесу навчання, а також принципи співробітництва і демократії. Стимулом для розвитку гуманізму став також екзистенціалізм, що обумовило акцент на унікальності й неповторності більшою мірою, ніж у прогресивістів. Цей акцент на індивідуальності дитини у гуманістичній освіті був посилений ще й поглядами таких психологів гуманістів, як Карл Роджерс, Абрахам Маслоу і Артур Комбс, які закликали допомогти учневі стати «гуманізованим» і «самоактуалізованим» тобто допомогти учневі розкрити і розвити його справжнє «Я» і весь прихований потенціал [4]. Серед основних принципів гуманізму виділимо наступні: 1) створення середовища навчання, вільного від жорсткої конкуренції, суворої дисципліни й страху невдачі; 2) забезпечення середовища навчання, що веде до індивідуального зростання; 3) фундаментальна мета навчання самоактуалізація; 4) відкритість, використання уяви і експериментування, але осуд стандартизованого тестування і масового навчання: 5) визнання більшої продуктивності роботи в маленьких групах та індивідуально, а також прагнення уникнути стадної орієнтації сучасного суспільства. Акцент гуманістів на індивідуальності обумовив в рр. створення нових інституціональних форм, породив безліч різних підходів до шкільного навчання. Трьома самими впливовими з них були: 1) відкритий клас: децентралізований клас; відсутність традиційної організованості, чіткого розкладу; розподіл простору за областями вивчення; студентське співробітництво і фізична рухливість; спільність учителя і учнів; врахування відмінностей учнів; орієнтація на їхні інтереси, а не на очікування вчителя; 2) вільна школа: забезпечення умов для гуманістичного навчання; відмова від опікунських та ідеологічних функцій школи, від авторитарної системи з її акцентами на структурованій навчальній програмі та на вимогах конформізму; розвиток «вільних дітей», сміливих і незалежних, здатних мати справу з постійно мінливими труднощами сучасного світу;

335 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 3) школа без невдач: встановлення теплих міжособистісних взаємин; задоволення потреб учнів у почутті власної значущості; забезпечення сприятливого незагрозливого середовища для навчання; заклик до індивідуальної відповідальності кожного. В якості реакції на прогресивізм у 1930 х роках виник перенніалізм (від лат. «perennia» вічність) як течія, оформлена на принципах «чадоцентризму» (дитина в центрі педагогічного процесу), актуальності знань та особливостей їх сучасного використання. Філософські корені перенніалізму йдуть у неосхоластику. Ідеї Аристотеля, Фоми Аквінського (світський напрямок перенніалізму) тісно переплітається з римсько католицькою теорією освіти у Жака Марітена. Перенніалістські завдання і мета були описані групою авторів, очолюваною Адлером у «Пайдейському проекті» (1982) з акцентом на потреби сучасного суспільства [1]. Основні принципи перенніалізму зводяться до наступних: 1) мета системи освіти однакова у будь якому віці: поліпшити людину як людину. Освіта повинна бути зосереджена на проблемі розвитку раціонального аспекту людини; 2) знання універсальні, тому існують певні базові предмети, яким потрібно навчати всіх людей; 3) система навчання, адаптація, основні потреби різняться залежно від суспільства; 4) система освіти повинна мати справу зі знанням, а не з думкою. Освіта не повинна пристосовувати людину до світу, а скоріше пристосовувати її до істини; 5) центральне місце у навчанні приділяється тим предметам, які дисциплінують розум, що допомагає набути внутрішньої сили волі, яка знадобиться в майбутньому при зіткненні з труднощами дорослого життя; 6) навчальна програма не повинна бути зосереджена на безпосередніх інтересах учнів, на тому, що видається важливим у цей момент. Суть предмета, а не дитина повинна стояти у центрі зусиль освіти; 7) акцент на читанні оригінальних праць мислителів, що протистоїть есенціалістській традиції в освіті, яка піднесла підручник як переважний шлях передачі матеріалу шкільного предмета; 8) школа не є і не може бути мікрокосмом суспільства, як вважають прогресивісти. Людське життя, у повному розумінні цих слів, може бути прожите тільки після того, як раціональна частина людини буде розвинена [6]. Друга реакція на прогресивізм в освіті також виникла в 1930 і роки під прапором есенціалізму, філософськими основами якого стали ідеалізм і реалізм. Есенціалісти (Вільям Беглі, Ісаак Кандел і Фредерік Брід) сходяться на деяких основних принципах: 1) центром освіти є навчання базовим мистецтвам і предметам, які, завдяки своїм особливостям прищеплювати майстерність, готують учнів до життя у цивілізованому суспільстві; 2) початкова школа повинна зосередити свою увагу на розвитку основних інструментальних навичок грамотності й на оволодінні арифметичними обчисленнями. Програма середньої школи повинна мати своєю метою розвиток знань з історії, математики, природничих наук, рідної мови, літератури й іноземних мов; 3) навчання вимагає дисципліни. Інтерес розвивається тоді, коли учні додають достатню кількість зусиль, необхідних для того, щоб зрозуміти суть досліджуваного предмета; 4) учитель джерело авторитету для класу, він має право і обов язок застосовувати дисциплінарні заходи, які створюють атмосферу, що забезпечує порядок для навчання [6] і роки були десятиліттям кризи, що викликало необхідність створити новий соціальний порядок, заснований на колективній економічній системі й демократичних політичних принципах. На філософській основі прагматизму в цих умовах виник реконструкціонізм. У теоретичному плані його розвитку суттєво сприяли роботи Теодора Брамелда «Зразки педагогічної філософії» (1950), «Вперед до оновленої філософії освіти» (1956) і «Освіта як сила» (1965). Джордж Каунтс і Харольд Рагга обґрунтували необхідність переходу школи від традиційної ролі трансляції культури до ролі лідируючого органу соціальних реформ. До основних принципів реконструкціонізму відносяться: 1) визнання кризового стану світового співтовариства; 2) сполучення економічних, військових і соціальних проблем із труднощами, викликаними сучасним тоталітаризмом і втратою новим суспільством цінностей гуманізму, а також зростаючим неуцтвом серед населення світу; 3) необхідність створення планетарного світового порядку; 4) потреба переходу від стадії заклопотаності виробництвом і боротьбою за матеріальні блага до стадії, у якій потреби та інтереси людини будуть поставлені на перше місце; 5) обґрунтування ролі ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 правильної освіти у реконструюванні громадського порядку; 6) демократичні принципи викладання, в основі яких лежить природний інтелект більшості, спрямований на визнання найбільш дієвих рішень світових проблем і на їх безпосереднє розв язування; 7) залучення учнів до активної роботи по вирішенню соціальних проблем на основі їх критичного дослідження і обговорення. У методологічному плані важливо осмислити відношення до реконструкціонізму представників футуризму. У 1970 році Елвін Тоффлер розробив нову систему теорії освіти, зорієнтовану на суперіндустріалізм. У праці «Шок майбутнього» він критикував сучасні школи за те, що вони працюють за методиками і теоріями індустріальної ери, навчають молодь із опорою на минуле, у той час, як вона живе у світі постійних і швидких змін. Розглядаючи освіту у світлі нової інформаційної технології, Тоффлер наполягав на футуристичній освіті, підкреслював потребу в системі освіти досліджувати можливі, імовірні й кращі варіанти майбутнього. Сучасна освіта вимагає поширення нових каналів і суттєвого збільшення програмної різноманітності, щоб готувати людей до гідного життя, що відповідає новому суспільству, у якому економічна продуктивність набуває все більше значення [5]. Ціль футуристів допомогти підготувати людей, здатних реагувати на зміни і робити розумний вибір. Але у відмінності від реконструкціоністів, футуристи менш наполегливі у вимогах до школи викликати соціальні зміни. У той же час і футуристи, і реконструкціоністи прагнуть критично досліджувати наявний соціальний, політичний і економічний порядок, щоб розбудовувати «краще майбутнє» через освіту. З цього погляду футуризм можна розглядати як розширений і модифікований реконструкціонізм. Важливу роль у розвитку реконструкціонізму зіграв педагогічний рух критичної педагогіки, яка активно використовувала ідеї школи соціальної й політичної думки, відомої як франкфуртська школа або критична теорія [8,с.60]. Франкфуртська школа, що виникла у Німеччині в 1930 х роках, об єднала ідеї соціальної теорії та філософії з метою припинення всіх форм панування шляхом трансформації суспільства. Особливо сильний вплив на розвиток критичної педагогіки мала третя світова освітня програма звільнення і розвитку, покликана внести зміни до світової культури шляхом навчання нижчих класів їх політичним, соціальним і економічним правам і можливостям. У праці «Педагогіка пригноблених» (1970) бразильський вчений Пауло Фрейре обґрунтував необхідність розвитку проблемного навчання не тільки в учнів з вищих верств населення, але й у дітей робітників і селян [7]. Сильний вплив на формування критичної педагогіки мали також погляди постмодерністів на суб єктивне знання і знання як силу. Спираючись на ідеї постмодернізму, представники критичної педагогіки активно виступили проти есенціалістів, перенніалістів і біхевіористів. Вони підкреслювали значимість взаємин між владою і знанням, розглядали навчальну програму як введення в особливу форму життя, підготовку учнів до позицій панування або підпорядкування в існуючому суспільстві. Це своєрідна форма «культурної політики». Представники критичної педагогіки виступають проти виконання школою традиційної функції, що полягає у відтворенні соціальних і економічних взаємин і принципів, необхідних для підкріплення існуючої економічної й класової структури. Розвиваючи ідеї реконструкціоністів Мак Ларен і Генрі Гірукс закликають розробляти такі підходи до навчання, що дають учням свободу дій змінювати світовий соціальний порядок в інтересах справедливості й рівності. Мультикультуралізм також можна розглядати в якості методологічної основи виявлення основних тенденцій у сучасній освіті. Спираючись на ідеї критичної педагогіки, мультикультурна освіта позиціонувала себе як форму опору пануючим методам навчання і практичній перевазі білих. Захисники мультикультуралізму відзначають, що у минулому групи, що становлять меншість, спілкувалися тільки одна з одною, оскільки більшість контролювала інститути культурного виробництва (школи, музеї, університети, видавництва і т.п.). Мультикультуралізм руйнує цю традицію і закликає меншість говорити вільно. Кристін Слітер у своїй книзі «Мультикультурна освіта як

336 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 соціальна діяльність» вбачав основну роль освіти у виправленні соціальних, економічних і політичних несправедливостей минулого [6]. Предметом критичної педагогіки в певному розумінні є також освітній фемінізм, який зробив суттєвий внесок в обґрунтування ролі міжособистісних взаємин, естетики і емоцій у процесі придбання знань у школі. Оскільки головною стратегією фемінізму є збільшення кількості жінок у представницьких і владних структурах, то деякі захисники фемінізму стверджували, що досвід, цінності, відповідальність і діяльність жінок повинні бути інтегровані у шкільну програму. Досить значущий методологічний потенціал має й біхевіоризм, який поставив акцент в освітньому процесі на наукову методологію і «об єктивність», що відповідало інтересам ділового співтовариства, яке в першу чергу цінує результативність, ефективність та економію. Ідеологічним підґрунтям біхевіоризму є: по перше, філософський реалізм, зосереджений на законах природи. Оскільки людина діє за законами природи і реальність залежить від людської свідомості, то необхідно вивчати закони поведінки; по друге, позитивізм, для якого центральним завданням є емпіричне підтвердження (слідом за Контом біхевіористи не визнавали явища, почуття і внутрішні причини, які не можуть вимірюватися); по третє, матеріалізм, що пояснює все законами матерії та руху. На осмислення таких проблем освіти, як зміна поведінки, машини, що навчають, і програмне забезпечення, істотний вплив мали роботи Б.Ф. Скіннера: «Наука і людська поведінка» (1953), «Поза свободою і почуттям гідності» (1971) і «Уолден два» (1948), в яких він стверджував, що, оскільки поведінка обумовлена середовищем, то необхідно не допускати сліпої дії законів природи, а виробити таку поведінку людей, щоб збільшити можливість людства вижити в складну технічну епоху [9;10]. У плані нашого розгляду важливе методологічне значення має твердження Скіннера, що не існує наук без філософської основи, тобто підґрунтя, яке формує і обмежує їхні потенційні відкриття [11]. До основних принципів біхевіоризму відносяться наступні: 1) освіта це процес техніки поведінки. Люди запрограмовані середовищем на певні дії; 2) процес позитивної й негативної нагороди (підкріплення) формує або програмує людину поводитися тим або іншим чином. Поведінкою можна управляти шляхом маніпулювання підкріпленнями середовища; 3) навчальні заклади розглядаються в якості інститутів формування культури. Завданням освіти є створення умов середовища, що сприяють бажаній поведінці; 4) зумовлення середовищем і програмування є частиною навчання і виховання; 5) необхідність відмовитися від традиційної освіти з її тілесними покараннями, лайкою, примусовою працею, позбавленням заохочень, щоб в учнів не було потреби бути агресивними і вивчати методи, які допомагають їм уникати неприємних ситуацій. Таким чином, мета поведінки і відповідне використання позитивних підкріплень є найважливішими для ефективного середовища навчання, запропонованого біхевіористами. Центральними ціннісними характеристиками в освіті вони вважають ефективність, економію, акуратність і об єктивність. Ці цінності випливають як з філософської орієнтації біхевіоризму, так і з цілей ділового співтовариства, з яким школа співіснує в сучасній культурі. З 1970 року у зарубіжному освітньому просторі став активно розвиватися антишкільний рух, що по суті привело до педагогічного анархізму. У праці «Дешколінізоване суспільство» Іван Ілліч відкидав усякого роду заклади й установи, оскільки вони монополізували всі послуги і можливості для всіх людей задовольнити основні людські потреби [2]. Згідно Іллічу, шкільна система вчить молодь дивитися на існуючу систему освіти як на ідеал. У результаті навчання підмінюється викладанням, освіта переходом із класу в клас, професійна придатність наявністю диплому. Пропозиція дешколінізації Ілліча по суті стала закликом до дезорганізації школи і скасування законів примусової освіти. Він обґрунтував необхідність введення системи розписок і вчительських субсидій, за допомогою яких фонди освіти будуть спрямовані прямо до тих, кому вони призначені, і вони самі вирішать те, як їх витрачати при спробі придбати частину освіти у свою власність. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Правильна система освіти, по Іллічу, повинна мати три мети: 1) забезпечувати всіх бажаючих доступом до освіти, що є в наявності в будь який момент їх життя; 2) уповноважити всі, хто прагне поділитися тим, що він знає, знайти тих, хто прагне вчитися у них; 3) дати можливість усім, хто бажає представити свої праці суспільству, стати відомими і визнаними. Щоб створити можливість ефективного навчання у дешколінізованому суспільстві, Ілліч запропонував чотири «навчальні павутини», або «мережі освіти», які допоможуть учням знайти контакт з іншими учнями і вчителями, а також з засобами навчання. Це довідкові служби по об єктах освіти, обміну досвідом, пошуку контактів, а також довідкові служби для вчителів у широкому розумінні [3]. У цілому, розглянуті теорії більшою мірою були породжені проблемами освіти, ніж чисто філософськими пошуками. Хоча вони й побудовані на метафізичних, гносеологічних і аксіологічних поглядах, все ж таки категоріальний аналіз освітньої сфери не має у них достатньої філософської глибини. Однак слід визнати, що ці сучасні теорії освіти мають певний евристичний потенціал і дозволяють підвищити рівень підготовки педагогів у сфері філософських передумов теорій освіти і забезпечити їх концептуальними інструментами для того, щоб розвивати ці теорії і використовувати ці ідеї в освітній практиці. Список використаних джерел 1. Гусинский Э. Н. Введение в философию образования / Э.Н. Гусинский, Ю.И. Турчанинова. М.: Издательская корпорация «Логос», с. 2. Иллич И. Освобождение от школ. Пропорциональность и современный мир / И.Иллич. М.: Просвещение, с. 3. Иллич И. Учебная Паутина [Электронный ресурс] / И.Иллич. Режим доступа: lib/illich/learnweb.ru.html. 4. Найт Джордж Р. Философия и образование. Введение в христианскую перспективу. Перевод с английского, предисл. и примеч. М.В. Бахтина / Джордж Р. Найт СПб.: Анима, c. 5. Тоффлер Э. Шок будущего / Э.Тоффлер. М.: Изд во АСТ, с. 6. Філософський словник соціальних термінів / Під заг. ред. В.П. Андрющенка. Київ Харків, с. 7. Фрейре П. Педагогика угнетенных [Электронный ресурс] / П.Фрейре. Режим доступа: ua/load/pedagogika_ugnetennykh/ ]. 8. Фрумин И.Д. Вызов критической педагогики / И.Д. Фрумин // Вопросы философии С Reply to Harnad s article, «What are the scope and limits of radical behaviorist theory?» Behavioral and Brain Sciences [Электронный ресурс] / Сайт Фонда Б.Ф. Скиннера. Режим доступа: Skinner B.F. Can psychology be a science of mind? / B.F. Skinner // American Psychologist (11). Р Skinner B.F. Whatever happened to psychology as the science of behavior? / B.F. Skinner // American Psychologist (8). Р Яковлев А.А. Современные теории образования: философское значение и евристичный потенциал Охарактеризованы основные философские школы, определяющие развитие теории и практики образования и воспитания, раскрыт методологический и аналитический потенциал философских концепций образования, влияющих на формирование парадигм и моделей, которые позволяют рассматривать образование как благо, как механизм социализации, сохранения социальной структуры и менталитета в условиях постоянных социальных трансформаций. Ключевые слова: антропология, прагматизм, реконструкционизм, человекоцентризм, экзистенциализм. Yakovlev, A.O. Modern theories of education: philosophical meaning and heuristical potential Describes the main philosophical schools which defi ne theory and practice development of the education and upbringing. In this article has been given characteristic of the methodological and analytical potential of philosophic educational concepts, which influence on formation of paradigms and models. The mentioned models allow us to consider the education as a benefi t and as a mechanism of socialization and preservation of social structures and mentality in the condition of permanent social transformation. Key words: anthropology, pragmatism, reconstructionism, humanocentrism, existentialism.

337 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК Алексійчук І.С. Соціально філософський аспект трансформацій парадигми сучасної вищої освіти Дається соціально філософський аналіз парадигмальних питань педагогіки вищої школи. Зроблений висновок про те, що педагогічна парадигма «учні концентруються навколо вчителя» трансформується у парадигму «вчителі концентруються навколо учня». У цих умовах особливе значення мають технології дистанційної освіти і самонавчання. Ключові слова:освіта, філософія, суспільство, пізнання. (стаття друкується мовою оригіналу) Алексейчук И.С. Социально философский аспект трансформаций парадигмы современного высшего образования Дается социально философский анализ парадигмальных вопросов педагогики высшей школы. Сделан вывод о том, что педагогическая парадигма «учащиеся концентрируются вокруг учителя» трансформируется в парадигму «учителя концентрируются вокруг ученика». В этих условиях особое значение имеют технологии дистанционного образования и самообучения. Ключевые слова: образование, философия, общество, познание. В настоящее время педагогические системы развитых стран мира совершают качественный скачок в своем развитии, меняя парадигму образования. Изменения, происходящие в современной педагогике в последние четверть века, можно сравнить с трансформациями, произошедшими в мире после открытия Х. Колумбом Америки, изобретением паровой машины и открытием деления ядер урана вместе взятых. В конце ХХ в. древняя педагогика была втянута в борьбу по переделу виртуального пространства. Целью данной статьи является социально философский анализ трансформаций современной образовательной парадигмы высшей школы. Время и характер сегодняшних изменений в высшей школе достаточно надежно прогнозировались на протяжении последних лет, но сами эти изменения вызревали в педагогике столетиями и имеют объективную основу. Украина отстает в таком развитии, но происходит это не потому, что кто то конкретно оказался «плохим» или «хорошим». Говоря иными словами, субъективные факторы не являются доминирующими в процессах, происходящих в образовательном пространстве Украины. Вызвано это тем, что многое в современной ситуации было предопределено заранее, прежде всего, уровнем развития экономики Советского Союза, отторгавшей постиндустриальные изменения как инородные. Такое положение определялось тем, что теория К.Маркса недооценивала роль интеллектуального потенциала в экономике, ограничивалась, в основном, лишь анализом общественных отношений, рассматривая природу как неограниченный источник сырья и энергии. Поэтому во второй половине ХХ в. (и особенно с началом энергетического кризиса в начале 70 х гг.) марксизм, как и другие теории индустриального периода, оказался неадекватным в прогнозировании экономических и социальных изменений (20 25 лет назад это стало очевидно даже на бытовом уровне). В то же время экономики развитых стран мира на 60 90% успели приспособиться к особенностям информационной эпохи. Поэтому экономические теории индустриального периода, включая теорию К.Маркса, адекватно описывали лишь 10 30% экономической активности в этих странах. Такая ситуация определялась тем, что в конце 20 века произошли важные изменения в общей структуре человеческого труда, этой основе материального производства [1,с.80 83]. Прежде всего, в развитых странах изменилась мотивация трудовой деятельности. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 В традиционном индустриальном обществе материальное производство основано на экономическом принуждении работников к труду. При этом такой работник часто не рассматривает труд как естественную часть своей жизни, а, наоборот, для классического наемного работника времен индустриальной эпохи работать означает жертвовать частью своей жизни. Однако в настоящее время социологи и экономисты фиксируют, что в развитых странах (при сохранении процесса купли и продажи рабочей силы) мотивация трудовой деятельности больше не сводится лишь к получению материального вознаграждения. Последнее сместилось в шкале ценностей с доминирующих позиций к относительно малозначимым. По данным социологов, материальное вознаграждение занимает сегодня шестое десятое место среди мотивов труда в развитых странах [1,с.80 83]. Более значимыми оказались такие мотивы, как удовлетворение от самого процесса труда; возможности самовыражения и самосовершенствования, социальный престиж. Важно и то, что начиная с 80 х гг. ХХ в. время, затрачиваемое на труд в развитых странах (то есть деятельность, выполняемая по внешнему принуждению), стало меньше времени, затрачиваемого на отдых (то есть деятельности, обусловленной внутренними мотивами). Традиционная закономерность индустриальной эпохи «отдыхать для того, чтобы лучше работать» трансформировалась в новую форму «работать для того, чтобы лучше отдыхать». На основе упомянутых и многих иных факторов исследователи делают вывод о том, что общество, основанное на труде, трансформируется в общество принципиально иного типа. Социологи, экономисты и философы говорят о замене экономического принуждения к труду неким более комплексным социальным принуждением, когда вся совокупность общественных условий жизни человека вызывает необходимость его социальной деятельности, этого обязательного условия его существования как полноправного члена общества. Такой новый, надутилитарно мотивированный тип деятельности рассматривается уже не как труд, а как творчество [1,с.80 81]. Исследователи постоянно подчеркивают, что творческий характер деятельности имеет большое, если не основное, значение для прояснения современного уровня жизни и производства в развитых странах. Кроме изменений в структуре труда произошли существенные изменения в том, где и как создается совокупный продукт общества. С середины прошлого века социологи отмечают стойкую тенденцию к увеличению количества работников, занятых производством не материальных продуктов, а разного рода услуг. Так в США во второй половине ХХ в. средний прирост количества работников, занятых в материальном производстве, составил 35%, в то время как в сфере услуг 500%. При этом лишь в этой стране с 1967 по 1990 гг. количество человек, работающих в материальном производстве, сократилось на 0,5 миллиона человек, тогда как их число в сфере услуг выросло почти на 25 миллионов человек [1,с.83]. Указанные тенденции нарастают, однако существует ещё один момент. Дело в том, что в сфере услуг развитых стран выделяется особое ядро, в которое входят образование, здравоохранение, культура и наука. Эти отрасли сферы услуг демонстрируют наиболее быстрое развитие. Результаты деятельности в таких направлениях характеризуются высокой уникальностью и невоспроизводимостью вырабатываемого продукта. Речь идет о продуктах, которые можно подвести под понятие творческих, а в педагогике их можно обозначить как результаты индивидуального подхода. Очень часто выявляется, что результаты деятельности в этой сфере (образование, здравоохранение, культура и наука) обладают уникальными, заранее неизвестными свойствами, которые впоследствии не воспроизводятся. Имеется ввиду то, что результаты «нового» труда (который больше похож на творчество и который производит продукт, более похожий не на товар, а на услугу) более адекватно описывается понятием ценности, а не себестоимости. Типичный пример индустриальной эпохи: художник всю свою жизнь создает шедевр (например, пишет картину) и умирает в нищете, непонятый современниками и неоцененный ими адекватно. А через несколько десятилетий после смерти художника его картину продают за небывало высокую цену, достаточную для того, чтобы обеспечить активную творческую деятельность нескольких десятков подобных талантов. В настоящее время такой феномен можно объяснить тем, что художник создавал не прибавочную стоимость, а ценность (то есть в момент написания картины отсутствова-

338 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ли прямые «общественно необходимые затраты», а сам факт возникновения шедевра был если не случайным, то уникальным и пока еще невоспроизведенным). Поэтому, в данной ситуации, в принципе, отсутствуют «затраты и время, общественно необходимые для воспроизводства», так как «наш» художник, способный воспроизвести шедевр еще раз, уже умер, а другой, подобный ему, появится, возможно, через десятилетия. Иными словами, в развитых странах мира за последнее десятилетие ХХ в. суть понятий, составлявших фундамент марксизма, а именно: «труд», «товар» и «себестоимость» явно трансформировались в «творчество», «услугу» и «ценность». Эти изменения фиксировались в многочисленных социологических, экономических и философских исследованиях тех лет в разных странах (например, [1;2;3]). Такие изменения привели к тому, что передовая педагогика этих стран была вынуждена менять свою «индустриальную» педагогическую парадигму «Ученики концентрируются вокруг Учителя» на новую «постиндустриальную» парадигму «Учителя концентрируются вокруг Ученика». На субстрате информационных технологий стало формироваться новое образовательное пространство. Динамика трансформаций в этом пространстве на порядок более быстрая по сравнению с привычными нам, происходящими в бытовом мире изменениями. Вызвано это тем, что одно «поколение» в новом виртуальном пространстве длится 2 года, а «столетие» 10 лет. Суть дела здесь не столько в использовании компьютерных технологий, позволяющих использовать уникальный опыт прошлого в любое время и в любой точке Земли, сколько в реальной возможности индивидуального подхода к каждому Учащемуся. Конечно, не все при этом оказалось простым и безболезненным. Привычная «индустриальная» парадигма «Ученики концентрируются вокруг Учителя» осуществляется в реальном физическом пространстве аудиторий учебных заведений, принадлежность которых к конкретной национальной системе образования не вызывает сомнений. В это же время, новая «постиндустриальная» технология типа «Учителя концентрируются вокруг Ученика» реализуется уже в виртуальном пространстве, опредметить которое можно где угодно и борьба за контроль над которым еще не скоро завершится. Ярким примером этого было тщательно продуманное предложение наибольшего в мире продавца услуг Интернет корпорации «America On Line», предложившей бесплатно обеспечить доступ к Интернету всем школам Германии и их учителям. Это одна из иллюстраций типичной постиндустриальной стратегии, которая больше похожа не на захват рынка, а на тщательно просчитанную покупку, от которой продавцу тяжело отказаться. Таким образом, перспективный для Украины вопрос о вхождении в европейское образовательное пространство в настоящее время можно сформулировать иначе: что необходимо сделать для того, чтобы трансформироваться в перспективном направлении, но при этом понести минимальные потери? Автор полагает, что для этого следует отторгнуть личность Учителя от процедур контроля качества «знаний умений навыков». Для такой трансформации педагогического контроля необходимо создать и внедрить в высшей школе Украины инструментарий национального лицензионного экзамена, первый образец которого был реализован в отечественной высшей медицинской школе [4]. Национальные лицензионные экзамены в высшей школе существуют во многих странах мира на протяжении десятилетий, а первая такая система возникла в США в 1915 г. [4]. В Европе признанными авторитетами в области национального медицинского лицензирования в высшей школе являются соответствующие структуры Великобритании, не уступающие в настоящее время своим американским и канадским коллегам в профессионализме. Национальные системы лицензионных экзаменов могут существовать в разных формах. Хорошо отработан их «индустриальный» вариант в виде стандартизованных национальных тестов на бумажных носителях, широко используемых в большинстве стран мира. В последние годы интенсивно разрабатываются их аналоги в электронных формах, которые включаются в мультимедийные обучающие курсы, созданные с учетом последних достижений компьютерных технологий и предназначенные для реализации технологий дистантного обучения. Такие технологии создают принципиально новое качество современной педагогики в масштабах, ранее немыслимых. Например, в Открытом университете (Великобритания), пионере дистантного образования в мире, ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 подготовлено за тридцать лет деятельности более 2 миллионов специалистов [5]. В университете города Феникс (штат Аризона, США) за счет широкого использования компьютерных технологий в обучении только за один год на учебу принимают более 150 тысяч новых студентов, причем в любое время года и суток, то есть практически каждого желающего [6]. Следует отметить, что каких либо принципиальных ограничений по увеличению масштабов такой деятельности пока не обнаружено. В наши дни технические возможности Интернета позволяют обслуживать за сутки миллионы посещений учебных заведений. Но для того, чтобы эффективно использовать эти возможности, необходимо иметь стандартизованный на национальной выборке инструмент измерения качества «знаний умений навыков», которые формируются у Ученика. В настоящее время для этих целей используются вербальные тесты формата А, состоящие из описания профессиональной ситуации и, как правило, 5 вариантов ответов из которых лишь один правильный. Подобные измерительные инструменты легко может использовать человек, не получивший профессиональную подготовку по изучаемой дисциплине. Например, это может быть студент, только что начавший обучение по данному курсу, либо технический сотрудник учебного заведения, и даже автоматизированная система. Следует отметить, что тесты формата А специально предназначены для использования их в компьютерных обучающих технологиях. Но компьютеры не главное в этом процессе, главное это наличие стандартизованного инструмента измерений, в данном случае теста, прошедшего специальную процедуру исследования стандартизацию. Эта процедура за десятилетия была организационно усовершенствована во многих странах. В Украине первый такой опыт на национальном уровне был получен в области высшего медицинского образования, когда за пять лет в рамках программы «Национальные лицензионные экзамены Крок 1, Крок 2» тесты прошли стандартизацию во всех медицинских высших учебных заведениях Украины [4]. До сих пор в Интернете функционирует сайт [7], который освещает работу Центра тестирования, координирующего более 10 лет этот проект в национальном масштабе. Важно перенести с минимальными затратами этот опыт, накопленный в высшей медицинской школе Украины и других стран, в иные плоскости профессиональной деятельности и создать там стандартизованные национальные банки тестовых заданий. В конце 1990 х годов автором была разработана методика, с помощью которой такой переход можно выполнить за счет выделения объективно существующих универсальных «точек контроля» в высшем образовании [8;9]. Широкое использование тестов в высшей школе на протяжении последнего столетия сформировало потребность в разработке технологии выявления объективных универсальных «точек контроля», то есть таких умений, навыков и знаний, которые должны контролироваться на протяжении всего педагогического конвейера. Для этих целей автором была разработана технология создания систем тестирования, основанная на модели конкретной цели [10]. Структура такой модели конкретной цели может быть представлена формулой Д П О, где Д это описание действия, П описание предмета действия, а О описание объекта действия. Например, «анализировать структуру молекулы» или «анализировать строение органа». Понятие «объект» в этой структуре имело традиционный смысл [12,с ]. В данном контексте объект деятельности это «процессы, или (и) явления, или (и) материальные объекты, на которые направлена деятельность специалиста (например, двигатель внутреннего сгорания, организационно экономическая система, технология отрасли и так далее)» [12,с ]. Слово «предмет» также использовалось в философско педагогическом смысле, как «категория, обозначающая некоторую целостность, выделенную из мира объектов в процессе человеческой деятельности и познания» [13,с.525]. Таким образом, в случае познавательной деятельности, «объект» и «предмет» понимались следующим образом: «объект» является полисистемным и практически неисчерпаемым в познании, в то время как «предмет» ограничен определенной совокупностью свойств, то есть является качественно определенной системой. Метод как бы «вычерпывает» из объекта определенное содержание, которое и составляет пред-

339 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 мет познания. В разпредмечивании объекта деятельность и обретает свой предметный характер, то есть характер, направленный на приобретение определенного содержания познания, являющегося предметом деятельности. Список использованных источников 1. Иноземцев В.Л. За десять лет. К концепции постэкономического общества: Научное издание / В.Л. Иноземцев. М.: Academia, с. 2. Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Д.К. Гэлбрейт, Ф.Фукуяма, А.Тоффлер, А.Турен, Э.И. фон Вайцзеккер и др. М.: Academia, с. 3. Тоффлер Э. Третья волна / Э.Тоффлер. М.: АСТ, с. 4. Булах І., Алексейчук І., Артемчук Л. Національні ліцензійні іспити з медицини у США й Україні / І.Булах, І.Алексейчук, Л.Артемчук // Педагогіка і психологія професійної освіти С Research at The Open University [Electronic resource]. Access regime: 6. Brain Track. Universities, Colleges and Carriers [Electronic resource]. Access regime: 7. Крок Тест [Электронный ресурс]. Режим доступа: 8. Алексейчук И.С. Предмет высшей школы. Структура сущности и явления / И.С. Алексейчук // Вестник Донецкого университета Серия Б. 1. С Алексейчук И.С. Структуры инвариантов системного анализа / И.С. Алексейчук // Искусственный интеллект С Алексейчук И.С. Загальні, конкретні та деталізовані цілі в системах контролю якості освіти / И.С. Алексейчук // Педагогіка і психологія професійної освіти С Наказ Міносвіти 285 від р. «комплекс нормативних документів для розробки складових системи стандартів вищої освіти». К., с. 12. Философский энциклопедический словарь / Абаев Н.В., Абрамов А.И., Авдеева Т.Е. и др. М.: Сов. энциклопедия, с. Alexeychuk, I.S. Social and Philosophical Aspect of Transformations of Modern Higher Education Paradigm The article is devoted to the social and philosophical analysis of the basic questions of higher educational pedagogic. It was concluded that pedagogical paradigm «pupils are concentrated around a teacher» has transformed into the paradigm «teachers are concentrated around a pupil». Under such conditions technologies of distance education and self education play signifi cant role. Key words: education, philosophy, society, cognition. УДК *** Чорний О.О. Специфіка дослідження історії філософсько освітніх ідей в Україні крізь призму різних методологічних підходів Пропонується аналітичний огляд сутності культурологічного, історико компаративіського та парадигмального методологічних підходів, при дослідженні ролі філософсько освітніх ідей в історії філософії освіти України. Спираючись на науково методологічні розвідки українських філософів. Ключові слова: методологія, парадигма, філософія освіти, історія. Сьогодні в історії української філософської думки ми можемо знайти багато прикладів розгляду філософсько освітніх проблем мислителями різних філософських напрямків і течій. Проте нас цікавлять методологічні підходи та принципи культурологічного, історико компаративіського та парадигмального напрямків дослідження, котрі допомагають науковцям аналізувати філософсько освітні ідеї українських мислителів, відображати їх реальний вплив на філософсько освітній процес в різні історичні епохи. Адже історія української філософсько освітньої думки, нерозривно пов язана з європейською та світовою історією. З погляду на це, переважна більшість сучасних українських дослідників прагне прослідкувати і відобразити дійовий процес з впровадження філософсько освітніх ідей у суспільне життя, як в минулому так і в теперішньому часі. Культурологічний методологічний підхід при дослідженні історії філософсько освітньої думки в Україні, на нашу думку, найповніше обґрунтований видатним істориком української філософії В.Горським у його праці «Філософія в українській культурі: (методологія та історія)». Згідно його твердження, філософія все більше зближується з людинознавством. Не залишилась осторонь цієї загальної тенденції й наука, якої є пізнання закономірностей розвитку філософського мислення історія філософії. Адже погляд у минуле завжди визначається характером розуміння сучасного й шляхів поступу в майбутнє. Звертаючись до минувшини, актуальна культура прагне відшукати відповідь на запитання, що хвилюють її нині. Тим то переміна акцентів у дослідницьких програмах, що реалізує історико філософська наука, кінець кінцем, виявляється зумовленою характером тих завдань, що набирають пріоритетного значення в сучасному суспільному житті. Зважаючи на сказане, в колі актуальних проблем в сучасному історико філософському дослідженні першорядної ваги набуває обґрунтування культурологічного аспекту, що передбачає осмислення феноменів філософії минулого за виміром й у контексті культури. В руслі цієї ж тенденції здійснюється переорієнтація дослідницьких програм у галузі історії національної філософської думки. Одним із продуктивних шляхів реалізації такого підходу до історії філософії, на нашу думку, й є аналіз її за виміром і в контексті культури, дослідження розвитку філософії як історії філософської культури [1,с.9]. Слідуючи методологічним принципам В.Горського ми можемо констатувати, культурна наступність в філософсько освітньому процесі здійснюється не сама собою, а через організовану систему навчання, освіти й виховання, яка ґрунтується на певних національних традиціях. Таким чином, будучи універсальною характеристикою і специфічним способом людської діяльності, культура немовби задає тон філософсько освітньому розвитку людини. Методологія культурологічного підходу до історії філософсько освітнього розвитку суспільства дозволяє аналізувати навчально освітні проблеми в загальнокультурному, соціально історичному та національно регіональному контекстах. Логіка культурологічного підходу до історії філософсько освітнього розвитку ґрунтується на визнанні інтеграції і єдності регіональної, національної й загальнолюдської культури. Дотримуючись такої логіки ми можемо стверджувати, що історія філософсько освітніх ідей в Україні включає в себе досягнення регіональної, національної та світової культури. Методологія культурологічної регіоніки відображена в наукових розвідках сучасного українського дослідника В.Личковаха. Він стверджує, що культурологічна регіоніка є складовою етнокультурології і, ширше, філософії етнокультури, спрямованої на дослідження світоглядних, онтологічних, аксіологічних задач культурного буття етносів і субетносів. На перший план філософсько культурологічного та естетичного аналізу виходять категорії образу світу, етноментальності, архетипу, хронотопу, сигнатури, «культурної душі», етноетики, етноестетики тощо. В культурологічній регіоніці поняття переломлюються крізь призму історії культури і мистецтва окремого регіону, крізь субетнічні, регіональні й локальні події культурного життя нації, її представників та духовно естетичної «аури», що складається в регіонах й інтегрується в єдиному полі етнонаціональної культури. Україна як «букет», чи «віночок» квітів рясніє багатими, різнобарвними субетнічними культурами. Полісся і Поділля, Слобожанщина і Галичина, Покуття й Центр, Крим і Закарпаття, Донеччина і Придністров я з давніх давен мали самобутні риси культурної історії, які сьогодні складають неповторне слов янське обличчя «соборної» України. Тільки у взаємодії й взаємовпливах регіональних культур вимальовується духовний портрет українського народу, що моделюється спільною мовою, ментальністю, міфологічними, моральними та художньо естетичними цінностями. Від найдавніших проукраїнських племен часів Трипільської культури, давньослов янських земель і князівств Київської Русі до сучасного етнографічного та адміністративного поділу України кінця ХХ початку ХХІ століть вибринює спільна мелодія духовного життя, що хорально наповнюється різними партіями і голосами [2,с.4]. Підсумовуючи методологію культурологічного підходу ми можемо стверджувати, що в історії філософсько освітніх ідей важливе місце відіграє культура, яка вира

340 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 жається в прагненні збереження, відтворення й примноження соціально ціннісних регіональних та національних традицій в навчально освітньому процесі. Через це історія української філософсько освітньої думки несе в собі всі навчально освітні ідеї, які відповідають загальнолюдським цінностям, національному менталітету та беруть все краще з загально світових навчально освітніх традицій. Суттєвим методологічним підходом при вивченні вітчизняної філософсько освітньої думки є історико компаративістський підхід, або порівняльний аналіз. Адже компаративізм це порівняльно історичний метод дослідження, який передбачає порівняння і зіставлення об єктів вивчення в окремих цивілізаціях, регіонах і країнах, різних етапів історичного розвитку філософсько освітніх ідей. Компаративістський підхід дозволяє точніше визначити хронологічні межі історії розвитку філософсько освітніх ідей і вчень, що ускладнюється різнотерміновістю подібних явищ у філософських вченнях різних цивілізацій. Порівняльний аналіз дає можливість враховувати однотипні і знакові філософсько освітні ідеї різних історичних епох та цивілізацій. Адже нам відомо, що в різні «знакові епохи» чи «століття геніїв» на Сході і Заході, проходило якісне накопичення філософсько освітніх ідей, які лише з плином віків ставали більш зрозумілі і могли бути реалізовані. Компаративістський підхід несе в собі дуже важливий методологічний принцип, яким виступає синхронний аналіз світової історії філософсько освітніх ідей та концепцій. Тому цей принцип дозволяє глибше виявити загальні особливі риси філософсько освітніх ідей та концепцій в цивілізаціях різних регіонів світу, які існували в єдиному часовому просторі. Він дозволяє виявити універсальне та специфічне в ґенезі філософсько освітніх ідей впродовж всієї історії людського суспільства. Ця методологія яскраво представлена в наукових дослідженнях відомих українських мислителів Г.Волинки, Л.Губерського, А.Бичко, А.Мельника та інших. Застосовуючи історико компаративістський підхід, або порівняльний аналіз, Г.Волинка при дослідженні історії філософських шкіл Сходу і Заходу виявив цікаві тотожності. Якщо в Китаї взаємообумовленість виявилась у звучанні імен філософів (цзи означає вчитель), то в Європі в ототожненні власного імені філософа з його вченням, а вчення з назвою школи: аристотелізм збігається з перипатетизмом, платонізм з академізмом. Тому минуле народу завжди присутнє в його сьогоденні і завжди впливає на його майбутнє, або, за висловом М.Бердяєва, на його долю. Народ України також має своє долетворне минуле в епохах Античності і середньовіччя. Опредметнене в матеріальних і духовних пам ятниках, воно зростило Київську Русь, генерувало її стосунки з грекомовною Візантією та латино мовним Заходом, сформувало духовні інваріанти, що збереглись у всіх подальших модифікаціях української культури. Тому розуміння древніх філософських підґрунть останньої сприятиме і нашому самоусвідомленню, і подоланню сучасних та майбутніх проблем. Історія стародавньої і середньовічної філософії ґрунтується на першоджерелах, а також має найновіші дослідження. Кожна філософська ідея є варіантом вирішення певної філософської проблеми, тому вона порівнюється з іншими варіантами. Всі варіанти по можливості розглядаються синхронно, що робить їх більш зрозумілими. Стародавня і середньовічна філософія висвітлюється не лише у зв язках з науковим пізнанням та науками, звертається увага на зв язки філософії і конкретних наук з більш загальною і важливою сферою культури з освітою та її тогочасними закладами Академією, Лікеєм, Університетом, Школою тощо [3,с.11]. Як бачимо, Г.Волинка має рацію. Застосовуючи історико компаративістський підхід, або порівняльний аналіз при дослідженні історії філософсько освітніх ідей, ми здатні зрозуміти логічні освітні зв язки різних поколінь і народів, охарактеризувати головні філософсько освітні напрямки та прослідкувати історію культурно освітнього розвитку певної нації чи народу. Історико компаративістський підхід, на нашу думку, став у нагоді і українському досліднику А.Мельнику при ґрунтовному аналізі поняття «історія» та специфіки його філософсько освітнього тлумачення в різні історичні періоди українськими мислителями. Адже з другої половини ХІХ ст. українська філософсько освітня думка внесла суттєві корективи у тлумачення змісту поняття історії. Набуваючи статусу науки, історія конституюється як інтегративно синтетичне філософсько освітнє знання про людей, включає власне методологічне самообгрунтування, геополітичну та антропологічну ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 визначеність об єктів, аналіз їхньої соціокультурної специфіки та структури, економічного і політичного стану, пізнавально інформаційних процесів та функціонування різноманітних знаково символічних систем. Наукова історія, таким чином, набувала значущості універсального знання і дослідження, що відокремилося від поетико міфологічної «старої» історії. Така історія мала більше форми «прикладної» філософії, політекономії, антропології, соціології, психології і т.д. у тих межах, в яких ці науки розумілися в Україні із другої половини ХІХ століття. Спираючись на методики дослідної роботи і з ясовуючи різні аспекти життєдіяльності людей, всі вони функціонували як оповіді про людей, отже, як «історії». Разом взяті, вони утворили інтегральну оповідь, різноголосся змісту якої, і в цьому був цілком правий М.Драгоманов, у суспільстві ніколи не переривалося. Чинником забезпечення неперервності історії вважалася освіта [4,с ]. Однією з сутнісних характеристик історико компаративістського підходу до тлумачення різних філософсько освітніх понять є його універсальність, яка дозволяє застосовувати цей підхід в логіко понятійній, соціальній та світоглядній сферах. Зокрема, відома українська дослідниця історії філософської думки А.Бичко, широко використовує цей підхід під час аналізу української народної мудрості і освіти. Адже вивчення специфіки народного світорозуміння слов ян передбачає детальний аналіз досить тривалого періоду розвитку цього феномену, таких найбільш характерних етапів його становлення, як зародження основного понятійного апарату і розпад його під натиском книжної мудрості. Привнесена в культуру слов янського світу перекладною літературою християнського змісту, книжна мудрість не стільки зруйнувала народне світорозуміння, скільки витіснила його з пануючої ідеологічної сфери й занурювала в ті форми офіційної мудрості, які підлягали впливу фольклорних жанрів та безпосередньо єдналися з ними. В усному народному світорозумінні, як правило, знаходили відображення і великі історичні події, і великі історичні ідеї. Суть побутових функцій народної творчості полягає в тому, що вона культивує теми, які не знайшли свого відображення в спеціалізованому мистецтві та науці. Оптимізація розвитку народної творчості породжує незаперечну необхідність в подальшій розробці наукових критеріїв співвідношення вічно рухливого народного суспільного світорозуміння і філософсько світоглядних його оцінок [5,с.191]. Можна сказати, що користуючись історико компаративістським методологічним підходом, або методом порівняльного аналізу при вивченні історії філософсько освітніх ідей в Україні, ми можемо отримати цікаві результати, дослідивши суть, значення і роль цих ідей. Ключові орієнтири застосування парадигмального методологічного підходу до історії філософської думки, розроблені видатними українськими філософами І.Бичко, С.Кримським, С.Клепко та іншими. Слід підкреслити широту застосування парадигмального методу дослідження та його ролі у висвітленні історії філософсько освітніх ідей, які багатьом нам здаються «традиційними», «вірними» або «істинними», але насправді є глибинними і потребують детального аналізу. На даному аспекті філософської парадигми, акцентує увагу І.Бичко констатуючи, що на світанку людської історії нові покоління, по суті, навчалися (безпосередньо діяльно «прилучалися» до «вже готового», «даного» в традиції) рутинного досвіду первинного колективу. Інакше кажучи, істина, «вірне» (таке, що забезпечує успіх планованій дії) знання, згідно з уявленнями вже первісної (міфологічної) свідомості, є зовні «предметно» наявною («готовою») «реалією», чимось на кшталт «речового» існування. Тому опанування істиною зводиться головним чином до способу (методу) її «схоплення», способу «заволодіння» нею. Істина не твориться, а «захоплюється» як вже наявна («готова») предметна цінність. Подібне уявлення, певним чином переосмислюючись відповідно до специфіки нової філософської парадигми, зберігається і в античному світі. Антична парадигма філософствування виходить із уявлення про реальність як предметно речовий (реально ідеальний, оскільки «ідеальне» тут теж є речовим існуванням) порядок існування Космос. Тому і пізнавання («гносіс») тлумачиться тут у своїй суті як «зустріч» подібного «в нас» з подібним «поза нами»[6,с.202]. Як бачимо, парадигмальний метод історико філософського дослідження, дає науковцям грунт для пояснень багатьох філософсько освітніх понять, ідей та концепцій. Тому при висвітленні історії філософсько освітніх ідей парадигмальний метод дослі-

341 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 дження доцільно застосовувати при поясненні різноманітних понять, концептуальних ідей та освітніх явищ в освіті, науці, культурі України і світу. Саме на даному аспекті акцентує увагу С.Кримський, пояснюючи, що наука є результатом розвитку тих цивілізацій, які переходять від культу природного до культу штучного. Тому вона не виникає на Сході, де традиційно освячували природне буття, але привноситься у східні країни з Європи. Водночас відмова від культу природи була обтяжена і певними загрозливими обставинами. Наука теоретично засвідчує розкол між природним і штучним, розрив між якими стає джерелом можливих помилок і навіть, у перспективі, технологічних катастроф. Історичною особливістю наукового знання є введення правил осмисленості, які задаються парадигмами та нормами прийняття наукових тверджень у професійному середовищі [7,с.403]. Отже, з дослідження С.Кримського, ми бачимо, що роль парадигми в історії філософсько освітніх ідей загалом та історії науки, зокрема, не завжди однозначна, вона здатна відігравати різні ролі як прогресивного так і регресивного плану. Хоча сама філософія освіти здатна виявлятися в різних іпостасях і ракурсах, як специфічний феномен само творення людини в культурі. Цей процес дослідив і проаналізував, застосовуючи парадигмальний метод, відомий український мислитель С.Ф. Клепко. Він довів, що освіта постає як діяльність само творення людини в культурі. Уявлення ж про освіту у вигляді зовнішніх наслідків, у вигляді номенклатури знань є вторинним, випадковим, навіть, необов язковим. Освіта як соціокультурний феномен змінює власну парадигму (систему принципів, ідей, підходів), не зважаючи на інваріантні й державні компоненти, а завдяки оволодінню педагогами філософією освіти попри все. Сьогоднішні соціокультурні реалії та філософські розробки останніх років, орієнтовані на мовну свідомість, змушують по новому поглянути на ряд проблем, вирішення яких може захитати канони сучасної освіти [8,с.208]. Слідуючи парадигмальній методології С.Клепка, дослідники зможуть незаангажовано використовувати даний парадигмальний підхід в дослідженні історії філософсько освітньої думки в Україні та світі, спрямовувати своє дослідження до реального освітнього процесу і науково обґрунтовувати проблеми які виникають в освіті. Підводячи підсумки нашого дослідження, слід наголосити, що всі методи які ми розглянули, мають свою специфіку та особливості. Культурологічний підхід та його методологія спрямовує нас до твердження, що в історії філософсько освітніх ідей важливе місце відіграє культура, яка виражається в важливості регіональних та національних традицій в навчально освітньому процесі. Адже історія української філософсько освітньої думки включає велику кількість навчально освітніх ідей, котрі вкорінені в національному менталітеті та світових гуманістичних традиціях. Особливість порівняльно історичного методу дослідження, або компаративізму, полягає у тому, що ми застосовуємо порівняння і зіставлення філософсько освітніх ідей та концепцій прив язуючи їх до реальної історії філософсько освітнього процесу, спираючись на факти. А філософсько освітні факти завжди відігравали і відіграють ключову роль, як предмет для вивчення в різних регіонах і країнах на всіх етапах історичного розвитку філософсько освітніх ідей. Також компаративістський підхід дозволить нам точніше визначити хронологічні межі історії розвитку філософсько освітніх ідей і вчень на землях які займає сучасна Україна. Порівняльний аналіз допоможе нам розібратися в приналежності філософсько освітніх ідей конкретним мислителям, також ми зможемо викристалізовувати однотипні і знакові філософсько освітні ідеї. Специфічну роль в історико філософському дослідженні відіграє і парадигмальний методологічний підхід, як сукупність філософських, загальнотеоретичних і мета теоретичних основ наук. Поза як в історії філософсько освітніх ідей, той чи інший приклад або показовий випадок концепції чи теоретичного підходу передбачає висвітлення внутрішньої логіки історичного розвитку філософії освіти, школи, педагогічної думки на різних етапах та в різні епохи. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Список використаних джерел 1. Горський В.С. Філософія в українській культурі: (методологія та історія). Філософські нариси. К., Центр практичної філософії, с. 2. Личковах В.А. Чернігово Сіверська культурологічна регіоніка. Чернігів, с. 3. Волинка Г.І. Філософія Стародавності і середньовіччя в освітньому контексті: Навч. посібник. К.: Вища освіта, с. 4. Мельник А.І. Інтерпретація історії в українській філософсько освітній думці ХІХ ст. // Філософія освіти С Бычко А.К. Народная мудрость Руси: анализ философа. К.: Выш. шк. Изд во при Киев. ун те, с. 6. Бичко І.В. Пізнання як навчання: спроба історико філософської розвідки // Філософія освіти С Кримський С.Б. Про софійність, правду, смисли людського буття: Збірник науково публіцистичних і філософських статей. Київ, с. 8. Клепко С.Ф. Українська царина філософії освіти // Практична філософія С Черный А.А. Специфика исследования истории философско образовательных идей в Украине, сквозь призму различных методологических подходов Предлагается аналитический обзор сущности культурологического, историко компаративистского и парадигмального методологических подходов, при исследовании роли философско образовательных идей в истории философии образования Украины. Опираясь на научно методологические исследования украинских философов. Ключевые слова: методология, парадигма, философия образования, история. Chorniy, O.О. Specificity studies of the history of philosophical and educational ideas in Ukraine through the prism of different methodological approaches The author offers an analytical review of the essence of cultural, historical and comparative paradigm of methodological approaches in the study of the role of philosophical and educational ideas in the history of Philosophy of Education. Relying on scientific and methodological research Ukrainian philosophers. Key words: methodology, paradigm, philosophy of education, history. *** УДК [316.4: ](37) Лісовський П.М. Гносеологічні алгоритми освіти, науки та виховання як система знань в структурі духовного капіталу Розглядаються глобалізаційні процеси, що відбуваються в сучасному інформаційному соціумі і є інтенсивними міжкультурними комунікаціями. Тому питання діалектичної взаємодії освіти, науки та виховання як провідних чинників суспільного прогресу і розвитку цивілізації постійно перебуває в центрі уваги світової спільноти. За цих умов зростає кількість розбіжностей та невизначеності як відзнак сучасності, оскільки міжкультурна сприйнятливість стає не абстракцією, а конкретною потребою особистості. Адже сучасна людина повинна мати всі необхідні для всебічного життя знання, що в сучасних умовах темпорально застарівають. Для цього індивід має навчитися володіти відповідними інструментами для здобуття знань, творчо навчитися їх одержувати та вміти на належному рівні застосовувати в життєвому світі. Ключові слова: інформаційна інфраструктура, суспільний прогрес, система знань, наукова парадигма, виховання. Глобалізаційні процеси, що відбуваються в сучасному інформаційному соціумі і є інтенсивними міжкультурними комунікаціями. Тому питання діалектичної взаємодії освіти, науки та виховання як провідних чинників суспільного прогресу і розвитку цивілізації постійно перебуває в центрі уваги світової спільноти. За цих умов зростає кількість розбіжностей та невизначеності як відзнак сучасності, оскільки міжкультурна сприйнятливість стає не абстракцією, а конкретною потребою особистості. Адже сучасна людина повинна мати всі необхідні для всебічного життя знання, що в сучасних умовах темпорально застарівають. Для цього індивід має навчитися володіти

342 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 відповідними інструментами для здобуття знань, творчо навчитися їх одержувати та вміти на належному рівні застосовувати в життєвому світі. У цьому відношенні освіта, наука та виховання є оптимальним способом входження людини у суспільство, що значною мірою трансформує соціальний досвід й володіє цінностями світової культури. Саме життя і практика людини, культурна спадщина різних народів є актуальними артеріями змісту освіти. Своєю чергою, освіта це процес трансляції культурно оформлених еталонів людської діяльності. У процесі виховання людина освоює соціокультурні норми, що відтворює сталі форми культурного життя в просторі духовного капіталу. Особлива роль освіти обумовлена загальним характером необхідного духовного продукту, що передається від покоління до поколінь. Для цього забезпечення потрібні відповідна інформаційна інфраструктура та соціальні умови, що формують освітній простір. Така проективна функція освітнього процесу виражається у виході його за межі сьогодення і формуванні майбутнього соціуму, де людина постає в усій повноті буття. Передавання необхідного досвіду старшими поколіннями людей молодшим існує з якнайдавніших часів. Накопичення людством знань, розвиток знарядь і способів праці, їх ускладнення історично обумовили спроможність навчатися та виховувати молодь. Кожне покоління людей опановує досвід предків, збагачує його і передає своїм нащадкам. Саме в духовній культурі опосередкована людська якість. При цьому, функцією передавання соціального досвіду, що поєднує освіту, науку та виховання, є навчання правилам життя. Реалізація цієї функції передбачає і передавання досвіду соціальної та професійної поведінки, і формування необхідних якостей, властивостей, звичок індивіда, і розвиток його здібностей (етичних умінь розрізняти добро і зло; творчих умінь проявляти свої природні завдатки і здібності. Під цим оглядом навчання як передавання знань, досвіду пізнання це діалог між діяльностями навчання суб єкта, що спрямований на формування досвіду розуміння наукових і гуманістичних цінностей. «Виховання це навчання принципам життя Воно додає йому характеру самодіяльності, вносячи до нього ненасильницький елемент управління. Виховання, як звернення до національних особистісних цінностей. ефективніше з гуманістичного погляду» [1,с.97]. Притому навчання в традиційній площині, мета якого полягає в накопиченні знань, умінь і навичок для подальшого використання їх в різних видах діяльності, це перманентне передавання знань і досвіду в готовому для запам ятовування вигляді. Навчання в гуманістичному аспекті припускає необхідність формування та розвитку і саморозвитку особистості під час засвоєння нею знань. вироблення власних сенсів їх розуміння. Таким чином, важлива соціальна функція освіти це передавання соціального, накопиченого попередніми поколіннями людей. Він є діяльністю, втіленою в знаннях, уміннях, творчості і відношеннях до світу. Ця обставина є матеріальною та духовною культурою, яку засвоює людина протягом усього свого життя. Але індивід нездатний засвоїти весь накопичений людством досвід, а здатний засвоїти лише певну частину цього досвіду, яка стане надбанням його особистості і дасть змогу розвиватися далі. Ось ця частина і є спочатку змістом освіти, відображеним у документах, нормативах і навчальних програмах, а згодом особистісно значущим і привласненим конкретним індивідом змістом його освіти [2,с.78]. У зв язку з цим, говорячи про наукову парадигму, що є підставою історично визначених типів раціональності в духовному капіталі, необхідно зазначити пізнавальну інтенцію до «об єктивно істинного» знання. При цьому виникнення нового типу раціональності не означає повного зникнення уявлень і методологічних установок попереднього етапу. Навпаки, між ними існує наступність. Попередні методологічні підходи використовуються локально, у деяких пізнавальних ситуаціях, для яких вони можуть бути адекватними. Але при цьому втрачають своє домінуюче значення. Сучасна постнеокласична наука в центр своїх досліджень поставила унікальні, складні системи, що історично розвиваються, особливим компонентом яких є сама людина. Нова наукова парадигма як семантичне (складне, всебічне, багатозначне) мислення в процесі формування передбачає обов язкову експлікацію цінностей. Саме складність і конструйований характер об єкта наукового пошуку, різноманіття змісту його суб єктивної складової формують ситуацію плюралізму й конкуренції науково дослідних програм, що розгортаються в трансдисциплінарних сферах. Це простір мислення «за межами» дисциплінарних і колишніх загальнонаукових парадигм. Таке ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 мислення має своє коріння в історії наукового й філософського знання Заходу й Сходу. Можна знайти цілий ряд ідей і уявлень, які стали передумовами для розвитку принципів семантичного мислення в системі знань. Так, наприклад, мислення в Давньому Китаї ґрунтувалося на єдності додаткового й антагоністичного відношень між Інь і Янь. Основоположник даосизму Лао Цзи характеризував реальність через об єднання цих протилежних начал. У давній Греції егейський філософ Геракліт першим загострив увагу на необхідності поєднання суперечливих понять, таких як життя й смерть, рух, спокій тощо. У Новий час Блез Паскаль сформулював свій когнітивний імператив, що полягав у твердженні того, що не можна зрозуміти частини, не знаючи цілого, а ціле, незнаючі частин, а також, що не тільки входять у ціле, але й ціле існує в кожній частині. Паскаль раціонально усвідомлював неможливість віри, заснованої на розумі. Він усвідомлював існування меж розуму і, що все може бути піддано сумніву. Але разом з тим мислитель розумів, що існує щось за межами впорядкованої розумової діяльності, а саме милосердя, пише сучасний французький філософ Е.Морен [3,с.135]. Лейбніц у своїй «Монадології» сформулював принцип складної єдності множинних одиниць буття монад, що є цілісною одиницею. Крім того, вивчаючи характер трансцендентального досвіду, Кант розробив вчення про антиномії чистого розуму, що представляють собою протиріччя, у які неминуче впадає розум, намагаючись осягнути наддосвідне. Важливим внеском у розробку основ семантичного мислення є вчення Гегеля про само розгортання духу, що відпустив себе в природу для завершення циклу власного розвитку. Діалектика Гегеля, розвинута надалі Марксом, стає основою діалогіки Морена. У негативній діалектиці Лукача, у теорії комунікативної дії Габермаса, у теорії самореферентних систем Лумана, у теорії «хаосмоса» Дельоза варто віднайти в системі знань досвід, що відповідає духу сучасної теорії семантичного мислення. На метанауковому рівні, комплексно досліджуючи складні об єкти, здійснюючи перенос когнітивних моделей з однієї дисциплінарної галузі в іншу, виробляючи загальну мову науки й конструюючи метапарадигмальні універсалії, воно стає трансдисциплінарним мисленням. У цьому сенсі варто розглядати знатну постать Лесі Українки з освітньо виховних позицій. Леся Українка була переконана, що вирішальною для суспільного розвитку є діяльність сильної особистості, тому близькими для неї є гуманістично стверджуючі заклики Фрідріха Ніцше, його героїко романтичні ідеї, спрямовані на возвеличення індивідуального самовладдя. В цьому й слід шукати відповідь на питання про те, чому творчість Лесі Українки, спочатку сприйнята та поцінована її сучасниками так високо, згодом стає недосяжною для розуміння в силу складного мислення. Адже для розуміння і сприйняття мислення у творчості Лесі Українки необхідно чітко уявляти час і рівень розвитку українського суспільства другої половини ХІХ початку ХХ століття. Лише в контексті епохи видається можливим осмислення ідей, що їх висловила Леся Українка. Соціальне середовище, родинне виховання і освіта це ті умови, в яких формувався світогляд та характер мислительки. Філософський дискурс Лесі Українки має яскраво виражений неоромантизм як відображення краси життя, ніж туги за нездійсненим, що є свідченням її геніальної творчості. В такому романтизмі як суб єктивному мистецтві, дух складного мислення переходить із зовнішньої стихії в задушевне злиття з собою, ігноруючи все зовнішнє. Це піднесення до себе, відчуття і «знання себе в єднанні з собою» і основним принципом романтичного мистецтва [4,с.132]. Такою є поетеса Леся Українка як взірець найвищої суті мистецтва, яка належить до феномену, що вічно живе і оновлюється, оскільки розвивається в свідомості суспільства. Творчий дух мислительки це дух багатогранний і багатозвучний. При цьому і найсердечніше лірика у її філософії, і гнівна сатира, мужній громадянський пафос, пекуча інвектива і гірка медитація. Потужна екзистенція (ліризм) діалектично поєднується з індивідуальним драматургічним, трагедійним обдаруванням поетеси як вияв ірраціоналізму її творчості, оскільки все особисте в творчості Лесі Українки стає загально значущим, суспільним, історично важливим. Визначальною ознакою ліричного стилю поетеси є те, що кожна її особиста тема, зростаючи до найбільших епохальних узагальнень, набуває смислу і значення лише в міру своєї громадянської значущості. Саме неподільна єдність особистого і загального, «свого» і «світового» діалектично органічно властива творчої діяльності української поетеси. Такий філософський дискурс Лесі Українки

343 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 має яскраво виражену романтично екзистенційну спрямованість. Неоромантизм це відображення краси життя, ніж смутку за нездійсненим, що і підтвердила поетка своїм життям як творчістю, а творчістю як життям. Крім того, бельгійський фізико хімік Ілля Пригожин, досліджуючи утворення «дисипативних структур» в умовах, далеких від термодинамічної рівноваги, трохи по іншому сформулював ту саму ідею виникнення організації з безладдя, або порядку з хаосу, що має здатність до саморозвитку й самоорганізації, як вищого прояву складності. Ядром, що генерує в собі міждисциплінарний і трансдисциплінарний потенціал розвитку постнекласичної науки, що переборює розрив між «науками про природу» й «науками про людину», є синергетика. Як відзначають В.Аршинов і В.Буданов, відомі автори в галузі філософії й методології науки, «сьогодні синергетика швидко інтегрується в галузь гуманітарних наук, виникли напрямки соціосинергетики й еволюційної економіки, її застосовують психологи й педагоги, розвиваються доповнення в лінгвістиці, історії й мистецтвознавстві, реалізується проект створення синергетичної антропології» [5,с.376]. У синергетичній картині світу відбувається нова зустріч фізичних. соціальних і психічних аспектів буття як індивідуума, так і соціуму, проблеми «двох культур», освіти. Таким чином, розходження між природними, соціальними й гуманітарними науками поступово нівелюються. Фактором їхнього об єднання виступає особистість та суспільство. Результатом такого процесу синтезу виступає нова парадигма, що переходить із трансцендентального виду діяльності. Ця динамічна голограма світу розкривається залежно від точки знаходження й траєкторії руху в ній суб єкта пізнання. Голографічний принцип означає, що у будь якому складному явищі не тільки частина входить у ціле, але й ціле вбудоване в кожну окрему частину. Так, наприклад: клітина на рівні організму, а організм на рівні клітини; індивід та суспільство. При цьому, живий організм у його гомеостазі являє собою сукупність процесів регуляції, заснованих на множинних біосоціальних зворотних зв язках. Саме негативний зворотний зв язок нейтралізує можливі випадкові відхилення й тим самим стабілізує систему, позитивний зворотний зв язок, навпаки, є механізмом посилення відхилень, що ведуть до дестабілізації й руйнування. Для науки ХХІ століття парадигма семантичного мислення пропонує методологічний апарат, що поєднує в собі як лінійне, так і нелінійне мислення, чітко відмежовуючи сферу компетенції лінійного мислення. Адже введення в методологію науки нелінійного мислення зовсім не означає, що лінійне мислення має бути відкинуте. Саме парадигма Пригожина вимагає нелінійного мислення, яке б могло охопити увесь всесвіт, від мікрокосмосу і макрокосмосу до людського суспільства. Можливість цього обумовлена тим, що наш світ це світ складних дисипативних систем, що спонтанно виникають та еволюціонують, і кожна така система є «агентом свавільної дії». В сучасну добу наукове пізнання базується на схемі соціальної інтеракції: «суб єкт пізнання світ агентів дії», де «наукове пізнання жива тканина нелінійних взаємин між суб єктом пізнання та світом агентів дії» [6,с.34]. Іншими словами, образ науки, що являється в образах цієї мови витіснив з методології науки історично передуючий позитивістський образ науки як грандіозної будівлі, що базується на фундаменті детерміністських принципів. Принцип визначеності відав своє місце принципу невизначеності. Наука постала як складна нелінійна динамічна відкрита система, що залежить від багатьох факторів. Зміна цих факторів вводить цю систему в стан біфуркацій, оскільки еволюціонуючи наука збагачується новими емерджентними якостями. Іншим аспектом соціокультурної обумовленості наукового пізнання є так званий принцип «араціональності», який сформулював Л.Лаудан: «Принцип араціональності встановлює поділ праці між істориками ідей та соціологами пізнання, оскільки мислитель стверджує, що історик ідей, використовуючи доступні йому засоби, здатний пояснювати процес мислення тією мрією. Якою цей процес є раціонально обґрунтованим; соціолог пізнання може взяти участь у цьому поясненні лише в тих пунктах, в яких прийняття тієї чи тієї наукової ідеї або відмова від неї не піддаються раціональному поясненню» [7,с.156]. Інакше кажучи, соціологія науки може пояснювати помилки в науці, але не її успіхи. Цей принцип актуальний, оскільки викликає інтерес сам той факт, що йдеться про соціологію науки. Адже чим більшу частку зовнішньої соціокультурної окресленості науки ми визнаємо, тим більше філософія науки перетворюється на соціологію, релігієзнавство або культурологію. Саме тому більшість західних дослідників, які залишили значний вклад в розробці проблеми соціокультурної обумовленості наукового пізнання, були філософами соціологами (Е.Дюркгeйм, Р.Мертон, К.Мангайм) або філософами культурологами (О.Шпенглер, М.Шелер). Відтак процес виробництва і функціонування знання певною мірою дотримується натуралістичної парадигми. Адже принцип араціональності не позбавлений внутрішньої суперечливості, оскільки раціональність чи нераціональність в науковій діяльності може бути визначена самою наукою, що вбирає, обробляє та продукує раціональність. У контексті цього доречно буде провести паралель між філософією історії А.Тойнбі й філософією науки Т.Куна. Американський філософ розвиток науки поділяв на фази аномальної і нормальної науки. Фаза аномальної науки характеризувалась руйнуванням старих парадигм, які не знаходили пояснення так званим «аномаліям». З часом цих «аномалій» ставало більше, виникали теорії, які пояснювали «аномалії», тобто здійснювався процес формування нової парадигми. Фаза нормальної науки характеризується постійним розширенням і систематизацією знань, за відсутності кардинальних відкриттів [8,с.23 56]. Іншими словами, фаза аномальної науки це час пошуку, змін, динамізму, натомість фаза нормальної науки характеризується переважно систематизацією набутих за часи аномальної науки знань в структурі духовного капіталу. Необхідно зазначити, що «дифузія» (взаємний перехід) від нормальної до аномальної науки і навпаки, за Т.Куном, це певна суспільна психологічна криза, оскільки руйнування старої і створення нової парадигми супроводжується руйнацією системи світогляду поколінь. А.Тойнбі, у свою чергу також зазначає, проте не в такій гострій формі, що перехід від фази період творчої діяльності до конструктивної фази може викликати деякі суспільно психологічні кризи [9,с.368]. Таким чином, можна стверджувати про відповідну спорідненість гносеологічних міркувань цих мислителів, незважаючи на дещо відмінні сфери діяльності: філософія й історія науки (Т.Кун) і філософія історії (А.Тойнбі). Проте для англійського мислителя А.Тойнбі надзвичайно важливе значення має не лише фаза творчості у науковій діяльності час динамізму і творіння, а й конструктивна період систематики. «У конструктивній фазі творець випереджає своє повернення тим, що надає своїй праці форму, яку здатний передати пасивній більшості, коли він знов вступає у повне соціальне спілкування з ним» [3,с.369]. Тобто, під час творчої фази у науковій діяльності виникають креативні ідеї, які «пасивна більшість» не в змозі сприйняти, тому ці ідеї необхідно систематизувати й адаптувати до рівня суспільної свідомості. У цьому смисловому пошуку стиль мислення, понятійно категорійна побудова, картина світу, філософські ідеї, норми й ідеали наукового пізнання це «артерії» впливу соціуму і культури на наукову діяльність, що є своєрідним аналогом «без свідомого» чи «над свідомого». Інша аналогія це кантівські апріорні (переддосвідні) структури свідомості, які, на наш погляд, виконують функції, що лише конкретизуються в «підставах наукового знання» В.Стьопіна. Очевидно, що кантівські «підстави» трансцендентальний характер, тоді як у В.Стьопіна і взагалі в пострадянській традиції ці підстави є соціально історичними за своєю природою [10,с.147]. Проте важливішим при цьому є те, що об єднує кантівський трансценденталізм і пострадянський підхід, тобто апріорність структур свідомості (Кант) і передумовне знання, або передумови/ підстави знання (пострадянська традиція). «Знанням» це може бути назване умовно. У Канта йдеться про чисті когнітивні форми і «знання» про оперування ними. Крім того, варто зважати, що у Канта апріоризм це гарантія всезагального і необхідного знання, а відтак він повністю позбавлений історичних конотацій [11,с.67]. Аналізуючи пізнавальну акцію, Кант виявляє її суперечності, розв язання яких уможливлює припущення апріорного характеру деяких невід ємних складових людського знання, які до того вважали характеристиками самого об єктивного світу і які, як виявив аналіз Канта, іманентно притаманні самій пізнавальній здатності людини. Вони уможливлюють будь яке пізнання, будь який досвід сенситивний чи теоретичний. До таких елементів належать час і простір як апріорні форми чуттєвості й категорії як такі ж апріорні форми розсудкової діяльності. Впливи зовнішнього світу, пропущені через апріорні форми, зв язуються, «синтезуються» і зазнають «перекодування» в людиноцентристські витвори феномени, які й є предметами людського

344 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 пізнання. За межами його можливостей лишається сфера сутностей, «поштовхи» з боку якої ініціюють пізнавальний процес. І справді, філософська думка як імператив соціокультурного впливу на науку це суто історичний феномен, що має свою ґенезу, власний оригінальний зміст. Отже, якщо принципи новітнього раціонального мислення в якості стратегічних покласти в основу освітнього та наукового процесу, то можна створити систему превентивної освіти та науки для людини (людей, людства). Таке мислення здатне життєдіяти в епоху криз, а для суспільства створити систему гарантій як виживання, так і успішного розвитку. Тобто, необхідно насамперед інтерізувати принципи пізнання семантичності, а саме: ввести її у власний (кожного, всіх) внутрішній світ, й бути здатним ефективно застосовувати. На наш погляд, семантика такого мислення це мистецтво єдиного цілісного «магістрального» діалектичного розвитку індивіда та суспільства. Перераховані гносеологічні алгоритми та програми пізнання в системі знань і є відповідною запорукою якості освіти та науки. Список використаних джерел 1. Бондаревская Е.В. Аксиологический (ценностный) план рассмотрения воспитания и обучения. Общая стратегия воспитания в образовательной системе России (к постановке проблемы). Кн.1 [Текст]: у 2 х кн. / Е.В. Бондаревская, С.В. Кульневич. М., Кн Роднєнкова Т. Молодь у пошуках змісту [Текст] / Т.Роднєнкова Морен Э. Метод. Природа Природы [Текст] / Э.Морен. М.: Прогресс Традиция, с. 4. Бичко А. Леся Українка: Світоглядно філософський погляд [Текст] / А.Бичко. К.: Український Центр духовної культури, с. 5. Аршинов В.И., Буданов В.Г. Роль синергетики в формировании новой картины мира [Текст] / В.И. Аршинов, В.Г. Буданов // Вызов познанию: Стратегии развития науки в современном мире. М.: Наука, с. 6. Науковий світогляд на зламі століть [Текст]: монографія / [В.С. Лук янець, О.М. Кравченко, Л.В. Озадовська та ін.; під ред. В.С. Лук янця]. К.: ПАРАПАН с. 7. Laudon L. Progress and its Problems: towards a Theory of Scientific Growth. [Тext] / L.Laudon P Кун Томас. Структура наукових революцій [Текст] / Томас Кун; пер. з англ. О.Васильєва. К.: Port Royal, с. 9. Тойнби Арнольд. Постижение истории [Текст]: сборник / Арнольд Тойнби; пер. с англ. Е.Жаркова. М.: Айрис пресс, с. 10. Степин В.С. Структура теоретического знания и историко научные реконструкции [Текст] / В.С. Степин // Методологические проблемы историко научных исследований С Кант І. Критика чистого розуму [Текст] / І.Кант. К.: Юніверс, С Пригожин И. Конец определенности. Время. Хаос и новые законы природы [Текст] / И.Пригожин Ижевск: НИЦ РХД, с. 13. Гегель Г.В.Ф. Эстетика. Т.2 [Текст]: у 4 т / Г.В.Ф. Гегель. М.: Изд во «Искусство», Т с. 14. Українка Леся. Зібрання творів. Листи ( ) Т.11 [Текст]: зібрання творів: у 12 т. / Леся Українка. К.: Наук. Думка, с. Лисовский П.Н. Гносеологические алгоритмы образования, науки и воспитания как система знаний в структуре духовного капитала Рассматриваются глобализационные процессы, которые рассматриваются в современном информационном социуме и являются интенсивными межкультурными коммуникациями. Поэтому вопросы диалектического взаимодействия образования, науки и воспитания как передовых факторов общественного прогресса и развития цивилизации постоянно находятся в центре внимания мировой общественности. В этих условиях растет количество разногласий и неопределенности как свойств современности, поскольку межкультурная восприимчивость становится не абстракцией, а конкретной необходимостью личности. В силу этого современный человек должен иметь все необходимые для всесторонней жизни знания, что в современных условиях темпорально устаревают. Для этого индивид должен научиться владеть соответственными инструментами для получения знаний, творчески научиться их получать и уметь на должном уровне употреблять в жизненном мире. Ключевые слова: информационная инфраструктура, общественный прогресс, система знаний, научная парадигма, воспитание. Lisovskiy, P.М. Gnoseological algoritms of education, science and upbringing how system of knowledge in structure of mental capital In article author examined globalization processes, which characterized in modern informational socium are intensive intercultural communications. Therefore questions dialectical interaction the education, science, upbringing how leadings factors public progress and evolution of civilization constant beings in centre of attention word community. Increase amount discords undetermined how property of contemporaneity, inasmuch as intercultural favorable become not abstraction, is concrete necessary individual. However modern people must have all necessary for thorough life knowledge, which in modern conditions temporality become obsolete. For this individual must learn to hold corresponding instruments for getting knowledge s, creative learn getting its and can used in vital word. Key words: information infrastructure, social progress, a system of knowledge, scientific paradigm, education. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК Морозов В.В. Проблеми формування культури педагогічного дискурсу Формування культури педагогічного дискурсу має бути спрямоване на подолання проблем дискурсного спілкування, таких як нетерпимість до іншого погляду, неувага до аргументів, небажання вникнути у суть справи, агресивність полемістів та ін. За допомогою формування культури педагогічного дискурсу процес педагогічного спілкування набуває раціональної, логічної, доказової природи. Ключові слова: людина, освіта, культура, педагогічний дискурс, педагогічна культура. Культура педагогічного дискурсу є проявом загальної педагогічної культури. Специфіка такого прояву пов язана з певним аспектом педагогічного процесу складною сукупністю мовних практик, спрямованих на формування уявлення про той об єкт, який досліджується. Відповідно, поняття «культура педагогічного дискурсу» застосовується для визначення та оцінки міри готовності суб єктів педагогічного дискурсу до участі у цьому процесі, дозволяє охарактеризувати якість самого процесу розгортання педагогічного дискурсу, відображає уміння (здатність) вчителя та учня вести полеміку у відповідності з нормами педагогічного процесу, вимогами загальної культури та моралі. Як компонент загальної педагогічної культури культура педагогічного дискурсу містить основні структурні елементи педагогічної культури та виконує всі властиві їй основні функції. Для подальшого розкриття сутності поняття «культура педагогічного дискурсу» маємо звернутися до споріднених понять, що є більш поширеними у сучасній педагогічній науці. Це такі поняття, як «культура міжсуб єктної взаємодії», «культура педагогічного спілкування», «риторична культура», «культура мовлення (мови)» тощо. Поняття педагогічного дискурсу за своєю сутністю висуває на перший план моменти взаємодії суб єктів педагогічного процесу. Відповідно, описуючи культурні аспекти педагогічного дискурсу, доречним є звернення до такого поняття, як «культура міжсуб єктної взаємодії». Згідно з О. Бершадською, керуючись визначенням взаємодії як процесу організації спілкування та визначенням культури як рівнем володіння певною діяльністю, можна стверджувати, що культура міжсуб єктної взаємодії передбачає сформованість певних етичних цінностей та особистісних якостей, а також володіння необхідними знаннями, вміннями та практичними навичками для того, щоб організувати ефективну взаємодію з партнером по спілкуванню. Відповідно культура міжсуб єктної взаємодії визначається як складова загальної та професійної культури людини, яка є поєднанням певних особистісних якостей та ціннісно смислових установок, знань з етики і психології спілкування, що знаходять своє практичне відображення в комунікативних та організаційних вміннях і навичках, націлених на продуктивну організацію процесу взаємодії [1]. За своєю родовою сутністю дискурсивні практики у педагогічному процесі є компонентом педагогічного спілкування. Вочевидь, культуру педагогічного дискурсу можна також розглядати й через призму поняття «культура спілкування». Культура спілкування вчителя, на думку В. Грехнєва, є показником того, як, яким чином, за допомогою яких найбільш відповідних вирішенню конкретних педагогічних задач, способів взаємодії вчителю вдається реалізувати загальні соціально значимі принципи навчання і виховання [2,с.36]. Культура спілкування педагога виявляється в умінні слухати і чути співбесідника, умінні ставити питання, встановлювати контакти, розуміти іншого, орієнтуватися в ситуації спілкування, що склалася, умінні бачити і правильно інтерпретувати реакцію людей, уміння проявляти і передавати своє відношення з приводу чого небудь, готовність і бажання спілкуватися [3,с.94 95]. Високо розвинену культуру педагогічного дискурсу неможливо уявити без відповідної культури мовлення дискурсантів. Культура мовлення трактується як володіння

345 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 різними функціональними стилями мови, підпорядкування мовно виражальних засобів основній меті в конкретних мовних ситуаціях. Основними ознаками культури мовлення є змістовність, правильність, точність, чистота, доречність, багатство і різноманітність, а також виразність. У свою чергу культура мовлення утверджує певні норми (критерії, нормативні рівні), які сприяють удосконаленню мовлення, шляхом їх дотримання підвищується рівень мовленнєвої культури особистості. Такими нормами (критеріями, нормативними рівнями) є орфоепічний, орфографічний, граматичний, лексичний, стилістичний, пунктуаційний. Зазначені нормативні рівні стають ефективними у підвищенні культури мовлення в тому разі, коли особистість фіксує на них увагу, розуміє їх значення і в процесі мовлення здійснює самоконтроль і самоаналіз. Саме нормативні рівні виступають критеріями оцінювання рівням розвитку мовленнєвої культури особистості [4,с.59]. Культура мовлення це дотримання усталених мовних норм усної й писемної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне застосування мовних засобів залежно від мети та обставин спілкування. Отже, культура мовлення це й культура мислення та культура суспільних і духовних стосунків людини. Висока культура мовлення означає володіння багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої форми спілкування, яка б найповніше й найточніше передавала зміст думки. Особливо важливим це є для вчителів, оскільки встановлювати зворотний зв язок, тобто мистецтво спілкування, є запорукою реалізації майстерності [5,с.59]. Культура мовлення розглядається як володіння нормативним літературним мовленням в усній і писемній формах, в усіх видах мовленнєвої діяльності, здатність доречно користуватися мовними засобами, оптимальними для певної ситуації мовлення. Культура мовлення в цілому підпорядковується загальним вимогам вербального спілкування, структурними компонентами якого є: правильність мовлення (досконале володіння нормами літературної мови, точність, логічність), мовна майстерність (навички добору із співіснуючих варіантів найточнішого, найбільш доречного у певній комунікативній ситуації), мовна свідомість (уміння оцінювати й удосконалювати мовленнєву діяльність комунікантів на кожному етапі навчання) [6]. Специфічною ознакою педагогічного дискурсу є його полемічний характер, що вимагає від його суб єктів належної риторичної підготовки. Характеристикою даної підготовки виступає поняття «риторична культура особистості». Риторична культура особистості це рівень оволодіння нею знаннями науки риторики і спосіб їх вияву в процесі риторичної діяльності. Формування і розвиток риторичної культури особливий процес системотворення якостей у психічній структурі особистості, побудови окремих компонентів, що реалізуються в професійній діяльності у вигляді ієрархізованої системи відношень людини до цієї діяльності. Модель структури цієї культури становить складне динамічне ціле із п ятьма підструктурами комунікативною культурою (риторичною етикою), мисленнєвою (логічною) культурою, культурою мовлення, духовно моральною культурою та сценічною культурою [7]. Формування культури педагогічного дискурсу має бути спрямоване на подолання проблем дискурсного спілкування, таких як нетерпимість до іншої точки зору, неувага до аргументів, небажання вникнути у суть справи, агресивність полемістів тощо. Проблематика відхилень, утруднень та помилок у процесі педагогічного спілкування доволі широко розкривається у сучасній психолого педагогічній літературі. Так, Л. Петровська помилки у спілкуванні пов язує з перцептивним складником даного процесу та виокремлює низку потенційних соціально перцептивних викривлень, зокрема судження про іншу людину за аналогією з собою (несвідоме перенесення на інших власних якостей, переживань); прагнення до внутрішньої несуперечливості схильність сприймання «витіснень» усіх аспектів образу людини, яка сприймається, що суперечить концепції про неї; «ефект ореола» вплив загального враження про іншу людину на сприймання й оцінку окремих властивостей і проявів її особистості; «ефект стереотипізації» накладання на сприймання окремої людини стереотипу, узагальненого образу певного класу, групи, категорії людей; вплив «імпліцитної теорії особистості» розгляд окремої людини крізь призму імпліцитних уявлень про те, якою вона повинна бути (в основних її проявах), на думку того, хто її сприймає; «ефект ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 інерційності» тенденція до збереження створеного одного разу уявлення про людину; «ефект послідовності» вплив на сприймання послідовності здобуття відомостей про людину; вплив на соціальну перцепцію людини рівня когнітивної складності того, хто сприймає, рівня його вимог, самооцінки, розвитку тих чи інших захисних механізмів, товариськості чи замкнутості [8,с ]. О. Скубашевська, розглядаючи педагогічний дискурс як різновид педагогічного спілкування, узагальнює його типові помилки в умовах контакту вчителя з учнем, що зумовлені хибними цільовими настановами щодо суттєвих особливостей досліджуваного феномену, індивідуальними характеристиками поведінки (інтенсивна жестикуляція, повільний або занадто швидкий темп мовлення, нерозвинутість гнучкості мислення), нерозвинутістю емпатії (спроби поставити себе на місце певної вікової категорії учнів). До цього слід додати помилки педагога у словесних (монотонність мовлення, погана дикція, невміння використовувати інтонації, незнання ролі пауз, неправильність наголосів, часте мовчання) та безсловесних прийомах (скутість рухів, відсутність виразних жестів, невиразність погляду). До факторів, які спричиняють появу типових помилок у професійному спілкуванні педагога, що можуть впливати на ефективність педагогічного дискурсу, на думку О. Скубашевської, необхідно віднести деякі недоліки у професійній діяльності педагогів, а саме: захопленість предметним змістом матеріалу, слабке володіння засобами саморозкриття, недостатні знання об єкта комунікації, тобто учня [9]. О.Цуканова, вивчаючи психологічні особливості ускладненого спілкування в умовах спільної діяльності, запропонувала класифікацію чинників, що спричиняють недоліки у спілкуванні в системі «учень учитель». Це індивідуально психологічні особливості учнів і вчителів (комунікативні вміння й навички, комунікативні риси особистості, особливості емоційно вольової сфери, рівень культури поведінки; особливості інтелектуальної сфери та зовнішнього вигляду учнів, їхній стан здоров я); особливості участі учнів і вчителів у спільній діяльності (ставлення учнів до навчання, особливості ділових формальних взаємовідносин між учнями та вчителями, ступінь включення учнів у ділову взаємодію з учителями); недоліки й труднощі в навчально виховній роботі [10,с.10 11]. І. Бідюк акцентує увагу на смислових та емоційних бар єрах, що утруднюють процес педагогічного спілкування. В якості причин подібних бар єрів називаються порушення педагогічного такту, несправедливе застосування заохочень та покарань, зловживання моралізуванням, відсутність доброзичливого ставлення до вихованців, непослідовність вимог, нерозуміння психічного стану школяра в момент виховного впливу. Уміння аналізувати причини та умови виникнення емоційно смислових бар єрів, спроможність їх долати розглядається як важлива умова дієвості комунікативного впливу педагога [11,с.25 26]. А. Маркова відхилення у педагогічному спілкуванні пов язує з авторитарним стилем діяльності педагога. Авторитарність позиції вихователя призводить до монологічності в спілкуванні, до декларації як заміні логічного доказу, до педагогіки «гасел і цитат», до «страусиної політики» замовчання гострих проблем. Особливості авторитарної діяльності, у свою чергу, породжують особливі професійні риси особистості педагога: догматизм, відчуття непогрішимості, педагогічну нетактовність, прагнення до безапеляційності в думках, «манію судити» [12,с.87]. Противагою такому авторитарному стилю у дискурсному спілкуванні виступає демократичний стиль, формування якого пов язано з культурою педагогічного дискурсу. Так, О. Корніяка виокремлює низку правил, дотримання яких лежить в основі демократичної педагогічної взаємодії та розвиненої фахової культури педагога: домінування не позиції «над», а позиції «на рівних», що означає право дитини, попри її вік та недосвідченість, часом ставати поряд з дорослими, аби відчути складність його становища і навчитися відповідальності; створення в класі атмосфери емпатійності, встановлення доброзичливих відносин з учнями, що веде до позитивного морального та емоційного настрою в педагогічній взаємодії,а також до емоційної розрядки, звільнення від страхів та тривоги, супутніх сприйманню і засвоєнню нового матеріалу; використання вчителем різних засобів для підтримання в учня інтересу до повідомлюваних знань, і передусім свого комунікативного досвіду для пізнавального,

346 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 комунікативного і морального розвитку школярів, освоєння ними взаємин співробітництва та взаємодопомоги, поваги і чесності, ввічливості і тактовності, тобто стратегії підтримання справді людяних взаємин; забезпечення активної участі дитини в організованій педагогом діяльності через діалогічну взаємодію між ними, творче виконання учнем навчальних завдань, через розвиток його ініціативи у вирішенні власних життєвих проблем [13,с.103]. Отже, базовим принципом формування культури педагогічного дискурсу як засобу подолання відхилень у дискурсивному спілкуванні можна вважати орієнтацію на суб єкт суб єктні відносини, демократичний стиль та діалогічний характер спілкування. Суб єкт суб єктний характер педагогічного спілкування принцип його ефективної організації, що полягає у рівності психологічних позицій, взаємній гуманістичній установці, активності педагога та учнів, взаємопроникненні їх у світ почуттів і переживань, готовності прийняти співрозмовника, взаємодіяти з ним [14,с.78 79]. Суб єкт суб єктна взаємодія це особливі стосунки, при яких педагог і його вихованець сприймають один одного як рівноправних партнерів спілкування. Таке рівноправне сприйняття зовсім не означає схожості і подібності їх думок. Навпаки, рівноправність дозволяє кожному з них мати свою, відмінну від протилежної сторони думку, а також право як у вчителя, так і у його учня на відстоювання і захист цієї думки в їх діалозі. Завдяки цьому в кожного з них з являється можливість для розкриття і трансляції свого індивідуального «Я» партнеру по спілкуванню [15,с.10]. Головними ознаками педагогічного спілкування на суб єкт суб єктному ґрунті є: 1. Особистісна орієнтація співрозмовників готовність бачити і розуміти співрозмовника; самоцінне ставлення до іншого. Враховуючи право кожного на вибір, ми повинні прагнути не нав язувати думку, а допомогти іншому обрати власний шлях розв язання проблеми. 2. Рівність психологічних позицій співрозмовників. Хоча вчитель і учні нерівні соціально (різні життєвий досвід, ролі у взаємодії), проте для забезпечення активності учня, через яку ми можемо сподіватися на розвиток його особистості, слід уникати домінування педагога і визнавати право учня на власну думку, позицію, бути готовим самому також змінюватися. Учні хочуть, щоб з ними радилися, зважали на їхні міркування, і завдання вчителя враховувати цю потребу. 3. Проникнення у світ почуттів і переживань, готовність стати на позицію співрозмовника. Це спілкування за законами взаємного довір я, коли партнери дослухаються один до одного, поділяють почуття, співпереживають. 4. Нестандартні прийоми спілкування, що є наслідком відходу від суто рольової позиції вчителя [16,с ]. За словами О. Корніяки, для конструктивного ведення розмови вчитель має відчувати свого співрозмовника, «бачити» внутрішнім зором те, що говорить інший, і залежно від цього перебудовувати своє спілкування, змінювати комунікативний стиль. Разом з тим спілкування завжди, скрізь, з усіма має бути демократичним, діалоговим. У системі «вчитель учень» це означає це означає встановлення моральних суб єкт суб єктних відносин між ними через партнерський діалог, інтеграцію зусиль у вирішенні навчальних завдань, а також урахування педагогом індивідуальних і вікових особливостей свого співрозмовника. І в жодному разі не слід промовляти зарозуміло, безапеляційно чи занадто повчально, нудно, неемоційно, не варто також ставитися зверхньо до дитини, треба поважати в ній особистість, що розвивається [17,с.101]. Подолання нетерпимості до іншої точки зору передбачає формування в структурі культури педагогічного дискурсу цінностей та норм толерантного ставлення до дискурсантів. Як зазначає І. Кривошапка, толерантний педагог, завдяки особливій тактиці побудови своєї поведінки по відношенню до дітей, досягає більшої результативності у формуванні продуктивних міжособистісних взаємин. Водночас, не можна не відзначити, що і його особистісна адаптація до умов професійної діяльності буде кращою, якщо він розвиватиме в собі здатність не лише бачення, а й прийняття специфіки партнера на концептуальному рівні, як безумовну засаду професійної суб єкт суб єктної взаємодії [18,с.163]. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 В контексті подолання нетерпимості до іншої точки зору у педагогічному спілкуванні доречним є виокремлення партнерського (толерантного) і непартнерського (інтолерантного) стилів спілкування. Партнерський стиль спілкування передбачає співробітництво у виробленні спільної позиції з питання, яке обговорюється. Партнера вислуховують, не перебиваючи, виважено оцінюють його судження і вчинки, не нав язують йому рішень, намагаються донести до нього свою точку зору. Партнерський стиль спілкування може бути рівноправним і поступливим. Непартнерський стиль спілкування полягає в ігноруванні одним з учасників комунікації точки зору співбесідника, негативному ставленні до теми бесіди, акцентуванні лише на власних проблемах; така особа створює напруженість, часто принижує партнера, нав язує йому свої теми і проблеми, неуважно слухає, поспішає давати поради тощо [19,c.191]. За допомогою формування культури педагогічного дискурсу процес педагогічного спілкування набуває більш раціонального, логічного, доказового характеру, що передбачає розвиток критичного мислення, здатності бачити сутність речей, рефлексії щодо аргументованості висловлюваної точки зору суб єктів педагогічного дискурсу. В контексті формально логічної складової педагогічного дискурсу О. Скубашевська звертає увагу на доказовість суджень і пропозицій, що розгортаються в ході діалогу учитель учень. Доказ полягає в установленні істини, підтвердженні або спростуванні сформульованих положень теоретичними аргументами за допомогою порівняння, індукції, дедукції, аналогії. Аргументи доказу стають переконливими тоді, коли висновки послідовно виходять один з одного з урахуванням законів і правил, як ланка з ланки ланцюгів. Доказ є логічною операцією обґрунтування істинності будь якого судження з допомогою інших істинних і зв язаних з ними суджень. З точки зору педагогічного впливу доказовість суджень і пропозицій формує психологічну впевненість учасників дискурсу, а це в свою чергу підвищує ефективність процесу навчання. Інструментом формування психологічної впевненості є логіка доказу, який складається з тези (думки, яку необхідно довести), аргументів (тверджень, фактів, за допомогою яких доводять думку), демонстрації (аналізу різноманітних фактів тощо). В такому розумінні формування психологічної впевненості ефективність дискурсу має залежить від особливостей ситуації, аудиторії та обговорюваної проблеми [20,с.48 49]. В свою чергу Н. Волкова, розглядаючи аргументацію як засіб переконуючого впливу вчителя, висуває низку вимог щодо правильності способу аргументаці. 1. Істинність аргументу, критерієм якого є віра в нього адресанта висловлення. Проте, на відміну від тези, віру в істинність аргументу має поділяти і співрозмовник. У протилежному випадку аргумент не може бути використаний для доказу тези, оскільки сам перетворюється на тезу. У цьому випадку мовленнєва поведінка того, хто говорить визначається умовами комунікативної ситуації. 2. Достатність аргументу для доказу тези. Кожен співрозмовник по різному сприймає одержувану інформацію, тому рівень достатності є індивідуальним і зумовлений ментальністю слухачів. 3. Необхідність використання положень, істинність яких доведена незалежно від тези. Це означає, що аргумент не повинен виводитися з тези, істинність якої доводиться. 4. Необхідність індивідуального підходу до вибору аргументації. Перш, ніж переходити до доказу, необхідно вивчити ментальність і особливості поведінки слухачів, і лише після цього, ґрунтуючись на власних спостереженнях, добирати аргументи, пріоритетні для даної аудиторії. Зрозумілість доводів робить їх переконливими. Для досягнення ефективності аргументації, аудиторія має прийняти висновки того, хто говорить, як власні. Досягнення подібного результату залежить від того, наскільки мовцю, зокрема вчителю, вдалося активізувати емоційно вольову і пізнавально розумову діяльність слухачів (студентів), що сприяє підвищенню їхньої зацікавленості, усвідомленому сприйняттю пропонованої інформації [21,с.48 49]. Нарешті, культура педагогічного дискурсу розглядається як засіб подолання агресивності полемістів. В першу чергу це пояснюється раціональним характером дискурсивного педагогічного спілкування. Зокрема, О. Скубашевська звертає увагу на високораціональність технології педагогічного дискурсу. Виходячи із розуміння змісту педагогічного дискурсу, можна стверджувати, що раціональність його полягає в тому, що на противагу простій дискусії, де часто переважають емоції, дискурс апелює до

347 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 раціонального і перемагає раціональним, а не емоційно силовими психологічними засобами [22,с.51]. В свою чергу, О. Коломієць упередження агресивності в освітній діяльності пов язує з активною позицією учнів, їх пізнавальною самостійністю у процесі навчання і виховання. При цьому кожен вчитель має впроваджувати у навчальний процес такі засоби активізації, як системи пізнавальних і творчих завдань, застосування різних прийомів співробітництва і навчального діалогу, групової та індивідуальної роботи, що сприяє зміцненню інтересів дітей та їх відношенню до інших, а саме терпеливої поведінки, існуючому порядку речей, доброті, дружелюбності. Дуже важливо для запобігання проявів агресивності, розвивати у дитини здібність до критики і, зокрема, критичне відношення до самого себе, до власних думок [23]. Важливо також навчити дітей сперечатися. Традиційно суперечка закінчується образою, конфліктом. Але можна вирішувати цю справу «мирним шляхом». Потрібно тільки знати правила ведення суперечки: треба зацікавити суперника чимось; вміти його вислухати; запропонувати вирішення конфлікту; оцінити особистість товариша, його переваги. Суперечка зводиться до досягнення злагоди, взаєморозуміння, поваги до думки іншої людини [24]. З огляду на це культура педагогічного дискурсу є потужним засобом подолання відхилень у процесі дискурсного спілкування. Список використаних джерел 1. Бершадська О. Термінологічний аналіз поняття «Культура міжсуб єктної взаємодії» та його значення в розвитку підходів до професійної підготовки фахівців / О. Бершадська [Електронний документ] // Вісник Інституту розвитку дитини. Збірник наукових праць. Вип. 17. Київ, Режим доступу до журналу: 2. Грехнев В. С. Культура педагогического общения: Кн. для учителя / В. С. Грехнев. М.: Просвещение, с. 3. Мижериков В. А. Введение в педагогическую деятельность: Учебное пособие для студентов педагогических учебных заведений / В. А. Мижериков, М. Н. Ермоленко. М.: Педагогическое общество России, с. 4. Барахтян М. Значення культури мовлення і риторичних умінь у професійній педагогічній діяльності / М. Барахтян // Вісник Інституту розвитку дитини. Збірник наукових праць. Вип.1 Київ, С Колодько Т. М. Педагогічне спілкування як фактор ефективності навчально виховного процесу / Т. М. Колодько // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Вип. 59. Житомир, С Окуневич Т. Г. Культура мовлення майбутнього вчителя словесника в умовах українсько російської двомовності: Автореф. дис... канд. пед. наук: / Т. Г. Окуневич. Херсон, с. 7. Білоусова Я. В. Формування риторичної культури студентів гуманітарних факультетів у навчально виховному процесі: Автореф. дис... канд. пед. наук: / Я. В. Білоусова. К., с. 8. Петровская Л. А. Компетентность в общении: социально психологический тренинг / Л. А. Петровская. М.: Изд во МГУ, с. 9. Скубашевська О. С. Педагогічний дискурс в інноваційній стратегії розвитку освіти / О. С. Скубашевська [Електронний документ] // Мультиверсум: Філософський альманах: [збірник наукових праць]. К., Вип. 67. С Режим доступу до журналу: Цуканова Е. В. Психологические трудности межличностного общения / Е. В. Цуканова. Киев: Вища школа, с. 11. Бідюк І. Психолого педагогічні умови майстерної взаємодії у педагогічному спілкуванні / І. Бідюк // Гуманітарний вісник ДВНЗ «Переяслав Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»: збірник наукових праць. Переяслав Хмельницький, Вип. 21. С Маркова А. К. Психология труда учителя. Кн. для учителя / А. К. Маркова. М. Просвещение с. 13. Корніяка О. Культура педагогічного спілкування особлива турбота директора школи / О. Корніяка // Директор школи, ліцею, гімназії С Петровская Л. А. Компетентность в общении: социально психологический тренинг / Л. А. Петровская. М.: Изд во МГУ, с. 15. Лобанов А. А. Основы профессионально педагогического общения / А. А. Лобанов. М.: Академия, с. 16. Педагогічна майстерність: Підручник / І. А. Зязюн, Л. В. Крамущенко, І. Ф. Кривонос та ін.; [За ред. І. А. Зязюна]. К.: Вища школа, с. 17. Корніяка О. Культура педагогічного спілкування особлива турбота директора школи / О. Корніяка // Директор школи, ліцею, гімназії С ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Кривошапка І. Толерантність як особистісна передумова формування професійної майстерності педагога / І. Кривошапка // Витоки педагогічної майстерності. Збірник наукових праць. Випуск 10. Полтава, С Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: підручник / Ф. С. Бацевич. К.: Видавничий центр «Академія», с. 20. Скубашевська О. Педагогічний дискурс: проблема визначення / О. Скубащевська // Нова парадигма: [журнал наукових праць] Вип. 78. К.: Вид во НПУ імені М. П. Драгоманова, С Волкова Н. П. Аргументація як засіб переконуючого впливу вчителя / Н. П. Волкова // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка: Педагогічні науки. 12. Луганськ, С Скубашевська О. Педагогічний дискурс: проблема визначення / О. Скубащевська // Нова парадигма: [журнал наукових праць] Вип. 78. К.: Вид во НПУ імені М. П. Драгоманова, С Коломієць О. Роль освіти в упередженні агресивності особистості / О. Коломієць [Електронний документ] // Вісник Інституту розвитку дитини. Збірник наукових праць. Вип. 19. Київ, Режим доступу до журналу: Гужанова Т. С. Культура спілкування як засіб гуманізації стосунків між учнями / Т. С. Гужанова // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Вип. 3. Житомир, С Морозов В.В. Проблемы формирования культуры педагогического дискурса Формирование культуры педагогического дискурса должно быть направлено на преодоление проблем дискурсного общения, таких как нетерпимость к другому взгляду, невнимание к аргументам, нежеланию вникнуть в суть дела, агрессивность полемистов и др. С помощью формирования культуры педагогического дискурса процесс педагогического общения приобретает рациональную, логическую, доказательную природу. Ключевые слова: человек, образование, культура, педагогический дискурс, педагогическая культура. Morozov, V.V. Problems of forming of culture of pedagogical discurs Forming of culture of pedagogical discurs must be sent to overcoming of problems of discurs commonunication, such as an intolerance to other look, inattention to the arguments, unwillingness to go deep in the heat of the matter, aggressiveness of polemicists and other By means of forming of culture of pedagogical дискурсу the process of pedagogical commonunication acquires rational, logical, evidential nature. Key words: man, education, culture, pedagogical discurs, pedagogical culture. УДК 37 *** Синергетичний підхід до якості освіти Павлова Г.В. Досліджується феномен якості освіти крізь призму синергетичного підходу. Автор аналізує якість освіти як сукупність властивостей освітніх систем як соціокультурних систем вищого рівня складності, що самоорганізуються. Ключові слова: якість освіти, синергетичний підхід, освітні системи, модель, моделювання. Сучасна філософія по-новому осмислює можливості та необхідності створення наукової світоглядної картини світу. Концептуальними основами зміни наукових підходів до існування людини у соціумі та всесвіті є міждисциплінарний науковий напрямок, який отримав назву «синергетика» і виконує функцію нового світоглядного принципу. Синергетичний підхід дозволяє розуміти якість освіти як сукупність властивостей системи, що самоорганізуються. Принципи синергетики як універсальної методологічної парадигми в останні роки активно застосовуються для аналізу різних областей гуманітарної сфери, в тому числі й освіти. Модель освіти, розглянута як модель синергетичної системи, має, за В. Журавльовим, такі ознаки: освіта складна система, що визначається різнорідністю елементів, неможливістю звести ціле до жодного з елементів, неможливістю звести поведінку системи до поведінки окремих елементів, характерним типом саморегулювання й самоорганізації; освіта відкрита система (оскільки взаємодіє із соціальним середовищем, обмінюючись інформаційними, матеріальними, духовними і людськими ресурсами); освіта нерівноважна система (бо внаслідок своєї відкритості продукує як новації, внутрішнє різноманіття, так і внутрішні суперечності); освіта нелінійна

348 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 лення: предметного, функціонального та історичного [5,с.25]. Предметний аналіз допомагає вирішувати дві задачі: визначення компонентів різних рівнів підсистем і елементів, з яких складається дана система, і виявлення взаємозв язків між ними. За допомогою предметного та функціонального аналізу якість освіти розглядається як сукупність якостей компонентів різних рівнів, з яких складається система освіти. Виявлення взаємозв язків між підсистемами та елементами освітньої системи дозволяє ідентифікувати та уточнити компоненти системи, визначити їх функції, взаємодію з іншими компонентами всередині освітньої системи, а також дослідити важливість певного компоненту для збереження цілісності існування системи освіти. Освітні системи належать до особливого типу функціональних систем соціокультурних, у яких дія відбувається не у замкненому циклі, як, наприклад у біологічних чи технічних системах, а постійно змінюється, перетворюючи систему на таку, що розвивається. Саме буття у соціокультурних системах є розвитком, тому їх вивчення повинне органічно включати в себе ще й історичний розгляд. Здатність до розвитку пояснюється свободою вибору дій системи, які визначають ступінь наслідування попередній програмі поведінки та параметри її змін. Характер цих змін зумовлений, з одного боку, реакцією відкритої системи на зміни у зовнішньому середовищі, а з іншого іманентною самій системі логікою її саморуху, самоудосконалення, саморозвитку. Розглядаючи феномен якості освіти необхідно усвідомлювати передумови виникнення концепції якості освіти, умови, за яких відбулася певна політизація цього феномену, наукові передумови дослідження якості освіти крізь призму різних підходів та освітніх моделей. Історичний аналіз дозволяє розглянути якісні характеристики освітніх систем протягом всього часу їх розвитку і перетворення, що дозволяє аналізувати якість освіти як філософську категорію, яка динамічно відображає історичну достовірність або недостовірність стандартів та норм, що використовуються для того, щоб зробити якість освіти наочною. Якість освіти безпосередньо має відношення до моделювання через постійні намагання передбачити, що саме буде необхідним особистості в майбутньому для задоволення потреб цієї особистості та суспільства, яке є середовищем життєдіяльності такої особистості. Передбачення із багатьма змінними є безперервним моделюванням з метою пошуку стандартів та норм, що найоб єктивніше показували (відображали) б стан якісних характеристик освіти, а саме якості елементів та компонентів освітніх систем окремо та в сукупності. Отже, розглядаючи якість освітніх систем, слід проаналізувати це поняття за допомогою освітньої моделі. У науковій інтерпретації В. В. Гузєєва освітня модель це логічно послідовна система відповідних елементів, яка включає в себе структури цілей освіти у широкому сенсі (у тому числі задачі виховання і розвитку), зміст освіти, проектування навчальних планів і програм, часткові цілі керівництва діяльністю тих, хто навчається, моделі групування учнів (студентів), методи контролю і звітність, способи оцінювання процесу навчання [2,с.36-37]. Визначаючи якість освіти через таке розуміння освітньої моделі, якість освіти стосується динамічного процесу вдосконалення елементів та складових системи освіти за допомогою постійного уточнення структури цілей освіти, та внесення змін до навчальних планів та програм, що є безперервним предметом обговорення. У розумінні українського філософа А. В. Євтодюк [4], освітня модель це освітня практика, яка розглядається з теоретичної точки зору, а тому і постає як модель, оскільки є певним зразком, своєрідним сценарієм діяльності і розвитку системи освіти. Наведена думка визначає сутність освітньої моделі з позицій педагогічного моделювання, яке, безсумнівно, є вужчим за філософське. Філософія у цьому контексті задає стратегічно прогностичний напрям, а педагогіка здійснює його тактично-практичну реалізацію. Під таким кутом зору, якість освіти є філософською категорією, яка характеризує динамічний процес корегування практичної освітньої діяльності по відношенню до теоретичного сценарію освітньої діяльності. Саме якість освіти як категорія є необхідною для розуміння стану освітньої системи на певному часовому зрізі, наочній індикації освітніх процесів та їх результатів по відношенню до таких, що приймаються як норма, передбачення змін стандартів та індикаторів згідно динамічних процесів у суспільстві, що мають наслідком постійне обговорення і нове визначення норми. Якість освіти у філософському контексті дає можливість здійснювати прогностичну діяльсистема (оскільки зберігає свою специфіку, відносну відособленість і єдність у всіх формах взаємозв язку із суспільством) [7]. Відкриті системи це системи, які підтримуються у певному стані за рахунок постійного надходження ззовні речовини, енергії чи інформації, і мають канали, якими від них відходять відпрацьовані продукти їх життєдіяльності [1,с.6]. Постійне надходження речовини, енергії чи інформації є необхідною умовою існування нерівноважних станів на противагу закритим системам, які постійно прагнуть до однорідного рівноважного стану. Відкриті системи це системи незворотні; у них важливим виявляється фактор часу. У відкритих системах провідну роль поряд із закономірним і необхідним можуть відігравати випадкові фактори, флуктуаційні процеси. Іноді флуктуація (випадкові відхилення якоїсь величини від її середнього значення) може стати настільки сильною, що існуюча організація може зруйнуватися. Другою основною властивістю систем, що самоорганізуються, є нелінійність. Згідно синергетичного бачення, більшість систем у Всесвіті є відкритими, що свідчить про домінування у ньому нестійкості та нерівноважності. В свою чергу, нерівноважність породжує вибірковість системи, її непередбачувані реакції на зовнішні впливи середовища. Нерівноважні системи характеризуються цікавою особливістю: вони здатні сприймати відмінності у зовнішньому середовищі і «враховувати» їх у процесі власного функціонування. Процеси, що відбуваються у нелінійних системах, часто мають межовий характер, який специфічно проявляється, коли на плавну зміну зовнішніх умов система відповідає стрибком. У нерівноважних станах навіть дуже слабкі впливи можуть зруйнувати усталену структуру і сприяти її радикальному якісному оновленню. Нелінійні системи самі створюють і підтримують неоднорідності у середовищі. Наслідки від такої взаємодії можуть бути і для системи, і для середовища найнесподіванішими. Дисипативність третя основна властивість відкритих систем визначається як якісно своєрідний макроскопічний прояв процесів, що відбуваються на мікрорівні. Нерівноважне протікання більшості мікропроцесів набуває певної інтегративної результуючої ролі на макрорівні, яка якісно відрізняється від того, що відбувається з кожним окремим її мікроелементом. Завдяки дисипативності у нерівноважних системах можуть спонтанно виникнути нові типи структур, здійснюватися переходи від хаосу і безпорядку до впорядкованості і організації, можуть виникати нові динамічні стани матерії. Поняття дисипативності тісно пов язане із поняттям параметрів порядку: системи, здатні до самоорганізації як складні відкриті системи, характеризуються великою кількістю параметрів свободи. Як вважають О. Н. Князєва і С. П. Курдюмов [6], відкритість системи є необхідною, але недостатньою умовою для самоорганізації, оскільки всяка система, що самоорганізується, є відкритою, але не всяка відкрита система, яка самоорганізується, утворює структури. Дисипація в середовищі із нелінійними джерелами відіграє роль різця, яким скульптор відсікає усе зайве від кам яної брили. А оскільки дисипативні процеси розсіювання є макроскопічним проявом хаосу, хаос на мікрорівні це не руйнуючий фактор, а сила, що виводить на атрактор, на тенденцію самоструктурування нелінійного середовища. Поняття атрактора є одним із головних понять синергетики. «Атрактор це реальні структури у відкритих нелінійних середовищах, на які виходять процеси еволюції у цих середовищах в результаті згасання у них перехідних процесів Вихід на відносно прості, симетричні структури-атрактори означає згортання складного. На основі цього з являється можливість прогнозувати розвиток, враховуючи: а) «цілі» процесів (структури-атрактори); б) загальні тенденції розгортання процесів у цілісних системах; в) переслідуваний людиною ідеал» [6,с.7]. Важливість вищезазначеного є очевидною для дослідження якості освіти як філософської категорії. Виявивши структури-атрактори в освітніх системах, дослідивши і врахувавши загальні тенденції самоорганізації відкритих систем та мету (переслідуваний ідеал), можна прогнозувати якість освіти (сукупність якісних характеристик) більш досконалих освітніх систем як нормативний ідеал. Системи вищого рівня складності, до яких відноситься й освітня система, потребують, на думку М.С.Кагана адекватного їх природі трьохстороннього висвіт

349 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ність в освіті, визначаючи різні стратегії для досягнення певних результатів-зразків із наочним відображенням правдивості або помилковості при попередньому моделюванні. У теорії пізнання ХХ століття поняття «моделі» і «моделювання» набули особливого статусу. Якщо раніше філософи, вчені, створюючи моделі об єктів чи явищ, як правило, вважали, що відгадали суть, знайшли істину дечого, що об єктивно існує у природі, то в ХХ столітті науковці та філософи усвідомили, що будь-яка модель є, перш за все, лише винаходом автора. Жодна модель не здатна вичерпно відтворювати усю реальну складність структури об єкта чи протікання явища. Соціокультурні системи, до яких належить освітня система, за допомогою моделювання пізнають світ і самих себе. Вони зберігають у вигляді моделей результати пізнання, спілкування і творчості, закріплюють їх у текстах і у самій структурі виробленої ними мови інтерпретації світу. За твердженням Е. Н. Гусинського та Ю. І. Турчанінової, культура даної складної системи, у якій інтегруються в єдину цілісність свідомі і несвідомі, логічні і образні механізми осягнення світу, і являє собою мінливу систему моделей світу і себе у ньому, що постійно вдосконалюється [3,с.27-28]. Якість освіти як категорія, що відображає ефективність практичної діяльності, робить можливим вивчення і аналіз практичних результатів буття діючих моделей. Результати освітньої діяльності не можуть бути негативними, тобто вони або відповідають результатам-зразкам (тобто є задовільними, добрими, відмінними), або не відповідають (тобто є незадовільними). В будь-якому з цих випадків процес освіти є таким, що відбувається. Однак, якість освіти показує саме наскільки певна освітня модель або концептуальна освітня модель є такою, що підходить для досягнення певних результатів-зразків за допомогою здійснення стратегій, які передбачало теоретичне прогнозування. Очевидно, що дослідження і пізнання природи кризових явищ є актуальним завданням при моделюванні соціальних систем. Таке дослідження робить можливим розуміння якості освіти крізь призму синергетичного підходу, де криза системи це закономірний етап її розвитку, тобто об єктивна реальність, сама по собі нейтральна стосовно її оцінювання. Отже, за умов розуміння нейтральності оцінювання кризового стану системи освіти, якість освіти у філософському контексті об єктивно визначає якісні характеристики елементів та компонентів системи на певному часовому етапі її розвитку, уникаючи помилковості сприйняття такого етапу як негативного. За допомогою якості освіти процес моделювання системи передбачає, які кризи можуть випасти на долю цієї системи освіти, спробувати проаналізувати наслідки цих криз відповідно результатам-зразкам, що очікуються, дослідити можливий рівень управління цими процесами. Протиріччя, що виникають під час дослідження якості освіти, зумовлені тим, що вдосконалення якості освіти є безперервним безкінечним динамічним процесом, який має відношення до прогнозування та розуміння цілей освіти в майбутньому. Отже, стан освітньої системи, який полягає у оптимальному функціонуванні усіх її підсистем, коли цілі та завдання системи досягаються із найменшими витратами існуючих у рамках системи ресурсів, є ідеальним. Категорія якості освіти при такому стані перестає відображати майбутні очікування, індукуючи відповідність елементів системи нормам і стандартам. Однак, такий стан освітньої системи слід розглядати як ідеально-бажану мету, яку жодна соціальна система не в змозі досягти у процесі свого організаційного розвитку. Більш того, він навіть небажаний, оскільки неминуче призводить до кризи, адже подальший розвиток системи стає неможливим. З філософської точки зору, оптимізовувати оптимальне це нонсенс. Якість освіти у філософському вимірі характеризує якісні характеристики ідеального стану освітньої системи на певний час її розвитку для оптимізації організації системи освіти з метою досягти такого ідеального стану. Проте, ефективне функціювання освітньої системи можливе лише за умови, що освітня система, як така, має такий рівень організації, який об єктивно прагнув би до свого ідеального стану, однак ніколи б не міг його досягнути. Під рівнем організації ми розуміємо організацію, досліджувану в динаміці свого розвитку (від утворення) за певний часовий період, оскільки йдеться про рівень оптимальності організаційного розвитку соціальної системи. Важливою умовою оптимальності є показник синергетичного ефекту, який являє собою додатковий результат, що виникає у процесі взаємодії елементів. Освітні системи у процесі свого розвитку повинні знаходитись у стані постійного підтримування оптимального рівня свого функціонування, коли вже досягнутий синергічний ефект, але не досягнутий ідеальний стан оптимальності. Освітня система для свого оптимального функціонування повинна знаходитись у міжкризовому стані. Адже криза системи виникає за умови ще не досягненого синергічного ефекту, що на практиці трактується як виникнення дезорганізаційних тенденцій. Подолання ж кризи і призводить до певного рівня оптимальності функціонування системи. Однак, досягнення ідеальної моделі знову призводить до кризи. Якість освіти відображає рівень дезорганізації, надаючи фактичні об єктивні данні взаємодії елементів системи всередині самої системи та відносно передбачених нормативних цілей певної освітньої системи. У філософському контексті якість освіти об єктивно визначає якісні характеристики елементів та компонентів системи на певному часовому етапі її розвитку. За допомогою цієї категорії процес моделювання освітньої системи передбачає різні кризові стани системи освіти та надає аналіз наслідків цих криз відповідно результатам-зразкам. Вдосконалення якості освіти є безперервним безкінечним динамічним процесом, що має відношення до прогнозування та розуміння цілей освіти в майбутньому. Однак, якість освіти як філософська категорія характеризує якісні характеристики ідеального стану освітньої системи на певний час її розвитку для оптимізації організації системи освіти з метою досягнення такого ідеального стану. Список літератури: 1. Бевзенко Л.Д. Самоорганізаційна природа гри // Філософська думка С Гузеев В.В.Образовательная технология: от приема до философии. М.:Сентябрь с. 3. Гусинский Э.Н., Турчанинова Ю.И. Введение в философию образования. М.:Издательская корпорация «Логос», с. 4. Євтодюк А.В. Синергетичні засади моделювання освітніх систем: дис. на здобуття наук. ступеня канд.. філософ. наук: спец «соціальна філософія та філософія історії» / А.В. Євтодюк; АПНУ, Ін-т вищої освіти АПН України. К., с. 5. Каган М.С. Философия культуры. СПб.: ТООТК Петрополис с. 6. Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Синергетика как новое мировидение: диалог с И.Пригожиным // Вопросы философии С Образование: стратегия развития и синергетика/ В.А. Журавлев, В.А. Харитонова, О.В. Санникова, И.В. Меньшиков// Перемены С Павлова А.В. Синергетический подход к качеству образования Исследуется феномен качества образования сквозь призму синергетического подхода. Автор анализирует качество образования как совокупность качеств образовательных систем как самоорганизующихся социокультурных систем высшего уровня сложности, которые. Ключові слова: качество образования, синергетический подход, образовательные системы, модель, моделирование. Pavlova, G.V. The Synergic Approach to Quality of Education The article is devoted to studying the phenomenon of quality of education through the application of the synergic approach. The author analyzes the quality of education as a total of different attributes of systems of education as self-organized systems of a higher level of complexity. Key words: quality of education, synergic approach, systems of education, model, modeling.

350 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК Куліненко Л.Б. Формування професійної компетентності майбутнього вчителя Формування професійної компетентності майбутнього вчителя висвітлюється під оглядом особистісного смислу навчання; підготовка педагогів до успішної та ефективної педагогічної діяльності в сучасних умовах вимагає визначення комплексу компетенцій майбутнього вчителя, що мають становити головний орієнтир для системи педагогічної освіти. Ключові слова: освіта, компетентність, компетентнісний підхід. Компетентнісний підхід розглядається сучасними фахівцями як адекватна відповідь на виклики сьогодення, що забезпечує якість навчання в умовах інформаційного суспільства (суспільства знань). Як відзначає О. Слюсаренко, компетентнісний підхід це сукупність загальних положень, котрі визначають логіку освітнього процесу, орієнтованого на розвиток системного комплексу освіченості та поінформованості, умінь, смислових орієнтацій, адаптаційних можливостей, досвіду і способів діяльності в контексті отримання конкретного продукту. Він виявився світоглядно-концептуальним відгуком на протиріччя між необхідністю забезпечення необхідної якості освіти та неможливістю розв язати цю проблему традиційним способом з огляду на збільшення обсягу інформації, котра підлягає засвоєнню. Компетентнісний підхід акцентує увагу на результаті освіти причому, в якості результату розглядається не сукупний масив засвоєної інформації, а спроможність індивіда ефективно виконувати свої функціональні повноваження в проблемних ситуаціях [1,с ]. Центральне місце у вирішенні проблеми якості освіти посідають так звані «ключові компетенції/компетентності» особистості. Як пише О. Овчарук, беззаперечно важливими є знання, вміння та навички, котрі молодь набуває та виробляє в процесі навчання в школі. Поряд із цим сьогодні актуальності набуває поняття компетентностей, що пов язано з багатьма чинниками, оскільки сааме компетентності, на думку багатьох зарубіжних експертів, є тими індикаторами, які дозволяють визначити готовність учня, випускника до життя, його подальшого розвитку й активної участі в житті суспільства. Так, прикладом ключових компетентностей можуть бути: здатність співпрацювати та працювати в команді, розв язувати конфлікти, застосовувати інформаційні та комунікаційні технології, творчість і винахідливість, здатність застосувати знання й технології тощо. Саме набуття життєво важливих компетентностей, вважається в багатьох розвинених освітніх системах, може дати можливості дитині орієнтуватись у сучасному суспільстві, інформаційному просторі, швидкоплинному розвиткові ринку праці, подальшому здобутті освіти [2,с.16]. В свою чергу І. Зимня розглядає ключові компетенції як найзагальніше і найширше визначення адекватного прояву соціального життя людини в сучасному суспільстві. Вони є по суті соціальними, відображаючи особливості взаємодії, спілкування, застосування інформаційних технологій [3,с.19-20]. В цілому ж поняття ключових компетентностей застосовується для визначення компетентностей, що дають можливість особистості ефективно брати участь у багатьох соціальних сферах і які роблять внесок у розвиток якості суспільства та особистого успіху, що може бути застосовано до багатьох життєвих сфер. Ключові компетентності становлять основний набір найзагальніших понять, які мають бути деталізовані в комплекс знань, умінь, навичок, цінностей та відносин за навчальними галузями та життєвими сферами школярів [2,с.22]. О. Пометун вважає ключову компетентність об єктивною категорією, яка фіксує суспільно визнаний комплекс певного рівня знань, умінь, навичок, ставлень тощо, які можна застосовувати в широкій сфері діяльності людини. Вона може бути визначена як здатність людини здійснювати складні поліфункціональні, поліпредметні, культуродоцільні види діяльності, ефективно розв язуючи відповідні проблеми. Кожна з таких компетентностей передбачає засвоєння учнем не окремих непов язаних один з одним елементів знань і вмінь, а оволодіння комплексною процедурою, в якій для кожного виділеного напряму її набуття є відповідна сукупність освітніх компонентів, що мають особистісно-діяльнісний характер. З погляду вимог до рівня підготування випускників ключові компетентності є інтегральними характеристиками якості навчання учнів, ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 пов язані з їх здатністю цільового осмисленого застосування комплексу знань, умінь, навичок, ставлень щодо певного міждисциплінарного кола проблем. Вони відбивають предметно-діяльнісний складник загальної освіти і мають забезпечити комплексне досягнення його цілей. Відповідно, до основних ознак життєвих (ключових) компетенцій відноситься: поліфункціональність: дають змогу вирішувати різноманітні проблеми в різних сферах особистого й суспільного життя; надпредметність і міждисциплінарність: застосовні не тільки в школі, а й на роботі, в сім ї, у політичній сфері тощо; багатовимірність: охоплюють знання, розумові процеси, інтелектуальні, навчальні та практичні вміння, творчі відкриття, стратегії, технології, процедури, емоції, оцінки тощо; забезпечують широку сферу розвитку особистості: її логічного, творчого та критичного мислення, самопізнання, самовизначення, самооцінки, самовиховання тощо [4,с.65]. Згідно з А. Хуторським, ключові компетенції відносяться до загального (метапредметному) змісту освіти Перелік ключових освітніх компетенцій визначається на основі головних цілей загальної освіти, структурного представлення соціального досвіду і досвіду особистості, а також основних видів діяльності учня, що дозволяють йому опановувати соціальний досвід, отримувати навики життя і практичної діяльності в сучасному суспільстві. З даних позицій ключовими освітніми компетенціями є наступні: 1) ціннісно-смислові компетенції. Це компетенції у сфері світогляду, пов язані з ціннісними орієнтирами учня, його здатністю бачити і розуміти навколишній світ, орієнтуватися в ньому, усвідомлювати свою роль і призначення, уміти вибирати цільові і смислові установки для своїх дій і вчинків, приймати рішення; 2) загальнокультурні компетенції. Коло питань, по відношенню до яких учень має бути добре поінформований, володіти пізнаннями і досвідом діяльності, це особливості національної і загальнолюдської культури, духовно-етичні основи життя людини і людства, окремих народів, культурологічні основи родинних, соціальних, суспільних явищ і традицій, роль науки і релігії в життя людини, їх вплив на світ, компетенції в побутовій і культурно-дозвіллєвої сфері. Сюди ж відноситься досвід освоєння учнем наукової картини світу, що розширюється до культурологічного і загальнолюдського розуміння світу; 3) учбово-пізнавальні компетенції. Це сукупність компетенцій учня у сфері самостійної пізнавальної діяльності, що включає елементи логічної, методологічної, загальноучбової діяльності, співвіднесеної з реальними пізнаваними об єктами; 4) інформаційні компетенції. За допомогою реальних об єктів (телевізор, магнітофон, телефон, факс, комп ютер, принтер, модем, копір) і інформаційних технологій (аудіо- відеозапис, електронна пошта, ЗМІ, Інтернет), формуються уміння самостійно шукати, аналізувати і відбирати необхідну інформацію, організовувати, перетворювати, зберігати і передавати її. Дані компетенції забезпечують навики діяльності учня по відношенню до інформації, що міститься в учбових предметах і освітніх областях, а також на навколишньому світі; 5) комунікативні компетенції. Включають знання необхідних мов, способів взаємодії з навколишніми і видаленими людьми і подіями, навики праці в гурті, володіння різними соціальними ролями в колективі; 6) соціально-трудові компетенції означають володіння знаннями і досвідом у сфері цивільно-суспільної діяльності (виконання ролі громадянина, спостерігача, виборця, представника), в соціально-трудовій сфері (права споживача, покупця, клієнта, виробника), у сфері родинних стосунків і обов язків, в питаннях економіки і права, в області професійного самовизначення; 7) компетенції особистісного самовдосконалення направлені на освоєння способів фізичного, духовного і інтелектуального саморозвитку, емоційної саморегуляції і самопідтримки [5]. В свою чергу, О. Овчарук виокремлює наступні три основні блоки ключових компетентностей [2,с.26]: 1) соціальні компетентності, що пов язані з оточенням, життям суспільства, соціальною діяльністю особистості (здатність до співпраці, вміння розв язувати проблеми в різних життєвих ситуаціях, навички взаєморозуміння, активна участь, соціальні й громадянські цінності та вміння;комунікативні навички, мобільність в різних соціальних умовах, вміння визначати особисті ролі в суспільстві тощо).; 2) мотиваційні компетентності, що пов язані з внутрішньою мотивацією, інтересами,індивідуальним вибором особистості (здатність до навчання, винахід-

351 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ливість, навички адаптуватись та бути мобільним, вміння досягати успіху в житті, бажання змінити життя на краще, інтереси та внутрішня мотивація, особисті практичні здібності, вміння робити власний вибір та встановлювати особисті цілі тощо); 3) функціональні компетентності, що пов язані з сферою знань, вмінням оперувати науковими знаннями та фактичним матеріалом (лінгвістична компетентність, технічна та наукова компетентність, вміння оперувати знаннями в житті та навчанні, вміння використовувати джерела інформації для власного розвитку, вміння використовувати ІКТ тощо). В сучасній педагогічній літературі компетентність також розглядається як умова формування особистісного смислу навчання. Так, з точки зору А. Хуторського, освітні компетенції обумовлені особистісно-діяльнісним підходом до освіти, оскільки відносяться виключно до особистості учня і виявляються, а також перевіряються лише в процесі виконання ним певним чином складеного комплексу дій [5]. Взагалі компетентнісний підхід передбачає особливий акцент на особистості суб єктів навчально-виховного процесу, що випливає з сутності поняття «компетентність». Зокрема, варта уваги позиція відомого британського дослідника Дж. Равена, який наголошує на глибинному зв язку компетентностей та ціннісного світу особистості. На його думку, найголовніше, що треба підкреслити, намагаючись прояснити природу компетентності, це те, що жодна людина не діятиме саме так, якщо вона глибоко і особисто в цьому не зацікавлена. Цінності, таким чином, опиняються на чолі кута. На практиці ж змістом діяльності, що має особистісну цінність, може бути досягнення конкретного результату або способу поведінки [6,с.67]. Через формування компетентностей відбувається більш ефективний та результативний педагогічний вплив на становлення особистості, її самореалізацію, розвиток таких особистісних характеристик, як суб єктність, ініціативність, креативність, самостійність, відповідальність, моральність, гуманість тощо. Як відзначають В. Болотов та В. Серіков, природа компетентності така, що вона, будучи продуктом навчання, не прямо випливає з нього, а є, швидше, наслідком саморозвитку індивіда, його не стільки технологічного, скільки особистісного зростання, наслідком самоорганізації і узагальнення діяльнісного і особистісного досвіду. Компетентність це спосіб існування знань, умінь, освіченості, що сприяє особистісній самореалізації, знаходженню вихованцем свого місця в світі, унаслідок чого освіта з являється як високомотивована і в справжньому сенсі особистісно орієнтована, така, що забезпечує максимальну реалізацію особистісного потенціалу, визнання особистості з боку оточуючих і усвідомлення нею самою власної значущості [7]. К. Рабець вважає, що компетентнісний підхід змінює цілі і вектор шкільного навчання: від передачі знань і умінь предметного змісту до виховання розвиненої особистості зі сформованими життєвими компетенціями. Компетентність об єднує в собі знання і здатність їх реалізації: знання не просто як засвоєна норма, а норма усвідомлена і включена в контекст особистості. Знання визначається не тільки як інформація, але як уявлення про світ, заломлене власним соціально-культурним, духовним досвідом індивіда, представлене у вигляді розуміння. Знання, уміння, навики, способи діяльності в цьому випадку виступають як матеріал для вирощування особистості [8,с ]. Л. Тархан, досліджуючи теоретичні та методичні основи компетентнісного підходу у професійній підготовці майбутніх інженерів-педагогів, особливо значення приділяє особистісному виміру освіти. За її словами, система освіти може вважатися ефективною за умови, якщо вона підготує компетентну особистість, яка володіє не тільки знаннями, професіоналізмом, високими моральними якостями й адекватною поведінкою, а й готова нести відповідальність за свої дії. Компетентність це нова одиниця виміру освіченої людини в умовах, коли знання, вміння і навички не задовольняють суспільство, не визначають рівня якості освіти. Компетентність є результат освіти, що виражається в оволодінні студентом певними способами діяльності, є синтез когнітивного, предметно-практичного та особистого досвіду; результат навчання рівень саморозвитку індивіда, спосіб узагальнення його особистісного та діяльнісного досвіду [9,с.13]. Формування особистісного смислу навчання на основі компетентнісного підходу допомагає гармонізувати відношення особистості і суспільства. Так, І. Гурняк підкреслює той факт, що компетентнісний підхід дозволяє вирішити одну з основних проблем освіти, яка полягає в узгодженні вимог, які ставить перед освітою суспільство, та інтересів окремої особистості. За умов компетентнісного підходу потреби суспільства в освічених кваліфікованих компетентних фахівцях пов язуються з інтересами ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 кожного випускника, який вступає в самостійне життя підготовленим, здатним самостійно вирішувати проблеми та приймати на себе відповідальність за власні рішення. Це вимагає втілення в освіту принципу життєтворчості, який полягає в самостійній побудові людиною власної життєвої стратегії, свідомому визначенні життєвих орієнтирів і способів самореалізації, формуванні життєвих принципів і пріоритетів на основі тих знань, досвіду, переконань і цінностей, які були набуті за роки навчання [10,с.47]. Отже, формування компетенцій сприяє розвиткові навичок самостійної діяльності та особистісної відповідальності учнів. Можна погодитися з думкою провідних українських фахівців у галузі впровадження компетентнісного підходу, згідно з якими місія компетентнісно спрямованої освіти сприяти становленню людини як суб єкта і проектувальника життя, усвідомленню молодою людиною свого життєвого шляху [11,с.130]. Крім того, формування особистісного смислу навчання пов язується з гуманістичною спрямованість компетентнісного підходу. Як зазначає з цього приводу І. Гурняк, компетентнісний підхід в освіті має гуманістичну спрямованість, оскільки він відбиває інтереси особистості, надаючи їй право вибору, можливості творчого розвитку, самовдосконалення; сприяє самореалізації молодої людини на ринку праці та в суспільних процесах. Набуття людиною системи компетентностей створює сприятливі умови для її успішного входження в сучасне динамічне життя, розвитку взаємовідносин з людьми та з навколишнім середовищем. Реалізація компетентнісного підходу має сприятливий вплив на сааме освітнє середовище, оскільки посилюється мотивація молоді до навчання, підвищується зацікавленість у його результатах, стимулюється ставлення до знань як до особистісно значущих [10,с.51-52]. В цілому, слідом за Л. Тархан, можна виокремити низку ознак компетентності як цілісної особистісної освіти: оперативність і мобільність знань, здатність застосовувати та інтегрувати їх у кожній конкретній ситуації з урахуванням різних аспектів; здатність і готовність ухвалювати рішення, обираючи оптимальний в даній ситуації варіант; здібність до організації соціальної дії і співорганізації всіх необхідних для цього ресурсів; комунікативні вміння, що дають можливість доцільно вибудовувати взаємодію з іншими людьми у межах діяльності; наявність певних ціннісних орієнтацій, світоглядної позиції, загальної культури, мотивів діяльності; прагнення і здатність розвивати творчий потенціал, засвоювати нові способи дії [9,с.12]. Особистісний вимір компетентності набуває особливої актуальності в контексті підготовки майбутнього вчителя. За словами Н. Зеленкової, особистість вчителя необхідно розглядати як внутрішню цілісність, коли професійні і особистісні цінності тісно пов язані з системою загальнолюдських цінностей. Тому компетентність учителя не можна розглядати поза розвитком його особистості. Це можна пояснити тим, що вчитель упродовж своєї професійної діяльності засвоює необхідні знання, набуває умінь та навичок в особистому контексті. Знання, перед тим як стати особистим надбанням, проходять через так звані афективно-ціннісні фільтри особистості, перетворюючись на її власні оцінювальні та понятійні категорії, настанови, програми поведінки. Отже, професійно значущі особистісні якості відіграють роль тих внутрішніх умов, за яких зовнішні характеристики перетворюються на професійну компетентність [12]. Отже, підготовка педагогів до успішної та ефективної педагогічної діяльності в сучасних умовах вимагає визначення комплексу компетенцій майбутнього вчителя, що мають становити головний орієнтир для системи педагогічної освіти. В свою чергу результатом педагогічної освіти стає комплекс компетентностей, формування яких є показником якості підготовки майбутнього вчителя. Список використаних джерел 1. Слюсаренко О. Кваліфікаційна критеріальність компетентності: понятійно-методологічні аспекти / О. Слюсаренко // Філософія освіти С Овчарук О. Компетентності як ключ до оновлення змісту освіти / О. Овчарук // Стратегія реформування освіти в Україні: Рекомендації з освітньої політики. К.: «К.І.С.», С Зимняя И. А. Ключевые компетентности как результативная целевая основа компетентностного подхода в образовании / И. А. Зимняя. М.: Исследовательский центр проблем качества подготовки специалистов, с. 4. Пометун О. І. Дискусія українських педагогів навколо питань запровадження компетентнісного підходу в українській освіті / О. І. Пометун // Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи / За заг. ред. О. В. Овчарук. К., С

352 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Хуторской А. В. Ключевые компетенции и образовательные стандарты. / А. В. Хуторской [Електронний документ] // Эйдос: интернет-журнал Режим доступу до журналу: 6. Равен Дж. Педагогическое тестирование: Проблемы, заблуждения, перспективы / Дж. Равен. М.: Когито-Центр, с. 7. Болотов В. А. Компетентностная модель: от идеи к образовательной программе / В. А. Болотов, В. В. Сериков // Педагогика С Рабець К. В. Компетентність вчителя як її запорука компетентності учня / К. В. Рабець // Педагогічні науки С Тархан Л. З. Теоретичні і методичні основи формування дидактичної компетентності майбутніх інженерів-педагогів: Автореф. дис... д-ра пед. наук: / Л. З. Тархан; Ін-т пед. освіти і освіти доросл. АПН України. К., с. 10. Гурняк І. А. Дидактичні засади компетентнісного підходу в освіті / І. А. Гурняк // Педагогічні науки С Життєва компетентність особистості: від теорії до практики / За ред.. І. Г. Єрмакова. Запоріжжя: Центріон, с. 12. Зеленкова Н. І. Педагогічна компетентність як складне особистісне утворення / Н. І. Зеленкова [Електронний документ] // Педагогіка вищої та середньої школи Вип 24. Режим доступу до журналу: Кулиненко Л.Б. Формирование профессиональной компетентности будущего учителя Формирование профессиональной компетентности будущего учителя освещается с точки зрения личностного смысла учебы; подготовка педагогов к успешной и эффективной педагогической деятельности в современных условиях требует определения комплекса компетенций будущего учителя, которые должны представлять главный ориентир для системы педагогического образования. Ключевые слова: образование, компетентность, компетентносный подход. Kulinenko, L.B. Forming of professional competence of future teacher Forming of professional competence of future teacher is illuminated under the review of personality sense of studies; preparation of teachers to successful and effective pedagogical activity in modern terms requires determination of complex of competenses of future teacher, that must present a main reference-point for the system of pedagogical education. Key words: education, competence, ompetence approach. *** УДК [1:37.013](4+477) Марченко О.В. Римське право як чинник формування античного освітнього простору На основі узагальнення специфічних ознак розвитку античної освіти виявлено роль римського права як вагомого зовнішнього фактора, що створив необхідні умови для узгодженого функціонування навчальних закладів різного типу у територіально віддалених державах давнього світу. Ключові слова: римське право, освітній простір, цінності античного світу. Актуальність історико філософського аналізу змісту та структурних особливостей античного освітнього простору у контексті становлення соціокультурної та правової системи Давнього Риму не підлягає сумніву. Адже осмислення освіти у просторі і через простір відбувається у світі, що живе за законами розуму, науки, культури. Більш того, цей світ сприймається нами як значний за обсягом і складний навчально виховний простір, сенс існування якого полягає у всебічному і гармонійному розвитку людини. Категорія освітнього простору найбільш повно з усіх сучасних наукових понять виражає ідею філософського синтезу буття і культури. Історико філософський аналіз освітнього простору у контексті розвитку правових засад держави відкриває широкі можливості для реінтерпретацій філософських позицій багатьох мислителів (Платон, Р.Декарт, І.Кант, І.Фіхте, Г.В.Ф. Гегель, Ф.Ніцше, Ч.Пірс, Е.Гуссерль, Л.Вітгенштейн та ін.). Адже правова культура є складовою загальної культури і як система духовно моральних і правових цінностей охоплює найважливіші компоненти правової реальності в її фактичному функціонуванні та розвитку (право, правосвідомість, правовідносини, правопорядок, нормотворча та інша діяльність) ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 [1,с.691]. З методологічної точки зору, культура повною мірою може бути осмислена тільки в загальному контексті соціального та культурного прогресу. В останніх наукових розвідках вітчизняних дослідників (В.Андрущенка, Б.Гершунського, М.Култаєвої, В.Лутая, Н.Радіонової, Л.Семашко) зроблено суттєві кроки в теоретичному обґрунтуванні визначальних стратегій розвитку сучасного соціокультурного, й зокрема освітнього, простору. Водночас способи та закономірності проектування постіндустріальної освіти, які б відображали взаємовплив освітніх, правових і культурних чинників у суспільному розвитку, все ще належать до розряду малодосліджених. Для вирішення цієї та інших проблем слід зосередитися на філософському узагальненні правових і освітніх практик Античності, що дозволить розглянути соціокультурну динаміку у конкретних просторово часових координатах, обґрунтувати відповідні детермінанти розвитку освітнього простору у його первісному варіанті. Мета дослідження: на основі узагальнення специфічних ознак розвитку античної освіти виявити роль римського права як вагомого зовнішнього фактора, що створив необхідні умови для конституювання єдиного освітнього простору давнього світу. У своєму найпершому визначенні, яке охоплювало переважно зовнішні ознаки, освітній простір являє собою мережу різноманітних освітніх закладів, які узгоджено функціонують на певній території. Прикладом моделі такого освітнього простору може слугувати грецький поліс середини V ст. до н.е., в якому ідеал різнобічно розвиненої людини знаходив свою реалізацію у багатоступеневих педагогічних системах, навчальних закладах різного типу, неформальних джерелах грецької освіти. Культурно історичним чинником трансформації окремих освітніх закладів у цілісний освітній простір стає полісний уклад життя давніх греків і відповідне йому осмислення світу як тілесного космосу, а також антропоморфний характер релігійної культури. Освітній простір Античності своєрідна відповідь педагогічної свідомості на становлення у людини індивідуально особистісного начала. Пробудження особистості відбувається саме в умовах грецького полісу, що зумовлює в подальшому відповідні зміни у різних галузях людської життєдіяльності, зокрема у політиці. Для нашого дослідження суттєвий інтерес становить відмінність в організації давнього освітнього простору у Греції й Римі. Своєрідність територіальної, політичної та соціально економічної організації У Давньому Римі зумовлює вихід освітнього простору за межі полісу, і відповідно за межі приватного і соціального життя людини, її «місця». Територіальна експансія Риму потребувала таких правил організації простору, які забезпечували, з одного боку, автономію місця окремої людини у цьому просторі, а з іншого, регулювали б відносини із іншими «місцями» у відкритому, неоднорідному світі, що прийшов на зміну самодостатньому і «закритому» полісу. Поєднання цих двох тенденцій простежується у змістовому наповненні і структурі римського освітнього простору. На підкорених територіях римляни створюють школи, розповсюджують власну мову, культуру і форми державного управління, зберігаючи усі полісні атрибути освітнього простору. Це і багатоступенева система навчальних закладів, і різноманіття соціально виховних систем, і можливість самовизначення людини в освітньому процесі. Водночас, вихід за окреслені полісом межі простору не призводить до розпаду культурно освітньої системи Риму на низку підсистем, як це відбулося у Македонії, або до втрати «місця» людини, як у Єгипті, де ця визначеність була втрачена. Римській освітній системі вдалося зберегти свою цілісність, при цьому розповсюдивши свою владу на значні території і підкоривши незчисленну кількість народів. Пояснення даного феномену криється у новому осмисленні людини та її ролі у світі, яке відбулося на теренах римської педагогічної системи епохи Олександра Македонського. Поліс вже входить у державну мега структуру, що зумовлює руйнування його внутрішньої єдності і демократичних підвалин. На зміну полісному колективізму приходить індивідуалізм, а принцип самодостатності античного полісу трансформується у принцип самодостатності особистості. Зміна світоглядних орієнтирів видозмінює і освітній простір. Все ще залишаючись багатоступеневим і різнобічним, він набуває направленого характеру: удосконалення розуму превалює над фізичним та емоційним розвитком. У гімназіях все менше уваги приділяється фізичному вихованню, водночас збільшується об єм теоретичної освіти. Відповідні тенденції спостерігаються і в ефебіях, що досі мали чітко виражену

353 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 військово гімнастичну специфіку. Вершиною освіти стають філософські школи, що засвідчує становлення інтелектуальної, філософської моделі освіти. Отже, можемо констатувати, що освіта виступає центром елліністичної цивілізації. Проте очевидною є суперечність між тілесно антропологічним характером освітнього простору, сформованого у давньогрецькому полісі, і новими вимогами епохи, необхідністю побудови освітнього простору нового типу, який би забезпечив єдність античного світу, що невпинно розширював свої кордони. Адекватною відповіддю на ці виклики став освітній простір, який формується у Давньому Римі. Історія Римської імперії це, в першу чергу, історія об єднання шляхом завоювання різних як за соціальною структурою, так і етнічною приналежністю народностей і держав полісів. У результаті перемог над Карфагеном, Македонією, державою Селевкідів, Пергамським царством і Родосом, Рим виходить на світову арену. Поступово складається і система управління завойованими територіями, хоча цей процес був вкрай складним і суперечливим. Починаючи з патриціанської общини із поступовим переходом до полісної організації і не маючи при цьому бюрократичного апарату, Римська імперія пройшла значний історичний і правовий шлях до об єднання величезних територій із підвладним населенням. Системою, яка забезпечила перетворення полісу у світову державу, стало римське право. Згідно із ним, соціальний простір поділявся на особистостей, відносини і речі, а для кожної із цих категорій були визначені чіткі закони. Це був механізм, який дозволяв римлянам утримати владу над підкореними народами. Так, римські юристи навіть варварів германців привчали вирішувати майнові суперечки за допомогою слова, а не меча. Право як один із факторів, що з єднує громадянське суспільство та елементи його культури в єдине ціле, не одразу набуло зрілості й досконалості. На ранніх стадіях свого розвитку воно, за рівнем юридичної техніки та ступенем розробленості основних інститутів, мало багато спільного із правовими системами країн Сходу. Становлення права в античних Греції та римі здійснювалося в рамках окремих полісів, відповідно рівень розвитку демократичних інститутів знаходив своєї відображення і в царині права. Внаслідок утвердження полісної системи відбувалася активізація правотворчої діяльності, її поступове вивільнення від релігійно міфологічної оболонки. На зміну неписаним звичаям, тлумачення яких було, як правило, довільним і здійснювалося представниками аристократії, приходить закон, що мав виражений світський характер і був представлений у писемній формі. Таким чином, право постає в античному світі як авторитетний і обов язковий регулятор полісного устрою, позбавлений будь якого містичного або релігійного наповнення. Визнання законодавства, а не звичаю в якості основної форми правотворчості, як це було у Греції, або його утвердження як визначального джерела правової діяльності у Римі супроводжувалося кодифікацією сформованих раніше, в архаїчну епоху, правових звичаїв. Такою була найбільш давня кодифікація права, здійснена Залевком в Локрах (Італія), а також кодифікація Харонда у Катані (Сицилія). Перші кроки до нової демократичної конституції в Афінах були зроблені завдяки реформам Солона і Клісфена у VІ ст. до н.е. У Римі звичаєві правові норми піддавалися у цей час обробці і були записані у Законах ХІІ таблиць. Вони, до речі, передбачали правило, згідно із яким законом вважалося рішення, прийняте народним зібранням. Як зазначав Солон, життя суспільства повинне регулюватися правом і законами, прийнятими за умови всезагальної згоди. У громадян грецьких полісів з дитинства виховувалася повага як до власне закону, так і до встановлених у відповідності із ним порядків. Сократ наголошував: полісних законів повинні дотримуватися усі афіняни, адже в їх основі розумне начало. В Афінах, де утвердилася демократична законодавча система, де право асоціювалося із розумом і справедливістю, склалася своєрідна правова держава, благами якої не могли скористатися раби й іноземці. У Римі ж культ права і схиляння перед законами набули гіпертрофованого характеру. Беззаперечне слідування республіканським законам було для римлян не лише юридичним обов язком, але й справою честі. Про зумовленість римської державності законами і правом в цілому говорив і Цицерон, який розглядав державу не лише як втілення спільних інтересів усіх його членів, але й як спільноту людей «пов язаних одне з одним згодою у питаннях права». Таким чином, ідея правої держави набуває свого розвитку і у республіканському Римі. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Хоча римське право сформувалося і досягло свого апогею у суспільстві, підвалинами якого стало найбільш розвинене в античному світі класичне рабство, очевидним видається той факт, що не воно зумовило зміст і філігранну техніку римських законів. У тому своєму вигляді, в якому римське право набуло світового значення, це досконалий регулятор ринкових відносин і торгівельного обігу. Поступове перетворення Риму із полісу республіки на гігантську, як на ті часи, імперію стало поштовхом, у першу чергу, до збільшення обсягів товарного виробництва, а в подальшому до утворення надскладного ринкового господарства, що вимагало адекватної правової регламентації. Збільшення частки приватної власності і побудованого на її основі торгівельного обігу призвело до знищення застарілих правових норм. Натомість утворювалися нові, досконалі у юридичному відношенні закони, що були вже здатні врегулювати найрізноманітніші ринкові відносини, а також задовольнити інші потреби розвиненого громадянського суспільства. Саме у такому вигляді римське право стало універсальною правовою системою, що застосовувалася в різних історичних і соціокультурних умовах, якщо тільки в основу суспільного розвитку було покладено приватну власність і ринкові відносини [4,с.96]. Таким чином, римське право це правова система, що має цілісний і всеохоплюючий характер. Уперше в історії воно виступило в якості системного, ретельно обґрунтованого правового утворення. Класичне римське право по праву вважається вершиною в історії права Античності і давнього світу в цілому. Його влив на подальший розвиток європейського соціокультурного простору і цивілізації в цілому важко переоцінити. Це явище, що набуло позачасовий та позаісторичний характер. Життєздатність і дієвість римського права, його непересічне значення для подальшого розвитку Європи підтверджує той факт, що навіть із знищенням варварами Античного світу воно не було забуте. Римські закони увійшли до законодавчих систем усіх держав, що колись були під владою могутньої імперії; вони стали основою сучасного правового розвитку. Повертаючись до аналізу закономірностей розгортання античного освітнього простору, варто зазначити: із завоюванням Римом нових земель набула актуальності потреба у новому метаописі із чіткою регламентацією життя і діяльності людей на освоєних територіях. Римське право відіграло роль метатексту по відношенню до політичного, соціального та освітнього простору імперії. Щодо освіти воно виступає як необхідний формальний метатекст, як зовнішній фактор, що створює необхідні умови для узгодженого функціонування навчальних закладів різного типу на величезних територіях. У Римі найбільш повно розгортаються дві складові освітнього простору: територіально предметний та індивідуальний простір людини. Давньоримська система освіта, яка багато в чому є наступницею давньогрецької, зберігає принцип просторової організації, проте змінює його наповнення. Так, давньогрецька культура ставила за мету виховання гармонійної, цілісної людини, в той час як римська цивілізація була зорієнтована на формування практично діяльнісних якостей людини, що у більшій мірі дозволяли досягти успіху у житті. Діяльність римлян зосереджувалася навколо суто практичних державних завдань, розв язання яких потребувало політичної обізнаності, правової волі і практичного складу розуму. Саме тому культура Риму не відзначається багатством філософської думки при активному розвитку таких галузей, як юриспруденція, медицина, будівництво і військова справа. Давньоримський освітній простір зазнав суттєвих трансформацій впродовж історії свого розвитку. Так, на ранніх етапах становлення римського полісу він має виражений патріархальний характер, а навчання обмежується передачею елементарних знань і умінь: читання, письма, рахунку, знання законів держави. Військово громадянське виховання було пріоритетним, а тому до необхідних навичок відносилися володіння зброєю, управління колісницею тощо. Інтелектуальний розвиток порівняно із військовою підготовкою був значно слабший. Важливу роль у становленні особистості відігравав життєвий досвід, що є свідченням практицизму давньоримської освіти. Із проникненням у Рим елліністичної культури відбулося значне оновлення структури і змістового наповнення римського освітнього простору. Так, освіта мала три етапи: початковий (навчання читанню, письму, рахунку, загальне знайомство із літературою), середній, якій здійснювався на базі граматичних шкіл, і вищій етап, де навчання зосереджувалося у школах риторів і передбачало глибоке освоєння мов і літератури, грецької філософії, а головне законів красномовства. Остання сходинка у структурі

354 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 освітнього простору Риму мала чітко виражене практичне спрямування і виконувала певне соціальне замовлення підготовку юристів для розгалуженої державної системи. Отже, наслідуючи традиції грецької культури, римська освіта запозичує ідею освітнього простору, проте змінює її суть: втрачається тілесно антропологічний характер освіти, простір людини відокремлюється від територіально предметного простору, межі якого значно розширюються. Людина перестає бути моделлю Всесвіту, її життя і внутрішній світ стають лише однією із ланок складної і чітко структурованої реальності. Якщо давні греки розуміли освіту як шлях універсального розвитку людини, то для римлян вона виступає вже засобом утвердження непорушності державності, владарювання над світом. Цілі римської освіти мають суто практичний характер, і на відміну від грецької, що має циклічний характер, є чітко направленими. Вона прагне не до гармонійного ідеалу людини, а до виховання високопрофесійних ораторів політиків, які водночас повинні мати знання із різних галузей. У римській системі освіти риторика посідає одне із першочергових місць, адже мистецтво переконувати є невід ємною складовою мистецтва перемагати. Роль слова зростає із зростанням публічності життя римлян. До проблеми виховання оратора одним із перших звертається Цицерон. Його освітній ідеал художник слова і політичний діяч. Досягти цього ідеалу можливо лише за умови систематичної, неперервної освіти і самоосвіти. А визначальну роль у формуванні духовно багатої особистості покликана відіграти філософія, адже саме філософське знання є основою «культури душі», воно «викорінює пороки, готує душу до посіву і виокремлює тільки те насіння, яке дозрівши дасть багатий врожай» [5,с.30]. Історичне значення культури мислитель вбачав у формуванні з індивіда, який прагне лише «хліба і видовищ», свідомого громадянина, здатного відстоювати інтереси Риму як на форумі, так і на полі битви. Рівень культури людини та «civilis», що означає ступінь залучення до суспільного життя, щільність зв язків між індивідом і державою, на думку Цицерона, є рівнозначними. Значний інтерес, зокрема в аспекті методики навчання ораторському мистецтву, становлять праці Квінтиліана. Великого значення він надавав школі як соціальному інституту, оскільки саме школа, виступаючи своєрідною моделлю суспільства, може забезпечити розвиток необхідних для подальшої соціалізації якостей людини. Особливий статус риторики в освітніх системах античного світу не є випадковим. Він пояснюється «оро акустичною спрямованістю» тогочасної культури, яка обґрунтована у працях А.Боннара, О.Лосєва, П.Гіро, Ф.Зеленського. Слово, у розумінні античних мислителів, виступає найбільш досконалим і значущим результатом діяльності людини, матеріалом, за допомогою якого оформлюється «місце людини» в освіті, культурі, державі. Театральні п єси, які ставилися давніми греками і римлянами, фактично не мали декорацій основний акцент в них робився на слуховому сприйнятті. Наукові, політичні й історичні трактати цього періоду розраховані на гучне і виразне прочитання. Отже, володіння словом, уміння поцінувати його красу і вплив на людей, здатність розрізняти текст і підтекст були вкрай важливими для античного світу, особливо для римської культури. Мовлення виступає як системоутворюючий фактор не лише для давньоримського соціокультурного простору, а й для подальшого розвитку європейського простору освіти. Завдяки пріоритетній ролі слова простір набуває знакового, символічного характеру, що стало поштовхом до формування специфічних елементів середньовічного культурно освітнього простору, які пронизані символізмом. Поступова трансформація Римської республіки в імперію, зростання ролі держави у соціальному і політичному житті суспільства, і відповідно у житті кожної окремої людини, зумовили необхідність переосмислення освітнього ідеалу. Проблеми особистості, які раніше вирішувалися в межах шкільної риторичної освіти, тепер із усією гостротою постають у філософії. Так, у працях Сенеки, якому довелося пережити гірке розчарування від власного невдалого педагогічного експерименту (його учень Нерон став одним із найбільш деспотичних правителів в історії Давнього світу), представлено вже новий погляд на цілі виховання. У ході розмірковувань Сенека приходить до висновку, що головний обов язок людини гідне життя, яке узгоджується із імперативами моралі. Підносячи ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 інтереси держави, що є втіленням тиранії, вище за власні інтереси, людина позбавляє своє життя сенсу індивідуального існування. Культурна, освічена людина це, перш за все, людина моральна. У роздумах Сенеки з являється поняття совісті, під якою він розуміє усвідомлену розумом і пережиту через почуття моральну норму. Саме вона дозволить уникнути спокуси владою, багатством, чуттєвими насолодами. Отже, лише моральність перетворює культуру на цінність і надає сенсу освітній діяльності. Сенеку по праву вважають апологетом стоїцизму, проте його праці становлять інтерес і як цінне джерело педагогічних ідей. Зокрема, щодо відсутності обмежень у розвитку здібностей людини, у накопиченні знань, у самовдосконаленні. Неперервна самоосвіта осмислюється філософом як провідний засіб «плекання» людської душі, а людина виступає і як суб єкт, і як об єкт освітньої діяльності. Такий підхід свідчить про «возз єднання» територіально предметного освітнього простору і життєвого простору самої людини. Подальшому поширенню стоїцизму у Римській імперії сприяла соціальна нестабільність, суперечливість суспільного життя. Саме стоїцизм визначив подальший вектор розвитку освіти: при збереженні загальноприйнятої традиції граматико риторичної освіти увага освітян зосереджується вже на особистому моральному самовдосконаленні людини, ставленні до свободи як до визначальної духовної цінності. Людина повинна навчитися розуміти себе, пізнати свою особисту неповторність. А перехід від самопізнання до самоконтролю, уміння керувати своїми пристрастями є найбільш природним і легким. Ці твердження Епіктета засвідчують нові тенденції у формуванні освітнього простору. Виховання осмислюється як сходження від чуттєвого досвіду і життєвої практики, де все зумовлене зовнішніми атрибутами, до усвідомлення себе як духовної сутності, до розуміння життя як єдино можливого шляху реалізації істинної природи людини. Філософська спадщина Сенеки, Аврелія, Епіктета, Плотіна та інших стоїків відображає кризу античної культури. Ідеї морального удосконалення, духовного становлення людини, звернення людини до свого внутрішнього єства, які простежуються у творах цих філософів, стали підґрунтям для формування цінностей епохи Середньовіччя, заклали основу нового метатексту християнства. В цілому ж, внесок римської культури, зокрема інституту права з його універсальною, «цементуючою» системою законів і норм, у розвиток античного освітнього простору полягає у значному розширенні меж його територіально предметної складової. Відповідним чином змінилися і уявлення про цілі виховання, ідеал людини та її місце у світі. Панівнім у світогляді римлян став канонічний образ громадянина і оратора, що визначило специфічні напрями освіти та її змістове наповнення. У змісті давньоримської освіти превалюють гуманітарні дисципліни, які мали на меті оволодіння, перш за все, мовленнєвою культурою. Така чітка спрямованість освітньої діяльності призвела до професіоналізації гуманітарного знання, його формалізації. Римська освіта це, переважно, професійна освіта індивіда, життя і діяльність якого «вбудовані» у певну соціальну систему. Якщо давньогрецька культура прагнула осягнути соціум через людину, то давньоримська, навпаки, осмислювала людину через соціум. Перевага соціального інтересу над антропологічним була зумовлена відокремленням місця людини, її суб єктного простору від територіально предметної складової освітнього простору в цілому. Як наслідок, відмова від ідеалу гармонійно розвиненої особистості, заміна універсально філософської освіти конкретно професійною. Освітні осередки Давньої Греції не мали на меті підготовку до певної діяльності: вони відкривали перед своїми вихованцями різноманітні шляхи самореалізації. Римська ж традиція виховання утверджувала пріоритетність соціально професійних цінностей над ідеалами універсально особистісного розвитку. Професійна спрямованість давньоримської освіти поєднувалась із яскраво вираженим інтелектуалізмом, що є свідченням провідної ролі знаннєвого компонента у структурі і характері світогляду та освітньої діяльності. Римлянам вдалося поєднати інтелектуально логічну форму освіти із необхідною практичною підготовкою (було започатковано інститут «практичного стажування», коли молода людина прикріплювалася до спеціаліста із метою набуття практичних навичок). Окрім практицизму та професійної спрямованості, давньоримський освітній простір був глибоко індивідуалізованим. Індивідуалізація освіти була зумовлена протиріччям між орієнтованою на соціальні цінності культурою і раціонально практичними

355 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 інтересами особистості. Педагогічні інтереси Квінтіліана, Сенеки, Епіктета, Аврелія, Плотіна зосереджуються навколо індивідуального навчання і виховання. Так, у Плотіна виховання трактується як сходження людини до самої себе як духовної сутності, як споглядання життя, що є істинним шляхом реалізації своєї індивідуальної природи. Водночас для античної культури характерне гармонійне поєднання індивідуального і соціального начала, які, незважаючи на поступальний розвиток індивідуалізму, ніколи не осмислювалися окремо. Отже, визначальною особливістю давньоримського освітнього простору є відокремлення індивідуального простору людини від територіально предметної складової простору освіти. Вже на стадії оформлення він втрачає свою цілісність, що відбувається внаслідок «виходу» людини за межі полісу, освоєння нових територій, пізнання нових релігій, культур, способів державної влади. Освітній простір імперії не розпався на окремі «підпростори» лише завдяки унікальній системі римського права метатексту, який не мав безпосереднього відношення до освіти, але виступив у ролі вагомого зовнішнього фактору, що створив необхідні умови для узгодженого функціонування навчальних закладів різного типу у територіально віддалених державах давнього світу. Така єдність є свідченням сформованості єдиного античного освітнього простору із ядром метатекстом законодавчими актами Римської імперії. Список використаних джерел 1. Великий енциклопедичний юридичний словник / За. ред. акад. НАН України Ю.С. Шемшученка. К.: Юридична думка, с. 2. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право. 2 ге вид. К.: Юрінкомінтер, с. 3. Правові системи сучасності. Глобалізація. Демократизм. Розвиток / В.С. Журавський, О.В. Зайчук, О.Л. Копиленко, Н.М Оніщенко; за заг. ред. В.С. Журавського. К.: Юрінком Інтер с. 4. Хвостов В.М. Система римского права: учебник. М.: Спарк, с. 5. Шендрик А.И. Теория культуры: учеб. пособие для вузов / А.И. Шендрик. М.: ЮНИТИ ДАНА, Единство, с. Марченко Е.В. Римское право как фактор формирования античного образовательного пространства На основе обобщения специфических признаков развития античного образования выявлено роль римского права как весомого внешнего фактора, создавшего условия для согласованного функционирования учебных учреждений различного типа в территориально отдаленных государствах древнего мира. Ключевые слова: римское право, образовательное пространство, ценности древнего мира. Marchenko, O.V. Roman law as a factor of the ancient educational space Based on generalization of specifi c features of ancient education revealed role Roman law as an important external factor that created the necessary conditions for coordinated functioning schools of various types in geographically remote countries of the ancient world. Key words: Roman law, educational space, the values of the ancient world. *** УДК Лаврова Л.В. Культура здоров я в освіті: філософсько освітній аналіз Проаналізовано процес формування культури здоров я у освітній діяльності процесі як філософсько освітню проблему. Обґрунтовано необхідність вироблення теоретико методологічної основи формування культури здоров я в освіті. Ключові слова: здоров я, філософія освіти, культура здоров я. Як і будь яку культуру, культуру здоров я має формувати система освіти. Інтегральною причиною виокремлення культури здоров я як самостійного напряму освітньої діяльності слід вважати глобальні зміни у чинниках здоров я, які суттєво зміщуються зі сфери медичного спротиву поширенню хвороб у сферу профілактики втрати здоров я за рахунок поширення здорового способу життя. Відповідно проблема ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 формування та збереження здоров я людини у ХХІ ст. виходить за межі медицини та системи охорони здоров я й переміщається в освітню площину. Цей процес знайшов відображення у численних дослідженнях проблеми, здійснених у межах філософсько освітніх та педагогічних наукових розвідок. Освітянські наука та практика, прийнявши на себе відповідальність за розвиток здорової, життєздатної, гармонічної особистості, концентруються на розробці методології та технологій формування культури здоров я освітніми засобами. Відповідно у царині філософії освіти та методології педагогіки сформувалися потужні напрями дослідження проблеми, такі як педагогічна валеологія (Л.П. Татарникова, В.В. Колбанов), «лікувальна педагогіка» (П.Кащенко), «гігієнічне виховання» (І.Д. Звєрєв, Д.В. Колесов) та інші. У їх межах проблема здоров я й здорового способу життя вирішується на системному соціокультурному рівні і поставлена в ряд екзистенціальних проблем розвитку особистості в освітньому процесі [1,с.51]. При цьому у освітньому процесі культура здоров я розуміється як особистісна якість, що забезпечує формування, збереження й зміцнення здоров я завдяки знанням і творчому осмисленню принципів здорового способу життя, розкриттю потенційних здатностей і можливостей особистості. Разом з тим відсутній системний аналіз культури здоров я у філософсько освітньому вимірі. Визначити основні аспекти дослідження культури здоров я у освіті у філософсько освітньому аспекті. Загалом, визначаючи необхідність поширення культури здоров я в освіті, можна констатувати як мінімум дві глобальні причини цього. По перше, це низький рівень культури здоров я населення нашої країни, що зумовлює вкрай негативний фон особистісного ставлення до проблем здоров я і відповідно процесу формування здорового способу життя на масовому рівні. У духовному плані серед більшості населення, особливо підростаючого покоління, спостерігається невміння і небажання визначати життєві цілі, девальвація загальнолюдських і національних цінностей. У цьому відношенні культура здоров я як елемент освітньої системи не лише має сприяти формуванню цінностей здорового способу життя, а й стати основою освітньо превентивної діяльності у боротьбі з наркоманією, палінням, уживанням алкоголю, іншими явищами, що негативно впливають на здоров я людини. Освіта, побудована на пріоритетності культури здоров я, має адресуватися безпосередньо особистості, переконливо показувати пріоритетне значення здорової людини у процесі її самоактуалізації, показувати зв язок між здоровим способом життя та життєвими планами кожної людини. По друге, це певна відірваність освітньої діяльності від культурної, оскільки освіта часто сприймається як просто отримання певних знань, а не оволодіння людьми наявною культурою у всіх сферах від культури спілкування до духовної культури людства. Як відзначає В.Межуєв, «освіта й культура в сучасному світі далеко розійшлися між собою, що саме собою свідчить про глобальні зміни в суспільстві» [3,с.10]. Поняття «освіта людини» ставало синонімом «поінформованої людини» й розійшлося з поняттям «культурна людина». Виник феномен «освітянщини», функціонально фахові знання розійшлися з гуманістичними цінностями, і людина стала небезпечна для самої себе. Тісна взаємодія культури й освіти в процесі розвитку людини є однією з найважливіших умов її цілісності, здатності адаптуватися до суперечливих умов буття й протистояти негативним впливам середовища, спираючись на духовну культуру особистості. Основну роль у формуванні культури здоров я, мотивації здоров я і здорового способу життя відіграють навчальні заклади. Однак, в Україні в освітній системі склалася ситуація, що умовами, засобами, методами навчання провокує зниження рівня здоров я, сприяє розвитку хронічних захворювань, інтелектуальної депресії учнів і викладачів. Самаосвіта вимагає неадекватних витрат фізичної, розумової і духовної енергії молодих людей з великою часткою ймовірності кардинального порушення здоров я. У більшості сучасних освітніх установ процес формування культури здоров я традиційно зводиться до фізичної підготовки, формування й розвитку рухових якостей, умінь і навичок, тобто акцент робиться на біологічному, руховому розвитку індивіда. У цьому відношенні поширення культури здоров я в освітній діяльності є одним з найбільш перспективних напрямів подолання «знанієвої парадигми» освіти і переходу до «розвивальної парадигми», зорієнтованої, зокрема, на здоров єзберігаючі технології і здоров єрозвиваюче навчання. У межах розвивальної парадигми освіти процес цілеспрямованого формування культури здоров я у освітній діяльності розглядається як найбільш ефективний напрям

356 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 вирішення проблеми як індивідуального здоров я, так і здоров я нації в цілому. За рахунок культивування культури здоров я як одного з пріоритетних напрямів розвитку вітчизняної освітньої системи створюється механізм превентивного впливу на спосіб життя людей і забезпечення здорової життєдіяльності, що має допомогти вирішити глобальну проблему «ризиків для здоров я» цивілізаційного походження. Культура здоров я, трансльована освітньою системою, дає можливість суспільству перейти від стратегії боротьби з наслідками руйнування здоров я населення до стратегії освітньо виховного превентивного впливу на умови формування, збереження і зміцнення здоров я особистості. При цьому культура здоров я інтерпретується достатньо широко як конструктивні навички та вміння, які стосуються не лише підтримки тілесного здоров я, а й психічної саморегуляції, духовної культури, соціальної комунікації тощо. У цьому контексті, на думку О.Савченко, «адаптивні можливості освіти передбачають сформованість у свідомості вихованців знань і вмінь безконфліктного життя в суспільстві, поваги до прав і свобод кожної особистості. Для цього потрібно розробити прості й зрозумілі принципи й правила педагогіки толерантності, що повинні бути складовою частиною філософії освіти» [6,с.4]. Толерантність, емпатія, справедливість, товаристськість виступають такими ж елементами культури здоров я, як і фізична підготовки та відсутність шкідливих звичок. Враховуючи таку значущість та змістовну диверсифікованість, культуру здоров я багато фахівців вважають одним з основних напрямів модернізації вітчизняної освіти. Про необхідність формування культури здоров я деякі автори пишуть як про завдання «сформувати головний напрямок життя культуру здоров я» [7,с.19]. Сьогодні розробка проблематики культури здоров я в освіті має характер формування цілого самостійного напряму освітніх реформ і включає в себе визначення структури, сутності, змісту, показники культури здоров я, соціально освітніх умов, що забезпечують результативність процесу формування культури здоров я в освітніх закладах тощо. На нашу думку, з культурою здоров я у вітчизняній системі освіти пов язане упровадження нового мислення щодо освітніх та соціальних проблем здоров я, загалом нових парадигмальних засад організації освітнього процесу, які фахівці називають посткласичними. До таких нових рис освіти, орієнтованої на культуру здоров я, передусім потрібно віднести принципово нове розуміння значущості здоров я для особистості та суспільства. Як відзначають В.Петленко, Д.Давиденко: «науковий аналіз не залишає сумніву, що саме здоров я населення визначає в даний час перспективу й майбутність розвитку будь якої країни» [5,с.61]. Це ж стосується і особистості. Установлено, що розвиток особистості залежить від рівня її здоров я. Численні дослідження, наприклад. академіка В.Бехтерева показують, що недуги приводять до затримки розвитку і як наслідок проблем із самореалізацією людини [2]. Освіта, яка ґрунтується на культурі здоров я, забезпечує пріоритетність здоров я як цілі освітньої діяльності і як характеристики власне освітнього процесу, і як його результативності у вигляді здоров я особистості та її ціннісних орієнтацій на здоровий спосіб життя. Важливе значення має привнесення в освіту культурою здоров я синтезу матеріального та духовного в розвитку особистості. Це вирішує надзвичайно важливу проблему відставанням духовних знань і моральних засад у порівнянні з інформаційно технічним розвитком суспільства, що продукує проблему низького гуманітарного й духовного рівня освіти сучасної людини. Культура здоров я є механізмом створення нової освіти, яка відмовляється від сугубо матеріалістичної парадигми, і орієнтується на парадигму поєднання матеріального й ідеального, де духовність, моральність, гуманістична свідомість будуть пріоритетними. Проте найбільш значущим, на нашу думку, є той внесок, який культура здоров я вносить у розбудову розвивальної парадигми вітчизняної освіти. Адже принципи формування культури здоров я випливають з відповідальності особистості за своє здоров я та життя і орієнтують її на самостійну діяльність щодо розбудови своїх сутнісних сил і загалом здійснення процесу самоактуалізації. Методологія формування культури здоров я повністю відтворю загальну методологію освіти, орієнтовану на саморозвиток особистості, і може бути використана як інтегративна основа для об єднання різноманітних напрямків упровадження розвивальної парадигми у вітчизняну освіту. У зв язку з цим постає завдання більш чіткого розкриття сутності методології формування культури здоров я у освітньому процесі. У відповідності з принципами проектування освітнього процесу, в його основі має лежати обґрунтування результатів. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Культура здоров я дуже різноманітна як результат освітньої діяльності. Вона виражається в глибині й системності знань, сформованості гуманістичних ціннісних орієнтацій, у розвитку образного мислення, у розумінні виховних можливостей національних культурно історичних традицій, в активності оздоровчої діяльності учнів, у творчій ініціативі, емоційно ціннісному ставленні до навчання, у здатності до спілкування з питань здоров я тощо. Культура здоров я реалізує аксіологічну, гносеологічну, регулятивну, комунікативну, адаптивну функції й містить у собі мотиваційно ціннісний, когнітивний, діяльнісно практичний і емоційно вольовий компоненти. Освіта в царині культури здоров я людини повинна забезпечити її адаптацію до складних соціально економічних умов життя, допомогти їй зберегти добропорядність, доброту, духовність і високу культуру спілкування з природою й людьми, уникнути вигаданих і неправильних уявлень віртуального світу, викликаних успадкуванням прикладів негативного способу життя й непотрібної штучної стимуляції організму. Відповідно сам процес формування культури здоров я в освітньому процесі деякі фахівці пропонують розглядати через його результат як концептуальну модель суб єкта освітнього процесу. У структурі культури здоров я як результуючої моделі освітньої діяльності має бути кілька фундаментальних складових. По перше, це система знань і уявлень, що відображають об єктивні явища в процесі фізичного виховання, формування культури здоров я й забезпечення здоров я особистості. Вони зорієнтовані на оволодіння особистістю інформації, необхідної для розробки, аналізу й виконання індивідуальної оздоровчої системи. Найбільше значення тут має донесення до особистості сутності та значення здоров я, в єдності чотирьох його аспектів духовного, психічного, соціального і фізичного, де перший відіграє роль системоутворюючої домінанти. В основу самого освітнього процесу щодо формування культури здоров я особистості має бути покладений принцип інтегративної цілісності всіх навчальних предметів та освітніх технологій, у межах яких відбувається формування культури здоров я. У більш загальному вигляді культура здоров я має стати інтегруючою основою для об єднання на суб єктно людинознавчій основі фізкультурної, валеологічної й культурологічної освіти. По друге, це система потреб, цінностей і мотивацій, що зорієнтовані на оволодіння особистістю культурою здоров я. В її основі має бути загальна система формування гуманістичних цінностей та цінностей самоактуалізації, у межах яких цілком логічно формується потреба бути здоровим як основа розбудови власних сутнісних сил та корисності суспільству і іншим людям. У цьому контексті цінності культури здоров я слід вважати одним з наріжних каменів формування світогляду особистості загалом, оскільки вони прямо взаємодетермінуються з цінностями, що орієнтують на творчість, любов до людей, соціальну активність тощо. Формувати культуру здоров я особистості в освіті означає, насамперед, забезпечувати особистісне сприйняття ідеалів, відповідно до яких духовно моральне й психофізичне здоров я є вищою загальнолюдською цінністю. Виховання культури здоров я передбачає також достатньо ефективну освітню технологію формування життєвих навичок фізично привабливого, духовно здорового способу життя як еталону природного поводження. Культура здоров я як система цінностей особистості може сформуватися лише на основі системного розуміння сутності людини, а для цього потрібне постійне осмислення цінності й змісту її життя. Такий рівень сформованості світогляду дозволить особистості домогтися високого духовного рівня здоров я, і в майбутньому дозволить їй прожити плідне й щасливе життя в гармонії з людьми, суспільством і собою. По третє, це практичні дії щодо формування власної системи забезпечення здорової життєдіяльності. Культура здоров я набуває свого змісту лише тоді, коли вона трансформується у практичну діяльність особистості щодо забезпечення власного здоров я. Що стосується безпосередньо освітнього процесу, то тут наявність культури здоров я реалізується у використанні практичних навичок здорової життєдіяльності, на основі яких формується індивідуальна оздоровча система. особливо важливо забезпечити розуміння засад такої системи та творчий підхід до неї з тим, щоб особистість могла протягом усього свого життя самостійно коректувати зміст індивідуальної оздоровчої системи. Таким чином, культура здоров я особистості як модельний результат освітнього процесу виражається у глибині й системності знань, рівні сформованості гуманістичних ціннісних орієнтацій, розвиненості різних типів мислення, активності оздоровчої

357 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 діяльності, виявленні творчої ініціативи, умінні розробляти індивідуальну оздоровчу систему й вести здоровий спосіб життя. Вищим показником культури здоров я, на нашу думку, слід вважати здатності особистості до творчості щодо забезпечення власної здорової життєдіяльності, що має виявлятися не лише в усвідомленні соціальної й особистісної значущості культури здоров я, а й в умінні самостійно змінювати в разі потреби оздоровчі технології [4]. Варто підкреслити тісний взаємозв язок всіх складових моделі культури здоров я особистості. Модель розкриває цілісність культури здоров я й синтезує її компоненти. Крім цього, вона дає можливість у освітньому процесі встановити прямий зв язок між формуванням культури здоров я особистості та її загальної культури в цілому, у межах якого ці два аспекти розвитку особистості функціонально пов язані між собою й визначають розвиток одна одної. Таким чином, процес освоєння цінностей культури здоров я дозволить наблизитися до найголовнішого завдання сучасності: надання можливостей людині знайти себе в мінливім суспільстві, почувати себе впевнено, захищене, цілеспрямовано, уміти грамотно формувати й зберігати своє фізичне, духовне й моральне здоров я. При розгляді філософсько освітніх аспектів формування культури здоров я, слід зазначити, що сьогодні не можна знайти ні однієї сфери людської діяльності, яка не була б пов язана з культурою здоров я. Зі змінами, що відбуваються у всіх областях життя українського суспільства, усе більш очевидним стає необхідність підходу до культури здоров я не тільки як до явища культури, у якім через співвідношення з ідеалами й устремліннями відбувається саморозкриття й самореалізації особистості. Виступаючи у вигляді певної структури поведінкових образів сполучених з розумінням людини як цінності, культура здоров я має стати важливим фактором формування цінностей не лише окремої людини, а й соціуму загалом. Найбільш перспективним напрямом подальших досліджень слід вважати взаємозв язок у освітньому процесі феноменів культури здоров я та здорового способу життя. Список використаних джерел 1. Беленов Д.Л. Индивидуальный подход к формированию здорового стиля жизни / Д.Л. Беленов, А.В. Родионов, Е.А. Уваров // Теория и практика физической культуры С Васильева О.С. Психология здоровья. Феномен здоровья в культуре, в психологической науке и обыденном сознании / О.С. Васильева, Ф.Р. Филатов. Ростов на Дону: с. 3. Межуев В.М. Культура и история / В.М. Межуев. М.: Политиздат, с. 4. Міхеєнко О.І. Валеологія: основи індивідуального здоров я людини: навчальний посібник / О.І. Міхеєнко. Суми: Університетська книга, с. 5. Петленко В.П. Валеология перспективное научно педагогическое направление ХХІ века / В.П. Петленко, Д.Н. Давыденко// Валеологічна освіта в навчальних закладах України: стан, напрямки і перспективи. Кіровоград; С Савченко С.Я. Від людини освіченої до людини культури. Ціннісні орієнтації загальноосвітньої підготовки учнів / С.Я. Савченко // Рідна шк С Формирование культуры здоровья в образовательных программах / Видюк А.П., Демьяненко Е.А., Белогурова Я.В., и др. // Здоров я та освіта: проблеми та перспективи: Матеріали Всеукр. наук. метод. конф. / Гол. ред. А.Г. Рибковський Донецьк: ДонДУ, С Лаврова Л.В. культура здоровья в образовании: философско образовательный анализ Осуществлен анализ процесса формирования культуры здоровья в образовательной деятельности как философско образовательной проблемы. Обосновано необходимость разработки теоретико методологических оснований формирования культуры здоровья в образовании. Ключевые слова: здоровье, философия образования, культура здоровья. Lavrova, L.V. The culture of health in education: philosophical education analyses The processes of forming of culture of health in education activity as a philosophical education problem is analyzed. The necessity of elaborating of conceptual methodological grounds of forming of culture of health in education is grounded. Key words: health, philosophy of education, culture of health. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК 316 Ярчук Ю.Г. Формування культури здорового способу життя в системі пріоритетів державної освітньої політики Аналізується місце та роль пріоритетів культури здорового способу життя в освітній політиці держави; підкреслюється необхідність мобілізації просвітницьких заходів для усвідомлення дитиною цінності здоров я як однієї з головних цінностей людської життєдіяльності. Ключові слова: людина, дитина, культура, освіта, здоров я, виховання. Забезпечення здорового способу життя молоді запорука стабільного розвитку держави, один із чинників її позитивного міжнародного іміджу. Світова спільнота під егідою ООН виробила низку декларацій, пактів, угод, які обумовили прийняття програмних документів ВООЗ, ЮНІСЕФ, ЮНЕСКО та Світового Банку глобального і європейського рівня, спрямованих на розвиток освітньої політики сприяння здоров ю [1]. Термін «освітня політика» це комплексне поняття, яке слід розглядати у вузькому і широкому розумінні. У вузькому розумінні термін визначає лише набір норм (закони та інші легальні права) і урядові концепції та стратегії, які регулюють систему освіти і встановлюють форму (кістяк) для роботи освітніх установ. Політика це дії, спрямовані на досягнення мети чи завдань організації. Хоча насправді політика не обмежується встановленням мети і цілей. Люди і установи, які мають вплив на політику і керують нею, приймають багато рішень, які фактично формують зміст освітньої політики. Навіть у централізованій системі освітні установи мають багато свободи у досягненні заданих цілей. Таким чином, дуже вузьке окреслення освітньої політики може бути помилковим [2]. Сучасне бачення проблеми цінностей здоров я розглядає освітню політику у сфері здорового способу життя як обов язкову складову державної політики. Загальноприйнятим в останній чверті ХХ ст. стало економічне обґрунтування необхідності особливої державної освітньої політики з формування здорового способу життя, яка є набагато ефективнішим інструментом поліпшення ситуації у сфері охорони здоров я, ніж боротьба з наслідками нездорового способу життя, що вимагає значних ресурсів для лікування хвороб, розширення мережі медичних закладів, підготовки медичних кадрів. Згідно з визначенням О.Шиян, освітня політика з питань забезпечення здорового способу життя являє собою «суму формальних і неформальних правил, норм і методів, що впливають на індивіда або інституцію у сфері сприяння здоров ю і скеровують їх» [там же]. Освітня політика розвивалася, щоб покращити процеси і результати у сфері освіти, покращити якість освіти, зменшити негативний вплив навчального процесу на здоров я учасників навчально виховного процесу, формувати здорову націю, збільшити релевантність освітніх пропозицій і т. ін. Відповідно освітня політика є сферою, яка зорієнтована на практику, спрямовану на вирішення проблем, які виникають у цій сфері, а також на можливості для подальшого розвитку. На відміну від соціології, педагогіки та інших дисциплін освітня політика є більш прикладною, яка намагається генерувати знання, що можуть бути негайно використані творцями політики. У практиці існують механізми, які можуть певною мірою вплинути на політичне рішення (кількість учнів у класі, кількість занять або предметів на тиждень, впровадження окремого предмета «Основи здоров я»; гаряче харчування тощо). Однак ефективний вплив на освітні процеси можливий тільки за умови глибокого розуміння реальності. З цієї причини необхідно генерувати власний набір релевантних знань у формуванні теоретичних і емпіричних вчень. Така практика часто призводить до необхідності поглиблення теоретичної і методичної бази, тим самим стимулюючи розвиток основних досліджень [там же]. Насправді освітня політика з питань забезпечення ЗСЖ є політикою, пов язаною зі змінними поглядами, цінностями та інтересами. Конфлікти між цілями і результатами виникають доволі часто: «Чи правильно, коли нововведений предмет «Основи здоров я» викладають не фахівці?»; «Наскільки має відбуватися інтеграція неповносправних дітей з учнями школи у навчальному процесі?»; «Чи потрібно викладати статеве виховання

358 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 у громадських школах?». На ці і багато інших запитань немає відповідей на рівні експертного аналізу, бо перед нами постає моральна дилема, що є правильним, бажаним і справедливим. Часті невдачі зумовили інше бачення реальності: політика не позитивний засіб досягнення цілей, а діалектичний інструмент, що має стимулювати інші процеси, для яких треба розробляти вже нову політику [там же]. Спосіб життя сучасних людей, у тому числі і учнів, дуже близький до «постільного режиму», що веде до гострої гіпокінезії. Сидіння за партою, за письмовим столом, за комп ютером, перед телевізором разом дають таку величину статичного навантаження, яке просто неможливо компенсувати рухливими, динамічними вправами, що тренують серце, судини, легені та інші органи. Єдина профілактика наслідків гіпокінезії організація раціонального рухового режиму, який включає різні за характером і інтенсивністю фізичні навантаження, що приводять до активного руху тіла в просторі [3]. Фізична культура як суспільне явище займало важливе місце в житті людини впродовж всієї історії його існування. Ще Гіппократ сказав: «Гімнастика, фізичні вправи, ходьба повинні міцно увійти до повсякденного побуту кожного, хто хоче зберегти працездатність, здоров я, повноцінне життя». Хронічний дефіцит рухової активності в режимі життя сучасних учнів та студентів став реальною загрозою їх здоров ю і нормальному фізичному розвитку. Негативний вплив гіпокінезії на організм учнів дуже великий. У учнів та студентів руховий дефіцит приводить до того, що відмічається помітне зниження уваги, координації, точності та швидкості рухів, погіршення зору [4]. Нинішня концептуальна основа шкільного фізичного виховання полягає у формуванні рухової сукупності людини, яка виявляється в оволодінні руховими уміннями та навичками для досягнення визначеного результату з бігу, стрибків, метань тощо. Однак з цим результатом не видно рівня розвитку особистості школяра з його інтересами, потребами, прагненнями. У процесі фізичного виховання не враховується, що показники сили, витривалості, спритності це тільки зовнішній бік, який не завжди зумовлений внутрішнім психофізичним станом дитини [5,с.58]. Фізичне виховання визначається як цілеспрямований вплив на комплекс природних властивостей організму: стимулювання і регулювання їх розвитку за допомогою нормованих функціональних навантажень, пов язаних з руховою діяльністю (фізичними вправами), а також шляхом оптимізації індивідуального використання природних умов зовнішнього середовища. Фізичне виховання спрямовано на формування рухових навичок і фізичних якостей людини, сукупність яких вирішальною мірою визначає її фізичну працездатність. Надлишок рухової активності не являє небезпеки для організму, якщо не перевищено межу адаптаційних можливостей. Перевищення цієї межі настільки ж шкідливо для здоров я, як і гіпокінезія. Зрив адаптації проявляється у різноманітних формах у вигляді перевтоми, вегето судинній дистонії, зниженні імунітету, порушенні роботи шлунково кишкового тракту. У важких випадках необхідна комплексна відновна терапія, що проводиться медиками. Рухова активність може бути реалізована в різних формах. Вона може бути організованою (під управлінням викладача, тренера, батька тощо) і неорганізованою (самостійною). У неорганізованих формах найчастіше виявляється дозвільна, ігрова і релаксаційна рухова активність. Заняття фізичними вправами в будь якій формі удосконалюють фізичний розвиток і забезпечують стійкість до захворювань простудного типу і захворювань, пов язаних з опорно руховим апаратом. Є ще чинник, що підкреслює необхідність фізичної розрядки в процесі розумової праці. Це значна кількість інформації, що отримується у навчальному закладі. Збільшене розумове навантаження прискорює стомлюваність, вимагаючи відповідного зростання фізичної активності. Дану роль виконує викладач фізкультури, основною метою якого є виховання здорових, соціально і психологічно активних учнів [3]. Сьогодні в нашій країні відбувається формування нової системи фізичного виховання, побудованої на уявленнях про цінність фізичної культури для гармонійного розвитку особи, створенні здорового способу життя, збереженні здоров я. Фізична культура розглядається як найважливіша частина державної програми оздоровлення населення, зміцнення здоров я, формування звичок здорового способу життя у студентів. Розробляються численні концепції щодо створення нової системи фізичного виховання й освіти. Список використаних джерел 1. ВООЗ. Інформаційна серія «Здоров я в школі». Документ 9. Навички заради здоров я. К.: ВКТФ «Кобза», с. 2. Шиян О.І. Сутність державної освітньої політики з питань забезпечення здорового способу життя молоді [Електронний ресурс] / О.І. Шиян // Державне управління: Теорія та практика Режим доступу: journals/dutp/2008 2/doc_pdf/shyjan.pdf 3. Охріменко О.В. Фізичне виховання як засіб здоров язберігального навчання // Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського [Електронний ресурс] // N155p pdf 4. Агеевец В.У. Академия физической культуры им. П.Ф. Лесгафта // Теория и методика физической подготовки С Дубогай О. Навчання в русі: Здоров язберігаючі педагогічні технології в початковій школі. К.: Вид. дім «Шкіл. світ»: Вид. Л.Галіцина, с. Ярчук Ю.Г. Формирование культуры здорового образа жизни в системе приоритетов государственной образовательной политики Анализируется место и роль приоритетов культуры здорового образа жизни в образовательной политике государства; подчеркивается необходимость мобилизации просветительских мероприятий для осознания ребенком ценности здоровья как одной из главных ценностей человеческой жизнедеятельности. Ключевые слова: человек, ребенок, культура, образование, здоровье, воспитание. Yarchuk, Y.G. Forming of culture of healthy way of life in the system of priorities of public educational policy A place and role of priorities of culture of healthy way of life are analysed in educational politics of the state; the necessity of mobilization of elucidative measures is underlined for realization by the child of value of health as one of main values of human vital functions. Key words: man, child, culture, education, health, education. *** УДК Чупрінова Н.Ю. Розвиток комунікативної культури одна зі складових професійної компетентності майбутніх офіцерів ВВ МВС України Розглянуто сутність понять «компетентність», «компетенція», «професійна компетентність», «комунікативна компетенція», акцентовано увагу на основних напрямках навчально виховної діяльності, спрямованої на розвиток комунікативної культури курсантів ВВНЗ як важливої складової формування професійної компетентності майбутніх офіцерів. Ключові слова: комунікативна культура, професійна компетентність, комунікативна компетенція, культура мовлення, мовленнєвий етикет. Комунікативна культура одна з наріжних екзистенційних та генеративних аспектів людської цивілізації, яка сформувалася та існує саме завдяки комунікації між її членами. Таким чином, «комунікація постає важливим аспектом культури, як і культура важливою умовою реалізації комунікації» [6,с.98]. Протягом історичного шляху розвитку людської цивілізації сформувалося розуміння консолідуючої ролі спілкування, значущості комунікативної культури у розвитку людини. Так, наприклад, славетний український філософ Г.С. Сковорода вважав, що «життєвий успіх людини залежить не стільки від її різнобічних здібностей та талантів, скільки від її ставлення до інших людей, від працьовитості, доброчесності, сумлінності, вміння володіти собою, спілкуватися» [5,с.80]. А різні аспекти цієї проблеми були у центрі уваги ще античних мислителів: Сократа, Платона, Демокрита, Аристотеля [2,с.94 95]. Сьогодні суспільство висуває вимоги до освітньої системи щодо формування фахівця з високою професійною компетентністю. Сучасний освітній процес у ВНЗ повинен бути спрямований на формування методичної культури тих, хто навчається,

359 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 на здатність до самоосвіти і саморозвитку, творчого використання набутих знань і оновлення їх упродовж всього життя. У державних документах підкреслюється необхідність створення умов для розвитку і самореалізації кожної особистості, формування у неї комунікативної культури, як необхідної умови інтеграції молодої людини у соціальні, природні та виробничі процеси. Концепція комунікативної культури виникла як логічний розвиток попередніх теоретичних форм рефлексії людського спілкування, проблеми, яка є постійним супутником соціальної філософської теорії протягом усієї історії її існування [5,с.78 79]. У процесі навчання у сучасному військовому вищому навчальному закладі освіти (ВВНЗО) основні акценти робляться на професійній освіті, а розвитку комунікативної культури майбутніх військових фахівців уваги приділяється недостатньо. Тому розвиток високого рівня комунікативної культури, як однієї зі складових професійної компетентності курсантів, що у майбутньому стануть офіцерами, є актуальною проблемою. У сучасних дослідженнях зростає увага науковців до спілкування, соціальної взаємодії як важливих компонентів загальної культури особистості та однієї з умов самореалізації й досягнення життєвих цілей людини у взаєминах з оточуючими (Т.В. Вільчинська, А.Гелен, М.Р. Гінзбург, О.Я. Гойхман, М.Коул, К.М. Левітан, Б.Ф. Ломов, В.С. Мерлін, М.В. Молоканов, Ч.Каррасс та ін.). Вагомий внесок у поглиблення розуміння комунікативної культури зробили такі науковці, як Б.Г. Ананьєв, Л.І. Божович, І.О. Василенко, Л.С. Виготський, О.Б. Добрович, О.К. Дусавитьський, О.В. Петровський та ін., які досліджували культуру міжособистісних відносин і засоби гуманізації людського спілкування. Різні аспекти професійного спілкування студентів ВНЗ розглядалися вітчизняними дослідниками (Л.Барановська, Г.Берегова, В.Михайлюк, О.Пазяк, М. Пентилюк та ін.). Української наукової літератури, у якій велися б дослідження з питань розвитку комунікативної культури саме у військовому середовищі, пропонувалися шляхи формування комунікативних компетенцій майбутніх офіцерів у ВВНЗО, майже не існує. Метою статті є дослідження розвитку комунікативної культури як однієї зі складових професійної компетентності майбутніх офіцерів ВВ МВС України. Досягненню поставленої мети сприятиме вирішення таких завдань: визначення понять «професійна компетентність», «комунікативна компетенція», виділення основних напрямків навчально виховної діяльності, спрямованої на розвиток комунікативних компетенцій курсантів ВВНЗ. Сучасна парадигма військової освіти висуває вимоги не лише до набуття знань та формування певних вмінь та навичок, актуальним стає питання компетентності курсанта як майбутнього військового фахівця. В Україні тема компетентністного підходу в освіті широко обговорюється. «Компетентність це здатність та можливість людини діяти та ефективно вирішувати конкретні завдання на основі набутих знань, умінь, та навичок» [4,с.71]. Під компетентністю розуміють більш широке поняття, ніж компетенція. Іншими словами, компетентність включає декілька компетенцій. Останні роки поняття компетентності викликало широку дискусію серед країн учасників Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСD), Міжнародних документах Європи, Міжнародної організації праці, де проводились дослідження в більшості європейських країн з даної проблематики. Програма ставить акценти, наголошуючи, що ключові компетентності (key competencies) дають можливість особистості ефективно приймати участь в багатьох соціальних сферах, роблять внесок в розвиток якості суспільства та особистого успіху, отже, можуть бути застосовані до багатьох життєвих сфер. З огляду на вищезазначене вважаємо за потрібне зупинитись на групах компетенцій. І.Родіна виділяє такі групи компетенцій: 1. Соціальна компетенція здатність брати відповідальність, співробітництво, ініціатива, активна участь, динамічні знання. Це поняття включає також відкритість до світу та відповідальність за оточуюче середовище, вміння працювати в команді (що включає традиційне поняття робочої етики), приймати діяльність демократичних інститутів суспільства. 2. Комунікативна вміння спілкуватися усно та писемно, рідною та іноземними мовами. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск Полікультурна не тільки оволодіння досягненнями культури, а й розуміння та повага до людей інших національностей, релігій, культур, мов, рас, політичних уподобань та соціального становища. 4. Інформаційна вміння добувати, осмислювати, опрацьовувати та використовувати інформацію з різних джерел. 5. Саморозвитку та самоосвіти мати потребу і готовність постійно навчатися впродовж усього життя. 6. Продуктивної творчої діяльності [7,с.13 41]. Як бачимо, з переліку визначених вченою компетенцій всі є актуальними для майбутнього військового фахівця. Вони є значущими у становленні професійної компетентності майбутнього офіцера. Під професійною компетентністю у сучасній науці розуміють спеціальні знання та вміння, необхідні для здійснення певної професійної діяльності. Так, на погляд Р.Х. Гільмеєвої, професійна компетентність це здатність людини, в основу якої покладені її досвід та знання, вміння ефективно розв язувати задачі, які відносяться до сфери її професійної діяльності. Н.В. Дємєнтьєва розуміє професійну компетентність як глибоку обізнаність фахівця про умови та технології вирішення виникаючих проблем, вміння професійно грамотно реалізовувати свої знання на практиці [1]. Таким чином, професійна компетентність це набір компетенцій і можливостей їх застосування у професійній діяльності. Комунікативна компетенція є однією з головних у фаховій підготовці військовослужбовця. Розвиток комунікативної компетенції у ВВНЗО є важливою складовою формування комунікативної культури майбутніх офіцерів. «Комунікативна компетенція передбачає комплексне застосування вербальних та невербальних засобів з метою комунікації» [8,с.23] у навчальній діяльності, при виконанні службово бойових завдань, в конкретних соціально побутових ситуаціях, уміння орієнтуватися в ситуації спілкування. Формування комунікативної компетенції спрямоване на розвиток, мовленнєвого етикету, етичних норм спілкування, а також культури мовлення. Культура мовлення офіцерів є основною ознакою їх загальної культури і разом із тим її складовою. Дотримання правил мовленнєвого етикету й підвищення мовної культури вимагає і Закон України «Про міліцію», яким кожний офіцер повинен керуватися у своїй службі. Військова мовна практика має свої специфічні особливості, що покликані сприяти забезпеченню надійного управління військами. Вона спирається на мовні традиції, які склалися у суспільстві й характеризують культуру мови нації. Найбільш характерними особливостями мови військовослужбовців є: точність та ясність, змістовність та логічна послідовність, словникове багатство та чистота мови, граматична правильність. Підготовлений наказ чи віддане розпорядження мають дійти до виконавців і бути сприйняті ними в точній відповідності із задумом воєначальника. У противному разі їх можна по різному трактувати, пропустити головне, не помітити важливих деталей. Слово командира повинне доносити інформацію з найвищою ефективністю, якнайкраще впливати на підлеглих: переконувати, запалювати й стимулювати ініціативу. У мові військовослужбовців важливо дотримуватися правильного вживання військових термінів, грамотно оформляти документи, точно подавати команди і віддавати накази. На ці особливості завжди звертали увагу військові теоретики й полководці. «Важко уявити ту кількість бід, які трапляються на війні, через неправильно віддані накази» [3,с.98], зазначав видатний військовий психолог і педагог генерал М.Драгомиров, командувач Київським військовим округом. Точність і ясність, які прямо пов язані з мисленням, відповідають правильності мови. Ще античні мудреці підмітили, що незрілі думки неможливо виразити ясною і точною мовою. В сучасній культурі цю давню мудрість підтверджує вислів: «Хто ясно мислить, той ясно висловлюється»

360 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Мова військовослужбовця має бути ретельно продуманою, стислою й інформативною. Небагатослівне, але змістовне мовлення свідчить про високу культуру мислення, тому що справжнє красномовство складається з того, щоб сказати все, що необхідно, проте не більш того. Думки, висловлені стислими фразами, де кожне слово є на своєму місці, надають мовленню особливої сили. Виступ командира повинен викликати вибух душевної енергії підлеглих. Сила промови значно зростає, якщо в ній містяться високі поняття про обов язок, честь, перемогу й вітчизну. Особливий приклад командира надає їй переконливості. В логічному мовленні офіцера всі його положення обґрунтовані, несуперечливі й послідовно витікають одне з одного. Всі думки взаємопов язані та підпорядковані єдиній ідеї. Логіка створює грунт для переконань та доказів. Постійне збагачення словникового запасу значно підвищує рівень мовної культури офіцерів. Не володіючи лексичним багатством, вони прирікають свої виступи на висміювання. Працівники, професійна діяльність яких пов язана з використанням впливу мовного спілкування (сюди належать і офіцери), повинні мати в резерві ряд «запасних» слів, які допоможуть внести різноманітність у мову, посилити її вплив, освіжити. Багатство мови визначається не тільки словниковим запасом, а й умінням орієнтуватися у смисловому значенні слів, оскільки часто вони бувають багатозначними. Граматична правильність зумовлюється у більшості випадках показниками орфоепічною та фонетичної культур, а саме: правильністю наголосу й вимови; виразністю інтонації; чіткістю дикції. На жаль, нині спостерігається зниження рівня культури мовлення у суспільстві взагалі і у військовій сфері зокрема. На основі аналізу сучасної наукової літератури та передового педагогічного досвіду можна виділити основні напрямки навально виховної діяльності, спрямованої на розвиток культури мовлення, мовленнєвого етикету курсантів ВВНЗО. 1) забезпечення якості і ефективності навчальних занять з гуманітарних дисциплін, спрямованих на розвиток культури мовлення та мовного етикету курсантів; 2) акцентування уваги на формуванні культури мовлення на заняттях з інших дисциплін, службових та культурно виховних заходах; 3) виконання навчальних заходів з наукової, навчальної та культурно виховної роботи, використання інноваційних методів, призначених для підвищення рівня культури мовлення курсантів; 4) здійснення методичної роботи з офіцерами командирами з метою удосконалення їх діяльності, спрямованої на розвиток культури мовлення курсантів; 5) організація контролювання рівня культури мовлення курсантів, спрямованої на формування мовленнєвої компетенції майбутніх офіцерів. Форми та методи навчання у контексті сучасної освітньої парадигми мають будуватися у межах суб єкт суб єктної моделі організації навчального процесу. Реалізація такої моделі стає можливою при застосуванні сучасних інноваційних, інтерактивних навчальних технологій, які мають бути спрямовані не тільки на активізацію пізнавальної діяльності курсантів, стимулювання інтересу до дисципліни, створення атмосфери співробітництва, а й на забезпечення мовленнєвих та комунікативних компетенцій. Зокрема, проведення семінарів диспутів, семінарів конференцій, ділових та рольових ігор, «мозкових штурмів», інтерактивних лекцій з використанням мультимедійної техніки сприяє розвитку комунікативних компетенцій курсантів, тому що викладач, контролюючи знання, може вимагати від курсантів аргументовані, точні, чіткі та літературно правильно оформлені відповіді. У процесі проведення таких форм та методів навчання майбутні військові фахівці навчаються при висловленні та аргументації власної точки зору бути об єктивними, коректними, ввічливими, дотримуватися мовленнєвого етикету. Розвиток комунікативної культури майбутніх офіцерів є актуальним завданням сучасної військової освіти. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 Низький рівень розвитку комунікативної культури військових фахівців, який зумовлений відсутністю належно сформованої комунікативної компетенції, не сприяє успіху у виконанні службово бойових завдань військовослужбовців, підкреслює інтелектуальну обмеженість та низький рівень їхньої професійної компетентності. Формування комунікативної компетенції курсантів спрямоване на розвиток, культури мовлення та мовленнєвого етикету у ВВНЗО засобами сучасних форм та методів навчально виховного процесу у контексті освітньої парадигми, яка базується на принципі суб єкт суб єктних відносин при застосуванні сучасних інноваційних, інтерактивних навчальних технологій. Список використаних джерел 1. Введенский В.Н. Компетентность педагога как важное условие успешности его профессиональной деятельности / В.Н. Введенский // Инновации в образовании С Гребеник Т.В. Ранжування впливу зовнішніх факторів як один із шляхів удосконалення організації громадського виховання у ВНЗ / Т.В. Гребеник // Науково методичний збірник. Нові технології навчання. К.: Інститут інноваційних технологій, С Драгомиров М.И. Задачи современного обучения войск / М.И. Драгомиров // Избранные труды. М.: Воениздат, с. 4. Дяченко Н.В. Компетентністий підхід перспективний напрям розвитку вищої освіти / Н.В. Дяченко // Матеріали Всеукраїнської науково практичної конференції «Компетентістна освіта в умовах сьогодення». Полтава С Зуєнко Н.О. Аналіз розвитку поглядів педагогів на комунікативну культуру особистості та його психолого педагогічні наслідки / Н.О. Зуєнко // Науково методичний збірник. Проблеми освіти. К.: Інститут інноваційних технологій, С Лобур М.С., Белінська Г.П. Деякі аспекти удосконалення оцінки якості підготовки фахівців в вищих навчальних закладах / М.С. Лобур, Г.П. Белінська // Науково методичний збірник. Проблеми освіти. К.: Інститут інноваційних технологій і змісту освіти МОН України, С Овчарук О. Компетентності як ключ до оновлення змісту освіти / О.Овчарук К.: Либідь, с. 8. Тищенко О. Модель курсу «Мова професійного спілкування» (Психолінгвістичний аспект) / О.Тищенко // Дивослово С Чупринова Н.Ю. Развитие коммуникативной культуры одна из составляющих профессиональной компетентности офицеров ВВ МВД Украины Рассмотрена суть понятий «компетентность», «компетенция», «профессиональная компетентность», «коммуникативная компетенция», акцентировано внимание на основных направлениях учебно воспитательной деятельности, направленной на развитие коммуникативной культуры курсантов ВВУЗ как важной составляющей профессиональной компетентности будущих офицеров. Ключевые слова: коммуникативная культура, профессиональная компетентность, коммуникативная компетенция, культура речи, речевой этикет. Chuprinova, N.Y. Development of communicative culture is one of components of professional awareness of future officers of the Internal Troops of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine It was considered the essence of the concepts «awareness», «competence», «professional awareness», «communicative competence», the attention is focused on the main directions of the teaching and educational activity aimed at the development of communicative culture of cadets of the highest military educational institutions of education as an important component of formation of professional awareness of future offi cers. Key words: communicative culture, professional awareness, communicative competence, speech standards, speech etiquette.

361 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК Гамідова Ф. Про сучасний стан соціології освіти в соціологічних процесах (погляд на реалії Азербайджану) Аналізуються національна стратегія і позитивні аспекти державної програми у сфері розвитку державності Азербайджану, різні напрями впливу на нинішнє соціальне становище. Розглядаються можливості впливу напрямків, встановлених для майбутніх перспектив, на наше суспільство. Ключові слова: стратегія, освіта, соціальний стан, державна програма, суспільство. (стаття друкується мовою оригіналу) Гамидова Ф. О современном состоянии социологии образования в социологических процессах (взгляд на реалии Азербайджана) Анализируются национальная стратегия и положительные аспекты государственной программы в сфере развития государственности Азербайджана, различные направления влияния на нынешнее социальное положение. Рассматриваются возможности влияния направлений, установленных для будущих перспектив, на наше общество. Ключевые слова: стратегия, образование, социальное положение, государственная программа, общество. Произошедший в начале 90 х годов экономический кризис, Армяно Азербайджанский Нагорно Карабахский конфликт и обострение политической борьбы внутри страны выявили серьезные проблемы. Их серьезное социологическое исследование могло бы выражать общественный заказ. Поэтому, глубокий кризис, охвативший все сферы общественной жизни, создал «аномический» путь развития и вынес на повестку дня необходимость анализа и использования социологического объяснения происходящих процессов, а также рекомендаций для существования, как государственных структур, так и гражданского общества. Следует отметить, что произошедшая в гг. смена власти в стране и политическая борьба, которая велась в нецивилизованной форме, привели к рецессии во всех сферах общества. А это сделало рекомендации научных исследований ненужными и не создало общественного заказа по возрождению социологии. В действительности количество новых учреждений и организаций, проводящих такие исследования в большинстве государств, которые недавно обрели независимость, было небольшим. Таким образом, организация социологии в Азербайджане, как в государственном и частном секторе (на коммерческой основе), так и в негосударственном секторе (не преследующем целей извлечения прибыли) направлена на постепенное развитие. Тем не менее, следует отметить, что в первые времена, в государственных структурах на развитие этого важного направления не было уделено надлежащего внимания и заботы, в результате этого не появились социологические центры, которые бы стали государственным учреждением, специально занимающимся делом национального строительства, реформами, социально экономическими проблемами и другими общественно важными вопросами, можно сказать, что институализация социологии в это время продолжалась стихийным путем развития. Во многих случаях же социологическая деятельность больше развивалась в зависимости от заказа учреждений, которые ее финансировали. Однако, как и во всех сферах нашего общества, в области образования тоже существовала серьезная необходимость в дискуссиях социологов о парадигмальных основах этого. Радикальные трансформации азербайджанского общества, выбор правильных подходов к научно теоретическим социальным интерпретациям изменений, происходящих практически во всех компонентах общественной системы, должны считаться ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 успешным началом развития национальной социологии. В случае проведения таких дискуссий, результатом этого является определение направлений теоретических поисков, во многих областях усиливаются тенденции к единой организации и развитию. К сожалению, в начальные периоды такие дискуссии не проводились комплексно. Вообще, для организации социологических процессов в обществе, социологическая наука должна отделиться от амбициозных претензий и вмешательств дилетантов и сформировать класс (гильдию) профессионалов и вокруг него должен сформироваться делиберативный процесс, т.е. свободный процесс коммуникации на основе направленных на результаты и согласованных правил. Современная социология является всемирной наукой, и ее потенциал применяется во всех странах и регионах. В то же время, в социологическом процессе различные национальные социологии (если сказать точнее, научные школы, образовавшиеся на основе национальной социологической традиции) отличаются друг от друга (например, американская, немецкая, французская) и известны во всем мире [4]. Есть факторы, характеризующие эти социологии, и основными из них должны быть специфическая социальная теория, эпистемологические принципы и, наконец, активность класса профессиональных социологов, являющихся носителями этих факторов. С этой точки зрения, например, несмотря на то, что в России социологические традиции достаточно выделяются, даже сейчас перспективы формирования «российской социологии» являются темой острых споров. При формировании нашей национальной социологии, безусловно, должна быть создана своеобразная социологическая теория азербайджанского общества. С другой стороны, профессиональный класс должен взять на себя организацию социологического делиберативного процесса. Теория и созданная после нее на основе традиций социологии теоретическая школа (национальная социология) может быть поставлена, как цель одного стратегического проекта, однако, должно быть однозначно принято, что это не является, ни миссией отдельных лиц, ни процессом, начало, этапы и конец, которого могут регулироваться. Для осуществления этого длительного процесса, в организации профессионального класса, расширении его рядов, важное значение имеет подготовка профессиональных социологов. Среди специалистов и групп, которые включаются в социологический процесс из других сфер и имеют определенные интересы, профессиональные социологи могут продолжить свою деятельность путем получения второго образования или повышения квалификации, однако главным источником должно являться высшее профессиональное образование и, по нашему мнению, передовые частные университеты тоже должны быть заинтересованными в подготовке социологов. Наряду с расширением рядов студентов, в образовательный процесс должны быть привнесены принципиальные изменения. Для этого, по нашему мнению, должны быть учтены следующие факторы: 1) освоение мультипарадигмальных знаний; 2) применение стандартов по навыкам и способностям практических исследований; 3) связывание специализации и квалификации с реальной проблематикой; информационно технологическая подготовка. При подготовке социолога специалиста должны быть серьезно рассмотрены государственные стандарты, и они должны иметь в себе следующие направления профессиональной деятельности модели современного социолога: социолог педагог (по обществоведению), социальный работник (специалист), социолог прикладной исследователь, социолог аналитик, социальный инженер проектировщик [3,с.4]. Исходя из этого, азербайджанский ученый, профессор Рафига Азимова пишет: «Все историческое развитие общества было постоянно связано с образом жизни человека и человечества, со сбором знаний и способностей о человеке и его окружении. Слово образование связано со значением получать образование давать образование и, в этом смысле, со значением создания знаний и представлений, воспитания и сбора опыта в процессе практической деятельности. Именно посредством образования обеспечивается процесс адаптации к общественным процессам и экстремальным случаям. Иными словами, во все периоды человеческой цивилизации, образование, наряду с освоением знаний и мудрости, которые были собраны до нас, выполняло функцию удовлетворения потребностей поиска новых знаний и усовершенствования нравственных и матери-

362 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 альных ценностей, являющихся вечными. Если будем исходить из этого тезиса, то это означает, что отведенный человеку жизненный путь, занимаемый им в обществе социальный статус, непосредственно связаны с получением образования» [2,с.85,91]. Во все времена традиционная система образования обладала многофункциональным характером, и просвещение в государственном управлении в основном исходило из идеологических институтов. Таким образом, образование направлено на постоянное нравственное просвещение и повышение профессионализма. По этой причине, на протяжении всей истории образование, как система, превратилось в важный фактор, который в целом оказывал влияние и давал толчок общественным процессам. Из за того, что возможности выбора в системе образования связаны со способностями личности, здесь постоянно чувствовалась необходимость во взаимных целенаправленных связях между обществом и личностью. Известно, что первые шаги человека на пути к «самоорганизации» являются процессом, который тесно связан с просвещением. На этом пути система образования формирует свои функции, исходя из реальных возможностей в обществе. А.Луначарский, анализируя философские мысли, останавливается на положительных аспектах буржуазной школы. Он пишет, что: «буржуазия требует школы другого типа, более объективной, где больше преподаются естественные, технические науки и которая находится далеко от казарменного духа. Обучите ее реальностям науки, дайте ей подготовленного, истинно грамотного продавца, моряка, строителя, ей нужны такие». Позднее Луначарский А., давая оценку американскому образованию в начале века, отмечает, что «мы сейчас можем многому у них научиться, и мы знаем, что трудовое воспитание, прогулки, создание рисунков, свободная работа детей или группы детей над данными им темами, рефератами, их свободное участие на обсуждениях, изготовление моделей оправдывают себя» [5,с.46]. В переходный период, как и во всех сферах, в системе образования Азербайджана тоже наблюдались новые тенденции. В это время тенденция пересечения поисков эффективных педагогических методов с попытками конкуренции превратилась в реальность. Ясно, что создание такой ситуации, является ситуацией, образовавшейся из особенностей переходного периода. «Трудовая педагогика», которая в свое время считалась положительной традицией в системе образования, функция контроля, являющаяся основной функцией образования, в переходный период, подверглись ряду своеобразных изменений. Если мы отнесемся к экономическому росту в Азербайджане с этой точки зрения, то с логической точки зрения, мы должны сначала рассмотреть существующую в Азербайджане систему образования. Нужно признать, что сегодняшняя система образования играет большую роль в определении новых направлений экономического развития. И поэтому социологические процессы в образовании должны полностью соответствовать реалиям нашего времени. Для этого дела необходим труд опытных, грамотных кадров. Иными словами, сформировавшийся в образовании «человеческий капитал» (профессионализм и цель гражданства) должен строиться в соответствии с современными требованиями. Атмосфера взаимной ответственности в школах и высших учебных заведениях должна считаться движущей силой этого дела [6,с.13]. На основании наблюдений и рекомендаций, данных директорами школ за последние 15 лет, можно придти к такому выводу, что учительские кадры, назначенные из ВУЗ ов в средние школы, как «современные учителя» (профессионализм, педагогическое навыки), все еще не могут построить свои организаторские способности. В целом, в переходный период скрытый конфликт и недоверие между «школой родителем», «высшим образованием родителем» может быть преодолен в том случае, если в социальной среде школы и высшие учебные заведения будут осуществлять свои традиционные функции контроля вместе с родителями. Иными словами, в процессе осуществления традиции по формированию профессионального гражданина, являющейся главной обязанностью учительской миссии устойчивым образом и в соответствии с новыми требованиями, обе стороны имеют соответствующие обязанности. Является положительным явлением то, что этот процесс последовательно идет в нашей стране. Великий политический деятель Гейдар Алиев еще в 70 х гг. поставил роль профессиональных учителей в развитии общества, как очень ответственную задачу, требовал ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 соблюдать принципы справедливости при их размещении в образовательных учреждениях. Это, конечно, являлось показателем будущего развития социальной жизни. И в новых исторических условиях, общенациональный лидер азербайджанского народа Гейдар Алиев, особо подчеркивая роль в образовании учителей с новым мышлением, говорил: «Правосудие нужно везде. Но правосудие в школе необходимо больше всего. Вы учителя, вы психологи, вы знаете эти дела лучше нас: есть процесс формирования детей, молодежи. Этот процесс проходит в период детства, в средней школе, в ВУЗ е. После этого, несомненно, что человек еще более совершенствуется в период работы или другого нового образования. Однако главное формирование, как человека идет в школе. Если там молодежь, дети встречаются с несправедливостью, то у них создается такое впечатление, что весь этот мир является несправедливым» [1,с.145]. Предположение о роли принципа справедливости в образовании, которое было выдвинуто великим политическим деятелем, является тезисом, имеющим в себе существенную философско социологическую нагрузку. Осуществление этой мудрой философско политической мысли на всех уровнях системы образования является достаточно важным. В создавшейся новой среде социология образования должна рассматривать проблему «человеческого капитала», как центральную проблему. Появляется необходимость обучения профессиональным навыкам и навыкам самообороны каждого человека, который приступает к деятельности. Возможно, что эти навыки в ближайшем будущем превратятся в ведущие факторы. Если мы исследуем основные идеи трех вышеупомянутых тем (предметов «этика успеха», «психология успеха», «современное общество и современная личность»), то мы увидим, что здесь поднимаются проблемы, которые исследуют вопросы совершенствования личности и помогают их решению. По нашему мнению, философская сущность образования должна впитаться в среду образования, потому что каждый человек, который выходит из образовательного учреждения, должен быть грамотным, профессиональным интеллигентом, способным защитить себя в экстремальных условиях. Список использованных источников 1. Алиев Гейдар: Нравственность, Нравственные ценности, Нравственное воспитание. (науч. редактор: Агия Нахчиванли). Баку: изд. «Müəllim», с. 2. Азимова Р. Социология образования. Баку: Эльм, С Общество в переходный период. Социологические и социально психологические аспекты. Баку: Эльм, С Багирзаде М.М. Особенности социологического процесса в Азербайджане за последний 10 лет: проблемы и перспективы. Сборник статьей. Баку: Эльм, С Луначарский А. «О воспитании и оброзовании». Москва: Наука, Мухтари Г.И. Образование как социальный институт. Баку, 2011 (автореферат доктора философии по философии). 23 с. Gamidova, Ph. The current status of the sociology of education in the sociological processes (look at the realities of Azerbaijan) An analysis is made of the national strategy and positive sldes of state proqrammes in a sphere of Azerbajan statehood, the digferent directions of impakt on the present social condition. The possibileties of the infl uence of the orientations, determined for future perspektives, on our socicty, are considered. Key words: strategy, education, social status, the state program, society.

363 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 УДК 159.9: Галкіна А.Г. Характеристика результатів дослідження психологічної готовності студентів до сімейного життя Одним із важливих напрямків в роботі практичного психолога щодо психологічної підготовки молоді до шлюбу і сімейного життя є психодіагностика. Тільки при якісному встановленню та діагностуванні якісних діагностичних висновків можна вести ефективну консультативну та психокорекційну роботу з людьми, які вирішили одружитися. Ключові слова: шлюбно сімейні настановлення, підготовка до сімейного життя, рівні готовності до сімейного життя, структурні елементи готовності до шлюбу. Проблема підготовки студентів до побудови сім ї не нова. Водночас вона є досить широкою та багатоаспектною, а також дуже важливою, оскільки пов язана з благополуччям, успіхом і щастям людини, що є завжди значущим і актуальним. Всім відомо,що в Україні і світі досить напруженою є сьогодні ситуація щодо кількості розлучень, покинутих дітей, сімейного насильства, зниження народжуваності, народження дітей поза шлюбом. Все це свідчить про глибоку кризу інституту сім ї, яка негативно впливає на життя як окремих громадян, так і суспільства в цілому [5]. Питання ж становлення шлюбно сімейних відносин в студентів на сьогодні залишається здебільшого поза увагою дослідників. Водночас, характер настановлень студентів стосовно питань особистого життя має важливе значення, оскільки вони є моделлю їх подальшої поведінки. Крім того шлюбно сімейні настановлення це не тільки готовність в певних умовах діяти певним чином, але і спосіб осмислення та інтерпретації людиною феноменів повсякденного життя. Слід зазначити, що в сучасному світі життєві орієнтири швидко змінюються тому молодь опинилася у становищі, коли на руїнах традиційної системи цінностей формуються нові пріоритети, що знаходить відображення і в змісті її уявлень про сім ю та шлюб як стійку і значущу одиницю в ієрархії життєвих цінностей [4]. Внаслідок цього духовно моральне становлення студентської молоді, стабільність молодої сім ї, гарантії тривалості та надійності шлюбу значною мірою залежать від рівня готовності молодої людини до її створення. Готовність передбачає розуміння молодими людьми, які створюють сім ю, її сутності, відповідних зобов язань один перед одним, відповідальності за сім ю і дітей, добровільного прийняття неминучих у сімейному житті турбот. Тому, підготовка молоді до самостійного життя є найважливішою складовою розвитку суспільства, держави [3]. Підготовка до сімейного життя являє собою складний цілісний процес, показником результативності якого є готовність молодих людей правильно будувати свої взаємини у подружньому житті. У зв язку з тенденцією до різкого омолодження шлюбу актуальною стає підготовка до одруження молоді. Метою ж нашого дослідження є вивчення готовності сучасної студентської молоді до шлюбу та сімейного життя, вивчення її показників та рівнів. Для досягнення поставленої мети були висунуті наступні завдання: 1) Проведення змістовної диферентації психологічної характеристики ознак та емпіричних критеріїв, що виявляють рівень психологічної готовності студентів до створення сім ї. 2) Вибір та побудова методів емпіричного дослідження, а також вибір процедури дослідження. 3) Провести психодіагностичне дослідження студентів для виявлення рівня їх готовності до сімейного життя. Лише при правильній побудові експериментальної роботи й процесу самого дослідження є можливість не просто констатувати стан підготовки студентів до сімейного життя, але й зробити деякий прогноз у його розвитку, побудувати корекційну програму, а також дати рекомендації для роботи зі студентами старших курсів. У своєму дослідженні ми спираємося на розроблену Л.Шнейдер структуру готовності молоді до сімейного життя, яка включає такі елементи: ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 1) формування певного морального комплексу: готовність молоді прийняти на себе нову систему обов язків щодо свого партнера; 2) емпатійний комплекс, тобто наявність рис, пов язаних з проникненням у внутрішній світ людини; 3) висока естетична культура почуттів і поведінки особистості; 4) готовність до міжособистісного спілкування і співпраці: сім я є малою групою, для нормального її функціонування необхідна узгодженість ритмів життя подружжя; 5) здатність до відповідальності, яка базується на безкорисливості [6]. Відштовхуючись від структури готовності студентської молоді до сімейного життя, з ясували її рівні. Оскільки рівень готовності є величиною, яка не піддається прямому вимірюванню, то це здійснюється шляхом розроблення компонентів (показників). А показник це суть характеристики, яка знаходиться в межах визначеного рівня, і по можливості припускає числовий вимір. Показники фіксують певний стан розвитку досліджуваної реальності, в нашому випадку готовності до сімейного життя [1]. Для того, щоб оцінити готовність студентів до сімейного життя, необхідно виокремити показники даного процесу. Взявши за основу запропоновану Л.Шнейдер та Т.Левицькою структуру готовності до сімейного життя, ми пропонуємо такі компоненти рівня готовності: А) Мотиваційний компонент це сукупність мотивів, адекватних цілям та завданням створення сім ї. Б) Когнітивний компонент це сукупність знань необхідних студенту, для створення сім ї. В) Операційний компонент це сукупність умінь та навичок здійснювати міжособистісну взаємодію з представниками протилежної статті. Г) Особистісний компонент це система особистісних характеристик студента, які впливають на психологічну готовність створювати сім ю [4;6]. При визначенні рівневої диференціації готовності студентів до сімейного життя ми виходили із характеристик, які враховують намагання партнерів домінувати в сім ї: незадоволену потребу в спілкуванні, несумісність партнерів, нерівномірний розподіл обов язків, незадоволені матеріальні потреби, порушення сімейної етики (ревнощі, подружня невірність), незадоволення сексуальних потреб. Готовність студентів до сімейного життя ми розділили на 3 рівні: низький, середній та високий. Студенти з низьким рівнем готовності до сімейного життя характеризується відсутністю у студентів необхідних для створення сім ї знань, умінь, навичок. Вони не упевнені в остаточності свого вибору і не відчувають прагнення бути разом з коханою людиною та турбуватися про неї. В таких студентів відсутні знання психології шлюбу та сім ї та вміння продуктивної сімейно шлюбної взаємодії. Часто така людина виявляє грубість і зневагу до інших людей, а також нездатність визнавати свої помилки та позбавлятися їх. Середній рівень є проміжним і характеризується наявністю у студентів певних знань, умінь та навичок необхідних для створення сім ї. Вони відчувають прагнення бути разом з коханою людиною та турбуватися про неї. У таких студентів є певні знання основ психології шлюбу та сім ї та деякі вміння продуктивної сімейно шлюбної взаємодії. Часто виявляються доброта та уважність до інших людей, іноді грубість і зневагу. Студенти з високим рівнем готовності до сімейного життя характеризується наявністю знань, умінь та навичок необхідних для створення сім ї. Такі студенти упевнені в остаточності свого вибору і відчувають прагнення бути разом з коханою людиною. У них глибокі знання з основ психології шлюбу та сім ї. Також вони дуже доброзичливі та уважні до інших людей [4]. Обґрунтувавши рівневу характеристику структури готовності до сімейного життя та описавши її основні компоненти, ми провели констатувальний експеримент для визначення рівня готовності студентів до сімейного життя. В експерименті взяли участь 152 студенти Міжрегіональної Академії управління персоналом та Львівського інституту бізнесу та права. У процесі нашого дослідження ми використали наступні методики: Анкетний лист «Показники психологічної готовності студентів до створення сім ї» (Т.Л. Левицької), Тест карту оцінки готовності до сімейного життя (І.Ф. Юнда). Проведене емпіричне дослідження дає підставу констатувати, що студенти даних ВУЗів недостатньою мірою готові до сімейного життя та шлюбу, оскільки, з опитаних студентів лише 40 студентів (близько 25%) мають високий рівень готовності, 55

364 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 студентів мають середній рівень і 57 мають низький рівень готовності до сімейного життя (Таблиця 1). Таблиця 1 Показники загального рівня підготовки студентів до сімейного життя Кількісна характеристика Рівень готовності Кількість осіб Кількість осіб у % Низький Середній Високий І це вказує на те, що у більшість з опитаних студентів знання, передумови і способи створення сім ї мають хибний зміст, що позначається на характері взаємин з представниками протилежної статі. В таких студентів присутня байдужість до внутрішнього світу партнера, його інтересів, бажань. Велика кількість студентів показали середній рівень підготовки, що вказує на те, що дані студенти мають добрі знання щодо сутності сім ї, способів її створення, але можуть дотримуватися дещо хибних уявлень щодо передумов її створення; також це може вказувати на те, що студенти дотримуються моральних норм у взаємовідносинах з представниками протилежної статі, проте не завжди цікавляться внутрішнім світом свого партнера, намагаються мінімізувати врахування його інтересів, прагнень, бажань, підкорити їх власним. І лише чверть з опитаних студентів показали високий рівень підготовки до сімейного життя, який характеризується правильним розумінням і виконанням подружжям сімейних ролей, готовністю подружжя до компромісів і співпраці, відповідальності за сім ю, високу культуру спілкування. Виходячи з отриманих результатів можна зробити висновок, що основною причиною низького рівня готовності студентів до створення сім ї є відсутність у них необхідних для створення сім ї знань, умінь, навичок. Вони не упевнені в остаточності свого вибору і не відчувають прагнення бути разом з коханою людиною та турбуватися про неї. В таких студентів відсутні знання психології шлюбу та сім ї і вміння продуктивної сімейно шлюбної взаємодії. Таким чином, можна констатувати, і те що у таких студентів знання, передумови і способи створення сім ї мають хибний зміст, що позначається на характері взаємин з представниками протилежної статі. В них присутня байдужість до внутрішнього світу партнера, його інтересів, бажань. У процесі статевої диференціації даних нашого емпіричного дослідження ми виявили певні особливості у готовності студентів до сімейного життя. Результати дослідження, свідчать про те, що дівчата є підготовленішими до сімейного життя, ніж хлопці (Таблиця 2), що зумовлено на нашу думку, специфікою життєвих інтересів та статево психологічними особливостями студенток. Таблиця 2 Показники загального рівня підготовки студентів до сімейного життя (статева диференціація) хлопці дівчата Рівні кількість % кількість % низький середній високий З таблиці ми бачимо, що рівень готовності до сімейного життя у хлопців переважає низький. Це вказує на те, що в більшості таких студентів майже відсутні знання психології шлюбу та сім ї та вміння продуктивної сімейно шлюбної взаємодії. Часто такі люди виявляють грубість і зневагу до інших людей, а також нездатність визнавати свої помилки та позбавлятися їх. Середній рівень готовності спостерігається у третини опитаних, як дівчат так і хлопців, що вказує на те, що дані студенти мають добрі знання щодо сутності сім ї, способів її створення, але можуть дотримуватися дещо хибних уявлень щодо передумов її створення; також це може вказувати на те, що студенти дотримуються моральних ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 71 норм у взаємовідносинах з представниками протилежної статі, проте не завжди цікавляться внутрішнім світом свого партнера, намагаються мінімізувати врахування його інтересів, прагнень, бажань, підкорити їх власним. Що стосується високого рівня готовності, то в дівчат результати тут звичайно кращі ніж у хлопців, тобто дівчата мають достатній рівень готовності до сімейного життя. Вони упевнені в остаточності свого вибору і відчувають прагнення бути разом з коханою людиною, у них більш глибокі знання з основ психології шлюбу та сім ї, ніж у хлопців. Тобто в цілому, дівчата характеризується правильним розумінням і виконанням подружжям сімейних ролей, готовністю подружжя до компромісів і співпраці, відповідальності за сім ю, високу культуру спілкування. Отже, результати констатувального експерименту доводять, що на сьогодні необхідною є спеціальна підготовка молоді у вищих навчальних закладах до сімейного життя, яку потрібно здійснювати за напрямками, які запропонували С.Виговська та Ю.Кружаліна, а саме: підвищення відповідальності студентської молоді у сімейних стосунках, а також щодо батьківства; формування психологічної компетентності щодо особливостей взаємин у сім ї; висвітлення питань раціонального ведення господарства, ефективної організації бюджету сім ї [1]. На наш погляд, факторами, що спричинили низький рівень готовності студентів до сімейного життя є: не сформованість повного уявлення про основні критерії гармонії та затишку в сім ї; відсутність у студентів необхідних для створення сім ї знань, умінь, навичок, відсутні знання психології шлюбу та сім ї, вміння продуктивної сімейно шлюбної взаємодії. Для подолання у студентів низького рівня готовності до сімейного життя, нами була модифікована програма А.П. Карасевич «Формування готовності студентів до створення сім ї», спрямована на їхню корекцію. Тому в наступному розділі нашої роботи пропонується програма з покращення психологічної готовності студентів до сімейного життя, у якій мова йтиме про розширення активного використання комунікативного інструментарію в поведінці з партнером протилежної статі; про усвідомлення студентами сутності сім ї та її ролі у життєдіяльності людини; про розвиток якостей, необхідних для міжособистісних відносин у формуванні сім ї; про переконання в тому, що сім я є найбільш природною сферою життєдіяльності будь якої людини. Це і є перспективним напрямком нашого подальшого наукового дослідження. Список використаних джерел 1. Виговська С.В., Кружаліна Ю.В. Рівнева диференціація готовності сучасної студентської молоді до сімейного життя у контексті сучасного інформаційного простору // Вісник книжкової палати С Долинська Л.В, Демидова Т.А. Підготовка молоді до сімейного життя. (Соціально психологічний тренінг). Навчально методичний посібник. К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, с. 3. Карасевич А.П. Особливості підготовки студентської молоді до створення сім ї у сучасних соціокультурних умовах // Національні загальнолюдські цінності освіти в полікультурному суспільстві: матеріали пед. читань / Кримський інженерний педагогічний ун т. Сімф., С Левицька Т.Л. Розвиток психологічної готовності студентської молоді до створення сім ї: дис. канд. наук: с. 5. Тарасенко Н.В. Готовність до шлюбно сімейних стосунків складова успішності сучасної студентської молоді / Н.В. Тарасенко // Успішність особистості: потенціал та обмеження. К.:Вид во НПУ ім. М.П. Драгоманова, С Шнейдер Л.Б. Психология семейных отношений: курс лекций / Л.Б. Шнейдер. М.: ЭКСМО Пресс, с. Галкина А.Г. Характеристика результатов исследования психологической готовности студентов к семейной жизни Одним из важных направлений в работе практического психолога относительно психологической подготовки молодежи к браку и семейной жизни есть психодиагностика. Только при качественном установлению и диагностировании качественных диагностических выводов можно вести эффективную консультативную и психокоррекционную работу с людьми, которые решили жениться. Ключевые слова: брачно семейные установки, подготовка к семейной жизни, уровни готовности к семейной жизни, структурные элементы готовности к браку. Galkina, A.G. Description of results of research of psychological readiness of students to domestic life One of important directions in process practical psychologist in relation to psychological preparation of young people there is a psychoactivator to marriage and domestic life. Only at quality to establishment and diagnosticating of quality diagnostic conclusions it is possible to conduct effective consultative and psychocorrection work with people that decided to marry. Key words: marriage domestic options, preparation to domestic life, levels of readiness to domestic life, structural elements of readiness to marriage.

365 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ 728 Випуск 71 УДК 351 Гетьманчук П.М. Проблеми конституційного закріплення ефективної моделі політичного управління на сучасному етапі Обґрунтовується потреба у конституційному закріпленні нової ефективної моделі політичного управління. Пропонується власна концепція інституційної конструкції цієї моделі. Ключові слова: конституційна конструкція політичного управління, збалансований механізм стримувань і противаг, парламентська модель політичного управління, бікамералізм. Постановка проблеми. В кризових умовах найбільш стає очевидним той факт, що чинна система політичного управління неспроможна забезпечити ефективні антикризові заходи. Це цілком зрозуміло, оскільки подібні моделі політичного правління мають застарілу інституційну основу, управлінські параметри якої не відповідають сучасним вимогам глобального розвитку. Тому розробка концепцій, орієнтованих на пошук ефективної моделі політичного управління, має теоретичне і практичне значення. В проаналізованій літературі з даної проблематики знайшли висвітлення питання, що стосуються: порівняльного аналізу моделей політичного управління країн Західної, Центральної Європи і пострадянського простору [17;7;1;11]; обґрунтування пріоритетності конституції як інституційної конструкції для розбудови інститутів політичного управління [3;10;16]; з ясування слабких сторін конституційної конструкції політичного управління в рамках основних трансформаційних періодів України [5;18;19;20]; окреслення нової конституційної моделі політичного управління України [14;21;22]. Однак, ця проблема надалі залишається нерозв язаною, оскільки існує нагальна потреба в глибокому аналізі прогалин попереднього конституційного процесу і в обґрунтуванні концептуальної позиції щодо стратегічних пріоритетів конституційної реформи. Метою нашого дослідження є обґрунтування власної концептуальної позиції щодо окреслення нової конституційної конструкції ефективної моделі політичного управління на основі аналізу прогалин попередніх конституційних моделей. Для того, щоб зрозуміти специфіку конституційного процесу в Україні, в рамках якого була збудована чинна модель політичного управління, необхідно виділити основні трансформаційні етапи його становлення та розвитку. На нашу думку, слід виділити такі етапи: підготовчий ( рр.) етап лібералізації; перший етап ( рр.) початок трансформаційного періоду, другий ( рр.) формування авторитарно бюрократичного, а згодом і авторитарно олігархічного режиму, третій ( рр.) виникнення гібридного політичного режиму із яскраво вираженими ознаками несконсолідованої політичної демократії, четвертий (2010 р. по сьогодні) консолідація авторитаризму. Стислий аналіз, виділених нами трансформаційних етапів встановлення і розвитку політичного управління України, дозволяє виявити його слабку інституційну конструкцію, закріплену передусім в Основному Законі. Йдеться про те, що жодна конституція чи конституційні зміни не заклали сучасну інституційну основу політичного управління, на якій можна було б шляхом ухвалення звичайних законів завершити процес розбудови системи розвиненої політичної демократії. ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 На першому етапі у змінах до Конституції УРСР була закріплена анархічно демократична модель політичного управління, яка ґрунтувалась на еклектичному поєднанні інституційних елементів комуністичної системи у вигляді верховенства рад і частково демократичної у вигляді інституту президентства та партійної системи. На другому етапі у Конституційному Договорі та Конституції України (1996 р.) була закріплена монополія президентської влади, суть якої полягала в тому, що глава держави контролював всю виконавчу вертикаль, військово силові структури, генпрокуратуру, але не ніс конституційної відповідальності за результати управлінської діяльності. На третьому етапі, шляхом конституційних змін у 2004 р., була обмежена монополія президентської влади і до певної міри був закладений збалансований механізм розподілу повноважень між парламентом, урядом і главою держави [9]. Однак, ряд інституційних протиріч між президентом та урядом послабили систему управління з точки зору забезпечення її ефективності. На четвертому етапі, на основі рішення Конституційного Суду України про неконституційність внесення цих змін в Україні, була відновлена стара модель політичного управління. Президенту В.Януковичу довелося її зміцнити за рахунок ухвалення законів про регламент діяльності Верховної Ради України, судоустрій та статус суддів, вибори до місцевих органів влади та парламенту, а також домінування пропрезидентської партії Партії Регіонів у органах представницької влади. Із даного аналізу випливає, що інституційна база закріплена в основному законі є вирішальним фактором для побудови моделі політичної системи загалом і політичного управління зокрема. Наївно шукати причини авторитаризму (як це має місце на пострадянському просторі) у психологічних рисах політичних лідерів. В дослідженнях з питань посткомуністичної трансформації переконливо доведено, що владна монополія є основним гальмівним фактором демократичних трансформацій, оскільки наближені групи до авторитарного лідера мають можливість отримувати ренту від трансформаційних економічних процесів і об єктивно незацікавлені у швидких і радикальних змінах [3;12;15]. Закономірністю владної монополії є прагнення до розширення повноважень і збереження на тривалу перспективу свого панування. Тому політичні репресії щодо своїх опонентів, фальсифікації виборів, різке обмеження свободи у ЗМІ є наслідком монополії президентської влади, закріпленої у конституціях. Ця особливість досить переконливо розкрита у працях відомого російського політолога І.Клямкіна [3]. Він зокрема наголошує, що авторитарна природа путінського режиму закладена у Конституції РФ (1993 р.), а не є тільки наслідком діяльності, схильного до авторитаризму Президента В.Путіна. На підставі сказаного можна зробити висновок, що ефективну модель політичного управління в рамках чинної Конституції, як показує практика створити неможливо. Тому питання ухвалення нової редакції Основного Закону можна вважати стратегічним пріоритетом політико правової трансформації. У зв язку з тим виникає питання, чи доцільно ухвалювати нову редакцію Конституції в рамках чинного порядку внесення конституційних змін відповідно до статей Конституції України 155, 156 [8,с.43 44]. Чи потрібно спочатку конституювати ще одну процедуру, яка б передбачала вирішення цієї проблеми конституційною асамблеєю (конституантою). При цьому треба сказати, що конституанта відображає найбільш демократичний характер конституційного процесу лише в тих випадках, коли вона сформована на основі широкого народного представництва. Йдеться про те, що склад конституанти має формуватися шляхом прямих виборів або делегуванням представників від політичних органів державної влади, регіонального та місцевого самоврядування, впливових громадських організацій, які мають загальнонаціональний статус. В цьому контексті важливим є закріплення вимог до членів конституанти (наприклад: що вони є визнаними фахівцями в галузі правових та політичних наук і не мають права балотуватися до всіх представницьких органів влади протягом 5 10 рр., займати керівні посади в органах політичного управління та правової системи). Така вимога має запобігти утвердженню політичної доцільності над потребою вдосконалення юридичної конструкції Конституції в інтересах суспільства. Юридичне закріплення порядку ухвалення Основного закону шляхом конституанти на сьогодні виглядає надто складним, оскільки це передбачає внесення конституційних змін відповідно до ст. 156 Конституції України. Врегулювати це питання шляхом звичайного закону, як це пропонують деякі експерти [4] видається неможливим з огляду 729

366 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 на його неконституційність. Тому необхідно статус конституанти закріпити в новому конституційному проекті, який має розробити чинна Конституційна Асамблея. Вона буде відігравати роль інституту, який регулює порядок ухвалення нової редакції конституції в рамках вираження установчої функції народу як суверена. Наступним важливим кроком розв язання цієї проблеми є закріплення в Конституції моделі державного правління. Аналіз всіх попередніх конституційних проектів дозволяє виявити як сильні, так і слабкі сторони конституційної конструкції державного правління [13;14;21]. Більшість проектів були спрямовані на утвердження президентської та парламентсько президентської форми правління. До сказаного слід додати, що в цих проектах окреслена більш збалансована з точки зору ефективності політичного управління і демократичної система політичної влади, але механізм стримувань і противаг потребує вдосконалення. На наш погляд, з точки зору запровадження ефективної політичної моделі управління необхідно у новій редакції Конституції закріпити парламентську республіку із двопалатним парламентом. Таку думку розділяють деякі політологи та соціологи, зокрема Є.Головаха [2]. На підтвердження цієї думки можна висунути такі аргументи: по перше, президентська форма правління ніде крім США не забезпечила ефективності політичного управління; по друге, якщо в деяких країнах Латинської Америки є вагомі успіхи у трансформаційних процесах, то вони обумовлені швидше за все тривалим інституційним розвитком і високим цивілізаційним рівнем політичних еліт, ніж інститутами президентської форми правління; по третє, президентська форма правління, як показує досвід США, забезпечує ефективне політичне управління за умови конституційно закріплених чітких механізмів стримувань і противаг у системі федеральної держави, коли існує оптимальний баланс повноважень між федеральними органами і органами суб єктів федерації, сильній партійній конкуренції, розвиненому громадянському суспільству: по четверте, в посткомуністичних країнах сильна президентська влада як в рамках президентської форми, так і змішаної форми правління стала ядром авторитарних режимів, що в кінцевому результаті призвело до утвердження олігархічної моделі капіталізму: по п яте, посткомуністична модель президентсько парламентської форми правління передбачає надто широкі повноваження глави держави, який здійснює загальне політичне керівництво державою і не відповідає за результати управлінської діяльності і слабкі повноваження уряду, який виконує функцію вищого органу виконавчої влади: по шосте, парламентська модель політичного правління забезпечила на багато успішніше трансформаційні процеси не тільки в країнах Прибалтики, але навіть в Молдові. До сказаного слід додати, що противниками демократичних змін на всьому пострадянському просторі виступали президентські команди, апелюючи до неспроможності парламентів ефективно управляти. Для побудови конструкції парламентської форми правління доцільно використати ряд концептуальних положень, сформульованих у конституційних проектах, а також досвід країн Центральної Європи членів Європейського Союзу і Грузії, які закріпили аналогічну модель державного правління [21;7;6]. В рамках такої моделі статус глави держави має виражатися у тому, що: президент як глава держави буде виконувати функції гаранта суверенітету, територіальної цілісності, представницьку і арбітражну, а Прем єр міністр вищого державного управління, для виконання своїх функцій володіє правом вето на ухвалення парламентом законів і розпуск парламенту, якщо він в конституційні терміни не сформує уряд, не затвердить бюджет, а також отримає недовіру на загальнонародному референдумі за ініціативою глави держави; доручає лідеру найбільшої за кількістю мандатів фракції сформувати уряд, який має отримати вотум довіри шляхом абсолютної кількості голосів депутатів парламенту при затвердженні урядової програми; призначає судів всіх інстанцій, Генерального прокурора за поданням Вищої ради юстиції та згодою верхньої палати; за згодою верхньої палати президент призначає голів СБУ, Національного бюро розслідування, НБУ на термін значно довший ніж президентські повноваження; призначає та звільняє представників президента на регіональному рівні; на підставі рішення Вищого адміністративного суду має право розпустити представницькі регіональні та місцеві органи, а також здійснити посадову субституцію голів регіонального та місцевого самоврядування; президент призначає дипломатичних представників за поданням глави уряду; повноваження ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 глави держави можуть бути достроково припинені в порядку процедури імпічменту і за результатами всенародного референдуму. Президент обирається на спільному засіданні обох палат парламенту в рамках трьох турів. Для отримання перемоги в першому та другому турах необхідно набрати 2/3 голосів депутатів. В третьому турі голосування відбувається тільки за двох кандидатів, які набрали найбільшу кількість голосів у двох попередніх турах і перемогу отримує той кандидат у президенти, який набрав абсолютну більшість голосів депутатів. В разі невдалого здійснення цієї процедури склад парламенту доповнюється представниками від регіонів (по 3 від кожного). Оскільки в нашій концептуальній моделі президент виконує тільки функцію глави держави, він має бути позбавлений таких функцій як гаранта додержання Конституції, прав і свобод громадян, призупиняти чи скасовувати акти КМУ, уряду АРК і голови РНБО. Конституювання бікамералізму має стати вагомим кроком на шляху удосконалення українського парламентаризму загалом і політичного управління зокрема. Це забезпечить гармонізацію національних і регіональних інтересів за рахунок рівного представництва у верхній палаті (від кожного регіону по три сенатори); підвищення якості депутатського складу за рахунок ротації двох палат, яка відбуватиметься кожних два роки на половину; залучення представників громадськості до парламентської діяльності; взаємодію політикуму і громадськості шляхом формування нижньої палати в рамках пропорційної виборчої системи з відкритими регіональними списками, а верхньої палати мажоритарної; удосконалення законодавчого процесу шляхом погодження спірних законодавчих проблем між представниками обох палат; створення збалансованого механізму розподілу повноважень між двома палатами, згідно якого нижня палата буде відповідати за формування уряду і державні фінанси, а верхня формування суддівського корпусу, а також вищих посадових осіб правоохоронних органів і ЗСУ. В силу того, що в парламентській моделі правління основним центром політичного управління стає уряд, необхідно в конституції закласти такі механізми, які будуть забезпечувати ефективність його управлінських дій. Одним із таких механізмів є порядок формування уряду. Складна і чітка процедура формування уряду запобігає ймовірним політичним конфліктам, що можуть спричинити урядову нестабільність. З цією метою доцільно взяти як еталон порядок формування уряду у таких країнах як Естонія, Словенія і Грузія [7,с.22, ;6]. Перевага механізму формування уряду у цих країнах полягає у наступному: чітко визначені повноваження глави держави та парламенту в цьому процесі; кожна процедура процесу регламентована часовими рамками; кандидат у прем єр міністри має сформувати уряд, який набуває чинності завдяки отриманню довіри з боку парламенту або нижньої палати під час затвердження урядової програми; якщо кандидатура глави уряду, запропонована главою держави не отримує парламентську довіру, тоді парламентські фракції висувають інші кандидатури. Після невдалого завершення всіх процедур, пов язаних з формуванням уряду, глава держави має право розпустити парламент або нижню палату. Таким чином проаналізовані процедури формування уряду доцільно було б використати у конституційному конструюванні інститутів політичного управління України. Крім цього варто зауважити, що у країнах із розвиненою політичною демократією, незважаючи на різні процедури формування уряду вирішальна роль у цьому процесі належить партіям, які представлені в парламенті. Ефективність державного управління залежить не тільки від ефективного механізму формування уряду, але його повноважень. З огляду на європейську практику реалізації такого аспекту урядової діяльності необхідно було б значно розширити повноваження КМУ. Це зокрема стосується таких повноважень, як право видавати делеговані закони, закони декрети, закони крайньої необхідності, бути суб єктом конституційного звернення з приводу розмежування компетенції між державними органами, державними органами та органами регіонального та місцевого самоврядування, ставити питання про вотум довіри, що може бути наслідком прийняття урядового рішення парламентом або відставку уряду. Майбутня Конституція України має чітко закріпити, що уряд несе повністю відповідальність за визначення і реалізацію внутрішньої та зовнішньої

367 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 політики. Крім цього треба чітко окреслити, які акти глави держави підлягають контрасигнації з боку глави уряду та профільних міністрів. Ефективність уряду до певної міри залежить від статусу і повноважень Прем єр міністра як топ менеджера у парламентській та змішаній формах державного управління. З цієї точки зору заслуговує на увагу класифікація голів уряду за масштабом їх впливу на процес урядової діяльності, запропоновану Дж.Сарторі [16,с.98]. Виходячи із цієї класифікації найбільш сильні повноваження голови уряду притаманні Вестмінстерській моделі. Але в українській версії парламентської моделі правління недоцільно наділяти голову уряду правом розпуску нижньої палати за санкцією глави держави, оскільки ця функція є прерогативою президента. Крім цього в Україні на найближчу перспективу не сформується така сильна партія, яка здатна самостійно сформувати уряд. Проте, може прем єр міністра наділити правом призначати та звільняти міністрів, керівників органів центральної виконавчої влади, які не входять в КМУ. Важливим кроком на шляху підвищення ефективності інститутів політичного управління є конституційне закріплення збалансованого механізму стримувань і противаг. Суть цього механізму полягає в тому, що основні інститути політичної влади наділені певними повноваженнями, які обмежують один одного з метою недопущення виходу того чи іншого інституту за межі своєї компетенції. Крім цього політична відповідальність можлива лише в рамках оптимального механізму стримувань і противаг. До найважливіших елементів механізму стримування противаг, виходячи із аналізу світової конституційної практики, можна віднести: дострокове припинення повноважень глави держави; дострокове припинення повноважень парламенту або нижньої палати; процедура вотуму недовіри або резолюції осуду урядові; постановка урядом питання про довіру, депутатський імунітет. Порядок дострокового припинення повноважень глави держави здійснюється з допомогою таких процедур як імпічмент, кримінальне переслідування і референдум. Підставами для здійснення процедури імпічменту можуть бути: порушення главою держави конституції і законів; вчинення державної зради або тяжкого злочину. Якщо глава держави порушує конституцію і закони, то процедуру імпічменту, як правило, завершує конституційний суд. В Конституції України слід закріпити всі три процедури, в рамках яких глава держави буде нести відповідальність (конституційну, кримінальну та політичну). В разі порушення конституції і законів, а також вчинення злочинів Президент України може бути усунений шляхом процедури імпічменту, яка розпочинається на підставі обвинувачення, висунутого кваліфікованою більшістю голосів депутатів обох палат парламенту і завершується рішенням Конституційного Суду. Ініціювання процедури імпічменту може розпочатися на підставі однієї третини депутатів нижньої палати або сенаторів. Якщо глава держави обвинувачується у вчиненні злочинів, то для висунення обвинувачення достатньо буде абсолютної більшості голосів депутатів обох палат, а для завершення цієї процедури необхідне рішення вищого, то процедуру імпічменту завершує Вищий кримінальний суд. Процедуру імпічменту слід поширювати крім глави держави, на всіх членів уряду, депутатів обох палат парламенту, суддів, Генерального Прокурора, Голову рахункової палати. Конституції країн із розвиненою політичною демократією передбачають розпуск главою держави парламенту або його нижньої палати, коли вони не сформували уряд у конституційні терміни, не затвердили бюджет, а також отримали недовіру на загальнонародному референдумі. В новій Конституції України доцільно закріпити вище названі підстави для дострокового припинення повноважень нижньої палати. Противагами, які запобігають неефективній діяльності уряду, є процедури вотуму недовіри та резолюція осуду. Якщо ці дві процедури передбачають вплив парламенту на діяльність уряду, то постановка урядом питання про довіру зворотній вплив. Використовуючи цю процедуру, уряд спонукає парламент ухвалювати необхідні урядові рішення, оскільки в протилежному випадку відбудуться відставка уряду і дострокові вибори нижньої палати. Депутатський імунітет означає недоторканість парламентаріїв, тобто повний їх захист з боку представницького органу від арешту і кримінального переслідування. В Конституції України необхідно закріпити таку форму імунітету, яка буде гарантувати ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 недоторканість народного депутата тільки під час парламентської сесії, від арешту та затримання під вартою і не буде поширюватися на випадки затримання його на місці скоєння злочину. Важливим стримуючим фактором для можливих зловживань з боку виконавчої влади загалом і уряду зокрема є парламентська опозиція. Вона не тільки опонує уряд з приводу реалізації власної урядової стратегії, але і висуває альтернативні варіанти суспільних перетворень. Крім цього вона забезпечує в основному парламентський контроль над органами політичного управління. Статус опозиції може регулюватися окремим законом або законом про регламент діяльності парламенту або нижньої палати, а також правовим звичаєм. В Україні слід законодавчо закріпити статус опозиції, суть якого полягає в наступному: партія яка не увійшла в урядову коаліцію і є найбільшою за кількістю мандатів, отримує право на формування опозиції; опозиція отримує право контролювати бюджетну комісію та комісії з питань правоохоронної діяльності і оборони; притягувати до юридичної відповідальності членів уряду в рамках тимчасових слідчих комісій (їх можна буде утворити однією п ятою депутатів від конституційного складу парламенту), які зможуть самостійно розслідувати справи і передавати в суд. Висновки. Таким чином чинна конституційна конструкція політичного управління як і попередні, не відповідає інституційним параметрам розвиненої політичної демократії і не може бути ефективною в умовах демократичного транзиту. Тому запропоновану нами конституційну модель політичного управління можна використати в нинішньому конституційному процесі. Список використаних джерел 1. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політико правові системи світу: навч. посіб./ С.Д. Гелей, С.М. Рутар. К.: «Центр учбової літератури», с. 2. Головаха Є. Італія за 50 років пережила 56 розпусків парламенту, українці не гірші. [Електронний ресурс]. Режим доступу: golovaha italiya za 50 rokiv perejila 56 rozpuskiv parlamentu ukrajintsi ne girshi.html 3. Клямкин И. В Конституции не должно быть места для вождя. [Електронний ресурс]. Режим доступу: 4. Коліушко І., Кириченко Ю. Конституційна асамблея шлях до нової Конституції України. [Електронний ресурс]. Режим доступу: shlyah_do_novoyi_konstitutsiyi_ ukrayini html 5. Колодій А. Траєкторія демократичного переходу в Україні / А.Колодій // Розд. 2 з кн.: Трансформація в Польщі і в Україні: Вибрані аспекти. С [Електронний ресурс]. Режим доступу: political studies.com/?p= Конституція Грузії. [Електронний ресурс]. Режим доступу: constitution/georgia_constitution.html 7. Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С.Головатий. К.: Укр. правн. Фундація. Вид во «Право», с. 8. Конституція України. ТОВ «ВВП Нотіс», с. 9. Конституція України // Відомості Верховної Ради України с. [Електронний ресурс]. Режим доступу: Лейпхарт А. Конституционные альтернативы для новых демократий / А. Лейпхард // Политические исследования С Ляшенко Т. Інститут президентства в країнах Центральної Азії / Т.Ляшенко. [Електронний ресурс]. Режим доступу: Норгаард О. Економічні інституції та демократична реформа Порівняльний аналіз посткумоністичних країн / О.Норгаард // Пер. з англ. М.Козуба та А.Галушки. К.: Ніка Центр, с. 13. Проект нової Конституції України // Відомості Верховної Ради України с. 14. Проект Конституції України Президента В.Ющенка. [Електронний ресурс]. Режим доступу: glavred.info/archive/2009/03/31/ html 15. Пшеворский А. «Демократія і ринок. Політичні і економічні реформи в Східній Європі і Латинській Америці» / А.Пшеворський. К: Смолоскип, с. 16. Сарторі Д. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідж. Структур, мотивів і результатів: Пер. З 2 го англ. / Д.Сарторі. Л.: Артек, с. 17. Романюк А.С. Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи: Монографія / А.С. Романюк. ЛНУ імені І.Франка, с. 18. Рутар С.М. Сучасні проблеми модернізації політичної системи України / С.М. Рутар // Вісник ЛКА. Серія гуманітарної науки. 7. Львів. Вид тво ЛКА С

368 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Рутар С.М. Україна в контексті посткомуністичних трансформацій / С.М. Рутар // [Електронний ресурс]. Режим доступу: Рутар С.М. Чи потрібна Україні нова Конституція? (колізії та прогалини чинної Конституції) / С.М. Рутар // Матеріали міжнародної науково практичної конференції. «Україна та Польща у вимірі незалежності ( рр.)» Львів: ЛУБП 2008 р. С Якою могла бути українська Конституція. Проекти громадянського суспільства / ШПА при НаУКМА, УНЦПД, КВУ: За заг. ред. Н.В. Линник. К.: «Лікей», с. [Електронний ресурс]. Режим доступу: Янішевський С.О., Сало І.С., Яблонський В.М. Конституція в незалежній Україні: 20 років розвитку та механізмів подальших змін / С.О. Янішевський, І.С. Сало, В.М. Яблонський // Стратегічні пріоритети С Гетьманчук П.Н. Проблемы конституционного закрепление эффективной модели политического управления на современном этапе Обосновывается необходимость в конституционном закреплении новой эффективной модели политического управления. Предлагается собственная концепция институциональной конструкции этой модели. Ключевые слова: конституционная конструкция политического управления, сбалансированный механизм сдержек и противовесов, парламентская модель политического управления, бикамерализм. Hetmanchyk, P.М. Problems of constitutionalization in effective model of political management at the present stage In the article are substantiated the need for constitutional secured a new effective model of political governance. A proper concept of institutional design of this model. Key words: constitutional structure of political governance, balanced mechanism of checks and balances, the parliamentary model of political governance, bicameralism. *** УДК 329 Збишко І.С. Норми вітчизняного та міжнародного права, їх роль у розбудові інфраструктури громадянського суспільства Висвітлюються проблеми нормативно правового регулювання громадянських організацій в Україні. Розглядається питання нормативно правової бази діяльності громадянського суспільства в Україні. Ключові слова: інфраструктура громадянського суспільства, права людини, організації громадянського суспільства, європейські норми. Безперечним здобутком державотворчого процесу в Україні є неухильне слідування шляхом удосконалення вітчизняного законодавства, у тому числі щодо розбудови громадянського суспільства, рівень розвиненості котрого має позначати рівень розбудови правової, демократичної держави. Демократію в конструктивному значенні цього слова неможливо уявити поза законом і, навпаки, послідовна демократія за рамками закону практично неможлива: демократія і законодавство є взаємопов язаними явищами, законодавчі норми покликані впорядкувати суспільні відносини, здатними утвердити у поведінці і свідомості людей загальновизнані принципи справедливості. Законодавство, виконуючи регулятивно організуючі, стимулюючі та стабілізуючі функції в суспільстві, виступає засобом універсального ствердження демократичних механізмів та інститутів, забезпечення прав і законних інтересів людини у відносинах як з громадянами, так і державою як системою влади. Документи і процедури нормативно правового регулювання громадянських організацій в сукупності складають своєрідний організуючий, або організаційний вимір, якому підкоряється діяльність інститутів громадянського суспільства. Нормативно правова регламентація діяльності громадських організацій у першу чергу створює певні рамки для реалізації їх активності, тобто обмежує простір, в якому вони можуть функціонувати, і форми, за допомогою яких вони мають право досягати поставлених ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 цілей. Тому базові засади розвитку та функціонування громадянського суспільства утворюється нормами Конституції України, Цивільного кодексу України Закону України від 16 червня 1992 р XII «Про об єднання громадян», Закону України від 21 травня 1997 р. 280/97 ВР «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України від 11 липня 2001 р ІІІ «Про органи самоорганізації населення», Указу Президента України від 31 липня 2004 р. 854 «Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики», постанова Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р «Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» та іншим нормативними актами. На сьогоднішній день, законодавство України, що регулює діяльність в Україні громадських організацій складається власне із положень Конституції України, законів, ухвалених Верховною Радою (парламентом) України, Указів Президента України та постанов Кабінету Міністрів, що мають характер нормативних документів і прийняті в розвиток законів. Аналізуючи становлення і розвиток громадських організацій України, варто зазначити, що, незважаючи на Конституцію України, де гарантовано право громадян на об єднання (ст. 36), реалізація цієї норми обмежується, з однієї сторони, негативною практикою діяльності самих громадських організацій, а з іншого боку положеннями чинного законодавства, які не відповідають міжнародним стандартам. Тут звернемо увагу на те, що, прагнучи до означених стандартів, Україна і Європейський Союз в 2004 р. розробили «План дій Україна ЄС на рр.», у якому держава Україна взяла на себе обов язок забезпечити дотримання права на свободу об єднань та залучити громадські організації до процедури прийняття рішень. Керуючись положеннями «Фундаментальних принципів щодо статусу неурядових організацій в Європі», схваленими 16 квітня 2003 р. Комітетом Міністрів Ради Європи та «Планом дій Україна ЄС на рр.» Кабінет Міністрів України на виконання своєї постанови від 6 травня 2005 р. 324 доручив Міністерству юстиції України розробити Проект Закону України «Про громадські організації». У цей же період і до 10 жовтня 2007 р. Комітет Міністрів держав членів Ради Європи розробив і прийняв Рекомендацію «Про правовий статус неурядових організацій у Європі», де зазначалися основні засади та стандарти, на яких мають базуватися національні закони про діяльність організацій громадянського суспільства. Цей документ прийняли тому, що в низці країн Європи і в Україні було виявлено невідповідність національного законодавства європейським нормам, зокрема: унеможливлювалося створення спільних об єднань фізичними та юридичними особами або окремо юридичними особами, що значно гальмувало розвиток громадянського суспільства та різних форм його самоорганізації; поділ громадських організацій за територіальним статусом на міжнародні, всеукраїнські та місцеві забороняв і забороняє проводити ГО діяльність за межами території, вказаної в реєстрації; зазначено, що громадські організації можуть захищати права тільки своїх членів, що, іншими словами, означає заборону на захист прав інших громадян не членів; ускладнена процедура реєстрації (чинна процедура це подвійна реєстрація громадських об єднань: як громадські організації в органах юстиції і як юридичної особи в місцевих органах державної реєстрації), що в сумі займає десь 1 2 місяці, в той час, як для бізнес структур цей термін триває 5 днів; заборона на безпосередню комерційну діяльність, а якщо в ній виникла потреба, то громадська організація має створити для цього окрему юридичну особу (за європейськими стандартами громадські організації мають право на комерційну діяльність, якщо весь прибуток від неї йде на розвиток організації та реалізацію статутної діяльності). Зазначимо, що ще 21 листопада 2007 року уряд В. Януковича своїм розпорядженням ухвалив Концепцію сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства, в якій зазначено: «Створення умов для діяльності інститутів громадянського суспільства на сучасному етапі», але 3 квітня 2008 р. Європейський суд з прав людини визнав Закон України «Про об єднання громадян» таким, що порушував статтю 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопа-

369 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 да 1950 р. Суд постановив, що законодавство України, яке регулює роботу «третього сектору», і практика його застосування обмежували право громадян на об єднання. Зокрема, Суд визначив, що Закон був дуже нечітким і не прогнозованим щодо його виконання та залишав занадто багато можливостей для органів держави на власний розсуд приймати рішення: реєструвати, чи не реєструвати громадянську організацію. Означені чинники пришвидшили підготовку Проекту Закону «Про громадські організації». В цих умовах для того, щоб дотриматися вимог пункту 3 Порядку проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, Міністерство юстиції України 14 травня 2008 р. оприлюднило Проект Закону України «Про громадські організації» з метою вивчення та врахування думки громадськості. Проект Закону України «Про громадські організації» було визнано українськими та міжнародними експертами таким, що відповідає Рекомендаціям Комітету Міністрів держав членів Ради Європи стосовно правового статусу НУО у Європі, отримав позитивні висновки від Представництва ООН в Україні та від ОБСЄ. Після такого обговорення Кабінет Міністрів України 14 листопада 2008 року направив на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про громадські організації», який спрощував процедури створення і реєстрації громадських організацій, надавав можливість діяти на території всієї країни, створював відкритий реєстр громадських організацій тощо. Але, на жаль, протягом рр. Верховна Рада України так і не спромоглася розглянути цього основоположного законопроекту і 11 березня 2010 року він був відкликаним з розгляду. Та з 1 січня 2013 р. вступив в дію новий Закон «Про громадські об єднання». Новий Закон «Про громадські об єднання» докорінно змінив правові та організаційні основи функціонування громадських об єднань. Отож, в основу законодавчих актів, що регламентують діяльність громадських організацій на території України, покладено ряд положень міжнародно правових актів, які займають важливе місце у розробці вітчизняного законодавства. Так, в Загальній Декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. в статті 1 викладаються постулати, на яких базується Декларація. До основних постулатів відносяться положення, які вказують на той факт, що усі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах. Зазначимо, що згідно переліку положень Декларації з 3 по 21 статтю також проголошуються ряд безперечних для гідного існування людини прав: право на життя, свободу і особисту недоторканість; свободу від рабства і підневільного стану; свободу від катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, видів поводження і покарання; право на повсюдне визнання правосуб єктності; право на ефективне відновлення в правах; свободу від безпідставного арешту, затримання або вигнання; право на справедливий і гласний розгляд незалежним і неупередженим судом; право вважатися невинним, поки вина не буде встановлена; свободу від безпідставного втручання в особисте та сімейне життя; безпідставних посягань на недоторканість житла чи кореспонденції; свободу пересувань та вибору місця проживання; право на притулок; право на громадянство, право брати шлюб і створювати сім ю; право володіти майном; свободу думки, совісті та релігії, свободу переконань та їх вираження; право на свободу мирних зібрань і створення асоціацій; право брати участь в управлінні країною; право рівного доступу до державної служби. Наступний перелік прав, на які вказують положення декларації, і які визначено включно до статті 27, стосуються дотримання економічних, соціальних і культурних прав, на які має право кожна людина як «член суспільства». Загальна декларація прав людини, що розглядається «як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави», стала критерієм для визначення ступеня поважання і дотримання міжнародних норм, що стосуються прав людини. З 1948 року вона була і правомірно залишається найбільш важливою і всеохоплюючою із усіх декларацій ООН, а також ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 основним джерелом, яке надихає національні і міжнародні зусилля, спрямовані на заохочення і захист прав людини і основних свобод. У ній визначено напрямок усієї наступної діяльності в галузі прав людини, і вона є філософською основою для багатьох інших обов язкових міжнародних документів, спрямованих на захист проголошених нею прав і свобод. В Міжнародному пакті «Про громадянські і політичних права» від 16 грудня 1966 року в преамбулі вказується на зобов язання держав у відповідності до Статуту Організації Об єднаних Націй заохочувати права людини, нагадується про те, що кожна окрема людина повинна домагатися заохочення і дотримання цих прав, також визнається, що згідно із Загальною декларацією прав людини ідеал вільної людської особистості, яка користується громадянською і політичною свободою та свободою від страху і нестатків, може бути втіленим у життя тільки тоді, якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так як і своїми громадянськими і політичними правами. Статті Міжнародного пакту «Про громадянські і політичні права» містять також досить детальні положення про рівність перед судами і трибуналами та про гарантії в кримінальному і цивільному процесах. У Загальній декларації прав людини проголошується, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення гідного визнання і поважання прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Здійснення цих прав не повинно суперечити цілям і принципам Організації Об єднаних Націй або бути спрямованим на знищення якогось із прав, викладених у Декларації. На відміну від Загальної декларації і Пакту «Про економічні, соціальні і культурні права», Пакт «Про громадянські і політичні права» не має загального положення, яке б застосовувалося до всіх прав, викладених у Пакті, і яке допускає обмеження стосовно їх здійснення. Але деякі статті Пакту передбачають, що права, про які йде мова, не повинні зазнавати ніяких обмежень, крім тих, які встановлені законом і які необхідні в інтересах державної безпеки. Загальна декларація прав людини відображає загальну домовленість народів світу стосовно невід ємних і непорушних прав кожної людини і що вони є обов язковими для членів міжнародного співтовариства. Міжнародний пакт «Про громадянські і політичні права» та Міжнародний пакт «Про економічні, соціальні і культурні права» встановили міжнародні принципи і зобов язання, яких повинні дотримуватися держави. Але положення Пактів проголошені у відповідності до яких держави учасниці взяли на себе юридичне, а також моральне зобов язання сприяти здійсненню і захищати права людини і основні свободи, ніяким чином не послабило широкого впливу Загальної декларації прав людини. Навпаки, саме існування Пактів і той факт, що вони передбачають заходи щодо здійснення, які необхідні для забезпечення прав і свобод, викладених у Декларації, надає ще більшої сили Декларації. Ключова роль у забезпеченні чіткого і дієвого контролю за реалізацією державами учасницями Конвенції взятих на себе зобов язань щодо забезпечення прав та основних свобод людини належить Європейському Суду з прав людини (далі Європейський суд). Саме ця судова інституція забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним Конвенцією, дотримання державами учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем. Європейський суд функціонує на постійній основі з метою забезпечення виконання Високими Договірними Сторонами зобов язань за Конвенцією. Його юрисдикція визнана обов язковою всіма державами учасницями й поширюється на всі спори, що пов язані із застосуванням і тлумаченням норм Конвенції та Протоколів до неї в національних правових системах Отже, взаємодія європейського права і національного права здійснюється на базі принципів, закріплених в статутних договорах і розвинутих, інтерпретованих й доповнених актами вторинного права та практикою Суду ЄС. Взаємодія європейського та національного прав держав членів характеризується чотирма важливими принципами, що є тісно пов язаними один з одним: верховенство європейського права по відношенню до права держав членів, пряма дія європейського права, інтегрованість норм європейського права в національній системі права держав членів, юрисдикційний захист європейського права, що здійснюється судовими установами співтовариств і

370 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 держав членів. розглянуті міжнародні правові акти, основні положення яких покладені в розробці вітчизняного законодавства, визначають основні принципи міжнародного права, які виконують ряд практичних функцій. «Вони визначають основи взаємодії суб єктів специфічним чином, закріпляючи основні права та обов язки держави. Принципи, як фундамент міжнародного правопорядку, виражають та охороняють комплекс загальнолюдських цінностей, таких як співробітництво, права людини». Узагальнюючи змістовне навантаження положень міжнародних актів щодо прав людини, можливо стверджувати, що образ людини лежить в основі будь якого Основного Закону держави, залученої до міжнародно правових відношень, і «це не окремий ізольований індивід. Навпаки, Основний Закон подолав суперечність між індивідом і спільнотою, забезпечивши здійснення комунітарних зв язків та обов язків людини без зазіхання на її внутрішню та автономну цінність Безперечно, така формула не в змозі сама по собі наперед визначати рішення в будь якій справі. Для цього необхідно розглянути справу по суті та покладатися на більш конкретні юридичні формулювання. Однак ця формула нагадує нам про проблему в цілому й може стати корисною, оскільки виявляє певні риси повноти людського буття, які, за умови їхнього належного врахування, можуть допомогти уникнути таких крайнощів як абсолютизм прав, авторитарне чи тоталітарне розуміння громадянського обов язку». Цей образ людини застосовується у міжнародних документів з прав людини, враховуючи «цілий комплекс усталених і новітніх прав людини також не обходиться стороною питання про суперечність конкуруючих приватних інтересів і суперечність між приватними і публічними інтересами, про які йдеться у кожній «складній справі». Так, в основних міжнародних актах, що були вище розглянуті, відзначається певна обмеженість визнаних прав людини щодо свого застосування. «Загальним завданням такої формули образу людину є розвиток підходу, який охоплює увесь спектр існуючих прав людини й водночас залишається відкритим для нових прав». Треба зазначити, що нині, розглядаючи політичні та правові документи з прав людини, ми стикаємося із безладною багатоманітністю чисельних декларацій і конвенцій регіонального та універсального характеру. Ці документи стосуються: загального регламентування, права на самовизначення і розвиток, заборон геноциду, військових злочинів і злочинів проти людства, ліквідації дискримінації, заборони рабства, підневільної праці та торгівлі людьми, проблем біженців, притулку, осіб без громадянства, з подвійним чи множинним громадянством, іноземців, поводження із засудженими злочинцями та іншими затриманими, питань соціального забезпечення, робочої сили та праці, включаючи свободу створення асоціацій і рухів, шлюбу та сім ї, у тому числі прав дитини, свободи друку та вільного обігу інформації, конфіденційності даних про приватне життя, права на відмову від військової служби, гуманітарного права Отже, така формула образу людини в міжнародному праві повинна бути, насамперед, короткою та чіткою, і являти собою дійсно чимось більшим, ніж узагальнення сукупності усіх прав людини. З іншого боку, необхідно також уникнути занадто короткої та абстрактної формули. «Такої, як наприклад, звернення до «свободи» як виключної (єдиної) фундаментальної засади прав людини». Проведене узагальнення міжнародних прав людини показує, що вони сформовані «трьома поколіннями» (змістом свого розвитку). «Перше покоління», зосереджуючи увагу на самовизначенні, містить положення про вільний вибір економічної, комунікативної, соціальної та політичної участі. Загальновизнаним положеннями є захист життя. Найважливішим документом першого покоління прав є Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня «Друге покоління» прав людини підкреслює соціальну відповідальність, що означає піклування про забезпечення основних потреб індивіда, особливо у випадках бідності та хвороби. Ці права, наприклад, були проголошені та захищені ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Права людини «третього покоління» стосуються ідей автономії та соціальної відповідальності, поєднуючи їх суть з традиціями конкретних груп чи співтовариств, чиї колективні права на самовизначення та ідентичність також повинні враховуватися у контексті забезпечення прав людини. Таким чином, міжнародна правова система показує можливість інтегруватися та відповідати характерним особливостям усіх «поколінь» прав людини і тому постає як всеохоплююча. Список використаних джерел 1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, 30, ст. 141 // [Електронний ресурс] Режим доступу: вр 2. Закон України від 16 червня 1992 р XII «Про об єднання громадян» // [Електронний ресурс] Режим доступу: Закон України від 11 липня 2001 р ІІІ «Про органи самоорганізації населення» // [Електронний ресурс] Режим доступу: Указ Президента України від 31 липня 2004 р. 854 «Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» // [Електронний ресурс] Режим доступу: zakon2.rada.gov.ua/laws/show/854/ Указ Президента України 212/2012 від 24 березня 2012 року «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації»: [Електронний ресурс]. Режим доступу: 6. Постанова Кабінету Міністрів України 140 від р. «Про Положення про порядок легалізації об єднань громадян» // [Електронний ресурс] Режим доступу: 93 п 7. Конвенція про права на організацію та об єднання працівників у сільському господарстві 11 від // [Електронний ресурс] Режим доступу: 8. Статут Організації Об єднаний Націй від // [Електронний ресурс] Режим доступу: zakon.nau.ua/doc/?code=995_ Загальна декларація прав людини від 1948р. // [Електронний ресурс] Режим доступу: rada.gov.ua/laws/show/995_ Конвенція про свободу асоціації та захист права на організацію від // [Електронний ресурс] Режим доступу: Конвенція про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів N 98 від // [Електронний ресурс] Режим доступу: Європейська конвенція «Про захист прав людини і основних свобод» від // [Електронний ресурс] Режим доступу: Європейська соціальна хартія від ETS 35 // [Електронний ресурс] Режим доступу: Міжнародний пакт «Про громадянські і політичних права» від 16 грудня 1966 року // [Електронний ресурс] Режим доступу: Міжнародний пакт «Про економічні, соціальні і культурні права» від // [Електронний ресурс] Режим доступу: Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку. Монографія / За заг. ред. Ф.М. Рудича. К.: Парламентське видавництво, с. 17. Мельничук О. І. Роль принципів міжнародного права в європейському праві // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права С Подъячев К.В., Мусиенко К.А. Трансформация партийной системы и участие граждан в политическом процессе: политические и правовые проблемы // Право и политика. 2009, 4. С Збышко И.С. Нормы отечественного и международного права, их роль в развитии инфраструктуры гражданского общества Освещаются проблемы нормативно правового регулирования гражданских организаций в Украине. Рассматривается вопрос нормативно правовой базы деятельности гражданского общества в Украине Ключевые слова: инфраструктура гражданского общества, права человека, организации гражданского общества, европейские нормы. Zbyshko I.S. Norms of domestic and international right, their role in developing of infrastructure of the civil society The Article is devoted the lineation of problems normatively legal adjusting of civil organizations in Ukraine. A question is examined normatively legal bases of activity of civil society in Ukraine Key words: infrastructure of civil society, human, organization of civil society right, European norms

371 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 321 Калінін В.Ю. Витоки світ системного аналізу: критичне осмислення Зростання популярності світ системного аналізу серед вітчизняних дослідників відкриває простір для детальнішого розгляду теоретичних витоків цього підходу. Звідси, аналізується джерельної база світ системного підходу через порівняння версій, наданих перш за все Іммануїлом Валлерстайном та Теренсом Хопкінсом. Ключові слова: світ системний аналіз, теорія залежності, школа «Анналів», теорія модернізації. Початок нового тисячоліття ознаменувався підйомом наукового інтересу до світ системної перспективи. Його основою стало підтвердження прогнозу щодо глобальної економічної кризи, одним з наслідків якої є падіння довіри до неоконсервативних (неоліберальних) теорій. Оскільки світ системний аналіз завжди визначав себе як альтернативний до більшості сучасних підходів, то певний час він був змушений знаходитися поза інтелектуального мейнстриму. Це у свою чергу позначалося на рівні популярності світ системного підходу. Маючи досить тривалу історію та вплив на різноманітні дослідницькі стратегії, світ системний аналіз досі є малодослідженим в Україні. Будь який впливовий дослідницький підхід опирається на попередні роботи, що їх прийнято класифікувати як класичні. Хоча питання джерел світ системної перспективи не замовчується, проте, в той же час, існує певний дефіцит робіт з цієї тематики. Звідси, постає завдання визначити джерельну базу цього підходу як передумову формування теорії. Слід зазначити, що лідери даного підходу не зовсім однозначні у визначенні джерел становлення світ системного аналізу. Саме тому було б доречно розглянути інтерпретації джерел даного підходу. Класичним підходом до цього питання вважається позиція лідера та співзасновника світ системного підходу Іммануїла Валлерстайна. Він стверджує, що в середовищі соціальних досліджень відбувалося чотири основоположні дискусії, які заклали базу для появи цього напряму. Серед них прийнято виокремлювати наступні: результати роботи Економічної Комісії ООН з Латинської Америки, дискусія щодо «азіатського способу виробництва» між вченими комуністами, перехід від феодалізму до капіталізму між західноєвропейськими істориками та «тотальна історія», викладена французькою школою «Анналів». Ці дискусії відіграли значну роль в становленні світ системного аналізу, тому було б доречно розглянути детальніше кожну з них. В 50 ті роки ХХ століття Економічна Комісія Організації Об єднаних Націй з Латинської Америки під головуванням Рауля Пребіша вивчала питання перспективного розвитку даного регіону. Проаналізувавши значний обсяг економічних та соціологічних даних країн Південної та Центральної Америки було зроблено висновок щодо феномену нерівної міжнародної торгівлі як основоположної причини «недорозвинутості» цих держав. «Окремі держави сильніші за інших економічно (це ядро) і, будучи сильнішими, мають можливість торгувати на таких умовах, аби додаткова вартість переходила до них, а не до периферії» [2,с.66]. Згодом згаданий феномен завдяки роботі Емануеля Аргірі «Нерівний обмін: вивчення імперіалізму торгівлі» закріпився в наукових колах поняттям нерівний обмін. Ідея нерівної торгівлі як перешкода розвитку на міжнародній арені ставить під сумнів твердження класичної ліберальної політекономії, запропонованої ще Девідом Рікардо. Відповідно до нього, кожна країна володіє певними відносними перевагами, що забезпечує кожній стороні торгівлі максимальну вигоду. Проте за умови, що існує нерівний обмін, який спотворює торгівлю, чи можливе забезпечення реальної рівності? Відповідно до поглядів Іммануїла Валлерстайна, дискусії навколо результатів роботи Економічної Комісії ООН з Латинської Америки стали основою для формування світ системного аналізу. Проте, варто зауважити, що в даному випадку брався до уваги лише один напрям цієї дискусії, а власне теорія залежності. Її деталізований розгляд допоможе виявити характерні риси в сучасному світ системному підході. Формулювання проблеми нерівної торгівлі викликає значні дискусії серед представників різних соціально політичних та політекономічних шкіл. Одним з наслідків ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 розвитку цієї теми стало становлення теорії залежності, що була розроблена соціологами та політологами переважно зі США, які працювали в 60 х роках ХХ століття в Сантьяго де Чилі [3,c.688]. Як правило, серед засновників теорії залежності визначають Андре Гундера Франка, що згодом перейшов на позиції світ системного аналізу, та Юхана (Йогана) Гальтунга, який на сьогодні вважається провідним світовим експертом з питань миру та війни. Теорію залежності можна визначити як напрям, що змінив пануючу теорію розвитку. Представниками нового напряму було впроваджено термінологію метрополія сателіт, що описувало відносини поділу праці в глобальному масштабі. Цим пояснюється феномен стримування розвитку успішних ініціатив країн периферії. Їх блокування відбувається виключно через контроль капіталу в метрополії. Це не означає, що існує єдина цілеспрямована діяльність багатих країн проти бідних. Скоріше за все, на думку представників теорії залежності, капітал зацікавлений у сильних і слабких державах, що додатково дозволяє примножувати його власний ріст. Понятійна пара метрополія сателіт, що була розроблена в лавах теорії залежності (саму ідею висунув Рауль Пребіш), отримала додатковий розвиток через розробку в напрямі світ системного аналізу. Зокрема, відбулася зміна назви на ядро периферію та доповнення понятійної пари третім терміном напівпериферія. Власне у такому вигляді дана теоретична конструкція є знайомішою для сучасників. Теорія залежності описує розвиток не як неможливий, а як залежний. У своїй роботі «Розвиток недорозвинутості» Андре Гундер Франк зазначає, що відсутність розвитку не є закономірним наслідком існування архаїчних структур в суспільстві, які в тій чи іншій мірі можуть бути ізольовані від світових соціально політичних та економічних процесів [8]. Дійсна картина світу зовсім протилежна. Економічні структури світового господарства влаштовані за принципом накопичення капіталу, що передбачає їх концентрацію в одному місці за рахунок висмоктування з іншого. Таким чином на деяких територіях відбувається стимулювання розвитку недорозвинутості, оскільки становлення соціальних інститутів має однобічний характер. У 70 тих роках ХХ століття Андре Гундер Франк оголосив про «смерть» теорії залежності через вичерпання її евристичного потенціалу. В той же час норвезький дослідник Хельге Веем зазначає, що цілком можливо виокремити ще два напрями теорії залежності. Їх маловідомість пояснюється обмеженим інтелектуальним впливом на наукові дискусії у так званому Заході. Проте це зовсім не говорить про їх маргінальний характер. Першою з них можна виокремити так звану теорію залежного розвитку. Лідером цього напряму прийнято визначати політолога Фернана Кардозо, який згодом очолив Бразилію і з яким асоціюється становлення цієї країни як одного з майбутніх світових лідерів. Характерною рисою цього напряму є лівий характер вчення із одночасним розривом з радянською історіософською інтерпретацією історичного процесу. Як зазначає Хельге Веем: «Кардозо та його однодумці заперечували те, що вони вважають детермінізмом, історизмом та прагненням до занадто широких узагальнень в тезі щодо відсталості» [4,с.697]. Відбулося також критичне осмислення запропонованої концепції Андре Гундера Франка. В даному випадку стверджувався розвиток як можливий в умовах капіталізму. При цьому революція та соціалізм вилучалися як зайві ланки для пояснення розвитку. Другим напрям ґрунтувався на традиції Рауля Пребіша та Ханса Зінгера, які розробляли механізми боротьби з нерівністю через вирівнювання позицій країн сателітів із метрополіями. Основною їх пропозицією було імплементація стратегії імпортозаміщаючої індустріалізації. Будучи учнями Рауля Пребіша, Фуртадо та Сункелі критикували його вчення за недооцінку внутрішньополітичних проблем. Зокрема, «фактична відсутність національного класу капіталістів, та зовнішніх проблем, як перевага проміжних кампаній в домовленостях, наприклад, в переході важливих технологій в захищені від імпорта виробництва» [4,с.698]. Цей напрям отримав назву теорія відсталості. Загалом, різницю між відсталістю та залежним розвитком можна інтерпретувати наступним чином: відсталість національної політики «визначається міжнародною ситуацією (рівнем розвитку інших країн)» [4,с.699], в той же час залежний розвиток «Національний розвиток в переважному ступені або в рівній мірі (поряд з іншими чинниками) визначає національну політику» [4,с.699].

372 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Повертаючись до завдання статті варто наголосити, що власне теорія залежності стала безпосереднім джерелом для світ системного аналізу, а зовсім не результати роботи Економічної Комісії ООН з Латинської Америки. Причиною такого висновку є прийняття деяких узагальнень та гіпотез через представників теорії залежності. В той же час необхідно зазначити щодо хибності думки про вичерпання останньої та повне влиття в напрям світ системного аналізу. Як виявилося, дослідження в рамках видозміненої теорії залежності отримало новий імпульс становлення не дивлячись на розрив з цією традицією Андре Гундера Франка. Відповідно до Іммануїла Валлерстайна наступною дискусією, що сформувала базу для появи світ системного підходу, стали дебати щодо азіатського способу виробництва між вченими комуністами на початку 50 тих років ХХ століття. Наголошувалося, що виокремлений Карлом Марксом азіатський спосіб виробництва неможливо застосовувати в теорії формацій. Країни Азії мали певний економічний уклад (азіатський спосіб виробництва), який значно відрізнявся від широковідомого на той час «європейського» досвіду. В даному випадку історія людства розумілася як така, що характеризується поступальним розвитком, в ході якого одна суспільно економічна формація змінюється на іншу в напрямі загальнолюдського прогресу. Важливою особливістю даного процесу є уніфікація схеми в планетарному масштабі. Тобто розвиток будь якого суспільства неодмінно проходить через однакові стадії, які неможливо оминути чи пропустити. Звідси, історіографічну концепцію Карла Маркса прийнято класифікувати як лінійну. Відповідно до неї розвиток відбувається по висхідній, отже прогрес стає неминучим. Загалом визначена риса є типовою особливістю для історичних концепцій часів Просвітництва, тим паче, що Маркс своїми працями фактично закриває класичний період філософії історії і переходить до некласичної. Слід зазначити, що дане питання викликало дискусії ще при житті Карла Маркса. В той же час відновлення уваги до азіатського способу виробництва може бути пов язано зі смертю Йосифа Сталіна та становленням більш вільних умов для наукових дискусій [2,c.69]. Хоча Іммануїл Валлерстайн звертає увагу на дискусію щодо азіатського способу виробництва, проте варто зауважити, що в своїх роботах він не наводить конкретних джерел становлення світ системного аналізу з цього питання. Ймовірно, йдеться просто про цікавість академічної спільноти Сполучених Штатів того періоду до самого факту наукових дискусій та їх тем в соціалістичних країнах. Оскільки, загальновідомим фактом є відсутність більш менш докладних знань, так званих, капіталістичних країн щодо життя в країнах соціалістичного табору, то можна згадати існування назви «павловської соціальної науки» для позначення форми інституціоналізації соціально політичних досліджень в Радянському Союзі за часів правління Йосифа Сталіна. Все це говорить про вкрай обмежене уявлення «західних» дослідників того часу щодо наукових досліджень та, навіть, організації науки в СРСР. Щодо наукового характеру азіатського способу виробництва, то його можна сформулювати наступним чином: як співвідноситься азіатський спосіб виробництва з теорією формацій. Дане узагальнене питання має фундаментальне значення, оскільки у випадку значної відмінності постає потреба перегляду суспільно історичних формацій, як інструментарію для опису дійсності, принаймні на засадах класичного та ортодоксального марксизму. Варто зазначити, що знання Карла Маркса про східні культури були доволі обмеженими, що було очевидним висновком через малу кількість джерел та їх якість. Звертаючи увагу на пізнішого дослідника Макса Вебера, то він у свій час вважав, що конфуціанство є певною протилежністю протестантизму, оскільки перше значно стримує ринкові капіталістичні відносини. В той час як «поствеберівська» соціологія визнає їхню роль у стимулюванні цих відносин. З одного боку це говорить про те, що, навіть, на початку ХХ століття катастрофічно не вистачало інформації щодо країн Азії для якісного аналізу процесів та явищ «східного світу». Ймовірно, знання Карла Маркса були об єктивно обмежені. З іншого боку, обмеженість цих знань могла мати конкретні наслідки для побудови наукових концепцій. До речі, не можна однозначно засуджувати й Макса Вебера щодо його ставлення до конфуціанства, оскільки в його часи Японія мала абсолютно інший статус в світі та специфічні внутрішньополітичні процеси, аніж після Другої світової війни. Проте, ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 це підкреслює недостатність використання одного критерію, як у випадку з Максом Вебером та релігією. Третьою підвалиною для становлення світ системного аналізу стала дискусія щодо джерел сучасного капіталізму, тобто питання переходу від феодалізму до новочасного устрою. Вона велася, перш за все, між двома провідними економістами свого часу британським дослідником Морісом Доббом та американським вченим Полом Свіззі. Перший проявив себе в часи роботи в Кембриджському університеті, а другий, між іншим, став першим вченим марксистом, який отримав посаду професора в Гарвардському університеті. Сутність дебатів зводилася до виявлення провідного чинника у становленні капіталізму. Відповідно до поглядів Моріса Добба, внутрішні процеси визначили появу капіталістичних відносин. Дане твердження аргументувалося на прикладі історії Англії через розгляд змін у виробничих відносинах. З іншого боку Пол Свіззі, аналізуючи історію Середземномор я, стверджував, що капіталізм в Англії є результатом, хоча і не простим, торгово економічних процесів всього регіону. Серед важливих внесків даної дискусії Іммануїл Валлерстайн зазначає наступне: «Свізі загострив питання чи має сенс відслідковувати соціальний розвиток окремо взятої країни чи краще взяти за одиницю більшу територію, в межах якої існував поділ праці, наприклад Європейсько Середземноморський простір» [2,c.71]. В даному випадку слід зазначити, що в цілому критичне осмислення цього пункту більш менш співпадає з позиціями викладеними в світ системному підході. Зокрема, напрацювання Пола Свіззі значною мірою відбиваються в понятті світ система, яке передбачає існування тісних соціально економічних зв язків всередині великого географічного регіону в незалежності від його політичної організації. Від даного зауваження, яке було сформульоване Полом Свіззі доречно перейти до четвертого джерела, виокремленого Іммануїлом Валлерстайном, дискусія щодо «тотальної історії», що була викладена Другою історичною школою «Анналів». Хоча ідея щодо «тотальності» історії була розвинута ще за першого покоління цієї школи на чолі з Люсьеном Февром та Марком Блоком, проте найзначніший внесок був зроблений Фернаном Броделем. «Тотальність» мала бути характерною рисою історіографії, яка означала «створення комплексної картини історичного розвитку, беручи до уваги всі соціальні сфери» [2,с.71]. Школа «Анналів» підтримувала підхід до історії відповідно до якого остання має вийти за межі фон ранківського твердження описувати події таким чином як вони відбувалися. Дана теза аргументувалася наступним чином: в дійсності достеменно не відомо як та чи інша подія відбувалася. Тобто з явилася потреба переходу від описового методу до відпрацьованих методик соціальних наук. В той же час представники цієї наукової школи заохочували суспільствознавців до ширшого застосування історичного знання в своїх дослідницьких пошуках. Окрім того, школа «Анналів» зарекомендувала себе інноваційно в світі історичних досліджень через ствердження не тільки можливості, але й потреби щодо узагальнення в історії. Особу Фернана Броделя варто визнати, в певній мірі, культовою для суспільних дослідників в сучасній науці, оскільки внесок цього науковця залишив значний відбиток майже на всіх просторах соціально гуманітарних знань. Особливу увагу в даному випадку, варто зазначити тому, що ґенеза світ системного підходу бере свій початок від Фернана Броделя, який є автором терміну світ економіка. Проте на шану самого французького історика, він зміг сприйняти обмеженість власного визначення й перейти на позиції свого учня Іммануїла Валлерстайна. В той же час є недоречним відносити Фернана Броделя до представників світ системного підходу, оскільки французький вчений ставив перед собою зовсім інші цілі в своїх історичних дослідження. Таким чином, роль вищезазначених дискусій як передумов виникнення світ системного аналізу, ймовірно, може бути критично осмислена через наступну перспективу. Визначені джерела скоріше відповідають логіці викладу матеріалу Іммануїлом Валлерстайном, аніж напряму досліджень цього сучасного підходу. Як було продемонстровано з дискусією щодо результатів роботи економічної комісії ООН з Латинської Америки, основний вплив на формування предмету нашого розгляду мала не стільки самі дебати, скільки гіпотези та понятійно категоріальний апарат розроблений теорією залежності. Звідси, постає потреба в розширенні та більш деталізованому розгляді витоків світ системного аналізу. Тому було б доречно проаналізувати погляди та позиції інших дослідників щодо джерельної бази світ системної теорії.

373 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Проте спершу для досягнення поставлених цілей пропонується звернутися до роботи менш відомого, проте досить авторитетного дослідника в галузі світ системного аналізу Теренса Хопкніса. В його статті «Вчення капіталістичної світ економіки. Деякий вступ до розгляду» аналізуються витоки світ системного підходу та виокремлюється теми, що сформували передумови для появи напряму. Серед них варто визначити наступні: дослідження довгих циклів, великих соціальних змін, теперішнього та найближчого минулого [6,c.9]. Якщо вивчення соціальних змін та довгих циклів у Іммануїла Валлерстайна безпосередньо пов язане з дискусіями, які зводяться до наукових традицій теорії залежності, школи «Анналів» та дебатів щодо переходу від феодалізму до капіталізму в англо американському варіанті, то Теренс Хопкінс виводить коріння світ системних досліджень з перспективи теорії модернізації. Виникнення останніх було зумовлено процесами деколонізації та формування регіоналістики, яка до цього не існувала, принаймні не була оформлена в сучасному вигляді. В дослідженні процесів, які відбувалися в х роках ХХ століття «спочатку скрито, а згодом і відкрито, почали використовувати Велику Британію та Сполучені Штати як початкові точки для порівняння» [6,с.10]. Обрані порівнювальні моделі майже одразу були піддані критиці через їх лінійний характер. Отже, світ системний підхід почав зароджуватися як критична теорія щодо теорії модернізації в тогочасних соціальних науках. Серед джерел світ системного аналізу Теренс Хопкінс виокремлює також напрацювання в галузі чорної інтелектуальної традиції («the Black intellectual tradition» [6,с.22]) та антропологічний напрям в деколонізаційних дискусіях. Критерієм для формування цього блоку джерел стали процеси функціонування свідомості та ідеології як основи для теорії накопичення капіталу [6,с.22]. Щодо «чорної інтелектуальної традиції», то тут можна виявити відсутність славнозвісної політкоректності американської політичної науки у назві. Визначений предмет може бути пояснений через ранній характер самої роботи, коли питання визначення афро американських традицій досить часто замовчувалися. Однозначної оцінки внеску даного напряму щодо світ системної перспективи не може бути, оскільки з одного боку формування самої світ системи (якщо розглядати її як емпірію) відбувалося значною мірою через работоргівлю корінного населення Африки, а з іншого боку посилання на даний напрям може бути вдалим реверансом для просування іміджу напряму як дійсно критичної суспільствознавчої теорії. Хоча попередні два джерела, викладені Теренсом Хопкінсом розходяться в інтерпретації з Іммануїлом Валлерстайном, проте вони обидва визнають вплив традиції закладеної Раулем Пребішем на формування світ системної перспективи. Перш за все, за внесення дискурсу метрополії сателіту. Загалом, порівнюючи коментування Іммануїла Валлерстайна та Теренса Хопкінса щодо передвитоків світ системного підходу варто зазначити, що перший, ймовірно, прагнув надати теорії світовий статус в науковому знанні. Тобто можна зробити здогадку, що Іммануїл Валлерстайн сконструював підхід, який увібрав в себе, умовно кажучи, найпрогресивніші ідеї сучасних соціально гуманітарних досліджень з різних регіонів світу. Зокрема, дослідження з Латинської Америки, напрацювання французьких істориків, дискусії американських суспільствознавців та класичні тексти марксизму. Тобто, світ системний аналіз конституюється за версією Іммануїла Валлерстайна як планетарне явище, яке не стільки нівелюється партикулярними національними дослідженнями, скільки доповнюється через їх інтеграцію. В той же час за Теренсом Хопкінсом, проблематика, яка спровокувала на появи теорії, фактично ідентична викладу Іммануїла Валлерстайна, проте через розставлення акцентів у викладенні матеріалу та прямих посилань можна зробити висновок щодо безпосередніх джерел. Тобто, дискурсивні питання та проблемні поля, які власне обговорювалися на той час в Сполучених Штатах виступили основними джерелами для конституювання світ системного аналізу. В той же час версія Іммануїла Валлерстайна не є фальсифікацією джерел, оскільки це вже можна пояснити формуванням особистих наукових поглядів їх автора. Хоча з іншого боку, Іммануїл Валлерстайн будучи визнаним лідером світ системної теорії, безумовно, зробив внесок у сучасні дослідження, в тому числі через обрані ним джерела. Проте, в даному випадку інтерес направлений на визначення оригінальних ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 витоків світ системної теорії, тому варіант Теренса Хопкінса значно більше відповідає поставленим завданням. Список використаних джерел 1. Валлерстайн И. Миросистемный анализ // Время мира. Альманах. Вып. 1: Историческая макросоциология в ХХ веке / Под ред. Н.С. Розова. Новосибирск, С Валлерстайн И. Миросистемный анализ: Введение / Валлерстайн Иммануил Пер. с англ. Н.Тюкиной. М.: Издательский дом «Территория будущего», (Серия «Университетская библиотека Александра Погорєльського») 248 с. 3. Веем Х. Теория зависимости. Динамические последствия экономической отсталости // Теория и методы в современной политической науке: Первая попытка теоретического синтеза / Под ред. С.У. Ларсена; [пер. с англ. Е.А. Жуковой]. М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), С Чейз Данн К., Холл Т. Синтез парадигм: институциональный материализм и миросистемная эволюция// Время мира. Альманах. Вып. 1: Историческая макросоциология в ХХ веке / Под ред. Н.С. Розова. Новосибирск, С Bach R.L. On the Holism of a World System Perspective// World Systems Analysis: Theory and Methodology // Edit. By I. Wallerstein, T.K. Hopkins. Beverly Hills: Sage, P Hopkins T. The study of the capitalist world economy: some introductory considerations // World Systems Analysis: Theory and Methodology // Edit. By I. Wallerstein, T.K. Hopkins. Beverly Hills: Sage, P Hopkins T. Notes on Class Analysis and the World System // World Systems Analysis: Theory and Methodology // Edit. By I. Wallerstein, T.K. Hopkins. Beverly Hills: Sage, P Frank A.G. Development of the underdevelopment [Електронний документ] режим доступу: aprendeenlinea.udea.edu.co/revistas/index.php/ceo/article/viewfile/6716/ Frank A.G., Gills B.K. The world system is five hundred years: an introduction // Humboldt journal of social relations number 18 P Калинин В.Ю. Истоки мир системного анализа: критическое осмысление Рост популярности мир системного анализа среди отечественных исследователей открывает пространство для детального рассмотрения теоретических истоков этого подхода. Через сравнение версий, предоставленных, прежде всего, Иммануилом Валлерстайном и Теренсом Хопкинсом, анализируются источники мир системной перспективы. Ключевые слова: мир системный анализ, теория зависимости, школа «Анналов», теория модернизации. Kalinin, V.Y. The origins of the world system analysis: critical comprehension Due to the popularity of the world system analysis is a relevant consideration of its theoretical origins. There is a certain lack of scientifi c works on the subject of world system perspective s sources. The sources of the world system analysis are defining by the comparison of the two concepts developed by Immanuel Wallerstein and Terence Hopkins. Key words: world system analysis, dependency theory, Annales School, modernization theory. *** УДК : Мамонтова Е.В. Символічна детермінанта соціально політичних відносин: соціоантропологічний аспект Аналізуються здобутки ключових течій соціального знання ХІХ ХХІ ст. на предмет характеристики символу як детермінанти соціально політичних відносин. Визначається на цій основі внесок соціоантропологічної школи у розвиток теоретико методологічних засад дослідження символічного зрізу світу політики. Ключові слова: символ, соціально політичні відносини, культура, соціоантропологія. Розуміння світу як символічної реальності вимагає виявлення специфіки символічного виробництва у різноманітних сферах соціального життя. Адже символізація це не тільки явище індивідуального порядку. Як феномен колективної свідомості вона є елементом традиції, і, водночас, одним з факторів духовного, ідеологічного та політичного розвитку суспільства. Останнє й робить актуальним всебічний аналіз місця та

374 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ролі символу і символізації у становленні моделей політичної організації суспільства та у функціонуванні механізмів реалізації соціально владних відносин. Слід відзначити, що аналіз неінституційних аспектів соціально політичного життя, зокрема, його політико управлінської складової, вимагає особливої логіки дослідження. Символічний компонент політико управлінської сфери може бути концептуалізованим у різних контекстах: філософському, соціологічному, культурологічному, антропологічному, психоаналітичному, семіотичному, соціолінгвістичному, (пост)структуралістському тощо. Останнім часом спостерігається підвищення інтересу до вивчення символічної природи політичних взаємин і у царині власне політологічного знання. Зокрема, у контексті технологізації процесів політичного управління символічна компонента політики розглянута у роботах західних (Дж.Адаір, Е.Аронсон та Е.Праткінс, С.Кін, А.Май, Т.Мейер та ін.), російських (Б.Дубін, О.Кармадонов, Ю.Левада, В.Попов, С.Поцелуєв, В.Соловьов та ін.) та вітчизняних (В.Бебик, С.Денесюк, М.Головатий, В.Горбатенко, Ф.Кирилюк, Т.Ляпіна, В.Полянська, Г.Почепцов, Ю.Шайгородський та ін.) дослідників. Переконливо доводять маніпулятивний потенціал символізації, зумовлений тим, що у процесі політичної комунікації символ виступає одночасно і як засіб її здійснення, і як своєрідний смисловий код, В.Гельман, А.Кольєв, А.Круассан та В.Меркель, С.Кара Мурза, Р.Патнем, В.М. Сергєєв, В.Попов, Г.Почепцов та ін. Спроби надати наукове визначення категоріям «політичний символ» та «політична символіка» містяться у дослідженнях таких авторів, як Т.Бикова, В.Бушанський, Е.Зазикіна, Д.Місюров, С.Поцелуєв та ін. Заслуговують на увагу й намагання розробити класифікацію політичної символіки (К.Завершинський, Д.Місюров, А.Радулов, В.Тернер та ін.). Однак, не зважаючи на відчутну строкатість контекстів, у полі яких символ та символічне вводяться у предметне коло теорії політики, на сьогодні актуальність систематизації знань про їх місце та роль у політичному процесі не викликає сумнівів. Метою даної статті є аналіз здобутків ключових течій соціального знання ХІХ ХХІ ст. на предмет характеристики символу як детермінанти соціально владних відносин та визначення на цій основі внеску соціоантропологічної школи у розвиток теоретико методологічних засад дослідження символічного зрізу світу політики. В результаті авторської систематизації основних концептуальних підходів до вивчення символу як категорії соціального порядку, здійсненої на основі критерію функціонального навантаження символу, що він несе у процесах соціального управління та політичного розвитку, нам вдалося виділити дві магістральні системи теоретико методологічних установок на вивчення символу та його ресурсного потенціалу як інструменту регуляції соціальних та політико владних відносин та відокремити у цьому зв язку дві парадигми: соціоконструктивістську та соціокультурну. Перша розглядає символ як безпосереднє джерело та потужний інструмент формування політичного порядку. Друга трактує символ як похідну від культури і наділяє його статусом культуротворчого фактору соціальної та політичної реальності. Серед причин, що зумовили зростання інтересу саме до соціокультурних аспектів прояву символічного у житті суспільства став, на нашу думку, ярко виражений раціоцентризм світогляду Нової доби. Якщо в уявленнях середньовічного теолога символ наділявся статусом субстанціональної основи всього сущого і тільки потім розглядався як гносеологічна категорія, позаяк для послідовника ідей античного неоплатонізму «йди від феномена до сутності значить мислити символічно» (Діонісій Ареопагіт) (див.: [8]), то раціоналізм Просвітництва вивів на перший план розуміння символу саме як інструменту пізнання. В результаті монолітний символізм Середньовіччя, що визначав світорозуміння та увесь політико соціальний устрій тогочасного суспільства, втратив статус явища онтологічного порядку та поступився місцем умоглядним розробкам символу як абстрактної категорії, які зосередились переважно у межах естетичного дискурсу. Таке відокремлення символу як культурної дефініції, на наше переконання, стало вирішальним чинником процесу його наступної редукції до поняття знаку та симулякру. Зауважимо, що окреслена тенденція розвивалася у декількох напрямках, які ми пропонуємо визначати як культурософський, інтерпритативний та соціоантропологічний. Так, культурософський підхід розглядає символічну активність людини як ключовий чинник історичного розвитку та існування людської реальності (Е.Касірер, ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Г.Коген, М.Хайдеггер, О.Шпенглер, К.Ясперс та ін.). Чинником смислоутворення та означування у соціальному світі виступає символ у трактуваннях представників інтерпретативного підходу (Г.Гадамер, Е.Гуссерль, У.Еко, О.Лосєв, Ю.Лотман, П.Рикер та ін.). Як іманентну властивість людської природи описано символ у соціоантропологічних дослідженнях. Саме останні, представлені широкою номенклатурою авторів, заклали ґрунтовний фундамент вивчення символу як феномену соціального порядку. Під соціоантропологічним напрямком ми пропонуємо розуміти не вузько спеціалізований підхід до виявлення місця й ролі символу у процесах антропогенезу, але спроби розглянути символ у фокусі його сприйняття як іманентної властивості людської природи. У межах даного напрямку сформувалося декілька самостійних концептуальних шкіл, кожна з яких за допомогою власного арсеналу дослідницьких засобів спробувала виявити ті чи інші аспекти природи символічного у характері як окремої людини, так і суспільства в цілому. Розглянемо кожну з них та стисло викладемо її основні вихідні положення. Так, у межах натуралістичної школи було вироблено історико культурну концепцію символічного. Її теоретико методологічні підвалини слід шукати, на нашу думку, ще в античних інтерпретаціях культури як антитезі «варварству», де останнє розумілося як відсутність виховання та протиставлялося практикам фізичного та морального «культивування», прийнятих у суспільствах античних Греції та Риму. Пройшовши тривалий шлях від осмислення культури як цивілізованої поведінки, заснованій на обізнаності у науках і володінні навичками громадянської активності у межах правового поля, до спроб визначити дефініцію «культура» у координатах націотворчого світогляду через протиставлення «природного як божественного» та «людського як цивілізованого», на межі ХVІІ ХVІІІ ст. філософська думка починає трактувати культуру як «другу природу людини», закладаючи, тим самим, підвалини соціоантропологічної парадигми розуміння символу (Дж.Віко, Й.Г. Гердер, Ж.Кондорсе, Ш. Л. Монтеск є, С.Пудендорф, Ж.Ж. Руссо). Одним з наслідків епохи великих географічних відкриттів та активного засвоєння і колонізації нових земель стало відкриття феномену «множини культур», що докорінним чином змінило європейське розуміння самого поняття «культура». Як зазначає Л.Іонин, відкриття власної культури як такої, самого поняття культури, стало можливим тільки в той час, коли були відкриті «культури» [6,c.21]. Це дозволило по новому поглянути на історію суспільства як на процес культурної еволюції. Так, згідно постулатів «нової науки» Дж.Віко, історію будь якого народу та держави слід розглядати як еволюційний процес їх символічного самовизначення через історію т.зв. «громадянських речей» (таких, що створені людиною), а саме: ідей, звичаїв, мови, права, діянь [2]. Отже, представники історико культурної концепції символу висувають та розвивають ідею прогресу культури, розуміючи його, як рух «від нижчого до вищого» (від лат. progressus рух уперед). Приміром, Ж.Кондорсе [7], розглядає прогрес культури як невідступне удосконалення людської природи та штучного (символічного) світу, що створюється людиною. Схожі погляди містяться і в роботі Й.Г. Гердера «Ідеї до філософії історії людства» [3]. Відштовхуючись від цілком антропологічних настанов, філософ визначає, що сутність людини як вищої ланки природи, складає саме культура. Адже остання не що інше, як сукупність саме людських навичок та знань. Звідси, не існує народів культурних та некультурних. Різницю можна побачити тільки у ступені їх культурного розвитку. А це, у свою чергу, означає, що історію людства слід розглядати як історію культур, яка відбувається як сукупність процесів культурного, зокрема символічного, виробництва, які зберігають загальне антропне начало. Основи соціально діяльної концепції символічного було закладено К.Марксом. Спираючись на гегелівське розуміння культури як специфічного результату творчої активності людини по перетворенню себе, свого внутрішнього стану та навколишнього середовища, марксизм акцентує увагу саме на діяльному аспекті культури, висуваючи у якості критерію культурності (цивілізованості) ступінь розвиненості форм людської життєдіяльності. Виходячи з цього, сутність людини виявляється у сукупності проявів її свідомої та цілеспрямованої активності. Дані погляди знайшли подальший розвиток у т.зв. діяльному підході до визначення соціокультурних основ людської природи (М.Вебер, Е.Дюркгейм, П.Сорокін). Так, за М.Вебером, його сутність полягає у тому, що культура як така, й символічне виробництво зокрема є, перед усім, позаприродньою позабіологічною системою способів

375 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 програмування соціальної активності людини. Дана система включає у себе «надприродні якості» індивіда та усю сукупність матеріальних об єктів та нематеріальних (символічних) явищ, що виникають завдяки його діяльності, а також власне інструменти «опредмечування» (втілення, реалізації) та «розпредмечування» (видобування) змісту продуктів людської діяльності як прояву активності кожної окремої людини, що спрямована на світ об єктів на інших людей. «Соціальну дію», за М.Вебером, слід розглядати виключно як «творчій акт», в якому індивіди втілюють «смисл» власних поступків, співвідносячи їх із пануючою системою цінностей. Звідси, соціальне життя та його політичні прояви слід розглядати як свідому, аксіологічне орієнтовану діяльність, яка здійснюється на основі індивідуального та групового вибору. Камертоном такого вибору служить символ або ідеал, що «накладається» на об єктивну реальність. Знання цього механізму дозволяє виявити не тільки взаємозв язки між будь якими формами соціальної активності (див.: [1]), але й використовувати його у практиках політичного панування. З позицій соціально діяльного підходу досліджував символ Е.Дюркгейм. Його соціологія символу виходить з того, що символізація соціальних відносин та зв язків притаманна будь якому суспільству. У роботі «Елементарні форми релігійного життя» [5] він доводить, що символічні форми виступають саме як соціокультурні інструменти комунікації та інтеграції. Дослідивши історію розвитку релігії, Е.Дюркгейм наочно показав, що істинним об єктом усіх релігійних культів є суспільство, а головні соціальні функції релігії полягають у відтворенні згуртованості та висуванні ідеалів, які і стимулюють соціальний розвиток. Символічний характер об єктів, яким поклоняється спільнота (плем я, клан, група, клас, етнос, нація) зумовлений реальною необхідністю у об єднуючому центрі для її членів. За Е.Дюркгеймом, символи це матеріальні посередники, за допомогою яких виражаються колективні уявлення, і саме завдяки символам, які об єднують індивідуальні свідомості у єдину колективну свідомість, і може функціонувати суспільне життя. Генеруючи колективні уявлення, суспільство, таким чином, генерує колективні символи. Отже, за Е.Дюркгеймом, сутність суспільства є символічною, і суспільство існує тільки тоді, коли уявляє собою символічну спільність. Власну субстанційну трактовку символу як породження культури та ресурсу регуляції соціально політичних взаємин розробив П.Сорокін. Виходячи з розуміння культури як сукупності значень, цінностей та норм, якими володіють взаємодіючи індивіди, та сукупності носіїв, які об єктивують, соціалізують та розкривають ці значення [9,c.218], П.Сорокін обґрунтовує тезу про те, що усі предмети навколишнього світу набувають характер культурних тільки за умов, що вони є носіями смислів та цінностей, і тільки артефакти культури створюють культурні системи (цілісності). До них належать мова, мистецтво, релігія, наука, право, мораль, які, в свою чергу, створюють суперсистеми соціокультурні моделі, що формують власні соціокультурний простір та виробляють механізми соціокультурної динаміки. Ключовим інструментом даного процесу виступає символ. Його функція полягає у передачі реакції від одного учасника соціальної взаємодії іншому. У програмній роботі «Система соціології» П.Сорокін виводить дефініцію «символів провідників» та всебічно досліджує її. На його переконання, будь яке соціальне явище є, перед усім, продуктом психічної взаємодії, яка обов язково буде приймати «експсихічну» «символічну форму». «Будь яка думка, будь яке психічне переживання не можуть бути вираженими у їхньому чисто психічному бутті і можуть об єктивуватися лише через посередництво тих чи інших «непсихічних посередників провідників» [9,с.42], які матеріалізуються у конкретних речах. Останні і є символами психіки, або «символами провідниками». Їхня функція полягає у передачі реакції від одного учасника соціальної взаємодії іншому. Іншими словами, речі, що стають втіленням значень, цінностей та норм трансформуються або у духовні (магічні, релігійні), або у матеріальні символи. Вони є регуляторами та водночас віддзверкалювачами соціальної стратифікації та диференціації як форм соціальної мобільності. У руслі сформованого К.Марксом та М.Вебером соціально діяльного розуміння культури, як основи природи людського, у ХІХ ст. розвиваються й позитивістські трактовки символу та символічного як складових соціального буття. (О.Конт, Іп.Тен, Г.Спенсер, М.Данілевський, А.Тойнбі). Відштовхуючись від еволюційної теорії Ч. Дарвіна та теорії історичних формацій К.Маркса, соціологи позитивісти (О.Конт, Г.Спенсер та ін.) визначали специфіку соціокультурної еволюції людини та суспільства як більш вдосконалених, у порівнянні із природними, форм існування. Разом з тим, у межах т.зв. «соціокультурного еволюціонізму», вони спробували довести, що соціокультурний розвиток є безперервним прогресом, який пропонувалося розглядати як перехід від примітивних стадій до більш розвинутих, при чому перехід взаємообумовлений, такий, що відтворюється через пристосування людини до природи за допомогою культури. Примітно, що саме з подачі позитивістів, семантику терміна «культура» було значно розширено. Починаючи з другої половини ХІХ ст. під культурою вже розуміли широкій спектр продуктів людської діяльності від знарядь праці, техніки, зброї до продуктів символічного виробництва: релігії, моралі, права й мистецтва, в наслідок чого відбулося поєднання понять «культурне» і «соціальне» у категорії «культурні цінності». Останні трактуються як сукупність духовних (символічних) форм та матеріальних об єктів (результатів людської діяльності), що є важливими для збереження «культурної цілісності». Так, у роботі Іп.Тена «Філософія мистецтва» [10], форми мистецтва аналізуються у контексті «духу епохи», де останній розглядається як комплекс соціокультурних елементів, що включає поряд природно географічними умовами, економічними факторами та специфікою побуту, також й особливості політичного устрою. А вже у ХХ ст. А.Тойнбі, заперечуючи марксистську ідею універсального історичного прогресу, розглядає культурно історичний процес як відносно автономне існування багатьох цивілізацій як цілісностей, існування яких залежить від множини факторів антропологічного та природного характеру. Отже, саме починаючи з позитивістських теорій сформувалося розуміння культур як матеріально духовних комплексів, а спроби їх опису, систематизації та класифікації надали поштовх для розвитку антропологічної парадигми у гуманітарному знанні. У її витоків стояли концепції культурної антропології або культурного еволюціонізму. У межах даного підходу вивчення феноменів символічного (культурного) виробництва досліджується у контексті еволюції матеріальних, духовних та соціальних потреб людини на основі емпіричного матеріалу. У роботах Е.Тайлора, Дж.Лаббока, Дж. Мак Леннана, Л.Моргана, Дж.Фрезера робляться спроби визначити базові елементи культурних цілісностей, систематизувати та дослідити їх історичну еволюцію, спираючись на вивчення вихідних (первісних) форм людського існування. Поряд зі школою культурного еволюціонізму у ХХ ст. надзвичайно великій вплив на розвиток соціокультурної парадигми осмислення символу здійснили представники аналітичної психології. За вченням її фундатора З.Фрейда, несвідомі начала в психіці та культурі індивіда проявляються саме за допомогою символу. У роботах «Тотем і табу», «Майбутнє однієї ілюзії» тощо [12 13] було започатковано вивчення символічних практик як інструменту захисту суспільства від стихійних (підсвідомих) начал, що таяться у природі людини, і які не зникають з появою цивілізації. Послідовник З.Фрейда Е.Фромм у концепції екзистенційних потреб людини (потреб у спілкуванні, у самоідентичності, у системі орієнтацій та символів тощо) наполягає, що, не зважаючи на наявність фактору підсвідомого, людська природа обумовлюється, перед усім, чинниками соціокультурного характеру. Звідси культура виступає як прагнення людини і суспільства до задоволення саме тих потреб, що народженні розривом із природою. Авторську версію визначення природи символічного у ракурсі психоаналітичного підходу запропонував К.Г. Юнг. Продовжуючи розробляти вчення З.Фрейда про багаторівневу модель людської психіки, швейцарський психолог виділяє поряд із індивідуальним підсвідомим його колективний різновид, чим відкриває горизонти для наукових пошуків місця і ролі символічного у сфері соціально політичних відносин. Колективне підсвідоме, за К.Г. Юнгом, містить символічні форми «архетипи» (праобрази, першосмисли), що є відголосами психологічного досвіду генерацій. За К.Г. Юнгом, символ це імплементований у конкретну культурну матрицю архетип. Знання цього надає суб єкту влади величезні можливості по формуванню символічного простору. Адже вивчення та підкорення колективного підсвідомого, впровадження технологій, за допомогою яких можна налагодити з ним своєрідний «діалог», дозволить здійснити переведення психічної енергії колективного підсвідомого у русло духовної та соціальної творчості. Таким чином, інтерпретуючи усе багатство людської символіки як вираження стійких фігур підсвідомого архетипів, К.Г. Юнг, практично підводить підведення під ейдоси Платону емпіричний базис.

376 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Певний зв язок простежується між ідеями психоаналізу та положеннями, напрацьованими у рамках школи психологічної антропології. Її засновник Ф.Боас закцентував увагу на ролі змістовного аналізу культурних цілосностей на основі виявлення факторів неповторності мотивації поведінки та специфіки «культурних світів». Спираючись на дослідження етнологічного характеру, Ф.Боас та його послідовники відкрили максимально широкий простір для соціокультурних інтерпретацій поняття символу, постулюючи, що кожна культура має свій власний шлях розвитку [14]. У межах психологічної антропології символічні форми досліджуються як складові механізмів «акультурації» культурних контактів, у ході яких змінюється сутність соціокультурних установок учасників взаємодії (М.Мід, Дж.Гершковіч). Розвиваючи ідеї Ф.Боаса, Л.Уайт [11] визначив культуру як специфічний клас «символічних» феноменів, які властиві тільки людині, а К.Гірц. охарактеризував соціальне існування людини як культуру, що, за суттю є процесом інтерпретації символів [4]. Отже, соціоантропологічний підхід до контекстуалізації символу як феномену політично організованої моделі соціальних відносин виявляє його специфіку як складової фундаментального процесу взаємодії матеріального та духовного, об єктивного та суб єктивного, природного та культурного, що покладений в основу соціоантропогенезу та соціального розвитку. Втім, прагнення представників соціоантропологічної школи до ототожнення культурних процесів з соціально політичними призводить, за нашим спостереженням, до звуження предметного поля наукових пошуків та зосереджує увагу науковців на технологіях формування поведінкових моделей та практиках управління групами. Подолати даний недолік прагнуть культурософські та інтерпретативні концепції символу, систематизація яких стане предметом подальших наукових пошуків. Список використаних джерел 1. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма // М.Вебер. Избранные произведения; пер. с нем. М.: С Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций / Дж.Вико. М., К.: RELF book; ИСА, с. 3. Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества / И.Г. Гердер; пер. с нем. М.: Наука, с. 4. Гирц К. Интерпретация культур / К.Гирц; пер. с англ. М.: РОССПЭН, с. 5. Дюркгейм Е. Первісні форми релігійного життя: Тотемна система в Австралії / Е.Дюркгейм; пер. з фр. Київ: Юніверс, с. 6. Ионин Л.Г. Социология культуры: путь в новое тысячелетие / Л.Г. Ионин М.: Логос, с. 7. Кондорсе Ж. Эскиз исторической картины человеческого разума / Ж.Кондорсе; пер. с франц. М.: Книжный дом ЛИБРОКОМ, с. 8. Мамонтова Е. Ієрархія як символ та універсальний принцип світобудови у християнській філософії Середньовіччя: політико управлінський аспект / Е.Мамонтова // Слов янський вісник. Збірник наук. праць. РДГУ, Рівненський інститут слов янознавства Київського славістичного університету Вип. 12. С Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество / П.Сорокин; общ. ред., сост. и предисл. А.Ю. Согомонов; пер. с англ. М.: Политиздат, с. 10. Тэн Ип. Философия искусства / Ип.Тэн; пер. с фр. М.: Республика, с. 11. Уайт Л. Избранное. Эволюция культуры / Л.Уайт; пер. с англ. М.: РОССПЭН, с. 12. Фрейд З. Тотем и табу / З.Фрейд и Оно; пер. с нем. М.: Эксмо пресс; Харьков: Фолио, С Фрейд З. Будущее одной иллюзии / З.Фрейд; пер. с нем. М.:АСТ, АСТ Москваю С Boas F. Race, Language, and Culture / Boas Franz. University of Chicago Press, р. Мамонтова Э.В. Символическая детерминанта социально политических отношений: социоантропологический аспект Анализируются достижения ключевых течений социального знания столетий на предмет характеристики символа как детерминанты социально политических отношений. Определяется на этой основе вклад социоантропологической школы в развитие теоретико методологических основ исследования символического среза политики. Ключевые слова: символ, социально политические отношения, культура, социоантропология. Mamontova, E.V. Symbolic determinant of the socio political relations: socio anthropological aspect The achievements of key trends of social knowledge centuries in the sphere of characteristic of symbol as a determinant of socio political relations are analyzed. Is determined, on this basis, the contribution of socio anthropological school in the development of theoretical methodological foundations of study of the politics` symbolic face. Key words: symbol, socio political relations, culture, socio anthropology ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК Мудрик Ю.С. Особливості застосування математичних методів для аналізу процесу демократизації Досліджено особливості використання математичних методів для аналізу процесу демократизації. Обґрунтовано застосування моделювання та методу аналізу тренд сезонної компоненти для вивчення політичних процесів. Ключові слова: демократія, процес демократизації, політичний процес, математичний аналіз. Метою даної статті є спроба обґрунтування доцільності використання математичних методів як для аналізу процесу демократизації так і для дослідження політичних процесів в цілому. Використання математичного інструментарію передбачає аналіз чисельних еквівалентів складових політичних процесів. При відсутності таких елементів, вони вводяться штучно методом експертних оцінок чи парним порівнянням. Для аналізу основних ознак демократизації слід використовувати статистичні дані щорічних звітів міжнародних організацій, наприклад «Freedom House», World Bank, Transparency International та ін., що досліджують особливості протікання транзитивних процесів у країнах світу. Основні складові досліджуваного процесу приводяться у відповідність наступним критеріям: національне демократичне управління. Розглядається демократичний характер і стабільність державної системи, незалежності, ефективності і підзвітності законодавчої та виконавчої влади та демократичний контроль над військовими і спецслужбами; виборчий процес. Вивчається виборчий процес, розвиток багатопартійної системи та участі населення в політичному процесі; громадянське суспільство. Оцінюється зростання неурядових організацій (НУО), їх потенціалу та фінансової стійкості, а також правого та політичного середовища, в якому вони функціонують, розвиток вільних профспілок, а також участь груп інтересів в політичному процесі; незалежні ЗМІ. Досліджується поточний стан свободи преси, факти переслідування журналістів і незалежність редакцій, появу фінансово життєздатних приватних ЗМІ, а також доступ до мережі Інтернет для приватних осіб; місцеве демократичне управління. Вивчаються процеси децентралізації влади, прозорість та підзвітність місцевих органів влади; незалежна судова система. Досліджуються основні конституційні реформи, дотримання прав людини, реформи системи кримінального права, незалежність судової системи, права етнічних меншин, гарантії рівності громадян перед законом; Корупція. Досліджується громадська думка щодо корумпованості влади, бізнес інтереси провідних політиків країн, ефективність антикорупційних ініціатив. Використовуючи базу оцінок і рейтингів країн, можна визначити загальні тенденції протікання транзитологічних процесів у будь яких країнах. Враховуючи циклічність та сезонність (мінливість) оцінок, найкраще для аналізу обрати метод тренд сезонного моделювання, що базується на «рядах Фур є». Рядом Фур є є спосіб представлення довільної складної функції сумою простіших. В загальному випадку кількість таких функцій може бути нескінченною, при цьому чим більше таких функцій враховується при розрахунку, тим вищою стає кінцева точність представлення даної функції. В більшості випадків в якості найпростіших використовуються тригонометричні функції синуса і косинуса. В цьому випадку ряд Фур є називається тригонометричним, а обчислення такого ряду часто називають розкладом на гармоніки. Ряд значень, узятих за часовий період, називається часовим рядом. Часові ряди складаються з наступних елементів: тренда вказує на загальний тип змін в історичних даних; сезонних коливань це коливання навколо тренда, що виникають на регулярній основі. Звичайно такі регулярні коливання виникають у періоди до одного року;

377 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 циклічних коливань коливання виникають у періоди понад один рік. Вони часто присутні у фінансових даних у відповідності зі стандартним циклом ділової активності, що складає з різкого спаду, росту, бурхливого росту і застою. Різниця між циклічним і сезонним компонентом полягає в тому, що остання має регулярну (сезонну) періодичність, тоді як циклічні фактори звичайно мають більш тривалий ефект, що до того ж змінюється від циклу до циклу; випадкових коливань. Це непередбачені випадкові коливання, що є присутніми у більшості реальних часових рядів. Аналіз таких коливань можна використовувати для обчислення ймовірних помилок і оцінки надійності застосованої моделі прогнозування. Таким чином загальна форма запису часового ряду має вигляд: Y(t) = T(t) + S(t) + С(t) + ξ (t), де T (t) тренд (довгострокова тенденція) розвитку; S (t) сезонна компонента; С (і) циклічна компонента; ξ (t) залишкова компонента (випадкові коливання). Динамічні ряди описують зміни часових даних. У більшості випадків аналіз таких моделей зводиться до виділення детермінованої і випадкової складової. При аналізі детермінованої складової виділяють наступні компоненти: тренд (tr) сезонну складову (s) циклічну складову (c) d = tr + s + c В залежності від підходів щодо аналізу і самих моделей розрізняють наступні моделі: трендові сезонні або циклічні, або періодичні тренд сезонні Сезонні моделі використовуються, коли у вихідних даних відсутній тренд, а трендові за відсутності сезонної (циклічної) складової. Вивчення тренд сезонних моделей проводять за схемою: Виділяють тренд, знаходять математичний вираз для нього і необхідні характеристики. Якщо коефіцієнт детермінації більший за 0,5, то додається лінія тренду та визначається форма рівняння. Якщо коефіцієнт детермінації менший за 0,5, то проводиться згладжування вихідного ряду. Після згладжування за допомогою пакету додається лініятренду та визначається форма рівняння. Вибирається найпростіша форма рівняння тренду (іноді за рахунок погіршення коефіцієнту детермінації). Якщо спостерігається лінійна залежність, то проводиться регресійний аналіз. Позитивом у цьому випадку є визначення рівня значущості. Якщо спостерігається нелінійна залежність, тоді або залишається знайдена форма рівняння тренду, або проводиться лінеаризація та регресійний аналіз. Із вихідного ряду видаляється тренд і залишаються лише сезонні компоненти, вивчають їх і підбирають математичний закон їх зміни. Прогнозується поведінка результативної ознаки за узагальненим рівнянням, що складається з трендової та циклічної компонент. Циклічна компонента вивчається тільки для рядів, які не мають тренду. Тому у дослідженні, при аналізі циклічної компоненти було видалено тренд за формулою: z(t) = уt tr. Після видалення тренду необхідно було перейти від абсолютного часу до штучного. Доцільним є заданий час перевести у радіанну міру за формулою: Аналіз циклічної (сезонної) компоненти проводять наступними методами: 1) гармонійний аналіз; 2) автокореляційний аналіз ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Оскільки недоліком авторегресії є те, що вона не пояснює причин появи сезонної компоненти, було проведено гармонійний аналіз. За формулами Беселя знайходяться коефіцієнти bk, ak, a0, при обмеженні по кількості гармонік N/2. Для кожного із критеріїв було знайдено zтеор(t) шляхом розкладання вихідних даних циклічної компоненти у ряд Фур є за формулою: де m кількість гармонік ряду Фур є; k номер гармоніки; t час; b k, a k, a 0 невідомі параметри Даний метод дозволяє отримати прогнозовані значення оцінок складових політичного процесу на наступні періоди. Не менш важливим методом дослідження процесу демократизації виступає моделювання. За філософським енциклопедичним словником, модель (від лат. modus міра) у загальному розумінні аналог (графік, схема, знакова система, структура) певного об єкта (оригіналу), фрагмента реальності, артефактів, витворів культури, концептуально теоретичних утворень тощо. З гносеологічної точки зору, модель це замінник, представник оригіналу у пізнанні. Завдяки їхньому ізоморфізму або гомоморфізму знання, отримані в результаті дослідження моделі, екстраполюються на оригінал, широко використовуються в багатьох науках у різних значеннях, але, як правило, поняття «модель» пов язують з методом моделювання. У такому значенні моделлю є предметна, знакова чи мислена (уявна) система, що відтворює, імітує або відображає якісь визначальні характеристики, тобто принципи внутрішньої організації або функціювання, певні властивості чи ознаки об єкта пізнання (оригіналу), пряме, безпосереднє вивчення якого з якихось причин неможливе, неефективне або недоцільне, і може замінити цей об єкт у процесі, що досліджується, з метою отримання знань про нього [1,c.391]. Отже, відношення «оригінал модель» не природне, а епістемологічне, зумовлене процесом пізнання. Посідаючи істотне місце у потужному арсеналі наукових засобів, виконуючи описову, пояснювальну і евристичну функції, М. відіграє важливу роль у дослідженні різноманітних складних феноменів реальної дійсності. Модель має бути здатна відображати, відтворювати або заміщувати оригінал в його основних рисах таким чином, щоб дослідження її давало нову інформацію про об єкт, а точніше про цілий клас об єктів, для яких актуальна задача, що розв язується. Оскільки в різних задачах для однієї і тієї ж системи можуть бути суттєвими різні її властивості, то для їх опису можуть знадобитися різні моделі. Кожна з них буде відображати головні з точки зору конкретної задачі властивості системи і ігнорувати ті властивості, характеристики, параметри, які не потрібні для розв язку даної задачі. Таким чином, модель завжди існує разом з задачею, що розв язується. Про модель будь якого об єкту ми можемо говорити лише тоді, коли добре зрозуміла задача, стосовно якої створюється і буде використовуватись модель. Сутність математичної моделі полягає в тому, що при сукупному вивченні співвідношень, які складають модель, характеристики станів процесу однозначно визначаються як функції вищезгаданих аргументів. Однак однозначність (в повному розумінні слова) визначення характеристик станів спостерігається лише для досить детермінованих процесів, при дослідженні яких не враховуються випадкові фактори.

378 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Математична модель процесу демократизації створюється в результаті його формалізації, тобто чіткого формального опису з необхідним ступенем наближення до дійсності. Створення математичної моделі це необхідний етап кожного серйозного дослідження процесу. В подальшому математична модель використовується для отримання загальних закономірностей або конкретних числових даних, пов язаних з досліджуваним процесом. Кінцева мета створення математичних моделей встановлення функціональних залежностей між змінними та параметрами. Математичне моделювання реалізується у межах системного моделювання та системного аналізу. Іншими словами, будь яка математична модель складається з елементів та зв язків між ними, що є об єктом дослідження системного аналізу. Системний аналіз методологія дослідження об єктів шляхом подання їх як систем та аналізу цих систем. Системний аналіз є ефективним засобом розв язання складних, іноді недостатньо чітко сформульованих проблем, що характерно для міжнародних відносин. Системою називають множину взаємопов язаних між собою та з зовнішнім середовищем елементів, як ціле має властивості, які відсутні у її складових частин. В якості системи може виступати об єкт будь якого походження (реальний, ідеальний, природний, штучний тощо), який складається з окремих частин, що можуть мати різні якості, і здатний взаємодіяти з іншими об єктами як ціле. Система регулярне або упорядковане об єднання взаємозв язаних частин, які функціонують як єдине ціле і призначені для досягнення визначеної цілі. За Робертом Маколом велика система визначається такими ознаками: 1. Система створюється людиною або природою з різноманітних компонентів. 2. Система характеризується цілісністю. Всі її компоненти підпорядковані досягненню загальної мети. 3. Система є великою як з точки зору різноманітності складових, так і з точки зору однакових елементів, можливо кількості функцій, і звичайно вартості. 4. Система є складною. Це значить, що зміна однієї із змінних визначає зміну багатьох інших змінних, причому ці залежності рідко коли бувають лінійними. 5. В системі присутній людський фактор. Це значить, що частина функцій завжди виконується людьми 6. Вхідні дії системи мають стохастичну природу, що означає неможливість передбачення поведінки у будь який момент часу. 7. Складні системи містять елементи конкурентних ситуацій [2,c.20 37]. Людвіг фон Берталанарі, вчений який започаткував теорію систем, визначив такі задачі системного підходу [там само]: 1. Виявлення загальних принципів та законів поведінки систем незалежно від природи елементів, які входять до їх складу та відношень між ними. 2. Встановлення, в результаті системного підходу до біологічних та соціальних об єктів, законів, які аналогічні законам природознавства. 3. Створення синтезу сучасного наукового знання на основі виявлення ізоморфізму законів різних сфер діяльності. Таким чином, основні принципи системного аналізу, на основі яких і буде проводитись побудова моделі розвитку демократії, є наступними: принцип цілісності (відносна незалежність системи від середовища та від інших систем); принцип емерджентності (неможливість звести властивості системи до властивостей її елементів); принцип наявності зворотних зв язків (вплив результатів функціонування системи на характер його функціонування). Таким чином, політичний прогноз можна визначити як науково обґрунтований опис майбутнього стану політичного об єкту або процесу, а також шляхів і способів досягнення цього стану. Прогнозування є сполучною ланкою між теорією і практикою в усіх сферах життя суспільства. В прогнозі констатуються майбутні можливості або ймовірності реалізації тих чи інших подій. На основі прогнозу розробляється план. В плані передбачається послідовність виконання тих робіт, які необхідні для досягнення поставленої мети ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Прогнозувати можна лише те, що змінюється або в часі, або в просторі і лише на основі деяких постійних величин, які не змінюються в просторі і часі. Отже для прогнозування необхідно мати набір деяких постійних величин світових констант, що є незмінними. Для визначення цих постійних величин необхідно використати інформацію, яка міститься в минулих даних. Для цього широко використовується кореляційний і регресійний аналіз. Прогноз політичних процесів формується у вигляді сценарію. Сценарій прогнозу описує факти, що на часовій шкалі розміщені не лише в минулому та сучасному, а й у майбутньому. Розробка сценарію прогнозу має акумулювати в собі лише таку інформацію, яка необхідна для конкретного прогнозу і відповідає насамперед принципу мети. Реалізація цього принципу означає вибір з багатьох подій, що розглядаються у сценарії, тільки тих, що здатні впливати на результати прогнозованого процесу. Сценарій описує не статичну, а динамічну систему зв язків, тому він враховує не лише факти, а і прогнози. Ймовірність помилок буде, природно, тим менша, чим простіший сценарій, чим менше прогнозів він містить. Однак це знижує його цінність, тому потрібно враховувати у сценарії основного прогнозу якомога більше локальних прогнозів. Прогноз не надбудовується над сценарієм, а вмонтовується у сценарій. Головними функціями прогнозування політичних процесів є: 1. Науковий аналіз процесів і тенденцій в політиці, що передбачає три стадії: 1) ретроспекція (погляд в минуле, регресивність) дослідження історії розвитку об єкта для отримання систематизованого опису; діагноз описується об єкт з метою виявлення тенденцій розвитку і вибору моделей і методів прогнозування; проекція розробка власне прогнозу, здійснення оцінки точності або обґрунтування прогнозу. 2. дослідження об єктивних зв язків явищ у політиці через виявлення причинно наслідкових зв язків. Необхідно враховувати невизначеність, що зумовлена багатофакторністю системи, неповнотою знання цих факторів, неповнотою і ненадійністю інформації, наявних суб єктивних факторів при прийнятті рішень. Оцінка об єкта на основі поєднання аспектів детермінованості та невизначеності. 3. Виявлення альтернатив розвитку політичного процесу. Багатоплановість когнітивного моделювання та його багатовекторність у застосуванні посилює зацікавленість дослідників, зокрема М.С. Можарова у педагогіці, В.І. Максимова у менеджменті, Г.В. Горелової, О.М. Захарової, С.А. Радченко в економіці та ін. Проте, незважаючи на досить високу досліджуваність методичних та методологічних аспектів когнітивного моделювання, питання застосування цього дослідницького прийому для аналізу політичних процесів залишається відкритим. Побудова стратегічного плану, стратегічної програми розвитку об єкта на перспективу супроводжується застосуванням інтуїтивних і формалізованих методів прогнозування, а також прийомів математичного моделювання: аналітичного або ж комп ютерного, яке поділяється на числове, статистичне, а також імітаційне (алгоритмічне) моделювання. Під останнім розуміють «моделювання, для якого характерним є відтворення на ЕОМ процесу функціонування досліджуваної складної системи. Імітуються (з використанням аналітичних залежностей і моделей) елементарні явища, складові процесу, із збереженням їх логічної й семантичної структури, послідовності перебігу в часі, що дає змогу отримати нову інформацію про стан системи в задані моменти часу» [3,с.65]. Список використаних джерел 1. Філософський енциклопедичний словник [Текст] / НАН України; Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди; голова редкол. В.І. Шинкарук. К.: Абрис, с. 2. Системотехника: введ. в проектирование больших систем / Г.Х. Гуд, Р.Э. Макол; пер. с англ. К.Н. Трофимова, С.Е. Жорно, И.В. Соловьева под ред. Г.Н. Поварова. М.: Советское радио, С Горелова Г.В. Исследование слабоструктурированных социально экономических систем: когнитивный подход: монография / Г.В. Горелова, Е.Н. Захарова, С.А. Радченко. Ростов н/д.: Изд во Рост. ун та, с. 4. R. Axelrod. Structure of Decision. The Cognitive Maps of Political Elites. Princeton University Press, Princeton, NJ, Політологічний енциклопедичний словник / Ю.С. Шемшученко (ред.), В.П. Горбатенко (упоряд.), В.Д. Бабкін (ред.), А.Г. Саприкін (упоряд.). К., Генеза, с.

379 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск И. Максимов, Е.К. Корноушенко, С.В. Качаев. Когнитивные технологии для поддержки принятия управленческих решений // [Електронний ресурс] р. /092aa276c601a997c32568c0003ab Дегтярев А.А. Методологические подходы и концептуальные модели в интерпретации политических решений // Полис Дегтярев А.А. Политический анализ как прикладная дисциплина: Предметное поле и направления разработки / А.А. Дегтярев // Полис Лаптев А.А. Математическое моделирование социальных процессов / А.А. Лаптев. Математические структуры и моделирование. Омск, С Мельвиль А. Демократические транзиты. Теоретико методологические и прикладные аспекты. М., с. 11. Плотинский Ю.М. Моделирование социальных процессов / Ю.М. Плотинский. М., с. Мудрик Ю.С. Особенности применения математических методов для анализа процесса демократизации Исследованы особенности использования математических методов для анализа процесса демократизации. Обоснована применения моделирования и метода анализа тренд сезонной компоненты для изучения политических процессов. Ключевые слова: демократия, процесс демократизации, политический процесс, математический анализ. Mudryk, Y.S. Features of mathematical methods in the process of democratization analysis The features of the use of mathematical methods for the analysis of the process of democratization. Studies the application of modeling and analysis method of trend seasonal components for the study of political processes. Key words: democracy, democratization, political process, mathematical analysis. УДК 324 *** Практичні наслідки імплементації напівпрезидентської форми правління Парно Л.Д. Розглядаються особливості дослідження напівпрезидентської форми правління. Зокрема, аналізуються деякі підходи до визначення даного поняття, проте особлива увага зосереджена на наслідках інституціоналізації напівпрезидентської форми правління. Ключові слова: напівпрезидентська форма правління, політична стабільність, ефективність політики, коабітація. Вибір тієї чи іншої форми державного правління має суттєве значення для подальшого функціонування як політичної системи, так і держави в цілому. Кожна із форм державного правління сприяє підсиленню або ж послабленню інших елементів політичної системи. Тому вибір тієї чи іншої моделі не може бути випадковим, а є швидше наслідком усвідомлених позицій та цілеспрямованих досліджень. Враховуючи широкі дискусії, що розгортаються в Україні з приводу можливості проведення чергової конституційної реформи, актуальним буде вивчення міжнародних практик, зокрема, особливостей функціонування напівпрезидентської форми правління. Вибір саме цієї моделі обумовлюється головним чином тому, що «напівпрезидентська система піддається конституційному інжинірингу» значно краще, а ніж інші системи [1,ст.130] й за умов оптимального поєднання усіх елементів, сприятиме не лише стабільному, а й ефективному функціонуванню політичної системи. Як показує аналіз наукової літератури в дослідницьких колах відсутній консенсус щодо поняття «напівпрезидентська форма правління». Відповідно, залежно від визначення трактуються особливості та наслідки застосування цієї моделі. Концепція напівпрезидентської форми правління вперше була запропонована М.Дюверже в 1970 році. М.Дюверже був першим, хто провів повномасштабну порівняльну роботу, присвячену проблемам напівпрезидентської форми державного правління. З того часу і до сьогодні, проблеми, підняті в роботах М.Дюверже, є предметом наукової дискусії ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Серед дослідників, які займались вивченням напівпрезидентської форми правління можна назвати також Дж.Керрі, А.Лейпхарта, Дж.Сарторі, М.Шугарта, Р.Елжді. Головними проблемами, на яких фокусувались їхні дослідження, були: 1) термінологічна проблема визначення назви даної системи, 2) якими є сутнісні ознаки даної форми правління, 3) чи є напівпрезидентська форма самостійною чи це просто проміжний стан, коливання між президентською та парламентарною формами, 4)якими є наслідки застосування даної системи. У даній статті в першу чергу розглядаються наслідків застосування напівпрезидентської форми правління, побічно проблеми визначення сутнісних характеристик цієї системи. Як вже зазначалось, у наукових колах відсутній консенсус щодо визначення даного поняття й, відповідно, щодо основних характеристик напівпрезидентської форми правління. На нашу думку, одним із найбільш вдалих є визначення, запропоноване Р.Елджі: «При напівпрезидентській формі правління президент обирається на загальних виборах, на фіксований строк; поряд із президентом співіснує прем єр міністр та його кабінет, які є відповідальними перед парламентом» [4]. На нашу думку, таке визначення дозволяє уникнути певного суб єктивізму при визначенні кола країн з напівпрезидентською формою правління, а, отже, дозволить більш чітко визначити наслідки інституційного запровадження напівпрезидентської республіки. Відповідно, якщо тлумачити дане визначення, то засадничі риси, що характерні для напівпрезидентської форми правління, можна сформулювати наступним чином: а) обрання глави держави на основі всенародних виборів, прямим чи непрямим голосуванням на певний термін; б)глава держави розділяє виконавчу владу з прем єр міністром таким чином, що це призводить до структури двоїстої влади, що має такі властивості: Президент незалежний від парламенту, однак він не уповноважений управляти один, тому його воля повинна передаватись і здійснюватись через його уряд; Прем єр міністр та його кабінет є суб єктом парламентської довіри чи недовіри, але в будь якому випадку кабінету необхідна підтримка більшості в парламенті; Структура двоїстої влади за напівпрезидентської форми правління допускає різноманітні види рівноваги, а також зміну переваги повноважень у межах виконавчої влади за суворого виконання умови, що існує «потенціал автономності» кожного елементу виконавчої влади. Тобто, за умов напівпрезидентської форми правління класичний і жорсткий розподіл триєдиної влади переосмислено та змінено новим перерозподілом владних повноважень на користь значного посилення інституту президентства та виконавчої влади уряду та прем єр міністра. Компетенції парламенту зводяться, в принципі, до здійснення законодавства, у визначених конституцією сферах та до функцій контролю та легітимації. Посилення позицій виконавчої влади має на меті забезпечити максимальну стабільність та ефективність уряду. Нормальне функціонування влади здійснюється шляхом добровільного або вимушеного співробітництва між президентом, парламентом та виконавчою владою. У цей контекст вкладається також необхідність нормального функціонування системи політичних партій: система найкраще спрацьовує за умов біпартизму або мало чисельності політичних партій [1,ст.69]. Чільне місце в системі правління займає інститут президентства. Президент обирається на всенародних виборах. Йому надаються широкі інституційні та особисті повноваження, які випливають з всенародного мандату. Президент є главою держави, але не є одночасно главою уряду, як це відбувається при президентській формі правління. Проте вплив президента на дії уряду та на політику держави взагалі дуже вагомий, певною мірою навіть вирішальний. Президент сприймається народом як втілення національної ідеї, ідентичності, єдності, злагоди, народовладдя, законності. Інститут і особа президента набувають характеру харизматизму і символізму. Інститути президента, парламенту та виконавчої влади співзалежні. Основні політичні повноваження здійснюється шляхом добровільної або примусової погодженості між президентом, прем єр міністром і парламентом на базі парламентської більшості. При цьому прем єр міністр та кабінет міністрів (уряд) перебувають ще й у подвійній залежності та відповідальності, з одного боку, від президента, а з другого від парламенту, але одночасно мають власні інститутські повноваження.

380 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Необхідною базою підтримки прем єр міністра, його повноважень та політики є парламент, якому він підзвітний та підконтрольний, і без довіри якого він та кабінет міністрів не можуть бути дієздатними. Парламент може в будь який час висловити недовіру уряду. Необхідною умовою для функціонування напівпрезидентської системи є не лише наявність особистих якостей президента та прем єр міністра, але також добра структурованість та високий професіоналізм парламенту. Аналіз наявної наукової літератури дозволяє стверджувати, що до цього часу є досить мало робіт, в яких би проводився компаративний аналіз напівпрезидентської форми державного правління з позиції наслідків її застосування. Варто зауважити, що дана система має більше критиків, а ніж прихильників. Головним чином тому, як зауважив Х.Лінц, що «цей тип політичної системи є дещо сумнівним стосовно його можливості забезпечити політичну стабільність» [4]. На підтримку цього судження виступив С.Фабріні, який зауважив, що напівпрезидентська форма державного правління «не відповідає двом вимогам «хорошого правління»: чітке символічне значення та ефективне впровадження» [цит. за 4]. Одним із головних адвокатів напівпрезидентської форми правління виступає Дж.Сарторі, на його думку, напівпрезидентська форма правління має такі ж переваги як чисті форми. Головною проблемою, яка виникає при обговоренні переваг та недоліків напівпрезидентської форми правління є відсутність однозначного та чіткого визначення, яке б підтримувала більшість. Класифікація форм державного правління на сьогодні грішить своєю вузькістю, неточністю критеріїв та абстрактністю. З огляду на це постає питання, чи можемо ми взагалі проводити дискусію стосовно переваг та недоліків тієї чи іншої форми державного правління, зокрема напівпрезидентської, яка є найменш визначеною та окресленою? Як наслідок, відсутність чіткого визначення призводить до того, що складно окреслити коло країн, які підпадають під поняття напівпрезидентського правління. На даному етапі більшість науковців підтримує точку зору, згідно якої вважається, що запровадження тих, чи інших політичних інститутів має беззаперечний вплив на функціонування політичної системи. Тому фокус досліджень наразі зосереджений на питаннях, які залежні змінні є важливішими при вивченні політичного режиму: 1) стабільність політичного режиму, чи 2) ефективність режиму. У межах першого типу досліджень увага зосереджена на проблемах стабільності демократичного режиму. Безперечно, ця проблема є вкрай важливою, й, напевно, найбільш актуальною при дослідженні політичного життя. Головним моментом, на який варто зважати при дослідженнях даного типу, які країни беруться до розгляду. Оскільки, якщо ми будемо розглядати країни із розвиненою демократією (Франція, Австрія, Фінляндія, Португалія), то запровадження напівпрезидентської форми правління лише сприяє стабілізації та посиленню демократичного процесу. Якщо ми візьмемо до уваги країни третього світу, то запровадження даного типу правління сприятиме посиленню наявних у суспільстві розколів та послабленню демократії. Другий тип дослідження фокусується на ефективності режиму. Під ефективністю режиму мається на увазі «особливі можливості уряду», серед яких: встановлення та реалізація пріоритетів, координація конфліктних ситуацій, реалізація міжнародних зобов язань» [4]. Тобто, дослідження даного типу фокусуються виключно на процесі управління та реалізації певної політики. Варто зауважити, що аналіз напівпрезидентської форми правління відбуваються переважно в межах першого типу досліджень. На думку М.Шугарта та Дж.Кері, принцип побудови органів влади в напівпрезидентській республіці є найбільш гнучким та пристосованим до змін у політичній обстановці. Наділення президента широкими повноваженнями дозволяє у разі виникнення кризових ситуацій централізувати владу в одному органі, що створює можливість оперативно розв язувати проблеми. Відповідальність уряду перед парламентом дає можливість політичним партіям контролювати виконавчу владу, впливати на неї, що створює противагу президенту та контролює його. В одній із своїх робіт Роберт Елджі «Напівпрезиденціалізм: концепт, наслідки, спростування» виокремлює наступні позитивні риси напівпрезидентських республік. Перший, й найголовніший аргумент полягає в тому, що двоголовість виконавчої влади, ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 що формується в напівпрезидентських республіках, дозволяє знизити рівень напруги, що існує між конкуруючими політичними силами. У тих країнах, де існує напруга у відносинах між опозиційними силами, напівпрезидентський режим дозволяє розподілити владу. Тобто, представник однієї сили може обіймати посаду президента, а представник іншої прем єр міністра. На думку Р.Елджі, саме можливість такого розділення дозволяє підтримувати стабільне функціонування системи в цілому. Другою перевагою є те, що прямі вибори президента дозволяють забезпечити політичну стабільність та легітимність, навіть за умов парламентської роздробленості та урядової нестабільності. Варто також згадати й те, що в напівпрезидентській системі (у порівнянні з президентською та парламентською) кількість «автономних» політичних інститутів є більшою президент, уряд та парламент. Така ситуація дозволяє урівноважувати політичну систему. Безперечно, на практиці реальний обсяг повноважень президента залежить від розстановки сил, яка дозволяє по різному прочитати конституцію. У випадку, коли співпадає парламентська та президентська більшість він є безумовним лідером у сфері виконавчої влади, у той час як кабінет просто реалізує рішення, що прийняті на президентському рівні. Якщо ж перемагає партія чи блок, опозиційний президенту, тоді збільшується дуалізм виконавчої влади, що призводить до фактичного обмеження компетенції президента. Тому так чи інакше, система продовжує функціонувати стабільно. Ще однією позитивною рисою є прямі вибори президента, що сприяє легітимності його влади. Це дозволяє йому виконувати роль арбітра й стояти над політичним процесом, регулюючи конфліктні ситуації. Згідно Р.Елджі, до аргументів «проти» можна зарахувати наступні. По перше, прямі вибори президента можуть призводити до персоналізації політичного процесу та до того, що обранець може нехтувати нормами, оскільки почуватиме себе над законами. Наступним недоліком напівпрезидентської форми правління є сама дуальна сутність цієї системи. Як зауважує Х.Лінц «результатом двоїстості цієї системи неодмінно стане політиканство та інтриги, що призведе до затягування процесу прийняття рішень, а також до суперечності у політиці з огляду на боротьбу президента та прем єра» [цит. за 4]. Більше того, така невизначеність у структурі виконавчої влади призведе до невизначеності у формуванні відносин з іншими гілками влади, зокрема із військовими. Третім аргументом, що висувають дослідники проти напівпрезидентської форми правління є наявність такого явища як «коабітація», що передбачає співіснування президента та прем єра від різних політичних сил. Серед українських дослідників варто згадати П.Шляхтуна, який розглядає напівпрезидентську систему як один з різновидів республіки змішаного типу [2,с.457]. На його думку, основними ознаками республіки змішаного типу є: обрання президента, як правило, на загальних виборах і наділення його юридично та фактично широкими повноваженнями; формування уряду за певної участі парламенту; подвійна політична відповідальність уряду перед президентом та парламентом; дуалізм виконавчої влади розділ повноважень із її здійснення між президентом та урядом; незалежність президента від уряду (відсутність інституту контрасигнатури або його формальний характер); право президента на розпуск парламенту за настання певних підстав; право президента на законодавчу ініціативу. Залежно від співвідношення елементів президентської і парламентської республік у кожній конкретній країні, передусім щодо способу формування уряду, розрізняють, відповідно, президентсько парламентську та парламентсько президентську республіки. В ідеалі республіка змішаного типу покликана бути поєднанням сильної президентської влади та ефективного парламентського контролю за діяльністю уряду. На думку П.Шляхтуна, на практиці президентсько парламентський різновид не рідко тяжіє до авторитарного правління обраного на загальних виборах і наділеного широкими повноваженнями глави держави. У статті «Небезпеки президентства» П.Шляхтун зокрема зазначає, що «протиріччя президентських форм правління (президентської та президентсько парламентської) полягає в тому, що народ як єдине джерело влади делегує шляхом виборів повноваження двом відносно незалежним один від одного вищим органам держави парламенту та президенту. Ця подвійна

381 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 легітимність породжує суперечності між ними, а також виступає джерелом боротьби за вплив у державі, здійснення внутрішньо та зовнішньополітичного курсу» [3]. У статті «Небезпеки президентства» П.Шляхтун виокремлює настeпні негативні риси напівпрезидентської системи [3]: 1) Дуалізм виконавчої влади, який суперечить самій природі виконавчої влади. Цей дуалізм можна подолати двома шляхами: підпорядкування уряду президенту чи президента уряду. У президентсько парламентських республіках, де президент, як правило, не є главою виконавчої влади, уряд підпорядковується президенту або через його право головувати на засіданнях уряду та підписувати його акти, або через інститут політичної відповідальності уряду перед президентом. 2) Небезпека авторитаризму, яка виникає, якщо в парламенті переважають пропрезидентські сили. У такому випадку президент перетворюється на одноосібного правителя, який очолює виконавчу владу й одночасно через парламентську більшість контролює законодавчу. П.Шляхтун, зазначає, що напівпрезидентська форма правління не становить загрози для демократії лише в суспільствах з демократичною політичною культурою, яка виступає як запобіжний механізм від президентського авторитаризму. 3) Розділене правління, яке характеризується гострою політичною боротьбою між президентом та парламентом. Ситуація т.зв. розділеного правління виникає, коли в парламенті переважають опозиційні президенту партії. Підсумовуючи вищезазначене, можна зробити наступні висновки. 1. Відсутність наукового консенсусу в питанні того, чи є напівпрезидентська форма правління окремим типом підтримує постійну наукову дискусію, яка була започаткована М.Дюверже й триває до сьогодні. З огляду на це, науковцями ще не було запропоновано єдиного визначення, яке б включало усі можливі політико правові особливості держав з напівпрезидентською формою правління. На нашу думку, одним з найбільш ємних є визначення, запропоноване Р.Елджі: «При напівпрезидентській формі правління президент обирається на загальних виборах, на фіксований строк; поряд із президентом співіснує прем єр міністр та його кабінет, які є відповідальними перед парламентом». Оскільки дане визначення, з одного боку, включає в себе ключові параметри, які характеризують напівпрезидентську форму правління: прямі вибори президента та двоголовість виконавчої влади, а, з іншого, не звужує коло країн, які можна зарахувати до напівпрезидентських. 2. З огляду на специфіку функціонування напівпрезидентської системи у кожній окремій державі, досить складно узагальнено говорити про наслідки, до яких призводить її застосування. Як вважає М.Дюверже, саме вивчення суспільно політичного контексту дозволяє говорити про наслідки впливу напівпрезидентського режиму на політичну систему. Аналізуючи основні характеристики напівпрезидентської форми правління, можна дійти висновку, що головними позитивними якостями є те, що вона сприяє а) стабілізації політичної системи та б) зменшує можливість розколу суспільства. Оскільки: Двоголовість виконавчої влади дозволяє знизити рівень напруги, який може існувати між конкуруючими силами. Фактично, це означає можливість одночасного перебування при владі представників конкуруючих політичних сил. Саме можливість такого розділення дозволяє підтримувати стабільне функціонування системи в цілому, й знижує ймовірність розколів у суспільстві. Прямі вибори президента дозволяють забезпечити політичну стабільність та легітимність, навіть за умов парламентської розробленості та урядової нестабільності. Як правило, президент в напівпрезидентських республіках виступає арбітром. Застосування напівпрезидентської форми правління сприяє обмеженню впливу партій на політичний процес. Зокрема, зменшується їх роль при формуванні уряду. Наявність трьох «автономних» інститутів президента, парламенту убезпечує політичну систему від зосередження влади в одних руках. 3. Головною негативною рисою напівпрезидентської республіки є небезпека переходу до авторитарного режиму. Прямі вибори президента, а також його вивищення над іншими інститутами влади можуть призводити до персоналізації політичного процесу та до того, що обранець може нехтувати нормами, оскільки почуватиме себе над законами. Ще одним негативним моментом є те, що дуальність виконавчої влади ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 може призвести до затягування в процесі прийняття політичних рішень, що ставитиме під питання ефективність роботи даної системи. Список використаних джерел 1. Бєлов Д. Досвід конституційно правового регулювання інституту Президента в Україні та Франції монографія / Бєлов Д., Бисага Ю. Ужгород «Ліра» с. 2. Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів / Шляхтун П.П. К.: Либідь, с. 3. Шляхтун П. «Опасности президентства» [електронний ресурс]: «Опасности президентства» / Шляхтун П. // Щотижневик Режим доступу: Elgie R. Politics of Semi Presidentialism [Електронний ресурс]: Politics of Semi Presidentialism / Robert Elgie. Режим доступу: 5. Elgie R. Semi Presidentialism: Concept, Consequences and Contesting Explanation / Elgie R. // Political Studies Review: 2004 Vol. 2, P Парно Л.Д. Практические последствия имплементации полупрезидентской формы правления Рассматриваются особенности исследования полупрезидентской формы правления. В частности, анализируются некоторые подходы к определению данного понятия, хотя главным образом в статье рассматриваются последствия институционализации полупрезидентской формы правления. Ключевые слова: полупрезидентская форма правления, политическая стабильность, эффективность политики, коабитация. Parno, L.D. The practical consequences of semi presidential form of government implementation The article deals with the problems of the semi presidential form of government researches. The author analysis approaches to the defi nition of this concept, as well as practical consequences of its institutionalization. Key words: semi presidential form of government, political stability, policy effectiveness, cohabitation. *** УДК :305 Ювченко А.І. Особливості впливу глобалізації на ґендерні відносини Аналізуються особливості впливу глобалізації на трансформацію ґендерних відносини, шляхом узагальнення існуючих підходів до вивчення ґендерного виміру глобалізаційних процесів. Ключові слова: система ґендерних відносин, глобалізація, трансформація, ґендерна рівність. Вплив глобалізації на трансформацію ґендерних відносин викликає підвищений науковий інтерес, адже осмислення становища жінок та чоловіків в умовах глобалізації має важливе значення для розробки стратегій досягнення ґендерної рівності як на глобальному, так і національному рівнях. Дослідження ґендерного виміру глобалізації є одним із найбільш актуальних в сучасному західному науковому дискурсі. Втім, дана проблематика майже нерозроблена вітчизняними дослідниками, що зумовлює потребу більш детального її вивчення. Метою даної статті є аналіз особливостей впливу глобалізації на ґендерні відносини, важливість якого обумовлена необхідністю узагальнення існуючих напрямків дослідження проблеми ґендерного маркування глобалізації. Проблема глобалізації ґендеру багатоаспектна, і попри те, що в сучасному науковому дискурсі є достатньо новою, зазнала значних трансформацій. Тривалий час домінуючий дискурс глобалізації розглядався як ґендерно нейтральний, без врахування особливостей впливу глобальних процесів на жінок. Поступово стало зрозуміло, що оскільки чоловіки та жінки мають нерівний доступ до матеріальних та культурних ресурсів, розподілу матеріальних благ, участі у політичних процесах та економічному розвитку, вплив глобалізації та її наслідки також є неоднаковими та носять суперечливий характер. Відтак, виникла необхідність вивчення особливостей глобалізації з ґендерних позицій. Спершу дослідження ґендерного напрямку зосереджувались навколо проблеми виявлення переваг та недоліків глобалізації в контексті трансформації статусу та становища жінок. Ключові аспекти впливу глобалізації на становище жінок було виокремлено в роботах Джоан Акер (Joan Acker), Ріти Мей Келлі (Rite Mae Kelly), Мір яни Радовік

382 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Марковік (Mirjana Radović Marković), Расел Салазар Парренас (Rhacel Salazar Parreñas) та інших дослідників. Йшлося здебільшого про зростання числа жінок інтегрованих в економіку та розширення можливості їхньої участі у суспільно політичному житті. Оскільки, такі дослідження фактично «вписували» жінок в контекст глобалізації, то поступово виникла необхідність розглядати останню як процес для якого ґендер, раса, клас та розміщення у просторі є іманентними [6,с.1]. Відтак, сьогодні ключовими аспектами аналізу вважаються проблеми структурного характеру, пов язані з особливостями інтерпретації фемінного та маскулінного, засадами ґендерної соціалізації, а відповідно і ґендерно рольової орієнтації. Дослідження даного напрямку представлені науковими розробками Кетті Е. Фергюсон (Kathy E. Ferguson), Саллі Енгл Меррі (Sally Engle Merry), Монік Міронеско (Monique Mironesco), Саскії Сассен (Saskia Sassen) та інших. Глобалізація на нинішньому етапі досліджень описується як суперечливий процес, що з одного боку сприяє утвердженню прав жінок та розширенню можливостей їхньої участі у суспільно політичному та економічному житті, а з іншого створює додаткову ґендерну асиметрію в усіх сферах суспільного життя, призводить до появи нових форм ґендерної нерівності та дискримінації жінок. Система ґендерних відносин (ґендерна система) розглядається шведською дослідницею Івон Хірдман як сукупність відносин між чоловіками та жінками, що включає уявлення, формальні та неформальні правила і норми визначені у відповідності з місцем, цілями і становищем статей в суспільстві. Ґендерна система це інститути, поведінка і соціальна взаємодія, які приписуються відповідно до статі. Тобто комплекс особистих та соціальних відносин домінування та влади, відповідно до якого формуються уявлення про фемінне і маскулінне, відбувається розподіл влади та ресурсів, що асоціюється зі статусом у суспільстві [4]. Оскільки наведене визначення наголошує на тому, що ґендерні відносини є сукупністю відносин між чоловіками і жінками, то можна стверджувати, що зміна системи ґендерних відносин (оскільки це система) означає зміну становища не лише жінок у цій системі, але й чоловіків. Цей факт може бути підставою для виокремлення першої особливості впливу глобалізації на ґендерні відносини глобалізація сприяє трансформації як жіночих, так і чоловічих ґендерних ролей. Нерівномірний вплив глобалізації не означає, що її наслідки стосуються лише жінок, а той факт, що жінки є ініціатором артикуляції проблеми дискримінації що вони водночас є і єдиною дискримінованою групою [2]. Отже, висновок про те, що глобалізація впливає на чоловіків не менше ніж на жінок (хоча б тому, що їхній статус зазнає суттєвих змін, в умовах коли відбувається утвердження прав жінок) вимагає ретельного аналізу. Тому, останні наукові розробки (Jane Parpart and Marysia Zalewski, Adam Jones) спрямовані саме на розкриття сутності трансформацій чоловічих ґендерних ролей в контексті формування гегемонної маскулінності. Однак, оцінка досліджень цього напрямку науковцями є неоднозначною, оскільки дехто з них наполягає, що такі тенденції в ґендерних студіях загрожують зробити жінок знову невидимими, а нестача зв язку з реальним життям жінок ставить під загрозу політичний проект емансипації жінок [3,с.66]. Інші науковці (Robert Connell, Michael Kimmel) натомість стверджують, що аналіз впливу глобальних процесів на чоловіків спрямований насамперед на подолання наявних упереджень стосовно чоловічих ґендерних ролей, які є суттєвим недоліком багатьох ґендерних досліджень в цілому. Дійсно, помилково вважати, що глобальні нерівності стосуються лише жінок, адже нерівність у розподілі ресурсів в умовах патріархату поширюється не тільки на жінок, але і на чоловіків: гегемонна маскулінність білих гетеросексуальних чоловіків середнього і вищого класу конструюється не лише на противагу фемінностям, але й підлеглим (расовим, сексуальним і класовим) маскулінностям [2]. Це означає, що в умовах глобалізації окремі групи чоловіків (стосовно їхньої сексуальності, раси, етнічності, класу, віку) зазнають дискримінації поряд з жінками і потребують забезпечення їхніх прав та можливостей. Інший важливий аспект аналізу глобалізації передбачає врахування людської географії (з англ. human geography), а друга особливість її впливу на ґендерні відносини пов язана з діалектикою «локального глобального». В цьому сенсі глобалізація, за визначенням У.Бека, постає як нелінійний діалектичний процес, у якому глобальність ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 та локальність існують не як культурні полярності, а як об єднані та взаємопов язані принципи. Сьогодні доведеним вважається факт, що глобалізація впливає по різному не лише на чоловіків та жінок, але найперше на чоловіків та жінок в різних країнах та регіонах. Автори книги «Інші місця, інші голоси» («Different Places, Different Voices») зазначають, що ООН у 1991 році вперше зробила висновки про те, що існують регіональні моделі глобальних процесів, які впливають на становище жінок у суспільстві та їхній статус у сім ї [8]. У книзі на прикладі країн Латинської Америки, Африки та Азії, проілюстровано той факт, що міські та сільські жінки мають різний доступ до освіти та медицини, а отже, до тих економічних благ, які зазвичай надає сучасним жінкам держава. До того ж, рівень впливу самих жінок на прийняття політичних рішень, як і рівень участі у політичному та економічному житті суттєво варіює від регіону до регіону. Тому дійсно, складно не погодитись із тим, що врахування характеристик «локального» відіграє вкрай важливу роль у здійсненні дослідження трансформації ґендерних відносин, адже політичні, економічні, культурні та релігійні особливості позначаються на моделях ґендерних відносин властивих тим чи іншим регіонам. До того ж, географія відіграє ключову роль в процесі глобалізації, оскільки протікання глобальних процесів, як і їх наслідки, як свідчить практичний досвід, є відмінними в різних країнах та регіонах. Ігорь Кон стверджує, що міра і темпи зміни ґендерного ладу і відповідних йому образів маскулінності і фемінності є дуже нерівномірними в різних країнах, різних соціально економічних прошарках та групах. А оскільки трансформація традиційного ґендерного ладу тісно пов язана з загальною соціально економічною модернізацією суспільства і утвердженням нових технологій, то є підстави припустити, що зміни будуть інтенсивнішими у промислово розвинених країнах Заходу, ніж країнах третього світу [2]. Хоча, на думку професора Американського університету (American University, Washington DC) Дж. Енн Тікнер, абсолютного географічного співпадіння між межами регіону та ґендерним порядком не існує, викладачі Гавайського університету (University of Hawai i) Кеті Е. Фергюсон, Монік Міронеску і Саллі Енгл Меррі переконані, що без розгляду проблеми глобалізації відносно певного конкретного простору, питання стане безтілесним та абстрактним [7,с.338]. Вони зазначають, що єдиний спосіб з ясувати як глобалізація дійсно працює подивитись на глобальні процеси зблизька, на локальному рівні. Адже, коли ідеї «подорожують», вони не просто «падають» (з англ. plop down) в новий простір, але натомість взаємодіють з тими практиками мислення, які там уже існують [7,с.337]. А оскільки глобальні віяння продукуються більш могутніми країнами, а сприймаються менш могутніми країнами (при чому дійсно по різному), вчені повинні прослідкувати, як ідеї та концепції поширюються, та яким є характер трансформації пропонованих стратегій ґендерної рівності. Відтак, третя особливість впливу глобалізації на систему ґендерних відносин полягає у тому, що об єктом її поширення є країни третього світу. Фактично, мова йде про те, що ініціатором трансформації існуючого ґендерного порядку є демократичні країни Західної Європи та Північної Америки, які в ході глобалізації експортують властиві їм моделі ґендерних відносин, у ті країни, що перебувають в умовах демократичного транзиту або ж виявили прагнення стати активними членами світової спільноти. Політико правові, економічні, технологічні та інституційні форми глобальної культури зумовлені саме потребами Заходу і відображають бачення світу сформоване на засадах західних ліберально демократичних цінностей. Тому, спершу глобалізація була спрямована на побудову глобального громадянського суспільства та «кінець історії» у формі домінування демократії, а відтак, передбачала транзит західних ідей та моделей поведінки решті країн та регіонів. У сфері ґендерних відносин вона передбачала формування міжнародної системи політико правових заходів досягнення ґендерної рівності і норм міжнародного законодавства у сфері ґендерної політики. Фактично ж, спрямовані на отримання низки економічних переваг, країни, що долучались до процесу глобалізації зобов язувались діяти згідно з міжнародними стандартами прав людини та громадянина в напрямку реалізації ключових ґендерних стратегій. Хоча, на думку американського економіста Джагдіша Бхагваті, той факт, що країна виступає за свободу торгівлі не завжди на

383 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 практиці означає (і повинен означати), що вона підтримує свободу прямих інвестицій, імміграційних процесів, свободу любові чи будь чого іншого [1]. В цьому сенсі професор Сіднейського університету (University of Sydney) Роберт Коннелл прирівнює глобалізацію до колонізації, в ході якої відбувалось поширення європейських явлень про ґендерні відносини та ґендерно рольову поведінку. Колоніаторська ідеологія як правило, означала певну насильницьку лібералізацію національних ґендерних порядків (наприклад, в Індії чи мусульманських країнах) при цьому нерідко використовуючи «емансипаторську риторику» [5]. Тому, про глобалізацію сьогодні часто говорять як про вестернізацію, наголошуючи на особливостях експортованих ідей та характері експорту. Саме західноцентричний характер глобалізації можна назвати четвертою особливістю її впливу на сферу ґендерних відносин. В умовах глобалізації відбувається «втягнення» постколоніальних країн в європо американську економічну, політичну та культурну систему. У сфері ґендерних відносин мова йде про формування міжнародної нормативно правової бази та спільних стратегій забезпечення прав жінок. Таким чином, залучення країн «третього світу» до світової економічної та політичної співпраці передбачало, і водночас уможливлювало, залучення жінок до суспільно економічного життя та політичного процесу, внаслідок зміни стратегій ґендерноорієнтованої політики. Відтак, існує суттєвий розрив між характером трансформацій ґендерних відносин на Заході, де зміни були ініційовані самими жінками та жіночими організаціями, та в інших країнах, де цей процес здебільшого активізується зусиллями держави у відповідь на запит міжнародних організацій. А оскільки універсалізація досвіду та культури Заходу як норми, призводить до того, що для інших (недомінантних) груп виникає перспектива стати непомітними, стереотипованими відхиленнями від норми, відбувається процес трансформації цінностей експортованих із Заходу їх глокалізація. Глокалізація моделей ґендерних відносин шоста і найважливіша особливість їхньої глобалізації. Глокалізація постає як спроба адаптувати найбільш успішні глобальні інститути, моделі поведінки та стратегії досягнення ґендерної рівності до локальних умов. Іноді пресинговий характер глобалізації у сфері ґендерних відносин призводить до відвертого неприйняття західного ґендерного дискурсу у формі «вестоксикації» і повернення до попередніх ціннісних орієнтацій та збереження традиційної ґендерної ідентичності. Фактична більшість дослідників, що працюють в межах постколоніального фемінізму доводять, що те, що є притаманним західним моделям ґендерних відносин не завжди виправдовує себе для решти регіонів. Вівєн Прайс у статті «Технологізація роботи та ґендерне маркування праці» (Vivian Price Headloads: The Technologizing of Work and the Gendering of Labor) досліджує проблему зайнятості індійських жінок в будівництві. Для більшості жінок перенесення на голові корзин, наповнених будівельними матеріалами, єдина можливість працевлаштування. На Заході така форма зайнятості жінок вважається дискримінаційною і викликає стійке обурення у правозахисників. Попри те, що робота дійсно є складною і пов язана з низьким рівнем професійної освіти жінок, Прайс наполягає, що самі індійки вважають таку можливість заробітку прийнятною для жінок. Більш того, технологізація вантажопідйомного виробництва є причиною підвищення рівня безробіття серед індійських жінок, тому сприймається ними вкрай негативно. Це означає, що практична реалізація заходів спрямованих на забезпечення ґендерної рівності не однаково ефективна і вимагає вироблення концептуальної політики спрямованої на подолання ґендерної диспропорції. Отже, у підсумку слід зауважити, що процес трансформації ґендерних відносин в умовах глобалізації носить складний і суперечливий характер, зумовлений низкою особливостей самих глобальних процесів та специфікою політико правового дискурсу країн, що глобалізуються. На нинішньому етапі досліджень вчені заперечують можливість вивчення глобалізації як односпрямованого процесу, в ході якого держави, міжнародні організації та транснаціональні корпорації виступають рушійними силами глобалізації, а місцеве населення представлене пасивним реципієнтом соціальних змін. Врахування діалектики «локального глобального» дозволяє не лише зосередитись на суперечливих аспектах впливу глобалізації на становище жінок та чоловіків, але й дослідити причини цих суперечностей та можливості їх подолання шляхом формування ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 національних стратегій досягнення ґендерної рівності, наближених до міжнародної ідеології фемінізму. Список використаних джерел 1. Джагдиш Бхагвати. В защиту глобализации / Джагдиш Бхагвати; [пер. с англ.] М.: Научно издательский центр «Ладомир», с. 2. Кон Ігорь. Чоловіки, які змінюються у мінливому світі (розділи з книги) / Ігорь Кон // Журнал «Ї» С Тикнер Дж.Е. Мировая политика с гендерных позиций. Проблемы и подходы эпохи наступившей после «холодной войны» / Дж.Е. Тикнер М.: Культурная революция, с. 4. Словарь гендерных терминов [Електронний ресурс] / ред. А.А. Денисовой / Региональная общественная организация «Восток Запад: Женские Инновационные Проекты». М.: Информация XXI век, с. Режим доступу до ресурсу: 5. Connell R.W. Masculinieties: knowledge, power and social change / R.W. Connell Berkeley: University of California Press, р. 6. Kathy E. Ferguson, Sally Engle Merry, and Monique Mironesco Introduction // Gender and globalization in Asia and the Pacific: method, practice, theory / edited by Kathy E. Ferguson and Monique Mironesco. University of Hawai i Press, Р Kathy E. Ferguson and Monique Mironesco Advancing Feminist Thinking on Globalization // Gender and globalization in Asia and the Pacific: method, practice, theory / edited by Kathy E. Ferguson and Monique Mironesco. University of Hawai i Press, Р Janet Henshall Momsen, Vivian Kinnaird Different Places, Different Voices: Gender and Development in Africa, Asia, and Latin America / Janet Henshall Momsen, Vivian Kinnaird. Routledge, New York, p. 9. Vivian Price Headloads: The Technologizing of Workand the Gendering of Labor // Gender and globalization in Asia and the Pacific: method, practice, theory / edited by Kathy E. Ferguson and Monique Mironesco. University of Hawai i Press, Р р. Ювченко А.И. Особенности влияния глобализации на гендерные отношения Анализируются особенности влияния глобализации на трансформацию гендерных отношений, путем исследования существующих подходов к изучению гендерного измерения глобализационных процессов. Ключевые слова: система гендерных отношений, глобализация, трансформация, гендерное равенство. Iuvchenko, A.І. Specific features of the influence of globalization on the gender relations The infl uence of globalization on the transformation of gender relations is analyzed in the article through investigating the problem of the gender dimensions of globalization. Key words: gender relations, globalization, transformation, gender equality. *** УДК Висоцький О.Ю. Легітимаційна технологія «законодавчих змін» та її застосування в Україні Розкрито сутність легітимаційної технології «законодавчих змін». Визначено результативність її застосування в Україні. Доведено, що основною умовою успішного застосування легітимаційної технології «законодавчих змін» правлячими силами є недооцінка її дієвості опозицією. Ключові слова: легітимаційні технології, законодавчі зміни, парламентські вибори, авторитаризм, делегітимація, політичні сили, волевиявлення громадян, імплементація. Легітимаційні технології багато в чому визначають здатність політичних сил кон вертувати різноманітні інтереси, схильності, настанови, готовності та бажання суспільних груп та окремих активних чи впливових індивідів в конкретні прояви волі суспільства, що мають силу владного ресурсу та надають цим політичним силам інституційні та символічні переваги в ухваленні державних рішень та визначенні політичного курсу країни. До конкретних інституціолізованих проявів волі суспільства можна віднести парламентські рішення, результати виборів та референдумів. На

384 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 рішення парламенту та результати волевиявлення громадян можуть вплинути як законодавчі зміни виборчої системи, так і легітимаційні технології. В умовах української політичної реальності визначальний вплив на ухвалення державних рішень мають ті політичні сили, які здатні застосовувати легітимаційні технології не лише для мобілізації громадської підтримки на свою користь, а, перш за все, для здійснення вигідних для себе змін порядку організації та імплементації волевиявлення громадян. Однією із таких легітимаційних технологій, що широко застосовуються в Україні правлячою командою та впливають на імплементацію результатів волевиявлення громадян у розподіленні політичних сил в парламенті та ухваленні ним основних державних рішень, є легітимаційна технологія «законодавчих змін». Саме ця технологія останніми роками стала однією із ключових та найбільш успішних у боротьбі правлячих сил за переважну роль у формування політичного курсу Української держави. Вищезазначене актуалізує мету статті з ясувати сутність та визначити результативність застосування в Україні легітимаційної технології «законодавчих змін». Нинішнє сповзання України у прірву авторитаризму багато в чому обумовлено нездатністю чинної влади навести лад через використання виключно демократичних механізмів та технологій. Більш зручними в руках «біло синьої» владної команди виявилися адміністративні методи та легітимаційна технологія «законодавчих змін» законодавчого забезпечення легітимності влади. Зупинимось більш детально на цій технології. Її сутність полягає у формуванні вигідних чи сприятливих правових підстав для діяльності політичного суб єкту, спрямованої на укріплення чи розширення влади за рахунок використання можливостей змінювати законодавство. У результаті використання цієї технології, навіть не достатньо визнана суспільством політична сила чи її діяльність, з точки зору позитивного права (тобто формально легально) здобуває легітимність. Технологія «законодавчих змін» стала однією із найбільш застосовуваних Партією регіонів після перемоги на президентських виборах 2010 р. В.Януковича. Багато в чому завдяки цієї технології Верховна Рада України перетворилася в «слухняний інструмент» законодавчого оформлення рішень Президента та Уряду, втративши незалежність у системі розподілу влади. Разом з тим, підконтрольність Верховної Ради президентській адміністрації полегшила подальше успішне використання легітимаційної технології «законодавчих змін». Одним із перших прикладів здійснення такої технології стала зміна Регламенту Верховної Ради 9 березня 2010 р., яка дозволила входження до складу коаліції, крім депутатських фракцій, окремих депутатів. Це дало правові підстави для створення пропрезидентської коаліції в парламенті «Стабільність і реформи» за рахунок не лише фракцій Партії регіонів, Комуністичної партії, Блоку Литвина, а й окремих депутатів із БЮТ та НУ НС. «Просування» потрібного рішення стосовно входження до коаліції окремих депутатів через Конституційний Суд (прийнято 6 квітня 2010 р.) ще більше посилило законодавчу легітимність діяльності команди Президента зі створення законодавчо владної вертикалі. Однією із найбільш масштабних легітимаційних технологій «законодавчих змін» можна вважати «просування» через Конституційний Суд рішення про відновлення дії Конституції 1996 р. Це рішення Конституційний Суд прийняв 30 вересня 2010 р. всупереч своєї позиції 5 лютого 2008 р. про відмову у відкриття провадження, оскільки «положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід ємною складовою Конституції України». Симптоматично, що 4 непокірні судді Конституційного Суду ще до прийняття вересневого рішення з повернення України до «кучмівської» Конституції подали у відставку. Наступною легітимаційною технологією «законодавчих змін» для зміцнення президентського контролю над парламентом стало позбавлення опозиції правових підстав діяльності у Верховній Раді шляхом зміни Регламенту останньої у відповідності до відновленої Конституції. При нинішньому політичному режимі сама Верховна Рада стала інституційною легітимаційною технологією «законодавчих змін» у результаті систематичної організації керованих голосувань, що одержали назву «чечетовщина», оскільки результат голосування визначається за помахом руки депутата від Партії регіонів М.Чечетова, якому передають від Адміністрації Президента папірець із вказівками щодо голосувань у вигляді позначок «+» або, тобто підтримати чи відхилити відповідне питання [15,с.12] ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Для формування виконавчої вертикалі влади президентською командою також активно використовувались легітимаційні технології «законодавчих змін». Так, ухвалення нової редакції Закону «Про Кабінет Міністрів України» було виконано усього за три дні від внесення законопроекту до остаточного його схвалення 7 жовтня 2010 р. Відповідно до положень цього Закону, було змінено порядок формування уряду, обмежена його компетенція та самостійність, а Президент отримав повноваження, не передбачені відновленою Конституцією, зокрема, право керувати роботою Кабінету Міністрів через надання доручень, призначати заступників міністрів та заступників керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій за поданням прем єр міністра [9]. У результаті уряд перетворився з суб єкта вироблення політики та вищого органу виконавчої влади на орган, покликаний забезпечувати виконання ініціатив Президента та його адміністрації. Примітною легітимаційною технологією «законодавчих змін» стала адміністративна реформа, яка була впроваджена указом Президента від 9 грудня 2010 р. Однією з головних її прихованих цілей було «очищення» органів влади від прибічників попередніх правлячих сил та встановлення контролю над діяльністю чиновників. Іншою важливою ціллю була надцентралізація влади через зміцнення політичної залежності всіх центральних виконавчих органів від волі Президента, який тепер у будь який момент без пояснення причин може призначити або звільнити будь якого керівника будь якого виконавчого органу. Легітимаційна технологія «законодавчих змін» також зіграла важливу роль у забезпеченні сильних позицій у місцевих органах через перемогу на виборах внаслідок зміни виборчого законодавства. Так, 10 липня 2010 р. Верховною Радою був ухвалений закон «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», який запровадив «змішану виборчу систему» при збереженні закритих партійних списків. Цей закон передбачав формування виборчих комісій відповідно до розподілу політичних сил у Верховній Раді [7]. Прийнята норма відразу надала перевагу на виборах партіям, що увійшли до більшості у Верховній Раді, в першу чергу найбільшій фракції Партії регіонів. Саме ця партія фактично домінувала в абсолютній більшості виборчих комісій по всій Україні [14,с.10]. Така зміна виборчого законодавства позначилась на перебігу та результатах виборів. Зокрема, за результатами виборів Партія регіонів отримала більшість голосів у 14 областях, АРК та Севастополі, здобула 11 посад голів міст обласних центрів [14]. Навіть в облрадах, де Партія регіонів не отримала більшості (Чернівецька, Закарпатська), вона стала центром утворення більшості. Особливо показовими є результати у Донецькій області, де Партія регіонів отримала 92% мандатів [14,с.74]. За список Партії регіонів проголосували 65,78% виборців, натомість із 90 одномандатних округів представники Партії регіонів виграли у 88 [14,с.74]. Майже скрізь в областях, навіть у тих, де Партія регіонів не користувалась досі підтримкою, по одномандатних мажоритарних округах перемагали саме її висуванці. Показовими прикладами сумнівної електоральної ситуації, яка стала можливою завдяки порядку формування виборчих комісій, передбачених новим виборчим законом, є Вінницька та Хмельницька області: у Вінницькій облраді Партія регіонів отримала 46,9% депутатів, а у Вінницькій міськраді 10%, у Хмельницькій облраді понад 42%, у Хмельницькій міськраді 8% [14]. Загалом вибори засвідчили повну перемогу Партії регіонів на обласному та районному рівнях, а також у більшості міст Південної та Східної України. Це навряд чи було б можливим без відповідних змін виборчого законодавства, які тим самим можуть оцінюватися як успішна легітимаційна технологія. Незважаючи на її успішність, сумнівність результатів виборів, особливо міських голів у деяких містах, зокрема в Харкові, створило негативний контекст щодо сприйняття суспільством справжності перемоги регіоналів на будь яких майбутніх виборах. Іншими словами, місцеві вибори осені 2010 р. породили тенденцію посилення недовіри громадян до виборів як єдиного універсального способу легітимації правлячих сил та ухвалених ними рішень. Ця тенденція може привести як до протидії чи саботуванні суспільством будь яких державних рішень, до колективної підтримки деструктивних дій щодо органів влади та їх представників, так і до морального виправдання державного перевороту, неконституційного захоплення влади будь якими силами, здатними на цей крок, навіть з використанням насильницьких форм політичної боротьби. Проте, у цьому зв язку слід зазначити, що, з легітимаційних позицій, найбільш ефективними є ненасильницькі форми боротьби.

385 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Легітимаційна технологія «законодавчих змін» також була успішно використана для підпорядкування Президенту судової системи країни. Так, 13 травня 2010 р. Верховною Радою було ухвалено Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження», що розширив перелік підстав для звільнення суддів за порушення присяги [8]. Вже 15 травня цей закон був опублікований з підписом Президента та його почали активно використовувати для звільнення суддів. У результаті, за порушення присяги до кінця 2010 р. було звільнено 39 суддів, тоді як у 2009 р. усього 3 [11]. Зміцнити контроль над судами з боку президентської адміністрації також допоміг внесений Президентом закон «Про судоустрій і статус суддів», ухвалений Верховною Радою 7 липня 2010 р. Відповідно до нього, функція ухвалення кадрових рішень формально передавалось від Президента та Верховної Ради до Вищої ради юстиції та нової Вищої кваліфікаційної комісії суддів, а насправді за рахунок формування лояльного складу обох цих органів правлячи сили на чолі з Президентом отримали повний контроль над призначенням суддів України. Крім того, згаданий закон стимулював вихід суддів у відставку до кінця 2010 р. [10]. У результаті, у відставку подали більше 300 суддів, що дало можливість заповнити посади у судах вищого рівня більш лояльними кадрами, переважно вихідцями з Донецької області. Проведені завдяки зміні законодавства реформи судової системи України дозволили правлячій команді використати суддів для вчинення розправи над опозиціонерами, які належать до найбільш яскравих представників колишньої влади, зокрема, Ю.Луценком та Ю.Тимошенко. Визначеннях цих судових процесів як політичної розправи над опонентами випливає не з самого факту їх проведення, а з того, що при їх проведенні не були додержані принципи справедливості, прозорості та незалежності. Це визнавали, навіть, представники владної коаліції у Верховній раді VІ скликання, зокрема, спікер В.Литвин [13]. Зміна виборчого законодавства восени 2011 р. з ініціативи Партії регіонів була безумовно варіацією технології «законодавчих змін». Як відомо, 17 листопада 2011 р. 366 голосами (лише при 6 «проти») був ухвалений новий Закон «Про вибори народних депутатів» [16], що надавав владним силам значні можливості для отримання істотних переваг у суперництві за мандати на парламентських виборах 2012 р. Перш за все, це впровадження (чи повернення, оскільки вона вже діяла раніше) змішаної виборчої системи. Можна підрахувати ефект від повернення змішаної системи виборів для Партії регіонів. Якщо при виборчому законі, за яким проводилися парламентські вибори 2007 р., Партія регіонів в 2012 р. отримала б усього 145 мандатів (див. табл. 1), тоді як парламентські вибори за новим Законом забезпечили їй разом з офіційно висунутими від неї мажоритарниками результат у 186 мандатів, з яких 114 були отримані за одномандатними округами. А якщо порахувати депутатів, які йшли по одномандатним округам, але офіційно не висувалися від Партії регіонів, хоча потрапили до її фракції в Верховній Раді, то загальна кількість мандатів цієї партії в українському парламенті сьомого скликання склала 208 [4]. Застосування легітимаційної технології «законодавчих змін» з метою перемоги на парламентських виборах 2012 р. було доповнено Партією регіонів використанням інших легітимаційних технологій, зокрема, технологією послаблення та делегітимації опонентів, що була спрямована на істотне звуження можливостей будь яких політичних конкурентів провладних сил провести своїх депутатів до парламенту. Ця варіативна та багатоскладова технологія реалізовувалася через низку заходів. Основна їх частина передбачалася вже в новому виборчому законодавстві Законі «Про вибори народних депутатів» та Законі «Про особливості забезпечення відкритості, прозорості та демократичності виборів народних депутатів України 28 жовтня 2012 р.». Це, по перше, вже згадане впровадження змішаної системи виборів; по друге, заборона створення виборчих блоків партій; по третє, підвищення прохідного бар єра для партій з 3% до 5%.; по четверте, встановлення нового порядку утворення виборчих комісій, що передбачав, наприклад, участь у формуванні персонального складу ОВК тих партій, які не висували кандидатів у багатомандатному окрузі; по п яте, впровадження відеоспостереження. Зупинимося детально на кожному з зазначених інструментів легітимаційної технології послаблення та делегітимації можливих опонентів. Запровадження змішаної системи разом з забороною створення виборчих блоків було спрямовано, насамперед, проти Блоку Юлії Тимошенко, що здобув на попередніх парламентських виборах 30,71% голосів [1] та отримав 156 мандатів [12], то на виборах 2012 р. цей блок юридично вже не міг брати участь, а його фактичний правонаступник партія Всеукраїнське об єднання «Батьківщина» змогла набрати усього 99 мандатів разом з мажоритарниками (37 осіб). При цьому слід наголосити, що якщо б не була впроваджена змішана виборча система, «Батьківщина» на виборах 2012 р. отримала б, виходячи з кількості поданих за неї голосів (25,54% [12]), 124 місця у Верховній Раді VII скликання. Впровадження змішаної виборчої системи в цілому завадило перемозі опозиційних сил на виборах 2012 р. До них зараховуємо «Батьківщину», «Удар» та ВО «Свобода» та не зараховуємо КПУ як союзницьку структуру провладних сил. Якщо разом опозиційні сили отримали 177 мандатів [4], то за попереднім виборчим законодавством вони б здобули 241 мандат, виходячи з кількості поданих за них голосів разом (49,94% [2]), тобто більшість у Верховній Раді (див. табл. 1). Як бачимо, внаслідок впровадження змішаної виборчої системи опозиційні сили фактично втратили 64 мандати (див. табл. 1). Навіть союзники регіоналів комуністи втратили половину мандатів завдяки впровадженню нового виборчого законодавства. Так, за результатами виборів 2012 р. КПУ по багатомандатному та одномандатним округам здобула 32 мандати [4], а якщо б виборче законодавство не змінювалося, виходячи з кількості поданих за неї голосів (13,18% [2]), вона отримала б 64 мандати (див. табл. 1). Таблиця 1 Результативність впровадження змішаної виборчої системи в листопаді 2011 р. щодо кількості місць, отриманих політичними партіями на парламентських виборах 2012 р. Політичні партії, що пройшли до Верховної Ради України на парламентських виборах 2012 р. Партія регіонів Всеукраїнське об єднання «Батьківщина» Політична партія «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка Комуністична партія України Всеукраїнське об єднання «Свобода» Кількість виборців, які проголосували за політичну партію на парламентських виборах 2012 р. 30,00% ( ) 25,54% ( ) 13,96% ( ) 13,18% ( ) 10,44% ( ) Кількість мандатів, що отримали політичні партії за змішаною виборчою системою (Закон «Про вибори народних депутатів» від р.) Кількість мандатів, що могли би отримати політичні партії за пропорційною системою (Закон «Про вибори народних депутатів» від р.) Результативність в мандатах Підвищення прохідного бар єра для партій з 3% до 5%, що передбачало нове виборче законодавство, а також стало складової легітимаційних технологій «законодавчих змін» і послаблення та делегітимації опонентів, фактично не дало ефекту в плані кількісного обмеження партій суб єктів виборчого процесу (у порівнянні з 2007 р. (20 партій та блоків) їх кількість дещо зросла у 2012 р. (21 партія)) та у відношенні обмеження доступу слабких політичних сил до парламенту (жодна з аутсайдерських партій не подолала навіть 3 відсотковий бар єр. Разом з тим, ця новація у виборчому законодавстві сприяла консолідації провладних сил. Партія «Сильна Україна», що за різними соціологічними опитуваннями не мала шансів подолати 5% бар єр та ще діяла на електоральному полі Партії регіонів, вимушена була в березні 2012 р. злитися з останньою. Отже, ця новація була позитивною для провладних сил. Достатньо продуманим та результативним кроком з боку Партії регіонів було встановлення нового порядку утворення виборчих комісій, яке дозволило провладним силам, використовуючи право аутсайдерських партій брати участь у формуванні виборчих комісій та домовляючись з їх керівними органами, змінювати персональний склад

386 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 як ОВК, так і ДВК на свою користь. Причому це явище набуло масового характеру. Це можна пояснити тим, що більшість різного рівня керівників політичних партій в Україні розглядає свої організації як комерційні проекти та вважає «доброю справою» продати місця членів виборчих комісій, якщо реальний розклад сил на окрузі чи по країні не дає шансів на перемогу їх партії. Партія регіонів у повній мірі скористалася можливостями змінювати персональний склад виборчих комісій в своїх інтересах та, відповідно, впливати на імплементацію волевиявлення громадян, по перше, через відмову в реєстрації за формальними причинами небажаним конкурентам в одномандатних округах, по друге, через контроль над визначення остаточних результатів голосування на дільницях. По суті, була застосована легітимаційна технологія маніпуляції персональним складом демократичних інституцій в інтересах досягнення вигідного рішення для одного із політичних суб єктів. Впровадження відеоспостереження як технологія мало з першого погляду непомітний, хоча насправді серйозний ефект, перш за все, символічний. Завдяки відеокамерам спостереження за процесом виборів ставало загальним та надпублічним. При цьому воно стало дієвим чинником відволікання уваги публіки та приховування порушень під час підрахунку голосів. Крім того, відеоспостереження дозволило провладним силам забезпечити себе від можливих фальсифікацій з боку опозиційних сил. Впровадження спостереження за ініціативою Партії регіонів вказує на здійснення такої легітимаційної технології як демонстрація демократичних прагнень через використання «порожніх знаків». Важливим моментом реалізації переваг, що були отримані Партією регіонів внаслідок використання легітимаційної технології «законодавчих змін», стало використання легітимаційної технології недопущення прийнятної для більшості виборців політичної альтернативи. Особливо це проявилось у посилення контролю над пресою та придушенні опозиційних ЗМІ (красномовним прикладом стало обмеження мовлення та виникнення проблем з податковою у телеканалу TВІ), спінінг (розкручування) на центральних телеканалах такої радикальної та неприйнятної для більшості української громадськості сили як ВО «Свобода» в ролі типового репрезентанта українських національно демократичних сил, недопущенні до участі у виборах по одномандатним округам людей, які складають реальну альтернативу провладним кандидатам. Так, у Дніпропетровську був затриманий за звинуваченнями чотирьохрічної давності відомий місцевий політик З.Краснов, який збирався балотуватися по 25 виборчому округу, а коли відмовився від участі у виборах його звільнили [5;6]. Однією з головних легітимаційних технологій, що застосовувалася Партією регіонів та фактично складає парадигмальну основу її взаємовідносин з політичними опонентами, є технологія «мистецтво політичної війни», яка базується на положеннях відомої роботи китайського полководця Сунь цзи «Мистецтво війни». Як відомо, основні ідеї твору Сунь цзи сьогодні широко використовуються в менеджменті, в спорті, в освітніх та судових практиках, а також в політиці. Зокрема, використанню спадщини Сунь цзи в політиці присвячена праця Дж.Пітні молодшого «Мистецтво політичної війни» [19]. За Сунь цзи, «війна є шлях обману» [18,с.17], а кращим з кращого є перемога над чужою армією без боротьби [18,с.20] та ще до бою завдяки попередньому розрахунку [18,с.17]; можливість перемоги міститься в противнику [18,с.23], в прояві ініціативи та здатності управляти ним через заманювання вигодою чи стримування шкодою [18,с.27]. Показово, що підтримка практично всіма опозиційними депутатами присутніми в залі парламенту нового Закону «Про вибори народних депутатів» 17 листопада 2011 р., який впроваджував змішану виборчу систему, не припускав участі виборчих блоків та підвищував прохідний бар єр, фактично означала перемогу на виборах провладних сил завдяки попередньому розрахунку. Як свідчать виступи представників опозиційного табору в парламенті, свою вигоду в прийнятті цього Закону вони побачили в тому, що були враховані їх вимоги щодо забезпечення демократичних норм проведення виборів, спрямованих на недопущення фальсифікацій [17]. Проте слід зазначити, що у демократичності положень виборчого законодавства були насправді більше зацікавлені провладні сили, ніж опозиційні, оскільки очевидні порушення в проведенні виборів завжди згубно відображаються на репутації владної команди. Очевидно, що зрозумівши це, правлячи сили ініціювали ухвалення 5 липня 2012 р. Закону «Про особливості забезпечення відкритості, прозорості та демократичності виборів народних депутатів України 28 жовтня 2012 р.» ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Недооцінка переважною більшістю опозиційного табору принципового впливу на результати майбутніх виборів легітимаційної технології «законодавчих змін», що була застосована Партією регіонів та передбачала впровадження змішаної виборчої системи, було запорукою успіху цієї технології. Як відомо, один із опозиційних лідерів заявив, що з цим законом опозиція виграє парламентські вибори у 2012 р. [3]. Сьогодні можна стверджувати, що надійну підставу перемоги Партії регіонів на парламентських виборах 2012 р. забезпечили легітимаційні технології, що були спрямовані на вигідну для цієї політичної сили імплементацію волевиявлення громадян, зокрема, технологія «законодавчих змін», тоді як легітимаційні технології мобілізації громадської підтримки, які були націлені на виборчу поведінку громадян, відігравали в перемозі Партії регіонів на виборах допоміжну, другорядну роль. Оцінюючи результативність застосування легітимаційної технології «законодавчих змін» в Україні, зауважимо, що після перемоги на президентських виборах 2010 р. В.Януковича вона стала найбільш дієвим інструментом в руках Партії регіонів. Багато в чому завдяки цієї технології Верховна Рада України перетворилася в «слухняний інструмент» законодавчого оформлення рішень Президента та Уряду, втративши незалежність у системі розподілу влади. Разом з тим, підконтрольність Верховної Ради президентській адміністрації полегшила подальше успішне використання легітимаційної технології «законодавчих змін». Ця технологія стала основою успіху Партії регіонів на парламентських виборах 2012 р. Про це, зокрема, свідчить те, що вже 13 грудня 2012 р. ця політична сила фактично сформувала більшість в парламенті в 250 голосів (ПР, КПУ, частина нефракційних), яка обрала керівництво Верховної Ради та голову Уряду. Однією із основних умов результативності застосування технології «законодавчих змін» Партією регіонів в Україні була її недооцінка з боку опозиційних сил та, внаслідок цього, відсутність протидії їй. Список використаних джерел 1. Відомості про підрахунок голосів виборців в межах України (Позачергові вибори народних депутатів України 30 вересня 2007 р.) [Електронний ресурс]. Режим доступу: w6p001. Домашня сторінка Інтернету. 2. Відомості про підрахунок голосів виборців по загальнодержавному багатомандатному виборчому округу (Вибори народних депутатів України 28 жовтня 2012 р.) [Електронний ресурс]. Режим доступу: cvk.gov.ua/pls/vnd2012/wp300?pt001f01=900. Домашня сторінка Інтернету. 3. Гриценко називає прийняття закону про вибори «змовою між Банковою і вождями опозиції» // Тиждень листопада. [Електронний ресурс]. Режим доступу: Домашня сторінка Інтернету. 4. Депутатські фракції і групи VII скликання (Верховна Рада України). [Електронний ресурс]. Режим доступу: Домашня сторінка Інтернету. 5. Загид Краснов на выборы 2012 не пойдет// Лица липня. [Електронний ресурс]. Режим доступу: krasnov na vybory 2012 ne poydet.htm. Домашня сторінка Інтернету. 6. Загид Краснов попал за решетку // Лица травня. [Електронний ресурс]. Режим доступу: krasnov popal za reshetku.htm. Домашня сторінка Інтернету. 7. Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» [Електронний ресурс]. Режим доступу: bin/ laws/main.cgi?nreg= Назва з екрана. 8. Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» [Електронний ресурс]. Режим доступу: bin/laws/main. cgi?nreg= Назва з екрана. 9. Закон України «Про Кабінет Міністрів України» [Електронний ресурс]. Режим доступу: rada.gov.ua/cgi bin/laws/main.cgi?nreg= Назва з екрана. 10. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» [Електронний ресурс]. Режим доступу: rada.gov.ua/cgi bin/laws/main.cgi?nreg= Назва з екрана. 11. Інформація про результати діяльності Вищої ради юстиції за 2010 р. Повідомлення для ЗМІ 15 лютого 2011 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: Назва з екрана. 12. Кількісні дані про списки депутатів від партій (блоків) (Позачергові вибори народних депутатів України 30 вересня 2007 р.). [Електронний ресурс]. Режим доступу: w6p001. Домашня сторінка Інтернету. 13. Литвин вбачає у процесі над Тимошенко дискредитацію судової системи [Електронний ресурс]. Режим доступу: leetveen.html. Назва з екрана. 14. Місцеві вибори Пульс країни / Відп. редактори Когут А., Сідаш К. К.: Лабораторія законодавчих ініціатив, c.

387 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Нова влада виклики модернізації. К.: К.І.С., с. 16. Поіменне голосування [17 листопада 2011 р.] про проект Закону про вибори народних депутатів України ( 9265 д) за основу та в цілому. [Електронний ресурс]. Режим доступу: pls/radan_gs09/ns_arh_golos?g_id= &n_skl=6. Домашня сторінка Інтернету. 17. Стенограма пленарного засідання Верховної Ради України від 17 листопада 2011 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: Домашня сторінка Інтернету. 18. Сунь цзы. Искусство войны // Искусство войны: Антология военной мысли. СПб.: Амфора, С Pitney J.J.Jr. The art of political warfare /John J. Pitney, Jr. Norman: University of Oklahoma Press, p. Высоцкий А.Ю. Легитимационная технология «законодательных изменений» и ее применение в Украине Раскрыта сущность легитимационной технологи «законодательных изменений». Определена результативность ее применения в Украине. Доказано, что основным условием успешного применения легитимационной технологи «законодательных изменений» правящими силами является недооценка ее действенности оппозицией. Ключевые слова: легитимационные технологии, законодательные изменения, парламентские выборы, авторитаризм, делегитимация, политические силы, волеизъявление граждан, имплементация. Vysotskyi, O.Y. The «legislative changes» technology of legitimation and its application in Ukraine The essence of the «legislative changes» technology of legitimation is disclosed. Effectiveness of its application in Ukraine is defined. It is proved that the basic condition under successful use the «legislative changes» technology of legitimation by the ruling forces is underestimating its effectiveness by the opposition. Key words: technologies of legitimation, legislative changes, parliamentary elections, authoritarianism, delegitimation, political forces, voting citizens, implementation. *** УДК (477) Мінєнкова Н.Є., Пидоненко Д.М. До проблеми легітимності державної влади у сучасній Україні Розглядається феномен легітимності державної влади в Україні. Проаналізувавши дані соціологічних опитування щодо рівня довіри громадян до державних політичних інститутів, автори стверджують, що в Україні існує криза легітимності, що носить системний характер і виявляється у поглибленні недовіри до державної влади та зростанні протестних настроїв населення. Ключові слова: легітимність, рівень довіри, криза легітимності. Легітимність державної влади є однією з найважливіших характеристик демократичного політичного режиму. Вона фіксує рівень довіри суспільства до державних політичних інститутів. Плюралістичні демократії можуть переживати періоди «ерозії легітимності» державної влади (термін М.Догана) і це не обов язково призводить до делегітимації політичного режиму. Відмінною є ситуація у країнах, що трансформуються: втрата державною владою довіри є важливим показником кризи легітимності політичного режиму з різноманітними негативними наслідками, зокрема зростанням протестних настроїв та рівня відчуження громадян від політики. Падіння рівня довіри населення майже до усіх державних інститутів є одним з найважливіших трендів у житті нашої країни на сучасному етапі, що й обумовлює актуальність даного дослідження. До проблеми довіри у різні часи зверталися такі мислителі минулого, як Г.Гроций, Дж.Локк, І.Кант, Е.Дюргейм. Довіра розглядалася ними у контексті аналізу «договірного» початку суспільних відносин. Тема довіри займала важливе місце і у соціологічних теоріях, де громадські зв язки розглядалися як соціальний обмін (П.Блау, Дж.Романс) [7,с.400]. Довіра як психологічний феномен досліджувалася Е.Гідденсом. Багато уваги приділялось проблемі легітимності влади у роботах західних політологів П.Бурд є, П.Штомпки, Ф.Фукуями, М.Догана, С.Ліпсета, Д.Хелда та інших зарубіжних авторів. Серед російських та вітчизняних науковців до різних аспектів проблематики легітимності влади зверталися В.Андрущенко, В.Горбатенко, Б.Парахонський, С.Рябов, М.Тур, О.Кокорська, тощо [22,с.4]. А також історичні аспекти легітимності влади в Україні досліджуються в роботах Є.Бистрицького та П.Манжоли [11]. А.Колодій ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 вивчає проблему легітимності влади у контексті формування української національної ідентичності [8]. Є.Цукор акцентує увагу на ролі громадянського суспільства в процесі легітимації державної влади в Україні [22], легальність державної влади як складова її легітимності є предметом аналізу І.Жаровської [5]. О.Висоцький вивчає технологічний аспект легітимації політичної влади, дослідженню ціннісно нормативного аспекту легітимності присвячені праці О.Гребіневича [3]. До проблеми легітимності влади та особливостей легітимаційних процесів на перехідному етапі українського та російського суспільства зверталися Є.Головаха, Н.Паніна, В.Ребкало, Ф.Рудич, С.Рябов, В.Головченко, Н.Дібіров, Л.Кібардіна, В.Мартьянов, С.Скліфус, А.Соловйов, Є.Спірідонова та інші [7]. Не зважаючи на обширний науковий доробок проблема легітимності особливо у трансформаційних суспільствах потребує подальшого вивчення, що також підвищую актуальність даного дослідження. Головна мета цієї статті: проаналізувати рівень довіри населення України до державних політичних інститутів за роки незалежності, визначити причини та наслідків цього явища. Найбільш динамічно за роки незалежності змінювався рівень довіри громадян до Президента країни. На початку всіх президентських каденцій рівень довіри до гаранта конституції був вищим, чим наприкінці, причому найвищим цей показник був у 2005 р. [21,с.36]. Зокрема, рівень довіри до Президента В.Ющенко у 2005 р. становив 49,2%, у той час як не довіряло йому 19,7%. Наступного 2006 р. рейтинг довіри став стрімко зменшуватися і досяг 29,5%, а недовіри навпаки зростати і становив вже 41%. У 2010 р. рейтинг довіри Президента В.Януковича становив 30,8%, не довіряло йому 32,9% громадян. За даними соціологічних досліджень Центру Разумкова у квітні 2011 р. повністю підтримало роботу Президента тільки 11,3% громадян, частково схвалило 35,5% і виступило проти 47,6%. Негативний індекс довіри фіксують й дослідження «Омнібус», що проводились компанією TNS в Україні, у вересні і грудні 2011 р. та у лютому і вересні 2012 р. Так найнижчим індекс довіри/недовіри до Президента був у грудні 2011 р. і становив 1,02 (тобто 51% населення України недовіряло Президенту), у вересні 2012 р. цей показник зменшився й став майже таким як і рік тому ( 0,74) (відповідно 36,5% рейтинг недовіри) [13;4,с.36]. Отже, за часів незалежності України можна зафіксувати таку тенденцію: на початку каденції всі Президенти України мали найвищий рівень довіри з боку громадян, в кінці ж показник довіри ставав значно нижчим, а недовіри, навпаки значно збільшувався. Серед всіх Президентів сучасної України найвищий рівень довіри громадян на початку правління мав В.Ющенко, разом з тим, його рейтинг довіри/недовіри зазнав найбільших коливань: від майже 50% у 2005 р. до менше 10% у 2010 р. Довіра громадян до Кабінету Міністрів України виявилася досить залежною від рейтингу довіри/недовіри до Президента країни. При цьому, ця залежність була характерною не тільки для періоду президентсько парламентської форми правління в Україні ( рр.), коли Уряд і де юре, і де факто формувався Президентом країни, а й після конституційної реформи рр., коли юридично він формувався парламентом. Але найвищого значення рівень довіри до Уряду, за даними моніторингу ІС НАНУ досягав після президентських виборів у: 1995 р. (16% довіри), 2000 р. (14% довіри), 2005 р. (37% довіри), 2010 р. (20% довіри). Але, разом з тим, був нижчим за рівень довіри до Президента країни в цей час. Звичайно, і у 1995 р. (уряд Є.Марчука), і у 2000 р. (уряд В.Ющенка), і у 2005 р. (уряд Ю.Тимошенко), і у 2010 р. (уряд М.Азарова) в Україні після президентських виборів відбулась зміна і складу Кабінету Міністрів. За дослідженням «Омнібус», що проводились компанією TNS в Україні рівень довіри до Кабміну у вересні та грудні 2011 р. та лютому і вересні 2012 рр. був негативним. Найнижчий показник зафіксовано у грудні 2011 р. 1,18 (59% громадян не довіряло КМУ), слід також зазначити, що саме в цей період відбулось й падіння індексу довіри/недовіри до Президента (51% рейтинг недовіри), у вересні 2012 р. індекс довіри/ недовіри до Уряду покращився і становив 0,96% (48% громадян не довіряло КМУ), як зазначалось вище така ж тенденція була зафіксована і з індексом довіри/недовіри до Президента [13]. Отже, аналіз показників рівня довіри/недовіри дає можливість виділити наступну тенденцію: зміни урядів в Україні, що відбувалися внаслідок обрання нового Президента супроводжувались зростанням й рівня довіри до Кабінету, відповідно є підстави вважати, що це було обумовлено зміною довіри до президентів країни. Складнішою є динаміка рівня довіри громадян до Верховної Ради України за роки незалежності. До 2005 р. довіра до українського парламенту залишалась стабільно

388 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 низькою (за даними ІС НАНУ, на рівні 7 10% тих, хто довіряє). Тільки у 2005 р. після «помаранчевої революції» був сплеск зростання довіри до парламенту (47%) але він був меншим, ніж до президента (49,2%) та Уряду (48,7%) хоча тоді склад Верховної Ради не був змінений, а її повноваження були обмеженими. Після 2006 р. рівень довіри дещо підвищився (26%), але все рівно залишався нижчим за довіру до Президента та Уряду (29,5%). За дослідженнями «Омнібус» у рр. індекс довіри/недовіри до ВРУ залишався негативним. Порівняно із індексами довіри/недовіри до Президента (від 0,74 до 1,02), Уряду (від 0,94 до 1,18) був найнижчим: від 1,08 (54% недовіра) у лютому 2012 р. до 1,31 (65,5% недовіра) у грудні 2011 р. [13]. Індекс довіри/недовіри, згідно «Омнібус» у рр., до інших державних інститутів, наприклад, до Верховного Суду України за останні роки також залишався стабільно низьким. У 2001 р. 1,09 (54,5% показник недовіри), у 2011 р. 1,08 (54%), у 2012 р. ще впав на декілька показників і складав 1,11 (55,5%) [13]. Зафіксований низький рівень довіри до Судової гилки державної влади, на наш погляд, можна пояснити неможливістю громадян України знайти захист своїх інтересів, що проявляється у винесенні несправедливих, замовних рішень, а також частими відмовами у порушенні судових справ. Така ситуація змушує українців звертатись до міжнародних судових інстанцій і недовіряти вітчизняній Феміді. Рівень довіри до політичних партій за роки незалежності України також був стабільно низьким. Цікаво, що одночасно із зростанням довіри збільшувався відсоток недовіри. Так у 2001 р. повністю довіряло політичним партіям 10% [9], а недовіряло 77% громадян України [9]. У 2010 р. обидва показники збільшились: рейтинг довіри становив 13% [9], недовіри 79% [9]. У період з 2011 по 2012 рр. показник довіри/ недовіри до політичних партій також виріс і становив за дослідженням «Омнібус» у 2011 р. 18,4%, а у 2012 р. 17,8% [13]. Аналізуючи наведені вищі результати моніторингових досліджень можна констатувати, що за роки незалежності України індекс довіри/недовіри до державних політичних інститутів був стабільно негативним, тобто відсоток громадян України від загальної кількості населення, які повністю довіряють державним інститутам був традиційно нижчим за показника, що фіксував відсоток українців, які повністю їм недовіряють, що завжди був значно вищим. Пояснити цю тенденцію, на наш погляд, можна двома групами чинників: перша об єктивні пов язані з специфікою політичної свідомості українців, що відрізняється певним рівнім недовіри українського суспільства не лише до державних органів влади, але й до найближчого оточення і певною мірою до себе самого [6], що становить ментальну рису українського соціуму і обумовлюється історичними умовами розвитку. Друга група чинників суб єктивні це «глибинні хвороби» політичного режиму сучасної України, серед яких найважливішими є: неопатримоніальна логіка політичного режиму, що зумовлює традиційний, фактично патримоніальний характер функціонування державних політичних інститутів, зокрема, приватизація правлячими групами, на основі влади власності державних інститутів та суспільних функцій, патронажно клієнтарні відносини, персоналізація влади, відсутність консенсусу між громадянами і державою відносно базових політичних цінностей, популістський характер державної влади, тощо. Ще найбільш важливою проблемою є політичні наслідки падіння рівня довіри до державної влади. У контексті подальшого функціонування політичного режиму ця тенденція має виключно негативне значення і може мати прояв у двох основних формах. Перша це підвищення політичної активності громадян і зростання протестних настроїв населення. І саме така тенденція зафіксована наприкінці 2011 р. в Україні. Дослідження проведене Інформаційним агентством РБК Україна у листопаді 2011 р. показало, що 28% респондентів готові захищати свої інтереси зі зброєю в руках, 20% брати участь у мітингах і демонстраціях, 11% у страйках, 5% респондентів висловили готовність взяти участь у вуличних бійках. І відповідно тільки 11% опитаних не мали намірів брати участь в акціях протесту, при цьому захищати свої інтереси «по іншому» виявилося готові лише 6% [16]. У 2012 р. рівень протестних настроїв значно знизився. Це обумовлювалось новою виборчою кампанія, що породжувала нові сподівання у населення. Напередодні виборів влада відмовилася від будь яких непопулярних рішень, достатньо багато людей отримало хоч і невеличке, але підвищення зарплат та пенсій, почались грошові виплати вкладникам Ощадбанку, всі ці заходи знизили протестні настрої в українському суспільстві, хоча це не означає можливість їх зростання у найближчому майбутньому, набуття ними загальнонаціонального рівня, поширенню з окремих соціальних груп на суспільство в цілому [4]. В іншій формі негативні наслідки падіння рівня довіри до державних інститутів можуть проявитися у відчуженні значної кількості громадян від політики, соціальному розчаруванні, апатії, що власне формує недовіру до базових політичних інститутів, що й стало актуальним політичним трендом сучасної України. Таким чином, рівень довіри до державної влади за часів незалежності України залишався стабільно низьким, це фактично означає системну кризу легітимності політичного режиму, що проявляється у двох важливих аспектах: 1) низький рівень довіри громадян (наявність тенденцій до подальшого падіння) до базових інститутів політичної системи, що мають первинне джерело легітимності (отримують легітимізацію в результаті прямого волевиявлення населення) Президент, Верховна Рада, політичні партії; 2) можливість зростання протестних настроїв в українському суспільстві, що проявляється в готовності брати участь у неінституціалізованих масових протестних акціях, метою яких є опір політиці органів державної влади. Для того щоб існував певний рівень легітимності державної влади основними умовами є: встановлення і дотримання основними політичними акторами раціонально легальних, а не патримоніальних норм і правил політичної гри, а також консенсус між громадянами і державою відносно базових політичних цінностей. Нажаль в сучасній Україні обидві умови поки що залишаються нездійсненною утопією, що й обумовлює стабільно негативний індекс довіри/недовіри до державної влади, а відповідно її нелегітимний характер. Список використаних джерел 1. Бистрицький А. Легітимація як дієве філософське поняття // Філософська думка С Висоцький О. Сутність легітимації політики // Політичний менеджмент (7). С Гребіневич О. Легімативні процеси в суспільстві ліберально демократичної культури // Філософська думка. К., С Експерт пояснив, чому впали протестні настрої українців // [Електронний ресурс]. Режим доступу: poyasniv chomu vpali protestni nastroji ukrajinciv/ Жаровська І. Легітимність державної влади у демократичній державі // [Електронний ресурс]. Режим доступу: 6. Каждый четвертый украинец не доверяет окружению // [Електронний ресурс]. Режим доступу: comments.ua/life/ kazhdiy chetvertiy ukrainets.html. 7. Князева Е.В. Отражение феномена доверия/недоверия в обыденном сознании // Вестник Одесского национального университета Сер. Социология и политические науки Т.12. С Колодій А. Етнонаціональні ідентичності і легітимність влади в Україні // Вісник Львівського університету. Філософські науки. Випуск 4. Львів, С Кузина И.И. Уровень доверия политическими институтами (по результатам исследования в Украине, России, Белоруссии и Молдове) // [Електронний ресурс]. Режим доступу: Soc_Gum/Mtpsa/2010_16/Kuzina.pdf. 10. Макєєв С. Десятирічна криза легітимності правлячих кіл // Політична думка С Манжола П. Взаємодія влади та громадян: практика легітимації інститутів влади у новітній історії України / П.Манжола // Стратегічні пріоритети. 1 (2) С Маслова А.В. Миф об украинской легитимности // Вісник Одеського національного університету / ОНУ імені І.І. Мечникова. Одеса: Астропринт, Том 14, Вип. 13: Сер. «Соціологія, політологія». С Моніторингові дослідження рівня довіри до державної влади та інститутів [Електронний ресурс] / Сайт TNS Украина. Режим доступу: ua.com/ru/global/news/ukraincy doverjajut cerkvi ukrainskim smi i ne doverjajut odnomu politiku. 14. Новакова О. Проблема легітимності влади в контексті політичної модернізації українського суспільства // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. Київ; Миколаїв: Вид во МДГУ ім. П.Могили, С Никоненко Л.В. Проблема довіри громадян до політиків в умовах трансформації сучасного українського суспільства [Електронний ресурс]. Режим доступу: / nikonenko.pdf. 16. Опитування РБК Україна: Протестні настрої в суспільстві зростають // [Електронний ресурс]. Режим доступу: rbk ukraina protestnye nastroeniya v obshchestve rastut Основні тенденції та ризики протестних настроїв в українському суспільстві. Аналітична доповідь // [Електронний ресурс]. Режим доступу:

389 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Погоріла Н. Довіра населення політичним і публічним інститутам у порівняльному контексті // Соціологія: теорія, методи, маркетинг С Попова И. Социологический подход к исследованию легитимности и легитимации. К постановке проблемы // Социология: теория, методы, маркетинг С Резнік В. Поняття «легітимність» та «легітимація» як теоретичні інновації М.Вебера: зміст і роль у сучасній соціології / Інститут соціології НАН України. К с. 21. Українське суспільство Соціологічний моніторинг / За ред. д. ек. н. В.Ворони, д. соц. н. М.Шульги. К.: Інститут соціології НАН України, С Цукор Є. Шляхи та методи забезпечення легітимності політичної влади // Социс С Миненкова Н.Е., Пидоненко Д.Н. К проблеме легитимности государственной власти в современной Украине Рассматривается феномен легитимности государственной власти в Украине. Проанализировав данные социологических опросов относительно уровня доверия граждан к государственным политическим институтам, авторы утверждают, что в Украине существует кризис легитимности, который носит системный характер и проявляется в углублении недоверия к государственной власти и росте протестных настроений населения. Ключевые слова: легитимность, уровень доверия, кризис легитимности. Minenkova, N.E., Pidonenko, D.М. On the problem of the legitimacy of state power in modern Ukraine In the article the phenomenon of legitimity of state power is examined in Ukraine. Analysing data of the sociological questioning in relation to the level of trust of citizens to the institutes, authors assert that there is a crisis of legitimity in Ukraine, carries system character and shows up in deepening of mistrust to state power and height of protest moods of population. Key words: legitimity, level of trust, crisis of legitimity. *** УДК (477) Рафальський О.О. Політичні переваги населення Донбасу в контексті соціально-економічних та етнонаціональних складових регіональної ідентичності Розглянуто соціально-економічні та етнонаціональні чинники формування регіональної ідентичності населення Донбасу. Проаналізовано їх вплив на характер і динаміку політичних переваг мешканців регіону. Ключові слова: регіональна ідентичність, індекс людського розвитку, демографічна ситуація, вибори, електоральна динаміка, політичні переваги Питання ролі чинників етнонаціонального характеру у формуванні і реалізації політичних орієнтацій, настроїв і очікувань населення будь-якого регіону України є актуальним як із суто наукового погляду, так і у практичній площині діяльності суб єктів політичного процесу та здійснення державної політики центральними органами державного управління і органами місцевого самоврядування. Особливу актуальність в цьому плані становить Донбас, передусім через його провідне місце у демографічній структурі України та національній економіці, а також з огляду на деякі регіональні особливості, зокрема етнонаціонального характеру. Передусім ідеться про етнічну структуру населення Донецької та Луганської областей, культурну специфіку порівняно з іншими регіонами України, ціннісні та світоглядні орієнтації, пов язані з культурою, особливості релігійного та конфесійного характеру. Дані та висновки щодо зазначених етнонаціональних та пов язаних з ними культурно-світоглядних особливостей населення Донбасу у їх зіставленні з результатами голосувань на загальнодержавних і місцевих виборах можуть слугувати підставою як для наукових, так і для практичних висновків. Варто зауважити, що реальні політичні уподобання та орієнтації населення краю доволі адекватно відображаються також в агітаційно-пропагандистських матеріалах політичних сил, передвиборних програмах, зверненнях та заявах політичних лідерів ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 тощо. У тривалішій перспективі (7 10 і більше років, кілька електоральних циклів) показником відповідності політичної риторики реальним настроям і уподобанням населення можуть слугувати зміни електоральної поведінки. Однак і цей доволі ефективний показник має розглядатися тільки з урахуванням інших потенційно впливових чинників, зокрема це соціально-економічні результати діяльності представників тієї чи тієї політичної сили на загальнодержавному та регіональному рівнях, діяльність і риторика опонентів тощо. Також в оцінці відповідності тих чи тих політичних ідей, мотивів і сюжетів реальним настроям і очікуванням виборців важливими є не тільки відносні показники голосувань (частка виборців, що проголосувала за відповідну силу), а й абсолютні показники, що віддзеркалюють динаміку активності виборців. Слід також зауважити, що для з ясування настроїв і уподобань населення регіону у політичній сфері продуктивним є розгляд також і загального суспільно-політичного дискурсу, який проявляється, поряд з іншими соціально-комунікативними формами, у матеріалах засобів масової інформації, які не несуть прямого агітаційного навантаження, або таких матеріалах ЗМІ, які не створюються у рамках публічної роботи політичних сил. Такі матеріали можуть становити значний інтерес, зокрема, як спонтанні свідчення наявності або відсутності тих чи тих суспільно-політичних настроїв, містити значущі оцінки поточного становища. Для дослідження взаємозв язків між етнонаціональними рисами регіональної спільноти та політичними перевагами й уподобаннями її членів продуктивним видається використання комплексного поняття «регіональна ідентичність» як такого, що охоплює переважну частину диференційних ознак цієї спільноти. Різні аспекти регіональної ідентичності в контексті етнонаціональних відносин та суспільно-політичних процесів досліджуються у працях таких авторів, як В. Войналович, В. Євтух, Я. Грицак, Г. Зеленько, І. Кононов, Г. Коржов, В. Котигоренко, І. Кресіна, Л. Нагорна, М. Панчук, М. Рябчук, В. Хмелько та інших. Принагідно видається доречним висловити застереження щодо часом надмірного емоційного навантаження терміна «регіональна ідентичність», який у працях окремих авторів без належних підстав асоціюється з такими явищами, як сепаратизм і екстремізм. Варто зауважити, що будь-яка ідентичність як результат процесу ідентифікації особи з більшими спільнотами може мати багато рівнів, і в цій ієрархії ідентичностей регіональна посідає своє чітко окреслене територіальними рамками притаманне їй певне місце, маючи здатність відігравати більшу чи меншу роль як в інтеграційних, так і протилежних за спрямованістю процесах на рівні держави в цілому. Щодо визначення терміна «регіональна ідентичність», то, як пояснює російський науковець Л. Смірнягін, «зазвичай ідеться про соціальне почуття індивідуума, яке спонукає його асоціювати себе з певною соціальною групою на тій підставі, що вони мають спільні інтереси й ознаки (або індивідууму здається, що так і є насправді). Це може бути расова чи етнічна група, професійна чи майнова, класова чи освітня. Усі разом вони утворюють складний і часом суперечливий комплекс, який багато в чому визначає або пояснює поведінку конкретної люди в соціумі. У цьому ж ряду знаходиться і регіональна (територіальна) ідентичність солідарність із земляками, спричинена спільним проживанням на тій самій території у даний момент чи в минулому. Така ідентичність зазвичай виражається у зарахуванні себе до мешканців певної місцевості, району, міста, його частини чи іншої подібної територіальної одиниці» [1,с.87]. Важливе доповнення до такого трактування поняття регіональної ідентичності щодо його сутності і значення знаходимо у монографії вітчизняної дослідниці Л. Нагорної «Регіональна ідентичність: український контекст»: «Регіональна ідентичність належить, отже, до сукупності так званих горизонтальних типів ідентичності і є поряд з локальною чи не найближчою до людини опосередкованою опорою самоідентифікації через територію, на якій вона живе постійно. У соціальному аналізі регіональна ідентичність це своєрідний ключ до конструювання регіону як політичного, соціального, інституційного простору. Функціонально вона здатна сприяти стабілізації (або, навпаки, розхитуванню) політичної системи, а також легітимації прав регіональних еліт на владу» [2,с.66]. Також Л. Нагорна слушно зауважує, що концептуалізація поняття «регіональна ідентичність» ускладнюється розмитістю первісних щодо нього понять, однак, незважаючи на це, у переважній більшості випадків спільним знаменником виступають єдині цінності,

390 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 які не тільки визнаються спільними, а й здатні становити тривалу в часі основу для консолідації тієї чи тієї регіональної спільноти. Разом з тим об єктивним фундаментом регіональної ідентичності є спільна територія проживання, історія та спосіб життя. У зв язку з цим для розуміння регіональної ідентичності Донбасу визначальними є конкретні історичні обставини, зокрема політика влади СРСР щодо робітничого класу та радянська національна і, в даному конкретному випадку, регіональна політика. Цей історико-політичний і культурний контекст заслуговує на окреме докладне обговорення. Природним чином регіональна ідентичність протягом двох останніх десятиліть перебуває у центрі уваги дослідників, що аналізують феномен піднесення регіоналізму в інтегрованій Європі: на тлі постання нових наднаціональних адміністративно-політичних структур Європейського Союзу у національних державах активізуються рухи за набуття європейськими регіонами більшої автономії [3]. Також проблеми регіоналізму активно обговорюються у США, де такі дослідження мають виразне практичне спрямування переважно економічного характеру. Поза сумнівом, праці європейських і американських науковців, присвячені питанням регіоналізму, заслуговують на пильну увагу вітчизняних дослідників, політиків і практиків державного управління з огляду на актуальність проблеми скеровування тенденцій регіоналізму у річище консолідації суспільства і зміцнення держави. Значний фактичний матеріал з європейських країн, їх позитивний і негативний досвід, як і висновки провідних зарубіжних науковців, зроблені на основі аналізу цього емпіричного матеріалу, здатні допомогти в розробці актуальних для України механізмів і стратегій інтегрування регіональних ідентичностей в єдиний суспільний організм національної держави, у якому регіональні, етнонаціональні, культурні і конфесійні розбіжності не підважують загальнонаціональну єдність, а зміцнюють її, виступаючи чинниками посилення взаємної довіри і поваги представників різних спільнот. Значення регіональної ідентичності як збірного поняття, що поєднує соціальні, етнонаціональні, культурні, конфесійні чинники і їх базові складові, для дослідження політичних уподобань та переваг мешканців певного регіону з очевидністю проявляється у тих випадках, коли політична сила, яку підтримують мешканці регіону, є тісно з ним пов язаною, і такий зв язок відзначається стабільністю і зберігається протягом тривалого часу, що якраз і спостерігається на Донбасі. Домінуючі політичні переваги та орієнтації мешканців регіону є відображенням цілісної регіональної ідентичності на множину можливих варіантів вибору політичного характеру. У зв язку з цим необхідно зауважити, що регіональна ідентичність, будучи суб єктивною за визначенням («формується соціальним почуттям»), у своїй основі має цілком об єктивні чинники соціально-економічні умови, що відображаються у показниках людського розвитку, етнонаціональні, конфесійні, культурні складові, які, в результаті трансформування у певну регіональну ідентичність, являють собою невід ємну частину формування політичних переваг і орієнтацій. Найбільшу безпосередню роль у формуванні та розвитку політичних настроїв, уподобань і переваг відіграють чинники соціально-економічного характеру, передусім рівень життя та його динаміка, а також комплекс характеристик, які можна позначити як соціальне самопочуття [4] громадян, і який визначається суб єктивним сприйняттям передусім таких об єктивних соціальних умов, як наявність роботи, винагорода за роботу, пенсійне забезпечення та соціальна допомога, стан соціальної та культурної інфраструктури, екологічні умови, стан боротьби зі злочинністю, бізнес-клімат тощо. З огляду на це аналіз проблем, пов язаних з політичними уподобаннями та перевагами, є можливим тільки за умови належної уваги до соціально-економічних чинників, навіть тоді, коли вони не є безпосереднім предметом дослідження. У кожному разі саме соціально-економічні фактори й умови виступають тим елементом, через посередництво якого переважно здійснюють свій вплив усі інші значущі фактори, у тому числі етнонаціонального, а також культурно-світоглядного, освітнього, комунікаційного та ін. характеру. Важливою обставиною є також і наявність зворотного зв язку між соціально-економічними та іншими чинниками у формуванні та розвитку політичних уподобань і настроїв: етнонаціональні, релігійні, культурні та інші фактори здатні посилювати або послаблювати ті чи інші складові, які формують соціальне самопочуття як сприйняття якості життя, що спричиняється до змін у політичних настроях аж до змін ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 в електоральній поведінці (участь у голосуванні, зміна суб єкта політичного процесу, за якого голосує громадянин, долучення до участі у політичному процесі або відмова від такої активності). Етнонаціональні особливості населення Донбасу необхідно розглядати в ширшому контексті його загальних демографічних і соціально-економічних характеристик, враховуючи, зокрема, такі соціальні та культурні складові, як вік населення, зайнятість, урбанізація, рівень освіти тощо. За даними головних управлінь статистики у відповідних областях [5], 2012 року в Донецькій області мешкало 4378,1 тис. осіб (станом на 1 грудня 2012 року), з них міського населення 3966,3 тис. осіб, сільського 411,7 тис. У той самий період на Луганщині проживало 2257,7 тис. осіб, у тому числі 1959,8 тис. осіб міського та 297,9 тис. осіб сільського населення. Частка населення пенсійного віку становить понад 25%, молоді близько 20%. У статевому відношенні переважають жінки: на 1000 жінок припадає 846 чоловіків [6,с.38]. Однією з найгостріших демографічних проблем Донбасу є триваюча тенденція до зменшення кількості населення. Упродовж 2011 року населення Донецької області скоротилося майже на 30 тис. осіб, а Луганської майже на 15 тис. [7]. Депопуляція Донецької та Луганської областей спричиняється головним чином несприятливими соціально-економічними умовами, руйнуванням соціальної інфраструктури (в тому числі медичної) та неблагополучним екологічним становищем, зумовленим негативними наслідками діяльності великих промислових підприємств. Тобто зворотним боком індустріальної потужності Донбасу і високої питомої ваги продукції регіону у ВВП країни виявляється старіння населення, скорочення його чисельності і погіршення стану здоров я мешканців Донбасу. За чисельністю населення Донецька область посідає перше місце в Україні, Луганська п яте; обидві області належать до найбільш щільно заселених територій України (близько 135 ос./кв. км. в середньому по Донбасу, при цьому густота населення Донецької області майже удвічі перевищує цей показник по Луганщині). У Донецькій області проживає близько 9% населення України; разом з населенням Луганщини на Донбасі мешкає близько 15% усіх громадян України. Однією з визначальних демографічних характеристик Донбасу є надзвичайно висока частка міського населення, яка становить близько 90%, у той час як в середньому по Україні частка міського населення (перепис 2001 року) становить 67,2%, а частка міського населення на Донбасі далеко перевищує усі інші області України, крім Дніпропетровської та Запорізької. Як зазначає В. Мамутов, «Донецький мегаполіс найбільший після Москви на великій Східноєвропейській рівнині і один з найбільших у Європі. Він ненабагато поступається за кількістю мешканців Рейнсько-Рурському мегаполісу в Німеччині і є порівнянним з Південно-Каліфорнійським у США» [8,c.85]. Донбас посідає унікальне місце в Україні за кількістю міських агломерацій, яких тут налічується 7. На території Донецької області це Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єнакієвська, Краматорська (Північнодонбаська) і Шахтарська (Торезька), на Луганщині Центрально-Луганська (Алчевсько-Стахановська), Південно-Луганська (Краснолуцька) та Лисичансько- Сєвєродонецька агломерації. Північну частину Донецької і південну частину Луганської областей можна навіть розглядати як єдине поліцентричне Донецько-Луганське скупчення міських агломерацій, по суті єдине дуже велике місто з населенням близько 5 млн осіб. На відміну від деяких інших великих українських міст чи міських агломерацій, які історично формувалися навколо єдиного центру шляхом його поступового розширення (наприклад, Київська, Харківська, Одеська), Донецько-Луганська міська агломерація сформувалася на основі злиття багатьох відносно однорідних населених пунктів, що внаслідок швидкого зростання шахт та заводів і, відповідно, кількості населення екстенсивно розросталися. Визначальною особливістю Донецько-Луганської поліцентричної міської агломерації у соціально-демографічному аспекті виступає те, що населення цього густозаселеного регіону якнайтіснішим чином пов язане з промисловим виробництвом, яке тут активно розвивалося з середини ХІХ століття і пік розвитку якого припав уже на радянські часи. На відміну від інших міських агломерацій України (за винятком Дніпропетровської, хоча й вона в цьому відношенні має свої значущі особливості, пов язані з сільським центральноукраїнським корінням

391 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 багатьох її мешканців) переважна більшість населення на Донбасі тим чи іншим чином пов язана або безпосередньо з великими промисловими виробництвами, або з меншими сателітними по відношенню до них господарськими одиницями. При цьому дуже значна частина промисловості Донбасу являє собою підприємства, що базуються на технологіях другої половини ХХ століття, а подекуди й раніших, і ці підприємства становлять основу відповідного міста з передмістями. Додатковим негативним чинником виступає відсутність диверсифікації промисловості, яка значною мірою представлена вуглевидобуванням та металургією. Добробут мешканців промислових міст напряму залежить від становища виробництв, і економічні проблеми підприємств автоматично перетворюються на надзвичайно гострі соціальні проблеми населення, чому сприяє не надто високий рівень соціальної мобільності. Крім того, даються взнаки і наслідки радянської соціальної політики, яка заохочувала створення «робітничих трудових династій», забезпечувала робітникам певний рівень життя включно з доступом до необхідної соціальної інфраструктури і в цілому не сприяла ні технологічному оновленню виробництва, ні внутрішній міграції населення, коли це не диктувалося потребами великих проектів соціалістичного будівництва. Технологічний поступ на значній частині виробництв за радянських часів не мав достатньої мотивації, а внутрішня міграція штучно обмежувалася, що отримало свої далекосяжні негативні наслідки у період ринкових перетворень, коли у багатьох випадках скорочення робочих місць супроводжувалося більш чи менш швидким занепадом інфраструктури. Внаслідок дії зазначених чинників руйнування радянської економічної і політичної системи, що відбувалося наприкінці 1980-х на початку 1990-х років, населення Донбасу пережило особливо болісно. Так, на думку психолога А. Башкірова, скорочення промислового виробництва у традиційних галузях Донбасу «справило кілька серйозних впливів на менталітет мешканців. Зрозуміло, що коли ти втрачаєш майже миттєво усі звичні засоби заробляння грошей, то потім боїшся будь-яких змін і тримаєшся навіть за мінімум, який у тебе наразі є... З огляду на промислову орієнтованість усього тутешнього життя робітничі традиції на кшталт «шахтарських династій», люди без «рідного» підприємства узагалі втрачали сенс існування» [9]. Тривожні висновки науковців вже у практичній соціальній площині підтверджуються навіть останнім часом представниками влади, які, зокрема, говорять про наявну в окремих місцевостях «повну деградацію покинутих шахтарських селищ». На думку голови Донецької ОДА А. Шишацького, «Сніжне, Торез, Шахтарський район залишаються зоною екологічного та іншого лиха» [10]. Тривожні оцінки науковців, журналістів, пересічних мешканців Донбасу та представників влади щодо нагальної потреби поліпшення умов життя у двох областях підтверджуються і об єктивними статистичними даними. Так, одне з найавторитетніших вітчизняних джерел інформації щодо регіонального розвитку, статистичний бюлетень «Регіональний людський розвиток», що укладається Державною службою статистики України, протягом багатьох років поспіль відзначає низькі позиції Донбасу в інтегральному рейтингу, який складається на основі сукупних показників. Варто відзначити ґрунтовність та багатоплановість даних, на яких базуються рейтинги «Регіонального людського розвитку». На відміну від більше відомого широкому загалу міжнародного Індексу розвитку людського потенціалу Організації Об єднаних Націй, який з різних причин ґрунтується тільки на трьох основних показниках (рівень життя, тривалість життя, рівень освіти/письменності) [11], створена українськими фахівцями власна методика, адаптована до національних умов і національної статистичної бази, ґрунтується на аналізі 9 груп основних показників (демографічні дані, ступінь розвитку регіональних ринків праці, матеріальний добробут, умови проживання, рівень освіти, стан охорони здоров я, соціальне середовище, екологічна ситуація та фінансування людського розвитку). При цьому кожна з названих основних складових містить в собі по базових показників, що забезпечує обґрунтованість порівнянь соціально-економічного розвитку окремих регіонів країни, необхідні повноту і коректність забезпечення систематичних розрахунків індексів людського розвитку регіонів України, визначення кожного регіону на універсальній шкалі, яка дозволяє виконувати ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 методологічно коректні співставлення як за інтегральним індексом, так і за кожним з 9 індексів окремих аспектів людського розвитку. Донецька область за сукупним рангом людського розвитку регіону протягом останніх семи років посідає останнє, 27-ме місце серед усіх регіонів України (25 областей, міста Київ і Севастополь), Луганщина за той самий період посідає передостаннє або третє місце з кінця [12,c.22]. Національна методика індексів людського розвитку дозволяє враховувати диференціацію між різними показниками, що виявляє значущу особливість Донецької області: Донеччина має один з найвищих показників матеріального добробуту (3-тє місце в Україні), однак залишити групу аутсайдерів області не дають змоги найгостріші проблеми регіону демографічна ситуація (23-тє місце в Україні), умови проживання населення (24-те місце) та стан навколишнього середовища (27-е місце). Місце Луганської області у трійці аутсайдерів зумовлюється незадовільними показниками демографічного розвитку, умов проживання населення та рівня освіти. Стабільно низькими на Луганщині також залишаються показники екологічної ситуації та розвитку соціального середовища. Сукупні дані щодо диференційованих індексів людського розвитку регіонів України дають підстави для висновку, що за умови приведення у відповідність до відносно високих показників матеріального добробуту індексів стану навколишнього середовища (вирішення найбільш кричущих екологічних проблем) та умов проживання населення (передусім ідеться не про наявність житла, а про його якість), упродовж кількох років Донецька і Луганська області мають можливість значно поліпшити свої місця серед регіонів України, а у подальшому, досягнувши позитивних зрушень у вирішенні демографічної проблеми, й увійти до групи лідерів за показниками людського розвитку. Наявність кореляції між людським розвитком з одного боку та економічним зростанням і конкурентоспроможністю регіону з іншого доводиться у ґрунтовній монографії «Сталий розвиток промислового регіону: соціальні аспекти», автори якої доходять такого висновку щодо промислових регіонів України, чільне місце серед яких посідає Донбас: «Промислові регіони із властивими їм відмінностями у структурі економіки, домінуванням певних видів економічної діяльності належать до економічно розвинених регіонів країни, проте їх екологічний стан та рівень розвиненості соціальної інфраструктури нівелює конкурентні переваги на міжнародному рівні» [13,с.359]. Те саме є актуальним і для внутрішньоукраїнської конкурентоспроможності та привабливості регіону для мешканців інших областей, а відтак становище, що склалося, негативно позначається на соціальному самопочутті мешканців регіону та сприяє зміцненню негативного відчуття окремішності членів відповідних громад і дезінтеграційним тенденціям у суспільстві в цілому. У формуванні регіональної ідентичності, що визначає домінуючі політичні настрої і уподобання регіональної спільноти, поряд з чинниками соціально-економічного характеру провідну ролі відіграють етнонаціональні особливості. Найважливішою відмітною особливістю Донбасу в етнонаціональному плані є висока, порівняно з показниками по Україні в цілому, частка росіян в етнічному складі населення. Якщо по Україні, за даними останнього за часом проведення перепису населення 2001 року, частка росіян становила 17,3% [14], то, за даними того самого перепису, в Донецькій області 38,2% [15]. Більшість населення становили українці (2744,1 тис. осіб, або 56,9%), значно випереджаючи росіян за чисельністю на 18,7%. При цьому на Донбасі є населені пункти і райони, у яких росіяни становлять більшість, це, зокрема, міста Донецьк (46,7%), Єнакієве (45,3%), Макіївка (45%). Прикметно, що від часу проведення попереднього перепису населення у 1989 році чисельність українців на Донеччині зросла на 6,2%, тим часом як росіян знизилася на 5,4% (ці та інші дані щодо національного складу населення Донеччини подано у Таблиці 1). З урахуванням абсолютної динаміки кількості населення порівняно з 1989 роком кількість українців зросла на 1,9%, тоді як росіян зазнала значного скорочення на 20,4%. Можна назвати дві головні причини скорочення кількості російського населення у Донецькій області: по-перше, це негативні демографічні тенденції в цілому та триваючий процес скорочення кількості населення та, по-друге, добровільна дерусифікація громадян як наслідок змін у самоідентифікації та віднесенні себе до

392 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 певної національності. Певна частина росіян чи осіб змішаного походження з тих чи тих причин знайшли необхідним визначити себе українцями. Тут спостерігається той самий процес, внаслідок якого у радянський період певна частина громадян різних національностей змінювала свою національність на користь російської. Додатковим чинником збільшення питомої ваги українців у етнонаціональному складі мешканців Донеччини також стало посилення пріоритетності громадянського визначення національної ідентифікації, за яким українське громадянство автоматично означає для особи віднесення себе до представників української національності. Цей чинник особливо актуальний для осіб змішаного походження чи розмитої етнонаціональної ідентичності. Як зазначає на основі аналізу праць українських і російських дослідників А. Шайхатдінов, скорочення чисельності етнічних росіян на Донеччині не може пояснюватися дією міграційних процесів від їзду етнічних росіян за межі України чи до інших регіонів держави [16,c.282]. Таблиця 1 Найбільш численні етнічні групи, що мешкають у Донецькій області (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року) [17] Кількість (тис. осіб) У % до підсумку 2001 рік у % до рік 1989 рік українці 2744,1 56,9 50,7 101,9 росіяни 1844,4 38,2 43,6 79,6 греки 77,5 1,61 1,58 92,6 білоруси 44,5 0,92 1,45 57,9 татари 19,2 0,40 0,48 75,2 вірмени 15,7 0,33 0,19 155,1 євреї 8,8 0,18 0,53 31,4 азербайджанці 8,1 0,17 0,08 в 1,9 р.б. грузини 7,2 0,15 0,07 в 1,9 р.б. молдавани 7,2 0,15 0,25 53,8 болгари 4,8 0,10 0,14 67,0 німці 4,6 0,10 0,12 73,0 поляки 4,3 0,09 0,13 63,0 цигани 4,1 0,08 0,09 85,4 інші національності 22,7 0,47 0,59 72,8 Дані, наведені у Таблиці 1, також свідчать про ще одну важливу етнонаціональні особливість Донецької області, спотворений образ якої іноді використовується у політичному і пропагандистському дискурсах. Донеччина справді є розмаїтою в етнонаціональному плані: в області мешкають представники понад 130 національностей і народностей. Значуща специфіка цієї багатонаціональності, однак, полягає в тому, що в абсолютному обчисленні серед усіх національностей з величезним відривом лідирують українці і росіяни, тоді як усі інші національності, за винятком греків (1,61% загальної кількості населення) не набирають і одного відсотка. Таким чином, матеріали у ЗМІ, у яких автори обстоюють ідею «інтернаціональності» Донбасу [18], підводячи читачів до думки про необхідність подальшого зміцнення позицій російської мови як обов язкового комунікаційного інструмента в умовах такої розмаїтості, не мають для цього реальних підстав, оскільки сумарна кількість представників усіх інших національностей, крім українців і росіян, становить менш як 5%, причому, як уже відзначалося, відносно численну групу, частка якої перевищує 1% від загальної кількості населення, становлять лише греки. Часи, коли населення Донецької області мало потужні національні меншини, частка яких перевищувала 5% від загальної кількості населення, відійшли в минуле. Що стосується етнонаціонального складу населення Донецької області, то коректніше сьогодні буде говорити не так про «інтернаціональність» чи «багатонаціональність», а швидше про «біетнічність». Слушною видається підхід луганського дослідника І. Кононова, який обстоює думку про наявність на Донбасі «українсько-російської домінуючої етнічної коаліції» [19], в якій межі між українською та російською ідентичностями є нечіткими і піддаються коливанням, якими й зумовлюються зміни у самоідентифікації певної частини представників цієї етнічної коаліції. Дуже схожий на Донецьку область національний склад населення спостерігається у Луганській області (Таблиця 2). Таблиця 2 Розподіл населення Луганської області по найбільш численних національностях [20] Кількість (тис. осіб) У % до підсумку 2001 рік у % до рік 1989 рік українці 1472,4 58,0 51,9 99,3 росіяни 991,8 39,0 44,8 77,5 білоруси 20,6 0,8 1,2 61,4 татари 8,5 0,3 0,4 71,6 вірмени 6,6 0,3 0,1 у 1,7 р. б. молдавани 3,3 0,1 0,2 56,2 азербайджанці 3,1 0,1 0,1 у 1,5 р. б. євреї 2,7 0,1 0,3 32,2 цигани 2,3 0,1 0,1 67,8 поляки 2,1 0,1 0,1 56,4 грузини 2,1 0,1 0,1 у 1,2 р. б. болгари 1,6 0,1 0,1 63,1 німці 1,6 0,1 0,1 79,4 Порівняно з Донеччиною незначна відмінність полягає у дещо більшій частці українців (58% проти 56,9% на Донеччині) та відсутності національної меншини, кількість представників якої перевищує 1% від загальної кількості мешканців області. Мовна ситуація на Донеччині та Луганщині характеризується домінуванням російської мови. Так, за даними Всеукраїнського перепису 2001 року, українську мову назвали рідною 24,1% мешканців Донецької області, тим часом як російську визначили рідною 74,9%. При цьому порівняно з результатами попереднього перепису 1989 року частка української мови як рідної знизилася на 6,5%, а російської зросла на 7,2% [21]. Подібна картина спостерігається й у Луганській області, хоча з дещо вищими результатами української мови і нижчими російської: 30,0% і 68,8% для української і російської мов відповідно. Динаміка порівняно з 1989 роком теж мала схожий характер зниження частки української як рідної на 4,9% і зростання російської на ті самі 4,9% [22]. Водночас негативна динаміка для української мови може мати природні причини, пов язані, навпаки, зі зростанням питомої ваги осіб, які, змінивши свою національну ідентифікацію, вважають себе українцями, про що йшлося вище. На такий варіант пояснення явища зростання кількості осіб на Донбасі, які визнали своєю рідною мовою російську, вказує, зокрема, А. Момрик [23]. Справді, при зміні самоідентифікації з російської на українську, переважна більшість осіб не змінює визначення своєї рідної мови, яка залишається російською, спричиняючись до зростання абсолютної кількості «російськомовних українців» на Донбасі і даючи деяким інтелектуалам і політикам не зовсім обґрунтовані підстави для надмірно драматизованих оцінок та суджень. Питання щодо рідної мови, з ясовуване у переписах, природним чином не віддзеркалює усіх мовно-культурних та пов язаних з ними політичних проблем, будучи хоча й необхідним, проте тільки одним з багатьох важливих показників. Не менш актуальним для розуміння регіональної ідентичності у її взаємозв язку із загальнонаціональною, як і для розуміння об єктивних підстав формування переважних політичних настроїв, переваг і уподобань є ставлення громадян до широко дискутованого питання щодо офіційного статусу мов в Україні. Показовими у цьому відношенні є результати опи-

393 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 тування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова у червні 2012 року ( , 2009 респондентів віком від 18 років в усіх областях України, м. Києві та АР Крим, статистична похибка вибірки не перевищує 2,3%). Мешканці переважно російськомовного Сходу України, до якого входить і Донбас, переважно висловилися за те, що українська повинна бути державною мовою, а російська може бути офіційною в деяких регіонах (34,6%) або за українську як за єдину державну мову (13,6%). За російську як державну нарівні з українською висловилися 40,4% респондентів, а за державний статус російської при офіційному української 3,8% [24]. Такі результати були отримані при тому, що переважна більшість мешканців східних областей вважають російську рідною і, крім того, при активному використанні мовних питань як мобілізаційних засобів в ході кампанії з виборів до Верховної Ради 2012 року. Всеукраїнське опитування, проведене 2012 року спільно Центром Разумкова і Фондом «Демократичні ініціативи», виявило, що у загальнонаціональному рейтингу актуальності мовне питання посідає 31-ше місце (3,9% респондентів, зниження порівняно з 2004 роком на 5%) з 33 можливих, обходячи тільки два, які також виявилися псевдопроблемами перспективи вступу до НАТО та подолання міжконфесійних конфліктів. Натомість громадяни в усіх областях України найзначущішими назвали проблеми подолання безробіття і кризи, підвищення зарплат, пенсій, стипендій та зниження цін [25]. Отже, питання статусу російської мови продовжує залишатися по суті малоактуальним для більшості громадян України незалежно від регіону їхнього проживання. Більше того, зниження рівня гостроти мовного питання свідчить, що громадяни і на Сході, і на Заході України менше відчувають загрозу тому становищу у мовній сфері, що склалося і їх переважно влаштовує. Актуалізувати ж мовну проблему, як і деякі інші, до значущих електоральних показників навряд чи вдасться в умовах погіршення чи відсутності поліпшення соціально-економічного становища виборців, а приблизна рівність частин електорату, що мають протилежне ставлення до цих потенційно гострих питань, робить їх цілеспрямовану актуалізацію найпотужнішими політичними силами ще більш сумнівною за своїми можливими результатами. Особливості регіональної ідентичності населення Донбасу проявляються також і в релігійно-конфесійній ситуації. За даними дослідження Центру Разумкова, у Східній Україні (до якої, крім Донецької і Луганської областей, автори дослідження включають також Дніпропетровську, Запорізьку та Харківську області) в цілому діє понад 5200 релігійних громад, при цьому кількість віруючих в одній громаді перебуває серед найнижчих показників в Україні. У Донецькій області більшість мають протестантські громади (46%), на Луганщині громади УПЦ (50,4%) [26,c.35]. Переважну більшість серед православних становлять віруючі УПЦ Московського патріархату, на Донеччині близько 35% громад проти близько 4% УПЦ КП. Також низькою є авторитетність священнослужителів для політичного вибору населення (не більш як 3% мешканців Донеччини визнають впливовість священиків у цьому відношенні). Все це свідчить про незначну роль релігійних громад у світських справах мешканців регіону, що великою мірою має історичне пояснення: традиційно високі ступені урбанізації та індустріалізації регіону за часів СРСР і, як наслідок, традиційно незначна роль церкви. За останні два десятиліття позиції конфесій на Донбасі зміцнюються, проте поки що про якісну зміну ролі релігії у суспільному житті говорити не доводиться, принаймні це стосується традиційних (православних) конфесій. Регіональна ідентичність, що формується на основі об єктивних підстав, деякі з яких було щойно розглянуто стосовно Донбасу, транслюється у певні схеми політичного вибору, політичних переваг, уподобань та орієнтацій. Політичні переваги особи і спільноти найбільш наочним чином проявляються на виборах загальнонаціонального рівня, у ситуації, коли вибір особи і громади є максимально відповідальним та впливає на подальше життя регіону і держави в цілому. Поза сумнівом, найбільш відмітною рисою результатів виборів останніх восьми років на Донеччині і Луганщині є беззастережне домінування політичних сил і кандидатів у Президенти та народні депутати України, безпосередньо пов язаних з краєм. Особливо наочно тезу про підтримку на Донбасі «своїх» політичних сил підтверджує електоральна динаміка років року чітко орієнтована на Донбас загальнонаціональна політична сила ще не була оформленою, в результаті з величезним відривом у Донецькій області перемогли два лідери Виборчий блок політичних партій «За Єдину Україну!» (36,83%) та Комуністична партія України (29,78%). Інші суб єкти виборчого процесу на Донеччині 2002 року набрали менш ніж 5% голосів виборців [27]. На Луганщині лідери виявилися тими самими, однак із зовсім іншим розподілом 39,68% у КПУ, 14,38% «За Єдину Україну!». Крім того, на Луганщині ще одна партія 2002 року подолала межу у 5% з доволі високим результатом СДПУ(о) (9,48%) [28]. На виборах до Верховної Ради України 2006 року з явився новий суб єкт, цього разу чітко пов язаний з Донбасом Партія регіонів. Результати голосування засвідчили безпрецедентний рівень підтримки «своєї» політичної сили: 74,33% за ПР на Луганщині, 73,63% на Донеччині [29]. Водночас рівень підтримки КПУ на Донбасі на парламентських виборах 2006 року різко скоротився. Особливо драматичним це скорочення виявилося на Луганщині, більш як на 35% (4,43%), у Донецькій області за КПУ проголосувало 3,14% виборців [30]. На відміну від лідера парламентських виборів на Донбасі 2002 року, блоку «За Єдину Україну!», Партія регіонів позиціонувала себе як підкреслено регіональну політичну силу, готову представляти і захищати інтереси мешканців краю, у той час як блок «За Єдину Україну!» був загальнонаціональним політичним утворенням з переважною орієнтацією на центральну (київську) президентську владу. Драматичне зниження результатів КПУ свідчить також і про хибність уявлення, що донбаська регіональна ідентичність своїми визначальними рисами має орієнтацію на радянське минуле і прагнення відновлення єдиної з Росією держави. Якби зазначені ідеї і цінності справді були такими важливими для мешканців Донбасу, перемога Партії регіонів з такими результатами була б неможливою. Ще яскравіше тенденція щодо надання підтримки «своїм» проявляється в ситуації максимально поляризованого вибору у повторному голосуванні на президентських виборах, коли необхідно обирати між двома кандидатами року Донеччина віддала 93,54% [31] голосів вихідцю з Донецька, колишньому голові Донецької ОДА В. Януковичу, 2010 року 90,44% [32]. Прикметно, що результати голосування за опонента В. Януковича на Донеччині були незмінно вкрай низькими незалежно від того, хто саме ним був «яскраво прозахідний» В. Ющенко чи «помірно проросійська», пов язана з сусідньою Дніпропетровщиною Ю. Тимошенко. Триваючою тенденцією для Партії регіонів на Донеччині і Донбасі в цілому упродовж трьох останніх парламентських електоральних циклів є скорочення абсолютної кількості голосів при невисокій явці на вибори. Як відзначають політологи і журналісти стосовно результатів парламентських виборів 2012 року і триваючих електоральних тенденцій на Донбасі, протягом останніх шести років ПР втратила у Донецькій області в абсолютному заліку близько 580 тис. голосів [33] при незмінно доволі низькій явці виборців (близько 60%). Видається, що причиною такої тенденції, поряд з певним розчаруванням виборців в умовах несприятливої соціально-економічної ситуації, є, не меншою мірою, недостатньо потужна мобілізаційна мотивація: виборці вважають, що владі їхньої партії нічого не загрожує, а тому і не проявляють високої активності, як це було на президентських виборах. Розгляд об єктивних основ регіональної ідентичності Донбасу етнонаціонального, демографічного та соціально-економічного характеру у зіставленні з даними щодо голосувань на парламентських та президентських виборах дають підстави для деяких висновків щодо формування політичних орієнтацій та переваг мешканців регіону. Головний з них полягає в тому, що Донбас традиційно обирає політичні сили, безпосередньо пов язані з регіоном. При цьому політична сила для досягнення успіху в регіоні повинна мати тісний зв язок з краєм як власну диференційну ознаку, яка має проявлятися, зокрема, й у численних упізнаваних та шанованих особистостях, які у широкого загалу виборців Донбасу асоціюються з регіоном. Індикатор «свій/чужий» відіграє набагато важливішу роль за будь-які інші теми публічного електорального дискурсу, які насправді є похідними щодо цієї ознаки. Підтвердженням цьому є хоча б уже згадуване драматичне падіння рівня підтримки КПУ в регіоні, зафіксоване парламентськими виборами 2006-го року: Партія регіонів, попри «помірну ринковість» своїх позицій, виявилася набагато ближчою до виборців за КПУ, яка чотирма роками раніше мала значну підтримку. Ще один відмітний прояв комплексної регіональної ідентичності в електоральній поведінці мешканців Донбасу полягає у їх високій мобі-

394 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 лізаційній здатності, яка залежить від сприйняття ситуації як загрозливої для свого способу життя, цінностей, ідентичності. Висока мобілізаційна здатність, згуртованість і лояльність мешканців Донеччини і Луганщини також має свою значущу специфіку, ґрунтовану на соціально-економічних та суспільно-політичних особливостях регіону. Передусім ідеться про наявність традиційно тісного зв язку та постійної взаємодії між населенням і місцевими елітами, в основі яких лежать відносини між взаємозалежними працівниками і керівництвом промислового підприємства, які поділяють ті самі базові цінності і є вихідцями зі спільної території і соціального середовища. Ці та інші риси соціально-політичного життя Донецької та Луганської областей дозволяють стверджувати наявність особливої регіональної ідентичності переважно східнослов янського етнічного походження, яка потребує подальшого докладного наукового вивчення і глибокого суспільно-політичного осмислення, у тому числі і з огляду на унікальне місце Донбасу у соціально-політичному та економічному житті України. Список використаних джерел 1. Смирнягин, Л. В. О региональной идентичности / Л. В. Смирнягин // Пространство и время в мировой политике и международных отношениях: материалы IV Конвента РАМИ: в 10 т. / под ред. А. Ю. Мельвиля; Рос. Ассоциация междунар. исследований. М.: МГИМО-Университет, Т.2: Идентичность и суверенитет: новые подходы к осмыслению понятий / под ред. И. М. Бусыгиной. 116 с. 2. Нагорна, Л. Регіональна ідентичність: український контекст / Л. Нагорна К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса с. 3. Máiz, R. Politics and the nation: nationalist mobilisation and ethnic differences / R. Máiz // Nations and Nationalism. Volume 9, Issue 2, April P Головаха Є., Паніна Н. Соціальне самопочуття населення України до і після помаранчевої революції / Є. Головаха, Н. Паніна // Українське суспільство Динаміка соціальних змін. К.: Ін-т соціології НАН України, С Чисельність населення на 1 грудня 2012 року та середня за січень-листопад 2012 року [Електронний ресурс]. Режим доступу: Головне управління статистики у Луганській області [Електронний ресурс]. Режим доступу: 6. Черноиванова, Е. Н., Дубель, В. М. РПС Донбасса: Курс лекций. Донецк, с. 7. Природний рух населення у 2011 році, Таблиця 1. Абсолютні дані кількості народжених і померлих, природного приросту. Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. Режим доступу: ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2012/fin/ds/pp/pp_u/pp0112_u.html 8. Мамутов, В. Донбасс сгусток цивилизации. Что из этого следует? Проблемы региональной идентичности Донбасса: сборник аналитических статей / В. Мамутов / авторы-составители: Алексей Иванов, Алексей Мартынов. Донецк, Привиди виробництва. Незворотна деіндустріалізація Донбасу призводить до знелюднення регіону [Електронний ресурс] // Тиждень.UA, 8 січня 2013 року. Режим доступу: Шахтарські селища на Донеччині оголосили зоною екологічного лиха [Електронний ресурс] // Коментарі, Режим доступу: ua.comments.ua/politics/ shahtarski-selishcha-na-donechchini-ogolosili.html 11. Human Development Reports [Електронний ресурс]. Режим доступу: Регіональний людський розвиток: Статистичний бюлетень. Державна служба статистики України. Київ, с. 13. Сталий розвиток промислового регіону: соціальні аспекти: монографія / О. Ф. Новікова, О. І. Амоша, В. П. Антонюк та ін.; НАН України, Ін-т економіки пром-сті. Донецьк, с. 14. Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. Режим доступу: gov.ua/results/general/nationality/ 15. Про кількість та склад населення Донецької області за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. Режим доступу: ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/donetsk/ 16. Шайхатдінов, А. З. Етнічна структура Донецької області та особливості самоідентифікації основних етнічних груп регіону / А. З. Шайхатдінов // Ґілея (наук. вісн.): Зб. наук. пр. / гол. ред. В. М. Вашкевич. К., Спецвипуск. С Про кількість та склад населення Донецької області за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. Режим доступу: ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/donetsk/ 18. Фович, Р. Донбасс издревле интернационален [Електронний ресурс] / Р. Фович // Коммунист Донбасса, 10, 10 марта 2000 года. Режим доступу: Кононов, И. Ф. Украинско-русская доминирующая коалиция как фактор развития этнической структуры Украины / И. Ф. Кононов // Диалог украинской и русской культур в Украине. Материалы IV Международной научно-практической конференции (9 10 декабря 1999 г., г. Киев). К., С ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Про кількість та склад населення Луганської області за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. Режим доступу: ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/lugansk/ 21. Мовний склад населення Донецької області. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. Режим доступу: Мовний склад населення Луганської області. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. Режим доступу: «Русскій мір» вимирає. Населення Сходу України і Росії стрімко зменшується, Заходу України не змінюється [Електронний ресурс] // Інтернет-видання ТЕКСТИ.ORG.UA, року. Режим доступу: Громадська думка стосовно статусу української та російської мов опитування Центру Разумкова [Електронний ресурс]. Режим доступу: Статус російської мови виявився на 31-му місці серед пріоритетів українців, НАТО на 33-му [Електронний ресурс] // Дзеркало тижня, 14 червня 2012 року. Режим доступу: rosiyskoyi_movi_viyavivsya_na_31-mu_mistsi_sered_prioritetiv_ukrayintsiv,_nato_-_na_33-mu.html 26. Релігійна мережа в Україні: стан і тенденції розвитку // Центр Разумкова, Національна безпека і оборона, 1 2, Чергові вибори до Верховної Ради України. Підсумки голосування по партіях (блоках) в регіоні, Донецька область, Центральна виборча комісія України [Електронний ресурс]. Режим доступу: Чергові вибори до Верховної Ради України. Підсумки голосування по партіях (блоках) в регіоні, Луганська область, Центральна виборча комісія України [Електронний ресурс]. Режим доступу: Вибори народних депутатів України 26 березня 2006 року, Партія регіонів, Центральна виборча комісія України [Електронний ресурс]. Режим доступу: Вибори народних депутатів України 26 березня 2006 року, Комуністична партія України, Центральна виборча комісія [Електронний ресурс]. Режим доступу: Вибори Президента України. Повторне голосування , Донецька область, Центральна виборча комісія України [Електронний ресурс]. Режим доступу: Повторне голосування з виборів Президента України 07 лютого 2010 року, Донецька область, Центральна виборча комісія України [Електронний ресурс]. Режим доступу: Ведернікова, Інна. Схід. Спиною до Януковича [Електронний ресурс] / Інна Ведернікова // Дзеркало тижня, 9 листопада 2012 року. Режим доступу: Рафальский О.А. Влияние социально-экономических и этнонациональных составляющих региональной идентичности на характер и динамику современных политических предпочтений населения Донбасса Рассмотрены социально-экономические и этнонациональные факторы формирования региональной идентичности населения Донбасса. Проанализировано их влияние на характер и динамику политических предпочтений жителей региона. Ключевые слова: региональная идентичность, индекс человеческого развития, демографическая ситуация, выборы, электоральная динамика, политические предпочтения Rafalskyi, O.O. The impact of the regional identity s social-economic and ethnonational components onto character and dynamics of the contemporary political preferences of Donbas population The work considers social-economic and ethnonational forming factors of the Donbas population s regional identity. The article analyzes their impact on character and dynamics of political preferences of the region s inhabitants. Key words: regional identity, index of human development, demographical situation, elections, electoral dynamics, political preferences

395 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК Березинський В.П. Способи політичної самоорганізації територіальних громад Визначаються головні цілі і цінності політичної самоорганізації територіальних громад; виділяються основні способи політичної самоорганізації територіальних громад і дається їхня характеристика. Ключові слова: політична самоорганізація, суспільний контроль і консенсус, місцеві вибори і референдуми, журі громадян, суспільні планетарії, загальні збори громадян, місцеві ініціативи, громадські слухання. Політична самоорганізація громад обумовлюється взаємозв язком між двома наборами цілей і цінностей: прагнення до контролю і формування соціального консенсусу. Американський дослідник Амітай Етціоні визначає цю проблему таким чином: «Контроль процес задавання бажаних станів справ і перевірки поточного процесу для зменшення відстані до цих бажаних станів. Формування консенсусу процес, за допомогою якого перспективи членів суспільної групи передаються контролюючим органам, і відмінності між ними зменшуються» [8,р.668]. При цьому спостерігається пряма залежність: «збільшення одного елемента зменшує інший» [8,р.481]. Саме прагнення до контролю і формування соціального консенсусу відіграють визначальну роль у визначенні способів політичної самоорганізації територіальної громади. Деякі аспекти визначення способів політичної самоорганізації територіальних громад досліджувалися такими вітчизняними авторами, як М.О. Баймуратов, В.І. Борденюк, М.П. Воронов, Р.К. Давидов, Н.К. Ісаєва, В.М. Кампо, О.О. Карлов, А.А. Коваленко, П.М. Любченко, М.П. Орзіх, В.Ф. Погорілко, М.О. Пухтинський, В.С. Сергєєв, В.М. Торяник, О.Ф. Фрицький та ін. Метою даної статті є визначення способів політичної самоорганізації територіальних громад, які розкриваються через прагнення до контролю і формування соціального консенсусу. Здійснення реформ у публічному секторі, починаючи з 1980 х років, стали результатом зростання необхідності контролю за вартістю суспільних благ і потреби підвищити ефективність їх надання. Новий менеджмент у публічному секторі спочатку, як зазначає американський дослідник К.Гуд, був орієнтований на контроль, надаючи перевагу «ручному управлінню», вимірюванню якості, контролю за результатом, розпуску підрозділів, конкуренції, дисципліні й скороченню видатків [11,p.4 5]. Головною особливістю цього процесу контролю став рух до створення зв язку між громадянами й публічними послугами иа агенціями, схожий на той, що існує між споживачем і ринком (детальніше див.: [5]). Проте, наприклад, споживач медичних чи освітніх послуг може почуватися як покупець у магазині. Внаслідок цього може виникнути небезпека того, що намагання публічного сектора в досягненні контролю пошкодить і спотворить інший аспект політичної самоорганізації формування соціального (а також громадянського, політичного та ін.) консенсусу. У виділенні контролю дещо нехтується питання того, як громадяни ставляться до політичного чи суспільного порядку. З приводу цього А.Етціоні стверджував, що дана проблема потребує вирішення за допомогою політик, що змінять роль громади, родини й асоціацій в активістському суспільстві [9,р.37]. Місцева публічна політика піклується не лише про економіку, ефективність і продуктивність, а й про участь і політичне життя. Саме через стимулювання демократичних умінь може відбуватися розбудова консенсусу в публічній сфері. Громадянин як член певної громади, на відміну від споживача, є одночасно і виробником, і споживачем. Тому громадяни як агенти політичної самоорганізації мають розглядатися в аспекті їх залучення до вироблення продуктивного «вхідного імпульсу» до публічної політики. Це вимагає, щоб держава ставила своєю метою такого рівня піклування за розвитком суспільної свідомості ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 У цій моделі громадяни мають активно залучатися до генерування вхідного імпульсу до оцінювання публічної політики. Традиційно способами політичної самоорганізації територіальних громад виступають вибори та референдум. Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають депутатів місцевих представницьких органів, а також керівників місцевої виконавчої влади. Місцеві вибори є формою прямого волевиявлення громадян, за допомогою якої створюються органи місцевого самоврядування (в Україні сільські, селищні, міські, районні в місті, районні та обласні ради), обираються глави місцевої виконавчої влади (в Україні сільські, селищні та міські голи). Територіальна громада як первинний суб єкт місцевого самоврядування внаслідок об єктивних причин, не може і не зможе здійснювати перманентне і цілеспрямоване управління локальними процесами в рамках адміністративно територіальних одиниць (виняток складають форми самоорганізації населення, у рамках яких вирішує свої потреби тільки частина членів територіальної громади) з метою реалізації питань місцевого значення. Підтвердженням цьому слугують різнорівневі й різноцільові інтереси жителів конкретних населених пунктів членів територіальних громад, що в межах порівняно великої території (село, селище, місто) без управлінської ланки практично не піддаються координації та іншому управлінському впливу. Звідси об єктивного характеру набуває необхідність формування представницьких органів територіальної громади. Сформовані самою громадою з числа її членів, представницькі органи могли б декларувати інтереси громади з метою їх подальшого вирішення. Зазвичай при розумінні місцевого самоврядування як специфічного рівня і форми здійснення влади увагу акцентують на специфіці питань, що підлягають вирішенню через органи місцевого самоврядування, а також на розмірах території, в межах якої функціонує відповідна територіальна громада. Місцеве самоврядування виступає як специфічна діяльність з вирішення питань місцевого значення, тобто питань безпосереднього забезпечення життєдіяльності членів територіальної громади. Отже, цю діяльність може здійснювати не кожний її представник, а тільки той, хто, по перше, відповідає вимогам закону, що ставляться до кандидатів у депутати, по друге (що, як уявляється, є не менш важливим), має достатні знання і кваліфікацію і йому виявили довіру члени територіальної громади. Саме в цьому і виявляється сутність місцевих виборів. Таким чином, територіальні громади за допомогою місцевих виборів формують представницькі органи місцевого самоврядування не тільки свого (базового) рівня, а й асоційованого рівня місцевого самоврядування (органи територіального самоврядування). Місцеві вибори є такою формою діяльності територіальної громади, в якій найбільш яскраво і рельєфно виявляється її статус первинного суб єкта місцевого самоврядування: за допомогою місцевих виборів територіальна громада формує представницький орган місцевого самоврядування, який потім діє від її імені й реалізує в більшій частині її функції і повноваження. Ще однією традиційною формою політичної самоорганізації територіальної громади є місцевий референдум. Під час волевиявлення громадян на місцевому референдумі вирішуються питання місцевого значення, а також здійснюється нормотворча діяльність цього суб єкта місцевого самоврядування, яка дає змогу громаді безпосередньо здійснювати управління місцевими справами. Місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення. Предметом місцевого референдуму може бути будь яке питання, віднесене до відання місцевого самоврядування. Рішення, прийняті місцевим референдумом, є обов язковими для виконання на відповідній території. Порядок призначення та проведення місцевого референдуму, а також перелік питань, що вирішуються виключно референдумом, визначається відповідним законодавством. Контроль і побудова консенсусу як цілі і цінності політичної самоорганізації громади можуть розвиватися тоді, коли публічна політика стає джерелом публічного навчання. Прикладом вдалого поєднання цих двох цілей і цінностей є розвиток «народних журі» (зокрема, у Німеччині та США). У них люди беруть участь у виробленні

396 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 рішень шляхом поперечних допитів судового типу, спрямованих на суб єктів політики експертів, політиків, чиновників, менеджерів, груп інтересів та інших. Кінцевим результатом цього є звіт, що може мати важливий вплив на процес публічної політики. У зв язку з цим Джон Стюарт зазначає: «Місцева влада може використовувати журі громадян для випробування пропозицій стосовно закриття школи чи питань планування посередницькі групи, що зводять разом конфліктні інтереси, ретельно розроблені соціологічні опитування, а також консультативні референдуми й електронні міські наради, все це разом з журі громадян можна вважати частиною стратегії зміцнення демократії» [16,р ]. Крім журі громадян, використовуються такі інституційні форми участі громадян у публічній політиці, як семінари рішень і суспільні мозкові центри (див.: [6 7;10;13 15]). У цій моделі громадяни активно діють у здійсненні вибору, доборі й оцінюванні рішень. Люди збираються в публічному місці, де обговорюють те, де вони були, їх нинішні реалії, ймовірні тенденції в майбутньому, а також якого типу контроль і управління вони можуть взяти на себе стосовно їхніх проблем і можливостей, сильних і слабких сторін. Американський дослідник Г.Лассвелл вважав за необхідне існування «виставок», які могли б стимулювати цей відкритий обмін цінностями, ідеями, переконаннями, інформацією, страхами, надіями і мріями. Ці інституції ним були названі «суспільними планетаріями» у них громада може спостерігати сама за собою, уявляти можливості й досліджувати проблеми. Суспільні планетарії можуть стати місцем, де школи, цервки, добровільні організації, громадські групи, університети тощо в територіальній громаді наводять свої аргументи, уявлення, ідеї та схеми. Це підвищить знання про себе самих і самоусвідомлення суспільства з тим, щоб створити форум для збагачення політичного порядку денного. Через суспільні планетарії громадяни заохочуються для таких цілей, як журі громадян, міське планування, обговорення соціальних і економічних проблем, форуми мікрорайону тощо. У такій спосіб вироблення політики стає способом політизації (політичної самоорганізації). Використовуючи ідею планетарію, де люди можуть спостерігати за небом, Г.Лассвелл стверджував, що нам потрібно пристосувати його до суспільного чи самоспостереження. У зв язку з цим він пише: «Учасники визволяються від пасток хибного сприйняття сучасності. Техніка планетарію дає можливість дати пропорційну вагу альтернативним версіям майбутнього чи минулого У принципі, кожна громада може створювати свій власний суспільний планетарій, у якому робиться наголос на місцеві цілі, місцеву історію й місцеві перспективи». Вони є способом надання важливості тим інституціям, які «в багатьох місцях ведуть боротьбу за публічне визнання» [15,р.107,111]. Суспільні планетарії можуть зробити свій внесок у розвиток суспільства, яке думає про себе, уточнює свої цінності, усвідомлює себе і є освіченим, а не пасивним і неосвіченим; вони можуть допомогти розширити й урізноманітнити порядок денний публічної політики та пом якшити вплив інших організацій у справі нав язування ідей [3,с.456]. У такий спосіб громадяни можуть стати не стільки «споживачами», скільки співвиробниками публічної політики. Наприклад, голландський дослідник П.Г юп пише, що в розвитку форм «спільного виробництва» у здійсненні суспільних послуг «клієнтів уже не можна розглядати як «рахуючи» громадян, а скоріше як невід ємну частину структури впровадження публічної політики» [12,p.149]. Крім таких традиційних способів політичної самоорганізації громад, як вибори та референдум, активно впроваджуються також загальні збори громадян за місцем їх проживання, місцеві ініціативи, громадські слухання (див., наприклад: [1 2]). Загальні збори громадян скликаються в міру необхідності за місцем проживання громадян (села, селища, мікрорайону, житлового комплексу, вулиці, кварталу, будинку) для обговорення найважливіших питань місцевого життя. Під загальними зборами розуміється зібрання усіх або частини жителів села (сіл), селища, міста для вирішення питань місцевого значення. В Україні в роботі зборів мають право брати участь громадяни, які досягли вісімнадцяти років і постійно проживають на відповідній території, а також депутати ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 місцевих рад, представники державних органів, трудових колективів, об єднань громадян (див.: [4]). На відміну від місцевого референдуму, який є формою вирішення питань місцевого значення шляхом голосування всіма членами громади, загальні збори провадяться на рівні «мікро громад», у межах окремих частин сіл, селищ, міст як адміністративно територіальних одиниць (будинків, вулиць, кварталів, мікрорайонів тощо), а тому є формою участі окремих груп членів територіальної громади в обговоренні та вирішенні питань, що належать до відання місцевого самоврядування. Загальні збори громадян є однією з найбільш масових форм безпосередньої демократії. Вони найбільш доступні для громадян і є одним з найефективніших засобів їх самоорганізації. Загальні збори забезпечують громадянам реальну можливість поєднання колективного обговорення питань і прийняття рішень з їх особистою активністю та ініціативою, які виявляються в різних організаційних та організаційно правових формах (запитаннях, виступах, участі в голосуванні тощо). Тому загальні збори відіграють важливу роль у системі місцевого самоврядування, виступають формою залучення громадян до здійснення найрізноманітніших управлінських функцій. В Україні загальні збори громадян за місцем проживання скликаються сільськими, селищними, міськими головами, виконавчими органами відповідних рад, органами територіальної самоорганізації населення для обговорення найважливіших питань, що зачіпають інтереси громадян, формування органів місцевого самоврядування та інші питання. У загальних зборах мають право брати участь громадяни, мешканці територіальних громад з правом голосу, тобто фізичні особи, які проживають у територіальній громаді, є її членами. Тим самим вони реалізують право здійснювати вплив на політичні, економічні, культурні, соціальні, екологічні та інші процеси розвитку територіальної громади. У загальних зборах не можуть брати участь іноземні громадяни й особи без громадянства, які постійно проживають в Україні на відповідній території та фактично є членами відповідних територіальних громад. Таке положення не відповідає чинним міжнародно правовим вимогам та передбачає заходи щодо прискореної інтеграції іноземців у територіальні громади на локальному рівні, в тому числі шляхом їх залучення до участі в місцевих виборах та інших формах діяльності громади (див.: [1,с.282]). Спеціальними формами безпосереднього волевиявлення територіальних громад є також місцеві ініціативи та громадські слухання. За територіальними громадами, її членами закріплено право ініціювати розгляд у раді (у порядку місцевої ініціативи) будь якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування. Це можуть бути питання, пов язані з: управлінням майном, що перебуває у комунальній власності; затвердженням програм соціально економічного та культурного розвитку і контролем за їх виконанням; встановленням місцевих податків і зборів відповідно до закону; забезпеченням проведення місцевих референдумів і реалізацією їх результатів; утворенням, реорганізацією та ліквідацією комунальних підприємств, організацій і установ, а також здійсненням контролю за їхньою діяльністю та ін. Місцева ініціатива, внесена на розгляд ради у встановленому порядку, підлягає обов язковому розгляду на засіданні ради, що відбувається у відкритій формі за участю членів ініціативної групи з питань місцевої ініціативи. Рада, розглянувши питання, внесене на розгляд шляхом місцевої ініціативи, приймає рішення. Це рішення, яким би воно не було, обов язково має бути оприлюднене. Порядок оприлюднення визначається органом місцевого самоврядування або статутом територіальної громади. Слід зазначити, що порядок оприлюднення такого рішення залежить від території громади, чисельності її мешканців, технічних і фінансових можливостей тощо. Як правило, оприлюднення рішень відбувається через їх опублікування в одній або декількох щоденних газетах, повідомлення через інші засоби масової інформації (радіо, телебачення тощо), шляхом видання відомчого бюлетеня ради та через вивішування публічних оголошень на дошці оголошень, встановлених у публічних місцях на території громади.

397 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Також територіальна громада має право проводити громадські слухання зустрічатися з депутатами відповідної ради та посадовими особами місцевого самоврядування, під час яких члени територіальної громади можуть заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, які належать до відання місцевого самоврядування. Слухання повинні проводитися не рідше одного разу на рік. Порядок організації громадських слухань визначається статутом територіальної громади. Представницький орган місцевого самоврядування, передбачаючи таку форму безпосередньої участі територіальних громад в управлінні місцевими справами, як громадські слухання, має враховувати необхідність забезпечення відповідної регулярності таких слухань, тобто проведення їх через приблизно однакові проміжки часу, а також найбільш зручний як для жителів, так і для депутатів і посадових осіб місцевого самоврядування час. Висновки. Отже, враховуючи прагнення до контролю і формування соціального консенсусу, способи політичної самоорганізації територіальних громад можна класифікувати за різними критеріями. По перше, це самореалізація членами територіальної громади власних запитів, у тому числі самостійне прийняття ними публічно владних рішень: а) нормативних; б) індивідуальних; в) кадрових (на місцевих виборах і референдумах). По друге, це самозаява членами територіальної громади своїх запитів (на загальних зборах громадян за місцем їхнього проживання, з допомогою місцевих ініціатив). По третє, це участь територіальної громади у відправленні органами місцевого самоврядування владно управлінських функцій: а) участь в обговоренні проектів місцевих планів і програм, проектів нормативних актів, прийняття рішень про їх реалізацію; б) участь у здійсненні вже прийнятих планів, програм, актів; в) оцінка результатів діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування, загального положення справ у рамках своєї громади, в окремих галузях місцевого життя (місцеві референдуми, загальні збори громадян за місцем проживання, місцеві ініціативи, громадські слухання). По четверте, це контроль з боку членів територіальної громади за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування і депутатів (місцеві вибори, громадські слухання). Список використаних джерел 1. Баймуратов М.О. Територіальна громада основа місцевого самоврядування в Україні / М.О. Баймуратов // Погорілко В.Ф. Муніципальне право України: Підручник / В.Ф. Погорілко, М.О. Баймуратов, Ю.Ю. Бальций та ін.; за ред. М.О. Баймуратова; вид. 2 ге, доп. К: Правова єдність, С Выдрин И.В. Муниципальное право России: учебник для вузов / И.В. Выдрин, А.Н. Кокотов. М.: Норма; ИНФРА М, с. 3. Парсонс В. Публічна політика: Вступ до теорії й практики аналізу політики / В.Парсонс; пер. з англ. К.: Вид. дім «Києво Могилянська академія», с. 4. Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затверджене Постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України Ст Торяник В.М. Політичний консумеризм: ґенеза, сутність, технології / В.М. Торяник. Д.; Нікополь: СПД Фельдман О.О., с. 6. Cunningham L.L. Applying Lasswell s concepts in field situations: diagnostic and prescriptive values / L.L. Cunningham // Educational Administrative Quarterly Vol. 17 (2). P Ershkowitz M. Lasswell and teaching / M. Ershkowitz // Bureaucrat Vol. 10 (1). P Etzioni A. The Active Society: A Theory of Societal and Political Processes / A. Etzioni. N.Y.: Free Press, р. 9. Etzioni A. The Spirit of Community: Rights, Responsibilities and the Communitarian Agenda / A. Etzioni. N.Y.: Crown Publishers, р. 10. Gorrell J. Using Lasswell decision seminars to assure appropriate knowledge base in teacher education / J. Gorrell, R.C. Kunkel, D.M. Ossant // Journal of Teacher Education Vol. 44 (3). P Hood C.C. A public management for all seasons? / C.C. Hood // Public Administration Vol. 69 (4). P Hupe P. The politics of implementation: individual, organizational and political co production in social services delivery / P. Hupe // New Agendas in the Study of the Policy Process / Hill M.J. (ed.). N.Y.: Harvester Wheatsheaf, Р Lasswell H.D. The library as a social planetarium / H.D. Lasswell // American Librarian Vol. 1. P ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Lasswell H.D. The technique of decision seminars / H.D. Lasswell // Midwest Journal of Political Science Vol. 4. P Lasswell H.D. Strategies of inquiry: the rational use of observation / H.D. Lasswell // The Human Meaning of the Social Sciences / Lerner D. (ed.). N.Y.: Meridian Books, Р Stewart J. Citizens Juries / J. Stewart, E. Kendall, A. Coote. L.: Institute for Public Policy Research, р. Березинский В.П. Способы политической самоорганизации территориальных общин Определяются главные цели и ценности политической самоорганизации территориальных общин; выделяются основные способы политической самоорганизации территориальных общин и дается их характеристика. Ключевые слова: политическая самоорганизация, общественный контроль и консенсус, местные выборы и референдумы, жюри граждан, общественные планетарии, общие собрания граждан, местные инициативы, общественные слушания. Berezinsky, V.P. Methods of political self organization of territorial communities The main objectives and values of political self organization of territorial communities are determined, the main methods of political self organization of territorial communities are allocated separately and are give their characteristics. Key words: political self organization, social control and consensus, local elections and referendums, citizens juries, public planetarium, general assembly of citizens, local initiatives, the public hearing. *** УДК 378.4( )МДУ:061.2(045) Трима К.А. Вплив вищих навчальних закладів на трансформацію інститутів громадянського суспільства в Україні Досліджуються специфічні характеристики впливу вищих навчальних закладів на формування громадського суспільства в країні та їхня роль у формування космополітичних традицій в суспільстві на прикладі діяльності Маріупольського державного університету. Робиться висновок про важливу роль, яку відіграють навчальні установи, в процесі інтеграції українського громадянського суспільства в глобальні структури. Ключові слова: освітній заклад, Маріупольський державний університет, глобалізація, громадянське суспільство. Динаміка розвитку сучасного культурного простору обумовлює виокремлення вищої освіти не лише в якості науково освітньої та соціального культурної сфери, але й як процесу, який створює сприятливі можливості для адаптації людини в умовах громадянського суспільства, його інкультуралізації засвоєнні технологій, зразків та стереотипів культурного змісту історичної реальності, яка швидко трансформується. Унікальна роль сучасних освітніх закладів полягає не лише в наданні професійного знання, але й в трансляції соціального досвіду, об єднанні досягнень минулого та майбутнього, а разом с тим і генерації інноваційний ідей, методик, технологій, що повинні забезпечити об єднання фундаментальних досягнень вітчизняної філософії освіти та світових просвітницьких тенденцій. Вищі освітні заклади, окрім прямих своїх функцій, виконують ще одне важливе суспільне завдання: вони формують засади громадянської культури та етики. Трансформаційні перетворення національної освітньо виховної системи передбачають формування соціально активної самодостатньої особистості з гуманістичними цінностями, громадянською свідомістю та цілісною системою знань. Таким чином, формується особистість, невід ємною частиною світосприйняття якої являються цінності демократії, правової держави та громадянського суспільства. Специфіку впливу вищих освітніх закладів на формування структур громадського суспільства вивчають представники багатьох наук. Як приклад тут можна навести роботи Г.Щедрової [9] та А.Колодій [10], але проблематика впливу вищих освітніх закладів на процес інтеграції вітчизняних структур до глобального громадянського суспільства залишається поза увагою науковців. Тому дана стаття є спробою заповнити даний інформаційний вакуум на прикладі функціонування одного з українських вузів.

398 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Одним з найкращих прикладів трансформаційної ролі вищого навчального закладу по відношенню до українського громадянського суспільства є діяльність Маріупольського державного університету. Специфіка навчання в університеті та умови, які створено в цьому вищому закладі для розвитку кросскультурної взаємодії, сприяють тому, що студенти та випускники МДУ засвоюють демократичні цінності та приймають активну участь у розвитку та функціонуванні елементів громадянського суспільства в країні. Численні міжкультурні комунікації викладачів та студентів, розроблена модель міжнародної діяльності університету сприяють не лише входженню МДУ до міжнародного ринку освітніх послуг. Унікальна для України університетська модель розвиту міжнародних відносин сприяє інтеграції як самого університету, так й окремих елементів вітчизняного громадянського суспільства, насамперед, громадських організацій, які діють на базі МДУ, до міжнародних інфраструктур, які є елементами глобального громадянського суспільства. Маріупольський державний університет було засновано у 1991 р. у промисловому регіоні за ініціативи Донецького національного університету, Маріупольської міської ради та Маріупольського товариства греків. За 20 років свого існування МДУ став авторитетним вищим навчальним закладом України, освітнім і науково культурним центром Приазов я, а також провідним центром духовного й культурного відродження греків в Україні. Сьогодні це класичний вищий навчальний заклад IV рівня акредитації, що здійснює підготовку висококваліфікованих конкурентоспроможних фахівців за 20 спеціальностями. У МДУ здобувають якісну вищу освіту понад 4500 студентів [7,c.50]. Одним із пріоритетних напрямків діяльності Маріупольського державного університету є міжнародні зв язки, що постійно розширюються. Розвиваючи існуючі контакти з міжнародними партнерами і встановлюючи нові, МДУ вирішує комплекс завдань, пов язаних із навчально методичною, науково дослідною роботою, зміцненням кадрового потенціалу, розвитком матеріально технічної бази університету. Специфічною характеристикою міжнародної діяльності МДУ є розроблена стратегія міжнародної діяльності. Як зазначає її розробник, ректор МДУ, доктор політичних наук, професор К.В. Балабанов: «Така активна міжнародна діяльність стала можливою завдяки запровадженню власної моделі міжнародної діяльності, яка передбачає комплексне співробітництво з міністерствами освіти, міністерствами закордонних справ, дипломатичними представництвами, обласними адміністраціями, меріями, провідними університетами, фондами й громадськими організаціями іноземних держав. Університет успішно втілює цю модель у життя за такими напрямами: участь у роботі міжуніверситетських структур; співробітництво з урядовими структурами, обласними адміністраціями, меріями, державними та громадськими організаціями; підготовка педагогічних кадрів для загальноосвітніх навчальних закладів із викладанням мовами національних меншин; проведення спільних наукових досліджень; спільна видавнича діяльність; організація міжнародних наукових форумів; стажування за освітніми та науковими програмами, участь у міжнародних культурних програмах тощо» [6,c.54]. Міжнародна діяльність університету виводить на новий рівень співробітництво України з іноземними державами. Форматом цієї співпраці є відкриття представництв міжнародних організацій та навчально освітніх центрів. Так, у МДУ створені та працюють Інститут українсько грецької дружби та елліністичних досліджень, Центр гендерних досліджень та освіти, Грецький, Італійський, Китайський, Польський, Ізраїльський культурні центри, що сприяють зміцненню міжнародних культурно освітніх зв язків університету. МДУ входить до складу багатьох міжнародних організацій: Асоціації Середземноморських університетів (Мессіна), Європейської організації публічного права (Афіни), Асоціації юридичних ВНЗ країн СНД (Москва) та інших [4]. «Завдяки всебічній допомозі Греції гуманітарний університет увійшов до складу найавторитетніших європейських структур: правління Асоціації європейських університетів «ЕМОС», Ради директорів Європейської організації публічного права, в роботі якої беруть участь 12 країн і більш як 50 університетів Європи, Міжнародної асоціації юридичних ВНЗ країн СНД та ін.», підкреслює ректор МДУ, доктор політичних наук професор К.В. Балабанов [5,c.49]. Географія міжнародних зв язків МДУ досить широка і виходить за рамки європейського континенту. За період рр. університет відвідало більше 150 офіційних делегацій з 28 країн світу (Греції, Кіпру, Італії, Російської Федерації, США, Великобританії, Канади, Австралії, Франції, Німеччини, Швеції, Норвегії, Іспанії, ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Швейцарії, Ізраїлю та ін.) [3]. З квітня 2008 р. на території університету діє Інститут українсько грецької дружби та елліністичних досліджень, у відкритті якого взяли участь вищі посадовці Греції [8,c.25]. В університеті було відкрито аналогічні центри з вивчення іноземних мов та знайомства з культурними надбаннями інших країн серед яких: Італія, Польща, Ізраїль та Китай. Маріупольський державний університет приділяє значну увагу співпраці із дипломатичними представництвами іноземних країн, акредитованими в Україні, та представництвами України за кордоном. Університетські структури співпрацюють із Представництвом Європейської комісії, Центром інформації та документації НАТО, Генеральними консульствами Чеської Республіки в Донецьку, Республіки Польща в Харкові, Російської Федерації в Харкові, Держави Ізраїль у Дніпропетровську, Грецької Республіки в Маріуполі та ін. Результатом такої співпраці стає організація та проведення спільних заходів: щорічне проведення Днів Європи в Маріуполі, проведення Днів італійської культури, Тижня італійської мови у світі, Днів ізраїльської культури, Днів новогрецької мови та культури, виступи українських та іноземних дипломатів із публічними лекціями перед студентами МДУ. Яскравим свідченням ефективної реалізації моделі міжнародної співпраці, інтеграції у європейський освітній простір є той факт, що МДУ серед перших 10 ти українських ВНЗ приєднався до єдиного європейського освітнього та наукового простору, коли ректор університету К.В. Балабанов у 2004 р. підписав Велику Хартію Університетів (Magna Charta Universitatum). «Прийняття Україною Болонської декларації свідчить про те, що обраний країною шлях модернізації вищої освіти України є співзвучним із загальноєвропейськими підходами, такими як якість і престиж освіти, конкурентоспроможність вищих навчальних закладів Європи, взаємна довіра держав і університетів, мобільність студентів і викладачів», зазначає доктор політичних наук, професор К.В. Балабанов [6,c.54]. У міжнародній діяльності Маріупольського державного університету окремо слід виділити напрям міжуніверситетської співпраці. Протягом рр. МДУ підписав договори про співробітництво із ВНЗ Греції (Афінським національним університетом ім. Каподістрії, Яннінським університетом, Іонічним університетом, Салонікським університетом ім. Аристотеля, Патрським університетом, Фракійським університетом ім. Демокрита, Македонійським університетом), Кіпру (Кіпрським університетом, Коледжем туристичного та готельного менеджменту), Італії (Мессінським університетом, Університетом для іноземців м. Перуджа, Університетом «Магна Греча» міста Катанзаро, Калабрійським університетом), Великої Британії (Університетом міста Данді, Школою англійської мови ім. М.Фрісбі), Німеччини (Бременським інститутом іноземних мов ім. Аристотеля), Російської Федерації (Інститутом держави і права Тюменського державного університету, Санкт Петербурзьким державним університетом), Словаччини (Університетом Св. Кирила та Мефодія міста Трнава), Латвії (Балтійською міжнародною академією), Китаю (Цицикарським університетом, Цицикарським вищим педагогічним коледжем), Польщі (Варшавським університетом кардинала Стефана Вижинського). Зауважимо, що університет активно співпрацює і з вищими закладами Франції, Іспанії, Німеччини, Португалії, Австралії, Румунії, Чехії, Нідерландів, США, Білорусії та інших держав [3]. Зазначимо, що МДУ також розвиває всебічну співпрацю з такими важливими складовими елементами глобального громадянського суспільства як іноземні фонди та асоціації, серед яких такі авторитетні міжнародні інституції як: Фонд «Александр С. Онасіс», Фонд ім. Бодосакіса (Греція), Фонд «Анастасіос Г. Левендіс» (Республіка Кіпр), Фонд ім. Фулбрайта (США), Фонд «Борусія» (Польща) та інші [8,c.24]. Результатом плідної, багатосторонньої співпраці МДУ із державними й громадськими організаціями Греції (Європейською організацією публічного права, Філологічним товариством «Парнас» Афінської Академії, Центром вивчення та розвитку грецької культури країн Причорномор я, Організацією із розповсюдження грецької мови), Італії (Італійським інститутом культури в Україні, Спілкою «Данте Аліг єрі»), Великої Британії (Науково дослідницьким центром Святого Джеймса), Російської Федерації (Асоціацією юридичних вищих навчальних закладів країн СНД) стала ціла низка реалізованих заходів та проектів. Серед них, зокрема, слід зазначити наступні: відкриття на базі МДУ Представництва Європейської організації публічного права в Україні (2006 р.), спільне проведення із ЄОПП літньої Академії публічного права (2008 р.,

399 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск р.), створення на базі МДУ спільно із Центром Святого Джеймса Міжнародного центру із навколишньо природного середовища, створення спільно із Італійським інститутом культури в Україні Італійського культурного центру в МДУ (2008 р.), відкриття представництва Спілки «Данте Аліг єрі» (2009 р.) та ін. [5,с.50]. Різноманітні заходи університету, спрямовані на розвиток науково педагогічного та інтелектуального потенціалу викладачів та студентів в контексті інтернаціоналізації, реалізуються в різних організаційних формах. Стратегічною лінією діяльності МДУ є активне залучення до участі в навчальному процесі досвідчених фахівців, видатних учених, засновників та представників різних наукових шкіл України та інших країн, що визнано світовою практикою розвитку університетської освіти. Так, лише протягом рр. перед студентами виступили 157 іноземних науковців. Підвищення кваліфікації викладачами МДУ відбувається шляхом навчання в інститутах підвищення кваліфікації; участі у роботі семінарів, нарад, науково практичних конференцій з проблем управління сучасною вищою школою; стажування у вищих навчальних закладах України та закордоном (у Греції, Італії, Кіпру, Великій Британії, Нідерландів, Чехії та ін.) [4]. Науково дослідна робота в університеті, що спрямована на розвиток фундаментальних і прикладних досліджень, удосконалення матеріально технічної бази для проведення наукових досліджень, проводиться з використанням бюджетного та позабюджетного фінансування, у тому числі з активним залученням коштів зарубіжних наукових установ партнерів МДУ. Протягом рр. загальна сума фінансування становила 1413,8 тис. грн., у тому числі за рахунок коштів міжнародних організацій 1163,8 тис. грн. (82,3%) [2]. Крім того, викладачами університету проводиться активна робота з отримання індивідуальних грантів. Так, викладачі кафедри конституційного, адміністративного та міжнародного права брали участь у проекті Європейської організації публічного права «ГЕРА», що дозволило отримати грант на виконання науково дослідної роботи з проблеми міграційного права Європи. Викладачами кафедри німецької філології отримано гранти на наукову роботу в Інституті германістики в рамках Австрійської кооперації з питань освіти і науки (м. Відень, університет Відень, Австрія). Щорічно понад 20 викладачів МДУ отримують індивідуальні гранти для проведення наукових досліджень з проблем новогрецької мови, які фінансуються Фондом «Анастасіос Г. Левендіс» (Республіка Кіпр), а також програмами «ФІЄСПА» та «Ясон» за підтримки уряду Грецької Республіки. Крім того, Фондом «Анастасіос Г. Левендіс» у 2009 р. виділено 5 індивідуальних грантів для викладачів університету, які завершують написання кандидатських дисертацій, пов язаних з проблематикою вивчення діалектів новогрецької мови. Щорічно Кіпрський університет виділяє 5 індивідуальних грантів для вивчення новогрецької мови, історії та культури Кіпру. Окрім викладачів МДУ, у зазначених програмах беруть участь і аспіранти університету [6,c.53]. Загалом активний курс університету на інтеграцію в європейський освітній та культурний простір має на меті подальшу оптимізацію навчання та викладання, розкриття нових можливостей для студентів та професорсько викладацького складу університету. Однією з таких можливостей є участь (у співпраці з провідними національними університетами України та Європи) у програмах, які фінансує Європейський Союз, зокрема у проекті по лінії «ТЕМПУС». Так, у 2008 р. консорціум провідних університетів Франції, Румунії, Португалії, Іспанії, Молдови, Білорусі та України, серед яких і МДУ, виграв проект TEMPUS ( TEMPUS FR TEMPUS JPCR) «Модернізація та розвиток професійно орієнтованих курсів», відповідно до якого університет отримає протягом рр. 60,0 тис. євро [2]. Окрім роботи університету з надання професійної освіти, в якості «вихователя» компетентних громадян, підтримки міжнародних зв язків, університет виступає становленню громадських організацій як елементів громадянського суспільства. Університет підтримує роботу кількох громадських організацій, які було започатковано за допомогою співробітників університету. Однією з таких громадських організацій є міський гендерний центр. У 2010 р. Маріупольський державний університет став одним з переможців спільного проекту Європейського Союзу та Програми розвитку ООН «Програма рівних можливостей та прав жінок в Україні», а в результаті меморандуму про співпрацю ПРООН та МДУ був відкритий Центр гендерних досліджень та освіти МДУ. Партнерами Центру гендерних ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 досліджень та освіти МДУ є Програма рівних можливостей та прав жінок в Україні ПРООН ЄС, Литовський гендерний центр, ресурсні гендерні центри України. За рік роботи Центру робочою групою було підготовлено та проведено понад 50 тренінгів з гендерної освіти. Як зазначила керівник Центру гендерних досліджень і освіти МДУ, кандидат політичних наук А.М. Дегтеренко, «Центр здійснює консультаційну допомогу для жителів регіону, сприяє розвитку студентської науки, проводить робота з написання кандидатських та докторських дисертацій з гендерної проблематики. У квітні 2010 р. в МДУ вперше була проведена Всеукраїнська конференція «Проблема гендеру в гуманітарних дослідженнях», учасниками якої стали понад 120 науковців з 10 міст України. У липні 2011 р. відбулася Перша літня сесія Відкритого інституту рівних можливостей «Рівні можливості: вища школа і становлення громадянського суспільства в Україні». Її мета впровадження гендерних знань та формування гендерної чуйності в системі вищої освіти Південного Сходу України» [4]. Активну роботу з питань європейської та євроатлантичної інтеграції серед студентів університету, учнівської молоді міста проводить студентська громадська організація, як діє на базі університету. Ліга політологів міжнародників «Дипкорпус» була створена за ініціативи групи студентів та випускників університету. Одним із завдань організації, яка має розвинену структуру по Україні, є створення сприятливих умов використання інтелектуального і професійного потенціалу випускників МДУ, їх працевлаштування, а також сприяння кар єрному зростанню. Серед заходів цієї студентської громадської організації можна назвати: «Посвята у студенти політологи», пізнавальні конкурси, інтелектуальні ігри, інтернет вікторини, засідання клубу «Виклики XXI ст.»; святкування Днів Європи в Маріуполі, олімпіади з міжнародних відносин ім. І.Каподістрії серед студентів та старшокласників шкіл м. Маріуполя та інші. Важливою, дієвою і перспективною формою міжнародного співробітництва у МДУ вважаються міжнародні стажування студентів і викладачів. Серед програм, пов язаних зі студентськими обмінами, можна виділити три основні типи: навчальні, наукові та культурні. Всі ці програми мають професійну зорієнтованість і сприяють покращенню фахової підготовки випускників університету, розвитку наукового потенціалу студентів та викладачів. Тривалість програм коливається від одного місяця до повного навчального року. У них беруть участь кращі студенти і викладачі університету. Динаміку стажувань ілюструють наступні дані. Протягом рр. звітного періоду близько 1500 студентів і викладачів МДУ взяли участь у навчальних, наукових та культурних стажуваннях у різних країнах світу. Географія стажувань студентів та викладачів МДУ постійно розширюється. Тільки у 2008 р. 286 студентів і викладачів пройшли стажування у 18 країнах світу, у н.р. учасниками різноманітних освітніх, наукових та культурних програм стали близько 320 студентів та викладачів університету. Протягом 2012 р. університет відвідали 20 офіційних іноземних делегацій [3]. Зазначимо, що на сьогоднішній день діє близько 87 угод МДУ з іноземними партнерами (університетами, інститутами, науковими фондами, державними установами та ін.) про освітню, наукову та культурну співпрацю. Головним ініціатором і організатором підписання договорів про співробітництво, а також подальшого втілення у життя всіх пунктів договорів з університетами, міністерствами закордонних справ і міністерствами освіти, меріями та адміністраціями Греції, Кіпру, Росії, Великобританії, Німеччини, Італії, Ізраїлю, КНР та інших країн є ректор Маріупольського державного університету, доктор політичних наук, професор К.В. Балабанов. Таким чином, у Маріупольському державному університеті створено атмосферу толерантності, творчості й конкуренції ідей, організовано належні умови для реалізації та розвитку інтелектуального, культурного, духовного та творчого потенціалу кожного студента, формування особистості сучасного типу, свідомого громадянина України. Студенти, які навчаються в гуманітарному університеті, отримують не лише професійні знання. Маріупольський державний університет сприяє входженню молоді у міжнародний культурний простір, що надає можливість долучитися до культурного потенціалу цінностей різних суспільств. Численні закордонні стажування та функціонування осередків авторитетних міжнародних інституції на території навчального закладу є основою для засвоєння демократичних цінностей та надбань громадянських структур в більш розвинутих країнах. Постійно зростаючий інтерес закордонних партнерів до діяльності МДУ свідчить про ефективну роботу колективу, спрямовану

400 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 на якісну підготовку студентів, розширення освітніх, наукових, культурних зв язків, і позиціювання університету в країнах партнерах як перспективного й авторитетного вищого навчального закладу України, що динамічно розвивається. Список використаних джерел 1. Міжнародний відділ МДУ. Звіти про міжнародну діяльність, рр. 2. Міжнародний відділ МДУ. Інформація про позабюджетне фінансування з боку іноземних установ, рр. 3. Міжнародний відділ МДУ. Міжнародні партнери МДУ, рр. 4. Міжнародний відділ МДУ. Прес релізи. 5. Балабнов К.В Багатовекторний характер міжнародної діяльності МДГУ / К.В. Балабанов // Зовнішні справи С Балабанов К.В. Міжнародне визнання Маріупольського державного гуманітарного університету / К.В. Балабанов // Зовнішні справи С Балабанов К.В. Наука та освіта в сучасному університеті в контексті міжнародного співробітництва / К.В. Балабанов // Зовнішні справи С Балабнов К.В Український центр еллінізму / К.В. Балабанов // Зовнішні справи С Колодій А. На шляху до громадянського суспільства / А.Колодій. Л.: Вид во «Червона Калина», с. 10. Щедрова Г.П. Формування політичної культури в контексті розвитку громадянського суспільства / Г.П. Щедрова // Гілея С Трима Е.А. Влияние высших учебных заведений на трансформацию институтов гражданского общества в Украине Исследуются специфические характеристики влияния высших учебных заведений на формирование гражданского общества в стране и их роль в формировании космополитических традиций в обществе на примере деятельности Мариупольского государственного университета. Сделан вывод о важности роли учебных учреждений в процессе интеграции украинского гражданского общества в глобальные структуры. Ключевые слова: высшее учебное заведение, Мариупольский государственный университет, глобализация, гражданское общество. Tryma, K.A. The influence of the high establishment on the transformation of Ukrainian civil society The specifi c features of the infl uence the high establishment on the civil society as well as their infl uence on the cosmopolitan traditions are under analyses. The research is based on the activities hold by Mariupol State University. The conclusion is made about the importance of the high establishment in the process of integration of Ukrainian civil society into the global structures. Key words: university, Mariupol State University, globalization, civil society. УДК 324 *** Етапи створення політичного бренду Павлюк К.В. Аналізується процес створення політичного бренду, розглядаються його послідовні етапи. Досліджуються узагальнюючі стадії створення політичного бренду. Ключові слова: брендинг, етапи створення політичного бренду, політична комунікація, політичний бренд, створення політичного бренду. Створення політичних брендів відбувається щоразу у виборчих кампаніях та часто між ними. Найголовнішою метою новоствореного бренду є донесення ідентичності бренду, тобто інформації про нього до виборців. Необхідно, щоб ця інформація була донесена точно та якісно. На цьому шляху існує багато перешкод, таких як недоліки політичної комунікації, можливі провокації конкурентів тощо. Тому при створенні політичного бренду необхідно керуватися чіткими правилами, які передбачають розбиття процесу створення політичного бренду на три основні стадії та 6 етапів. Аналіз літератури з даної тематики показує, що достатньо дослідженим є процес створення бренду комерційного. Так, у статті А.К. Стась проаналізовано процес ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 розвитку бренду, включаючи його планування, розробку, управління та контроль. Багато робіт присвячено як питанням PR та реклами у комерційному секторі, так і питанням політичної реклами (С.В. Мошкін, О.А. Феофанов, Д.Ігнатьєв, А.Бєкєтов, Ф.Сарокваша, А.Чуміков). Частина досліджень, присвячена дослідженню сфери політичного маркетингу також велика. Так, Г.Г. Почепцов аналізує поняття політичного іміджу та управління ним у передвиборчих кампаніях. Тобто, створення політичного бренду в даних працях проаналізоване з різних сторін, і воно не є основним предметом їх дослідження. Тому метою даної статті є комплексний аналіз процесу створення політичного бренду. Дана мета передбачає виконання відповідних цілей: 1) дослідити завдання політичної та рекламної кампанії комерційного бренду; 2) проаналізувати три основні стадії, які проходить політичний бренд; 3) розробити комплексне бачення створення політичного бренду. Бренд як образ соціального об єкту як політична партія чи кандидат формується в результаті спеціально організованої комунікації між соціальним комунікатором (розробником бренду) та адресатом (аудиторією). Відповідно, бренд є результатом такої комунікації. Якщо використовувати для опису комунікативного процесу відому модель п яти питань Лассуела, то бренд повинен зайняти місце п ятого компонента комунікативного акту, що характеризує ефективність комунікації. Відповідно, дана модель Лассуела буде виглядати так: Хто? (Комунікатор) що? (Повідомлення) По якому каналу? (Засоби) Кому? (Цільова аудиторія) З яким результатом? (Ефективність бренду). У такому трактуванні представникам цільової аудиторії, у якої в результаті комунікації повинен бути сформований певний образ, тобто бренд, відводиться роль об єкту впливу. Комунікатор же, навпаки, повинен займати активну позицію, намагаючись за допомогою своїх повідомлень управляти сприйняттям аудиторії. Відповідно бренд комунікація це комунікація переконуюча, тобто заснована на тому, що комунікатор переконує цільову аудиторію за допомогою різноманітних засобів, аргументів. Політична кампанія по своїй суті аналогічна звичайній рекламній кампанії комерційного бренду. Відповідно, схожими є і їхні завдання, а саме: 1. Зробити «товар» відомим, виробити до нього прихильність споживачів, чи то виборців. У відповідності до активів політичного бренду, дане завдання означає необхідність збільшити обізнаність про бренд. 2. Забезпечити задоволення від отримання «товару» чи відданості певній політичній силі, наприклад, після підтримки її на виборах. Дане завдання передбачає необхідність підтримки рейтингу і після виборів, тобто, довготривале стратегічне планування. 3. Сформулювати необхідність в даному «товарі» у випадку політичного бренду це означає необхідність отримання голосів виборців, які надають потужні ресурси для подальших дій політика. 4. Створити та посилити бренд, тобто завоювати прихильність, любов виборців, посилити капітал політичного бренду, що у майбутньому надасть владу політику. Створення політичного бренду передбачає проходження трьох основних стадій: 1. Докомунікативна. Тут відбувається аналіз ситуації, що існує на даний час на політичній арені, вибір цільової аудиторії, розроблення основного повідомлення політичного бренду та вибір засобів комунікації. Цей етап є дослідницьким. Здійснюючи процес управління політичним брендом, потрібно чітко розуміти, які існують зовнішні та внутрішні фактори, що впливають на його ефективний розвиток та функціонування, а також мати уявлення про його сутність як таку і особливості психологічних процесів формування образу лідера в свідомості виборців. Особливістю дослідницького етапу формування політичного бренду є те, що він обов язково має дати уявлення про бажаний образ політичного лідера, кандидата, який здатен вирішити нагальні для виборців проблеми, щоб у майбутньому за допомогою засобів PR вигідно співвіднести з ним наявний образ [8,с.53]. Важливо зрозуміти і проаналізувати не лише ситуацію, що існує на даний момент, а й усвідомити, що усі дії, включно з тими, що не контролюються, впливають на зміну початкової ситуації. На даному етапі загалом потрібно дослідити коло проблем, які хвилюють населення країни повністю або певного регіону. Важливим є вивчення інформації про

401 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 лідерів думок, суспільні об єднання, владні та бізнес структури, що можуть впливати на виборчий процес. Як вже було сказано, важливо знати, яким є ідеальний образ політика в уяві виборців. Для цього необхідно скористатися соціальними дослідженнями. Насамкінець, важливою є інформація про конкурентів, які балатуються у тому самому виборчому окрузі. Усі дослідження цієї стадії поділяються на кабінетні та польові. Кабінетні дослідження це аналіз інформації зі ЗМІ, різноманітних друкованих джерел тощо. Вони є менш затратними, у порівнянні з польовими, проте часто й менш точними, такими, що не відповідають дійсності, вони часто запізнюються, а тому потребують доповнення оперативними даними. На базі кабінетних досліджень проводять кон юнктурні дослідження, прогнозів аналіз. Джерелами інформації кабінетних досліджень можуть бути [2,с.21]: ЗМІ, Корпоративні видання, опубліковані маркетингові та PR дослідження, статистичні довідники з різноманітної тематики (результати виборів, економіка, демографічні показники тощо), ресурси Інтернет, різноманітна поліграфічна продукція (плакати, листівки, програми тощо), документи владних структур (накази, розпорядження, постанови, регламенти). Польові дослідження, на відміну від кабінетних, містять первинну реакцію виборців, основна їх задача заклечається в безпосередньому контакті з цільовою аудиторією. Такі дослідження є більш складними для проведення, більш затратними. Основними формами польових досліджень є анкетування та інтерв ю. 1. Комунікативна стадія полягає в реалізації комунікації, в доведені до цільової аудиторії того основного повідомлення, що було розроблене на попередній стадії. Крім цього, тут відбувається весь процес комунікації кандидата з виборцями. 2. Посткомунікативна стадія. Авторкою статті пропонується комплексне бачення створення політичного бренду. Загалом цей процес складається з таких послідовних етапів: 1. Постановка цілей виходячи з наявних ресурсів та поточної ситуації. На цьому етапі: аналізується мета політичної кампанії або організації; визначається місце бренду в архітектурі брендів компанії або організації; визначається бажаний стан бренду (якостей, життєвого циклу, конкурентних переваг); формулюються вимірювані параметри бренду; аналіз наявних ресурсів (фінансових, людських, знань і т.д.); визначення команди замовників, учасників та виконавців; визначення термінів проекту; виявлення інших умов або обмежуючих факторів. 2. Вибір цільової аудиторії, тобто групи людей, на яку буде проектуватися комунікативний вплив. Це може бути більшість населення країни, якщо мова йде про всезагальні вибори і метою є отримання більшості голосів. Або орієнтація на правий, або на лівий блоки, і послання приблизно для 20% потенційних виборців. Існують критерії, яким повинна відповідати цільова аудиторія, а саме: величина, доступність цільової аудиторії, готовність сприймати рекламне повідомлення. Крім цього на даному етапі відбувається аналіз конкурентів, вивчення моделі поведінки споживачів визначення та вивчення ринків збуту. 3. Розробка послання основного повідомлення для обраної цільової аудиторії. На цьому етапі відбувається позиціонування політика і найголовнішим є точна відповідність цього позиціонування обраній цільовій аудиторії. Формулюється суть бренду, його місія, позиціонування і корисність бренду для цільової аудиторії, індивідуальність бренду (його цінності, асоціації, риси, конкурентні переваги тощо), розробляються атрибути бренду (ім я, логотип / фірмовий знак, персонаж або герой, шрифт, упаковка і т.д.). Правильно підібране ім я політичного бренду повинно бути дуже точним і змістовним та вказувати на одну чи декілька з наступних характеристик чи асоціюватися з ними: ідея позиціонування політичного бренду (ліві, праві тощо); сутність політичного бренду; головна відмінність від конкурентних брендів; ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 вигода чи перевага для виборців; головна мета чи мотиви політичної сили; ім я лідера політичної сили; На третьому етапі створення політичного бренду відбувається розробка так званої передвиборчої легенди [7,с.307]. Вона виступає як інформаційна основа рекламної кампанії. Це власне і є ідентичність політичного кандидата, те що він пред являє своїм виборцям. Передвиборча легенда повинна містити в собі прийоми символи, наприклад: символ «невинної жертви» викликає у виборців співчуття до долі кандидата; символ «людини з народу» знищує бар єри між кандидатом та виборцями; символ «людина, що приречена на успіх» показує, що кандидат переможець у житті, все, за що береться, він завершує з успіхом, що значить, що йому можна довірити і депутатський мандат; символ «людина моральних принципів» показує кандидата чесним, турботливим, уважним до звичайних людей. Виборці зазвичай довіряють таким кандидатам; символ «незалежний кандидат» говорить виборцю, що кандидат не зв язаний політичною приналежністю і не заплямований політичним минулим [4]. 4. Вибір засобу та каналів розповсюдження повідомлення, найбільш підходящого комплексу комунікації та просування «товару». До цього етапу включають: розробку правил створення маркетингових матеріалів і опис процедур з управління брендом; визначення осіб, відповідальних за розвиток бренду (хранителів бренду); розробка плану дій з просування бренду (інтегровані маркетингові комунікації); розробка плану та процедур з моніторингу бренду та оцінки його ефективності. 5. Етап реалізації брендингової кампанії, тобто, доставка повідомлення обраними каналами для відповідної цільової аудиторії. Тут надзвичайно важливу роль для просування політичного продукту відіграє політична реклама. Олег Феофанов дає визначення її у широкому соціологічному контексті: політична реклама це будь яка реклама як система методів психологічного впливу на масові аудиторії з метою управління їх політичною поведінкою з метою вимірювання та закріплення тих чи інших політичних поглядів [7,с.264]. 6. Результат, тобто підсумок проведених виборів. У товарній рекламі це продажу і вартість торгової марки, в політичній рекламі підсумок виборів. Також на цьому етапі відбувається моніторинг вимірюваних параметрів бренду, визначених на першому етапі, порівнюється поточний стан бренду з бажаним та якщо це можливо відбувається корекція стратегії або тактики просування даного бренду. Як видно з етапів, які проходить бренд, основними є: розробка стратегії брендингу; аналіз конкурентних брендів; аналіз ознак, що відрізняють даний бренд від інших; розробка концепції позиціонування бренду; формування ознак, що характеризують бренд і відрізняють його від інших брендів; формування образу бренду; позиціонування бренду; формування ідентичності бренду; формування відносин бренду зі споживачем. Особливо важливого значення в сучасних умовах набуває проблема чіткого донесення до споживача ідентичності політичного бренду, що може бути вирішена за допомогою його якісного планування та створення. Конкретні заходи щодо кожного етапу створення політичного бренду можуть стати предметом подальших досліджень. Список використаних джерел 1. Андреев С., Мельниченко Л. Основы некомерческого маркетинга / С.Андреев, Л.Мельниченко // М.: «Прогресс Традиция», Игнатьев Д., Бекетов А., Сарокваша Ф. Настольная энциклопедия PR / Д.Игнатьев, А.Бекетов, Ф.Сарокваша // К., С Медведев М. Брендинг и параллельное позиционирование в избирательной кампании 2003 года / М.Медведев // М.: МГУ, Мошкин С.В. Политическая реклама: пособие для начинающих политиков / С.В. Мошкин // Екатеринбург: УрО РАН, с. 5. Почепцов Г.Г. Имидж &выборы. Имидж политика, партии, президента / Г.Г. Почепцов // Киев: АДЕФ Украина, с. 6. Стась А.К. Десять заповедей успешного бренд менеджмента / А.К. Стась // [Електронний ресурс]. Режим доступу:

402 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Феофанов О.А. Реклама: новые технологи в России / О.А. Феофанов // СПб: Питер, с. 8. Чумиков А. PR в избирательных кампаниях / А.Чумиков // «Советник» 6 (66), С.53. Павлюк Е.В. Этапы создания политического бренда Анализируется процесс создания политического бренда, рассматриваются его последовательные этапы. Исследуются обобщающие стадии исследования политического бренда. Ключевые слова: брендинг, политическая коммуникация, политический бренд, создание политического бренда, этапы создания политического бренда. Pavliuk, K.V. Stages of political brand creating The process of creating a political brand is being analyzed, stages of political brand creating is being examines. The author considers generalized stages of political brand creating. Key words: branding, political brand, political brand creation, political communication, stages of political brand creation. УДК *** Пашковський П.І. Суспільні протиріччя і проблема зовнішньополітичного вибору України Розглянуто суспільні протиріччя в контексті проблеми зовнішньополітичного вибору України. Ключові слова: суспільні протиріччя, зовнішньополітичний вибір, Україна. (стаття друкується мовою оригіналу) Пашковский П.И. Общественные противоречия и проблема внешнеполитического выбора Украины ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Рассмотрены общественные противоречия в контексте проблемы внешнеполитического выбора Украины. Ключевые слова: общественные противоречия, внешнеполитический выбор, Украина. С обретением независимости для Украины актуализируются дилеммы внешнеполитического позиционирования, споры вокруг которого обостряются в периоды предвыборных баталий, социально политической и экономической нестабильности. Усугубляют обозначенную проблему имеющиеся разногласия в общественных ориентациях относительно внешнеполитической концепции нашего государства, катализирующие внутриполитическую напряжённость. Целью данной статьи является обзорное рассмотрение исторических предпосылок формирования и современных проявлений общественных противоречий в контексте проблемы внешнеполитического выбора Украины. Специфика политических приоритетов украинского общества во многом обусловлена геополитическим положением государства, социально экономическими и культурно психологическими особенностями его исторического развития. Геополитическое положение Украины характеризуется исключительной международной значимостью и, одновременно, сложностью вытекающих из этого последствий. А.Никифоров писал: «Совокупность территорий, составляющих современное государственное пространство Украины, неоднократно становилась (прото) политическим центром для всего Евразийского пространства, базой для движения из глубин Евразии в направлении Западной Европы, Балканского полуострова, Ближнего и Среднего Востока. Эта территория лежит в центре Славянского мира, генетически связана с западной и южной ветвями Славянства, являясь при этом колыбелью восточных славян. Значимость и ценность территории Украины не подлежит сомнению. Сомнительны её геополитическая целостность и культурно историческая полнота» [1]. Современная Украина сформировалась как расколотая страна, по меньшей мере, с двумя отличающимися культурами, что находит многочисленные проявления, в том числе, в выделении в культурно ментальном плане двух регионов: Восточного и Западного [2,с.255]. Но в процессе комплексного анализа становится очевидным, что культурные различия между регионами Украины не столь однозначны в плане географического разделения, обусловливаясь сложными историческими перипетиями. «И линия размежевания двух типов регионов (нельзя говорить о расколе), акцентируют украинские исследователи, проходит не между Востоком и Западом Украины (ведь Черниговщина и Сумщина не являются никаким Западом, а Одесская и Николаевская области никогда не были географическим Востоком), не между Правобережной и Левобережной Украиной (ведь Измаил и Очаков не являются Левобережьем, а Полтава и Шостка Правобережьем)». Следовательно, «размежевание достигает не времен Казатчины и войн России с Польшей, а времен Ингварсонов и Гедиминасов и идет по границам Русь (Киевская, Черниговская, Галицко Волынская) и Степь при датской династии Ингварсонов Х ХІІІ вв. или Великом княжестве Литовском и Крымском ханстве в ХV веке между автохтонными украинскими землями, где украинцы и их потомки живут свыше тысячи лет (в составе разных государств и империй), и новыми землями, колони зированными преимущественно украинцами в составе Российской империи и Советского Союза на протяжении последних 300 лет» [3,с.34]. Региональные отличия четко проявляют себя на политическом уровне во время выборов. Подтверждают это и данные современных социологических опросов: «скорее положительное» отношение к идее присоединения Украины к союзу России и Беларуси наглядно демонстрируют жители Юга (83,8%) и Востока (80,6%), в меньшей степени жители Центра Украины (47,5%). В то же время, 54,7% жителей Запада Украины высказываются «скорее отрицательно» по поводу этой идеи («скорее положительно» лишь 26,9%) [3,с.20]. К столь значительным отличиям в восприятии политической реальности в рамках одного государства следует относиться с большой осторожностью, поскольку речь идет о разных культурно психологических установках, по своему трактующих действительность. Ни одна из них не может быть однозначно справедливой или ошибочной, вместе с тем, признание приоритета какой то одной точки зрения будет означать фактическое отрицание другой, что способно привести к необратимым для государственного единства последствиям. В.Крашенинникова в этом контексте отмечала: «Люди, принадлежащие разным культурно политическим средам, живут в разных реальностях, делают различные выводы об одних и тех же событиях, избирают различные пути действий. В такой ситуации вопрос «Кто прав?» чаще всего некорректен, ибо каждая сторона права в рамках своего контекста, мировоззрения и понимания интересов» [4,с.187]. Противоречия в выборе внешнеполитической концепции Украины обусловлены ещё одним обстоятельством. Целостность национальных интересов государства определяется монолитностью настроений его элит, с одной стороны, и остальных социальных слоёв с другой, а также возможностью консолидации их позиций на общезначимых началах. Последнее утверждение позволяет констатировать отсутствие условий для формирования единых национальных интересов нашей страны на современном этапе [5]. «За годы независимости, подчёркивал Г.Касьянов, в Украине выстроилась властная иерархия, основанная на принципе локализации властных полномочий в рамках небольших групп, для которых доступ к власти (прямой или опосредованный) или влияние на неё было обусловлено узкими корпоративными интересами, которые только частично совпадали с интересами общественными. Эта властная иерархия имела выраженные признаки олигархии. А поскольку она строилась на принципе взаимного обеспечения экономических интересов и слиянии бизнеса и власти, то произвела социальные и общественные сдвиги, экономические, политические, культурные и морально психологические последствия которых дают о себе знать уже сейчас» [6,с.176]. В другой публикации, размышляя о влиянии специфики украинских элит на внешнеполитическую дихотомию Восток Запад, Г.Касьянов делает важное заключение: «В украинской политике в 1990 е годы сформировалось четыре варианта выбора между Западом и Востоком, Европой (или Евроатлантикой) и Россией. Первый «собака на сене» балансирование между двумя мощными силами с минимальной выгодой для себя. Второй «блудный сын» периодическое возвращение то к одной, то к другой силе с постоянными обещаниями остаться в лоне. Третий «навеки вместе» обещание фактической реинтеграции с Россией, в основном экономической. И, наконец, четвёртый «не ждали» решительная интеграция в европейские структуры» [7,с.80].

403 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 При этом курс на евроатлантическую интеграцию традиционно поддерживался лидерами финансово банковского бизнеса, правыми и центристами, представителями среднего бизнеса и руководителями Министерства обороны [8,с.24]. Некоторые аналитики объясняют прозападные настроения части украинских элит тем, что, помимо осознания культурно психологической близости европейского образа жизни, «бизнесмены Запада Украины, которые исторически сотрудничают с Европой, ориентируются на неё» [9,с ]. В то же время приверженцами интеграции с РФ, как правило, являлись депутаты левых партий, предприниматели украинско российских промышленно финансовых групп, а также руководители ВПК (ориентированные на кооперационные связи с Россией), региональные лидеры Востока и Юга Украины [10]. На современном этапе вследствие неясности перспектив российского проекта и вероятности возобновления конфликта РФ с Западом, участие Украины в нём не пользуется поддержкой лидеров основных промышленно финансовых группировок, контролирующих украинскую экономику [11]. Следовательно, отмечает С.Юрченко, «в своем отношении к внешнеполитическим проблемам украинское общество раздвоено. Поэтому сложно говорить о четкой внешнеполитической перспективе страны. Какой бы вектор ни был избран, одна часть населения будет его поддерживать, а другая критиковать» [8,с.26]. Более того, по утверждению Т.Кузио, в Украине наблюдается противоречие между политической элитой и обществом в выборе вектора внешнеполитического позиционирования государства. С первых лет независимости внешнеполитические предпочтения большей части элит были либо устремлены на Запад (вплоть до заявлений о необходимости вступления в НАТО), либо характеризовались многовекторностью [12;13]. В свою очередь, значительная часть общества ориентируется на Восток, укрепление отношений с Россией и интеграцию постсоветского пространства. Современные социологические исследования показывают, что «скорее положительно» к идее присоединения Украины к союзу России и Беларуси относятся 60,3% опрошенных граждан по всей стране. «Скорее отрицательно» оценивает данную идею значительно меньшая часть респондентов 24,3%. Тех, кому трудно определить свою позицию по этой проблеме, 15,4%. Примечательно, что за 12 лет мониторинга по указанному вопросу поддержка союза лишь один раз опустилась ниже 50 процентной отметки в 2000 г. (40,8%), когда будущее РФ представлялось неопределённым в постъельцинскую эпоху [3,с.18 19]. Сегодня, учитывая видимый раскол в мировоззрении отечественного социума, очевидным представляется, что какая бы из имеющихся в нашей стране группировок ни пришла к власти, она, ведомая стремлением сохранить и приумножить свои капиталы [14;15;16], не будет заинтересована в «полном» вхождении в российский интеграционный проект, который, естественно, подразумевает не только вероятность приумножения доходов, но и необходимость делиться ими. Обратное в условиях правления современных элит, ориентированных на многовекторную политику, видится возможным лишь в двух случаях. Во первых, если украинские правящие круги будут уверены в получении наибольшей экономической выгоды от подобного интеграционного взаимодействия. Во вторых, при наличии фактора угрозы их имеющемуся положению, когда интеграция станет панацеей сохранения status quo или императивом выживания. Правомерной в этом контексте выглядит мысль о целесообразности стратегической паузы во внешнеполитическом курсе Украины. Это объясняется тем, что в условиях трансформации системы международных отношений после крушения биполярности в мире начался процесс изменений, которые, как показывает исторический опыт, занимают временной промежуток порядка 30 лет. Следовательно, попытки создания прочной структуры отношений в обстоятельствах текущего характера интересов государств могут оказаться непродуктивными. Данная пауза, пишет С.Юрченко, должна иметь вид плавного маневрирования «между Западом и Востоком, между США, ЕС, НАТО и Россией», став альтернативой «различным скороспелым и сомнительным с точки зрения национальной пользы проектам» [17,с ]. «Пауза нужна для того, продолжает исследователь в другой публикации, чтобы определилась Европа, определилась Россия, стабилизировалась Украина, были полностью изучены и аргументировано представлены широкой общественности различные внешнеполитические проекты. Для их изучения нужны соответствующие общественные структуры и их форумы. Пауза нужна для объединительной политики различных регионов Украины, ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 то есть для формирования того фундамента, на котором будет зиждиться эффективная внешняя политика» [18,с.91]. Вместе с тем, можно также согласиться с выводом украинских исследователей о том, что в наши дни «на уровне одного конкретно взятого государства развязывание проблем взаимодействия между странами региона является затруднительным. Поэтому интеграционный аспект сотрудничества был и остаётся фактором поддержания безопасности и стабильности в каждом регионе. В новых условиях трансрегиональная интеграция это насущная необходимость геополитического развития. Потому значительного внимания требуют основные элементы развития системы трансрегиональной стабильности как ключевого фактора национальной безопасности Украины» [19,с.52]. Таким образом, только поиск консолидирующей позиции в украинском обществе может помочь в разрешении дилеммы геополитического выбора нашей страны и её отношений с Россией. В то же время, компромиссная позиция должна основываться «на учете региональных особенностей геополитических ориентаций граждан и предусматривать, что при любом геополитическом выборе украинского государства (включая вопросы международной безопасности) отношения с Россией не могут быть такими же, как и с другими соседями Украины или другими государствами вообще, а должны быть особыми». Это означает, что при построении двусторонних отношений украинское руководство должно органично сочетать «чуткость» в восприятии «здоровых» экономических и геополитических интересов РФ с защитой национальных интересов Украины, являющихся высшим приоритетом. Подобное, опять таки, возможно лишь после анализа новых углублённых исследований, «которые бы не только констатировали ситуацию и обнаруживали изменения в данной сфере, но и были бы направлены на поиск конкретных путей национального компромисса в этих вопросах» [3,с.44]. Данный вывод в целом соответствует и настроениям общественности. Как отмечает И.Кононов, «мы регулярно, уже в течение 10 лет получаем данные, что более 70%» респондентов, как на Востоке, так и на Западе страны «говорят о необходимости достижения согласия через компромисс». В свою очередь, ключ к национальному компромиссу и, одновременно, обеспечению безопасности Украины, «лежит не во внешних союзах, а в условиях сохранения внутреннего единства и предпосылок для самостоятельного развития» [20,с.137]. Исходя из сказанного, в настоящее время в силу значительных противоречий в настроениях украинского общества в плане внешнеполитического выбора, вступление в союзнические отношения с каким либо из центров силы несёт угрозы внутриполитической стабильности и территориальной целостности государства. Поэтому наиболее приемлемым вариантом для обеспечения национальных интересов, с учётом переходного характера современной системы международных отношений, специфики геополитического положения и внутренних особенностей Украины, видится необходимость стратегической паузы во внешней политике при сохранении многовекторного курса. Список использованных источников 1. Никифоров А.Р. Украина: штрихи к геополитическому портрету в культурно историческом интерьере [Электронный ресурс] / А.Р.Никифоров. Режим доступа: 2. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Хантингтон С.; Пер. с англ. Т.Велимеева, Ю.Новикова. М.: АСТ, с. 3. Геополитические ориентации населения и безопасность Украины. По данным социологов / А.А. Беленок, А.И. Вишняк, А.А. Зоткин, А.Н. Малюк, В.А. Поддубный, А.С. Резник, Л.С. Рязанова, Н.А. Шульга / Сост. Н.А. Шульга. К.: ТОВ «Друкарня «Бізнесполіграф», с. 4. Крашенинникова В. Россия Америка: холодная война культур. Как американские ценности преломляют видение России / Крашенинникова В. М.: Европа, с. 5. Kuzio T. Political Fragmentation in Ukraine / T.Kuzio // Ukraine Analyst. September Vol p. 6. Касьянов Г.В. Система владних відносин у сучасній Україні: групи інтересу, клани та олігархія / Г.В. Касьянов // Український історичний журнал С Касьянов Г.В. Украина между Россией и Европой: превратности выбора / Г.В. Касьянов // Новая и новейшая история С Юрченко С.В. Украина: проблема выбора внешнеполитической концепции / С.В. Юрченко // Причерноморье. История, политика, культура. Вып. IV. Серия В. Международные отношения. Избранные материалы Международных научных конференций «Лазаревские чтения» / Под общ. ред. В.И. Кузищина. Севастополь: Филиал МГУ в г. Севастополе, С

404 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Поєдинок В. Зовнішні виклики для політичних еліт України / В.Поєдинок // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. К.: Український центр політичного менеджменту, Вип. 20. С Майборода О. Проблеми національної єдності в Україні: соціальні й мовно культурний аспекти / О.Майборода // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України: Збірник наукових праць. К., Вип. 33. С Толстов С.В. Перспективы Евразийского интеграционного проекта. Россия примеряется к мировым экономическим и политическим процессам [Электронный ресурс] / С.В. Толстов. Режим доступа: ng.ru/courier/ /11_perspective.html. 12. Kuzio T. Neither East Nor West Ukraine s Security Policy Under Kuchma // T.Kuzio // Problems of Post Communism. September / October Vol P Kuzio T. Populism in Ukraine in a Comparative European Context / T.Kuzio // Problems of Post Communism. November / December Vol P Kuzio T. Political Cultural and Democracy. Ukraine as an Immobile State / T.Kuzio // East European Politics and Societies. February Vol P Рудич Ф. Політичний клас (Правляча еліта: її місце і роль в утвердженні незалежності Української держави) / Ф.Рудич // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. Вип. 36: Курасівські читання 2007: Влада і суспільство в сучасній Україні: механізми взаємодії. К., С Рудич Ф. Політичний клас, правляча еліта, їх роль у визначенні й здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики Української держави / Ф.Рудич // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. К., Вип. 38. С Юрченко С.В. Украина и НАТО: историческая ретроспектива и аргументация политической перспективы / С.В. Юрченко // Учёные записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия: История Т.20 (59) 1. С Юрченко С.В. Исторический опыт обретения государствами нейтрального статуса и проблемы внешнеполитического выбора Украины / С.В. Юрченко // Международный круглый стол «Проблемы безопасности Причерноморья и нейтральный статус Украины»: Сб. материалов / Под. ред. А.Мальгина. Симферополь: СОНАТ, С Україна в системі міжнародної безпеки: Монографія / Ред. кол.: О.С. Бодрук, М.А. Ожеван, Б.О. Парахонський, Д.К. Прейгер, Л.П. Токар / За заг. ред. О.С. Власюка / Національний інститут проблем міжнародної безпеки. К.: НІПМБ, с. 20. Кононов И. Проблема национальной безопасности Украины и внешнеполитический выбор украинских элит / И.Кононов // Международный круглый стол «Проблемы безопасности Причерноморья и нейтральный статус Украины»: Сб. материалов / Под. ред. А.Мальгина. Симферополь: СОНАТ, С Pashkovsky, P.I. Social contradictions and the problem of Ukraine s foreign policy choice The social contradictions in the context of Ukraine s foreign policy choice have been investigated. Key words: social contradictions, foreign policy choice, Ukraine. *** УДК (564.3) «196/201» (045) Пономарьова І.С. Сучасні міграційні процеси та міграційні настрої: регіональний вимір Розглядаються тенденції сучасних міграційних процесів. Окреслюється міграційна ситуація в Україні та місті Маріуполі, проаналізовано фактори, які сприяють міграційним настроям. Ключові слова: міграційні настрої, мігранти, нелегальна міграція, світові глобальні процеси Для сучасних країн світу питання міграційної політики є дуже важливими. Причини, які спонукають людей до переміщення, є пошук більш сприятливих умов для самореалізації та вирішення економічних проблем. Зовнішня та внутрішня міграція пов язана зі зміною місця проживання на постійне чи тимчасове мешкання. Для поліетнічної Української держави, до складу якої входять різні за походженням етнічні спільноти, міграція населення, зі зміною місця проживання на постійне або тимчасове мешкання, має зовнішній та внутрішній характер. У сучасній Україні міграційні проблеми знаходяться у сфері уваги фахівців та законодавців. Але «за 20 лет независимости вопросами миграционной политики в нашей ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 стране фактически не занимались, поскольку по умолчанию подразумевалось, что трудовой миграции у нас не существует»[5]. У 2011р. Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності провів комітетські слухання на тему «Міграційна політика України: практика реалізації, проблеми та перспективи», де ставилися питання щодо зовнішньої та внутрішньої міграції. За часи незалежності відбуваються певні зміни в національному складі населення України: зростає частка українського етносу і скорочується частка окремих національних меншин. При загальному зменшенні національних меншин у населенні України відсоток деяких із них збільшується. Наприклад, в Україні сальдо міграції є позитивним для іммігрантів з Азербайджану, Вірменії, Грузії. Причому серед іммігрантів з цих країн переважають їхні корінні жителі. Окрім міждержавної, в Україні спостерігаються внутрішньодержавня міграція переїзд населення з одних регіонів України до інших, з міст у сільську місцевість, і навпаки. Для українців міграція викликана різними причинами, але головну роль відіграють саме економічні фактори [4, с.350]. Сума грошових переказів трудових мігрантів в Україну у 2011р. дорівнялася до обсягу прямих іноземних інвестицій в економіку. Аналітики акцентують увагу, що приватні особи збільшили перекази в країну у 2012р. на 20%, до 7,02 млрд доларів [1]. Аналіз останніх досліджень засвідчує, що питання міграційної політики та міграційного законодавства стали активно розглядатися в Україні тільки останнім часом. Основні тенденції міграційних процесів як в нашій державі, так і за кордоном розглянуто у працях Ю. Римаренка, І. Сєрової, В. Тишкова, В. Школьняка, М. Шульги. Метою даної статі є аналіз міграційних процесів та настроїв у місті Маріуполі у контексті глобальних змін у сучасному світі. Щодо законодавчої бази з міграційної політики України, то основним документом є Конституція України. Згідно з п.10 ст. 92 засади регулювання міграційних процесів регулюються виключно законами України. Положення щодо міграційних процесів викладено у ст. 25, 26, 33, 92 Конституції України. До законів, що регулюють процеси міграції, належать закони України «Про громадянство України», «Про порядок виїзду з України і в їзду в Україну громадян України», «Про правовий статус іноземців» та ін. Треба виділити Указ Президента України «Про Концепцію державної міграційної політики», де зазначено, що основна мета міграційної політики полягає у скороченні відтоку населення з України та сприяння поверненню емігрантів в Україну[8]. За оцінками Світового банку, в світі налічується 6,5 млн. українських мігрантів, які виїхали за кордон на заробітки. Перевага українців у тому, що вони досить легко асимілюються: засвоюють іноземні мови, спосіб життя і культурні цінності країн перебування. На думку Валерія Рябенка, виконавчого директора міжнародної громадської організації «Четверта хвиля», яка об єднує «заробітчан», доки в осяжному майбутньому в Україні не будуть створені належні умови для припинення відтоку робочої сили за кордон, не будуть створені економічні та соціальні передумови для повернення на батьківщину, більшість українських громадян так і залишиться в інших країнах. Загалом, 95% людей, які виїхали на заробітки за кордон, назавжди втрачені для України. В остаточному підсумку, додому повернуться, в кращому випадку, не більше 5% [10]. Але слід зазначити, що міграційні процеси є і показником позитивного розвитку країни. Міграційні переміщення в умовах, коли кожна людина особисто вирішує, чи змінювати їй місце проживання, пов язане з будівництвом в Україні демократичного правового суспільства [12,c.122]. Питання ж щодо міграційних потоків виникають у більшості країн світу. Тому кожна держава вирішує ці проблеми для зміцнення національних інтересів. У глобальному аспекті, центрами, де сфокусовані міграційні поля, є особливо великі міста. Маріуполь є центром промисловості України. На його території розташовані два найбільших в Україні металургійних комбінату, машинобудівний завод, морський порт, залізниця, автотранспортні підприємства. Кожне з підприємств, незважаючи на зусилля, сприяє забрудненню навколишнього середовища. Така кількість промислових підприємств приваблює мігрантів з середньою та середньою спеціальною освітою. Більшість мігрантів прибувають до міста з країн пострадянського простору на законних підставах, але після певного терміну вони не від їжджають до країни постійного проживання. Для вирішення питання виявлення нелегальних мігрантів у місті проводяться

405 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 оперативно профілактичні операції «Мігрант». Про це повідомляє відділ зв язків з громадськістю головного управління МВС України в Донецькій області. Важливе місце у нашому дослідженні посідають питання етнічної міграції. Місто Маріуполь з часів свого заснування привертало увагу мігрантів представників різних етносів. Указом Катерини ІІ місто Маріуполь (дослівно «місто Матері Марії») заселене греками у 1780 році [7,c.36 38]. Причому все негрецьке населення було виселене за його межі. Протягом півстоліття, завдяки міграції населення, поступово розширюється етнічне представництво міста. Вже з середини XIX століття Маріуполь став багатонаціональним, коли почалися активні зміни його етнічної структури. Так до 1864 року греки складали лише 50% населення міста, а росіяни й українці 43%. Всеросійський перепис 1897 року зафіксував у Маріуполі всього 8% греків з 31 тис. населення міста. Це були часи активної міграції українців та росіян у пошуках роботи. Що стосується українців, то їх чисельність у місті збільшувалася протягом ХХ століття: у 1926 році їх налічувалося 32%, 1989 році 42% (росіян 48%) і тільки у складі незалежної України в Маріуполі найбільш численним етносом стали українці. На сьогодні етнічний склад міста наступний: українці 46,7%, росіяни 43,4%, греки 6,5% і менше одного відсотка білоруси, вірмени, євреї, болгари та представники ще 130 народів. На 1 грудня 2012 р. чисельність населення Маріуполя з початку року зменшилась на 2365 чол. (2011р 537 чол.) і складала чол. (2011р чол.). Починаючи з 2011р. кількість прибулих на постійне місце проживання зменшилася на 6%, а тих, що вибули стало більше на 17% [6]. Із зазначених причин та загального демографічного становища в країні, на 1 лютого 2013р чисельність населення Маріуполя зменшила і склала чол. [11]. Причиною стало природне скорочення населення. До недавнього часу воно компенсувалося позитивним сальдо міграції. Аналіз наших досліджень, які були проведені у 2012р. демонструє тенденцію міграційних настроїв серед різних груп населення. Збір інформації проводився методом особистого інтерв ю та анкетування. Вибірка дифференціювалася за статтю, віком, родинним становищем та освітою. Для з ясування міграційної ситуації у місті, респондентам ставилися наступні питання: чи бажаєте виїхати за кордон? Мета поїздки? Причина? У яку країну? Чи знайомі з правилами перебування у цій країні? Бажаєте виїхати легально чи нелегально? Респонденти (всього 1075 чол.) зазначили головні проблеми Маріуполя: рівень зарплатні, екологічна загроза, неможливість самореалізації особистості, безперспективність, рівень культури та рівень життя. Після аналізу сучасних міграційних настроїв у місті, можна констатувати, що молодь (18 25 років) пов язує своє майбутнє з іншими країнами (95%) трудова міграція, туризм, освіта. І тільки 5% респондентів відмовилися від будь якої можливості виїхати з України. Для цієї категорії населення на перше місце виходять родинні та дружні зв язки. Вони не вірять у самореалізацію поза межами України. Свої перспективи пов язують з Маріуполем, а закордонні поїздки є тільки туристичними. Основними векторами маріупольської міграції є Європа (70%), Росія (22%), а також Китай та країни Американського континенту. Несподіваними були результати, коли 46% передбачуваних мігрантів готові виїхати нелегально («Лише б виїхати»). Більше 40% жінок збираються виїжджати за кордон через міські туристичні фірми в якості танцівниць. Заслуговує на увагу ще такий факт: із загального числа респондентів, які бажають мігрувати, тільки 12% до цього готується (вивчають мову і культуру країни, підтримують стосунки з майбутніми роботодавцями, надіслали своє резюме на сайт з працевлаштування і т.д.). 34% потенційних мігрантів не висловлюють заклопотаності про свій статус за кордоном. Щодо причин такого ставлення треба зазначити особливості національного характеру та українську ментальність. Через міграційні настрої городян постає проблема відтоку населення, причому найбільш працездатного. Студенти та молодь, яка отримала вищу технічну чи гуманітарну освіту в Маріуполі, мають наміри подовжити свою освіту та працевлаштуватися за кордоном (72%). Для Маріуполя, як і для України, є характерною тенденція до збільшення чисельності інтелектуальних мігрантів. Це вікова група років, яка має вищу освіту, але не має можливості для самореалізації. У свою чергу проблема «витоку розуму» є найбільш важливою. На рівні держави сповільнюються темпи розвитку науки. Тому сучасні міграційні процеси загрожують економічному розвитку України ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Для невеликої частини молоді Маріуполя (14%) міграція є засобом самореалізації, коли на перший план виходить фактор ризику, зацікавленість, нові відчуття, знайомство з молоддю інших країн, створення сім ї з представниками інших культур. Досить важливим фактором є етнічна міграція. За нашими даними, більшість українців та росіян Маріуполя орієнтовані на міграцію у такі країни: Італія (25%), Німеччина (23%), Росія (22%), Іспанія (10%), Чехія (6%), Франція (6%), США (5%) та менше 3% ОАЕ. Серед грецького населення міста міграційні настрої пов язані з Грецькою республікою та Республікою Кіпр, які виявили значний інтерес до розвитку відносин з Україною, особливо в торговельно економічній галузі. До настання кризи на початку рр., найбільш активно розвивалося співробітництво у галузях туризму, транспорту, будівництва, банківсько фінансової справи, сільськогосподарської кооперації, а також у готельному бізнесі та сфері послуг. Позитивне ставлення громадян Греції та Кіпру до українців, особливо до мігрантів з середовища грецької спільноти Північного Азов я, легкість перетинання кордону, можливість швидкого, хоча й не легітимного працевлаштування із зарплатнею значно вищою ніж в Україні, стали основними факторами, що вплинули на вибір українських мігрантів на користь Греції та Кіпру. У 2012 р. міністр внутрішніх справ Кіпру Неокліс Сілікіотіс акцентував увагу на тому, що інтеграція мігрантів є одним із важливих завдань для країни [9]. На прес конференції, присвяченій 50 річчю Незалежності Республіки Кіпр, Почесний консул республіки Кіпр К.В. Балабанов навів приклад: на 10 жінок, які відбувають працювати на Кіпр з України припадає 1 чоловік, 35% жінок працюють у сільськогосподарській галузі, 52% працюють у барах та кабаре, 6% хатніми робітницями, 7% кухарями [3]. Треба зазначити, що українсько грецькі та україн сько кіпрські відносини це багато гранний комплекс політико дипломатичних, гуманітарних, культурно спортивних, туристичних зв язків, важливих як для Маріуполя так і Донецького регіону. Українські мігранти почали відвідувати Кіпр з моменту встановлення дипломатичних зв язків у лютому 1996 року та стали невід ємною частиною кіпрського суспільства. У часи економічного занепаду України у перші роки її незалежності багато українців були вимушені шукати кращої долі за кордоном. На той час Республіка Кіпр не мала візового режиму для перетинання кордону. Достатньо було мати запрошення або готельний ваучер, як законну підставу для перетинання кордону. Тут слід зазначити, наскільки історично доброзичливими були відносини між нашими країнами. За часів Радянського Союзу багато кіпріотів, як комуністів, так і позапартійних, навчалися у вищих навчальних закладах СРСР, де отримали вищу технічну, медичну, економічну освіту. Все більше громадян України приймають рішення отримати постійне місце проживання у Середземноморських країнах. Так, на одному із сайтів колишні мешканці Маріуполя, а нині громадяни Кіпру, виявляють свої почуття: «Решение уехать из Украины созревало уже на протяжении нескольких лет. Как говорится, уехать из Украины это не иммиграция, а эвакуация. Что то подобное уже ощущалось довольно долго. Было чувство, что тебе нет места в этой стране, что ты достоин чего то большего. И как только появилась возможность мы ее использовали. Когда дело дошло до выбора выбрали Кипр» [2]. Але таких відгуків небагато. У своїй більшості мешканці Маріуполя, які отримали ПМП у інших країнах, висловлюють позитивні відгуки про своє місто та країну. У висновках ми акцентуємо увагу на наступну структуру міграційних процесів у м. Маріуполь: за територіальними ознаками сучасна міграція є внутрішньою та зовнішньою; за часовими ознаками постійною (безповоротною), сезонною та маятниковою; по способом реалізації організованою, неорганізованою; за відношенням до держави еміграцією, транзитною міграцією; за ступенем контролю легальною, нелегальною. Головними факторами, які впливають на рішення про зміну місця проживання, є соціально економічні та екологічні. Невирішеними питанням сьогодення є відсутність загальнодержавної інформаційної системи, яка давала б «перехресні» дані щодо мігрантів за різними показниками (країна проживання, стать, вік, освіта, професія, етнічне походження, мова). Для подальшого прогнозування необхідно налагодити систематичний збір та аналіз інформації щодо міграції населення.

406 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Список використаних джерел 1. Більше 7 млрд. доларів трудові мігранти перевезли до України // Новини європейської України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: // nowyny.eu/news/bilshe_7_mlrd.../ /. Назва з титул. екрану. 2. Иммиграция. Блог о Кипре: Мы на Кипре [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: // www. weoncyprus.com/category/иммиграция/ 3. Константин Балабанов: «Сотрудничество Украины с Республиков Кипр пример того, как надо развивать отношения с иностранными государствами.» [Електронний ресурс]. Режим доступу: php?new= Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри: (Понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та практика): Енциклопедія / Упоряд. Ю. І. Римаренко; За ред. Ю. Римаренка. К.: Довіра, с. (350) 5. Миграция в Украине: проблема, которой «не было» [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: // kp.ua/daily/200611/ Назва з титул. екрану. 6. Население Наш город Мариупольский городской совет [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: marsovet.org.ua/articles/show/artic. /. Назва з титул. екрану. 7. Пономарьова І.С. Етнічна історія греків Приазов я (кінець ХVІІІ початок ХХІ ст.). Історико етнографічне дослідження. К.: Реферат, с. 8. Про Концепцію державної міграційної політики [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: // www. zakon.rada.gov.ua/laws/show/622/ Пятого марта министр внутренних дел Неоклис Силикиотис [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: // 9 марта /. Назва з титул. екрану. 10. «Четвертая волна» украинской миграции [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: // com.ua/fourth wave of migration.html 11. Чисельність населення на 1 лютого 2013 року Головне управління статистики у Донецькій області [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: // www Шевченко А. Етнічні аспекти міграційних процесів в Україні. / А. Шевченко // Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність. / За ред. В.І. Наулка. К.: Голов. Спеціаліз. Ред. мовами нац. Меншин України, с. [122] Пономарева И.С. Современные миграционные процессы и миграционные настроения: региональное измерение Рассматриваются тенденции современных миграционных процессов и миграционная ситуация в Украине, проанализированы факторы, способствующие миграционным настроениям. Ключевые слова: миграционные настроения, мигранты, нелегальная миграция, глобальные процессы Ponomaryova, I.S. Modern migrations and immigration sentiment: regional dimension The tendencies of modern migration and migration situation in Ukraine are considered, the factors that contribute to immigrant sentiment are analyzed. Key words: immigration sentiment, migrants, illegal migration and global process *** УДК 327(477) Ярошко О.З. Засади здійснення зовнішніх зносин України Визначаються основи здійснення зовнішніх зносин України на момент їх започаткування, а також значення міжнародно правових норм та міждержавних стандартів в українській дипломатичній практиці. Ключові слова: дипломатичні та консульські зносини, міжнародне право, міжнародний договір, Україна. Вихід України на міжнародну арену як повноправного учасника породив об єктивну потребу започаткування і подальшої розбудови мережі дипломатичних і консульських представництв. Зовнішня політика України досліджується науковцями як в цілому, так і за проблемно тематичним принципом. Окреме місце серед такого роду досліджень займає власне дипломатія України та її начала: а) у контексті зовнішньої політики, зокрема у працях Н.Дроботенко, О.Івченка, В.Касьяна, Г.Руденка, Л.Чекаленко та авторського колективу у складі С.Віднянського, І.Мельникової, А.Мартинова, О.Горенко та Д.Никифорука ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 [1;3 5;8;9]; б) спогади безпосередніх учасників А.Зленка та Ю.Щербака [2;10]. Проте системні узагальнюючі дослідження, присвячені процесу встановлення дипломатичних відносин України з іншими країнами світу, відсутні. Мета цього дослідження висвітлення засад здійснення зовнішніх зносин України, первинно формалізованих у процесі встановлення дипломатичних відносин Української держави. Зазначимо, що йдеться не загалом про основи двосторонніх відносин, що також закладалися на зорі започаткування відносин держави, а власне про засади зовнішніх зносин як складову, специфічну частину міждержавних відносин. Аналізуючи двосторонні акти про встановлення дипломатичних відносин України, бачимо, що, визначаючи ключові засади зовнішніх зносин, держави апелюють до двох міжнародних інструментів як універсальних регуляторів такого роду стосунків: Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року і Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року. Одразу зазначимо, що у практиці міждержавних стосунків встановлення дипломатичних відносин передбачає встановлення і консульських, якщо інше не домовлено учасниками цього процесу. Проте у випадку розриву дипломатичних відносин консульські відносини можуть зберігатись. Тому в контексті основ зовнішніх зносин України консульські варто розглядати як окрему, втім, частину цього процесу. При посиланні на Віденську конвенцію про консульські зносини йдеться: а) про домовленості держави встановити не лише дипломатичні, а й консульські відносини (у назві двосторонніх актів) і посилання на Конвенцію; б) про домовленості встановити дипломатичні і консульські відносини (лише в тексті двосторонніх актів) і посилання на Конвенцію; в) лише про посилання на Конвенцію (у тексті двосторонніх актів). Перший із зазначених регуляторів дипломатичних відносин України Віденська конвенція про дипломатичні зносини була прийнята 18 квітня 1961 року Конференцією ООН з дипломатичних відносин та імунітетів (набула чинності 24 квітня 1964 року). Україна є однією з 187 держав учасниць цієї Конвенції. Другий регулятор Віденська конвенція про консульські зносини була прийнята Конференцією ООН з консульських зносин і відкрита до підписання 24 квітня 1967 року. Україна також є однією із 172 країн учасниць цієї Конвенції. За функціональним призначенням Віденська конвенція про дипломатичні зносини покликана регулювати різноманітні аспекти дипломатичних відносин між державами (звісно, не всі, інше регулюється нормами міжнародного звичаєвого права): функціонування дипломатичних представництв, статус їх персоналу та імунітети дипломатичних агентів. У частині 1 статті 3 цього міжнародного договору окреслено функції дипломатичного представництва: а) представництво акредитуючої держави у державі перебування; б) захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом; в) ведення переговорів з урядом держави перебування; г) з ясування всіма законними засобами умов і подій у державі перебування та повідомлення про них уряду акредитуючої держави; д) заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки. Тобто йдеться про дипломатичне представництво як представницький орган, що забезпечує підтримання двосторонніх відносин, сприяючи реалізації національних інтересів акредитуючої держави та її громадян. Інший документ Віденська конвенція про консульські зносини регулює процедуру встановлення і здійснення консульських зносин, припинення консульських функцій; переваги, привілеї та імунітети консульських установ, штатних консульських посадових осіб та інших працівників консульських установ; режим, що застосовується до почесних консульських посадових осіб та консульських установ, очолюваних такими посадовими особами. Зокрема визначено поняття «консульської установи» (за її типом будь яке генеральне консульство, консульство, віце консульство або консульське агентство). Як відомо, зрештою, це зафіксовано і в Конвенціях (цій та попередній), консульські функції виконуються не лише консульськими установами, а можуть виконуватись й дипломатичними представництвами. Як і у випадку з Віденською конвенцією про дипломатичні відносини, її консульський аналог також визначає функції консульської установи, де, на відміну, від дипломатичних, акцент

407 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 зроблено за ключовим призначенням консульської установи представництво і захист інтересів громадян та юридичних осіб акредитуючої держави у державі перебування. Обидва ці документи визначають й такий момент як класи глав дипломатичних представництв та консульських установ. Згідно з статтею 14 Віденської конвенції про дипломатичні зносини, класами глав дипломатичних представництв є: а) клас послів і нунціїв, що акредитуються при главах держав, та інших глав представництв еквівалентного рангу; б) клас посланників та інтернунціїв, що акредитуються при главах держав; в) клас повірених у справах, що акредитуються при міністерствах закордонних справ. Стаття 9 Віденської конвенції про консульські зносини індикує чотири класи глав консульських установ: а) генеральних консулів; б) консулів; в) віце консулів; г) консульських агентів. Безперечно, виникає запитання, чи засади здійснення дипломатичних зносин України визначаються лише міжнародними договорами, стороною яких є і Україна, чи є певні внутрішні акти. Нагадаємо, що належним чином ратифіковані міжнародні акти, є частиною національного законодавства України. Тому досвід здійснення традиційних дипломатичних стосунків між державами настільки багатогранний і тривалий та випливає із ключової презумпції спілкування суверенів (нині суверенних держав), а отже, рівних, що поважають одне одного. Тому як показує аналіз вже актів національного законодавства із досліджуваної проблеми, Україна значною мірою, не лише шляхом ратифікації чи правонаступництва, включає їх у власне державні акти. Для прикладу, у Положенні про дипломатичне представництво України за кордоном, затвердженому розпорядженням Президента від 22 жовтня 1992 року 166/92 рп, йдеться про те, що діяльність дипломатичних представництв України за кордоном базується на положеннях Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, двосторонніх та інших багатосторонніх міжнародних договорах України, законодавстві України та держави перебування. Стаття 3 цього розпорядження визначає функції дипломатичного представництва як такого, зазначені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини, які перелічені вище: 1) представництво України в державі перебування та підтримання з цією державою офіційних відносин; 2) захист інтересів України, прав та інтересів її громадян та юридичних осіб в державі перебування; 3) ведення переговорів з урядом держави перебування; 4) з ясування всіма законними шляхами становища і подій у державі перебування та інформування про них відповідних органів України; 5) поширення в державі перебування інформації про становище в Україні і подій міжнародного життя; 6) заохочення дружніх відносин між Україною і державою перебування та розвиток їх співробітництва в галузі економіки, культури і науки. Те ж саме положення про те, що дипломатичне представництво України за дорученням Міністра закордонних справ може виконувати і консульські функції. Як і те, що главою дипломатичного представництва України є посол або посланник, або повірений у справах. Зрештою, і про пріоритет норм міжнародного права: в тих випадках, коли міжнародним договором України встановлені інші норми, ніж передбачені згаданим Положенням, застосовуються норми цього міжнародного договору. Правові рамки функціонування консульських установ держави за кордоном визначає Консульський статут України від 2 квітня 1994 року. Як і у Віденській конвенції про консульські зносини, Статут аналогічно визначає консульські установи: генеральні консульства, консульства, віце консульства та консульські агентства [6]. У статті 1 загальних положень зазначеного документу подано функції консульської установи як такої: захист за кордоном прав та інтересів України, її юридичних осіб і громадян; сприяння розвиткові дружніх відносин України з іншими державами, розширення економічних, торговельних, науково технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв язків і туризму; сприяння вихідцям з України та їх нащадкам у підтримці контактів з Україною [6]. На перший погляд, окрім схожості із пунктам а б статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини, ці функції значно вужчі, ніж у поданні останнього міжнародного договору. Проте аналіз положень Консульського статусу (розділів ІІ VІІІ) показує, що вони містять їх (консульських функцій) деталізацію [6]. Розділ ІІ присвячено функціям консула щодо юридичних осіб і громадян України, зокрема щодо військового обліку громадян України, щодо виконання доручень слідчих або судових органів України, щодо укладення та розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння), встановлення батьківства, опіки і піклування, реєстрації актів громадянського стану, щодо майна громадян України, що перебувають під арештом, затримані чи позбавлені ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 волі в іншій формі, відбувають покарання або пропали безвісти, в питаннях паспортів і віз, у питаннях громадянства, розділ ІІІ нотаріальним діям, консульській легалізації та консульському збору, розділ ІV функціям консула щодо військових кораблів і військово допоміжних суден військово морських сил України, розділ V функціям консула щодо суден України, включаючи функції при приході і стоянці суден, при їх відплитті, у разі корабельної катастрофи або аварії судна, у разі хвороби або смерті членів екіпажу судна, розділ VI функціям консула щодо цивільних повітряних суден України, розділ VII функціям консула щодо засобів автомобільного, залізничного транспорту і суден річкового флоту та розділ VIII функціям консула по санітарній, фітосанітарній і ветеринарній охороні [6]. Також зазначається, що консульські установи здійснюють свою діяльність відповідно до Консульського статусу, законодавства України, міжнародних договорів та міжнародних звичаїв [6]. А це ще раз підтверджує те, що Україна здійснює свої консульські зносини, як і дипломатичні, застосовуючи міжнародно правові норми, а також відповідну міждержавну практику, уособлену, серед іншого, в звичаєвому праві. Таким чином, започатковуючи мережу дипломатичних і консульських органів зовнішніх зносин, Україна визначила також і засади їх здійснення, виходячи з презумпції рівності держав та їх взаємоповаги, а також міждержавної практики підтримання такого роду взаємин. У формальному сенсі йдеться про застосування міжнародних норм і звичаїв щодо регламентації зовнішніх зносин, у тому числі як сторони міжнародних договорів і угод, а також використання загальновизнаних підходів у нормах власне українського законодавства. Ключовими міжнародними орієнтирами еталонами для України стали Віденські конвенції про дипломатичні і консульські зносини, стороною яких вона являється та які визначають рамки встановлення і підтримання відповідних відносин, функції та статус дипломатичних представництв, консульських установ та їх персоналу. Список використаних джерел 1. Дроботенко Н.А. Становлення зовнішньополітичної діяльності незалежної України / Н.А. Дроботенко // Наукові записки Вінницького педагогічного ун тету ім. Коцюбинського: зб. наук. праць / [за заг. ред. П.С. Григорчука]. Вінниця, Вип. II. Серія «Історія». С Зленко А.М. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін / А.М. Зленко. Харків: Фоліо, с. 3. Зовнішня політика України в умовах глобалізації: анотована історична хроніка міжнародних відносин ( ) / [відп. ред. С.В. Віднянський]. К.: Генеза, с. 4. Івченко О. Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан / О.Івченко. К.: «РІЦ УАННП», с. 5. Касьян В.І. Зовнішня політика України важливий фактор розбудови сучасної української держави / В.І. Касьян. Рівне: РДІУ, с. 6. Консульський статут України від 2 квітня 1994 року // [Електронний ресурс]. Режим доступу: zakon4.rada.gov.ua/laws/show/127/94 7. Про Положення про дипломатичне представництво України за кордоном: розпорядження Президента України від 22 жовтня 1992 року 166/92 рп [Електронний ресурс]. Режим доступу: ua/laws/show/166/92 %D1%80%D0%BF 8. Руденко Г.М. Україна дипломатична / Г.М. Руденко. К.: ГДІП, с. 9. Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України: підручник / Л.Д. Чекаленко [Електронний ресурс]. Режим доступу: _chekalenko_ld 10. Щербак Ю. Україна: виклик і вибір. Перспективи України в глобалізованому світі ХХІ століття / Юрій Щербак. К.: Дух і Літера, с. Ярошко О.З. Основы осуществления внешних отношений Украины Определяются основы осуществления внешних отношений Украины на момент их установления, а также значение международно правовых норм и межгосударственных стандартов в украинской дипломатической практике. Ключевые слова: дипломатические и консульские отношения, международное право, международный договор, Украина. Yaroshko, O.Z. Bases of Ukraine s Diplomatic Relations Bases of Ukraine s diplomatic relations in the moment of their establishment are investigated at the research. The significance of norms of international law and standards in Ukraine diplomatic practice is also under analysis. Key words: diplomatic and consular relations, international law, international treaty, Ukraine.

408 УДК 94(44) ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Українська зовнішня політика щодо Республіки Сербія у роках Ткачик О.О. Аналізуються внутрішні й зовнішні фактори, які впливали на українсько сербські зв язки. Автором досліджуються основні напрями й еволюція української зовнішньої політики щодо Республіки Сербія у рр. Ключові слова: українсько русинська община, вектори співпраці, дипломатична підтримка, економічні зв язки. Український та сербський народи впродовж століть підтримували тісні відносини. Спільне слов янське походження, спорідненість віросповідання, схожість абетки призвели до взаємних міграцій народів. Сьогодні українські серби є часткою багатонаціональної України, а територію Сербії у числі інших народів, населяють українці. Крім того, офіційний Київ зацікавлений у розширенні економічних зв язків з країнами регіону, й зокрема у розвитку торгівлі з Республікою Сербія. Водночас українська історична наука у дослідженні історії країн Південної Європи оминає увагою українсько сербські міждержавні відносини, що активізувалися у 90 х роках ХХ століття. Проте на тлі глобальних європейських реконструкцій вони не просто доповнюють загальну картину, а мають непересічне значення. Зокрема, українські вчені (І.Тюдоров, А.Зленко, А.Шилова) досліджували вклад України у врегулювання конфліктів на Балканах. Частина українських науковців (В.Собко, А.Лега, Н.Стевенс, А.Бешта, Л.Колотилова, Г.Перепелиця, А.Гуменюк) розглядали питання участі Збройних сил України в міжнародних миротворчих операціях на Балканах. Міжнародно правовий аспект Косовської проблеми й висновки для України проаналізували Н.Бобицький, В.Ржевська, О.Маначинський, О.Баган. У свою чергу, дослідники О.Струк і С.Віднянський у своїх збірниках торкались також питання українсько сербських зв язків. Проте питання української зовнішньої політики щодо Сербії в рр. залишається фрагментарно висвітленим у науковій літературі. У зв язку з цим метою роботи є аналіз внутрішніх і зовнішніх факторів, які впливали на українсько сербські зв язки, а також дослідження основних напрямів й еволюції української зовнішньої політики щодо Сербії у рр. Наголосимо, що Україна протягом рр. не визнавала Союзну Республіку Югославію і підтримувала з нею консульські відносини. Така позиція офіційного Києва була зумовлена передовсім санкціями, які впровадила ООН щодо цієї країни. Водночас, на думку працівників Посольства України у СРЮ, українсько югославські взаємини певний час були доволі «натягнутими», тому що на початку югославської кризи моральну й політичну підтримку Україна надавала Республіці Хорватія, яка однією з перших визнала незалежність нашої держави. Дружні відносини України з ворожою Сербії Хорватією значною мірою впливали на характер зв язків офіційних Києва та Белграду у першій половині 90 х років ХХ ст. Крім того, у політичних колах СРЮ побутувала геополітична формула, згідно з якою Югославія вважалася традиційним партнером Росії, а Республіка Хорватія України [5,с.134]. Такий принцип зв язків між радянськими та югославськими республіками встановився ще в часи існування СРСР та СФРЮ. При розгляді питання двосторонніх сербсько українських відносин у першій половині 90 х роках ХХ ст. варто враховувати також те, що у цей час українська зовнішня політика перебувала на етапі інституційного, кадрового і концептуального становлення [13,с.23]. Тому українська сторона намагалась сформувати власну позицію щодо подій на Балканах. Основною проблемою у зв язку з цим було узгодження власних інтересів з політикою міжнародного співтовариства. Окремо слід відмітити також значний вплив російської політики у цьому питанні на громадську думку в Україні. Важливим був й зворотній вплив, який югославська криза справила на формування української зовнішньополітичної концепції. По перше, події на Балканах спонукали українське керівництво до формування чіткої позиції щодо міжетнічних конфліктів як усередині країни, так і поза її межами. По друге, участь України у миротворчих ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 операціях під егідою ООН на Балканах у 1992 р. започаткувала миротворчу історію Збройних сил України. Потрібно зазначити, що українські парламентарі прийняли рішення про участь в миротворчій місії на території колишньої СФРЮ всупереч прописаному у Декларації про державний суверенітет 1990 р. наміру України стати нейтральною державою. Звідси, можемо стверджувати, що перспективи співпраці з ООН на Балканах вплинули на формування міжнародного статусу України. Тому закономірним у зв язку з цим видається декларування у «Основних напрямах зовнішньої політики України» пункту про те, що наша держава готова підтримати миротворчі зусилля ООН, НБСЄ, ЄС на Балканах, а також будувати повномасштабні відносини з країнами наступницями СФРЮ [16,с.940]. У той же час українсько югославські відносини загалом розвивалися у руслі зв язків СРЮ з рештою країн Європи. Зокрема, в 1993 р. зовнішньополітичне відомство СРЮ, готуючи підґрунтя для налагодження широких міжнародних контактів після відміни санкцій, намагалося встановити їх також і з Україною. Офіційний Белград очікував підтримки офіційного Києва у просуванні питання щодо зняття санкцій в ООН [2,с.3]. Так, 26 серпня 1993 р. під час зустрічі В.Приймаченка з начальником Департаменту Європи МЗС СРЮ М.Загайцем, останній звернувся з проханням з ясувати можливість проведення 7 вересня цього ж року зустрічі В.Йовановича з міністром зовнішньоекономічних відносин і транспорту України, оскільки, як він вважав, санкції щодо СРЮ «є питанням спільного інтересу» [2,с.6]. Таким чином, потреба проведення зустрічі для української сторони мотивувалася збитками нашої економіки від обмеження судноплавства по р. Дунай. Важливим фактором налагодження українсько югославської співпраці була також українська громада, що проживала на території СРЮ. Справедливості заради потрібно сказати, що підстави для таких суджень у сербської сторони були досить вагомі. Так, згідно з довідкою Посольства України у СРЮ прямі збитки української судноплавної компанії АТ»УДАСКО» у рр. склали близько 300 млн дол. Одночасно акціонерна компанія «Укррічфлот» змушена була призупинити реалізацію інвестиційного проекту будівництва 10 універсальних суден вантажопідйомністю 3 тис. тонн, схваленого ЄБРР [5,с ]. Разом з тим, згідно з повідомленням українських дипломатів у 1997 р. у СРЮ проживала русинська громада, яка мала статус національної меншини (18 тис. чол.), а також українська громада зі статусом етнічної групи (6 тис. чол.) [7,с.19]. Крім того, українсько сербські економічні зв язки ще в часи існування УРСР й СФРЮ часто супроводжувались встановленням побратимських відносин між окремими регіонами держав [5,с ]. Зрештою, союзне МЗС СРЮ 24 березня 1994 р., посилаючись на попередні консультації між двома зовнішньополітичними міністерствами, надіслало Україні ноту про встановлення дипломатичних відносин між СРЮ і Україною. Нота відповідь МЗС України від 15 квітня 1994 р. утверджувала відносини між країнами на рівні посольств [15]. Як заявив заступник міністра закордонних справ Р.Богданович, під час перебування травня 1994 р. в Києві делегації союзного МЗС СРЮ, встановлення дипломатичних зв язків у період санкцій ООН в Белграді розцінювали як вияв солідарності і свідчення конструктивної позиції нашої держави у врегулюванні югославської кризи. Під час переговорів сторони дійшли згоди щодо чинності для України і СРЮ на цьому етапі радянсько югославських угод про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах та про безвізові поїздки громадян [3,с.3 8]. У 1995 р. Україна була серед країн, які, зважаючи на конструктивну позицію керівництва СРЮ в боснійському конфлікті, підтримували зняття міжнародних санкцій зі СРЮ [4,с.5 6]. Офіційний Київ виступав також за повернення балканської держави до міжнародних політичних та фінансових організацій, про що було наголошено під час зустрічі президентів України і СРЮ у Кракові 27 січня 1995 р. [4,с.12] та під час численних офіційних візитів. Врешті, офіційний Белград відзначив послідовну позицію України з підтримки СРЮ. В серпні 1995 р. Тимчасовий Повірений у Справах України в СРЮ В.Приймаченко занотував у своєму щоденнику слова Міністра закордонних справ СРЮ Н.Чичановича

409 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 про те, що «Україна в Югославії набирає позитивний кредит, який ніколи не буде забуто» [4,с.1]. У цьому ж місяці між урядом України і союзним урядом Республіки Югославія було підписано угоду про торгівлю та економічне співробітництво [1]. Договір дав позитивний поштовх для налагодження економічних зв язків двох країн. Офіційний Белград і надалі користувався дипломатичною підтримкою українського уряду на міжнародній арені. Так, у заяві МЗС України від 3 жовтня 1996 р., Україна вітала прийняття РБ ООН резолюції 1074 про повне зняття санкцій проти СРЮ, наголошуючи, що це важливий крок на шляху розвитку мирного процесу і стабільності на Балканах [10,с.89]. Таким чином, зовнішньополітичне відомство СРЮ надавало важливого значення зв язкам із Україною. В умовах міжнародної ізоляції СРЮ була зацікавлена перш за все у відновленні економічних та торговельних зв язків з нашою державою. Тому ініціатива встановлення дипломатичних відносин йшла саме від СРЮ. Водночас українська сторона, надаючи політичну підтримку СРЮ, певний час не поспішала встановлювати широкі взаємини з країною, яка мала імідж «першорядного агресора». Керівництво України враховувало рекомендації ООН щодо міжнародної ситуації навколо СРЮ. Прикладом може слугувати той факт, що Посольство України в СРЮ постало у серпні 1995 р., а вірчі грамоти Президенту СРЮ Посол України вручив лише 16 липня 1996 р. Крім того, українська сторона довгий час не могла або ж не хотіла вирішити питання про виділення відповідної будівлі для розміщення Посольства СРЮ у Києві [4,с.6]. Конкретні кроки української сторони, які свідчили про намагання визначитись з основними векторами власної політики щодо СРЮ припали на рр. Зокрема, у червні 1996 р. працівники Посольства України в СРЮ надіслали до Києва документ під назвою «Щодо цілісної концепції розвитку відносин України із Союзною Республікою Югославія та колишніми югославськими республіками на рр.». У документі було у загальних рисах згадано історію зв язків нашої держави з народами колишньої Югославії, а також визначено сучасний стан двосторонніх відносин зі СРЮ [5,с ]. Крім того, згідно з розпорядженням міністра закордонних справ України (від 21 лютого 1997 р.) українські дипломати підготували пропозиції «Щодо концепції відносин України із Союзною Республікою Югославія». У документі було окреслено основні чинники й перспективні напрями розвитку відносин нашої країни зі СРЮ. По перше, були визначені сфери збігу національних інтересів України з інтересами СРЮ. Так, у зв язку з тим, що обидві країни прагнули до інтеграції у міжнародне співтовариство потенційно важливим напрямом визнавалось налагодження співпраці у рамках міжнародних організацій (ЧЕС, ПАЧЕС, РЄ, ОБСЄ). Водночас Україна та СРЮ були зацікавлені у розширені торгівлі по р. Дунай [6,с.6]. По друге, були визначені потенційні загрози інтересам України у відносинах зі СРЮ. Приміром, висловлювалось твердження, що у зв язку з традиційними дружніми взаєминами СРЮ і Росії для югославської сторони не завжди зрозумілою і прийнятною була позиція України в її виправданих прагненнях відстоювати свій суверенітет та незалежність у відносинах з Росією. Важливим чинником українсько югославської співпраці визначалось також проживання на території СРЮ українсько русинської громади, яка могла б стати об єднуючою ланкою між двома державами. Для прикладу, практика свідчила, що у СРЮ пріоритет надається русинській громаді. Водночас українська громада зіткнулась з певними проблемами самовизначення. Тому, зважаючи на необхідність моральної підтримки українців СРЮ, українське посольство розробило програму «Українська діаспора у Союзній республіці Югославії рр.». Завданням програми визначалось сприяння збереженню національної самобутності насамперед української громади. Водночас програма враховувала необхідність підтримки русинів СРЮ [6,с.8]. По третє, були визначені шляхи реалізації інтересів України у відносинах зі СРЮ. Зокрема, наголошувалось на необхідності доповнення політичних домовленостей широкомасштабним Договором про дружбу і співробітництво. Пріоритетним галузями реалізації інтересів України визнавались торгово економічна і науково технічна. Співробітництво країн планувалось реалізувати шляхом створення довгострокової концепції взаємного співробітництва, що було в компетенції Міжурядової українсько югославської комісії з питань торгово економічної та науково технічної співпраці ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Українські дипломати наголошували на необхідності використання досвіду співпраці у гірничодобувній галузі, чорній металургії, галузях первинної обробки та переробки нафти й газу, фармацевтичній та харчовій промисловості, вирішенні екологічних проблем та ін. [6,с.8]. Крім того, відзначалось, що розвиток сучасних технологій відкривав перед країнами можливості спільного розвитку і виробництва у таких галузях: електроніка, електротехніка, біохімія, технологія нових матеріалів, хімія органічного синтезу, енергетика. Перспективним визнавалось також налагодження військово технічного співробітництва [6,с.9]. У програмі важливе значення відводилось заснуванню в Белграді інформаційного центру України, що дозволило б реалізовувати завдання в галузі інформації на Балканах. Важливим пунктом було визначено також заснування Культурного центру України в СРЮ [6,с.9]. Таким чином, у документі досить детально аналізувались всі сторони українсько югославських відносин, виокремлювались сфери збігу інтересів країн та способи їх реалізації. Економічна співпраця між Україною і СРЮ визнавалася першочерговою. Крім того, згаданий вище документ став свідченням того, що Україна пройшла етап формування зовнішньополітичної концепції. У зв язку з цим наша держава врешті почала визначатись з власними інтересами на Балканах, а також щодо СРЮ. Проте Косовська криза у Сербії внесла корективи у відносини двох країн. Внутрішня нестабільність у СРЮ, а також санкції міжнародного співтовариства щодо офіційного Белграду пригальмували розвиток українсько сербських економічних зв язків. Водночас українське керівництво активізувало свої зусилля у напрямі врегулювання згаданого конфлікту. Так, 8 жовтня 1998 р. начальник Управління Росії, України та СНД союзного Міністерства закордонних справ СРЮ С.Стоянович підкреслював, що в Белграді цінують позицію офіційного Києва щодо ситуації в Косові [8,с.2 3]. Разом з тим у заяві першого заступника союзного міністра закордонних справ СРЮ З.Новаковича від 10 листопада 1998 р. було озвучено «неприховану образу на Україну за невиправдану паузу в політичних контактах та її небажання розвивати зі СРЮ економічне співробітництво». Висловлювалося сподівання на їх швидку активізацію [8,с.5]. Косовська криза рр., таким чином, негативно вплинула на загальний розвиток співпраці України та Сербії. Водночас у самій Україні також не всі схвально ставилися до політики МЗС України щодо Белграду. Проте, за словами А.Зленка (перший міністр закордонних справ України) попри критику щодо неефективності політики України на Балканах, наша держава під час Косовської кризи активно ініціювала мирний варіант вирішення протистояння. А.Зленко стверджував, що офіційний Київ узяв на себе роль неупередженого посередника задля переведення конфлікту в русло переговорів [13,с ]. На нашу ж думку, українське керівництво зробило посильний внесок у врегулювання сербсько албанського протистояння. Особливістю політики України щодо проблеми Косова було те, що вона чи не вперше виступила з власною концепцією виходу з кризи на території колишньої Югославії і активно пропонувала свої посередницькі послуги. Зокрема, уже в перший день Косовського конфлікту була оприлюднена посередницька ініціатива президента України Л.Кучми. А 27 березня 1999 р. в Белграді український план мирного врегулювання кризи став предметом переговорів української делегації та президента Югославії С.Мілошевича. Позиція України ґрунтувалась на тому, що спірні міжнародні питання не повинні вирішуватися силою, а лише шляхом перемовин. Водночас вважалося недопустимим для урядів країн обмежувати права власних громадян або вчиняти проти них насильство. Насамкінець визнавалось неприйнятним застосування сили міжнародним співтовариством щодо сторін конфлікту без відповідного рішення РБ ООН [14,с.532]. Українська сторона пропонувала вирішення конфлікту в три етапи, а саме: 1) синхронне припинення всіх військових дій, 2) повернення біженців під охороною миротворчих сил і розгортання гуманітарної місії ОБСЄ, 3) скликання в столиці однієї з нейтральних країн мирної конференції [14]. При цьому Україна висловлювала готовність брати безпосередню участь у їх реалізації. Так, від грудня 1999 р. до березня 1999 р. український миротворчий контингент у кількості 208 осіб, у тому числі п ять

410 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 військових спостерігачів і три військових поліцейських, узяли участь у місії ОБСЄ з верифікації у Косові. Разом з тим, Верховна Рада України рішуче засудила бомбардування території Югославії військами НАТО. Факт використання військової сили проти суверенної держави без мандата ООН і в ситуації, коли не було вичерпано всіх можливостей розв язання проблеми, парламент розцінив як загрозу національним інтересам і безпеці України. Постанова Верховної Ради України 546 ХІV від 24 березня 1999 р. «Про ситуацію, що склалася у зв язку з агресивними діями НАТО проти Союзної Республіки Югославії» пропонувала Кабінету Міністрів України «внести на розгляд Верховної Ради України проект закону про скасування рішень та денонсацію зобов язань України щодо статусу України як без ядерної держави» [17,с.163]. Прийняття законопроекту ставилося у пряму залежність від розвитку подій у СРЮ. Таким чином, воєнні дії НАТО на Балканах викликали осуд офіційного Києва і спонукали Україну, принаймні в перші дні бомбардувань, коли увесь світ був під враженням цих подій, до перегляду концепції національної безпеки. Україна сприяла налагодженню життя в Косові в період після розведення сторін конфлікту і надала миротворчий персонал та військовий контингент для налагодження діяльності Тимчасової місії ООН у Косові. Верховна Рада України оперативно створила відповідну нормативно правову базу і вже з першого вересня 1999 р. український контингент миротворчих сил почав діяти у міжнародній миротворчій операції в Косові. Українські миротворці залишили край у 2003 р. у зв язку з розформуванням міжнародних військових сил у краї. Політичний діалог між Україною та СРЮ почав активно розвиватися після того, як у 2000 р. В.Коштуниця, змінивши С.Мілошевича на посту президента СРЮ, розпочав демократичні зміни в Югославії. Поступово вдалося налагодити діалог на рівні президентів двох країн. Найбільш плідними двосторонні українсько сербські відносини з цього погляду були впродовж рр., що відбилося і в кількісних показниках, і в якісному зростанні двосторонньої співпраці. У цей період відбулося чотири робочих зустрічі президентів України та СРЮ і один офіційний візит президента СіЧ С.Маровича до Києва [12,с ]. Поступово формувалася двостороння договірно правова база країн. Уже в січні 2001 р. відбувся робочий візит президента України до Югославії. Л.Кучма був першим главою іноземної держави, який відвідав одночасно Белград і Косово, чим засвідчив позицію України щодо підтримки територіальної цілісності СРЮ [11,с.138]. У наступні роки головний акцент у відносинах між державами було зроблено на взаємодопомозі в процесі європейської та євроатлантичної інтеграції, а також на подальшому розвиткові торговельно економічного співробітництва [11,с.138;12,с.265]. У зв язку із загостренням ситуації на Балканах 21 березня 2001 р. під головуванням України було проведено термінове засідання РБ ООН. У схваленій резолюції Ради Безпеки 1345 засуджувалися акти насильства, що їх вчинили албанські екстремісти у Македонії та на півдні СРЮ, висловлювалася підтримка територіальної цілісності цих країн. Водночас усіх учасників бойових дій проти СРЮ і Македонії було закликано скласти зброю [9,с.6]. За словами міністра закордонних справ України А.Зленка, діяльність нашої держави під час розгляду Радою Безпеки ООН ситуації в Косові сприяла забезпеченню конструктивної позиції щодо Югославії [13,с.158]. Одночасно налагодження активної співпраці на рівні президентів мали подальшим наслідком активізацію економічних зв язків між СіЧ та нашою країною. Так, за даними Держкомстату Сербії, обсяги двосторонньої торгівлі між Україною та Сербією за рр. зросли з 208 млн. дол. до 412 млн. дол. США. Україна підтримувала позитивне сальдо у торгівлі з Сербією і входила до пріоритетних для Белграду торговельних країн, посівши у 2006 р. 13 те місце [18]. Україна також підтримувала СіЧ при вступі до Ради Європи та Організації чорноморського економічного співробітництва [11,с.165]. Таким чином, впродовж досліджуваного періоду в українській зовнішній політиці на Балканах відбулась якісна зміна від пасивної позиції до активної участі у врегулюванні Косовської кризи і встановлення миротворчого статусу України. Крім того, слід підкреслити величезний вплив, який події на Балканах справили на зайняття Україною місця у системі міжнародних відносин ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Варто також відмітити, що на розвиток українсько сербських відносин впродовж досліджуваного періоду впливали заходи міжнародного співтовариства. Зокрема, міжнародні санкції щодо СРЮ значно гальмували економічні та політичні зв язки двох держав. Крім того, важливим чинником двосторонніх взаємин було проживання української діаспори у СРЮ. Україна була також зацікавлена у розвитку міждержавної торгівлі по р. Дунай. Водночас, серед завдань, які впродовж рр. український уряд ставив перед собою у відносинах із СРЮ, слід назвати такі: дипломатична підтримка Белграду в умовах міжнародних санкцій, урегулювання конфлікту в Косові, підтримка територіальної цілісності Сербії, сприяння економічному відродженню балканської держави, сприяння європейській та євроатлантичній інтеграції Сербії і Чорногорії. Слід відмітити, що українська сторона була досить послідовною у своїх діях щодо підтримки Сербії. Список використаних джерел 1. Галузевий державний архів Міністерства закордонних справ України. Ф.2. Оп.6. Спр арк. 2. Там само. Ф.8. Оп.175. Спр.1(037). 12 арк. 3. Там само. Спр.3 (142/1). 8 арк. 4. Там само. Спр.6 (036). 8 арк. 5. Там само. Спр.10 (110). 226 арк. 6. Там само. Спр.20 (110). 9 арк. 7. Там само. Спр.21 (700). 55 арк. 8. Там само. Спр.26 (035). 9 арк. 9. Головування України в Раді Безпеки ООН: зб. док. / М во закорд. справ України; ред. кол.: А.М. Зленко та ін.; упоряд.: А.П. Бешта, Л.М. Колотілова. К.: Юрінком Інтер, с. 10. Заява Міністерства закордонних справ України з приводу повного скасування санкцій проти Союзної Республіки Югославія // Політика і час С Зовнішня політика України: матеріали парламентських слухань: [збірник] / [Комітет ВР України у закордонних справах; Ін т міжнар. дослідж. процесів інтеграції та глобалізації; підгот.: Струк О. та ін.; упорядкув.: А.Бешта, Л.М. Колотилова]. К.: Юрінком Інтер, с. 12. Зовнішня політика України в умовах глобалізації : Анотована історична хроніка міжнародних відносин / НАН України, Ін т історії України; відп. ред. С.В. Віднянський К.: Генеза, с. 13. Зленко А.М. Формування та еволюція зовнішньополітичної стратегії України ( рр.): дис. канд. політ. наук: «Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку» / Анатолій Максимович Зленко; Київ. нац. ун т ім. Т.Шевченка. К., с., Бібліогр Кучма Л. «Ми пропонуємо три етапи косівського врегулювання» / Президент України відповідає на запитання газети «Урядовий кур єр» // Сорока М. Світ відкриває Україну. Про зовнішню політику Української держави у 90 х роках 20 ст.: Статті. Док. Коментарі / М.Сорока. К.: Київ. правда, С Обмін нотами про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Союзною Республікою Югославія [Електронний ресурс]. Режим доступу: Основні напрями зовнішньої політики України: Постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України С Про ситуацію, що склалася у зв язку з агресивними діями НАТО проти Союзної Республіки Югославії: Постанова Верховної Ради України 546 XIV від 24 берез р. // Відомості Верховної Ради України Стан та перспективи торговельно економічного та інвестиційного співробітництва між Україною та Республікою Сербія (вересень 2009 р.) [Электронный ресурс]. Режим доступа: econ_spivirob/ser/2246.html. Ткачик A.A. Украинская внешняя политика в отношении Республики Сербия в годах Анализируются внутренние и внешние факторы, которые влияли на украинско сербские связи. Автором исследуются основные направления и эволюция украинской внешней политики в отношении Республики Сербия в гг. Ключевые слова: украинско русинская община, векторы сотрудничества, дипломатическая поддержка, экономические связи. Tkachyk, O.O. Ukrainian foreign policy of the Republic of Serbia in the years Analyzed the internal and external factors that infl uenced the Ukrainian Serbian relations. The author examines the main trends and evolution of Ukrainian foreign policy of the Republic of Serbia in the Key words: the Ukrainian Rusyn community, vectors cooperation, diplomatic support, economic ties.

411 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 327( ) Турчин Я.Б. Пріоритетні напрями українсько китайської співпраці в гуманітарній сфері Розкрито особливості українсько китайської міждержавної співпраці в гуманітарній сфері. Виокремлено її потенційні пріоритети, зокрема, розширення співробітництва у галузях науки, технологій, освіти та культури, що сприятиме налагодженню політичних та економічних зв язків між Україною та КНР. Ключові слова: зовнішня політика, Україна, Китайська Народна Республіка, гуманітарна співпраця, освіта, наука, технології, культура, діаспора. Одним із пріоритетних напрямів розвитку сучасної системи міжнародних відносин є гуманітарна співпраця, яка спрямована на підтримку здібностей населення всіх країн, регіонів та континентів, вирішення низки глобальних проблем, головно пов язаних із посиленням сфери інформації, культури, освіти тощо. У сьогоднішніх умовах гуманітарна співпраця є важливим чинником вирішення як індивідуально специфічних проблем кожної держави, так і глобальних, характерних для світової цивілізації в цілому [11,с.127]. Саме ефективна реалізація гуманітарної складової зовнішньої політики дасть змогу Україні позиціонувати себе як активного та достатнього актора міждержавних відносин, посилити економічний і політичний авторитет на світовій арені, вигідно реалізувати національний інтерес. Варто зазначити, що сучасна міжнародна система демонструє істотне посилення позиції країн Азії. Саме тому азійський напрям зовнішньої політики може стати вагомим чинником реалізації політичної та економічної програм розвитку України як суверенної держави. З метою забезпечення національних інтересів Києву важливо сформувати і запровадити комплексні заходи на азійському напрямі не лише в економічній, політичній, фінансово інвестиційній, науковій сферах, а й у гуманітарній. На думку аналітиків, потенційними пріоритетами України тут є посилення діалогу з державами Азії в галузі науки і технологій, залучення до навчання азійської молоді у вітчизняні ВНЗ, використання присутності в Україні громад вихідців із зазначеного регіону як дієвого чинника розвитку співпраці з відповідними державами [1,с.44]. Особливий інтерес для України становлять ті напрями міжнародної взаємодії, результати яких можуть позитивно вплинути на динаміку економічних перетворень. Насамперед, мова йде про країни, які демонструють високі показники наукових досліджень, до прикладу, Японія, Південна Корея, Індія тощо. На цій підставі важливим у зовнішній політиці України є китайський напрям співробітництва, який має своєю метою забезпечити двосторонню взаємодію у торговельно економічній, науково технічній, культурній, космічній, освітянській та інших сферах на принципах рівності і взаємної вигоди [16]. Стан та перспективи розвитку співпраці між Україною і КНР стали предметом наукових досліджень таких вітчизняних учених як А.Гончарук, І.Литвин, С.Погорєлова, С.Пронь, О.Шевчук, С.Шергін, Л.Чекаленко та ін. Проте все ще недостатньо опрацьованим залишається питання гуманітарної складової українсько китайських міждержавних взаємин. Тому метою публікації є аналіз сучасного стану двосторонніх взаємин між Пекіном і Києвом в гуманітарній сфері, а також визначення пріоритетних та перспективних для України напрямів співпраці, що може створити передумови для активізації політичної та економічної взаємодії. Для України Китай є стратегічно вигідним партнером у сфері зовнішньої політики, що підтверджується багатьма спорідненими чинниками у розвитку обох країн. Насамперед, спостерігається певна сумісність економічних і технічних стандартів обох держав у багатьох галузях народного господарства, виявляється схожість позицій Києва і Пекіна щодо шляхів вирішення ключових проблем сучасного політичного і соціально економічного розвитку тощо [20]. Разом з тим, офіційний Київ сподівається на залучення масштабних інвестицій з Китаю задля реалізації інфраструктурних вітчизняних проектів, до прикладу, будівництва швидкісної залізниці між аеропортом ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 «Бориспіль» і Києвом, а також гідроелектростанції в м. Щолкіне (Крим), розширення співпраці в галузях авіабудування і виробництва двигунів тощо. На думку Надзвичайного і Повноважного посла України в Китайській Народній Республіці Ю. Костенка, актуальність китайського вектора зовнішньої політики продиктована об єктивними факторами, суто прагматичними, які віддзеркалюють й політичні зміни в Україні, й реалії міжнародного сьогодення, і необхідність якнайшвидшого подолання наслідків фінансово економічної кризи [5]. Одним із пріоритетних напрямів двосторонніх відносин між Україною і КНР, які в цілому мають тривалу історію, починаючи з середини ХХ ст., є співпраця саме у гуманітарній сфері. До прикладу, ще у рр. обидві країни обмінювалися делегаціями, до яких входили відомі діячі культури та науки, письменники, артисти, влаштовували різноманітні виставки, які висвітлювали національні надбання обох країн тощо. Китайською мовою було перекладено твори знаних вітчизняних письменників, як от Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, М.Стельмаха та ін. Спостерігалася інтенсифікація зв язків і у сфері освіти, головно, між провідними університетами обох держав, академіями наук Китаю і України, із сталою періодичністю відбувався обмін студентами та аспірантами. Тільки за період з 1951 до 1954 рр. вітчизняними вишами було підготовлено 880 спеціалістів з Китаю [12,с.79]. Як зазначає І.Литвин, сьогодні потенціал співпраці України та Китаю, передовсім у гуманітарній сфері, значною мірою пояснюється тим, що китайська науково технічна та гуманітарна інтелігенція орієнтована на базові цінності, що залишаються актуальними і для України, яка, до слова, не успадкувала від СРСР іміджу наддержави, а це сприяє зацікавленості китайської громадськості до розвитку широких зв язків з українською науковою та освітянською елітою, особливо технічного напрямку [7]. Слід зазначити, що у квітні 2011 р. на основі міжурядової угоди було створено Комісію із співробітництва між Урядом України та Урядом Китайської Республіки, а її основними формами діяльності визначено засідання комісій та підкомісій. Розвиткові гуманітарного напряму співпраці сприяє діяльність підкомісій з питань науково технічного співробітництва, а також співпраці в галузі культури та освіти. Не менш важливим є і той факт, що у червні 2011 р. керівники обох держав В.Янукович і Ху Цзіньтао підписали спільну Декларацію про встановлення і розвиток стратегічного партнерства між Україною і КНР. Документ фіксує взаємну підтримку державного суверенітету і територіальної цілісності; пошану шляху розвитку, обраного кожною з держав; взаємне незастосування сили або силової загрози, економічного або іншого тиску; активізацію політичного діалогу на найвищому, вищому та інших рівнях. Одночасно у Декларації йдеться про діяльність Комісії зі співпраці, підтримку пріоритетних галузей міждержавної взаємодії, розширення співробітництва в рамках ООН, координацію зусиль із забезпечення миру, стабільності й безпеки у світі й окремих регіонах [17]. Важливою складовою гуманітарної співпраці між Києвом та Пекіном є діяльність у сфері науки і технологій, яка регламентується цілою низкою міжнародних нормативно правових актів. З поміж базових угод слід виокремити «Угоду про науково технічне співробітництво між двома країнами» (1992 р.), зміст якої передбачає проведення спільних досліджень і розробок, а також обмін результатами досліджень і розробок за взаємними інтересами, «Угоду між Урядом України та Урядом Китайської Народної Республіки про взаємне визнання документів про освіту і наукові ступені» (1998 р.), «Угоду між Міністерством освіти і науки України і Міністерством освіти Китайської Народної Республіки про співробітництво в галузі освіти і науки» (2002 р.), «Угоду про співробітництво у сфері інтелектуальної власності між Кабінетом Міністрів України і Урядом Китайської Народної Республіки» (2004 р.), «Угоду між Урядом України та Урядом КНР про створення Комісії зі співробітництва між Урядом України та Урядом Китайської Народної Республіки» (2011 р.), «Меморандум про взаєморозуміння між Державним агентством з питань науки, інновацій та інформатизації України і Міністерством науки і техніки Китайської Народної Республіки щодо надання підтримки у створенні українсько китайського Інституту зварювання ім. Є.О. Патона» (2011 р.) та ін. Пріоритетні напрями українсько китайського співробітництва у науково технічній сфері пов язані, насамперед, з проблемами енергоефективності, авіабудування,

412 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 суднобудування, раціонального природокористування, розвитком аерокосмічних, інформаційних та комунікаційних технологій, а також підготовки і стажування аспірантів та молодих учених [9]. Між Києвом та Пекіном реалізується низка доволі перспективних форм науково технічної співпраці. З поміж них слід виділити українсько китайські центри і технопарки, розташовані у м. Цзінань (провінція Шаньдун), у м. Харбін (провінція Хейлунцзян) та у м. Шанхай. Їхня діяльність спрямована на формування ефективного механізму реалізації взаємовигідного трансферу високих технологій, спільної розробки науково технічних проектів та їх впровадження у виробництво, заснування спільних підприємств з реалізації наукоємної і високотехнологічної продукції, а також забезпечення рекламно інформаційної, кадрової і маркетингової підтримки спільних науково технічних проектів тощо. Паралельно створюються спеціалізовані бази, робота в яких буде стосуватися галузі морських наук і технологій, біомедицини, нових матеріалів, аерокосмонавтики, альтернативних джерел енергії та технологій зварювання тощо. Важливим є факт відкриття у листопаді минулого року українсько китайського Центру з трансферу технологій кораблебудування та океанічного проектування у м. Чжецзян (провінція Цзяньсу) за підтримки Національного університету кораблебудування ім. Адмірала Макарова (м. Миколаїв) та Університету науки і технологій провінції Цзяньсу [9]. Лідером у науково технічному співробітництві з КНР є Інститут електрозварювання ім. Є.Патона, який підтримує наукові зв язки з Інститутом зварювання (м. Харбін), Всекитайською імпортно експортною компанією точного машинобудування, Хейлунцзянською компанією «Сай Де», Пекінською корпорацією «Чхун Ке», Міністерством машинобудування КНР тощо [20]. Вітчизняний аналітик міжнародної системи А.Гончарук, виокремлює цілу низку пріоритетних напрямів стратегічної науково технічної взаємодії між Україною та КНР. Позаяк Китай набув значного досвіду із залучення й освоєння іноземних інвестицій, то міг би виконати посередницьку функцію між Україною та значними валютними резервами Азіатсько Тихоокеанського регіону. Поєднання китайського досвіду у здійсненні конверсії з можливостями високотехнологічних галузей ВПК України створило б передумови для позитивного економічного ефекту у найближчій перспективі. Разом з тим, запровадження в Україні новітніх технологій виготовлення товарів широкого вжитку за участю китайського великого і середнього бізнесу сприяло б, по перше, наповненню українського споживчого ринку, по друге, відновленню промислового виробництва в Україні. Ще одним важливим чинником розвитку українсько китайських контактів у галузі науки і техніки є активізація взаємного інформування [2]. Важливо, що розвиток науково технічного співробітництва між Україною та КНР відіграє важливу роль не лише у розвитку двосторонньої співпраці, але й має безпосередній вплив на розвиток економічних систем обох країн. На сьогоднішні українсько китайське співробітництво у науково технічній сфері характеризується достатнім потенціалом для розвитку, який, однак, не використовується повною мірою. Проте за умови двосторонньої зацікавленості і підтримки країн партнерів в активізації та поглибленні співробітництва у зазначеному напрямі, Україна та Китай мають всі можливості для нарощення подальшої взаємовигідної співпраці [4]. Отже, науково технічна співпраця між обома країнами здійснюється, проте її зміст здебільшого не відповідає реальним потребам та пріоритетним напрямам розвитку вітчизняної економіки. Саме тому співпраця у науковій сфері повинна логічно трансформуватися від формату економічної співпраці до широкомасштабних проектів з виробничо інвестиційної кооперації, що стане важливим чинником реформуванням української економічної системи [1]. Гуманітарна співпраця між Україною та КНР включає в себе й співробітництво у галузі освіти, яке дещо інтенсифікувалося за останній період. Китай виявляє підвищений і сталий інтерес до української науки та системи освіти загалом. Хоча нині спостерігається стрімкий поступ Піднебесної у зазначеній сфері (до прикладу, за патентуванням винаходів Китай посів четверте місце у світі; за часткою ВВП, яка витрачається на розвиток системи вищої освіти, ця країна обійшла ЄС і зрівнялася з Японією), Україна й сьогодні перебуває серед тих країн, розвиток співпраці з якими китайці розглядають як пріоритетний. Така тенденція пояснюється як належним рівнем української фундаментальної та прикладної науки, вагомими досягненнями вітчизняних ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 вчених у таких галузях як космос, авіабудування, суднобудування, ракетобудування тощо, так і конкурентоспроможністю вітчизняної освіти [5]. Вітчизняні ЗМІ постійно відзначають ефективність українсько китайської співпраці в освітній сфері. Зокрема, під час Глобального форуму ЮНЕСКО «Освіта для всіх» (м. Париж, 2012 р.) перший заступник міністра освіти і науки, молоді та спорту України Є.Суліма та заступник міністра освіти КНР Хао Піна відзначили позитивну та зростаючу тенденцію у міжнародному академічному обміні студентами, аспірантами і викладачами вищих навчальних закладів, співробітництві провідних китайських та українських університетів, проведенні спільних наукових розробок і навчанні іноземних громадян в Україні й Китаї [18]. У лютому 2012 р. у м. Санья (провінція Хайнань) відбулося перше засідання українсько китайської міжурядової Підкомісії зі співробітництва в галузі освіти, де було затверджено план першочергових заходів з розвитку цієї галузі на рр. Основними кроками до його реалізації визнано низку конкретних проектів, спрямованих на динамізацію взаємовигідної співпраці в галузі освіти і науки через вдосконалення договірно правової бази, обмін інформацією та досвідом, а також всебічну підтримку вивчення української мови в КНР та китайської в Україні. Одним із результатів засідання комісії стало підписання оновленої міжвідомчої Угоди про співпрацю в галузі освіти, відповідно до змісту якої передбачається збільшення державних стипендій, що надає одна сторона студентам іншої сторони, у чотири рази з 25 до 100 [9]. Варто зазначити, що в Україні функціонує чотири Інститути Конфуція, в яких викладається китайська мова та культура. Крім цього, у зв язку із збільшенням інтересу в Україні до вивчення китайської мови прем єр міністр М.Азаров запропонував спільно з китайською стороною розробити підручник для вивчення китайської мови та створити в Україні спеціалізовану школу з викладанням усіх навчальних предметів китайською мовою. Загалом на кінець 2009 р. у різних країнах світу було відкрито 256 інститутів Конфуція і 58 курсів Конфуція, слухачами яких є більш, ніж 120 тис. осіб, які цікавляться китайською мовою, історією та культурою. Функціонує також і електронна версія інституту Конфуція, що сприяє процесові ознайомлення з китайською культурою через мережу інтернет [21,с.98]. З іншого боку, у вищих навчальних закладах КНР відкрито кафедри української мови. Мова йде про Пекінський інститут іноземних мов і Шанхайський інститут міжнародних відносин, Центр українознавства при Уханському університеті, а також Український науково дослідний центр у Чжецзянському педагогічному університеті, діяльність яких сприяє вивченню української мови в Китаї, розвитку двосторонніх обмінів у науковій та освітній сферах [22]. На сьогодні встановлено прямі контакти між багатьма вишами України та КНР (майже 40 українських університетів встановили прямі контакти з 98 вузами і науково дослідними інститутами Китаю). У вітчизняних ВНЗ навчається близько семи тисяч китайських студентів, натомість частка студентів з України є значно скромнішою, до прикладу, у 2010 р. це було лише 706 осіб. Доволі часто практикується і обмін студентів на міждержавному рівні (нагадаємо, українська квота 25 осіб, а з 2013 р. 100 осіб щорічно). Хоча цілком очевидно, що навчальні заклади України могли б прийняти набагато більше студентів із КНР за умови істотної активізації інформаційно агітаційної роботи на китайському ринку освітянських послуг [5]. Так, на думку І.Литвина, китайці сприймають Україну як державу з високо розвиненою системою освіти, всесвітньовідомими науковими школами та великим науковим потенціалом. Використання таких переваг для залучення китайських студентів є нагальним завданням для українсько китайського гуманітарного співробітництва, особливо, з огляду на те, що після Пекінської олімпіади кількість китайців, які володіють англійською мовою, перевищує населення США, Канади, Австралії та Великої Британії разом узятих [7]. Одночасно китайську молодь приваблюють низькі ціни на освітні послуги в Україні і расова толерантність, а для багатьох це другий шанс здобути вищу освіту після того, як не вдалося вступити до національних вишів. Отже, потенційним пріоритетом України в освітній сфері є залучення до навчання студентів з Китаю, але повноцінна реалізація цього завдання потребує низки заходів, спрямованих, по перше, на підвищення якості освітній послуг та їх адаптації до світових стандартів, по друге, публічного декларування інформації про готовність української сторони приймати таких студентів. Важливо

413 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 звернути увагу і на те, що співпраця в освітній галузі пов язана з такою негативною проблемою, як нелегальна міграція, що потребує правового регулювання. Її переважну більшість, за даними Прикордонної служби України, складають громадяни Пакистану, Індії та Китаю [8,с.32]. Водночас державний діалог між Києвом та Пекіном може активізуватися саме через використання присутності в Україні вихідців з Китаю, адже на сьогодні китайська, в єтнамська, корейська діаспори є найпотужнішими громадами азійського походження в нашій державі. Ще наприкінці 80 рр. ХХ ст. в Україні, як і на всьому пострадянському просторі, почали масово з являтися мігранти зі Східної та Південо Східної Азії, головно з Китаю та В єтнаму. Тенденція поширення таких міграційних потоків триває й нині, але з превалюванням «китайської» хвилі, яку умовно поділяють на «трудову» та «студентську». Більшість з китайських емігрантів працюють у торговельній та будівельній сферах, не мають вищої освіти і не володіють українською мовою. Достеменно не відомо, яка кількість китайських громадян мешкає в Україні, але за даними МВС лише китайська громада м. Одеси налічує близько 20 тис. осіб [15]. Однак якщо в єтнамська та корейська громади є сильно інтегрованими в українське суспільство, то китайська перебуває лише на етапі становлення. Проте вона може досить ефективно виконати функцію посередника між Україною та Китаєм як в економічній, політичній, так і гуманітарній сферах. Гуманітарне співробітництво між Україною і Китаєм спрямоване на ініціювання й реалізацію культурних проектів, культурно просвітницьких акцій та інших форм міждержавного обміну. Тут варто відзначити проведення таких заходів, як Дні культури України в КНР та Днів культури КНР в Україні (2002 та 2004 рр., 2010 та 2011 рр.). Досить активними є контакти між благодійними організаціями України та Китаю, до прикладу, Всекитайський благодійний фонд ім. Сун Цінлін співпрацює з Міжнародним благодійним Фондом Віри, Надії і Добра, насамперед, у напрямку залучення делегацій китайських дітей до щорічних міжнародних дитячих фестивалів у МДЦ «Артек» [22]. Упродовж останніх років у Пекіні було проведено виставку робіт української художниці О.Яременко, презентацію проектів українських архітекторів (І.Свистуна, І.Шевчук) та малюнків українських і китайських дітей, присвячених Олімпіаді Такий формат культурної співпраці між Києвом та Пекіном сприяє вирішенню в Україні низки політичних проблем, пов язаних із формуванням національної пам яті, національної єдності та національної ідентичності. Адже для України з огляду на історичні обставини досвід Китаю в обстоюванні і збереженні культури народу, його усталених традицій, розвитку патріотичного виховання, плеканні вітчизняних духовних цінностей, поважанні державної символіки та законів країни має непересічне значення. Окрім того, слід зважити і на той факт, що Пекін демонструє значні успіхи у політичній консолідації суспільства навколо національної ідеї, змістом якої є створення великого, могутнього і процвітаючого Китаю [20]. Таким чином, можемо констатувати двосторонню зацікавленість і України, і Китаю у налагодженні та подальшому розвитку міждержавних відносин, які повинні бути взаємовигідні для обох країн. Сучасна система міжнародних відносин розвивається у форматі технологічної конкуренції, яка забезпечується через реформу економічного, науково технічного та освітнього потенціалу країн. Тому для України стратегічно важливо розвивати гуманітарні зв язки з Китаєм як центром зростання, що дозволить реалізувати і обмін досвідом, і підвищити потенціал наукового співробітництва. Активізація співпраці України і КНР саме у гуманітарній сфері сприятиме налагодженню зв язків в економічній та політичній складових зовнішньої політики. Водночас така взаємодія має характеризуватися комплексністю і паралельно відбуватися на різних рівнях міждержавному, міжвідомчому, міжрегіональному, на комерційних і некомерційних засадах. Список використаних джерел 1. Гончарук А.З. Пріоритети політики України щодо політики Азії: аналітична доповідь / А.З. Гончарук, А.М. Кобзаренко, О.К. Микал. К.: НІСД, с. 2. Гончарук А. Проблеми та перспективи українсько китайського співробітництва в галузі науки і техніки / А.Гончарук [Електронний ресурс]. Режим доступу: ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Гончарук А. Україна Китай: нереалізовані можливості та невтрачені перспективи / А.Гончарук // Політика і час С Дьякова Є. Розвиток науково технічного співробітництва між Україною та Китайською Народною Республікою / Є.Дьякова [Електронний ресурс]. Режим доступу: Geographia/9_80706.doc.htm 5. За правилами «win win» // День квітня. 6. Культурно гуманітарне співробітництво між Україною та Китаєм [Електронний ресурс]. Режим доступу: cn/culture 7. Литвин І. Українсько китайське співробітництво: від стагнації до прориву / І.Литвин [Електронний ресурс]. Режим доступу: art_558.htm 8. Мазука Л. Новітні міграційні спільноти в Україні: можливості та проблеми / Л.Мазука // Стратегічні пріоритети (12). С Науково технічне співробітництво між Україною та Китаєм [Електронний ресурс]. Режим доступу: cn/science 10. Погорєлова І.С. Сучасні українсько китайські відносини: історія становлення та розвитку / І.С. Погорєлова // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка, (206). С Політологічний енциклопедичний словник / [упор. В.П. Горбатенко; за ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка]. 2 е вид., доп. і перероб. К.: Ґенеза, с. 12. Пронь С.В. Китайський вектор зовнішньої політики України (історія, виклики сучасності, перспективи) / С.В. Пронь [Електронний ресурс]. Режим доступу: pdf 13. Саліженко О. Україна і Китай: пошук ідеального стратегічного партнера / О.Саліженко [Електронний ресурс]. Режим доступу: Спільні розробки та наукові центри перспектива співпраці України і Китаю [Електронний ресурс]. Режим доступу: rozrobky ta stvorennya naukovyh tsentriv i laboratorij perspektyva spivpratsi vyschoji osvity ukrajiny i kytayu evhen sulima.html 15. Таран О. Адаптаційні процеси китайського емігрантського середовища в Україні / О.Таран [Електронний ресурс]. Режим доступу: Угода між Урядом України та Урядом Китайської Народної Республіки про створення Комісії зі співробітництва між Урядом України та Урядом Китайської Народної Республіки від р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: component/lica/?href=0&view=text&base=1&id =611122&menu= Україна і Китай домовились про стратегічне партнерство [Електронний ресурс]. Режим доступу: / 18. Українсько китайська співпраця в освітній сфері виявилась ефективною [Електронний ресурс]. Режим доступу: kytajska spivpratsya v osvitnij sferi vyyavylasya efektyvnoyu.html 19. Чекаленко Л. Зовнішня політика України (від давніх часів до наших днів): Підручник. 2 вид. / Л.Чекаленко. К.: Кондор, с. 20. Шафранський А. Українсько китайські міжнародні відносини: сфери зовнішньополітичного співробітництва / А.Шафранський [Електронний ресурс]. Режим доступу: ukrayinsko kitajski mizhnarodni vidnosini/ 21. Шевчук О.В. Стратегія «м якої сили» КНР на початку ХХІ століття / О.В. Шевчук // Наукові праці: науково методичний журнал. Миколаїв: Вид во ЧДУ ім. Петра Могили, Вип Т.162. Політологія. С Щодо сучасного стану та перспектив розвитку українсько китайських відносин (інформаційно аналітична довідка) [Електронний ресурс]. Режим доступу: china ukraine.org/ru /statistics/100.html Турчин Я.Б. Приоритетные направления украинско китайского сотрудничества в гуманитарной сфере Раскрыты особенности украинско китайского межгосударственного сотрудничества в гуманитарной сфере. Выделены его потенциальные приоритеты, в частности, расширение сотрудничества в области науки, технологий, образования и культуры, что будет способствовать налаживанию политических и экономических связей между Украиной и КНР. Ключевые слова: внешняя политика, Украина, Китайская Народная Республика, гуманитарное сотрудничество, образование, наука, технологии, культура, диаспора. Turchyn, Y.B. The priority areas of Ukrainian Chinese cooperation in the humanitarian sphere Peculiarities of Ukrainian Chinese intergovernmental cooperation in humanitarian sphere are considered. Its potential priorities, including cooperation expansion in the fi elds of science, technology, education and culture that will facilitate political and economic ties adjustment between Ukraine and PRC, are determined. Key words: foreign policy, Ukraine, People s Republic of China, humanitarian cooperation, education, science, technology, culture, diaspora

414 УДК ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Рафальський І.О. Витоки українського національного проекту Розглядаються питання формування українського національного проекту, його особливості в історичній ретроспективі. Визначені переваги та недоліки української моделі самовизначення, проаналізовано витоки української національної ідентичності. Ключові слова: український національний проект, національне самовизначення, ідентичність. Розвиток національної самосвідомості, що, як показує досвід європейських народів, може тривати не одне сторіччя, актуалізує різні аспекти національного проекту, призводить до виникнення альтернативних моделей самореалізації та підходів до національного будівництва. Внаслідок цього для розвинутих спільнот характерним є існування сукупності проектів, що відображають сукупність відмінних підходів та розвиваються в різних сферах суспільного життя. Особливістю українського національного проекту було те, що між першими проявами національного самоусвідомлення у його європейських формах Нового часу та утвердженням самоназви «українці» для цілого народу, розділеного кордонами двох імперій, минуло більше сторіччя. Зрозуміло, що такий тривалий період латентного самовизначення суттєво вплинув на змістовні аспекти національної самосвідомості. На думку М.Розумного, український проект увібрав у себе всі основні моделі національного будівництва та на різних етапах виявляв риси французького республіканізму, німецького романтизму, італійської національно визвольної боротьби, польського і російського месіанізму тощо [1,с.269]. Кожна з цих моделей передбачає свої особливі світоглядні, культурні, аксіологічні, психологічні орієнтації, якими українська ідентичність збагачувалася впродовж двох сторіч до проголошення незалежності і початку національно державного будівництва у 1991 р. Європейські ідеї того часу, в тому числі, перший досвід національного самоусвідомлення і самовизначення, досить опосередковано впливали на життя й уявлення української шляхти. З одного боку, до їх засвоєння стимулювали вибори до т.зв. Катерининської Комісії зібрання представників шляхетського стану всієї імперії з метою прийняття нового Соборного Уложення, а з іншого, національну самосвідомість пробуджувала активність польських сил, які спрямували свою активність в Україні у просвітницьке річище, основою якої є поширення польської ідентичності. Прикладом такої активності може слугувати заснування польською шляхтою правобережжя Кременецького ліцею у 1805 році (Див. про це докладніше: [«Киевская старина», 1893, 2]). Одночасно з цим у Ніжині відкривається інший навчальний заклад, ліцей, створений на кошти князя О.Безбородка, покликаний утверджувати в Україні нову російську ідентичність, що так само активно твориться і наповнюється власним культурно історичним змістом саме у цей час. Трансформацію суспільних уявлень лівобережної шляхти відображають писемні пам ятки цього періоду, такі як «Розмова Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича [2] (Петров), широко відома анонімна «Історія Русів», а також перші зразки української літературної мови «Енеїда» і «Наталка Полтавка» Івана Котляревського. Елементи станової корпоративності та місцевого патріотизму в цих творах, особливо це стосується «Історії Русів» [3], дедалі відчутніше поступаються місцем пошукам власної історичної самобутності. У практичній площині питання ідентифікації та вибору орієнтирів постало перед тодішньою козацько шляхетською елітою України невдовзі після завершення наполеонівських війн. Коли в усій Європі розгортають свою діяльність таємні товариства, масонські ложі та інші об єднання представників нової секуляризованої еліти з метою просування своїх ідей і суспільних проектів, Україна стає об єктом посиленої уваги російських і польських конспіративних груп. Найбільш докладно досліджені з них це «Південне товариство» т.зв. декабристів за участю П.Пестеля, С.Муравйова Апостола С.Волконського та ін., а також «Товариство об єднаних слов ян», ідеологія якого була сформована під визначальним впливом поляка Ю.Люблінського [4]. У документах слідства за справою декабристів неодноразово згадується також про існування таємного ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 товариства під проводом П.Лукашевича, переяславського маршалка, ідеологія якого мала виразні національні риси. Принаймні, в існування українського руху, окремішнього від загальноросійського і польського, були переконані російські декабристи, які, так само, як і представники польських організацій, вели переговори з Лукашевичем [5,с ]. Увиразненню образу України присвятили свою творчість представники «української школи» в польській романтичній поезії С.Гощинський, Б.Залеський та М.Грабовський, автор поем про козацькі повстання К.Рилєєв, а також О.Пушкін з його поемою «Полтава». Одним з найбільш виразних творів, що в художній формі репрезентував ключову колізію національного самовизначення минулого, яка мимоволі проектувалася сучасниками і на майбутнє, став «Тарас Бульба» Миколи Гоголя. Роздвоєність української ідентифікації, передбачена письменником і втілена в образах Андрія і Остапа, випливає з суперечливості національної вдачі та наявності відмінних культурних кодів, що лягли в основу етногенезу українців. Про це пише М.Гоголь у своїй невеликій культурно історичній розвідці «Вигляд на составление Малороссии» (1834). Написана у вигляді вступного слова до масштабної історичної праці, яку задумував Гоголь у цей період, стаття задає концептуальну основу розуміння України і українського народу як синтетичного феномену, що поєднав різні цивілізаційні моделі культури, побуту і світогляду. «І от сполучився народ, пише Гоголь про українців, що вірою і місцепроживанням належить Європі, але, разом з тим, за способом життя, звичаями, костюмом, цілком азіатський, народ, в якому так дивно зіткнулися дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азіатська безтурботність, простодушність і хитрість, сильна діяльність і страшенні лінощі та розкошування, прагнення до розвитку і вдосконалення а разом з тим бажання здаватися таким, що легковажить будь яким вдосконаленням» [6,с.26]. Ключовою проблемою національної самоідентифікації є відокремлення від оточуючих спільнот за принципом «свій» «чужий». Для української самосвідомості в умовах Російської імперії ця проблема була особливо складною. Незважаючи на історичні обставини окремішнього існування двох народів впродовж кількох попередніх сторіч, а також попри очевидні відмінності в мові, культурі, побуті, характері, на користь єдності з росіянами говорила спільна конфесійна приналежність та обопільне ототожнення з традицією Русі, що в ХІХ ст. була зафіксована в етнонімах «великороси» і «малороси». Тому національне самовизначення вимагало концептуального тлумачення національних відмінностей між українцями і росіянами. Таке розмежування на історичному, етнографічному і соціально психологічному підґрунті проводить Микола Костомаров у своїй праці «Две русские народности» [7]. На думку Костомарова, традиційний суспільний лад України і Росії має суттєві відмінності вічовий, стихійно демократичний принцип організації влади в Україні, та централізована, деспотична ієрархія в Росії. Найбільш яскраво проявляються соціальні нахили і традиції в організації життя в первинних осередках соціалізації в сім ях і громадах. Російський «мир» побудований на відданості і колективізмі, українська громада на свободі й індивідуалізмі. Рефлексивний період самопізнання, що є необхідною складовою феномену самовизначення, завершився ідейним синтезом у вигляді програмних документів Кирило Мефодіївського товариства. Автором головного з них вважають того ж таки Миколу Костомарова. В оригіналі, що потрапив до рук жандармів, цей текст має назву «Закон Божий», але переважно він відомий за іншою назвою «Книги буття українського народу», що виникла за аналогією зі схожою за жанром і спрямованням твором А.Міцкевича «Книги буття народу польського і польського пілігримства». Таке запозичення назви не є випадковим, адже і в самому змісті програмного твору братчиків є чимало ремінісценцій на теми і концептуальні побудови європейських (переважно польських) таємних товариств та їхніх документів. «Закон Божий» окреслює світоглядні орієнтири пробудженої національної свідомості, а також визначає принципи, на яких має розвиватися український національний проект, щоправда, без детального з ясування його найближчих цілей і завдань [8,с ]. Костомаров визначає дві домінанти самосвідомості українців, які мали привести національний проект до успішного здійснення. Перша з них християнський етичний ідеал, що, зокрема, реалізовується в національному будівництві. Україна, в уявленнях кирило мефодіївців, найповніше проявляє в своїй історії і культурі такі християн-

415 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ські чесноти, як смиренність і жертовність. Тому її відродження до повноцінного національного буття має стати поворотним пунктом відродження всієї європейської/ християнської цивілізації: «Ось камінь, що його занедбав будівничий, то й бути йому наріжним» [8,с.169]. Цей мотив, що бере свій початок з міркувань Гердера про «голубину вдачу» слов ян, пізніше став лейтмотивом польської самосвідомості в еміграційних колах Парижа. Вже у поетизованій формі він присутній у поетичному заклику Шевченка «обійняти найменшого брата». Християнську символіку використовує Костомаров і для зображення ідеальної інтеграційної моделі новопосталої (відродженої) національної спільноти в колі споріднених слов янських народів. Український народ, на думку автора «Закону Божого», є «наймолодшим братом у сім ї слов ян», які, до того ж, останніми серед європейців після латинських і германських народів прийняли християнське віровчення. Тому, коли їхні «старші брати» відступили від первісних євангельських приписів в ім я хибно витлумачених ідеалів лібералізму, слов яни зберегли вірність Новому Заповіту. Зокрема, український народ, що терпів насильство не лише від чужих, а й від братніх слов янських націй, зберіг, однак, основоположний принцип християнського співжиття «на взірець іпостасей Господніх, нерозділимо і несмісимо», котрий і має стати загальновизнаним [8,с.164]. Власне, друга домінанта національної свідомості в тлумаченні Кирило Мефодіївського товариства це приналежність до наднаціональної спільноти слов янських народів. Ця орієнтація відображена не лише в програмних документах товариства та творах його членів (наприклад, у поемі Т.Шевченка «Єретик», що відома також під назвою «Ян Гус»), але і в самій назві організації. Святі Кирило і Мефодій обрані покровителями національного руху у зв язку з тим, що вони принесли христову науку слов янським народам їхньою рідною мовою, а отже були, в уявленні основоположників українського проекту ХІХ ст., виразниками не лише християнської, але й національної ідеї. Ідеї, що народжувалися в одному середовищі, швидко поширювалися в іншому, де знаходили своїх послідовників. З початку 1860 х років на Наддніпрянщині розгортається громадський рух національно свідомої інтелігенції у вигляді т.зв. громад. Починає виходити загальноукраїнський часопис «Основа», видаються популярні просвітницькі брошури для селян. Та після прийняття Валуєвського циркуляру стосовно заборони друку книг українською мовою 1863 р., центр видавничої діяльності та громадської роботи був перенесений до Галичини. Основний зміст дискусій між представниками різних течій українського руху полягав у оцінках нових прогресистських соціальних концепцій, зокрема, навколо популярних у другій половині ХІХ ст. ідей соціал демократії. Найбільш показовими у цьому сенсі є полемічні статті провідного українського суспільного діяча і вченого цього періоду М.Драгоманова «Шевченко, українофіли та соціалізм» та «Чудацькі думки про українську національну справу». У першій з них соціаліст за своїми переконаннями Драгоманов висловлює критичні оцінки творчості Тараса Шевченка, що на той час вже стала взірцем національного самоусвідомлення для українських патріотичних спільнот як у російській частині України, так і в австрійській. Послідовник європейських ідей суспільного прогресу відзначає суттєві недоліки в тій моделі українського самовизначення, що була заснована на шевченківській національній міфології. (Див. про роль поета у національному проекті працю Гр.Грабовича [9]) Драгоманов вважає, що ні в своїх національних, ні в соціальних ідеях Шевченко не був ні оригінальним, ні цілком переконливим. Натомість у творах основоположника нової української літератури він знаходить приклади національної упередженості, непослідовності в оцінках, обмеженості в розумінні національних і соціальних процесів. ««Кобзар», вважав М.Драгоманов, багато в чому є зерно, яке перележало в коморі й не послужило як слід і в свій час, коли було свіже, а тепер уже мало навіщо й годиться» [10,с.402]. Звичайно, що критика ця була спрямована на стільки на творчу спадщину Шевченка, скільки на уявлення і прагнення, що виявляли його апологети. У позитивній частині свого національного проекту Драгоманов закликає українських патріотів: «Стоячи ногами й з серцем на нашій Україні, ми будемо державти свої голови в Європі, а руками обнімати по меншій мірі всю Слов янщину» [10,с.404]. Таке розуміння завдань і орієнтирів українського руху випливає з розуміння Драгомановим природи національності, що має виразне ліберально соціалістичне забарвлення: « ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. ( ) Треба шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям» [11,с.469]. Опонентом космополітичних ідей М.Драгоманова виступив М.Грінченко, який відстоював вищість національних цінностей над соціальними і засуджував захоплення інтернаціоналізмом як зраду інтересів власного народу. «Листи з Наддніпрянської України» Грінченка друкувалися впродовж рр. на сторінках газети «Буковина», що виходила у Чернівцях. Відповіді Драгоманова побачили світ у журналі «Народ», який видавали послідовники соціалістичних ідей у Галичині [12]. Культурна самобутність, відокремлення від російської культурної традиції в історичному, мовному, літературному аспектах це першочергові завдання для української інтелігенції за Грінченком. Включення в загальноєвропейські процеси лібералізації і гуманізації та використання російської культури як інструменту поширення передових соціальних ідей така національна стратегія накреслена Драгомановим. Слід зазначити, що в своїх оцінках обмеженості національного руху виключно культурницькою працею Драгоманов зовсім не схильний применшувати значущість національного імперативу в політичній сфері. Втрата політичної суб єктності, що відбулася внаслідок приєднання до Московського царства у 1654 році, оцінюється Драгомановим у праці «Пропащий час» ще більш різко негативно, ніж це робили його опоненти з етноцентричної позиції. Але головною втратою, яку принесли Україні Переяславські березневі статті, є для Драгоманова не так занедбана ідентичність чи самобутність, як відхилення від магістрального шляху розвитку європейської цивілізації в напрямку свободи і встановлення більш гуманних і прогресивних суспільних норм. Послідовниками М.Драгоманова в Галичині стали І.Франко та М.Павлик, які продовжили боротьбу проти етнографічного народовства та намагалися прищепити українській самосвідомості ідеї соціальної справедливості й поступу. (Еволюція національних і соціальних поглядів Івана Франка та його вплив на інтелектуальне, культурне і політичне життя Галичини кінця ХІХ ст. детально висвітлена у працях О.Забужко [13], Я.Грицака [14] та ін.). Паралельно з цими дискусіями відбувається концептуальне оформлення основних складових національної культури, якими підготовлюється її остаточне усамостійнення. У стінах Київського університету Св. Володимира під керівництвом професора В.Антоновича розробляється концепція національної історії, що пізніше буде деталізована і представлена у працях М.Грушевського. Виробляється єдиний стандарт літературної мови, до його витворення долучається і автор найпоширенішої граматики П.Куліш, і упорядник найповнішого на той час словника Б.Грінченко. З являється національна література, представлена багатьма іменами і оригінальними творами, національний театр, опера, власна музична школа. Згодом виникає власний український архітектурний стиль, а художник Г.Нарбут розробляє оригінальні українські шрифти. Паралельно з цим, в українському національно культурному середовищі утверджують власні символи ідентичності, серед них пісня «Ще не вмерла Україна» на слова П.Чубинського та, врешті решт, модерна самоназва «українці», яка набуває поширення лише з кінцем ХІХ ст. І все ж, проект українського національного самовизначення, незважаючи на масштабність вимірів, у яких він творився інтелектуальними лідерами українства, включно з месіаністичними візіями М.Костомарова, П.Куліша, В.Пачовського [15] та ін., не виходив за межі автономістських культурницьких ініціатив. І хоча дослідники цього періоду звертають увагу на трансформацію ідеї «громадівського соціалізму» Драгоманова, Терлецького, Подолинського із зовнішньої орієнтації щодо участі в наднаціональних державних союзах на внутрішню ідею організації майбутньої української держави у вигляді федерації земель і громад, все ж федералістичний автономізм суттєво переважав над самостійницькими мріями [16,с ]. Співвідношення між соціальним і національним визволенням було ключовим питанням українського національного самовизначення впродовж періоду стабілізації національно державного устрою Європи, що тривав від «весни народів» 1848 р. аж до Першої світової війни. Та наближення великих перемін позначалося і на змісті суспільних дискусій, і на їх тональності. Відповідні зміни відбуваються і в українському русі початку ХХ ст., який приходить до постановки політичних завдань, а саме до

416 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 усвідомлення необхідності боротьби за незалежність. Ця ідея присутня в одному з останніх значних творів Івана Франка з промовистою назвою «Поза межами можливого» [17], а вже цілком однозначно проголошується в знакових брошурах галичанина Ю.Бачинського «Україна irredenta» (невизволена), та харків янина М.Міхновського «Самостійна Україна». У цих невеликих за обсягом творах вперше в контексті новоєвропейських уявлень про принцип національного самовизначення представлено становище українського народу як становище підневільне, упосліджене становище «зрабованої нації» (Міхновський, [18,с.28]). Обґрунтування політичного проекту самостійної України Міхновський виводить з норм міжнародного права, оскільки вважає угоду між Україною і Росією 1654 року міждержавною. Принцип рівноправності і взаємні зобов язання, на яких було засновано «Переяславську конституцію», неодноразово порушила російська сторона, що дає Україні право вийти зі складу імперії. Національне визволення автор цього маніфесту самостійництва тлумачить як загальноцивілізаційний орієнтир: «Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб ємо їх до схід сонця свободи» [18,с.42 43]. Оформлення українського проекту як національно державного прискорила Перша світова війна та розпад Російської і Австро Угорської імперій, до складу яких входили українські землі. Та проголошення самостійності УНР та ЗУНР і їхнє об єднання в одну державу не зняли з порядку денного пошук необхідної кореляції між завданнями соціального і національного визволенням. Невирішеність цього питання, головним чином, лідерами Української народної республіки призвела до втрати незалежності під натиском Червоної Армії та комуністичної пропаганди, в якій питання національне і питання соціальне були узгоджені, принаймні, доктринально. Поразка національної революції рр. стала точкою відліку для наступного етапу українського національного самовизначення та оновлення його світоглядних засад. Вже у перші роки перебування в еміграції колишній командувач військ УНР С.Петлюра у своєму осмисленні уроків революції приходить до нового розуміння цивілізаційної місії України, що випливала з обставин розпаду імперії Романових і постання на її місці імперії комуністичної. У своїй відозві до українського народу з нагоди п ятої річниці проголошення Четвертим універсалом Центральної Ради самостійності України Петлюра декларує: «Проливаючи кров в боротьбі за державність свою, ти, Великий Народе, продовжував разом з тим традиційну місію боронити Західню Европу від руйнуючого натиску варварів сходу» [19,с ]. Сама поразка українських національних сил в протистоянні з Радянською Росією тлумачиться Петлюрою як результат безвідповідальної байдужості цілої європейської цивілізації: «Коли самотня армія українська в обороні всесвітньої культури являла високий зразок мужності і легендарної відваги, великі країни Європи не хотіли розуміти змагань наших національних, не хотіли відчути власних своїх інтересів» [19,с.229]. Таким чином, українське самовизначення в уявленні С.Петлюри та його однодумців постає як вияв інтегрованості в загальноєвропейську культуру і є елементом її природного розвитку. Натомість включення українських земель до складу СРСР не лише суперечить інтересам української нації, але й несе пряму загрозу всьому європейському співтовариству, оскільки відриваючи від нього одні народи, комуністична імперія неминуче загрожує й іншим. Ця думка більш докладно висловлена Петлюрою в програмному творі «Сучасна українська еміграція та її завдання» 1923 року: «Всі держави, утворені після 1917 року на території бувшої Росії, не мають шансів на тривке існування і будуть завжди загроженими, поки на півдні бувшої імперії не організується і в силу не увійде незалежна держава українського народу» [19,с.252]. Та якщо лідер збройного визвольного руху рр. знаходив причини невдач у зовнішніх обставинах, а разом з тим і свої основні сподівання покладав на пробудження європейської солідарності, то теоретик інтегрального націоналізму Дмитро Донцов бачить передовсім внутрішні причини поразки української державності початку ХХ ст. Головну провину цей публіцист покладає на національну інтелігенцію, яка очолила національних рух, але сама не була готова до його переможного завершення, оскільки, по перше, не мала для цього відповідних морально вольових кондицій, а по друге, перебувала в полоні хибних уявлень, що затуманюють завдання національної боротьби соціальними, культурними та іншими демобілізуючими мотиваціями [20,с.46] ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Типовий представник явища т.зв. консервативної революції, що набула значного впливу на інтелектуалів Європи міжвоєнного періоду, Дм.Донцов апелює до духу войовничості, права сильного, віталістичних культів, що поширилися в європейській культурі під впливом Ф.Ніцше, Ю.Еволи та ін. Про принципи нового типу націоналізму, який дослідник О.Бочковський назвав паннаціоналізмом [21,с.298], один з його політичних репрезентантів Б.Мусоліні говорив наступне: «Не нація творить державу, як це було в старій концепції, концепції натуралістів, що була базою для публіцистичних міркувань про національні держави ХІХ ст. Навпаки, держава творить націю, що дає народові свідомість його власної моральної єдності, сильної волі, а отже й творче існування» [21,с.301]. Відповідно, для Донцова український народ це не «голубиний народ» Гердера, і не носій християнських чеснот смирення і жертовності в розумінні кирило мефодіївців, а лицарська спільнота, що утверджує своє право на панування силою і високими цілями. Подібні настанови Донцов знаходить і в часах Київської Русі, і в козаччині, і в творах Тараса Шевченка, якого він разом з Лесею Українкою протиставляє іншим українським літераторам народовського спрямування. «Бачити свій народ славним, вродженим не для вегетації, лише для великого, страшним ворогам, таке було відношення до народу нашої старої провідної касти», говорить ідеолог українського націоналізму ХХ ст. [20,с.270]. Зрозуміло, що в такому підході немає місця для добровільної інтеграції з іншими народами. Національне самовизначення набуває виключно егоїстичного і навіть агресивного характеру. Включеність у загальноєвропейські процеси соціальної і національної емансипації Донцов, на противагу поступовцям Драгоманову і Франкові, вважає скоріше перешкодою для реалізації національного проекту, ніж допомогою. «Демократизація Європи, йдеться у програмній праці «Дух нашої давнини», що велетенськими кроками поступала наперед від останніх ста літ, пустила в непам ять стару, правічну, так добре знану і нашим предкам мудрість: що тримати в формі і в кріпості спільноту національну може тільки підібрана на підставі великих персональних якостей, не шляхом демократичного вибору, де пасивне право вибору має кожний нездара, каста «луччих людей» [20,с.130]. Елітаристський волюнтаризм уродженця Херсонщини Д.Донцова сформував світоглядне й психологічне підґрунтя для утворення націоналістичного підпілля в Галичині, яке згодом поширило свій організаційний та ідейний вплив на рух збройного українського опору в роки Другої світової війни. Близький до уявлень Донцова про рушійні сили національного самовизначення інший теоретик української ідеї першої половини ХХ ст. Юрій Липа. І якщо ідеолог українського консерватизму, закоріненого в суспільні концепти сторіччя ХІХ го, В.Липинський говорить про «містичну ідею нації», без якої неможливе жодне національне пробудження і самореалізація [21,с.504], то Ю.Липа вказує на визначальну роль колективних інстинктів. «Власний терен, власна місія і почування нехіті до чужих ось що є найпевніше в окресленні слова «нація», вважає Липа і наголошує на визначальній ролі саме останнього чинника. Коли власний терен як поняття не може бути постійним (...), коли власна місія не завжди є в своїм часі відчута елітою нації, то ця «нехіть до чужих» є, мабуть, найвиразнішою і найпостійнішою живловою ціхою кожного народу» [23,с.19]. Для того, щоб національні інстинкти належним чином спонукали національне самовизначення, Ю.Липа, так само, як і Дм.Донцов, намагається звільнити свідомість українців від нав язаних суспільно політичних стереотипів. Зокрема, у найвідомішій праці цього автора «Призначення України» зроблено спробу подолати геополітичну дихотомію, що стала фатумом національної історії, традиційний поділ Європи на Схід і Захід [23,с.203]. На місце цієї інтеграційної моделі, яка не залишає шансів Україні на повноцінну участь у загальноєвропейських культурних і політичних процесах, Липа висуває іншу, засновану на поділі Північ Південь. Щоправда, в контексті прийнятої на озброєння тодішніми європейськими інтелектуалами концепції геополітики, географічні вектори символізують не стільки напрями інтеграції до світоглядно близьких цивілізаційних утворень, скільки напрями національної експансії: «Здатности раси (в даному контексті народу) до боротьби назовні це важливіше, ніж усі генеральні й не генеральні ідеї раси» [23,с.232] Липа визначає Південь саме як природний для українського народу напрям поширення свого впливу. При цьому зазначає і як базову

417 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 установку для будь яких інтеграційних чи експансіоністських проектів: «Для українців найголовніший меридіан світу це той, що проходить через Україну» [23,с.231]. Слід відзначити, що в той час, як в еміграції витворюється нова для українського руху націоналістична концепція, на території Радянської України національні лідери і національні теорії з являються в середовищі ідейної комуністичної інтелігенції. Перебуваючи під потужним ідеологічним пресингом, вони, однак, переходять від пролетарського інтернаціоналізму до специфічного націонал комунізму. Яскравим представником цього руху був Микола Хвильовий, визнаний лідер літературного життя в Україні х рр. У його творчості різних періодів життя простежується поступове злиття двох ідеалів соціального і національного. Та якщо досягнення ідеалу «загірної комуни» очевидним чином відкладалося на далеке майбутнє, то унезалежнення України в культурному й адміністративному вимірах поставало як цілком досяжна і актуальна задача. Причини й обставини такої еволюції виклав сам Хвильовий у незакінченому романі «Вальдшнепи», де його головний герой прикро розчаровується реаліями збудованого в СРСР соціалізму, побачивши, «що з розмаху нічого не вийшло й що його Комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі «собірателя землі руської» і спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького міщанина середнячка» [24,с.5], Український національний проект у комуніста Хвильового зовсім не схожий на націоналістичні проекти Донцова і Липи, збудовані на принципах відрубності й експансивності. Цей проект спирається на традиції «психологічної Європи», до якої Україна, на думку Хвильового, завжди належала А спрямований цей проект нової України до «епохи нового ренесансу, що розчиняє двері тому весняному повітрю, яке легеньким і радісним вітерцем біжить з Азії» [24,с.265]. У полеміці зі своїми критиками Хвильовий спирається на задекларовані провідниками російського комунізму підходи до національного питання. Продовжуючи ленінську тезу про етап національного самовизначення як цілком закономірний в історичному процесі, Хвильовий наголошує: ««Замазувати» самостійність порожнім псевдо марксизмом значить не розуміти, що Україна доти буде плацдармом для контрреволюції, доки не перейде того природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав» [24,с.234]. У цьому концептуальному річищі й було сформульоване ключове питання, яке ставив Хвильовий перед національним рухом всередині СРСР «Україна чи Малоросія?» (назва невиданого за життя письменника памфлету 1926 р.). Майбутнє він бачив за Україною як повноцінним і навіть передовим культурним проектом, що реалізовується в умовах реальної, а не декларативної державної незалежності. У національному проекті найбільш значущими елементами є: уявлення про витоки національної ідентичності в історії і культурі минулого; уявлення про національну індивідуальність (характер, вдачу, менталітет); уявлення про бажаний статус спільноти в сенсі політичного самовизначення (національна державність, територіальна автономія, статус меншини тощо); уявлення про наявне становище спільноти та перепони для повноцінного розвитку національного життя, що ним накладаються; місія нації у світовому чи цивілізаційному контексті; уявлення про шляхи досягнення бажаного статусу і реалізації національної місії. Список використаних джерел 1. Розумний М.М. Українська ідея на тлі цивілізації / М.Розумний. К.: Либідь с. 2. Петров В. Разговор Великороссии с Малороссией / В.Петров // Киевская старина С Історія Русів. К.: Дзвін, с. 4. Нечкина М. В. Общество соединенных славян / М.В. Нечкина. М. Л., Семевский В. И. Политические и общественные идеи декабристов / В.И. Семевский. Спб., Гоголь Н. Взгляд на составление Малороссии / Н.Гоголь // Собрание сочинений в 4 х тт. Том 4. М., Костомаров Н.И. Две русские народности / Н.И. Костомаров. К. Х.: Майдан, с. 8. Кирило Мефодіївське товариство (збірник документів у 3 х тт.): Т.1. К.: Наукова думка, Грабович Гр. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка / Гр.Грабович. К.: Критика, с. 10. Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли та соціалізм // Драгоманов М.П. Вибране / М.П. Драгоманов. К.: Либідь, С Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М.П. Вибране / М.П. Драгоманов. К.: Либідь, С ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу / Б.Грінченко, М.Драгоманов. К.: Інститут української археографії, с. 13. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст / О.Забужко. К.: Наукова думка, c. 14. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко і його спільнота ( ) / Я.Грицак. К.: Критика, с. 15. Пачовський В. Конструктивні ідеї державності та космічна місія української нації / В.Пачовський // Хроніка Наш край. Вип. 5 (7). С Салтовський О.І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку ХХ ст.) / О.І. Салтовський. К.: ПАРАПАН, с. 17. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Т.45 / І.Франко. К., с. 18. Міхновський М.І. Самостійна Україна / М.І. Міхновський. К.: Діокор, с. 19. Петлюра С. Сучасна українська еміграція та її завдання // В кн.: Петлюра С. Статті / С.Петлюра. К.: Дніпро, С Донцов Дм. Дух нашої давнини / Дм.Донцов. Дрогобич: Відродження, с. 21. Бочковський О. Вступ до націології / О.Бочковський. Мюнхен: УТГІ, с. 22. Липинський В. Листи до братів хліборобів про ідею і організацію українського монархізму: Писання рр. / В.Липинський // Українська суспільно політична думка в ХХ ст.: Документи і матеріали, т.1. Мюнхен: Сучасність, Липа Ю. Призначення України / Ю.Липа. Львів: Просвіта, с. 24. Хвильовий М. Україна чи Малоросія? Памфлети / М.Хвильовий. К.: Смолоскип, с. Рафальский И.А. Истоки украинского национального проекта Рассматриваются вопросы украинского национального проекта, его особенности в исторической ретроспективе. Определены достоинства и недостатки украинской модели самоопределения, проанализированы истоки украинской национальной идентичности. Ключевые слова: украинский национальный проект, национальное самоопределение, идентичность. Rafalsky, I.O. The origins of Ukrainian national project The problems of the Ukrainian national project, its features historically are analyzed in this article. Identifi ed the advantages and disadvantages of self determination of the Ukrainian model of self determination, analyzed the origins of Ukrainian national identity. Key words: Ukrainian national project, national self determination, identity. *** УДК Фомін О.О. Організаційна структура політичних партій як чинник рекрутування політичної еліти в Україні Реалізація пасивного виборчого права пересічними громадянами України через канал політичних партій є лише формальністю. Основною причиною є те, що вітчизняні політичні партії фактично є кадровими політичними партіями за своєю організаційною структурою. Забезпечення реалізації пасивного виборчого права можливо правовим методом регулюванням організаційної структури політичних партій, а саме шляхом внесення змін до чинного Закону України «Про політичні партії в Україні» 2365 III від 5 квітня 2001 року. Ключові слова: кадрові політичні партiі, масові політичні партії, пасивне виборче право, законодавчі правки, організаційна структура партій, Закон 2365 III. Станом на р. в Україні нараховується 200 політичних партій. Політичні партиiї можна класифікувати за різними ознаками: за політичними характеристиками (ліберальні, націоналістичні, комуністичні), за організаційною структурою (кадрові, масові, партії рухи), за правовим положенням (зареєстровані, незареєстровані)

418 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Класифікація політичних партій за правовим положенням закріплюється «Свідоцтвом про реєстрацію», яке видається Міністерством юстиції України [7], ідеологічні засади партії закріплюються у статуті та програмі політичної партії. Єдиною класифікаційною ознакою політичної партії, що не закріплюється юридично є організаційна структура. У свою чергу організаційна структура здійснює безпосередній вплив на якісний склад рекрутуємих політичних еліт. Наприклад, при діяльності масової політичної партії КПРС: у 1957 році усі члени Політбюро були вихідцями з робочих та колгоспників. У 1961 році 85% членів ЦК КПРС мали аналогічне походження [2,с.320]. Американська політична система із домінуванням двох основних кадрових політичних партій демонструє діаметрально протилежні результати рекрутування за якісним складом політичних еліт [13,c.181]. Проблемою розбудови політичних партій в Україні на сучасному етапі є одночасний симбіоз юридично закріпленої масовості та фактичної кадровості організаційних структур політичних партій. З одного боку, жодна політична партія не є закритою для членства в ній, адже це є прямим порушенням статті 36 Конституції України [3]. З іншого боку, формування списків та процедура голосування, висунення кандидатів є закритими та нетранспарентними, в результаті у Верховній Раді України та на вищих шаблях державної влади знаходяться здебільшого представники великого бізнесу, а рівень соціальної мобільності у суспільстві залишається низьким. Серед вітчизняних науковців, які розглядають організаційне та статутне регулювання діяльності політичних партій можливо виокремити: В.Лебедюк [4], Н.Ротар [6,c.8 19] А.Романюк [10], М.Примуш [1], Ю.Шведа [10], Ю.Якименко [12]. Наталя Богашева констатує, що сучасні українські політичні партії демонструють олігархічну тенденцію, тоді як зі внутрішньопартійною демократією наявні істотні проблеми. Протидія наростанню авторитарних тенденцій, за думкою науковця, лежить у середині політичних партій та можлива лише за рахунок зовнішніх (щодо партій) впливів. Звертаючись до міжнародного досвіду вчена акцентує, що деякі держави передбачають певний державний вплив на партії в непрямій протидії їх олігархізації шляхом встановлення відповідного нормативного регулювання. Інший український науковець Наталія Ротар підкреслює, що, сьогодні, як ніколи, актуальності набувають проблеми розвитку організаційних структур партій, які сьогодні скоріше нагадують клієнтели, в яких немає місця інституту членства, а самі партії не відчувають потреби діяти у форматі партій з багаторівневою організацією i масовим членством. В.Лебедюк, аналізуючи вплив вітчизняних законодавчих ініціатив прийшов до висновку, що кількість партій, які мають зареєстровані організації в менш як 50% районах і містах значно зросла (з 18 у 2003 р. до 33 на час виборів 2006 р.), чого не можна сказати про партії, що мають зареєстровані організації понад 50% районах і містах. У свою чергу дослідник зазначив, що це свідчить про наше припущення про формальність процесу розбудови партійних організацій на місцях справджується, оскільки партії намагаються презентувати масовими не розбудовуючи в реальності свою організаційну мережу. Приділення уваги проблемі розбудови організаційних структур політичних партій та використання інструментів правового регулювання організаційної та статутної діяльності політичних партій не є новою, але метою написання наукової статті є представлення іншого підходу до використання правового регулювання організаційної структури політичних партій, ніж ті, які були запропоновані на даний час. На думку автора, одним із можливих варіантів розв язання проблеми політичної участі громадян через організаційне та статутне регулювання їх діяльності є внесення змін у Закон України «Про політичні партії в Україні» 2365 III від 5 квітня 2001 року. У рамках діючого Закону 2365 III пропонується внести наступні зміни: 1. Чітке організаційне розмежування політичних партій на «кадрові» та «масові». Основними критеріями присвоювання організаційного статусу повинні бути: фінансовий поріг членського внеску (кількісний); мінімальна кількість зареєстрованих членів політичної партії (кількісний); ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 наявність чи відсутність розгалуженої організаційної структури на території держави (якісний). Виходячи з вищенаведених критеріїв кадровою політичною партією може бути партія, яка має мінімум одне зареєстроване представництво у будь якій адміністративно територіальній одиниці України. Фінансування кадрової політичної партії ведеться виключно за рахунок її членів, де мінімальний членський внесок перевищує мінімальну заробітну плату у 10 разів. Кількість членів партії не обмежується. Таким чином, мінімальний членський внесок у кадровій масовій партії станом на 1 грудня 2012 р. складає грн., при мінімальній заробітній платні у 1134 гривні [11]. Аргументацією запропонованих змін є те, що високий фінансовий поріг відфільтрує громадян із низьким рівнем доходу, які де факто не мають ніякого реального впливу на процес прийняття партійних рішень. Таким чином, пересічний громадянин із рівнем доходів, які не відповідають фактично утвореному фільтру отримають можливість вибору інших альтернативних каналів політичної участі. Більш того, офіціальна сплата членських внесків дозволить частково вивести доходи українських «нотаблів» із тіні. 2. В інституті членства кадрових політичних партій повинно бути закріплено законодавче право вступу у дані структури громадянам за рахунок партійного фонду, створеного за власні кошти членів кадрової партії. В даному випадку кадрові політичні партії будуть вимушені набирати і відбирати досвіченних і талановитих партійних активістів по причинах: ризику бути під критикою інших політичних сил за свою закритість та олігархізацію. Відсутність кількісних умов, щодо наявності партійних організацій та певної кількості партійних членів обумовлюється особливостями функціонування даного типу політичних партій, котрі не потребують наявності розгалуженої організаційної мережі та масового партійного членства. 3. Масовою політичною партією може бути політична партія, котра має зареєстровані та функціонуючи осередки партії у всіх областях, районах, містах Київ та Севастополь. Фінансування такої партії здійснюється за рахунок членських внесків, мінімальна сума яких не перевищує 50% від мінімальної заробітної платні. Кількість активістів перевищує чоловік 1. Допускається державне фінансування. Таким чином, максимальний рівень фінансування партії при максимальних членських внесках і мінімальній кількості членів партії складає грн. при мінімальній заробітній платні 1134 гривні станом на 1 грудня 2012 р [11]. В плані фінансування масових політичних партій повинні бути розширені джерела фінансування за рахунок державного фінансування, що в свою чергу передбачає зміни до Конституції України. Аргументом надання державного фінансування масовим політичним партіям є те, що саме масові політичні партії сприяють масовій політичний участі громадян згідно ст. 5 та ст. 38 Конституції України [3]. 4. Критерієм отримання статусу «масової політичної партії» є кількість активістів, яка перевищуюча чоловік. Виходячи з того, що критерієм набуття «масової політичної партії» є кількість «активістів» в Закон України «Про політичні партії» повинно бути внесено доповнення, яке дасть визначення терміну «активіст» як особливо активного члена партії, котрий регулярно присутній на зібраннях, бере участь у партійних заходах, організує пропаганду та підготовку виборчих кампаній. 5. Необхідно враховувати ризик появи політичних проектів, котрі можуть маніпулювати та спекулювати своїм статутом «масової політичної партії». З метою попередження подібних явищ необхідно встановити вимоги, що обмежують участь нових масових політичних партій до участі у виборах, якщо отримали «Свідоцтво про реєстрацію політичної партії» менше ніж за 730 днів до чергових виборів. 1 Мінімальна кількість членів партії (активістів) обґрунтовується виходячи із статті 10 Закону України 2365 III від 5 квітня 2001 року, шляхом введення більш суворих вимог до реєстрації політичної партії, відходячи від формалізму (< підписів) до реальної підтримки ( активістів).

419 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Активність діяльності партійних активістів і функціонування місцевих організацій масової політичної партії повинні контролюватись з боку Міністерства Юстиції України та його структурних підрозділів в адміністративно територіальних одиницях. Методологія роботи може базуватися на вивченні звітності політичних партій про кількість проведених партійних заходів та кількості учасників даних заходів, кількісного і якісного складу членів політичної партії. Вищенаведена практика, сьогодні, використовується для контролю та аналізу ефективності діяльності громадських організацій, які отримують фінансування із державного бюджету, зокрема всеукраїнських громадських організацій інвалідів та ветеранів згідно Постанови Кабінету Міністрів України 176 (далі КМУ) від 2 березня 2012 р. «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті на фінансову підтримку громадських організацій інвалідів та ветеранів, заходи з відвідування військових поховань і військових пам ятників та з увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні років» [8]. Виходячи із вищезазначеного, правки та доповнення повинні торкнутись «Положення про Міністерство юстиції України» у сфері організації виконання в рамках своїх повноважень актів законодавства та здійснення контролю за їх реалізацією. 7. У рамках закону «Про політичні партії в Україні», політичні партії законодавчо зобов язані використовувати приставки «кадрова» чи «масова» у своїх назвах. При прийняті даних поправок, назви партій будуть мати наступну форму (приклад): масова політична партія «Комуністична Партія України» чи кадрова політична партія «Партія Регіонів». Дана поправка буде сприяти обізнаності громадян, щодо особливостей функціонування політичних партій в плані рекрутування політичних еліт та реальних шансів проходження через даний канал до політичних еліт. Подібна практика направлена на підвищення обізнаності громадян, наприклад, застосовується у правилах маркування харчових продуктів згідно Наказу 487 від 28 листопада 2010 р. п. 7 «Технічного регламенту щодо правил маркування харчових продуктів» затвердженого Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики [5]. 8. З метою якісного та ефективного впровадження законодавчого організаційного розподілення політичних партій на державному рівні повинна бути проведена інформаційна просвітницька кампанія, метою якої є просвіта громадян України у особливостях організаційного розподілення партій на «кадрові» та «масові». Зокрема, аналогічні заходи були прийняті КМУ у Постанові 502 від 28 травня 2008 р., щодо інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на роки [9]. Можна констатувати, що внесення вищеперерахованих змін до закону України «Про політичні партії в Україні» 2365 та інші законодавчі акти призведе до того, що: кадрові політичні партії, яких сьогодні абсолютна більшість будуть вимушені закріпити свій статус де юре або ж розвивати свою організаційну структуру, залучаючи громадян до даного процесу з метою здобуття статусу масової, котрим, сьогодні, вони фактично маніпулюють задля підвищення лояльності виборців; громадяни України зможуть отримати реальне право рекрутуватись до виборчих органів влади і органи місцевої самоврядності що закріплене в Конституції України, не будучи при цьому залученими в структури, які де факто зі своєї природи не можуть забезпечити дану людську потребу в самореалізації; підвищиться цінність політичної участі громадян та політичного членства у політичних партіях. У протилежному випадку можна констатувати, що громадяни України фактично і надалі будуть відсторонені від рекрутування до політичних еліт через канал політичних партій, що є прямим порушення Конституції України, зокрема статті 5: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Конституція України: Основний Закон. К.: Фоліо, с. 4. Лебедюк В. Політичні партії в Україні: визначення організаційного типу / В.Лебедюк // Демократичне врядування Наказ 487 про затвердження «Технічного регламенту щодо правил маркування харчових продуктів» від 28 листопада 2010 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: RE18921.html 6. Партійна система сучасної України еволюція, тенденції та перспективи розвитку: матеріали міжнародної науково практичної конференції листопада 2011 р. К.: ІПІЕНД, с. 7. Постанова Кабінету Міністрів України 840 «Про реалізацію статей 1, 11 Закону України «Про політичні партії в Україні» від 13 липня 2001 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: ua/laws/show/ %D0%BF 8. Постанова Кабінету Міністрів України 172 «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті на фінансову підтримку громадських організацій інвалідів та ветеранів, заходи з відвідування військових поховань і військових пам ятників та з увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні років» від 12 березня 2012 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: gov.ua/laws/show/ %D0%BF 9. Постанова Кабінету Міністрів України 502 «Про затвердження Державної цільової програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на роки» від 28 травня 2008 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: %D0%BF 10. Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика / А.Романюк, Ю.Шведа Л.: ЦПД «Астролябія», с. 11. Центр перспективних соціальних досліджень Моніторинг ситуації у соціальній сфері України за червень 2012 року [Електронний ресурс]. Режим доступу: php?option=com_content&view=article&id=206: 2012 &catid=17: &Itemid= Якименко Ю.В. Соціальна база провідних політичних сил України: динаміка змін ( рр.) / Юрій Віленович Якименко // Стратегічні пріоритети (8). С Parenti M. Democracy for the few / M.Parenti B.: Wadsworth, p. Фомин А.А. Организационная структура политических партий как фактор рекрутирования политических элит в Украине Реализация пассивного избирательного права гражданами Украины сегодня является формальностью. Основной причиной является то, что отечественные политические партии фактически являются кадровыми по своей организационной структуре. Обеспечение реализации пассивного избирательного права возможно правовым методом регулирования организационной структуры политических партий, путём внесения изменений в Закон Украины «Про политические партии в Украине» 2365 III от 5 апреля 2001 года. Ключевые слова: кадровые политические партии, массовые политические партии, пассивное избирательное право, законодательные поправки, организационная структура партий, 2365 III. Fomin, O.О. Organizational structure of political parties as a factor of recruitment political elites in Ukraine Implementing of passive electoral right by average citizen is just formality today. Main problem is that Ukrainian political parties are a channel of recruitment for notables only according to their organizational structure. Implementing of passive electoral right is possible with amendments to the law 2365 «About political parties in Ukraine». Key words: political parties for notables, mass political parties, passive electoral right, law amendments, organizational structure of political parties, Law 2365 III. Список використаних джерел 1. «Віче» журнал Верховної Ради України Політична партія та її соціальна база [Електронний ресурс] Режим доступу: 2. Гидденс Э. Социология / Энтони Гидденс М.: Едиториал УРСС, с

420 УДК 322 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Посредніков Д.В. На путях соціального партнерства: взаємодія Української Православної Церкви з державою В даний час в Україні стоїть питання про введення партнерської моделі відносин між державою та релігійними організаціями. Висвітлюється проблема налагодження соціальної взаємодії Української Православної Церкви і державних інститутів у сферах милосердя та благодійності. Ключові слова: благодійність, милосердя, конфесійна політика, православ я, релігійні організації. (стаття друкується мовою оригіналу) Посредников Д.В. На путях социального партнерства: взаимодействие украинской православной церкви с государством В настоящее время в Украине стоит вопрос о введении партнерской модели отношений между государством и религиозными организациями. Освещается проблема налаживания социального взаимодействия Украинской Православной Церкви и государственных институтов в сферах милосердия и благотворительности. Ключевые слова: благотворительность, милосердие, конфессиональная политика, православие, религиозные организации. В последние десятилетия в Украине произошли значительные изменения в сфере религиозной жизни: расширились границы религиозной свободы, кардинально изменились характер и интенсивность участия религиозных объединений в жизни общества. Обычным стало присутствие духовенства на политических, культурных, образовательных и социальных мероприятиях. Следует отметить, что наработанный опыт социальной работы для религиозных организаций Украины стал довольно разнообразным. По теме социальной работы христианских организаций ранее были труды: Х.Манжалий [4], А.Марчишак [5], Л.Филипович [12]. Так как специфика социального взаимодействия государства и религиозных организаций в сферах милосердия и благотворительности освещена недостаточно, ситуация требует более детального освещения участия православных религиозных организаций. Цель: осветить состояние и специфику социальной работы Украинской православной церкви в сферах милосердия и благотворительности. Как известно, роль религиозных организаций в решении социальных проблем может проявляться в нескольких аспектах. Во первых, религия, обладая специфическими социально психологическими средствами влияния на человека, имеет способность корректировать черты личности, влиять на ее мировоззренческие и мотивационные стороны. Во вторых, религиозные организации, используя духовно нравственный потенциал, могут сыграть важную роль в решении социальных проблем благодаря таким аспектам, как мировоззренческий, интегрирующий, регулирующий и коммуникативный. В «Основах социальной концепции Украинской Православной Церкви» среди прочих определены возможные области сотрудничества с государством: «дела милосердия и благотворительности, развитие совместных социальных программ» [6]. «Выполняя миссию спасения рода человеческого, Церковь делает это не только через прямую проповедь, но и через благотворительность, направленную на улучшение духовно нравственного и материального состояния окружающего мира... Не ставя прямой задачи обращения всех в Православие в качестве условия сотрудничества, Церковь надеется на то, что совместная благотворительность приведет ее сотрудников и их окружение к познанию Истины, поможет им сохранить или восстановить верность богоданным моральным нормам, побуждает их к миру, согласию и благоденствию, при которых Церковь может лучше выполнять свое спасительное деяние» [6] ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 В Декларации юбилейного Поместного собора УПЦ КП «Церковь и мир в начале третьего тысячелетия» значится: «Заботясь о вечной жизни, о спасении и моральном состоянии людей, Церковь в то же время призывает своих членов к социальному служению ради спасения мира» [13]. На протяжении 1990 х гг. дела милосердия и благотворительности, особенно важные для общества периода трансформаций, осуществлялись, в основном, как частная инициатива епархий, приходов, священнослужителей, мирян, и, в силу особенностей православной этики, носила негласный характер, то есть, не подлежала учету и координации в масштабах церкви. УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ оказывали содействие государству в решении проблем социально незащищенных слоев населения: обустраивали пункты бесплатного питания; обеспечивали медицинское лечение малообеспеченных; организовывали отдых пожилых людей и детей из бедных семей, детей сирот и детей инвалидов; помогали школам, домам интернатам, медицинским учреждениям; создавали при храмах и монастырях детские дома, школы для сирот, социально реабилитационные центры для нарко и алкоголезависимых лиц, больных СПИДом; занимались духовной опекой граждан, которые находятся в исправительных учреждениях и т.п. В 1999 г. религиозными общинами Ивано Франковской, Ровенской, Одесской областей, Крыма велась активная благотворительная работа в связи с наводнением в Закарпатье. Значительная работа также была направлена на оздоровление детей, проживающих в чернобыльской зоне [7]. Благотворительная составляющая деятельности православных религиозных организаций по работе с обездоленными, нарко алкоголезависимыми лицами, тяжелобольными, осужденными это канал не только материальной помощи, но и социализации. Верующие строят с ними диалог на основе системы ценностей, отличной от доминирующей в современном обществе, учат измерять собственную жизнь категориями справедливости, любви, чести, сочувствия и уважения [10,с.6 7]. В УПЦ делами благотворительности ведает Синодальный Отдел благотворительности и социального служения. Как сообщается на официальном сайте УПЦ, цель деятельности Отдела: «предоставление поддержки незащищенным группам населения в их борьбе за человеческое достоинство, основанное на осознании Богоустановленных прав и свобод человека, а также активизация их участия в жизни церкви и общества». Отдел занимается сбором информации о социальных инициативах в УПЦ; обучением эффективному ведению социальной работы; поиском средств для финансирования церковных социальных инициатив; координацией проектов, программ и направлений социальной деятельности; разработкой и внедрением программ укрепления потенциала церковной социальной деятельности на всех уровнях (общецерковном, межцерковном, епархиальном, приходском), опекает скаутское движение [8]. В конце 1990 х гг. православные общины совершили проекты по духовной опеке и помощи в уходе за лицами, которые находятся в учреждениях социальной защиты домах престарелых, центрах для одиноких, домах для детей с физическими и умственными недостатками. Во всех областных и большинстве районных центров и крупных населенных пунктах действуют созданные при религиозных организациях благотворительные столовые. Обеспечение бедных продуктами питания, одеждой, лекарствами и т.д. осуществляется религиозными организациями на постоянной основе и во все более ощутимых масштабах [7]. Разновидностью церковной благотворительности является работа с женщинами, в частности, ведется разъяснительная работа о недопустимости абортов. Однако в настоящее время законодательное обеспечение относительно религиозного попечения интернатов, детских домов и детских приютов отсутствует. Все, что делается на ниве благотворительности, является результатом общественной инициативы епархий и священнослужителей. Всего в гг. реализовано и продолжает реализовываться более 80 проектов в 23 епархиях УПЦ на общую сумму свыше 5 млн. гривен. При этом в отчете Отдела отмечены недостатки: не все епархии хотят участвовать в структуризации церковной благотворительной деятельности, отмечается низкий уровень понимания священнослужителей, которые занимаются социальной работой, необходимости ведения финансовой и проектной документации, донорские организации ставят жесткие рамки и приоритеты проектам и программам.

421 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Поэтому много социальных инициатив финансируются не в полном объеме (от 10% до 70%) [1]. В 2008 г. на деятельность Синодального отдела по благотворительности и социальному служению было привлечено более 1,5 млн. гривен. Профинансировано 24 проекта социально благотворительной деятельности в разных регионах Украины. Проведено 36 встреч, семинаров и тренингов, в которых приняло участие 539 человек: священнослужителей, студентов духовных школ и мирян. Сотрудники Отдела приняли участие в 63 мероприятиях по Украине и за рубежом с целью налаживания контактов и сотрудничества в области диаконии. В 2008 г. в волонтерский состав Отдела вошли 48 человек [8]. В 2009 г. Отдел развивал сотрудничество в рамках проектов, в которых приняли участие агентства ООН UNAIDS и UNFPI (Фонд народонаселения), Украинский католический университет, «Фонд Джинджер» (США), социально благотворительная служба «Диаконишес Верк» (Германия), «Хлеб для мира» (Германия), церковь Швеции, а также частные жертвователи. В 2009 г. Отдел привлек к осуществлению проектов более 1,5 млн. гривен [9]. В 2009 г. при поддержке Отдела благотворительности УПЦ в Украине действовало более 20 благотворительных столовых, в которых ежедневно питалось около 1000 человек; 9 церковных домов для престарелых людей (более 500 человек); 7 церковных детских приютов и домов семейного типа (более 200 детей); 5 центров реабилитации наркозависимых (около 300 человек); 6 центров по работе с трудными подростками (более 2000 детей) [9]. В 2011 г. Отдел приступил к развитию проектов по защите прав человека, таких как: юридическая помощь целевым группам и организациям партнерам; защита гражданских прав незащищенных слоев населения, а также тех, кто оказался в сложном положении, находясь за границей. В 2012 г., согласно отчету Главы Синодального отдела благотворительности и социального служения УПЦ архидьякона Сергея Косовского, продолжилось развитие социальных программ и проектов в епархиях УПЦ, начатых в предыдущий период, таких как: развитие сети благотворительных столовых, церковных домов для людей преклонного возраста, детских приютов и домов семейного типа, реабилитационных центров для алко наркозависимых, сестринств милосердия и волонтерского движения по предоставлению помощи нуждающимся, социализации подростков, социального сопровождения людей в затруднительных жизненных обстоятельствах, социальной работы с ветеранами войны и труда [2]. На протяжении 2012 г. Отделом благодетельности было организовано более 100 мероприятий помощи нуждающимся подросткам из малообеспеченных и неблагополучных семей, детям с ограниченными возможностями, людям преклонного возраста (более 500 лиц) [2]. Социальный центр в 2012 г. занимался вопросами создания амбулаторного реабилитационного центра помощи зависимым от алкоголя и членам их семей; разработкой комплексной программы и подготовки православных специалистов для работы с химически зависимыми (подготовлено: 2 священника, 2 семейных психолога, врач нарколог, 32 лица прошли реабилитационные программы). Нуждающимся передано 860 кг одежды и 930 кг продуктов питания. На базе центров были проведены тренинги для волонтеров воспитателей (50 лиц), мероприятия по социализации выпускников интернатов (23 выпускника за две недели получили бесплатное обеспечение жильем, продуктами питания, работой) [2]. Одним из инструментов паллиативной помощи инвалидам, больным, нуждающимся в долгосрочном уходе, неизлечимым больным должен стать институт сестринств милосердия. Если в 2009 г. было 12 сестринств, то в 2012 г. их стало 20. На повестке дня стоят вопросы стандартизации и унификации подготовки и функций сестры милосердия, признание специальности «сестра милосердия» на государственном уровне. Блаженнейший митрополит Киевский и всея Украины Владимир в представленном докладе на Архиерейском Соборе Русской Православной Церкви 3 февраля 2013 г., сказал: «Украинская Православная Церковь, настаивая на строгом соблюдении конституционного принципа отделения религиозных организаций от государства, в то же время выступает за конструктивное взаимодействие государственных и церковных учреждений в различных сферах общественной жизни. Официальные представители нашей Церкви регулярно встречаются с первыми лицами государства, доводя до их сведения позицию Церкви по актуальным вопросам общественной жизни» [3] ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Таким образом, Украинская православная церковь (как и УПЦ КП, УАПЦ), сотрудничая с государством, утверждает переход от сепарационной к кооперационной модели государственно конфессиональных отношений. Как положительный момент следует выделить то, что в последние годы Православная церковь перешла к системной работе, верующие обучаются социальной активности, общество освобождается от апатии и ксенофобии на религиозной почве, многое ещё происходит стихийно, по инициативе религиозных организаций, духовенства и отдельных верующих. Однако некоторые вопросы до сих пор остаются политизированными, чиновники обременены представлениями о доминирующей роли государства над церковью, проявляют заангажированность в пользу той или иной религиозной организации. Отсутствует единство понимания властью концептуальных основ государственной политики относительно религиозно церковной сферы, которые бы концентрировано, на основе анализа отечественного и зарубежного опыта, системно развивали смысловую наполненность и стратегические векторы этой политики. Очевидно, что в настоящее время для развития партнерской модели взаимодействия государства и религиозных организаций требуется: со стороны государства правовая политика, законообеспечение и сотрудничество ведомств, материальная помощь; со стороны бизнеса материальная помощь; со стороны религиозных организаций подготовка волонтеров; со стороны общества инициатива, действие и толерантность. Список использованных источников 1. Державний комітет України у справах національностей та релігій [Електронний ресурс]. Режим доступу: publish/printable_article?art_id = Діяльність Синодального відділу благодійності та соціального служіння Української Православної Церкви у 2012 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: Назва з екрану. 3. Доповідь Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира на Архієрейському соборі Руської Православної Церкви релігій [Електронний ресурс]. Режим доступу: Назва з екрану. 4. Манжалій Х. Соціальна діяльність нових релігійних інституцій в сучасній Україні / Х.Манжалій // Релігія та соціум С Марчишак А. Легітимуючий концепт православного «горизонтального богослов я» / А.Марчишак // Релігія та соціум С Основи соціальної концепції Української Православної Церкви К.: Інформ. вид. центр УПЦ, с. 7. Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації і державно церковних відносин в Україні. Інформаційний звіт Держкомрелігій за 1999 рік // Людина і світ С Річний звіт про діяльність Синодального відділу з благодійності та соціального служіння УПЦ за 2008 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: article/r%d1%96chnii zv%d1%96t pro d%d1%96yaln%d1 %96st sinodalnogo v%d1%96dd%d1%96lu z blagod%d1%96inost%d1%96 ta sots%d1%96alnogo sluzh%d1%96nnya upt Назва з екрану. 9. Річний звіт про діяльність Синодального відділу з благодійності та соціального служіння УПЦ за 2009 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: article/r%d1%96chnii zv%d1%96t pro d%d1%96yaln%d1 %96st sinodalnogo v%d1%96dd%d1%96lu z blagod%d1%96inost%d1%96 ta sots%d1%96alnogo sluzh%d1%96nnya up 1 Назва з екрану. 10. Здіорук С.І. Роль релігійних чинників у поступі українського соціуму / С.І. Здіорук, В.В. Токман, О.М. Литвиненко. К.: Національний інститут стратегічних досліджень. Відділ гуманітарної політики, с. 11. Соціально значуща діяльність релігійних організацій України: стан, проблеми та перспективи розвитку [Електронний ресурс]. Режим доступу: Назва з екрану. 12. Филипович Л. Християнські церкви України та стратегії їх відносин з суспільством // Релігія та соціум С «Церква і світ на початку третього тисячоліття». Декларація ювілейного Помісного Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату [Електронний ресурс]. Режим доступу: / ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_socdoc/ Назва з екрану. Posrednikov, D.V. On the ways of social partnership: the interaction of the Ukrainian Orthodox Church with state Currently, Ukraine is the introduction of a partnership model between the state and religious organizations. Highlights the issue of establishing social interaction of the Ukrainian Orthodox Church and state institutions in the fi elds of charity and philanthropy. Key words: charity, philanthropy, confessional policy, Orthodox, religious organization.

422 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 327: Нагорняк Т.Л. Чинники і наслідки парламентських виборів 2012 у контексті брендингу України Виборча кампанія 2012 року в Україні увійшла в політичну історію країни як «вибори без вибору» одна з подій, в якій проявилася криза партійної системи, громадянського суспільства і пріоритет адміністративного ресурсу над ідеологічною складовою електорального вибору. Як наслідок втрата Україною іміджевих позицій, що були здобуті після Євро Політична нестабільність дисфункція у процесі національного брендингу України. Ключові слова: «національний брендинг», «імідж України», «івент маркетинг», «парламентські вибори 2012». Парламентські вибори в країні це показник розвитуності партійної системи, громадянського суспільства і досконалості виборчого законодавства відповідно світових тенденцій демократії. Виборчі кампанії в Україні у 21 столітті привертали увагу зовнішніх спостерігачів та викликали суперечні відчуття в українців через крайність їх ескалацій від загостреної дихотомії президентських 2004 і 2010 рр. до абсентеїчних дострокових парламентських 2007 р. і «виборів без вибору 2012 р.». Такі крайності є проявом української масової політичної свідомості, яка у свою чергу демонструє суперечливі твердження і дії, результуючі сумнівним іміджем України та ставленням до українців з боку світового співтовариства як до незрозумілої нації («невдахи із багатими ресурсами»). Виходячи з означеного, актуальною є спроба провести паралелі між парламентськими виборами 2012 та динамікою іміджу України у контексті її національного брендингу. Проблеми співставлення політичних подій із брендингом держави нації нова, полідисциплінарна і маловивчена. Як предмет дослідження така кореляція стала можливою завдяки синтезу знань у сфері маркетингу територій, псефології та ірраціональному трактуванню політики. Серед них представники США і Великобританії C.Анхольт (S.Anholt), Ф.Котлер (Ph.Kotler), Дж.Траут (J.Trout), Д.Хайдер (D.Hyder), П.Чилтон (P.Chilton); росіяни І.Черная, І.Важеніна, О.Панкрухін, В.Домінін, О.Тюкаркіна й у тому числі потужна Санкт петербурзька школа Д.Гавра, Ю.Таранова, П.Слуцький, М.Спірченко; українці Е.Мамонтова, Ю.Щегельська, Д.Гороховський. Беручи до уваги теоретичний, методологічний і прикладний досвід колег, автор має за мету встановити сутність кореляції між чинниками/ наслідками парламентських виборів 2012 в Україні та показниками динаміки її національного брендингу. Для цього, доцільним виявилося залучення такої джерельної бази як офіційні показники електорального вибору 2012 року, світові рейтинги, в яких представлена Україна, статистичні, геополітичні, географічні та економічні індикатори, що містяться у Законі про бюджет 2013, Перепис населених пунктів і міст України. Національний брендинг розуміється автором як процес презентації та поширення якісно позитивних раціональних знань та ірраціональних характеристик унікальності держави нації. Назва країни і титульного етносу в цьому контексті є рівновагомими і основними ключовими поняттями (як «Україна» і «українці»), хоча і є різними продуктами брендингу. Вперше поняття «Nation branding» ввів у науково практичний обіг науковець практик із Великобританії С.Анхольт наприкінці 1990 х років і став оцінювати держави світу через Anholt GfK Roper Nation Brands Index, серед показників якого були влада, експорт, туризм, люди, інвестиції, культурна спадщина та імміграція. С.Анхольт своєю діяльністю довів, що національний брендинг це цілеспрямована практична діяльність і продукт цієї діяльності одночасно, що переносить позитивний імідж, шляхетну репутацію та яскраві картинки образи про країну та її мешканців за її межі. І це важливо та само, як і товари чи послуги, що країна виробляє [4,с.74]. Стратегія національного брендінгу повинна мати на увазі «захист активів» сукупність заходів організаційно політичного, інформаційного, правового, культурного та іміджевого характеру, які б були спрямовані на покриття активами пасивів держави ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 заради прибутків у вигляді поширення рейтингу довіри до її бренду, а відповідно і його вартості [2,с.37]. Івент маркетинг одна з технологій національного брендингу, яка слабко використовується в Україні і має багатий світовий досвід. Політичні (і в першу чергу виборчі кампанії) і спортивні події, як правило, є прикладом ефективного привертання уваги до країни з метою корекції її іміджу у бік позитиву. Пекинське «пташине гніздо» Олімпіади 2008 року стало світовим взірцем чудо технологій та інфраструктури в Китаї. Перша президентська кампанія Б.Обами вперше після 11 вересня підняла США на рівень країни, де перемагає демократія із «чорним президентом». Чемпіонату Європи з футболу Підвищення вартості бренду країни майже на 70% допомогло Україні піднятися з 53 на 45 сходинку у порівнянні з 2011р. Але на відміну від Польщі, Україна до 20 ки не потрапила» [3]. Виборча кампанія 2012 року в Україні увійшла в політичну історію країни як «вибори без вибору» одна з подій, в якій проявилася криза партійної системи, громадянського суспільства і пріоритет адміністративного ресурсу над ідеологічною складовою електорального вибору. Формальні показники перемоги партії влади і технічних партій, відсутність можливостей в електорату ігнорувати усіх учасників та низька явка виборців зробила ці вибори театральною виставою. З точки зору технологій, парламентські вибори 2012 стали практикою політичного дизайну без глибинного занурення до процесу брендингу і складання смислів. Від того, основні програми кандидатів мажоритарщиків, назви та принципи політичних партій учасників у більшості своїй не мають глибокого змісту (як діючі актори української політики), не конкурують між собою ідеологічно, маючи дуже слабкий рейтинг довіри. Більшість зусиль бренд менеджерів у політиці були спрямовані саме на «впізнаваність», а не на довіру слову, діям та ідеологічним принципам. Особистість лідера повинна бути уособленням тих цінностей, які несе політичний бренд «партія», «держава», «народ» і навпаки. Відповідно при зміні президента чи лідера партії або мера міста, вони повинні володіти подібними цінностями в векторах власних брендів. У контексті національного брендингу держави нації одним з визначальних чинників, що обумовлюють успішність процесу, є самоповага українців та їх віра у свої унікальність та успіх. Хто повинен формувати ці прояви ідентичності? Український соціолог Є.Копатько слушно зауважує, що існує два фактори формування суспільної думки: інформаційний фон, що створюють ЗМІ (українські та світові), та безпосередньо сприйняття населенням [1]. Парламентські вибори 2012 року показали нескінчену розбіжність між політичною реальністю та розумінням українцями таких категорій як «влада», «опозиція», «волевиявлення», «легітимність», «національні інтереси України». Розвиток України за сучасних умов уявляє собою різновекторний рух суспільства і влади, де суспільство вже перестало чекати від владних структур захисту, справедливості і відповідальності. Люди, зневірившись після Помаранчевої революції, розраховують тільки на себе і свій соціальний капітал, плануючи своє майбутнє закордоном чи в Україні в зоні без влади. Влада, у свою чергу, мало стурбована низьким рівнем легітимності своїх дій і вирішує власні інтереси, використовуючи для цього делегований адміністративний капітал. Помітним трендом є розбіжність соціокультурних показників з політичними та економічними і в процесі національного брендингу. Високі позиції України у номінації «освіта» (29 місце) спростовуються низьким рівнем управління країною (121 місце), показниками економічного розвитку (110 е) та захистом прав і свобод громадян (108 е) [6]. Саме така розбіжність обумовлює неможливість України щодо збільшення вартості свого бренду у світовому вимірі. Саме це є однією з причин гальм зміцнення національної ідентичності їх громадян. Низькі показники економічного і соціального розвитку (захищеність населення та особиста безпека) України згідно The 2012 legatum prosperity index корелюються з думками молоді, що головною перепоною соціально економічного прогресу є корупція і хабарництво [5]. Україна потребує принципово іншого до себе ставлення як до держави нації. За сучасних умов, політичний чинник відсутність конкуренції еліт, соціальне напруження, ерозія влади та криза її легітимності є дисфункцією контексті брендингу держави. Це може бути спростовано громадою (ініціативами «знизу») та інвестиціями

423 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 бізнесу в івент маркетинг неполітичного спрямування (соціальні та освітні програми, будівництво спортивних, дитячих та культурних закладів). Доки Україна сприймається територією з населенням, а не державою нацією з ім ям «Україна», вона є вразливою. Список використаних джерел 1. Копатько Е. Сегодня в обществе есть запрос на историю успеха // РИА Новости. [Електронний ресурс]: Режим доступу: 2. Нагорняк Т.Л. Брендінг території як предмет міждисциплінарного наукового знання // Сучасна українська політика. Вип С Найцінніші країни бренди Режим доступу. Top 100 most valuable brands of Режим доступу. knowledge_centre/ journal/brand finance journal nation brand 100 issue 4. Miller R. True Jacqui Globalisation and Identity // Globalisation and Identity / Miller Raymond. South Melbourne: Oxford University Press, Students an Image of the Future! Режим доступу. /projects/5_students an_image_ of_the_future.html 6. The 2012 legatum prosperity index Режим доступу. 1.aspx Нагорняк Т.Л. Факторы и результаты выборов парламента 2012 в контексте национального брендинга Украины Выборы парламента 2012 в Украине останутся в политической истории страны как «выборы без выбора». Это событие продемонстрировало кризис украинской партийной системы, гражданского общества и приоритет административного ресурса над идеологическими элементами электо рального выбора. В результате, Украина потеряла свои имиджевые позиции, которые были получены после Евро Основной проблемой процесса национального брендинга в Украине является политический фактор. Ключевые слова: «национальный брендинг», «имидж Украины», «событийный маркетинг», «выборы парламента 2012». Nagornyak, T.L. Factors and results of parliament s election 2012 in context national branding of Ukraine Parliament s election 2012 in Ukraine got the name in the country s politic history as «the election without choice». This event manifested the crisis of the party system, civil society and priority of administrative recourse over the ideological element of electoral choice. As a result, Ukraine lost its branding positions, which were obtained after the Euro The main problem of the national branding process in Ukraine is political factor. Key words: «national branding», «image of Ukraine», «event marketing», «parliament s election 2012». *** УДК Бондаренко С.В. Бренд «Україна» у ракурсі світових рейтингів після парламентських виборів 2012 року Розглянутий вплив парламентських виборів 2012 року на національний бренд України, через зміну її показників у світових рейтингах. Проаналізовані її позиції у рейтингах за такими показниками, як рівень свобод та рівень корупції. Узагальнені причини падіння показників у світових рейтингах. Визначено, що результати парламентських виборів негативно вплинули на національний бренд України. Ключові слова: парламентські вибори 2012 в Україні, Україна у світових рейтингах, репутація України, національний бренд. За часи незалежності, в контексті глобалізаційних процесів, Україна викликає інтерес з боку різних країн, державних та недержавних організацій, структур тощо. Це можна пояснити багатьма чинниками, які мають геополітичне, економічне, ідеологічне підґрунтя. Особливий інтерес виникає до країни під час таких подій, як вибори. Саме в цей період починається боротьба за результати голосування, тому що від них залежить подальший вектор розвитку країни, її внутрішня та зовнішня політика. Не виключенням стали парламентські вибори 2012, які викликали величезний резонанс, як всередині країни, так і за її межами ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Метою статті є спроба виявити вплив парламентських виборів 2012 року на національний бренд України, через зміну її показників у світових рейтингах. Україна, як учасник світових процесів постійно знаходиться під тиском більш могутніх та потужних систем (держави, транснаціональні корпорації, міждержавні об єднання і т.п.), які окрім фізичних дій (санкції, кредити, технічна допомога і т.п.) можуть формувати громадську думку, впливати на репутацію та вартість національного бренду. Одним із інструментів такого впливу можна вважати рейтинги/індекси, які оцінюють країни за різними показниками та дають оцінку їх розвитку. Для визначення міжнародного іміджу та оцінки бренду використовуються різні інструментальні складові, зокрема економічні, політичні і соціальні характеристики, а також національні символи й імідж керівництва держави, пануючої політичної сили [9]. У роботах таких авторів, як Хватов Ю.Ю. [11,с ] визначається важливість оцінки світовими рейтинговими агентствами рівня розвитку України, які впливають на формування репутації країни. Тихомирова Є.Б. [9] та Шуличенко Н.В. [12,с.44 48] розглядають результати цих рейтингів, як невід ємні складові позитивного сприйняття та довіри до територій. Автор зосередився на дослідженні впливу Парламентських виборів 2012 року на національний бренд, через зміну показників України у світових рейтингах за такими показниками, як рівень свобод (у т.ч. свобода слова, економічні свободи) та рівень корупції. Показники цих рейтингів оцінюють базові демократичні принципи, які безпосередньо впливають на розвиток держави та входження її у світ сталих демократій, а також на формування позитивного сприйняття України світовою громадськістю. Крім офіційних даних, ці показники визвали величезний інтерес та активно обговорювались у експертному середовищі [8] та ЗМІ [7]. Аналіз висловлювань представників таких організацій, як Freedom House [6], Transparency International [10] та «Репортери без кордонів» [4] показують, що парламентські вибори 2012 року негативно впливають на динаміку позицій України в світових рейтингах. В офіційних доповідях зазначено, що позиції України у 2012 році впали майже по всіх показниках. Freedom House оцінив рівень свобод в Україні, як «часткова свобода» із загальним балом 3,5 (у 2010 році 2,5 бали («свобода»); у ,0 бали («часткова свобода»)) [2]. Рівень корупції в країні Transparency International оцінило у 26 балів зі 100 можливих (144 місце із 176 країн) (2010 рік місце серед 178; 2011рік 152 місце з 188) [8]. На відміну від попередніх рейтингів зі свободою слова ситуація трохи краща, але вона також знаходиться у зоні ризику. За даними «Репортерів без кордонів» за рівнем свободи слова у роках Україна посідає 116 місце зі 179 (у 2010 році 131 зі 178) [1]. Не дивлячись на незначне покращення рівня економічних свобод, загальна ситуація залишається у зоні ризику. У 2012 році Україна за Рейтингом економічних свобод посіла 163 місце зі 179 ( ; ) [3]. За результатами Парламентських виборів 2012 року серед причин падіння рейтингів експерти та ЗМІ виділяють: Узурпацію влади однією політичною силою, що призводить до авторитаризму; Фальсифікації під час голосування та підрахунку голосів; Тиск на журналістів та ЗМІ, перешкоджання їх діяльності у висвітленні виборчого процесу; Використання адміністративного ресурсу на користь правлячої політичної сили та її сателітів; «Зрощення» великого капіталу з політикою; Вибіркове судочинство; Тиск на підприємців з боку фіскальних органів (податкова, міліція та інші). Саме роль та оцінка дій влади є головними чинниками, які позитивно чи негативно впливають на національні бренди країн [5,с.21], Україна у цьому випадку не є виключенням. «Згортання» демократичних процесів, авторитаризація політичної системи, зміцнення вертикалі влади, затирання кордонів між гілками влади, тиск на ЗМІ та бізнес, маніпуляції, порушення виборчого процесу, фальсифікація результатів парламентських

424 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 виборів 2012 року в Україні негативно вплинули на динаміку позицій нашої держави у світових рейтингів та вартість її національного бренду. Окремого моніторингу та дослідження потребує вплив внутрішніх політичних процесів на позиції України у світових рейтингах, на імідж, репутацію та національний бренд. Це дасть змогу розробляти більш гнучку та помірковану політику, вплине на конкурентоспроможність та зміцнить її репутацію, підвищить вартість національного бренду в очах світової спільноти. Список використаних джерел 1. Europe falls from its pedestal, no respite in the dictatorships? [Електронний ресурс]. Режим доступу: en.rsf.org/spip.php?page=classement&id_rubrique= лютого 2013 року 12: Freedom in the World. Ukraine [Електронний ресурс]. Режим доступу: report/freedom world/2012/ukraine 0 01 лютого 2013 року 14: Index of Economics Freedom [Електронний ресурс]. Режим доступу: com/index/pdf/2012/index2012 Highlights.pdf 04 лютого 2013 року 19: Press Freedom Index [Електронний ресурс]. Режим доступу: php?page=classement&id_rubrique= лютого 2013 року 16: Анхольт С. Бренд Америка: мать всех брендов / Саймон Анхольт, Джереми Хильдрет. М.: ООО «Издательство «Добрая книга», с. 6. Гуменюк Н. Девід Кремер: «Ми надто довго говорили про пряники. Пряники не працюють» [Електронний ресурс]. Режим доступу: 02 лютого 2013 року 09: Міщенко М. Світові ЗМІ про Україну: регрес демократії, радикалізація виборців та «батіг і пряник» від ЄС [Електронний ресурс]. Режим доступу: 02 лютого 2013 року 09: Пагіря О. Андреас Ґросс: «Парламентські вибори засвідчили тенденцію до нарощення авторитаризму в Україні» [Електронний ресурс]. Режим доступу: 02 лютого 2013 року 10: Тихомирова Є.Б. Імідж України в контексті міжнародних рейтингів [Електронний ресурс] / Євгенія Борисівна Тихомирова // Проблеми міжнародних відносин Вип.1. Режим доступу до журналу: Україна через системну бездіяльність влади остаточно отаборилась в клубі найкорумпованіших країн світу [Електронний ресурс]. Режим доступу: ukraine.org/cpi 01 лютого 2013 року 17: Хватов Ю.Ю. Сравнительный анализ международных рейтингов конкурентно способности стран / Ю.Ю. Хватов // Бюлетень Міжнародного Нобелівського економічного форуму (5). Том 2. С Режим доступу до журналу: Шуличенко Н.В. Имидж города и региона как объект комплексных экономических исследований / Н.В. Шуличенко // Регіональний збірник наукових праць з економіки «Промітей» (32). С Режим доступу до журналу: Бондаренко С.В. Бренд «Украина» в мировых рейтингах после парламентских выборов 2012 года Рассмотрено влияние парламентских выборов 2012 года на национальный бренд Украины через изменение показателей в мировых рейтингах. Проанализированы ее позиции в рейтингах по таким показателям, как уровень свобод и уровень коррупции. Обобщены причины падения показателей в мировых рейтингах. Определено, что результаты парламентских выборов негативно повлияли на национальный бренд Украины. Ключевые слова: парламентские выборы 2012 в Украине, Украина в мировых рейтингах, репутация Украины, национальный бренд. Bondarenko, S.V. Brand «Ukraine» in the world rankings after the 2012 parliamentary elections It has been studied the influence of Parliamentary election 2012 on the national brand of Ukraine through the changings in the world ratings. Factors defining the place of Ukraine in world`s ratings are analyzed for levels of liberties and corruption. It has been analyzed the reasons of dropping of Ukrainian position in global rating and defi ned that the results of the parliamentary elections had a negative impact on the national brand of Ukraine. Key words: Ukrainian parliamentary elections 2012, Ukraine in global ratings, International Image of Ukraine, national brand ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 329 Джига Т.В. Ідейно політичне позиціонування українських партій під час виборчої кампанії до Верховної Ради України 2012 р. Аналізуються ідеологічні та програмні аспекти активності українських політичних партій під час виборчої кампанії до Верховної ради України 2012 р. Розглянуто зміни у структурі партійної системи України, які відбулися внаслідок парламентських виборів. Ключові слова: політичні партії, партійна система, ідеологія, вибори. Парламентські вибори здійснюють значний вплив на процес трансформації партійної системи. Вимір характеристик партійної системи за підсумками парламентських виборів дозволяє виявити актуальні тенденції її розвитку. Важливим в цьому контексті є аналіз ідейно політичного позиціонування партій під час виборчої кампанії, що дає змогу оцінити динаміку ідеологічного поля, окреслити перспективи розвитку ідеологічної складової партійної системи України. Дослідженню особливостей становлення партійної системи України, аналізу парламентських виборчих кампаній та їх впливу на зміни у партійній системі присвячено чимало праць вітчизняних науковців. Серед вчених, які зробили значний внесок у дослідження ідеологічного аспекту трансформації партійної системи, слід відзначити О.І. Вишняка, П.П. Гай Нижника, М.С. Кармазіну, А.Ф. Колодій, С.Г. Конончук, В.А. Лагу, М.І. Михальченка, І.М. Миклащука, М.М. Розумного, М.В. Томенка, Ю.Р. Шведу, Ю.В. Якименка. Мета статті проаналізувати ідеологічні та програмні аспекти активності українських політичних партій під час виборчої кампанії до Верховної Ради України 2012 р., розглянути зміни у структурі партійної системи України, які відбулися внаслідок парламентських виборів; визначити можливі напрями дальшого розвитку партійної системи України. Аналіз ідеологічних характеристик політичних партій переможців виборів до Верховної Ради України 2012 р. 1 свідчить про збереження тенденції розмивання ідеологічних засад партійних програм. Ідеологічна складова передвиборних програм більшості партій, які пройшли до парламенту (Партія регіонів, ВО «Батьківщина», УДАР), є слабко вираженою 2, являє собою еклектичне поєднання соціал демократичних та ліберально консервативних ідей, іноді із включенням положень націонал демократичного характеру (УДАР, ВО «Батьківщина»). За ідеологічним спрямуванням ці партії можна віднести до центристських. При цьому в програмі Партії регіонів та ВО «Батьківщина» соціал демократичні ідеї дещо переважають ліберально консервативні, а в програмі УДАРУ, навпаки, домінують положення правоцентристського характеру. Найбільш ідеологічно змістовними традиційно є передвиборні програми КПУ та ВО «Свобода» 3. Утім, показовим в плані розмивання ідеологічних платформ партій є включення КПУ партією із виразним ідеологічним профілем до своєї передвиборної програми положення щодо «підтримки канонічної Православної церкви і віруючих інших конфесій»[8], що суперечить комуністичній ідеології. 1 За результатами виборів за партійними списками виборчий бар єр подолали п ять політичних сил: Партія регіонів (30%), ВО «Батьківщина» (25,54%), «УДАР» (13,96%), КПУ (13,18%), ВО «Свобода» (10,44%). Результати виборів народних депутатів України 2012 р. Відомості про підрахунок голосів виборців по загальнодержавному багатомандатному виборчому округу // Сайт Центральної виборчої комісії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: cvk.gov.ua/vnd2012/wp300pt001f01=900.html 2 Контент аналіз передвиборних програм політичних партій переможців парламентських виборів виявив низький ступінь ідеологічності програм Партії регіонів, ВО «Батьківщина», «УДАРу». Частка ідеологічно забарвленого тексту відносно загального обсягу тексту їх програм не перевищує 25%. 3 Частка ідеологічно забарвленого тексту відносно загального обсягу тексту програми становить, відповідно, 35% та 45%.

425 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Зберігається тенденція до «прагматизації» та уніфікації передвиборних програм партій. На виборах до Верховної Ради 2012 р. передвиборні програми усіх партій, які пройшли до парламенту, були наповнені обіцянками вирішити конкретні, значимі для більшості громадян проблеми. Пріоритетне місце в програмах партій займали теми економіки та підвищення соціальних стандартів життя 4. Усі п ять партій виступали за підвищення зарплат та пенсій, підтримку вітчизняного виробника. Майже усі (окрім ВО «Свобода») акцентували увагу на соціально чутливих питаннях працевлаштування молоді та забезпечення молодих сімей доступним житлом, покращення здоров я нації, якості освіти. Більшість політичних сил зачіпали у своїх програмах проблеми скорочення податків (Партія регіонів, ВО «Батьківщина», УДАР, ВО «Свобода»), мови (Партія регіонів, ВО «Батьківщина», КПУ, ВО «Свобода»), охорони довкілля, покращення умов життя людей із обмеженими фізичними можливостями (Партія регіонів, ВО «Батьківщина», КПУ), розбудову соціальної інфраструктури сільської місцевості (Партія регіонів, ВО «Батьківщина», КПУ), підтримки культури (УДАР, КПУ, ВО «Свобода»), розвитку механізмів прямої демократії (ВО «Батьківщина», УДАР, КПУ, ВО «Свобода»), скорочення видатків на утримання державного апарату (ВО «Батьківщина», УДАР, КПУ). Програми усіх партій, які позиціонували себе як опозиційні (ВО «Батьківщина», ВО «Свобода», УДАР), містили положення щодо запровадження механізму відкликання депутатів та антикорупційної люстрації [6 10]. Слід також відзначити дублювання окремих положень в програмах партій ідеологічних опонентів (наприклад, тези щодо націоналізації стратегічних підприємств, заборони куплі продажу земель сільськогосподарського призначення, введення виборності суддів в програмах ВО «Свобода» та КПУ) [7 8]. Спільним для програм усіх партій переможців виборів також є високій ступінь популізму: більшість їх положень носять узагальнений характер, механізми реалізації програми здебільшого відсутні. Більшою конкретикою порівняно із іншими відрізняються політичні пропозиції Партій регіонів. Послаблення програмно ідеологічних засад та зміщення партій до центру ідеологічного спектру, включення до партійних програм положень, не притаманних їх ідеологічному профілю передусім пов язано із намаганням партій максимально розширити базу своєї електоральної підтримки та відбиває загальну тенденцію перетворення партій на «всеохоплюючі». Слід сказати, що характер позиціонування політичних партій під час виборчої кампанії загалом відповідав суспільним очікуванням Висуваючи прагматичні платформи політичні партії, які брали участь у виборах до Верховної Ради 2012 р., орієнтувались на домінуючі у суспільстві настрої. Так, результатів соціологічних досліджень, проведених напередодні парламентських виборів, в усіх регіонах України найбільш важливими для громадян було ставлення партії (кандидата) до таких тем, як «добробут громадян», «економіка в цілому», «наведення порядку в державі». Натомість, теми «ставлення до історії України, оцінки певних історичних постатей та осіб», «ставлення до питань мови», «зовнішньої політики» посіли останні місця у рейтингу [4]. Серед тенденцій у громадській думці, що визначили характер передвиборної риторики політичних партій, слід також відзначити зростання протестних настроїв населення. Як показали соціологічні дослідження, напередодні парламентських виборів готовність особисто протестувати проти погіршення умов життя висловили 52% українці [2]. Доволі високою також була готовність населення до протестного голосування на виборах: 17% громадян проголосували би «проти всіх», якби такий пункт був у виборчих бюлетенях [3]. Напередодні парламентських виборів соціологічні дослідження також зафіксували зростання суспільного запиту на нові політичні сили. Порівняно із минулими парламентськими виборами, актуальність для електорату поділу політичних сил за ознакою їх належності до «помаранчевого» або «біло блакитного» табору знизилась. Так, на нинішніх виборах кількість громадян, які готові були підтримати партію з «помаранчевого» табору, зменшилась на 9% (у липні 2007 р. 29%, у вересні Економічні питання та соціальні ініціативи займають 45 60% загального обсягу тексту програм цих партій ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 20%), партію з «біло блакитного» табору на 9% (з 34% на минулих виборах до 25% на нинішніх). Натомість зросла кількість виборців, для яких цей поділ не має значення (з 19% до 24%), та тих, хто хотів би проголосувати за партію, яка не належить ні до «помаранчевих», ні до «біло блакитних» (з 4% до 16%) [1]. Ще однією важливою тенденцією парламентських виборів 2012 р. стало зростання впливу програмно ідеологічного чинника на електоральний вибір громадян. Згідно результатів соціологічних досліджень, проведених напередодні парламентських виборів 2012 р., 45% українців при здійсненні вибору орієнтувались на ідеологію та виборчу програму партії (кандидата), 41% на особу лідера партії, для 31% важливе значення мала інформація про виконання/невиконання партією (кандидатом) своїх попередніх зобов язань [4]. При цьому мірою наближення виборів роль програмно ідеологічного чинника у формуванні електоральних симпатій дедалі зростала, а лідерського, навпаки, зменшувалась. За даними соціологічних опитувань, у вересні 2012 р. істотно збільшилась вага програмно ідеологічної складової в мотивації навіть виборців тих партій, які традиційно орієнтувались на лідера (ВО «Батьківщина» та УДАР). В результаті напередодні парламентських виборів програмна орієнтація вийшла на перший план у виборців майже усіх партій лідерів виборчих перегонів [1]. Важливо відзначити, що протягом останніх семи років роль таких чинників електорального вибору, як ідеологія, виборча програма партії та позитивне ставлення до її попередньої діяльності стабільно зростала. Натомість, значущість лідерського чинника (хоча він й залишається у трійці головних мотивів вибору) для виборців дещо знизилась [4]. Тенденція до зростання значущості для електорату програмно ідеологічних засад діяльності партії та позитивного ставлення до її попередньої діяльності на фоні зменшення впливу особистісного чинника на електоральний вибір громадян є ознакою позитивних змін у політичній свідомості українців, оскільки свідчить про підвищення ролі раціональної мотивації при здійсненні вибору. Утім, слід зауважити, що попри задекларовану українцями значущість ідеології та партійної програми при здійсненні вибору, вони мало цікавляться змістом передвиборних програм партій. Згідно результатів соціологічних досліджень, більшість громадян отримує інформацію про програми кандидатів з телевізійних новин та аналітичних програм, виступів кандидатів по телебаченню (64,4% та 42,9%), і лише 11% з офіційних матеріалів, що публікуються виборчою комісією. Відносна більшість громадян (48%) або не орієнтується в політичних течіях взагалі, або не можуть визначити, до якого напряму їх переконання належать [4]. Таким чином, розмивання ідеологічних засад діяльності партій, популістський характер їх передвиборних програм зумовлене не лише прагненням політичних партій максимально розширити свою електоральну підтримку, але й нинішнім станом політичної культури українського суспільства, зокрема низьким рівнем політичної компетентності громадян. Настрої, які переважали в українському суспільстві у передвиборний період, відбилися на результатах голосування. Так, проходження до Верховної Ради VII скликання партії УДАР пояснюється розчаруванням виборців у політичних силах «помаранчевого» та «біло блакитного» таборів, зростанням суспільного попиту на нові політичні сили. Запит на політичну альтернативу, а також радикалізація електорату внаслідок загострення кризових явищ в економіці, зростання протестних настроїв стали основними чинниками успіху ВО «Свобода» та КПУ на виборах. Відзначимо, що перші ознаки радикалізації настроїв з явились на місцевих виборах 2010 р., в результаті яких представники ВО «Свобода» пройшли до складу органів

426 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 місцевого самоврядування у більшості західних областей 5. На парламентських виборах 2012 р. ця тенденція посилилась ВО «Свобода» не лише збільшила свою електоральну підтримку, але й розширила її географію 6. Поширення радикальних настроїв у суспільстві також сприяло зростанню рейтингів КПУ. При цьому за рахунок збільшення електоральної підтримки правих (ВО «Свобода») та лівих (КПУ) радикалів зменшилась підтримка центристських партій 7. Таким чином, після парламентських виборів 2012 р. партійна система стала більш поляризованою. Результати парламентських виборів 2012 р. свідчать про збереження регіонального характеру розподілу електоральної підтримки провідних політичних сил. Партії, які сформували більшість у парламенті минулого скликання (Партія регіонів та КПУ), отримали найбільше голосів виборців на Сході та Півдні України, опозиційні партії (ВО «Батьківщина», ВО «Свобода», УДАР) на Заході та в Центрі [12]. Утім, на нинішній виборах намітилась тенденція до послаблення регіоналізації електоральних преференцій населення. Про це свідчить збільшення, порівняно із минулими парламентськими виборами, підтримки Партії регіонів у низці центральних та західних областей України (у Волинський, Закарпатський, Рівненський, Київський, Сумський областях), а ВО «Батьківщина» в Криму [11 12]. Також варто відзначити феномен загальнонаціональної підтримки партії УДАР 8. Проте, в межах одного парламентського виборчого циклу робити висновки щодо перспектив перетворення УДАРУ на загальнонаціональну партію передчасно. Таким чином, попри збільшення актуальності соціально економічного поділу, зростання ролі програмно ідеологічної складової у формуванні електорального вибору громадян, головним чинником впливу на структурування партійної системи поки що залишаються соціокультурні аспекти ідентичності. В силу певних обставин цей поділ збігається із розмежуванням провладних політичних сил та опозиції 9. Визначальна роль соціокультурних чинників на конфігурацію партійної системи, з одного боку, зумовлена об єктивно існуючим конфліктом ідентичностей, соціокультурних орієнтацій громадян 5 Наприклад, на виборах до обласних рад за пропорційною системою ВО «Свобода» в Волинській області отримала 7,44% голосів виборців, в Івано Франківській 16,46%, Львівській 25,98%, Рівненській 6,34%, Чернівецькій 3,71%, Хмельницький 4,07%. Місцеві вибори 31 жовтня 2010 р. Результати виборів депутатів Верховної Ради АРК, обласних, Севастопольської міської рад в багатомандатних виборчих округах. // Сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. Режим доступу: 6 В областях Центрального регіону ВО «Свобода» отримала 6 17% голосів виборців, а також подолала виборчій бар єр в Дніпропетровській області (5,19%). Результати виборів народних депутатів України 2012 р., Партії, які за підсумками голосування набрали 5% та більше у регіоні України // Сайт Центральної виборчої комісії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: 7 На Півдні та Сході країни (в місті Севастополі, в Донецький, Дніпропетровський, Запорізькій, Луганський, Миколаївський, Одеський, Харківський, Херсонський областях) за рахунок збільшення підтримки КПУ частину голосів виборців втратила Партія регіонів. На Заході (у Волинський, Івано Франківський, Львівській, Рівненський, Тернопільський областях) за рахунок росту числа прихильників ВО «Свобода» зменшилась підтримка ВО «Батьківщина». Позачергові вибори народних депутатів України 30 вересня 2007 року. Результати голосування. По регіонах України (лідери) // Сайт Центральної виборчої комісії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: Результати виборів народних депутатів України 2012 р. Партії, які за підсумками голосування набрали 5% та більше у регіоні України // Сайт Центральної виборчої комісії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: 8 У переважній більшості областей України (22 з 27) партія УДАР посіла третє четверте місце, в Рівненській області та в місті Києві друге, в місті Севастополі п яте, в двох областях (Донецькій та Луганській) не подолала виборчий бар єр. Результати виборів народних депутатів України 2012 р. Партії, які за підсумками голосування набрали 5% та більше у регіоні України // Сайт Центральної виборчої комісії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: 9 Про це свідчать результати президентських та парламентських виборів, голосування у парламенті ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 різних регіонів України, з іншого боку, штучно посилюється використанням відповідного поділу провідними політичними силами у конкурентній боротьбі 10. Слід зауважити, що політизація партіями регіональних соціокультурних відмінностей під час виборчих кампаній не лише посилює поляризацію суспільства за регіональною ознакою, але й перешкоджає процесу формування загальнонаціональних партій. Отже, аналіз ідеологічних та програмних аспектів активності українських політичних партій під час виборчої кампанії 2012 р. свідчить про збереження тенденції до деідеологізації та уніфікації партійних програм. Нечіткість ідеологічної ідентифікації партій, значна частка популістських тверджень в програмах та їх уніфікований характер ускладнює вибір для електорату та не дозволяє виборцю повною мірою оцінити ступінь виконання партіями своїх передвиборних зобов язань. Зміни конфігурації партійної системи, які відбулися в результаті парламентських виборів 2012 р. (збільшення кількості ідеологічних партій та ідеологічної дистанції між крайніми полюсами політичного спектра, наявність різноспрямованої за ідеологічним вектором опозиції) дозволяють зробити висновок про її дальший розвиток від системи поміркованого плюралізму у напрямі системи поляризованого плюралізму. Політичним партіям слід враховувати тенденцію до зростання запиту на програмно ідеологічну визначеність і змістовність суб єктів політики. Тому варто приділити більшу увагу програмно ідеологічній складовій своєї діяльності, зокрема, підвищенню якості передвиборних програм. Парламентські вибори 2012 показали, що в українському суспільстві поступово формуються передумови для якісних змін у політичній системі. Проте, здійснення цих змін потребуватиме, насамперед, підвищення рівня політичної компетентності громадян. Важливо домогтися відмови від експлуатації партіями регіональних соціокультурних відмінностей у передвиборній боротьбі. Натомість слід зосередитись на найбільш актуальних нині в українському суспільстві соціально економічних аспектах, зокрема, представництві соціально економічних інтересів громадян. Список використаних джерел 1. Вибори 2012: за кого і чому збираються голосувати виборці? Рейтинги, мотивація вибору, завдання громадськості, Фонд «Демократичні ініціативи», Прес реліз, 08 жовтня 2012 // Сайт Фонду «Демократичні ініціативи», [Електронний ресурс]. Режим доступу: 2. Нині в Україні найвищі протестні настрої, соціолог. 15 вересня 2012 р. // Сайт Zaxid.net [Електронний ресурс]. Режим доступу: sotsiolog&objectid= Парламентські вибори 2012: оцінка українцями результатів виборів у Верховну Раду. Прес реліз, Research & Branding Group, 21 листопада 2012 р. // Сайт Research & Branding Group [Електронний ресурс]. Режим доступу: 4. Парламент і парламентські вибори В Україні 2012 р.: політична ситуація, суспільні настрої та очікування. Інформаційно аналітичні матеріали (Робоча версія) до Круглого столу на тему «Україна напередодні парламентських виборів: чи справдяться очікування громадян». Центр Разумкова, 26 вересня 2012 р., С.68 // Сайт Центру Разумкова [Електронний ресурс]. Режим доступу: 5. Партійна система України: ідеологічний вимір [Текст] / Світлана Конончук, Олег Ярош; Укр. незалеж. центр політ. дослідж. К.: Україна, Під час виборчої кампанії партії, хоча й менш активно, ніж на минулих виборах, продовжували використовувати у політичній боротьбі теми, ставлення до яких у жителів різних регіонів суттєво відрізняється. Так, передвиборні програми більшості партій переможців виборів містять питання мови (в програмах Партії регіонів, ВО «Батьківщина», КПУ, ВО «Свобода»), пріоритетів зовнішньої політики держави (Партія регіонів, ВО Батьківщина», КПУ). Програми ВО Батьківщина» та ВО «Свобода» питання національної ідентичності, оцінки історичних подій. Партія УДАР, намагаючись позиціонувати себе як політична сила націонал демократичного спрямування та, водночас, уникнути «конфліктних» тем, включила до своєї програми лише положень щодо «досягнення європейських стандартів життя» та «підтримки українського культурного продукту». Передвиборні програми Партії регіонів, ВО «Батьківщина», УДАРу, КПУ, ВО «Свобода» // Сайт Центральної виборчої комісії України [Електронний ресурс]. Режим доступу:

427 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Передвиборна програма ВО «Батьківщина» // Сайт Центральної виборчої комісії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: 7. Передвиборна програма ВО «Свобода» // Сайт Центральної виборчої комісії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: 8. Передвиборна програма Комуністичної партії України // Сайт Центральної виборчої комісії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: 9. Передвиборна програма Партії регіонів // Сайт Центральної виборчої комісії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: Передвиборна програма УДАРу // Сайт Центральної виборчої комісії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: Позачергові вибори народних депутатів України 30 вересня 2007 року. Результати голосування. По регіонах України (лідери) // Сайт Центральної виборчої комісії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: Результати виборів народних депутатів України 2012 р. Партії, які за підсумками голосування набрали 5% та більше у регіоні України // Сайт Центральної виборчої комісії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: Джига Т.В. Идейно политическое позиционирование украинских партий во время избирательной кампании в Верховную Раду Украины 2012 г. Анализируются идеологические и программные аспекты активности украинских политических партий во время избирательной кампании в Верховную Раду Украины 2012 г. Рассмотрены изменения в структуре партийной системы Украины, которые произошли в результате парламентских выборов. Ключевые слова: политические партии, партийная система, идеология, выборы. Dzhyga, T.V. Ukrainian political parties ideological positioning during the parliamentary election campaign 2012 Ukrainian political parties programs during the parliamentary election campaign 2012 are analyzed in the article. Party system transformations which took place after the elections are examined. Key words: political parties, party system, ideology, elections ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК Кравченко В.И., Сагайда П.И., Бородай А.В., Кравченко В.В. Автоматизація підтримки організаційної діяльності керівника первісної партійної організації Досліджено процес створення програмного забезпечення діяльності керівника первинної партійної організації. Розкривається широкий спектр комп ютерних програм, математичних моделей для оптимізації діяльності партійних організацій. Підкреслено, що застосування сучасних комп ютерних технологій сприяє оптимізації різних форм діяльності суб єкта в політичному житті суспільства. Ключові слова: політичне життя суспільства, політичні партії, первинні партійні організації, комп ютерні програми, математична модель політичного процесу. (стаття друкується мовою оригіналу) Кравченко В.И., Сагайда П.И., Бородай А.В., Кравченко В.В. Автоматизация поддержки организационной деятельности руководителя первичной партийной организации Исследован процесс создания программного обеспечения деятельности руководителя первичной партийной организации. Раскрывается широкий спектр компьютерных программ, математических моделей для оптимизации деятельности партийных организаций. Подчеркнуто, что применение современных компьютерных технологий способствует оптимизации различных форм деятельности субъекта в политической жизни общества. Ключевые слова: политическая жизнь общества, политические партии, первичные партийные организации, компьютерные программы, математическая модель политического процесса. Первичные партийные организации (ППО) являются фундаментом партии и представляют партию по месту ее деятельности работы ее членов в городах, поселках, селах, на заводах, фабриках, фирмах, фермерских хозяйствах, малых предприятиях и других общественных или производственных образованиях. От их работы, от того, насколько прочно они связаны с народом, в решающей степени зависят успехи и неудачи в реализации среди населения Программ политических партий. В тоже время многообразие направлений деятельности ППО распорядительское, организационное, и связанный с этим документооборот, зачастую не дают возможности руководителю первичной партийной организации сосредоточиться на решении главной задачи претворению в жизнь Программ партий. Руководитель (секретарь) ППО вручную оформляет множество документов планы работ и отчеты по ним, заполняет всевозможные анкеты, ведет учет действующих (исключенных) членов партии и проч. Такая рутинная нагрузка снижает качество пропагандисткой работы, однако без нее не обойтись. Поэтому для поддержки руководящего аспекта организационной деятельности председателя можно воспользоваться современными средствами автоматизации. Начало систематического изучения процессов и явлений политической коммуникации было положено работой Г.Лассуэлла, посвященной анализу феномена пропаганды в период первой мировой войны. Фундаментальные исследования в области политической коммуникативистики как «науки, изучающей природу и строение информационно политической сферы общественной жизни, характерные для нее механизмы и тенденции развития публичных и непубличных контактов, формы эволюции общения правящих кругов и гражданского общества», начались только в середине 40 х гг. ХХ в.

428 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Существенную роль в осмыслении общетеоретических и методологических аспектов изучения политической коммуникации в современных условиях играет анализ социальных аспектов информатизации и становления информационного общества. Наряду с известными зарубежными исследователями Д.Беллом, А.Бениджером, Н.Винером, Р.Дарендорфом, М.Кастельсом, Й. ван Квиленбургом, Р.Катцем, У.Мартином, И.Масудой, А.Мэттелартом, У.Томасом, Э.Тоффлером, Ф.Уэбстером, Дж.Фитером, Н.Шиллинглоу и др. значительный вклад в разработку этой проблемы внесли и русские ученные: Р.Ф. Абдеев, В.Г. Афанасьев, А.В. Бахметьев, Т.П. Воронина, В.Л. Иноземцев, К.К. Колин, И.С. Мелюхин, Н.Н. Моисеев, Е.Н. Пасхин [10;11]. К числу микроуровневых политико коммуникационных исследований относится также теоретический анализ феноменов пропаганды и процессов политической социализации личности, который представлен опубликованными в е гг. трудами Э.Аронсона, Б.Багдикяна, Д.Бари, М.Дженнингса, А.Джорджа, Р. и К. Доусон, М.Корбетта, Г.Лассуэлла, Д.Лернера, У.Р. Неймана, Р.Ниеми, Д.О Кифа, М.Паренти, Э.Пратканиса, Б.Сильвера, Х.Спейера, Р.Фагена, Дж.Фулбрайта, Г.Хаймена и др. Второе направление теоретических исследований политической коммуникации сопряжено с построением макроуровневых моделей, концептуально отображающих содержание и тенденции развития процессов информационного воздействия и взаимодействия субъектов политики на уровне политической системы и общества в целом. Данное направление представлено существенно меньшим количеством публикаций, в частности, работами Г.Алмонда, М.Гиллмор, К.Дойча, Д.Истона, Дж.Коулмана, К.Кук, Дж.Куклински, Д.Ноука, Дж.Спрага, Р.Хакфельдта, Р. Ж. Шварценберга, Т.Ямагиши [11]. В Украине степень изучения данной проблемы находится ещё на довольно низком уровне, что обусловлено достаточно поздним внедрением как самой политической науки (политология) так и отставанием в сфере ИТ технологий. Цель настоящей работы совершенствование деятельности первичной партийной организации за счет применения информационных технологий в сфере организационного управления, осуществляемого ее руководителем. Научную новизну работы составляют информационная и математическая модели, описывающие бизнес процесс деятельности руководителя, а также соответствующее программное обеспечение. Основные задачи работы заключаются в следующем: изучить назначение, функции, состав и структуру первичной партийной организации и определить перечень документов, регламентирующих ее деятельность, их реквизиты и документооборот; разработать информационную и математическую модели включая алгоритм, интерфейс и программу для автоматизации организационной деятельности руководителя ППО. Политические партии Украины являются важным субъектом в политической жизни современного государства, на этапе строительства правовой, социальной парадигмы. Партии Украины представляют собой общественные организации, объединяющие на добровольной основе граждан сторонников различных идей, или граждан, сторонников их программ, или граждан объединяющихся для решения определенных задач [1 3], или использующих другие принципы объединения [4;5]. Ниже будут рассматриваться первичные партийные организации политических партий. Политическая партия (греч. Πολιτική «искусство управления государством»; лат. Pars «часть») особая общественная организация (объединение), непосредственно ставящая перед собой задачи овладеть политической властью в государстве или принять в ней участие через своих представителей в органах государственной власти и местного самоуправления. Большинство партий имеют программу: выразитель идеологии партии, перечень её целей и способов их достижения [6]. Несмотря на различие в идеологии, программах и уставах, общим для всех типов партий является обязательное наличие у них первичных партийных организаций, сокращенно «первичка», которые обычно объединяются согласно существующему ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 административно территориальному делению в местные и региональные партийные организации, образуя т.о. организационную структуру партии. Назначение ППО обеспечение уставной и программной деятельности своей партии. ППО образуются при наличии не менее трех членов партии и ведут учет своих членов, организуют сбор членских взносов, других финансовых и материальных поступлений, и могут иметь в своем пользовании движимое и недвижимое имущество, оборудование, транспорт, печатные, электронные и другие средства массовой информации [1 3]. Их образование утверждается руководящим уставным органом вышестоящей территориальной партийной организации. Предметную область деятельности руководителя составляет «Процесс обеспечения бесперебойного и высокоэффективного управления деятельностью первичной партийной организации». Руководитель первичной партийной организации: организует работу партийной организации и выполнение решений общего собрания (конференции), бюро, проводит парт мероприятия, ведет партийную документацию, отчитывается перед вышестоящими партийными организациями, отвечает за использование средств и имущества партийной организации; несет персональную ответственность за результаты выборов всех уровней на территории партийной организации; вручает по поручению вышестоящих партийных органов вновь принятым членам партии партийные билеты; представляет первичную партийную организацию в отношениях с органами местного самоуправления, организациями других политических партий, объединений граждан и общественных организаций, действующих на соответствующей территории. Анализ документооборота в ППО начнем с процедуры приема в партию. Прием в члены партии производится первичной организацией в индивидуальном порядке на основании заявления того, кто вступает в партию, и возможно, рекомендации двух членов партии, которые знают его по общей производственной или общественно политической деятельности. Кандидат заполняет стандартный бланк заявления, принципиальная форма которого показана на рис. 1. Одновременно кандидат заполняет анкету со своими автобиографическими данными (рис. 2). После положительного решения и рекомендации бюро на прием ( ) (,,.) ( ) ( ) ( ) ( ), ( ) (,.)..,.,. Рис. 1. Обобщенная форма заявления на прием в политическую партию

429 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 : - : : : : :. : :.. ( ): ( ): Рис. 2. Фрагмент анкеты на прием в политическую партию кандидата в ряды политической партии, вопрос о его приеме решается на общем собрании ППО. Вновь принятому члену партии вручается партийный билет, и его данные заносятся в список членов партии, по форме, общий вид которой представлен ниже (рис. 3). Кроме списков членов партии, по аналогичному принципу также составляются списки членов бюро, партийных групп и проч. Организационная работа в парторганизации не сводится только к приему и регистрации кандидатов и членов партии, т.е. составлению различных списков. Также первичная партийная организация регулярно проводит партсобрания, документальным оформлением которых являются протоколы, ведет переписку с вышестоящими партийными органами, различными партийными организациями других партий, государственными и общественными организациями, гражданами. Для этого создаются соответствующие журналы. Руководитель ППО ведет документ, фиксирующий всю организационную работу дневник. Примерный состав и тематика дневника представлена в таблице 1.,, /,,, ( ) Рис. 3. Фрагмент списка членов первичной парторганизации ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Фрагмент оглавления дневника председателя Содержание Стр. Состав членов партбюро 5 10 Учет работы партгруппы Планы работы партбюро Учет работы партийной организации Учет выполнения партийных поручений Учет выполнения собственных решений Таблица 1 Рассмотрение форм документов, показанных на рис 1 3 позволяет сделать вывод, что во всех этих документах обязательно присутствуют фамилии, имена и отчества членов организации, кроме того существуют стандартизированные формы, например, протоколы собраний, планы работ, поручений и проч. списки. Основу всех списков составляет анкета члена партии. Поэтому автоматизацию работы в ППО следует начинать с базы данных ее членов. В качестве реквизитов такой базы (табл. 2) целесообразно принять реквизиты анкеты (рис. 2). На основании этой базы может быть выполнено формирование различных документов, а также учет наличия членов партии. Например, раздел дневника председателя «Учет выполнения партийных поручений» (см. табл. 1) может быть оформлен в виде документа журнал «Учет выполнения партийных поручений», который будет иметь структуру, показанную в табл. 3. Структура базы данных ППО Таблица 2 Реквизит Тип Размер Реквизит Тип Размер 1 Фамилия String Телефон Integer 10 2 Имя String Домашний адрес String 30 3 Отчество String Дом. телефон Integer 10 4 Дата рождения String Паспорт String 8 5 Пол String 3 14 Состояние в партии Bolean Да/нет 6 Образование String Партбилета Integer 10 7 Специальность String Дата приема String 15 8 Место работы String Партстаж Integer 2 9 Должность String 30 Структура журнала «Учет выполнения партийных поручений» Таблица 3 Реквизит Тип Размер Реквизит Тип Размер 1 Фамилия String 20 9 Должность String 30 2 Имя String Поручение String Отчество String Срок выполнения String 30 4 Образование String Оценка выполнения String 30 5 Пол String 3 13 Состав поручения String Образование String Номер поручения Integer 4 7 Специальность String Вид поручения String Место работы String Примечание String 200 Математическая модель учета членов партии и динамики изменения численности ее рядов позволяет оценить степень влияния данной партии на общественно политическую и экономическую жизнь государства. Чем больше членов партии, тем шире

430 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ее внедрение в массы. Введем обозначения: а количество членов первичной парторганизации, состоящих на учете в начальный период; в количество членов первичной парторганизации, снятых с учета за истекший период (исключены из партии/умерли); с фактическое число членов партии в текущем периоде; у принято в партию (поставлено на учет); е количество кандидатов в члены партии. Тогда математическую модель учета членов ППО за учетный период можно представить формулой с= а в + у. (1) С учетом кандидатов в члены партии, число членов ППО можно определить формулой с= а в + у + е. (2) Используя формулы (1) и (2) можно рассчитать общее количество членов политической партии с учетом кандидатов или без них, а при наличии определенной статистики оценить динамику изменения членства в партии, например, методом скользящего среднего [7] определить тенденцию изменения состава ППО и прогнозировать дальнейшую организационную работу на предмет увеличения числа членов партии. Расчет прогнозируемых значений выполняется по формуле [8]: где: SMA t значение простого скользящего среднего в точке; t количество значений исходной функции для расчёта; р фактическое значение в момент времени j в точке. Вычисленный с использованием (3) численный ряд исходных значений сглаживается и по сглаженному ряду строится гистограмма с указанием линии тренда. Если угол наклона линии тренда положительный, то имеет место тенденция роста количества членов, если нет тенденция убывания. Рассмотрим динамику изменения списочного состава ППО за последние десять лет согласно показателями, приведенными во второй строке «Состав» табл. 4 (годы представлены условными номерами). Таблица 4 Количественный состав членов ППО Годы Состав Прогноз 12,67 15, , ,67 25,33 Воспользовавшись средствами Microsoft Excel [9] по формуле (3) методом скользящего среднего сгладим колебания рада, приведенного во второй строке таблицы и поместим прогностические значения в третью строку (см. табл. 4, строка «Прогноз»). Результаты построения гистограммы по этим значениям показаны на рис Рис. 4. Гистограмма и линия тренда (3) ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Анализ линии тренда, приведенной на этом рисунке, показывает рост численности членов ППО в последние годы. Для правильного распределения общественной нагрузки руководитель ведет учет партийных поручений в количественных характеристиках. Обозначим через kij количество поручений i го вида у j партийца. Тогда общее количество поручений, выполняемых членами первички, определится формулой: n, S kij (4) i 1 j 1 где: n число разнотипных поручений, n =1,2,3; m число членов ППО. Типы поручений различаются: по виду, например, постоянные, разовые, временные, срочные и т.п.; по характеру, например, общение с представителями средств массовой информации; по составу, например, агитация по приему в партию, пропаганда программы партии, написание лозунгов и т.п. На основании результатов расчетов по формуле (4) элементарно определяется ряд показателей: среднее количество поручений, выполняемых партийцем; максимальное и минимальное количество поручений, приходящееся на одного члена ППО. Использование этих данных дает возможность руководителю ППО эффективно управлять деятельностью организации. В реализации программы партии важную роль играет активная социально политическая позиция рядовых партийцев. Проявляется она как при выполнении партийных поручений, так и при участии в различных партийных мероприятиях, зачастую как раз и проводимых при выполнении поручений. Для количественной оценки в математической модели учета общественной активности членов парторганизации вводятся баллы. Партийцу, принявшему индивидуальное участие в мероприятии зачисляется 1 балл, если он участвует в парт мероприятии с беспартийными, которых агитирует, получает +1 балл, за каждого. Аналогично за выполнение партийных поручений. Кроме этого вводится оценка коллективной деятельности ППО, представляющая собой ряд средних величин: коэффициент общей активности участия партийцев в мероприятии; коэффициент средней активности партийцев, участвующих в мероприятии. Обозначим: d общее число действительных членов ППО; f число членов ППО, участвующих в мероприятии; g сумма баллов членов первичной партийной организации, участвовавших в общественном мероприятии. Тогда коэффициент общей активности участия партийцев m, рассчитывается по формуле: m= f / d. (5) Коэффициент средней активности партийцев r определяется из выражения: r = g / f. (6) Рассмотрим пример. Примем: d = 10; f = 4; g=9. Тогда по формуле (5), получим: m= f / d= 4/10= 0,4. Аналогично по формуле (6) r = g / f = 9/4 = 2,25. Показатель учета средней общественной активности членов парторганизаций (r) в дальнейшем можно использовать в качестве критерия при оценке деятельности как руководителя ППО так и рядовых партийцев. Информационная модель учета и контроля поручений поддерживает следующие этапы организационной работы председателя: регистрация вида, характера, состава и сроков выполнения поручения; регистрация анкетных (ФИО) и партийных ( партбилета) данных исполнителя партийца; выдача поручения исполнителю ознакомление партийца с видом, характером и составом поручения; ознакомление партийца со сроками выполнения поручения, видом контроля и отчетности; формирование данных о средствах, необходимых для выполнения поручения; m

431 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 контроль о ходе выполнения поручения и составление отчета о проделанной работе по его исполнению. Модель процесса, описывающая входы выходы, исполнителей и правила, по которым выполняется процесс, представлена на рис 5. Это SADT диаграмма нулевого уровня, применяемая для описания принципиальной взаимосвязи данных, исполнителей, обрабатывающих эти данные и правил по которым они обрабатываются [10 11]. Затем эта диаграмма детализируется на несколько уровней, что позволяет получить сравнительно точную концептуальную и функциональную модель базы данных. Система предназначена автоматизировать бумажную деятельность председателя и как указывалось ранее, ее использование позволит ему высвободить дополнительное время для творческой работы по руководству ППО. Основным исполнителем бизнес процесса является сам руководитель, он тоже партиец, хотя он может поручить выполнение и контроль данного поручения кому либо, другому. Автоматизируемый бизнес процесс «Планирование, выдача, учет и контроль партийных поручений», сокращенно «Учет и контроль поручений» (рис. 5). Входной информацией, которая подвергается обработке и показана с левой стороны блока, являются данные о поручении поручения, вид, характер и проч. Эти данные регламентируются документом, которым является журнал «Учет выполнения партийных поручений». Управляющей информацией (стрелки сверху блока на рис. 5) служат правила, которые регламентируют работу с журналом при выполнении поручения, а так же занесение информации в базу данных. Обработанные партийцем (стрелка в низу блока) данные поручения превращаются в документы справку, отчет, заявку, электронные копии которых заносятся в БД (стрелки справа блока). : - ; - ; Рис. 5. Представление бизнес процесса учета партийных поручений контекстной SADT диаграммой нулевого уровня Рабочее проектирование программно методического комплекса для учета и обработки данных о деятельности первичной партийной организации осуществлялась как приложение баз данных с помощью средства разработки Delphi [12]. Приложение содержит главную форму, которая после ввода пароля предоставляет председателю различные сервисы. Так на рис. 6 приведены результаты сортировки и фильтрации записей на форме «Сведения о поручениях членам партии». Для удобства ввода даты выдачи поручения организован показ интерфейса в виде календаря для интерактивного выбора пользователя. Для удобства ввода даты выдачи поручения организован показ интерфейса в виде календаря для интерактивного выбора пользователя. Показ интерфейса выполняется в ответ на щелчок мыши в поле «Дата выдачи». После двойного щелчка на нужной дате интерфейс скрывается, а в поле записывается выбранная пользователем дата. Таким образом, в результате реализации настоящего программно методического комплекса повышен уровень автоматизации организационной работы в ППО и ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Рис. 6. Результаты сортировки и фильтрации записей, а также интерфейс ввода даты достигнута новая ступень использования современных информационных технологий в партийном строительстве. В дальнейшем программно методический комплекс может быть использован на уровне политической и партийной работы районного и областного уровня для автоматизации учетных данных при выдаче поручений для субъектов политической жизни общества. Список использованных источников 1. Програма Комуністичної партії України. Статут Комуністичної партії України. К.: ТОВ «Поліпринт», с. 2. Устав Партии регионов [Электрон. ресурс]. Режим доступа: partyofregions.org.ua 3. Всеукраїнське об єднання «Батьківщина». Статут [Электрон. ресурс]. Режим доступа: ua/statute.html 4. Партия любителей пива. Устав [Электрон. ресурс]. Режим доступа: content 5. Партія Зелених України. Статут [Электрон. ресурс]. Режим доступа: 6. Политическая партия [Электрон. ресурс] Режим доступа: wiki 7. Кремер Н.Ш. Теория вероятностей и математическая статистика / Н.Ш. Кремер. М.: ЮНИТИ ДАНА, с. 8. Скользящая средняя [Электрон. ресурс]. Режим доступа: wiki 9. Сурядный А.С. Microsoft Excel 2010 / А.С. Сурядный. К.: АСТ с. 10. Арлоу Д., Нейштадт И. UML 2 и Унифицированный процесс. Практический объектно ориентированный анализ и проектирование / Д.Арлоу, И.Нейштадт; [пер. с англ]. СПб: Символ Плюс, с. 11. Сагайда П.І. Розробка та організація баз даних у системах автоматизації проектування та управління / П.І. Сагайда. Краматорськ: ДДМА, с. 12. Фаронов В.В. Программирование баз данных в Delphi6 6 / В.В. Фаронов. СПб.: Питер, c. 13. Березин В.М. Сущность и реальность массовой коммуникации / В.М. Березин. М., с. 14. Буданцев Ю.П. Социология массовой коммуникации / Ю.П. Буданцев. М., с. Kravchenko, V.I., Sagayda, P.I., Boroday, A.V., Kravchenko, V.V. The process automation support of the leader a party committee The process of software development activity of the head of the primary party organizations. Revealed a wide range of computer programs, mathematical models for optimization of the Party organizations. Emphasized that the use of modern computer technology helps to optimize the various forms of the subject in the political life of society. Key words: political society, political parties, the primary Party organizations, software, mathematical model of the political process

432 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 327.5:[ :351] Проблема інформаційного забезпечення сучасних міжнародних конфліктів Іжнін І.І. Зроблено спробу концептуального осмислення ролі та значення сучасних можливостей по використанню інформаційних засобів в інтересах реалізації завдань зовнішньої політики держави, зокрема в умовах конфлікту. Розглянуто питання інформаційної підтримки державної політики в умовах сучасних конфліктів, визначено напрямки побудови цілісної системи інформаційного забезпечення політики держави в умовах розгортання міжнародних криз та конфліктів. Ключові слова: інформаційне забезпечення, зовнішня політика, міжнародні конфлікти, асиметричний конфлікт. За останні сто років міжнародні конфлікти вийшли за межі суто військового протистояння держав чи, розглядаючи цю проблему більш широко, протистояння військово промислових потенціалів і економічних можливостей держав. Сучасний міжнародний конфлікт, як явище, тепер включає в себе найрізноманітніші аспекти міжнародної поведінки і діяльності, окремі аспекти яких в залежності від обставин можуть набувати автономного розвитку і самостійного значення в контексті перебігу конфліктних відносин. Не вичерпуючи списку таких відносно самостійних аспектів розвитку міжнародного конфлікту, ми можемо згадати питання морально психологічної готовності нації до війни; реалізація інформаційно психологічних операцій (як безпосередньо на підтримку військових операцій, так в якості самостійних акцій); інформаційні кампанії по зміні міжнародної громадської думки, міжетнічний, міжкомунальний, релігійно конфесійний вимір боротьби за владу, що набуває міжнародного значення і міжнародного розголосу; використання нетрадиційних засобів боротьби; міжнародний тероризм; широке використання засобів масової інформації та інформаційних агентств на підтримку власної дипломатичної позиції у конфлікті; організація державної системи пропагандистського забезпечення зовнішньополітичних акцій; активне використання у міжнародній політиці тематики боротьби за захист прав людини, прав народів і т.п. Кожен з цих аспектів, так чи інакше, зачіпає питання ефективного використання інформаційних засобів як складової реалізації певної програми дій в умовах конфлікту, а отже, питання інформаційного забезпечення державної політики в умовах міжнародного конфлікту набуває одного з першорядних значень. Безумовно, вище перераховані аспекти мали вплив і значення і в попередні історичні етапи, оскільки в умовах конфлікту, тим більше збройного, держава намагається мобілізувати всі можливі і доступні ресурси в інтересах здобуття перемоги. Проте в сучасних міжнародних відносинах, з одного боку, застосування збройної сили для реалізації своїх національних інтересів, вважається неприпустимим (окрім випадків самозахисту) і агресивна війна вважається міжнародним злочином, а, з іншого, держави здійснюють пошук альтернативних засобів боротьби та реалізації своїх зовнішньополітичних і міжнароднополітичних цілей з огляду на витратність і руйнівні наслідки традиційного використання збройного насильства з метою досягнення переваги у конфлікті. Окремим аспектом, пов язаним з даною проблемою, є те, що нині практично неможливо говорити про домінування якось одного виду міжнародного конфлікту у сучасній міжнародній системі. Можна говорити про своєрідну мозаїку різного типу/ виду конфліктів, які нерідко вбирають в себе риси конфліктів різних типів. На сьогоднішній день класичні збройні міждержавні конфлікти стали великою рідкістю. Відповідно до бази даних збройних конфліктів за рр. Уппсальського університету (UCDP/PRIO Armed Conflict Dataset v , ) в зазначений період кількість міждержавних збройних конфліктів не перевищувала 10 на рік, а починаючи з 1990 р. 5 на рік; у рр. і в рр. взагалі не зафіксовано міждержавних збройних конфліктів. Переважна більшість сучасних конфліктів складають конфлікти внутрішньодержавні [1]. Остання ж категорія може включати в себе міжетнічні/міжнаціональні конфлікти, міжконфесійні, конфлікти з приводу контролю території, влади, ресурсів. Окремий тип конфліктів становлять інтернаціоналізовані конфлікти, операції з гуманітарного втручання, конфлікти за участю миротворчих сил чи сил з примусу до ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 миру, конфлікти за участі міжнародних міждержавних організацій. Якщо розглядати міжнародні відносини ширше, аніж міждержавні відносини, то у сучасних конфліктах активно залучені не лише державні інституції, але і приватні комерційні і громадські організації і установи, суспільні групи та активістські рухи різного ступеня організованості і впливовості. В умовах надшвидкого розвитку телекомунікаційних технологій окремим напрямком боротьби як на рівні міждержавних відносин, так і окремих суспільних організацій набуло явище інформаційного протиборства як комплекс дій з метою завоювання переваги у нематеріальному інформаційному просторі, домінування в системі формування громадської думки, здобуття можливостей по впливу на систему прийняття державних рішень супротивника та одночасного зменшення аналогічних можливостей супротивника (чи, навіть, потенційного супротивника). Самостійним і цілком ефективним інструментом міжнародної політики також стали засоби масової інформації, особливо що стосується так званих глобальних інформаційних мереж, які володіють численною аудиторією в різних частинах світу (для прикладу CNN, BBC). Більше того, засоби масової інформації подекуди можуть виступати цілком самостійною одиницею, що суттєво впливає на систему міжнародних відносин, зовнішню політику окремих її учасників, рішення, що приймаються на вищому державному рівні явище, що отримало назву «ефект CNN» [2]. З огляду на те, що на перебіг та результат сучасних конфліктів впливає така велика кількість чинників, які не мають відношення до традиційного силового компоненту міжнародних відносин (у трактовці класичної школи теорії міжнародних відносин), найбільш адекватною теоретичною моделлю сучасного міжнародного конфлікту слід вважати асиметричний конфлікт в якому перевага у конвенційному силовому компоненті могутності вже не є безумовною передумовою перемоги [3,с ;4,с ;5,с ]. Більше того, перемога у сучасному конфлікті (збройній чи незбройній його формі) буде здебільшого залежати власне від здобуття «асиметричної» переваги щодо супротивника у власне несиловому компоненті протиборства, в той час як традиційна концепція підтримання балансу сил буде відходити на другий план. Друга половина ХХ століття надала нам три надзвичайно яскравих приклади, коли держави з величезною перевагою у воєнній силі і економічному потенціалі програли асиметричну війну значно слабшому супротивнику: Алжирська війна Франції ( ), В єтнамська війна США ( ), Афганська війна СРСР ( ). І, більше того, супротивники «великих держав» у цих конфліктах зуміли здобути політичну перемогу в умовах фактичної, військової поразки. В цілому ж асиметричність в умовах міжнародного конфлікту передбачає принципову можливість і необхідність пошуку цілої низки варіантів реагування на виклики, які будуть виходити за межі альтернативи силового/збройного розв язання конфлікту, і в будь якому разі будуть доповнювати останній. Саме тому питання побудови на державному рівні системи інформаційного забезпечення зовнішньополітичної діяльності держави в умовах конфлікту, як окремого і, потенційно, альтернативного силовому/збройному елементу державної політики набуває особливої ваги в сучасних умовах. Це пов язано з великою альтернативністю викликів, перед якими може опинитись держава в умовах конфлікту і великою кількістю можливих варіантів дій для реагування на ці виклики, зокрема з точки зору можливості вибору стратегії асиметричних дій. Інформаційні засоби і механізми реагування на виклики в умовах конфлікту необхідні державі, з одного боку, аби не опинитись в програшній ситуації по відношенню до учасників конфлікту, а з іншого аби не опинитись у політичній, морально психологічній і економічні ізоляції у міжнародному середовищі. Воєнна доктрина України, нова редакція якої була введена в дію Указом Президента України від 8 червня 2012 р., зокрема зазначає, що на військово політичну ситуацію сьогодні впливає «прискорення розвитку інформаційних технологій, збільшення спроможностей держав щодо проведення інформаційних та інформаційно психологічних операцій, посилення чутливості суспільства до загибелі мирного населення та втрат особового складу військових формувань у воєнних конфліктах» (частина ІІ, пункт 7) [6]. Варто особливо загострити увагу на тому, що система інформаційного та інформаційно психологічного забезпечення повинна працювати постійно, і розгортати активну роботу на підтримку зовнішньополітичної позиції держави вже на початкових етапах розгортання міжнароднополітичних криз, а не вступати в дію на етапах, коли міжнародний конфлікт вже є очевидним, а позиції учасників конфлікту та найбільш впливових акторів міжнародних відносин вже визначені, задекларовані і стали публічно

433 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 заявлені. Тобто однією з основних функцій подібної системи інформаційного забезпечення повинна бути функція випереджаюча і прогностична. Всі державні служби, органи державної влади, організації, які в той чи інший спосіб заангажовані у систему прийняття та реалізації зовнішньополітичних рішень в умовах розгортання міжнародного конфлікту зобов язані здійснювати, по перше, моніторингову діяльність, по друге, координувати свою діяльність вже на докризовому етапі та етапі початкового розгортання міжнароднополітичних криз. До основних напрямків роботи з інформаційного забезпечення зовнішньополітичної діяльності держави загалом і, зокрема, в умовах конфлікту слід віднести: збір, обробку, систематизацію та створення можливостей по швидкому і зручному доступу до інформації щодо безпосередніх учасників конфлікту, залучених в конфлікт сторін (необов язково держав), міжнародних організацій, рухів і т.п.; їх позицій, інтересів, наявних засобів, завдань, можливих стратегій поведінки і т.п.; інформаційно пропагандистське забезпечення власних інтересів як в середині держави, так і за рубежем; інформаційно розвідувальне забезпечення дій органів державної влади і збройних сил; інформаційно психологічні операції/»інформаційна війна» як на підтримку дій органів державної влади, так і збройних сил; дії по формуванню сприятливої громадської думки як всередині держави так і за рубежем; громадська та медіа дипломатія; традиційна дипломатична підтримка, спрямована на одержання підтримки позицій держави в умовах конфлікту від «союзників», «нейтральних держав», міжнародних організацій, в тому числі інформаційне забезпечення при підготовці до проведення переговорів; забезпечення ефективної роботи з засобами масової інформації, зокрема глобальними медіа організаціями; створення власних телекомунікаційних супутникових/ кабельних/мережних систем поширення інформації; організація системи державного радіо та телевізійного мовлення для висвітлення подій, пов язаних з державою, та формування інформаційного «клімату». При реалізації програм інформаційного забезпечення слід враховувати ті неоднозначні тенденції, що є актуальними для сучасних міжнародних відносин тих тенденцій, що великою мірою і спричинились до актуалізації стратегій асиметрії у міждержавній боротьбі: глобалізація та її зворотній бік інформатизація, зростання взаємозалежності держав, регіонів, економік; інформатизація та надшвидкий технологічний прогрес у інформаційній сфері та сфері телекомунікацій; поява нових форм та засобів інформаційної роботи; дедалі більша залежність сучасних суспільств від інформації та інформаційних технологій; можливість дедалі простішого і персоналізованого доступу до окремих аудиторій; поступова ерозія державного суверенітету; зростання можливостей по впливу на міжнародне середовище недержавних акторів; актуальний розкол світу по лінії Північ Південь; «чутливість» сучасних міжнародних відносин до тематики, пов язаної з дотриманням і захистом прав людини та демократичних стандартів (так би мовити гуманізація міжнародних відносин). Так, у Воєнній доктрині України відзначається, що до рис сучасних воєнних конфліктів належить підвищення ролі політичних, економічних, інформаційних засобів під час підготовки і в ході воєнного конфлікту; збільшення ролі інформаційно психологічних операцій у досягненні цілей воєнних конфліктів; залежність політичного рішення щодо участі у воєнному конфлікті від суспільної думки на внутрішньому та міжнародному рівнях; постійне вдосконалення форм і способів ведення збройної боротьби, зокрема, асиметричних дій (частина ІІ, пункт 14) [6]. Таким чином, заходи інформаційного забезпечення діяльності держави в умовах конфлікту мають носити комплексний характер, а завдання, пов язані з цим, виходять далеко за межі питань, пов язаних з веденням бойових дій та їх традиційного дипломатичного забезпечення. Серед основних завдань інформаційної роботи по забезпеченню інтересів держави в умовах конфлікту слід визначити наступне: 1. Супротивник (потенційний супротивник) повинен бути поставлений у заздалегідь невигідне становище ще до того, як він розпочне активні конфліктні дії відчувати брак інформації; морально психологічну слабкість своїх претензій; спротив негативно налаштованої громадської думки (міжнародної і власного суспільства) щодо своєї позиції у потенційному конфлікті; усвідомлювати, що позиція найбільш впливових держав, ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 міжнародних організацій, громадських і активістських рухів є не на його стороні. На етапі до розгортання активної фази конфлікту повинна вестись робота по об єднанню суспільства на основі захисту спільних для всіх прошарків суспільства інтересів. 2. На етапі ескалації конфлікту та активних дій (в тому числі бойових) інформаційна робота має бути зосереджена на мобілізації можливостей власного суспільства; розгортанні активної співпраці з засобами масової інформації (як внутрішніми, так і міжнародними), надання якомога ширшого доступу працівникам ЗМІ до матеріалів і місць подій, пов язаних з предметом конфлікту, забезпечення їх прихильного ставлення; інформаційний супровід подій та їх широке висвітлення у ЗМІ, теле, радіо та інших телекомунікаційних мережах; здійснення інформаційно психологічних операцій по підриву морально психологічного стану супротивника; інформаційна підтримка дій зовнішньополітичного відомства та інших вищих органів державної влади по забезпеченню активної дружньої участі союзників, нейтральних держав, вагомих акторів міжнародних відносин засобами традиційної та громадської дипломатії. 3. На етапі деескалації та виходу з конфлікту інформаційні зусилля повинні зосереджуватись на підтримці дипломатичного закріплення максимально позитивних результатів на рівні системи міжнародних відносин; формування позитивного сприйняття дій держави в умовах конфлікту у свідомості урядових та експертних кіл учасників міжнародних відносин різних рівнів; формуванні такого сприйняття конфлікту у масовій свідомості міжнародної та закордонної громадськості, що не суперечитиме реалізації національних інтересів держави в перспективі та працюватиме на створення позитивного іміджу держави, розвиток двосторонніх та багатосторонніх відносин в рамках існуючої системи міжнародних відносин, в тому числі з колишнім супротивником (супротивниками). 4. В часі, коли держава не перебуває у відверто конфліктних відносинах з іншими учасниками міжнародних відносин, сили та засоби інформаційних служб спрямовуються на проведення інформаційних кампаній з підтримки позитивного іміджу держави (чи його покращення); розвитку сприятливого інвестиційного та бізнес клімату; забезпечення поточної роботи дипломатичної служби та висвітлення позиції держави з приводу актуальних проблем міжнародних відносин; реалізацію програм з підвищення обізнаності закордонної аудиторії про державу та інші важливі завдання, що можуть бути передбачені інформаційної доктриною держави. Розглядаючи питання організації системи інформаційного забезпечення слід визнати недоцільним створення жорстко ієрархізованої адміністративно бюрократичної структури, відповідальної за весь комплекс інформаційної роботи в інтересах реалізації зовнішньополітичних завдань. В умовах сучасного «мережного» світу, множинності і різнотипності інформаційних завдань, що стоять перед державою, а також і учасників інформаційних відносин, скоріше слід говорити про необхідність створення мережі різнорідних за функціями, кадровим складом і підпорядкуванням організацій та інформаційних служб (як незалежних, так і підпорядкованих органам державної влади), які повинні мати можливість підключатись на різних етапах планування, розробки та реалізації інформаційних кампаній (програм) та координувати свою діяльність в залежності від пріоритетів, що ставляться державним керівництвом та особами, відповідальними за реалізацію зовнішньої політики держави. Подібний підхід не заперечує створення спеціалізованих інформаційних служб в інтересах реалізації зовнішньополітичних завдань держави. Вільна організація системи інформаційного забезпечення зовнішньої політики держави та відсутність жорсткої централізації апарату інформаційного забезпечення може бути обґрунтоване, по перше, різнорідністю інформаційних завдань, що можуть мати місце робота з громадською думкою, робота ЗМІ, інформаційно психологічні операції, пропагандистська робота, інформаційно аналітичне забезпечення діяльності органів державної влади в сфері зовнішньої політики; по друге, різноманітністю цільових аудиторій (внутрішня/закордонна, лояльна/нейтральна/ворожа, широка громадськість/органи державної влади/експертні кола/активісти і громадські діячі) та організацій, що використовуються в якості інструментів досягнення цих цільових аудиторій (ЗМІ, інформаційні агентства, спецслужби, інформаційно аналітичні центри, наукові та освітні організації, лобістські організації, міжнародні та внутрішньодержавні PR служби; неурядові організації і т.п.). Такий підхід дозволятиме гнучко реагувати на потреби держави в інформаційному забезпечені, вирішувати нестандартні задачі, за рахунок підключення різних за «спеціалізацією» інформаційних організацій та служб; творчо підходити до постановки проблем та пошуку шляхів їх розв язання,

434 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 здійснювати швидкий і ефективний перерозподіл ресурсів у випадку швидкої зміни ситуації. Головною організаційною проблемою в даному випадку буде визначення основного «відповідального» за реалізацію того чи іншого інформаційного проекту, а також налагодження ефективної координації між різними за типом підпорядкування та організацією інформаційними службами, залученими в реалізацію інформаційних проектів в інтересах зовнішньополітичної діяльності. Підсумовуючи, інформаційне забезпечення сьогодні стало необхідною складовою реалізації зовнішньої політики держави, тим більше це стосується ситуації, коли держава опиняється в умовах конфлікту. Інформаційна залежність сучасних суспільств веде до необхідності інституалізації і створення спеціальних інформаційних служб, які повинні здійснювати прогностичні функції; функції збору, систематизації інформації та забезпечення ефективного обміну нею між різними органами і організаціями, задіяними у сфері зовнішньої політики; розробляти і реалізовувати інформаційні проекти і кампанії спрямовані на підтримку зовнішньої політики держави; вирішувати спеціальні інформаційні задачі (пропагандистські, інформаційно психологічні, розвідувальні, іміджеві та ін.) з метою забезпечення виграшної позиції держави та захисту національних інтересів як в умовах мирного часу, так, тим більше, і в умовах конфлікту. Організація інформаційної роботи з цією метою потребує гнучкого механізму управління, контролю і координації. Список використаних джерел 1. Armed Conflicts by Type, [Електронний ресурс]. Режим доступу: digitalassets/89/89129_conflict_types_2010.pdf 2. Орлова В.В. Глобальные телесети новостей на информационном рынке / В.Орлова. М.: Изд во. «РИП холдинг» с. (Серия «Практическая журналистика»). [Електронний ресурс]. Режим доступу: 3. Mack А. Why Big Nations Lose Small Wars: The Politics of Asymmetric Conflict // World Politics. 27 (2) January P Капітоненко М. Асиметричні конфлікти в системі міжнародних відносин // Асиметрія міжнародних відносин / Під ред. Г.М. Перепелиці, О.М. Субтельного. К.: Видавничий дім «Стилос», С Перепелиця Г. Асиметричні стратегії у сфері безпеки і оборони // Асиметрія міжнародних відносин / Під ред. Г.М. Перепелиці, О.М. Субтельного. К.: Видавничий дім «Стилос», С Указ Президента України 390/2012 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України». [Електронний ресурс]. Режим доступу: Ижнин И.И. Проблема информационного обеспечения современных международных конфликтов Сделана попытка концептуального осмысления роли и значения современных возможностей по использованию информационных средств в интересах реализации задач внешней политики государства, в том числе и в условиях международных конфликтов. Рассмотрены вопросы информационной поддержки государственной политики в условиях современных конфликтов, определены направления развития системы информационного обеспечения политики государств в условиях международных кризисов и конфликтов. Ключевые слова: информационное обеспечение, внешняя политика, международные конфликты, асимметрический конфликт. Izhnin, I.I. Problem of informational support for modern international conflicts The paper attempts a conceptual understanding of the role and importance of information on achievement of the objectives of foreign policy, particularly in situation of international conflict. Questions of informational support of foreign policy in contemporary confl icts are discussed. The way of integrated information support system for foreign policy in situation of international crises and confl icts is proposed. Key words: informational support, foreign policy, international confl icts, asymmetric confl ict ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(4) «0395/1453»: Кабанець Р.Ю. Формування системи охорони вищих посадових осібу Візантійській імперії Розглянуто особливості організації охорони вищих посадових осіб у Візантійській імперії. У ході її еволюції кристалізувалися засади цієї охорони, зростало розуміння її функціональних відмінностей від суто військових та військово охоронних функцій. Ключові слова: Візантійська імперія, система охорони вищих посадових осіб, охорона імператора, збройні сили. Із початку свого існування людство було вимушено об єднуватися в громади, а потім у держави. Особливу роль та значимість для суспільства завжди мала особистість правителів (вождів, царів, імператорів, президентів тощо), яких в народі з давніх часів називали не інакше, як «помазаниками Божими на Землі». Вищі особи держави виступають атрибутами влади, носіями суверенітету, від їхніх владних приписів залежить реалізація законів, державних програм, вирішення завдань державного масштабу. Історія знає багато прикладів того, як деструктивні політичні сили, переслідуючи свої цілі, використовували нелегітимний примус стосовно посадових осіб держави, при цьому, в окремих випадках має місце намагання фізично знищити свого політичного візаві. Необхідність особливо ретельної охорони життя лідерів держав обумовлено їх особливою соціальної роллю, адже наслідками вдалого замаху може бути зміна долі цілого народу або навіть ходу всієї світової історії. Об єктом даного дослідження є сектор безпеки Візантійської імперії. Предметом виступають особливості формування системи охорони вищих посадових осіб у Візантійській імперії. Окремих аспектів системи державної безпеки у Візантійській імперії вже торкалися Ф.Успенський (війська діяльність, військово політична безпека, окремі військові кампанії, взаємини окремих імператорів та військової верхівки), Ю.Кулаковський (роль збройних сил в організації системи державної безпеки на різних етапах історичного розвитку), А.Каждан, В.Омельчук (Церква як інструмент державної безпеки та правопорядку[19;20;21;22]), В.Кучма (ідеологічні засади державної безпеки, організація військових частин тощо[13;15;16]), В.Золотовський (збройні сили пізньої Візантії [7]). Разом з тим, малодослідженою на сучасному етапі залишається проблема охорони вищих посадових осіб у Візантійській імперії як цілісна безпека система. Після смерті імператора Феодосія розпалась Римська імперія. Її частини очолили сини Гонорій і Аркадій. Гонорію дісталася її Західна частина, а Аркадію Східна. З цього часу веде свою історію Візантійська імперія. Візантійські традиції охорони глави держави були закладені ще в римську епоху. Так, у розпорядженні римських імператорів перебували гвардійські частини scholae palatinae. Значний відсоток варварів серед них забезпечував більшу особисту відданість імператорові. Пізніше на основі схол було створено свого роду вище військове училище й орган імператорського контролю за діяльністю високопоставлених військових і цивільних чинів, що перетворило схоли у вищу військову й політичну еліту пізньої Римської імперії. Їхній офіцерський корпус, як і всією армією імперії в цілому, складався зі спадкоємної варварської й римської знаті. У другій половині IV ст. вони досягли трону в особі Іовіана й Валентініана й у цілому домінували в імперії протягом наступного століття [4,с.106]. Можливо, що вже при першому візантійському імператорові Костянтині зі схол вибирали кандидатів (candidati), що становили особисту охорону імператора. Назва candidati походить від білого кольору одягу, що носили нові охоронці. В IV ст. схоли були найбільш боєздатними підрозділами армії. Після смерті Феодосія I, коли імператори перестали з являтися в бою особисто, схоли перетворилися в церемоніальні війська. У Великодній хроніці сказано, що «Гордіан Август заснував когорту кандидатів, відібравши зі свого легіону найдужчого й квітучого віку, і тих що були міцні й мали значного виду тіло, які називалися схоларіями; і сам цей загін схол він назвав за своїм іменем Старшими». І далі: «Імператор Пилип разом зі своїм сином Пилипом заснував когорту кандидатів, у яку прийняв добірних молодих чоловіків зі схоларіїв, давши назву Молодших заснованим ними схолам легіону, за іменем батька Пилипа» [5,c.184].

435 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Прокопій в Anecdota говорить про те, що «Інші солдати числом не менш трьох з половиною тисяч споконвічно були визначені для охорони палацу. Їх називають схоларіями. Держава завжди виплачувала їм платню більше, ніж усім іншим. Колишні государі, вибравши їх по доблесті із числа вірменів, зводили їх у це достоїнство. Але з тих пор як царська влада виявилася в руках Зінона, досягти цього звання стало можливо всякому, навіть боягузові й людині зовсім не войовничій. Згодом навіть раби, давши хабар, могли купити доступ до цієї служби [17,c.67]. Палац взагалі був осередком управління всією імперією. Головною фігурою в ньому був магістр оффіцій начальник палацу та його служб. Він забезпечував безпеку особи імператора, командував палацовою охороною і особистою охороною імператора. Влада цієї особи розповсюджувалася на поліцію столиці і її арсенали [17,c.68]. У царському палаці були ще й так звані доместики й протиктори, які були не досить управні у військовій справі, адже звичайно зараховувалися в палацове військо заради звання й зовнішнього блиску. Одні з них з давніх часів селилися у Візантії, інші у Галатії, треті у якихось інших місцях. На Заході вони збереглися до Теодоріха, що розпустив корпус, давши його членам пенсію в розмірі однієї аннони, право на одержання якої зберігалося за їхніми нащадками. На Сході схоли залишалися досить довго, тому що є згадування про їх при Юстиніані у Прокопія й при Іраклії в Никифора Константинопольського [11,c.88]. Так Агафій про них писав: «вони називалися воїнами й були записані у військові списки, але великою частиною були городянами, блискуче одягненими, що підбиралися тільки для збільшення достоїнства й пишноти імператора, коли той виступав привселюдно...» [18,c.102]. Д. Ван Берхем говорить про те, що одним з наслідків варваризації армії було різке падіння рівня військової дисципліни. Армія усе більше перетворювалася в погано керовану юрбу різноплемінних найманців. Для того, щоб тримати в покорі подібних солдатів великі воєначальники, такі як Стиліхон або Аецій, стали оточувати себе особистою гвардією букелларіями (bucellarii). Уперше букелларії з являються в правління імператора Гонорія. За твердженням Олімпіодора, назва букелларіїв походить від слова bucella, bucellus, що означає сухий хліб. Букелларії термін, що з явився, ймовірно, наприкінці IV або в V ст. за Гонорія й Аркадія. До цього часу більш розповсюдженим був термін «comites», тобто супутники, «дружинники». Букелларії брали участь у трапезах свого пана, де могли їсти пшеничний хліб більш смачний, чим хліб, що відпускався для харчування простих солдат. Вони цілком залежали від свого пана й приносили йому присягу на вірність. Кількість букелларіїв могла бути досить значною. Відомо, наприклад, що Велізарій мав сім тисяч букелларіїв. Вони були добірними воїнами, що набиралися, як правило, з готів і гунів [14,c.112]. Олімпіадор вважає букелларіїв справжніми солдатами і протиставляє їм федератів, у яких він бачить лише безладну й змішану юрбу. Всі букелларії були кавалеристами, які в бою боролися біля свого пана й захищали його до останнього. Клятва спонукувала букелларіїв мстити за смерть свого пана. За однією з версій, так учинили букелларії Аеція, убивши імператора Валентиніана III (455 р. н.е.). Нестабільна ситуація й нездатність центральної влади відновити порядок привели до того, що букелларіїв стали набирати не тільки великі воєначальники, але й приватні особи, котрі намагалися в такий спосіб захистити свої маєтки. Проте, букелларії мали напівофіційний статус, і деякі імператори забороняли своїми указами приватним особам тримати їх у себе на службі [3,c.223]. Візантійські імператори й полководці першими усвідомлено вибудували систему політичної розвідки й звели дипломатію в ранг найважливішого державного інституту. Таким чином, візантійці забезпечили собі тисячолітнє процвітання, а сучасному миру дістався в спадщину механізм спецслужб. У Кодексі, що дійшов до нас, базилевса Візантії Феодосія II є відомості про особливу службу куріозі, співробітники якої виявляли осіб, що користувалися державними привілеями незаконно, що перевищували службові повноваження. В одному з указів імператора Костянтина 319 року вперше згадуються агенти ін ребус агенти по суспільних справах. Як імператорській охороні, їм пропонувалося завжди перебувати в палаці й бути в розпорядженні імператора в будь який час. Починаючи із правління Костянтина, агентам по суспільних справах ставився в обов язок нагляд за поштовою службою. Агенти перевіряли поштові документи. Приблизно з IV с. це стало їхнім офіційним званням. Згодом начальник служби куріозі перетворився в найважливішого ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 агента, що контролював всю систему зв язку в імперії, перевершивши в повноваженнях самого керуючого імператорською канцелярією. Згодом під керівництвом начальника служби куріозі з явилася й нова секретна служба, глава якої одержав титул логофета. Секретні агенти логофета здійснювали практично повсюдний контроль за адміністративною діяльністю, пронизуючи державний апарат на всіх рівнях. Багато керівників офіцій (канцелярій префектів) були із числа агентів вищого рангу. Вони здійснювали контроль виконання указів імператора, стежили за безперебійним функціонуванням місцевої адміністрації, за тими, кого підозрювали в зрадництві або незаконних діях [6,c.66 68]. У Візантії існували й інші гвардійські підрозділи: кубікуларії, силенціарії, спатарії, скрибони, ескувітори. Кубікуларії («спальники», камергери) перебували на службі в «свята святих» імператорського палацу sacrum cubiculum. Їхні придворні чини були прирівняні сенаторським званням (clarissimus, spectabilis, illustris). Окремі представники їхнього корпусу, домігшись вищих постів, призначених тільки для кубікуларіїв (наприклад, «препозит священної опочивальні»), удостоїлися звань консула й патрикія, що ставило вище від інших сенаторів. І хоча такі випадки стали неможливі через особливі заборони 399 і 443 р., доступ кубікуларіям до патрикіату остаточно затвердився лише при Юстиніані. У 382 р. всі кубікуларії й екс кубікуларії звільнялися від munera sordida, а з 409 р. вони були звільнені від обов язку поставляти в армію новобранців і коней [10,c.45 46]. Схола силенціаріїв один з найдобірніших підрозділів, що розміщався в столиці, охороняв імператора й підтримував порядок у палаці. Так Євагрій Схоластик пише в «Церковній історії»: «коли Зенон, після вісімнадцятирічного царювання, умер від падучої хвороби бездітним; тоді брат його Лонгін, що досяг високого значення (у державі), набув надію одержати верховну владу. Однак надія його не здійснилася; тому що Аріадна поклала вінець на Настасія, що у той час ще не досяг сенаторського достоїнства, але належав до так званої схоли силенціаріїв». М.В. Карташов згадує сіленціаріїв у своїй книзі «Всесвітні собори». Він пише: «Відкрився Всесвітній собор 553 року слуханням зверненням василевса до собору, прочитаного сіленціарієм» [1,c.34]. У Феофілакта Сімокатти згадуються скрибони як охоронці імператора: «Стратиг, розгнівавшись на нього за це, відсторонив Гентзона від командування; а Гентзон був начальником піхоти. На інший день, призвавши у свій намет одного з імператорських охоронців, якого ромеї називають скрибоном, він дав йому непристойне доручення: притягти з ганьбою в табір єпископа міста. Тоді Петро став готовити похід проти слов ян і написав Воносу. Це був один з охоронців імператора, людина дуже впливова, котрого звичайно в народі називають скрибоном» [1,c.39]. Спатаріїв згадує Великодня хроніка, відповідно до якої вони поряд з кубікуларіями несли охорону імператорського намету Юліана під час його перського походу. Говорить про них і Феофан в «Літописі». Мовляв, коли магістр Ілл порадив імператорові Зенонові вигнати з міста свою свекруху Верину. За це на нього було підготовано замах. І коли той піднімався сходами, то якийсь схоларій заніс був уже меч над його головою, але спатарій магістра, підскочивши, прийняв удар на своє плече; однак же кінчик меча відрубав праве вухо Іллу. Зенон наказав стратити вбивцю, запевняючи магістра Ілла, що він нічого не знав про замах [1,c.47]. У Константинополі або в стаціонарних військових таборах по обох берегах Босфору розміщалися елітні підрозділи візантійських збройних сил. Вони являли собою сукупність різних військових формувань, що відрізнялися як способами організації й комплектування, так і цілями свого функціонування. Найбільш відомими серед них уважалися «чотири царських загони» регулярні кавалерійські тагми схол, ескувітів, арифмів і іканатів. Організаційна структура цих з єднань почала складатися ще в пізній античності, і спочатку вони були не бойовими підрозділами, а парадним ескортом імператора. Крім участі в урочистих заходах, на них була покладена також охорона самодержця, його родини й палацу. До складу польової армії вони ввійшли тільки в VIII ст. [14,c.119]. Тагма схол Константинополя як бойовий підрозділ згадується в джерелах з 765 р. За часом створення вона була самою ранньою з константинопольських тагм, і всі наступні були організовані за її зразком. Організаційна структура тагми схол була набагато простіша, ніж структура фем. Вона ділилася на дві рівні частини, однією з

436 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 яких командував топотіріт схол, а іншою хартуларій схол. Топотіріт був заступником командира тагми, доместика схол, і виконував винятково військові функції. Хартуларій, також постійний командир, крім керівництва своєю частиною тагми, відповідав за її постачання. Більш дрібними підрозділами бандами командували коміти схол. Про молодших офіцерів тагми схол, як і про офіцерів штабу доместика, джерела практично не згадують. Загальна чисельність солдатів і офіцерів тагми в різні періоди коливалася від 4 тис. до 1,5 тис. чоловік [5,c.144]. У працях античних авторів зустрічається такий гвардійський підрозділ для зовнішньої охорони палацу, як екскубітори. «Тоді імператор, зібравши своїх охоронців, яких римляни називають екскубіторами, і зробивши набір війська, відправив їх на охорону «Довгих стін». Звідси видно, що вони розташовувалися в портиках палацу для несення денної й нічної варти при імператорах [4]. Тагма ескувітів відома з 767 р. Багато дослідників уважають, що вона була створена за зразком корпусу екскувіторів імператора Лева I ( ) і якийсь час була підрозділом, що охороняв палац. Наприкінці VIII ст. ескувіти були виведені зі столиці й ніколи більше в ній не розміщалися, розташовуючись у Малій Азії. (У 786 році тагма екскубіторів разом зі схоларіями брала участь у розгоні православних священиків, що засідали в храмі Константинополя. Виведені ж вони були звідти Іриною в 787 році за симпатію Костянтинові VI, однак уже в 800 році знову з являються в столиці. Феофан при описі подій кінця VIII ст. постійно згадує присутність у Константинополі декількох тагм, не завжди уточнюючи хто це. За своїми бойовими якостями тагма ескувітів перевершувала всі інші регулярні формування. Вона складалася з 18 банд важкої кавалерії, які були розділені на дві рівні частини. Бандою командував не коміт, а протомандатор, але істотних розходжень у їхніх функціях не спостерігається. Особливістю ескувітів було те, що в цьому підрозділі служили легатарії молодші офіцери, які разом зі своїми підлеглими іноді передавалися в тимчасове розпорядження інших військових з єднань або цивільних відомств. Командував тагмою доместик ескувітів [8,c ]. Третя кавалерійська тагма Константинополя, аріфми, згадується з 791 р., хоча термін «аріфм» як позначення кінного воїна зустрічається в джерелах набагато раніше. У військових походах аріфми брали участь украй рідко, а із другої половини IX ст. взагалі перестали бути бойовим підрозділом. У цей період тагма перейшла під контроль цивільної адміністрації. Аріфми стежили за порядком у центральному районі Константинополя, під час торжеств на іподромі, охороняли імператорський трибунал у Манганах. Тагма була розділена на безліч невеликих загонів, хоча її формальний розподіл на дві частини (топотіріта аріфмів і хартуларія аріфмів) зберігається. Крім цих архонтів, відомі офіцери більш низького рангу коміт, протомандатор, кентарх, курсор. Як видно, з Х ст. у тагмі аріфмів могли служити й іноземці, якими командував аколуф [14,c.122]. У Костянтина Багрянородного читаємо, що: «Оскільки він нерідко відправлявся в ближні поїздки, він залишав один екіпаж на іподромі для охорони палацу, тому що корпус аріфма, відповідно до древнього звичаю, що зміцнився, ішов у похід з доместиком схол, а залишаються на іподромі, не ідуть, відповідно до звичаю, з василевсами в поїздки». Тагма іканатів була створена імператором Никифором I ( рр.) як загін охорони його сина Ставракія. Однак у 811 р. вона була повністю знищена болгарами хана Крума. Згодом загін сформували заново, але в джерелах він згадується рідко. Іканати розміщалися поза столицею, у Фракії, їхня організаційна структура збігається з тагмою схол. Командував тагмою доместик іканатів [24,c.77]. У число «гвардійських імператорських загонів» входила також піхотна тагма нумера. Вона була основною частиною гарнізону візантійської столиці й існувала вже в середині VIII ст. У завдання нумера входила охорона міських воріт, веж і в язниць. Нумер ніколи не залишав меж столиці, навіть якщо імператор особисто очолював військову експедицію. Тагмою командував доместик нумера, але в мирний час частину своїх солдатів він передавав у розпорядження єпарха Константинополя. З підлеглих доместику офіцерів відомий тільки коміт стін. До числа найбільш боєздатних підрозділів візантійської армії ставилася імператорська етерія. Вона була організована при Львові V ( рр.) і складалася з декількох загонів, кожний з яких також називався етерією. До середини Х ст. існувало три таких загони: велика етерія (з македонців), середня етерія (іноземні найманці) і ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 мала етерія (тюрки й араби християни). Головним завданням етерій була охорона палацу й імператорської особи, хоча велика етерія іноді брала участь у військових експедиціях. На чолі цього підрозділу стояв великий етеріарх, рядовий воїн етерії називався манглавітом [2,c.200]. До складу «столичного війська» входили також елітні кавалерійські підрозділи фем Оптиматів і Вукелларіїв (відомі з VI VII ст.) і тагма сатрапів (сформована в VIII ст.). Ці з єднання були регулярними, їхня організаційна структура мало відрізнялася від тагми схол. У походах вони брали участь рідко й тільки тоді, коли армію очолював імператор [12,c.121]. Із другої половини IX ст. у Візантії починають проявлятися тенденції до мілітаризації ряду цивільних відомств. У підпорядкуванні в логофета стратиотіків, логофета черід, препозита вестиарітів з являються спочатку тимчасові, а пізніше постійні збройні загони. Офіцерський і рядовий склад для них запозичився зі столичних тагм або підрозділів етерії. Ці загони переважно займалися охороною або конвоюванням, зберігаючи при цьому організаційну структуру регулярних військ. Особливе місце серед цивільних відомств, що мали збройні загони, займав секрет логофета дрома. Він характеризувався більш значною військовою силою, представленою як регулярними підрозділами, так і стратіотами. Крім відомств, військові формування перебували в персональному підпорядкуванні в деяких чиновників столичної адміністрації: папія, коміскорта [18,c.27]. Залучення особового складу регулярних загонів у тимчасове або постійне підпорядкування цивільної адміністрації розпорошувало сили «столичного війська» і знижувало його боєздатність. До початку Х ст. до половини офіцерського складу константинопольських тагм підкорялася одночасно двом начальникам військовому й цивільному. Дроблення підрозділів, відсутність чіткої системи підпорядкування й постійне залучення військових для рішення невластивих їм завдань привели до того, що значна частина «столичного війська» не могла приймати участі в бойових діях. У візантійських джерелах XII XIII ст. найманий корпус варягів часто йменується гвардією імператорів. До цього часу змінився його етнічний склад. Візантійський письменник XV ст. Георгий Кодін при описі придворної трапези повідомляє: «варанги викликують імператорові многая літа на своїй вітчизняній мові, тобто по англійському». Останнє свідчить, що варяги придбали привілейоване положення у візантійському війську. Чужоземці й раніше використовувалися в якості палацової варти, але тільки варяги придбали статус постійної особистої гвардії візантійських імператорів. Начальник варязької гвардії йменувався аколуфом, що означає «супровідний». У творі XIV ст. дається таке визначення: «відповідальний за варангів; супроводжує василевса, тому й зветься аколуфом» [23,c.32]. Анна Комнина, дочка імператора, високо оцінює варягів, розповідаючи про події 1081 р.: «Що ж до варягів, що носять мечі на плечах, то вони розглядають свою вірність імператорам і службу по їхній охороні як спадкоємний борг, як жереб, що переходить від батька до сина; тому вони зберігають вірність імператорові й не будуть навіть слухати про зрадництво». Анна характеризує варягів як відважних варварів, що носять обоюдогострі мечі на правому плечі й більших щитах, що мають. В 1081 р. весь загін варягів на чолі з Намбітом був винищений у бої з італійськими норманами Роберта Гвіскара. У 1204 р. варязька гвардія востаннє виявила себе, обороняючи Константинополь від лицарів хрестоносців [23,c.33]. Таким чином, у Візантії приділяли належну увагу охороні імператора. З цією метою з державного бюджету виділялися значні кошти на утримання цілої армії піхотинців і кавалеристів. Різні структурні підрозділи охороняли імператора безпосередньо в палаці, відповідали за його життя в бою, вартували палатку імператора під час бойового походу, несли варту на урочистих церемоніях, стояли на варті безпеки всієї столиці. Перевага під час вибору кандидатур до цих гвардійських загонів спочатку віддавалася заможнім людям, такі місця просто купувалися. Згодом звернули увагу на військовий хист претендентів. Зрештою у особисту охорону стали набирати варягів. Список використаних джерел 1. Анна Комнина. Алексиада [вступ. ст., перев., коммент. Я.Н. Любарского]. М.: Наука, Глав. ред. вост. лит ры, с. 2. Баранов Г.В. Три вида λωρικια Константина Багрянородного и доспехи святых воинов на стеатитовых иконах из раскопок средневекового Херсонеса (к постановке вопроса) / Г.В. Баранов // Материалы по археологии и истории античного и средневекового Крыма. Вып. II С

437 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Васильєв А.А. История Византийской империи. (Время Крестовых походов) / А.А. Васильев. СПб., с. 4. Византийские очерки: Труды российских ученых к XIX международному конгрессу византистов / Отв. ред. В.И. Уколова; РАН, Институт всеобщей истории. М.: Индрик, с. 5. Дашков С.Б. Императоры Византии / С.Б. Дашков. М.: Издательский дом «Красная площадь», с. 6. Заятин Б.Н. Краткая история спецслужб / Б.Н. Заякин. М., с. 7. Золотовский В.А. Вооруженные силы Византии в начале XIV в. (принципы комплектования и боевое применение на примере битвы при Апросе) / В.А. Золотовский // АДСВ. Екатеринбург: Изд во Урал. ун та, Вып. 40: К 50 летию Уральской школы византиноведения. С История государства и права зарубежных стан. В 2 ч. [Под ред. Н.А. Крашенинниковой и О.А. Житкова] М.: Норма, Ч с. 9. Маврикий. Тактика и стратегия / Маврикий. СПб., [Электронный ресурс]. Режим доступа: nam.ru/maurikios strategikon.pdf. Загл. с экрана. Дата просмотра: 20 марта 2013 г. 10. Каждан А.П. Византийская армия в IX X вв. // Ученые записки Великолукского государственного пединститута / А.П. Каждан Вып. 1. С Каждан А.П. Византийская культура (X XII вв.) / А.П. Каждан Изд. 2 е, испр. и доп. СПб.: Алетейя, с. 12. Кулаковский Ю.А. История Византии / Ю.А. Кулаковский. Т.1: Введение. Аркадий. Феодосий. Маркиан. Лев. Закон. Анастасий годы СПб.: Алетейя, с. 13. Кучма В.В. Военная организация Византийской империи / В.В. Кучма. СПб.: Алетейя, с. (Византийская библиотека). 14. Там само. 15. Кучма В.В. Идеологические принципы ранневизантийской военной доктрины / В.В. Кучма // АДСВ. Свердловск, Вып. 21: Античная и средневековая идеология. С Кучма В.В. Методы морально политического воздействия на византийское войско по «Тактике Льва» / В.В. Кучма // АДСВ. Свердловск: Изд во Урал. гос. ун та, Вып. 3. С Меншиков А.В. Византийский военно исторический словарь / А.В. Меньшиков. М., [Электронный ресурс]. Режим доступа: /dictionaries/byzantine military dictionary/byzantine military dictio. nary.html Загл. с экрана. Дата просмотра: 20 марта 2013 г. 18. Михеев С.М. Варяжские князья Якун, Африкан и Шимон: литературные сюжеты, трансформация имён и исторический контекст / С.М. Михеев // Древняя Русь. Вопросы медиевистики (32). С Омельчук В.В. Особливості еволюції канонічних актів у правовому просторі Візантійської імперії // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України Вип. 6. С Омельчук В.В. Податкові та адміністративні привілеї церкви і монастирів Візантійської імперії / В.В. Омельчук // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України Вип. 5. С Омельчук В.В. Церковна ієрархія та нормотворчість у Візантійській імперії // Правничий часопис Донецького національного університету С Омельчук В.В. Церковно монастирське землеволодіння у Візантійській імперії та його правові гарантії / В.В. Омельчук // Підприємництво, господарство і право Вип. 2 (206). С Серен Е.А. Эволюция вооружения норманов на византийской службе (середина X конец ΧΙ в.) / Е.А. Серен // История Византии и византийская археология. Тезисы докладов X научных Сюзюмовских чтений марта 1998 г. Екатеринбург, С Успенський Ф.И. История Византийской империи / Ф.И. Успенский. М.: АСТ, Астрель, Т с. Кабанец Р.Ю. Формирование системы охраны высших должностных лиц в Византийской империи Рассмотрено особенности организации охраны высших должностных лиц в Византийской империи. В ходе ее эволюции были кристаллизующимися принципы этой охраны, росло понимание ее функциональных отличий от сугубо военных и военно охранительных функций. Ключевые слова: Византийская империя, система охраны высших должностных лиц, охрана императора, вооруженные силы. Kabanets, R.Y. Forming of the system of guard of higher public servants is in the Byzantium Empire This article is devoted to the features of organization of guard of higher public servants in the Byzantium Empire. During its evolution principles of this guard were crystallized, understanding of it grew functional differences from especially soldiery and military protective functions. Key words: Byzantium Empire, system of guard of higher public servants, guard of emperor, military powers ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 929:94(44) Кольбер Саранов С.В. Ж. Б. Кольбер архітектор середземноморської політики Франції Досліджується середземноморська політика французьких правлячих кіл ХVII ст., зокрема, місце та значення у її реалізації міністра фінансів Людовіка XIV Ж. Б. Кольбера ( рр.). Розгляд середземноморської політики Кольбера, кольбертизму в цілому здійснено крізь призму методологічних здобутків політичного реалізму у галузі теорії та історії міжнародних відносин (Р.Арон, Г.Кіссинджер). Ключові слова: Кольбер, Людовік XIV, Франція, Магриб, колонія, зовнішня політика, колоніальна політика, середземноморська політика, французький абсолютизм. (стаття друкується мовою оригіналу) Саранов С.В. Ж. Б. Кольбер архитектор средиземноморской политики Франции Раскрывается средиземноморская политика французских правящих кругов XVII в., в частности, место и значение в ее формировании министра финансов Людовика XIV Жана Батиста Кольбера ( гг.). Опираясь на широкую базу источников, в том числе официальную корреспонденцию, докладные записки, автор подвергает анализу факторы, определявшие генезис внешнеполитических и колониальных форм взаимодействия французских правящих кругов со средиземноморским Магрибом. Рассмотрение средиземноморской политики Кольбера, кольбертизма в целом осуществляется через призму методологических достижений политического реализма в области теории и истории международных отношений (Р.Арон, Г.Киссинджер). Ключевые слова: Кольбер, Людовик XIV, Франция, Магриб, колония, внешняя политика, колониальная политика, средиземноморская политика, французский абсолютизм. О, какая жалость, что величайшего и доблестнейшего короля, добродетельнейшего из великих властителей, будут оценивать по меркам Версаля. Из письма Ж. Б. Кольбера Людовику XIV В непрерывном потоке исторического процесса перед историком стоит задача выделить наиболее значимые места, контрольные рубежи, после которых развитие событий приобретает совершенно иной характер. Иногда это удается сделать относительно безболезненно, как это имеет место с периодом накануне Первой мировой войны, открывающем новейший период всемирной истории, или же с окончанием эпохи «холодной войны» в 1991 г., словно подведшей черту под «коротким» ХХ в. Когда же историк обращает свой взгляд на более отдаленные исторические эпохи, в частности XVII в., беря в качестве точки отсчета описание жизни и деятельности крупных исторических персонажей, жизненная траектория которых порой определяла на столетие вперед дальнейший путь страны, которую они представляли, то его задача усложняется вдвойне. Личности, подобно министру финансов Людовика XIV Ж. Б. Кольберу, так ярко и блестяще выражавшие свою эпоху, столько сил и энергии отдавшие, в случае Кольбера, созданию французской модели абсолютизма и его превращения в передовой вариант государственного развития того времени, могут быть не поняты исходя только из хронологических рамок их жизни. Потому как в имени Кольбера воплощается целый проект в истории Франции и Европы, являвшийся частью длительного правления Людовика XIV, и его опыт экономической политики, а также государственной деятельности представляет немалый интерес для

438 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 современности [1]. Многие из традиционных черт внешней и колониальной политики Франции, экспансионистские устремления французских правящих кругов, претензии на «французскую исключительность» и ведущие позиции в континентальной Европе ведут начало, как известно, именно с этого отрезка времени. Немаловажное место в нем занимало взаимодействие французов со средиземноморским регионом, развитие событий в котором сегодня находится в центре внимания специалистов различного профиля в области теории и истории международных отношений. Деятельность Кольбера как министра финансов «Короля Солнца» во многом формировала облик средиземноморской политики французов XVII в., что еще более усиливает интерес к этой личности, тем более что в современной украинской историографии данный аспект не становился предметом отдельного рассмотрения. Дискуссии вокруг Ж. Б. Кольбера и кольбертизма в целом продолжаются вот уже более трехсот лет, вобрав в себя неутихающий интерес к узловым проблемам развития Западной Европы Нового времени. Среди общего числа работ, посвященных этой теме, на первом место, конечно же, оказываются достижения французской исторической науки, для которой вопрос о политической и социальной системе дореволюционной Франции (Ancien Régime) имеет поистине сакраментальный характер [2]. Была ли неизбежной Французская революция конца XVIII в.? Был ли обречен Старый порядок или можно констатировать ряд упущенных возможностей его реформирования? Возможным ли было реформирование в условиях экспансионистской политики французских правящих кругов, и что собой представлял механизм этого экспансионизма? Исчерпывающий ответ на поставленные вопросы невозможен без обращения к личности Кольбера и его «системе», частью которой являлось упрочение позицийфранции в Средиземноморье. Так, например, историки Третьей республики ( ) во главе с Э.Лависсом ( ) усматривали во внешней и колониальной политике французского абсолютизма XVII в. истоки значительного расширения колониального пространства страны, имевшего место в последней трети XIX нач.xx вв. В советской историографии превалировал, большей частью, интерес к особенностям социально экономического развития французского абсолютизма и теоретическим аспектам его становления. Этот подход прослеживается в академической трехтомной «Истории Франции» изданной под редакцией А.З. Манфреда, где достаточно емко показана внутренняя и внешняя политика Людовика XIV. Заслуживают внимания также работы Е.В. Тарле, П.П. Черкасова, В.Н. Малова, Ю.В. Борисова [3]. Между тем, как в советской, так и в современной украинской исторической науке формы и методы политики министра финансов «Короля Солнца» в средиземноморском Магрибе не становились предметом отдельного исследования, что дает основания для обращения к этой проблеме. Имя Жана Батиста Кольбера ( гг.) неразрывно вплетено в «золотую легенду» эпохи правления Людовика XIV ( гг.). Родившийся 29 августа 1619 г. в г. Реймсе, Кольбер являлся выходцем из торговой буржуазии (его отец был зажиточным купцом). В 1638 г. он начинает карьеру в военном министерстве, однако благодаря расположению первого министра Франции Дж.Мазарини ( гг.) постепенно становится управляющим в его личных делах. Как известно, личная рекомендация Мазарини молодому Людовику XIV способствовала назначению Кольбера, отличавшегося неординарной работоспособностью, сюринтендантом финансов королевства в 1661 г. Людовик XIV, пожелавший с момента своего вступления на престол обходиться без услуг «первого министра», тем не менее, по достоинству оценил административные способности преемника Мазарини. С тех пор Кольбер фактически сосредоточил в своих руках управление экономикой страны: в 1665 г. он стал генеральным контролером финансов, в 1668 г. генеральным секретарем королевского дома, затем, с 1669 г. королевского флота. Официально созданный 18 февраля 1669 г. государственный Секретариат Морского флота (lesecrétariatd EtatdelaMarine), уже существовавший фактически с 1661 г., предназначался для объединения функций Морского ведомства Королевского флота и Морского флота Леванта, управление которыми осуществлялось Г. де Лионом ( ) и М. ЛеТеллье ( ). Возглавляемый Кольбером, этот министерский департамент сгруппировал, соответственно, военный, колониальный, галерный, консульский и торговый флот. Неустанные заботы министра финансов об экономическом процветании Франции и суверена соответствовали духу времени, став французской разновидностью меркантилизма (кольбертизм) ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Кольбертизм, иначе говоря, «индустриальная и регламентарная разновидность меркантилизма» являлся целенаправленной системой мер, превративших французскую монархию в наиболее эффективный режим европейского Старого порядка [4,с.143]. Опираясь на благоприятную международную конъюнктуру, закрепленную по итогам Вестфальского мира 1648 г., французские правящие круги приступили к череде экономических преобразований открывших страницу французского универсализма Европы и упорного сопротивления политике Людовика XIV со стороны других национальных государств. Противоречивый характер международных отношений, в соответствии с Р.Ароном, не является отражением несовершенства наших концептов, он вписан «в саму реальность» [5,с.35]. Развитие событий в процессе выработки внешней политики определяется, в том числе, ситуацией внутри самих политических структур. Кольбер, министр финансов христианнейшего короля, государственный деятель, в определенноймере оказался перед неразрешимой задачей. Доминирующие позиции Франции в континентальной Европе, ставшие результатом блестящей дипломатии Ришелье, казалось, неудержимо увлекали страну на путь имперской экспансии. Классическая дилемма между кабинетным ученым и политиком, сформулированная на страницах «Дипломатии» Г.Киссинджером, становится еще понятнее при рассмотрении исторических судеб французского абсолютизма XVII в. [6,с.19]. Кольбертизм представляет интерес как стремление разрубить «гордиев узел» государственных проблем, однако в центре этих проблем находилась личность монарха. Кольбер располагал всего лишь одной попыткой ввести экономическое развитие страны в правильное, как ему казалось, русло и не имел права на ошибку. Эксперимент оказался прерван вместе со смертью инициатора в 1683 г. Представленное исследование является попыткой проследить достижения и неудачи министра финансов на этом пути сквозь призму средиземноморской политики Франции данного периода. К моменту, когда Кольбер сосредоточил государственные дела в своих руках, средиземноморская политика французских правящих круговимела долгую традицию, оказавшись связанной с развитием торговли, корсарства, пиратства, работорговли [7,с.47]. Ее истоки прослеживаются в периоде крестовых походов, договоре о капитуляциях между Францией и Османской империей 1535 г. и созданию в конце XVI в. французских консульств в «берберийских» регентствах (Тунисе, Алжире, Триполи), ставших одним из результатов турецкого завоевания Магриба. Пиратство являлось основной сферой деятельности этих регентств, что, в условиях их значительной автономии от Порты, значительно осложняло взаимоотношения с европейскими державами. Французский историк Р.Капо Рэи верно заметил, что историк не может «освободиться» от «путешествия в Константинополь» для того, чтобы «объяснить факты» средиземноморской политики Франции [7,с.52]. Действительно, имелась непосредственная взаимосвязь между развитием франко турецких отношений и выработкой этой политики. Следует отметить, что христианский и исламский мир не находились в изолированном положении в Северной Африке и необходимость поддержания имеющегося баланса сил в регионе четко осознавалась современниками. Как сказал один венецианец: «Мы торговцы и мы не можем жить без турок» [7,с.50]. После битвы при Лепанто 1571 г. ушла в прошлое одна из последних идей о едином «крестовом походе» европейских стран против Османской империи. Идея этого похода зиждилась на единстве и внутренней силе самого христианства. Однако это единство, как показывал опыт, было разбито под ударами европейского национализма и эпохой появления современных государств. Таким образом, задолго до Лепанто идея реализации некоего «крестового похода» выглядела маловероятной. В Леванте XVII в. религиозные миссии деятельно готовили почву для получения именно политических и торговых привилегий своим государством. Все эти изменения отразились в средиземноморской политике Франции времен Ж. Б. Кольбера. Кольбер в полной мере осознавал значимость эпохи Великих географических открытий и полагал, что Х.Колумб, прежде чем обратиться к королеве Кастилии, предоставил имеющуюся у него информацию французскому королю Людовику XII ( ), но был сочтен «безумцем» королевским двором Франции того времени [8,с.233]. Эта красивая легенда представлялась ему достойной сожаления. Для государственного деятеля, каким был Кольбер, большая торговля (le grand commerce) являлась средством повысить «могущество и величие Вашего Величества и уменьшить таковое его неприятелей и завистников» [8,с.234]. В 1670 г., уже достигнув определенных успе-

439 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 хов в карьере, он писал королю: «К этому усилению могущества в финансовом плане оказались привязаны все великие дела, сделанные Вашим Величеством и те, которые еще могут им быть осуществлены на протяжении его жизни» [8,с.234]. Чтобы нанести поражение главным соперникам Франции на колониальной арене, Англии и Голландии, Кольбер задумал национальную систему обществ, занимавшихся мировой торговлей. Создание торговых компаний с давних пор было надежным средством для проведения отдаленных от Европы торговых операций. Дилемма, однако же, заключалась в том, что в отличие от преуспевающих английских и голландских компаний, их французские аналоги либо быстро приходили в упадок, либо медленно умирали. В свете этого перед Кольбером вставала задача возобновить не вполне удачный эксперимент кардинала Ришелье ( гг.), вложив в него больше усилий и денег. П.Массон справедливо отмечал своевременный приход Кольбера к власти, фактически спасший находящуюся в полном упадке торговлю в Леванте. И если развитие морской торговли в целом составляло одну из его важнейших забот, то именно Левант составлял важнейший объект его интересов вследствие осознания успехов голландцев и англичан в этом регионе [9,с.137]. Создавая новые заморские французские торговые компании Западных и Восточных Индий, Северную, Левантскую, Сенегальскую, Гвинейскую и др., Кольбер преследовал амбициозную цель получить для своей страны, «первой державы классической Европы» (П.Шоню), значительные выгоды от торговли с Востоком. Связующей нитью этой торговли с давних пор являлось Средиземноморье, обогащавшее португальцев и г. Марсель. Теперь же, другой великий путь от мыса Доброй Надежды, был открыт для нее и приносил значительные выгоды, после португальцев, голландцам и англичанам [8,с.238]. У Кольбера имелся план соединить две эти торговые артерии и две компании, также он стремился возродить крупное торговое звено, до этого весьма оживленное, караванной торговли между Индией и Александрией. В соответствии с его замыслом, этот город благодаря взаимному приложению усилий двух компаний, должен был стать перекрестком всемирной торговли. В этих условиях вновь представал актуальным старинный проект прорытия Суэцкого канала, и представители французских торговых кругов выражали активное стремление овладеть Египтом. Так, Ж.Савари ( ), автор «Безупречного торговца» («Parfait négociant»), выражал пожелание, чтобы «наш великий монарх Людовик Великий» стал «господином» в этой стране. В этих условиях Франция, подчинив более мелкие страны, оказалась бы на одном уровне с Голландией и Англией и обогащенная значительным поступлением золота, проводя успешную борьбу «в денежной войне поддерживаемой против всех народов», оказалась бы в действительно господствующем положении на международной арене [Там же, с.239]. Легко прийти к выводу, что речь шла о глобальном имперском и колониальном проекте, главной ставкой в котором выступали сохранение и упрочение экономических позиций французов в колониальной сфере. Можно констатировать, как это сделал в свое время Л.Дешамп, что Кольбер дополнил колониальную концепцию Ришелье для которого первостепенное значение имело завоевание и заселение новых территорий. Кардинал на первое место ставил достоинство Франции и ее влияние в Европе. Будучи министром финансов Людовика XIV, Кольбер отдавал предпочтение коммерческим выгодам от колонизации остававшимся второстепенными для Ришелье [10,с.151]. Политика в средиземноморском Магрибе была лишь деталью в обширной программе министра финансов христианнейшего короля, воплощение которой должно было привести к процветанию государства. Однако было бы ошибкой в его североафриканских планахвыделять, с высоты XXI в., только лишь коммерческий аспект и планы, лишенные религиозного налета. Привычная точка зрения, в соответствии с которой Кольбер принес в жертву религиозные интересы торговым, являясь при этом светским человеком, представляется несколько упрощенной для рассматриваемого периода [11,с.450]. С одной стороны, министр финансов действительно являлся порождением монархической традиции, весьма реалистичным государственным деятелем, но реалист по меркам XVII в. был еще и верующим католиком. Другое дело, что «берберийскую» политику Людовика XIV необходимо рассматривать в общем контексте положения Франции на международной арене. Война с Голландией 1672 г. привела к примирению с «берберийскими» регентствами и Османской империей в 1673 г. Между Нимвегенским миром 1678 г. и войной Аугсбургской лиги христианнейший король вернулся к «силовому» давлению, обозначенному экспедициями А.Дюкэсна ( ) в Архипелаг и бомбардировками г. Алжира и Триполи. В 1688 г., открывшим эпоху ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 осложнений для Франции в Европе, начинаются весьма дружественные отношения французов с мусульманами. Логика событий заключалась в том, что дипломатия христианнейшего короля рассматривала алжирцев в качестве турок, если успевала адаптироваться к проблемам, связанным с их пиратской деятельностью, направляя активность «берберийцев» против врагов французской короны. Мышление Кольбера ориентируется на достижение вполне определенных политических целей, но отличает при этом коммерческие выгоды. В то же время, например, Алжир, как справедливо отмечал Ш. А. Жюльен, никогда не играл такой роли во французской торговле, которую можно было бы сравнить с ролью Леванта [12,с.335]. Состояние войны, пиратство, слабость внутренней торговли мешали развитию обмена. Условия исторического развития Северной Африки в целом, климат, социальная организация делали неизбежной рабство и работорговлю. Франция, Англия и Голландия, являвшиеся основными соперниками на европейской и колониальной арене того времени часто поддерживали «берберийских» пиратов ради достижения своих интересов. В свою очередь, берберийцы, не будучи в состоянии воевать со всеми европейскими державами, вступали, в соглашения с одной против остальных [11,с.459]. Великие европейские державы приходили в соприкосновение в средиземноморском регионе XVII в., подобно тому, как это произошло в гг. вследствие эскалации напряженности в Северной Африке. Так, в марте 1662 г. голландский адмирал М.А. де Рейтер ( ) вступил в переговоры с Алжиром, что привело сразу же к усилению пиратства и враждебности по отношению к французам. В 1670 г. возобновление мира между Людовиком XIV и Алжиром обозначило разрыв берберийцев с Англией и Голландией. В 1675 г. Диван Триполи после налаживания дружеских отношений с Францией в скором времени занимает враждебную англичанам позицию. Мир между Англией с Алжиром 1681 г. длительное время оставался в неопределенном положении и, наконец, с шестимесячным интервалом дей Алжира провозгласил Франции войну и вступил в переговоры с адмиралом Дж.Ч. Маборогом ( ). Каждый раз в подобных ситуациях берберийцы заключали мир с той европейской державой, которая принимала их условия первой. Французский историк Р.Капо Рэи считал, что регентства все же оказывали большее предпочтение союзу с Францией, роль которого возрастала в свете военных побед христианнейшего короля в Европе [11,с.459]. Немалую роль в этом плане имело возобновление тесных связей французов с Османской империей. Напомним, капитуляции 1535 г. оказались возобновлены в 1569 г., но Мазарини и Ришелье будут, в некоторой степени, пренебрегать франко турецким союзом по причине вовлеченности в Тридцатилетнюю войну. Тем не менее, несмотря на обращение французского оружия против Османской империи в 1660 г. при Кандии, в 1664 г. при Сен Готарде и в 1669 г. вновь при Кандии, война официально не была объявлена. Обе стороны нуждались друг в друге, понимали это, что и опосредовало после утомительных переговоров очередное возобновление капитуляций в 1673 г. Отсюда берут происхождение факторы, сделавшие возможным союзнические отношения христианнейшего короля и Порты в европейских войнах данного периода. Таким образом, определенная стабилизация во взаимоотношениях Франции с регентствами казалась вполне возможной и если другие европейские державы предлагали французам оставаться в рамках обычного нейтралитета, не возникает удивления, что Кольбер отвергал эти предложения. В то же время, французские правящие круги были мало заинтересованы в обычном военном сотрудничестве с берберийцами. Кольбер стремился достигнуть соглашения с ними, желая оказать противодействие Англии в Танжере и понимал, что мир с регентствами предоставит французской торговле значительные выгоды. Чтобы закрепить мир с деем Алжира Людовик XIV отправил ему небольшую каравеллу (алжирцы нуждались в этом) и министр финансов христианнейшего короля дошел до того, что предложил берберийцам загрузить судна тем, чего им не хватало, в случае разрыва дея с Англией [Там же, с.461].в то же время, Кольбер не мог решиться на разрыв альянса с алжирцами и сделать ставку на колонизацию региона французами. В определенном смысле он являлся человеком своего времени, католиком, и не допускал сосуществование ислама и христианства. «Колониальная» Франция могла быть только христианской. С другой стороны, в понятие «колония», по меркам XVII в., вкладывалось несколько иное значение, по сравнению с тем, как это будет делаться позже. Вне Северной Америки все владения европейских государств

440 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 (les possessions) представляли собой, скорее, места обмена товарами между жителями и представителями метрополии. Предлагать Людовику XIV, как это сделал Г.В. Лейбниц ( ), завоевать Египет значило остаться «непонятым» и если можно было осуществлять проект Кольбера по усилению французских позиций на колониальной арене, то речь шла о создании торговых контор (les comptoirs) в Средиземноморье и Красном море. Планы военной аннексии, направленные на активизацию французских позиций в средиземноморском регионе окажутся востребованными в конце XVIII в. Как мы видим, колониальные амбиции Кольбера не создавали особых препятствий для франко алжирского альянса, но система привилегированных компаний министра финансов все же плохо согласовывалась со стремлением берберийцев к сохранению суверенитета над своей территорией. Однако во взаимоотношениях с североафриканскими регентствами министр финансов исходил из более глубоких политических расчетов, чем обычные интересы торговли. Франция нуждалась в поддержании традиционного альянса с Османской империей для того, чтобы пополнять необходимую численность кадрового состава флота и Кольбер понимал невозможность осуществления этого без затрагивания интересов берберийцев. Еще в одной из докладных записок 1661 г. он отмечал, «что самым надежным средством успешного получения хороших рабов (для галер С.С.) является осуществление зимой и летом военных экспедиций против берберийцев» [11,с.464]. Эта же мысль, но в несколько иной вариации, повторяется в инструкции Кольбера 29 января 1666 г., где обращается внимание на «удовлетворенность короля относительно своевременно получаемой информации касательно всех вопросов, связанных с состоянием портов и даже в том, какое количество экипажа вы укомплектовали, и когда вы надеетесь прийти к тому, что останется сделать» (et quand vous espérer avoir ceux qui resteront à faire) [13,с.48]. Безусловно, в этих условиях регентствабыли обеспокоены появлением аналогичного канала работорговли, вступавшего в противоречие с их торговыми интересами. Как известно, Кольбер предпринял титанические усилия для возрождения французского флота. Впрочем, как правило, в ходе вышеназванных десантных операций французы избегали открыто покупать выходцев из Алжира и Туниса, т.е. стран, с которыми Франция находилась в состоянии мира. И все же, французские правящие круги в рассматриваемый период иногда колебались относительно целесообразности снабжать оружием берберийцев против христианских стран. Причина заключалась в совершенно искреннем презрительном отношении к пиратам со стороны христианнейшего короля и министра финансов. Хорошо осведомленный французский путешественник XVII в. Л. д Арвье ( ) писал, что Кольбер «глубоко презирал их» и, добавим, судя по всему, никогда не исходил из возможности длительного союза [11,с.467]. Мог ли Людовик XIV поддерживать какие либо связи с пиратами, живущими за гранью закона и презираемые всеми христианскими странами? Все это выглядело крайне сомнительно. В конечном счете, с точки зрения французских правящих кругов, берберийцы представляли собой не более чем беспокойных соседей, и Кольбер не стремился к достижению подлинно союзных отношений с регентствами, т.к. было достаточно находиться с ними в состоянии мира. Замысел министра заключался в наличии у французского короля в Средиземноморье определенного количества морских сил, достаточных для поддержки торговых интересов королевства и возможности противодействия пиратам. Итак, писал он, мы «будем располагать на море весьма значительными силами, как в кораблях, так и в галерах, что позволит нам принудить корсаров Берберии пребывать в местах их убежищ» [Там же, с.475]. Кольбер осознавал шаткость торговых позиций Франции в Средиземноморье со времен Мазарини стремился убедить торговые круги в наличии личной заинтересованности у короля в их деятельности, а также продемонстрировать относительную безопасность французской торговли в средиземноморском регионе. Однако на фоне этого забота об утверждении торговли в Леванте одерживала верх над развитием торговли христианнейшего короля в Берберии. Оценивая результаты деятельности Кольбера, можно полностью согласиться с историком Э.Лависсом писавшим, что министр финансов, в итоге, не преуспел ни в «закрытии» Франции для иностранных товаров, ни в приобщении к мировой торговле и усилении колониальных позиций страны [8,с.253]. Средиземноморская политика французского королевства, одновременно морской и континентальной державы, фактически вступала в противоречие со спецификой его исторического развития. Сам ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Кольбер хорошо это понимал, расценивая национальный характер французов как «легкомысленный» (légère) и беспокойный (inquiète), т.е. мобильный, непостоянный и, соответственно, неспособный к осуществлению сложных и ответственных инициатив. Он признавал, что «пренебрежение торговлей» является «характером слабых стран», к «великим» же государям относил короля Франции, ставя его в один ряд с римскими императорами и азиатскими правителями. Однако истоки богатства и роскоши французского королевского двора прослеживались еще в XVI в. и личность Людовика XIV, помпезного, высокомерного, обладавшего посредственным умом, пренебрегавшего «малозначимыми» экономическими проблемами, стала закономерным продуктом эпохи Великого века. Министр финансов христианнейшего короля восхищался своим монархом, однако это не умаляло отсутствия предполагаемых результатов деятельности основанных им торговых компаний. Кольбер полагал, что компании, процветавшие в других странах, например Голландии, могут с таким же блеском произрасти и на французской почве, не учитывая при этом специфику голландского исторического развития. Голландская торговая компания Восточных Индий была естественным продуктом эволюции торговых кругов страны и голландского государства. Французские торговые компании отличались от своих голландских аналогов практически всем, начиная от географического положения до формы правления государства их породившего. Вынужденный признать свое «поражение», министр финансов за три года до смерти, в докладной записке 1680 г. со скептицизмом отмечал все еще большое количество английского и голландского сукна внутри Франции. Однако изменить ситуацию не мог. Кольбер хорошо знал, что Людовик XIV предпочитает слушать «длительные отчеты» (les rapports longs), казавшиеся весьма утомительными для окружающих. Но Кольбер понимал и то, что король слушает и выказывает интерес к столь отвлеченным материям как средиземноморская и левантийская торговля скорее из чувства вежливости и долга. Как известно, истинные амбиции «Короля Солнца» направлялись к утверждению французского господства в Европе, «славе», и после смерти министра, он практически утратил интерес к колониальной политике. И даже мир с Алжиром 1689 г., заключенный позднее и свидетельствовавший о выборе французских правящих кругов между «крестовым походом» и меркантильным реализмом министра в пользу последнего, на наш взгляд, кардинально не изменил системообразующих доминант средиземноморской политики. Приносившие значительные убытки французской казне многочисленные войны Людовика, внешняя политика, не соответствовали духу экономической системы «бога финансов». В конце жизни Кольбер увидел разрушенными плоды своих долголетних трудов. Все понимавший и во все вникавший министр однажды предложил Людовику XIV провести некую «всеобщую реформу», словно надеясь, как отмечает Э.Лависс, «иметь дело в своем правительстве с абстракными существами, человеком картезианского типа», свободным и способным повиноваться по доброй воле [8,с.264]. Эта реформа займет даже не «десять, займет даже не двадцать лет», продолжал Кольбер, но ведь «Ваше Величество проживет очень долго» (Votre Majesté vivra très longtemps). Завершившееся экономическим разорением, царствование «Короля Солнца», ставшее высшей точкой развития французского абсолютизма и одновременно началом его упадка, оказалось поистине долгим. В этом смысле, «эксперимент» Кольбера и кольбертизм в целом, составляющей частью которого являлась средиземноморская политика французских правящих кругов, представляет собой яркую страницу в истории Великого века, наполненную элементами драматизма. Список использованных источников 1. Примаков Киссинджер. Геополитика. ПМЭФ Juin 2012 /http: //tvtorrent.ru /forum/all_1/ topic_3093/ Россия 24.; Можно полностью согласиться с президентом Французского Института международных отношений Тьерри де Монбриалем в том, что феномен «арабской весны» ведет к формированию нового конфликта между Востоком и Западом. См.: Thierry de Monbrial. «Désaccord fondamental entre Russes et Occidentaux sur la manière de traiter avec les islamistes» / L Orient Le Jour, /.; Г.Киссинджер. Пределы универсализма. О консерватизме Берка / Речь при получении премии Эдмунда Берка «За служение культуре и обществу» на торжественном праздновании 30 летия журнала «Нью Крайтерион» (г. Нью Йорк, 26 апреля 2012 г.); Э.Шэн, С.Гэн. Китайское чудо 2 0. Мировой сборочный цех стоит на пороге перемен / ЛІГАБізнесІнформИнформационное агентство /. 2. Minard Ph. La fortune du colbertisme, Etat et industrie dans la France des Lumières / Ph. Minard. P.: Fayard, p.; Boissonade P.Colbert, le triomphe de l étatisme. La fondation de la suprématie industrielle de la France,

441 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 la dictature du travail / P. Boissonade. P.: M. Rivière, p.;piettre A.Economie dirigée d hier et d aujourdhui: сolbertisme et dirigisme / A. Piettre. P.: Librairie de Médicis p.; Dessert D.Argent, pouvoir et société au Grand Siècle / D. Dessert. P.: Fayard, p.; Sarmant T. et M. Stoll. Régner et gouverner: Louis XIV et ses ministres / T. Sarmant, M. Stoll. P.: Perrin, p.; Dessert D. Le Royaume de Monsieur Colbert ( ) / D. Dessert. P.: Perrin p.; Pastré O. La Méthode Colbert ou la patriotisme économique efficace / O. Pastré. P.: Perrin, p.; Meyer J. Colbert / J. Meyer. P.: Hachette, 1981.; Murat I.Colbert / I. Murat. P.: Fayard, p.; Clément P. Histoire de la vie et de l administration de Colbert controleur générale des finances, ministre secrétaire d Etat de la Marine, des manufactures et de commerce, surintendant des batiments précédée d une étude historique sur Nicolas Fouquet, Surintindant des finances, suivie de pièces justificatives, lettres et documents inédits / P. Clément. P.: Guillaumin, Libraire, p.; Clément P. Histoire de Colbert et de son administration / P. Clément. T.I. P.: Libraires Editeurs, p.; Clément P. Histoire de Colbert et de son administration / P. Clément. T.II. P.: Libraires Editeurs, p.; Masson P. Histoire des établissements et du commerce français dans l Afrique barbaresque ( ). Algérie, Tunisie, Tripolitaine, Maroc / P. Masson. P.: Librairie Hachette@ C, p.; Masson P. Histoire du commerce français dans le Levant au XVIII siècle / P. Masson. P.: Librairie Hachette@ C, p.; Masson P. Histoire du commerce français dans le Levant au XVII siècle / P. Masson. P.: cie, p.; Roncière Ch. dela.un grand ministre de la Marine Colbert / Ch. de La Roncière. P.: Librairie PLON, PLON NOVRIT et C, Imprimeurs Editeurs, s. d. 310 p.; Weber H. La compagnie française des Indes ( ) / H. Weber. P.: Arthur Rousseau EDITEUR, p.; Dussieux L. Etude biographique sur Colbert / L. Dussieux. P.: Librairie Victor Lecoffre, p.; Neymarck A. Colbert et son temps. Tome premier. P.: E. Dentu, Editeur, p.; Neymarck A. Colbert et son temps / A. Neymarck. Tome second. P.: E. Dentu, Editeur, p.; Neymarck A. Colbert et son temps. Livre troisième. P.: E. Dentu, p.; du Rey E. Benoit. Recherches sur la politique coloniale de Colbert / E. Benoit du Rey. P.: A. Pedone, p.; Histoire Générale du IV siècle a nos jours / sous la direction de MM. E. Lavisse et A. Rambaud. Tome V. Les Guerres de Religion P.: Armand C, Editeurs, p.; Сorvisier A. La France de Louis XIV, : ordre intérieur et place en Europe / A. Corvisier. P.: Sedes. 396 p.; Verge Franceschi M. Guerre et commerce en Méditerranée (Ixe XX siècles) / M. Verge Franceschi. P.: Ed. Veyrier, p.; Histoire de France illustrée depuis les origines jusqu à la Révolution/Histoire de France. Tome VII. Louis XIV, de 1643 à 1685 (Ier partie) par E. Lavisse. P.: Librairie Hachette, p.; Julien Ch. André.Histoire de l Afrique du Nord. Tunisie, Algérie, Maroc de la conquete arabe a 1830 / Ch. André Julien. P.:Payot, p.; Mims S.L. Colbert s west India policy / S.L. Mims. Oxford University Press, MCMXII. 416 p.; Sargent A. J. B. A. The economic policy of Colbert / A. J. B. A. Sargent. London.: NewYorkandBombay, Longmans, GREEN, ANDCO, p.; Французский исследователь П.Клеман отмечал, что ни один французский министр не оставил больше документальных материалов о периоде нахождения у власти, чем это сделал Кольбер. Еще при жизни министр финансов позаботился о подведении итогов своей деятельности, представленной более чем в 600 томах, охватывающих все сферы внутренней и внешней политики «Короля Солнца». Несомненный интерес для исследователя средиземноморской политики французских правящих кругов данного периода имеют письма, докладные записки и инструкции самого Кольбера, изданные П.Клеманом по распоряжению Наполеона III. Проблемы морского флота и колониальной политики освещены в третьем томе данной монументальной публикации. См.: Lettres, instructionset Mémoires de Colbertpubliés d après les ordres de l Empereur sur la propositions de son exellence M. Magne, ministre secrétaire d Etat des finances par Pierre Clément membre de l Institut / Lettre, instructions et Mémoires de Colbert. Tome III. Ier partie. Marine et Galères. P.: Imprimerie Impériale, MDCCCLXIV. 984 p.; Lettres, instructions et Mémoires de Colbert publiés d après les ordres de l Empereur sur la propositions de son exellence M. Magne, ministre secrétaire d Etat des finances par Pierre Clément membre de l Institut / Lettre, instructions et Mémoires de Colbert. Tome III. IIerpartie. InstructionsaumarquisdeSeignelay. Colonies. P.: ImprimerieImpériale, MDCCCLXV. 792 p.; Применительно к средиземноморской политике французов кольберовского периода значительный интерес для исследователя представляет переписка деев Алжира с французским королевским двором, опубликованная атташе Министерства иностранных дел Франции Э.Плантетом. См.: Correspondance des Deys d Alger avec la Cour de France recueillie dans les dépots d Archives des Affaires Etrangères, de la Marine, des Colonies et de la Chambre de Commerce de Marseille et publiée avec une introduction, des éclaircissements et des notes par Eugène Plantet attaché au Ministère des Affaires étrangères. Tome premier ( ), P., p. 3. История Франции / под ред. А.З. Манфреда, в 3 х тт. Т.1, М.: «Наука», с.; Черкасов П.П. Судьба империи. Очерк колониальной экспансии Франции в XVI XX вв. / П.П. Черкасов. М.: «Наука», с.; Тарле Е.В. Очерки истории колониальной политики западноевропейских государств (конец XV нач. XIX в.) / Е.В. Тарле. Москва; Ленинград.: «Наука», с.; Борисов Ю.В. Дипломатия Людовика XIV / Ю.В. Борисов. М.: «Международные отношения», с.; Малов В.Н. Ж. Б. Кольбер: Абсолютистская бюрократия и французское общество / В.Н. Малов. М.: «Наука», с.; среди работ представителей украинской историографии заслуживает внимания учебное пособие Ададурова В., написанное с учетом важнейших методологических, концептуальных и фактологических достижений французской исторической мысли ХХ в. См.: Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця XVIII століття) / В.Ададуров. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, с. 4. Шоню П. Цивилизация классической Европы / П.Шоню. Екатеринбург, пер. с фр. В.Бабинцева, У Фактория, с. 5. Арон Р. Мир і війна між націями / Р.Арон. пер. з фр. В.Шовкуна, З.Борисюк, Г.Філіпчук. К.: Юніверс, с. 6. Киссинджер Г. Дипломатия / Г.Киссинджер. пер. с англ. В.В. Львова. М.: «Ладомир», с. 7. Capot Rey R. La politique française et le Maghreb méditerranéen ( ) /Revue Africaine. Journal des travaux de la Société Historique Algérienne par les membres de la Société sous la direction du Président. Alger, Constantine, Paris, P Histoire de France illustrée depuis les origines jusqu à la Révolution / Histoire de France. Tome VII. Louis XIV, de 1643 à 1685 (Ier partie) par E. Lavisse. P.: Librairie Hachette, p. 9. Masson P. Histoire du commerce français dans le Levant au XVII siècle / P.Masson. P.: cie, p. 10. Deshamps L. Histoire de la question colonial en France / L.Deshamps. P.: E. Plon, Nourrit et C, Imprimeurs Editeurs, p. 11. Capot Rey R. La politique française et le Maghreb méditerranéen ( ) / Revue Africaine. Journal des travaux de la Société Historique Algérienne par les membres de la Société sous la direction du Président. Alger, Constantine, Paris, P Жюльен Ш. А. История Северной Африки. Тунис, Алжир, Марокко от арабского завоевания до 1830 года / Ш. А. Жюльен. пер. с фр. А.Е. Аничковой. М.: ИздательствоИностраннойлитературы, с. 13. Lettres, instructions et Mémoires de Colbert publiés d après les ordres de l Empereur sur la propositions de son exellence M. Magne, ministre secrétaire d Etat des finances par Pierre Clément membre de l Institut / Lettre, instructions et Mémoires de Colbert. Tome III. Ier partie. Marine et Galères. P.: Imprimerie Impériale, MDCCCLXIV. 984 p. Saranov, S.V. J. B. Colbert Architect Mediterranean policy of France In the article examines the French Mediterranean policy of the ruling circles in the XVII, in particular, the place and importance in its development fi nance minister of Louis XIV, Jean Baptiste Colbert ( ). Drawing on a broad base of sources, including offi cial correspondence, memorands, the author analyzes the factors in the genesis of the foreign in colonial forms of interaction between the French ruling circles with the Mediterranean Maghreb. Consideration of the Mediterranean policy of Colbert through the prism of political realism, methodological advances in the theory and history of international relations. Key words: Colbert, Louis XIV, the Maghreb, the colony, foreign policy, colonial policy, Mediterranean policy, French absolutism. *** УДК 94(479) Гордієнко К.В., Корюкалов М.В. Політика Ніколя Саркозі щодо посилення Спільної політики безпеки і оборони ЄС та її результати Розкрито сутність сучасної політики Франції щодо розвитку Спільної політики безпеки та оборони ЄС на концептуальному та практичному рівнях. Досліджено вплив зовнішньої політики Франції на динаміку євроінтеграційних процесів у військово політичній сфері. Ключові слова: СПБО, НАТО, зовнішня політика Франції, структурне співробітництво. Після завершення блокового протистояння Франція отримала нові можливості для реалізації лідерських політичних амбіцій, заснованих на традиційній для Франції доктрині голлізму. Вона взяла на себе роль локомотиву євроінтеграційних процесів у сфері безпеки, аби, по перше, зв язати та поставити під свій контроль економічну та у перспективі політичну могутність об єднаної Німеччини, по друге, забезпечити певний рівень стабільності на континенті у часи турбулентних змін, по третє, реалізувати проект становлення Європи потуги як одного з нових центрів сили мультиполярного світу. Країна, що висуває претензії на регіональне лідерство, завжди прагне встановити свій контроль над процесом, що у певний проміжок часу визначає розвиток усієї регіональної підсистеми міжнародних відносин. Одним з таких рушійних вузлів для Європи стали процеси євроінтеграції. У цьому контексті особливе значення мають спроби поширити процеси інтеграції на сферу безпеки та оборони. Франція, зважаючи на наявні у неї ресурси, можливості, позиції її потенційних конкурентів, вибудовує своє бачення СПБО та багато в чому зумовлює її подальший розвиток. Глибоке розуміння євроінтеграційних процесів та їх перспективи, таким чином, не виглядають можливими без комплексного аналізу

442 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 політики Франції як одного з ключових акторів. Саме тому у якості центральної проблеми даного дослідження обрано проблему забезпечення належної участі Франції у СПБО часів каденції Ніколя Саркозі. Європейська політика Франції є предметом розгляду багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців. Зокрема, еволюція позиції Французької Республіки щодо розвитку безпекової та оборонної політик ЄС після завершення холодної війни висвітлюється у роботах Е.Обичкіної, О.Мітрофанової, О.Хилько, О.Шаповалової. Пошуку місця Франції у мережі взаємодій європейської та євроатлантичної систем безпеки присвячено наукові праці Дж.Хоуорта, М.Арбатова, Т.Валасека. Однак, сучасна політика Франції щодо СПБО у її теоретичному і практичному вимірах потребує, на наш погляд, більш комплексної та критичної оцінки. Мета статті полягає у виявленні сильних та слабких сторін політики Ніколя Саркозі щодо розвитку СПБО. Досягнення мети передбачає реалізацію наступних завдань: визначення ключових концептуальних засад політики Н.Саркозі щодо СБПО, оцінка успішності основних практичних ініціатив Франції у цій сфері, з ясування впливу даних ініціатив на динаміку розвитку європейської інтеграції у сферах безпеки та оборони. Міжнародно політичне посилення Європи традиційно виступає одним з ключових зовнішньополітичних пріоритетів Французької республіки. Починаючи з Шарля де Голя, кожен президент невідступно слідував цьому курсу, демонструючи наступність у політиці. У той же час, кожен намагався збільшити ефективність досягнення зовнішньополітичних цілей, здійснюючи модернізацію існуючого інструментарію, розвиваючи нові формати взаємодії з впливовими акторами міжнародних відносин, намагаючись використати існуючи тенденції міжнародних відносин на користь своєї країни. Зовнішня політика попередника Ніколя Саркозі Жака Ширака базувалася на засадах європеїзму. Основним курсом проголошувалася розбудова автономної безпеки та оборони ЄС з метою послаблення впливу США на європейські процеси та утвердження Європи як нового самодостатнього центру сили. Однак курс на протиставлення ЄС НАТО та установлення певної атмосфери суперництва між організаціями не сприяли посиленню Європи. По перше, ЄС не надавав гарантій безпеки, подібних до гарантій НАТО, по друге, організація не мала відпрацьованого та ефективного механізму реакції на виклики та загрози, по третє, ЄС залишалася відповідальною за переважно аспекти невійськової, м якої безпеки, по четверте, країни, що вступили у ЄС унаслідок розширення 2007 року, зайняли відверто проамериканську позицію і, відповідно, негативно ставилися до утворення автономної європейської системи безпеки і оборони [2,с.24]. Неефективність безпекової та оборонної інтеграції ЄС змусила Францію шукати вихід з ситуації, розробляти нові шляхи розвитку СПБО та адаптувати її до реалій постбіполярного світу. Ці аспекти яскраво проявили себе у зовнішньополітичному курсі Ніколя Саркозі. Варто зазначити, що у 2005 році громадянами Франції було заблоковано проект Конституції ЄС. Для того, щоб реабілітувати роль Франції у якості одного з двигунів євроінтеграції та самоствердження Європи, неабияке значення мало проведення Францією активного курсу на посилення політичної складової інтеграції ЄС. Концептуальні засади зовнішньої політики Ніколя Саркозі та його бачення подальшого розвитку Європи, у тому числі у сфері безпеки та оборони, були викладені у Білій книзі з оборони та національної безпеки Франції 2008 року. Основним новаторством курсу Саркозі порівняно з курсом його попередника став перегляд взаємин за лінією ЄС НАТО та прагнення змінити конкуренцію у відносинах між згаданими організаціями на багатоаспектне та ефективне співробітництво. Політика Жака Ширака, що характеризував взаємини між НАТО та ЄС як гру з нульовою сумою, де виграш однієї сторони є поразкою іншої, та намагався позиціонувати безпекову та оборонну політику ЄС як альтернативу НАТО, не принесла бажаних результатів. Саме тому Саркозі вирішив у своєму курсі піти на зближення з Альянсом. По перше, він заявив, що СПБО Європейського Союзу розвивається як важлива складова, а не альтернатива євроатлантичної системи безпеки. Відповідно до бачення Саркозі СПБО здатна належним чином доповнити роль НАТО та стати одним з двох стовпів загальної ефективної безпекової системи. По друге, Біла книга з національної безпеки та оборони містить положення про необхідність утвердження стратегічного партнерства між організаціями. Особливість стратегічного партнерства як такого полягає у тому, що сторони мають ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 комплексні стратегічні інтереси, які найкращим чином реалізовуються шляхом співробітництва та пошуку компромісного рішення. Установлення стратегічного партнерства, таким чином, передбачає створення певних компромісних механізмів узгодження інтересів. По третє, важливим аспектом позиції Ніколя Саркозі стало визнання значної ролі НАТО як гаранта колективної безпеки держав членів та відсутність будь яких сумнівів чи посягань на таку роль з боку СПБО [3,с.206]. Це, по суті, демонструє відмову у найближчому майбутньому створити у ЄС колективну систему безпеки з жорсткими зобов язаннями держав членів та відповідними гарантіями з боку організації. Важливо зазначити, що Ніколя Саркозі одразу після свого вступу на посаду президента заявив про можливість повернення Франції до військових структур Альянсу. Однак, таке повернення було можливим лише за дотримання ряду умов, серед яких основною був прогрес у розвитку спільної політики безпеки та оборони ЄС. Таким чином, ціною, що мав сплатити Альянс за повну реінтеграцію Франції до своїх військових структур, мав стати дозвіл на зміцнення власне європейської системи безпеки та оборони. Окрім того ЄС, відповідно до бачення Саркозі, мав отримати певну автономію у прийнятті рішень, що було особливо чутливим аспектом для розвитку співробітництва з НАТО. Ще однією поступкою, яку вимагав Саркозі, було отримання Францією декількох ключових посад у воєнному командуванні НАТО [10,с.3]. Таким чином, налагодження взаємин з Альянсом мало на меті у першу чергу саме відкриття нових можливостей для розвитку СПБО ЄС, у якій Франція претендувала зайняти провідну роль. За умови розвитку позитивного діалогу з НАТО Франція мала отримати зелене світло на посилення європейської системи безпеки та оборони. Тож варто, спираючись на положення Білої книги 2008 року, визначити, які саме пропозиції Франція висловлювала щодо реформування СПБО. По перше, основою посилення європейської політики безпеки та оборони виступає розширення можливостей ЄС у сфері кризового менеджменту. Зокрема, у Білій книзі йдеться про створення європейських сил реагування кількісним складом осіб, що будуть мати змогу проводити тривалі операції на віддалених театрах протистояння та матимуть у своєму розпорядженні необхідні морські та повітряні сили. Подібні ідеї звучали при створенні Єврокорпусу та на саміті у Гельсінкі 1999 року, однак зараз держави, згідно з баченням Франції, мають консолідувати свої зусилля для їх реального втілення. У Білій книзі зазначається, що бойові групи ЄС, які здійснюють чергування починаючи з 2007 року, не повністю задовольняють потреби ЄС у проведенні операцій кризового менеджменту. Конкретними заходами посилення ЄС у сфері кризового реагування та відповідно у сфері безпеки та оборони, визначено: посилення цивільної компоненти операцій кризового реагування, збільшення координації у сфері використання цивільних та військових резервів країн членів ЄС, посилення можливостей аналізу та передбачення ситуації, об єднання зусиль розвідувальних служб, підвищення ефективності планування та управління операціями ЄС. Франція вважає, що ЄС має потребу у становленні постійного та автономного планування з єдиного центру у Брюсселі. По друге, заходом, що має сприяти укріпленню європейської самодостатності у сфері безпекової та оборонної політики відповідно до Білої книги, є створення окремого бюджету для проведення операцій під егідою ЄС. По третє, велика увага у Білій книзі приділяється підготовці професійних військових та цивільних кадрів та зазначається про необхідність поглибленого співробітництва у цій сфері, проведення спільних навчань та заходів з обміну досвідом. По четверте, варто виокремити позицію Франції щодо розвитку оборонної промисловості країн ЄС. У Білій книзі мова йде про те, що досягти успіхів у цій сфері можливо шляхом створення спільного ринку оборонної промисловості європейських країн. Особливий акцент робиться на посиленні та наділенні реальною роллю Європейського Оборонного Агенства (EDA) шляхом збільшення його операційного бюджету та визначення конкретної сфери його компетенції [9,с.82].

443 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Окремо варто зазначити пропозицію Франції щодо збільшення оборонних бюджетів країн членів ЄС. Уперше така ідея була озвучена Ніколя Саркозі 27 серпня 2007 року на відкритті 15 ї конференції послів у Парижі. Основна суть полягала у тому, що оборонні бюджети країн членів ЄС мають становити не менше 2% ВНП. Зазначалося, що згаданому критерію відповідають лише оборонні бюджети Франції, Великобританії, Греції і Болгарії, і що ці країни не можуть надалі оплачувати безпеку усіх інших членів ЄС. Середній відсотковий показник по ЄС становить 1,5% та демонструє тенденцію до скорочення, що не сприяє посиленню позиції ЄС у якості впливового політичного актора на міжнародній арені [3,с.203]. Таким чином, основними концептуальними засадами розвитку СПБО у зовнішньополітичному курсі Саркозі стали зближення Франції з НАТО як гарантія посилення безпекової та оборонної політики ЄС, розвиток сфери кризового менеджменту ЄС, збільшення ресурсних можливостей безпекової та оборонної політики шляхом створення спільного ринку оборонної промисловості та збільшення оборонних бюджетів країн членів ЄС. Амбітна теоретична платформа Франції у сфері розвитку СПБО втілювалася у конкретні ініціативи та практичні заходи. Основними такими заходами можна назвати: ініціативи Франції під час головування у Європейській Раді у 2008 році, особлива політика щодо ратифікації Лісабонської угоди 13 грудня 2007 року, розвиток структурного співробітництва у оборонній сфері, зокрема, підписання франко британського договору про оборонне співробітництво у листопаді 2010 року. Почнемо з ініціатив та досягнень Франції щодо посилення СПБО під час головування країни у Європейській Раді у 2008 році. Так, Франція виступила за перегляд Європейської безпекової стратегії 2003 року з метою її адаптації до зміни безпекового середовища та появи нових загроз. Однак, участь у розробці оновленої стратегії країн, що приєдналися до ЄС унаслідок розширень 2004 та 2007 років, загальмувала процес перегляду положень стратегії та призвела до доволі обмежених результатів. Країнам так і не вдалося узгодити текст нової стратегії. Вартою уваги, однак, є доповідь з імплементації стратегії, проголошена Високим представником спільної зовнішньої політики та політики безпеки. У доповіді наголошується, що середовище імплементації стратегії зазнало серйозних змін, і поруч з уже відомими загрозами розповсюдження зброї масового знищення та тероризмом з являються нові, до яких відносяться кіберзлочинність, проблеми енергетичної безпеки, зміна клімату, піратство, загроза від країн, що не відбулися. У заключній заяві Європейської Ради наголошувалося на необхідності посилення міжнародної безпеки [7]. Таким чином, хоча ініціатива Франції щодо оновлення Європейської стратегії безпеки і не була реалізована повною мірою, окремі її положення були сприйняті державами членами та відображені у підсумкових документах головування. Більш результативною виявилася політика Франції щодо посилення цивільного та військового потенціалу ЄС. Так, Франція не зосереджувала увагу на надто суперечливих питаннях створення автономного стратегічного планування ЄС аби не викликати протест проатлантично налаштованих країн, зокрема, Великобританії. Навпаки, Франція неодноразово наголошувала, що НАТО та ЄС мають виконувати роль взаємодоповнення. Франція цілком зосередилася на вирішенні практичних аспектів поєднання цивільних та військових сил у здійсненні операцій під егідою ЄС, наголошувала на необхідності розвитку військової авіації, морських сил та співробітництва держав членів ЄС у космічній сфері. Як наслідок, у декларації Європейської Ради, що була прийнята у грудні 2008 року, зазначається, що ЄС має бути здатним розгортати одночасно близько 20 операцій у рамках СПБО. ЄС має мати достатньо можливостей, щоб за необхідністю доповнити 12 операцій цивільного характеру військовою компонентою. Очевидним результатом зростання можливостей СПБО під час головування Франції стало започаткування 3 х нових операцій ЄС: EULEX у Косово, EUMM у Грузії та морська операція проти сомалійських піратів під назвою Atalanta [7]. Розглядаючи внесок Франції у розвиток європейської політики безпеки і оборони, не можливо не відзначити позицію, яку країна зайняла з приводу ратифікації Лісабонської угоди. Так, Франція виступила активним адвокатом вступу домовленостей у силу, що мало позначити якісно новий рівень інтеграції країн у рамках ЄС та надати організації широкої міжнародної правосуб єктності. Цього разу питання ратифікації знакової ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 для розвитку європейської інтеграції домовленості не виносилося на референдум, а було затверджено відповідним рішенням парламенту 8 лютого 2008 року. Франція стала п ятою країною після Угорщини, Словенії, Мальти та Румунії, що ратифікувала Лісабонську угоду. Протягом свого головування у Європейській Раді у 2008 році Франція неодноразово виступала з підтримкою Лісабонської угоди та закликала європейські країни до їх ратифікації. Міністр закордонних справ Франції Бернар Кушнер зазначав, що «угода заслуговує на високу оцінку, адже є важливим етапом на шляху до створення Ідеальної Європи» [8]. У грудні 2009 року положення Лісабонської угоди вступили у силу, а СПБО отримала новий вимір розвитку. Юридичну основу для реформування СПБО заклали по перше, «надання окремим групам країн можливості утворювати військові формування для виконання визначених завдань», по друге, «солідарність європейських країн на випадок терористичних актів чи антропогенних катастроф», по третє, «зобов язання країн членів ЄС допомагати іншим країнам на випадок збройної агресії відповідно до Статуту ООН». Серед інституційних нововведень найбільше значення мали запровадження посади постійного голови Європейської Ради та Верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки, який став одночасно головою Ради з питань зовнішньої політики ЄС та віце президентом Єврокомісії, а також створення Європейської служби зовнішньополітичної діяльності, що мала змогу представляти інтереси ЄС у третіх країнах. Лісабонською угодою передбачалося створення Європейського оборонного агентства, що мало займатися зміцненням оборонного потенціалу союзу шляхом розвитку індустріально технологічної складової безпекового сектора та відповідало за встановлення єдиних оперативних вимог до збройних сил [1]. Непересічне значення згаданих положень Лісабонської угоди підкреслюється у тому числі у Білій книзі з національної безпеки та оборони Франції 2008 року. Важливою ініціативою Франції став розвиток структурного співробітництва з Великобританією у 2010 році. Механізм структурного співробітництва був запроваджений Лісабонською угодою і передбачав, що країни, які мають найвищі критерії військового потенціалу, за умови підписання відповідних домовленостей, разом мають право здійснювати найбільш складні операції ЄС. Таке рішення може бути затверджено шляхом голосування кваліфікованою більшістю у Європейській Раді [9,с.81]. Франція та Великобританія, оборонні бюджети яких становлять близько 2/3 оборонних бюджетів усіх інших країн членів ЄС, 2 листопада 2010 року підписали комплекс важливих угод із оборонного співробітництва та співробітництва у сфері ядерної енергетики. Основна мета угод зменшити витрати на оборону. Угодами також передбачається можливість розгортання експедиційних сил загальною чисельністю осіб (по 5 тис. від кожної сторони). Об єднані сили зможуть брати участь у інтенсивних операціях з підтримки миру, виконувати рятувальні та військові місії. Причому кожна країна зберігає за собою право вето на задіяння її сил у подібних операціях [5]. Загалом положення угоди часто характеризуються єврооптимістами як друге Сан Мало, адже реалізує доволі ефективні механізми міждержавного співробітництва у оборонній сфері з перспективами для посилення загальноєвропейської безпекової політики. Однак існує і інша сторона медалі. По перше, структурне співробітництво є певним проявом диференційованої інтеграції, яка у свою чергу збільшує прірву між учасниками інтеграційного процесу та ускладнює процес узгодження рішень. Також пріоритет двостороннього співробітництва певним чином акцентує на неефективності та невдачі співробітництва у багатосторонньому форматі та підриває ідею загальноєвропейського єднання. По друге, небезпечним для розвитку європейської інтеграції є факт погіршення взаємин Франції з Німеччиною та руйнування балансу відносин у трикутнику Великобританія Франція Німеччина. По третє, у разі самоусунення Франції та Британії від активної участі у загальноєвропейських інтеграційних процесах у безпековій та оборонній сферах невідворотно призведе до маргіналізації даних процесів та знищить перспективи становлення Європи як центру сили [6,p.3 4]. Таким чином, варто зазначити, що остання ініціатива Франції має амбівалентний характер та по різному оцінюється євроскептиками та єврооптимістами. У одному зі своїх публічних виступів Ніколя Саркозі заявив: «Наше стратегічне мислення не може залишатися незмінним у світі, де радикально змінилися умови нашої безпеки. Для того, щоб протистояти новим загрозам, нам потрібно 3 компонента:

444 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 сильна дипломатія, сильна оборона, сильна Європа. І надійні союзники». Такий вислів надзвичайно влучно підсумовує той політичний курс, що був обраний президентом Франції. Так, саме за його каденції відбулося зближення Франції з НАТО, що позначилося реінтеграцією країни до військових структур Альянсу у 2009 році. В обмін на таке зближення Саркозі отримував можливість певним чином посилити СПБО. Однак, чи була така політика успішною? Франція, дійсно, зайняла активну позицію з приводу реформування і збільшення ефективності європейської системи безпеки та оборони. Свідченням тому є її ініціативи під час головування у Європейській Раді у 2008 році та підтримка ратифікації Лісабонських угод, що мали посилити політичний рівень інтеграції у рамках ЄС. Франція виступала за збільшення співробітництва між державами членами, за посилення ресурсних потужностей ЄС у оборонній сфері, однак, її політика не передбачала можливості поширення сфери наднаціональної компетенції ЄС на питання безпеки та оборони. Франція залишалася традиційно відданою курсу на міждержавне співробітництво. Варто зазначити, що саме такий підхід був закріпленій у Лісабонській угоді, що у свою чергу унеможливлює розбудову гнучкої системи прийняття рішень та досягнення пріоритетних домовленостей у безпековій та оборонній сферах. У листопаді 2010 року Франція розпочинає широкомасштабне структурне співробітництво з Великобританією у оборонній, військово технічній та ядерній сферах. З одного боку, таке співробітництво має позитивний вплив на загальноєвропейську систему безпеки та оборони, адже надає її найпотужнішим членам нові можливості для оптимізації оборонних ресурсів та передбачає створення нового потужного контингенту з кризового регулювання. З іншого боку, домовленості такого плану можуть розцінюватися як прояв диференційованої інтеграції, що залишає за бортом країни, які у ній не беруть участь. Небезпечним є і порушення рівноваги між провідними європейськими центрами сили, адже Німеччина виявилася таким чином відсторонена від Франції свого незмінного союзника у просуванні євроінтеграційних планів. Франція за каденції Ніколя Саркозі здійснила значний внесок у розбудову СПБО. Однак, незаперечним є той факт, що ЄПБО залишається доволі слабкою безпековою структурою, позбавленою цілісності у прийнятті рішень та ресурсної бази для їх втілення. Переважно ситуативна основа та функціональна спрямованість СПБО поруч зі зниженням масштабів спільних дій ускладнюють розвиток на її базі Європи потуги як «мультиплікатора сили» для Франції та складової її зовнішньополітичної ідентичності [4,с.3]. Активність Франції щодо посилення СПБО за часів каденції Саркозі є позитивною тенденцією, що дає надію на певні зміни у майбутньому. Однак, відсутність значних досягнень за конкретними напрямками змушує Францію шукати нові шляхи реалізації своїх політичних амбіцій. Ефективність пошуку цих шляхів закономірно відобразиться на динаміці євроінтеграційних процесів у сфері безпеки та оборони. Список використаних джерел 1. Грубінко А. Лісабонський договір та юридичне закріплення спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС [Електронний ресурс] / А.Грубінко// Юридичний журнал article.php?id= Европеизм и атлантизм в политике стран Европейского Союза [электронный ресурс] /под ред. Н.К. Арбатова. М.: ИМЭМО РАН, С Хилько О.Л. Французьке бачення сучасної європейської безпеки і оборони [електронний ресурс] / О.Л. Хилько // Вісник СевНТУ: політологія. Вип С Vsntu/2010/polit/112 SevNTU/ pdf. 4. Шаповалова О.І. Європейська політика безпеки і оборони у комплексі європейської політики Франції / О.І. Шаповалова // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Вип. 76 (Част. ІІ). К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, С AKÇADAĞ Emine. The U.K. France Defense Treaty: The Second «Saint Malo» or the End of the CSDP? [electronic source] / Emine AKÇADAĞ // Center for Strategic Studies. November, org/en/index.php?option=com_content&view=article&id=433:the uk france defense treaty the second saint malo or the end of the csdp&catid=70:ab analizler&itemid= Kempin R., Ondarza N. CFSP on the Brink [electronic source] / R.Kempin, N.Ondarza // German Institute for International and Security Affairs. May, p. berlin.org/en/publications/swp comments en/ swp aktuelle details/article/csdp_on_the_brink.html ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Lefebvre Maxime. An Evaluation of the French EU Presidency [electronic source] / Maxime Lefebvre // Real Instituto Elcano Content?WCM_GLOBAL_CONTEXT=/elcano/elcano_in/zonas_in/europe/ari Mahony Honor. France ratifies EU treaty [electronic source] / Honor Mahony. February, euobserver.com/institutional/ The French White Paper on defence and national security [electronic source] p. ndu.edu/whitepapers/france_english2008.pdf. 10. Valasek Tomas. France, NATO and European defence: policy brief [electronic source] / Tomas Valasek // Center for European Reform p pdf. Гордиенко К.В., Корюкалов М.В. Курс Николя Саркози на усиление Общей политики безопасности и обороны Европейского Союза и его результаты Раскрыто содержание современной политики Франции по развитию Общей политики безопасности и обороны Европейского Союза на концептуальном и практическом уровнях. Исследовано влияние внешней политики Франции на динамику процессов евроинтеграции в военно политической сфере. Ключевые слова: ОПБО, НАТО, внешняя политика Франции, структурное сотрудничество. Gordiienko, K.V., Koryukalov, M.V. The Policy Line of Nicolas Sarkozy towards the Strenthening of the EU CSDP and it s results The framework of contemporary French policy towards the development of the EU Сommon Security and Defence Policy is examined at theoretical and practical levels. The infl uence of French foreign policy on the dynamics of European integration process in the military political sector is assessed. Key words: СSDP, NATO, French foreign policy, structural cooperation. *** УДК 94(479) Корюкалов М.В., Ковальчук Г.В. Політика Франції у сфері боротьби з піратством в період правління Ніколя Саркозі Розглядається роль політики Франції у сфері боротьби з піратством в період правління Ніколя Саркозі, основні причини, цілі та методи її здійснення. Доведено необхідність встановлення взаємозв язку між політикою боротьби з піратством та іншими напрямами зовнішньої політики Франції. Особлива увага надається співвідношенню та координації діяльності Франції, ЄС та НАТО у протидії злочинам піратства. Ключові слова: зовнішня політика Франції, ВМС Франції, сомалійське піратство, протидія злочинам піратства. Проблема піратства була знайома людству ще з найдавніших часів, адже притаманне людині прагнення до легкої наживи нікуди не зникає, а навпаки посилюється за певних історичних та економічно соціальних умов. Проте піратство XXI століття все ж є найяскравішим прикладом того, як одна з глобальних проблем сучасної системи міжнародних відносин перетворилася на бізнес та політику. На сьогодні можна стверджувати, що піратство не лише справа самих піратів, а і певних приватних структур та навіть держав. Саме тому проблема піратства як загроза міжнародній безпеці та торгово економічним інтересам все більше привертає увагу міжнародного співтовариства, а також окремих країн, що претендують на глобальне лідерство, не виключенням стала і Франція. Ця стаття має на меті визначити причини та особливості здійснення французької політики у сфері боротьби з піратством в період каденції Ніколя Саркозі. В середині 2000 х років піратство біля узбережжя Сомалі в північно західній частині Індійського океану перетворилося на міжнародну проблему, адже пірати почали не просто грабувати заради невеликої наживи, а почали захоплювати в полон судна, екіпажі та вантажі з метою викупу. За оцінками експертів, в 2011 році втрати світової економіки від піратства в Африканському регіоні склали 6,6 6,9 млрд. доларів, з них 80% збитків припадають на сферу морського транспорту, решта видатки національних урядів [6]. І як наслідок міжнародне співтовариство в особі своїх інститутів неодноразово закликало до консолідації зусиль всіх морських держав в боротьбі з піратами. Так, серед багатьох Резолюцій Ради Безпеки ООН, що стосуються піратства біля берегів Сомалі,

445 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 слід зазначити Резолюції 1772, 1801, 1838, 1846 і 1851, які закликають держави вжити заходів щодо захисту торговельного судноплавства і надання гуманітарної допомоги; вжити необхідних заходів по придушенню піратства; санкціонують дії проти піратів в територіальних водах і на материковій частині Сомалі [9]. В 2012 році військові судна понад 30 країн світу, в тому числі Франції, Росії, Індії та Китаю, протидіяли піратству біля узбережжя Сомалі. На регулярній основі проводяться операції військово морських сил Європейського Союзу «Атланта», НАТО «Океанський щит» [1] та міжнародних сил «Combined Task Force 151». Так, загальна кількість задіяних кораблів в цих операціях щоденно становить 18 одиниць [11,с.37]. Тема боротьби з морським піратством є широко дослідженою у роботах як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Серед вітчизняних дослідників проблеми піратства слід відзначити О.Ф. Бантишевича, В.Г. Григоряна, В.І. Дмитриїва, В.В. Демиденка, Л.А. Моджоряна, В.М. Прусса, С.Соколюка, К.Г. Фетисенко, А.М. Шемякіна, С.Якимляка. Існує багато досліджень і публікацій з проблематики піратства і зарубіжних науковців, наприклад Дж.С. Барнета, Г.Вілфріда, Д.Коломбоса, О.П. Канінаса, С.Кімбала, Б.Макєєва, Ю.С. Ромашова, С.Дж. Хансена, а серед французьких можна виділити таких дослідників, як Н.Атвіль, Н.Грос Вар єде та Т.Дюссард. Прослідковується характерна особливість досліджень феномену піратства та механізмів і форм боротьби з ним, що виявляється у двох тенденціях: перша власне розгляд причин та еволюції явища морського піратства як глобального виклику XXI століття, а друга безпосередній аналіз діяльності міжнародних інститутів, урядів, представників судноплавного співтовариства та застосування міжнародних заходів, як от дослідження Т.В. Брежнєвої і О.І. Куплевацької стосовно Морської стратегії НАТО [8]. Водночас варто відзначити про недостатність висвітлення проблеми боротьби піратства у призмі зовнішньополітичних цілей окремих гравців з потужним ВМФ на світовій арені, наприклад Франції. Ця стаття серед іншого має сприяти заповненню лакуни з даного аспекту в науці. Завданнями цієї статті є визначити місце політики боротьби з піратством у системі зовнішньополітичних інтересів Франції та встановити характер співвідношення діяльності Франції, ЄС та НАТО у протидії злочинам піратства. Проаналізувавши сутність феномену піратства XXI століття та основні тенденції його розвитку можна охарактеризувати багатогранну зацікавленість великих держав світу у залученні до врегулювання цієї проблеми. Для Сполучених Штатів Америки військова присутність в Аденській затоці виправдовується прагненням до глобального лідерства та контролю за новими міжнародними викликами. Для Великобританії боротьба з піратством має доволі вагому економічну вигоду: саме лондонські страхові компанії займаються страхуванням абсолютної більшості морських суден, а також найчастіше саме англійські юридичні фірми виступають в ролі посередників у переговорному процесі з питань викупу [10]. Що стосується Франції, то причини її активного залучення у війну з піратством можна охарактеризувати за наступними сферами: Політична сфера: Міжнародна боротьба з піратством чітко вписується у традиційний курс Франції на відновлення своєї впливовості та вагомості на міжнародній арені. А так, як загроза піратських нападів починаючи з 2005 років стала одним з важливих аспектів як регіональної стабільності на міжнародних морських шляхах, так і міжнародної безпеки, Франція не могла стояти осторонь. По перше, регіон Африканського Рогу історично належав до сфери впливу Франції. По друге, Франція як один з ініціаторів операції ЄС «Атланта» та, власне, з 2008 року активний учасник антипіратських заходів [5], намагається таким чином «помірятися» військово морською могутністю з НАТО та з США. Економічна сфера: Вважається, що світова економіка зазнає від піратства колосальні збитки у розмірах 7 12 млрд. доларів. Офіційно дається наступний перелік: збитки від захоплення суден, збитки від зміни торгових маршрутів, збитки пов язані з видатками на забезпечення безпеки суден, збитки від зростаючої вартості страхування, витрати держави на ВМС, що присутні в регіоні та інші. Для економіки Франції дані збитки не були дуже суттєвими, допоки пірати не почали нападати власне на французькі судна починаючи з 2008 року. Особливо актуальним постає зменшення піратської ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 загрози для риболовецьких траулерів, яких Франція в регіоні має щонайменше 20, витрати, пов язані з забезпеченням їхньої безпеки (постійно зростаючі в рази ціни на страхування англійськими компаніями, витрати на приватні охоронні послуги) для судновласників кожного року виливаються у досить значну суму [7]. Військова: Військово морські сили Франції на сьогодні є досить серйозною та впливовою організацією, щоб лобіювати власні інтереси. Піратство для французьких військових в першу чергу дає збільшення військового бюджету, а, по друге, прекрасну можливість участі в круглорічних маневрах не тільки з союзниками, але й з потенційними ворогами. Так, Уряд Франції ухвалив рішення про збільшення державного бюджету на оборону у 2012 році на 1,6% до 31,7 млрд. євро, а в 2011 році він складав 31,1 млрд. євро [5]. Окрім цього на території Джибуті, держави на Півночі Африканського рогу, з колоніальних часів залишається найбільша військова база Франції в Африці: 1900 солдат. В середині ХХ століття на території Джибуті базувався Французький іноземний легіон. Після визнання незалежності держави в 1977 році цей легіон в основному передислокувався, залишивши декілька підрозділів. І на сьогоднішній день, через тісні контакти вони продовжують допомагати в становленні Джибутійських Збройних сил [4]. Французька військова база в Джибуті є не лише тактичною, а й стратегічною перевагою Франції в регіоні для постійного спостереження та контролю за сомалійським піратством. А також варто додати чинник особистості Ніколя Саркозі, що зіграв чи не найпершу роль у швидкому проведені операцій з визволення заручників та нейтралізації піратських осередків на території Сомалі. Саме експресивність та імпульсивність Президента Франції подекуди становили основну причину занадто різких заяв та позицій Франції стосовно врегулювання проблеми піратства. Діяльність Франції у боротьбі з піратством помітно еволюціонувала впродовж 2000 х років. Офіційно Франція розпочала боротьбу з піратством з започаткуванням операції Європейського Союзу «Атланта» у 2007 році. Однак з наростанням ескалації проблеми піратства у роках та захопленням французьких суден та громадян, Франція і самостійно активно долучається до врегулювання небезпеки в регіоні. Для характеристики самостійної діяльності Франції часів каденції Ніколя Саркозі варто виділити наступні операції щодо протидії злочинам піратства: 4 квітня 2008 року біля берегу Сомалі піратами було захоплено круїзну трьохмачтову яхту «Зефір» (Le Ponant) з 30 людьми на борту. Після 7 днів переговорів злочинцям, які встигнули перегнати судно в порт Ейль на Півночі Сомалі, було вирішено заплатити викуп. Судновласник, який не хотів ризикувати життям екіпажу, швидко направив до вказаного місця 2 млн. доларів. Одночасно, в територіальні води Сомалі за наказом Ніколя Саркозі був надісланий фрегат «Жан Барт». Саме тоді розпочинається славнозвісна операція Франції під назвою «Морський пірат». Керівником операції, відповідно до плану, був призначений командувач силами спеціального призначення ВМС Франції контр адмірал М.Жіллье. Операція дістала умовну назву «Тхалатін» (thalatine сомалійською мовою «тридцять», за кількістю заручників, які перебували на борту судна). До участі в підготовці спецоперації за рішенням президента Н.Саркозі також були залучені начальник штабу ЗС Франції генерал армії Ж. Л. Жоржелен (оперативне керівництво), начальник особистого штабу президента Франції адмірал Е.Гійо, радник з питань зовнішньої політики Ж. Д.Левітт, генеральний секретар президентської адміністрації К.Геант і міністр оборони Е.Морен. Крім того, на першій робочій нараді під керівництвом Н.Саркозі взяв участь прем єр міністр. При цьому президент чітко визначив в якості основних умов звільнення французьких громадян недопущення їх загибелі в ході операції, а також «обов язкову відплату» піратам за їхні діла [12]. Особлива роль при плануванні дій по звільненню заручників була відведена МЗС і безпосередньо зовнішньополітичному раднику президента: на них покладалося завдання з врегулювання в найкоротший термін з сомалійськими офіційною владою питань, пов язаних з майбутніми діями спецпідрозділів, авіації і кораблів зі складу ВМС Франції в територіальних водах і на прилеглому узбережжі Сомалі. Це було погоджено 7 квітня 2008 року, коли губернатор сомалійської провінції Барі Муса Юсуф публічно заявив про необхідність втручання французьких військових у врегулювання проблеми піратства [7]. 11 квітня 2008 року отримавши викуп, пірати відпустили екіпаж, а

446 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Французькі військові розпочали операцію з затримання зловмисників. В результаті було затримано 6 піратів та повернено частину викупу. Друга операція Франції з визволення полонених відбулася в ніч на 16 вересня 2008 року. Тоді ВМС Франції звільнили яхту «Карре д ас» (Carre d As) та двох громадян Франції Жана Іва і Бернадет Деллан (Jean Yves, Bernadette Delanne), за яких пірати вимагали викуп у розмірі 1 млн. доларів. В ході операції одного з піратів було вбито, шестеро взято в полон. Допомогу в проведенні операції також надавали Німеччина та Малайзія [13]. 13 вересня 2009 року пірати намагались захопити ще одне французьке судно, риболовецький траулер «Дреннек» (Drennec), який прибув в Індійський океан для вилову тунця. Напад стався за 700 км від берегу. Так далеко сомалійські пірати до цього ще не запливали, що на думку спеціалістів свідчить про модернізацію як технічну, так і тактичну сучасних корсарів. Однак злагоджені дії французьких військових позбавили піратів шансів нападу. Варто згадати про цікавий і доволі комічний факт дворазового нападу сомалійських піратів на військовий корабель Франції у квітні 2009 року та у квітні 2010 року. Французьким військовим довелося двічі відбивати нічну атаку піратів, що помилково сприйняли судно ВМФ Франції Somme за торгове. В першому випадку французький корабель знаходився у 700 км від берегу Сомалі, в другому в 300 км [5]. Пірати прагли захопити Somme на двох швидкісних човнах, намагаючись обстрілювати шокованих військових. Більш того, пірати не зупинилися навіть після того, як виявили свою фатальну помилку, і все ж впізнали військовий корабель. Природно в цій нерівній битві верх здобули французи, які до того ж захопили в полон п ятьох піратів. Так, військово морські операції Франції в боротьбі з піратством можна охарактеризувати як доволі вдалі заходи, щодо визволення захоплених екіпажів та затримання злочинців. Водночас недоліком залишається сам принцип звільнення ціною життів сомалійців. Доповнюючи вищеназвану самостійну діяльність Франції з питань протидії злочинам піратства варто зауважити про координацію дій в рамках Європейського союзу. Франція є одним з найактивніших учасників операції ЄС «Атланта», що була започаткована у 2007 році для захисту суден з гуманітарною допомогою від WFP, що прямували до території Сомалі. Так Франція за 5 років задіяла близько 10 своїх військово морських суден, серед яких особливо відзначились крейсер «Жанна Д Арк», фрегат «Жан Барт» та «Флореаль» (Floréal) [13]. Поступово з 2008 року мандат операції розширювався і на сьогодні до компетенції об єднаних сил входить окрім захисту суден за Всесвітньою продовольчою програмою, захист суден з вантажами Місії Африканського союзу в Сомалі (AMISOM), стримування, попередження, запобігання та припинення актів піратства і збройного розбою біля берегів Сомалі, захист на індивідуальній основі суден, що проходять поблизу берегів Сомалі, а також вагомим внеском є контроль за рибним промислом у територіальних водах Сомалі. ВМФ Євросоюзу в травні 2012 року провів перший в історії нічний рейд проти наземної бази сомалійських піратів в районі міста Харадхере [2]. І знову, як у випадку з Францією, силам ЄС надав підтримку уряд Сомалі. В ході операції були задіяні два військові кораблі та вертольоти, які доставили десантників в район бойових дій. Підсумком операції стало знищення декількох піратських човнів, складів із зброєю і запасів палива. Раніше рейди проти наземних баз піратів не проводилися, так як військові побоювалися за долю заручників. Роль Франції у здійсненні цієї операції є досить вагомою, адже за її сприяння створювався сам план дій та використовувались переваги французької військової бази в Джибуті [4]. Якщо ж окреслити ініціативи Франції стосовно питань боротьби з піратством, то вони зводяться в основному до двох напрямків: По перше, створення міжнародних сил реагування, так званої «морської поліції». 9 вересня 2008 року виступаючи в Єлисейському палаці з нагоди визволення спецназом двох громадян Франці, Президент Франції Ніколя Саркозі палко закликав світову спільноту об єднатися, мобілізувати зусилля заради боротьби з піратством біля берегів Сомалі. А стосовно проведених військових операцій наголосив, що «це було попередженням для всіх, хто займається злочинним промислом» [12]. До того ж Ніколя Саркозі закликав до створення міжнародної морської поліції, підкресливши, що Франція не може самотужки нести увесь тягар боротьби з піратством у водах Сомалі, які вважаються найнебезпечнішим місцем для судноплавства. Дещо перебільшуючи, однак справедливо зазначивши, що саме зусиллями Франції та США вдається стримувати бурхливий розвиток справ корсарів та флібустьєрів. По друге, відповідно до промови Ніколя Саркозі від 14 квітня 2008 року: «Сьогодні мова йде не про окремі випадки, а про справжню злочинну індустрію піратства. Франція як і усе світове співтовариство повинні впритул зайнятися вирішенням цього питання, а по суті, переглянути сам принцип виплати викупу заручників» [10]. Тобто Президент Франції запропонував боротися з першопричиною піратства виплатою викупу за звільнення екіпажів та пасажирів. За даними фахівців, досить часто судновласники і уряди держав не повідомляють про захоплення суден, воліючи просто відкупитися. Однак у результаті цього можна побачити, що за останні роки Сомалі перетворилося на один з найбільших центрів морського розбою. Позиція Франції полягає в тому, що вона не погоджується оплачувати злочинну діяльність, і це є доволі виправданим, адже саме легка нажива та безкарність і спонукає бідне населення Африки до піратства. Також варто розглянути міжнародно правову сферу врегулювання проблеми піратства та ініціатив Франції часів правління Ніколя Саркозі. Як відомо, судові процеси над піратами є досить чутливою сферою як для міжнародного, так і для національного права. У міжнародному праві немає чітких норм, які регламентують, що робити із захопленими піратами. Піратством вважаються лише ті акти морського розбою, що сталися в міжнародних водах, в територіальних водах ті ж самі діяння розглядаються як «грабіж, вчинений в морі», і винні підпадають під юрисдикцію тих країн, де сталося правопорушення. Але що це означає у випадку з Сомалі, де фактично відсутня судова система, якщо не брати до уваги шаріатські суди? Спроба передати піратів в руки влади будь якої африканської країни, де діє смертна кара, може стати приводом для прохання про політичний притулок. У суді ж демократичної країни, якщо пірати не були захоплені в момент атаки, довести факт участі в злочинному промислі буде важко. Так, правовий статус заарештованих піратів може бути прирівняний до положення ісламістів, що утримуються на базі США в Гуантанамо. Адже США до сьогодні не можуть вирішити, куди подіти талібів і джихадистів, завезених зопалу з Афганістану та інших гарячих точок. Більшість країн обирають більш обережну лінію поведінки. Наприклад, датські військові моряки, що захопили в морі групу сомалійських піратів, обміркувавши наслідки, відпустили їх додому, але попередньо роззброївши. А британське міністерство закордонних справ застерегло моряків ВМС своєї країни від спроб взяти піратів під арешт [12]. Мотивувавши це тим, що сомалійці, опинившись на британській території, можуть попросити політичного притулку. Зрештою, відсидіти кілька років в британській в язниці і залишитися на Альбіоні для жителів розореній громадянською війною країни не найгірша перспектива. Що стосується Франції, то з легкої руки Ніколя Саркозі, Франція займає найбільш рішучу позицію стосовно правосуддя над піратами. Після кожної проведеної військово морської операції проти піратів, злочинців безпосередньо доставляють на територію Франції для проведення судових процесів. Однак складнощі все ж виникають з правомірністю таких дій та, власне, юрисдикцією Франції з цього питання. Тому судовий розгляд злочинів піратства ще 2008 і 2009 року справа круїзного судна «Зефір» та «Карре д ас» триває і до сьогодні. Однак, Франція активно підтримує міжнародно правові акти, що спрямовані на боротьбу з проявами морського тероризму та піратства, особливо Резолюцію ООН 1918 від 28 квітня 2010 року, а також розробила власну правову основу, що виправдовує залучення французьких ВМС у антипіратських операціях та введення під національну юрисдикцію справ щодо злочинів піратства. Відповідно до закону від 20 січня 2011 року «Про боротьбу з піратством та державну морську поліцію» французький парламент створив правові рамки державної політики у сфері боротьби з морським піратством в межах окреслених Конвенцією ООН з Морського права 1982 року [3]. Перспективи війни з піратством для Франції є досить неоднозначними. На думку фахівців, Франція і надалі братиме участь у операції Європейського союзу «Атланта» та використовуватиме власні ВМС для забезпечення безпечного судноплавства

447 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 французьких риболовецьких танкерів та торгових суден. Окрім цього, нарощуватиме потенціал військової бази в Джибуті у співпраці не лише з країнами членами ЄС, а й іншими, наприклад Росією. Так в 2012 році між міністерствами збройних сил держав було домовлено про збільшення авіаугруповування, за рахунок двох російських літаків розвідників ІЛ 38, що знаходиться на французькій базі [4]. Важливо також зазначити, що для Франції сама по собі боротьба з піратством досить вигідна справа. Адже будучи однією з найсильніших морських держав світу Франція не тільки успішно реалізовує стратегію підтримання даного статусу та розширення свого впливу в північно західній частині Індійського океану, а й має безпосередню можливість нарощення потенціалу ВМС та захисту інтересів у всьому Африканському регіоні. Таким чином, боротьба з піратством для Франції в період правління Ніколя Саркозі стала одним з визначних досягнень французького президента. По перше, аналізуючи політичну, економічну, військову сферу причин активної діяльності Франції по врегулюванню піратської проблеми можна виділити ряд таких вигод, як підвищення ролі Франції у врегулюванні міжнародних загроз поруч з НАТО, активізація військової співпраці у рамках ЄС, лобіювання власних військових інтересів у проблемному регіоні, створення іміджу Франції, як дійсно демократичної і правової держави, що може захистити своїх громадян та їх майно навіть у найнебезпечніших територіях та ситуаціях. По друге, еволюція за роки діяльності Франції у боротьбі з піратством як загрозою міжнародній безпеці показала, що Ніколя Саркозі дотримується суто прагматичного підходу, ставлячи захист державних інтересів разом з безпекою французьких громадян на перше місце. Як показує практика плани операцій з кожним разом все ретельніше готуються, і до їх розробки залучається все ширше коло державних інститутів. По третє, наслідки застосування «морської сили» Франції для врегулювання проблеми піратства залишаються позитивними лише для власників суден та жертв злочинів піратства. В той час як основа піратства відсутність влади та катастрофічна бідність сомалійського населення все ще знаходиться поза увагою як міжнародної спільноти, так і самої Франці. Список використаних джерел 1. Counter piracy operations / North Atlantic Treaty Organization [Електронний ресурс] Режим доступу: 2. EU NAVFOR Somalia Mission [Електронний ресурс] Режим доступу: us/ mission/. 3. France: New Anti Piracy Law / The Library of Congress [Електронний ресурс] Режим доступу: Les forces françaises stationnées à Djibouti [Електронний ресурс] Режим доступу: gouv.fr/ema/forces prepositionnees/djibouti/dossier/les forces francaises stationnees a djibouti. 5. Opération EU NAVFOR Somalie / Atalante Lutte contre la piraterie / Міністерство оборони Франції [Електронний ресурс] Режим доступу: operation eu navfor somalie atalante lutte contre la piraterie. 6. Piracy and armed robbery against ships / International Maritime Organization [Електронний ресурс] Режим доступу: 7. Бадов А. Триумфальное возвращение Веселого Роджера / Алан Бадов // Эксперт: журнал, (634) [Електронний ресурс] Режим доступу: 8. Брежнєва Т.В., Куплевацька О.І. Операції проти піратів: шлях до нової Морської стратегії НАТО / Т.В. Брежнєва, О.І. Куплевацька // Регіональний філіал НІСД у м. Дніпропетровську [Електронний ресурс] Режим доступу: 9. Гуленко Ю.М. Порівняльна характеристика піратства і тероризму / Ю.М. Гуленко // Часопис Київського університету права, С [Електронний ресурс] Режим доступу: lib.narod.ru/ bibl.files/chas /293.pdf. 10. Войтенко М., Феномен сомалийского пиратства / Михаил Войтенко // Морской бюллетень, 2012 [Електронний ресурс] Режим доступу: Елькина Е.А., Пиратство в Гвинейском заливе / Е.А. Елькина // Азия и Африка сегодня: ежемесячный научный и общественно политический журнал / Учредители: Рос. акад. наук, Институт востоковедения, Институт Африки, C [Електронний ресурс] Режим доступу: files/201212/елькина.%20пиратство%20в%20гвинейском%20заливе.pdf 12. Мануков С. Старый Свет против пиратов / Сергей Мануков // Expert Online: журнал, 2012 [Електронний ресурс] Режим доступу: svet protiv piratov/ ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Соколюк С. Дії військово морських сил у боротьбі з морським тероризмом і піратством / С.Соколюк // НОМОС [Електронний ресурс] Режим доступу: Корюкалов М.В., Ковальчук Г.В. Политика Франции в сфере борьбы с пиратством в период правления Николя Саркози Рассматривается роль политики Франции в области борьбы с пиратством в период правления Николя Саркози, основные причины, цели и методы ее осуществления. Доказана необходимость установления взаимосвязи между политикой борьбы с пиратством и другими направлениями внешней политики Франции. Особое внимание уделяется соотношению и координации деятельности Франции, ЕС и НАТО в противодействии преступлениям пиратства. Ключевые слова: внешняя политика Франции, ВМС Франции, сомалийское пиратство, противодействия преступлениям пиратства. Koryukalov, M.V., Kovalchuk, H.V. French politics on fighting piracy under President Nicolas Sarkozy The article analyzes the role of French politics on fighting piracy under President Nicolas Sarkozy, its principal goals and methods. The necessity to establish connections between French politics on fi ghting piracy and other directions of foreign policy of France is proven. Particular attention is paid to the relation and coordination of France, EU and NATO in fi ghting piracy crimes. Key words: foreign policy of France, French Navy, piracy in Somalia, attempts against crimes of piracy. *** УДК Бабаєва Г. Проблема об єднання тюркомовних країн Значення моделі взаємодії тюркомовних країн полягає в тому, що вона спирається на три головні компоненти: спільне вирішення питань в національній та регіональній безпеці, оптимізацію торговельно економічного співробітництва, включаючи енергетичну сферу, і культурно мовні аспекти інтеграції тюркських держав. Ключові слова: тюркомовні країни, національна та регіональна безпека, торговельно економічне співробітництво, культурно мовна інтеграція. (стаття друкується мовою оригіналу) Бабаева Г. Проблема объединения тюркоязычных стран Значение модели взаимодействия тюркоязычных стран заключается в том, что она опирается на три главных компонента: совместное решение вопросов в национальной и региональной безопасности, оптимизацию торгово экономического сотрудничества, включая энергетическую сферу, и культурно языковые аспекты интеграции тюркских государств. Ключевые слова: тюркоязычные страны, национальная и региональная безопасность, торгово экономическое сотрудничество, культурно языковая интеграция. Предшественники современных тюрков осваивали мир на коне. Летящий скакун, достигающий звезд, символ покорения пространства. Скорость, мужество, благородство скакуна связывают с духовным началом человека и цивилизации, китайцы считают, что это знак политиков. И, действительно, с незапамятных времен тюрками неоднократно перекраивалась этно и геополитическая карта целых континентов, создавались могущественные державы, не единожды кардинально изменялся сам ход общественного развития. Но звездный час для тюркоязычных стран бывшего Советского Союза наступил в ХХ столетии, после обретения ими независимости. Ныне, эти страны являются важными актерами постсоветского пространства, а та часть территории, которую они занимают на нем наиболее значимой. Недолгий исторический период, который они одолели, начиная с развала СССР и обретения независимости, до наших дней, был сложным, порой, трагическим, но страны выстояли и в настоящее время достойно позиционируют себя в глобальном мире. Все новые независимые,

448 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 тюркоязычные государства во главу угла своей внешней политики ставят достижение мира и стабильности, как для своей страны, так и для региона. Решению этой проблемы способствует располагающая большими возможностями для сотрудничества их география, раскинувшаяся от Балкан до Корейского полуострова (земли, подпадающие под название Великий Туран). Понятие «Туран» возникло как антипод «Ирана» [5]. Огромное пространство «Турана» вверх, к северу от Ирана, и вширь, от Кавказа до Саян, рассматривалось как прародина «туранских» народностей, к которым причислялись все этносы урало алтайской языковой семьи. При этом тюркский мир мыслился как ось этого обширного «Турана» [19]. В настоящее время, консолидированная мощь тюркского мира способна дать отпор и противостоять угрозам, которые несет им глобализация: другие ценности, другое мировоззрение. Не секрет, что в мусульманском мире (миллиарды людей разных рас и национальностей, расселенных по всей планете), основу которого составляют тюркоязычные народы, глобализацию ассоциируют с конкретной политикой, с угрозой со стороны Запада. Ибо, наиболее острые кризисы происходят между Соединенными Штатами главным центром глобализации, и мусульманскими странами. Мусульмане рассматривают глобализацию как идеологию на установление чужого мирового господства, подчинение мусульманского мира Западу [14]. И это не говоря уже о насильственном изменении с последующим уничтожением их конфессиональной идентичности. В послевоенные годы в СССР велась активная борьба с проявлением тюркизма, в самом зародыше были исключены политические движения и организации в этом направлении. Но, в общественной мысли можно было уловить смутные отголоски идеи тюркского единства, истоки которого прослеживаются в очень древних пластах тюркского фольклора, в недрах уже тогда формирующегося этнического самосознания тюркских народов, интуитивно искавших и возможной опоры в родственных культурах, и союза друг с другом. По мере того, как в тюркском мире происходило формирование этической традиции объединения, в литературе, в исторической науке яростней становилась борьба с ней, как с «ересью». Принимались, например, специальные постановления ЦК КПСС, осуждавшие «идеализацию» истории Золотой Орды, «ханско феодальный эпос об Идегее» и т.п. Постоянно обнаруживались «националисты», и носители опасной идеологии «пантюркизма» среди узбекских, казахских, татарских и иных тюркских писателей, которых не только не печатали, но и подвергали идеологической «проработке». Тем не менее, в конце 1980 х годов казахский писатель Олжас Сулейменов, чья поэма «Аз и я» ходила по рукам в машинописных копиях самиздата, стал инициатором созыва первого съезда тюркских народов и создания Ассамблеи тюркских народов (АТН), превратившейся в опорный пункт возрожденного в новых условиях тюркизма [12]. Надо сказать, что до распада СССР (1991г.) единственной в мире тюркоязычной страной была Турция. Основатель Турецкой республики Мустафа Кемаль Ататюрк призывал весь тюркский мир быть едиными в языке, мыслях и делах [2]. Идею объединения Ататюрк, практически, заимствовал у исторического предшественника крымско татарского просветителя Исмаила Гаспринского ( ). Исмаил Гаспринский первый провозгласил лозунг и кредо, нравственный императив, обращенный к народам тюрко исламского мира: «Dilde, Fikirde, Iste birlik», что означало: «Единство в языке, вере и делах» [6,p.12]. Предвидя развал Советского Союза, Ататюрк говорил: «Придет время, и коммунистический режим в СССР распадется, и мы должны быть готовы для союза с близкими нам по культуре народами». С распадом СССР возникла политическая ситуация, которая стала причиной настоящего ренессанса идей тюркизма. Романтика первых лет независимости, повышенные ожидания обществ бывших советских республик от грядущего независимого существования послужили благодатной почвой для реабилитации идей тюркского единства, придания им нового звучания. Для переживающих системный кризис постсоветских тюркоязычных государств, родственная Турция с реформированной, успешной экономикой представляла идеал для подражания [15]. Видя это, у турецких радикалов возникли грезы о возглавлении Турцией объединенного тюркского мира. В Турции даже было создано Министерство связи с тюркоязычными странами. Алпарслан Тюркеш вице премьер, министр Турции ( гг.) предложил свою концепцию политического тюркизма. В 1965 г. был опубликован его памфлет «Девять ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 основ доктрины». К девяти основам А.Тюркеш относил: национализм, идеализм, морализм, социетализм, сциентизм, независимость, рурализм, прогрессивность и народность, индустриализм и технологизм. При этом он писал: «мы выдвинули социально экономическую доктрину, которая опирается на духовные основы ислама и тюркского национализма и одновременно олицетворяет прогресс современной научной мысли» [17]. Противовесом концепции А.Тюркеша выступили локализированные в национальных границах доктрины, опирающиеся на фактор местной самобытности (азербайджанская, казахская, узбекская и пр. нации). Сама Турция, испытывавшая в последние годы ХХ и в самом начале ХХI вв. экономические сложности и внутриполитические проблемы, оказалась в тот период в стороне от реальных процессов в регионе. Это послужило постепенной утрате Турцией возможности влияния на процессы тюркской интеграции. В развитии связей между тюркоязычными странами важную роль сыграл экс президент Турции, последователь Ататюрка Тургут Озал. Он ввел новый формат взаимоотношений, основанных на заимствованном у Европейского союза принципе взаимовыгодности для всех сторон. Тургут Озал стал основателем саммитов глав тюркоязычных стран. В 1992 г. по его инициативе в Анкаре был проведен Первый Саммит глав тюркоязычных государств (СГТГ) с участием тюркоязычных стран бывшего советского пространства [9]. Надо сказать, что отношение к союзу тюркоязычных государств со стороны ряда крупных держав было неоднозначным. Для одних такое объединение в единый блок противоречило их геополитическим и геостратегическим интересам. Другие в этом усматривали положительный момент, считая, что подобная интеграция обеспечила бы стабильность в регионе и создала бы некую буферную зону между экономической мощью и людскими ресурсами Китая и Индии с одной стороны, и Европой с другой. Конечно, то, что в саммите приняли участие тюркские республики члены СНГ, крайне раздражало Россию. Но, Тургут Озал не оставлял дела укрепления связей с братскими странами. Чтобы добиться взаимопонимания с их главами, он не раз посещал Среднюю Азию и Азербайджан. Главы государств составляли планы проведения будущих саммитов с целью обсуждения проблем создания общего геоэкономического пространства для двустороннего и многостороннего сотрудничества. В 1993 г., в результате официального визита Т.Озала в центральноазиатский регион и Баку, президентами этих государств был подписан Протокол о создании содружества тюркоязычных стран. Но внезапная смерть Т.Озала после возвращения отдалила зарождение данной структуры. После Тургут Озала в отношениях между тюркоязычными странами наступил застойный период. В это время Китай и Россия, напротив, активизировали свою деятельность по созданию таких структур, как: СНГ (Содружество Независимых Государств, 1991 г.), ОДКБ (Организация Договора о коллективной безопасности, 1992 г.), ЕВРАЗЭС (Евразийское экономическое сообщество, 2000 г.), ШОС (Шанхайская организация сотрудничества, 2001 г.) [23]. Новые независимые республики, включая тюркоязычные, оказавшись в начальный, постсоветский период в разрухе, порушенных связях, кризисных ситуациях во всех областях и бесславии, начали входить в новые объединения. В результате получилось так, что тюркские страны оказались рассредоточенными по разным организациям, каждая из которых была выгодна, в первую очередь, зачинателю. Проблема объединения тюркоязычных стран на взаимовыгодных условиях, ожидала своего разрешения. Небывалый экономический рост в постсоветских странах, усиление фактора энергетической безопасности в качестве одного из базовых элементов международной политики послужили укреплению положений стран региона на всем евразийском пространстве. Кроме того, укрепилась их роль в качестве своеобразной буферной зоны, отделяющей нестабильный Средний Восток от благополучной Европы. В этой ситуации действия политических элит региона на международной арене стали более самостоятельными и уверенными. Теперь уже участие в интеграционных группировках для них больше не сопрягалось с тем риском утраты внешнеполитической самостоятельности, который сохранялся на протяжении прошлых лет. Более того, теперь уже эти страны могли позволить себе выступить с инициативой создания блока тюркоязычных стран [25]. Следует отметить что, несмотря на нестабильную ситуацию, вокруг объединения тюркского мира, начиная с 1992 г. их саммиты имели регулярный созыв: в Стамбуле, Бишкеке, Ташкенте, Астане, Баку. Периодически также появлялись и другие проекты,

449 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 схожие с проектом Тургут Озала, например: «Туркестан наш общий дом» (Узбекистан) или «Союз центральноазиатских государств» (Казахстан). Однако дальше деклараций дело не продвигалось. В ноябре 2006 г. в Анталье, на Восьмом саммите глав тюркоязычных стран, с участием глав Турции, Азербайджана, Казахстана и Кыргызстана, президент Нурсултан Назарбаев впервые озвучил предложение о создании Межпарламентской Ассамблеи тюркоязычных государств. По его мнению, новая структура должна стать еще одним действенным механизмом развития взаимовыгодного сотрудничества. Ассамблею, как отметил Н.Назарбаев, должен дополнить Совет аксакалов тюркоязычных народов, в состав которого должны войти авторитетные в тюркском мире люди, видные политические и общественные деятели, а также деятели культуры [3]. В 2006 г. в курортном городе Кемере состоялся также Х съезд тюркоязычных государств и народов. На нем с докладом выступил премьер министр Турции Реджеп Тейип Эрдоган. Он сказал: «Я выступаю с инициативой создания Содружества тюркоязычных государств, которое подготовит условия для их экономической интеграции и позволит им выступать на международной арене с единой позиции... Есть содружества франкоговорящих стран, англоговорящих и испаноязычных стран. Почему бы и нам не создать свое содружество? Тюркский мир должен играть весомую роль в международной политике» [15]. На съезде кроме представителей стран Каспийского региона, около 600 делегатов представляли Монголию, Северный Кипр, Татарстан, Чувашию, Карачаево Черкесию и другие субъекты Российской Федерации, тюркские общины Запада, Ближнего Востока и СНГ [12]. В ноябре 2007 г. в Баку прошел ХI съезд тюркоязычных государств и народов. Весьма симптоматично, что форум впервые был проведен за пределами Турции, в Азербайджане стране, чья история хранит первый опыт на Востоке и в мусульманском мире построения демократического государства с парламентской формой правления. Это было 28 мая 1918 г. [26]. АДР в течение почти двух лет в труднейших условиях пыталась отстоять свою независимость и реализовать масштабные планы государственного строительства. Парламент АДР, в который входили депутаты от всех национальностей, проживающих в Азербайджане (азербайджанцы, русские, молокане, армяне, евреи и т.д.), возглавлял выдающийся политический деятель Алимардан бек Топчибашев, выпускник юридического факультета Петербургского университета, блестящий дипломат, приложивший неимоверные усилия для сохранения независимости своей родины. Его труд «Дипломатические беседы в Стамбуле» и сегодня остается ярким документом той эпохи. Флаг сегодняшнего суверенного Азербайджана это наследие АДР. Правительственным постановлением от 24 июня 1918 г. государственным флагом Азербайджанской республики был признан флаг, представляющий собой полотнище с изображением белого полумесяца и белой восьмигранной звезды на красном фоне. 9 сентября 1918 г. этот флаг был заменен триколором, состоящим из голубой, красной и зеленой полос с белым полумесяцем и восьмигранной звездой. Три цвета государственного флага Азербайджанской республики, по выражению М.Э. Расулзаде, «символизировали тюркскую национальную культуру, современную европейскую демократию и исламскую цивилизацию» (газета «Азербайджан», 10 декабря 1919 г.). Также был создан государственный герб Азербайджанской Республики. Герб изображен в форме восточного щита на фоне дуги, сплетенной из ветвей дуба и пшеничных колосьев. На щите, на фоне цветов Государственного флага Азербайджанской Республики изображена восьмиконечная звезда, посередине которой горит огонь. В цветном изображении герб выглядит так: звезда белого, огонь красного, ветви дуба зеленого, колосья желтого цвета. Края щита и звезды окаймлены золотистым цветом, желуди дуба и пуговки щита также золотистого цвета. Изображенный на гербе щит представляет воинскую мощь государства, героическую доблесть народа. Ветви дуба, означающие славу, известность и силу, а колосья изобилие, урожайность, плодородность являются традиционными символами. Восьмиконечная звезда является разновидностью орнаментального узора, получившим широкое распространение в архитектурном и ювелирном искусстве Азербайджана. Эта звезда также изображена и на государственном флаге Азербайджанской Республики. Огонь в центре герба изображен в виде слова «Аллах», написанного старым алфавитом. Для того чтобы понять сущность огня, вспомним слова М.Э. Расулзаде: «Азербайджан источник огня. Наша Родина всегда свято вскармливала на своей груди один огонек. Этот огонек еще с древних времен сформировал идею веры и светлой надежды» [27] ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Однако АДР, имеющей все формы государственности и, сделавшей так много для народа в срок менее чем два года (1,8 месяцев) не суждено было состояться, вооруженная Красная армия большевиков вторглась в Азербайджан и свергла народный парламент, вместо этого был провозглашен новый лозунг: «Вся власть Советам!» Но история повторяется и второй шанс (после развала СССР) Азербайджан не мог упустить. Народ Азербайджана, возглавляемый своим избранником Гейдаром Алиевым выстоял в самые сложные времена, в период развала государства, экономики и внешней агрессии На ХI съезде в Азербайджане Р.Эрдоган выступил с инициативой создания политического союза тюркоязычных стран для координации усилий в важных внешнеполитических направлениях. В повестке дня находились вопросы образования Постоянного секретариата, Академии наук тюркского мира, расширение связей между диаспорскими организациями тюркских народов в Европе и других частях света. Но основными являлись аспекты создания Парламентской Ассамблеи тюркоязычных стран (ПАТС) и учреждения экономического союза, аналогичного ОПЕК [21]. В феврале 2008 г. на состоявшейся в Анталье встрече заместителей председателей парламентов четырех тюркоязычных государств: Турции, Азербайджана, Казахстана и Киргизии, был подписан Протокол о намерениях в поддержку инициативы казахстанского президента [24]. В том же году, в Стамбуле спикеры четырех стран Турции, Азербайджана, Казахстана и Кыргызстана подписали документ о создании Парламентской Ассамблеи ТюркПА. Первое пленарное заседание ТюркПА было проведено в столице Азербайджана Баку, на нем был принят Устав, включающий 26 статей, сформирован секретариат и определен бюджет организации. Деятельность ТюркПА ориентирована на достижение основной цели создания единого механизма в виде парламентского объединения между тюркоязычными странами и соответствия политических взглядов, обмен опытом, осуществление совместных проектов [20]. В 2009 г. в Нахчыване состоялся очередной саммит тюркоязычных стран. На нем с предложением о создании Совета сотрудничества Тюркского совета выступил президент Казахстана Нурсултан Назарбаев. Полагалось, что Тюркский совет будет способствовать укреплению связей в экономике, культурно гуманитарной сфере и развитии экологической безопасности. Особо выделялась тема сотрудничества в гуманитарной области. Именно культурное сотрудничество составляет сегодня основу тюркской интеграции, именно понимание того, что все эти народы имеют общую историю, язык и традиции, и их сохранение и приумножение возможно только общими усилиями. Это делает идею общетюркского взаимодействия особенно живучей. Тем более что география тюркского мира, как уже было отмечено выше, обширна. Это не только народы, населяющие независимые страны Турцию, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Кыргызстан, но и никем непризнанный, кроме Турции KKTC (Турецкий Кипр), и автономные республики, и земли в России, Китае, Украине, Молдове, Ираке, Иране, Афганистане [22]. Основной общетюркской проблемой является защита их прав, не зависимо от места проживания. По словам генерального секретаря Совета тюркоязычных государств (СТГ) Халила Акынджы проведение саммита тюркоязычных государств в Нахчыване имело символическое значение, так как на нем главами тюркоязычных государств было подписано соглашение о создании СТГ. Важное значение еще имело и то, что все четыре государства еще раз подтвердили свое мнение по поводу того, что Нахчыван является неотъемлемой частью Азербайджана. Мы намерены и впредь развивать интеграционные процессы в рамках Нахчыванских соглашений», подчеркнул Х.Акынджы [22]. Десятый юбилейный саммит глав тюркоязычных стран прошел в сентябре 2010 г. в Стамбуле. Выступая на его открытии, президент Турции Абдулла Гюль подчеркнул, что сотрудничество и интеграция тюркоязычных стран является надежным фактором мира и стабильности в Евразии. Он также сказал, что, несмотря на то, что «география наших стран располагает большими возможностями для сотрудничества, в нашем регионе существуют проблемы, которые требуют своего разрешения». Наболевшей проблемой региона является конфликт между Арменией и Азербайджаном по поводу Нагорного Карабаха. Президент Азербайджана Ильхам Алиев, выступая на саммите, в очередной раз заявил: «Единственным путем решения конфликта является предоставление этому региону высокой степени самоуправления в составе Азербайджана. Желание народов на самоопределение не должно нарушать

450 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 территориальную целостность страны, то есть между этими двумя понятиями не должно быть противоречия. Эту позицию поддерживают международный опыт и международное право». По словам президента, проживающие в Нагорном Карабахе армяне и азербайджанцы, которые туда вернутся, должны жить в рамках единого Азербайджана на основе статуса высокой степени самоуправления. «Это правило международного права, это правило нормального человеческого поведения. Мы живем в XXI, а не в XIX веке. Мы должны работать во благо развития межцивилизационного диалога, усиления дружбы и сотрудничества между народами», подчеркнул И.Алиев и напомнил, что все ведущие международные организации признают факт агрессии Армении против Азербайджана [4]. Значение модели взаимодействия тюркоязычных стран заключается в том, что она опирается на три главных компонента: совместное решение вопросов в национальной и региональной безопасности, оптимизацию торгово экономического сотрудничества, включая энергетическую сферу, и культурно языковые аспекты интеграции тюркских государств. Тюркский фактор не является ведущим во взаимоотношениях между странами, но он является важным дополнением в осуществляемых ими проектах. Список использованных источников 1. Байрамов А., Каиргали Ш., Назарбаева А., Шаймерденов Е. Государственные символы тюркоязычных стран. Алматы, Бисенбаев А. Ататюрк. Интернетсайт net. 3. Вализаде И. Политическое единство тюркоязычных государств. 1 июня Велиев Э. Стамбульский прорыв сентября Гаспринский И. История пантюркизма. Материал из Википедии 21 марта Гаспринский И. Русское мусульманство. Oxford: Society for Central Asian Studies, P Гурьев А.А. Тюркский фактор во внешней политике Турции. Институт Ближнего Востока. iimes.ru/rus/stat/2006/ 7 сентября Корицкий С.А. Тюркский САММИТ в Анталье iimes.ru/ rus/stat/2006/ 7 сентября Молдобаев А. Саммит тюркоязычных государств. 26 января 2009 года reganalitic/1/182.html 10. Мустафа Кемаль. Путь новой Турции. Том III. Госиздат, Литиздат НКИД, c. 11. Мустафа Кемаль (Ататюрк). Интернетсайт Радио Вестник Кавказа Эксперты ВК подводят итоги саммита тюркоязычных стран Расул заде М.Э. О пантуранизме: В связи с кавказской проблемой / С предисловием Н.Жордания. Оксфорд, Религия. Новости. religion.ru/ 5 апреля Саммит глав тюркоязычных государств Аналитика Трубецкой Н.С. О туранском элементе в русской культуре // Этнографическое обозрение. 1, Тюркеш А. Материал из Википедии свободной энциклопедии Червонная С.М. И.Гаспринский выдающийся крымско татарский просветитель и гуманист // Этнографическое обозрение. 1, Червонная С.М. Пантюркизм и панисламизм в Российской истории. oz.ru/ 13 января ноября azerbaijan/ 14 сентября августа октября февраля Политическое единство тюркоязычных государств / 1 июня сентября Гусейнов Р. Карабах: История одной агрессии. АДР и установление Советской власти в Азербайджане. 27. mirzexezerinsesi.net/ 22 сентября История Азербайджанской Демократической Республики Голос Мирзы Хазара. Babaeva, G. Problem of the unification of Turkic countries The value of the interaction model of Turkic speaking countries is that it relies on three major components: joint issues in national and regional security, optimize the trade economic cooperation, including energy sector, and cultural and linguistic aspects of integration of the Turkic states. Key words: Turkic countries, national and regional security, trade economic cooperation, cultural and linguistic integration ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК :314.7: Формування етнічної картини ФРН кінця 90 х років ХХ ст. початку ХХІ ст. Балога Е.І. Доведено, що етнічна картина ФРН кінця 90 х років ХХ ст. початку ХХІ ст. складалася поступово, на протязі 50 років. Разом із змінами у національному складі стає ширшим і комплекс проблем, велика кількість яких є вибухонебезпечними, і являють собою ефективний пропагандистський засіб, як правих радикалів, так і націоналістично налаштованих осіб з числа «нових меншин». Ключові слова: «нові меншини», мігранти, мультикультуралізм, інтеграція. Створення єдиної Німеччини стало однією з найважливіших подій кінця ХХ століття, що призвело не тільки до державного возз єднання німецького народу, але й до важливих змін у суспільному та політичному житті. У центрі Європи з явилася нова держава, яка стала будувати нові відносини з сусідніми країнами та всередині зокрема. ФРН, як і більшість сучасних країн, переживає один з найбільш складних періодів історії, адже вже безперечним фактом є те, що процеси глобалізації поступово розмивають межі між цивілізаціями, суспільствами, національними державами, які ще декілька десятиліть тому уявлялися відносно відособленими, такими, що не піддавалися взаємовпливу. Німеччина початку ХХІ століття є найбільшою за чисельністю країною Європейського Союзу, у якій проживає біля 82 млн. чоловік, шоста частина з яких знаходиться у Східній Німеччині, на території бувшої НДР. Перш за все на півночі та сході Німеччини живуть національні меншини, які офіційно визнані державою: сорби (Вільна Земля Саксонія, Бранденбург) датчани, фрізи, цигани (сінті та рома). У кожного з них є своя мова, культура, історія та самобутність. На сьогодні у ФРН відсутня офіційна статистика щодо кількісного складу національних меншин відповідно до їхніх етнічних, релігійних або мовних особливостей. Така принципова позиція влади країни ґрунтується, на її думку, на демократичних принципах і фундаментальній підвалині захисту національних меншин індивідуальній свободі представників національної меншини вирішувати питання про те, чи бажають вони бути ідентифікованими з цією національною меншиною, а отже чи хочуть вони, щоб їх розглядали як таких, що належать до неї. Необхідно зазначити, що це право винятково важливе для німців, які мають досвід здійснення політики тотального геноциду і яким відомі жахливі наслідки спроби створення в часи Другої світової війни «чистої арійської раси». Німеччина також характеризується значною кількістю «нових меншин». Питання про так звані «нові меншини» є предметом наукової та політичної дискусії сучасної Німеччини. Під ними маються на увазі групи вихідців з різних країн, що переселилися до Німеччини головним чином за причинами економічного характеру, а частково і як політичні біженці. Вони, як правило, не мають німецького громадянства, хоча іноді у ФРН живе вже друге третє покоління представників цих народів. Сумарно їх чисельність складає близько 8 млн. чоловік. Переважно це турки, спільноти представників азіатського й африканського регіонів, вихідці з колишньої Югославії, які проживають у країні на законних підставах. Як бачимо, у ході глобалізації ФРН стала на шлях перетворення у сучасну імміграційну країну з наростаючою етнокультурною палітрою, активізувала зусилля на інтеграцію мігрантів у корінне суспільство. Німеччина являє собою державу, у якій після поразки у Другій світовій війні серйозно було підірвано націоналістичні традиції німців. Не сприяли розвитку націоналізму також економічні успіхи у післявоєнній Німеччині, і рівень життя населення. Однак історичний проміжок часу кінця ХХ ст. початку ХХІ ст. характеризуються праворадикальними настроями значної частини німецького населення, що в першу чергу можна пояснити економічними проблемами. Обмеження імміграційних хвиль кінця ХХ поч. ХХІ століття інституційними та правовими інструментами у ФРН значних успіхів не принесли, чому є декілька об єктивних причин. По перше, у Європі зберігається потреба у трудових мігрантах, а по друге відбуваються високі темпи росту вже існуючої імміграційної діаспори. Як підсумок стала розвиватися ідеологія і практика

451 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 мультикультуралізму, завданням якого було забезпечення нових меншин у загальноєвропейське суспільство, гарантуючи при цьому дотримання їхніх культурних прав. Політика мультикультуризму була направлена на розвиток та збереження в Німеччині культурного розмаїття. Її можна назвати «інтеграцією без асиміляції». Доктрина мультикультуралізму передбачає паралельне існування культур, чиї представники живуть в групах та розмовляють на своїх мовах. У відповідності з цією доктриною мігрантам не потрібно асимілюватися, становитися схожими на інших, потрібно тільки добре працювати та дотримуватися законів. Безумовно, що сучасна Німеччина постає перед серйозною проблемою фактичною перевіркою проголошених нею цінностей, у тому числі толерантного відношення до носіїв іншої культури, що особливо болісно сприймається на політичному рівні держави. Інтеграційна політика наштовхується на труднощі, перш за все релігійний фактор, який перешкоджає створенню європейської ідентичності. Міграційна проблема поки що не знаходить свого вирішення, продовжується пошук оптимального співіснування між збереженням культурної самобутності та спробами інтегруватися у нове суспільство. Відзначимо, що на початок 70 х років чисельність іноземних робітників у країнах Західної Європи (Великобританія, Німеччина, Франція) за офіційними даними перевищила 10 млн. чоловік. Фактична ж чисельність мігрантів була значно більше, оскільки статистичні показники не враховували членів сімей, а також нелегальних робітників. На робочих мігрантів доводилося не менше 6,5% робочої сили Великобританії; 7 8% робочої сили Франції; 10% робочої сили Німеччини [1,с.86]. З часом потік робочих мігрантів змінився хвилею біженців і вимушених переселенців, що мають інший цивільно правовий статус і що склали новий соціальний клас. Ще одну категорію легальних іммігрантів в Німеччині складають студенти з мусульманських країн, які після закінчення навчання зазвичай вже не повертаються на батьківщину. Безумовно, що існування великої кількості мусульман є лише надводною частиною айсберга, адже імміграція в деякій мірі вигідна уряду країни перебування, наприклад, з економічної точки зору. Проте, ми стикаємося з суттю явища мусульманської імміграції у Європі, та ФРН зокрема. Проблема набагато гостріша, ніж здається на перший погляд. Зміна мусульманами ареалу мешкання з ісламського на західноєвропейський приводить до зустрічі культур, а в глобальному сенсі до зустрічі цивілізацій. Теза С.Хантінгтона про зіткнення цивілізацій, з явившись в середині 90 х рр. і зустрівши хвилю критичних відгуків, з часом стає все більш актуальною. Цивілізація є якоюсь культурною суттю і визначається наявністю загальних меж об єктивного порядку, таких як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а також суб єктивною самоідентифікацією людей. Етнічні групи, народи, релігійні общини усі вони володіють своєю особливою культурою, що відображає різні рівні культурної неоднорідності, тоді як європейські країни мають загальні культурні межі. С.Хантінгтон виділяє декілька причин зіткнення цивілізацій. По перше, відмінності між цивілізаціями найбільш істотні. Цивілізації не схожі по своїй історії, мові, культурі, традиціям і, що найважливіше, релігії. Люди різних цивілізацій по різному дивляться на стосунки між Богом і людиною, індивідом і групою, громадянином і державою, батьками і дітьми, чоловіком і дружиною, мають різні уявлення про співвідносну значущість прав і обов язків, свободи і примусу, рівності і ієрархії. По друге, світ стає тіснішим. Взаємодія між народами різних цивілізацій посилюється. Це веде до зростання цивілізаційної самосвідомості, до поглиблення розуміння відмінностей між цивілізаціями і спільності в рамках цивілізації. По третє, процеси економічної модернізації і соціальних змін у всьому світі розмивають традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, одночасно слабшає і роль нації держави як джерела ідентифікації. По четверте, на вершині своєї економічної і політичної могутності Захід стикається з незахідними країнами, в яких досить прагнення, воля і ресурси, щоб додати світу незахідну подобу. По п яте, культурні особливості і відмінності менш схильні до змін, ніж економічні і політичні, і могутність Заходу стикається з незахідними країнами, в яких досить прагнення, воля і ресурси, щоб додати світу незахідну подобу. По п яте, культурні особливості і відмінності менш схильні до змін, чим економічні і політичні, і внаслідок цього їх складніше вирішити або звести до компромісу [2,с.33 48]. Підкреслимо, що не дивлячись на наявність великої кількості об єднуючих чинників, процес інтеграції мусульман в європейських країнах відбувається по різному. Це залежить, в першу чергу, від політики країни відносно іммігрантів, моделі державно ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 конфесійних стосунків, історичного минулого країни тощо. В.Г. Соболев відзначає, що європейські країни ведуть різну політику щодо іммігрантів, а саме Франція асиміляційну, Великобританія інтеграційну, а Німеччина сепараційну [3,с.5]. Головною причиною, за якою мусульмани відкладали своє повернення на батьківщину, була стабільність соціального та економічного життя ФРН, що відображалася у відносно високій заробітній платні, соціальних виплатах, в першу чергу дитячих у зв язку з високою народжуваністю, дозволяло мусульманській сім ї безбідно існувати. Багато мігрантів першого покоління досягли пенсійного віку, і питання про повернення на батьківщину стало для них ще складнішим, оскільки було пов язане з проблемою майбутнього їхніх дітей. Навіть жінки хранительки звичаїв, традицій і культурних цінностей, будучи найбільш складним суб єктом адаптаційних процесів, звикають до більшої свободи, деколи, не усвідомлюючи цього. Багато хто з них боїться повертатися на батьківщину, де їх чекає суворий родинний гніт і строгий контроль мусульманського суспільства. Окрім цього, первинний намір повернутися додому з часом стає ілюзорним за причиною зростаючого ефекту відчуження. Особливо це характерно для молоді, яка в більшості своїй або дуже слабо, або взагалі не пам ятає батьківщини, і яка на батьківщині відчуває себе «чужими» [4,с.4]. Безперечним на сьогодні є той факт, що не дивлячись на всі зусилля європейських країн, і ФРН зокрема, по репатріації іммігрантів, проблема іноземних робітників не зникла, а трансформувалася в куди гострішу проблему нових національних меншин. Возз єднання сімей змінило соціальну структуру іммігрантських співтовариств в декількох напрямах: збільшило число непрацюючих і залежних іммігрантів; змінило співвідношення чоловіків і жінок, збільшення числа іммігруючих жінок зробило іслам більш помітним через носіння хіджабів. За останні десятиліття іслам став другою по кількості прибічників релігією Німеччини. На сьогодні на території Федеральної Республіки проживають за різними джерелами від 2,8 до 4 млн. мусульман. Специфіка положення мусульман в Німеччині проявляється у тому, що особливість державного устрою ФРН, коопераційна модель державно конфесійних відносин безперечно вплинули на поширення ісламу в країні і на ступінь участі мусульман у суспільному та політичному житті держави. Пригадаємо, що на відміну від Великобританії та Франції, Німеччина не була колоніальною державою, тому була змушена свого часу для покращення економічної ситуації у країні залучати робітників з країн третього світу, а тому приймаючи відносилася до іммігрантів мусульман як до тимчасового явища. Вивчаючи історію Німеччини не можливо не оцінити значення імміграції для розвитку німецького суспільства і держави у цілому. Ще у 90 х роках ХХ ст. прогнозувалося: «Масштаби історично відомих у цій країні імміграційних процесів дозволяють назвати Німеччину не тільки традиційною країною імміграції», але й також припустити, що в наступному столітті соціальна та економічна динаміка розвитку цієї держави в ще більшому ступені буде детермінованою тиском імміграційних потоків [5,с.142]. Німецький історик, спеціаліст з питань міграції К.Баде стверджує, що друга країна після США, яка в таких масових масштабах допускала іноземну робочу силу, це Німеччина [6,с.17]. Проблему етнічної та культурної плюралізації потрібно розглядати через історичний аналіз. У цьому зв язку потрібно підкреслити, що вже у середині 1950 х років, внаслідок економічного підйому німецької економіки, Німеччина стала одним з центрів імміграційного руху. Потреба в іноземній робочій силі, яка була так необхідна для розвитку промисловості країни, вплинула на лібералізацію зовнішньої політики країни, спростила в їзд та перебування у ній іноземців. Також це призвело до укладенням Німеччиною низки міждержавних догорів на поставку іноземної робочої сили. Важливим пунктом цих угод було те, що іноземні робочі мали право залишатися у Німеччині лише тимчасово, після чого вони повинні були повернутися на батьківщину. Саме цей принцип, що ґрунтувався на обмеженні строку перебування, не дозволяв трактувати іноземних робочих як іммігрантів, а Німеччину країною імміграції. Але до початку 1970 х років процес робочої імміграції знаходився під жорстким контролем ФРН, діяв принцип ротації, якого дотримувалися неухильно. Німеччина була впевнена, що іноземна «присутність» це захід тимчасовий, і рано, чи пізно вони всі поїдуть з країни. Але падіння темпів промислового виробництва внаслідок «нафтової кризи» 1973 року та скорочення 750 тисяч робочих місць у рр. стали вищим та кінцевим пунктом урядової політики регулювання найму іноземної робочої сили [7,с.43].

452 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Призупинення процесу укладання трудових договорів у Німеччині призвело до «ефекту бумерангу». Іммігрантам стало зрозуміло, що час ротації пройшов, і вони надали перевагу Німеччині, залишившись на постійне місце проживання. Багато фірм, підприємств замість того, щоб навчати необхідним професіям нових робітників, надали перевагу «старим» іммігрантам, переуклавши з ними трудові договори. Внаслідок цього принцип ротації і перестав існувати [8,с.25]. Зниження темпів економічного розвитку у першій половині 1970 х років призводить до напруги у відносинах більшості та меншості. Заходячи вперед підкреслимо, що історія є циклічною, адже ФРН першого десятиліття ХХІ ст. характеризується економічним спадом і напругою етнонаціональних відносин. Німецький вчений И.Гейсс підкреслює: «У періоди економічних і політичних криз у суспільстві доволі легко виникає неприязнь до чужого, іноді вона приймає навіть квазі расистські форми. Збереження постійної напруги у відносинах між національною більшістю та іммігрантами стало нормою не тільки у країнах, що розвиваються, але й розвинутих індустріальних суспільствах» [9,с.318]. Підкреслимо, що у 1960 ті роки основна маса іммігрантів жила без контактів з німецьким середовищем за причиною планів повернення додому. Вона не мала мотивації, а іноді і просто можливості вивчати німецьку мову. У першу чергу це стосувалося турецької та грецької етнічних груп. У кінці 1970 х початку 1980 х років. ситуація різко змінюється. Перед іммігрантами і перш за все турецькою діаспорою постають такі проблеми, як необхідність виховання та навчання дітей в іншому етнокультурному середовищі, необхідність взаємодії з німецьким суспільством. Діти іммігрантів постають перед дилемою. З одного боку, вони повинні відмовитися від певних цінностей своєї рідної культури, з іншого часто вони не могли цього зробити, оскільки засвоїли її найважливіші компоненти уже в період ранньої соціалізації у сім ї. У такій ситуації частина з них почала розвивати стратегію пристосування до умов життя, інша частина почала прагнути до внутрішньо групової інтеграції навіть до утворення своєрідних поселенських гетто. Таким чином, події початку 1970 років у вигляді призупинення найму іноземної робочої сили стали важливою причиною формування у межах німецької держави нових етнокультурних груп населення. Х.Ессер відзначив, що «у німецьких містах іммігрантів все рідше стали визначати терміном «гастарбайтер», використовуючи замість нього поняття «етнічна меншина» як стійку ознаку структури населення країни [10,с ]. Д.Фридрихс підкреслив: «Саме в особі турецької діаспори німецькі міста познайомилися з проблемами, що були привнесені новими етнічними меншинами» [11,с.48]. Сьогодні німецьке суспільство розкололося у питанні визначення подальших шляхів міжетнічних взаємовідносин. В основі концепції «червоно зелених» лежить ідея створення «мультикультурного» суспільства. Згідно цієї концепції етнічна група повинна мати гарантоване право на збереження своєї мови та звичаїв, а німецька мова повинна стати однією з багатьох інших. Найбільш радикальні позиції тут займають представники «зелених» та ПДС. Ними припускається, що процес взаємовпливу буде мати позитивний вплив на усіх учасників «мультикультурного» процесу [12,с.29]. Німецьке громадянство повинно бути надане практично усім іноземцям, що знаходяться на території Німеччини, а для усунення загрози відриву від історичних та культурних коренів, громадянство, за їхнім побажанням, може бути подвійним. Протилежної точки зору притримуються представники правоконсервативних партій, які передбачають таку інтеграцію іноземців, в основі якої лежить їхня поступова асиміляція. При цьому кількість переселенців повинна бути обмежена, а громадянство надано особам, які проживають у країні довгий час легально, володіють німецькою мовою та визнають Основний закон ФРН. Подвійне громадянство відкидається ними апріорі. Позиція представників ХДС/ХСС знаходить своє відображення у вислові: «Той, хто хоче стати німцем, повинен бути готовий до того, щоб залишити своє попереднє громадянство» [13]. Радикальні націоналісти виступають за збереження чистоти німецької нації, первинне право німців на роботу і соціальні блага та видворення з країни «чужих» в етнічному та релігійно культурному відношенні іноземців. «Ніхто не повинен вимагати від німців, щоб ми за причиною любові до миру пристосовувалися до іноземців. Той, хто хоче жити та залишатися тут, повинен визнавати правила гри. Той, хто не хоче інтродукуватися повинен відправлятися додому». Що ж стосується мов, звичаїв та ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 культур, їхнє змішування, то це веде до загибелі нації, а «мультикультурні» суспільства є у дійсності безкультурними суспільствами. Праві радикали займають маргінальні позиції у політичній системі ФРН, більшість німців не віддають їм свої голоси, вважаючи їх ідеологічними спадкоємцями НСДАП. Для громадян, що не бажають бути зачисленими до лав правих радикалів, але які звинувачують у своїх проблемах «мультикультурне суспільство» та іноземців, існує політична ніша у вигляді правого популізму, що є м якою формою правового радикалізму. На відміну від якого використовують не радикальні призиви та антисемітські лозунги, не ностальгують за «героїчним минулим», не влаштовують пропагандистських маршів, а пропонують позбавитися мігрантів та пов язаних з ними проблем «законним методами». Якщо бути об єктивним, то потрібно визнати, що Національний план по інтеграції кабінету А.Меркель зробив тему інтеграції центральною у політичному та суспільному житті останніх років. Інтеграція можлива лише тоді, коли мігранти прикладають зусилля для того, щоб стати повноправними членами суспільства, а суспільство вітає та всіляко підтримує подібне прагнення. У Національному докладі Німеччини, представленому на сесії Ради по правам людини, міститься положення про те, що імміграція може стати успішною лише як двосторонній процес, який «залежить не тільки від готовності більшої частини населення прийняти мігрантів, але й від готовності мігрантів вивчати та визнавати закони та підзаконні акти приймаючої сторони, а також від власного прагнення до інтеграції» [14]. У цілому політика ФРН щодо представників «нових меншин» спрямована на інтеграцію, яка заснована на об єднанні різних груп у єдине суспільство при збереженні їх основної самобутності шляхом вжиття заради цього спеціальних заходів. Така політика не вимагає однорідності й усунення всіх групових відмінностей; вона має на меті усунути етнічне розмежування суспільства і гарантувати рівні права, можливості й обов язки всім громадянам незалежно від їхньої належності до якоїсь групи. Політику інтеграції необхідно відрізняти від політики, спрямованої на злиття культур. Інтеграція представників «нових меншин» у громадянське суспільство є важливим і тривалим процесом, в якому необхідні участь та порозуміння усіх членів суспільства. Представники «нових меншин» вже стали у Німеччині невід ємною частиною німецького суспільства. Протиріччя і проблеми, так чи інакше пов язані з ними, ще довго не будуть вирішені і, можливо, в скорому майбутньому, будуть наростати. Представникам «нових меншин» і німцям необхідно знайти компроміс між зрозумілими прагненнями багаточисельних переселенців покращити умови свого життя і природнім бажанням німців жити у своїй країні, а не спостерігати як вона стає поступово чужою. Список використаних джерел 1. Михайлов С.В. Иностранные рабочие в Западной Европе и США (ситуация 80 х годов) / С.В. Михайлов // Рабочий класс и современный мир С Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? / С.Хантингтон // «ПОЛИС» C Соболев В.Г. Мусульманские общины в государствах европейского союза: Проблемы и перспективы / В.Г. Соболев. СПб., с. 4. Николаев А.А. Особенности адаптации иммигрантов различных поколений в ФРГ / А.А. Николаев (Депонированная статья. ИНИОН РАН). М., С Reese H., Weyrather I. «Die Spitzenverbдnde der deutschen Wirtschaft begrьяen vorbehaltlos den Aussiedlerzustrom» Anmerkungen zur Haltung der westdeutschen Wirtschaft zur Aussiedlerfrage // Westwerts Heimwerts? Aussiedlerpolitik zwischen «Deutschtьmelei» und «Verfassungsauftrag» / (Hrsg.) K.A. Otto. Bielefeld, S Bade K. Tabu Migration: Belastungen und Herausforderungen in Deutschland / Klaus Bade // Das Manifest der 60 Deutschland und die Einwandernd / (Hrsg.) Bade K. Mьnchen, S Flohr A.K. Fremfeindlichkeit. Biosoziale Grьndungen von Ethnozentrismus / A.K. Flohr Opladen, s. 8. Greve M., Cinar T. Die Tuerken // Das Tьrkische Berlin / (Hrsg.) M. Greven, T. Cinar Berlin, S Geiss I. Geschichte des Rassismus. Neue Historische Bibliothek. Frankfurt am Main, s. 10. Esser H. Auslдndische Bevцlkerung und groяstдdtische Entwicklungen // Die Stдdte in den 80 er Jahren. Demographische, Цkonomische und Technologische Entwicklungen / (Hrsg.) J. Friedrichs Opladen, S Friedrichs J. Stadtanalyse. Soziale und rдumliche Organisation der Gesellschaft / J. Friedrichs. Opladen, s. 12. Friedrichs J. Stadtanalyse. Soziale und rдumliche Organisation der Gesellschaft / J. Friedrichs. Opladen, s.

453 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Turkish Immigrant in Germany face tough road. [Електронний ресурс]. Режим доступу: com/.../ german_immigrants_face _%20tough_ road.htm. 14. Національна доповідь, представлена на сесії Ради по правам людини. Робоча група по універсальному та періодичному огляду Ради по правам людини ООН. Четверта сесія. Женева, 2 3 лютого 2009 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: /lib.ohchr.org/hrbodies/upr/ Documents / Session4/DE/A_HRC_ WG6_4_DEU _1_R. PDF Балога Е.И. Формирование этнической картины ФРГ конца 90 х годов ХХ ст. начале ХХІ в. Доказано, что этническая картина ФРН конца 90 годов ХХ в. начала ХХІ в. складывалась постепенно, на протяжении 50 лет. Вместе с изменениями в национальном составе становился шире и комплекс проблем, большинство которых являются взрывоопасными, и безусловно является эффективным пропагандистским средством и правых радикалов, и националистически настроенных лиц с числа «новых меньшинств» Ключевые слова: новые меньшинства, мигранты, мультикультурализм, интеграция. Baloga, E.I. Ethnic picture of Germany of the late 90 th century beginning of the XXI century The author is convinced that the ethnic picture of Germany of the late 90 th century beginning of the XXI century. evolved gradually over 50 years. Along with the changes in the national structure become broader and complex problems, many of which are explosive, and at the same time an effective propaganda tool, each of right wing radicals and nationalist minded persons from the «new minorities». Key words: «New minorities», migrants, multiculturalism, integration. *** УДК Бевзюк Є.В. Гавлічек Боровський як ідеолог чеського національного руху К.Гавлічек Боровський відомий чеський політичний діяч, поет, публіцист, один з основоположників чеської журналістики. У своїх працях він сформулював ідею австрославізму, відстоював принципи національної рівності народів Австрійської імперії, був прихильником проведення конституційних реформ. Ключові слова: Чехія, Австрія, імперія, культура, етнос, нація, патріотизм, свідомість. Актуальність нашого дослідження обумовлюється низкою обставин. Насамперед К.Гавлічек Боровський одна з центральних фігур в історії Чехії XIX століття. Він був ідеологом чеського національного відродження. Під його керівництвом і за його безпосередньої участі були розвинуті теоретичні основи чеського національного руху. Вивчення ідеологічної спадщини, політичних методів боротьби таких харизматичних особистостей, як К.Гавлічек Боровський, становить не тільки науковий інтерес, а також слугує прикладом суспільно політичної практики для сучасних політиків. Об єктом дослідження став національний чеський рух, який реалізовувався на тлі загальної європейської національно культурної модернізації, предметом дослідження у роботі є ідеологічна суспільно політична діяльність К.Гавлічека Боровського напередодні «Весни народів». Метою і завданням дослідження є необхідність відтворення суспільно політичної діяльності К.Гавлічека Боровського як видатного чеського націонал патріота. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступне завдання: розглянути внесок К.Гавлічека Боровського у процес модернізації чеської національної ідеології, визначити його ставлення до ідеології слов янської спільності. Дослідження нашої теми передбачає використання наступних методів. Конкретно історичний метод зумовлює висвітлення діяльності К.Гавлічека Боровського на фоні історико політичних подій, що мали місце в Австрійській імперії. Біографічний метод передбачає розгляд конкретних аспектів і етапів життя чеського політичного діяча, його наукової та творчої біографії. Метод історичної реконструкції на основі накопиченого матеріалу, а також особливостей розвитку епохи дозволяє здійснити реконструкцію еволюціонування поглядів помітної історичної постаті К.Гавлічека Боровського. У дореволюційній Росії проблема модернізації чеської національної ідеології завжди знаходилася у центрі уваги цілої низки дослідників. Така прискіплива увага з боку наукової еліти до слов янської проблематики пояснюється не тільки науковим ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 інтересом, але й політичними обставинами: динамічним розвитком європейської політики, геополітичними інтересами Російської імперії, етнокультурною та цивілізаційною близькістю слов янства. Загалом в російській славістиці ХІХ ст. оцінка чеського національного руху переважно була слов янофільською, а ідеологія національних слов янських рухів трактувалася крізь призму панславізму[1;2;4;5;8;9;10]. Радянські історики підійшли до розгляду проблеми чеського національного руху, виходячи з методології фомаційності суспільно економічних процесів в історії. У радянські часи світ побачили праці таких відомих радянських славістів: О.Мильнікова, В.Фрейдзона, І.Лещиловської, Н.Пашаєвої, В.Д якова, І.Удальцова, І.Міллера, Т.Ісламова Л.Лаптєвої та багатьох ін. Проблема слов янського національного відродження знайшла своє відображення у сучасній українській історіографії. У вивчення та популяризацію славістичної тематики зробили внесок такі славісти, як В.Чорній, Л.Зашкільняк, М.Кріль, М.Крикун. У методологічному плані сучасна славістика зорієнтована на застосування методу комплексного аналізу історії слов ян у контексті цивілізаційного розвитку. Цей підхід був запропонований відомим українським вченим істориком Ю.Павленком. Згідно з ним, при розгляді світової історії доцільно притримуватися триєдиності принципів стадіальності (формаційності), полілінійності та цивілізаційної унікальності аналізу історичного процесу, що забезпечує «нове бачення соціокультурного руху людства, створює основу для розуміння внутрішньої єдності його економічного, соціального, політичного, культурного, релігійно морального та інших аспектів» [7]. Такий метод дослідження видається найбільш раціональним і у вивченні унікального соціокультурного типу чеської етноспільноти та діяльності чеських національних діячів передреволюційного періоду. К.Гавлічек Боровський належав до нового покоління чеської національної інтелігенції, яка за своїм характером вже не була романтичною частиною суспільства, а усвідомлювала свій статус етнічного лідера. Представники цього покоління були виховані на гердеровській ідеології романтичного сприйняття власної етнічності. Вони критично ставилися до ідеї всеслов янства, шукали шляхи досягнення компромісу із офіційною владою та наполягали на необхідності діалогу із ліберальною шляхтою. До представників цього національно ліберального крила політиків входив і К.Гавлічек Боровський. Ще на початку своєї публічної діяльності він зблизився з Юнгманом і П. Й. Шафариком, а колларовська «Донька Слави» [23] у молодого чеського патріота, як сам він писав, надихнула ідеями єдності та запалила прагненням до якоїсь дружби і братерства з усіма слов янськими народами» [18,s.34]. На етапі становлення своєї політичної кар єри він концептуально наближався до культурного панславізму, хоча з інтересом сприйняв ідею русофільства. У 1843 році Гавлічек Боровський здійснює подорож до Росії, де певний час працює у якості вихователя дітей в родині московського слов янофіла професора С.П. Шевирьова [11,c.238]. У його перших романтичних оціночних судженнях містилося захоплення «варварською Росією», яка, на думку К.Гавлічека Боровського, може слугувати прикладом у деяких аспектах навіть для «освіченої Європи» [20,s.135]. Але буденна політична практика російського деспотизму та світоглядна філософія експансизму російських слов янофілів розвіяли колларовські ілюзії відносно слов янської єдності, з якими К.Гавлічек Боровський приїхав до Росії. Вже через пів року його оцінка Російської суспільно політичної дійсності стає відверто негативною та містить переконання у неможливості реалізації практики інтеграції слов янства із царською Росією з причини соціально політичних, економічних, культурних відмінностей та «значної апатії, відсталості, дурості» [10,c.12 13], що панували у Східній імперії. Безумовно, такі висловлювання К.Гавлічека Боровського це відверто не прихована оцінка російської суспільно політичної дійсності. На цьому етапі своєї діяльності К.Гавлічек Боровський ще далекий від намагання поєднати російську політичну дійсність з ідеологією панславізму, яка могла б стати засобом для просування геополітичних інтересів Східної імперії на території Центральної і Південно Східної Європи. Хоча саме у цей період європейської історії, в умовах зростаючої міждержавної конкуренції, почуття страху європейської еліти перед можливістю поширення ідеології панславізму вже проникало у середовище нового покоління політиків. Наприклад,

454 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Ф.Енгельс у статті «Боротьба в Угорщині» озвучує таку думку: «Безпосередньою метою панславізму є створення слов янської держави під пануванням Росії від Рудних і Карпатських гір до Чорного, Егейського та Адріатичного морів... Панславістська єдність це або чиста фантазія, або російський батіг» [13,c ]. Сам К.Гавлічек Боровський у цей час, розчарований внутрішньою політикою царського режиму, остаточно переконується у неорганічності ідеології царофільського панславізму для середовища західних слов ян. З часом він зізнається: «Російські морози та інші російські принади загасили в мені останню іскру всеслов янської любові» [18,s.32]. З цього часу, чеський національний діяч виступає як критик ідеї слов янського політичного об єднання та противник теорії всеслов янства. Парадигмально К.Гавлічек Боровський остаточно зупиняє свій філософський вибір на тезі про необхідність для західних слов ян інтродукуватися до Західного соціокультурного типу, тому що «слов яни... вже не являють собою один народ... а є скоріше географічним та науковим поняттями» [22,s.32]. Політичною підставою для формування такого переконання стали ліберальні поступки у внутрішній національній політиці офіційного Відня. Наприклад, імперський канцлер Меттерніх вважав західних слов ян народом, який найбільш лояльно ставиться до монархії Габсбургів. Меттерніх свідомо не перешкоджає контрольованій культурно освітній діяльності чехів і разом з міністром Ф.Коловрат Лібштейнським санкціонує створення таких слов янських освітніх центрів, як Чеський музей та Матиця чеська. Такі ліберальні жести австрійського уряду сприяли формуванню конформістської моделі співіснування слов янських народів поряд з титульною імперською нацією. Це стало підставою для Гавлічека висловити судження про австрійську державу як про «найкращого гаранта збереження нашої та іллірійської національності» [22,s.57]. Ідеологія К.Гавлічука Боровського базувалися на ліберальних принципах австрославізму та критичному ставленні до панславістичної ідеології з її концептуальним положенням про універсалізм слов янської російської монархії. Свої концептуальні положення ідеології національного руху чеський національний діяч озвучив у цілій низці публіцистичних праць, які по праву можна вважати політичними [16 21]. Він критично ставиться до абсолютизму і бюрократизму, сприяє національній культурно освітній модернізації, справедливо вважаючи її фактором збереження чеського народу в умовах тиску на середовище західних слов ян з боку потужної німецької культури. Невипадково, випускаючи чеськомовну газету «Народні новини» К.Гавлічек Боровський змушений був констатувати, що переважна більшість чехів «...не розуміє... і не має слів для позначення більш складних речей...», а тому віддає перевагу німецькій періодиці, що безумовно ускладнює інформаційний зв язок з етнічним середовищем [16,s.67]. У плані особистого визнання філософії «славізму» як можливої концептуальної складової для програми національного руху К.Гавлічек Боровський, поряд з багатьма представниками чеського лібералізму, максимально дистанціюється від панідеології. Він апологет практики подальшого політичного конструювання союзу, що історично склався між австрійською державою та слов янством. Саме у цьому він вбачає політичну перспективу для розвитку чеського народу: «ми все ж не повинні забувати, що не тільки мова, але й звичаї, релігія, уряд, освіта, взаємні симпатії тощо все це разом і створює нашу національність» [3]. При цьому К.Гавлічек Боровський дотримується концепції «чехословацького» політичного розвитку чехів і словаків в рамках Австрійської федерації. Чехам він відводив функцію політичного локомотива у загальному слов янському русі на теренах Австрійської імперії. До того ж, виходячи з твердження про «високу організованість чеського народу», надає останнім право виступати від імені єдиного «чехословацького племені». Його ідіома всеслов янського політичного інтересу поширюється суто на теллурократичне поле Австрійської імперії та, відповідно, виключає із процесу соціально політичної модернізації східних слов ян. Наприклад, у 1844 р. в одному з своїх листів він пише: «...з поляками і росіянами не хочу мати нічого; я намагаюсь довести, що росіяни... і поляки не є нашими братами, хоча так ми їх називаємо... вони навіть більші вороги і ще більш небезпечні для нашої народності, ніж мадяри і німці» [10,c.13]. Пізніше, у 1848 році К.Гавлічек Боровський у статті «Захист слов янських федералістів» остаточно сформулює своє особисте ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 ставлення до панславізму як до негативної культурно політичної течії, що мала певні прояви у загальнонаціональній ідеології слов ян Австрійської імперії. Він зводить філософію всеслов янства суто до «російського панславізму, а тому: ми всі повинні його зупинити..., безумовно наше майбутнє пов язане із людьми, які підтримують австрійський уряд, а наш уряд є ворогом російського панславізму...» [17,s.201]. Актуалізація слов янського питання в Австрійській імперії у передреволюційне десятиріччя, підсилена увага до нього з боку західної суспільно політичної еліти демонстрували не тільки неоднозначність у ставленні до національної слов янської ідеології в австрійському суспільстві, ай підкреслювало наявність міждержавної конкуренції та антиросійського рефрену у політичному соціумі Австрійської імперії при розгляді слов янської проблеми. Російська наукова еліта погляди К.Гавлічека Боровського вважала політично упередженими по відношенню до слов янського руху та Російської імперії з її логічним статусом держави лідера слов янського світу. Наприклад, О.М. Пипін, надаючи оцінку існуючий практиці критичного ставлення до ідеології всеслов янства, писав: «Панславістична небезпека» це тільки політична хитрість, за якою просто ховається вороже ставлення до Росії. Що Росію «не люблять» в Європі це відомо» [8,c.73]. Підтримуючи думку Пипіна відносно наявності певної гіпертрофації австрійським політичним соціумом впливу панідеології на формування ціннісних політичних орієнтирів слов янського національного руху, хотілося б зауважити, що критичне ставлення до панідеології у К.Гавлічека Боровського напередодні революції 1848 року мало вагомі підстави. Підтвердженням обґрунтованості позиції К.Гавлічека Боровського може стати документ, виявлений російською славісткою М.Досталь у відділі письмових джерел Державного історичного музею Російської Федерації. Документ являє собою лист російського міністра народної освіти С.С. Уварова на ім я міністра іноземних справ графа Карла Роберта фон Нессельродє. У записці міністр закликає канцлера звернути увагу на слов ян і констатує, що «...Іноземні кабінети намагаються підірвати рештки нашого впливу на наших одновірців, мають за мету денаціоналізувати слов янське населення: вони змовилися позбавити його релігійної віри і віри в нас. Цей засіб ефективний і не новий; зі всією характерною для себе обачністю Австрія здавна його використовує». Далі С.С. Уваров пише про необхідність допомагати встановленню контактів із слов янами, і у тим самим сприяти створенню позитивного іміджу Росії. Загальний висновок високого імперського чиновника є далеким від культурно освітніх завдань уваровського міністерства і носить скоріше політичний, ніж етнокультурний, підтекст: «європейській політиці вигідно тримати нас у бездіяльності в зазначеній сфері, у той час, як сама ця політика не дрімає і відкрито маневрує, щоб повністю витіснити нас звідти» [15,s.73 74]. Таким чином, побоювання чеських і словацьких національних діячів відносно наявності панмотивів у практичних появах російської зовнішньої політики в деякій мірі можна вважати обґрунтованими. Російська імперія на слов янському геополітичному полі намагалася підтримувати свій всеслов янський статус, що безперечно давало підстави для політичної полеміки не тільки австрофілам, але й ліберальним та консервативним ідеологам австрославізму. Під впливом внутрішніх та зовнішньополітичних обставин К.Гавлічек Боровський пише та публікує у 1846 році на сторінках газети «Празькі новини» статтю «Слов янин і чех». В ній він як романтичний ідеолог раннього чеського націоналізму негативно пише не тільки про ідеологію панславізму, а також критично висловлюється відносно космополітизму, вважає його не просто хибним світоглядом епохи Просвітництва, а практичною ідеологією, що призводить до знищення народів та створює загрозу для існування цілісності Австрійської імперії. К.Гавлічек Боровський пише: «не варто порядній людині бути космополітом... смішно було б зізнатися в індоєвропейському патріотизмі і складати про нього захоплені вірші... зрозуміло, хибним є і патріотизм всеслов янський. Якщо хтось і висловиться, що, можливо, між слов янськими народами не така значна різниця, як між романськими і німецькими, то це слід заперечувати» [3]. Наведений вислів К.Гавлічка Боровського ще раз підкреслив його критичне ставлення до ідеології ранніх національних будителів з їхньою тезою про всеслов янство та слов янську єдність. У другій чверті ХІХ ст. нове покоління ідеологів соціополітичної модернізації все більше спиралося на принципи націоналізму, і ідеологія західного слов янства у цьому політичному процесі не була винятком. Тому цілком логічно,

455 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 що відповідно до рамок існуючої світоглядної системи ліберальний чеський ідеолог К.Гавлічек Боровський наднаціональний космополітизм епохи Просвітництва розцінює як глобальний план захоплення світу, за яким стоїть бажання знищіти імперську систему. К.Гавлічек Боровський реформатор національної чеської ідеології. Ідеологію раннього австрославізму він модернізує і пристосовує до вимог нової суспільно політичної ситуації, що склалася в Австрійській імперії. Широку романтичну ідею всеслов янства К.Гавлічек Боровський звужує до її конкретного культурного аспекту. Він дотримується тези про «наявність значної схожості мов у слов янських народів... тому слов янам необхідно цим скористатися та постійно отримувати для себе досвід з їх літератур та мов» [22,s.56]. Безпосередньо в ідеологічній системі К.Гавлічека Боровського місце лідера у слов янському русі посіли чехи. Таке програмне бачення політичних завдань для чеського національного руху, відповідало програмі чеських австрославістів, особливо у частині підтримки практики створення єдиного чехословацького племені, що безумовно заперечувала штуровську ідею самостійності словацького народу. До того ж, словак Л.Штур критично ставився до закликів чеського політика розширити практику зближення чеського і словацького національних рухів із суспільно політичним рухом інших південних слов ян [14,s.75 79]. К.Гавлічек Боровський політичний опонент ідеології «слов янської спільності» в її східній інтерпретації. Він відверто констатує: «слов яни, тобто росіяни, поляки, чехи... не являють собою єдиний народ» [20,s.57]. Молодий чеський політик скоріше ідеолог середньоєвропейського панславізму. В основі теоретичного фундаменту цього еклектичного, ідеологічного явища лежить концепція євроавстрійської інтеграції слов ян. Остання стала логічним продовженням політичної і суспільної теорії слов янського ліберального австрославізму. Невипадково, що К.Гавлічек Боровський у революційний рік, в умовах загального революційного і національного піднесення, вірнопіддано буде констатувати: «Австрійська монархія об єднала разом значну кількість слов ян, і ми повинні триматися цього союзу» [6,c.11]. Тому як ліберальний євроавстрійській ідеолог в національному чеському русі К.Гавлічек Боровський принципово відмежовується від політичного панславізму, він навіть підкреслено твердить, що «ім я слов янин є і завжди має залишатися лише географічним і науковим поняттям, але аж ніяк не символом духовної симпатії» [3]. Протиріччя між національною ідеологією західного слов янського руху та панславістичною ідеологією, наявність нервозності з цього приводу в австро російських відносинах стають особливо помітними у революційний 1848 рік. Показовими з цього приводу є два документа. Один від російського міністра С.С. Уварова, другий від чеського національно ліберального ідеолога австрославізму К.Гавлічека Боровського. Офіційну позицію Росії щодо проблеми ставлення до слов янських національних рухів на початковому етапі революції 1848 року найкраще прокоментувати, навівши уривок з доповіді міністра народної освіти С.С. Уварова імператору Миколі І. С.С. Уваров доповідав імператору: «...крім необхідності охороняти нашу літературу від Західної Європи, з іншого боку відкрилася проблема, яка з причини того, що вона близька і сучасна для нас, на перший погляд здається зовсім безпечною. Зарубіжні слов янські письменники обрали собі ідею слов янства гаслом для небезпечних мрій. Вітчизняні письменники, захоплені почуттям народності, не змогли не взяти участі у розробці питань, які тісно пов язані з проблемою буття нашого народу. Здавалося, що може бути більш безпечним, ніж народна пісня, повісті, заклики до одноплемінників щодо підтримки та вдосконалення слов янської мови і літератури? А між тим і під літературними зображеннями старовини та під слов янськими переказами приховувалися іноді хибні наміри» [12,c.74]. Таким чином, міністр відверто стурбований процесом радикалізації слов янських національних рухів. Офіційна позиція Росії лежала у площині безкомпромісного ставлення до західного лібералізму, навіть незважаючи на наявність тенденції до розширення практики культурної слов янської спільності. Відсутність інтересу до створення консолідованої загальнослов янської позиції демонструє у цей же час К.Гавлічек Боровський. Він ставить під сумнів доцільність існування подальшого міждержавного діалогу і в тому числі існуючої практики міжкультурного взаємообміну. Наукові академічні подорожі росіян він розглядає скоріше як прояв російської прихованої експансії. К.Гавлічек Боровський констатує: ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 «Російська дипломатія, хоча і належить до європейської, але є підступною, і завжди вправніше користується ситуаціями, ніж її суперники у всій Європі... разом з тим ми побоюємося, що нашим дипломатам (мається на увазі дипкорпус Австрії автор), можливо, необхідно обережніше ставитись до порад від російської дипломатії, тому що всі російські поради завжди позитивні для Росії, але не завжди для тих, хто ними користується» [17,s ]. К.Гавлічек Боровський як національний ідеолог далекий від прихильного ставлення до ідеї всеслов янського політичного об єднання. Поступово він все більше дистанціюється від панславізму та асоціює цю ідеологію із практичними проявами зовнішньої політики царської Росії. К.Гавлічек Боровський апологет проведення соціально політичних реформ в Австрійській імперії на основі федералізації існуючої монархії, як засобу розв язання національного питання. Фактично напередодні революції 1848 року чеськими діячами була сформульована ілюзорна парадигма національної і політичної боротьби, змістом якої стала ідея можливої трансформації австрійської абсолютистської монархії у слов янську державу на засадах її федералізації. На думку національних діячів західного слов янства федералізація імперії дозволила б не тільки зберегти монархічну форму правління, але й трансформувати її у буржуазно конституційну монархію. Список використаних джерел 1. Будилович А.С. Ян Коллар и западное славянофильство / А.С. Будилович // Славянское обозрение С Всероссийская этнографическая выставка и Славянский Съезд в май 1867 года. М., [Др.:] Унив. Типогр., c. [Електронний ресурс]. Режим доступу: 3. Гавличек Боровский К. Славянин и чех / К.Гавличек Боровский // Хрестоматия по истории южных и западных славян. по истории южных и западных славян / Отв. ред. В.Г. Карасев. Минск.: Университетское, Т с. [Електронний ресурс]. Режим доступу: window.edu.ru resource/ 252/ Гильфердинг А.Ф. Западные славяне / А.Ф. Гильфердинг // Русская беседа Т.IV. Кн.19. С Гильфердинг А.Ф. Венгрия и славяне / А.Ф. Гильфердинг. Статьи по современным славянским вопросам. СП Б., С Лаптева Л.П. Идея славянской взаимности и славянские съезды XIX в. / Л.П. Лаптева // Славянские съезды XIX XX вв. Редактор Е.П. Аксенова. М.:РАН, С Павленко Ю. Три підходи до розуміння світового історичного процесу / Ю.Павленко // Політична думка С Пыпин А.Н. Панславизм в прошлом и настоящем / А.Н. Пыпин. Колос, с. 9. Пыпин А.Н., Спасович В.Д. Обзор истории славянских литератур / А.Н. Пыпин, В.Д. Спасович. С. Пб.: Изд. О.Д. Бакста, с. 10. Селищев А.М. Взгляды Карла Гавличка на Россию: к истории славянских взаимоотношений в половине ХІХ / А.М. Селищев. Казань: Изд. М.А. Голубева, с. 11. Троянский А. Карл Гавличек Боровский. (Narodni Listy) / А.Троянский // Русский Вестник. Т Июль. С Уваров С.С. «О цензуре». Доклад датируемый 24 августа 1848 г.: Доклады министра народного просвещения С.С. Уварова императору Николаю І / С.С. Уваров // Река времен. М., Вып. 1. С Энгельс Ф. Борьба в Венгрии / Ф.Энгельс // Маркс К., Энгельс Ф. Собр. соч. Т.VI. С Brtбт R. Љtъrov neznбmy list o kmeтovitosti / R.Brtбт // Slovenskй pohѕady. Bratislava,1969. И.3. S Dostбlovб M. «Slovanskб otбzka» v nбzoroch S.S. Uvarova / M.Dostбlovб // Slovanskй љtъdie. Bratislava Sv.1 2. S Havlниek Borovskэ, Karel. Politickй spisy / Karel Havlниek Borovskэ / К vydбnн upravil Dr. Zdenмk Vбclav Tobolka. Praha: J.Laichter, S [Електронний ресурс]. Режим доступу: Havlниek Borovskэ, Karel. Obrana slovanskэch federalistщ ( 8. Listopadu 1848) / Karel Havlниek Borovskэ / Duch Nбrodnнch novin, spis obsahujici ъvodni иlбnky z Nбrodnich Novin rokщ 1848, 1849, 1850, sepsanэch od K.Havlниek Borovskо, redaktora tйchto novin. Hoша Kutnа, S [Електронний ресурс]. Режим доступу: Havlниek Borovskэ, Karel. Politik a novinбш: (Vэbor z dнla) / Karel Havlниek Borovskэ / Stбtnн nakladatelstvн politickй literatury. Odpovмdnэ redaktor Vбclav Kubнn. Praha, s. 19. Havlниek Borovskэ, Karel. Duch Nбrodnнch novin / Karel Havlниek Borovskэ / Vэbor pfipr. J. Belie a J. Skalicka. Praha: Odeon, T s. 20. Havlниek Borovskэ K. Dil III, Praha, 1986, 484 s. 21. Havlниek Borovskэ, Karel. Stokrбt plivni do moшe / Karel Havlниek Borovskэ. Praha, Иeskoslovenskэ spisovatel, s. 22. Hoch Karel. Иechy na prahu modernнho hospodбшstvн / Karel Hoch. Praha: A.Neubert, s.

456 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Kollбr Jбn. Slawy dcera: we trech zpewjch / Jбn Kollбr. W Budjnм, s. [Електронний ресурс]. Режим доступу: Бевзюк Е.В. Гавличек Боровский как идеолог чешского национального движения К.Гавличек Боровский известный чешский политический деятель, поэт, публицист; один из основоположников чешской журналистики. В своих трудах он сформулировал идею австрославизма, отстаивал принципы национального равенства народов Австрийской империи, был сторонником конституционных реформ. Ключевые слова: Чехия, Австрия, империя, культура, этнос, нация, патриотизм, сознание. Bevzyuk, E.V. Havlниek Borovskэ as the ideologist of the Czech national movement The research is devoted to the activities of a well known Czech national activist and journalist К.Havlниek Borovskэ. In his works he formulated the idea of Austrian Slavism, maintained the principles of equality of nations within the Austrian empire, supported the necessity of holding constitutional reforms. Key words: the Czech Republic, Austria, empire, culture, ethnos, nation, patriotism, consciousness. *** УДК 94(479.24) Зейналова А.А. Висвітлення міждержавних зв язків Азербайджанської Республіки в національній пресі Досліджується роль національних засобів масової інформації у встановленні, вдосконаленні та визначенні тенденцій розвитку міждержавних відносин в сучасний період, розкривається значення конкретної інформації, накопиченої про внутрішнє і зовнішнє становище країни, у визначенні та реалізації пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики держави, шляхів проведення в життя завдань, які стоять перед нею, аналізується дипломатична і політична діяльність в цьому напрямку загальнонаціонального лідера азербайджанського народу Гейдара Алієва і нинішнього Президента республіки Ільхама Алієва. Ключові слова: національна преса, інформаційна безпека, геополітика, пріоритети, нафтова дипломатія, світовий інформаційний простір. (стаття друкується мовою оригіналу) Зейналова А.А. Освещение межгосударственных связей Азербайджанской Республики в национальной прессе Исследуется роль национальных средств массовой информации в установлении, совершенствовании и определении тенденций развития межгосударственных отношений в современный период, раскрывается значение конкретной информации, накопленной о внутреннем и внешнем положении страны, в определении и реализации приоритетов внутренней и внешней политики государства, путей проведения в жизнь стоящих перед ним задач, анализируется дипломатическая и политическая деятельность в этом направлении общенационального лидера азербайджанского народа Гейдара Алиева и нынешнего Президента республики Ильхама Алиева. Ключевые слова: национальная пресса, информационная безопасность, геополитика, приоритеты, нефтяная дипломатия, мировое информационное пространство. В установлении, развитии и усовершенствовании современных межгосударственных отношений большую роль играют средства массовой информации. Основные направления внутренней и внешней политики любого государства члена мирового сообщества, независимо от его территориальных размеров, определение и реализация путей достижения поставленных перед ним целей строятся на конкретной информации, ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 накопленной о внутреннем и внешнем положении страны. С этой целью готовится программа тактической деятельности, определяются приоритеты и задачи, ведется информационная подготовка и обо всем этом осведомляется общество. Отмечая роль и значение информации в этом деле, Президент Азербайджанской Республики И.Алиев говорил: «В укреплении взаимоотношений между странами и народами от деятельности информационных агентств, средств массовой информации зависит многое. Своевременная передача правдивой информации играет важную роль в принятии оперативных решений, правильном изложении процессов, установлении двусторонних и многосторонних связей между странами Но, к сожалению, иногда бывает и наоборот. Подчас какая то непроверенная или тенденциозная информация, или же информация заказного характера может в какой то степени и навредить двусторонним отношениям» [21]. Национально освободительное движение, охватившее накануне 90 х годов ХХ века всю советскую империю, привело к объявлению государственной независимости всеми союзными республиками, в том числе Азербайджаном. Газета «Səhər» («Утро») 18 октября 1991 года опубликовала текст Конституционного Акта «О государственной независимости Азербайджанской Республики», принятого Второй сессией Верховного Совета Азербайджана. За этот исторический документ проголосовало 258 депутатов. Его 16 я статья была посвящена тому, что отныне Азербайджанская Республика в соответствии с общепризнанными нормами международного права, будет строить «свои отношения с другими государствами на основе принципов суверенного равенства государств, неприменения силы или угрозы применения силы, неприкосновенности государственных границ, урегулирования споров мировыми средствами, невмешательства во внутренние дела других государств, уважения прав и основных свобод человека, равенства народов и их права на самоопределение, сотрудничества государств, добросовестного выполнения международных правовых обязательств» [4,c.6]. С первых же дней Азербайджан однозначно заявил о своем намерении быть равноправным членом мирового сообщества и субъектом международных отношений. Газета «Həyat» («Жизнь») в номере от 3 декабря сообщала, что 29 октября 1991 года Азербайджанская Республика обратилась к ООН и всем странам мира со следующим обращением: «Азербайджанская Республика, провозгласив волей своего народа восстановление государственной независимости, исходя из решимости идти по пути демократии, свободы и равенства, желая занять достойное место в мировом сообществе и внести посильный вклад в дело укрепления международной безопасности и сотрудничества, заявляя о своей приверженности Уставу ООН и готовности выполнять вытекающие из него обязательства, обращается согласно статье 4 Устава к членам ООН с просьбой рассмотреть вопрос о приеме в члены Организации». В обращении содержалась просьба к государствам членам ООН, с учетом того, что после обретения государственной независимости Азербайджан идет по пути демократии, свободы и равноправия, учитывая его желание оказать содействие делу укрепления международной безопасности и сотрудничества, рассмотреть вопрос о ее приеме в эту авторитетную организацию» [3]. Вся национальная печать начала 1990 х годов распространяла информацию о том, что мировые государства одно за другим признают независимость Азербайджанской Республики и устанавливают дипломатические отношения с ней. Так, Газета «Səhər» писала: «По официальному сообщению Министерства иностранных дел, до начала января 1992 года Турция, Румыния, Пакистан, Монголия, Литва, Афганистан, Швейцария, Индия, Канада, Иран, Ливия, Куба, Австралия, КНДР, Алжир, Мозамбик, Корейская Республика, ОАА, Египет, Бразилия, КНР, Саудовская Аравия, Марокко, Бельгия, ФРГ, Дания, Великобритания, Греция, Италия, Ирак, Сингапур, Эфиопия, Панама, Голландия, Бангладеш, Казахстан, Норвегия, Грузия, Тунис, Иордания, Таиланд, Япония, Перу, Йемен, Оман, Лаос, Малайзия, Судан, Мексика и Организация Освобождения Палестины официально признали независимость Азербайджана А 8 января Президент США Джордж Буш в своем письме Президенту Азербайджана сообщил о том, что правительство США признает Азербайджан как независимое государство [20,c ,247].

457 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Средства массовой информации страны освещали ход этого процесса, доводили до сведения мировой общественности истину о нагорно карабахском конфликте. Этим путем Азербайджан постепенно входил в мировое информационное пространство, защищая свое правое дело. К концу января 1992 года СБСЕ, учитывая созданную нагорно карабахской проблемой угрозу для безопасности региона, принял решение направить в Южный Кавказ специальную миссию. Об этом сообщало Информационное агентство Азеринформ, ссылаясь на ТАСС: «На завершившемся в Праге 31 января (1992 г. А.З.) заседании Совета министров иностранных дел СБСЕ было принято решение направить в Нагорный Карабах Представительство СБСЕ. С таким предложением выступила делегация Великобритании. Представительство СБСЕ на ближайшей неделе должно прибывать в район армяно азербайджанского конфликта, на основе собранных материалов оформить отчет» и представить его Комитету старших должностных лиц для обсуждения После этого Комитет должен был подготовить отзыв о состоянии выполнения обязательств СБСЕ в Нагорном Карабахе и принимать соответствующее решение [7]. Газеты распространяли информацию также о составе представительства СБСЕ, ускорении его деятельности. 12 февраля ТАСС сообщало, что Представительство докладчиков СБСЕ вскоре отправится в Азербайджан, Армению и Нагорный Карабах. Группу, состоящую примерно из 10 человек, будет возглавлять заведующий канцелярией Президента Чехословакии Карел фон Шварценберг. В результате всего этого на заседании СБСЕ в Праге было принято заявление о положении в Карабахе [19]. Начиная с первых дней обретения независимости, во внешнеполитической деятельности Азербайджана наблюдалось три основных направления. Как считает профессор Х.Гусейнова, это были ориентации:1) на Турцию и Европу; 2) на США и 3) на Россию [17,c.52]. К концу января 1992 года независимость Азербайджанской Республики была признана, можно сказать, всеми государствами Европы. Поэтому все СМИ того периода в систематизированной форме освещали процесс формирования дипломатических представительств зарубежных стран в Азербайджанской Республике и наоборот. Сообщение Азеринформа о торжественном открытии 17 марта 1992 года в Баку посольства США со стороны России и Ирана было воспринято не однозначно. В сообщении говорилось также о визите в Баку личного представителя Генерального секретаря ООН Сайруса Венса и сопровождавших его людей [8]. Чуть позже в одном из сообщений Азеринформа говорилось о приеме Председателем Али Меджлиса (Верховного Собрания) Нахчыванской Автономной Республики Гейдаром Алиевым Роберта Финна тогдашнего главу американской дипломатической миссии в Азербайджане. На встрече были обсуждены внутреннее положение в Азербайджане, нагорно карабахский конфликт и ряд вопросов международной жизни [13]. Формирующаяся в первые годы независимости национальная пресса Азербайджана выделяла серьезное внимание вопросам внешней политики. Например, публикация «Наши внешнеполитические задачи» газеты «Səs» («Голос») проливала свет на те стороны деятельности, на которые азербайджанская дипломатия должна была обратить особое внимание. Объектом отражения в статье были два направления: западное и восточное, подчеркивалась необходимость установления и развития сотрудничества не только с европейскими, но и с мусульманскими странами [22]. В СМИ гг. использовались различные жанры, однако недостаточное место отводилось материалам аналитического характера. Для азербайджанской журналистики, только что освободившейся из оков тоталитарной системы, это было естественно. Она не могла в полной мере использовать международный опыт, материально техническая база была весьма слабой. Не смотря на это, национальные медиа быстро реагировали на отношение мировой печати к процессам вокруг молодой республики и региона, выводили на передний план различные цели и задачи в зависимости от роли и места Азербайджана в мировой политике. Среди них важное место занимали такие вопросы как защита независимости страны, интеграция в мировую систему, занятие достойной позиции в международных отношениях, обеспечение территориальной целостности и суверенных прав, в результате осуществления которых должно было формироваться стабильное гражданское общество. В ряд беспрерывно обсуждаемых тем национальной печати включались неотложные меры против армянской агрессии, достижение поддержки Азербайджана мировым сообществом в этом вопросе, пути обеспечения национальной безопасности и выхода из политического и экономического кризиса и т.д. В публикации «Расширяются дипломатические связи», опубликованной в газете «Həyat», освещались возникновение и особенности взаимоотношений с зарубежными странами. В статье расширение дипломатических связей рассматривалось как основной путь выхода Азербайджана из информационной блокады, содержался призыв задуматься над проблемой обеспечения национальной безопасности и отмечалось, что для того, чтобы не оставаться одиноким, Азербайджан должен продолжать поиск стратегического партнера, дать особое значение отношениям с Турцией [10]. Как известно, правильное определение внешнеполитических приоритетов какого либо государства зависит от его умения оценивать свои национальные интересы, возможности и позиции соседних государств, сущность и реалии мировой политики и международных отношений, рамки интересов великих держав, международных организаций, силовых центров, определяющих нормы общежития планеты. Профессор А.Гасанов считает, что в первые годы независимости Азербайджана первое место среди его приоритетов занимали следующие задачи: объединение всех граждан, национальных и социальных слоев, общественных и других ресурсов республики вокруг идеи защищать независимость, государственность и территориальную целостность Азербайджана; устранение угроз против независимости и государственности, обеспечение национальной безопасности, пресечение оккупации территории страны армянскими сепаратистами и вооруженными формированиями, завоевание с этой целью союзников в регионе и мире, обезвреживание противников, используя при этом внешнеполитические ресурсы, дипломатические и политические возможности; ведение всесторонней работы с крупными державами, международными и региональными организациями, средствами массовой информации, центрами диаспор и другими структурами, имеющими возможность повлиять на мировую политику; исследование интересов страны в регионе, системы взаимосвязей с региональными государствами в этом направлении, совпадающих и пресекающихся моментов, подготовка и претворение в жизнь динамичной и оперативной программы действий [15,c ]. В печати Азербайджана начала 90 х годов на фоне постепенного расширения сотрудничества со странами мира широко обсуждались пути обеспечения национальной безопасности, и внимание общественности направлялось на три аспекта этого вопроса: военный, политический и экономический. Ориентация страны на Европу имела стратегическое значение. Национальная пресса объективно оценивала это как верный путь выхода из под влияния России. Одной из значительных сторон данной проблемы состояла в том, что молодая национальная журналистика в русле протекающих процессов накапливала опыт, достигала зрелости, верно определяла ориентиры, устраивая сотрудничество с зарубежными масс медиа, в том числе с информационными агентствами, превращалась в главный аспект совершенствования межгосударственных отношений. Недаром общенациональный лидер азербайджанского народа Г.Алиев говорил: «Азербайджан стремился к Европе, западной культуре, общечеловеческим ценностям не только в последние десять лет, а в течение последних двух веков истории» [14,c.76]. Еще накануне объявления государственной независимости в национальной прессе Азербайджана, которая проживала стадию формирования, призывы о создании взаимосвязей с Турцией носили продолжительный характер, а когда эта дружеская страна 9 ноября 1991 года единогласным решением общего совещания Турецкого правительства первой признала независимость молодой республики, азербайджанская печать встретила эту весть с праздничной радостью. 16 ноября с целью регулирования взаимных отношений был образован Азербайджано турецкий Комитет делового сотрудничества. 14 января 1992 года в Баку было открыто Турецкое посольство, которое возглавил

458 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 А.Караманоглу. Информационное агентство «Реал» оценило это событие как важный фактор интеграции Азербайджана в Европу [1]. Постепенный вход азербайджанских СМИ в мировое информационное пространство в то время хотя и играл какую то роль, однако по сравнению с армянской пропагандистской машиной они были очень слабы. В информации, распространенной в начале апреля 1992 года в газете «Respublika» содержались сведения о митингах и демонстрациях, проведенных в знак солидарности с Азербайджаном в крупных городах разных стран Европы Лондоне (Великобритания), Кельне (ФРГ), Гааге (Голландия), Страсбурге (Франция) и др. (?). В другой информации этой же газеты сообщалось, что согласно консульскому соглашению, подписанному в Анкаре 11 августа 1992 года министрами иностранных дел Турции и Азербайджана и дополнительному протоколу к нему, соответственно в Стамбуле и Нахчыване откроются консульства этих стран [12]. Формирование внешнеполитической стратегии и тактики, определение и неуклонное проведение в жизнь приоритетов связаны возвращением к власти Гейдара Алиева в середине 1993 года и деятельностью Ильхама Алиева. Именно Г.Алиев верно оценил место Азербайджана в системе внешнеполитических отношений, его геополитическое и экономическое значение. Была определена связь между происходящими в Южном Кавказе и вокруг Азербайджана событиями и углеводородными ресурсами Каспийского моря, был поставлен фундамент балансовой стратегии. 16 октября 1992 года в газете «Səs» было опубликовано обращение к Г.Алиеву представителей азербайджанской интеллигенции, т. н. «группы девяносто одного», с просьбой возглавить Партию «Новый Азербайджан». Ответ на него Г.Алиева молниеносно был помещен в национальных и зарубежных СМИ. «Признание Азербайджанской Республики странами мира, различными международными организациями, в том числе ООН, естественно и является закономерным проявлением международных, межгосударственных правовых норм, результатом объективных исторических процессов, незаменимым даром судьбы азербайджанскому народу» [20,c.353]. В этих условиях Г.Алиев обратил внимание в первую очередь на судьбоносные задачи, стоящие перед СМИ: «За пределами Азербайджана в России, Украине и других республиках живут азербайджанцы, получившие образование в престижных вузах, научных центрах, высших военных училищах и имеющих большой опыт. Нужно принимать меры для привлечения их на свою родину, для работы в различных сферах жизни независимого Азербайджана. Своей эффективной деятельностью они могут дать огромную пользу обновляющемуся, демократизирующемуся суверенному Азербайджану» [20,c.354]. Именно в годы правления республикой Гейдара Алиева работа АзерТАдж коренным образом была реорганизована, его функции и задачи были определены в соответствии с требованиями нового периода. Указами Президента «О реорганизации Азербайджанского Телеграфного Агентства (АзерТАдж) от 3 марта 1995 года и «Об усовершенствовании деятельности Государственного Телеграфного Агентства (АзерТАдж) при Кабинете министров Азербайджанской Республики» от 17 января 2000 года АзерТАдж получил статус государственной организации, были организованы производство и распространение информации на иностранных языках, приняты необходимые меры по поднятию его материально технической базы на уровень современных требований, открыты корпункты в зарубежных странах [6,c.8]. В начале 1990 х годов Азербайджан переживал один из самых тяжелых и сложных периодов своей истории. Была под вопросом национальная безопасность страны, а об информационной безопасности не могло быть речи. Для прорыва искусственной информационной блокады, образовавшейся в то время вокруг Азербайджана, от только что формирующейся национальной печати требовались особое умение, профессионализм, Она должна была выходить в международное информационное пространство, завоевать иностранную поддержку. На фоне происходящих в международных отношениях глобализации и интеграционных процессов должны были определяться место Азербайджана как государства в будущем мировом правопорядке, характер, направления и приоритеты его внутренней и внешней политики, решаться такие вопросы как курс интеграции (Запад или Восток, Россия или другие постсоветские государства), характер обеспечения национальной безопасности (в составе современных систем ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 или самостоятельно). Также должны были выясняться место и роль СМИ в этих процессах. Данный вопрос и дальнейшем не потерял свою актуальность. Спустя около двух десятилетий, Президент И.Алиев, подчеркивая значение сильной национальной печати, говорил: «Сегодня в настоящем смысле слова есть большая потребность в независимой прессе. Независимость печати в Азербайджане заказ общества. Я считаю, что печатные органы должны освободиться из под влияния некоторых политических кругов и быть свободными в настоящем смысле. У Европы мы учимся многому, интегрируемся в Европу, и это одно из основных направлений нашей политики. Думаю, что есть необходимость учиться и в этой области» [16,c.66]. На установление и развитие взаимосвязей с государствами мира национальная печать всегда смотрела через призму армяно азербайджанского, нагорно карабахского конфликта, стремилась прорвать созданную Арменией и ее заступниками информационную блокаду, доставлять до мировой общественности объективную информацию о происходящих в регионе событиях. Основная проблема национальной и военной безопасности страны состояла в достижении выхода из конфликтной ситуации с Арменией, урегулирования нагорно карабахской проблемы, обеспечения территориальной целостности страны. Для этого надо увеличить количество сторонников Азербайджана, изучить иностранный опыт в этой области, вести всестороннюю работу с зарубежными странами и организациями, использовать практику, накопленную в ходе сотрудничества национальной прессы с зарубежными медиа, в процессе государственного и общественного строительстве. Особо следует подчеркивать важную роль национальной печати, которую она сыграла в имплементации зарубежного опыта в азербайджанское законодательство в области государственного и правового строительства, так как законодательство зарубежных стран в этой области и его практические результаты обсуждались и пропагандировались во всех видах (властных, оппозиционных и независимых) прессы и только после этого применялись в повседневной практике. Академик Р.Мехтиев, касаясь приоритетов азербайджанской дипломатии, писал, что «Претензии Азербайджана на ведущую роль в регионе требуют формирования системы продолжительных союзнических отношений. Известно, что лучшим союзником является выгодный партнер. В соответствии с этим союзничество это капиталовложение в будущее Этот фактор верный путь, формирующий стратегическую и перспективную политику соседства Азербайджан способен выступать не только как фактор энергетической безопасности Европы, но и превращаться в важный аспект формирования архитектуры безопасности на Востоке» [18,c.30 31]. Национальная печать Азербайджана, превратив нефтяную и коммуникационную дипломатию в действенное орудие, сыграла положительную роль в выходе страны в международное пространство, укреплении его позиций на международной арене, защите стабильности в регионе. Как известно, задача реализации новой нефтяной стратегии, проводимой с 1994 года, один из основных приоритетов внешнеполитической политики государства. Главная сущность этой стратегии состоит в направлении средств, полученных из добычи, вывоза безопасными путями на мировой рынок углеводородных запасов азербайджанского сектора Каспийского моря за счет западных технологий и инвестиций, их сбыта, на социально экономическое развитие страны. Азербайджанская дипломатия добилась подписания 34 нефтяных контрактов с зарубежными странами [23,c ]. Не случайно, что положение на мировом нефтяном рынке, отношения с нефтедобывающими странами, дипломатично политическая борьба вокруг маршрутов вывоза азербайджанской нефти, отношение к этому вопросу армянского лобби и сопротивление были и остаются основной темой всех типов азербайджанских СМИ. Газета «Azərbaycan» в конце прошлого века писала: «Большая нефтяная политика Гейдара Алиева положила основу энергетического сотрудничества Азербайджана с рядом великих держав. Подписанный им Контракт века привел в Баку США, Англию, Францию, Италию, Россию, Иран, Турцию, Саудовскую Аравию, Китай, Японию, Норвегию и доказала, что большая нефтяная политика более действеннее, чем сильное военное оружие. Та большая перспективная нефтяная политика направила внимание всех крупных государств на Азербайджан» [9]. Азербайджан, представляя Западу свою выгодную геополитическую позицию в евразийском пространстве и богатые энергетические ресурсы, может и должен сохра-

459 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 нить в своих руках статус государства лидера в Южном Кавказе. Успешное завершение с помощью Запада структурных реформ в экономике, получение выгодной международной поддержки для вхождения в либеральное торгово деловое пространство мира, выход на путь динамического развития остаются важным приоритетом внешней политики Азербайджана [15,c ]. Национальные СМИ с началом нового тысячелетия в изменяемых международных условиях в ряд внешнеполитических приоритетов включили также интеграцию в пространство европейской безопасности и дали широкий старт обсуждениям ее путей. Это новшество нашло свое отражение в интервью Президента И.Алиева Каналу 4 Молдавского телевидения: «Вот уже год как мы являемся членом Новой соседской программы Евросоюза, это важнейший элемент наших отношений с Евросоюзом. В рамках этой Программы проводятся мероприятия, укрепляющие наше сотрудничество, также ведутся очень серьезные политические и экономические реформы. Мы стараемся приблизить все критерии нашей политической системы и экономического развития, социального обеспечения граждан к критериям Евросоюза. Мы стараемся обеспечить для наших граждан тот высокий уровень жизни и свобод, который имеется в Европейском Союзе» [5]. В целом, задача занимать достойное место в международных и региональных интеграционных процессах, осуществляемых в евразийском пространстве, беречь и обеспечивать национальные интересы страны требует от азербайджанской дипломатии ведения особо обдуманного и сбалансированного внешнеполитического курса. «Сегодня мы ведем переговоры о новом формате регионального сотрудничества. Речь идет о сотрудничестве регионов Каспийского, Черного, Балтийского морей. Наши экономические связи, политические намерения, наличие сильного политического диалога и наряду с этим реальных, конкретных программ и проектов еще крепче соединяют нас. Организация ГУАМ, имеющая важную роль на Евразийском континенте в рамках регионального сотрудничества, внимание дружественных стран к этой Организации создают прекрасные условия для достижения стоящих перед нами целей» [11,c.220]. Эти слова господина И.Алиева отражают объективную реальность и показывают, что перед национальной прессой стоят новые задачи. Список использованных источников 1. Аббасбейли А.Н. Внешняя политика Российской Федерации. Б.: Элм, с. 2. Азербайджан выходит в Европу // Газета «Республика», 1992, 17 марта. 3. Азербайджанская правда распространяется в Европе // Газета «Республика», 1992, 4 апреля. 4. Асланов А. Положение АзерТАДЖ в информационной сети современного мира: история становления и периоды развития. Учебное пособие. Б.: Азернешр, с. 5. Большая нефтяная политика и путь, идущий к миру // Газета «Азербайджан», 1998, 3 ноября. 6. В Азербайджане, строящем юридически независимое государство и после этого будет уделяться внимание и забота к развитию прессы // Дирчелиш XXI век, , В Стамбуле и Нахичевани открываются консульства // Газета «Республика», 1992, 14 августа. 8. Гасанов А. Современные международные отношения и внешняя политика Азербайджана. Б.: Азербайджан нешр., с. 9. Гейдар Алиев принял адвоката временных работ США, Роберта Финна // Газета «Республика», 1992, 27 марта. 10. Гейдар Алиев прославляет Азербайджан в мире. Б.: Азернешр, c. 11. Гусейнова Х. Азербайджан в системе процессов интеграции Европы. Б.: Военное издательство, с. 12. Дипломатические связи расширяются // Газета «Хаят», 1992, 13 июня. 13. Интервью президента Азербайджанской Республики Ильхама Алиева телевизионному каналу Канал 4 Молдавии // Дирчелиш XXI век, , Конституционный Акт о Государственной независимости Азербайджанской Республики. Б.: Азернешр, с. 15. Мехдиев Р. Определение стратегии будущего: направление модернизации // Дирчелиш XXI век, , С Наши внешние политические долги // Газета «Сес», 1992, 16 февраля. 17. Обращение Верховного Совета Азербайджанской Республики к Организации Объединенных Наций и государствам мира // Газета «Республика», 1991, 30 ноября. 18. Ожидается визит представительства СБСЕ в Нагорный Карабах // Газета «Сехер», 1992, 2 февраля ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск Президент Ильхам Алиев принял руководителей делегаций, участвующих на 90 летнем юбилее АзерТАдж и собрании Совета Руководств Национальных Информационных Агентств Стран СНГ // Газета «Азербайджан», 2010, 2 марта. 20. Принято заявление о положении в Карабахе // Газета «Сехер», 1992, 12 февраля. 21. Саммит ГУАМ, проведенный в Баку, является подтверждением его возрастающей международной репутации. Речь президента Азербайджанской Республики И.Алиева // Дирчелиш, , Состоялось открытие посольства США в Баку // Газета «Сехер», 1992, 17 марта. 23. Торжество определенности. Б.: Сехер, с. Zeynalova, A.A. The reflection of inter state relations of Azerbaijan Republic in national press The article studies the role and importance of mass media, information agencies, internet and so on in the building,development and the perfection of inter state relations in modern times.the priorities of domestic and foreign policy of any state which is the subject of international realations, identification of the ways for the implementation and the realization of this mission, the importance of information on concrete condition of any country and the diplomatic activities of the national leader Heydar Aliyev and the President of the Republic of Azerbaijan Ilham Aliyev is investigated in the article as well. Key words: national press, information safety,geopolicy, priorities, oil diplomacy, world information space. *** УДК 94(479.24) Магеррамова С. Про проекти німецького банку розвитку (KfW) та Організації з технічної співпраці (GTZ),які реалізовуються в Азербайджані Йдеться про значення проектів Німецького Банку Розвитку (KfW) в Азербайджанській Республіці для реалізації систем розвитку інфраструктури країни, втіленню в життя демократичних і правових реформ, переходу до ринкової економіки. Відзначається, що в рамках реалізації проектів з технічної співпраці (GTZ) уряд Німеччини надає всесильну матеріально технічну підтримку у всіх областях інфраструктури країни. Ключові слова: ринок, економіка, право, демократія, реформа. (стаття друкується мовою оригіналу) Maharramova, S. On the projects implemented in Azerbaijan by German Development Bank (KfW) and the Organization for Technical Cooperation (GTZ) The article refers to the importance of the projects the German Development Bank (KfW) in the Republic of Azerbaijan for the implementation of systems of the country s infrastructure, the implementation of democratic and legal reforms and the transition to a market economy. It is noted that, in the framework of technical cooperation projects (GTZ), the German Government has omnipotent logistical support in all areas of the country s infrastructure. Key words: market, economy, law, democracy, reform. The German government has had great support in the process of transition to market economy and to the implementation of democratic legal reforms and projects for development of infrastructure. This policy has been carried out through the German Development Bank (KfW) and the Organization for Technical Cooperation (GTZ). If to give brief information about the support of FRG through these organizations and the purpose, it will be clear that with the purpose of creation of international peace, Germany is carrying out assistance policy to the Development one of the main directions of its foreign policy. Therefore, the co operation policy to the Development aims to help partner countries to improve the standard of living. In this sense, the key focus areas are to ensure social justice and through improving the economic level, the creation of political stability on the basis of peace, human rights and equality, and the protection of the environment. Germany s main priorities and concepts in this area are realized by the Federal Ministry of Cooperation and Development

460 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 (BMZ) [7,p.5 38]. BMZ works roughly with 70 partners. Germany apprehends its duties before the Milenium Decloration and therefore, decided to allocate 0.51 per cent of GDP by 2010, and 0.7 percent up to 2015, as the support of development [13;14]. The relations between KfW and Azerbaijan began in From 1995 to 2006, FRG provided Azerbaijan with approximately 180 million euro of funding. 85% of this amount is long term credit, while the rest are the non reimbursable grants. One of the main target areas is to help the promotion of economic development. The Development Bank (KfW) together with the Micro Finance Bank realizes great works in this field [7,p.5 38]. The KfW Bank is participating in financing of major projects in the energy sector. Since the November 1998, for the implementation of the first phase of the rehabilitation program of the electric power transmission system the KfW Bank allocated the «Azerenergy» with the funds of 30 million German marks at 0,75 per cent interest to 30 years, and within the framework of the project 17 high voltage substations completed in 2001 were technically re established by Siemens in Absheron region, as well as in Siyazan and Aghsu districts. In order to manage the energy system, Germany assumed responsibility of the implementation of projects in construction management services of modern SCADA and for this purpose, the provision of the most modern computer equipment. In general, with financial and technical support of Germany the «Azerenergy» public corporation has established 13 high voltage system digester substations. Such modernization in power engineering system will minimize the loss of electric power [5]. The most recent project in the field of energy is the 150 kilometers long new transmission line connecting Imishli and AzDRES. In June 27, 2007 between the Government of the Azerbaijan Republic and the Government of the Federal Republic of Germany was signed Agreement on Financial Cooperation related to the construction of Imishli AzDRES power conductive lines (the special provision for the year 2005). After the completion of this project in Baku and in the south zone the problems in the power supply will be solved. German Development Bank (KfW), provided funding in the amount of 30 million euro as a loan for development to finance the project. Up to date, has been allocated 60.7 million euro for the municipality. Greater attention is given to water supply and sanitary. The first project for improvement of the water supply is being implemented in Imishli. After the completion of the first project it is intended to implement similar projects in Ganja and Sheki. In the field of environmental protection was allocated about 3 million euro for the creation of protection zone Samur Yalama locating on the border with Russia. In the sphere of public health in order to prevent tuberculosis was allocated 3 million euro for the provision with medical and technical equipment. In August 2006, according to the agreement achieved during the negotiations is considered to implement 2 new projects in Azerbaijan. One of them is the project for modernization of buildings; the amount of 4 million euro was allocated to it. The second project is banking of agriculture which will provide new farmers to receive credit for agricultural development. For the implementation of the project was allocated 5 million euro. One of the main objectives of the Development Bank is to strengthen local commercial banks and for this purpose, through specific training programs the Development Bank (KfW) helps to improve workers of local banks [10]. Through KfW established to promote the development of small and medium sized businesses, the German Azerbaijan Fund provides credit lines to the Joint Stock Bank «Azerdemiryolbank», which in turn directs them to the development of private entrepreneurship and small businesses in Azerbaijan. German Azerbaijan Fund and the Joint Stock Bank «Azerdemiryolbank» conducted the project for training young specialists within the framework of the program on crediting of small and medium sized business [1]. Another organization in the FRG, Organization for Technical Cooperation regulates the technical cooperation of Germany with developing countries and countries in transition period, and directly implements projects in these countries. GTZ, being under the Ministry of Economic Cooperation and Development of FRG has offices in 60 countries and implements various projects in 135 countries of the world (more than 2600 projects) [13]. Formation of market relations, privatization of state owned enterprises, implementation of agrarian reforms, and distribution of land to peasants, and the creation of new private agricultural organizations are the main terms for legal democratic state building. In order to implement the agrarian ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 reforms in line with international standards, to study the cost effective ways of development of newly formed private agricultural organizations and to determine the crediting strategy, in this area, application of the experience benefited from such world countries as the economically developed FRG is of great importance for our country. GTZ has assisted our country in the application of different features of transformation of agriculture. Thus, the GTZ has implemented an agricultural program in Khizi and with the assistance of German government, the school where 362 students studied and water supply system has been restored in Khizi district, New Yashma settlement. District hospital, 12 schools have been repaired and seeds were distributed to farmers [4]. The German Organization for Technical Cooperation gave financial and technical support to Coordination Council of Municipalities in Aghstafa district, allocating10 thousand dollars to the agricultural sector, purchasing 32 thousand tons of wheat suitable for seed, repairing of school N1, for the project of elimination of the water problem in 13 villages was funded 216 million manat [11]. Within the Germany s GTZ Gmbh project which aimed to help small and medium sized enterprises, in Sheki, Gakh, Balaken, Zagatala districts where the company s offices were was carried out activities in 4 directions: organization of the consultation works in the regions, identification and analyze of the entrepreneurs needs, using of the business support methods; extension of entrepreneurs access to credits [8,p.20]. The project of Germany Caucasian model was implemented in the Caucasus in The project for «Cooperation between the cities of Germany and the Caucasus» covered three twin cities Ludwigshafen and Sumgait, Biberakh and Telavi, Saarbrucken and Tbilisi [2,p.11 12]. On July 3, 2002, the agreement on advisory project supported by German Organization for Technical Cooperation (GTZ) of the Federal Ministry for Economic Cooperation and Development of Germany was signed between Ludwigshafen and Sumgait cities. According to the agreement, environment, cadastre of industrial and household waste, bringing up children in the spirit of protecting the environment, the calculation of water consumption, treatment and rehabilitation of purifying facilities as well as the rational organization of the leisure time of young people were discussed [3]. Taking into account the urgency of the problem the authorities of the twin cities of Sumgait and Ludwigshafen, with technical and financial support from the German Organization for Technical Cooperation within the project of «Cooperation between the German Caucasian partner cities» was made decision on the development of contaminated land cadastre and the maps for the city of Sumgait. At the end of 2004, were established Coordinating Council attached to Sumgait city Executive Body and a special working group to work with German experts to develop this project. In the project with the help of geo information technologies, aerospace photos, ground based measurements was considered the principles for creation of the system defining the areas of industrial and domestic waste [12,p.17]. The German Organization for Technical Cooperation (GTZ) since its functioning in Azerbaijan is involved in the judicial and legal reforms implemented in the republic. The Law of the Republic of Azerbaijan «On the Administrative Procedure» adopted on October 21, 2005, has been developed by local experts in collaboration with foreign experts invited by GTZ. Since 2002 GTZ organizes the training courses serving to legal enlightenment of the journalists within the program «The dissemination of the law in the media» of the project «Support for the Judicial and Legal Reforms in Azerbaijan» [9]. So far, for the implementation of projects within the Society for Technical Cooperation (GTZ), the German Government has allocated approximately million euro [15] and is expected to continue such projects in the future. Within the technical cooperation (GTZ), the projects in the field of the establishment of early warning systems in the future (MES years) in the South Caucasus, Ecological Law and the durable management of natural resources ( ; years)is being implemented. Thus, launched on the initiative of Heydar Aliyev and being successfully continued oil strategy not only renewed Azerbaijan, at the same time doubled its influence in the region. Today the German press and the Germans that visited Azerbaijan note that Azerbaijan is

461 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 considered to be the country with great opportunities in the border between Europe and Asia. Azerbaijan is the most promising republic in the Caucasus region completely with a new direction for anyone who wants to start a business [6]. Literature 1. AAF və «Azərdəmiryolbank» kreditləşmə sahəsində mütəxəssislər hazırlayırlar. «Azərbaycan» qəz., Bakı. 2005, 11 avqust. 2. Almaniya Qafqaz şəhərləri arasında əməkdaşlıq. Almaniya Qafqaz model layihəsi // Ekopark, 2004, 1, S Almaniya və Qafqaz şəhərləri arasında əməkdaşlıq Lüdviqshafen və Sumqayıt şəhərləri arasında partnyor əlaqələri 2002 ci ildə Sumqayıt şəhərinə işgüzar səfər haqqında Hesabat. Hesabat Lüdviqshafen şəhərinin Ekologiya şöbəsinin mütəxəssisləri tərəfindən tərtib olunub. 4. Almaniyanın hökumət nümayəndə heyətinin Azərbaycana səfəri. AzərTAc. «Azərbaycan» qəz., Bakı. 2001, 10 aprel. 5. Almaniyanın KfW Bankı «Azərenerji» ASC yə ikinci kredit xəttini ayırır. «Azərbaycan» qəz., Bakı. 2003, 28 yanvar. 6. Azərbaycan ən ekzotik və maraqlı dövlətdir // Leyli, Alman Azərbaycan Cəmiyyəti, 1999/2000, 4, S Federal Ministry for Economic Cooperation and Development. Materials The BMZ Caucasus Iinitiative Encouraging Understanding. 138, 5 38 p. Berlin Office Stressemanstrasse GTZ Gmbh Azərbaycanda sahibkarlığı dəstəkləyir // Leyli. Alman Azərbaycan Cəmiyyəti. 1999/2000, 4, S GTZ «İnzibati icraat haqqında» Qanunun təbliği istiqamətində tədbirlərini davam etdirir. Almaniya Texniki Əməkdaşlıq Cəmiyyəti. GTZ Bakı ofisinin materialları. Almaniya Azərbaycan Texniki Əməkdaşlıq Layihələrinin Qısa Xülasəsi s. 10. KfW activities in Azerbaijan. Summary of activities and Project Overview. February p. KfW Bakı ofisinin materialları. 11. Niftəliyev Elgün. Almaniyada «Azərbaycan ili» mədəniyyət proqramı strateji və uzun müddət üçün düşünülmüş tədbirlər planıdır. «Azərbaycan» qəz., Bakı. 2008, 4 aprel. 12. Sumqayıt şəhər ərazisinin çirklənmiş torpaqlarının kadastr və xəritəsinin hazırlanması yolları və onun şəhər təssərüfatının idarə edilməsində rolu // Ekopark, 2005, S ueber deutschland.de/tr/dis politika/inhaltsseiten/ hintergrund/ka...kalkınmaya katkı politikaları. Page 1 of Kalkınmaya katkı politikaları. page 1 of Almaniyanın Texniki Əməkdaşlıq Cəmiyyətinin Azərbaycanda texniki əməkdaşlıq sahəsində həyata keçirdiyi layihələr barədə məlumat. 2 s. Магеррамова С. О проектах Германского банка развития (KfW) и Организации по техническому сотрудничеству (GTZ) реализуемых в Азербайджане Говорится о значении проектов Германского Банка Развития (KfW) в Азербайджанской Республике для реализации систем развития инфраструктуры страны, претворению в жизнь демократических и правовых реформ, переходу к рыночной экономике. Отмечается, что в рамках реализации проектов по техническому сотрудничеству (GTZ) правительство Германии оказывает всесильную материально техническую поддержку во всех областях инфраструктуры страны. Ключевые слова: рынок, экономика, право, демократия, реформа ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 004:94(477) Морозов А.О., Глушкова В.В., Жабін С.О. Наукові та організаційні принципи інформаційного суспільства в проекті ОГАС 1980 р. Досліджено ескізний проект ОГАС 1980 р. як спроба побудови інформаційного суспільства. Ключові слова: ОГАС, комп ютерні мережі, управління, економіка, електронне діловодство, інформаційне суспільство. (стаття друкується мовою оригіналу) Морозов А.А., Глушкова В.В., Жабин С.А. Научные и организационные принципы информационного общества в проекте ОГАС 1980 г. Исследовано эскизный проект ОГАС 1980 г. как попытка построения информационного общества. Ключевые слова: ОГАС, компьютерные сети, управление, экономика, электронное делопроизводство, информационное общество. В первой половине XXI века одной из задач, которые стоят перед независимой Украиной и прописаны в действующем законодательстве, является построение информационного общества [1]. В ее решении может помочь исследование истории советской информатики и опыта построения Общегосударственной автоматизированной системы сбора и обработки информации для учета, планирования и управления народным хозяйством (ОГАС). В своих предсмертных воспоминаниях В.М. у 1982 г. утверждал: «Построение такой сети (ЕГСВЦ/ОГАС. Прим. С.Ж.) позволило бы собирать и оптимальным образом использовать экономическую, научно техническую и любую другую информацию, а также обмениваться ею в интересах потребителей, что очень важно в наше время для перехода к информационному обществу» [2,с.111]. Одной из основных черт ОГАС, как советской концепции информационного общества В.М. Глушкова можно назвать всеобщую автоматизацию экономических и технологических процессов, интеллектуальной работы и процессов управления. Только в последние годы становятся доступными (из частных архивов) для исследования материалы первоисточники по ОГАС, которые ранее был засекреченным [3]. В.М. Глушков не поставил свою подпись на эскизном проекте ОГАС 1980 г. (хотя и оставался научным руководителем проекта), поскольку документ был ориентирован на информационно техническое сопровождение существующей системы органов государственной власти. Т.е. идеи ученого о реорганизации системы управления страной не нашли полного воплощения в проекте, который был принят в очень компромиссном варианте. Документ был утвержден директором ВНИИПОУ членом корреспондентом Д.Г. Жимериным, также его подписал заместитель директора ВНИИПОУ Ю.О. Михеев. Ответственный разработчик кандидат технических наук В.Г. Лисицин. Эскизный проект выполнен на основании научно технической программы ГКНТ на гг. по проблеме , тема 01 «Разработать методические материалы по обеспечению организационного, информационного, программного и технического единства АСУ в ОГАС. Разработать эскизный проект ОГАС», задание «Разработать эскизный проект ОГАС». «Эскизный проект ОГАС» был определен как методический материал, на основании, которого должно было осуществляться поэтапное проектирование ОГАС и совершенствование методологии управления разработками, проводимыми в стране по государственным и отраслевым научно техническим программам и планам создания и развития АСУ различного назначения и их поэтапного объединения в ОГАС на принципах программно целевого управления.

462 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Эскизный проект состоит из введения и 22 глав: 1. Основание для разработки. Назначение эскизного проекта ОГАС; 2. Назначение и цели создания ОГАС; 3. Объект автоматизации и управления; 4. Задачи, решаемые ОГАС. Функциональные звенья ОГАС; 5. Обеспечение процессов социально экономического и научно технического прогнозирования и управления научно техническим прогрессом в условиях ОГАС; 6. Автоматизированный комплекс планирования в условиях ОГАС; 7. Оперативное управление в ОГАС; 8. Организационно функциональная структура ОГАС; 9. Система сбора, хранения и агрегирования данных ОГАС; 10. Техническая база ОГАС; 11. Программное обеспечение ОГАС; 12. Государственный фонд алгоритмов и программ; 13. Типизация, унификация и стандартизация ОГАС; 14. Правовое обеспечение ОГАС; 15. Эффективность ОГАС; 16. Социально экономические предпосылки создания ОГАС; 17 Совершенствование управления народным хозяйством в условиях использования АСУ и средств вычислительной техники; 18. Организация системы совершенствования управления народным хозяйством; 19. Организация разработки и создания ОГАС; 20 Приложение (таблица 1); 21 Литература; 22. Список приложений. Объем рукописи 670 с. Кратко рассмотрим главы эскизного проекта ОГАС 1980 г. В Главе 1 указывается, что основанием для разработки стали постановления ЦК КПСС и Совета Министров СССР, ГКНТ, АН СРСР и Госплана. Утверждается, что на 1980 г. в стране функционирует 5097 АСУ, фактически в каждом большом предприятии [3,с.11 12]. Эскизный проект должен был стать основой для долговременной целевой программы, которую разрабатывали бы для каждой пятилетки [3,с.18]. В Главе 2 определено, что ОГАС создается с целью сбора и обработки информации для учета, планирования и управления народным хозяйством на базе Государственной сети вычислительных центров (ГСВЦ) и Общегосударственной системы передачи данных (ОГСПД). Общегосударственная автоматизированная система это объединение на единой методологической, организационной, технической, информационной и программной основе автоматизированных систем общегосударственных органов планирования, учета и управления (АСПР Госплана СССР и союзных республик, АСГС ЦСУ СССР, АСУНТ ГКНТ, АСУ МТС Госснаба СССР и др.), отраслевых автоматизированных систем управления союзных и республиканских министерств и ведомств, АСУ объединений, предприятий, территориальных организаций и обеспечение их общего функционирования при решении народнохозяйственных задач, способствуя при этом совершенствованию процессов народнохозяйственного управления и рационального использования технических, информационных и программных ресурсов при минимизации затрат на создание и эксплуатацию автоматизированных систем на всех уровнях управления народным хозяйством. Глава 3: Объектом автоматизации ОГАС были определены процессы управления народным хозяйством, которые реализовывались органами системы управления. Характеристики системы управления в значительной мере зависели от объекта управления общественного производства, экономики страны. Эффективность создания и функционирования ОГАС оценивалась целеустремленным изменением основных характеристик (показателей) объекта управления. Для ОГАС был положен отраслевой и территориальный принципы построения. Экономическая система СССР рассматривалась, как социалистическая форма собственности на средства производства, соединяла натуральные и ценовые аспекты функционирования и развития [3,с.28 31]. Глава 4: ОГАС рассматривалась как информационно вычислительная база системы планового управления народным хозяйством. Ее функционирования должно было осуществляться на основе методов социалистического управления и хозяйствования [3,с.47]. ОГАС должна была решать два класса задач: 1) функциональные задачи управления народным хозяйством, решаемые с помощью ОГАС директивными органами и органами межотраслевого, отраслевого и территориального управления всех уровней; 2) общесистемные задачи, обеспечивающие решение народно хозяйственных задач и функционирование ОГАС как сложной организационно технической системы [3,с.49]. Организационная структура ОГАС закрепляла выполнение общегосударственной функции автоматизации управленческих процессов за определенными звеньями АСУ ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 органов управления, специальными службами ОГАС. Организационно выполнение функции автоматизации должно было быть аналогично выполнению общегосударственных функций планирования, материально технического снабжения, управления финансами, т.е. должны были быть созданы специальные органы ответственные за реализацию указанной функции, а также подразделения автоматизации во всех звеньях народного хозяйства, методологически подчиненные этим специальным органам [3,с.57]. В проекте 1980 г. функции ОГАС должны были охватывать не только экономику, но и все сферы общественной жизни. Например, была запланирована информатизация медицинского учета населения, коммунальных платежей, трудовых отношений и даже полный переход на безналичную форму расчета гражданами за приобретение товаров и услуг [3,с.84]. Важным момент выполнению функций ОГАС было определение, что теоретической основой функциональной структуры ОГАС была система экономико математических моделей. Глава 5: Предназначение подсистемы прогнозирования это обеспечение процессов планирования и управления при выработке стратегии развития экономики страны (в заданные периоды). Основными целями подсистемы были определены проведение долгосрочных вариантов прогнозов взаимосвязанные показателей развития народного хозяйства и прогнозов по отдельным наиболее важным народнохозяйственным проблемам [3,с.97]. Технологическая часть решения задач структурно функциональная схема АСПР (режима перспективного планирования). Основные методы экономико математического моделирования: «мозговой штурм», метод экстраполяции, варианты многофакторных регрессивных и корреляционных моделей и др. Управление научно техническим развитием СРСР должно было выполняться в рамках пятилетних планов. Глава 6: Автоматизированная система плановых расчетов (АСПР) для разработки перспективных, долгосрочных, среднесрочных (пятилетних) и текущих (годовых) планов должна была обеспечивать: 1) определение системы показателей долгосрочных, среднесрочных и текущих народнохозяйственных планов, отвечающих по срокам получения и качеству информации требованиям, предъявляемым государственной системой планирования и управления; 2) отыскание наиболее эффективных вариантов планового развития народного хозяйства, оптимизацию плановых проектировок; 3) контроль за реализацией плановых заданий, внесение корректив, направленных на ликвидацию возникающих диспропорций в народном хозяйстве, осуществление функций планового регулирования в соответствии со складывающимися внутренними и внешними условиями; 4) анализ экономических и социальных проблем роста общественного производства [3,с ]. Внедрении первой очереди АСПР Госплана СССР и союзных республик позволило обеспечить автоматизированное решение 3300 задач (в том числе по Госплану СССР 1126 задач). Это составило 10% от всего количества проектируемых к автоматизации плановых задач. Проект второй очереди АСПР планировалось завершить в 1985 г. Декларировалось, что программно целевое планирование это основная ОГАС. Предполагалось полное удовлетворение материальных и культурных потребностей граждан [3,с.178]. Глава 7: Оперативное управление было предназначено для проведения систематического учета и анализа информации о фактическом ходе производства, выявления диспропорций и отклонений от плана, а также для выработки управляющих воздействий на объект управления для достижения поставленной цели. Целью оперативного управления было ликвидация зафиксированных на объекте определенного уровня управления отклонения фактических показателей от плановых внутри заданного планового интервала. Шаг оперативного управления обусловливается характером и типами решаемых задач оперативного управления [3,с.182]. Глава 8: Организационное построение ОГАС основывалось на последовательном и гармоничном встраивании элементов ее функциональной и обеспечивающей частей в систему органов народно хозяйственного управления. Функциональная часть ОГАС должна была создаваться на базе задач народнохозяйственного управления, решаемых ими в составе автоматизированных систем управления народным

463 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 хозяйством. Обеспечивающая часть ОГАС должна была базироваться как на информационно вычислительных средствах, входящих в состав ведомственных АСУ, так и на средствах, специально создаваемых в рамках ОГАС для коллективного использования. Обеспечивающая часть ОГАС должна была организованно оформиться как самостоятельная отрасль народного хозяйства, осуществляющая реализацию вычислительных работ в процессах социально экономического планирования и управления [3,с.208]. Автоматизированные системы разделяются на: локальные АСУ автоматизированные системы, разрабатываемые и функционирующие в рамках одного органа управления; интегрированные АСУ автоматизированные системы, объединяющие совокупность локальных АСУ различных уровней управления в пределах сферы правомочий одного министерства, ведомства или региона (республики или территории) [3,с ]. Глава 9: Система сбора, хранения и агрегирования данных ОГАС (ССХАД) была предназначена для обеспечения органов управления народным хозяйством информацией, необходимой для планирования, прогнозирования и оперативного управления. ССХАД ОГАС должна была обеспечивать: 1) получение с помощью ЭВМ разнообразных агрегированных данных по значительно более широкой, чем в настоящее время и легко изменяемой номенклатуре показателей; 2) сокращение затрат ручного труда на сбор, хранение, поиск и агрегирование данных на всех уровнях управления; 3) повышение достоверности, актуальности и оперативности получения данных о народном хозяйстве [3,с.284]. Глава 10: Государственная сеть вычислительных центров (ГСВЦ), являясь технической базой ОГАС, представляла собой совокупность взаимодействующих вычислительных центров страны, проектируемых и создаваемых на принципах полного аппаратурного, программного и информационного сопряжения, объединяемых с помощью Общегосударственной системы передачи данных (ОГСПД) в единую систему. Целью построения ГСВЦ как технической базы ОГАС было выполнение работ, связанных с автоматизированной обработкой, сбором, хранением и передачей данных, т.е. автоматизированного информационного обслуживания всех объектов и звеньев системы управления народным хозяйством, выступающих по отношению к ГСВЦ как абоненты. ГСВЦ должна была создаваться на всей территории страны при максимальной экономии затрат из бюджета на внедрение вычислительной техники и средств передачи данных, а также по оплате информационно вычислительных услуг [3,с.344]. Система обмена данными (СОД ГСВЦ) являлась многофункциональной системой, представляющей собой комплекс технических и программных средств, которые взаимодействуют на основе принципов коммутации (коммутация пакетов, коммутация каналов). СОД ГСВЦ должна была обеспечивать взаимодействие абонентов ГСВЦ в заданных режимах (диалог, запрос ответ, передача массивов и т.д.) и предоставлять абонентам широкий набор услуг по передаче данных [3,с.417]. В построение СОД ГСВЦ была заложена «Архитектура открытых систем». Ее принципы: иерархичность; вложенность; послойное взаимодействие; соблюдение вертикальных интерфейсов; автономная независимость каждого слоя [3,с.420]. Глава 11: Программное обеспечение (ПО) ОГАС это совокупность программных средств, методов, правил (протоколов) и инструкций, а также программной и другого рода документации, предназначенных для организации эффективной общегосударственной системы сбора и обработки информации, необходимой для решения народнохозяйственных задач учета, планирования и управления с использованием вычислительной техники и средств связи. ПО ОГАС состояло из трех частей: общее ПО ориентированное на эффективное использование вычислительной техники в режиме коллективного пользования; сетевое ПО обеспечивало решение сложных межведомственных задач в сети вычислительных центров; специальное ПО было предназначено для задач ОГАС. Планировалось написать операционную систему (ОС) на языках программирования КОБОЛ, ФОРТРАН, БЕЙСИК, ПЛ/I, а также ПАСКАЛЬ, СЕТЛ, АДА. Второй уровень пакеты, которые расширяют возможности ОС. Третий уровень информационные фонды абонентов. Планировалось использовать базы данных СУБД «ОКА», «СИОД», «ИНЭС 2», «ПАЛЬМА», «СЕЛАН» и др. [3,с ] ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Глава 12: Государственный фонд алгоритмов и програм (Гос ФАП) должен был занимать одно из ведущих мест среди обеспечивающих подсистем ОГАС. Основной функцией ГосФАП должно было стать обеспечение необходимых условий для широкого использования типовых программных средств в автоматизированных системах управления, в системах автоматизации научных исследований и проектно конструкторских работ на вычислительных центрах коллективного пользования (ВЦКП) при решении различных задач на ЭВМ, осуществляемых в целях повышения эффективности применения вычислительной техники в народном хозяйстве, а также для устранения и дублирования работ по созданию программных средств и улучшению их качества. ГосФАП должен был создаваться по территориально отраслевому принципу и представлял бы собой совокупность Центрального информационного фонда межотраслевых (ведомственных) и республиканских (территориальных) фондов алгоритмов и программ, объединенных в систему и работающих в соответствии с требованиями единых нормативно правовых документов [3,с.475]. Глава 13: Для плановой экономики централизация, унификация и стандартизация являются яркими признаками. По проекту ОГС планировалось продолжать разработку стандартов ЕС ЭВМ и СМ ЭВМ и сформировать Унифицированную систему документации (УСД), Единую систему программной документации (ЕСПД), систему технической документации на АСУ (СТД АСУ), систему документации Государственного фонда алгоритмов и программ. Таким образом, создавались необходимые условия для комплексной стандартизации ОГАС [3,с.486]. Глава 14: Для проекта ОГАС планировалось создать мощную нормативно правовую базу. Правовое регулирование было направлено на обеспечение совместимости и функциональности взаимодействия звеньев ОГАС и на этой основе повышение эффективности государственного и общественного производства. Решение этой проблемы закреплялось в проектных документах, нормативно технических и нормативно правовых актах, которые выдавались в органах власти и управления разных уровней в пределах их компетенции и государственной дисциплины исполняемых решений [3,с.497]. Отметим, что Советский Союз в 1980 х гг. был полностью правовым государством в отличии от современных стран СНГ. Глава 15: Определение экономической эффективности ОГАС сводилось к обоснованию необходимости выделения капитальных затрат на ОГАС как большую народнохозяйственную задачу и рационального их использования по целевому предназначению. Для этого в расчете на обработку одного и того же объема информации выполнялось бы сопоставление общих затрат (текущих и одноразовых приведеных) на АСУ с затратами базового варианта и определялся бы показатель годового экономического эффекта [3,с.520]. Авторы проекта заявляли, что при создании ОГАС в объеме полного проекта суммарные затраты составят 75 млрд. руб. в период 1990 г. Автоматизация всех звеньев народного хозяйства потребовала бы млрд. руб. Если к этому проекту добавить АСУНТ, информационно поисковые системы научно технической информации и автоматизированных системо обслуживания населения млрд. руб. Общий эффект от создания ОГАС к 1990 г. оценивался в млрд. руб., с расчетом полного охвата объектов автоматизации в млрд. руб., в том числе эффект взаимодействия в млрд. руб., государственной экономии в млрд. руб., а коэффициент эффективности (по минимуму) в 0,87. Срок окупаемости 1,2 года [3,с ]. В Главе 16 декларировано, что создание ОГАС полит экономически обосновано и целесообразно, поскольку при этом обеспечивается больше возможностей для реализации экономических законов социализма, повышения эффективности общественного производства, создания необходимых условий на более высоком, научном и организационном уровнях решать сложные и актуальные проблемы улучшения системы учета, планирования и управления [3,с.541]. В главах 17 и 18 изложены пути улучшения управления народным хозяйством и организация и разработка ОГАС. В Главе 19 приводиться описание методики организации, планирования и управления выполнением работ по созданию и развитию ОГАС на основе совершенствования

464 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 сложившейся практики создания автоматизированных систем управления, методик и руководящих указаний по проектированию АСУ различного уровня, утвержденных ГКНТ и министерствами [3,с.608]. Современная историческая наука называет ряд причин, послуживших основным тормозом в построении ОГАС до 1980г.: сопротивление бюрократического аппарата (так называемое, столкновение ведомственных интересов); технические проблемы, вызванные несовершенством ЭВМ третьего поколения; недооценка человеческого фактора. В дальнейшем смерть в 1982 г. автора проекта ОГАС В.М. Глушкова, переход на новую модель хозяйствования в связи с «перестройкой», а также широкое распространение персональных компьютеров привели к полному свертыванию проекта к началу 1990 х гг. Часто среди публикаций можно встретить точку зрения, что ОГАС был ранней советской версией Интернета. Отметим, что основная функция глобальной сети Интернет коммуникационная (передача данных меж абонентами). Цель ОГАС (совсем другая) переход СССР на электронный документооборот, электронный денежный оборот и сетевое управление экономикой СССР. Компьютерная сеть это не весь ОГАС, а всего лишь его часть. Конечно, имело бы место on line общение граждан, электронные библиотеки и др. Но предполагаемые функции советского ОГАС намного шире современного Интернета. ОГАС можно сравнить с e правительством, которое начало развиваться на Западе с 1990 х гг. Можно утверждать, что ОГАС был первой попыткой построения информационного общества в мире, хоть и на базе социалистической экономики СССР. В проекте ОГАС 1980 г. положено начало многим научным и организационным принципам функционирования современного информационного государства независимо от формы собственности и социального строя. Поэтому опыт построения ОГАС может быть очень полезным в построении информационного общества и на современном этапе. Список использованных источников 1. Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на роки» вiд р. 537 V [Електронний ресурс]. Режим доступу: Малиновский Б.Н. Очерки по истории по истории компьютерной техники в Украине / Малиновский Б.Н. К.: Феникс, с. 3. Эскизный проект. Сводный том. Общегосударственная автоматизированная система сбора и обработки информации для учета, планирования и управления народным хозяйством (ОГАС) / Государственный комитет СССР по науке и технике. Всесоюзный научно исследовательский институт проблем организации и управления. ГР ; Экз (Для служебного пользования). 4. Кутейников А.В. Проект общегосударственной автоматизированной системы управления советской экономикой (ОГАС) и проблемы его реализации в х гг.: автореф. дис. канд. истор. наук: спец «Отечественная история» / А.В. Кутейников. М., с. Morozov, A.A., Glushkova, V.V., Zhabin, S.A. The scientific and organizational principles of the information society in the project OGAS 1980 The draft project OGAS 1980 as an attempt of building an information society is researched. Key words: OGAS, computer networks, management, economy, electronic records management, information society ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК 94(479.24) Мустафаєва Г.М. Міжнародні зв язки в пошуку заручників і зниклих без вісті громадян Розглянуто проблеми розвитку співробітництва в галузі гуманітарних зв язків між країнами, що перебувають у військовому протистоянні. Відзначається, що міжнародні зв язки в пошуку заручників і зниклих без вісті громадян, повинні бути одним з важливих проблем сучасності. Ключові слова: міжнаціональні конфлікти, гуманітарне право, міжнародні пакти, Червоний Хрест, ув язнені, заручники, зниклі безвісти. (стаття друкується мовою оригіналу) Мустафаева Г.М. Международные связи в поиске заложников и пропавших без вести граждан Рассмотрены проблемы развития сотрудничества в области гуманитарных связей между странами, которые находятся в военном противостоянии. Отмечается, что международные связи в поиске заложников и пропавших без вести граждан, должны являться одним из важных проблем современности. Ключевые слова: межнациональные конфликты, гуманитарное право, международные пакты, Красный Крест, заключенные, заложники, пропавшие без вести. Разразившийся в конце 80 х годов XX века Армяно Азербайджанский Нагорно Карабахский конфликт привел к тому, что тысячи людей были взяты в заложники и попали в плен. Решение существующей проблемы привело к повестке дня сотрудничество Азербайджана с государствами мира и соответствующими международными организациями. В результате возникшей необходимости 21 апреля 1993 года Азербайджан присоединился к Женевским Конвенциям «Об обращении к военнопленным», «О попечительстве гражданского населения во время войны» и послал по этому поводу официальное заявление в Федеральный Совет Швеции. Создав правовую основу для своей деятельности, республика посредством Международного Комитета Красного Креста (МККК) и официального представителя его центрального аппарата Борне выступила с инициативой о возможности обмена задержанных в Азербайджане и приговоренных судом к смертной казни за содеянные преступления заключенных армянской национальности с содержащимися в армянскому плену азербайджанскими пленными и заложниками [1,д. 6,т.1.с.231]. В своем июльском обращении к мировой общественности, Организации Объединенных Наций, группе СБСЕ, Ассамблее Гражданства Хельсинки Азербайджан призвал передовые силы осудить политику геноцида Армении, поднять голос протеста против отношения к жертвам конфликга. Обращение распространилось через средства массовой информации и международные агентства. 6 8 февраля 1993 года в городе Монтре /Швейцария/ на встрече с армянским католикосом Вазгеном I и Шейхулислам Аллахшукур Пашазаде, выражая позиции Азербайджана, выдвинул предложение о скоротечном и безоговорочном обмене заложников по принципу «Всех всем». На данной встрече, организованной по инициативе Всемирного Совета Церквей, сотрудничеству Европейского Совета Церквей и с участием Генерального секретаря Всемирного Исламского Совета, было принято совместное Коммюнике. В Коммюнике была продемонстрирована вера в не утрату возможностей завоевания стабильности и этнического перемирия в напряженной зоне стыка Запада и Востока, христианства и Ислама. Было отмечено о предотвращении пролития крови, целесообразность разрешения конфликта путем соответствующих нормам переговоров, справедливыми, политическими средствами. Единый Гуманитарный Фонд, созданный под предводительством Всемирного Исламского Совета и Всемирного Совета Церквей и с целью оказания помощи пленным и заложникам без национального разграничения,

465 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 призвал к освобождению взятых в заложники женщин и детей, гуманистическому отношению в духе многовековой Женевской Конвенции. 9 февраля Азербайджанскому и Армянскому руководству было послано единогласное обращение Генерального секретаря Всемирного Совета Церквей Конрада Рей зерина и Генерального секретаря Европейского Совета Церквей Джона Фишера [2, ]. 9 марта 1993 года в московском представительстве Центрального Совета Международного комитета Красного Креста, одобряющего обмен пленных и заложников по принципу «Всех всем», состоялась первая встреча руководства государственных комиссий обеих республик в связи с попавшими в плен или пропавшими без вести, взятыми в заложники гражданами [1,д. 134, ,с.6]. На встрече было решено заключение соответствующего договора по решению существующих проблем, до конца марта разработка проекта необходимых документов, заключения договора в Женеве, планируемого делегацией из 2 3 х человек. В проекте договора было указано о безоговорочном обмене за 48 часов заложников, раненых и тяжелобольных военнопленных, тел погибших на поле боя, о создании согласно Женевским Конвенциям 1949 года соответствующих условий для военнопленных. Однако Армения, пытающаяся развернуть переговоры от позитивного развития, выдвинув вопрос представительства Нагорного Карабаха, заявила, что они могут дать гарантию только по поводу заложников и военнопленных, находящихся на территории Армении. Оценив данную позицию, как факт, направленный на нарушение переговоров. Азербайджан заявил, что и после этого продолжит переговоры только с представительством из Республики Армения. Пресс конференция, состоявшаяся 10 марта 1993 года и посвященная итогам встречи, проведенной для местных и иностранных журналистов в постоянном представительстве Азербайджанской Республики в Москве, комментируя переговоры, отметила, что Азербайджан подготовит проект договоров следующей встречи и представит его на рассмотрение экспертов Бакинскому представительству Международного Комитета Красного Креста. Однако в конце марта поступила информация о невозможности проведения встречи в Женеве [1,д. 6,т.I,1993,с ]. Изменив свои позиции во имя граждан, находящихся в плену, Азербайджан с целью урегулирования хода переговоров в середине апреля через уполномоченного представителя Центрального Совета Международного Комитета Красного Креста по Южному Кавказу Борне, прибывшему из Женевы в Баку, осведомил Армению о том, что не возражает против участия в переговорах представителя армянской общины в Нагорном Карабахе [4, ]. После данного соглашения, оцененного как выражение доброго намерения со стороны уполномоченного представителя, каждая из двух сторон приступили к составлению точного списка пленных и заложников. Началось последовательное выполнение задач, исходящих из требований Женевской Конвенции, по подготовке списка пленных и заложников в Азербайджане, их объединения под государственным покровительством. С этой целью было предоставлено Исправительно трудовое учреждение 3 в Гобустане, создано благоприятное условие для задержания армянских граждан. После составления списка задержанных армян, в июне 1993 года он был представлен в Бакинское представительство Международного Комитета Красного Креста. Однако в связи с отставкой ответственного лица по делам пленных и заложников в Армении, представителя президента по особым заданиям Давида Шахназаряна и не установления нового лица переговоры вновь не состоялись. 28 июля 1993 года была организована встреча заместителя министра обороны Азербайджанской Республики генерал майора И.Казымова с первым заместителем министра иностранных дел «вымышленной республики» А.Агасаряном [1,д. 1161/ ДК, ]. Во время встречи А.Агасарян дал неточные сведения по поводу содержания азербайджанских женщин, детей, раненых и больных пленных и заложников в детской больнице в Ханкенди, пожилых женщин и стариков в детском саду, о возможности свободной встречи с ними международных правозащитников и организаций, отправки писем задержанных своим близким. Его заявление о выдаче определенной группы из сотрудников МВД с целью зашиты организаций, где содержались азербайджанцы и происходили с ними встречи, не удовлетворило участников встречи. Таким образом, Азербайджан посредством Бакинского представительства Международного Комитета Красного Креста отправил свой проект соглашения, который получил положительный отзыв международного органа в Женеве, и в Ереване, и в Ханкенди. Было предусмотрено подписание данного проекта из 8 страниц со стороны ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 Государственных комиссий Азербайджанской Республики и Республики Армения, а также «представителем армянской общины Нагорного Карабаха». Однако противоположная сторона предпочла воздержаться [1,д. 6,т.1 11,с.231]. Именно в тот период Азербайджан впервые вынес за стол межгосударственных переговоров вопрос о судьбе пленных и заложников, который был обсужден на уровне делегатов Милли Меджлиса Азербайджанской Республики и Верховного Совета Российской Федерации. В декабре 1993 года стеснились отношения с руководителями Грузинских и Азербайджанских организаций Транснациональной Радикальной Партии. Материалы, связанные с согласованными на Московской встрече Азербайджана и Армении вопросами по делу пленных и заложников, а также взятые ими обязательства были переведены на английский и персидский языки и посредством Министерства внутренних дел распространены в странах Европы и Ближнего Востока. В печать, эфир и другие средства информации США и европейских государств были отправлены сотни статей, фотоальбомов и т.д. по поводу пленных и заложников. Связь Азербайджана с международными организациями и их отдельными представителями в освобождении пленных и заложников стала важной сферой деятельности по определению интерных помещений для пленных и заложников, поиску без вести пропавших, возвращению их на Родину. Благодаря Международному комитету Красного Креста удалось вернуть на Родину 4, а посредством меж дународного уполномоченного итальянца М.Рафаэлли 5 человек [1,д. 1161/ДК, ]. Установилось сотрудничество с группой, в которую входили Бернхард Клазен (Германия), Светлана Ганнушкина (Россия) и Пата Закарешвили (Грузия). С участием членов группы в годах происходили неоднократные встречи с пленными и заложниками, проводились переговоры по улучшению условий их размещения, предпринимались соответствующие меры по поиску без вести пропавших. И как результат этому, в годах в период проводимых переговоров при том, что армянская сторона утверждала о нахождении у нее всего лишь азербайджанских пленных и заложников, однако именно в этот период было освобождено из плена и возвращено на Родину 1086 человек [1,д. 6,п.V,с.35 36]. В результате поисков, осуществляемых с апреля по декабрь 1993 года, было установлено, что свыше 2000 мирных жителей Азербайджана находятся в заложниках. Большинство из них были больные, инвалиды и беспомощные люди, 71 детей, 320 женщин, 173 человека в возрасте до 60 лет [1,д. 2016/ДК, ]. 7 мая 1999 года накануне годовщины согласия о перемирии Азербайджан, руководствуясь гуманистическими идеями, вновь выступил с предложением обмена пленных, как на азербайджанской, так и на армянской стороне, по принципу «Всех всем» [1,д. 6. III папка к гг., с.17]. Однако Армения опровергла данное предложение. Так, группа независимых международных правозащитников во время своего официального визита в Ереван и Ханкенди в первой половине мая 1999 года обнаружила здесь 9 азербайджанских военнопленных [1,д. 6, III папка к гг., с.52]. В действительности же в тот период в Армении было не 9, а по результатам служебно оперативных мер Азербайджана было уточнено нахождение в плену 14 азербайджанских военнопленных [I.д. 6, II папка к гг., с.44]. Среди них можно отметить азербайджанских военнопленных Зулфи Исмаил оглу Солтанова. Муршудова Садреддина Аслан оглу, попавшего в плен в 1997 году, и Сафаралиева Афгана Ханлар оглу 1976 года рождения, попавшего в плен в 1997 году. Они были переданы Государственной комиссии в аэропорту Бина посредством Александра Гнедыхина [1,д. 6, I папка к гг., с.25]. В декабре 1999 года в Политическом комитете Парламентской Ассамблеи Совета Европы были обсуждены вопросы поиска пленных, заложников и пропавших без вести и по инициативе азербайджанской делегации было выдвинуто предложение об осуществлении следующих принципов: проблемы военнопленных, заложников и без вести пропавших это гуманитарный вопрос и не использовать его в политических целях; обеспечить немедленное освобождение военнопленных, зарегистрированных Международным Комитетом Красного Креста; организовать совместную работу с целью поиска пропавших без вести людей, информирование друг друга о поступающих сведениях; создать условия для посещения гуманитарных организаций и представителей сторон возможных мест содержания пленных; предпринять коалиционные меры по расширению сотрудничества между Международным Комитетом Красного Креста и другими международными организациями. 30 декабря 1999 года Милли Меджлис Азербайджанской Республики сделал официальное заявление по

466 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 принятию этих принципов. Несмотря и на предложение Политического Комитета Парламентской Ассамблеи Совета Европы, Армянский парламент предпочел воздержаться, не выражая своей официальной позиции по этому поводу. Члены международной организации по поиску пропавших без вести Международной поисковой группы, финансируемой Фондом Генриха Белля в Германии, Бернхард Клазен, Паата Закареишвили и Светлана Ганнушкина в мае, октябре и декабре 2001 года трижды побывали с официальным визитом в Баку, обсуждали судьбу десятка без вести пропавших людей. Члены были встречены председателем Государственной комиссии Н.Аббасовым, для поиска группе был представлен список о 14 пропавших без вести азербайджанцах. Также была отмечена важность продолжения поиска по данным ранее спискам. В результате усилия членов международной поисковой группы были получены сведения о 51 пропавших без вести азербайджанцах. Во время официальных визитов членов группы в Азербайджан в 2001 году было получено согласие по направлениям их деятельности, раскрыты позиции армянской стороны [1, отчет рабочей группы Государственной комиссии за 2001 год, с.2]. Сотрудники Бакинского представительства Международного Комитета Красного Креста совместно с членами поисковой группы имени Генриха Белла для озна комления со свидетельскими показаниями по поводу мест содержания азербайджанских пленных встретились с вернувшимися на Родину азербай джанскими гражданами, чтобы организовать поиск, они были проинформированы об обоих фактах [1, отчет рабочей группы Государственной комиссии за 2001 год, с.2]. В течение 2001 года с Бакинским представительством Международного Комитета Красного Креста осуществлялось сотрудничество по поиску 17 лиц. Благодаря продолжающемуся в 2002 году сотрудничеству, были освобождены из плена 3 азербайджанских гражданина и достигнуто возвращение останков тела погибшего в плену Мамедова Мехмана Шура оглу. Несмотря на то, что данная организация выполняла гуманитарную миссию, однако и у нее были недостатки. Так, освобожденный из плена 19 ноября 2002 года Мамедов Ильхам Юсиф оглу заявил о своем недовольстве деятельностью ереванского представительства Международного Комитета Красного Креста, он отметил, что данная организация закрыла глаза на нарушение его прав. По этому поводу руководитель Бакинского представительства Международного Комитета Красного Креста господин Флорент Комаз был принят со стороны председателя Государственной комиссии Н.Аббасова, которому изложил факты по этому вопросу и, в общем, о позиции МККК в пользу армян, указал на ее серьезные недостатки. На 58 ой сессии Комиссии по Правам Человека ООП, проведенной в апреле 2002 года по инициативе заместителя министра иностранных дел, члена Государственной комиссии Халафа Халафова. консенсусом было принято постановление Азербайджана о «Без вести пропавших людях». В результате непрерывных переговоров, проводимых по дипломатическим каналам, к постановлению в качестве соавторов присоединились 17 государств. В принятии постановления активное участие приняли также представители Швейцарского правительства как депозитора Женевских конвенций от 12 августа 1949 года о защите Европейского Союза, Организации Исламской Конференции. Международного Комитета Красного Креста и Жертв войны и дополнительных к ним протоколов. В постановлении было указано на то, что на 60 ой сессии Комиссии по правам человека ООН вновь будет рассмотрен данный вопрос и предусмотрено представление Генеральным секретарем ООН доклада в связи с проблемой. Уже началась работа по организации обращений граждан в международные организации, поставленная как важная задача на третьем заседании Государственной комиссии с новым составом. Эта работа выполняется в двух направлениях и обращения адресуются в 11 международных организаций: Первое направление обращения родителей и близких родственников лиц, содержащихся в армянском плену; Второе направление обращения лиц, освобожденных из армянского плена. До конца 2001 года было подготовлено и отправлено по указанным адресам около 400 писем обращений. 27 марта 2002 года в Рабочей группе Государственной комиссии координатор по делу защиты Бакинского представительства Международного Комитета Красного Креста Э.Баярт был принят секретарем Комиссии И.Багировым и обсудил с ним ряд вопросов [1, отчет РГГК на март 2002 года, с.2]. Член комиссии З.Салахова во время своего официального визита в сентябре 2002 года в CUJA на встречах, проводимых в згой стране и в резиденции ООН, дала сведения по данной проблеме, представила ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 сборник материалов Государственной комиссии, фото, аудио и видео материалы, отражающие факты этнического расчищения, производимого в результате нападения на Азербайджан и геноцида. Во время очередного визита в Азербайджан 9 10 мая 2002 года были выполнены соответствующие работы с Международной Рабочей группой по поиску и для осуществления данного поиска противной стороной был представлен новый список [1, отчет РГГК на март 2002 года, с.2]. Побывавший с визитом в Азербайджане и принятый в Государственной комиссии американский эксперт, автор книги «Тайна великого террористического «христианского» государства Армении» Самуэль Вимсе дал сведения, отражающие факты террора, этнического расчищения и геноцида, произведенного в результате нападения Армении на Азербайджан, представил доказывающие это сборник материалов, аудио, видео и фотодокументы. 23 сентября члены Международной Поисковой Группы (МПГ) были приняты Государственной комиссией и Рабочей группой. Во время встречи МПГ были представлены повторные вопросы по поводу азербайджанских граждан, которые когда то находились в армянском плену, и судьба которых стала неизвестной сентября в Баку на региональной конференции женщин Азербайджана, Турции и Грузии, проводимой при поддержке ООН, был продемонстрирован фильм «Мы говорим «нет» террору». Несмотря на то, что во время международной конференции по пропавшим без вести лицам, организованной в 2003 году в Женеве Международным Комитетом Красного Креста, делегация Азербайджана представила на повестку дня вопрос определения судьбы граждан, спрятанных в плену и в заложниках. 12 мая 2003 года во время визита в Баку Международной рабочей группы по делу военнопленных, заложников и пропавших без вести на повестку дня диалога, проводимого в Министерстве национальной безопасности [3, ] была выдвинута необъяснимая позиция армян, февраля 2003 года на международной конференции в Женеве на тему «Без вести пропавшие лица», организованной Международным Комитетом Красного Креста с участием азербайджанской делегации, Г.Алиева, исполняющая полномочия руководителя Рабочей группы по делу пленных и заложников, подняла вопрос о без вести пропавших гражданах, в том числе и о 783 гражданах, находящихся в свое время в армянском плену и дальнейшая судьба которых стала неизвестной, однако международные организации воздержались рассматривать ли факты. Именно поэтому 24 февраля 2004 на встрече председателя Государственной комиссии с представителем Международного Комитета Красного Креста по странам Америки и Европы Беатрис Межван Рогго еще раз была подчеркнута важность мероприятий, проведенных в сентябре 1999 года с участием ОБСЕ, МККК, а также Международной Рабочей группы по освобождению пленных и заложников, поиску пропавших без вести людей, поскольку армяне предлагали передавать трупы по дорогой цене, или же требовали взамен «армян». Но в Азербайджане на тот период не было случаев содержания армян. Хотя международные организации и имеют сведения по этому поводу, однако даже по сегодняшний день не предприняты должные меры по требованию возврата останков погибших, чтобы положить конец чаяниям их родителей. Факт того, что международные организации не сделали заявлений против армян даже после таких шагов, вызвал серьезное недовольство в Азербайджане. 27 мая 2003 года за круглым столом, организованном Комитетом по Демократии и Правам Человека и посвященном судьбе наших соотечественников в армянском пленении, во главе с МККК было серьезно раскритиковано равнодушие большинства международных организаций по отношению к судьбе пленных, в период официальных визитов с сожалением подчеркивалось, что они не принимали никаких мер против скрытия Арменией пленных и заложников [5, ]. 3 августа 2004 года в Бакинском прессклубе на пресс конференции Центра по защите прав беженцев и вынужденных переселенцев председатель Центра Татьяна Чаладзе высказала более серьезное мнение в адрес международных организаций, обратилась к председателю Международного Комитета Красного Креста Донато Микошу по поводу улучшения судьбы плененных людей. Она заявила, что хотя иностранные компании и показывают себя в качестве реставраторов прав людей, однако в действительности же они не оказывают никакой помощи. Татьяна Чаладзе даже

467 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 грозилась дать Международный Комитет Красного Креста под Международный Суд в Гааге [7, ] апреля 2003 года сопредседатели Международной рабочей группы по делу пленных и заложников Бернхард Клазен, Светлана Ганнушкина и Паата Закареишвили побывали с визитом в Азербайджане. Главной целью визита якобы была работа, связанная с армянскими пленными и заложниками, скрываемыми в Азербайджане [3, ]. В то время как всему миру уже было официально объявлено об отсутствии в Азербайджане хотя бы одного армянского пленного. 18 января 2004 года Государственной комиссией был принят координатор представительства по оборонной программе Бакинского представительства Международного Комитета Красного Креста Жан Поль Корбон, проведены обсуждения о предстоящей работе по сопоставлению имеющихся в Международном Комитете Красного Креста и Государственной комиссии спи сков, представлен список лиц, чьи имена были отмечены в списке пропавших Государственной комиссии, однако вследствие того, что не было обращений со стороны их родственников, они не попали в регистрацию Международного Комитета Красного Креста. МККК представил список 28 азербайджанцев, погибших в плену. По представленному на встрече списку в базу данных были включены дополнения, сведения о близких родственниках 50 из них отправлены в Международный Комитет Красного Креста. Анализ списка пропавших показал, что имена 2368 человек в Государственной комиссии не были зарегистрированы в МККК. В связи с поиском пропавших 22 апреля 2004 года в Рабочей группе Государственной комиссии были приняты сотрудничающие с ней сопредседатели Международной рабочей группы по освобождению пленных и заложников, поиску пропавших без вести лиц Бернхард Клазен и Пата Зкареишвили. На встрече обсуждался вопрос поиска пленных и взятых в заложники, пропавших без вести лиц в результате Армяно Азербайджанского конфликта. Кроме того были представлены факты о месте содержания азербайджанских пленных и заложников в Армении, когорые донесли сбежавшие из Армении в Азербайджан Роман Терян и Артур Агресян, сопредседателям было поручено исследовать указанные территории. 29 ноября 2004 года на встрече министра национальной безопасности Эльдара Махмудова с руководителем Бакинского офиса Международного Комитета Красного Креста Мери Верни и координатором представительства по оборонной программе Жан Полем Корбоном также обсуждалось отношение к судьбе пленных и заложников, вновь протестовали против возникшей безразличной позиции [7, ], было объявлено о содержании в плену и заложниках 4852 азербайджанских граждан [6, ] октября 2004 года в Монако на сессии VI Международного Саммита по организованной преступности, посвященной международному террору, Э.Махмудов аргументировал опасность и нарушения армянского вооруженного сепаратизма и террора, преступность, произведенную против пленных и заложников в Армении и на оккупированных территориях Азербайджана, в этом плане отметил важность целесообразного усиления международного сотрудничества [6, ]. 28 февраля 2005 года со стороны председателя Государственной комиссии были приняты представители Международного Комитета Красного Креста, глава Оперативного управления по Восточной Гвроне Изабель Баррас. руководитель Бакинского представительства Мери Вернц и координатор представительства по оборонной программе Жан Поль Корбон. На встрече был широко обсужден проект Меморандума «Об организации поиска лиц, пропавших без вести в связи с нагорно карабахским конфликтом», обе стороны высказали свои предложения и примечания. После медпредставитель Бакинского офиса Международного Комитета Красного Креста Фатах Лабиб, а также Жан Поль Корбон были приняты в Рабочей группе. Хотя на указанных встречах, ежедневных переговорах с Международной рабочей группой и Международным Комитетом Красного Креста неоднократно поступала информация об освобождении взятых в плен солдат, и даже о дате освобождения, однако в последующем данные организации сообщили об опровержении армянской стороной данного факта под предлогом нерешенности технических вопросов, плохих погодных условий и т.п. Несмотря на все предлоги, Азербайджан добился освобождения своих военных. В связи с уточнением сведений Государственной комиссии и поиском пропавших без вести граждан в международные организации был послан запрос на 251 человек, созданы «личные дела». На пресс конференции, организованной отделом по вопросам ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 образования и культуры Американского Государственного Департамента и компанией (Project Нагmоnу» в рамках Программы лидерства азербайджанских женщин и посвященной «итогам обмена в Америке», были розданы 8 экземпляров сборника материалов Госу дарственной комиссии. В связи с открытием нового варианта Интернет сайта Государственной комиссии подготовлен проект материалов, отражающих преступления, совершенные против пленных и заложников, и для его высокоуровневого претворения в жизнь подписан договор с компанией «FlexibleSolutions). В 2006 году повысились усилия для более плодотворного построения сотрудничества с международными организациями, поддерживались непрерывные связи с МККК и МРГ. проводились встречи. В годах улучшились связи Государственной комиссии с международными ор ганизациями по поиску пленных и заложников и возращению их на Родину. На встречах сопредседателей МРГ с региональным координатором I февраля 2006 года, президента МККК Якоба Келленбергера с руководителем оперативного управления по Восточной Европе госпожой Изабель Баррас 3 апреля 2006 года, а также на 10 других встречах в январе июне с Комитетом, докладчика Комитета Парламентской Ассамблеи Совета Европы по вопросам миграции, беженцев и населения Лео Платвоэти с секретарем того же комитета Марком Невелли 9 июня 2006 года руководство Государственной комиссии и Рабочей группы дали сведения по поводу освобождении пленных и взятых в заложники граждан, о проделанной работе в плане поиска пропавших без вести, необходимости сотрудничества с международными организациями, приобретенных первичных результатах. В связи с исполнением со стороны Азербайджана постановления о «Пропавших без вести лицах», принятого на 58 ой сессии Комиссии по правам человека ООН и 59 ой сессии Генеральной Ассамблеи ООН усилилась работа с международными организациями. Список использованных источников 1. Архив рабочей группы Государственной Комиссии по работе пропавшим без вестей, заложникам. 2. Газета «Azərbaycan» за гг. 3. Газета «Зеркало» гг. 4. Газета «Бакинский рабочий» гг. 5. Газета «Olaylar» гг. 6. Газета «3 ногта» гг. 7. Газета «EXO» гг. 8. Сванте О Корнелл. Конфликт в Нагорном Карабахе: динамика и перспективы решения. Вашингтон, Миркадыров Р. Не надо оказывать себе «медвежью услугу», когда речь идет о цифрах, связанных с Карабахским конфликтом// Газета «Эхо», Иршадоглы Адиль. Военная хроника. Армяно азербайджанская война// Газета «Azad Qarabağ» Antol Leven. «Qarabağ təpəliklərinə səpələnmiş insane cəsədləri»// Times Mustafayevа, G.M. International links in search of hostages and missing persons Article is devoted to the development of cooperation in the fi eld of cultural ties between the two countries in military confrontation. The article notes that international relations in search of hostages and missing persons should be one of the important problems of our time. Key words: ethnic confl ict, humanitarian law, international covenants, the Red Cross, prisoners, hostages and missing persons.

468 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 УДК (564.3) «2013»(045) Ясірова Ю.Ф. Демократичний збір (ДІСІ) на виборах президента Кіпру 2013 р.: програмні засади та електоральна активність Досліджено програмні засади кандидата на посаду президента Кіпру від партії Демократичний збір Н.Анастасіадіса. Розглянуто проблемні питання програми. Проаналізовано електоральну активність на президентських виборах Кіпру 2013 р. Ключові слова: політична партія, Демократичний збір, політична програма, вибори. Останнім часом Республіка Кіпр знаходиться в центрі уваги міжнародного співтовариства. Причинами цього є винайдення газових родовищ у південно східних водах Середземного моря у 2011 р., головування Кіпру в Раді Європи ( ) і фінансова криза. Вирішальною подією всього цього періоду стають президентські вибори, призначені на лютий 2013 р., за результатами яких спостерігає вся Європа. Тому діяльність і передвиборча кампанія політичних партій країни набуває неабиякої важливості. Надзвичайно актуальним в цьому контексті стає аналіз програмних засад партії Демократичний збір (Democratic Rally, Δημοκρατικός Συναγερμός, ДІСІ). В першу чергу це обумовлено тим, що партії не тільки виражають інтереси певних верств суспільства, але і беруть участь у формуванні цих інтересів. Трансформуючи соціальну незадоволеність у позитивні цілі, політичні програмами, вони дають населенню можливість вибирати між різними варіантами майбутнього розвитку. По друге, партія Демократичний збір посягає визначне місце в партійній системі Кіпру. ДІСІ є однією з чотирьох основних політичних партій країни (на ряду з Прогресивною Партією трудового Кіпру/АКЕЛ, Демократичною партією/діко, Рухом соціал демократів/ КІСОС) [6]. Парламентські вибори 2011 р. стали показовими в цьому плані. За підсумками підрахунку бюлетенів, дві третини голосів припало на АКЕЛ та ДІСІ. Третя провідна сила ДІКО втратила два парламентських місця. КІСОС залишилася з 5 місцями [7]. Отже, «четвірка» забезпечила себе 53 з 56 місць в парламенті. По третє, за результатами президентських виборів (І коло 17 лютого, ІІ коло 23 лютого 2013 р.) перемогу здобув саме кандидат від Демократичного збору Нікос Анастасіадіс, який отримав в 57,48% голосів, випередивши свого головного суперника, представника комуністичної партії Ставроса Маласа [4]. Такий результат покладає на ДІСІ неабияку відповідальність. Останній раз представник партії Главкос Клірідіс займав посаду президента протягом двох строків з 1993 до 2003 р. Він сприяв вступу Кіпру до ЄС і підтримав непопулярний серед населення План Аннана [5]. Тобто важливим для ДІСІ в цих умовах стає виправдати надії своїх громадян та міжнародної спільноти у вирішенні нагальних питань. У цілому політична система Кіпру знаходиться у полі дослідження в основному зарубіжних дослідників: К.Агапіу Джозефідс, Я.Кацурідес, А.Кірьяку, С.Папаянеас, С.Стильянідіс і т.д. Серед російських авторів слід виділити В.Ізотова. Питання щодо ДІСІ та її президентської програми розглядаються загалом в рамках дослідження особливостей передвиборчої кампанії та результатів виборів. Метою дослідження є визначення програмних засад Демократичного збору, аналіз проблемних її питань та електоральної активності на президентських виборах Кіпру 2013 року. ДІСІ є консервативною партією. Вона створена в середині 1970 х рр. Тоді практично в кожній демократичній країні, де існувала сильна соціалістична партія, стали формуватися потужні противаги. На Кіпрі вже функціонувала комуністична партія AKEL. З того часу на Кіпрі існує система «рівноваги протистояння» між соціально профспілковою і консервативною партіями. ДІСІ акцентує увагу на християнсько демократичних цінностях. Її політична платформа заснована на декількох ключових ідеях. Перш за все, це прагнення до розширення можливостей звичайних громадян впливати на область політики, прийняття на себе відповідальності за свою економічну і соціальну долю і ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 боротьба проти зростаючої бюрократизації суспільних структур [6]. Всі ці проблеми чітко висвічуються в партійній риториці. Передвиборча програма кандидата від ДІСІ Н.Анастасіадіса побудована за проблемним принципом і включає наступні позиції: економіка та розвиток; кіпрська проблема; безпеки громадянина; міграція; відновлення довіри громадян; сучасна та ефективна держава; енергетика; підвищення рівня охорони здоров я; спорт; місцеве самоврядування; підтримка домогосподарств і бізнесу; освітня політика [1]. «Ми будемо здійснювати амбіційну програму структурних перетворень та реформ в державі і в нашій економіці» [4]. Саме ця теза стала визначною в програмі Демократичного збору. Вперше за всі вибори президента Кіпру виборча кампанія була сфокусована не на проблемі розділу острова на грецьку і турецьку частини, а на економічних питаннях. Це пов язано з тим, що безробіття в країні досягло рекордних 15%, а державний борг склав 14,5% ВВП. Ніколи раніше Кіпр не стояв на межі дефолту. Єврокомісія, Європейський центральний банк і Міжнародний валютний фонд розглядають питання про виділення фінансової допомоги Кіпру в розмірі 17 млрд. євро. Однак переговори між урядом Кіпру і «трійкою», які почалися ще в липні 2012 року, зайшли в глухий кут. Додатково переговори відкладені через те, що Кіпр став об єктом звинувачень через його офшорну політику, що «сприяє відмиванню кримінальних, головним чином, російських капіталів». Тепер вже колишній президент Кіпру Д.Хрістофіас був не згоден прийняти фінансову допомогу ЄС, оскільки від Кіпру вимагають виконання трирічної програми жорсткої економії, яка включає вимоги 15 відсоткового скорочення заробітної плати в державному секторі і продаж державних підприємств приватному капіталу [12]. Ці аспекти враховані при формуванні економічних положень програми Н.Анастасіадіса. Таким чином, важливе місце серед програмних засад займає питання створення нової моделі розвитку, яка б заохотила розширення тих сфер економіки, які мають відносні переваги. Звертається увага на те, що кіпрська економіка до сьогодні розвивалася на основі вузького кола галузей: туризм, будівництво, фінансові послуги. В сьогоднішніх умовах вони не можуть самі продовжувати підтримувати подальше зростання. ДІСІ намагається побудувати антропоцентричну модель економічної політики, що розглядається правими партіями. В змішаній економіці консерватори бачать зв язок між приватною ініціативою і, в разі необхідності, державним контролем над цими процесами. Це представляється найбільш дієвою формою економіки в сучасних умовах [1]. Саме тому Н.Анастасіадіс проголошує необхідність реформування системи державного управління і приватизації державних підприємств з метою підвищення їхньої ефективності. Він виступає за угоду з європейськими кредиторами, засновану на принципах жорсткої економії непопулярних, але на сьогоднішній день, мабуть, безальтернативних. Кіпрське питання, не дивлячись на підвищену увагу до фінансової кризи, залишається одним із ключових у виборчій кампанії. Слід підкреслити, що партія Демократичний збір завжди виступала за якнайшвидше вирішення конфлікту, крім того, за зміцнення тісних зв язків із західними країнами і на даній основі за компроміс із турецькою громадою Кіпру. До того ж, як вже було зазначено, в 2004 році ДІСІ була активним прихильником Плану Аннана, який передбачав створення єдиної держави Об єднаної Кіпрської Республіки з двох автономних частин грецької та турецької. Греки кіпріоти тоді розцінили цей план як неприйнятний для них, і провалили його на референдумі трьома чвертями голосів [2]. Виходячи з цього, партія зазначає, що рішення кіпрської проблеми має зберегти єдність держави, народу, інститутів та економіки. Обов язковою умовою вирішення проблеми визначається виведення турецьких окупаційних військ і поселенців. Ця позиція аргументується необхідністю дотримання основних прав і свобод людини, які в даній ситуації порушуються відносно греків кіпріотів. Звертається увага також на те, що рішення має бути результатом згоди, а не нав язування і примусу ззовні. Стосовно Плану Аннана Н.Анастасіадіс наголошує, що він був відхилений через те, що кіпріоти вважали його несправедливим, а тому варіації такого плану ніколи не будуть прийняті населенням південної частини острова. Необхідність змінити формат переговорів постає важливою умовою знаходження

469 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 раціонального рішення кіпрської проблеми. В цьому контексті головна роль надається Національній Раді, її співробітництву з Європейським союзом [1]. В рамках програмних засад Демократичного збору щодо Кіпрської проблеми інтерес викликає блок положень стосовно переосмислення зовнішньої політики. В руслі вирішення конфлікту перспективними, на нашу думку, вбачаються пропозиції щодо досягнення домовленостей і зближення з державами, які чинять вплив на Туреччину, а також залучення Росії, Китаю та Франції до прийняття рішення, з оглядом на їхнє членство в Раді Безпеки. Положення також включають пропозиції рівної участі Кіпру в усіх стовпах політики та ініціативах Європейського союзу, включаючи питання спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС, досягнення участі в Шенгенській зоні. Крім того, праві сили, підтримуючи приєднання до програми НАТО «Партнерство заради миру», розглядають її в якості першого кроку до Північноатлантичного блоку [1]. Ще будучи президентом Д.Хрістофіас відхилив ці пропозиції ДІСІ. Але в своїй програмі Н.Анастасіадіс знову зазначає побудування відносин з НАТО як одну із необхідних засад переосмислення зовнішньої політики. Тим не менш, Туреччина, член НАТО, швидше за все, накладе вето на будь яку спробу Кіпру співпрацювати з НАТО [2]. Тобто ДІСІ пропонує дещо нові, нетрадиційні, відмінні від комуністичних Д.Хрістофіаса, підходи з огляду на питання зовнішньої політики і кіпрської проблеми. Відзначимо, що напередодні другого туру виборів Н.Анастасіадіс заговорив і про відносини Кіпра з Росією. «У разі обрання президентом, моїм головним пріоритетом буде якомога швидше забезпечення отримання Кіпром фінансової підтримки, заявив лідер Демократичного збору. Я переконаний, що Росія може зіграти в цьому роль каталізатора» [9]. В цьому контексті хотілося б помітити, що Д.Хрістофіас за свого президентства активно підтримував зв язки з Росією, навіть домовився про отримання позики у розмірі 2,5 млрд. євро влітку 2011 р. під 4,5%, що значно нижче за ринкові ставки. Цьому сприяє сама постать Хрістофіаса, який свого часу навчався в Москві, та належність його партії до комуністичного крила [12]. Що ж до відносин Росії та Кіпру за президентства представника правих сил, який планує спрямовувати свою зовнішню політики на зближення з Заходом та вступ до НАТО?! Такі плани ніяк не можуть сприяти їхньому покращенню. Хоча можна згадати, що багаторічний політичний патрон Анастасіадіса, засновник ДІСІ Г.Клірідіс налагодив цілком нормальні стосунки країни з Росією. Енергетичне питання посідає окрему ланку. Кандидат від ДІСІ дотримується позиції, що нещодавно відкриті газові родовища Кіпру можуть врятувати країну від фінансового колапсу, що їй загрожує, та збагатити кіпріотів. Анастасіадіс запропонував створити Фонд корисних копалин за норвезьким зразком. Як відомо, у Норвегії доходи від торгівлі нафтою та газом акумулюються у спеціальному державному фонді, з якого фінансуються програми здорового розвитку нації. Але без погодження з Туреччиною видобуток газу із залученням мільярдних інвестицій на Кіпрі навряд чи можливий. Уряд в Анкарі уже заявив про те, що видобутий газ має бути розділений порівну між північною частиною острова, що належить Туреччині, та кіпрським півднем. Слід зазначити, що і Ставрос Малас займає таку ж позицію [10]. На нашу думку, курс нового президента можна охарактеризувати його словами, проголошеними після підведення підсумків виборів: «Я буду працювати заради єдності, я буду працювати, щоб позбавити нашу країну іноземних військ, я буду працювати заради відновлення прав людини, я буду працювати заради європейської країни» [4]. Переходячи до питань електоральної активності, слід помітити, що ще до початку виборів соціологічні опитування громадської думки зафіксували що основна боротьба за президентське крісло розгорнеться між трьома кандидатами лідером опозиційної правоцентристської партії ДІСІ Н.Анастасіадіс, представником правлячої партії комуністів АКЕЛ Ставросом Малас і незалежним кандидатом Йоргосом Лілікасом, якого підтримує партія ЕДЕК. Деякі прогнозували перемогу Н.Анастасіадіса ще в першому колі. Отже, за результатами першого кола президентських виборів 45,46% відсотків отримав кандидат від ДІСІ, 26,91% кандидат від АКЕЛ. Незалежного кандидата Й.Лілікаса підтримало 24,93% виборців. Паралельний підрахунок голосів вели 4 екзіт поли ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 В той же час, найбільшого відсотка 17,6%, у порівнянні з усіма попередніми виборами, досягла доля виборців, які утримались. В цих виборах прийняли участь 82,84% виборців, порівняно з 89,62% виборів 2008 р. Закордоном, де вперше проводилось голосування, проголосувало 80% виборців. Право вибору мали громадян. Явка виборців на ІІ коло виявилася трохи нижче, ніж коли на Кіпрі проходив перший етап [3]. Зважаючи на це, можна говорити про виборчу апатію, політичну байдужість та загальну недовіра до політиків. І це, незважаючи на існуючий закон, що карає за ухилення від голосування. Втім, цей закон є «сплячим» і практично ніколи не застосовувався. Що ж конкретно до кандидата від Демократичного збору, то 58% учасників соцопитування були впевнені у перемозі Н.Анастасіадіс, незалежно від того, за кого вони би не голосували. На думку виборців, він запропонував кращий підхід вирішення кіпрської проблеми, а також здатний впоратися з проблемами внутрішнього управління, просувати інтереси Кіпру на міжнародному рівні і вивести країну з економічної кризи [11]. Анастасіадісу не вдалося перемогти в першому турі навіть незважаючи на те, що він спочатку отримав підтримку не тільки своїх прихильників, але і впливової центристської Демократичної партії, яка входила до урядової коаліції. Однак у першому турі значна частина кіпріотів підтримали «третю силу» Йоргоса Лілікаса, що виступив з популістських позицій (він став єдиним з основних кандидатів, які виступали проти отримання країною нових кредитів). Але повторне голосування не залишило лівим шансів. Електорат Лілікаса «розсипався» і дав Анастасіадісу необхідні для перемоги відсотки. Він набрав найбільший відсоток голосів на президентських виборах починаючи з 1974 р., набравши 57,48% [8]. Не дивлячись на це, більше половини опитаних виборців (53%) заявили, що вибори їх або мало цікавлять, або не цікавлять взагалі. Паралельно з цим спостерігається різке зниження рівня довіри громадян до уряду, банків, партій і політиків. Більшість налаштована вкрай песимістично щодо ситуації, яка склалася на острові у зв язку з економічною кризою, крахом банківської системи і різким збільшенням безробіття [11]. Тим не менш, результати президентських виборів на Кіпрі показали, що тяжкий економічний стан, невирішеність Кіпрської проблеми потребують певних змін в політичному курсі країни. Цього разу надії покладені на праві сили в обличчі ДІСІ. Необхідність зміни керівництва державою продиктували умови, що склалися. Адже саме за період правління АКЕЛ Кіпр опинився на межі дефолту, відбувся вибух на військовій базі, який забрав 13 життів і завдав значної шкоди економіці республіки. Політичні супротивники поклали відповідальність за те, що трапилося на президента Дімітріса Хрістофіаса, який в результаті не балотувався на другий термін [8]. Отже, особливістю президентських виборів 2013 став акцент на економічній проблематиці. Саме цим питанням присвячені головні програмні засади кандидата ДІСІ. Анастасіадіс робить ставку на врятуванні країни за допомогою коштів ЄС. Вся його програма пронизана духом правої спрямованості партії. Це вимоги безпеки для людини, законності, стабільності, розвитку приватних ініціатив. Це дотримання ліберальної економічної теорії, що означає обмеження ролі держави в економічному житті. У зв язку з цим теза про необхідність приватизації стала визначною серед програмних засад ДІСІ, викликала обговорення в пресі і дискусію з лівою партією АКЕЛ. Питання вирішення кіпрської проблеми, хоча і не стало першочерговим в передвиборчій кампанії, все ж має не менше значення для Кіпру. Це також знайшло відображення в президентській програмі ДІСІ. Анастасіадіс дотримався рамок ідеології партії у відповідних положеннях. Він також ставить нагальним переосмислення зовнішньої політики в цьому контексті. Так, доволі дискусійними стають пропозиції щодо вступу в НАТО, що може викликати не тільки жорстку політичну конфронтацією з АКЕЛ, а й хвилю незадоволення і народні протести. Подальший розвиток відносини з Росією розглядається кандидатом від ДІСІ необхідним як в контексті вирішення кіпрської проблеми, так і в контексті фінансової кризи. Це дає можливість говорити про прагматичність наміченого курсу правих сил, націленість на ефективність зовнішньої політики. Вперше великого значення в програмі дістають питання енергетики. Вони включають як програму розробки родовищ у шельфі, так і використання альтернативних джерел енергії. Позиції двох головних партій супротивників в даному питанні збі-

470 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 71 гаються. Саме тому, на нашу думку, хоча ці пропозиції і мають велике значення для подальшого економічного зросту, вони не стали визначними для виборців. Таким чином, в програмі ДІСІ питання політичні тісно пов язані економічними. Переплітаючись і впливаючи один на одного, вони створюють широкий спектр пропозицій, спрямованих, в першу чергу, на відновлення стабільного розвитку і подолання кризи. Результати виборів стали передбачуваними. Розстановка сил між ДІСІ та АКЕЛ знов змінилася, тільки тепер на користь правих сил. Новий президент та його команда не мають права на помилку. Представивши доволі амбіційну програму вони мають реалізувати її на практиці. Адже саме від цього буде залежати подальше майбутнє Республіки Кіпр. Список використаних джерел Papagianneas S. Cypriot election: The political problem and the financial crisis [Електронний ресурс] / S.Papagianneas. Режим доступу: finance/ cyprus 2013 presidential electio analysis Ν. Αναστασιάδης Στ. Μαλάς οι αντίπαλοι στο β γύρο των προεδρικών εκλογών στην Κύπρο [Електронний ресурс]. Режим доступу: αναστασιάδης στ μαλάς οι αντίπαλοι/ 4. Ν. Αναστασιάδης: Μεγαλύτερη πρόκληση η σταθεροποίηση της οικονομίας Ανακηρύχθηκε νέος πρόεδρος της Κυπριακής Δημοκρατίας [Електронний ресурс]. Режим доступу: 5. Προεδρικές Εκλογές στην Κύπρο [Електронний ресурс]. Режим доступу: articles/ Στυλιανίδης Σ., Καρανικόλας Ν. Η πολιτική ιστορία της Κύπρου τα τελευταία 25 χρόνια Μια χαρτογραφική προσέγγιση [Електронний ресурс] / Σ.Στυλιανίδης, Ν.Καρανικόλας. Режим доступу: auth.gr/main/images/papers/synedria/xeee2000b.pdf 7. Изотов В. Парламентские выборы 2011: итоги и последствия [Електронний ресурс] / В.Изотов. Режим доступу: 8. Маркин А. Кипрские выборы: ожидаемый итог [Електронний ресурс] / А.Маркин. Режим доступу: vibori ozhidaemij itog/ 9. Матвеева П. Правый Кипр уповает на Россию [Електронний ресурс] / П.Матвеева. Режим доступу: Перепадя О. Вибори на Кіпрі і газові родовища: що спільного? [Електронний ресурс] / О.Перепадя. Режим доступу: на кіпрі і газові родовища що спільного/a Президентская гонка на Кипре набирает обороты [Електронний ресурс]. Режим доступу: cyp rus eu.com/prezidentskaya gonka na kipre nabiraet oboroty/ 12. Президентские выборы на Кипре: на этот раз в центре внимания экономика [Електронний ресурс]. Режим доступу: vybory na kipre na etot raz v centre vnimaniya ekonomika/ Ясирова Ю.Ф. Демократический сбор (ДИСИ) на выборах президента Кипра 2013: программные принципы и электоральная активность Исследованы программные принципы кандидата на пост президента Кипра от партии Демократический сбор Н.Анастасиадиса. Рассмотрены проблемные вопросы программы. Проанализирована электоральная активность на президентских выборах Кипра Ключевые слова: политическая партия, Демократический сбор, политическая программа, выборы. Yasirova, Y.F. Democratic Rally in the presidential elections of Cyprus in 2013: program principles and electoral activity The article researches the program principles of the Democratic Rally s candidate for president of Cyprus N.Anastasiades. Problematic issues of the program are considered. It analyzes electoral activity on the presidential elections of Cyprus in Key words: political party, Democratic Rally, political program, elections. 938 НАУКОВЕ ЖИТТЯ Рецензія на навчальний посібник: Штойка П.І. Концепції природознавства. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, с. 939 Випуск 71 Бєсов Л.М. Методологічні установки і загальносвітоглядні уявлення, образи та ідеї природознавства завжди надавали значний вплив на розвиток всіх наук, у тому числі гуманітарних. Виключно потужним цей вплив став нині в епоху науково технічної революції, радикальної зміни ставлення людини до світу, до природи, в епоху глобальних інтеграційних процесів як у науці, так і в духовній культурі в цілому. Фундаментальна підготовка фахівця будь якого профілю вже немислима без ознайомлення його з історією і сучасним станом природничонаукового пізнання. Курс «Концепції природознавства» покликаний дати широку панораму історії природознавства і спільних елементів сучасної природничо наукової картини світу, світоглядних і методологічних уявлень, що формуються в нашу епоху в надрах природознавства. Досвід викладання курсу «Концепції природознавства» показує, що його вивчення сприяє виробленню у студентів установок і цінностей раціоналістичного ставлення до світу, природи, суспільства, людини. Це дуже важливо в наш час, коли ми спостерігаємо чергову історичну хвилю міфологізації культури. Масова свідомість реміфологізуєтся, все частіше ставляться під сумнів досягнення і можливості наукового пізнання світу, відбувається сплеск інтересу до містицизму, розквіт квазінаукової міфотворчості, паракультурних форм свідомості, окультизму, магії, астрології, спіритизму. Втеча від матеріалізму до містики, від науки до міфу стало модою для вітчизняного та зарубіжного безмежного скептицизму. У цих умовах набуває особливої значущості утвердження ідеалів науково раціонального ставлення до дійсності, на яких побудована цивілізація. Все культурне багатство людства можна розділити на дві великі категорії, дві частини гуманітарну і природничонаукову. До першої відносяться філософія, історія, література, мистецтво, релігія... До другої фізика, хімія, біологія, географія... В рамках першої категорії людина займається собою, собі подібними, співтовариством людей. В рамках другої навколишнім світом, тією живою і неживою природою, в якій вона живе. Одній з основних проблем, з якими доводиться мати справу будь якій людині впродовж всього життя, є проблема взаємопорозуміння. Виявляється надзвичайно складним поставити себе на місце іншої людини, зрозуміти хід її думки, зрозуміти її асоціації. Тому невипадковим є включення гуманітарних дисциплін в програми природничонаукових і технічних ВНЗ. Важливо також познайомити гуманітарієв з основними відомостями з природничих наук, показати, що привертає увагу природників і дати зрозуміти особливості ходу їх думки, заснованої на концепціях природознавства. У розділах навчального посібника, який отримав гриф Міністерства освіти і науки України, зроблено спробу послідовно, хоча і вельми коротко, викласти основні концепції з приводу того, що з себе уявляє і як розвивається зовнішній світ. Розглядаються Всесвіт в цілому, галактики, зірки, планети, Земля, її будова, її геологічний розвиток. Викладаються погляди на еволюцію, яка, можливо, привела до появи людини. І, нарешті, ідеї людини відносно суті будови навколишнього світу. Від світу цих ідей до поняття ноосфери, що обговорюється на завершення, один крок. В цілому матеріал посібника викладено зрозуміло, хоч і неспрощенно. Іноді матеріал може виявитися досить складним для сприйняття. Тому є декілька причин. Перша це вже згадувана відмінність в підходах гуманітарія і природника. Інша це об єктивна складність предметів розгляду, що само по собі вимагає зусиль. Третя це висока концентрація понять, ідей і термінів, необхідних для їх успішного засвоєння.

471 НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 71 Вважаю, що на лекціях матеріал розбирається детальніше, тоді як тексти є лише допоміжним матеріалом, що полегшує засвоєння курсу. Робота справляє добре враження. Методичний матеріал до посібника є продуманим і виваженим. Позитивним є прагнення автора акцентувати внесок українських вчених. Разом з тим як рецензент хочу сформулювати деякі зауваження. В методичному плані мало б сенс розширити списки питань для контролю до розділів. Серед цих питань повинні бути і завдання для розміркування. З уваги автора якось випали наукові революції, але саме вони створюють нові концепції. В сучасній ситуації, коли зросли масштаби лже і паранауки, про це теж потрібно сказати з виявленням причин і наслідків цих процесів. Основна мета курсу «Концепції природознавства» дати слухачам загальне уявлення про наукову картину навколишнього світу на основі сучасних наукових досягнень, розвинути допитливість студентів, поглибити їх здібності до критичного осмислення інформації, що поступає (особливо пара і псевдонаукових фактів). Тому важливо навчити студентів природничонауковому підходу і зробити його центром світогляду. Загальний висновок щодо навчального посібника П.І. Штойка «Концепції природознавства»: праця виконана на належному науковому і методичному рівні, вона буде корисна в сучасній освітній ситуації в Україні. В Росії протягом двох десятиліть надруковано багато підручників з цього курсу. Публікація навчального посібника «Концепції природознавства» в Україні значна подія, бо зараз цей курс викладається в багатьох університетах. Бесов Л.М. Рецензия на учебное пособие: Штойко П.И. Концепции естествознания. Львов: ЛНУ имени Ивана Франка, с. Besov, L.M. Text book review: Shtoiko s P.I. The concepts of natural sciences. Lviv: Ivan Franko LNU, p. *** Масаєв М.В. Православна спадщина, котра створює парадигмальні образи або про роль образотворчого мистецтва у духовному розвитку майбутнього вчителя Рецензія на монографію: Рашковська В.І. Образотворча православна спадщина: педагогічний аспект духовного розвитку майбутнього вчителя. Монографія / В.І. Рашковська. Сімферополь: Фєнікс, с. (рецензія друкується мовою оригіналу) Масаев М.В. Творящее парадигмальные образы православное наследие или о роли изобразительного искусства в духовном развитии будущего учителя Рецензия на монографию: Рашковська В.І. Образотворча православна спадщина: педагогічний аспект духовного розвитку майбутнього вчителя. Монографія / В.І. Рашковська. Сімферополь: Фєнікс, с. О том, что образы могут задавать парадигму развития человеческого общества в целом и отдельных наций и народов, мы писали в наших книгах: «Философия истории» [1] и «Curriculum vitae парадигмальных образов и символов эпох и цивилизаций» [2]. Монография известного крымского учёного, доктора педагогических наук, профессора, заведующей кафедрой изобразительного искусства Крымского инженерно педагогического университета Валентины Ивановны Рашковской показывает, как образы могут задавать парадигму становления учителя. И образы эти идут, в частности, от православного искусства. НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 71 Монография посвящена проблеме становления и духовного развития будущего учителя. В ней предлагается педагогическая технология духовного развития личности будущего учителя средствами изобразительного православного искусства в виде взаимодействия трёх взаимосвязанных этапов: историко этнического, морально ценностного и духовно эстетического. В этом несомненная новизна и большая ценность монографии, которая будет полезна не только узкому кругу специалистов теоретиков, но также учителям практикам, а также студентам, причём не только педагогических вузов, но и учебных заведений другой направленности, в частности, философского, культурологического, политологического и других профилей. В условиях, когда, по мнению директора Крымского экономического института ГВУЗ «Киевского национального экономического университета им. В.Гетьмана», доктора экономических наук, профессора В.Е. Реутова «нажаль, сучасна освіта часто страждає однобічним характером, розвиваючи у студентів інтелектуальну складову для досягнення матеріального благополуччя й кар єри» (с.3), монография поднимает проблемы становления и духовного развития будущего учителя. Поскольку «знання без моральних критеріїв можуть стати небезпечними» (с.3). В этой связи автор рассматривает весь необходимый для становления учителя потенциал: аксиологический, гносеологический, онтологический, этический, и эстетический, используя духовные компоненты символизма православного искусства. Ибо, как полагает В.Е. Реутов, «православна мистецька спадщина представляє особливий вид художнього втілення моральних і духовних цінностей, своєрідне духовне поле у фізичному просторі, де сходяться радіуси педагогіки, гносеології, онтології, естетики, етики, філософії. Православне образотворче мистецтво містить високий навчальний та виховний потенціал. У його здобутках художньо композиційними засобами подаються не лише духовні цінності свого часу, але й сутнісні проблеми буття, що не втратили своєї актуальності» (с.7 8). «У православ ї вважається, що пізнати істину, втілену духовним мистецтвом, можна лише за умови, коли особа піднялася до рівня цієї істини. Доступ до істини особа отримує лише тоді, коли її внутрішній світ став гармонійним і повнота істини може ввійти в неї. Без такого внутрішнього особистісного зростання збагнути таємниці сакрального мистецтва неможливо. Тому православне мистецтво належить до дієвих засобів виховання духовності, оскільки передбачає активну внутрішню роботу реципієнта, підносить розум до пізнання істини» (с.203), пишет В.И. Рашковская. Поэтому, убеждена Валентина Ивановна, «сучасна освіта повинна сприяти збереженню цих дорогоцінних напрацювань православного мистецтва, зміцненню їх онтологічної цілісності, оскільки його естетико образна мова містить великі педагогічні духовні можливості для духовного зростання майбутнього вчителя» (с.203). Монография В.И. Рашковской пытается устранить последствия «онтологического сдвига» в сознании украинской молодёжи, забывающей в увлечении западной массовой культурой «общества потребления», которое православные священники метко называют «обществом истребления», забывает родную культуру и её истоки. Книга В.И. Рашковской призывает украинское просвещение, как считает В.Е. Реутов, и в этом мы с ним согласны, «сприяти подоланню історичного невігластва і національного безпам ятства» (с.5). Валентина Ивановна обращает внимание на то, что «Свята Русь завжди піклувалася про свою духовну ідентичність і критично сприймала «заморські» віяння. Наших предків оберігала національна самосвідомість, яка робила їх обережними у сприйнятті нових моделей поведінки, ідей, звичаїв, що приходили з за кордону. Свята Русь не жила ізольовано, вона активно спілкувалася з багатьма країнами, про що переконливо свідчать династичні шлюби. Однак, Русь пильно охороняла і оберігала свій духовний, моральний і суспільний ідеал, що ґрунтувався на православ ї» (с.47). К великому сожалению, об этом забывают многие в нашей стране. В этих условиях автор рецензируемой монографии намечает путь становления национального самосознания народа Украины на «узлах» национальной памяти. «Звичайно, багато вершин національної свідомості зруйновано. Проте, є надія на «вузли» національної пам яті. Завдання освіти відродити ті вузли національної пам яті, зберегти благодатну спадкоємність вітчизняних духовних традицій і національного

472 НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 71 ідеалу, адже ідеал пов язує духовну область з іншими сторонами життя людини і суспільства» (с.47). И идеал этот морально религиозный. Не случайно В.И. Рашковская цитирует В.С. Соловьёва: «Звичайно, народ, бажаючи похвалити свою національність, у самій цій похвалі висловлює свій національний ідеал, те, що для нього найкраще, чого він найбільше бажає. Так, француз говорить про прекрасну Францію і про французьку славу (la belle France, la gloire du nom francais); англієць і з любов ю говорить: стара Англія (old England); німець піднімається вище і, надаючи етичного характеру своєму національному ідеалу, із шаною говорить: die dutsche Treue». В.С. Соловйов запитує: «Що ж у подібних випадках говорить наш народ? Чи називає він свою країну прекрасною або старою?» Філософ дає таку відповідь: «Ви знаєте, що нічого такого він не говорить, а, бажаючи висловити свої кращі почуття до батьківщини, говорить тільки про «Святу Русь». Ось ідеал: не ліберальний, не політичний, не естетичний, навіть не формально естетичний, а ідеал морально релігійний» (с.47 48). Пропаганде этого идеала и служит всё содержание книги. В приложениях В.И. Рашковская приводит образцы методических материалов с использованием стихотворений «Молитва Ангелу хранителю» П.А. Вяземского, «Молитва» М.Ю. Лермонтова, «Храм» И.С. Никитина, «Silentium» Ф.И. Тютчева, малоизвестного стихотворения И.А. Бунина «Михаил», сонетов В.Шекспира, а также поэзии Т.Г. Шевченко и Леси Украинки. В условиях, когда, по выражению В.Е. Реутова, «засоби масової інформації пропагандою антикультури спотворюють внутрішній світ молоді» (с.5), выход монографии В.И. Рашковской можно рассматривать как восход побеждающего тьму солнца, за что надо сказать Валентине Ивановне большое спасибо. Ухватиться за «узлы национальной памяти» как за якорь спасения, которым является православный крест, создать из образов православного искусства национальную парадигму развития вот путь возвращения к национальным истокам, без укоренения в которых невозможно становление Украины как национального государства. Список использованных источников 1. Масаев М.В. Философия истории. Учебно методическое пособие / Министерство образования и науки Украины. Министерство образования и науки Автономной республики Крым. Республиканское высшее учебное заведение «Крымский гуманитарный университет» / М.В. Масаев. Симферополь: Доля, с. 2. Масаев М.В. Curriculum vitae парадигмальных образов и символов эпох и цивилизаций. Монография / М.В. Масаев. Симферополь: ДОЛЯ, с. Masayev, M.V. Orthodox Heritage that Creates Paradigmal Images or About the Role of Fine Arts in Spiritual Development of the Future Teacher Review on a monograph: Rashkovska V.I. Fine Arts Orthodox Heritage: Pedagogical Aspect of the Future Teacher Spiritual Development. A Monograph / V.I. Rashkovska. Simferopol: Fenix, p. 942 НАШІ АВТОРИ 943 Випуск 71 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Абакумова Вікторія Іванівна, доктор історичних наук, професор кафедри соціально гуманітарних дисциплін Луганської державної академії культури і мистецтв. Аббасов Хагані, докторант Інституту Рукописів Національної академії наук Азербайджана. Акинджи Емре, магістр, здобувач історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Алієв Талех, докторант Інституту археології та етнографії Національної академії наук Азербайджана. Алієв Кадир Алі огли, кандидат архітектури, завідувач кафедри архітектури Нахичеванського державного університету (Азербайджан). Ахмєдов Аррахман Хуру огли, доктор філософії з історії, доцент Азербайджанського державного педагогічного університету (Азербайджан). Балябас Володимир Дмитрович, заступник начальника курсу з виховної та соціально психологічної роботи Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, здобувач кафедр історичного краєзнавства Львівського національного університету імені Івана Франка. Близнюк Роксолана Олексівна, аспірантка кафедри історії і політології природничо гуманітарного навчально наукового інституту Національного університету біоресурсів і природокористування України (м. Київ). Боднар Алла Миколаївна, асистент кафедри історії і філософії Подільського державного аграрнотехнічного університету (м. Кам янець Подільський). Гадірова Дурдане, докторантка Інституту архітектури та мистецтв Національної академії наук Азербайджана. Ганцян Роман Юрійович, аспірант кафедри історії Росії історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Гапеєва Ольга Львівна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник науково дослідного відділу (підготовки військ) Наукового центру Сухопутних військ Академії сухопутних військ (м. Львів). Гедін Максим Сергійович, старший викладач кафедри історії України, країнознавства і туризмознавства Київського національного лінгвістичного університету. ГордієнкоГалина Миколаївна, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри соціальногуманітарних і правових дисциплін Уманського національного університету садівництва. Гузь Наталія Григорівна, магістр кафедри новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Гула Руслан Володимирович, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри гуманітарних наук Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів). Делія Оксана Вікторівна, кандидат історичних наук, доцент Полтавського університету економіки і торгівлі. Джафаров Фахреддін, кандидат історичних наук, директор центрального архіву Нахчевана (Азербайджан). Драч Оксана Олександрівна, доктор історичних наук, доцент, професор кафедри всесвітньої історії Київського університету імені Бориса Грінченка. Євменчук Оксана Віталіївна, кандидат історичних наук, м. Київ. Задерейчук Алла Анатоліївна, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Таврийського національного університету імені В.І. Вернадського. Задерейчук І.П. завідувач кафедри соціально економічних дисциплін Кримського економіко правового інституту Міжнародного гуманітарного університету (м. Сімферополь). Звягіна Олександра Михайлівна, аспірантка кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин історичного факультету Запорізького національного університету. Зеркаль Микола Миколайович, кандидат історичних наук, доцент кафедри історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін Навчально наукового інституту історії та права Миколаївського національного університету імені В.О. Сухомлинського. Іваненко Анатолій Олександрович, кандидат історичних наук, доцент, науковий співробітник Українського інституту національної пам яті (м. Київ).

473 НАШІ АВТОРИ Випуск 71 Ісмаілзаде Пірага, кандидат історичних наук, співробітник Інституту археології та етнографії Національної академії наук Азербайджана. Ісмаілзаде Саіда Джафар кизи, співробітник Гянджинського державного університету (Азербайджан). Іщенко Дмитро Володимирович, аспірант кафедри історії Національного університету «Києво- Могилянська академія» (м. Київ). Кліш Андрій Богданович, кандидат історичних наук, доцент кафедри стародавньої та середньовічної історії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Ковальська Леся Андріївна, доцент кафедри історії слов ян історичного факультету Донецького національного університету. Колесник Віктор Федорович, доктор історичних наук, професор, член кореспондент НАН України, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Крисенко Дмитро Сергійович, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри міжнародних відносин Київського національного університету культури і мистецтв. Кузьмин Роман Ярославович, аспірант історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Кулініч Марія Юріївна, аспірантка кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичного науки історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Лагодзінський Віталій Володимирович, здобувач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Київського національного університету імені Тараса Шевченка, виконавчий директор Міжнародної громадської організації «Міжнародний інститут соціального та психологічного здоров я». Лазуренко Валентин Миколайович, доктор історичних наук, професор кафедри суспільних дисциплін і права, помічник ректора з гуманітарної освіти та виховання Черкаського державного технологічного університету. Лазуренко Юрій Миколайович, аспірант кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету. Латигіна Наталія Анатоліївна, доктор політичних наук, професор, професор кафедри філософських та соціальних наук Київського національного торговельно-економічного університету. Лекар Анатолій Михайлович, аспірант кафедри історії України Одеського національного університету імені І.І.Мечникова, викладач історії України Вищого навчального комунального закладу «Балтське педагогічне училище» (м. Балта,Одеська область). Лукашенко Аліса Іванівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри країнознавства та міжнародного туризму Київського міжнародного університету. Лукашів Володимир Ярославович, аспірант кафедри історії України Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Мельничук Ігор Анатолійович, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, політології та психології Житомирського Національного агроекологічного університету. Мищак Іван Миколайович, доктор історичних наук, старший науковий співробітник, завідувач інформаційно аналітичного сектору Інституту законодавства Верховної Ради України. Москальова Надія Петрівна, кандидат історичних наук, доцент, професор кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування», філософії та історії України Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенко. Назаралієв Орхан Кеян огли, докторант Інституту історії Національної академії наук Азербайджана. Ніколаєць Катерина Миколаївна, доктор історичних наук, професор кафедри економічної теорії та конкурентної політики Київського національного торговельно економічного університету. Носенко Олена Володимирівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ). Огієнко Віталій Іванович, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу дослідження теоретичних і прикладних проблем національної пам яті Українського інституту національної пам яті (м.київ). Онищук Стелла Вячеславівна, аспірантка кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Петренко Ірина Миколаївна, доктор історичних наук, професор кафедри педагогіки, культурології та історії Полтавського університету економіки і торгівлі. Пилипів Ігор Васильович, доктор історичних наук, доцент, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Івано-Франківського інституту менеджменту Тернопільського національного економічного університету. Потапенко Ярослав Олександрович, доктор історичних наук, доцент кафедри історії та культури України ДВНЗ «Переяслав Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди». Романюк Неля Йосипівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політології Житомирського національного агроекологічного університету. НАШІ АВТОРИ Випуск 71 Салата Оксана Олексіївна, доктор історичних наук, доцент, професор кафедри всесвітньої історії Київського університету імені Бориса Грінченка. Сальнікова Наталія Валеріївна, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри історичних дисциплін Маріупольського державного університету. Священко Зінаїда Василівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії та правознавства Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Сербалюк Юрій Володимирович, старший викладач кафедри соціальної педагогіки і соціальної роботи, Кам янець-подільського національного університету імені Івана Огієнка. Скрипченко Наталія Анатоліївна, аспірантка кафедри давньої та нової історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Слободинський Д.К., історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Стрижак Євген Миколайович, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету (м. Черкаси). Тептюк Людмила Миколаївна, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету. Ткач Євген Сергійович, аспірант кафедри археології і музеєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Турчин Тетяна Романівна, аспірантка кафедри історіографії та джерелознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано Франківськ). Фархадова Гумру Мисір кизи, дисертант кафедри історії Азербайджана Гянджинського державного університету (Азербайджан). Федоренко Яніна Анатоліївна, кандидат історичних наук, доцент кафедри психології, філософії та суспільних наук Академії пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля (м. Черкаси). Фомін Олександр Юрійович, здобувач історичного факультету Запорізького національного університету. Хан Євген Вікторович, аспірант кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Харсун Ольга Вікторівна, аспірантка Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Ховайба Наталя Григорівна, методист Науково-консультаційного центру Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Худолей Оксана Сергіївна, кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету. Чеберяко Оксана Вікторівна, кандидат економічних наук, доцент кафедри фінансів Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Черевичний Геннадій Семенович, кандидат історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Чубіна Тетяна Дмитрівна, доктор історичних наук, професор, професор кафедри іноземних мов та гуманітарних наук Академії пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля (м. Черкаси). Шваб Лариса Петрівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (м. Луцьк). Швидченко Тетяна Миколаївна, аспірантка історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Щелкунов Антон Олексійович, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри історії держави і права Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. Яременко Вікторія Миколаївна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу досліджень історичних трагедій народів України Українського інституту національної пам яті (м. Київ). Яшан Оксана Олексіївна, кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету. ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Аксьонова Віра Ігорівна, викладач кафедри іноземних мов Кіровоградської льотної академії Національного авіаційного університету (м. Кіровоград). Алексійчук Ігор Сидорович, доктор філософських наук, професор, професор кафедри філософії і соціально гуманітарних дисциплін Донецького національного медичного університету імені М. Горького. Андрєєва Тетяна Олександрівна, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Донецького національного університету. Андрієнко Олена Володимирівна, кандидат філософських наук, доцент, докторант кафедри філософії Донецького національного університету

474 НАШІ АВТОРИ Випуск 71 Бессалова Тетяна Володимирівна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки НАН України імені Г.М. Доброва (м. Київ). Бірюкова Ганна Сергіївна, аспірантка Київського університету туризму, економіки та права. Білецька Богдана Григорівна, здобувач кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Борисова Тетяна Вікторівна, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та політології Дніпропетровської національної металургійної академії України. Бочуля Олена Василівна, аспірантка кафедри філософії Львівського національного університету імені Івана Франка. Висоцька Ольга Євгенівна, доктор філософських наук, декан факультету відкритої освіти, завідувач кафедри філософії випереджаючої освіти та управління інноваційною діяльністю Дніпропетровського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Гайворонюк Н.В., кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри філософії та політології Львівського державного університету внутрішніх справ. Галкіна Анна Геннадіївна, докторантка (Ph.D) Міжрегіональної академії управління персоналом (м. Київ). Гамідова Фірангіз, докторантка Інституту філософії, соціології та права Національної академії наук Азербайджана. Гасанова Гулар, докторантка Інституту літератури Національної академії наук Азербайджана. Горбач Світлана Анатоліївна, здобувач кафедри філософії Запорізького національного університету, вчитель початкових класів, методист Приватного комплексу безперервної освіти «Школа «ЕйдоС». Гоян Ігор Миколайович, доктор філософських наук, декан філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано Франківськ). Гринько Олена Андріївна, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Київського національного університету будівництва та архітектури. Далекорей Михайло Іванович, проректор з адміністративно-господарських питань Закарпатського державного університету (м. Ужгород). Дем янюк Марія Борисівна, кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри філософії та політології Хмельницького національного університету. Дзьобань Олександр Петрович, доктор філософських наук, професор, професор кафедри філософії Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» (м. Харків). Завідняк Богдан Теодорович, доктор філософії (PhD), старший викладач кафедри філософії Українського католицького університету (м. Львів). Іванов Євген Валентинович, кандидат історичних наук, доцент кафедри соціології, філософії і права Одеської національної академії харчових технологій. Калиновський Юрій Юрійович, доктор філософських наук, професор, професор кафедри філософії Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». Карпова Світлана Геннадіївна, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Клименко Олексій Борисович, кандидат філософських наук, співробітник ЗАТ «Донецьксталь» металургійний завод» (м. Донецьк). Колісник Олександра Володимирівна, кандидат філософських наук, доцент, докторант кафедри історії філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Кондратьєва Ірина Владиславівна, кандидат філософських наук, доцент кафедри релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Копера Ірина Сергіївна, аспірантка кафедри соціальної філософії та філософії освіти Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. Кривошея Тетяна Олександрівна, кандидат філософських наук, доцент кафедри теорії та історії культури Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського. Крилова Світлана Анатоліївна, доктор філософьких наук, завідувач кафедри соціології Академії муніципального управління (м. Київ). Куліненко Лілія Борисівна, кандидат педагогічних наук, доцент Ізмаїльського державного гуманітарного університету. Лаврова Лариса Василівна, кандидат філософських наук, завідувач кафедри філософії і культури здоров я Дніпропетровського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Лісовський П.М., кандидат філософських наук, завідувач кафедри соціології Інституту соціальних наук і самоврядування при Міжрегіональній академії управління персоналом (м. Київ). Літостанський Володимир Вікторович, здобувач кафедри історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. НАШІ АВТОРИ Випуск 71 Ліщук Торчинська Тетяна Петрівна, кандидат філософських наук, доцент, докторант кафедри соціальної філософії та філософії освіти Інституту філософської освіти і науки Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (м. Київ). Лук яненко Костянтин Олександрович, аспірант кафедри прикладної філософії та теології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ). Макогонова Владислава Володимирівна, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Мармазова Тетяна Іванівна, доктор політичних наук, професор, проректор з соціальної та виховної роботи Донецького національного університету. Марченко Олена Вікторівна, доктор філософських наук, доцент кафедри гуманітарних наук Дніпропетровського інституту післядипломної педагогічної освіти. Матвєєв Віталій Олексійович, доктор філософських наук, доцент, завідувач кафедри соціально гуманітарних та фундаментальних дисциплін ПВНЗ Університету новітніх технологій (м. Київ). Мегега Галина Борисівна, завідувач науковою лабораторією Дніпропетровського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Морозов Володимир Віталієвич, кандидат педагогічних наук, доцент Криворізького педагогічного інституту ДВНЗ «Криворізький національний університет». Нікітенко В.О., начальник відділу міжнародних зв язків, старший викладач кафедри іноземних мов Запорізької державної інженерної академії. Омельченко Юрій Васильович, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Київського університету імені Бориса Грінченка. Осипенко Лариса Олександрівна, вчитель гімназії 6 Запорізької обласної ради Запорізької області, здобувач кафедри менеджменту організацій Запорізької державної інженерної академії (м. Запоріжжя). Осипова Валерія Юріївна, кандидат філософських наук, доцент кафедри політології та історії Національного аерокосмічного університету імені М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут». Павлова Ганна Вікторівна, старший викладач Національного університету біоресурсів і природокористування України (м. Київ). Паньків Олеся Василівна, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Національного університету «Львівська політехніка». Поліщук Олександр Сергійович, кандидат філософських наук, доцент кафедри суспільних дисциплін Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії. Попова Юлия Валерьевна, аспірантка кафедри філософії природничих факультетів Одеського національного університету імені І.І. Мечникова. Попович Микола Дмитрович, кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри історії і філософії Подільського державного аграрно-технічного університету (м. Кам янець Подільський). Приймак Б.І., кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри філософії та політології Львівського державного університету внутрішніх справ. Работкіна Світлана Василівна, кандидат філософських наук, доцент кафедри правознавства Севастопольського інституту банківської справи Української академії банківської справи Національного банку України. Родигін Костянтин Михайлович, аспірант кафедри філософії Донецького національного університету. Рустамов Елнур, докторант Інституту філософії, соціології та права Національної академії наук Азербайджана. Содомора Павло Андрійович, кандидат філологічних наук, доцент кафедри латинської мови Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького. Стасенко Станіслав Олександрович, кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри історії і філософії Донбаської національної академії будівництва і архітектури (м. Макіївка). Туренко Олег Станіславович, кандидат філософських наук, старший викладач кафедри теорії та історії держави і права Донецького юридичного інституту МВС України. Ущаповська Ганна Володимирівна, аспірантка кафедри логіки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Федоров Ю.В., кандидат філософських наук, доцент Університету культури, мистецтв та туризму (м. Сімферополь). Хитрич Анна Вікторівна, магістр Інституту філософської освіти і науки Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (м. Київ). Чернишов Віктор Володимирович, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії і соціально політичних дисциплін Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка

475 НАШІ АВТОРИ Випуск 71 Чорний Олександр Олексійович, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та культурології Чернігівського Національного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка. Чупрінова Наталія Юріївна, кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри соціальних та правових дисциплін Академії внутрішніх військ України (м. Харків). Шамша Ігор Володимирович, кандидат філософських наук, докторант кафедри філософії Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (м. Київ). Шедяков Володимир Євгенович, доктор соціологічних наук, головний науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України. Щербина Олена Юріївна, кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри логіки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Яковлев Анатолій Опанасович, кандидат соціологічних наук, доцент, доцент кафедри філософії Харківського національного університету радіоелектроніки. Ярчук Юлія Геннадіївна, здобувач Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (м. Київ). ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Бабаєва Гюльдана, дисертантка Інституту філософії, соціології та права Національної академії наук Азербайджана. Балога Едуард Ігорович, асистент кафедри міжнародного бізнесу та світової політики Закарпатського державного університету (м. Ужгород). Бевзюк Євген Володимирович, кандидат історичних наук, доцент, декан факультету міжнародного бізнесу та міжнародного права Закарпатського державного університету (м. Ужгород). Березинський Володимир Павлович, кандидат політичних наук, доцент, докторант кафедри політології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Бондаренко Сергій Васильович, магістр політології, голова правління ГО «Центр аналізу та розвитку громадських комунікацій «ДІАЛОГ»(м. Донецьк). Бородай Андрій Володимирович, кандидат політичних наук, старший викладач кафедри філософії Донбаської державної машинобудівної академії (м. Краматорськ, Донецька обл.). Висоцький Олександр Юрійович, доктор політичних наук, професор, професор кафедри історії та українознавства Національної металургійної академії України (м. Дніпропетровськ). Гетьманчук Петро Миколайович, викладач кафедри педагогіки і соціальної роботи факультету психології ЛьвДУВ (м. Львів). Глушкова Віра Вікторівна, кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник відділу методів та технологічних засобів побудови інтелектуальних програмних систем Інституту кібернетики імені В.М. Глушкова НАН України (м. Київ). Гордієнко Каріна Володимирівна, студентка Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Джига Тетяна Василівна, кандидат політичних наук, доцент, головний консультант відділу політичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень. Жабін Сергій Олександрович, аспірант Відділу історії науки і техніки Центру досліджень науковотехнічного потенціалу та історії науки імені Г.М. Доброва НАН України (м. Київ). Збишко Ірина Сергіївна, здобувач Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (м. Київ). Зейналова Айтекін Алі гизи, Азербайджан. Іжнін Ігор Ігорович, кандидат політичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка. Кабанець Роман Юрійович, здобувач юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Калінін Володимир Юрійович, аспірант кафедри політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, голова Українського відділення Міжнародної асоціації студентів політичної науки. Ковальчук Галина Василівна, студентка Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Корюкалов Михайло Володимирович, кандидат політичних наук, асистент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Кравченко Валерий Іванович, кандидат технічних наук, доцент Донбаської державної машинобудівної академії (м. Краматорськ, Донецька обл.). Кравченко Віталій Валерийович, інженер програмист (м. Краматорськ, Донецька обл.). Магеррамова Сона, викладач Сумгаїтського державного університету (Азербайджан). НАШІ АВТОРИ Випуск 71 Мамонтова Елла Вікторівна, доктор політичних наук, доцент, професор кафедри регіональної політики та публічного адміністрування Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. Мінєнкова Наталія Євгенівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри політології Донецького національного університету. Морозов Анатолій Олексійович, доктор технічних наук, професор, член-кореспондент Національної Академії наук України, директор IПММС НАН України (м. Київ). Мудрик Юрій Сергійович, старший викладач кафедри міжнародної інформації Хмельницького національного університету. Мустафаєва Гюльшен Мамед гизи, викладач Гянджинського державного університету (Азербайджан). Нагорняк Тетяна Леонтіївна, кандидат політичних наук, доцент, доцент кафедри політології Донецького національного університету. Павлюк Катерина Володимирівна, аспірантка кафедри політичних наук філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Парно Леся Дмитрівна, аспірантка кафедри політичних наук філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Пидоненко Дар я Миколіївна, студентка Донецького національного університету. Пашковський Петро Ігоревич, кандидат політичних наук, викладач кафедри політичних наук та міжнародних відносин Таврийського національного університету імені В.І. Вернадського (м. Сімферополь). Пономарьова Ірина Семенівна, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Маріупольського державного університету. Посредніков Дмитро Володимирович, кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри політології Донецького національного університету. Рафальский Ігор Олексійович, кандидат історичних наук, докторант Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса НАН України. Рафальский Олег Олексійович, доктор історичних наук, професор, м. Київ. Сагайда Павло Іванович, кандидат технічних наук, доцент Донбаської державної машинобудівної академії (м. Краматорськ, Донецька обл.). Саранов Сергей Викторович, кандидат історичних наук, старший викладач Луганського національного університету імені Тараса Шевченко. Ткачик О.О., м. Рівне. Трима Катерина Андріївна, кандидат політичних наук, асистент кафедри політології, філософії та соціології Маріупольського державного університету. Турчин Ярина Богданівна, доктор політичних наук, доцент, завідувач кафедри політології Національного університету «Львівська політехніка». Фомін Олександр Олександрович, аспірант Міжрегіональної академії управління персоналом (м. Київ). Ювченко Аліна Ігорівна, аспірантка кафедри політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ярошко Олеся Зіновіївна, кандидат політичних наук, старший науковий співробітник лабораторії моніторингу суспільно-політичних процесів Інститут соціальної та політичної психології НАПН України (м. Київ). Ясірова Юлія Федорівна, аспірантка кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Маріупольського державного університету. НАУКОВЕ ЖИТТЯ Бєсов Леонід Михайлович, доктор історичних наук, професор Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Масаєв Михайло Володимирович, кандидат історичних наук, доцент, завідувач лабораторією факультету соціокультурної діяльності та музичного мистецтва Кримського університету культури, мистецтв та туризму (м. Сімферополь)

476 ЗМІСТ Випуск 71 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Огієнко В.І. До питання визначення поняття «стратегія історизування»...5 Ганцян Р.Ю. Реконструкція ліберально ідеалістичної парадигми на теоретико методологічному рівні...10 Іщенко Д.В. Проблема міфів про спільне походження в контексті дослідження національних ідентичностей...15 Лукашенко А.І. Міждисциплінарний вимір та методологія історії християнської повсякденності...22 Потапенко Я.О. Історичні особливості становлення «соціології сексуальності» як окремого напрямку суспільствознавчих студій...26 Щелкунов А.О. Значення художньої літератури для історичного пізнання...31 Скрипченко Н.А. Клан Кочубеїв (друга половина XVII кінець XVIII ст.): формування та діяльність...36 Іваненко А.О. До питання про розміщення московського військового гарнізону в Києві у 1654 році...41 Мельничук І.А. «Статут Казимира» і Литовські статути як фактор легітимізації еліт та правничий стимул еволюції політичної системи і влади...47 Харсун О.В. Роль чернечих орденів у становленні та розвитку освіти у XVIII ст. в Київському та Брацлавському воєводствах...53 Боднар А.М. Зміни освітнього рівня та світоглядних цінностей подолян наприкінці ХVІІІ в середині ХІХ ст Сербалюк Ю.В. Організаційні засади діяльності благодійних товариств в Правобережній Україні у другій половині ХІХ на початку ХХ ст Драч О.О. Образ курсистки вищих жіночих курсів Російської імперії (друга половина ХІХ початок ХХ ст.)...68 Задерейчук І.П. Розвиток будівельної промисловості у німців Криму в ХІХ на початку ХХ ст Носенко О.В. Внесок української інтелігенції у національне відродження Наддніпрянської України у другій половині ХІХ ст Романюк Н.Й. Правові умови розвитку сільського підприємництва в другій половині ХІХ на початку ХХ ст Задерейчук А.А. Таврійський лазарет у військових конфліктах Російської імперії початку ХХ ст. та участь у ньому В.Е. Фальц Фейна...90 Лукашів В.Я. Австро угорський чинник в діяльності «Товариства ім. М.Качковського» (друга половина ХІХ початок ХХ ст.)...97 Петренко І.М. Участь Єлизавети Милорадович у діяльності полтавської громади (60 ті роки ХІХ ст.) Євменчук О.В. Духовна спадщина Григорія Олексійовича Коваленка та її вплив на піднесення свідомості та культури українського народу (кінець ХІХ початок ХХ ст.) Священко З.В. Аграрні ініціативи російського дворянства в роки революції рр Акинджи Е. Діяльність О.Шульгина в Генеральному секретаріаті Української Центральної Ради (липень жовтень 1917 р.) Швидченко Т.М. Боротьба армії УНР з військами Денікіна в Першому Зимовому поході Лекар А.М. Єврейські погроми в Балтському повіті в добу революції рр.: до питання відповідальності Кузьмин Р.Я. Зайняття Червоною Армією Східної Галичини під час радянсько польської війни в 1920 році: продовження українських визвольних змагань чи перша спроба встановлення більшовицької влади? Колесник В.Ф., Чеберяко О.В. Бюджетне фінансування українських республіканських народних комісаріатів у 1920 ті рр Сальнікова Н.В. Діловодство радянських установ в Україні у 1920 х рр.: становлення та розвиток Делія О.В. «Позбавленці» у контексті радянської соціальної політики х років Пилипів І.В. Участь греко католицького духовенства в катехизації учнів у школах Перемишльській єпархії ( рр.) Випуск 71 Яшан О.О. Підготовка ідеологічної війни проти СРСР Салата О.О. Вплив німецького інформаційного простору на свідомість населення окупованих територій ( рр.) Слободинський Д.К. Протидія українського населення окупаційній політиці німецької влади щодо єврейства в роки Другої світової війни Гордієнко Г.М. Працевлаштування інвалідів Вітчизняної війни в УРСР у рр Москальова Н.П. Особливості розвитку ХІМЕСГ у рр.: сторінки історії Абакумова В.І. Соціальні орієнтири влади у розвитку робітничого класу Донбасу в період контрольованого лібералізму (друга половина 50 х перша половина 60 х рр. ХХ ст.) Ховайба Н.Г. Діяльність української «школи поетичного кіно» в умовах політичних реалій 1960 х першої половини 1970 х років Зеркаль М.М. Проблема сприяння ефективній освіті етноменшин у практичній діяльності неурядових організацій України ( рр.) Кулініч М.Ю. Діяльність Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей ( рр.) Ніколаєць К.М. Рівень життя населення України у 90 х роках ХХ ст Федоренко Я.А. Зародження фермерства в українському селі у процесі трансформації соціально економічного сектору на початку 1990 х років: історичний аспект Худолей О.С. Правове регулювання у галузі охорони культурної спадщини України Онищук С.В. Особливості харчування представників субкультури панків (на матеріалах польових досліджень) Балябас В.Д. Міжнародне співробітництво пожежно рятувальної служби України у сфері цивільного захисту населення Гапеєва О.Л. Система кадрового менеджменту в контексті реформування Збройних Сил України Гузь Н.Г., Черевичний Г.С. Перспективи реформування Конституції України: вітчизняний та зарубіжний досвід Гедін М.С. Проблема історичної спадщини Старокиївської держави в науковій полеміці М.П. Погодіна та М.О. Максимовича Лагодзінський В.В. Михайло Драгоманов про історію Риму за царської доби Тептюк Л.М. Особливості коротких історіографічних нарисів Володимира Степановича Іконникова Чубіна Т.Д. Людина віддана справі свого життя (до 75 річчя професора Миколи Бушина) Ткач Є.С. Проблема походження і долі історичних костобоків в історіографії Мищак І.М. Польська історіографія польсько українських відносин у роки Другої світової війни Лазуренко В.М., Стрижак Є.М. Новітня історіографія становлення українського фермерства в роки непу Лазуренко Ю.М. Сучасний стан дослідження розвитку продуктивних сил сільського господарства доби непу в контексті діяльності сільськогосподарської кооперації Яременко В.М. Київська частина архівних матеріалів щодо проблеми спалених українських сіл ( рр.) Гула Р.В. Сучасна російська історіографія феномену радянського патріотизму в роки Великої Вітчизняної війни Турчин Т.Р. Документи з історії примусової праці українців Прикарпаття в роки нацистської окупації Ковальська Л.А. Архівні джерела з історії партизансько підпільного руху Дніпропетровської області років війни Близнюк Р.О. Розвиток вищої аграрної освіти в Україні другої половини XX ст. в радянській історіографії ( рр.) Латигіна Н.А. Культура народів Північного Причорномор я в період раннього залізного віку. Ч Ісмаілзаде С. Політична історія кипчаків в IX XI ст Назаралієв О.К. Соціальна структура Дербентського ханства Звягіна О.М. Дипломатія Королівства Польського та Речі Посполитої у кінці XV початку XVІІ ст Фархадова Г.М. Переселення болгар на Південний Кавказ Фомін О.Ю. Протидія таємної поліції Російської імперії діяльності Бойової організації Польської соціалістичної партії на теренах України Джафаров Ф. Нахчеванці в повітових органах поліції Нахчиванського краю (ХIX початок XX ст.)

477 Випуск 71 Кліш А.Б. Роль Антона Махніча в становленні хорватського католицького руху Шваб Л.П. Економіка Народної Польщі ( рр.) Крисенко Д.С. «Перебудова» в контексті взаємин СРСР та США другої половини 1980 х рр Ахмедов А. З історії створення правової бази економічних зв язків Азербайджанської Республіки з тюркомовними державами Хан Є.В. Запровадження європейської системи залікових одиниць у столичних ВНЗ Росії як один із напрямів участі в Болонському процесі Ісмаілзаде П. Етнокультурні контакти і природно-соціальні фактори в громадському побуті Аббасов Х. Роль школи суффи в освіті суфізму Алієв К. Аналіз геометричних орнаментів Мавзолею Гек Гюнбад Гадірова Д. Походження та розвиток вівтарної композиції в молитовних килимах Алієв Т. Античні та середньовічні могильні пам ятники Євлах Мінгечевірского регіону ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Борисова Т.В. Питання про історію філософської думки у контексті метафізичних та методологічних вимірів Андрієнко О.В. Світоглядний аспект становлення е демократії Бірюкова Г.С. Експлікація понять «творчість» та «творчий потенціал особистості» в сучасній соціальній філософії Аксьонова В.І. Регулятивні можливості соціальної комунікації: соціально філософський аналіз Бочуля О.В. Когнітивні засади функціонування повсякденності Гоян І.М. Філософія волі і філософія несвідомого у ракурсі проблеми психологізму Гринько О.А. Глобалізація: проблема взаємовідносин цивілізацій та культур Дзьобань О.П. Ґенеза правової сфери в умовах глобалізаційних процесів Калиновський Ю.Ю. Моральна свідомість як детермінанта буття правового суспільства Карпова С.Г. Фрустраційна філософія в сучасній культурі Висоцька О.Є. Екологічна етика: основні проблеми інтерпретації Гайворонюк Н.В., Приймак Б.І. Сучасний вимір української ідентичності Горбач С.А. Духовна автономія особистості Бессалова Т.В. Молодь в науковій сфері України Копера І.С. Інтелектуалізація молодіжного середовища як тенденція його розвитку в епоху глобалізації Колісник О.В. Парадигмальні зміни в американській філософії другої половини ХХ ст Кривошея Т.О. Некласичні виховні моделі: виховання в культурі та виховання культурою Крилова С.А. Категорії «краса» та «цілісність»в контексті людського буття Літостанський В.В. Поняття традиції в історико філософському дискурсі Ліщук Торчинська Т.П. Мова історика в аспекті змістових складників структури Макогонова В.В. Про деякі проблеми і перспективи вивчення історії російської філософії Мармазова Т.І. Аксіологічний вимір політичного забезпечення модернізації українського суспільства: соціально філософський аспект Мегега Г.Б. Феномен здоров я в сучасному проблемному полі соціально філософських розвідок Нікітенко В.О. Проблемне поле геокультурного феномену: наукові підходи Омельченко Ю.В. Правозахисний рух за вільний виїзд із СРСР у контексті етики ненасилля Осипенко Л.О. Специфіка управління як складної відкритої і динамічної системи: синергетична методологія Осипова В.Ю. Оскари проституйованих образів Паньків О.В. Онтологічні засади оформлення буття у ранній грецькій філософії Поліщук О.С. Критичні маси і проблема колективних дій Попова Ю.В. Аналогія ізоморфізму в категоріях параметричної загальної теорії систем Попович М.Д. Матеріальна культура і людська тілесність: соціальні засади взаємообумовленості Родигін К.М. На межі безмежного: горизонти цілепокладання в алхімічній філософії Туренко О.С. Міфо архаїчні засади міста первинні поступи синхронізації універсального та сингулярного Ущаповська Г.В. Етапи формування концепції критичного мислення Випуск 71 Федоров Ю.В. Сучасний український соціум: негативні процеси і небезпечні тенденції Шедяков В.Є. Взаєморезонування людського та соціального капіталу в структурі соціокультурного антропогенезу Щербина О.Ю. Роль логіки у правовій аргументації Андрєєва Т.О., Стасенко С.А. Біля витоків сучасного лібералізму: ідеї Дж. Локка про свободу совісті Дем янюк М.Б. Мотиви Північного та українського ренесансу у полі структурного психоаналізу Жака Лакана Завідняк Б.Т. Філонознавці ХХ ст.: Роберто Радіче і Джованні Реале Іванов Є.В. Філософський аналіз соціального управління: можливості застосування тектології О.О. Богданова Рустамов Є. Феномен відчуження у філософії К.Ясперса Чернишов В.В. Психологічне вчення Г.Сковороди Шамша І.В. Розуміння часу в феноменології Едмунда Гуссерля Хитрич А.В. Феномен «майстра» на прикладі постаті П.І. Холодного ( рр.) Гасанова Г. Філософські погляди у віршах Бахтіяр Вагабзаде Cодомора П.А. Концепт людського вибору та божого скерування (на матеріалі «Суми теології» Св. Томи з Аквіну) Білецька Б.Г. Структурні елементи релігійного символу Далекорей М.І. Соціальна політика релігійних організацій: православний контекст Клименко О.Б. Концепція теозиса (обоження) в православної духовної традиції Кондратьєва І.В. Становлення віроповчального та освітнього потенціалу Вірменської Апостольської Церкви Лук яненко К.О. Чинники виникнення гіперрелігійності гібридної топіки прелесті Матвєєв В.О. Основні аспекти проблеми самореалізації особистості в європейській філософській традиції в їх порівнянні з релігійно філософською думкою Сходу Работкіна С.В. Вияви багатовір я в сучасній Україні Яковлев А.О. Сучасні теорії освіти: філософське значення і евристичний потенціал Алексійчук І.С. Соціально філософський аспект трансформацій парадигми сучасної вищої освіти Чорний О.О. Специфіка дослідження історії філософсько освітніх ідей в Україні крізь призму різних методологічних підходів Лісовський П.М. Гносеологічні алгоритми освіти, науки та виховання як система знань в структурі духовного капіталу Морозов В.В. Проблеми формування культури педагогічного дискурсу Павлова Г.В. Синергетичний підхід до якості освіти Куліненко Л.Б. Формування професійної компетентності майбутнього вчителя Марченко О.В. Римське право як чинник формування античного освітнього простору Лаврова Л.В. Культура здоров я в освіті: філософсько освітній аналіз Ярчук Ю.Г. Формування культури здорового способу життя в системі пріоритетів державної освітньої політики Чупрінова Н.Ю. Розвиток комунікативної культури одна зі складових професійної компетентності майбутніх офіцерів ВВ МВС України Гамідова Ф. Про сучасний стан соціології освіти в соціологічних процесах (погляд на реалії Азербайджану) Галкіна А.Г. Характеристика результатів дослідження психологічної готовності студентів до сімейного життя ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Гетьманчук П.М. Проблеми конституційного закріплення ефективної моделі політичного управління на сучасному етапі Збишко І.С. Норми вітчизняного та міжнародного права, їх роль у розбудові інфраструктури громадянського суспільства Калінін В.Ю. Витоки світ системного аналізу: критичне осмислення Мамонтова Е.В. Символічна детермінанта соціально політичних відносин: соціоантропологічний аспект Мудрик Ю.С. Особливості застосування математичних методів для аналізу процесу демократизації Парно Л.Д. Практичні наслідки імплементації напівпрезидентської форми правління Ювченко А.І. Особливості впливу глобалізації на ґендерні відносини

478 Випуск 71 Висоцький О.Ю. Легітимаційна технологія «законодавчих змін» та її застосування в Україні..765 Мінєнкова Н.Є., Пидоненко Д.М. До проблеми легітимності державної влади у сучасній Україні Рафальський О.О. Політичні переваги населення Донбасу в контексті соціально-економічних та етнонаціональних складових регіональної ідентичності Березинський В.П. Способи політичної самоорганізації територіальних громад Трима К.А. Вплив вищих навчальних закладів на трансформацію інститутів громадянського суспільства в Україні Павлюк К.В. Етапи створення політичного бренду Пашковський П.І. Суспільні протиріччя і проблема зовнішньополітичного вибору України Пономарьова І.С. Сучасні міграційні процеси та міграційні настрої: регіональний вимір Ярошко О.З. Засади здійснення зовнішніх зносин України Ткачик О.О. Українська зовнішня політика щодо Республіки Сербія у роках Турчин Я.Б. Пріоритетні напрями українсько китайської співпраці в гуманітарній сфері Рафальський І.О. Витоки українського національного проекту Фомін О.О. Організаційна структура політичних партій як чинник рекрутування політичної еліти в Україні Посредніков Д.В. На путях соціального партнерства: взаємодія Української Православної Церкви з державою Нагорняк Т.Л. Чинники і наслідки парламентських виборів 2012 у контексті брендингу України Бондаренко С.В. Бренд «Україна» у ракурсі світових рейтингів після парламентських виборів 2012 року Джига Т.В. Ідейно політичне позиціонування українських партій під час виборчої кампанії до Верховної Ради України 2012 р Кравченко В.И., Сагайда П.И., Бородай А.В., Кравченко В.В. Автоматизація підтримки організаційної діяльності керівника первісної партійної організації Іжнін І.І. Проблема інформаційного забезпечення сучасних міжнародних конфліктів Кабанець Р.Ю.Формування системи охорони вищих посадових осіб у Візантійській імперії Саранов С.В. Ж. Б. Кольбер архітектор середземноморської політики Франції Гордієнко К.В., Корюкалов М.В. Політика Ніколя Саркозі щодо посилення Спільної політики безпеки і оборони ЄС та її результати Корюкалов М.В., Ковальчук Г.В. Політика Франції у сфері боротьби з піратством в період правління Ніколя Саркозі Бабаєва Г. Проблема об єднання тюркомовних країн Балога Е.І. Формування етнічної картини ФРН кінця 90 х років ХХ ст. початку ХХІ ст Бевзюк Є.В. Гавлічек Боровський як ідеолог чеського національного руху Зейналова А.А. Висвітлення міждержавних зв язків Азербайджанської Республіки в національній пресі Магеррамова С. Про проекти німецького банку розвитку (KfW) та Організації з технічної співпраці (GTZ),які реалізовуються в Азербайджані Морозов А.О., Глушкова В.В., Жабін С.О. Наукові та організаційні принципи інформаційного суспільства в проекті ОГАС 1980 р Мустафаєва Г.М. Міжнародні зв язки в пошуку заручників і зниклих без вісті громадян Ясірова Ю.Ф. Демократичний збір (ДІСІ) на виборах президента Кіпру 2013 р.: програмні засади та електоральна активність НАУКОВЕ ЖИТТЯ Бєсов Л.М. Рецензія на навчальний посібник: Штойка П.І. Концепції природознавства. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, с Масаєв М.В. Православна спадщина, котра створює парадигмальні образи або про роль образотворчого мистецтва у духовному розвитку майбутнього вчителя. Рецензія на монографію: Рашковська В.І. Образотворча православна спадщина: педагогічний аспект духовного розвитку майбутнього вчителя. Монографія / В.І. Рашковська. Сімферополь: Фєнікс, с СОДЕРЖАНИЕ Випуск 71 ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Огиенко В.И. К вопросу определения понятия «стратегия историзации»...5 Ганцян Р.Ю. Реконструкция либерально идеалистической парадигмы на теоретико методологическом уровне...10 Ищенко Д.В. Проблема мифов об общем происхождении в контексте исследования национальных идентичностей...15 Лукашенко А.И. Междисциплинарное измерение и методология истории христианской повседневности...22 Потапенко Я.А. Исторические особенности становления «социологии сексуальности» как отдельного направления обществоведческих исследований...26 Щелкунов А.А. Значение художественной литературы для исторического познания...31 Скрипченко Н.А. Клан Кочубеев (вторая половина XVII конец XVIII в.): формирование и деятельность...36 Иваненко А.А. К вопросу о размещении московского военного гарнизона в Киеве в 1654 году...41 Мельничук И.А. «Статут Казимира» и Литовские статуты как фактор легитимизации элит и правовой стимул эволюции политической системы и власти...47 Харсун О.В. Роль монашеских орденов в становлении и развитии образования в XVIII века в Киевском и Брацлавском воеводствах...53 Боднар А.М. Изменения образовательного уровня и мировоззренческих ценностей подолян в конце ХVІІІ середине ХІХ в Сербалюк Ю.В. Организационные принципы деятельности благотворительных обществ в Правобережной Украине во второй половине ХІХ в начале ХХ вв Драч О.А. Образ курсистки высших женских курсов Российской империи (вторая половина ХІХ начало ХХ вв.)...68 Задерейчук И.А. Развитие строительной промышленности в немцев Крыма в ХІХ в начале ХХ в Носенко E.В. Вклад украинской интеллигенции в национальное возрождение Надднепрянской Украины во второй половине ХІХ в Романюк Н.И. Правовые условия развития сельского предпринимательства во второй половине ХІХ в начале ХХ в Задерейчук А.А. Таврический лазарет в военных конфликтах Российской империи начала ХХ века и участие в нем В.Э. Фальц Фейна...90 Лукашив В.Я. Австро венгерский фактор в деятельности «Общества им. М.Качковского» (вторая половина ХІХ начало ХХ в.)...97 Петренко И.Н. Участие Елизаветы Милорадович в деятельности полтавской громады (60 е годы ХІХ в.) Евменчук О.В. Духовное наследие Григория Алексеевича Коваленка и его влияние на поднятие сознательности и культуры украинского народа (конец ХIX начало ХХ ст.) Священко З.В. Аграрные инициативы российского дворянства в годы революции гг Акинджи Э. Деятельность А.Шульгина в Генеральном секретариате Украинской Центральной Рады (июль-октябрь 1917 г.) Швидченко Т.Н. Борьба армии УНР с войсками Деникина в Первом Зимнем походе Лекарь А.М. Еврейские погромы в Балтском уезде в период революции гг.: к вопросу об ответственности Кузьмин Р.Я. Занятие Красной Армией Восточной Галиции во время советско польськой войны в 1920 году: продолжение украинской освободительной борьбы или первая попытка установления большевицкой власти? Колесник В.Ф., Чеберяко О.В. Бюджетное финансирование украинских республиканских народных комиссариатов в 1920 е гг Сальникова Н.В. Делопроизводство советских учреждений в Украине в 1920 х гг.: становление и развитие Делия О.В. «Лишенцы» в контексте советской социальной политики х годов Пилипив И.В. Участие греко католического духовенства в катехизации учащихся в школах Перемышльской епархии ( гг.) Яшан О.А. Подготовка идеологической войны против СССР

479 Випуск 71 Салата О.О. Влияние немецкого информационного пространства на сознание населения оккупированных территорий ( гг.). Ч Слободинский Д.К. Противодействие украинского населения оккупационной политике германских властей по отношению к евреям в годы Второй мировой войны Гордиенко Г.Н. Трудоустройство инвалидов Отечественной войны в УССР в гг Москалева Н.П. Особенности развития ХИМЭСХ в гг.: страницы истории Абакумова В.И. Социальные ориентиры власти относительно развития рабочего класса Донбасса в период контролируемого либерализма (вторая половина 50 х первая половина 60 х гг. ХХ в.) Ховайба Н.Г. Деятельность украинской «школы поэтического кино» в условиях политических реалий 1960 х первой половины 1970 х годов Зеркаль М.М. Проблема содействия эффективному образованию этнических меньшинств в практической деятельности неправительственных организаций Украины ( ) Кулинич М.Ю. Деятельность Национальной комиссии по вопросам возращения в Украину культурных ценностей ( гг.) Николаец Е.Н. Уровень жизни населения Украины в 90 х годах ХХ в Федоренко Я.А. Рождение фермерства в украинском селе в процессе трансформации социально экономического сектора в начале 1990 х годов: исторической аспект Худолей О.С. Правовое регулирование в сфере защиты культурного наследия Украины Онищук С.В. Особенности питания представителей субкультуры панков (на материалах полевых исследований) Балябас В.Д. Международное сотрудничество пожарно спасательной службы Украины в сфере гражданской защиты населения Гапеева О.Л. Система кадрового менеджмента в контексте реформирования Вооруженных Сил Украины Гузь Н.Г., Черевичний Г.С. Перспективы реформирования Конституции Украины: отечественный и зарубежный опыт Гедин М.С. Проблема исторического наследия Старокиевского государства в научной полемике М.П. Погодина и М.А. Максимовича Лагодзинский В.В. Михаил Драгоманов об истории Рима царской эпохи Тептюк Л.М. Особенности коротких историографических заметок Владимира Степановича Иконникова Чубина Т.Д. Человек предан делу своей жизни (до 75 летия профессора Николая Бушина) Ткач Е.С. Проблема происхождения и судьбы исторических костобоков в историографии Мищак И.Н. Польская историография польско украинских отношений в годы Второй мировой войны Лазуренко В.Н., Стрижак Є.Н. Новейшая историография становления украинского фермерства в годы нэпа Лазуренко Ю.Н. Современное состояние исследования развития производительных сил сельского хозяйства периода нэпа в контексте деятельности сельскохозяйственной кооперации Яременко В.Н. Киевская часть архивных материалов относительно проблемы сожженных украинских сёл ( гг.) Гула Р.В. Современная российская историография феномена советского патриотизма в годы Великой Отечественной войны Турчин Т.Р. Документы из истории принудительного труда украинцев Прикарпатья в годы нацистской оккупации Ковальская Л.А. Архивные источники по истории партизанско подпольного движения Днепропетровской области в годы войны Близнюк Р.О. Развитие высшего аграрного образования в Украине второй половине XX ст. в советской историографии ( гг.) Латыгина Н.А. Культура народов Северного Причерноморья в период раннего железного века. Ч Исмаилзаде С. Политическая история кыпчаков в IX XI вв Назаралиев О.К. Социальная структура Дербентского ханства Звягина А.М. Дипломатия Королевства Польского и Речи Посполитой в конце XV в. начале XVІІ в Фархадова Г.М. Переселение болгар на Южный Кавказ Фомин А.Ю. Противодействие тайной полиции Российской империи деятельности Боевой организации Польской социалистической партии на территории Украины Джафаров Ф. Нахчеванцы в уездных органах полиции Нахчыванского края (ХIX начало XX вв.) Клиш А.Б. Роль Антона Махнича в становлении хорватского католического движения Шваб Л.П. Экономика Народной Польши ( гг.) Випуск 71 Крысенко Д.С. «Перестройка» в контексте взаимоотношений СССР и США второй половины 1980 х гг Ахмедов А. Из истории создания правовой базы экономических связей Азербайджанской Республики с тюркоязычными государствами Хан Е.В. Внедрение европейской системы зачетных единиц в столичных вузах России как одно из направлений участия в Болонском процессе Исмаилзаде П. Этнокультурные контакты и природно социальные факторы в общественном быту Аббасов Х. Роль школы суффы в образовании суфизма Алиев К. Анализ геометрических орнаментов Мавзолея Гек Гюнбад Гадирова Д. Происхождение и развитие алтарной композиции в молитвенных коврах Алиев Т. Античные и средневековые могильные памятники Евлах Мингечевирского региона ФИЛОСОФСКИЕ НАУКИ Борисова Т.В. Вопрос об истории философской мысли в контексте метафизических и методологических измерений Андриенко Е.В. Мировоззренческий аспект становления е демократии Бирюкова А.С. Экспликация понятия «творчество» и «творческий потенциал личности» в современной социальной философии Аксенова В.И. Регулятивные возможности социальной коммуникации: социально философский анализ Бочуля Е.В. Когнитивные основы функционирования повседневности Гоян И.Н. Философия воли и философия бессознательного в ракурсе проблемы психологизма Гринько Е.А. Глобализация: проблема взаимоотношений цивилизаций и культур Дзебань А.П. Генезис правовой сферы в условиях глобализационных процессов Калиновский Ю.Ю. Моральное сознание как детерминанта бытия правового общества Карпова С.Г. Фрустрационная философия в современной культуре Высоцкая О.Е. Экологическая этика: основные проблемы интерпретации Гайворонюк Н.В., Приймак Б.І. Современное измерение украинской идентичности Горбач С.А. Духовная автономия личности Бессалова Т.В. Молодежь в научной сфере Украины Копера И.С. Интеллектуализация молодежной среды как тенденция его развитию в эпоху глобализации Колесник А.В. Парадигмальные изменения в американской философии второй половине ХХ ст Кривошея Т.А. Неклассические воспитательные модели: воспитание в культуре и воспитание культурою Крылова С.А. Категории «красота» и «целостность» в контексте человеческого бытия Литостанский В.В. Понятие традиции в историко философском дискурсе Лищук Торчинская Т.П. Язык историка в аспекте содержательных компонентов структуры Макогонова В.В. О некоторых проблемах и перспективах изучения истории русской философии Мармазова Т.И. Аксиологическое измерение политического обеспечения модернизации украинского общества: социально философский аспект Мегега Г.Б. Феномен здоровья в современном проблемном поле социально философских исследований Никитенко В.А. Проблемное поле геокультурного феномена: научные подходы Омельченко Ю.В. Правозащитное движение за свободный выезд из СССР в контексте этики ненасилия Осипенко Л.А. Специфика управления как сложной открытой и динамической системы: синергетическая методология Осипова В.Ю. Оскары проституированных образов Панькив О.В. Онтологические основы структурного оформления бытия в ранней греческой философии Полищук А.С. Критические массы и проблема коллективного действия Попова Ю.В. Аналогия изоморфизма в категориях параметрической общей теории систем Попович Н.Д. Материальная культура и человеческая телесность: социальные принципы взаимообусловленности Родыгин К.М. На грани безграничного: горизонты целеполагания в алхимической философии Туренко О.С. Мифо архаические основы города начальные шаги синхронизации универсального и сингулярного Ущаповская А.В. Этапы формирование концепции критического мышления

480 Випуск 71 Фёдоров Ю.В. Современный украинский социум: негативные процессы и опасные тенденции Шедяков В.Е. Взаиморезонирование человеческого и социального капитала в структуре социокультурного антропогенеза Щербина Е.Ю. Роль логики в правовой аргументации Андреева Т.А., Стасенко С.А. У истоков современного либерализма: идеи Дж. Локка о свободе совести Демьянюк М.Б. Мотивы Cеверного и украинского Ренессанса в поле структурного психоанализа Жака Лакана Завидняк Б.T. Филоноведы ХХ века: Роберто Радиче и Джованні Реале Иванов Е.В. Философский анализ социального управления: возможности применения тектологии А.А. Богданова Рустамов Е. Феномен отчуждения в философии К.Ясперса Чернышов В.В. Психология Г.С. Сковороды Шамша И.В. Понимание времени в феноменологии Эдмунда Гуссерля Хитрич А.В. Феномен «Мастера» на примере фигуры П.И. Холодного ( гг.) Гасанова Г. Философские взгляды в стихах Бахтияр Вагабзаде Содомора П.А. Концепт человеческого выбора и божественной направленности (на материале «Сумы теологии» Св. Томы из Аквина) Билецкая Б.Г. Структурные элементы религиозного символа Далекорей М.И. Социальная политика религиозных организаций: православный контекст Клименко А.Б. Концепция теозиса (обожения) в православной духовной традиции Кондратьева И.В. Становление вероучительного и образовательного потенциала Армянской Апостольской Церкви Лукьяненко К.А. Факторы возникновения гиперрелигиозности гибридной топики прелести Матвеев В.А. Основные аспекты проблемы самореализации личности в европейской философской традиции в их сравнении с религиозно философской мыслью Востока Работкина С.В. Проявления многоверия в современной Украине Яковлев А.А. Современные теории образования: философское значение и евристичный потенциал Алексейчук И.С. Социально философский аспект трансформаций парадигмы современного высшего образования Черный А.А. Специфика исследования истории философско образовательных идей в Украине сквозь призму различных методологических подходов Лисовский П.Н. Гносеологические алгоритмы образования, науки и воспитания как система знаний в структуре духовного капитала Морозов В.В. Проблемы формирования культуры педагогического дискурса Павлова А.В. Синергетический подход к качеству образования Кулиненко Л.Б. Формирование профессиональной компетентности будущего учителя Марченко Е.В. Римское право как фактор формирования античного образовательного пространства Лаврова Л.В. Культура здоровья в образовании: философско образовательный анализ Ярчук Ю.Г. Формирование культуры здорового образа жизни в системе приоритетов государственной образовательной политики Чупринова Н.Ю. Развитие коммуникативной культуры одна из составляющих профессиональной компетентности офицеров ВВ МВД Украины Гамидова Ф. О современном состоянии социологии образования в социологических процессах (взгляд на реалии Азербайджана) Галкина А.Г. Характеристика результатов исследования психологической готовности студентов к семейной жизни ПОЛИТИЧЕСКИЕ НАУКИ Гетьманчук П.Н. Проблемы конституционного закрепление эффективной модели политического управления на современном этапе Збышко И.С. Нормы отечественного и международного права, их роль в развитии инфраструктуры гражданского общества Калинин В.Ю. Истоки мир системного анализа: критическое осмысление Мамонтова Э.В. Символическая детерминанта социально политических отношений: социоантропологический аспект Мудрик Ю.С. Особенности применения математических методов для анализа процесса демократизации Парно Л.Д. Практические последствия имплементации полупрезидентской формы правления Ювченко А.И. Особенности влияния глобализации на гендерные отношения Випуск 71 Высоцкий А.Ю. Легитимационная технология «законодательных изменений» и ее применение в Украине Миненкова Н.Е., Пидоненко Д.Н. К проблеме легитимности государственной власти в современной Украине Рафальский О.А. Влияние социально-экономических и этнонациональных составляющих региональной идентичности на характер и динамику современных политических предпочтений населения Донбасса Березинский В.П. Способы политической самоорганизации территориальных общин Трима Е.А. Влияние высших учебных заведений на трансформацию институтов гражданского общества в Украине Павлюк Е.В. Этапы создания политического бренда Пашковский П.И. Общественные противоречия и проблема внешнеполитического выбора Украины Пономарева И.С. Современные миграционные процессы и миграционные настроения: региональное измерение Ярошко О.З. Основы осуществления внешних отношений Украины Ткачик A.A. Украинская внешняя политика в отношении Республики Сербия в годах Турчин Я.Б. Приоритетные направления украинско китайского сотрудничества в гуманитарной сфере Рафальский И.А. Истоки украинского национального проекта Фомин А.А. Организационная структура политических партий как фактор рекрутирования политических элит в Украине Посредников Д.В. На путях социального партнерства: взаимодействие украинской православной церкви с государством Нагорняк Т.Л. Факторы и результаты выборов парламента 2012 в контексте национального брендинга Украины Бондаренко С.В. Бренд «Украина» в мировых рейтингах после парламентских выборов 2012 года Джига Т.В. Идейно политическое позиционирование украинских партий во время избирательной кампании в Верховную Раду Украины 2012 г Кравченко В.И., Сагайда П.И., Бородай А.В., Кравченко В.В. Автоматизация поддержки организационной деятельности руководителя первичной партийной организации Ижнин И.И. Проблема информационного обеспечения современных международных конфликтов Кабанец Р.Ю. Формирование системы охраны высших должностных лиц в Византийской империи Саранов С.В. Ж. Б. Кольбер архитектор средиземноморской политики Франции Гордиенко К.В., Корюкалов М.В. Курс Николя Саркози на усиление общей политики безопасности и обороны Европейского Союза и его результаты Корюкалов М.В., Ковальчук Г.В. Политика Франции в сфере борьбы с пиратством в период правления Николя Саркози Бабаева Г. Проблема объединения тюркоязычных стран Балога Е.И. Формирование этнической картины ФРГ конца 90 х годов ХХ ст. начале ХХІ в Бевзюк Е.В. Гавличек Боровский как идеолог чешского национального движения Зейналова А.А. Освещение межгосударственных связей Азербайджанской Республики в национальной прессе Магеррамова С. О проектах Германского банка развития (KfW) и организации по техническому сотрудничеству (GTZ) реализуемых в Азербайджане Морозов А.А., Глушкова В.В., Жабин С.А. Научные и организационные принципы информационного общества в проекте ОГАС 1980 г Мустафаева Г.М. Международные связи в поиске заложников и пропавших без вести граждан Ясирова Ю.Ф. Демократический сбор (ДИСИ) на выборах президента Кипра 2013: программные принципы и электоральная активность НАУЧНАЯ ЖИЗНЬ Бесов Л.М. Рецензия на учебное пособие: Штойко П.И. Концепции естествознания. Львов: ЛНУ имени Ивана Франка, с Масаев М.В. Творящее парадигмальные образы православное наследие или о роли изобразительного искусства в духовном развитии будущего учителя. Рецензия на монографию: Рашковська В.І. Образотворча православна спадщина: педагогічний аспект духовного розвитку майбутнього вчителя. Монографія / В.І. Рашковська. Сімферополь: Фєнікс, с

481 CONTENT Випуск 71 HISTORICAL STUDIENS Ogiienko, V.I. Defi nition of notion «strategy for historization» revisited...5 Hantsyan, R.Y. Reconstruction of the liberal idealistic paradigm on the theoretical and methodological levels...10 Ishchenko, D.V. Myths of common descent and the studies of national identities...15 Lukashenko, A.І. Interdisciplinary measurement and methodology of history Everyday Christian...22 Potapenko, Y.O. Historical features of becoming the «Sociology of Sexuality» as separate direction of social science studies...26 Shelkunov, A.О. The value of fi ction for historical knowledge...31 Skrypchenko, N.A. The Kochubey Clan (second half of the XVII th end of the XVIII century): Establishment and Functioning...36 Ivanenko, A.O. A question about placing of Moscow military garrison in Kiev in Melnychuk, I.A. «Statute Casimir» and Lithuanian Statute as a factor in legitimizing elite and legal incentive evolution of the political system and government...47 Kharsun, O.V. The role of religious orders in the development of education in the XVIII century in Kiev province and Bratslav province...53 Bodnar, A.M. Changes educational and philosophical values Podolyan late 18 th mid 19 th century...58 Serbalyuk, Y.V. Organizational principles of charity companies in the Right Bank Ukraine in the second half of the nineteenth early twentieth century...62 Drach, O.O. Female student s image at female higher education courses in the Russian Empire (2 nd half of the 19 th century beginning of the 20 th century)...68 Zadereychuk, I.P. The development of Germen s building industry in Crimea in the 19 th beginning of the 20 th century...75 Nosenko, O.V. Contribution of Ukrainian intelligentsia in the national revival of Naddnepryansk Ukraine in the second half of the XIX century...80 Romanуuk, N.І. The legal conditions for the development of rural entrepreneurship in the second part of the ХІХ th the beginning of the ХХ th centuries...85 Zadereychuk, A.A. Taurian hospital in military confl icts of the Russian Empire of the early twentieth century, and participation in the V.E Falz Fein...90 Lukashiv, V.Y. Austro Hungarian factor in the activity of «Company name M.Kachkovsky» (second half of ХІХ beginning of ХХ century)...97 Petrenko, I.M. Elizabeth Miloradovich s participation in activity of the Poltava fellowship (60 th years of ХІХ of century) Yevmenchuk, O.V. The spiritual inheritance of Grigoriy Kovalenko and its infl uence on increasing of consciousness and culture of Ukrainian people (the end of 19 th the beginning of 20 th centuries) Svyaschenko, Z.V. Agricultural initiatives Russian nobility during the Revolution of Akindci, E. Alexander Shulgin s activity in general Secretary of Ukrainian Central Council (July October, 1917) Shvydchenko, T.M. The UNR army fi ghting with the Denikin s Troops in the First Winter camping..125 Lekar, A.M. Jewish routs in Balta district during the period of revolution : who is responsible for it Kuzmyn, R.Y. The occupation by the Red Army in Eastern Galicia during Soviet Polish war in 1920: continuation of the Ukrainian liberation movement or the fi rst attempt to establish the Bolshevik government? Kolesnyk, V.F., Cheberyako, O.V. Budget fi nancing of Ukrainian republican people s Commissariats in 1920 th Salnikova, N.V. Record keeping of the Soviet institutions in Ukraine in 1920 s: formation and development Deliya, O.V. Deprivation of electoral law in the context of soviet social policy s Pylypiv, I.V. Participation of Greek Catholic Clergy in Catechesisazion of students in schools of Peremyshl county ( yrs) Yashan, O.О. Preparation of ideological war against the Soviet Union Salata, O.O. Infl uence of German informative space on consciousness of population of the occupied territories ( ). Р Slobodynsky, D.K. Opposition to the occupation policy of the Ukrainian population of the German authorities to the Jews during the Second World War Випуск 71 Hоrdienko, H.M. Employment of the invalids of the Patriotic War in Ukrainian Soviet Socialist Republic in Moskaleva, N.P. Features of the development of Kharkov institute of mechanization and electrifi cation of agriculture in : pages of history Abakumova, V.I. Social reference points of power in relation to development of working class of Donbas in the period of the controlled liberalism (the second half of 50th is the fi rst half 60th of ХХ of century) Hovayba, N.G. The activities of the Ukrainian «school of poetic cinema» conditions of political realities of 1960 the fi rst half of the 1970s Zerkal, M.M. The problem of assistance to effective formation of ethnic minority in practical activity of ungovernmental organizations of Ukraine ( ) Kulinich, M.Yu. The activities of the National Commission according to the return of cultural property to Ukraine ( ) Nikolaets, K.М. The level of the life of population of Ukraine during 1990 s Fedorenko, Y.A. Dawn of farm business in Ukrainian village in the process of transformation of social and economic sector in the beginning of 1990 s: historical aspect Khudolei, O.S. Legal regulation in the fi eld of cultural heritage of Ukraine Onischuk, S.V. Features of feed of representatives of subculture of pans (on materials of the fi eld researches) Baliabas, V.D. International cooperation Fire and Rescue Service of Ukraine in the fi eld of civil protection Gapeeva, O.L. System of personnel management in the context of the reform of the Armed Forces of Ukraine Guz, N.G., Cherewichny, G.S. Perspectives for Ukrainian Constitution Reform: national and international experience Gedin, M.S. The problem of the historical legacy of Old Kiev State in a correspondence of M.P. Pogodin and M.A. Maksimovich Lahodzinskyy, V.V. Myhailo Drahomanov about the history of czarist Rome Teptiuk, L.M. Zhe pecuaiarities of the short istoriographikc works of Volodimir Ikonnikov Chubina, T.D. The Person Devoted to his Lifework (to the 75th Anniversary of Professor Mykola Bushyn) Tkach, E.S. Problem of origination and historical destiny of kostobokies in the historiography Myshchak, I.N. Polish Historiography of Polish Ukrainian Relations During the Second World War Lazurenko, V.M., Strizhak, E.M. Recent historiography of the formation of the Ukrainian farming in the years of the NEP Lazurenko, Y.M. The modern state in the research of the development of productive forces in agriculture during the NEP period in the context of the agricultural cooperation Yaremenko, V.M. The Kyivan part of archival materials dealing with problem of the burnt villages ( ) Gula, R.V. Modern Russian historiography of the phenomenon of soviet patriotism in the years of Great Patriotic war Tyrchun, T.R. Documents from the history of Ukrainian forced labor from Precarpathian land during the years of Nazi occupation Kowalskа, L.А. Archival sources on the history of the guerrilla underground movement of Dnipropetrovs k region of the years of war Blyznyuk, R.O. Development of Higher Agrarian Education in Ukraine in the 2nd half of the XXth century in Soviet historiography ( s) Latygina, N.А. The culture of the people of North Prichernomoriye in the period of the early Iron Age. Р Ismailzaade, S. Political history kipchaks in IX XI centuries Nazaraliyev, O.K. Social structure of Derbent khanate Zvyagina, O.M. The diplomacy of the Polish Kingdom and Polish Lithuanian Commonwealth at the end of the XV early XVІІ century Farkhadova, G.М. Migration of bulgaria south caucasus Fomin, O.Y. The opposition of secret police of the Russian empire the activities of the Military organization of Polish socialist party Jafarov, F. The Nakhchivanians who served in Nakhchevan uyezd police bodies Klish, A.B. Role of Anton Mahnich in the formation of Croatian Catholic movement Shvab, L.P. Economy of People s Poland ( ) Krysenko, D.S. «Perestroika» in the context of relations between the USSR and the USA of second half of 1980s Ahmedov, A. The history of the legal framework of economic relations Azerbaijanian Republic with turkic states

482 Випуск 71 Khan, E.V. The introduction of the European system of credits in metropolitan universities of Russia as one of the areas participating in the Bologna Process Ismailzaade, P. Ethnocultural contacts and natural and social factors in public domestic Abbasov, K. The role of the school in the formation of Sufi sm Suffa Aliyev, G. The analysis of the geometryikal patterns mausoleum of Qoy Gunbad Gadirova, D. Origin and Development of the altar compositions the prayer rugs Aliyev, T. The grave monuments of the Antique and Early Middle Ages of Yevlakh Mingechevir region PHILOSOPHIC SCIENCES Borisova, T.V. Question about history of philosophical idea in the context of the metaphysical and methodological measurings Andriyenko, O.V. The Worldview Aspect of E Democracy Establishment Biriukova, G.S. Explication of concept «creativity» and «creative potential of personality» in modern social philosophy Aksenova, V.I. Regulatory capacity of social communication: social and philosophical analysis Bochulya, O.V. Cognitive Foundations of Everyday Life Functioning Goian, I.N. Philosophy of will and philosophy of unconscious in a foreshortening of a problem of psychologism Grinko, O.A. Globalization: intercondionality of civilizations and cultures problem Dzeban, О.P. Genesis of legal sphere in the conditions of globalization processes Kalinovski, Y.Y. Moral consciousness as a determinant of legal society existence Karpova, S.G. Frustration philosophy in modern culture Vysotska, O.E. Environmental ethics: the main problems of interpretation Gaivoroniuk, N.V., Pryjmak, B.I. The modern dimention of Ukrainian identity Gorbach, S.A. Moduses of autonomy: spiritual autonomy Bessalova, T.V. Young people in the scientifi c sphere in Ukraine Kopera, І.S. The Intellect of youth environment as tendency to his development in the epoch of globalization Kolisnyk, O.V. Paradigmatic changes in American philosophy in the second half of XX st Krivosheya, T.О. Nonclassical educational model: education in culture and education culture Krylova, S.A.The categories of «beauty» and «holism» in the context of human existence Lytostanskyy, V.V. The notion of tradition in historical and philosophical discourse Lishchuk Torchynska, T.P. Language of historian in terms of the substantive components of structure Makogonova, V.V. About some problems and prospects of study of history of Russian philosophy Marmazova, T.I. The axiological dimension of the political supporting of the Ukrainian society s modernization: social philosophical aspect Megega, G.B. Phenomenon of health in modern problem area of social philosophical investigations Nikitenko, V.О. Рroblem fi eld of geo cultural phenomenon: scientifi c approaches Omelchenko, Y.V. Human rights movement for free departing the USSR in the non violence context Osipenko, L.A. Specifi cs of how complex open and dynamic systems: synergetic methodology Osypova, V.Yu. Oscars of the Prostituted Images Pan kiv, O.V. Ontological Principles of Structural Design of Being in Early Greek Philosophy Polishchuk, O.S. Critical masses and the problem of collective activities Popova, Y.V. The analogy of isomorphism in categories of the General Parametric Systems Theory Popovych, M.D. Material culture and human corporality: social principles of interconditionality Rodygin, K.M. On the Threshold of the Infi nite: the Goal Setting Horizons of the Alchemical Philosophy Turenko, O.S. Myth archaic bases of city initial steps of synchronization of universal and singular Ushchapovska, H.V. The stages of formation of the concept of critical thinking Fyodorov, Y.V. The modern Ukrainian society: negative processes and dangerous tendency Shedyakov, V.E. Mutual resonate human and social capital in the socio cultural anthropogenesis Shcherbyna, O.Y. The role of logic in legal argumentation Andreyeva, T.A., Stasenko, S.A. Returning to the Origin of Modern Liberalism: the Ideas of John Lock about the Freedom of Conscience Випуск 71 Demianiuk, M.B. Motives the Northern and the Ukrainian Renaissance in the fi eld of structural psychoanalysis of Jacques Lacan Zavidniak, B.T. Philo s 20 th century critics. Roberto Radice and Giovanni Reale Ivanov, E.V. Philosophical analysis of social control: the possibility of using tectology A.A. Bogdanov Rustamov, E. The phenomenon of alienation in the philosophy of Karl Jaspers Chernyshov, V.V. Psychological Teaching of Gregory Skovoroda Shamsha, I.V. Understanding of time in the phenomenology of Edmund Husserl Khytrych, A.V. The «Master» phenomenon on the example of the fi gure of P.I. Kholodnyi ( ) Hasanova G. The philosophical views in poetry of Bakhtiyar Vahabzadeh Sodomora, P.А. Concept of human choice and divine direct (on material of «Sum of theology» of St. Thomas are from Аcvina) Bіletskaya, B.G. Structural elements of religious symbol Dalekorey, M.I. The social policy of religious organizations: orthodox context Klimenko, О.B. The concept of theosis in the Orthodox spiritual tradition Kondratieva, I.V. The becoming of doctrinal and educational potential of the Armenian Apostolic Church Lukyanenko, K.A. Factors of origin of hyprreligiousity of hybrid topic of prelest Matveev, V.O. Major aspects of problem of self realization of personality in the European philosophical tradition in their comparison to religious and philosophical thought of the East Rabotkina, S.V. The problem of polybelief in the present Ukraine Yakovlev, A.O. Modern theories of education: philosophical meaning and heuristical potential Alexeychuk, I.S. Social and Philosophical Aspect of Transformations of Modern Higher Education Paradigm Chorniy, O.О. Specifi city studies of the history of philosophical and educational ideas in Ukraine through the prism of different methodological approaches Lisovskiy, P.М. Gnoseological algoritms of education, science and upbringing how system of knowledge in structure of mental capital Morozov, V.V. Problems of forming of culture of pedagogical discurs Pavlova, G.V. The Synergic Approach to Quality of Education Kulinenko, L.B. Forming of professional competence of future teacher Marchenko, O.V. Roman law as a factor of the ancient educational space Lavrova, L.V. The culture of health in education: philosophical education analyses Yarchuk, Y.G. Forming of culture of healthy way of life in the system of priorities of public educational policy Chuprinova, N.Y. Development of communicative culture is one of components of professional awareness of future offi cers of the Internal Troops of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine Gamidova, Ph. The current status of the sociology of education in the sociological processes (look at the realities of Azerbaijan) Galkina, A.G. Description of results of research of psychological readiness of students to domestic life POLITICAL SCIENCES Hetmanchyk, P.М. Problems of constitutionalization in effective model of political management at the present stage Zbyshko, I.S. Norms of domestic and international right, their role in developing of infrastructure of the civil society Kalinin, V.Y. The origins of the world system analysis: critical comprehension Mamontova, E.V. Symbolic determinant of the socio political relations: socio anthropological aspect Mudryk, Y.S. Features of mathematical methods in the process of democratization analysis Parno, L.D. The practical consequences of semi presidential form of government implementation Yuvchenko, A.І. Specifi c features of the infl uence of globalization on the gender relations Vysotskyi, O.Y. The «legislative changes» technology of legitimation and its application in Ukraine Minenkova, N.E., Pidonenko, D.М. On the problem of the legitimacy of state power in modern Ukraine Rafalskyi, O.O. The impact of the regional identity s social-economic and ethnonational components onto character and dynamics of the contemporary political preferences of Donbas population

483 Випуск 71 Berezinsky, V.P. Methods of political self organization of territorial communities Tryma, K.A. The infl uence of the high establishment on the transformation of Ukrainian civil society Pavliuk, K.V. Stages of political brand creating Pashkovsky, P.I. Social contradictions and the problem of Ukraine s foreign policy choice Ponomaryova, I.S. Modern migrations and immigration sentiment: regional dimension Yaroshko, O.Z. Bases of Ukraine s Diplomatic Relations Tkachyk, O.O. Ukrainian foreign policy of the Republic of Serbia in the years Turchyn, Y.B. The priority areas of Ukrainian Chinese cooperation in the humanitarian sphere Rafalsky, I.O. The origins of Ukrainian national project Fomin, O.О. Organizational structure of political parties as a factor of recruitment political elites in Ukraine Posrednikov, D.V. On the ways of social partnership: the interaction of the Ukrainian Orthodox Church with state Nagornyak, T.L. Factors and results of parliament s election 2012 in context national branding of Ukraine Bondarenko, S.V. Brand «Ukraine» in the world rankings after the 2012 parliamentary elections Dzhyga, T.V. Ukrainian political parties ideological positioning during the parliamentary election campaign Kravchenko, V.I., Sagayda, P.I., Boroday, A.V., Kravchenko, V.V. The process automation support of the leader a party committee Izhnin, I.I. Problem of informational support for modern international confl icts Kabanets, R.Y. Forming of the system of guard of higher public servants is in the Byzantium Empire Saranov, S.V. J. B. Colbert Architect Mediterranean policy of France Gordiienko, K.V., Koryukalov, M.V. The Policy Line of Nicolas Sarkozy towards the Strenthening of the EU CSDP and it s results Koryukalov, M.V., Kovalchuk, H.V. French politics on fi ghting piracy under President Nicolas Sarkozy Babaeva, G. Problem of the unifi cation of Turkic countries Baloga, E.I. Ethnic picture of Germany of the late 90 th century beginning of the XXI century Bevzyuk, E.V. Havlíček Borovský as the ideologist of the Czech national movement Zeynalova, A.A. The reflection of inter state relations of Azerbaijan Republic in national press Maharramova, S. On the projects implemented in Azerbaijan by German Development Bank (KfW) and the Organization for Technical Cooperation (GTZ) Morozov, A.A., Glushkova, V.V., Zhabin, S.A. The scientifi c and organizational principles of the information society in the project OGAS Mustafayevа, G.M. International links in search of hostages and missing persons Yasirova, Y.F. Democratic Rally in the presidential elections of Cyprus in 2013: program principles and electoral activity SCIENTIFIC LIFE Besov, L.M. Text book review: Shtoiko s P.I. The concepts of natural sciences. Lviv: Ivan Franko LNU, p Masayev, M.V. Orthodox Heritage that Creates Paradigmal Images or About the Role of Fine Arts in Spiritual Development of the Future Teacher. Review on a monograph: Rashkovska V.I. Fine Arts Orthodox Heritage: Pedagogical Aspect of the Future Teacher Spiritual Development. A Monograph / V.I. Rashkovska. Simferopol: Fenix, p Вимоги до оформлення наукових статей для публікації в збірнику наукових праць «Гілея: науковий вісник» 1. Редакція приймає до друку статті виключно за умови їх відповідності вимогам ВАК України до структури наукової статті (див. Постанову Президії ВАК України 7 05/1 від р.// «Гілея (науковий вісник)»: Збірник наукових праць К., Вип. 7;8). Наукові статті повинни містити такі необхідні елементи: постановка проблеми у загальному вигляді та зв язок із важливими науковими чи практичними завданнями; аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття; формулювання цілей статті (постановка завдання); виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів; висновок з цього дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. 2. Стаття подається українською або російською, англійською, німецькою, французькою мовами у електронному варіанті у вигляді файлу, який виконаний в текстовому редакторі MS Word for Windows, на дискеті, диску чи електронною поштою. 3. Статті, автори яких не мають наукового ступеня, супроводжуються рецензією доктора наук за фахом публікації або витягом із протоколу засідання кафедри (відділу) про рекомендацію статті до друку. Рецензія або витяг з протоколу подається у сканованому вигляді електронною поштою. 4. Текст статті має супроводжуватись шифром УДК і трьома анотаціями (українською, російською, англійською). Всі анотації повинні містити: прізвище, ініціали автора; назву статті; текст анотації (до 50 слів); перелік ключових слів. Матеріал в анотації викладають стисло і точно з використанням синтаксичних конструкцій, притаманних мові ділових документів, уникаючи складних граматичних зворотів. Необхідно вживати стандартизовану термінологію, а не маловідомі терміни і символи. Без вживання слів «У статті» або «Стаття присвячена». 5. Вимоги для оформлення тексту: всі поля 20 мм; шрифт Times New Roman, кегель 14, інтервал 1,5; абзацний відступ 10 мм. Кількість сторінок для статті не повинна перевищувати 0,5 друкованого аркуша (12 15 сторінок комп ютерного тексту). Рисунки й таблиці оформляються згідно з ДСТУ. Щодо символів. В тексті необхідно використовувати лапки лише такого зразку:, тире це коротке тире:. Не потрібно ставити зайві пробіли, особливо перед квадратними чи круглими скобками, а також в них. Для запобігання потрібно використовувати функцію «Недруковані знаки». 964

484 Розташування структурних елементів статті УДК Прізвище І.Б. Назва статті Анотація українською з переліком ключових слів Т е к с т с т а т т і Список використаних джерел ПІБ, назва статті, анотація російською з переліком ключових слів ПІБ, назва статті, анотація англійською з переліком ключових слів 6. Перелік джерел розташовується за алфавітом або в порядку їх використання після тексту статті з підзаголовком Список використаних джерел і виконується мовою оригіналу. В переліку посилань зазначається загальна кількість сторінок (для книг) або номерів сторінок початку і кінця тексту джерела (для статей). Джерела в переліку посилань нумеруються вручну, без використання функції меню Word «Формат Список Нумерований». 7. Посилання на джерела в тексті подаються за таким зразком: [7,с.123], де 7 номер джерела за списком літератури, 123 сторінка. Посилання на декілька джерел одночасно подаються таким чином: [1;4;8] або [2,с.32;9,с.48;11,с.257]. Посилання на архівні джерела [15,арк.258,231зв]. Згадані в тексті науковці, дослідники називаються за абеткою М.Тард, Е.Фромм, К.Юнг, К.Ясперс та інші. На початку зазначається ім я, а потім прізвище вченого. Необхідно виокремлювати зарубіжних та вітчизняних дослідників. 8. Стаття обов язково супроводжується авторською довідкою із зазначенням прізвища, ім я, по батькові (повністю); наукового ступеня, звання, посади, місця роботи; домашньої адреси і телефонів, адреси електронної пошти. 9. Відповідальність за зміст, точність поданих фактів, цитат, цифр і прізвищ несуть автори матеріалів. Редакція матеріали не рецензує і не повертає. У статтю можуть бути внесені зміни редакційного характеру без згоди автора. Редакційна колегія залишає за собою право відхилити неякісні матеріали без пояснення причин. Редколегія може не поділяти світоглядних переконань авторів. 10. У разі передруку посилання на «Гілея: науковий вісник» обов язкове. 11. Збірник регулярно розсилається у бібліотеки за переліком, встановленим ВАК України. Наукове видання Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник» Випуск 71 Научное издание Сборник научных работ «Гилея: научный вестник» Выпуск 71 Scientific edition Collection of scientific papers «Gileya: scientific herald» 71 edition Співзасновники: Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова; ВГО Українська академія наук Шеф-редактор Андрущенко В.П. Головний редактор Вашкевич В.М. Відповідальний секретар Халамендик В.Б. Адреса редакції: , м. Київ, вул. Семашка, 13 оф. УАН Телефони:...(044) , (067) ; (097) Сайт:... Е-mail:[email protected]

485 Формат 60х90 1/16. Друк офсетний. Ум. друк. арк.: 100,16 Наклад 300 прим. Видавництво УАН ТОВ «НВП «ВІР» , Київ, вул. Семашка, 13. Друк ПП «Фенікс». Зам. Підписано до друку р. Ціна договірна