Опорний конспект лекцій з дисципліни «ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ»

Transcription

1 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Шатило О.А. Опорний конспект лекцій з дисципліни «ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ» Житомир ЖДТУ 2014

2 Шатило О.А. Опорний конспект лекцій з дисципліни «Публічне адміністрування» (для студентів спеціальностей «Менеджмент організацій і адміністрування» та «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності») / О.А. Шатило; Житомирський державний технологічний університет. Житомир : Кафедра менеджменту організацій і адміністрування ЖДТУ, с. 2 Автор: к.держ.упр. О.А. Шатило, Рецензент: к.е.н., доц. І.В. Бурачек Рекомендовано до друку кафедрою менеджменту організацій і адміністрування, протокол 11 від 14 травня 2014 р.

3 3 ЗМІСТ Вступ...4 ТЕМА 1. Предмет і методологічна основа публічного адміністрування ТЕМА 2. Громадянське суспільство в системі публічного адміністрування ТЕМА 3. Органи виконавчої влади в системі публічного адміністрування...17 ТЕМА 4. Місцеве самоврядування як елемент публічного адміністрування...25 ТЕМА 5. Публічне адміністрування як процес вироблення, прийняття та виконання управлінських рішень ТЕМА 6. Механізми та стиль публічного адміністрування. 35 ТЕМА 7. Публічне адміністрування та економіка. Процес планування місцевого економічного розвитку ТЕМА 8. Публічне адміністрування в економічній сфері ТЕМА 9. Результативність та ефективність в публічному адмініструванні 47 Список рекомендованої літератури....51

4 ВСТУП Предметом вивчення навчальної дисципліни «Публічне адміністрування» є теоретичні знання у сфері публічного адміністрування і оволодіння практичними навичками щодо застосування методів, технологій та процедур в управлінні суб'єктами публічної сфери. Міждисциплінарні зв язки: оволодіння дисципліною тісно пов язане із освоєнням понять і категорій, належних до сфер таких дисциплін, як: державна служба, державне управління, муніципальне управління, адміністративне право, етика, психологія тощо. Метою вивчення навчальної дисципліни «Публічне адміністрування» є оволодіння теоретичними знаннями та практичними навичками з питань публічного адміністрування, зокрема застосування законів, принципів і методів в управлінні суб'єктами публічної сфери, а також формування комплексу практикоорієнтованих прийомів, необхідних для виконання функцій та реалізації повноважень співробітника суб'єкта публічного адміністрування. Основними завданнями вивчення дисципліни «Публічне адміністрування» є: - узагальнення теоретичних засад у сфері публічного адміністрування, розуміння основних тенденцій та напрямів їх еволюції; - визначення суті, законів, принципів і механізмів публічного адміністрування в розвитку суспільства; - набуття навичок розробки та впровадження заходів забезпечення результативної та ефективної діяльності суб єкт публічної сфери. 4

5 5 ЗМІСТ ДИСЦИПЛІНИ ТЕМА 1. Предмет і методологічна основа публічного адміністрування Публічне адміністрування вид організаційно розпорядчої діяльності, спрямованої на підготовку та впровадження рішень, управління персоналом, надання послуг населенню Публічна адміністрація це сукупність державних і недержавних структур та повноважних осіб, які здійснюють публічне адміністрування Публічне управління Державне управління Специфіка публічного управління: Механізм публічного адміністрування це пошук у найкращий спосіб використання ресурсів задля досягнення пріоритетних цілей державної політики діяльність держави, спрямована на створення умов для реалізації функцій держави, прав і свобод громадян, узгодження груп інтересів у суспільстві та між державою і суспільством, забезпечення суспільного розвитку відповідними ресурсами 1. Публічне управління спирається на державну владу, підкріплюється і забезпечується нею. 2. Публічне управління поширюється на все суспільство і за його межі у сфері проведення державної міжнародної політики. 3. Публічне управління діє системно, поєднуючи функціонування таких структур, як механізм держави, державний апарат, державну службу і публічні прояви суспільства. система, яка забезпечує практичну реалізацію публічного адміністрування та досягнення визначених цілей, яка має свою структуру, методи, важелі, інструменти впливу на об'єкт управління з відповідним правовим та інформаційним забезпеченням.

6 Публічне адміністрування Публічне управління Нове публічне управління 6 Еволюція публічного адміністрування: Методи публічного адміністрування: способи, прийоми практичної реалізації його суб'єктами завдань і функцій в повсякденній діяльності на основі закріпленої за ними компетенції, у встановлених межах і у відповідній формі. За формою вираження: За ступенем владного впливу: За суб єктним складом: Залежно від міри використання владних повноважень: Залежно від ступеня врахування у владному впливі інтересів і правових можливостей його об'єктів: правові неправові імперативні рекомендаційні заохочувальні уповноважуючі одноосібні колегіальні переконання заохочення примус адміністративні економічні Принципи публічного адміністрування: основні положення управлінської діяльності, що відбивають зміст закономірностей закріплюються в нормативно-правових документах та використовуються в науковій та практичній діяльності. Види принципів: пріоритет державної політики об єктивність економії ентропії найменшої дії раціональне використання часу самоорганізація громадянського суспільства зворотного зв язку

7 Закони публічного адміністрування: вираження акумульованого досвіду політичної управляючої і адміністративно-державної діяльності. 7 Загальний закон соціального управління Закон необхідності посилення регулювання та управління суспільними процесами Закон "необхідного багатоманіття" Закон розмежування центрів влади та управління Закон централізації та децентралізації влади Закон системності організації публічного адміністрування Закон саморозвитку системи публічного адміністрування залежність управляючого впливу від стану системи і зовнішнього середовища. зростаюча різноманітність суспільного життя і державних інституцій, їх діяльності зумовлює необхідність посилення регулювання і управління суспільними процесами. визначає об'єктивні можливості управляючого впливу на суспільство, тенденцією якого є зростаюче багатоманіття суспільного життя. доцільність поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. для публічної влади й управління ієрархічна структура організації є об'єктивно необхідною, загальною формою її буття і функціонування. передбачає єдність основних функцій управління, єдність рівнів публічного управління, єдність загальної й окремих систем публічного управління. передбачає перебудування державних структур влади й управління відповідно до потреб політичної і суспільної раціональності. Термін «публічне управління» (з англ. public management) вперше застосував англійський державний службовець Десмонд Кілінг у 1972 р., який трактував його наступним чином: публічне управління це пошук у найкращий спосіб використання ресурсів задля досягнення пріоритетних цілей державної політики.

8 Публічне управління має свою специфіку: 1. Спирається на державну владу, підкріплюється і забезпечується нею. 2. Поширюється на все суспільство і за його межі у сфері проведення державної міжнародної політики. Саме держава шляхом законодавчої діяльності встановлює основні, загальні й типові правила поведінки людей. 3. Публічне управління діє системно та неперервно, поєднуючи функціонування таких структур, як механізм держави, державний апарат, державну службу. Публічне управління це організуючий і регулюючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її впорядкування, збереження чи перетворення, опираючись на владну силу, яку обмежує дієвий суспільний контроль. Адміністрування це прерогатива виконавчих органів влади або державних службовців, наділених державно-владними повноваженнями. Публічне адміністрування регламентована законами та іншими нормативно-правовими актами діяльність суб єктів публічного адміністрування, спрямована на здійснення законів та інших нормативноправових актів шляхом прийняття адміністративних рішень, надання встановлених законами адміністративних послуг. Публічна адміністрація система публічних інституцій та їх діяльності; є сукупністю державних і недержавних суб єктів публічної влади, ключовими структурними елементами котрої є, органи виконавчої влади і виконавчі органи місцевого самоврядування. Механізми публічного адміністрування це спеціальні засоби, що забезпечують здійснення регулюючого впливу публічних адміністрацій на соціально-економічні територіальні системи різних рівнів (села, селища, райони у містах, міста, райони, області, Автономна республіка Крим) з метою забезпечення гідних умов життєдіяльності людей, що проживають у державі, та громадян України, що тимчасово проживають за її межами. Технологія публічного адміністрування являє собою детальний опис дій, що мають бути послідовно, у належний спосіб та із застосуванням конкретних засобів та прийомів здійснені суб єктом публічного адміністрування (організацією чи конкретною посадовою особою) для досягнення певної мети. Чітко прописані у технології процедури здійснення публічного адміністрування регламентують напрямок та послідовність дій працівників, виключають використання неефективних прийомів, надають керівникам впевненості щодо раціональності дій підлеглих та отримання бажаного результату. Методами публічного адміністрування є певні способи практичного виконання суб'єктами публічної адміністрації своїх адміністративних зобов'язань, що відповідають характеру й обсягу наданої їм компетенції. Особливості методів публічного адміністрування: - у методах знаходить своє вираження публічний інтерес; - вони реалізуються в процесі публічного адміністрування; 8

9 - вони виражають упорядковуючий вплив публічної адміністрації на поведінку суб'єктів суспільства та становлять зміст цього впливу; - у методах публічного адміністрування завжди міститься керівна воля держави, яка проявляється у юридично владних приписах публічної адміністрації; - вони використовуються суб'єктами публічної адміністрації як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції. Це означає, що юридична сила методів завжди знаходиться в межах повноважень того органу, який їх використовує; - методи, як і будь-який зміст, мають свою форму, своє зовнішнє вираження. Для методів публічного адміністрування засобом зовнішнього вираження є форми публічного адміністрування (правові і неправові); - вибір конкретних методів публічного адміністрування знаходиться у прямій залежності не тільки від особливостей організаційно-правового статусу суб'єктів публічної адміністрації, а насамперед - від особливостей об'єкта впливу (індивідуальний чи колективний, форма власності, адміністративноправовий статус тощо). Сукупність методів публічного адміністрування розподіляється на види за різними критеріями: 1) залежно від форми вираження: - правові - містяться в нормативних та індивідуальних правових актах і тягнуть юридичні наслідки; - неправові - характеризуються здійсненням суб'єктом публічної адміністрації певних дій організаційного характеру (наради, інструктажі тощо); 2) залежно від правових властивостей: - нормативні - застосовуються з метою прийняття нормативних правових актів; - індивідуальні - застосовуються з метою прийняття індивідуального адміністративного акта; 3) за ступенем владного впливу на об'єкти: - імперативні - містять владні приписи, які зобов'язують до вчинення необхідних дій або належної поведінки; - уповноважуючі - дозволяють здійснювати певні дії (наприклад, приймати правові акти публічного адміністрування); - заохочувальні - реалізуються за допомогою встановлення стимулів до правомірної поведінки суб'єктів адміністративного права; - рекомендаційні - містять рекомендації щодо здійснення певних дій необов'язкового характеру; 4) за суб'єктним складом: - одноосібні (єдиноначальні); - колегіальні (приймаються колективно). Принципи публічного адміністрування: 1) Принцип пріоритету державної політики. означає спрямування діяльності держави, визначення принципів, її цілей, завдань, основних форм і 9

10 методів управлінської діяльності. Політика служить формою узагальнення та вираження інтересів і волі представників окремих соціальних груп чи суспільства в цілому. Розроблений вищими органами влади й управління політичний курс (стратегія) є найважливішим фактором узгодження діяльності суб'єктів управління всіх рівнів. 2) Принцип об єктивності управляти суспільством і державою значить діяти, володіючи достовірною об'єктивною інформацією, виходити з реального стану справ, а не з умовних передбачень; постійно аналізувати управлінські дії, приймати рішення на предмет їх відповідності завданням держави, закону і інтересів населення. 3) Принцип економії ентропії позначає міру невизначеності ситуації. Принцип економії ентропії характеризує умови впорядкування системи. Чим менше вимір ентропії, тим вище впорядкованість суспільної системи. 4) Принцип найменшої дії спроможність відбирати з можливого арсеналу управлінських впливів ті, в результаті яких простежується мінімальний вимір ентропії. Інакше кажучи, перехід об'єкта, що управляється, в планований стан здійснюється з найменшими руйнуваннями. Орієнтація на еволюційний розвиток суспільства та держави. 5) Принцип раціонального використання часу передбачає необхідність всебічної оптимізації витрат часу на розробку та впровадження управлінських рішень. 6) Принцип самоорганізації громадянського суспільства передбачає пріоритетність результатів та об єктивних напрямів суспільного розвитку над діями і рішеннями органів публічного адміністрування. 7) Принцип зворотного зв'язку - потребує від управляючого суб'єкта постійного контролю за тим, як об'єкт управління реагує на його дії. Закони публічного адміністрування. Залежність управляючого впливу від стану системи і зовнішнього середовища, передбачає, що будь-яка система публічного адміністрування функціонує в конкретному соціальному середовищі, тобто в межах конкретного суспільства і властивих йому економічних відносин, соціальної структури, культурного середовища, соціально-психологічної атмосфери. Протягом історичного розвитку суспільства і держави політичні й адміністративні структури ускладнюються, стають більш різноманітними. Значно зростає обсяг інформації, яка переробляється системами соціального публічного управління. Закон необхідності посилення регулювання та управління суспільними процесами передбачає, що зростаюча різноманітність суспільного життя і державних інституцій, їх діяльності зумовлює необхідність посилення регулювання і управління суспільними процесами. Відбуваються зміни, пов'язані з посиленням регулювання в публічному адмініструванні: ускладнення й посилення взаємозв'язку проблем і розширення кола факторів, які необхідно враховувати у процесі розробки управлінських рішень; 10

11 зростання масштабів і складності проектів і програм, які реалізуються, вагомості та вартості стратегічних рішень і відповідно ціни можливих помилок; зростання розмірів, складності і вартості самого управлінського апарату; підвищення вимог до вирішення питань ефективності використання ресурсів, які є в розпорядженні органів влади і управління. Закон необхідного багатоманіття передбачає існування об'єктивних меж управляючого впливу на суспільство, історичною тенденцією якого є зростаюче багатоманіття суспільного життя. Закон розмежування центрів влади та управління (поділ влади назаконодавчу, виконавчу та судову) означає необхідність формального і фактичного розмежування функцій публічної влади в управлінні за горизонталлю і вертикаллю на відносно самостійні гілки і рівні влади. Також передбачає взаємне стримування влад, взаємне обмеження і взаємний контроль. Закон централізації та децентралізації влади передбачає наявність ієрархічної структури організації, яка є об'єктивно необхідною, загальною формою її буття і функціонування, що реалізується через одночасну концентрацію повноважень і ресурсів у руках єдиного центрального органу, а також передачу повноважень згори донизу і утворення відносно самостійних організацій. 11

12 12 ТЕМА 2. Громадянське суспільство в системі публічного адміністрування Суспільство Громадянське суспільство Етапи становлення громадянського суспільства Особливості суспільства громадянського система взаємодії людей, що пов'язані між собою інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ і встановлюють межі поведінки за допомогою соціальних норм. це система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку. XVI-XVII ст. (визрівання передумов розвитку буржуазного суспільства, усунення юридичної нерівності, обмеження політичної влади правом) кін. XVII XIX ст. (формування громадянського суспільства в найбільш розвинутих буржуазних країнах на засадах загальної юридичної рівності, вільного підприємництва і приватної ініціативи) рубіж XIX XX ст. (розвиток постіндустріального суспільства; відокремлення влади від власності; перехід управління громадськими справами практично до рук вчених-спеціалістів (менеджерів) із збереженням інститутів традиційної демократії та політичного плюралізму). у громадянському суспільстві наявна значна кількість центрів громадської влади; центри громадської влади в такому суспільстві є незалежними й опираються на контроль з боку держави; громадянське суспільство неможливе без почуття громадянської відповідальності та активності.

13 Інститути суспільства: Ознаки суспільства: громадянського громадянського громадські організації професійні і творчі спілки благодійні організації релігійні організації недержавні засоби масової інформації непідприємницькі товариства і установи 13 розвивається самостійно без прямого втручання держави; складається із суб'єктів вільних і рівноправних громадян і об'єднань, що добровільно сформувалися; має пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті держави і сприяє її розвитку; справляє вплив на створення і функціонування державних органів у власних інтересах; має право вимагати від держави захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні інтереси; формує право, що формулюється державою в законах та інших нормативно-правових актах, гарантує і захищає її від порушень; розвивається і взаємодіє з державою в межах права. Громадянське суспільство це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин, сфера непримусової людської солідарності. Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання. У такому суспільстві самовияв вільних індивідів і добровільно сформованих організацій громадян захищені законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Це справа розвитку вільного ринку, безперешкодного поширення духовних, моральних, національних цінностей тощо. Виокремлення поняття «громадянське суспільство» було започатковано в епоху Платона та Аристотеля і призвело в подальшому до появи цілісного вчення про суспільство, державу та людину. Вчені та мислителі епохи Відродження та Нового часу приділили значну увагу дослідженню проблем громадянськості та взаємовідносин людини з владою. Так, Т. Гоббс відзначав що, первісне положення людини за межами громадянського

14 суспільства, яке можна назвати природнім станом, не може бути нічим іншим, як війною всіх проти всіх. Г.-В. Ф. Гегель звернув увагу на той факт, що природним станом є стан некультурності, насилля та несправедливості. Саме тому, обов язковим є вступ людей у громадянське суспільство, оскільки лише у ньому правове відношення володіє дійсністю. Автор визначав громадянське суспільство, як антагоністичне, яке роздирають протилежні інтереси, «війна всіх проти всіх». Історично громадянське суспільство прийшло на зміну традиційному, станово-кастовому, в якому держава практично співпадала з майновими класами і була відособлена від основної маси населення. Його основою є вільний індивід, незалежний від влади і форм колективного життя. Найістотніша передумова його свободи - інститут приватної власності, що формує розвинуту цивільну самосвідомість. Відособлення громадянського суспільства від держави відбувалося в процесі ліквідації станової нерівності і роздержавлення суспільних відносин. Початок даному процесу поклав формування представницької держави, виступаючої від імені всього населення. Відособлення суспільства від всепроникаючої влади держави завершилося в ході революцій ХVII-ХVIII століть і подальших реформ. Сам же перехід відображав формування нових соціально-економічних, політичних і культурних реальностей: всеосяжним розвитком товарно-грошових відносин; промисловою революцією; появою прошарку самостійних товаровиробників; кризою легітимності абсолютистських режимів; секулярізацією (звільненням від церковного впливу) індивідуальної і масової свідомості; виникненням політичних партій, які стали важливим каналом трансляції різнорідних інтересів різних груп. Головними передумовами виникнення громадянського суспільства є: законодавче закріплення юридичної рівності людей на основі надідення їх правами і свободами; юридична свобода людини, обумовлена матеріальним благополуччям, свободою підприємництва, наявністю приватної власності, яка є економічною основою цивільного суспільства; створення механізмів саморегуляції і саморозвитку, формування сфери невладних відносин вільних індивідів, що володіють здатністю і реальною можливістю здійснювати свої природні права. Ознаки громадянського суспільства: розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції; демократія і плюралізм в політичній сфері; ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства; 14

15 середній клас як соціальна основа громадянського суспільства; правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави; ідеологічний і політичний плюралізм; свобода слова і засобів масової інформації. Характеризуючи взаємовідносини між громадянським суспільством і державою, слід підкреслити, що суспільство повинне мати пріоритет над державою, а не навпаки, бо остання існує як регулятор суспільних відносин і гарант здійснення прав особи. Згідно з сучасним поняттям, поряд з державою повинно існувати громадянське суспільство, але так, щоб ці дві сили перебували в діалектичному взаємозв язку. Головне для держави створення передумов для формування плюралізму державних і приватних суб єктів, тобто потрібна держава, яка б більше гарантувала соціальні права і менше займалася оперативним управлінням. Принципи функціонування громадянського суспільства. економічний і політичний плюралізм; особиста свобода; публічність і загальна поінформованість; справедливість і суворе дотримання законів; верховенство права в усіх сферах суспільного життя; відповідальність перед законом як державних органів, так і громадських організацій та громадян; підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання держави у справи громадянського суспільства; охорона державою невід'ємних прав людини і свобод, що з них випливають; рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом; взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави; поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємна урівноваженість і відкритість; незалежність судів і суддів, наявність ефективної системи захисту; наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-юридичних актів. Специфіка громадянського суспільства. Наявність нового типу взаємодії громадянське суспільство має ту особливість, що його суб єктами постають вільні і рівні індивіди, що вірять у свою здатність розв язувати малі й великі питання, добровільно входячи й виходячи з асоціацій, належачи до декількох із них одночасно. Наявність нового типу культури громадянське суспільство асоціюється з цінностями довіри, поміркованості й толерантності. Його члени з довірою ставляться до своїх колег по діяльності, до інших людей та до суспільних інститутів, визнають право інших громадян на власну думку, її висловлення та захист. 15

16 Наявність соціального капіталу у межах структур громадянського суспільства (асоціацій, громад) формується громадська доброчесність і громадянська позиція, що знаходить вираз у данному понятті. Його компонентами є: мережа горизонтальних зв язків між рівними й вільними індивідами;норми взаємності та довіра;навички колективних дій; відчуття причетності до суспільних справ, обов язку та відповідальності перед іншими людьми, тобто громадянськість у її неполітичних проявах (civicness). Саме соціальний капітал є ознакою зрілості й ефективності громадянського суспільства, а також тим його основним продуктом, що забезпечує вплив громадянського суспільства на інші сфери суспільного життя, у тому числі на політику. Інститути громадянського суспільства: громадські організації, професійні і творчі спілки, організації роботодавців, благодійні організації, релігійні організації, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи. Шляхи побудови громадянського суспільства в Україні: - підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами; - формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності; - постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотного зв'язку від суспільства до держави; - виховання нормального природного патріотизму - національного і державного - на основі поваги до національної історико-культурної спадщини; - зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом; - піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності. 16

17 17 ТЕМА 3. Органи виконавчої влади в системі публічного адміністрування Виконавча влада Органи виконавчої влади в Україні Суб єкти виконавчої влади в Україні Принципи діяльності органів виконавчої влади: Функції органів виконавчої влади: Кабінет Міністрів України одна з трьох гілок влади, сутність якої полягає в розробці і втіленні державної політики, спрямованої на забезпечення виконання законів, та керування сферами суспільного життя система центральних і місцевих, одноособових і колегіальних, органів виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції на чолі з Кабінетом Міністрів України, що забезпечують виконання Конституції, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України в найважливіших сферах суспільного і державного життя України Кабінет Міністрів України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; місцеві органи виконавчої влади; територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади верховенство права законність поділ державної влади безперервність колегіальність солідарна відповідальність відкритість прозорість управлінська виконавча бюджетно-фінансова матеріально-технічна контрольна правоохоронна вищий орган у системі органів виконавчої влади України, який здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства та інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Він відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, а також підконтрольний і підзвітний перед

18 останньою Міністерства центральні органи виконавчої влади, покликані формувати та реалізувати державну політику у відповідних сферах суспільного життя, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів України Місцеві органи виконавчої влади здійснюють функції виконавчої влади, забезпечують досягнення визначених Конституцією та законами України завдань і цілей безпосередньо на місцях в областях, районах Класифікація органів виконавчої влади 18 За походженням: За порядком організації діяльності: За характером компетенції: За часом дії: первинні (Кабінет Міністрів України) похідні (центральні та місцеві органи виконавчої влади) колегіальні (Кабінет Міністрів України, НКРЄ) єдиноначальні (міністерства, державні комітети) загальна (Кабінет Міністрів України) галузева (Міністерство охорони здоров'я та ін.) міжгалузева (Міністерство економікиукраїни та ін.) спеціальна (Служба безпеки України та ін.) постійні тимчасові Державна влада це публічно-політичні відносини панування і підкорення між суб'єктами, що спираються на державний примус. Вона є різновидом соціальної влади і завжди є політичною по суті. Державна влада в інституціональному розумінні це система структур, органів, установ, які реалізують функції держави. Державна влада в процесуальному розумінні це цілеспрямована управлінська діяльність усіх органів держави, направлена на упорядкування, організацію життя, забезпечення стабільності і розвитку суспільства на підставі конституції та законів. Державна влада здійснює управління суспільством від імені народу на всій території держави за допомогою державного апарату, видання та доведення до реалізації загальнообов'язкових правових норм та представляє державу у зовнішніх відносинах. Виконавча влада це одна з гілок державної влади, основним призначенням якої є організація виконання законів та інших нормативноправових актів, реалізація внутрішньої та зовнішньої політики держави, охорона прав і свобод людини і громадянина, що здійснюється через побудовану на принципі вертикальної підпорядкованості систему спеціально створюваних і наділених відповідною компетенцією органів.

19 Органи виконавчої влади в Україні - це система центральних і місцевих, одноособових і колегіальних, органів виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції на чолі з Кабінетом Міністрів України, що відповідно до Конституції та законів України забезпечують виконання Конституції України, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України в найважливіших сферах суспільного і державного життя України. Систему органів виконавчої влади в Україні утворюють: Кабінет Міністрів України, що є вищим органом у системі органів виконавчої влади; центральні органи виконавчої влади, до яких належать міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади (служби, агентства, інспекції, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом); місцеві державні адміністрації, що здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі. Крім того, до цього рівня належать органи спеціальної (галузевої та функціональної компетенції), які безпосередньо підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і відповідним місцевим органам виконавчої влади. Сфера здійснення виконавчої влади визначається наступними рисами: 1. Не всі напрями реалізації виконавчої влади опосередковуються у вигляді власне державно-управлінської діяльності (державного управління), що підтверджується відсутністю в цих напрямах іманентних рис поняття "державне управління": крім наведених вище прикладів, під час оцінювання кожного конкретного такого напряму слід виходити з характеру закріплених за органами виконавчої влади функцій і повноважень. 2. Навіть у тих випадках, коли здійснення виконавчої влади відбувається у формі управлінської діяльності, слід ураховувати, що в демократичній державі функції та повноваження виконавчої влади можуть реалізовуватись не тільки виключно суб'єктами державної влади, а й недержавними суб'єктами. Зокрема, ці функції та повноваження: - можуть бути делеговані державою органам місцевого самоврядування; - можуть бути делеговані державою деяким іншим недержавним інституціям. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. На це вказують особливості його правового статусу, повноваження його посадових осіб, організація діяльності та відносини з іншими органами, що входять у систему органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України, постановами Верховної Ради України. Діяльність Кабміну ґрунтується на принципах: - верховенства права; - законності; - поділу державної влади; - безперервності; 19

20 - колегіальності; - солідарної відповідальності; - відкритості та прозорості. Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Уряд приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях. Він регулярно інформує громадськість через засоби масової інформації про свою діяльність, залучає громадян до процесу прийняття рішень, що мають важливе суспільне значення. Прийняття Кабінетом Міністрів України актів, що містять інформацію з обмеженим доступом, можливе лише у випадках, визначених законом, у зв'язку із забезпеченням національної безпеки та оборони України. Всі рішення Уряду підлягають обов'язковому оприлюдненню, крім актів, що містять інформацію з обмеженим доступом. Завданнями Кабінету Міністрів України є: 1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; 2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і гармонійного розвитку особистості; 3) забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; 4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм; 5) забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу держави; 6) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону; 7) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій; 8) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; 9) спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю. Центральні органи виконавчої влади це органи, які безпосередньо підпорядковані Кабінету Міністрів України, забезпечують або сприяють формуванню і втіленню в життя державної політики у відповідних сферах управління, здійснюють керівництво дорученими їм сферами і несуть 20

21 відповідальність за стан їх розвитку перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України. До системи центральних органів виконавчої влади входять: міністерства; державні комітети (державні служби); центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. У системі центральних органів виконавчої влади міністерства посідають провідне місце. Їх керівники міністри, входять до складу Кабінету Міністрів України і безпосередньо беруть участь у формуванні державної політики в країні. Міністри особисто відповідають за розробку і впровадження Програми Кабінету Міністрів України з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначених сферах державного управління. Вони здійснюють управління в цих сферах, спрямовують і координують діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до їх підпорядкування. Міністерства є єдиноначальними органами, тобто адміністративноправовий статус міністерства уособлюється посадою міністра. Водночас міністр доручає здійснення частини своїх повноважень заступникам, які можуть виконувати їх від імені міністерства відповідно до затвердженого міністром розподілу службових обов'язків між заступниками. У межах своїх повноважень міністерства видають (у вигляді наказів міністра) загальнообов'язкові нормативно-правові акти. Розглянемо повноваження одного з центральних органів виконавчої влади. Міністерство економічного розвитку і торгівлі України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики економічного і соціального розвитку, цінової, інвестиційної, зовнішньоекономічної політики, державної політики у сферах торгівлі, інтелектуальної власності, державної регіональної політики, державної політики з питань розвитку підприємництва, технічного регулювання та захисту прав споживачів, а також міжвідомчої координації з питань економічного і соціального співробітництва України з Європейським Союзом. Основними завданнями Мінекономрозвитку України є: формування та забезпечення реалізації: - державної політики економічного і соціального розвитку; - державної цінової політики; - державної політики у сфері торгівлі; - державної регіональної політики; - державної політики у сфері технічного регулювання (стандартизації, метрології, сертифікації, оцінки (підтвердження) відповідності, акредитації органів з оцінки відповідності, управління якістю); - державної політики у сфері державних закупівель, державного замовлення; - політики у сфері державно-приватного партнерства; - державної політики у сфері державного ринкового нагляду; 21

22 - державної політики у сфері торгівлі та побутових послуг; - державної політики з питань економічного і соціального співробітництва України з ЄС; - єдиної зовнішньоекономічної політики, політики інтеграції економіки України у світову економіку, співробітництва із СОТ; - державної політики у сфері співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями та з питань залучення міжнародної технічної допомоги; формування державної політики: - у сфері захисту прав споживачів; - у сфері статистики, керуючись засадами професійної незалежності та самостійності органів державної статистики в частині розроблення і затвердження нормативно-правових актів у галузі статистики; - з питань розвитку підприємництва, державної регуляторної політики, ліцензування, дозвільної системи, нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності; - з питань державного експортного контролю; - у сфері інвестиційної діяльності та управління національними проектами (стратегічно важливими проектами, що забезпечують технологічне оновлення та розвиток базових галузей реального сектору економіки України); - з питань ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів, енергозбереження, відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива; - у сфері державного матеріального резерву; - у сфері управління об'єктами державної власності, в тому числі корпоративними правами держави; - у сфері інтелектуальної власності. Міністерство має наступну структуру апарату: Департамент макроекономічного прогнозування Департамент стратегічного планування розвитку економіки Департамент економіки соціальної та гуманітарної сфери Департамент регіональної політики Департамент інвестиційно-інноваційної політики та розвитку державноприватного партнерства Департамент фінансової політики Департамент розвитку реального сектору економіки Департамент економіки оборони та безпеки Департамент реформування публічної адміністрації Департамент відносин власності Департамент зовнішньоекономічної діяльності Департамент торговельно-економічного співробітництва Департамент торговельно-економічного співробітництва з країнами СНД та Російською Федерацією Департамент співробітництва з СОТ та з питань торговельного захисту 22

23 Департамент співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями та координації міжнародної технічної допомоги Департамент європейської інтеграції Департамент державних закупівель та державного замовлення Департамент державної регуляторної політики та розвитку підприємництва Департамент технічного регулювання Юридичний департамент Департамент розвитку торгівлі Департамент забезпечення роботи Міністра (патронатна служба) Департамент кадрового забезпечення та проходження державної служби Департамент фінансування, бухгалтерського обліку та звітності Департамент інформаційних технологій Адміністративно-господарський департамент Департамент документального забезпечення Департамент промислової політики Управління комунікацій з громадськістю Управління внутрішніх комунікацій Відділ комунікативних заходів та виставково-ярмаркової діяльності Відділ контролю за виконанням доручень органів державної влади Режимно-секретний відділ Відділ з питань організації мобілізаційної роботи, цивільної оборони і пожежної безпеки Відділ внутрішнього аудиту Сектор запобігання та виявлення корупції Виконавчу владу на місцевому рівні, тобто в областях, районах, здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також місцеві (територіальні) органи центральних органів виконавчої влади. Міністерства, державні комітети та деякі інші центральні органи мають у своєму підпорядкуванні управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, хоча є і деякі самостійні місцеві органи, що не входять до складу місцевих державних адміністрацій (наприклад, територіальні органи Міністерства юстиції тощо). Місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами виконавчої влади загальної компетенції. Їх очолюють голови, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Місцеві державні адміністрації є органами виконавчої влади на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, які виконують повноваження державної влади, делеговані їм виконавчі функції відповідних 23

24 рад через створювані управління, відділи та інші структурні підрозділи й діють під керівництвом голови місцевої державної адміністрації. Основними завданнями місцевих державних адміністрацій є: виконання Конституції України, законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших актів виконавчої влади вищого рівня; забезпечення законності й правопорядку, додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку; підготовка та виконання відповідних бюджетів і програм; взаємодія з органами місцевого самоврядування; реалізація інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами місцевих повноважень. До повноважень місцевих державних адміністрацій належить вирішення питань: 1) забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян; 2) соціально-економічного розвитку відповідних територій; 3) бюджету, фінансів та обліку; 4) управління майном, приватизації та підприємництва; 5) промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту і зв'язку; 6) науки, освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, сім'ї, жінок, молоді та неповнолітніх; 7) використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля; 8) зовнішньоекономічної діяльності; 9) оборонної роботи та мобілізаційної підготовки; 10) соціального захисту, зайнятості населення, праці та заробітної плати. 24

25 ТЕМА 4. Місцеве самоврядування як елемент публічного адміністрування 25 Місцеве самоврядування Принципи місцевого самоврядування Система місцевого самоврядування Сільська, селищна, міська рада Сільський, селищний, міський голова Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад Обласна та районна ради право територіальної громади жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції і законів України народовладдя; законність; гласність; колегіальність; поєднання місцевих і державних інтересів; виборність; правовова, організаційна та матеріально-фінансова самостійність; підзвітність та відповідальність перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державна підтримка та гарантії місцевого самоврядування; судовий захист прав місцевого самоврядування сільські, селищні, міські ради; виконавчі органи сільських, селищних, міських рад; обласні та районні ради; сільські, селищні, міські голови; органи самоорганізації населення на місцях орган місцевого самоврядування, який представляє відповідну територіальну громаду та здійснює від імені та в її інтересах функції та повноваження місцевого самоврядування посадова особа, яка обирається відповідною територіальною громадою та є підзвітною, підконтрольною і відповідальною перед нею, а також відповідальною перед відповідною радою виконавчий комітет, відділи й управління та інші виконавчі органи галузевої та функціональної компетенції, які створюються вказаними радами та є їм підконтрольними та підзвітними виборні органи представництва спільних інтересів первинної ланки місцевого самоврядування

26 26 Органи самоорганізації населення на місцях Функції місцевого самоврядування: будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення, покликані забезпечувати групові інтереси певної частини мешканців територіальної громади нормотворча; установча; контрольна; правоохоронна В основу місцевого самоврядування кожної країни світу покладені національні теорії місцевого самоврядування. Найбільш поширеними з них є громадівська (Італія, Франція, Угорщина), державницька (Китай, Лівія) та змішана теорії. Зміст кожної із зазначених теорій визначається визнанням пріоритетного суб'єкта місцевого самоврядування - громади та держави, або ж дуалізму їх пріоритетності. Найбільшого поширення у світі набула громадівська теорія, сприйнята більшістю держав Європи. В основі цієї концепції місцевого самоврядування лежить ідея природних прав територіальної громади, її своєрідного "суверенітету" стосовно держави, яка лише визнає та гарантує природні права територіальної громади. Прихильники цієї концепції розглядають громаду як самостійне джерело такої публічної влади, яка не належить державі, а є самостійною публічною владою, так званою "муніципальною". Водночас на базі громадівської теорії місцевого самоврядування сформувалося дві моделі місцевого самоврядування - англосаксонська (Австралія, Канада. США) і континентального права (Італія. Франція). Англосаксонська модель передбачає здійснення місцевого самоврядування виключно органами самоорганізації населення на місцях, без будь-якого втручання в цю сферу, а континентальна (романо-германська) передбачає здійснення місцевого самоврядування як суб'єктами місцевого самоврядування, так і органами державної виконавчої влади на місцях, з мінімальним втручанням останніх у справи місцевого самоврядування. В Україні на сьогодні реалізована саме континентальна громадівська модель місцевого самоврядування, основні принципи якої закріплені в Конституції та законах України. Місцеве самоврядування в Україні це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України". Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст.

27 Принципами місцевого самоврядування є: народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріальної самостійності в межах повноважень, визначених законодавством України; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їхніх органів і посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування. Основним принципом, що визначає сутність місцевого самоврядування в Україні, є принцип народовладдя, який є похідним від фундаментального принципу народного суверенітету, закріпленого у ст. 5 Конституції України. Умовно можна стверджувати, що народ України, як сукупність територіальних громад, реалізує народний суверенітет у формі місцевого самоврядування. Принцип законності передбачає, що місцеве самоврядування в Україні ґрунтується виключно на положеннях Конституції, законів України та підзаконних нормативно-правових актів, у межах і порядку, визначених чинним законодавством України. Порушення законодавства України про місцеве самоврядування має наслідком настання конституційної, адміністративної, кримінальної, іноді - цивільної та дисциплінарної відповідальності. Принцип гласності, який передбачає, що всі суб'єкти місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження публічно, відкрито. їх діяльність висвітлюється місцевими, а іноді й загальнодержавними ЗМІ. Принцип колегіальності відображується в організаційно-правових формах діяльності органів місцевого самоврядування. Так, сільські, селищні та міські ради є колективними (колегіальними) виборними і змінюваними органами місцевого самоврядування, їх правові акти є результатом колегіальної роботи, зокрема пленарних засідань. Принцип правової самостійності органів місцевого самоврядування та його органів полягає в тому, що вони повинні мати власні повноваження, визначені Конституцією або законом. Принцип організаційної самостійності полягає в тому, що органи місцевого самоврядування не підпорядковуються іншим органам і що будьякий адміністративний контроль за їх діями можливий лише для забезпечення законності та конституційних принципів місцевого самоврядування. Принцип матеріально-фінансової самостійності місцевого самоврядування полягає у праві територіальних громад та утворених ними органів місцевого самоврядування на володіння, користування і розпорядження майном, яке є в комунальній власності, яка є самостійною, відокремленою від державної, формою власності, а також власними фінансовими коштами, достатніми для здійснення власних повноважень місцевого самоврядування та його органів. Принцип підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів і посадових осіб передбачає, що діяльність представницьких органів і посадових осіб місцевого самоврядування піддягає 27

28 громадському контролю з боку територіальних громад, зокрема у формі громадських слухань. Принцип державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування передбачає, що держава визнає і гарантує місцеве самоврядування та бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Держава також гарантує судовий захист прав і законних інтересів місцевого самоврядування. Система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, законами. Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста, обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях. Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад: соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку; в галузі бюджету, фінансів і цін; щодо управління комунальною власністю; в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку; у галузі будівництва; освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту; з регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища; соціального захисту населення; 28

29 в галузі зовнішньоекономічної діяльності; в галузі оборонної роботи; щодо вирішення питань адміністративно-територіального устрою; щодо забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян тощо. Повноваження сільської, селищної, міської ради: утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження персонального складу; прийняття рішення про проведення місцевого референдуму; прийняття рішень про наділення органів самоорганізації населення окремими власними повноваженнями органів місцевого самоврядування; затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування; затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього; затвердження звіту про виконання відповідного бюджету; встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених законом; прийняття рішень щодо випуску місцевих позик тощо. Повноваження районної та обласної ради: прийняття рішення щодо проведення консультативного опитування з питань, які стосуються їх спільних інтересів; здійснення повноважень щодо організації проведення всеукраїнських референдумів та виборів органів державної влади і місцевого самоврядування; затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно району, області, цільових програм з інших питань, заслуховування звітів про їх виконання; затвердження відповідно районних, обласних бюджетів, внесення змін до них, затвердження звітів про їх виконання; розподіл переданих з державного бюджету коштів у вигляді субвенцій, а районі ради розподіл трансфертів вирівнювання між бюджетами міст районного значення, сіл, селищ; вирішення питань управління об'єктами спільної власності, що перебувають в управлінні обласних та районних рад; прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і порядку, визначеному законом; обрання голови ради, заступника голови ради, звільнення їх з посади; затвердження за пропозицією голови ради структури, чисельності виконавчого апарату ради, витрат на утримання ради та її виконавчого апарату. Органи самоорганізації населення представницькі органи, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин, для вирішення передбачених завдань. 29

30 Органами самоорганізації населення є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети. Основними завданнями органів самоорганізації населення є: 1) створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення; 2) задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг; 3) участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм. Функції місцевого самоврядування. Нормотворча функція органи місцевого самоврядування приймають нормативні акти локального характеру, розробляють і приймають статут територіальної громади, регламент ради, здійснюють правове регулювання комунальних відносин у межах повноважень, передбачених законодавством (порядок управління і розпорядження об'єктами комунальної власності, місцевими фінансами, регулювання земельних відносин, використання природних ресурсів на відповідній території та ін.). Установча функція представницькі органи місцевого самоврядування реалізують на пленарних засіданнях, де вирішують питання про кількісний склад ради, внутрішню структуру і персональний склад комісій ради, її виконавчих органів, апарату ради та її виконавчих органів, забезпечуючи в такий спосіб принцип організаційної самостійності місцевого самоврядування. Контрольна функція здійснюється через контрольні заходи щодо перевірки діяльності посадових осіб, виконавчих органів місцевого самоврядування і депутатів відповідних рад. Ці заходи здійснюються у вигляді заслуховування звітів, повідомлень, розгляду депутатських запитів, прийняття рішень про дострокове припинення повноважень посадових осіб місцевого самоврядування, діяльності тимчасових комісій місцевих рад. Контрольна функція також реалізується шляхом взаємного контролю радами, посадовими особами і виконавчими органами місцевого самоврядування за дотриманням правових актів органів місцевого самоврядування. Правоохоронна функція реалізується через сприяння охороні громадського порядку, який забезпечується діяльністю всієї системи правоохоронних та судових органів, державних служб, інспекцій, які здійснюють функції нагляду та контролю за дотриманням законодавства. 30

31 ТЕМА 5. Публічне адміністрування як процес вироблення, прийняття та виконання управлінських рішень 31 Управлінська діяльність Стадії управлінської діяльності Етапи підготовки і реалізації управлінського рішення Методи прийняття управлінських рішень сукупність вироблених історичним досвідом науковим пізнанням і талантом людей навиків, умінь, способів, засобів доцільних вчинків і дій людини у сфері управління аналіз і оцінювання управлінської ситуації; прогнозування і моделювання дій щодо збереження та зміни стану управлінської ситуації; розробка необхідних правових актів; обговорення і прийняття правових актів і здійснення організаційних заходів; контроль виконання й оперативне інформування; узагальнення проведених етапів управлінської діяльності, оцінка нової ситуації визначення цілі; збір і аналіз інформації про завдання, яке підлягає вирішенню; прогнозування розвитку ситуації і формування проблем; генерування варіантів управлінських рішень; формування критеріїв і вибір ефективних варіантів управлінських рішень; вибір найбільш ефективного варіанта дій; доведення управлінських рішень до виконавців; складання плану реалізації управлінських рішень; організація виконання управлінських рішень; контроль за виконанням управлінського рішення евристичні; колективні; кількісні Управлінська діяльність сукупність напрацьованих історичним досвідом, науковим пізнанням і талантом людей навичок, умінь, способів, засобів, доцільних вчинків і дій людини в сфері управління. Управлінська діяльність відзначається інтелектуальним характером, що виражається в її спрямованості на вироблення, прийняття й практичну реалізацію управлінських рішень, покликаних змінювати в бажаному напрямку стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку й діяльність людей.

32 Рисами державної управлінської діяльності є юридична заданість, чіткість і виразність. Крім того, управлінська діяльність складається з декількох стадій і реалізується у різних формах та за допомогою певних методів. Стадії управлінської діяльності це послідовні етапи її здійснення зі своїм особливим набором форм і методів. Стадії мають логічний зв'язок і утворюють у сукупності певний цикл управлінських дій. Можна виділити сім стадій управлінського процесу: 1 аналіз і оцінювання управлінської ситуації; 2 прогнозування і моделювання ситуації; 3 розробка правових актів та оргзаходів; 4 прийняття правових актів та здійснення оргзаходів; 5 організація виконання прийнятих рішень; 6 контроль виконання й оперативне інформування; 7 узагальнення діяльності та оцінювання нової ситуації. Форми управлінської діяльності. Форми управлінської діяльності є зовнішніми, постійно й типово фіксованими проявами практичної активності органів державної влади або органів місцевого самоврядування щодо формування й реалізації управлінських цілей і функцій і забезпечення їхньої власної життєдіяльності. Розрізняють правові, організаційні, організаційно-правові форми управлінської діяльності. Правові форми управлінської діяльності фіксують управлінські рішення й дії, які мають юридичний зміст (встановлення й застосування правових норм). Для забезпечення ефективності управлінської діяльності важливо, щоб основні дані, на яких базується те або інше управлінське рішення, були чітко задокументовані, тобто представлені в належній правовій формі. У більшості випадків управлінські рішення є правовим актом, співвіднесеним з компетенцією органа, а також діючими матеріальними й процесуальними правовими нормами. Організаційні форми управлінської діяльності пов'язані зі здійсненням певних колективних або індивідуальних дій (оперативно-організаційних і матеріально-технічних операцій). Їх можна охарактеризувати як способи вільного колективного пошуку оптимального варіанта рішення якоїсь управлінської проблеми. В управлінській практиці використовуються такі організаційні форми, як сесії, засідання, наради, конференції, оперативки й т. ін. Організаційно-правові форми констатують той факт, що в органах державної влади або місцевого самоврядування більшість правових форм є юридично коректними тільки у випадку їхнього прийняття через установлені організаційні форми. Так, організаційні процедури діють відповідно регламентам при прийнятті правових актів органами державної влади й місцевого самоврядування. Методи управлінської діяльності. Методи управлінської діяльності це способи й прийоми аналізу й оцінювання управлінських ситуацій, використання правових і організаційних 32

33 форм, впливу на свідомість і поведінку людей у керованих суспільних процесах, відносинах і зв'язках. Методи управлінської діяльності поділяють на дві основні групи: 1) методи функціонування органів державної влади й місцевого самоврядування; 2) методи забезпечення реалізації цілей і функцій державного управління. Методи функціонування органів державної влади й органів місцевого самоврядування охоплюють способи, прийоми, дії (у тому числі посадових осіб, притягнутих у процеси державного управління), які пов'язані з підготовкою й реалізацією управлінських рішень, а також здійсненням правової й організаційної державно-управлінської діяльності. У державному управлінні застосовують такі методи підготовки управлінських рішень: системний і функціональний аналіз; методи прогнозування; методи теорії ігор і статистичної теорії прийняття рішень; ймовірносно-статистичні методи; математичне програмування; економіко-статистичне моделювання й ін. Методи забезпечення реалізації цілей і функцій державного управління це прийоми, способи, операції стимулювання, активізації й напрямки діяльності людини з боку органів державної влади або місцевого самоврядування і їх посадових осіб. Залежно від аспектів впливу на інтереси й мотиви поведінки людини й, відповідно, за змістом, методи цієї групи можна поділити на економічні, соціально-політичні, адміністративні й морально-етичні. За спрямованістю впливу методи управління розглядаються залежно від джерела керівного впливу та за об'єктом управління. Відповідно розрізняють три групи методів: орієнтовані на загальнодержавний рівень; орієнтовані на галузевий, регіональний рівень, рівень підприємства, організації, установи; орієнтовані на окремого працівника. За організаційними формами методи управління реалізуються у різних видах і розрізняються в залежності від: типу впливу (акт, норма); способу здійснення впливу (одноособовий, колективний чи колегіальний); часової характеристики впливу (разові та періодичні, тактичні та стратегічні, довгострокові та короткострокові); особливості впливу (виправляти результати або запобігати, втручатися чи вичікувати). За характером розрізняють прямий чи непрямий управлінський вплив. Прямий вплив (постановка завдання, наказ, розпорядження тощо) передбачає 33

34 його конкретний результат. Непрямий - створення сукупності умов для досягнення кінцевих результатів. Багатогранність методів управлінської діяльності обумовлює виділення певних специфічних принципів їх використання в державному управлінні. Вони можуть бути розподілені на дві групи: I. загальні принципи застосування методів для всього управлінського процесу, такі як: принцип поєднання методів різної змістовної природи (наприклад, економічних, соціально-психологічних, адміністративних та ін.); принцип адекватності, тобто відповідності методу управлінським завданням; принцип своєчасності та оперативності; принцип ефективності. II. спеціальні принципи використання методів на певних стадіях управлінського процесу, зокрема на етапі реалізації управлінського рішення принципу переваги переконання над примусом. Існують декілька аспектів управлінської діяльності: процеси діагностування, аналізу, оцінювання стану керованого об'єкта, прогнозування, програмування, вироблення критеріїв оцінювання і моніторинг наслідків управлінських рішень та, відповідно, реформування організації функціонування компонентів суб'єкта державного управління; встановлення загальних, уніфікованих критеріїв (показників), які адекватно характеризують відповідні процеси, та їх систематизація, що сприяє відображенню реальної картини суспільної життєдіяльності; створення організаційних і технологічних умов для оперативної і поточної передачі необхідної інформації через усі структурні підсистеми; застосування ідентичних методів, процедур і операцій для аналізу та характеристики об'єктів, що вивчаються і програмуються; програмування і планування комплексного розвитку території, функціональної сфери управління, галузі; підготовка, прийняття і реалізація управлінських рішень, починаючи з уніфікації понятійно-категоріального арсеналу і закінчуючи графічними формами представлення конкретних документів; технології контролю, пов'язані з безперервним моніторингом керованих процесів, їх вивченням, вимірюванням і порівнянням, об'єктивним зіставленням їх з управлінськими моделями, які виражені в рішеннях, їх нормах і вимогах; технології організаційних форм управлінської діяльності. 34

35 35 ТЕМА 6. Механізми та стиль публічного адміністрування Механізми публічного адміністрування Система публічного адміністрування Публічно-управлінські відносини Технологія публічного адміністрування Форми управлінської діяльності Стиль керівництва Типи стилів керівництва Риси стилю публічного управління спеціальні засоби, що забезпечують здійснення регулюючого впливу публічних адміністрацій на соціально-економічні територіальні системи різних рівнів з метою забезпечення гідних умов життєдіяльності людей органи державної влади; органи місцевого самоврядування; інститути громадянського суспільства особливий вид суспільних відносин, які виникають у процесі публічного управління, діяльності свідомовольового та організаційного характеру детальний опис дій, що мають бути послідовно, у належний спосіб та із застосуванням конкретних засобів та прийомів здійснені суб'єктом публічного адміністрування для досягнення певної мети становлення норм права; застосування норм права; організаційне регламентування роботи органів влади; позаапаратна організаційна діяльність; матеріально-технічне забезпечення спосіб прийняття рішень та передачі завдань підлеглим авторитарний демократичний ліберальний компетентність у відповідній сфері; науковість прийняття кадрових рішень; наставництво; вміння чітко формулювати цілі; оперативність у вирішенні проблем; вимогливість; дисциплінованість; справедливість та об єктивність оцінки; високі моральні стандарти; доброзичливе ставлення до людей; комунікабельність; безкорисливість; політична та релігійна неупередженість

36 Механізми публічного адміністрування це спеціальні засоби, що забезпечують здійснення регулюючого впливу публічних адміністрацій на соціально-економічні територіальні системи різних рівнів (села, селища, райони у містах, міста, райони, області, Автономна республіка Крим, уся країна) з метою забезпечення гідних умов життєдіяльності людей, що проживають у державі, та громадян України, що тимчасово проживають за її межами. За особливостями побудови механізми публічного адміністрування поділяються на цільові (спрямовані на досягнення певної мети) механізми публічного адміністрування, механізми функціонування системи публічного адміністрування на різних етапах суспільного розвитку країни та механізми здійснення процесу публічного адміністрування різними владними органами та окремими посадовими особами. 36 Система механізмів публічного адміністрування Механізм функціонування системи публічного адміністрування представляє структуру системи публічного адміністрування, яка відповідає діючому законодавству, наявні зв язки між її підсистемами та усіма органами, що входять до їх складу, а також особливості функціонування системи публічного адміністрування та взаємодію між її елементами. На сьогодні система публічного адміністрування в Україні складається з органів державної влади (Президент, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України,

37 центральні органи виконавчої влади, їх територіальні представництва, місцеві державні адміністрації, органи юстиції України) та органів місцевого самоврядування (обласні, районні, міські, районні в містах (у разі їх створення), сільські та селищні ради), що знаходяться у безперервній взаємодії, виконуючі покладені на них функції. Складності чинному механізму функціонування системи публічного адміністрування додає змінюваність усіх елементів системи, зв язків між ними та середовища, в якому він діє. Технологія публічного адміністрування являє собою детальний опис дій, що мають бути послідовно, у належний спосіб та із застосуванням конкретних засобів та прийомів здійснені суб єктом публічного адміністрування (організацією чи конкретною посадовою особою) для досягнення певної мети. Чітко прописані у технології процедури здійснення публічного адміністрування регламентують напрямок та послідовність дій працівників, виключають використання неефективних прийомів, надають керівникам впевненості щодо раціональності дій підлеглих та отримання бажаного результату. Технологія публічного адміністрування повинна базуватися на таких принципах як мінімізація або повне усунення неузгодженості між діями різних органів публічного адміністрування; єдність технологічного процесу в установі (виключення перешкод при виконанні різних робіт); отримання найкращого результату при найменшій складності робіт; оптимальне витрачання матеріальних, людських та фінансових ресурсів; рівномірність навантаження на структурні підрозділи та окремих працівників. Основні напрями розроблення окремих технологій публічного адміністрування стосуються, насамперед, таких процесів: виконання управлінських функцій (головних, основних, допоміжних); вироблення та реалізація управлінських рішень; взаємодія підрозділів у структурі; вплив суб єкта на об єкт публічного адміністрування; організація зворотного зв язку; керування персоналом; робота з інформацією; ділове спілкування; реалізація методів та цільових механізмів публічного адміністрування. Стиль керівництва спосіб прийняття рішень та передачі завдань підлеглим. Виражаючи аксіологічні параметри людської діяльності, стиль втілює у своїй впорядкованій формі ціннісне переломлення структури людської діяльності. Відмітною рисою поняття стилю є те, що само по собі воно не має значення, а набуває реальне смислове наповнення тільки по відношенню до певного виду людської діяльності й творчості (живопис, музика, архітектура, управління). Поняття стилю є вторинним відносно діяльності. На формування стилю впливають наступні чинники: законодавчо закріплені норми поведінки службовців; індивідуальні характеристики особистості (темперамент, уроджені здатності); 37

38 виховання (особиста культура, мораль, відповідальність); компетентність (фахові правові та науково-теоретичні знання); комунікативність (лідерство, спілкування); досвідченість (життєвий та практичний досвід управлінця за певним напрямком); управлінській стиль більш високого рівня керівництва; ціннісна орієнтація (налаштованість на інновації, неординарні ідеї). 38 Чинники формування стилю державно-управлінської діяльності Характеристики стилю публічного адміністрування: 1) стиль відображає усталені способи діяльності керівника і тісно пов язаний з психологічними особливостями мислення, прийняття рішень, спілкування тощо;

39 2) стиль не є вроджена та незмінна якість, яка формується в процесі діяльності; 3) описання та класифікація стилів повинні відображати змістовні характеристики самої управлінської діяльності. Стиль публічного адміністрування складається з наступних елементів: цільових, функціональних та організаційних характеристик органів державної влади та місцевого самоврядування, які визначають їх місце та правовий статус в ієрархії управляючої системи суб єктів державного управління; юридично закріплених та практично застосованих форм, методів та процедур управлінської діяльності та їх посадових осіб; культурних, професійних та особистісних якостей посадових осіб. Найбільш поширена типологія стилів передбачає їх поділ на: авторитарний; демократичний; ліберальний. Авторитарний стиль орієнтується на завдання, характеризується жорстокою постановою мети та небажанням поступитися своєю сформованою думкою. Риси цього стилю - нетерпимість, що доходить до грубощів, суворість, прямолінійність. В крайньому виразі вказаний стиль приводить до негативних наслідків, до прихованої або відкритої агресивної протидії підлеглих, які відчувають себе нікчемними, ображеними. Авторитарний стиль має такі форми: патріархальний відносини батьки-діти ; харизматичний унікальні якості лідера; автократичний жорстока підлеглість керівникові; бюрократичний ієрархічна структура, деперсоніфікація. Ліберальний стиль при вмілому застосуванні, коли керівник не втрачає важелів впливу, отримує великі позитивні результати за рахунок свободи при прийнятті рішень керованими об єктами. Такий стиль орієнтується на результат, забезпечений високим рівнем праці та трудової моралі. Разом з тим, ліберальний стиль невтручання може привести до анархії та безладдя, неможливості управляти. Демократичний (кооперативний, колегіальний) стиль керівництва знаходиться між цими двома протилежними стилями. Він передбачає участь всіх членів організації у вирішенні управлінських проблем. Керівництво, яке застосовує демократичний стиль орієнтується на людей, здійснює свою діяльність за результатами співробітництва працівників та керівників. Такий стиль збільшує мотивацію персоналу, його налаштованість на досягнення загальної мети. Основні риси оптимального стилю керівництва в системі публічного адміністрування. Його переважніхарактеристики можна окреслити трьома блоками: професійно-кваліфікаційний; організаторсько-діловий; духовно-моральний. 39

40 40 ТЕМА 7. Публічне адміністрування в економічній сфері Економічна політика держави Елементи економічної політики Функції публічного адміністрування в економічній сфері це система соціально-економічних ідей та цілей розвитку країни, основні завдання, засоби їх досягнення, а також діяльність органів державної влади й управління щодо їх реалізації амортизаційна політика; антимонопольно-конкурентна політика; бюджетна політика; валютна політика; грошово-кредитна політика; зовнішньоекономічна політика; інвестиційна політика; податкова політика; політика інституційних перетворень; структурно-галузева політика; цінова політика захисту ринкових основ господарювання; контрольна; організаційна; регулятивна Економічна політика держави це система соціально-економічних ідей та цілей розвитку країни, основні завдання, засоби їх досягнення, а також діяльність органів державної влади й управління щодо їх реалізації. Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є: структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу; інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

41 амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі; політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур; цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін; антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки; бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу; податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів; грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки; валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання; 41

42 зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника. Економічна політика держави має кілька завдань: здійснювати регулювання економіки в інтересах соціальних груп, які мають політичну владу; пов язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціальних груп, які мають політичну владу, так і тих, котрі не мають її; забезпечувати функціонування всієї соціально-економічної системи в цілому (грошовий обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми, інфраструктура); установлювати й розвивати взаємовигідні економічні зв язки з іншими країнами, захищаючи економічні інтереси власної країни. Відповідно до її впливу на економіку економічна політика буває трьох видів. По-перше, вона може відповідати об єктивному процесу функціонування та розвитку економіки, а тому стимулювати її. По-друге, економічна політика може діяти всупереч об єктивним процесам функціонування та розвитку економіки, перешкоджати, гальмувати і навіть створювати кризову ситуацію. По-третє, економічна політика, визначаючи основні напрямки, шляхи та методи розвитку економіки, може стимулювати одні методи розвитку економіки й обмежувати, блокувати інші. Така політика є найбільш гнучкою. Вона дає змогу залежно від конкретної ситуації змінювати пріоритетність напрямків розвитку економіки, від чого залежить, чи буде економічна політика сприяти об єктивному процесу економічного розвитку, чи, навпаки, протидіяти йому. 42

43 43 ТЕМА 8. Публічне адміністрування в соціальній сфері Соціальна політика держави Принципи політики соціальної Види соціальної допомоги держави Державна політика в сфері культури Засади державної політики у сфері культури діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні наявність цілей; мінімізація негативного зворотного зв язку; стійкість суб єкт-об єктного зв язку; узгодження швидкостей зміни заданого і фактичного значень управлінського параметра; замкнутість контуру управління пенсійне страхування; страхування у зв язку з втратою працездатності; страхування на випадок профзахворювання; страхування на випадок безробіття організована та цілеспрямована діяльність публічної адміністрації, спрямована на створення сприятливих умов національно-культурного розвитку, збереження національно-культурної спадщини, задоволення інтелектуальних та духовних потреб людини шляхом застосування нормативно визначеної системи заходів визнання культури одним з основних факторів самобутності Українського народу; створення єдиного культурного простору України; сприяння утвердженню гуманістичних ідей; захист і збереження культурної спадщини; забезпечення свободи творчості Соціальна політика це комплекс соціально-економічних заходів держави та місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень. Соціальна політика держави включає: регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою); вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості; розподіл і перерозподіл доходів населення;

44 формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення; створення системи соціального захисту населення; забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.); захист навколишнього середовища тощо. Моделі соціальної політики держави. Модель розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній економіці превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в «натуральному вираженні» (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні. Американська модель соціальної політики найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення. Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) найбільш соціалізована модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упереджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут соціальна політика тісно пов'язана з державним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета економічної діяльності держави. Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців. Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирішенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів. 44

45 Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціально орієнтованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці. Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери: правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів; прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо); соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій; впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення; прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці; встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням; державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші); державний вплив на ціни та цінотворення; обов'язкове соціальне страхування в різних формах; пенсійне забезпечення; розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг; підготовка та перепідготовка кадрів; організація оплачуваних громадських робіт; соціальне партнерство. Державні соціальні стандарти встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій. Державні соціальні гаранти встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму. Прожитковий мінімум вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. 45

46 Соціальні норми і нормативи показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами. Основними завданнями соціальної політики в умовах сьогодення є: забезпечення стабілізації рівня життя населення; сприяння розвитку України як суверенної демократичної, соціальної, правової держави; забезпечення конституційних прав і гарантій населенню; органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного зростання з соціальною політикою; визначення та здійснення заходів національної безпеки держави у соціальній сфері; орієнтація соціальної політики на економічно активне населення, збереження і відтворення трудового потенціалу, утворення необхідної мотивації продуктивної праці, запобігання масовому безробіттю, проведення політики заохочення ефективного платоспроможного попиту населення; підвищення якості правових норм, забезпечення збалансованості законодавчих норм та реальних можливостей їх виконання; розробка державної стратегії формування середнього класу, механізму дотримання пропорції співвідношення між рівнями доходів різних верств населення; здійснення реформ у найважливіших напрямах соціальної політики: трудових відносин та оплати праці, рівня життя, зайнятості та соціального захисту населення, освіти, охорони здоров я, культури, фізичної культури і спорту, відпочинку і туризму; збалансованість соціальних витрат держави; поетапне забезпечення соціальної спрямованості економіки в національних та регіональних економічних програмах; наближення національного законодавства до міжнародних стандартів відповідно до Європейської соціальної хартії, рішень ООН, конвенцій МОП, інших міжнародних норм; координація діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення державних та регіональних програм. 46

47 47 ТЕМА 9. Результативність та ефективність в публічному адмініструванні Ефективність управління Результативність управління Критерії ефективності Критерії соціальної ефективності публічного адміністрування: Критерії ефективності організації публічного адміністрування; Критерії ефективності діяльності управлінських органів і посадових осіб: це результат, зіставлений із затратами на його досягнення, включаючи не лише прямі витрати на систему управління, а й витрати на реалізацію управлінських рішень це абсолютний результат управлінської діяльності відповідність результатів управлінської діяльності правовому статусу органу і державної посади; законність і обґрунтованість рішень; взаємозв'язок органів державної влади, з громадянами; соціальна спрямованість вмісту управлінських актів; правдивість і доцільність управлінської інформації рівень продуктивності праці, співвіднесений зі світовими параметрами за її відповідними видами; темпи і масштаби приросту національного багатства; рівень життя населення порівняно зі стандартами розвинутих країн; впорядкованість, безпеку, сталість та надійність суспільних відносин, їх відтворення з наростаючим позитивним результатом ціле орієнтованість; масштаб витрати часу; функціонування державно-управлінської системи; складність організації суб'єкта державного управління; обсяг витрат на утримання державно-управлінської системи ступінь відповідності результатів управлінської діяльності органів і посадових осіб її параметрам; законність рішень і дій органів державної влади; реальність управлінських впливів Ефективність управління це результат, зіставлений із затратами на його досягнення, включаючи не лише прямі витрати на систему управління, а й витрати на реалізацію управлінських рішень. Критерії ефективності становлять собою ознаки, сторони, прояви управління, аналізуючи які можна визначати рівень і якість управління, його відповідність потребам та інтересам суспільства. Соціальна ефективність державного управління розкриває результати функціонування системи, тобто

48 сукупності суб'єкта і об'єктів державного управління, має комплексний характер. Беручи до уваги зазначене, розрізняють три основних поняття ефективності державного управління: загальну соціальну ефективність державного управління; ефективність організації і функціонування суб'єктів державного управління; ефективність діяльності управлінських органів і посадових осіб. Критерії загальної соціальної ефективності державного управління це ті, які дають можливість бачити і, бажано, вимірювати досягнутий через державне управління рівень задоволення назрілих потреб, інтересів і цілей суспільства, окремої соціальної групи, конкретної особи. На їх основі можна визначити найголовніше: зв'язок державного управління і суспільства. До критеріїв загальної соціальної ефективності державного управління можна віднести: рівень продуктивності праці, співвіднесений зі світовими параметрами за її відповідними видами; темпи і масштаби приросту національного багатства; рівень життя населення порівняно зі стандартами розвинутих країн; впорядкованість, безпеку, сталість та надійність суспільних відносин, їх відтворення з наростаючим позитивним результатом. Група критеріїв спеціальної соціальної ефективності державного управління, розкривають і характеризують якість (рівень) всієї сукупності органів державної влади і місцевого самоврядування в єдності їх цілепокладання, організації і функціонування. До них віднесено: 1. Цілеорієнтованість організації і функціонування державно-управлінської системи, її великих підсистем та інших організаційних структур, що визначається через ступінь відповідності їх управлінських впливів цілям, які об'єктивно випливають з їх місця і ролі в суспільстві. Це дає змогу виключати дублювання, паралелізм як у діяльності самих органів державної влади, так і в розподілі повноважень між ними та органами місцевого самоврядування, а також виявляти ділянки суспільної життєдіяльності, що залишилися поза необхідними управлінськими впливами. 2. Витрати часу на вирішення управлінських питань і здійснення управлінських операцій. 3. Функціонування державно-управлінської системи, її підсистем та інших організаційних структур (реальна практика управлінської поведінки конкретних посадових осіб). 4. Складність організації суб'єкта державного управління, його підсистем і ланок. Складність оргструктури впливає на її внутрішню життєдіяльність (реалізацію внутрішніх функцій) і формування управлінських дій (здійснення зовнішніх функцій). 5. Витрати на утримання і забезпечення функціонування державноуправлінської системи (економічні, соціальні, технічні, кадрові та ін.), її підсистем та інших організаційних структур. При їх аналізі й оцінюванні слід 48

49 враховувати взаємозалежність між вартістю управління і соціальними результатами діяльності керованих об'єктів. В оцінці ефективності державного управління важлива роль належить критеріям конкретної соціальної ефективності діяльності кожного управлінського органу (органу державної влади чи органу місцевого самоврядування) і посадової особи, кожного одиничного управлінського рішення, дії, впливу. Критерії соціальної ефективності є: 1. Ступінь відповідності напрямів, змісту і результатів управлінської діяльності органів і посадових осіб тим її параметрам, які відображені у правовому статусі органу й окремої посади. 2. Законність рішень і дій органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб. 3. Реальність управлінських впливів (має забезпечувати цілеорієнтацію, організацію і нормативне регулювання керованими об'єктами). 4. Зміст управлінських актів (рішень, вчинків, дій і т. д.) з погляду відображення в них запитів і потреб людей, спрямованості на їх добробут і розвиток. 5. Характер й обсяг взаємозв'язків відповідних органів державної влади чи органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з громадянами, їх об'єднаннями і колективами (показує рівень демократизму управлінської діяльності). 6. Міра забезпечення в рішеннях і діях органу і його посадових осіб престижу держави. 7. Правдивість і доцільність управлінської інформації, яка видається органами та їх посадовими особами. 8. Моральний критерій (полягає в морально-ідеологічному впливі управлінської діяльності на «зовнішнє» середовище). У державному управлінні при оцінюванні його результативності та ефективності мають порівнюватись: цілі, які практично реалізуються в ньому, з цілями, які об'єктивно детерміновані суспільними запитами; цілі, які реалізовані в управлінських процесах, з результатами, одержаними при об'єктивізації державного управління (рішень і дій його управлінських компонентів); об'єктивні результати управління із суспільними потребами й інтересами; суспільні витрати, які пішли на державне управління, з об'єктивними результатами, одержаними внаслідок управління; можливості, закладені в управлінському потенціалі, зі ступенем їх реального використання. Оцінку державному управлінню дають різні суспільні інститути: громадяни, сім'я, трудові колективи, громадські об'єднання, державні структури. 49

50 Для систематичного та підсумкового контролю ефективності діяльності органу виконавчої влади, застосовують такий порядок оцінки. 1. Аналіз технологічних процедур розробки та затвердження програми діяльності органу державної влади з визначенням діагностованих цілей. 2. Аналіз бюджету органу з урахуванням таких вимог: статті бюджету органу державної влади мають відображати всі аспекти програми діяльності органу на певний період, шляхом застосування програмноцільового методу організації діяльності органу; статті бюджету органу необхідно розглядати в аспекті послуг, що мають надаватися, роботи, що має бути виконана для надання цих послуг, а також послуг та/або ресурсів, які необхідні та достатні для забезпечення досягнення програмних цілей діяльності органу; бюджет має бути сформований за допомогою показників діяльності, тобто роботи та ресурсного забезпечення діяльності; фінансово-економічне обґрунтування програми діяльності має спиратися на фактичні, розрахункові та прогностичні питомі витрати. 3. Експертиза функціональної та організаційної структури органу державної влади відповідно до цілей його функціонування. 4. Аналіз ресурсного, в тому числі інформаційного та кадрового забезпечення реалізації цілей діяльності органу державної влади. 5. Дослідження основних показників «випуску» (тобто надання послуг та забезпечення випуску товарів) у визначеній кількості, якості з дотриманням ефективності його виробництва. Останнє може бути забезпечено внутрішнім і зовнішнім контролем, здатним стимулювати поступове довготривале зростання ефективності в державному управлінні. 6. Проведення поточного контролю ефективності використання бюджетних коштів та ефективності діяльності державних службовців з досягнення визначених цілей органу державної влади. 7. Проведення громадського оцінювання діяльності органу шляхом залучення спеціально підготовлених експертів та опитування громадян з приводу задоволення населення діяльністю цього органу. 50

51 51 Список рекомендованої літератури: 1. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. Курс лекций / Г.В. Атаманчук. - М. : Омега-Л, с. 2. Бакуменко В. Д. Державно-управлінські рішення : Навчальний посібник / В. Д. Бакуменко. - К. : ВПЦ АМУ, с. 3. Василенко И.А. Государственное управление в странах Запада; США, Великобритания, Франция, Германия : учеб. пособие / И.А. Василенко. М : Логос, с. 4. Державне управління : підручник / А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васша ; за ред. А.Ф. Мельник. К. : Знания, с. 5. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація. монографія / кол. авт. ; відп. ред. П.Р. Нижник. К. : УАДУ, с. 6. Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади: навчальний посібник/ ред. Н. Р. Нижник, В. М. Олуйко. Львів: Видавництво Національного ун-ту "Львівська політехніка", с. 7. Дзюндзюк В.Б., Мельтюхова Н.М. та ін. Публічне адміністрування в Україні: Навч. Посібник / [за заг. ред. В.В. Корженка, Н.М. Мельтюхової. Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», с. 8. Енциклопедія державного управління: у 8 томах/ Нац. акад. держ. упр. при Президентові України; наук.-ред. колегія: Ю. В. Ковбасюк (голова) та ін. К.: НАДУ, Малиновський В.Я. Державне управлшня : навч. noci6. / В.Я. Малиновський. Луцьк, с. 10. Мельтюхова Н. М. Технологія державного управління: навчальний посібник / Н. М. Мельтюхова. Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", с. 11. Оболенський О. Ю. Державна служба: підручник / О. Ю. Оболенський. К.: КНЕУ, с. 12. Серьогін С. М. Кадрова політика і державна служба: конспект лекцій: У 2 ч., Ч. 2/ С. М. Серьогін, Н. Т. Гончарук, І. Г. Батраченко. - Дніпропетровськ: ДРІДУ НАДУ, с. 13. Чиркин В.Е. Публичное управление : учебник / В.Е. Чиркин. - М : Юристь, с. 14. Шаров Ю. П. Результативність та якість діяльності державного службовця: навчальний посібник / Ю. П. Шаров, Т. В. Маматова, І. А. Чикаренко. Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", с.