«On ma pomnik ze wszystkiej ziemi polskiej»

Ціна 1,50 грн 49053 Двотижневик Dwutygodnik 3 (155) 11.02.2016 www.monitor-press.com Тимошенко проживав тут у 1934 1939 рр. Tymoszenko mieszkał tu w latach 1934 1939. сторінка 3 Його роботи прикрашають найвідоміші храми й музеї Jego prace zdobią najsłynniejsze świątynie i muzea сторінка 4 «On ma pomnik ze wszystkiej ziemi polskiej» Розмови з письменниками Rozmowy z pisarzami «Уся польська земля пам ятник йому» сторінка 5 270. rocznica urodzin Tadeusza Kościuszki jest okazją, aby przypomnieć postać wyjątkową polskiego i amerykańskiego generała, uczestnika wojny o niepodległość Stanów Zjednoczonych, Naczelnika Insurekcji Kościuszkowskiej i posiadacza dwóch najwyższych odznaczeń Orderu Cyncynata i Medalu Wojennego Virtuti Militari, których dewizą są słowa: Honor, Ojczyzna i Cnota. 270-та річниця з дня народження Тадеуша Костюшка це нагода пригадати виняткову постать польського й американського генерала, учасника Війни за незалежність Сполучених Штатів, керівника антиросійського повстання, нагородженого двома найвищими відзнаками орденом «Цинциннаті» та військовою медаллю «Virtuti Militari», девізом яких є поняття Честь, Вітчизна, Гордість. Канікули в Кракові Ferie w Krakowie Jego wspaniała przeszłość stała się wzorem męstwa i patriotyzmu, przez co zasłużył na szczególne miejsce w naszej historii i literaturze. Oto kilka wybranych przykładów, w których pojawia się nazwisko człowieka, dla którego Ojczyzna i Wolność były najważniejsze. W «Odezwie do Polaków» drukowanej w «Gazecie Wolnej Warszawy» z 27 maja 1794 r. nieznany autor tak pisał o Naczelniku: «Mąż ukochany i z cnót swych wzięty ( ) On jak jutrzenka, co ze snu budzi, / Wskrzesza nadzieje i krzepi siły. Jak bóstwo jakie, z niebios zesłane ( )». Z kolei Julian Ursyn Niemcewicz, poeta i przyjaciel Tadeusza Kościuszki, ranny jak on pod Maciejowicami 10 października 1794 r., opisywał tragiczne wydarzenia wielkiej klęski w utworze «Smutki»: «Gdy mnie wiodą przez pola, zasłane już trupem ( ) Co za okropny odgłos w uszy me uderzył ( ) «Kościuszko już nie żyje, Kościuszko pojmany!» Zdrętwiałem, a niepomny na własne me rany / Los wodza, przyjaciela rzewnie opłakuję (...)». Po bitwie maciejowickiej Niemcewicz został wywieziony razem z Naczelnikiem do Petersburga i osadzony w twierdzy. Doczekał tam, po dwóch latach, śmierci Katarzyny II, uwolnienia Kościuszki i siebie, przez nowego cara Rosji Pawła I. Temu wydarzeniu poświęcił wiersz pt. «Do Pawła», w którym możemy przeczytać o wielkim uczniu Waszyngtona, z którym nowy car pragnie się zaprzyjaźnić: «( ) Aż też nareszcie Paweł tron osiada / Ten nową drogę do sławy wyśledził / Kiedy nareszcie str. Його велике минуле стало взірцем мужності та патріотизму, завдяки чому він заслуговує на особливе місце в польській історії та літературі. Ось кілька фрагментів, у яких згадано ім я людини, для якої Вітчизна і свобода були найважливішими. У «Зверненні до поляків», надрукованому у виданні «Gazeta Wolnej Warszawy» 27 травня 1794 р., невідомий автор так писав про Тадеуша Костюшка: «Діяч, що ним став завдяки своїм чеснотам (...). Він, як вранішня зоря, яка прокидається зі сну, / Відроджує надію й надає сил. Як божество, зіслане з небес (...)». Своєю чергою Юліан Урсин Нємцевич, поет і друг 2 Тадеуша Костюшка, поранений, як і він, під Мацеєвицями 10 жовтня 1794 р., описував трагічні події великої поразки у творі «Smutki»: «Коли мене ведуть через поля, вже встелені трупами (...). Який жахливий відголос донісся до моїх вух (...): «Костюшко уже мертвий, Костюшко схоплений!» Я онімів і, не звертаючи уваги на власні рани мої, / Зі скорботою оплакую долю вождя та приятеля (...)». Після бою під Мацеєвицями Нємцевича разом із Костюшком вивезли до Санкт-Петербурга та ув язнили у фортеці. Через два роки померла Катерина II. Їх обох звільнив Павло I новий цар Росії. Цій події присвячено вірш Нємцевича «До Павла». У ньому можемо прочитати про великого учня Вашингтона, з яким прагне потоваришувати новий правитель: «(...) Отож, нарешті, Павло засідає на сторінка 7 Роботи переможців конкурсу Prace zwycięzców konkursu сторінка 9

2 11 лютого 2016 На часі Kościuszkę odwiedził... Wchodząc więc rzecze wolność ci przynoszę / I zwyciężonego, car, o przyjaźń proszę...» Nazwisko Kościuszki uwiecznione zostało w oryginalnej pieśni legionowej Józefa Wybickiego w 1797 r. Oto fragment ostatniej zwrotki tekst według jego rękopisu: «( ) Na to wszystkich jedne głosy: / «Dosyć tej niewoli! / Mamy Racławickie Kosy, / Kościuszkę, Bóg pozwoli» / Marsz, marsz, Dąbrowski» Wpływ kultu Naczelnika w domach szlacheckich odnajdziemy w epopei narodowej «Pan Tadeusz» Adama Mickiewicza. W I księdze poematu czytamy fragment: «Dobrze mój Tadeuszu, (bo tak nazywano / Młodzieńca, który nosił Kościuszkowskie miano / Na pamiątkę, że w czasie wojny się urodził) ( )», a potem Wojski zwraca się do młodego Soplicy, który ogląda, co się zmieniło w jego rodzinnym domu: «( ) I też same portrety na ścianach wisiały: Tu Kościuszko w czamarce krakowskiej, z oczyma / Podniesionymi w niebo, miecz oburącz trzyma; Takim był, gdy przysięgał na stopniach ołtarzów, Że tym mieczem wypędzi z Polski trzech mocarzów, Albo sam na nim padnie ( )». Warto przypomnieć, że ojciec Adama Mickiewicza brał udział w Insurekcji Kościuszkowskiej. Juliusz Słowacki pisał o Kościuszce w poemacie «Wacław», że: «( ) Taki był ów duch pół ludzki i boski, / Pierwszy narodu anioł Kościuszki». Pisali o Kościuszce nie tylko wielcy poeci, ale i mniej znani, np.: Franciszek Magryś, poetasamouk, w setną rocznicę insurekcji napisał poemat ku czci Kościuszki zatytułowany «W smutną rocznicę rozbioru drogiej ojczyzny». W poemacie tym autor wskazuje, że naród pod Krakowem: «(...) usypał mogiłę / Aby po wszystkie wieki narodom świadczyła / Jak Polska swoich wodzów-bohaterów czciła ( )». Maria Konopnicka wydała we Lwowie 1905 r. «Śpiewnik historyczny». Druga część tego utworu poświęcona jest insurekcji 1794 r. i jej przywódcy. Rok 1794 poetka nazwała «Rokiem kościuszkowskim». O Kościuszce pisał również Włodzimierz Przerwa-Tetmajer. W wierszu zatytułowanym «Racławice» tak przedstawił Naczelnika: «Serce wodza na widok kosynierów rośnie, / A chłopi naczelnika witają radośnie, / Niech żyje nasz Naczelnik! Niech żyje! ( ) / Naczelnik wciąż do czapki ręką salutuje / Witajcie dzieci mówi Polska wam dziękuje». Maria Dąbrowska, wybitna pisarka XX wieku, w jednym ze swych utworów w taki oto sposób oddała hołd Kościuszce: «(...) Są wielcy ludzie, co mają pomniki z żelaza, / Inni mają z kamienia, ze spiżu, z marmuru. / Dla Kościuszki nie wystarczał nam jeden metal lub kamień. / On ma pomnik ze wszystkiej ziemi polskiej». Choć utwory o nim są różnorakie pod względem treści i formy, to zawsze Naczelnik stanowił dla naszych twórców literatury wzór patrioty, a jego czystość moralna budziła u wszystkich autorów szacunek i uznanie: «( ) cieszył się Naczelnik nimbem szacunku i sławy. ( ) do szczytnych idei ( ) nawiązali powstańcy 1831 i 1863 r., z jego hasłami szli w bój o Polskę i żołnierze pierwszej wojny światowej i wojny ostatniej, gdziekolwiek zagnała ich wojenna zawierucha». Obecnie Tadeusz Kościuszko istnieje praktycznie w przestrzeni dziejowej, pamięć liryczna o nim przygasła i jakby zapomniano o wartościach, którym hołdował, a które zawsze są aktualne w każdym historycznym czasie to Wolność, Ojczyzna i Honor. Opr. Jadwiga DEMCZUK Foto: http://texastothethames.blogspot.com/2012_06_01_ archive.html Do napisania wykorzystano materiały zawarte w książkach: «Tadeusz Kościuszko w literaturze narodów Europy i Stanów Zjednoczonych Ameryki Północnej» Jerzego Ślizińskiego (Wydawnictwo MON, Warszawa 1981 r.) oraz «Tadeusz Kościuszko w literaturze polskiej. Antologia 1746 1946» Stefana Papee. троні. / Він віднайшов новий шлях до слави, / Коли, нарешті, Костюшка відвідав... Увійшовши, сказав: «Свободу тобі приношу». / І переможеного цар просить про дружбу...» Ім я Костюшка увіковічено також у 1797 р. в оригінальному тексті пісні польських легіонів авторства Юзефа Вибіцького, котра стала гімном Польщі. Це фрагмент останньої строфи із рукопису Вибіцького: «(...) На це всі одноголосно: / «Досить цього рабства! / Маємо рацлавицькі коси, / Костюшка, з Божої волі». / Марш, марш Домбровський...» Приклад впливу культу Тадеуша Костюшка на шляхту можна знайти в народному епосі «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича. У першій книзі поеми є такий уривок: «Гаразд, Тадеуш, (бо звався як Костюшко приїжджий молодик / В пам ять про те, що народився під час війни) (...)». Потім Войський звертається до молодого Сопліци, який придивляється, що змінилося в його родинному домі: «(...) І ті ж портрети на стінах висіли: / Ось Костюшко в накидці краківській, з очима / Звернутими до неба, тримає меч обіруч; / Таким був, коли присягав на вівтарі, / Що тим мечем вижене з Польщі трьох загарбників, / Або сам від нього загине (...)». Варто пригадати, що батько Адама Міцкевича брав участь у повстанні Костюшка. Юліуш Словацький писав про Костюшка у своїй поемі «Вацлав»: «(...) Такий був той дух напівлюдський і напівбожественний, / Перший ангел нації Костюшко». Про Костюшка згадували не тільки великі поети, але й менш відомі, наприклад поет-самоучка Францішек Магрись до сторіччя з дня повстання написав поему на честь Костюшка під назвою «В сумну річницю поділу дорогої Батьківщини». У цій поемі автор вказує, що народ під Краковом «(...) насипав пагорб, / Щоб протягом віків показував народам, / Як Польща вшановувала своїх вождів-героїв (...)». У 1905 р. Марія Конопницька видала у Львові «Śpiewnik historyczny». Друга частина цього твору присвячена повстанню 1794 р. і його провідникові. 1794-й поетеса назвала «Роком Костюшка». Про Костюшка також писав Влодзімеж Пшерва-Тетмайер. У вірші під назвою «Racławice» він так представив провідника: «Серце вождя радіє, коли він бачить косиньєрів, / А селяни провідника вітають радісно: / «Нехай живе наш вождь! Нехай живе!» (...) / Провідник постійно до шапки рукою салютує. / «Вітаю, діти, каже він. Польща вам дякує». Марія Домбровська, видатна письменниця ХХ ст., в одному зі своїх творів таким чином вшанувала Костюшка: «(...) Є видатні люди, які мають пам ятники зроблені із заліза, / Інші мають із каменю, бронзи, мармуру. / Для Костюшка було замало тільки металу або каменю. / Уся польська земля пам ятник йому». Хоча твори про Тадеуша Костюшка різноманітні за змістом і формою, для творців польської літератури він завжди був зразком патріота, а його моральна чистота викликала у всіх авторів повагу й визнання: «(...) Провідник був оточений ореолом поваги і слави. (...) До високих ідей (...) зверталися повстанці в 1831 і 1863 р., з його гаслами йшли в бій за Польщу і солдати Першої світової війни, і останньої війни, куди б їх не загнали військові потрясіння». Сьогодні Тадеуш Костюшко існує лише в історичному просторі, лірична пам ять про нього зникає, і, здається, ми забуваємо про цінності, які він сповідував і які актуальні завжди, на будь-якому історичному етапі: Свобода, Вітчизна і Честь. Підготувала Ядвіга ДЕМЧУК Фото: http://texastothethames.blogspot.com/2012_06_01_ archive.html Для написання використано матеріали книг: «Tadeusz Kościuszko w literaturze narodów Europy i Stanów Zjednoczonych Ameryki Północnej» Єжи Слізіньського (Видавництво MON, Варшава, 1981 р.) та «Tadeusz Kościuszko w literaturze polskiej. Antologia 1746 1946» Стефана Папі. 95. lat Orderu Odrodzenia Polski 95 років ордену «Відродження Польщі» 4 lutego 1921 r. Sejm ustanowił Order Odrodzenia Polski w celu nagrodzenia zasług położonych w służbie dla Państwa i społeczeństwa. Order Odrodzenia Polski, nazywany po łacinie Polonia Restituta, to drugi, co do ważności (po Orderze Orła Białego) order cywilny. W myśl ustawy sprzed 95 lat odznaczani mogą być nim obywatele «nieskazitelnego charakteru i sumiennej pracy, którzy zasłużyli się szczególnie Ojczyźnie przez dokonanie czynów wybitnych» (Dz.U.RP Nr 24 z 1921 r.). Order w kształcie krzyża maltańskiego z białym orłem w koronie i napisem «Polonia Restituta» na rewersie, służy uhonorowaniu za wybitną twórczość naukową, artystyczną i literacką. Ma być zgodnie z zamysłem jego twórców wyrazem uznania dla czynów męstwa i odwagi, sumiennej, wieloletniej służby na rzecz państwa w urzędach cywilnych i wojskowych, a także pracy o charakterze filantropijnym. Order dzielił się początkowo na cztery klasy. W kwietniu 1922 r. Sejm wprowadził kolejną, piąta klasę. Najważniejszy order I klasy, czyli Krzyż Wielki noszony jest na czerwonej wstędze z białymi paskami po bokach, zakładanej przez prawe ramię do lewego boku. Kolejne klasy to: Krzyż Komandorski z Gwiazdą, Krzyż Komandorski, Krzyż Oficerski i Krzyż Kawalerski. Przed II wojną światową Krzyżem Wielkim zostali odznaczeni m.in.: prezydenci Ignacy Mościcki i Gabriel Narutowicz, marszałek Edward Rydz- Śmigły, ministrowie spraw zagranicznych: Roman Dmowski i Józef Beck, a także pisarz Stefan Żeromski pisze Wanda Bigoszewska w książce «Polskie ordery i odznaczenia». Podczas wojny i po niej, aż do 1990 r. order Polonia Restituta był nadawany przez rząd polski na uchodźstwie. Krzyżem Kawalerskim przez rząd londyński został uhonorowany m.in. Stefan Niesiołowski. W 1944 r. Polonia Restituta został także włączony do orderów i odznaczeń państwa «ludowego». Ogólny wygląd pozostał niezmienny w stosunku do przedwojennego, jednak orła pozbawiono korony, a na rewersie zmieniono daty. Zamiast roku 1918 pojawił się 1944. Do wersji z 1921 r. zaprojektowanej przez Mieczysława Kotarbińskiego powrócono dopiero w 1990 r. Godności orderu strzeże jak u jego początków - kapituła z Wielkim Mistrzem na czele. Pierwszym był Naczelnik Państwa Józef Piłsudski. W skład pierwszej kapituły wchodzili m.in. pisarz, noblista Władysław Reymont i artysta malarz Leon Wyczółkowski. Obecnie, zgodnie z ustawą o orderach i odznaczeniach prezydent RP, z tytułu wyboru na ten urząd, staje się Kawalerem Orderu Odrodzenia Polski klasy I i przewodniczy Kapitule, jako Wielki Mistrz Orderu. Źródło: dzieje.pl 4 лютого 1921 р. Сейм заснував орден «Відродження Польщі» для нагородження за заслуги, здійснені для блага держави й суспільства. Ця нагорода, котру латинською мовою називають «Polonia Restituta», другий за значимістю (після ордену «Білого Орла») цивільний орден. Згідно із законом, прийнятим 95 років тому, ним нагороджують громадян за «бездоганний характер і сумлінну працю, котрі служили Вітчизні своєю видатною діяльністю» (Список законів РП 24 за 1921 р.). Орденом у вигляді мальтійського хреста з білим орлом і короною та написом «Polonia Restituta» на реверсі вшановують за видатну наукову, мистецьку й літературну творчість. Згідно із задумом, він має бути знаком визнання за мужність і відвагу, сумлінну багаторічну службу на користь держави в цивільних та військових установах, а також благодійну роботу. Орден спочатку мав чотири ступені. У квітні 1922 р. Сейм запровадив ще один, п ятий, ступінь. Найважливіший орден І ступеня, тобто «Великий хрест», носять на червоній стрічці з білими смугами по боках, що накладається на праве плече до лівого боку. Наступні ступені це: «Командирський хрест із зіркою», «Командирський хрест», «Офіцерський хрест» і «Лицарський хрест». «Перед Другою світовою війною «Великим хрестом» відзначили, зокрема, президентів Ігнація Мосціцького та Габріеля Нарутовича, маршалка Едварда Ридз-Смігли, міністрів закордонних справ Романа Дмовського і Юзефа Бека, а також письменника Стефана Жеромського», пише Ванда Багошевська у книжці «Польські ордени та відзнаки». Під час війни та після неї, аж до 1990 р., орден «Polonia Restituta» вручав польський уряд у діаспорі. «Лицарським хрестом» уряд у Лондоні нагородив Стефана Несьоловського. У 1944 р. «Polonia Restituta» зарахували до орденів і відзнак народної республіки. Загальний вигляд залишився без змін у порівнянні з передвоєнним, проте орла позбавили корони, а на реверсі було змінено дату. Замість 1918 р. 1944 р. До версії 1921 р., розробленої Мечиславом Котарбінським, повернулися аж у 1990 р. Достоїнство ордена стереже комісія з Великим Майстром на чолі. Першим Великим Майстром був Юзеф Пілсудський. До складу першої комісії входили письменник, лауреат Нобелівської премії Владислав Реймонт і художник Леон Вичулковський. Нині згідно із законом «Про ордени і відзнаки» кавалером ордену «Відродження Польщі» І ступеня та Великим Майстром ордену, котрий очолює комісію, одразу після інавгурації стає президент РП. Джерело: dzieje.pl

На часі 11 лютого 2016 3 Upamiętniono architekta Serhija Tymoszenkę Вшанували архітектора Сергія Тимошенка Z okazji 135. rocznicy urodzin znanego architekta i działacza społecznego Serhija Tymoszenki w Łucku otwarto tablicę pamiątkową. Wydarzenie miało miejsce 5 lutego. У Луцьку відкрили інформаційну дошку з нагоди 135-ї річниці від дня народження відомого архітектора та суспільного діяча Сергія Тимошенка. Подія відбулася 5 лютого. Tablica została umieszczona na budynku przy ulicy Jaroszczuka 16 (w okresie międzywojennym ulica Matejki 26). Budynek ten został wybudowany według projektu architekta. Serhij Tymoszenko mieszkał w nim w latach 1934 1939. Krajoznawca, kierownik Oddziału Ochrony Dziedzictwa Kulturowego Wydziału Kultury Rady Miasta Łuck Petro Tronewycz powiedział, że kilka dni przed otwarciem tablicy, niestety trzeba było zmywać graffiti na tym budynku, używając bardzo drogich rozpuszczalników. «Serhij Tymoszenko projektował budynki, cerkwie, dworce. Jest jednym z prekursorów ukraińskiego modernizmu w architekturze. Kiedy projektował budynki w Łucku, miasto leżało w granicach Rzeczpospolitej Polskiej. Swoimi budowlami kształtował ukraińskie środowisko» powiedział Petro Tronewycz. W Kowlu Serhij Tymoszenko pracował nad projektem dworca kolejowego. Według jego projektów zbudowano 19 dworców, a także znane budynki Jurkewycza i Ławrentijewa w Kijowie oraz Popowa i Bojka w Charkowie. Architekt brał aktywny udział w ruchu rewolucyjnym. W 1917 r. został powołany na członka Ukraińskiej Centralnej Rady i na przewodniczącego Zjazdu Rolników Ukrainy Słobodzkiej. Był jednym z pomysłodawców założenia Ukraińskiego Instytutu Architektury w Kijowie. Później obejmował stanowiska inspektora i ministra dróg Ukraińskiej Republiki Ludowej. W latach 1928 1929 pracował jako rektor Ukraińskiej Akademii Gospodarczej w Poděbradach (Czechosłowacja). W latach 1930 1939 Serhij Tymoszenko mieszkał w Łucku. Pracował jako główny architekt budownictwa rolnego na Wołyniu. Zaprojektował 40 budynków, a także kilka cerkwi. W roku 1935 Serhij Tymoszenko został posłem na Sejm, a w 1938 r. senatorem RP z województwa wołyńskiego. Na zainstalowanej tablicy informacyjnej zaznaczono, że twórczy dorobek architekta liczy ponad 400 domów, świątyń, dworców i innych budowli na Ukrainie oraz poza jej granicami. Do dzisiaj w Łucku zachowały się domy mieszkalne wybudowane według jego projektów na ulicach: Kryłowa 6, Stepana Bandery 8, Potapowa 2, Czerwonoji Kałyny 7, Jaroszczuka 16. Po zakończeniu uroczystości w Muzeum Ikony Wołyńskiej odbyła się uroczysta akademia poświęcona 135. rocznicy urodzin architekta. Otwarcie tablicy odbyło się z inicjatywy Wołyńskiej Obwodowej Organizacji Narodowego Związku Architektów Ukrainy, Oddziału Ochrony Dziedzictwa Kulturowego Wydziału Kultury Rady Miasta Łuck w ramach rozwoju systemu nawigacji turystycznej. Maja GOŁUB Дошку встановили на будинку, що знаходиться на вулиці Ярощука, 16 (у міжвоєнний період вулиця Матейка, 26). Цю споруду побудували за проектом архітектора. Там Сергій Тимошенко проживав упродовж 1934 1939 рр. Краєзнавець, керівник відділу охорони культурної спадщини управління культури Луцької міської ради Петро Троневич розповів, що за кілька днів до відкриття дошки довелося відмивати графіті на цьому будинку, використовуючи дорогі розчинники. «Сергій Тимошенко проектував будинки, церкви, вокзали. Він один із зачинателів українського архітектурного модернізму. Коли він проектував будинки в Луцьку, місто було у складі Речі Посполитої. Він створював своїми будівлями українське середовище», сказав Петро Троневич. Сергій Тимошенко працював у Ковелі над проектом залізничного вокзалу. За його проектами було збудовано 19 залізничних вокзалів, а також відомі будинки в українському стилі: Юркевича й Лаврентієва в Києві та Попова, Бойка в Харкові. Архітектор Сергій Тимошенко брав активну участь у революційному русі. В 1917 р. його обрали членом Української Центральної Ради та головою Селянського з їзду Слобідської України. Він був одним з ініціаторів створення Українського архітектурного інституту в Києві. Згодом займав пости інспектора та міністра шляхів УНР. У 1928 1929 рр. працював ректором Української господарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). У 1930 1939 рр. Сергій Тимошенко проживав у Луцьку. Працював головним архітектором сільськогосподарського будівництва Волині. Він спроектував понад 40 будинків, а також декілька церков. У 1935 р. волиняни обрали Сергія Тимошенка послом до польського Сейму. В 1938 р. він став сенатором Речі Посполитої. На встановленій інформаційній дошці зазначено, що творчий здобуток архітектора нараховує понад 400 будинків, храмів, вокзалів та інших споруд в Україні та за її межами. До сьогодні в Луцьку збереглися житлові будинки, збудовані за його проектами за адресами: Крилова, 6, Степана Бандери, 8, Потапова, 2, Червоної Калини, 7, Ярощука, 16. Після завершення церемонії відкриття інформаційної дошки в Музеї волинської ікони відбулася урочиста академія, присвячена 135-й річниці від дня народження архітектора. Захід відбувся з ініціативи Волинської обласної організації Національної спілки архітекторів України, відділу охорони культурної спадщини управління культури Луцької міської ради в рамках розширення системи туристичного ознакування. Мая ГОЛУБ Biblioteka Lodomerii Gazety z okresu międzywojennego, informacje o książkach, archiwach i stronach internetowych, związanych z Wołyniem, można znaleźć na stronie lodomeria.weebly.com. Бібліотека Лодомерії Газети, що виходили в міжвоєнний період, інформацію про книги, архіви та Інтернет-сторінки, пов язані з Волинню, можна знайти на сайті: lodomeria.weebly.com. Można tu znaleźć m.in. przewodnik «Państwowe Archiwum w Obwodzie Wołyńskim» oraz informatory «Katalog Ksiąg Metrykalnych Państwowego Archiwum w Obwodzie Wołyńskim (1600 1933)», «Państwowe Archiwum w Obwodzie Wołyńskim: ewidencje z adnotacjami. Zbiory z okresu do 1939 roku», «Państwowe Archiwum w Obwodzie Wołyńskim: ewidencje zbiorów organów i organizacji Komunistycznej Partii Ukrainy (1939 1991)». Autorzy lodomeria.weebly.com podają także listę polskich stron internetowych, zawierających informacje o Wołyniu lub umożliwiających poszukiwanie członków rodziny. Są tu m.in. linki do stron Archiwum Głównego Akt Dawnych w Warszawie, Narodowego Archiwum Cyfrowego w Warszawie, «Genetyka Genealodzy», «Metryki. Wołyń (XIX-wieczne metryki z Wołynia)», «Strony o Wołyniu», «Wołyń pamiątki polskich czasów», «Herbarz Polski», «Wołyń naszych przodków». Podano także ukraińskie strony: «Zrehabilitowani przez historię», «Historia miast i wsi Ukraińskiej SRR», oraz rosyjskie: «Memorial» і «Gerbownik». Uwagę czytelnika z pewnością przyciągnie prasa ukazująca się w okresie międzywojennym, w języku ukraińskim i polskim. Tytuły te są dostępne w postaci plików pdf lub DjVu. Znajdziemy tu czasopisma: «Ziemia Wołyńska», «Wołyńskie Wiadomości Rzemieślnicze», «Громада», «Gromada Wołyńska», «Наш голос», «Наш шлях», «Kresy», «Życie Wołynia», «Młoda Wieś», «Dziennik Wołyński», «Goniec Wołyński», «Kurier Wołyński» i in. Niektóre tytuły są reprezentowane przez jeden czy kilka numerów, inne poprzez liczniejszy zbiór. Czytelnikom proponuje się także listę książek, katalogów i materiałów konferencji naukowych dotyczących historii Wołynia, które ukazały się w XXI wieku. ВМ Там можна ознайомитися з путівником «Державний архів Волинської області» та довідниками: «Каталог метричних книг Державного архіву Волинської області (1600 1933)», «Державний архів Волинської області: Анотований реєстр описів. Фонди періоду до 1939 року», «Державний архів Волинської області: Анотований реєстр описів фондів органів і організацій Компартії України (1939 1991)». Інформують автори lodomeria.weebly.com і про Інтернет-сторінки, де можна знайти цінну інформацію про Волинь або дослідити родинні зв язки. Серед них сайти Головного архіву давніх актів у Варшаві, Національного цифрового архіву Польщі, «Генетика. Генеалоги», «Метрики Волині. ХІХ ст.», «Сторінки про Волинь», «Волинь пам ятки польських часів», «Герби Польщі», «Волинь наших предків». У переліку наявні й українські Інтернет-сторінки, зокрема «Реабілітовані історією», «Історія міст і сіл Української РСР», та російські «Меморіал» і «Гербовник». Цікава підбірка періодичних видань міжвоєнного періоду українською та польською мовами, які можна завантажити у форматах pdf та DjVu. На сайті доступні такі видання: «Ziemia Wołyńska», «Wołyńskie Wiadomości Rzemieślnicze», «Громада», «Gromada Wołyńska», «Наш голос», «Наш шлях», «Kresy», «Życie Wołynia», «Młoda Wieś», «Dziennik Wołyński», «Goniec Wołyński», «Kurier Wołyński» та інші. Деякі видання представлено одним чи кількома номерами, деякі чисельнішою підбіркою. Окрім цього, читачеві запропоновано підбірку книг, каталогів та наукових збірників різноманітних конференцій, що вийшли у XXI ст. і стосуються історії Волині. ВМ

4 11 лютого 2016 Імена Książka o rzeźbiarzu z Wołynia Представили книгу про геніального скульптора з Волині W Łucku zaprezentowano pierwszą książkę w języku ukraińskim o słynnym rzeźbiarzu z Wołynia Tomaszu Oskarze Sosnowskim (1812 1886). Wydarzenie miało miejsce w Wołyńskim Muzeum Krajoznawczym. Uczestniczyli w nim autor Walerij Wojtowycz, przedstawiciele muzeów, krajoznawcy, dziennikarze z Wołynia i Rówieńszczyzny. Першу україномовну книгу про славетного скульптора з Волині Томаша Оскара Сосновського (1812 1886) презентували в Луцьку. Подія відбулася у Волинському краєзнавчому музеї. На ній були присутні автор видання Валерій Войтович, а також музейники, краєзнавці, журналісти з Волині та Рівненщини. Praca malarza, krajoznawcy i pisarza Walerija Wojtowycza pod tytułem «Tomasz Oskar Sosnowski. Rzeźba klasycyzmu» jest solidnym wielostronicowym wydaniem. Udało się w nim zebrać unikatowe materiały archiwalne o artyście i jego twórczości, ilustracje słynnych zabytków architektury, rzeźb, krajobrazów, związanych z epoką klasycyzmu oraz autorskie zdjęcia prac rzeźbiarza. Walerij Wojtowycz podzielił się historią tworzenia książki, a także zapoznał obecnych z mało znanymi faktami z biografii genialnego artysty Tomasza Oskara Sosnowskiego, który urodził się we wsi Nowomalin (obecnie obwód rówieński), studiował w akademiach sztuk pięknych w Warszawie, Berlinie, Rzymie. «Chociaż większość swojego życia spędził w stolicy Włoch, zawsze pamiętał o swoim pochodzeniu. Rodzina jego matki wywodzi się ze sławnego książęcego rodu Czetwertyńskich, a rodzina ojca ze słynnego rodu Sosnowskich. Prezentuję swoją książkę w Łucku 27 stycznia, ponieważ właśnie w tym dniu, 130 lat temu, zabrakło genialnego artysty. Jego los jest związany z Ukrainą, Polską, Włochami, a prace rzeźbiarza zdobią teraz najsłynniejsze świątynie i muzea w wielu miastach świata. Wśród nich rzeźby Chrystus w grobie, Madonna z Dzieciątkiem, Pieta, a także Macierzyństwo Marii, Madonna Niepokalanego Poczęcia» zaznaczył Walerij Wojtowycz. Poza tym opowiedział o słynnych pracach artysty, które znajdują się teraz w Krakowie, Wilnie, Rzymie, Paryżu, Ostrogu, Równem, Żytomierzu, Czernihowie i wielu innych miastach. Dyrektor Rówieńskiego Obwodowego Muzeum Krajoznawczego Oleksandr Bułyha podkreślił ważność wydania, ponieważ pamięć o Tomaszu Oskarze Sosnowskim wreszcie zostanie upamiętniona nie tylko w literaturze. Na najbliższych obradach Rady Miasta Równe zostanie uchwalona decyzja o nadaniu jednej z ulic miasta nazwiska artysty. Planuje się, że niebawem pojawi się towarzystwo imienia Sosnowskiego, a także zostanie założona nagroda dla utalentowanych artystów. Wicekonsul Konsulatu Generalnego RP w Łucku Elżbieta Zielińska jest przekonana, że dzięki tej książce więcej ludzi dowie się, że geniusz urodził się tutaj, na Wołyniu. W 1997 r. polski historyk Lechosław Lameński wydał książkę o wybitnym artyście w języku polskim, a od dzisiaj o rzeźbiarzu można będzie przeczytać także po ukraińsku. «Po raz pierwszy poznałam prace Sosnowskiego w Ostrogu i byłam pod wrażeniem. Widzę w nich połączenie trzech żywiołów: geniuszu, talentu i gruntownego wykształcenia, które wywodzi się z Wołynia. Tomasz Oskar Sosnowski jest nie tylko praktykiem neoklasycyzmu, ale też teoretykiem, ponieważ 24 akademie sztuk pięknych nadały mu tytuł doktora honoris causa» powiedziała Elżbieta Zielińska. W Łucku przedstawiono nie tylko książkę o Tomaszu Oskarze Sosnowskim, ale też projekt pomnika, który przygotował rzeźbiarz Wołodymyr Stasiuk. Obecni na spotkaniu krajoznawcy wyrazili nadzieję, że w najbliższym czasie pomnik słynnego artysty z Wołynia stanie na jednym z placów Łucka, Równego czy Ostroga. Wiktor JARUCZYK, Праця художника, краєзнавця й письменника Валерія Войтовича солідне багатосторінкове видання під назвою «Томаш Оскар Сосновський. Скульптура класицизму», в якому вдалося зібрати унікальні архівні матеріали про митця і його творчість. А ще ілюстрації славетних пам яток архітектури, скульптури, живопису, що пов язані з епохою класицизму, авторські фотографії робіт скульптора. Валерій Войтович розповів про історію створення книжки, а також ознайомив присутніх із малознаними фактами біографії геніального митця Томаша Оскара Сосновського, котрий народився у селі Новомалин (теперішня Рівненщина), навчався в академіях мистецтва Варшави, Берліна і Рима. «Хоч і прожив більшість свого життя в італійській столиці, завжди пам ятав про своє коріння. Він походив по материній лінії зі славного княжого роду Четвертинських, а по батьковій лінії з відомого роду Сосновських. Я представляю свою книжку в Луцьку 27 січня, оскільки саме в цей день 130 років тому не стало геніального митця. Його пов язують із Україною, Польщею та Італією, а роботи скульптора зараз прикрашають найвідоміші храми й музеї багатьох міст світу. Серед них скульптури Христос на смертному одрі, Діва Марія з Дитям, Pieta ( Оплакування ), а також Материнство Марії, «Богородиця Непорочного зачаття», зазначив Валерій Войтович. Ще розповів про видатні роботи майстра, які сьогодні знаходяться в Кракові й Вільнюсі, Римі та Парижі, Острозі й Рівному, Житомирі та Чернігові й багатьох інших містах. Директор Рівненського обласного краєзнавчого музею Олександр Булига відмітив важливість дослідження, адже пам ять про Томаша Оскара Сосновського нарешті буде увіковічено не тільки в літературі. На найближчій сесій Рівненської міськради буде затверджено рішення про надання одній із вулиць міста прізвища митця. Планується, що невдовзі буде відкрито культурне товариство імені Сосновського, а також створять премію, яку вручатимуть талановитим митцям сучасного світу. Віце-консул Генерального консульства Республіки Польща у Луцьку Ельжбєта Зелінська під час свого виступу висловила переконання, що завдяки цій книжці більше людей дізнається, що тут, на Волині, народився геній. У 1997 р. польський історик Лехослав Ламенський видав книгу про видатного митця польською мовою, а відтепер про нього можна прочитати й українською. «Вперше ознайомилася з роботами Сосновського в Острозі, і вони вразили мене. Бачу в них поєднання трьох стихій: генія, таланту і ґрунтовної освіти, що бере свій початок із Волині. Томаш Оскар Сосновський не лише практик неокласицизму, але й теоретик, адже 24 академії мистецтв світу надали йому звання почесного доктора своїх освітніх закладів», наголосила Ельжбєта Зелінська. Під час презентації продемонстрували не лише видання про Томаша Оскара Сосновського, але й проект пам ятника, який підготував скульптор Володимир Стасюк. Присутні на заходи краєзнавці припустили, що, можливо, вже найближчим часом обличчя славетного волинянина прикрасить одну із площ Луцька, Рівного чи Острога. Віктор ЯРУЧИК, Modlitwa w intencji Alfreda Kelle Na Cmentarzu Dubieńskim w Równem w zeszłym tygodniu odbyła się modlitwa w intencji polskiego legionisty Alfreda Kelle. Alfred Kelle jest jedynym polskim legionistą, z pochowanych na tym cmentarzu, którego nazwisko jest obecnie nam znane. Spoczywa tu, w kwaterze wojskowej wraz z ponad 300 polskimi legionistami, którzy zginęli w walce z bolszewikami w 1920 r. Modlitwę poprowadził wikariusz z kościoła pw. Świętych Apostołów Piotra i Pawła w Równem ks. Tomasz Czopor, towarzyszył mu proboszcz parafii wniebowzięcia Najświętszej Maryi Panny w Ostrogu ks. Vitold-Yosif Kovaliv. Zgromadzeni na modlitwie wysłuchali opowieści krajoznawców o wydarzeniach sprzed 96 lat. Nawiązywali oni do wydarzeń z 1920 r, kiedy Wojsko Polskie pod dowództwem Józefa Piłsudskiego oraz Armia URL na czele z Symonem Petlurą razem walczyły z bolszewikami, oraz do dzisiejszego wsparcia ze strony polskiego narodu, którego on udziela Ukrainie w jej obronie przed Rosją. Krajoznawca Czesław Chytry podczas swojego przemówienia wyraził także nadzieję, że w Równem pojawi się pomnik poświęcony polskim legionistom, którzy walczyli z bolszewikami. Jarosław KOWALCZUK Молитва в пам ять про Альфреда Келле Урочиста молитва, присвячена пам яті польського легіонера Альфреда Келле, пройшла минулого тижня на Дубенському цвинтарі в Рівному. Альфред Келле єдиний легіонер, похований на цьому кладовищі, ім я якого дійшло до наших часів. Він спочиває тут разом із більше ніж 300 польськими військовими, котрі загинули в боротьбі з більшовиками у 1920 р. Урочистий піснеспів і богослужіння провели ксьондз-вікарій рівненського костелу Святих Петра і Павла отець Томаш Чопор і настоятель костелу Успіння Пресвятої Діви Марії в Острозі Вітольд-Йосиф Ковалів. Присутні з цікавістю вислухали виступи людей, які розповіли про події, що відбувалися 96 років тому. Вони провели історичну паралель між подіями 1920 р., коли Військо Польське під командуванням Юзефа Пілсудського та Армія УНР на чолі із Симоном Петлюрою боролися з більшовиками, та сьогоднішньою підтримкою України польським народом у її протистоянні Росії. На завершення заходу місцевий краєзнавець Чеслав Хитрий вкотре висловив надію, що в Рівному зведуть пам ятник польським легіонерам, які боролися з більшовизмом. Ярослав КОВАЛЬЧУК

Імена 11 лютого 2016 5 «Rozmowa z pisarzem» ujrzała świat w Łucku «Розмова з літератором» побачила світ у Луцьку Kolejna książka naukowca, dziennikarza i tłumacza Wiktora Jaruczyka została wydana w Łucku. Jej tytuł «Rozmowa z pisarzem: postacie współczesnej ukraińskiej twórczości artystycznej». Чергова книжка науковця, журналіста й перекладача Віктора Яручика побачила світ у Луцьку. Її назва «Розмова з літератором: Сучасна українська художня творчість в іменах». Książka składa się z 34 rozmów ze współczesnymi pisarzami ukraińskimi. Większość z nich w wersji skróconej już ukazała się na łamach «Monitora Wołyńskiego» i w innych czasopismach Ukrainy i Polski. Wśród nich rozmowa z dwunastoma znanymi wołynianami jak: Wiktor Werbycz, Mykoła Żułyński, Oleksandr Klymenko, Petro Korobczuk, Iwan Korsak, Wołodymyr Łys, Olga Lasniuk, Igor Pawluk, Olena Paszuk, Wasyl Słapczuk, Josyp Struciuk i Jurij Syczuk, który walczy teraz na wschodzie Ukrainy jako żołnierz ATO. Dzięki wydaniu można również zapoznać się z postaciami znanych mistrzów słowa spoza Wołynia Jurija Wynnyczuka, Lubka Deresza, Andrija Kokotiuchy, Andrija Kurkowa, Raula Cziłaczawy, Wasyla Szklara i wielu innych. Niestety, dwóch bohaterów książki już nie żyje: są to pierwszy laureat Narodowej Nagrody im. Tarasa Szewczenki spoza Ukrainy Ostap Łapski (prawie całe życie mieszkał w Polsce), oraz słynny tłumacz i pisarz Jurij Zawgorodnij. Ponadto w książce zawarte są fotografie i biografie artystów, ich dorobek artystyczny, cytaty znanych ludzi o pisarzach. «Rozmowa z pisarzem» została opublikowana w wołyńskim wydawnictwie «Twerdynia». Dzięki programowi wspierania wydawania książek na Wołyniu przez lokalną obwodową administrację państwową dziesiątki egzemplarzy tej książki trafią do bibliotek w miastach i wsiach naszego regionu. Według Wiktora Jaruczyka, bohaterzy jego aktualnej książki są beznadziejnymi optymistami. «Pomimo wielu przeszkód, oni nadal pracują i wierzą, że zasiane słowa na pewno dadzą plony, a zebrane przez czytelników owoce przyniosą tylko przyjemności i korzyści. A jeszcze każda nowa książka w języku ukraińskim jest również narzędziem do walki z rusyfikacją naszej kultury, edukacji, państwa. Gdyby wszyscy obywatele Ukrainy rozmawiali biegle w języku ukraińskim, czytali utwory ukraińskich pisarzy, byli budowniczymi ukraińskiej idei, to żadna aneksja i atak ze strony Rosji nie byłyby dla nas straszne». ВМ До праці увійшли інтерв ю автора цього проекту з 34-ма сучасними українськими письменниками. Більшість із них у скороченій версії вже друкувалися на сторінках «Волинського монітора» та інших періодичних видань України й Польщі. Серед них розмови із дванадцятьма знаними волинянами: Віктором Вербичем, Миколою Жулинським, Олександром Клименком, Петром Коробчуком, Іваном Корсаком, Володимиром Лисом, Ольгою Ляснюк, Ігорем Павлюком, Оленою Пашук, Василем Слапчуком, Йосипом Струцюком та Юрієм Сичуком, котрий зараз воює на сході України в складі українських сил АТО. Також завдяки літературній новинці читач зможе ближче познайомитися зі знаними майстрами слова з-за меж Волині: Юрієм Винничуком, Любком Дерешом, Андрієм Кокотюхою, Андрієм Курковим, Раулем Чілачавою, Василем Шклярем та іншими. На жаль, двоє героїв праці вже відійшли в інші світи: перший лауреат Шевченківської премії з-за меж України Остап Лапський (практично все життя прожив у Польщі), а також відомий перекладач і літературний діяч Юрій Завгородній. Окрім цього, в книзі вміщено фотографії й біографії митців, їхні мистецькі здобутки, цитати відомих людей про письменників. «Розмова з літератором» побачила світ у волинському поліграфічно-видавничому домі «Твердиня». Десятки примірників цього літературно-художнього видання завдяки програмі підтримки книговидання на Волині місцевої обласної державної адміністрації розійдуться бібліотеками міст і сіл нашої області. На думку Віктора Яручика, герої його теперішньої книги відчайдушні оптимісти. «Попри численні перешкоди, вони продовжують творити і вірять, що посіяне слово неодмінно зійде і проросте, а зібрані читачами плоди принесуть тільки насолоду і користь. А ще кожна нова україномовна книжка це ще й інструмент боротьби зі зросійщенням нашої культури, освіти, держави. Коли б усі громадяни України вільно володіли українською мовою, читали місцевих авторів, були будівничими української ідеї, то жодна анексія і напад зі сторони Росії нам би не були страшні». ВМ Dzień otwartych drzwi na UMCS День відкритих дверей УМКС 11 marca 2016 r. na Uniwersytecie Marii Curie-Skłodowskiej w Lublinie odbędzie się dzień otwarty dla cudzoziemców. 11 березня 2016 р. в Університеті Марії Кюрі-Склодовської в Любліні відбудеться День відкритих дверей. W ramach dnia otwartego będzie się można zapoznać z ofertą edukacyjną oraz bazą naukową, którą oferuje UMCS. Przewidziane są także: wycieczka po miasteczku akademickim, prezentacje w języku ukraińskim i rosyjskim, program sportowy, gra miejska «Odkryj UMCS» oraz koncert. Do dyspozycji przyszłych studentów będą pracownicy biura rekrutacyjnego uniwersytetu oferujący konsultacje oraz porady. Ze szczegółowym planem imprezy wkrótce można będzie się zapoznać na stronie uczelni. Zainteresowani udziałem (osoby indywidualne oraz grupy) mogą się zgłaszać, wysyłając mail pod adresem: taras.bondarenko@ poczta.umcs.lublin.pl. Źródło: www.umcs.pl/uk/ У рамках заходу передбачено ознайомлення з навчальною пропозицією та навчальною базою університету, екскурсію академічним містечком, презентації українською та російською мовами, відвідування промоційних стендів факультетів, networking (кава+консультації) з працівниками приймального бюро, спортивну програму, міську гру «Відкрий УМКС», концерт та ін. Детальний план розмістять незабаром на сайті навчального закладу. Зацікавлені в участі (організовані групи й індивідуальні особи) можуть зголошуватися, виславши лист на адресу: taras.bondarenko@ poczta.umcs.lublin.pl. Джерело: www.umcs.pl/uk/

6 11 лютого 2016 Повернуті із забуття Ocaleni od zapomnienia: Stanisław Zientara Повернуті із забуття: Станіслав Зентара Nasz pierwszy szkic w ramach cyklu artykułów o działaczach polskiego podziemia antysowieckiego jest poświęcony duszpasterzowi Kościoła Rzymskokatolickiego Stanisławowi Zientarze. Наш перший нарис у рамках циклу статей про учасників польського антирадянського підпілля присвячено душпастирю римо-католицької церкви Станіславу Зентарі. Stanisław Zientara urodził się w 1886 r. w rodzinie chłopskiej Józefa Zientary i Katarzyny Lalki, którzy mieszkali we wsi Biskupice (obecnie województwo małopolskie). W 1900 r. ojciec Stanisława zmarł. Wiemy, że w latach 1912 1916 chłopiec studiował na Wydziale Teologicznym Uniwersytetu Turyńskiego (Włochy). W przededniu II wojny światowej jego matka Katarzyna mieszkała we wsi Mędrzechów w województwie krakowskim (obecnie małopolskie) i prowadziła gospodarstwo rolne ze swoim młodszym synem Janem Zientarą (ur. w 1891 r.), który pracował także jako szewc. Jeszcze jeden brat Stanisława, Bronisław (ur. w 1898 r.) i jego jedyna siostra Eleonora (ur. w 1888 r.) mieszkali w Buffalo (USA). Po studiach kapłan mieszkał w Kielcach, Warszawie, Wilnie i Krzemieńcu. Przez siedem lat pracował jako nauczyciel we wsi Radów w powiecie dubieńskim (obecnie rejon młynowski). Według niego, pracę nauczycielską rozpoczął w 1908 r. Podczas swojej działalności pedagogicznej był zarówno zwykłym nauczycielem, jak też dyrektorem szkół rzemieślniczych, niestety nie wiemy jakich dokładnie. Pomimo swoich święceń Stanisław Zientara nie wykonywał żadnych obrzędów religijnych w żadnej parafii rzymskokatolickiej. Jak sam mówił, był księdzem tylko z wykształcenia. Do Równego Stanisław Zientara przybył w 1933 r. i do początku wojny pracował jako katecheta w polskich szkołach miasta. Na początku listopada 1939 r. Zarząd NKWD we Lwowie zlikwidował Polską Organizację Walki o Wolność jedną z pierwszych polskich organizacji podziemnych zorganizowaną przez generała Mariana Januszajtisa. Na jej podstawie założono grupę dywersyjną, która przygotowywała się do pełnienia akcji sabotażowych na obiektach strategicznych w czasie oczekiwanego powstania zbrojnego. W Równem o zamiarach organizacji dowiedział się ksiądz Stanisław Zientara, u którego na fałszywych dokumentach pod nazwiskami Anna Staszewska i Tadeusz Staszewski, ukrywali się siostra i brat generała Mariana Januszajtisa. Podczas przesłuchania w dniu 23 kwietnia 1940 r., Stanisław Zientara zeznał, że krewni generała (który w tym czasie już siedział w sowieckim więzieniu) musieli uciekać bez dokumentów, aby uniknąć prześladowań NKWD. Stanisław Zientara nie ukrywał tego, że to on zorganizował im dowody osobiste i zrobił fałszywe dokumenty dla Anny i Tadeusza wpisując panieńskie nazwisko ich matki. Od jednego z osadników osady krechowieckiej ksiądz otrzymał ponad 50 czystych książeczek dowodów osobistych, które rozdał wojskowym i członkom ich rodzin zamierzającym nielegalnie dostać się do Generalnego Gubernatorstwa. Jak już wspominaliśmy w poprzednich artykułach, ksiądz często kontaktował się z Janem Jaźwińskim, jednym z aktywistów rówieńskiego ośrodka Związku Walki Zbrojnej 1 (ZWZ 1), którego poinformował, że lwowski zarząd planuje radykalne metody walki z bolszewicką okupacją. Wiedział on również o działalności młodzieżowej organizacji podziemnej w Równem, znanej pod dwoma nazwami «Sokół» і «Legion Niepodległości Polski», na czele której stał T. Stańczyk. Jej członków polecił on zarządowi ZWZ 1 jako ewentualnych kandydatów do wpisania się do lokalnego ośrodka w Równem. W celu wzmocnienia walki z polskimi i ukraińskimi organizacjami nacjonalistycznymi, do Rówieńskiego Obwodowego Zarządu NKWD 22 marca 1940 r. przybyła operacyjna grupa śledcza NKWD ZSRR składająca się z 5 osób: 1 funkcjonariusz trzeciego oddziału i czterej śledczy jednostki śledczej Głównego Zarządu Bezpieczeństwa Państwowego (ros. GUGB). Zrealizowali oni szereg spraw wywiadowczych i nadzorczych wobec członków polskiego podziemia. W sprawozdaniu z dnia 27 kwietnia 1940 r. adresowanym do komisarza ludowego Iwana Sierowa zaznaczono, że były to sprawy, które wymagały pilnej uwagi. Do nich zaliczano sprawę «Opium», dotyczącą rozpracowania księdza Stanisława Zientary i jego otoczenia. Ponieważ krewni generała Januszajtisa mieszkali u Zientary pod sfałszowanymi dokumentami, zaliczono ich do polskiego podziemia i aresztowano (napiszemy o tym w następnych szkicach biograficznych). W trakcie rozpracowywania sprawy «Perspektywa» okazało się, że jest ona połączona z innymi. Dało to powód aby sądzić, że sprawy «Powstańcy», «Parafia» і «Opium» dotyczą ogniw jednej organizacji ZWZ 2. W związku z tym, dochodzenia wobec wszystkich czterech spraw połączono w jedno prowadzenie. Przewidując swój areszt, Stanisław Zientara w drugiej połowie kwietnia 1940 r. przekazał Janinie Dynakowskiej dla potrzeb organizacji maszynkę drukarską, szapirograf, mapy topograficzne, czysty papier, kalkę i dwie czyste książeczki polskich paszportów. Opracowując w archiwum sprawę Stanisława Zientary, za każdym razem odkrywaliśmy coś nowego. Były w niej rzeczy zdumiewające lub takie, które trzeba było wytłumaczyć. Zwłaszcza, nie mogliśmy zrozumieć tego, jak katecheta, który miał głosić tolerancję wobec wszystkich ludzi, mógł być zaciętym antysemitą. Stanisław Zientara był niezaprzeczalnym autorytetem dla wielu miejscowych Polaków, a generał Januszajtis w tamte trudne czasy powierzył mu swoich krewnych. Janina Dynakowska, która postanowiła wyburzyć most na drodze Zdołbunów Szepetówka, który miał przeszkodzić wywiezieniu Polaków w głąb ZSRR, przyszła z prośbą o radę właśnie do księdza. Przystając na jego argumenty, że te działania już są spóźnione, kobieta zrezygnowała z dywersji. Drzwi jego domu były otwarte dla przedstawicieli wszystkich organizacji podziemnych, Polaków szukających schronienia, rady i wsparcia moralnego. Ten fakt po raz kolejny potwierdza, że Stanisław Zientara formalnie dołączywszy do ZWZ 2, pozostawał prawdziwym kapłanem. Być może właśnie to spowodowało, że funkcjonariusze grupy operacyjnej NKWD zaliczyli go do najgorszych wrogów władzy sowieckiej. We wniosku oskarżającym było powiedziane: «...przez wiele lat będąc wrogo nastawionym wobec władz sowieckich, walczył przeciw komunizmowi, rozpalał wrogość między Polakami a Żydami... Rozpowszechniał prowokacyjne i wrogie pogłoski o bliskim końcu władz sowieckich... Wciągał nowe osoby do organizacji podziemnych... Pomagał nielegalnie przekraczać granicę z ZSRR do Niemiec osobom prześladowanym przez zarządy władz sowieckich...». Czyli oskarżono go o przestępstwa, przewidziane w artykułach 54 2, 54 11 KK USRR. Według postanowienia Rówieńskiego Sądu Obwodowego z dnia 14 grudnia 1940 r. Stanisława Zientarę skazano na karę śmierci przez rozstrzelanie. Egzekucja odbyła się 8 kwietnia 1941 r. w Równem. Na razie nie wiemy, gdzie jest pochowany Stanisław Zientara. Niech nasze modlitwy i pamięć o nim będą swoistym pomnikiem na jego nieznanym grobie. Tetiana SAMSONIUK Народився Станіслав Зентара 1886 р. у родині селян Юзефа Зентари та Катажини Ляльки, які мешкали в селі Біскупіце (нині Малопольське воєводство). 1900 р. батько Станіслава помер. Відомо, що в 1912 1916 рр. хлопець навчався на теологічному факультеті Туринського університету (Італія). Напередодні Другої світової війни його матір Катажина мешкала в селі Менджехув Краківського воєводства (нині Малопольське) та займалася сільським господарством разом зі своїм меншим сином Яном Зентарою (1891 р. народження), який, окрім господарства, заробляв на життя чоботарством. Ще один брат Станіслава Броніслав (1898 р. народження) та його єдина сестра Елеонора (1888 р. народження) проживали в Буффало (США). Після закінчення університету духівник мешкав у Кельцах, Варшаві, Вільнюсі та Кременці. Сім років працював педагогом у селі Радів Дубенського повіту (нині Млинівський район). За його словами, вчителювати він почав у 1908 р. За час своєї педагогічної діяльності був як звичайним учителем, так і директором ремісничих шкіл, однак яких саме нам невідомо. Попри свій духовний сан, Станіслав Зентара не здійснював релігійні обряди в жодній римокатолицькій віросповідній релігійній громаді. Як він сам стверджував, був ксьондзом лише за освітою. До Рівного Станіслав Зентара приїхав 1933 р. і до початку війни працював законовчителем у польських школах міста. На початку листопада 1939 р. УНКВС Львова ліквідувало «Польську організацію боротьби за свободу» одне з перших польських підпільних формувань, організоване генералом Маріаном Янушайтісом. На його базі було створено диверсійну групу, яка вела підготовку до здійснення терористичних актів на стратегічних об єктах у момент очікуваного збройного повстання. У Рівному про наміри організації стало відомо ксьондзу Станіславу Зентарі, у якого з фальшивими документами на ім я Анни Костянтинівни Сташевської та Тадеуша Костянтиновича Сташевського переховувалися сестра і брат генерала Маріана Янушайтіса. На допиті, проведеному 23 квітня 1940 р., Станіслав Зентара зізнався, що родичам генерала (який на той час уже перебував у радянських казематах) довелося тікати без документів, аби уникнути переслідування НКВС. Станіслав Зентара не приховував, що саме він дістав бланки та виготовив фальшиві документи для Анни й Тадеуша на дівоче прізвище їхньої матері. Від одного з осадників Креховецької осади духівник отримав понад 50 чистих бланків паспортів, котрі роздав військовослужбовцям та членам їхніх родин, які мали намір нелегально потрапити до Генералгубернаторства. Як ми вже зазначали в попередніх статтях, духівник часто спілкувався з Яном Язвінським одним із активістів рівненського осередку Союзу збройної боротьби 1 (СЗБ 1), якому повідомив, що львівський керівний центр планує радикальні заходи боротьби з більшовицькою окупацією. Ксьондзу Станіславу Зентарі було відомо також про діяльність у Рівному молодіжної підпільної організації, відомої під двома назвами: «Сокіл» і «Легіон незалежності Польщі», яку очолював Т. Станчик. Її членів він запропонував керівництву СЗБ 1 як можливих кандидатів для поповнення місцевого осередку в Рівному. Для посилення боротьби з польськими та українськими націоналістичними організаціями до Рівненського обласного управління НКВС 22 березня 1940 р. прибула оперативно-слідча група НКВС СРСР у складі 5 осіб: 1 співробітник 3-го відділу та 4 слідчих слідчастини Головного управління державної безпеки (ГУДБ). Вони реалізували низку агентурних справ та справ-формулярів на членів польського підпілля. У доповідній записці від 27 квітня 1940 р., адресованій наркому Івану Сєрову, мова йшла про справи, які заслуговували особливої уваги. Серед них справа «Опіум», що стосувалася розробки ксьондза Станіслава Зентари та його оточення. Оскільки родичі генерала Янушайтіса жили в помешканні Зентари з фальшивими документами, їх зарахували до польського підпілля й арештували (про що ми згадаємо в наступних біографічних нарисах). Із розгортанням слідства у справі під назвою «Перспектива» було з ясовано, що вона має спільні риси з іншими справами. Це дало підстави стверджувати, що агентурні справи «Повстанці», «Парафія» й «Опіум» ланки однієї організації під назвою СЗБ 2. У зв язку з цим слідство у всіх чотирьох справах об єднали. Передбачаючи свій арешт, Станіслав Зентара у другій половині квітня 1940 р. передав Яніні Динаковській на потреби організації друкарську машинку, шапірограф, топографічні карти, стос чистого паперу, копірку та два невикористаних бланки польських паспортів. Неодноразово працюючи з архівно-слідчою справою Станіслава Зентари, ми щоразу відкривали в цій особистості щось нове, було й те, що дивувало, й те, що вимагало пояснення. Зокрема, те, як законовчитель, який мав проповідувати терпимість до всіх людей, міг бути запеклим антисемітом. Разом із тим Станіслав Зентара був незаперечним авторитетом для багатьох місцевих поляків, а генерал Янушайтіс у такий непростий час довірив йому свою рідню. Яніна Динаковська, наважившись на здійснення підриву мосту на перегоні Здолбунів Шепетівка, що мав завадити вивезенню поляків углиб СРСР, прийшла за порадою саме до ксьондза. Погодившись із його аргументами, що такі дії запізнілі, жінка відмовилася від здійснення диверсії. Двері його дому були відчинені для представників усіх підпільних угрупувань, поляків, які просто шукали прихистку, поради, моральної підтримки. Цей факт ще раз підтверджує, що Станіслав Зентара, формально примкнувши до СЗБ 2, залишався справжнім душпастирем. Очевидно, саме це стало причиною зарахування його співробітниками опергрупи УНКВС до злісних ворогів радянської влади. У звинувачувальному висновку зазначено: «...будучи вороже налаштованим до Радвлади протягом ряду років, проводив боротьбу проти комунізму, розпалював національну ворожнечу між поляками та євреями... Поширював провокаційні та ворожі чутки про загибель Радвлади... Здійснював вербування нових осіб до складу антирадянської організації... Сприяв нелегальному переходу кордону з СРСР до Німеччини особам, які переслідувалися органами Радвлади...» Тобто його звинуватили у злочинах, передбачених статтями 54 2, 54 11 КК УРСР. Вироком Рівненського обласного суду від 14 грудня 1940 р. Станіслава Зентару засуджено до найвищої міри покарання розстрілу. Вирок приведено в дію 8 квітня 1941 р. у Рівному. Зараз нам невідомо, де спочиває прах страченого ксьондза Станіслава Зентари. Однак наші молитви й пам ять про нього це своєрідний обеліск на невідомій могилі. Тетяна САМСОНЮК