Без мови немає нації!

Transcription

1 Без мови немає нації! ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 46 (579), листопада 2010 СВОБОДА В КОЖНОМУ З НАС 22 листопада День Свободи. Свято, яке ми маємо відзначити. Відзначимо? І що саме святкуватимемо? Здобуту, завойовану Свободу, чи її фантом? Петро АНТОНЕНКО Ідеться не про те, що відбудеться (чи не відбудеться) наступного понеділка на Майдані. Можливо, сюди за звичкою, за інерцією прийдуть польові командири Майдану. А чого ж: понеділок несесійний день у парламенті, тож може прийти і один із заступників спікера, і майже непомітні в поріділій парламентській опозиції ще кілька депутатів. А в колишнього міністра взагалі вдосталь часу: він нині безробітний, до того ж, напевно, буде в Києві, адже на підписці про невиїзд через порушену проти нього новою владою кримінальну справу. Мабуть до командирів приєднаються і залишки їхнього колишнього війська. А може, раптом прийде і той, чиє прізвище тоді, 6 років тому, тут, на МАЙ- ДАНІ, і на тисячах майданів тисячеголосо скандували ми, виборці, громадяни. Заявив же він нещодавно, на реанімаційному з їзді його партії Наша Україна, що, попри все, основним набутком останніх років є завойована співвітчизниками cвобода. Втім, недавній, на місцевих виборах, погром напівживої партії Майдану її почесний голова назвав цілком прийнятним результатом. А що, може, це справді так? І для нас подібне, як і нинішня свобода, уже стало прийнятним? А може, на Майдан у цей день вийде й нинішній президент? Цілком серйозно. Заявив же він недавно, що завжди поділяв і поділяє ідеали Майдану. Отакої! А ми, нерозумні, затято стояли шість років тому супроти цього політика. Він же, виявляється, теж за, тільки уточнив, що політики, які йшли у владу під гаслами Майдану, зрадили ці гасла й ідеали. Ну, що ж, варто повертатися до цих ідеалів. І для цього співставимо їх із реальністю. Ідеали, ідеї, гасла Майдану всі вони в нашій Конституції України. Йдеться не про ті розділи, які стали об єктом політичного тасування то 2004-го, то щойно, 2010-го, зокрема, положення про те, кому й скільки відміряти влади. Йдеться про першу частину нашої Конституції, яку цілком справедливо визнано однією з найкращих у Європі та світі, в якій саме йдеться про основні свободи громадян України. Єдине застереження. Якщо ідеал десь не збігатиметься з реаліями, не поспішаймо звинувачувати в цьому лише нинішню владу. Реалії ці формувалися всі попередні роки, зокрема й після Майдану. Отже, Конституція, ідеали і реалії. Стаття 3. Людина, її життя і здоров я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов язком держави. Стаття 29. Кожна людина має 16 листопада під стінами Верховної Ради України зібралося більше тридцяти тисяч пікетувальників: дрібні підприємці та робітники бюджетної сфери з різних регіонів нашої держави з їхалися, аби висловити своє невдоволення змінами в Податковому й Трудовому законодавстві. Не врахували високопосадові автори цих непопулярних законопроектів, що люди вже не такі боязкі, як були до помаранчевої право на свободу та особисту недоторканність. Протягом останніх майже двох десятиліть не розкрито жодного резонансного злочину, зокрема вбивства відомих усій країні людей. Не кажучи вже про вбивства, інші злочини проти тисяч пересічних громадян Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Ми маємо суспільство небувалої свободи СЛОВОГОВОРІННЯ. Публікації в пресі, Інтернеті про поліпшення життя вже сьогодні і про Україну для людей у Межигір ї, Кончі-Заспі чи Безрадичах. Розслідування про те, що фінансові потоки країни значною мірою контролюють політики на кшталт добре відомих правоохоронним органам кримінальних авторитетів. Розповідь про прихватизацію заводів, у порівнянні з якими рожева мрія славнозвісного отця Федора з роману 12 стільців про свічний заводик дитяче лепетання. Спокійне інвестування державних коштів у власний, приватний бізнес. І що ж далі? А нічого. При таких публічних звинуваченнях на адресу президента, прем єра, міністра, депутата, мера років сто тому люди або йшли на покаяння, або викликали на дуель. Нині ж можна не робити ні того, ні іншого. Журналіст пописує, народ почитує. А якщо хтось вже надто розписався, його відправляють у кращі світи. Безкарно, бо жодне вбивство журналіста у нас не розкрите. Рахунок відкрито зі смерті Вадима Бойка, продовжено іменами Ґії Ґонґадзе, Бориса Дерев янка, Сергія Александрова. Щодо двох останніх: невже хтось вірить у вердикт слідства і суду щодо їх вбивства? Стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації Суд забороняє абсолютно мирний мітинг, демонстрацію, пікет під унікальним приводом: їх учасники потенційно можуть вчинити порушення громадського порядку. Тобто людей заздалегідь визнають винними. Цього вочевидь замало, бо влада готується протягти через парламент новий закон про мирні зібрання громадян, яким пропонуються такі положення, що Конституцію краще не відкривати. Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. На розгляд парламенту вноситься новий проект Трудового кодексу України, який, окрім як кодексом кріпацтва, назвати важко. Стаття 47. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Близько двох мільйонів громадян країни мешкають у гуртожитках, цих незаґратованих концтаборах, потворній і ганебній для ХХІ століття формі існування. Мильною булькою виявилися розрекламовані попередньою владою програми доступного житла, нічого не світить мешканцям таборожитків та іншим бездомним і за нової влади. Стаття 48. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї революції. І здатні не тільки пікетуванням відстоювати свої інтереси, а й змінювати владу в цілому. Особливо, якщо остання й надалі, так явно служитиме інтересам великого капіталу. Олесь ДМИТРЕНКО Фото автора сім ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров я, медичну допомогу та медичне страхування. А реальність? Вона добре відома десяткам мільйонів співгромадян, переважній більшості населення. І нарешті Стаття 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Тут хочеться процитувати героя колись популярної кінокомедії: Хай живе наш найсправедливіший, найгуманніший суд. Вам стало сумно від такої картини? Марно. Щастя в його пошуку, казали колись. А пошук Свободи, мабуть, найкраще починати в собі. Вона в нас самих, скільки завоюємо, здобудемо, стільки й матимемо. На жаль, несвобода, рабство теж в нас самих. Проте пригадаймо ті миттєвості Свободи, той МАЙДАН, той початок Помаранчевої революції 22 листопада 2004 року. Попри все це непроминуще. х х х Залишається нагадати Указ Президента України Ющенка, виданий до першої річниці Помаранчевої революції, 19 листопада 2005-го року: З метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність Українського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей, та на підтримку ініціатив громадськості постановляю: установити в Україні День Свободи, який відзначати щорічно 22 листопада. C-1

2 10 Книжковий світ Освіченою людиною маніпулювати непросто. ЧИТАННЯ ЯК УКРАЇНСЬКИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ Упродовж шести днів із 11 до 16 листопада в експоцентрі Спортивний проходив ХІІІ Київський міжнародний книжковий ярмарок Медвін: Книжковий світ Він давно вже став явищем, без якого неможливо уявити культурне життя України. Звісно, і за масштабами, і за значущістю Книжковий світ поступається традиційному Львівському форуму, однак не за креативністю і доброю, світлою енергетикою, якою уже з першої хвилини проймався кожен учасник цього барвистого, захоплюючого дійства. І дарма один з його натхненників, незмінний директор видавництва Зелений Пес Віталій Капранов переймався магічною цифрою ХІІІ, прикидаючи можливість відліку за китайським календарем, цьогорічний ярмарок Медвін: Книжковий світ 2010 став доказом, що читання, попри суворі реалії українського буття і ще суворіші прогнози його майбутнього, для значної частини українства все ще залишається способом життя. Марія КУЧЕРЕНКО Треба віддати належне організаторам виставки, зокрема керівнику проекту Книжковий світ Валерію Овсієнку: атмосфера цьогорічного ярмарку була вкрай невимушеною, теплою, демократичною жодних стереотипів. Окрім, звісно, відкриття традиційного офіціозу, та тут уже ніде не дінешся мусиш пережити. До того ж церемонія відкриття відбувалася в рамках аж двох подій відзначення 60-річчя Європейської конвенції з прав людини та 15-річчя членства України в Раді Європи. Окрім письменників і видавців головних дійових осіб цього демократичного заходу, були присутні й офіційні особи члени постійної делегації Парламентської асамблеї Ради Європи, представник Генерального секретаря Ради Європи, дипломати і політичні діячі різних часів. Прикметно, що місце тусовки такого високого зібрання було надто демократичне звичайна Літературна кав ярня, вщент так, що яблуку ніде впасти набита людом. Однак за час тривалої промоції першого президента України, який на ярмарку презентував свою книжку з промовистою назвою Одна Україна, єдиний народ, публіка, згадавши про запас свого здорового гумору, швиденько, мов жива ртуть, почала просочуватися у двері кав ярні. Навіть абсолютно справедливе нагадування Бориса Тарасюка про те, що ми є українцями і наша країна називається Україною, як і заклик зробити все, аби наша держава була могутньою провідною країною на європейському континенті, в якій поважаються права і свободи людини, панує демократія і верховенство права явно вже не мали емоційного впливу на критичну масу. Та менше з тим Виставки, книжкові презентації, зустрічі з письменниками, дискусії, театральні вистави, демонстрації фільмів, численні майстер-класи на будь-який смак, кумедні травестії, що супроводжували протягом всіх шести днів книжковий ярмарок, усе це затягувало, як вир, до повної втрати відчуття часу. Уздовж усього майданчика У Пегаса прикріплено гасло Уся влада письменникам! ; дівчата-комсомолки у червоних хустинках із гучномовцями закликають на імпровізований мітинг на захист письменників; булгаківський Шаріков із забинтованою головою і своєю незмінною балалайкою эх! гуляй, Рассея! схоже, почувається господарем політичної ситуації усе це жива ілюстрація до книжки Станіслава Цалика та Пилипа Селігея Таємниці письменницьких шухляд із серії Невідома Україна, а може, якоюсь мірою й натяк на останні політичні рефлексії. На цьому ж майданчику розігрувалися й інші, не менш оригінальні сцени такі, як презентація книжки її ж героями. Стрьомною частиною книжкової виставки назвав Віталій Капранов програму Книжка і влада на прес-конференції у прес-центрі медіа-холдингу Главред. І він мав рацію. Заступник голови партії Сильна Україна Костянтин Бондаренко розтлумачив присутнім усю стрьомність цієї програми у жартівливо-іронічний спосіб: Політики пишуть книги у трьох випадках: перший випадок якщо їх відвідує муза; другий якщо вони щось хочуть згадати; третій якщо вони хочуть подумати про майбутнє. У першому випадку, тобто коли політиків починає відвідувати муза, це означає, що вони у політиці залишаться не надовго, позаяк випадкові там; у другому якщо вони думають про минуле, це означає, що у них вже мало що є сказати в майбутньому, тож вони пишуть своєрідний пам ятник собі; у третьому політики залишаються в політиці всерйоз і надовго. Навряд чи останнє стосувалося політиків, які презентували власні книжки на цій виставці. І відома приказка написаного сокирою не вирубаєш тут не діє, бо слова давно нівелювалися в реальному українському політикумі. Промовистим є і той факт, що книжку Сергія Тігіпка Украина: гражданский проект, у якій викладено погляди на сильну владу, видано, мабуть, вже відповідно до віянь часу, другою державною мовою. На цьому книжковому ярмарку можна було годинами, до гудіння в ногах, ходити від стенда до стенда, милуючись шаленим розмаїттям книжкової продукції від любовно виданої української етніки з кетягами калини та фрагментами стародавніх гаптувань, у яскравих епатажних суперобкладинках бестселерів до надзвичайної краси важких фоліантів із золотим тисненням на шкірі. А ще ж скільки цікавих проектів за шість днів! Так, проект Книжка як книжка передбачав довжелезну низку презентацій та автографсесій. Лише 13 листопада відбулося 17 презентацій і 30 автографсесій. Бувало, письменники представляли читачам по кілька і більше книжок воднораз. Як-от Марія Матіос (видавництво Піраміда ) чи Ірен Роздобудько (видавництво Фоліо ), Валерій Гужва ( Ярославів Вал ) а чи Галина Тарасюк ( Українська літературна газета ). Деякі письменники, зокрема Олександр Ірванець, Андрій Курков а чи Іван Андрусяк, не привезли нових книжок, однак прийшли просто поспілкуватися зі своїми читачами та колегами, провели автограф-сесію. Одним із найяскравіших заходів ярмарку став вечір іронічної поезії, який в основному зібрав молодь (і чому кажуть, що наша молодь нічого не читає?). Охочих послухати цей поетичний епатаж було стільки, що більшості довелося стояти, ще й постійно підходили нові слухачі. А як інакше, коли вечір об єднав такі легендарні особистості, як Сергій Пантюк, Юрко Позаяк, Артем Полежака, брати Капранови, Пістончик Однак на зустрічах відомих письменників старшого покоління з читачами було не густо. Івану Драчу взагалі довелося презентувати свою поетичну книжку Сонце моє аудиторії з кількох осіб. Третій день виставки наповнився дитячим гласом, бо був присвячений дітям. Своїми маленькими читачами піклувалися журнали Малятко та Пізнайко. Дітвора з величезним захопленням віддавалася творчості на майстер-класах, де можна було навчитися зробити подарунок мамі або виліпити іграшку з пластиліну, ознайомитися з мистецтвом каліграфії. А Театр для всіх спільний проект Дитячого ігрового майданчика Равлик та культурно-освітнього центру Майстер-Клас показав дітворі майже філософську Казку про Я (режисер Ольга Гаврилюк) про справжню людську доброту. А скільки радості подарувала дітям студія мультфільмів Червоний пес, створивши разом із ними крихітний анімаційний фільм! Виставка-ярмарок Медвін: Книжковий світ-2010 вирував усі шість днів, не зменшуючи інтерес до себе, і брати Капранови упродовж усього часу здавалися всюдисущими. Їхній запас енергії просто-таки приголомшував: тільки-но роздавали автографи біля стенда, а ось уже читання власної п єси влаштували, якою щиро розвеселили публіку, а то глянь один із них, якщо не помиляюся, Віталій Капранов, уже біля Літературної кав ярні в програмі Книжка та кухня асистує Ользі Сумській, авторці розкішного видання власних рецептів, представленого на ярмарку. До речі, акторка охоче готувала, щоб довести усі рецепти в книзі рецепти з власного досвіду. Погляньте, казала вона, все справжнє, всі пательні з моєї власної кухні. Та хіба тільки вона частувала своїми стравами не втрималася від такої приємності й львівська поетеса, головний редактор Видавництва Старого Лева Мар яна Савка просто-таки у присутності відвідувачів ярмарку знову ж таки з одним із братів Капранових зварила запашний борщ з грибами. А ще секретами кулінарної майстерності ділилися відома за телевізійною передачею Картата потата Даша Малахова, найсильніший чоловік України Василь Вірастюк, з яким і поспілкуватися було саме задоволення. Книжковий ярмарок у всій своїй повноті засвідчив: попри найновіші науково-інформаційні розробки, любов до книжки не згасає, й, можливо, ніколи не згасне вона завжди буде потрібна якщо не в інформаційному, то в естетичному сенсі. Однак організатори Книжкового світу не могли не приділити уваги й Інтернету, хоча й не думали протиставляти йому книжку як таку. Однак скажіть, як дізнатися, варта та чи та книжка вашої уваги не будеш же ти годинами вистоювати у книжковій крамниці, ознайомлюючись із сюжетом, а ось удома, за чашечкою кави, чому не продивитися тексти на безкоштовному сайті, хоча б на сайті Друг читача? А ще встановити контакт з автором, поспілкуватися в невимушеній атмосфері з такими, як сам буквоїдами, залишивши враження від прочитаного. Ми не конкуренти, а спільники доводив на прес-конференції Віталій Капранов, й книжкові сайти пречудовий спосіб популяризації нової книгопродукції. У рамках книжкового ярмарку відбулися і Дні фантастики в Києві. Було проведено багато творчих зустрічей, зокрема з такими відомими письменниками, як Андрій Валентинов та Г. Л. Олді, Володимир Арєнєв, Марія Галіна, Анджей Сапковський, Сергій Дяченко (до речі, Сергій та Марина нині мешкають у Москві працюють там над фільмом Біла гвардія ). Також було представлено роботу літоб єднання Кобзар, проведено конкурс Зоряна фортеця, всі охочі могли подивитися фільмфентезі Вікно в Париж. Дні фантастики в Києві завершилися нагородженням цілої низки письменників і виставою анімегрупи Fighting Dreamers Тремтливі пелюстки сакури. Вельми цікавою видалася програма Книжка і кіно, без неї не можна було уявити ярмарок, адже кіно без тексту не існує (хіба що, на жаль, забуте поетичне кіно, яке трималося на образах і не потребувало слів). Режисер Михайло Іллєнко зробив досить-таки чималу, розраховану на два дні, підбірку короткометражних фільмів із фестивалю Відкрита ніч. Немалу аудиторію зібрали вистави, що відбувалися на сцені Літературної кав ярні Ромео і Жасмін Олександра Гавриша, Кримінальна класика Театру Чорний квадрат, що нею завершився третій день Книжкового світу. 14 листопада ХІІІ Київський міжнародний книжковий ярмарок Медвін: Книжковий світ завершив роботу. Гадаю, для численних книгоманів він став справжнім святом, яке дало змогу, відсунувши щоденні проблеми, пов язані з потребою виживання, на другий план, поринути хоч і не надовго у паралельний світ книжки. Організатори цього проекту, зокрема його керівник Валерій Овсієнко, дуже вдало поєднали книжковий ярмарок з кіно, театром, Інтернетом, зробивши все можливе, аби читання стало українським способом життя. А як відомо, освіченою людиною маніпулювати непросто. СЛОВО ПРОСВІТИ ч. 46, листопада 2010 р.

3 Той, хто вдивляється у зірку, хова під землею сонце. У світі перекладів 11 «СНОВИДЦІ РАНКІВ, ІНШОЇ РІКИ ЧОВЕНЦЯ»: ПЕРЕКЛАДИ ЗІ СХОДУ ТА ЗАХОДУ З бельгійської поезії Філіп Лекьош (1954 р. н.). Cучасний франкомовний поет. Викладач психопатології в університеті м. Лувен-Ля-Нев. Автор низки поетичних збірок, серед яких Якщо я живу (1988), вшанована премією Еміля Поляка Королівської академії французької мови та літератури. Поетичне слово Філіпа Лекьоша апелює до пошуку трансцендентного начала завдяки перевершенню сущого світу поезією, коханням та медитативним єднанням із надсвідомим. *** Янгол який причастив мене словом явивсь І навіть не янгол не муж і не твар а довга вві сні дихавиця засліплення видним Кажи! закричав мовчить Кажи! Знову тиша Застигло усе в безгомінні і я із усім Тож узяв ягня він і вдарив ударив ним у горло мені ударив Кажи кричу ударив я схопився на ноги ударив І став я мовчанням І став я брамою Бога З вірменської поезії Каріне Халатова (1953 р. н.). Вірменська поетеса, перекладачка, журналістка. Здобула освіту у Московському державному університеті ім. М. В. Ломоносова. Перекладачка вірменської документальної та художньої прози російською мовою. Авторка численних публікацій, присвячених вірменській культурі та літературі, зокрема малодослідженим аспектам часів сталінського лихоліття. Збірка чернеток і білеток Гранатове кабаре (2009) схоплює життя у митях, коли в емоційних образках проступає його недовідома сутність. Передчуття Мрії колись випереджали дні, почуття, події. З недописаного вірша Іти до храму за намовою духу та пам яті, Наближатись до храму назирцем, тишком і манівцем, Льодовою стежкою рахувати кроки Непроталенною, між візерунків морозних, Чіплятися за гілля, та в паморозі бруньки, Доступитись до храму нарешті, руку простягти Нестямними очима намацати клямку на дверях, І наступити усліпу на свіч палахкотіння при порозі. З канадської поезії Ален Ґранбуа ( ). Народився в с. Сен-Казимір (Квебек). Упродовж рр. мешкав у Парижі, де заприязнився із французькими сюрреалістами, від 1939 р. жив у Квебеку, де працював журналістом на радіо, редагував літературні часописи Французька Америка, Зв язок, Свобода, Новий канадський часопис. Лауреат численних премій, серед яких премія імені Атанаса-Давіда (1941, 1947, 1969). Отримав медаль Франко-канадської Академії за письменницький доробок (1968). Для літератури Квебеку поезія Алена Ґранбуа позначила перехід від класичної традиції до сюрреалістичної метамови з провідним мотивом пошуку незнайденого життєвого ідеалу. У платті цім У платті цім на валуні ти мов крилечко біле Зі жменьки крапля котиться немов ще свіжа рана Дмитро Чистяк народився в Києві 22 серпня 1987 року. Закінчив західне відділення Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Аспірант кафедри французької філології цього ж ВНЗ. Автор поетичних, прозових творів, літературознавчих і мовознавчих досліджень, літературно-критичних статей, перекладач із бельгійської, канадської, марокканської, польської, французької та швейцарської літератур. Автор книжки поезій і перекладів Перші проталини (К.: ВПЦ Київський університет, 2006; Всеукраїнські премії Рукомесло та Творчість молоді скарб нації ), перекладу, передмови та коментування П єс М. Метерлінка (К.: Пульсари, 2007; Премія НАН України для молодих вчених) та повісті Людське питання Ф. Емманюеля (К.: Пульсари, 2009). Готує до друку збірку поезій Надсадний сад (рукопис відзначено Міжнародною україно-німецькою премією ім. О. Гончара та Дипломом конкурсу Гранослов-2008, стипендією КМДА, ІІІ премією Всеукраїнського фестивалю Просто так ). Новела Бездітна відзначена міста Крайнем (Бельгія, 2009). Переможець Міжнародного конкурсу франкомовних новелістів (Діжон, 2008). За окремі добірки перекладів ушанований преміями Е. Неліґана (2006), Г. де Сен-Дені Ґарно (2008) й А. Ґранбуа (2009). Друкувався у бельгійських, російських, румунських, французьких, швейцарських виданнях, зокрема у журналах Всесвіт, Київ, Українській літературній газеті, Слові Просвіти, альманаху ЛітАкцент та ін. Член Національної спілки письменників України та Асоціації перекладачів країн СНД і Балтії. А ти смієшся горілиць мов самітнe дитя Тендітні босі ніжки а під ними надсада валуна І руки вколо тебе розльотом блискавиць І це колін кружальце острівцем мого дитинства Ще й перса молоді німі здіймають співи Для марної розради І вигини тілесні усі ведуть до трему таїни І чистоти незнаного що кров його вартує О ти скидаєшся уже на втрату мрій О ти скидаєшся на мертву наречену О ти мертвотна мить у вічнім плині Дозволь мені лиш очі прихистить Дозволь мені лише накласти руки На ясноту повіки Дозволь тебе повік не зріть Не зріть як у гущавині тінистій Поволі розведе і розчахне Важезну браму забуття З поезії Нагорного Карабаху Ґрант Алексанян (1961 р. н.). Народився в м. Арцаху, вищу технічну освіту здобув у Єревані. Автор десяти збірок поезії, які друкувалися російською, англійською, німецькою та іншими мовами. Головний редактор літературно-художнього часопису Гехaрм. Лауреат премії ім. Д. Варужана. *** Навшпиньках скрадається ніч із ножами, глибоко засадженими у спину, Яка ж вона обачна, ніч на відході, скільки млості сяє в її темнім осерді! Ноче моя загасуща, жодного ножа я не вийму зі спини твоєї, а тільки закрию темні повіки тобі, коли розгорнешся бездиханно на просторах, що їх я з любові леліяв. *** Перебігає небом перволіток-дзвонар. У скляних будинках причащаються шльондри й пророки. Фіалковий кущ п є шумливе море пам яті. Той, хто вдивляється у зірку, хова під землею сонце. Вишукані противенства з любові вбираються в захват, адже Перебігає небом перволіток-дзвонар. З польської поезії Станіслав Ришард Добровольський ( ). Польський поет, прозаїк, перекладач, громадський діяч. Після навчання польської філології й права у Варшавському університеті (1929), заснував літературне угруповання Квадрига. Під час німецької окупації брав участь у партизанських частинах. По війні генеральний секретар Спілки польських літераторів ( ), завідувач відділу Міністерства культури і мистецтв, багаторічний голова Товариства охорони авторських прав Польщі. Довоєнна творчість позначена романтичною тенденцією ( Прощання з Фермопілами, 1929), а також символістськими замальовками ( Ворожіння, 1934), під час війни пише низку патріотичних пісень і балад, а потому здебільшого звертається до інтимної лірики із фольклорною домінантою ( Будинок та інші вірші, 1964; Досвід, 1974). Давній мотив Пролетіли, пролетіли лебедики білі понад очеретом, над ставом. Тут нас, мила, небавом тут нас, мила, небавом не стане, нас не стане. Пролетіли лебедики білі двоє місяців, птахів кривавих, понад нами й під нами. Вигравали-іржали десь коні летуни легкокрилі червоні на пашні біля брами. Ах, якби ж ми за ними злетіли, таж і стиснули ревним остроги, захлинулись од лету-дороги Пролетіли, пролетіли лебедики білі, пролетіли лебедики білі. З узбецької поезії Вадим Муратханов (1974 р.н.) узбецький російськомовний поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Закінчив факультет іноземної філології Ташкентського університету. Завідує відділом поезії журналу Новая Юность, відповідальний секретар журналу Інтерпоезія. Автор поетичних збірок До смерку (2002), Неслухняна музика (2004), Портрети (2005), Гілкується літо (2007). З 2006 року мешкає у Московській області. Поезія Вадима Муратова живиться Космосом дитячої уяви в її проекції на дорослий світ і бере чисту ноту первинного поетичного контакту із сущим. *** Про те, що ліхтар кишеньковий не ремонтується вік, і про кисіль, не доїдений у не прийшлому завтра, про те, що зелений солдатик не віднайдеться в траві треба ж попереджати, не можна-бо так-от, раптом. Не поспішай, не бійся видивом очі закрий пил дворової сієсти щомиті все ж неминучий. Щойно остання тріщинка ляже на мур з-під руки, місто тебе згадає, спадком не оминувши. Про око себе лиш вичитувать нудно. Щo клопітні складати поденний лік і дослухатись до спаду? Таж голубине горище видзвонює нотою ні, голосу не скорившись і не піддавшись ладу. З французької поезії Ів Бонфуа (1923 р. н.). Народився у м. Турі. Навчався вищої математики в університетах Пуатьє та Парижа, а потому (з 1943 р.) цілком присвятив себе поетичній творчості, дослідженню історії мистецтв і художньому перекладу (з В. Шекспіра, В. Б. Єйтса, Дж. Кітса). Поезія позначена також впливами Ш. Бодлера, А. Рембо, С. Малларме, Ж. де Нерваля. У рр. належав до групи сюрреалістів на чолі з А. Бретоном і К. Дотремоном, але згодом відійшов від них, відкинувши абстракцію концептуальної поезії, і спозиціонувавши себе поетом місця й присутності, прямого контакту із реальністю світового начала, що розкривається в сакральному слові. Поетична техніка міфотворення первобутньої реальності близька до творчості Ф. Жаккотте й А. Дю Буше. У рр. очолював кафедру Порівняльних студій поетичної функції у Колеж де Франс. Лауреат премії Французької академії (1981), Гонкурівської премії (1987), Премій Дж. Леопарді (2000), Ф. Кафки (2007) тощо. Слово вечірнє У краю прижовтневім кожнісінький плід Розривається в травах, а кожне пташа Переходить на вереск не-сущий, камінний, увись До горбастого схилу, що прудко збігає до нас. Слово вечірнє моє, За-осінніми ґронами зимно тобі, Та душею вино палахкоче, знаходжу Лише у твоїй першомові я справжнє тепло. І нехай корабель поосінній, сяйний І причалить. Засвітимо враз у єдине Моєму блукальцеві яр-глибини Ясу присмеркову зі слова ясою. Із кожного тіла живого імла упаде І в смерті для тебе, моя багрянице-лампадо. Знадоба надії І світ. Невже й лампада при кінці Отак по знадобі надії, і лягла Рука на дзеркало, туманне жаром Того чекальця, що умерти не зумів? Але таки направду невгасуща Пала за нього, хай і небеса. Тобі при мерзлій шибі душ чаїних крик, Сновидцю ранків, іншої ріки човенце. Зі швейцарської поезії Анна Пер є (1922 р.н.). Народилась у м. Лозанні. Студіювала філологію, а згодом вповні присвятила себе літературі. Автор численних збірок поезії, серед яких Маленька лука (1960), Час помер (1967), Дорога кочівника (1986), а також видань вибраного (1982, 1988). За збірку Втрачені листи (1971) відзначена Рамберівською премією. Вшанована премією Королівської академії французької мови та літератури (Бельгія). У поетиці відчувається вплив Емілі Дікінсон і хоку, використовуються здебільшого літоти, що сприяє афористичності і створює ефект поліфонії. Водночас поєднання естетичних засад екзистенціалізму із герметизмом у трактуванні єдності світу, істоти та слова ставить поетесу у ряд найбільших сучасних франкомовних письменників. * Одна журбота Знати дні розкриються Лілеями в часі Любові у серці людянім І далі розквітати Садами з руж І на шляхах у подорожнього Краса як і раніш пахтітиме А в мене ж під отими квітами Землею очі запорошені * Мить на самому вершечку часів Межи кармінного квіту спів Серденько легко відкалата От і вся простота Переклади з французької, польської та російської Дмитра ЧИСТЯКА ч. 46, листопада 2010 р. СЛОВО ПРОСВІТИ

4 2 День свободи Стоять тут за все і проти всього. ПРОТИ-СТОЯННЯ Свобода протестів: хто, за що, проти чого? ПІДПРИЄМЦІ ГАТЯТЬ У ВІДРА ЧЕРЕЗ ПОКРАЩАННЯ ЖИТТЯ Всеукраїнська безстрокова акція протесту підприємців проходить під стінами Верховної Ради. У ній беруть участь підприємці столиці та багатьох областей України. Учасники акції протестують проти намірів парламенту ухвалити новий Податковий кодекс, поданий правлячою більшістю. Чимало його положень ніщо інше, як нові побори й утиски підприємців, загалом малого й середнього бізнесу, який у розвинених країнах становить основу економіки. Підприємці вимагають відкликання кодексу в нинішньому варіанті й усунення із законопроекту найодіозніших норм. Вони нагадали владі, що сплачують значну частину податків до державного та місцевих бюджетів, створюють нові робочі місця. Але навіть зараз, ще до прийняття цього кодексу, в країні йде неприкритий тиск на малий і середній бізнес. Чимало підприємців, підприємницьких структур змушені призупинити свій бізнес. Невже це і є оте задеклароване новою владою покращання життя вже сьогодні. МОСКОВСЬКУ ЦЕРКВУ В КНИГУ РЕКОРДІВ ГІННЕСА Схоже, всі рекорди стояння побили радикали-віряни Чернігівської єпархії Московського Патріархату. Листопад 2010-го. Катерининська церква, шедевр українського зодчества кінця ХVІІ століття. П ятий рік під нею стоять намети протестувальників. Нагадаймо коротко історію цього протистояння, про яке наша газета свого часу писала. Ще у квітні 2006-го було видано розпорядження голови обласної державної адміністрації про передання громаді вірних Київського Патріархату Катерининськї церкви. Громада багато років добивалася цього рішення, адже храм, споруджений свого часу козаками, завжди вважався українським. Нарешті влада знайшла можливість перемістити з церкви Музей народного мистецтва, що був у ній розташований, і передати храм під богослужіння. Але буквально напередодні передання храму, таємно, вночі його заблокували наметами радикали від церкви. Понад два роки вони не пускали в приміщення храму навіть його законних господарів дирекцію Національного заповідника Чернігів стародавній. Заповідник не встиг вивезти звідси частину експонатів музею. У результаті дорогоцінні реліквії (десь на мільйон гривень) зіпсувалися від вологи. Адже дві зими в храмі через блокування не можна було увімкнути опалення. Яке, до речі, теж розмерзлося. Тож ще в мільйон обійшовся ремонт опалення та загалом храму після цього блокування. Але й після передання позаторік церкви громаді вірних, блокнамети залишилися. Це так звана похідна церква церква Московії. Стоять намети в порушення всіх норм і правил: це територія заповідника, куди взагалі заборонений в їзд, а сюди регулярно під їздять учасники блокування. Намети вже й горіли від встановленого тут на зиму пічного опалення, і забруднюють територію, і численним туристам не можна навіть нормально сфотографувати давній храм. Та неподобство триває. Блокувальники заявили, що стоятимуть доти, доки храм не віддадуть Московському Патріархату. Це при тому, що ця конфесія має в місті понад 10 храмів, зокрема найдавніші історичні пам ятки міста й України. Натомість у Київського Патріархату до передання Катерининської церкви було лише два храми. Схоже, це рекордне стояння проситься вже в книгу рекордів Гіннеса. За потурання влади звичайно. Як попередньої, так і теперішньої. ВІВТАР ПІД ПАРЛАМЕНТОМ А це вже картина під Верховною Радою України. Не перший рік і тут стоїть похідна церква Московського Патріархату. Стоять тут за все і проти всього. Зараз проти ідентифікаційних кодів громадян, проти Податкового кодексу. Словом, ідуть у ногу з життям. Якщо треба протестуватимуть проти акцій, спрямованих на захист національних інтересів. Принаймні, в особливих симпатіях до Української держави ці стояльники не помічені. ХОЧЕШ ДВОМОВНОСТІ ВИВЧИ ЯПОНСЬКУ Пікет із цим гаслом я сфотографував у понеділок біля будинку комітетів Верховної Ради, поруч із парламентом. Молодь прийшла сюди, бо парламентарі мали обговорювати мовні законопроекти. Тож для глашатаїв двомовності хлопці та дівчата запропонували свій варіант. Доволі непоганий, враховуючи давню і самобутню японську культуру. ОТРУЙНУ РЕКЛАМУ ТЮТЮНУ Й АЛКОГОЛЮ ПІД ЗАБОРОНУ Така вимога пікетувальників біля приміщення, де відбувалося засідання Погоджувальної ради парламенту. Численні громадські організації, науковці, медики вимагають від Верховної Ради ухвалити законопроект про цілковиту заборону реклами алкоголю і тютюнових виробів у мас-медіа, на носіях зовнішньої реклами. Здавалося б, життєво необхідний крок, ураховуючи і нашу демографію, і стан здоров я населення. Та потужне алкогольне і тютюнове лобі в парламенті чинить спротив. То, може, до депутатів якось достукаються хоч ці пікети з наведеним вище та іншим гаслами Допоможіть оздоровити націю, Зупиніть рекламу раку легенів. Тож хочеш чогось добитися не мовчи! МУЗЕЇ З ЛАВРИ НЕ ВИ- СЕЛЯТЬ. ПОКИ ЩО В Укрінформі відбулася пресконференція Роль релігійних громад в управлінні об єктами всесвітньої спадщини. Проблема неоднозначна. Зрозуміло, що в храмах повинна лунати молитва, їх треба передавати церкві. Але що робити, коли в сотнях культових об єктів розташовано музеї, галереї, та й самі ці споруди часто є видатними пам ятками не лише релігії, а й нашої історії та культури. Доводиться говорити про співіснування в стінах монастирів, лавр церковних і світських структур. А це непросто. Характерний приклад Києво-Печерська лавра, де водночас функціонують Національний історико-культурний заповідник і монастир УПЦ Московського Патріархату. Гостру дискусію викликала наболіла нині тема про долю кількох музеїв, які планують виселити з Лаври, притому начебто негайно. Навіщо? Куди? На це заступник міністра культури і туризму Тимофій Кохан чітко заявив: Жоден музей не буде виселений з Лаври, поки для нього не знайдуть і не обладнають інше приміщення. Але тривога залишилася. Бо він же мусив знати, що підходящих будівель для переселення цих кількох музеїв у місті поки що нема. Та й узагалі, з якою метою виселяють ці музеї було поставлене запитання від нашої газети. Гендиректор заповідника Марина Громова заявила, що це потрібно для розгортання справжнього музею власне Києво-Печерської лаври, адже в заповіднику десятки тисяч експонатів перебувають у запасниках. Але натомість архімандрит Лаври отець Варсонофій заявив, що один із храмів, у якому нині теж заплановано до виселення музей, буде передано церкві. Тож під музей чи під храми підуть ці приміщення? Іншою гострою темою стала ситуація довкола Десятинної церкви Києва. Її залишки нині об єкт дослідження археологів. Але ходять уперті чутки, що після завершення досліджень цю територію передають Московському Патріархату, який планує спорудити на місці видатної пам ятки нашої історії, першої кам яної церкви Київської Русі свій храм. На це заступник міністра запевнив, що поки не будуть завершені дослідження, жодного будівництва не буде. А після того, як завершаться?, запитали журналісти. Чи визначилися вже державні структури, що буде на місці Десятинної? Чи то рештки її функціонуватимуть як музейний об єкт? Чи тут спробують відтворити Десятинну церкву, за аналогією з Успенським собором Лаври та Михайлівським Золотоверхим? Чи отой третій варіант, який так стурбував громадськість? На це Т. Кохан відповів: вчені, відповідні владні структури з цим питанням ще не визначилися. Що ж, і на тому спасибі. От тільки чи не вигулькнуть із цієї невизначеності якісь цілком визначені варіанти і щодо приміщень музеїв, і щодо Десятинної церкви? Сторінку підготував Петро АНТОНЕНКО Фото автора СЛОВО ПРОСВІТИ ч. 46, листопада 2010 р.

5 Замість нарікати по кутках на постійну загрозу мові треба цією мовою говорити і дати пожертву на українську справу. Погляд 3 НАШІ ПОПЕРЕДНИКИ ЖЕРТВУВАЛИ БІЛЬШЕ Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ Поняття захисту мови далеке від точного означення справжнього правозахисного процесу, суть якого у відновленні простого і зрозумілого, логічного порядку застосування мов. Цей порядок є незмінною ознакою сильної і вільної у світових стосунках держави. Справа для справжніх, системних державників, які готові затамувати особисті емоції покривдженої національної гідності заради сухої, але жаданої і невідворотної справедливості й порядку. Така позиція діаметрально протилежна позиції вузькополітичній із наміром здобути владу, контроль над економікою і долями бідних громадян. В Україні домінують саме такі політики, тому одні захищають мову, а не права громадян, а інші жонглюють правами людини, пришиваючи їх до російськомовних заради брудної політики. Одні дратують інших, не даючи українцям зосередитися на більшому, ніж написання звернень на захист державної мови, яких ніколи не читає стабільно байдужа влада. Ми вже так звикли захищати українську мову і так відточили стереотипні і непомічні способи реагування, що тексти звернень і протестів ніби написані під копірку і підписує їх та сама обойма поважних і стурбованих інтелігентів. Ось нещодавно міністр освіти і науки Табачник в односторонньому порядку вивів уряд із числа співзасновників мовного конкурсу імені П. Яцика. По радіо Ера резонно пролунав стурбований голос співзасновників від української громади і було висловлено жаль, що міністр фактично вчинив протиправну дію, в односторонньому порядку порушивши угоду про конкурс, зареєстровану в Мін юсті України. Вочевидь міністр вважає проблему якісного вивчення української мови, на рівні з російською, питанням вирішеним і гарантованим державою. І справді, знання громадянами української мови повинно бути конституційною турботою держави. Питання російської мови варто залишити громадянам, які нею послуговуються, а не політикам. Як не парадоксально, але володіння українською мовою мізерно впливає на захист мовних прав етнічних українців. В Україні, особливо серед молодої чиновницької і ділової еліти, практично всі ідеально володіють українською мовою, а навчити державної мови можна за декілька місяців будь-якого чиновника аж до постового даїшника. Дехто говорить, що для того, аби громадяни і влада державну мову не тільки знали, а й користувалися нею в публічному житті, потрібна державна воля. Державна воля це ніби якась шуба з панського плеча від того, хто на вершині влади. А якщо при владі виявилися особи переважно російськомовні у житті? Їм так зручніше і їх подоброму ніколи не допросишся заявами, протестами і зверненнями шанувати 10-ту статтю Конституції чи поважати право на етнічну самобутність більшості населення українців. Вочевидь потрібні не милості владоможців, а реальний, точно за Конституцією, правовий самозахист етнічної самобутності українців. Якщо за двадцять років незалежності нікого не переконала постійна відсутність політичної волі до українського, то нехай і надалі продовжують підписувати заяви протесту і складати тексти звернень до розуму, честі й гідності влади, політична воля якої завжди буде такою, бо їм це не болить. Я свою порцію текстів звернень і пропозицій уже написав і повторюватися не буду. Пора нам забути і викинути з власного лексикону явно неточний термін захист української мови і зосередитися на грамотній і добре фінансованій правозахисній діяльності в широкому спектрі-комплексі прав етнічних українців на власну самобутність. Ми ідеалістично сподіваємося на підтримку держави, досі не маючи правозахисної організації етнічних українців, у той час як в Україні вже давно працюють подібні організації меншин із підтримкою нашої, а то й чужих держав. В Україні успішно працює добре фінансована правозахисна організація Русскоязычная Украина, діяльність якої охоплює набагато ширший спектр питань, ніж збереження і розвиток самобутності російської етнічної меншини. А в полі правового діалогу з державою від етнічних українців виступає порожнє місце, бо чиновник із відсутньою політичною волею і без сентименту до українського в рахунок не береться. З самого початку наша еліта вважала зайвим мати етнічну правозахисну організацію, адже держава проголошена наша, українська. Заради омріяної державності ми готові були тимчасово пожертвувати чи почекати із відновленням історичної справедливості, відмовляючи собі в твердості підтримки народного руху культурно-національного відродження. Можливо, зримі загрози незалежності таки були і була виправданою виняткова толерантність і терпимість українців. Минуло досить часу, а нашої толерантності ніхто не зрозумів і не зробив шляхетного кроку назустріч. Тепер навіть нашим новим учителям толерантності з Європи нашої толерантності замало і ніхто не говорить, що й українці мають право на толерантність до себе і визнання української як мови держави. Публічна двомовність не здобуток нашого суспільства, а звичайна нетолерантність і нелояльність громадян до власної країни, що поволі стає нормою всупереч нормі писаної Конституції. Час минув і ми, українці, бачимо, що помилялися у сподіваннях. Жертвуючи турботою про себе заради розбудови держави, українці втратили і першість у її розбудові, і самі опинилися перед загрозою власній ідентичності. Вочевидь правильною була протилежна стратегія, і вона неодноразово висловлювалася, але її не могли почути ті політики з націонал-демократів, які втягнулися в чужі політичні ігри і в чужі спокуси. Але все мусить повернутися на своє, бо мало самоназватися націонал-демократом, не маючи опори від сильної власною самобутністю великої української громади. Не може бути успішною політика від переважної більшості населення, яке захищає свою мову як національна меншина. Ми не підемо далі, поки не відновимо український етнос, а вже потім держава зміниться на краще сама собою і без обіцяних політиками реформ і проривів. Політика повинна служити відновленню етнічної самобутності українців у цьому сенс проголошення незалежності України, інакше вона не має права на підтримку українців і всіх порядних громадян України. Без відновлення повноцінної в комплексі самобутності етнічних українців не буде і свободи громадян іншого етнічного походження, адже конституційно цей процес відбувається в гармонії і без конкуренції мов чи етносів. Це шлях до стабільної і сильної держави, здатної захистити всі інтереси суспільства. Якщо продовжувати політичним способом, з одного боку, захищати українську мову, а з іншого домагатися прав російської, ми можемо породити власне Косово. Про це вже після цих виборів почали говорити аналітики. Якщо вчасно перейти від плакатного захисту мови і політичних гасел за другу державну до реального конституційного гарантування етнічної самобутності, йдучи назустріч реальним потребам громадян, можна відновити єдність суспільства і збудувати сильну державу. Молодь це розуміє, бо хоче жити не гірше за європейців. Молодь уже готова до справедливого порядку застосування мов у контексті пошанування самобутності етносів, але міцно вкорінені в політику бідні й супер-багаті совки різних мастей можуть усе зіпсувати ще до приходу молодої зміни. Тим паче, що більшість із них діють не своїм розумом, а за допомоги стратегічних інвесторів і керуються модернізованим курсом програми ВКПб. Вони затівають неприпустиму для будь-якої Фото Олеся Дмитренка вільної держави дискусію, плутаючи права людини з правами на самобутність і правами громадян. Ці демагоги, не один рік фактично безкарно розпалюючи ворожнечу між громадянами, які мають одну Конституцію, але чомусь говорять двома різними мовами. А з позиції Конституції формальний захист будь-якої мови, не обумовлений потребами збереження етнічної самобутності, можна вважати державним злочином, бо це означає взаємну мовну конкуренцію і конкуренцію всіх мов меншин проти мови держави, фактичне руйнування гуманітарних основ державної влади. Мовну ситуацію в Україні штучно ускладнено до краю, бо слово логіки і просвіти це покоління вже не почує. Тут не плакати за долею української мови треба, а реально працювати, відновлюючи справедливість у кожному випадку порушення мовних і самобутніх прав етнічних українців, а також права громадянина на державну мову. В цьому сенсі справжнього організованого захисту української мови досі ще ніхто не починав. Були делікатні звертання до збірного образу Кота Василя, який усе слухає і їсть Була просвіта українців щодо національної свідомості й притомності, було відродження традицій, але правового захисту ще не було. Котові Василеві все одно, бо його політична воля ковбаса, і русифікує він усе ніби й не зі зла, а користі заради, за гроші чужих людей. Уже не раз говорилося, що зросійщення України вигідне не лише Росії це вигідна всім чужоземцям технологія знищення конкурентоспроможності нашого суспільства і держави, зручний і дешевий спосіб забезпечення своїх інтересів на теренах України. Практично всі грантодавальні і грантоїдні міжнародні структури в Україні працюють на пропаганду так званої толерантності українців і під маркою боротьби з ксенофобією. Вони не те, щоб допомогти відродженню нашої етнічної самобутності відлякують і відволікають етнічних українців від життєво важливої етнічної правозахисної діяльності у царині конституційного права на самобутність. Правозахисні українські організації здебільшого є філіалами стандартних світових уніфікуючих структур і саме тому впритул не бачать порушень прав людини в численних порушеннях прав українців на етнічну самобутність. Висновок однин право на етнічну самобутність, у тому числі й мовну може захистити і гарантувати собі за правом чисельної більшості лише сама українська етнічна громада і тільки за гроші, зібрані з особистих пожертв кожного незаможного українця. Всі громадські структури, які мають статутні завдання піклуватися про українську мовну, культурну, релігійну та іншу самобутність, повинні одержати юридичний статус правозахисних організацій, мати групу фахових правників і одержати добре фінансування діяльності, тісно контактуючи з простими людьми. Пора нарешті усім зрозуміти, що справжня громадська правозахисна діяльність, а сучасна громадська діяльність інакшою не буває, не робиться безкоштовно. Це дуже потрібна і вартісна, реальна робота конкретних і дуже кваліфікованих людей-інтелектуалів, які заслуговують на найвищу в суспільстві оплату праці від своєї нації. Громадський діяч функціонер, правник, який відважиться працювати в українській правозахисній організації, повинен одержувати платню вищу, ніж на ринку правових послуг і мати це забезпечення постійно, знати про те, що і його родина теж буде захищена. Український чесний журналіст, публіцист, аналітик повинен мати достойний гонорар за інтелектуальний труд. Якщо народ хоче вижити і дати добру перспективу молодим, він повинен шанувати не політиків, а громадських діячів, фахових правозахисників, адже вони фактично жертвують кар єрою у регіонах, де не в пошані українська мова. З часом, коли міцно встановиться практика і мода на судові справи захисту прав самобутності етнічних українців, цей вид правових послуг може стати цікавим і для адвокатських контор. Професійна сучасна громадська діяльність в різних сферах життя суспільства обов язково зацікавить молодь, адже це школа, яку мусить пройти кожен політик-державник. Водночас українці вирішать проблему зайнятості сотень молодих безробітних із дипломом правника. Просто збирати підписи за українську мову вже не треба. Краще презентувати проект конкретної акції чи програми з метою і планом дій, кошторисом витрат і розрахунком необхідних для цього пожертв громадян. Підпис без пожертви нічого не вартий, а пожертва добра, коли є особиста причетність до справи. Наші попередники жертвували більше, дехто й власним життям. Замість нарікати по кутках на постійну загрозу мові треба цією мовою говорити і дати пожертву на українську справу, довіривши захист власних прав професіоналам, яких серед українців достатньо. ч. 46, листопада 2010 р. СЛОВО ПРОСВІТИ

6 Одарив вас Бог ґрунтами це пропасти може, знай. Григорій Сковорода Свята справа 13 Микола ПУГОВИЦЯ, лауреат літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького КОЖНА РІЧКА СВОЇМ ГОРЕМ НАПХАНА Україна, а ще Португалія та Греція мають у Європі найменші запаси питної води на душу населення. Повірити в те важко: нехай потрапили до сумного списку середземноморські країни з їхнім спекотливим кліматом, а наша? Глянеш на мапу вся помережана голубими жилками. Чого варті оспівані народом Дніпро, Дунай, Дністер, Донець, Десна Величні назви багатьох річок у перекладі на слов янські мови означають: чиста, світла, прозора вода. Борисфен найбільша ріка і найбагатша поживними продуктами не лише між скіфськими ріками, а й між усіма взагалі, опріч єгипетського Нілу А проте з усіх інших рік Борисфен найкрасивіший, він постачає і розкішні пасовиська для худоби, прехорошу й у великій кількості рибу, вода його на смак дуже добра і чиста це свідчення залишив давньогрецький історик Геродот ( рр. до н.е.) після мандрів нижнім Придніпров ям. Дуже добру і чисту воду тисячоліттями несли Дніпро, Дунай, Дністер, Донець, Десна, несли їхні менші посестри. Такою їм і сьогодні б напувати Україну: з огляду геологічної структури пластів та природних умов, кажуть учені, країна не повинна складати компанію найбіднішим на воду. Проте басейни майже всіх річок (понад 80 відсотків населення для задоволення питних і побутових потреб користується водою з відкритих водоймищ) належать до забруднених і дуже забруднених. Найбільше це стосується сивого Славути, з якого п ють воду близько 35 мільйонів осіб. Того самого легендарного Славути, про якого Тарас Шевченко писав: Здається кращого немає// Нічого в Бога, як Дніпро. Не ліпший стан сьогодні Дунаю, Дністра, Дінця Чи не зла іронія, коли згадати варіації визначень назв цих билинних річок чисті, світлі? Санітарні служби всебічно дослідили півсотню водних об єктів держави і не виявили жодного водотоку або водоймища, які повністю задовольняли б гігієнічні вимоги. Навіть підземні води масово мінералізовані, забруднені пестицидами, рідкими стоками. Здебільшого не відповідають нормативам бюветні потребують очищення та додаткової підготовки. Погіршується якість артезіанських вод, за даними Головної державної санітарної служби України, наявність у них азотовмісних сполук, заліза, марганцю, показники жорсткості та загальної мінералізації у низці випадків перевищують допустимі рівні більш як удесятеро. Такі ось коктейлі! Кожна річка своїм горем напхана, але всі вони мають спільного ворога плуга. Саме орачі доклали чи не найбільше зусиль до їхнього знищення. Розорювали квітучі заплави, вивертали глиби землі на схилах полів уздовж русел і текли у ті русла брудні потоки. Замулювалось дно, втрачало здатність до дренажу Аж проситься сюди цитата з книги Безумство орача американського фермера Едварда Фолкнера: Знаменитий німецький фабрикант Крупп своїми гарматними снарядами за всю історію світових воєн не приніс людству стільки шкоди, скільки воно отримало від діяльності однієї фабрики з виробництва плугів для обертової оранки землі. Ще якихось півстоліття тому навіть річки південного Степу були повноводними і прозорими, хизувалися багатою флорою і фауною. Бо степовики не порушували давньої народної традиції не розорювати заплав. Дотримувався прісноводний режим поверхневих ґрунтових вод, родюча земля не вигрібалася під час злив і танення снігів, не загачувала русел. Ой із устя до Дніпра вершини // Сімсот річок і чотири // Усі в Дніпр упали співалося. На повні груди дихали річки. Поки не прийшли в заплави перетворювачі природи з плугами. Екологічне варварство призвело до того, що про життєдайні артерії півдня скоро можна буде сказати, перефразувавши Миколу Гоголя: Мало яка річка-степовичка добіжить до Дніпра. Оййой скільки їх уже тепер звили б кубельце на сторінках Голубої книги, якби така існувала за аналогією до Червоної. І не знаю, чого тут блукаю, не збагну, що сюди привело. Де та річка? хлоп ят питаю. Хлопці кажуть: Її не було писав Василь Цілий. НІЖ У ЧОРНОЗЕМ Учені б ють на сполох: у найближчі десятиліття ґрунтам і землям, малим річкам, які ще залишилися, іншим водоймам, урочищам, схожим на природні, буде завдано такої шкоди, яка остаточно відсуне в минуле спогад про родючість благодатних українських чорноземів і прекрасну природу України, перетворить на утопію мрії про могутню велику аграрну державу. Божевілля триває: за один лише рік з полів України вимивається та видувається близько 600 мільйонів тонн ґрунту, в тому числі понад 20 мільйонів тонн (!) гумусу основи родючості. Він і настеляє нові перини на дні річок, він і зводить їх зі світу: разом із мулом осідають залишки отрутохімікатів, хімічних добрив. А ми думаємо-гадаємо, чому інтенсивно цвітуть водосховища, чому конають водойми від синьо-зелених водоростей. Це результат роботи того самого плуга, прямий наслідок змиву з полів гумусу і добрив, які стимулюють розвиток небажаної рослинності. БЕЗУМСТВО ОРАЧА ПО-УКРАЇНСЬКОМУ Напівмертві річки вже не виконують природного призначення напувати землю. На півдні деякі доволі часто пересихають. Оскільки зменшується рівень ґрунтових вод, пересихає й земля, вироджуються ґрунти. Сотню разів був правий відомий учений-агроном Олександр Ізмаїльський, який ще на початку минулого століття у книзі Як висох наш степ застерігав, що не клімат винен у деградації чорноземів, а помилки агротехніки, знищення водоохоронних рослин, нехтування малими річками та й узагалі водами місцевого стоку. Правоту світоча аграрної науки потверджують сумні факти і з недалекого минулого, і сьогоднішнього життя. На моє прохання їх осмислює доктор сільськогосподарських наук Микола Милосердов, який ще зі студентської лави почав вивчати, досліджувати український Степ, писав дисертації не в затишних міністерських кабінетах на Хрещатику чи не менш затишних кабмінівських на Грушевського або академічних на Суворова, а в далекій херсонській глибинці, в селі Гайове Генічеського району, де впродовж багатьох десятиліть (до виходу на пенсію) очолював Присиваську агролісомеліоративну дослідну станцію і де мешкає донині. Здається, кожну грудочку таврійської землі зігріли його долоні. Почну з того, каже вчений, що бачить кожен, хто влітку подорожує Україною. Це вогняні смерчі. У мене досі перед очима картина понад десятирічної давнини, коли страшна пошесть тільки-но атакувала Степ. Широким полем скошеної озимої пшениці на великій швидкості двиготять паралельно один до одного два колісних трактори. Довгим тросом вони тягнуть палаючі скати, підпалюючи стерню й валки соломи. Хліб тоді уродив на славу: густа пшениця сягала півтора метра заввишки, житниця двох метрів. Аби швидше зібрати врожай, залишали високу стерню під час спалювання вона й давала вогняний вал. По всій Таврії тоді горіли поля Тактику випаленої землі і в наступні літа повсюдно застосовували у Криму, Херсонській, Запорізькій, інших областях. Гарячі вихори підхоплювали полум я, вогнем знищувалися старі скирти соломи, полезахисні лісові смуги довоєнної і повоєнної посадки, зелені насадження уздовж автомобільних і залізничних магістралей. У вогні гинули зайці, перепели, куріпки. Дим накривав їдкою пеленою села, затуляв сонце, забруднював атмосферу. На автомагістралі Москва Сімферополь через сильну задимленість траплялись аварії, припинявся рух. Випалені поля, вкриті попелом, довгий час стояли без обробітку, розжарювалися під пекучим сонцем, пересихали; останні запаси доступної вологи випаровувалися, родючий шар ґрунту перетворювався на камінь. Чим викликані такі дії орача? Одні пояснювали, що солома не потрібна, бо годувати нема кого, інші вважали, що вогонь спалює бур яни, грибкові захворювання, комах-шкідників, мишей. І лише один колишній голова колгоспу Микола Мальцев відповів з розумінням: Спалювання стерні божевілля, адже ґрунт це живий організм і, спалюючи поживні залишки, ми знищуємо всю мікрофлору, що населяє його. Стерня, як повсть на цілині, захищає поверхню ріллі від вітру. Підносити до неї сірника все одно, що торкатися гарячою праскою голого тіла. Сказав коротко, зрозуміло й дохідливо. Тепер на законодавчому рівні заборонено спалювати стерню, та хто тих законів дотримується? А згадаймо, як чинили наші предки при освоєнні цілинних степів півдня? Наприкінці ХІХ століття керуючий маєтками Подільської та Бессарабської губерній Іван Овсинський понад десять років обробляв ґрунт ножовими культиваторами завглибшки п ять сантиметрів при цьому стерня зберігалася, підвищувалися водний і поживний режими, зростала врожайність. Іван Овсинський 1899 року видав книжку Нова система землеробства, в якій стверджував, що глибока відвальна оранка плугом призвела до посилення посушливості регіону. Наприкінці ХІХ початку ХХ століття на півдні України ґрунт обробляли букером, який мав п ять безполицевих лемешів, розпушували його до глибини чотирнадцяти сантиметрів. На букері монтували сівалку, насіння висівали на вологе ложе. Зберігалися стерня, волога от і врожаїлася нива. Саме завдяки такому обробітку Росія перед Першою світовою війною посіла перше місце в світі з виробництва зерна. Букерний обробіток ґрунту, вів далі вчений, застосовували, доки країну не охопила суцільна колективізація сільського господарства. Тоді його заборонили як шкідливий, і на всій території СРСР почали запроваджувати глибоку полицеву оранку плугом, що згодом спричинило розпилювання та висушування поверхневого шару ґрунту, виникнення вітрової ерозії. Чорні бурі в повоєнний період траплялися щороку. Особливо тривалими вони були навесні 1960 р. і взимку 1969 р. Під час пилових бур посіви засікались і заносились дрібноземом, ґрунт видувався на глибину загортання насіння, на зябу і чорних парах на глибину обробітку. Якщо 1960 року чорна буря спостерігалася від Дону до Дніпра, то 1969-го від Волги до Карпат. Дрібноземом засипало дороги, села, канали; припиняли рух усіх видів транспорту, роботу на заводах, навчання у школах. Подрібнений до пилу ґрунт піднімався заввишки три кілометри, закривав сонце, проникав у всі щілини, осідав у квартирах. З явилася нова хвороба пилова пневмонія. Через сильне помутніння води в Азовському морі стався мор риби. Український чорнозем осідав у річках і навіть в океанах та на льодовиках за тисячі кілометрів від місця видування. Не даремно, мабуть, Миколо Михайловичу, мовиться в народі: поле від вітру не загородиш Не загородиш. Про те, яких збитків завдали чорні бурі родючості полів, можна судити на прикладі Присивашшя. За даними професора В. В. Докучаєва (він проводив ґрунтове обстеження наприкінці ХІХ століття) у ковиловому степу поблизу Новоолексіївки потужність ґрунту становила 66 сантиметрів, а гумусу було 6,025 відсотка. Тепер ці показники менші втричі! Неважко підрахувати, скільки загубили родючого чорнозему, якщо оперувати такими науковими даними: при видуванні ґрунту лише на 1 міліметр з полів Генічеського району безповоротно втрачається 1,3 мільйона тонн землі, в якій міститься 38,1 тис. т гумусу, 1,3 тис. т мінерального азоту, 6,4 тис. т рухомого фосфору, 27 тис. т рухомого калію. Захищали посіви і ґрунт від руйнування під час пилових бур тільки полезахисні лісові смуги. ІДЕМО СВОЄЮ ДОРОГОЮ Після 1969 р., коли у січні-лютому багатоденна пилова буря на півдні та південному сході України вигребла до сантиметрів верхнього шару ґрунту, у таких значних масштабах вітроерозійне пекло не повторювалося. Траплялися місцеві катаклізми. Вчора несло пилюгу аж до неба, поламало верби і порвало дроти писав 21 червня 1975 року в листі до редактора видавництва Молодь Надії Марченко письменник Григір Тютюнник (того літа прозаїк відпочивав у рідному селі Шилівці на Полтавщині). Либонь, ні тоді ні пізніше пилюга, зіткана з мільярдів піднятих у небо ґрунтових піщинок, не досягала Хрещатика, бо якихось кардинальних заходів на захист годувальниці так і не вжили. Що в підсумку маємо про це розповів степовик Микола Милосердов. А ось ще один висновок авторитетних київських вчених: Зруйновано навіть ту недосконалу і малоефективну систему контролю за станом та використанням земель, яка функціонувала в недалекому минулому, пишуть у газеті Дзеркало тижня член-кореспондент Української академії аграрних наук, професор Сергій Булигін і доктор географічних наук Володимир Бураков. Треба визнати, що ХХ століття було втраченим для організації захисту, охорони і розвитку ґрунтово-земельних ресурсів України. У найближчі років ґрунтам і землям, малим річкам, які ще залишилися та іншим водним об єктам, урочищам, схожим на природні, буде завдано такої шкоди, яка остаточно відсуне в минуле спогад про родючість благодатних українських земель і прекрасну природу країни, перетворить на утопію мрії про майбутню велику аграрну державу. Чи не про те ще перший розум наш Григорій Сковорода попереджав у ХVІІІ столітті: Одарив вас Бог ґрунтами це пропасти може, знай? ( Сад божественних пісень, Пісня 24). Але що нам попередження, застереження?! Ми йдемо своєю дорогою, навіть не задумуючись над тим, що земля процитую поетичні й не дуже поетичні слова, почуті від голови фермерського господарства Тополине з Хмельниччини Василя Марущака це організм, котрий здатний відчувати радість весняного пробудження і тепло щедрого літа, багатство золотої осені і спокій зимової тиші, котрий страждає від байдужого, а тим паче хижацького до нього ставлення. Байдуже, хижацьке по-іншому таке ставлення до землі не назвеш. Видушуємо з неї останні соки. Труїмо пестицидами. Рвемо, ріжемо, шматуємо гострими лезами плугів Чи пороблено щось нам? Адже Земля все відчуває! Однак відродження українських чорноземів можливе. Ще можливе. Такої думки дотримуються ґрунтознавці, біогеографи, екологи. Ще можна бодай частково повернути первісну структуру ґрунтів, їхню здатність до самовідновлення. За умов біологізації рільництва. За відмови від отрутохімікатів та штучних добрив. За усвідомлення ґрунту як живої істоти, живої системи. ч. 46, листопада 2010 р. СЛОВО ПРОСВІТИ