МІСТО І ВІЙНА: РЕАЛІЇ ТА СТЕРЕОТИПИ ПЕРІОДУ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ В МЕНТАЛЬНОСТІ ЛЬВІВ ЯН

Transcription

1 УДК 94 ( ) 1939/ 1944 : 308 Р.Й. Голик Інститут українознавства ім. І. Крип якевича НАН України МІСТО І ВІЙНА: РЕАЛІЇ ТА СТЕРЕОТИПИ ПЕРІОДУ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ В МЕНТАЛЬНОСТІ ЛЬВІВ ЯН Голик Р. Й., 2011 Зроблено спробу реконструювати масову психологію львів ян під час нацистської окупації. Досліджено стереотипи сприйняття німецьких військ, ідеологічних кліше нової влади, геноциду єврейського населення, побутових реалій. The problem of social and ethnic stereotypes in the everyday life of Lviv s citizens under the the Nazi occupation to be discussed. Кожен воєнний конфлікт глибинна трансформація суспільства: його щоденного побуту, економіки, політичної ідеології та масової свідомості. Війна змінює усю систему культурних цінностей мирного часу, зокрема й взаємовідносини між цивільним населенням і армією. Велике значення у цій ситуації мають стереотипи стійкі трафаретні уявлення про людей та їхні соціальні ролі, психологічні ознаки та національну ідентичність. Шаблони мислення здатні підсилити або навіть спровокувати збройне протистояння, тому їх використовують в інформаційних війнах. Через це воєнна історія безпосередньо пов язана з історією ментальності. Це добре видно на прикладі окупованої Галичини, зокрема Львова рр. У цій роботі ми спробуємо проаналізувати реакцію населення міста на воєнні дії, сприйняття окупаційної армії та уявлення міщан про життя в умовах надзвичайного стану. Початок німецько-радянської війни, як і перший етап німецько-польського протистояння, асоціювався у мешканців Львова із кількома хвилями доволі відчутних бомбардувань. В окремих спогадах німецькі нальоти описували навіть крізь призму малого Апокаліпсису, жертвою якого стало місто: Ціле небо над Львовом почорніло від сотень юнкерсів і месершмітів За хвилину над Цитаделлю розгорілося пекло. Можна було оглухнути від гуку бомб, артилерійської канонади і гулу сотень потужних моторів, особливо коли літаки йшли в піке Коли літаки поверталися уже до своєї бази, почастували ще на прощання Кадетську гору серією бомб і вогнем кулеметів З-поза Високого Замку йшов у небо потужний стовп чорного як смола диму і спливав на місто в котловині [13, с.167]. Отож, прихід німецьких військ влітку 1941 р., так само, як і вступ Червоної армії у вересні 1939 р., ще раз видозмінив образ міста у масовій свідомості. На перших порах німців пов язували зі сталевою волею і силою, з одного боку, та певною «витонченістю», з іншого: вони надходили, сіро-сині вояки нової армії, що йшла на зміну буро-сірим бійцям. Вкриті пилюгою, замаєні зеленню шапки, йшли кроком маршових колон, молоді й сильні, самопевно всміхаючись до публіки, що стояла вздовж тротуарів. За ними їхали валки укритих брезентом вантажників, таких тендітних після совєтських велетнів-машин. Гармат і танків не було видко, вони вливалися десь у місто іншими артеріями (В. Марська Буря над Львовом ). Крім того, німецьких солдат, на противагу радянським, стали пов язувати із чистотою та охайністю, а це для міщан було синонімом їхньої культурності [7, с. 254] Серед українців поширилася ілюзорна думка про те, що Львів може, нарешті, стати справді українським. Появу української символіки на вулицях міста відразу після появи німецьких збройних сил сприймали як маніфестацію його національної приналежності: В перший день Львів зразу змінився. На будинках з явились синьо-жовті прапори Тішило, що ось тут, у нашому місті, в якому я пережив дев ятнадцять років під польською займанщиною та майже два роки радянського визволення, вперше побачив на міській ратуші синьо-жовтий прапор згадував О.Тарнавський [9, с ]. З іншого боку, зміну символів вважали знаком визволення з-під сталінського режиму загалом. Свідченням тому, за спогадами того ж О. Тарнавського, стало несподіване поширення 216

2 серед мешканців синьо-жовтих пов язок, що мали відрізняти своїх від чужих : такими пов язками запаслися різні людці, які й не знали української мови, але мали нагоду свобідно виявити реакцію на все те, що довелося пережити під совєтською владою [9, с. 67]. Макабричні картини звірств сталінського режиму, свідками яких стали львів яни після відкриття тюрем на Казимирівській ( Бригідки ) і Лонцького, лише підсилювали цей настрій. Водночас вони були дієвим засобом німецької військової пропаганди, розрахованої як на цивільне населення, так і на німецьких солдат. У їхній свідомості створювали образ озвірілого ворога: їх водили до львівських тюрем як на екскурсії, показували розстріляних полонених солдатів вермахту і люфтваффе. Це побачили сотні тисяч німців у кінохроніці, читали в газетах і журналах. У дикій і безбожній Росії, упевнилися німці, людське життя не має вартості [ 7, с.111]. Натомість для польських мешканців Галичини таким пропагандистським інструментом згодом стала німецька кінохроніка про злочин під Катинню. Її регулярно висвітлювали у львівських кінотеатрах, щоб підсилити антирадянські настрої [там само, с.256]. Появу в перших лавах німецьких військ, які вступали до Львова, українських збройних формувань (таких, як батальйон Нахтігаль ), спочатку вважали позитивним сигналом нової влади в бік українців. Цей оптимізм української громади міста вилився, зрештою, у символічний акт відновлення незалежності. У свідомості польських мешканців прихід Нахтігалю викликав, радше, негативну реакцію, підсилену давніми стереотипами (уявленнями про гайдамаччину, козаччину, події рр. тощо). Лише у рідкісних випадках поляки ставилися до української візії подій з певним розумінням: У перший момент, побачивши ці чорні мундири й страшні обличчя українських гайдамаків, я відчула відразу, але коли уявила собі, з якою любов ю і гордістю дивляться на них їхні земляки, зовсім перестала. Бо як би там не було, ті молоді люди клали на терези своє життя, аби вибороти волю для свого народу, волю, яку в завуальованій формі обіцяли німці [ 13, с.175]. Поширюваний гітлерівською пропагандою образ фашистської Німеччини був відомий львів янам ще з часів міжвоєнної Польщі. Його також сприймали неоднаково. Так, за спогадами Л. Біласа, орієнтовно у 1937 р. в кінотеатрі Роксі демонстрували відомий фільм Л. Ріфеншталь про мюнхенську Олімпіаду 1936 р. ( Воля до перемоги ), де режисерка сконструювала ідеалізований образ зразкового німця як живе втілення «нового порядку» в Європі [1, с.40]. Картини щасливої Німеччини розповсюджували й через багато ілюстровані видання, які потрапляли у львівські книгарні. Вони давали уявлення про основні ідеологеми Третього Рейху, показуючи їх винятково у позитивному світлі: В центрі був, розуміється, Фюрер, оточений захопленими масами здисциплінованих до маріонетковості людей, фанатично відданих одній ідеї ( ) На незвичного до такої масивної пропаганди читача ця публікація мусила справити сильне враження; в мене вона викликала уявлення, що якась нечувана сила заволоділа Німеччиною, що вона ( ) навіть буде мати в недалекому майбутньому великий вплив на Європу, напевно і на Україну [там само, с.50]. Важливим фактором, що вплинув на формування відносно сприятливої рецепції Тисячолітнього Рейху, ставали радіопередачі, трансльовані з нацистських партійних з їздів. З одного боку, вони апелювали до емоційного ентузіазму, волюнтаризму мас (промови Гітлера і Геббельса) загалом, з іншого до національних почуттів пригноблених народів, зокрема й українців: Вже тому, що ми, українці, вимагали для себе прав ми з цікавістю слухали ці передачі, які скріплювали наші надії на недалекі політичні зміни на краще [там само]. Звідси, очевидно, популярність ідеологеми Україна природний союзник Великонімеччини серед української інтелігенції в умовах польської та радянської присутності у Галичині. Згодом цей лозунг, разом з культом великого фюрера, став частиною німецької пропаганди, затіняючи реальні наміри нацистського режиму щодо окупованих територій: 1939 року ви попали в страшні кігті большевизму ( ) Але тоді перед вами мусило постати питання, де ваше місце. За Гітлера, або за Сталіна так стояло питання, третього не було. Вибравши А. Гітлера, ви проявили чимало доброї волі й активності в спільній боротьбі проти большевизму, як це було наприклад з 217

3 Добровольчою дивізією стверджував губернатор Галичини 12 березня 1944 р. у промові перед культурно-освітніми працівниками і пропагандистами у Львові [4, с ] Однак дійсність нового окупаційного режиму була настільки ж далекою від створеного пропагандистами ідеалу, як і колишня радянська реальність. На перших порах у масовій свідомості мешканців міста цю розбіжність сприймали поблажливо, як військову необхідність. Виникло навіть враження, що принаймні у культурному вимірі місто повертається до свого дорадянського стану. Багатьох приваблювала строга упорядкованість у соціальних відносинах, яку запровадила німецька влада: німецьке замилування до порядку не допускало жебрацько-анархічного безплатного проїзду трамваєм. Платили всі: військові, поліцаї, есесівці [4, с. 209] Проте згодом воєнізований вигляд Львова почав обростати негативними конотаціями. Так, доволі швидко зникли символи віртуальної українськості Львова, а їм на зміну прийшли стандартні знаки німецької військової та ідеологічної присутності. Одяг німецьких вояків, нацистська символіка, засоби візуальної пропаганди стали асоціюватися з потенційною небезпекою: Вулиці зачорніли околичками круглих кашкетів, появилися сірі уніформи з чорними ромбами й відзнаками SD на рукавах, зачорніли великі пістолі на поясах гестапівців, забагріли на мурах старезних кам яниць бекантмахунги, що віщували наглу і сподівану смерть, вивіски нур фюр дойче і зондермануднги про стільки то - і стільки брутто-регістрових тонн ( О. Лисяк Моє середмістя ). Тому з німецькими військовиками мирні мешканці, наприклад, намагалися контактувати якнайменше [7, c. 149] Ілюзію українізації міста знищив також різкий поділ публічного простору. Відтепер кращі місця, призначені винятково для німців, чітко відокремлювали від місць для решти населення міста, які, своєю чергою, теж могли поділятися за національною ознакою. Це стосувалося, зокрема, розважальних закладів, центрів товариського життя тощо. Так, за розпорядженням відділу пропаганди кінотеатри Касіно та Олімп потрапили до категорії виключно німецьких, Студіо, Метро і Муза призначалися для українців, а Роксі, Космос, Світ для поляків. Через це культурні світи окупантів і окупованих перебували ніби у різних часових вимірах: відвідування вистав міського театру у суботи, неділі і понеділки з резервувалося «лише для німців», натомість у вівторки, середи і четверги з год. та у неділі з для відвідувачів інших національностей [4, c.120]. Це, зрозуміло, викликало негативну реакцію міського населення. Німців почали сприймати як узурпаторів, які принижують гідність решти мешканців навіть на елементарному побутовому рівні: Кожен трамвайний вагон, а якщо трамвай був спарений, то кожен перший вагон, розділили стальним ланцюгом, обшитим шкірою на дві половини. На помості, де вагоноводій, і на лавках половини вагону розміщалося декілька німців, траплялося, що не було там жодного, а в той же час у другій половині, за ланцюгом ніде встромити ногу, люди висіли на підніжках, а частина взагалі не могла потрапити до вагона [7, c. 209]. Характерною була також розповсюджена під час переселення євреїв у гетто чутка про те, що німецька влада прагне провести тотальну сегрегацію, відродити середньовічні етнічні квартали, розміщуючи львів ян у окремих районах: Львів ( ) поділять та чотири національні частини: південну заселять німці, західну поляки, східну українці, а північну євреї [там само, с.175]. У міжвоєнному Львові українців, поляків і євреїв відокремлювали невидимі стіни взаємних упереджень. У воєнному місті бар єри між німцями і ненімцями стали цілком реальними. Ще одним знаком влади над місцевим населенням стали німецькі назви міських вулиць та дільниць збільшеного Львова (з 1 липня 1942 р. ця назва поширювалася також і на приміські села: Винники, Рудно, Кривчиці, Лисиничі, Сихів, Козельники, Малехів, Зимна Вода тощо): Штадтмітте, Ам Пельтев, Кайзервальд, Штадвальд, Квєлленберг, Стрийпарк, Гохшулє, Гауптбангоф, Зоммерштайн, Вайненберг, Кальтвассер тощо [8, с. 27]. У цю саму знакову систему вписувалися назви установ, організацій та навчальних закладів міста. Так, колишні вищі навчальні заклади (університет, радянські інститути) були перейменовані на фахові курси, щоб додатково підкреслювати нижчий статус місцевого населення порівняно із новими жителями міста, які за расовими стандартами підпадали під німецькі норми. Ідеї нацистського панування були підпорядковані також громадські ритуали (мітинги, урочисті збори у 218

4 міському театрі, присвячені пам ятним подіям у житті нацистської держави тощо). Особливе значення для українців Львова мали публічні заходи, присвячені формуванню дивізії Галичина, які досі викликають двозначну інтерпретацію. У масовій свідомості тодішніх львів ян образ цього формування був амбівалентним. З одного боку, його сприймали як складову чужих німецьких збройних сил, куди силою факту вимушені були ввійти українці для боротьби з більшовиками:.. німаки раптом згадали про українців і надумали забирати наших хлопців до свого війська в якості гарматного м яса. ( ) Шеренги новобранців у цивільному, часто сільському одязі, не скидалися на стрункі військові лави, радше нагадували гурти прочан якогось відпусту. Під впливом критичних домашніх розмов, посилених ще й тим, що все це я спостерігав з висоти, звідки людські фігури скидалися на ляльки, парад видавався мені жалюгідним [7, с. 274, 276]. Інші ж львів яни дивилися на Дивізію як на відродження легіонів Українських січових стрільців (невипадково у промовах тогочасних українських діячів вона фігурує як стрілецька дивізія Галичина ) і навіть військ княжої доби ( ідуть наші добровольці, як колись ішли стрільці, грають їм шоломи в сонці ). Цьому сприяли як елементи візуальної символіки (емблема дивізії зображення галицького лева ), так і вживані лише в її межах стрілецькі переклади німецьких назв військових звань (унтерштурмфюрер чотар, гауптштурмфюрер - сотник, штабсшарфюрер бунчужний тощо) [2, с.357, 377]. Усе це викликало ентузіазм частини українських жителів міста, трансформований пізніше в образ сонячного і заповненого квітами Львова з повісті І. Багряного: Величезні юрбища. Люди на балконах і в вікнах будинків Безліч їх! А вони військо, щойно нарекрутоване, юне, сповнене надій, молоде Квіти летять з усіх боків і падають, як весняний дощ І ( ) руки, безліч рук мають привітно. А крізь той дощ квітів, крізь ту мерехкотяву рук машерують вони. Це вони машерують вулицями древнього й славного українського міста ( ) Воно про те снило протягом десятиліть, століть, з давніх-давен, в час масових шибениць, мордів і розстрілів, в час найбільшого відчаю І ось наче вдарив десь промінь і позолотив надією темні мури й жалоби І це тому стільки урочистостей, стільки наївного шалу Це тому мешканці цього древнього і змученого міста закидають їх квітами (І. Багряний Огненне коло ). Однак ці ілюзії швидко розвіялися. Дивізія Галичина, яка з погляду українців була зародком нового власного війська, в очах німецького командування мала лише функцію однієї з тактичних перешкод на шляху наступаючих радянських військ. Тут домінував принцип збереження життя німецьких солдат за рахунок представників нижчих рас. На найнижчому щаблі сконструйованої нацистами етносоціальної ієрархії (а, фактично, поза суспільством взагалі) опинилися львівські євреї, замкнені у межах гетто і приречені на знищення. Процес поступового відокремлення арійців від неарійців розпочався відразу після приходу німецьких військ і мав кілька етапів. Першим з них було публічне приниження євреїв. Спочатку вони не мали права ходити тією самою частиною тротуару, що й німці, їх примушували робити безглузді рухи або виконувати важку роботу: їм казали помпувати воду, а нам, тобто арійцям, підставляти відра і дзбани. Коли євреї, змучені працею, сповільнювали темп, солдати щось верещали до них, били по головах бамбуковими прутами, а по обличчях шкіряними рукавичками.( ). Коло полудня німці змінили метод знущання над євреями ( ). Дали якомусь старому євреєві бамбукову паличку, і наказали йому диригувати працею тих, які помпували воду. Він мусів найшвидше, як тільки міг, рахувати: ein, zwei, ein, zwei, б ючи по голові тих, хто не витримав темпу По полудню вигнали з помешкань решту євреїв і наказали чистити військові автомашини, запарковані на території давнього Закладу ім. Абрагамовичів, а елегантним єврейкам носити там з нашої помпи, тобто якихось сто метрів, відра з водою і шурувати підлоги, сходи і стіни [13,с. 180]. Переважно сцени знущання перетворювалися у вуличні спектаклі, де євреям відводили роль тварин або безсилих жертв, які не мали права оборонятися: їм назустріч промаршував відділ жидів з міліціянтами. На команду жиди падали на всі чотири, і, стрибаючи на команду, гавкали, як собаки. На звороті в Зиґмунтівську вулицю перестрів їх старий жид з 219

5 закривавленим обличчям, йому навздогін біг підросток з нагайкою (В. Марська Буря над Львовом ). Пізніше були запроваджені додаткові знаки нашиті зірки Давида, які мали cтати обов язковим атрибутом євреїв і вирізняти їх серед інших жителів міста. Усе це викликало різку зміну ментальності львівських євреїв. Їхнє ставлення до міста з порівняно позитивного перетворилося на негативне. Вони стали остерігатися міського простору: для євреїв він став утіленням німецького, польського та українського антисемітизму. Звідси ж, зокрема, чутки про львівські дні Петлюри та збірний образ українського натовпу, який влаштовує єврейські погроми, у спогадах К. Левіна. Після постійних жахів Львова життя у Раві-Руській було ідилією підсумовував він потім [5, с.46, 49,50]. Зрештою, частина мешканців міста поляків та українців дійсно підтримала нацистські антиєврейські лозунги, зокрема, брала участь у демаскуванні схованих євреїв та публічних екзекуціях над ними. Для них семіти були якщо не ворогами, то небезпечними сусідами, яких слід позбутися. Інша частина, натомість, прагнула якщо не врятувати євреїв (що було значним ризиком), то, принаймні, допомогти їм вижити. Для цих міщан євреї були просто людьми, які страждають і заслуговують на співчуття та підтримку [3]. Поступово львівяни- неарійці були взагалі сховані за стінами гетто, життєвий простір якого постійно скорочувався, аж поки не був зліквідований зовсім. Так виникла картина особливих міських дільниць, мешканці яких опинилися у закритому для інших просторі, щоб ніколи звідти не вернутися: Тоді якогось дня цілковито обезлюдніли й вимерли всі вулиці від Бернштейна аж до дільниць поза театром Залишились самі будинки з розхитаними вітром прочиненими вікнами, з раптовою пусткою стін, подвір їв і ґанків. А ще за якийсь час піднялася, а потім зникла дерев яна огорожа гетто. Я бачив здалека його приміську розкидану забудову, а згодом тільки заросле травою румовище (С. Лем Високий Замок ). Зрештою, внаслідок цілеспрямованого геноциду світ львівського єврейства зник у безодні національної катастрофи ( шоа ), а разом з ним значуща частина Львова як суспільного організму. Проте загалом образ Львова рр. у суспільній свідомості його жителів був амбівалентним і навіть парадоксальним. З одного боку, він асоціювався з хлібними картками, аусвайсами, поліційною годиною, численними обмеженнями громадянських свобод тощо. Елементом щоденного життя окупованого міста стали списки страчених; проводилися показові розстріли людей на вулицях; молодих і здорових людей відправляли на примусові роботи у Німеччину. Це провокувало страх і невпевненість у завтрашньому дні. Водночас, наприклад, у середовищі українських інтелектуалів протікало пожвавлене товариське й культурне життя. Діяв Літературний клуб, люди, попри все, відвідували театри, а постановка шекспірівського Гамлета у міському театрі 21 вересня 1943 р. стала взагалі прем єрою на українській сцені. Слід врахувати, що зацікавлення публіки до театрального життя не обмежувалося цією постановкою: За два роки праці Львівський театр у невідрадних воєнних умовах поставив 46 прем єр, з того 21 прем єра нові драматичні вистави (побутові, історичні, психологічні, інсценізації і комедії ), 13 оперних, 5 опереткових і 7 балетних.( ) Про популярність і ролю Львівського театру вказує кількість окремих вистав, з яких Тріумф прокурора Дальського йшов 29 разів, «Облога» 19 разів і завжди при виповненій залі [4, С.177]. Популярним став також перегляд кінофільмів. Щоправда, у середовищі польського та українського рухів опору кіноманію, нарівні зі поширенням алкоголізму, вважали ідеологічною диверсією німців, які, на думку прихильників радикальних дій, у такий спосіб прагнули відвернути місцеву молодь від жорстокої дійсності та підпільної боротьби [7, с ]. Водночас у місті з являлися нові українські видання, а це розширювало дотеперішнє коло читання. Його формувала доросла преса (на зразок Львівських щоденних вістей ), яка, окрім інформативної і пропагандивної, виконувала й розважальну функцію (там вміщувалися, наприклад, тзв. фельєтони нариси на різні теми). Її доповнювала дитяча періодика зокрема, журнали на кшталт Малих друзів, зміст яких складався із віршів, оповідань, казок, ребусів тощо. Поруч з цим, український читач отримував наукову літературу, опубліковану в рамках проектів Українського 220

6 видавництва ( Історія форм української мови Грунського Ковальова, Нарис української літературної мови XVII ст. П. Житецького, друге видання Географії України і сумежних країв В. Кубійовича, Сучасний Львів О. Степанів тощо). Тому навіть у воєнних умовах в ментальності львів ян залишалося місце для сентиментального погляду на середовище, в якому вони жили: І тоді мені подумалося, що Львів, як Рим, лежить на семи пагорбах передусім Високий Замок, пізніше Цитадель, Кадетська гора, Личаківське узгір я, Погулянка, Залізна вода, і стрімкі урвища Клепарова зауважує Я. Дабулевич, описуючи бомбардування 1941 р. [13, с. 175]. Образ воєнного міста був особливо привабливим в очах тих, для кого Львів слугував лише тимчасовою зупинкою перед майбутнім шляхом із України на Захід. Для Ю. Шевельова, який вже побував тут в 1940 р, воєнний Львів став об єктом захоплення, символом мрії, позбавленим елементів жорстокої реальності. Це образ міста, сплетений із фрагментів, образ, заповнений не стільки деталями, скільки уламками вражень: Це був захват медового місяця в обіймах уявного міста князя Льва, і Лева, жовтого на блакитному тлі, Лева, що спирався на картонний меч Я зберіг якесь напівуявне цілісне враження від ренесансових будов ринку, від тісноти Руської вулиці й сумежних, але я не був у середині старих церков, не бачив фресок, вікон та вітражів, а вже зовсім мало лишилося від північно-західної частини міста, включно з собором Св. Юра, від Високого Замку, де не пролягали мої щоденні маршрути, що кружляли довкола осідків УЦК, Літературно-мистецького клюбу, Українського видавництва, книгозбірні НТШ й мого мешкання на вул. Конопніцької. Із Стрийського парку я несу в пам яті кілька ялинок, але не цілість парку. Не бував я і в будинку Івана Франка, а музей коло Оперного театру був офіційно закритий і я не добрався всередину. Місто було для мене декорацією.а все ж таки цілісний образ міста я з собою вивіз. Образ іншого міста, не такого, як Харків Київ, або Одеса, і в цьому образі химерно сполучаються малі деталі фонтан Нептуна на ринку, горорізьба одного з будинків там, темне склепіння одного з будинків на Руській вулиці, та ж таки ялинка Стрийського парку, важка озійність Св. Юра, загально-цісарсько-королівська недоречність фасади Оперного театру, підстрижені деревця академічної вулиці. Мого Львова в дійсності не було, але деталі справжнього міста живуть у моїй пам яті [10, с ]. Поглядом стороннього дивився на Львів також і А. Любченко. Його щоденник відтворює атмосферу зустрічі з містом у березні 1943 року: поява перших ознак міської території (будинки, електрика, трамваї) вгадування знайомих місць очікування зустрічі із знайомими людьми: обабіч частіше й частіше виринають зі сутіні кам яні будинки, крізь затемнені вікна пробивається електричне світло, будинки наростають, на хідниках уже люди, уже височать телеграфічні стовпи, уже дзенькнув трамвай Львів? Невже Львів? Так, Львів. Ось Личаків. Ось церква (чи костел) на горбку, з її парапету Рута показувала мені чудесну панораму Львова. Ось промайнула вул. Генінґа може Рута зараз удома? Ось уже центральний майдан із пам ятником Міцкевича, вдалі ледве помітні обриси Оперового театру. Машина повертає вбік на вул. Городецьку, і там під 30 номером зупиняється [11, с.128]. Проблема війни та її небезпек тут витіснена далеко на другий план: перший займають суб єктивні враження і цілком позитивні емоції. Інший український поет, Є. Маланюк, намагався побачити у воєнному Львові риси Києва. Попри комендантську годину, вечірні прогулянки містом для нього перетворилися у своєрідний ритуал. Це створювало відчуття захищеності перед бойовими діями, реконструювало атмосферу мирного часу: Увечорі йшлося на Високий замок, і, коли запалювали на Підзамчі вогні, враження було достеменно таке, як у Києві, дивлячись з Володимирської гірки на вечірній Поділ [6, с.111]. Як бачимо, і тут воєнна реальність поглинена приватними людськими переживаннями. Утопічну картину безпечного міста у масовій свідомості доповнювали також заспокійливі пророцтва українських та польських стигматиків, які запевняли, що у Львові большевиків не буде, що війна закінчиться величезною битвою під Прагою Кінець війни вони віщують на 29/ХІ-44 р. і всі твердять, що постане велика укр. держава [11,с..238]. 221

7 Проте з наближенням фронту у 1944 р. усі і приїжджі, і жителі міста, мусіли розпрощатися з міфологією ідилічного Львова. Для частини з них це розставання означало евакуацію далі на Захід і накладалося на узагальнений образ наляканого міста, яке рятується від наступу Червоної Армії: Львів неофіційно, але день-у-день енергійніше евакуюється. Рух вантажних машин, переважно військових, стає безнастанним. Часто видко, як ці машини навантажено хатніми, ба навіть кухонними речами, і все це їде кудись на захід розбитими заболоченими дорогами Дуже тривожно, сумно, підозріло, прикро, заклопотані обличчя, поспішні рухи, нервозність, злість і знову болото, машини, метушня [там само,с. 194]. Для тих, хто виїхав дещо пізніше, наближення радянських військ сигналізувало розставання з містом, яке вже піддавали бомбардуванню. Тим, хто залишився, довелося побачити, як Львів перетворюється на плацдарм бойових дій, і відчути на собі їх наслідки. Саме таким постало місто в очах К. Бадецького 27 липня 1944 р.: пробиті гранатами і шрапнелями або обійняті полум ям кам яниці; дороги покриті зваленими ліхтарями, зрубаними деревами і зірваними ( ) трамвайними лініями, на місцях боїв попалені німецькі танки із обвугленими воїнами. Не менш вражаючою для вченого була картина Міського архіву, де він довгі роки працював: вхід завалений повністю, фасад пооббиваний кулями, квітникова клумба міниться у променях сонця брильянтами товченого скла, галузки дерев покривають землю [ 12, с ]. Проте спричинені боями зовнішні ушкодження були лише вершиною айсберга. Глибинних трансформацій зазнали ментальність і культура міщан, різко помінялася структура міської спільноти і це був лише початок змін. Німецька окупація спричинила винищення єврейського населення і залишила глибокі шрами на суспільному тілі Львова. Однак з другим приходом Червоної Армії на соціальне, національне й культурне лице міста чекала ще одна пластична операція, яка докорінно змінила масову свідомість львів ян. 1.Білас Л. Оглядаючись назад. Пережите рр. і передумане. Львів, Боляновський А. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини ( ). Львів, Керик М. Стратегії і способи порятунку євреїв Львові у рр. // Львів: місто, суспільство, культура. Т. 6. /За ред. О. Аркуші, М. Мудрого. Львів,2007. С ; 4. Культурне життя в Україні К, Т1. 5. Левін К. Мандрівка крізь ілюзії. Львів, Маланюк Є. Львів і Галичина // Львів. Літературно-мистецький збірник в 700-і роковини заснування княжого города. Філадельфія, Наконечний Є. «Шоа» у Львові. Спогади. Львів, Степанів О. Сучасний Львів Львів, Тарнавський О. Літературний Львів, Львів, Шевельов Ю. Я мене мені (і довкруги). Харків Нью-Йорк, Щоденник Аркадія Любченка. Львів Нью-Йорк, Badecki K. Ostatnie dni okupacji niemieckiej i zajęcie Lwowa przez Rosjan // Rocznik Lwowski, Warszawa, Dabulewicz Rutkowska J. Poezja, proza i dramat. Pamiętnik nastolatki Wrocław,