Джудіт Батлер Гендерний клопіт Фемінізм та Підрив Тожсамості

Transcription

1 Джудіт Батлер Гендерний клопіт Фемінізм та Підрив Тожсамості Judith Butler "Gender Trouble Feminism and the Subversion of Identity". Routledge, Chapman & Hall, Inc. New York- London Зміст: Передмова (до видання 1999 року) Передмова (до видання 1990 року) Розділ 1. Суб єкти статі/гендеру/жадання 1. Жінки як головний суб єкт фемінізму 2. Обов язковий порядок статі/гендеру/жадання 3. Гендер: повторювані невдачі сучасних дебатів 4. Осмислення теорій бінарного, одиничного та того, що поза ними 5. Тожсамість, стать та метафізика сутності. 6. Мова, влада та стратегії витіснення Розділ 2. Заборона, психоаналіз та породження гетеросексуальної матриці 1. Структуралізм: критичний обмін 2. Лакан, Рів єр та стратегії маскараду 3. Фройд та меланхолія гендеру 4. Гендерна складність та межі ототожнення 5. Переформулюючи заборону як владу Розділ 3. Підривні тілесні акти 1. Тілесна політика Юлії Крістєвої 2. Фуко, Еркюлін та стратегії статевої перервності 3. Монік Віттіг: тілесне роздрібнення та уявна стать 4. Тілесні написи, перформативні підриви Висновки: Від пародії до політики Примітки Глосарій Іменний та предметний покажчик

2 Передмова (до видання 1999 року) Десять років тому я завершила рукопис книжки Гендерний клопіт * /*/ Як у назві книжки (Gender Trouble), так і в її тексті використане слово trouble. У перекладі з англійської воно означає не тільки клопіт, але й неспокій, халепа, неприємність, проблема. Джудіт Батлер постійно грає із багатозначністю цього слова (прим. ред.)./ ) та надіслала його до видавництва Раутледж для друку. Я не передбачала, що ця книжка зацікавить настільки широку аудиторію, також не знала я і того, що вона стане провокуючим втручанням у феміністську теорію, чи того, що її будуть цитувати як один з провідних текстів квір-теорії. Успіх книжки перевершив мої сподівання, і це, звісно, частково є вислідом зміни контексту її сприйняття. Під час написання я усвідомлювала своє власне вороже й опозиційне ставлення до деяких форм фемінізму, хоча і розуміла, що цей текст є частиною того ж фемінізму. Я писала у традиції іманентної критики, котра намагається спровокувати критичний перегляд основної термінології напряму, до якого вона належить. Існувала і досі існує підстава для такого способу критики розмежування самокритики, яка обіцяє напрямові змістовніше та більш демократичне життя, та критики, котра прагне його цілком зруйнувати. Зрозуміло, завжди наявна можливість переплутати першу із другою, але я маю надію, що у випадку Гендерної проблеми цього не станеться. У 1989 році мене найбільш цікавила критика все потужнішого гетеросексуального натиску у феміністській літературній теорії. Я прагла протистояти поглядам, які висували припущення щодо меж та правильності гендеру і звужували поняття гендеру до загальноприйнятих понять маскулінності та фемінності. Я вважала і вважаю, що будь-яка феміністська теорія, котра виходить з обмежених значень гендеру, встановлює виключальні (часто із гомофобними наслідками) гендерні норми у фемінізмі. Мені здавалося й здається, що фемінізм має пильнувати, аби не ідеалізувати певні вирази гендеру, які, в свою чергу, створюють нові форми ієрархії та виключення. Найбільше я виступала проти таких ладів істини, які ставлять за умову визнання певних виразів гендеру помилковими або вторинними, а інших вірними й первинними. Я не брала собі за мету створити приписи поновому гендерно означеного способу життя, який потім міг би послужити моделлю для читачів тексту. Радше, метою тексту було відкрити для гендеру нові можливості, не диктуючи при цьому, яка саме можливість має бути здійснена. Можна запитати, яка користь у створенні можливостей, але жоден з тих, чиє життя у суспільному світі тлумачилося як щось неможливе, складне, невтілюване, несправжнє й незаконне, не стане ставити це запитання. Гендерний клопіт призначений був з ясувати способи, якими певні звичаєві й помилкові припущення виключають навіть можливість роздумів про те, що є можливим в гендерно означеному житті. Ця книжка також мала припинити будь-які спроби привласнити дискурс істини заради знезаконення гендерних та сексуальних практик меншин. Це не означає, що всі практики меншин слід зустрічати з розпростертими обіймами і радо вітати їх, це означає, власне, що перш ніж прийти до якихось висновків, ми маємо бути здатними думати про них. Якнайбільше мене хвилювало те, що паніка перед цими практиками зробила їх неуявленними. Чи є, наприклад, розпад гендерних опозицій таким жахливим, таким лячним, що його треба визнати неможливим за визначенням і слід евристично запобігати будь-яким спробам осягнути гендер? Деякі з подібних припущень існували у тому, що колись називалося французьким фемінізмом, вони були надзвичайно популярними серед літературознавців і деяких соціологів. Хоча я і не погоджувалася із тим, що вважала гетеросексизмом в самому серці фундаменталізму статевого розрізнення, я також зверталася до французького постструктуралізму, щоб сформулювати свої положення. Тобто Гендерний клопіт виявився свого роду культурним перекладом. Постструктуралістську теорію було використано для спрямування американських теорій гендеру та політичних категорій фемінізму. Якщо інколи постструктуралізм і знаходить собі вираз у формалізмі (осторонь від питань суспільного контексту і політичної мети), то із його американськими застосуваннями останнього часу це не так. Насправді я прагнула не застосувати постструктуралізм до фемінізму, а піддати обидві теорії суто феміністському переформулюванню. Хоча деякі прибічники постструктуралістського формалізму занепокоєні загально визнаною тематичною орієнтацією, яку він отримує в роботах на кшталт Гендерного клопоту, критика постструктуралізму з боку лівих від культури висловлює великі

3 сумніви щодо твердження, що з його положень може виникнути щось політично прогресивне. Однак з обох боків постструктуралізм розглядається як щось об єднане, чисте та монолітне. Проте нещодавно ця теорія (або теорії) перебралася до робіт з гендеру й сексуальності, постколоніальних і расових студій, втративши при цьому формалізм попереднього свого етапу й набувши нового життя в царині культурології. Точаться суперечки щодо того, чи належить моя праця, або праці Гомі Бгабги, Ґаятрі Чакраворті Співак, Славоя Жижека до культурологічного напрямку чи до критичної теорії, але, можливо, такі питання свідчать про пом якшення жорсткого розмежування між цими двома галузями. Дехто з теоретиків скаже, що все з вище зазначеного належить до культурологічних праць, і знайдуться практики культурологічних досліджень, які повністю протиставляють себе теорії (хоча, що дуже важливо, це не стосується Стюарта Холла, одного із засновників культурології у Британії). Але обидві дебатуючі сторони інколи забувають про те, що образ теорії змінився саме через її культурні застосування. Існує новий, обов язково неоднорідний, простір для вчення, де воно з являється як власне випадок культурного перекладу. І це не є ані заміною теорії історизмом, ані простою історизацією теорії, яка встановлює умовні межі більш узагальнених тверджень. Це радше поява теорії там, де збігаються культурні горизонти, де існує гостра потреба в перекладі, а успіх є непевним. Гендерний клопіт веде своє коріння з французької теорії, котра, в свою чергу, є цікавим американським утворенням. Тільки у Сполучених Штатах поєднано так багато непорівнюваних теорій, неначе вони утворюють деяку спільність. Хоча ця книжка була видана у перекладі декількома мовами і мала значний вплив на дискусію з гендеру та політики в Німеччині, вона з явиться у Франції, якщо це взагалі відбудеться, значно пізніше, ніж в інших країнах. Я згадую це, аби підкреслити, що очевидний франкоцентризм книжки є далеким від Франції та від життя теорії у Франції. Гендерний клопіт намагається розглядати у сукупності, синкретично, багатьох французьких інтелектуалів (Ж.Леві-Строс, М.Фуко, Ж.Лакан, Ю.Крістєва, М.Віттіг), які мало чим пов язані один із одним та чиї французькі читачі рідко, якщо взагалі, читають праці інших. Так, інтелектуальна роздробленість книжки робить її суто американською та віддаляє від французького контексту. Подібний вплив має також наголос на англо-американській соціологічній та антропологічній традиції досліджень гендеру, яка суттєво відрізняється від дискурсу статевого розрізнення, котрий походить зі структуралістських досліджень. Якщо в США книжка ризикує видатися євроцентричною, то у Франції вона загрожує американізацією теорії для тих небагатьох французьких видавців, які її розглядали./1/ Звичайно ж, французька теорія не єдина мова цього тексту. Він виникає із тривалого зв язку із феміністською теорією, із дебатами навколо суспільно вибудованого характеру гендеру, із психоаналізом та фемінізмом, із видатною працею Ґейл Рубін із гендеру, сексуальності й спорідненості, із провідною працею Естер Ньютон щодо дрегу, із чудовими теоретичними та художніми творами Монік Віттіг, із гей- та лесбійськими напрямками в гуманітарних науках. Хоча у 1980-х багато феміністок вважали, що лесбійство поєднується із фемінізмом у лесбі-фемінізмі, Гендерний клопіт намагався оспорити уявлення, що лесбійська практика вдало ілюструє феміністську теорію, та встановити складніші зв язки між цими двома поняттями. Лесбійство у цій книжці не є поверненням до того, що є визначальною рисою буття жінки, ця робота не освячує жіночність чи то пак, не пророкує настання гіноцентричного світу. Лесбійство не є еротичним виконанням зводу політичних поглядів (сексуальність та погляд пов язані набагато складнішим зв язком, вони часто суперечать одне одному). Натомість книжка запитує, як ненормативні сексуальні практики піддають сумніву стійкість гендеру як категорії аналізу? Як певні сексуальні практики зумовлюють питання: що являє собою жінка, що являє собою чоловік? Якщо більше не вважають, що гендер зміцнюється через нормативну сексуальність, чи існує тоді криза гендеру, притаманна квірконтекстам? Думка, що сексуальна практика є достатньо сильною для розхитування гендеру, виникла в мене після прочитання твору Ґейл Рубін Обмін жінками і мала на меті довести, що нормативна сексуальність посилює нормативний гендер. В кількох словах, в цій схемі особа є жінкою тою мірою, якою вона виконує обов язки жінки в панівній гетеросексуальній схемі, а мати сумніви щодо схеми означає, можливо, втрату чогось важливого у своєму відчутті місця у гендері. Вважатимемо, що це перше формулювання гендерної проблеми у цій книжці. Я намагалась зрозуміти переляк та занепокоєння деяких людей щодо перетворення на гея, острах втратити

4 своє положення в гендері або жах незнання, ким є особа, якщо вона спить із кимсь нібито тієї ж статі. Це призводить до певної кризи в онтології, відчутної як на рівні сексуальності, так і на рівні мови. Це питання загострюється, коли ми розглядаємо нові різноманітні форми гендерного означення, які виникли у світлі трансгендеризма та транссексуальності, батьківства геїв та лесбійок, нових буч- та фем-тожсамостей. Коли й чому, наприклад, деякі лесбійки-буч для своїх дітей стають татами, а інші мамами? А як стосовно ідеї, запропонованої Кейт Борнштейн, що транссексуала не можна назвати іменником жінка або чоловік, радше слід звернутися до цієї особи через активні дієслова, котрі свідчать про тривалі перетворення, які і є новою тожсамістю, або навіть через перебування посередині, котре ставить існування гендерно означеної тожсамості під сумнів? Хоча деякі лесбійки стверджують, що лесбійки-буч не мають нічого спільного із тим, аби бути чоловіком, інші наполягають, що їхня буч-маскулінність є, або була, тільки засобом досягнення омріяного статусу чоловіка. Останніми роками ці парадокси значно поширилися, пропонуючи докази гендерного клопоту такого типу, якого сам текст не передбачав. /2/ Але ж яким є зв язок між гендером і сексуальністю, котрий я хотіла підкреслити? Звичайно, я не маю на увазі, що форми сексуальної практики створюють певні гендери, а тільки те, що за умов нормативної гетеросексуальності контроль за гендером інколи використовується як засіб захисту гетеросексуальності. Катаріна Мак-Кіннон пропонує таке формулювання цієї проблеми, яке перекликається із моїм власним, хоча, на мою думку, між нами існують значні й важливі відмінності. Вона пише: Зупинившись як ознака особи, статева нерівність набуває форми гендеру; рухаючись як зв язок між людьми, вона набуває форми сексуальності. Гендер виникає як застигла форма сексуалізації нерівності між чоловіками та жінками./3/ З цієї точки зору, статева ієрархія створює й закріплює гендер. Створює та закріплює гендер не гетеросексуальна нормативність, а гендерна ієрархія, яка має забезпечувати гетеросексуальні стосунки. Якщо остання створює та закріплює гендер, а також передбачає діюче поняття гендеру, то саме гендер і спричиняє гендер, і формулювання завершується тавтологією. Можливо, Мак-Кіннон хоче просто окреслити самовідновний механізм гендерної ієрархії, але сказала вона інше. Чи достатньо гендерної ієрархії, аби пояснити умови створення гендеру? До якої міри вона слугує як більш чи менш обов язкова гетеросексуальність, і як часто гендерні норми контрольовані власне у сфері укріплення гетеросексуальної гегемонії? По-новаторському використовуючи і феміністські, і квір-погляди, визнана сучасна вчена-теоретик Кетрін Франке зауважує, що, визнаючи провідну роль гендерної ієрархії у створенні гендеру, Мак-Кіннон також приймає і модель припустимої гетеросексуальності для розуміння сексуальності. Франке ж висуває відмінну від пропонованої Мак-Кіннон модель гендерної дискримінації, не без успіху доводячи, що сексуальні переслідування є зразковою алегорією створення гендеру. Не всі види дискримінації можна вважати переслідуванням. Дія переслідування може бути актом, у якому особа вводиться у певний гендер. Але існують й інші шляхи зміцнення гендеру. Отже, для Франке важливо зробити умовне розмежування між гендером та статевою дискримінацією. Люди нетрадиційної сексуальної орієнтації, наприклад, можуть зазнавати дискримінації на роботі, бо вони не здатні виглядати відповідно до прийнятих гендерних норм. І може виявитися, що переслідування щодо осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації бере участь не у зміцненні гендерної ієрархії, а у стимулюванні гендерної нормативності. Хоча Мак-Кіннон пропонує потужну критику сексуальних переслідувань, водночас вона започатковує впорядкування іншого типу: мати гендер означає вже належати до гетеросексуальних відносин підлеглості. На аналітичному рівні дослідниця виводить рівняння, яке перекликається із деякими панівними гомофобними твердженнями. Одна з таких точок зору приписує та виправдовує статеве впорядкування гендеру, вказуючи, що чоловіки, які є чоловіками, гетеросексуальні * /* в оригінальному тексті авторка використовує слово straight, яке, окрім значення правильний, прямий, має також значення традиційний, зокрема, такий, що має традиційну

5 сексуальну орієнтацію. Пор. назву збірки есеїв Монік Віттіг Пряме мислення англійською The Straight Mind /, й жінки, які є жінками, гетеросексуальні. Існує інша система поглядів, включаючи і Франке, яка пропонує критику саме цієї форми гендерного регулювання. Однак між сексистською та феміністською точками зору наявна очевидна різниця щодо зв язку між гендером та сексуальністю: сексисти стверджують, що жінка тільки виявляє свою жіночність під час гетеросексуального коїтусу, коли її підкорення приносить їй насолоду (сутність виникає та утверджується у сексуалізованій підпорядкованості жінок); феміністки наполягають на тому, що гендер треба скинути, знищити або зробити гранично неоднозначним, оскільки він завжди є ознакою жіночої підпорядкованості. Останні визнають силу канонічних та загальновизнаних описів попередніх, визнають, що ці описи вже діють як потужна ідеологія, але бажають протистояти їй. Я розтлумачую цей момент, оскільки деякі представники квір-теорії провели аналітичне розмежування між гендером та сексуальністю, відкидаючи причиновий або структурний зв язок між ними. Це має сенс в одному випадку: якщо цим розмежуванням передбачено, що гетеросексуальна нормативність не повинна скеровувати гендер, і що треба протистояти такому скеровуванню, і я повністю підтримую цю точку зору /4/. Якщо ж сказане означає (у загальних рисах), що не існує сексуального регулювання гендеру, то я вважаю, що важливий, але не виключний, вимір дії гомофобії залишається не упізнаний тими, хто більш за всіх прагне боротися із нею. Все ж для мене важливо припустити, що проведення гендерного підриву може ніяк не позначитись на сексуальності або сексуальних практиках. Гендер можна трактувати неоднозначно, взагалі не порушуючи або не переорієнтовуючи сексуальність. Іноді неоднозначність гендеру діє у напрямку обмеження або зміни спрямування ненормативних сексуальних практик, а тому працює на збереження нормативної сексуальності /5/. Отже, не можна провести, наприклад, співвідношення між дрегом або трансгендером і сексуальною практикою, і неможливо впевнено змалювати розподіл гетеро-, бі- та гомо-схильностей відповідно до змін гендеру. Останніми роками більша частина моєї роботи була присвячена поясненню та перегляду теорії перформативності, окресленої в Гендерному клопоті /6/. Важко точно визначити, що саме є перформативність, і не тільки тому, що моє власне розуміння перформативності з часом змінилось (найчастіше у відповідь на доречну критику /7/), а й тому, що так багато інших людей розглядали це поняття і надавали йому власного формулювання. Мій ключ до розуміння перформативності гендеру походить із прочитання Жаком Деріда притчі Перед законом Ф.Кафки. Там той, хто чекає на закон, сидячи біля дверей закону, приписує певну силу законові, на який він чекає. Очікування офіційного розкриття значення засіб, яким пояснюють та встановлюють владу: очікування створює її об єкт. Мене цікавило, чи не страждаємо ми на подібне очікування стосовно гендеру, вважаючи, що гендер діє як внутрішня сутність, котру можна розкрити, як очікування, котре, врешті-решт, створює той феномен, що його передчувають. Тоді, перш за все, перформативність гендеру обертається навколо цього металепсису, таким чином, сподівання гендерної сутності створює те, що постулюється як існуюче поза ним. Подруге, перформативність це не поодинокий акт, а повторення й ритуал, котрий спрацьовує за допомогою оприроднення у контексті тіла, яке почасти розуміють як культурно підкріплену часову тривалість /8/. До цієї теорії було поставлено декілька важливих питань, і одне з них цілком заслуговує бути згаданим тут. Думка про перформативність гендеру мала показати, що те, що нам видається внутрішньою сутністю гендеру, створене за допомогою безперервного ряду дій та постулюється через гендерну стилізацію тіла. У такий спосіб виявлено, що те, що ми вважаємо за нашу внутрішню рису, ми очікуємо та створюємо через певні тілесні акти, врешті-решт, це заворожуючий вплив оприроднених жестів. Чи означає це, що все те, що ми розуміємо як внутрішнє стосовно психіки, таким чином вивільнюється, і що внутрішність є неправильною метафорою? Хоча Гендерний клопіт широко використовує метафору внутрішньої психіки у початковому обговоренні гендерної меланхолії, на самій ідеї перформативності такого наголосу не було /9/. І Психічне життя влади, і декілька моїх нових статей із психоаналітики намагалися подолати цей розлад, котрий багато хто сприймає як загадковий розрив між початковими та пізнішими розділами цієї книжки. Хоча я б не погодилася, що все, що стосується внутрішнього світу психіки, є не більше, ніж наслідком стилізованого набору дій, я все ж вважаю, що приймати на віру внутрішність психічного світу є великою теоретичною помилкою. Певні риси світу (у тому числі люди, яких ми знаємо й втрачаємо) стають внутрішніми рисами особистості, але вони перероджуються через таке

6 увнутрішнення, і той внутрішній світ, за словами прихильників М.Кляйн, утворюється, власне, як наслідок увнутрішнень, котрі проводить психіка. Це дає привід для припущення, що тут діє психічна теорія перформативності, яка вимагає глибшого дослідження. Хоча ця книжка не дає відповіді на питання, чи є матеріальність тіла повністю вибудованою, воно є провідним у моїй подальшій роботі, яка, я сподіваюсь, стане читачеві у пригоді /10/. Деякі дослідники розглядали питання, чи можна застосувати теорію перформативності до поняття раси /11/. Я хочу зазначити не тільки те, що расові припущення постійно підтверджують дискурс гендеру засобами, які необхідно визначити, але й те, що не можна розглядати расу та гендер як прості аналоги. Отже, я припущу, що питання полягає не в тому, чи можна застосувати теорію перформативності до раси, а, радше, що відбувається із теорією, коли вона намагається розглянути расу. Більшість подібних суперечок зосередились на статусі конструкту : чи раса вибудовується так само, як і гендер. На мою думку, жоден з поглядів на таке будування не буде задовільним, адже названі категорії завжди слугують тлом одна для іншої та часто знаходять найпотужніше виявлення одна через одну. Таким чином, сексуалізація расово-гендерних норм вимагає одночасного прочитання з численних точок зору, й аналіз надійно висвітлює межі гендеру як особливої категорії аналізу /12/. Хоча я й перерахувала деякі з академічних традицій та дебатів, що надихнули цю працю, я не збираюся на декількох сторінках наводити повну апологію. Одним з аспектів умов створення тексту (який не завжди розуміють), є те, що він був породжений не просто на основі академічної науки, але й на перетині суспільних течій, до яких я належу, та у контексті гей- та лесбі-громади на східному узбережжі Сполучених Штатів, де я жила протягом чотирнадцяти років до написання цієї книжки. Незважаючи на усунення суб єкта, яке виконує текст, тут явлена особистість я відвідала багато зустрічей, барів і демонстрацій і бачила чимало різновидів гендеру, усвідомлювала себе на перехрещенні деяких з них, та натрапляла на сексуальність в розмаїтті її культурних граней. Я знала багатьох людей, які намагались віднайти свій шлях у потужній течії за сексуальне визнання та свободу й відчули піднесення і розчарування, котрі супроводжують належність до такого руху як у його надії, так і у внутрішньому розколі. У той час, коли я влаштувалася в академії, в мене також було життя поза її межами, і хоча Гендерний клопіт є академічною книгою, для мене вона почалась у момент, коли я сиділа на Рехобот-Біч і розмірковувала, чи зможу поєднати різні сторони власного життя. Те, що я можу писати автобіографічно, на мою думку, не усуває суб єкт, тобто мене, але, можливо, дає читачу відчуття втіхи, що все ж хтось тут присутній (я припускаю, що цей хтось відчувається у мові). Для мене найбільш приємним досвідом є те, що книжка і по сьогодні продовжує рухатись за межі академії. В той час як Квір-нація * /* Queer Nation, створена в Нью-Йорку 1999 року анархічна організація прямої дії, котра діяла шляхом вуличних маніфестацій, блокування транспорту, нападів на реакційних політиків та прилюдного визнання власної раніше прихованої гомосексуальності/ ) прийняла книжку, а деякі з її міркувань щодо театральності квір-самопредставлення перегукувались із тактиками Ект-Ап * /* ACT-UP (AIDS Coalition to Unleash Power), створена в Нью-Йорку у 1988 році ліворадикальна організація, яка вимагала прискорення перевірки та впровадження нових ліків, анонімного тестування на ВІЛ та участі самих ВІЛ-інфікованих у створенні відповідної соціальної політики/, вона також була серед матеріалів, які допомогли переконати членів Американської Психоаналітичної Асоціації й Американської Психологічної Асоціації переоцінити деякі з їхніх поглядів на гомосексуальність. Питання перформативного гендеру знаходили різноманітне застосування у візуальних видах мистецтва, на виставках Вітні, і серед інших у Школі Мистецтв Отіса в Лос-Анджелесі. Деякі з формулювань щодо суб єкту жінки та зв язку між сексуальністю і гендером також проклали собі дорогу до феміністської юриспруденції та антидискримінаційних правових вчень (у роботах Вікі Шульц, Кетрін Франке та Мері Джо Фраг. З часом я була змушена переглянути деякі з положень Гендерного клопоту через мої політичні переконання. У книжці я намагалась представити твердження універсальності у негативних і виключних поняттях. Однак, працюючи з видатною групою активістів (спочатку як член правління, пізніше як голова правління Міжнародної комісії з прав геїв та лесбійок * / * International Gay and Lesbian Human Rights Commission/ ( ), організації, яка представляє інтереси сексуальних меншин у широкому колі питань прав

7 людини), я побачила, що цей термін має стратегічно важливе застосування саме як несутнісна й необмежена категорія. Там я зрозуміла, як твердження універсальності може бути вступним та перформативним, спроможне викликати до життя дійсність, якої ще не існує, і пропонувати можливість збіжності культурних горизонтів, які ще не зустрілись. Стор.18 Таким чином, я зупинилась на іншому баченні універсальності, в якому вона визначається як спрямоване у майбутнє завдання культурного перекладу /13/. Зовсім недавно я була змушена пов язувати мою роботу із політологією і в черговий раз з поняттям універсальності у книжці, яку я пишу разом з Ернесто Лакло і Славоєм Жижеком з теорії гегемонії та її наслідків для лівих активістів (її має видати Версо у 2000 р.) Інший практичний напрямок моєї думки втілився у зв язку із психоаналізом як науковою і клінічною ініціативою. Зараз я працюю з групою прогресивних психоаналітиків-терапевтів над новим журналом, Дослідження гендеру та сексуальності * / * Studies in Gender and Sexuality/, який має на меті започаткувати продуктивний діалог клінічних та наукових праць з приводу сексуальності, гендеру й культури. І критики, і шанувальники Гендерного клопоту звертають увагу на складність його стилю. Те, що книжка, яка важко сприймається, є популярною за академічними стандартами, без сумніву дивно і декого дратує. Подив з цього приводу можна пояснити тим, що ми недооцінюємо читацьку аудиторію, її спроможність та бажання сприймати важкі та вимогливі тексти, коли складність невиправдана, коли виклик полягає у сумнівах щодо прийнятих на віру істин, коли загальновизнаність цих істин справді пригнічує. Я вважаю, що стиль є складним моментом, ми його не обираємо односторонньо і не контролюємо відповідно до цілей, яких свідомо прагнемо. Фредрік Джеймісон з ясував це у своїй ранній книжці, присвяченій аналізові Сартра. Звичайно ж, можна обирати певний стиль, але стилі, якими можна скористатись, не завжди залежать від власного вибору. Більш того, ані граматика, ані стиль не є політично нейтральними. Вивчення правил, які керують зрозумілою мовою, це введення у нормалізовану мову, де ціною невідповідності є втрата зрозумілості. Як у традиціях Адорно нагадує мені Друсілла Корнелл: у здоровому глузді немає нічого радикального. Було б помилкою вважати, що загальноприйнята граматика найкращий засіб вираження радикальних поглядів, беручи до уваги обмеження, що його справляє граматика на думку та й на, власне, спроможність мислити. Але формулювання, які викривляють граматику або неявно ставлять під сумнів суб єктнодієслівні вимоги до висловлювання змісту, декого, безперечно, дратують. Вони вимагають більше зусиль з боку читачів, а інколи читачі ображаються через такі вимоги. Чи ті, що ображаються, справедливо вимагають простої мови, або ж їхнє невдоволення можна пояснити споживацьким очікуванням від інтелектуального життя? Чи, можливо, існує користь від досвіду подібної мовної складності? Якщо сам гендер, як стверджувала Монік Віттіг, оприроднений через граматичні норми, то зміна гендеру на найбільш ґрунтовному епістемному рівні буде здійснюватись частково через заперечення граматики, якою подається гендер. Вимога прозорості не враховує хитрощі, які забезпечують нібито ясне бачення. Авітал Ронелл згадує момент, коли Діксон, дивлячись в очі народу, сказав: Дозвольте мені прояснити одну річ, і продовжив брехати. Що приховується під знаком ясності, і якою буде ціна невдалого використання певної критичної підозри, коли оголошено настання прозорості? Хто розробляє правила ясності, і чиїм інтересам вони слугують? Що виключене через наполягання на обмежених стандартах прозорості, необхідних для будь-якого спілкування? Що прозорість залишає непомітним? Я росла і дізнавалась про жорстокість гендерних норм: дядько, ув язнений за своє анатомічно аномальне тіло, позбавлений сім ї та друзів, що доживав свої дні у закладі у канзаських преріях; двоюрідні брати-геї, змушені покинути домівку через свою сексуальність, справжню та уявну; мій власний бурхливий вихід назовні * /* в англійському тексті вжито вислів coming out поняття, що побутує серед геїв та лесбійок, яке означає відкрите визнання своїх гомосексуальних нахилів/ в 16 років і подальша низка втрачених робіт, коханих і домівок у дорослому житті. Все це наразило мене на сильне засудження, що не пройшло для мене безслідно, але, на щастя, не завадило мені шукати насолоди та наполягати на законному визнані мого сексуального життя. Було важко показати цю жорстокість саме через те, що гендер приймався на віру і одночасно був жорстоко

8 контрольований. Він вважався або природним проявом статі, або культурною константою, яку неспроможна змінити жодна людська сила. Я також зрозуміла дещо про жорстокість заздалегідь вирішеного існування, існування, яке не можна назвати життям, існування, чиє ув язнення означає застиглість життя або тривалий смертний вирок. У цій книжці уперте прагнення знеприроднити гендер з являється, на мою думку, через сильне бажання як протидіяти нормативній жорстокості, котра постає з уявних морфологій статі, так і викорінити поширені припущення щодо природної або припустимої гетеросексуальності, котрі формуються через звичайні та наукові дискурси сексуальності. Опис цього знеприроднення був зроблений не просто через бажання погратись із мовою або поставити театральне фіглярство на місце справжньої політики, як припускають деякі критики (неначе театр і політика завжди відмінні). Це було зроблено через бажання жити, уможливлювати життя і переосмислювати можливе як таке. Яким мав би бути світ для мого дядька, аби він зміг жити разом із родиною, друзями або в якійсь іншій тривалій близькості? Як ми маємо переосмислити уявні морфологічні кайдани статі так, щоб ті, хто нездатен наблизитись до норми, не були приречені на смерть за життя? /14/ Деякі читачі питають, чи Гендерний клопіт намагався розширити сферу гендерних можливостей. Вони питають, для чого винаходити такі нові конфігурації гендеру і як ми маємо сприймати їх? Це питання часто містить передумову, а саме: текст не звертається до нормативного або приписового напряму феміністської думки. В цій критичній суперечці нормативний, вочевидь, має принаймні два значення, оскільки я часто вживаю це слово, здебільшого аби описати звичаєву жорстокість, створювану певними гендерними ідеалами. Зазвичай я використовую нормативний як синонім до той, що стосується норм, які керують гендером. Але термін нормативний також торкається етичної правомірності, як вона встановлюється та які конкретні наслідки вона має. Одним з критичних питань щодо Гендерного клопоту є: як ми спромоглися на основі запропонованих тут теоретичних описів сформувати твердження щодо того, яким має бути гендер. Неможливо протистояти нормативним формам гендеру без того, аби не пропонувати певне нормативне бачення того, яким має бути гендерно означений світ. Однак я хочу зазначити, що позитивне нормативне бачення цієї книжки такою, якою вона є, не має і не може мати форми припису: зруйнуйте гендер так, як я кажу, і життя буде чудовим. Умовиводи тих, хто таке пропонує, чи тих, хто намагається вибрати між підривним та непідривним вираженням гендеру, ґрунтуються на описі. Гендер з являється у тій чи іншій формі, потім складається нормативне судження про ці появи на підставі того, що з являється. Але що зумовлює саму сферу появи для гендеру? Існує велика спокуса зробити таке розмежування: описова ідея гендеру включає міркування щодо того, що робить гендер чітким, розгляд умов імовірності, у той час, як нормативна ідея намагається відповісти на питання, які прояви гендеру є прийнятними, а які ні, пропонуючи переконливі обґрунтування, чому ці прояви слід розрізняти саме так. Однак питання про те, що може вважатися "гендером", свідчить про ту всепроникну нормативність, з якою діє влада; воно є актом інтелектуального ескапізму, коли під личиною питання як воно є насправді? задається інше як воно буде? Тому сам опис сфери гендеру в жодному разі не є головнішим від питання його нормативної дії, або відокремленим від нього. Мені не цікаво судити, що відрізняє підривне від непідривного. Я вважаю, що подібні судження не можна робити поза контекстом, та, власне, що їх не можна сформулювати так, аби вони тривалий час були вірними (самі ж контексти є постульованими єдностями, які із часом зазнають змін та відкривають свою сутнісну роз єднаність). Як метафори втрачають метафоричність, коли із часом застигають у сталі поняття, так завжди існує ризик, що підривні перформанси перетворяться на змертвілі кліше через постійне повторення і, що найголовніше, через повторення у споживацькій культурі, де підрив має ринкову ціну. Спроба визначити критерій підривності завжди буде невдалою, а так і має бути. Тоді, який взагалі сенс у вживанні терміну? Найбільше мене продовжують цікавити такі питання: що зможе утворити пізнаване життя, а що ні, і яким чином припущення про нормативний гендер та сексуальність наперед визначають те, що буде називатися людським та життєвим? Іншими словами, яким чином припущення про нормативний гендер визначають межі самого поля опису, що його ми маємо для людини? За допомогою яких засобів ми можемо побачити цю обмежувальну владу, і за допомогою яких можемо її змінити?

9 Розгляд дрегу, який пропонується у Гендерному клопоті як ілюстрація побудованості та перформативності гендеру, не є точним зразком підриву. Було б помилкою вважати це прикладом підривної дії чи, тим більше, зразком для політичної діяльності. Тут дещо інше. Якщо хтось вважає, що бачить чоловіка, перевдягненого жінкою, чи жінку, перевдягнену чоловіком, то сприймає першу ланку кожної пари як справжність гендеру: гендеру, введеному за допомогою порівняння, не вистачає справжності, і він сприймається як такий, що створює ілюзорну зовнішність. У такому типі сприйняття, де позірна справжність поєднана із несправжністю, ми гадаємо, що знаємо, що є дійсним, і вважаємо вторинні прояви гендеру цілковитою підробкою, грою, оманою, ілюзією. Але чим є це почуття гендерної справжності, на якому ґрунтується саме таке сприйняття? Можливо, ми вважаємо, що знаємо, якою є анатомія цієї людини (хоча часом ні, і ми, без сумніву, недооцінюємо коливання, котрі існують на рівні анатомічного опису). Або ж ми робимо такий висновок з одягу, що його носить ця людина, чи способу, в який вона це робить. Це оприроднене знання, навіть коли воно базується на низці культурних умовиводів, з яких деякі глибоко помилкові. Звичайно, якщо ми замість дрегу наведемо приклад транссексуальності, неможливим стане виводити судження про незмінну анатомію на підставі одягу, котрий покриває та артикулює тіло. Це тіло може перебувати у доопераційній, перехідній чи післяопераційній стадії; навіть той аргумент, що ми бачимо тіло, не відповідає на запитання: які категорії визначають наше бачення? Коли врівноважені та звичайні культурні уявлення не спрацьовують, коли не можна із певністю прочитати тіло, яке ми бачимо, це і є саме той момент, коли зникає впевненість, чи належить це тіло чоловікові чи жінці. Тоді саме коливання між категоріями створює досвід тіла під питанням. Якщо під сумнів підпадають такі категорії, справжність гендеру також потрапляє у кризу: стає незрозумілим, як відрізнити справжнє від несправжнього. І саме тоді ми починаємо розуміти: те, що ми вважаємо справжнім, що використовуємо як оприроднене знання гендеру, є, по суті, дійсністю, яку можна змінювати та переглядати. Називайте це підривом чи якось інакше. Хоча розуміння цього саме по собі не складає політичної революції, жодна політична революція неможлива без радикального зсуву в уявленні про можливе та справжнє. І часом цей зсув відбувається як наслідок певних практик, які передують теоретичному обґрунтуванню та прискорюють переосмислення наших основних категорій: що є гендер, як він створюється та відтворюється, і які він має можливості. Тут стала та уречевлена сфера гендерної справжності розуміється як така, що могла б бути сформована по-іншому і, безумовно, менш жорстоко. Мета цього тексту не піднести дрег як прояв істинного та зразкового гендеру (хоча і важливо протистояти спробам приниження дрегу, котрі подекуди трапляються), а показати, що оприроднене знання гендеру діє як випереджаюче переважне та жорстоке обмеження дійсності. Тою мірою, якою гендерні норми (ідеальний диморфізм, гетеросексуальна доповнюваність тіл, ідеали та правила належних та неналежних маскулінності та фемінності, багато з яких підтримуються кодексами расової чистоти та забороною змішаних шлюбів) визначають, що є однозначно людським, а що ні, що слід вважати справжнім, а що ні, ці норми визначають онтологічне поле, у якому тіла можуть отримати слушне вираження. Якщо у Гендерного клопоту і є дійсно нормативне завдання, то це наполягати на поширенні цієї узаконеності і на тіла, котрі вважалися неправильними, несправжніми та нечіткими. Дрег це приклад, покликаний встановити, що дійсність не є такою вже непорушною, як ми завжди вважали. Цей приклад призначений виявити слабкість гендерної справжності для того, аби протистояти жорстокості гендерних норм. У цій книжці, як і в інших своїх працях, я намагалася зрозуміти, якою могла б бути політична діяльність, виходячи з того, що вона не може бути відокремленою від рушійних сил влади, з якої вона створена. Повторюваність перформативності є теорією діяльності, котра не може зректися влади як умови власної можливості. Ця книжка недостатньо роз яснює суспільний, фізичний, тілесний та часовий аспекти перформативності. У відповідь на справедливі критичні зауваги я певною мірою прояснюю ці питання у своїх подальших роботах. З приводу цього дослідження протягом останнього десятиліття виникали й інші запитання, і я намагалася відповісти на них у різних публікаціях. Перегляд та переоцінку моїх поглядів щодо статусу матеріальності тіла

10 запропоновано у праці Тіла, що значать * /* Bodies That Matter/. Перегляд та розширення питання про необхідність категорії жіноцтво для феміністського аналізу викладено у статті Випадкові заснування * /* Contingent Foundations/, яку можна знайти у збірці Феміністки розглядають політичне * /* Feminist Theorize the Political/, яку я редагувала разом із Джоан В. Скотт ( Раутледж, 1993 р.) та у збірці колективу авторів Феміністський спір /* Feminist Contentions/ ( Раутледж, 1995 р.). Я не вірю, що постструктуралізм тягне за собою смерть автобіографічного письменства, але він дійсно звертає увагу на складність вираження Я за допомогою доступної йому мови. Тому що це Я, про яке ви читаєте, частково є наслідком граматики, котра керує присутністю особистості в мові. Я не перебуваю поза мовою, яка структурує мене, але з іншого боку я не визначаюся тою мовою, котра уможливлює це Я. У цьому й заковика самовираження, як я це розумію. Це значить, що ви ніколи не зможете сприйняти мене окремо від граматики, у якій для вас проявляється моя присутність. Якщо я зроблю граматику прозорою, я не зможу звернути вашу увагу на саме цю сферу мови, котра що встановлює та скасовує пізнаваність, а це повністю суперечить моєму задуму, як я його описала. Я не прагну бути складною, лише намагаюся привернути увагу до складності, без якої не зможе з явитися Я. Ця складність набуває конкретного виміру, якщо до неї підходити із психоаналітичної точки зору. Намагаючись зрозуміти розмитість Я у мові, після виходу друком Гендерного клопоту я все більше зверталася до психоаналізу. Звичні спроби розвести на різні полюси теорію психіки та теорію влади ведуть, на мою думку, до прямо протилежних результатів, тому що суспільні форми гендеру є пригноблюючими почасти через породжувані ними психічні складнощі. У праці Психічне життя влади (Стенфорд, 1997) я намагалася розглянути способи, у які можна було б поєднати Фуко та психоаналіз. Я також використовувала психоаналіз для стримування випадкового волюнтаризму моїх поглядів на перформативність, не розхитуючи, таким чином, загальнішу теорію діяльності. При читанні Гендерного клопоту деколи здається, ніби гендер є просто само-винаходом, або що психічний зміст гендерно означеного вираження можна зчитати просто з його поверхні. Обидва ці постулати з часом потребують уточнення. Більш того, моя теорія іноді коливається між розумінням перформативності як мовної категорії та зображенням її як категорії театральної. Я дійшла думки, що ці два аспекти жорстко між собою пов язані, і що переосмислення мовленнєвого акту як окремого випадку влади неухильно привертає увагу до обох театрального та мовного його вимірів. У роботі Хвилююче мовлення * /* Excitable Speech/ я намагалася показати, що мовленнєвий акт виконується без підготовки, а отже, він є театральним, тобто таким, котрй пропонується глядачам, котрий потрібно витлумачити, але він є також і мовним, таким, котрий спричиняє низку наслідків через припущену залежність від мовних конвенцій. Якщо виникає запитання, яким чином лінгвістична теорія мовленнєвих актів стосується тілесних жестів, потрібно лише розглянути саме мовлення як тілесний акт з особливими мовними наслідками. Таким чином, мовлення не належить повністю ні до тілесного представлення, ні до мови, і його статус поєднання слова та діла виглядає неминуче невизначеним. Ця невизначеність має наслідки для практики виходу назовні, для бунтівного сили мовленнєвого акту, для мови як умови тілесної зваби та загрози тілесного пошкодження. Якби я мала переписати цю книгу за теперішніх умов, я б додала дискусію щодо трансгендеру та інтерсексуальності та щодо того, як ідеальний гендерний диморфізм працює в обох видах дискурсу, різні ставлення до хірургічного втручання, котрі підтримують ці пов язані питання. Я б також включила розгляд зв язку сексуальності та раси, і, зокрема, чому табу на змішані (міжрасові) шлюби (і створення романтичного ореолу навколо міжрасового сексуального обміну) є суттєвими для оприродненої та знеприродненої форм, яких набуває гендер. Я все ще сподіваюся на об єднання сексуальних меншин, яке вийде за межі простих категорій тожсамості, яке відмовиться від розмиття бісексуальності, яке буде протидіяти та руйнувати жорстокість, накинуту обмежувальними тілесними нормами. Я сподіватимусь, що таке об єднання спиратиметься на неспрощувану складність сексуальності і на її залучення у різних рушійних силах дискурсивної і інституційної влади, і що ніхто не поспішатиме зводити владу до ієрархії і відкидати її плідні політичні виміри. Хоча мені й видається, що складно досягти визнання чиєїсь належності до сексуальної меншини, я все ж вважаю це життєво необхідним. Коли категорії тожсамості використовуються із метою політизації, завжди існує загроза того, що тожсамість стане

11 знаряддям сили, що їй намагаються протистояти. Це не причина не використовувати тожсамість і не бути використаним нею. Не існує жодної політичної позиції, вільної від влади, і, можливо, саме ця залежність породжує діяльність як можливе втручання і повну зміну впорядковуючих ладів. Ті ж, кого вважали несправжніми, все-таки повертаються до дійсності, і повернення, котре відбувається за згодою, та життєва несталість відбуваються через подібну перформативну несподіваність. Ця книжка написана як частина культурного життя колективної боротьби, що досягла і надалі досягатиме деякого успіху в розширення можливостей для прийнятного життя для тих, хто живе, або намагається жити на кордонах сексуального простору /15/. Джудіт Батлер Берклі, Каліфорнія Червень 1999 року

12 Передмова (до видання 1990 року) Сучасні феміністські суперечки з приводу значень гендеру знову і знову призводять до певного відчуття неспокою, наче невизначеність гендеру може зрештою закінчитись поразкою фемінізму. Можливо, це питання не повинне нести такої негативної валентності. Торкатися халепи, в межах пануючого дискурсу мого дитинства, було тим, чого ніколи не треба робити, якраз через можливість в халепу влипнути. Бунт та його покарання, здавалося, визначалися однаковими поняттями; феномен, що дав поштовх моєму першому критичному розумінню тонких хитрощів влади: головний закон загрожує халепами, навіть підводить під халепу, і все для того, аби не дати в ту халепу встряти. Отже, я зробила висновок, що халепа неминуча і завдання полягає в тому, як краще її сформулювати, яким шляхом найкраще бути в ній. Час проходив, на критичній сцені виникали подальші невизначеності. Я помітила, що ця халепа інколи пом якшує певне посутно негласне питання, зазвичай пов язане із недоведеною таємницею всього жіночого. Я читала Бовуар, яка пояснювала, що бути жінкою в межах чоловічої культури означає бути джерелом таїни і незбагненності для чоловіків, і це певним чином підтвердилося, коли я прочитала Сартра, для якого будь-яке жадання, яке він небезсумнівно вважав гетеросексуальним та маскулінним, визначалося як халепа. Для цього маскулінного суб єкта жадання халепа стала скандалом із раптовим вторгненням, несподіваною дією жіночого об єкта, який незбагненно дивиться у відповідь, повертає настирливий погляд, та оспорює місце і владу маскулінної позиції. Стрижнева залежність маскулінного суб єкта від жіночого Іншого раптово висвітлює ілюзорність його автономності. Це особливе діалектичне обернення влади, проте, не змогло втримати моєї уваги, що, без сумніву, вдалося іншим проблемам. На перший погляд, влада є більш ніж обміном між суб єктами чи відношенням постійної інверсії між суб єктом та Іншим ; насправді, вона працює на створення бінарної схеми для сприйняття гендеру. Я запитувала: яка форма влади будує суб єкт та Іншого, це бінарне відношення між чоловіками та жінками і внутрішню стійкість цих понять? Які обмеження тут спрацьовують? Чи ці поняття не викликають сумніву тільки до тієї міри, поки відповідають гетеросексуальній матриці розуміння гендеру та жадання? Що відбувається із суб єктом та із непохитністю гендерних категорій, коли епістемологічний лад припустимої гетеросексуальності розвінчаний як такий, що створює і уречевлює ці позірні категорії онтології? Проте як можна підняти питання щодо епістемологічного/онтологічного ладу? Який найкращий шлях зрушити гендерні категорії, котрі підтримують гендерну ієрархію і обов язкову гетеросексуальність? Розглянемо долю жіночої проблеми, тої історичної форми безіменного жіночого нездоров я, яка ледве приховувала думку про те, що бути жінкою це природне нездужання. Хоча поняття медикалізації жіночих тіл є серйозним, воно також є смішним, а сміх в обличчя серйозним категоріям необхідний фемінізмові. Без сумніву, фемінізм продовжує вимагати власних форм серйозної гри. Жіноча проблема * /* Female Trouble, комедія 1975 р. / це також і назва фільму Джона Вотерса * /* John Waters, (1946-), відомий американський комедійний режисер/, в якому знімалася Дівіна * /* Divine, справжнє ім я Харріс Гленн Мілстед ( ), американський актор, відомий своїм виконанням комедійних жіночих ролей/, також героїня/герой стрічки Лак для волосся * /* Hairspray, комедія 1988 р./, чиє виконання жіночих ролей натякає, що гендер це постійне виконання ролі, котре відбувається як справжнє. Його/її гра позбавляє сталості найважливіші відмінності між природним і штучним, глибиною і поверхнею, внутрішнім і зовнішнім, через які майже завжди діють міркування щодо гендеру. Чи є дрег імітацією гендеру, чи він розігрує значущі жести, через які власне створюється гендер? Чи належність до жіночої статі складає природний факт чи культурний перформанс, або природність складається через дискурсивно вимушені перформативні дії, котрі створюють тіло через і в межах категорій статі? Хоч що там Дівіна, гендерні практики в гей- та лесбійських культурах часто використовують природне/натуральне * /* Порівняйте із сленговою назвою гетеросексуалів натурал в російській та українській мовах. Прим. ред. / в пародійних контекстах, що увиразнює перформативну побудову первинної та справжньої статі. Які ще основні категорії тожсамості бінарність статі, гендеру та тіла можуть бути показані як породження, котрі справляють враження природного, справжнього і неминучого? Щоб розкрити основні категорії статі, гендеру та жадання в якості наслідків особливого утворення влади, потрібна форма критичного дослідження, яке Фуко, переформулюючи Ніцше, визначає як генеалогію.

13 Генеалогічна критика відмовляється шукати першоджерела гендеру, внутрішню правду жіночого жадання, істинну або справжню сексуальну тожсамість, яку приховував утиск * /* Надалі у тексті для перекладу англійського слова repression та однокорінних до нього вживаються витіснення там, де йдеться про психоаналіз, та утиск у решті випадків, і, зокрема, для поняття repressive hypothesis, яке в цьому тексті передане як утискова гіпотеза. Прим. ред. /; радше, генеалогія досліджує політичні ставки у визначенні в якості джерела та причини тих категорій тожсамості, які насправді є наслідками інституцій, практик, дискурсів із численними та різноманітними джерелами походження. Завданням цього дослідження є зосередитись та розосередитись на таких визначальних інституціях: фаллогоцентризм та обов язкова гетеросексуальність. Саме тому, що жіноче більше не здається стійким поняттям, його значення таке ж заплутане та невизначене, як і жінка, й оскільки обидва здобули свої заплутані значення тільки як відносні поняття, це дослідження зосереджується на гендері та відносному аналізові, який він передбачає. Далі, не є більше очевидним, що феміністська теорія повинна намагатися вирішувати питання первинної тожсамості, аби займатися політичними завданнями. Замість цього ми повинні запитати, які політичні можливості є наслідком радикальної критики категорій тожсамості. Яка нова форма політики виникає, коли тожсамість як загальне підґрунтя більше не стримує дискурс феміністської політики? І до якої міри зусилля визначити місце загальної тожсамості як основи для феміністської політики зробить неможливим докорінне дослідження політичної побудови та регулювання самої тожсамості? *** Книжка складається з трьох розділів, в яких розкривається критична генеалогія гендерних категорій в різноманітних дискурсивних полях. Розділ 1, Суб єкти статі/гендеру/жадання, переглядає статус жінок як суб єктів фемінізму і різницю між статтю та гендером. Обов язкова гетеросексуальність і фаллогоцентризм розуміються як лади влади/дискурсу, які часто дуже по-різному відповідають на головні питання гендерного дискурсу: як мова створює категорії статі? Чи жіноче чинить спротив представленню в межах мови? Чи є зрозумілою фаллогоцентричність мови (запитання Люс Іриґарей)? Чи є фемінне єдиною статтю, представленою в мові, котра об єднує жіноче та сексуальне (твердження Монік Віттіг)? Де і як обов язкова гетеросексуальність і фаллогоцентризм сходяться? Де точки розриву між ними? Як сама мова створює вигаданий конструкт статі, котрий підтримує ці різні владні лади? Існування яких видів послідовностей в межах статі, гендеру і жадання є прийнятним в мові припустимої гетеросексуальності? Чи ці поняття розрізнені? Які види культурних практик створюють руйнівний розрив і невідповідність між статтю, гендером і жаданням та ставлять під сумнів їх нібито існуючі зв язки? Розділ 2, Заборона, психоаналіз і породження гетеросексуальної матриці, пропонує вибіркове читання структуралістських, психоаналітичних і феміністських точок зору щодо кровозмішного табу як механізму, що намагається впроваджувати перервні і внутрішньо узгоджені гендерні тожсамості в межах гетеросексуальної схеми. Питання гомосексуальності є, в межах певного психоаналітичного дискурсу, незмінно пов язаним із формами культурної непізнаваності, а у випадку лесбійства із десексуалізацією жіночого тіла. З іншого боку, використання психоаналітичної теорії для опису складних гендерних тожсамостей продовжується через аналіз тожсамості, ототожнення та маскараду в роботах Джоан Рів єр та іншій психоаналітичній літературі. Відколи кровозмішне табу було піддане Фуко в Історії сексуальності критиці утискової гіпотези, ця заборонна чи юридична структура проявляє себе, аби забезпечити обов язкову гетеросексуальність в межах маскуліністського сексуального устрою та уможливити вирішальний виклик цьому устроєві. Чи психоаналіз є протизасновницьким дослідженням, що стверджує певну складність статі, котра дієво розхитує жорсткі та ієрархічні статеві кодекси, чи він захищає невизнану низку припущень щодо підстав тожсамості, які працюють на користь цих самих ієрархій? Останній розділ, Підривні тілесні акти, починається критичним розглядом побудови материнського тіла в роботах Юлії Крістєвої для того, щоб показати приховані норми, котрі керують культурною пізнаваністю статі та сексуальності в працях дослідниці. Хоча Фуко і критикує Крістєву, сумлінний розгляд деяких робіт з доробку самого Фуко викриває загадкову байдужість до статевого розрізнення. Проте його критика категорії статі забезпечує проникнення в регулятивні практики деяких сучасних медичних фікцій, призначених для визначення