Кірошка І.С., студ., Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

Transcription

1 миотика / Сост., вст. ст. и общ. ред. Ю. С. Степанова. М.: Радуга, Народні казки Кореї.упор.Тае Хугн Ха, Університет Йонсе, С. 259 ( корейською мовою). 5. 김성우. 조선민간설화의연구. 신민. 서울, ㅂ. 6. 황금대들보. 창작과평사, 땅속나라도둑귀신. 창작과비평사, Кірошка І.С., студ., Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка КОНЦЕПТ «МІСТО» В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ (на прикладі романів О.Ульяненка «Сталінка», С.Поваляєвої «Ексгумація міста» та А.Дністрового «Місто уповільненої дії») Проаналізовано особливості втілення концепту «Місто» у вимірі української сучасної урбаністичної прози. Дослідження здійснено на матеріалі романів О.Ульяненка «Сталінка», А.Дністрового «Місто уповільненої дії» та С.Поваляєвої «Ексгумація міста». У цих творах концепт «Місто» реалізується на рівні образів-героїв. Місто є героєм, співучасником, носієм нищівного вірусу, що в ївся у свідомість мешканців. Ключові слова: постмодернізм, урбанізм, урбаністичний пейзаж, концепт «Місто», образ-герой. В своей статье автор анализирует особенности воплощения концепта «Город» в измерении украинской современной урбанистической прозы. Исследование проведено на материале романов О.Ульяненко «Сталинка», А.Днестрового «Город замедленного действия» и С. Поваляевой «Эксгумация города». В данных произведениях концепт «Город» реализуется на уровне образов-героев. Город является героем, соучастником, носителем сокрушительного вируса, который въелся в сознание жителей. Ключевые слова: постмодернизм, урбанізм, урбанистический пейзаж, концепт «Город», образ-герой. In this article author analyzes features of incarnation of the concept «City» in the measurement of Ukrainian postmodern urban prose. The study was conducted based on the material of novels O. Ulyanenko «Stalinka», A. Dnystrovuy «City of the slow action» and S. Povalyaevoy «Exhumation of the city». The concept «City» is realized at the level of imageheroes in these novels. City is a hero, partner, carrier of destructive virus. This destructive virus crepted in consciousness of the residents. Key words: postmodernism, urbanism, urbanistic landscape, concept «City», image-hero Місто це не каміння, це люди, місто «плавильний казан», в якому оновлюється людина [Шпиталь 2008, 35]. 197

2 Українська література протягом багатьох віків формувалась як виразниця ідеалів та прагнень селянства. Середина ХХ ст. епоха змiни свiтоглядних, етичних, естетичних орiєнтирiв, пов язана з виникненням новітньої культурної парадигми. Письменники у своїх творах, вiдмовившись вiд традицiйної сільської тематики, переносять акценти на вiдображення урбанiзацiї не тiльки як спосо бу життя, але й мислення персонажiв. Концепцiя урбаністичної лiтератури полягає у вiдтво peннi прогресуючого розвитку мicтa. Як писав М. Бютор, «...село в повному складі йде за порадою в мicто, бере участь у зведенні стін ковчега. Місто визначене як закон, влада, центр, цiннiсть; вiднинi село визнає, що не могло би без нього про жити, що без вузла, баласту, тилу воно б занепало» [Павлишин 1997, 259]. Достеменно визначити вихідний пункт виникнення української урбаністичної прози складно. Деякі літературознавці вважають, що спроби долучити читацький загал до міської тематики зробили І.Нечуй-Левицький та Панас Мир ний. У повiстi «Хмари» І.Нечуй-Левицький зобразив життя iнтелiгенцiї в Києвi, показавши місто не тiльки як тло для перебiгу подiй, але як нове сере довище для своїх героїв, що поволі відриваються від патріархального існування. Панас Мирний у романі «Повiя» розкрив як соцiальноiсторичнi, так і пси хологiчнi аспекти життя не тiльки пореформеного села, а й пореформеного міста. Однак говорити про якусь прискіпливу увагу до психології людини міста на цьому етапі розвитку літератури дуже рано, тому що i герої І.Нечуя-Ле вицького, i персонажі роману Панаса Мирного не вiдiрвалися від рідного се ла, вони не є носіями урбанicтичної свідомості, а швидше виступають як жертви бездуховності нового для них міського середовища. В.Фоменко в праці «Місто і література: урбаністичні візії» [Фоменко 2007, 59] зазначає, що урбаністична література почалася десь із XVI ст. За словами дослідниці, лише у XIX ст. місто стало справжнім художнім образом, а вже у XX ст.. з роману В.Підмогильного «Місто» постало як цілий цивілізаційний феномен. Існує думка, що М.Гоголь приніс у літературу «вічне місто». Про Гоголя як майстра змалювання міста говорив А.Білий. А. Він назвав Гоголя «урбаністом до урбанізму», тісно пов язавши це означення з «петербурзькими повістями». Н.Крутікова зауважує: «Гоголь співець міста починається раніше, а саме із зображень міст України» [Крутікова 2007, 39]. Можна виділити приблизні етапи формування української урбо-прози: І. XVI ст. XIX ст. (Література набуває нечітких рис урбанізму, поодинокі міські мотиви). ІІ. Перша половина XIX ст. перша половина XX ст. (Місто виступає не лише як фон перебігу подій воно впливає на поведінку, характер персонажів. Місто виступає у творі як живий організм). ІІІ. Друга половина XX ст. сучасність (Місто може бути повноцінним героєм твору, головним персонажем). Активним сплеском уваги до зображення міста вирізняється постмодерна українська проза О. Ульяненка, С. Жадана, А. Дністрового, Л.Дереша, С. Ушкалова, С. Поваляєвої. Концепт «Місто» по-різному реалізовується в українських постмодерних прозових текстах. Часто Місто виступає не як тло, а як герой, співучасник подій. 198

3 Метою цієї статті є дослідження концепту місто в сучасній український урбаністичний прозі на прикладі романів О. Ульяненка «Сталінка», А.Дністрового «Місто уповільненої дії» та С. Поваляєвої «Сімург». Концепт ментальне національно специфічне утворення, змістом якого є вся сукупність знань про певний об єкт, а планом вираження його сукупність мовних засобів. Концепти це не будь які поняття, а лише найважливіші з них без яких важко уявити будь яку культуру. В сучасному літературознавстві й лінгвістиці прийнято вживати термін концепт, який означає ментальне національно-специфічне утворення. Вже досліджено чимало міфологічних, культурних, соціальних концептів: свобода, істина, шлях, душа тощо. До концептів безперечно можна віднести концепт місто. Роман «Сталінка», написаний О. Ульяненко 1994 р., пронизаний мотивами, характерними для переломного моменту в житті українського суспільства. Сам прозаїк пропонує таку ауторефлексію на роман «Сталінка»: «Зміст роману пронизаний єдиним символом: чорне сонце поганства сходить, ламаючи кістки, розриваючи м яс, пронизуючи повітря променями трупного смороду, але сходить сонце християнства воно зійде» [Габор 2000, 231]. У романі часто повторюється ім я Сталіна, котрий для деяких персонажів є героєм, уособленням минулих подвигів і досягнень. Люди, які ідеалізують тирана, не здатні побачити те, що прагне показати читачеві автор: знівечене місто, знівечені душі. Замкненість, обмеженість прав і свобод, нав язані тоталітарним режимом, злиденність і матеріального, і духовного світу це причина того, що Київ у романі зображений не як європейська столиця, а часто-густо як притулок для невдах, котрі довгий час боялися розтулити очі і побачити самих себе. Але ні в якому разі не варто розглядати «Сталінку» як матеріалізоване бажання письменника очорнити минуле, покритикувати ту добу, яка вже навіки відходить. Усі події в романі «Сталінка» зумовлені образом Міста, яке то діє, як самостійний персонаж, то відображає психологічний стан героїв твору. Наслідки соціальних стресів, які переживають персонажі роману, тоталітарний пізньорадянський режим, незрілість та чуттєва інфантильність мешканців усе це відбивається і на образі міста, що так само потерпає від кризи моральності, як і персонажі «Сталінки». Топографія мiсцевостi, яку зображує О.Ульяненко, цілком виразно виписана i може легко бути розшифрована будь-ким, хто якийсь час жив у Києвi: це Голосiїв та Демївка, якi отримали від мешканців цих районів моторошну назву Сталiнки, можливо, через велику кiлькiсть будинкiв, найменованих на честь тирана, що дав їм життя. Письменник неоднозначно ставиться до цього ра йону: з одного боку, описує його злиденність та дикi норови мешканцiв, «бо Сталінка що село» [Ульяненко 2000, 55]; для Ульяненка вона «...смердiла прохiдними дворами та за кутами» [Ульяненко 2000, 117]; з iншого боку, вабила своєю холодною архiтектурною своєрiднiстю: «бi лi колони, лiпленi фасади будинкiв з алебастровими янголами», «камінні леви, лiпленi з алебастру жiнки на балконах» [Ульяненко 2000, 123]. Автор «Сталінки» майстерно спiввiдносить сприйняття міста з особливостями психiчного стану своїх персонажiв: малий Горік, який «у шiсть рокiв...вибрав ся на вулицю...» [Ульяненко 2000, 33] бачить Київ очима приголомшеної дитини зi «склепiнням про хiдних дворiв, арками з гiпсовими статуями, приворожений вирлуючим, вурко чучим, 199

4 ряснiючим, вигнутим хребтиною Хрещатиком...» [Ульяненко 2000, 115]. Звичайна Олесева брутальність не спрацьовує: навпаки, читач відчуває нотку захоплення живим організмом міста i це захоплення пiдкреслюється майстерним звукописом (вирлу ючим, вуркочучим, ряснiючим). Індустрiалiзацiя, яка була гoрдiстю бiльшовикiв, змальована Олесем як елемент, шо несе приховану загрозу: «...приходить на фабрику, труби впинаються у небо грифелями, темно, сиро i незатишно якось, велетенський маховик iз пасами та колесом молотить повiтря...» [Ульяненко 2000, 63], «...тут ревонула сурма метро, мовби скло розлетi лося на друзки...» [Ульяненко 2000, 64], «...затуркано дивився на реклами «Енерготресту», «Метростроя», «Київбуду»...» [Ульяненко 2000, 63]. Загалом місто зображене О.Ульяненком як замкнений простiр, вiдрiзаний вiд космосу: місто як «мушля», як «чорна перевернута балiя» свідчення того, що закутiсть та несвобода не дають авторові спокою. «Мертві лixтарнi стовпи» пiдсилюють враження безвиході, вiдсутностi надій, браку не тiльки ву личного освiтлення, але й свiтла для душi. Загиблi душi героїв Сталiнки потребу ють саме «вгаслих ламп лixтарних стовпiв». Письменник зображує місто як великий живий органiзм, що функцiонує, задихаючись вiд багатьох важких недугiв. «3апустiлi артерії вулиць» погано живлять тiло мегаполiсу, яке страждає вiд тих самих хвороб, що i його мешканцi. Зa допомогою майстерного використання художньої образностi автор тво рить місто, не уникаючи рiзких порiвнянь: «Сніг за розхрестом вiконних рам схо див, облазив старою шкiрою, мов опiки», «...шиби будинкiв, наче вибранi птаха ми очi покiйникiв, свистiли у порожнечу площ». Персонажi «Сталiнки» потай спiлкуються з Києвом, а може, то вони намага ються вiдшукати сенс свого буття на цих вулицях, у цих скверах, на перехрестях людських доль? Якийсь зв язок існує мiж містом, його атмосферою та вчинками людей. «Вулицею його крутило, як муху в окропi» [Ульяненко 2000, 109] так можна сказати про багатьох гepoїв роману, що шукають різноманітних пригод, не усвідомлюючи, чим можуть закiнчитися їхні блукання, навіть якщо вони не виходять за межi вiдомо го з дитинства району. Фiлософiя пошуку i його нескiнченнiсть ось авторське переконання, яке прагне нав язати читачевi О.Ульяненко. А. Дністровий дивиться на місто крізь призму власного сприйняття. Роман «Місто уповільненої дії», написаний А.Дністровим 2002 р., є суворою урбаністичною картиною з життя сучасних підлітків, які стали на шлях злочинів. Цей твір присвячений неусвідомленому злу, невблаганному фатуму і водночас надії у вирі небезпек, які чатують на молоді неприкаяні душі. Людина, котра колись сама нищила місто зсередини, наче паразит, тепер хоче вирватися назовні з тенет свого «хазяїна», але на її шляху стоїть безліч таких же, що заплуталися у вимірі свого існування, її мучать привиди минулих злочинів: «Уявляю своє нове життя серед іншого середовища Скільки ще вузьколобих буде у моєму житті? Згадую всіх отих,, з якими доводилося волочитися, добре й погане народішко, яке повзало на моєму шляху, знайомі будинки, улюблені місця відпочинку з друзями. Але тепер тепер все це несподівано набирає особливого значення» [Дністровий 2003, 95]. Герой хоче вирватися зі свого пекельного існування шляхом зміни обстановки: «Віддаляюся від цих мульок минулого Господи, більше б до нього не повертатися» [Дністровий 2003, 97]. Інше оточення: «розлогі поля, що тягнуться до тремтливих обріїв, ці рівнини, що 200

5 навіюють смуток і ледве помітно пливуть за вагонним вікном, незвичне небо, що лякає своїм безмежжям» [Дністровий 2003, 99] також видається несприятливим. Місто здається живою істотою, що завжди, і навіть на відстані, по-особливому поводиться зі своїми мешканцями: «наче, рідне місто відвернулося від мене, наче я більше його не цікавлю» [Дністровий 2003,115]. Герої твору, самі того не розуміючи, стають заручниками здійсненими ж ними лиха у власному середовищі існування. Місто, «віддячуючи» своїм кривдникам, стає для їх свідомості тягарем, обмежувачем волі, причиною шалених мук і постійного неспокою: «Всередині від збудження все тремтить, калатає, здригається» [Дністровий 2003, 141]. Майже всі сторінки твору А.Дністрового сповнені агресією з боку міста. Лише наприкінці роману відчувається бажання розбудити мешканців, розбурхати їх почуття, закликати вибиратися з моральної прірви згуртовано: «Заплющую очі, хочеться кричати, щоб почули мешканці цих напівсонних будинків, щоб відчинили вікна, і хоча б на мить відклали свої буденні справи, хочеться плакати, дивитися на власні сльози у своїх долонях і просто сміятися» [Дністровий 2003, 275]. Відчувається моральне відродження деяких персонажів, а місто, здається, втрачає свої колишні моторошні ознаки. Місто більше не виступає об єктом-жертвою чи об єктом-катом тепер воно зображується з природно властивою йому красою. Очевидно, що побутові проблеми урбанізованого середовища не зникають: «тремтять електродроти у повітрі, чи гудять мотори самотніх автомобілів, чи скриплять на протязі незмащені двері» [Дністровий 2003, 299], але змінюється ставлення до них самими мешканцями мегаполісу, бо з цієї миті їх «не можуть потривожити холодні руки повітря, які манять усе за собою, де огортають душі теплим сном» [Дністровий 2003, 299]. «Ексгумація міста» (2006) роман С. Поваляєвої, де з першої до останньої сторінки авторка намагається вивчити місто, пізнати його сутність, відшукати витоки, що призводять до поступового занепаду і знайти шляхи знищення вірусу розкладу, який вже давно панує на вулицях мегаполісу. В романі не існує конкретної сюжетної лінії. Він є простором рефлексій авторки, потоку її свідомості. Єдине, де мають змогу діяти звичні герої це уривки пам яті письменниці, що органічно вживаються в загальний текст. Ліка, Майк, Еля і Деніз, Кліф, Аліса, нібито головні герої роману, губляться у вирі епатажних описів місцин Києва, і, таким чином, стають другорядними, а образ Міста центральним. Для деяких особистостей окреме місто має власну історію, настрій, атмосферу, в уяві інших, тих, що звикли заряджатися певним допінгом, усі міста перетворюються на незрозуміле місиво: «Одесса перемішувалася зі Львовом, Москвою, Харковом, Бердянськом, Запоріжжям, Дніпропетровськом, Сімеїзом, Гурзуфом, Пітером, Києвом, Ялтою» [Поваляєва 2006, 115]. С. Поваляєва намагається довести читачу, що герої власноруч будують своє місто, у даному випадку Київ, бачать його через «каламутне скло» своїх очей. У романі досліджуються різні місцини Києва. Хоча С. Поваляєва й оголошує Київ «місцем без жалості», воно гостинно приймає до себе всіх звідусіль: інаркоманів-іноземців, знедолених із периферії. Найстрашнішим катом для мешканців Міста є ніч, що приносить жах, втілений у сновидіннях: «коли вібрації сновидінь Великого Урбаністичного Термітника змішуються, наче в шейкері і кожен в Місті одразу заспокоюється: тепер зрозуміло, чому 201

6 він прокинувся з медузою на обличчі й котячим лайном в роті!» [Поваляєва 2006, 195]. Мегаполіс порівнюється з монстром, який «збирає всі нитки свого павутиння» [Поваляєва 2006, 137], який підкорює власній владі природу: «попри дощ, виють зграї диких собак, а вітер потихеньку підступно ламає гілля ніби крадеться в мокасинах з риб ячої шкіри.» [Поваляєва 2006, 185]. Оболонь-Хрещатик-Узвіз таким маршрутом подорожує героїня Світлани Поваляєвої. Перед її очима пейзажі міста змінюються на наступні: «Ця вулиця немов прадавній фоліант, гортаю похапцем стінки будинків і брам» [Поваляєва 2006, 125]. Отже, індустріалізація, що з шаленим темпом полонить недоторкані місцини Києва, все ж таки не настільки безжалісна: вона не осучаснює історичне, овіяне святою пам яттю. Мешканці заповнюють порожнечу Міста, а воно, в свою чергу, стає частиною них самих, завмирає в їх уяві для того, щоб не бути підвладним урбанізації, перетворенню на неживий шмат землі: «організм, щоби уникнути зараження, муміфікує його. Так сталося і з Містом» [Поваляєва 2006, 215]. Світлана Поваляєва проголошує Місто «Мертвим», порівнюючи його з «електронною платою якогось архаїчного запилюженого своєю величчю пристрою» [Поваляєва 2006, 105]. У неосяжному і бездоганному, чужому і рідному «урбанізаційному монстрі» точиться протистояння вічних історичних здобутків та модернових технологій. Поглянувши на Київ під іншим ракурсом, змінивши свою оцінку, письменниця заперечує попередні враження, порівнюючи Київ із живим організмом: «у Нього кровообіг починався у брудних судинах травневих потоків зливи на Узвозі. Його нерви вросли у брук, і легенями поміж написаних морфіновим розчином й контролями рядків ходили буйні хащі на схилах. Його серце билося в Дзвіниці Хрестовоздвиженської» [Поваляєва 2006, 235]. Виникає питання, чим же є Місто насправді: мушлею, електронною платою чи інтелектуально розвиненим організмом? Найвірогідніше, воно абстрактний образ, що трансформується щосекундно. «Місто уповільненої дії» А.Дністрового, «Сталінка» О.Ульяненка, «Ексгумація міста» С. Поваляєвої яскраві приклади сучасної урбаністичної прози. Різниця в часі написання романів є майже невідчутною. О.Ульяненко, віддавши данину моді на «чорнуху», що була характерною для літератури 90-х років, змальовує перші роки незалежної України, а С.Поваляєва і А.Дністровий пишуть про «Генерацію-2000». В О.Ульяненка і С.Поваляєвої місто виступає самостійним героєм, а в А.Дністрового органічним доповненням до загального середовища існування. О.Ульяненко і С.Поваляєва зображують Місто як окремішнього героя роману. В обох авторів воно набуває індивідуальних людських рис. Здається, що письменники говорять не про простір, обмежений кордонами, а одухотворений предмет. Для А.Дністрового місто це звичайна площина, фон, де розгортається дія роману. У «Сталінці» і «Ексгумації міста» в образі Києва автори втілюють усі людські вади. Місто постає агресивним, безжалісним, жадає помсти, і, навряд, щось чи хтось можуть виправити ці обставини, створені мешканцями протягом століть. У двох вищезгаданих романах урбанізоване місто є витоком сучасних болючих проблем. Щодо роману А.Дністрового «Місто уповільненої дії», то тут усі негаразди перекладені на плечі першоджерела лиха героїв роману, адже автор впевнений, що саме люди є майстрами свого оточення. А.Дністровий більш за все критикує не саме місто, а його мешканців, які підпорядковують увесь мегаполіс своїм лихим задумам, ганьблять його, оглядають цей об єкт, котрим незаконно заволоділи, 202

7 смакуючи підвладність опанованого, розпростертого перед ними простору. Дністровий говорить про місто більш м яко. У «Сталінці», як і у «Місті уповільненої дії» та «Ексгумації міста», письменники зображують соціальне дно. Їх герої, кинуті напризволяще суспільством, живуть і гинуть лише фізично, про духовність багатьом із них взагалі нічого не відомо, вона для них фактично не існує, і, власне, цим вони й викликають до себе співчуття. В О. Ульяненка і С. Поваляєвої смерть бачиться чи не єдиним порятунком, своєрідним визволенням з тілесного полону. В А. Дністрового дійові особи можуть звільнитися від тягаря вчинених злочинів шляхом зміни міста проживання. У «Сталінці» і «Місті уповільненої дії» опис міста помітно відмежовується від рядків опису внутрішнього стану героїв, а в «Ексгумації міста» навпаки створюється плетиво рефлексій героїні і речень, де говориться про настрій Міста. У романі «Сталінка» герої все ж таки намагаються виправити завдане лихо, їхнє нутро не бажає звикати до стану міста, триває протистояння «Місто-мешканець». «Місто уповільненої дії» показує, як городяни протягом десятиліття навчилися адаптовуватися до суцільного бруду, мороку. А.Дністровий розповідає, яким чином людина мусить саме виживати, а не жити. Загалом вона ще не узгодилася з усіма законами урбанізованого міста, але створила для цього міцне підґрунтя. С.Поваляєва в «Ексгумації міста» пише про завершальний етап пристосування особистості до традицій сучасного мегаполісу: мешканець, опинившись у полоні Міста, навіть помираючи, не бореться, а покірливо намагається узгодитися з ритмом чужих машин, гуркотом в каналізаціях, стуком молотків у багатоповерхівках. Роман С.Поваляєвої «Ексгумація Міста», А.Дністрового «Місто уповільненої дії» та О.Ульяненка «Сталінка» новий погляд на образ міста, приклад сучасної української урбаністичної прози, що, порівняно з письменництвом митців-попередників, вирізняється відкритістю, незамкненістю, апеляцією до самостійності читацької думки О. Ульяненко, А. Дністровий і С. Поваляєва показують не окремі негаразди автори наполягають на системності проблем. Міста хворі, стверджують прозаїки. Хто винен точно невідомо, але навряд чи обійшлось без мешканців. Це вони занесли туди нищівний вірус, їм лікувати місто і себе. Зобразивши художнім словом реалії сучасного існування, О. Ульяненко написав «Сталінку», А. Дністровий «Місто уповільненої дії», а С. Поваляєва «Ексгумацію міста» не для того, аби читач жахнувся, а для того, щоби ми всі замислилися: що треба зробити для утвердження духовності, де знайти тепло для зневірених душ, яким залишити цей світ після нас. 1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: монографія / Віра Агеєва. К.: Факт, с., 2. Андрухович Ю. Дезорієнтація на місцевості. Ів.-Ф.: Лілея-НВ, 1999, 3. Анциферов Н.П. Душа Петербурга. Пгр., 1990, 4.Белый А. Мастерство Гоголя. М., 1934, 5. Габор В. Надобранок, міленіум! Сучасна українська проза. К.: Просвіта, 2000, 6. Гундорова Т. Кітч і література. Травестії / Тамара Гундорова. К.: Факт, с., 7. Дністровий А. Місто уповільненої дії. К.: Факт, 2003, 8. Зборовська Н.В. Психоаналіз і літературознавство. К.: Академвидав, 2003, 9. Інвестицій реалу. Книжник review 6. К., 2006, 10. Кононенко П. Село в 203

8 українській літературі. К., 1984, 11. Крутікова Н.Є. Урбанистическая проблема в художественной прозе Гоголя: Очерки. К., 2007, 11. Линч К. Образ города. М., 1982, 12. Літературознавчий словник-довідник/за ред. Р. Громяка, Ю.Коваліва, В.Теремка. К.: Академія, с., 13. Москалець К. «Людина на крижині». К.,: Критика, 2003, Павлишин М. «Канон та іконостас». К.,: вид. «Час», 1997, 14. Пастух Т. Роман «Місто» Валер яна Підмогильного. Л., 1999, 15. Поваляєва С. Ексгумація міста. Л.: Кальварія, 2006, Скляренко Г. Мистецтво і Місто. К., 1987, 16. Топоров В. Миф. Ритуал. Символ. Образ. М., 1995, 17. Ульяненеко О. Сталінка. Л.: Кальварія, 2000, 18. Фоменко В. Місто і література: українська візія. Л., 2007, 19. Шпиталь А. Українська урбаністика: минуле, сучасне майбутнє? Слово і час Клейменова Т.В., асп., Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова КОНЦЕПЦІЯ ГЕРОЯ ТА СПЕЦИФІКА МОДЕЛЮВАННЯ ДІЙСНОСТІ У ПОВІСТІ «ВЕСНЯНИЙ ГАМІР» ІВАНА САДОВОГО Проаналізовано повість «Весняний гамір» маловідомого українського письменника І.Садового. Визначено концепцію героя народного вчителя початку ХХ ст. З ясовано особливості відображення дійсності у творі митця. Ключові слова: гумористично-сатирична повість, концепція героя, характер персонажа, образ народного вчителя. В статье проанализирована повесть «Весенний гвалт» малоизвестного украинского писателя Ивана Садового. Раскрыто концепцию героя народного учителя начала ХХ ст. Определены особенности отображения действительности в произведении писателя. Ключевые слова: юмористически-сатирическая повесть, концепция героя, характер персонажа, образ народного учителя. The story «The Spring Ruction» by little known Ukrainian writer Ivan Sadovy is analyzed in the article. The main character s conception is defined the personality of people s teacher of the beginning of the ХХ-th century. The particularities of reflection of reality in the story by this writer are also defined in the article. Key words: humorous and satiric story, conception of hero, character of personage, image of people s teacher. Актуальною потребою українського літературознавства стало повернення в активний науковий обіг художньої спадщини письменників, імена яких за радянської доби з ідеологічних причин були вилучені з літературного процесу та несправедливо забуті. До таких митців українського слова належить Іван Садовий ( ). Це літературний псевдонім Івана Федоровича Федорака, депортованого 1947 р. радянською владою письменника, дра-