НОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ ЯТОК КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ В УКРАЇНІ

Transcription

1

2

3 Науково-дослідний центр Часи козацькі Українське товариство охорони пам яток історії та культури Центр пам яткознавства НАН України і УТОПІК Історико-культурна асоціація Україна Туреччина НОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ ЯТОК КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ В УКРАЇНІ Збірник наукових праць Випуск 21 Частина ІІ К И Ї В

4 УДК 94(477) ISSN Науково-дослідний центр Часи козацькі Українське товариство охорони пам яток історії та культури Центр пам яткознавства НАН України і УТОПІК Історико-культурна асоціація Україна Туреччина Рекомендовано до друку Вченою радою Центру пам яткознавства НАН України і УТОПІК (протокол 7 від 19 червня 2012 р.) Редакційна колегія: Титова О.М. (відповідальний редактор), Біляєва С.О., Виногродська Л.І., Івакін Г.Ю., Константинов В.О., Сенченко Н.М., Супруненко О.Б., Терпиловський Р.В., Франчук В.Ю. Адреса редакції: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 9, корп. 19; m-center@ukr.net тел , тел/факс Видання зареєстровано Міністерством юстиції України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації серія КВ Р від р.) Видано Центром пам яткознавства НАН України і УТОПІК (Свідоцтво про внесення суб єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ДК 2429 від р.) вул. Івана Мазепи, 21, корп. 19, м. Київ, 01015, Україна тел./факс: +380 (44) , m-center@ukr.net НДЦ Часи козацькі, 2012 Центр пам яткознавства НАН України і УТОПІК, 2012

5 ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ ЯТОК ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ Юлія Пазиніч (Дніпропетровськ), доцент кафедри філософії Державного вищого навчального закладу «Національний гірничий університет», кандидат політичних наук Сергій Пікалов (Дніпропетровськ), доцент кафедри цивільного та господарського права Державного вищого навчального закладу «Національний гірничий університет», кандидат політичних наук Політичний розвиток Української козацької держави: аналіз джерел Ґрунтовне вивчення формування політичних інститутів, політичної системи і політичних процесів в Україні другої половини XVIІ - XVIII ст. неможливе без глибокого аналізу відповідної джерельної бази. Джерела з даної проблематики дуже численні і різнорідні. Оскільки джерельна база фактично вся виявлена й опублікована зусиллями таких вчених, як М. Костомаров, В. Антонович, П. Куліш, М. Грушевський, М. Петровський та ін., компетенція яких не підлягає сумніву, ми мали змогу опрацювати опубліковані джерела, що були виявлені в архівосховищах Києва, Москви, Петербурга, Варшави, Стокгольма тощо: з архіву ЮЗР (Акты шведского государственного архива, относящиеся к истории Малороссии; Акты о козаках; Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России; Акты об экономическом и юридическом отношениях крестьян в XVIII в.) [9-12]; Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов [25]; Матеріали з Стокгольмського державного архіву до історії України другої половини XVII початку XVIII ст. [23]; Воссоединение Украины с Россией: документы и материалы [13]; Історія України в документах і матеріалах [21] та ін. Завдяки Д. Бантиш-Каменському [20], О. Рігельману [59] і М. Маркевичу [74] низка документів стала доступною для дослідження. Опубліковані ними документи були використані нами, якщо не вдалося знайти необхідний указ, універсал чи грамоту у першоджерелі. Серед сучасних дослідників української державності варто особливо відзначити діяльність з упорядкування різного виду джерел Г. Швидько [66; 76], Л. Мельника [27], С. Макарчука [73], В. Горобця [67], О. Струкевича [70] та ін. На особливу нашу увагу заслуговує дев ятитомна збірка документів «Тисяча років української суспільно-політичної думки», упорядниками якої стали В. Литвинова та В. Шевчук [65]. Оскільки Гетьманщина перебувала у складі Росії, умови, за якими гетьман здійснював управління, обговорювалися в українсько-російських договорах, надрукованих у ПСЗ. Тому нами були проаналізовані «Статті Богдана Хмельницького» (21 березня 1654 р.) [8; 71, ], 3

6 «Переяславські статті» Ю. Хмельницького (17 жовтня 1659 р.) [5], «Московські статті» І. Брюховецького (22 жовтня 1665 р.) [4]; «Глухівські статті» Д. Многогрішного (6 березня 1669 р.) [1], «Конотопські статті» І. Самойловича (17 червня 1672 р.) [3], «Коломацькі статті» І. Мазепи (25 липня 1687 р) [2], «Решительні статті» І. Скоропадського (17 липня 1709 р.) [6], «Решительные пункты» Д. Апостола (22 серпня 1728 р.) [7]. Окрім офіційних, відкритих до широкого ознайомлення документів, були виявлені і проаналізовані секретні інструкції російського уряду до своїх резидентів та урядовців, які направлялися в Україну. Вперше таємні пункти зустрічаємо у статтях Петра І до російського резидента А. Ізмайлова [27, 28-31], який був приставлений до новообраного гетьмана І.Скоропадського у 1709 р. після так званої «зради» І.Мазепи. З 20-х років XVIII ст. з являється новий вид директивних актів інструкція, яка визначала статус службових осіб й їхні обов язки із здійснення певних заходів і дій. Започаткував використання інструкцій Петро І, коли в зв язку з першою відміною гетьманства була створена нова установа - І Малоросійська колегія, президенту якої Вельямінову були надані інструкції по управлінню незнайомим для нього краєм (16 травня 1722 р.) [39]. Необізнаний з місцевою специфікою, Вельямінов направив 12 пунктів до російського царя з проектом реформ у сфері оподаткування в Україні і його взаємин з місцевою владою. Вперше так звані пункти Вельямінова опублікувала О. Єфименко у журналі «Киевская старина» у 1888 р.; вдруге вона ж - у збірнику «Южная Русь. Очерки, исследования и заметки» у 1905 р.; втретє І. Джиджора у книзі «Україна в першій половині XVIII віка. Розвідки і замітки» у 1930 р. [19; 69, ; 68, ] Наступні за Вельяміновим інструкції були надані Шаховському, тимчасовому правителю України після другого скасування гетьманства (31 січня 1734 р.) [47]. Також російський уряд почав практикувати видавання секретних інструкцій по управлінню Малоросією своїм уповноваженим представникам: Федору Наумову (21 липня 1727 р.) [58], Шаховському (13 травня 1734 р.) [14]. Відповіддю на прохальні статті Скоропадського (17 липня 1709 р.), на докладні пункти Скоропадського (29 квітня 1722 р.), на донесення Шаховського (27 серпня 1734 р.) були височайші резолюції [34; 38; 48], які містили рекомендації чи вказівки по здійсненню певних заходів на Україні. Для розуміння правової системи України були вивчені Литовські статути [26; 18], Кодекс «Прав, за якими судиться малоросійський народ» [29; 30], правові норми російського законодавства [60], що у XVIII ст. почали поширюватися на Україну, а також гетьманські універсали і розпорядження. При дослідженні політичного розвитку Гетьманщини нами використані джерела переважно директивно-розпорядчого характеру. Іменні укази, надані Сенату, опубліковані в ПСЗ [28]: про підвідомчість Малоросії Сенату, куди мали бути перенесені всі справи стосовно України з Колегії іноземних справ (29 квітня 1722 р., 1 лютого 1734 р., 17 січня 1756 р.); про перенесення малоросійських справ з Сенату до Колегії іноземних справ (16 4

7 червня 1726 р.); про сформування на Україні армії (4 квітня 1723 р.); про буття в Малоросії гетьмана (23 червня 1723 р., 22 липня 1727 р., 5 травня 1747 р., 5 червня 1750 р.); про підпорядкування Запорозької Січі Розумовському (19 жовтня 1750 р.); про заснування в Малоросії замість гетьманського правління Малоросійської колегії (16 травня 1722 р., 10 листопада 1764 р.); про приєднання Києва до Малоросії (20 жовтня 1775 р.); про створення Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв (16 вересня 1781 р.); про продовження чинності ІІ Малоросійської колегії (13 грудня 1783 р.); про скасування ІІ Малоросійської колегії (20 липня 1786 р.) та ін. [37; 39; 41-45; 47; 49-54; 56-57]. Серед виконавчої документації особливе місце займають донесення, характер яких залежав від того, хто їх складав: з боку українців означали переважно чолобитні, а з боку росіян рапорти, які містили в собі інформацію про детальний опис життя в Україні. Бригадир І Малоросійської колегії Вельямінов доповідав Петру ІІ про зібрані доходи (26 квітня 1727 р.) [63, ]. Г. Теплов подав Катерині ІІ у кінці 1762 початку 1763 р. «Записку о Малой России. О непорядках, которые происходят ныне от злоупотребления прав и обыкновений, Грамотами подтвержденных Малороссии» [64]. Президент ІІ Малоросійської колегії граф П. Румянцев 25 липня 1767 р. «Записку о усмотренных в Малороссии недостатках и неустройствах, о исправлении которых Малоросийськой коллегии трактовать должно» [61]. З обліково-статистичної документації використана відомість Малоросійської колегії, направлена у Верховну таємну раду з інформацією про доходи, які збираються до царської казни [63, ]. У «Генеральному описі Лівобережної України рр.» [15] надаються результати перепису на Україні, що відбувався згідно з указом Сенату від 4 листопада 1763 р. Подвір я кожного населеного пункту переписувалися в певному порядку, повідомлялося, хто живе, скільки підсусідків, робітників, скільки землі, відомості про промисли і скот. Право на володіння землею і майном мало бути підтверджено царськими грамотами, копії яких додавалися до перепису. Різновиди інформаційно-публікаторської документації, направлені російським урядом, розрізняються на Грамоти малоросійському народу про встановлення Правління гетьманського уряду (31 січня 1734 р.); Грамоти гетьману про заснування Військової і судової канцелярії (14 листопада 1721 р.), про ліквідацію Запорозької Січі (3 серпня 1775 р.) [32; 33; 35; 36; 40; 46; 55], про заснування Комісії для складання нового Уложення (14 грудня 1766 р.) [62, 1-2]. Серед процесуально-юридичної документації нами використані в дослідженні документи апеляційного характеру чолобитні, прохання, які направляли українські державці до російського уряду з викладом основних нужд українців «Прошение малороссийского шляхетства и старшины вместе с гетманом о восстановлении разных старинных прав Малороссии» 5

8 [31; 70, ], що підготував до видання О. Струкевич; «Наказы и Прошения малороссийских депутатов» [24], що зібрав Судієнко. Окрім документальних джерел виділимо нарративні джерела, які, за висловом І. Колесник, належать до антикварного напряму історичного дослідження, що виник у другій половині XVIII ст. [54, 160,187] У них містяться матеріали стосовно політичного та економічного устрою України, що були зафіксовані у щоденниках, діаріушах, родинних записках, описах подорожуючих і мемуарах. Слід відзначити діаріуш старшого канцеляриста Миколи Ханенка [16], який містить не лише інформацію про поточні справи господарського характеру, а й про політичні події і самі документи, такі як Пункти Скоропадського перед Імператором від 11 квітня 1722 р., Лист Петра І до Скоропадського про причини заснування Малоросійської колегії від 29 квітня 1722 р., відповідний лист Скоропадського від 3 травня 1722 р., й відповідь від Государя з Сенату від 20 травня 1722 р. У 1853 р. М. Судієнко видав у «Материалах для Отечественной истории» «Журнал о поездке в Москву гетмана Даниила Апостола» [75]. Подорож гетьмана продовжувалася від 9 лютого до 1 жовтня 1728 р. з метою бути присутнім на коронації імператора Петра ІІ. Надані матеріали проливали нове світло на діяльність Апостола по управлінню краєм, показали зміст гетьманських грамот і універсалів, пояснюючи деякі сторони місцевого управління. Варто відзначити «Дневные записки Малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича» [17], в яких він щоденно записував основні події політичного життя Гетьманщини, занотовував зміст імператорських указів, грамот, що надходили гетьману, а також пропозицій до Малоросійської колегії від П.Румянцева. До приватної документації відносяться і «Листи Івана Мазепи» [22]. Упорядник цієї збірки В. Станіславський у 2002 р. опублікував 215 листів, які проливають світло на те, якими справами займався Мазепа і яке значення мала його діяльність. Отже, для дослідження політичного розвитку епохи Гетьманщини були використані писемні джерела, які зберігають історичну інформацію щодо функціонування політичних інститутів та політичної системи України XVII XVIII ст.: як документальні законодавчі акти, діловодна документація, універсали, статистичні джерела, так і нарративні документи особистого походження (мемуари, щоденники, спогади), що дозволяє об єктивно підійти до оцінки політичних інститутів та процесів Гетьманщини. 6 Джерела та література 1. «Глухівські статті», схвалені царським урядом при обранні на гетьманство Дем яна Многогрішного (6 березня 1669 р.) // ПСЗ. Т С «Коломацькі статті», схвалені царським урядом при обранні на гетьманство Івана Мазепи (25 липня 1687 р.) // ПСЗ. Т С

9 3. «Конотопські статті», схвалені царським урядом при обранні на гетьманство Івана Самойловича (17 червня 1672 р.) // ПСЗ. Т С «Московські статті», підписані І.Брюховецьким під час перебування у Москві (22 жовтня 1665 р.) // Швидько Г.К. Історія держави і права України: Хрестоматія. Дніпропетровськ, С «Переяславські статті», схвалені царським урядом при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького (17 жовтня 1659 р.) // ПСЗ. Т С «Решительні статті», схвалені царським урядом при обранні на гетьманство Івана Скоропадського (17 липня 1709 р.) // ПСЗ. Т С «Решительные пункты» Решение, учиненное по Е.И.В. указу в Верховном Тайном Совете, на поданное прошение Войска Запорожского обеих сторон Днепра Данила Апостола (22 серпня 1728 р.) // ПСЗ. Т С «Статті Богдана Хмельницького», стверджені царем і боярською думою, які визначали становище України в складі Російської держави (21 березня 1654 р.) // Полное собрание законов Российской империи в 45 томах (Далі ПСЗ). СПб.: Тип. ІІ Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, Т С Архив Юго Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и Волынском генерал губернаторе. Т. 1., Ч. 4. Акты о происхождении шляхетских родов в Юго Западной России. К., с. 10. Архив Юго Западной России, издаваемый комиссиею для разбора древних актов, состоящий при Киевском, Подольском и Волынском генерал губернаторе. Ч. 3.Т. 4. Акты шведского государственного архива, относящиеся к истории Малороссии ( ). К., с. 11. Архив ЮЗР. Ч. 3.Т. 2. Акты о козаках ( ). К.: Тип. Федорова, с. 12. Архив ЮЗР. Ч. 6.Т. 2. Акты об экономическом и юридическом отношениях крестьян в XVIII в. ( ). К.: Тип. Давиденко Н., с. 13. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в 3 х т. М.: Изд-во Академии наук СССР, Т.1 ( ). 586 с.; Т.2 ( ). 560 с.; Т.3 ( ). 648 с. 14. Высочайше утвержденная инструкция, по которой, будучи в Малой России поступать надлежит // Сборник императорского исторического общества. Т Юрьев, С Генеральний опис Лівобережної України рр.: покажчик населених пунктів. / Попова Л.А., Ревнивцеві К.Г. К., с. 16. Диариуш или журнал, то есть повседневная записка случающихся при дворе ясновельможного, его милости, пана И. Скоропадского 1722 г. войсковой канцелярии старшим канцеляристом Николаем Ханенком 74 с. 17. Дневные записки Малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. Ч.2. М., с. 18. Другий Литовський статут 1566 р. // Швидько Г.К. Історія держави і права України: Хрестоматія. Дніпропетровськ, С Ефименко А. Двенадцать пунктов Вельяминова //Киевская старина Кн. Х. 20. Источники Малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантышем Каменским и изданные О. Бодянским. М.: Унив.типогр., Ч.1. ( ). 332 с.; Ч. 2. ( ). 340 с. 21. Історія України в документах і матеріалах. Т. ІІІ. Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії 7

10 ( роки) / Склали М.Н. Петровський і В.К. Путілов. К.: Вид во Академії наук УРСР., с. 22. Листи Івана Мазепи / Упор. та автор передмови В.Станіславський. К.: Ін-т історії України НАН України, Т с. 23. Матеріали з Стокгольмського державного архіву до історії України другої половини XVII початку XVIII вв. / Український археографічний збірник. Т.ІІІ (Автор Веньямин Кордт). 55 с. 24. Наказы и Прошения малороссийского шляхетства // Киевская старина С Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов. Т 1 и 2. Изд. 2 е. К.: Тип. Импер-го Ун-та Св. Владимира, Перший Литовський статут 1569 р. // Швидько Г.К. Історія держави і права України: Хрестоматія. Дніпропетровськ, С Політична історія Гетьманщини XVIII ст. у документах і матеріалах / Л.Г.Мельник. К.: ІЗМН, с. 28. Полное собрание законов Российской империи (Далі ПСЗ). СПб.: Тип. ІІ Отделения Собственной Его Императорского Величества 29. Права, за якими судиться малоросійський народ. (1743 р.) / за ред. Шемшученко Ю.С. / Упорядн. і автор нарису Вислобоков В.К. К.: Ін-т держави і права НАН України, с. 30. Права, за якими судиться малоросійський народ (1743 р.) // Тисяча років української суспільно політичної думки у 9-ти т. К.: Дніпро, Т.4. Кн.2. Середина XVIII ст. / Упорядник В. Литвинова, В.Шевчук. С Прошение малороссийского шляхетства и старшины вместе с гетманом о восстановление разных старинных прав Малороссии (підготував Струкевич О. К.) // УІЖ С ; 9. С ПСЗ. Т. IV. Док С ПСЗ. Т. IV. Док С ПСЗ. Т. ІV. Док С ПСЗ. Т. IV. Док С ПСЗ. Т. VI. Док С ПСЗ. Т. VI. Док С ПСЗ. Т. VI. Док С ПСЗ. Т. VI. Док С ПСЗ. Т. VI. Док С ПСЗ. Т. VII. Док С ПСЗ. Т. VII. Док С ПСЗ. Т. VII. Док С ПСЗ. Т. VII. Док С ПСЗ. Т. VII. Док С ПСЗ. Т. ІХ. Док С ПСЗ. Т. ІХ. Док С ПСЗ. Т. ІХ. Док С ПСЗ. Т. ХІІ. Док С ПСЗ. Т. ХІІI. Док С ПСЗ. Т. ХІІI. Док С ПСЗ. Т. ХІV. Док С ПСЗ. Т. ХІV. Док С ПСЗ. Т. XVI. Док С

11 55. ПСЗ. Т. ХХ. Док С ПСЗ. Т. ХХІ. Док С ПСЗ. Т. ХХІІ. Док С Пункты секретные тайному советнику Федору Наумову / Опублікував В. М. Горобець // УІЖ С Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. К.: Либідь, с. 60. Российское законодательство Х ХХ веков: в 9-ти т. Т.5. Законодательство периода расцвета абсолютизма. М.: Юрид. лит., с. 61. Румянцев П. Записка о усмотренных в Малороссии недостатках и неустройствах, о исправлении которых Малоросийськой коллегии трактовать должно // Авсеєнко В.Г. Малороссия в 1767 году. Эпизод из истории XVIII столетия. К.: Тип. Ун-та, С Сборник императорского русского исторического общества (далі Сб.РИО). Т. 4. СПб., с. 63. Сб. РИО. Т. 63. СПб., с. 64. Теплов Г. Записка о Малой России. О непорядках, которые происходят ныне от злоупотребления прав и обыкновений, Грамотами подтвержденных Малороссии // Записки Українського Наукового Товариства в Києві. Кн. ІХ. К.: Друкарня І. Чоколова, С Тисяча років української суспільно політичної думки у 9-ти т. К.: Дніпро, Т.3. Кн с.; Т.3. Кн с.; Т.4. Кн.1. Упорядник В. Литвинова, В.Шевчук. 520 с. 66. Швидько Г.К. Історія держави і права України: Хрестоматія. Дніпропетровськ, с. 67. Важкий шлях: перша половина XVIII ст. / Упорядник і автор передмови В.Горобець; Ред. В.Смолій. К.: Україна, с. 68. Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віка. Розвідки і замітки. К., с. 69. Ефименко А. Я. Южная Русь. Очерки, исследования и заметки. Т. 1. СПб., С З-під булави під корону: друга половина XVIII ст. / Упорядник О.Струкевич; Ред. В.Смолій. К.: Україна, с. (Історія України в прозових творах та документах) 71. Кирилюк Ф.М. Історія політології. Підручник. К.: Знання України, с. 72. Колесник І. І. Українська історіографія (XVIII початок ХХ ст.). К.: Генеза, с. 73. Макарчук С. Писемні джерела з історії України: Курс лекций. Львів: Світ, с. 74. Маркевич Н. История Малороссии. Т. 4. М.: Тип. Августа Семена при Императ. Медико Хирург. Академии, с. 75. Материалы для Отечественной истории / изд. М. Судиенко. Т. 1. К.: Тип. Ун-та, Швидько Г.К. Источники по истории городских поселений Левобережной Украины в отечественных архивохранилищах (вторая половина XVII середина XVIII в.). Днепропетровск,

12 10 Валерій Ластовський (Київ), професор Київського національного університету культури і мистецтва, доктор історичних наук Походження козацької демократії в контексті походження козацтва: соціально-правові аспекти Формування козацтва це започаткування нових суспільних відносин, кардинально відмінних від вже існуючих. Козацтво з кінця ХV ст. започатковує спочатку розвиток нових соціальних і правових стосунків, а потім і владних, економічних, релігійно-культурних, політичних. Разом із формуванням козацтва зародилася демократичність козацького устрою. Основою цієї демократичності стала можливість делегування повноважень (зокрема, у питанні організації військового походу) і зворотної відповідальності, а не схильність до демократії всього народу. Демократія козацтва не мала готового рецепту. Необхідно зазначити, що демократії у тодішньому суспільстві на теренах України не існувало, і самі ідеї поширення ніякого ще не набули. Самоврядні демократичні основи на кінець ХV ст. були характерні для сільського населення, де зберігалося общинне самоврядування. Однак, козацтво у своїй соціальній основі не було сільським. Скоріше міським (тому і згадуються в документах «черкасці», «канівці», «кияни» і т.д.). Але міське самоврядування ще не набуло в Україні широкого поширення. Його знали, зокрема у Києві, але не у Черкасах та Каневі. Багато хто з дослідників вважав соціальною основою козацтва селянство і звідси виводився принцип демократії. Але ж селянство в менталітеті своєму не войовниче. Який селянин покине власну землю і хату заради здобичі? І поставить під загрозу свою сім ю та родину? Участь у козацтві для селянина це відступ від традицій, розрив із власним менталітетом. У такому випадку він перестає бути селянином. Заглиблюючись в етимологію поняття «козак» і намагаючись встановити безпосередню залежність від цього козацтва як явища, дослідники роблять методологічну помилку. Адже для учасників того первинного козацького творення важливою була сутність, а не значення (сутність, яка накладалася на місцеві умови, що й зумовлювало появу відповідних особливостей). Це відбувалося так само, як і в сучасності: сьогоднішній фермер не знає етимології і значення слова «фермер», але розуміє його сутність по відношенню до себе. Термін «козак» стосовно особливої групи українського населення увійшов досить швидко в обіг на всіх рівнях суспільства і на всіх рівнях влади. Для цього достатньо було близько 10 років. Саме тому в офіційних документах ми його зустрічаємо тільки з кінця ХV початку ХVI ст. (приблизно аналогічно за часом було сприйнято і слово «фермер» в українському суспільстві 1990-х років: чуже за походженням, воно було сприйняте відповідно до змісту діяльності, але із своїми особливостями; у цьому випадку швидкій адаптації терміну сприяло ще й його законодавче закріплення).

13 Звідки ж у козацтва взявся погляд на самоврядування і демократію? Демократія козацтва має природне (первісне, первинне) походження. Звичайно, козацтву було відоме самоврядування (і в Києві, і у волостях) як інститут права. Але варто не забувати, що тодішнє самоврядування не мало всеохоплюючого характеру, адже участь у ньому могла брати лише частина населення, а не все. В основі творення козацтва була стихійність поведінки, необхідність узгодження позицій в умовах відсутності регулюючого начала. В умовах, коли стикаються два незалежних суб єкти, у яких є спільна мета, виникає потреба з ясування підстав взаємодії за принципом «ти мені, я тобі». Тобто виникають правовідносини, де визначається предмет угоди і умови її реалізації та відповідальності за їх порушення. Предмет угоди військовий похід. Сторони угоди відповідні суб єкти фізичні особи. Умови угоди обов язкове отримання дивіденду, морального задоволення тощо. Відповідальність за порушення угоди втрата авторитету, зміна керівника тощо. Можливо, і матеріальна чи кримінальна відповідальність. Але в першу чергу моральна (субполітична). Саме рівноправність сторін і породила демократичність відносин у середовищі козацтва. На рівноправність сторін вказують перші ж документи, де зазначаються керівники походів і їх учасники: з одного боку князь, староста чи хтось інший (керівник), з іншого «черкасці», «канівці», «кияни» та ін. Немає жодної вказівки на васальну, панську, адміністративну, рабську тощо залежність. Демократія це інститут одночасно правовий і соціальний. Як правовий він визначає правила поведінки, а як соціальний соціальні відносини. Угоди, які укладалися, мали звичаєвий договірний характер і, звичайно, вони не були письмовими (а усними). Були багатосторонніми (а не двосторонніми), за кількістю учасників. Мали цивільно-правовий характер. Будь-яка угода може бути політичною, міжнародною, цивільною, підприємницькою і т.д. Оскільки в основі угоди між учасниками не лежали цілі політичного чи міжнародного характеру (для цього необхідна наявність відповідних суб єктів), вони були цивільними (можливо, навіть цивільнопідприємницького характеру). Конкретно майнові і немайнові (моральні) інтереси. Ці угоди ніяким чином не мали публічного характеру. Будь-яка угода укладається на основі рівноправності сторін. Якщо угода укладається під тиском, під примусом, вона не може вважатися дійсною. Така угода не може повторюватися. У випадку ж із козацтвом ми бачимо іншу картину постійний повтор і переукладання угод. Можливо, саме тому ми і бачимо велику кількість ватажків у ранньому козацтві, зміна яких відбувалася завдяки переукладанню угод із ними козацтва. Пізніше це оформилося у вигляді процедури виборів кошового отамана та гетьмана. Описуючи систему первісної демократії французький історик і соціолог Жан Башлер так визначив її характерну рису: «Будь-яку владну позицію 11

14 завжди хтось посідає в результаті тимчасового, чітко обмеженого і зворотного делегування, на яке погоджуються слухняні для сприяння успіхові спільної справи Гарантуються свободи, і такі з них, як свобода думки, слова, ініціативи, повні й цілковиті, як ніде більше, бо ніхто не зміг би виступити проти них» [1, 34-35]. Те саме відбувалося і стосовно козацького середовища кінця ХV початку ХVI ст. З тією тільки різницею, що первісне суспільство об єднував родинний компонент і потреба виживання, а козацьку спільноту етнічний компонент і потреба вигоди (наживи). Напрошується одне питання: чому на чолі козацьких загонів кінця ХV початку ХVI ст. ми бачимо не стільки вихідців із нижчих верств населення (селянство, міщанство тощо), а навпаки ледь не виключно аристократію, еліту (до речі, свою!)? Відповідь на це можна знайти у того ж Ж. Башлера стосовно відносин у первісному суспільстві: «Авторитет присутній, коли він закріплюється за тим, хто виявляється кращим у різних видах діяльності, але він не надає жодної влади над іншими й не може накопичуватися та передаватися» [1, 34]. Зрозуміло, що представники козацтва були вихідцями із уже структурованого суспільства і тому для них «авторитетами» виступали представники аристократії, які були вищими за суспільним положенням і освітою, політичним і державним впливом. Разом з тим, не ця риса стала визначальною, а поєднання її із іншою здатністю до організаційної та військової діяльності. Тому ми й бачимо на чолі козацьких загонів князів, бояр тощо. Але, як правило, не довго. Їх інтереси поєднувалися тимчасово. Персональний авторитет у козацтва базувався на особистих і реальних заслугах. Але він поступово нівелювався, оскільки еліта не могла розірвати свої стосунки із власним кланом, і тому вона не могла стати для нижчого за соціальним щаблем козацтва «своєю». Разом з тим, саме ця еліта залишила від себе козацтву у спадок, в першу чергу, уявлення про лицарство і його етику і, в другу чергу, основи передової військової справи, тактики і стратегії. Далі козацтву залишалося лише вдосконалювати все це. Призначення еліти було ще й в іншому у «кришуванні» козацтва, оскільки аристократія могла зняти на державному рівні (надати захист, притулок) проблеми з наслідками нападів, забезпечити певну базу для козацтва (тимчасове місцезнаходження, сировина, харчування). У свою чергу особиста незалежність козацтва дозволяла йому обирати варіанти поведінки у стосунках із аристократією. Аристократія ж такої можливості не мала. Вона була стиснена власними клановими правилами. І саме тому козацтво поступово, з часів Д. Вишневецького, відмовляється від послуг аристократії. Воно стає самодостатнім і розвивається вже за внутрішніми правилами і законами. Є сумнівним той факт, що в самих загонах Д. Вишневецького були козаки. Згадок про це у сучасних йому документах не існує. Та й учасники головним чином були залежними від князя. Як і в первісному суспільстві, у козацькому кожного індивідуума вирізняє особлива риса здатність відповідати за власну долю (в силу специфіки життєдіяльності). 12

15 З початком ХVI ст. договірні відносини між козацтвом і елітою порушуються. Сприяє цьому сама ж еліта, яка намагається перевести ці договірні рівноправні відносини у площину підданства, тобто залежності від місцевої та державної влади. Саме тому і з являються проекти найму козаків на державну військову службу (С. Полозович, О. Дашкович). Саме порушення договірних зобов язань призвело до відомих скарг 1536 р. козаків на О. Дашковича (посмертно) і до пошуку нових форм своєї діяльності. Зразковий приклад такої нової форми якраз і дав Д. Вишневецький. По суті, період його авантюрної діяльності поклав остаточний кінець договірним зв язкам козацтва з елітою. З цього часу козацтво повністю покладається лише на власні сили і починає творити (на основі досвіду, здобутого з кінця ХVI ст.) власну систему внутрішньо-владних відносин, що і призводить до викристалізування власної організаційної структури і автоматично до започаткування державотворчого процесу. Таким чином, демократична рівність козацтва має первісний характер. Вона реалізується в умовах, коли рівний зустрічається з рівним на бездержавній території. Тому в основі творення козацтва і його демократії маємо три головних елементи: 1) фактично бездержавний простір, що не контролюється жодним державним органом або ж слабо контролюється, 2) наявність потреби фізичних осіб в об єднанні для відповідної мети, 3) застосування для цього принципу рівності, що має властивий йому природний характер. Література 1. Башлер Ж. Нарис загальної історії. К., Іван Мищак (Київ), старший науковий співробітник, завідувач інформаційно-аналітичного сектору Інституту законодавства Верховної Ради України, доктор історичних наук Українське козацтво як національно-культурний феномен Із моменту свого виникнення й до сьогодні українське козацтво залишається помітним явищем в українській історії, внісши значний вклад у відновлення національної державності та прославивши Україну своїми подвигами далеко за її межами. Ці аспекти діяльності українського козацтва досліджуються вже впродовж понад двох століть і на сьогодні загалом докладно висвітлені в науковій літературі. Водночас вклад козацтва у збереження національних традицій та примноження і збереження культурної спадщини досліджені значно менше. При цьому такий вклад важко переоцінити. Від часу створення Запорозької Січі та формування козацтва, як окремої суспільної верстви, козаки позиціонували себе як захисники православної віри, прав і вольностей місцевого українського населення, що зазнавало утисків з боку польських магнатів і шляхти та грабіжницьких нападів 13

16 передусім кримських татар. Із зміцненням військової сили козацтва та зростанням його чисельності козаки почали ставити перед собою ширші завдання збереження і розвитку національно-культурної автономії українських земель та, врешті, дійшли розуміння необхідності створення власної незалежної держави. При цьому національні та культурні питання все одно залишалися пріоритетними й чітко простежувалися як на рівні персональної підтримки, так і у вимогах до польського та російського урядів під час підписання двосторонніх угод. Важливою віхою в культурному житті України став вступ гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного разом з усім Запорозьким військом до Київського братства. Ця подія мала як потужний пропагандистський ефект на фоні масового переходу українських князівських та шляхетських родів в католицьку віру і закриття українських шкіл, на місці яких поставали католицькі єзуїтські колегіуми. Козацтво не лише чисельно посилило українську православну громаду, а й надало їй значну фінансову та військово-політичну підтримку. Козаки також взяли під свою опіку Київську братську школу, лікарню, сприяли виданню книг слов янською мовою і розвитку наукових знань. Крім того, П. Конашевич-Сагайдачний надавав чимало грошей не лише для Київського братства, а й для Львівського, виділивши для нього частку коштів у своєму заповіті. Саме козаки фактично сприяли відновленню православної ієрархії, коли після Брестської унії 1596 р. український православний митрополит і ряд владик започаткували Українську греко-католицьку церкву, а поляки взагалі мали намір цілком викоренити православ я на українських землях. У цей складний для православної церкви в Україні час саме П. Конашевич- Сагайдачний і Запорозьке військо сприяли відновленню православної ієрархії, запросивши Єрусалимського патріарха висвятити нового митрополита та єпископів для православної церкви. Власне, саме приналежність до православ я була ключовою ознакою козацького стану й основною вимогою при прийомі до Запорозької Січі. Так само показовим є те, що козаки, будучи безстрашними й нерідко жорстокими до своїх ворогів, часто ходили в церкву і завжди виділяли кошти на потреби церкви та будівництво храмів. Слід відзначити й суворе дотримання козаками релігійних постів, на що вказували і зарубіжні мандрівники (Гійом Левассер де Боплан, Павло Халебський та ін.), і вітчизняні дослідники (Д. Яворницький), а також те, що старі козаки, які вже не могли брати участі у військових походах, нерідко доживали віку в монастирях або споруджували на своїх хуторах-зимівниках церкви та каплиці, проводячи багато часу в молитвах і читанні Святого письма. Із глибокою релігійністю козаків пов язане поширення в Україні культу окремих святих, зокрема Миколи-чудотворця. Так само завдяки козацтву популярності набув культ Діви Марії, а сама Богоматір стала покровителькою українського козацтва. Відповідно, свято Покрови Пресвятої Богородиці й ікони на її честь стали символами козацтва та всього православного українства. 14

17 Як уже зазначалося, українське козацтво активно опікувалося розвитком освіти й науки в Україні, свідченням чого, серед іншого, є Акт на з єднання Печерської та Братської шкіл від 5 січня 1632 р., в якому Запорозьке козацтво виступає фундатором шкіл і зацікавленою стороною в об єднанні зазначених навчальних закладів [Акт на з єднання Печерської та Братської шкіл, 1632, 5 січня // Україна: антологія пам яток державотворення, Х ХХ ст. : у 10 т. / редкол. : І. М. Дзюба [та ін.]. К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», Т. 3: Битва за Козацьку державу / упорядкув., передм., комент. В. Шевчук. 496 с. С ]. Крім того, тогочасний запорозький гетьман І. Петрижицький окремим листом від імені всіх козаків дав згоду на об єднання вказаних шкіл та виступив гарантам їх оборони й захисту від усіляких перешкод. Характерно, що із початком Української революції 1648 р. гетьман Б. Хмельницький та його наступники у договорах з поляками а потім і російським царем включали пункти про захист національної православної церкви та шкіл. Так, у Зборівському договорі 1649 р. окремим пунктом було застережено заборону доступу єзуїтам і відкриття ними навчальних закладів у Києві та інших містах, де є «руські школи». Загалом більшість козаків була освіченими людьми, вміла читати й писати, знала лічбу тощо. Що стосується козацької старшини, то серед її представників було багато випускників Київської та Острозької академій, окремі з них отримали вищу освіту у європейських університетах та колегіумах. Джерела свідчать про те, що козацькі гетьмани П. Конашевич- Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа та інші володіли кількома іноземними мовами, були добре обізнаними з тогочасним європейським придворним етикетом, проводили ефективну міжнародну політику. Однак освіченість була притаманна не лише козацькій старшині і простим козакам, а й широким верствам населення тогочасної України. Як відзначив у своєму щоденнику арабський мандрівник Павло Халебський, проїжджаючи в 1654 р. Україною, «усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшина їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб та церковні піснеспіви; крім того, панотці не залишають сиріт напризволяще, аби ті невігласами вешталися вулицями, навчають грамоти» [Халебський Павло. Україна земля козаків: Подорожній щоденник / Упоряд. М.О. Рябий; Післям. В.О.Яворівського. К. : Укр. письменник; Ярославів Вал, с. С ]. Тож козаки виступали не лише поборниками української державності, а й, навіть у найскладніший для держави період постійних воєн і спустошливих ворожих набігів, цілком усвідомлювали потребу навчання дітей і забезпечення їхньої соціальної активності. З українським козацтвом пов язане величне культурне явище, яке отримало назву козацького бароко. Само бароко з його химерністю, вірою в потойбічні сили, насиченістю різними образами й символами було найближчим для козаків з їхнім сповненим небезпек і відчайдушних пригод життям. Розуміння нетривалості людського життя та, відповідно, бажання 15

18 прожити його яскраво й весело, наклало відбиток на весь світогляд тогочасної епохи. Християнська ідея самопожертви також була близькою козацькій ментальності й підкріплювалася тогочасною літературою й мистецтвом. Яскравим прикладом цього була поширена барокова картина, відома під назвою «Христос Пелікан», на якій символізм страждань Ісуса Христа було відтворено в образі птаха Пелікана, який розриває своє тіло, щоб нагодувати власною кров ю пташенят. Чи не найяскравіше козацьке бароко втілилося в архітектурі. Незважаючи на спустошливі війни і руйнування численних пам яток матеріальної культури у ХVII XVIII ст., козацька старшина вкладала величезні кошти у будівництво, передусім, церков. Ця сфера діяльності козацтва також детально відображена в подорожньому щоденнику вже згадуваного П. Халебського. Завдяки подвижницькій добродійній діяльності козацької старшини в ХVII XVIII ст. було відновлено з руїн Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори у Києві, розбудовано Києво-Печерську лавру, споруджено величні собори у багатьох містах та містечках. Найбільше уславився як фундатор храмів гетьман І. Мазепа, коштами якого було споруджено та реконструйовано понад 30 храмів у Києві та інших містах України. Саме з козацтвом пов язують специфічні риси українських барокових церков та соборів, які хоча й поступалися своїм убранством та оздобленням європейським, проте явили світу самобутність української архітектури. Неповторні українські дерев яні зрубні церкви, використання такого архітектурного прийому як залом, за рахунок чого збільшувався внутрішній підкупольний простір, були суто українським винаходом. Крім того, особливістю козацьких соборів була відсутність чітко вираженого фасаду, через що собор виглядав однаковим зі всіх сторін. Окремо варто відзначити вклад козацтва в українську нематеріальну культуру. Козаки, які славилися не лише своєю войовничістю й сміливістю, а й безтурботністю та дотепністю, були, водночас, дуже вправними музиками й танцюристами. Завдяки козацтву українська культура отримала відомі в усьому світі танці «Гопак» і «Козачок». Український традиційний вертеп, який набув поширення в ХVII XVIII ст., окрім біблейських персонажів, уже важко уявити без запорозького козака, що виступає втіленням мужності і винахідливості, порядності й благородства та тлі підступності й безжальності біблейського царя Ірода. Козацькі пісні та балади також зайняли вагоме місце в українській культурній традиції, а нерідко виступають й історичними джерелами, які є єдиним свідченням про ті чи інші події. Так, дослідник запорозького козацтва Д. Яворницький наголошував, що пісня супроводжувала козаків у побуті та військових походах, а про кожен із них слава поширювалася передусім завдяки складеній пісні. Українська музична традиція кобзарі та бандуристи також значною мірою є складовою козацької культури. Саме кобзарі часто були вихідцями з лицарського козацького стану. Немало з них була сліпими чи зазнали каліцтва у військових походах, проте, не маючи 16

19 сил безпосередньо примножувати козацьку славу, вони оспівували її й передавали нащадкам у піснях та легендах, які завдяки цьому дійшли до нашого часу. Саме кобза чи бандура, нарівні зі списом та шаблею, стали символами українського козацтва та втілені на славнозвісній картині «Козак Мамай», яка у XVIII ХІХ ст. була чи не в кожній українській хаті. Таким чином, українське козацтво прославилося не лише своєю мілітарною силою та волелюбністю, створивши в епоху Середньовіччя власну державу з демократичним республіканським устроєм, а й потужним культурним надбанням. Освіченість та наукові знання, музика та пісня, театр та живопис основні чесноти та уподобання, які були повсякденними супутниками козаків як на війні, так і на відпочинку. Їхні здобутки на цьому поприщі, разом із традиційною набожністю та добродійністю, були відзначені сучасниками й стали візитною карткою всієї України країни козаків. Ольга Грель (Хмельницький), молодший науковий співробітник відділу історії КЗК «Хмельницький обласний краєзнавчий музей» Населені пункти на території сучасного Летичівського району, що згадуються у документах ХV століття Одним із двадцяти районів Хмельницької області є Летичівський район, який утворено в 1923 р. після ліквідації повітів колишньої російської імперії. Районний центр смт Летичів, де проживає 11 тис. чол. Відстань до обласного центру 51 км. Летичівський район розташований у східній частині Хмельницької області, межує з Літинським районом Вінницької області, Деражнянським, Хмельницьким та Старосинявським районами Хмельницької області. Більша частина Летичівського району розташована в лісостеповій зоні Волино-Подільської височини, місцевість горбиста, розсічена річками Південний Буг, Вовк, Бужок, Згар, Фоса та ровами і балками. Водяне дзеркало річок та ставків 1469 га. Загальна площа району становить га. На території району, станом на 2003 р., проживає 33,8 тис. чол. [1, 9]. До складу району входять 58 населених пунктів, об єднаних у 3 селищних та 19 сільських рад. Під час вивчення історії населених пунктів цього району (як і багатьох інших районів) у літературі знаходимо потрібну нам інформацію, але майже ніколи не маємо посилання на першоджерело, на документ, що підтвердив би подані дані. До таких джерел, що розкривають історію Хмельницької області, належать «Історія міст та сіл УРСР. Хмельницька область» (1971) [2] і «Місцеве самоврядування Хмельниччини: нариси історії місцевих громад Летичівського району» (2003) [1]. Посилання на конкретний документ є важливим чинником, наприклад, при визначенні першої згадки про населений пункт. Найбільше інформації 17

20 можна отримати з літописів, архівних документів та з документів, вміщених у «Архив Юго-Западной России». Це різні види грамот, записи судових та міських книг, договори та ін. Окрему групу складає картографічний матеріал, з якого можна простежити зміну назви, або й взагалі появу населених пунктів. В процесі дослідження історії Летичівського району звернемо увагу на поселення, утворені в ХV столітті. Доцільно розпочати з районного центру. Селище міського типу Летичів належить до давніх поселень Поділля. Існує думка, що він заснований ще Коріатовичами, коли було вигнано татар з Поділля [3]. Проте дата заснування конкретного населеного пункту може бути визначена або на підставі результатів археологічних досліджень у межах його території, або згідно з повідомленнями наративних джерел відповідного часу. Інформації щодо проведення розвідкових або стаціонарних археологічних досліджень на території історичної частини смт Летичів у наукових архівах і фондах Інституту археології Національної Академії наук України та КЗК «Хмельницький обласний краєзнавчий музей» не виявлено. Тому можемо спростувати надану Летичівською райдержадміністрацією [4] інформацію, що 1210 р. є роком заснування Летичева, оскільки це археологічно не підтверджено. У відомих наративних джерелах, що висвітлюють події ХІІ ХІІІ ст., топоніми «Летичів» або «Лещин» не згадуються. Так само документально не підтвердженими є 1211 р. [2] та 1265 р. [1]. Найбільш достовірною є опосередкована згадка про Летичів, як центр повіту у жалуваній грамоті польського короля Владислава-Ягайла землянину Франчку на с. Карачинці у Летичівському повіті від 19 лютого 1431 р.: «sibi in et super villa Caraczince, in districtu Laticzoviensi sita» [5, 6-7]. Тому можемо стверджувати, що перші достовірні згадки про Летичів датовані 1431 р. [6]. Існує версія, що Летичів називався «Лещин», оскільки спочатку знаходився на лівому березі річки Вовк. Ця місцевість була багата на ліщину лісовий горіх. Коли «Лещин» був зруйнований татарами, місцеві жителі переселилися на правий берег і назвали своє поселення Летичів [3, 415]. Проте навести конкретні документи, в яких згадується така назва, ми не можемо, тому що Є. Сіцинський не подає посилання на джерело. Можемо припустити, що це період до ХV ст. На картах 1932 р. та 1890 р. знаходимо написання Letyczew [7], Latyczow [8]. Проте найдавнішим поселенням Летичівського району є селище міського типу Меджибіж, яке розташоване у місці злиття двох річок Буг та Бужок, від чого воно і отримало свою назву. У середині ХІІ ст. Київський літопис фіксує утворення першої адміністративної одиниці у Побужжі (Побожжі) Божської волості. Ізяслав Мстиславич (великий князь київський у , 1150, рр.), здобувши київський стіл, садить на волость («водивши до хреста») Святослава Всеволодовича, що засвідчено записом 1146 р.: дав йому Божський і Межибоже, [всього] п ять городів [9, 203]. Київський літопис 18

21 є першоджерелом у визначенні першої згадки про Меджибіж. Є. Сіцинський, очевидно, теж посилається на цей літопис, оскільки повідомляє, що перші історичні відомості про Меджибіж починаються з ХІІ ст., коли він разом з відведеними йому поселеннями входив до складу одного з княжих наділів під назвою «Побожжя або Побужжя» [3, ]. П. Батюшков подає таку саму інформацію [10, 11]. У ХІХ ст. Меджибіж належав до найкращих та найбільш упорядкованих містечок Поділля. Деякі кам яні будинки своєю архітектурою вказують на давність забудови міста. На картах назва міста залишається без змін Miedzyboz [7; 8], цікавим є написання на карті Подільського намісництва Менжибож [11]. Дещо змінену назву наводить Є. Сіцинський Межибужье [3]. Безпосередньо у ХV ст., крім Летичева, у пізньосередньовічних документах згадується ще шість населених пунктів. Село Волосівці південною частиною знаходиться на крутій височині, а північною на похилій низині; ці частини села, розділені незначним струмком, що бере початок із ставу у східній частині та впадає у р. Бужок. В Регестах та доповненнях до Актів Барського староства у документі, датованому 1493 р., знаходимо поселення Volossowcze: «V o l o s s o w c z e de duobus solvit» [12, 342], що дає підставу вважати цей рік часом першої писемної згадки про село. Пізніше Волосівці згадуються в документах ХVІ ст., коли вони належали Сенявським, а потім ввійшли до складу Меджибізького ключа князів Чарторийських, які мали тут літню резиденцію та завод породистих коней. За участь останнього володаря цього поселення, князя Адама Чарторийського, у польському бунті 30-х років ХІХ ст. його власність була конфіскована до казни; в 1836 р. у Волосівцях було влаштовано військове поселення. Згідно з наказом керівництва, село було чітко розплановано, частина селян переселена на більш рівнинну місцевість, а частина переселена до Херсонської губернії, сюди ж переселили мешканців скасованого села Польові Михунки, яке знаходилося в декількох верстах від Волосовець. В 1865 р. село вступило у володіння «Палаты Государственных Имуществ», на початок ХХ ст. село зберегло тип військового поселення [3, ]. Село Буцні (раніше Буциївці) розміщне в пагорбистій місцевості на березі річки Згарка. В північній частині знаходиться досить великий став, в південній велика долина, на території якої колись був став, тому частина села зі сторони цієї долини має назву «Заставки». У грамоті подільського сторости Федора Бучацького (від 2 квітня 1450 р.), виданій Симі та Берлу Буцням, повідомляється, що їх викликано з Валахії, куди вони втекли з Поділля і підтверджується їх право на ряд сіл, серед яких є Бучновці (Buczniowce), пожалувані Великим князем Вітовтом і королем Владиславом: «Theodoricus de Buczacz, castellanus camenecensis et capitaneus generalis Podoliae. Significamus tenore praesentium, quod considerata constantia et fidelitate nobilium Symmae et Berlo olim nobilis Wasko Bucen, terrigenarii podoliensis, filiorum, qui propter gnaras seditiones, quae saepe huc in terris 19

22 Podoliae vigebant ab insultu aemulorum, tum etiam propter quasdam iniurias, sibi illatas, secesserunt ad partes Valachiae, quos duximus de praedicta terra evocare, prout his literis nostris evocamus ad bona ipsorum haereditaria, dicta Waskowce, Iwanikowce in fluvio Derlo super uscie, Gruszowiec super fluvio Morachva, Berladka super fluvio Moraszka et wroczysko Ladawa inter fluvios Przymosczenica et Ladawa, super uscie, nec non Buczniowce et Mordyna sub sylvis Zhar, consistentia et iacentia in palatinatu Podoliae» [5, 19]. Згодом у 1523 р. ця місцевість була подарована Сигізмундом І якомусь Мартиничу та отримала назву «Урочище Мартинівці», а вже потім було названо Буцневцями. Пізніше поселення перейшло до складу королівських маєтків. При Августі ІІІ в 1763 р. містечко Буцнівці відоме під новою назвою «Подоліє» (так воно називалося до 1788 р. [3, ]). На картах знаходимо назви Bucniowce [7], Bucny [8]. Згідно з сучасним адміністративно-територіальним поділом, назва села Буцні [13]. У документах до ХІХ ст. село із назвою Прилужне не зустрічається, але якщо співвіднести місцерозташування даного села на сучасній карті з картами, датованими другою половиною та кінцем ХІХ ст., то приблизно на місці цього села є поселення Мордино. Із вищезгаданої грамоти подільського старости Федора Бучацького, виданої Симі та Берлу Буцням, дізнаємося, що разом з Бучновцями, пожалуваними Великим князем Вітовтом і королем Владиславом у 1450 р., згадується і Мордин [5, 18 19]. На картах маємо написання назви села як Mordyno [8], так і Mordyn [7]. Ще одну назву подає М. Крикун Mordynіа (Морденя), знайдену ним у люстрації 1565 р. [14, 308]. З якого часу село Мордино було перейменоване у Прилужне невідомо. Село Голенищеве розташоване в низовині на березі річки Згарок, що протікає у північній частині села. Знаходиться у 25 км на південний схід від Летичева [1, 151]. По всій довжині село розділене великим ставом на дві частини. За переказами, спочатку село називалося Калинівка. З давніх-давен село поділяється на три частини: Селище, Голенищев та Будриївка. Згідно з історичними джерелами, село Голенищеве відоме з кінця ХV ст. (в описах замків 1494 р. називається «Ленищев») [3, 504]. Проте, в Регестах та доповненнях до Актів Барського староства населений пункт Holenусhzczow датується 1493 р.: «H o l e n y s c h c z o w de quindecem solvit» [12, 336]. На картах знаходимо написання Holeniszczow [7] та Goleniszсzew [8]. Більша частина села Голосків знаходиться на правому низинному березі річки П. Буг. Село розташоване на колишньому поштовому шляху з Проскурова (сучасне місто Хмельницький) до Меджибожа [1, 158]. В Регестах та доповненнях до Актів Барського староства згадується поселення Holoszkow, датоване 1493 р.: «Holoszkow de septem Senko solvit» [12, 342]. Цей рік будемо вважати першою писемною згадкою про село Голосків. Село зберегло давнє розпланування вулиць та розміщення селянської забудови по типу військових поселень. У ХVІІ ст. Голосків входив до 20

23 складу маєтків Сенявських, від яких на поч. ХVІІІ ст. перейшов до родини князів Чарторийських. В 30-х роках ХІХ ст. Голосків було відібрано у Адама Чарторийського за участь у польському повстанні та передано до відомства військового поселенського керівництва, яке віддало наказ перебудувати село на новому місці та переселити сюди частину населення із сусідніх сіл, а останнє повністю ліквідувати [3, ]. В ці роки серед сіл, що припинили своє існування, було село Старий Голосків. Можемо припустити, що Holoszkow, згаданий у 1493 р. це той самий Старий Голосків, який ліквідували. В наш час залишки цього поселення простежені археологами за 200 м північніше від сучасного села. Можемо зробити висновок, що сучасний Голосків був утворений після 30-х років ХІХ ст. і є нащадком старого Holoszkow. У переліку географічних назв з Актів Барського староства ХVІІ ХVІІІ ст. маємо ще одне написання назви села Олосков [12, 456]. Про походження назви села існує декілька переказів. В одному з них розповідається, що село було сторожовим пунктом, з якого смолоскипами і дзвонами подавали сигнал («голос») для всіх сусідніх сіл під час татаротурецьких набігів. Почувши чи побачивши цей «голос», населення навколишніх сіл ховалося в лісах або ж утікало до Меджибізького замку. За іншою версією, на грунтах села дуже погано росли фруктові дерева, тому воно було не озеленене, тобто «голе» [1, 159; 2, 401]. Село Ярославка знаходиться на похилій місцевості, яка на заході межує з невеликим ставком річки Ворони, інакше Жилечки або Гнилої, а з північно-східної з великим Оноставським ставом на р. Бужок. Назва населеного пункту не змінювалася від часу його заснування, походить від засновника села Ярослава [1, 261]. Найбільш ранню згадку про село знаходимо в Регестах та доповненнях до Актів Барського староства, коли у документі з переліком географічних назв, датованому 1493 р., маємо населений пункт Jaroslawka: «J a r o s l a w k a de quinque solvit» [12, 342]. При переліку димів у Летичівському повіті 1668 р. зазначено, що поселення Jaroslawka захоплене та спалене і у ньому залишилося лише сім димів: «W. Jaroslawka, do Miedzyboza teyze jey mc. paniey woiewodziney posessiey, poniewaz takze podczas Brailowskiey zwoiowana у spalona, ze tylko niektorzy z dobytkami w Miedzybozu zostali, gdzie na dymow siedm zostawac, wedlug juramentu, uznalismy» [15, 534]. За переказами, село спочатку знаходилося на іншому місці на схилах яру на відстані у півверсти (1 верста дорівнює 1,067 км) від сучасного місцерозташування та входило до складу Меджибізького ключа князів Чарторийських. В 30-х роках ХІХ ст. село конфісковано до державної скарбниці; після перетворення у військове поселення частина селян переселена у Херсонську губернію, решта на сучасне місце із побудовою села по типу військових поселень [3, 557]. 21

24 Село Горбасів знаходиться на лівому низинному березі річки Буг, хоча невеличка частина поселення розміщена на його правому березі. За переказами, спочатку село розміщувалося північніше, біля села Івонинець (сучасне село Іванинці) та носило назву «Орлів Горб» [1, 175]. В іншому джерелі повідомляється, що село було розташоване на пагорбі, за 3 км північніше від теперішнього місця в урочищі «Горлів горб». На цій території виявлено поселення ХІІ ХІІІ ст., а на деякій відстані від нього, у лісі, залишки цвинтаря [16, 63]. Горбасів колись належав Летичівському замку та зустрічається в документах з кінця ХV ст. (1494 р.) [3, 504]. На жаль, посилання на конкретний документ не подано. На картах [7, 8] цей населений пункт зазначений як Gorbasow та Horbasow. 22 Література та джерела 1. Слободянюк П.Я., Дорош Г.О. Місцеве самоврядування Хмельниччини: нариси історії місцевих громад Летичівського району. Хмельницький, с. 2. Історія міст та сіл УРСР в 26 томах. Хмельницька область. / Ред. кол. П.Т.Тронько (голова) та інші; ред. кол. тому М. І. Мехеда (голова) та інші. Київ, с. 3. Труды Подольского Єпархиального Историко-Статистического Комитета: Приходы и церкви Подольской Єпархии. Под редакцией священника Євфимия Сицинского. Каменец-Подольский, Выпуск Факс Управління культури, туризму та курортів Хмельницької обласної держадміністрації 35 / /2010 від р. 5. Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссией для разбора древних актов состоящей при Киевском, Подольском и Волынском Генерал-Губернаторе. Материалы для истории местного управления в связи с историей сословной организации. Акты Барского староства ХV ХVІ в. Киев, Ч. 8. Т Науковий архів КЗК «ХОКМ» Medzyboz [PAS 51 SLUP 45] / Wojskowy Instytut Geograficzny. 1: Warszawa, Russland [45-49]. Terrainschraffirune y Oberlt L Schlichtine, Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. К., с.+ ХVІ. 10. Батюшков П.Н. Подолія. Историческое описание. С.-Петербург, Карта Подольского наместничества. // Атлас Российской империи, состоящий из 52 карт, изданный во граде св. Петра в лето 1796 года, в царствование Екатерины II. СПб.: Тип. Сытина, Арк Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссией для разбора древних актов состоящей при Киевском, Подольском и Волынском Генерал-Губернаторе. Материалы для истории местного управления в связи с историей сословной организации. Акты Барского староства ХVІІ ХVІІІ в. Киев, Ч. 8. Т Хмельницька область. Адміністративно-територіальний поділ на 1 липня 2007 року // Інформація ХОДА. 14. Крикун М. Подільське воєводство у ХV-ХVІІІ століттях. Статті і матеріали. Львів, с. 15. Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссией для разбора древних актов состоящей при Киевском, Подольском и Волынском Генерал-Губернаторе. Акты о заселении юго-западной России. Киев, Ч.7. Т. 2.

25 16. Довідник з археології України: Хмельницька, Чернівецька, Закарпатська області. К., с. 17. Латинско-русский словарь. Около слов. Изд. 2-е, переработ. и доп. М., Русский язык, с. 18. Польско-русский словарь. Около слов. Изд. 3-е, стереотип. Москва Варшава: Русский язык Ведза Повшехна, с. Юрій Ночовний (Полтава), аспірант кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка Малюнок-схема головної вулиці Лубен: маловідоме джерело історії ратушного міста Гетьманщини XVIII століття На межі тисячоліть в українській історичній науці значно активізувалися історико-краєзнавчі дослідження, які базуються на ретельному вивченні архівних документів. Питаннями історичного розвитку поселень доби Гетьманщини в дореволюційні часи займалися О. Лазаревський, Ф. Гумілевський, М. Арандаренко, Д. Багалій та ін. Монографічних досліджень окремих поселень виявлено мало. Серед них варто згадати праці О. Лазаревського про Батурин [10], І. Курилова про Ромни [8]. Про системи розселення XVII XVIII ст. дають деяке уявлення видання історико-географічного характеру: «Записки о Полтавской губернии» М. Арандаренка [1], «Обозрение Румянцевской описи Малороссии» О. Лазаревського, опубліковані матеріали «Генерального следствия о маетностях» кількох лівобережних полків рр. та «Черниговского наместничества топографическое описание» О. Шафонського [15]. У XX ст. історіографія українських міст збагатилася монографіями О. Компан «Міста України в другій половині XVII ст.» (1963) [9] та Л. Пляшко «Подорож до міста XVIII ст.» (1980) [12]. Сучасні дослідники приділяють увагу окремим містам Гетьманщини. Так, плани Глухова XVIII ст. дослідив В. Ленченко [11], Батурина С. Дєгтярьов [6]. Комплексні дослідження проводив В. Вечерський [4]. На важливості застосування картографічних джерел для всебічного дослідження процесів формування українських земель на основі територіально-демографічної статистики, їх заселення і господарського освоєння наголошує Б. Галкович [5]. Докладні плани міст на Лівобережжі почали складати лише з початку XVIII ст. для потреб централізованої московської влади. Розвиток картографії був пов'язаний із діяльністю західноєвропейських військових інженерів на російській службі [3, 20]. Перша відома нам серія топографічних планів міст Північного Лівобережжя пов язана з подіями Північної війни і бойовими діями в Україні впродовж рр. 23

26 Інша серія планів міст Гетьманщини пов язана з реконструкцією і посиленням бойової потуги фортець після Північної війни. Найбільша увага приділялася Полтаві [3, 31]. В середині XVIII ст. характерною особливістю планів полкових міст Гетьманщини є те, що в докладній легенді перелічено всіх власників садиб на терені міста. Це було викликане не лише фіскальними потребами, але й необхідністю підрахувати, скільки садиб і які саме можуть підлягати знесенню в разі розширення чи модернізації міських укріплень. За цим принципом в х роках було складено плани Прилук, Глухова, Стародуба, Гадяча, Лубен у супроводі легенд на позицій. Дані плани становлять цінне джерело знань про населення міст Гетьманщини, його етнічний склад, заняття, умови життя, майновий стан тощо. Зокрема, план Лубен дає змогу із статистичною точністю судити про розпланувальну структуру садиб різних верств міського населення та про об ємно просторові особливості безповоротно втрачених церков XVII XVIII ст. Показовою є та обставина, що серед авторів згаданих планів бачимо вже не тільки іноземців (обер-квартирмейстера Магнуса фон Ренне, автора плану Глухова 1750 р.), але й українців людей місцевих, добре обізнаних з конкретною ситуацією. Так, план Гадяча і Лубен складав Петро Кулябка з відомого роду лубенських міщан [3, 32]. Якісно відмінна від попередніх серія планів пов язана з діяльністю в Україні видатного фортифікатора Данила де Боскет [13]. У 1740-х роках під керівництвом Д. де Боскет проводилися широкомасштабні проектні роботи щодо реконструкції фортець Середньої Наддніпрянщини і Північного Лівобережжя, укріплень полкових і сотенних міст. На планах фіксувалися наявний стан та проектні пропозиції міських фортець. Таким чином, було розроблено фіксаційно-проектні плани Глухова, Гадяча, Орлика, Кременчука, Лубен та багатьох інших міст [3, 34]. Метою цього дослідження є огляд картографічного джерела з історії міста Лубен, що зберігається у фонді Головної військової канцелярії 51 Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (далі ЦДІАУК), та визначення його джерельної цінності. Авторство малюнка схеми головної вулиці Лубен належить полковнику Івану Кулябці ( рр.) і датований 1758 р. під назвою «План короткимим расписанием комор шинковых крамниц церкви Соборной и колоколни и полковой канцелярии и ратуши сотенной, и главной полковой аптеки в городе Лубнах находящихся» [14] з особистим підписом полковника І. Кулябки. На ньому зображена центральна вулиця міста і в графічному виконанні промальовано кожен об єкт з зазначенням відстані між ними. Під малюнком іде пояснення до графічних зображень будівель. Місто XVIII ст. це особливе поселення, з специфічною топографією, з значною густотою населення; в ньому зосереджені товарообмін, ремісниче виробництво, інститути влади та релігійні центри. Воно складалося з різних частин, 24

27 що органічно взаємодіяли між собою. Серцем міста була центральна вулиця і площа, де вирувало економічне, громадське, адміністративне та релігійне життя. Міська площа поділялася на земельні ділянки, зайняті під комори та лавки, і називалися відповідно «коморні місця» та «лавочці місця». Комори на таких ділянках розташовувалися одна біля одної рядами, а інколи під прямим кутом. Площа такої ділянки коливалася в межах м². Опис такої ділянки (крамної) в Ніжині подає Л. Пляшко: «в крамном малом ряду в ширину от коморы райца Федора Андреевского до переулку, идучего к гончарному ряду под самыми коморами, кроме ляды 3 аршина и 8 вершков, а с другой стороны в ширину ж 3 аршина и 3 вершка, а в длину, начавши от коморы Гаврилы Озерского повзъ переулок до малого крамного ряду 7 аршин и 10 вершков» [12, 60]. У менших містах, таких як Лубни, коморні місця були значно більшими. Їх вимірювали не аршинами, а сажнями, і між ними часто лишалося досить вільного місця. Торгова комора будувалася з дерева, в основі конструкції містилася кліть. В джерелах можна зустріти такий опис комори як «кліть шинковая». Вочевидь, комори робили рубленими, могли бути мазанки, а іноді кам янки. В описах часто вказується на кількість вікон в торгових коморах. На думку Л. Пляшко, вони відповідали розміру кліті й були, очевидно, одиницею виміру якогось об єму. Кількість вікон повинна була засвідчити добробут господаря. Так, виборний козак Іван Ковтун з міста Золотоноша мав на базарі шинкову рублену комору на два вікна. Сотничиха Тетяна Копцевичева з Переяслава мала комору на три вікна, бунчуковий товариш з цього ж міста на чотири вікна. Подекуди зустрічаються комори на шість вікон [12, 61]. На план-схемі центральної вулиці Лубен зображено «комори шинкові і крамні» на шістнадцять вікон і п ять дверей [14]. Можна зробити припущення, що на малюнку схематично зображено всі торгові ряди. Ринок у ранньомодерному місті по периметру був забудований цеховими будинками, торговими дворами і житловими подвір ями. Господарі використовували вигідне розташування своєї садиби універсально, як житло, майстерню і як торгове місце. Такий спосіб використання будь-яких будинків вважався нормою, добрим тоном у місті XVIII ст. [12, 62]. Адміністративне та громадське життя також зосереджувалось на ринковій площі. Міста Гетьманщини поділялися на дві групи: привілейовані (магістратські) та ратушні [2, 33]. Магістратські міста користувалися Магдебурзьким правом, яке протягом другої половини XVII XVIII ст. підтверджувалося або надавалося гетьманським правлінням і царським урядом. Другу групу становили міста, що не користувалися Магдебурзьким правом і значною мірою підлягали старшинській адміністрації [7, 12]. В магістратських і ратушних містах поряд з полковою адміністрацією діяв і цивільний міський уряд на чолі з війтом, бургомістром та іншими посадовими особами. Будівля ратуші мала не велику кількість приміщень і подекуди нагадувала звичайну хату. Більшість будинків сотенних ратуш будувалася з дерева, деякі з цегли. У центрі ринкової площі Лубен розміщувалися подвір я полкової та 25

28 сотенної канцелярій. «Ратуша сотенная од колоколни саженей десять» 1, можна висловити припущення, що відстань між ратушею та колокольнею становила 21,34 метри. та «Канцелярия полковая до них же комор разстоянием саженей будет до двух целых» [14]. На малюнку сотенна ратуша і полкова канцелярія зображена на один вхід, шість вікон і два димарі, з чого можна зробити висновок, що будівлі складалися мінімум з двох приміщень (покоїв). Для міст Гетьманщини XVIII ст. було характерне таке розташування культових споруд. В центрі міста розміщувалася головна (соборна) церква, а в інших частинах приходські. У Лубнах були церкви Святої Трійці (Троїцька), церква Святої великомучениці Варвари (Варваринська), Трьохсвятська та Соборна церква Різдва Пресвятої Богородиці яка розташовувалася на майдані. Як і більшість культових споруд того часу церкви були дерев яними, тому не один раз зазнавала руйнувань від пожеж і перебудовувались. Соборна Різдва Пресвятої Богородиці церква докладно зображена на малюнку «церков Соборная в которой еще. будто что новозделанной тепер разстоянием комор крамних.саженя» [14] разом з колокольнею «Колоколня од комор шинкових саженей полтора» (3, 201 метри). На початку XVIII ст. в Лубнах було побудовано польову аптеку, яка відображена на документі. Вона розташовувалася поблизу Соборної церкви, між храмом та будинками городян. Житлові будинки в тогочасному місті були переважно дерев яні, про це згадують в своїх спогадах мандрівники, що відвідували міста Гетьманщини, та численні свідчення сучасників про постійні пожежі. У легенді до малюнку автор описує зображені житла простих городян так: «разных обывателей густые дома ветхие по обоим сторонам переспективы находящиеся, с которыми дома и аптека в той линии состоит» [14]. З цього уривку ми можемо зробити висновок, що будинки розташовувалися досить близько один від одного і мали досить непрезентабельний вигляд. Таким чином, слід констатувати, що малюнок-схема головної вулиці Лубен є важливим джерелом з історії ратушного міста. Він дає уявлення про просторову локалізацію та зовнішній вигляд головних об єктів міста. Всебічне вивчення даного джерела дає можливість детально дослідити процеси територіальних, адміністративних, господарських та культурних змін міста як територіальної одиниці. Джерела та література 1 У XVIII ст. відбулась уніфікація метрології в Гетьманщині відповідно до російських стандартів, адже вже на початку XVIII ст. російська адміністрація була зацікавлена в упорядкуванні мір. У рр. працювала "Державна комісія мір та ваги", котра опікувалась уточненням мірчих стандартів та поширенням їх по всій імперії. Відтоді на Лівобережній Україні почали використовувати казенний сажень. Казенний сажень становив 213,36 см. 26

29 1. Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии. Часть 3: Описание городов, местечек и селений. Полтава, Багалей Д.И. Магдебургское право в Левобережной Малороссии/Д.И. Багалей // Журнал министерства народного просвещения Отд. 2. С Вечерський В.В. Історіографія архітектури і містобудування доби Гетьманщини // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Том ССХLI. Праці Комісії архітектури та містобудування. Львів, С Вечерський В.В. Плани міст Лівобережної України XVII -XVIII ст. як джерела вивчення містобудівного розвитку // Архітектурна спадщина України. - Вип. 3, част К.: Українознавство, С Галкович Б.Г. Картографічні джерела та їх застосування для вивчення історії України XVIII ст. // Украинский исторический журнал С Дєгтярьов С. І. Маловідомий опис м. Батурин 1760 р.// essuir.sumdu.edu.ua/bitstream/ /214 /1/10dsimob.pdf 7. Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.: Зб. документів / АН України. Ін-т укр.. археографії та ін.; Упоряд., автор передмови та комент. В. Й. Горобець; Відп. ред. Л. А. Дубровіна. К.: Наук. думка, с. 8. Курилов И. Роменская старина: В 4-х частях. Ромны, с. 9. Компан О. Міста України в другій половині XVII ст. К., с. 10. Лазаревский А. Исторический очерк Батурина ( ) // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. К., Кн. VI, отд.2. С Ленченко В. Столиця Гетьманщини Глухів за планами XVIII ст. // Пляшко Л. Подорож до міста XVIII ст. К., с. 13. Сіткарьова О. Військовий інженер генерал аншеф Данило де Боскет // Центральний державний історичний архів України у м. Києві. Ф. 51. Оп. 1. Спр Арк Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание. К., Оксана Коваленко (Опішне Полтавської області), доцент кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, молодший науковий співробітник Інституту керамології відділення Інституту народознавства НАН України, кандидат історичних наук Цехи полтавського полку першої чверті XVIІІ ст. Світ ремісничих цехів Лівобережної України XVI-XVIII ст., за незначним винятком, залишається малодослідженою ділянкою історичних знань. У зв язку з цим необхідним є вивчення організаційної побудови, діяльності, розвитку у часі, соціального складу ремісничих цехів, їх взаємовідносин із містом та державою. Окремі аспекти видаткової політики цехів Гетьманщини та Києва досліджувалися ще на початку століття П. Клименком, К. Лазаревською, А. Єршовим. За радянської доби вийшла значна кількість праць, дотичних соціально-економічній історії, в яких історія цехів 27

30 виступала окремими сюжетами (І. Гуржій, О. Компан, Л. Пляшко, В. Дядиченко тощо). Узагальнююча характеристика гончарських цехів Гетьманщини, була проведена у дослідженні керамолога Олеся Пошивайла. Обрядовість цехових ремісників ґрунтовно студіювалася В. Балушком. Наявні й праці, присвячені окремим аспектам діяльності цехів (П. Кулаковський, П. Пиріг). Джерелом для реконструювання історії стану цехів XVIII ст. є, в першу чергу, джерела економіко-статистичного характеру. Вони є провідними для вивчення історії міста та з'ясування персонального складу його ремісників того часу. Використані у цій розвідці компути (1718, 1721 рр.), податкові відомості (1722 р.) та інші джерела статистичного характеру Полтавського полку XVIII ст. містяться в фондах О. Лазаревського (ф.і) та О. Кістяківського (ф. 61) [6-9]. На сьогодні В. Мокляком опубліковані документи 1718, 1721 рр. [3,4]. Ці ревізії переслідували мету збору певної соціальної інформації, тому до своєї структури вони включали: списки старшини, перелік козаків за майновими категоріями, списки міського населення "купецьких та торгових міщан", посполитих та, окремо, цеховиків [аналіз документів див: 3, с. 7-12]. Таким чином, вказані стистичні джерела послуговуються цінним джерелом для з'ясування економічних аспектів розвитку міста, дозволяють встановити кількість, суспільний стан та фінансове положення ремісників. На жаль, на сьогодні основними відомостями, які визначаються за такими видами джерел, є чисельність населення та, рідше, їх майновий стан. Проте, залучаючи методи мікроісторичних досліджень, їх можна використовувати більш широко. Спостереження над антропонімією висвітлюють процес закріплення прізвищ різних категорій населення; доповнюють картину цехового ремісництва; показують майновий стан окремих груп ремісників; соціальне положення вдів у суспільстві, дозволяють з'ясувати родинні зв'язки всередині організації, прослідкувати зв'язок магістратських сіл та міста тощо. У першій чверті ХVIII ст. у Полтавському полку були такі міста та містечка: Полтава, Великі Будища, Кишенька (сучасні Кишеньки), Кобеляк (Кобеляки), Маячка, Нехвороща, Новий Санджаров (Нові Санжари), Оріль, Переволочна, Решетилівка, Соколка (Сокілка), Старий Санджаров (Старі Санжари), Царичанка, [1, 27-28], Білики, Кереберда (Келеберда), Китай-город [7]. Цехові об єднання за компутами 1718 та 1721 рр. фіксуються в 11 із них: лише у Маячці, Нехворощі, Царичанці та Китай-городі їх не було (див. табл.1). Прослідкуємо динаміку кількісних змін цехів Полтавського полку (див. табл. 1). Таблиця 1 Кількість цехових ремісників Полтавського полку 1 чверті XVIII ст. Цех тяглі піші Разом Тяглі Піші Разом Полтава Кравецький Різницький Шевський

31 Ковальський Гончарський Ткацький Кушнірський Бондарський * 10 * Колісницький Великі Будища Кравецький Різницький Шевський Ковальський Гончарський Ткацький Кушнірський Бондарський Колісницьки й Решетилівка Кравецький Різницький Шевський Ткацький Кушнірський Старі Санжари Кравецький Різницький Шевський Ковальський Ткацький Кушнірський Бондарський Колісницький Нові Санжари Кравецький Різницький Шевський Ковальський Ткацький Кушнірський Бондарський Колісницький Калачницький Білики Кравецький Різницький

32 30 Шевський Ковальський Гончарський Ткацький Кушнірський Бондарський Колісницький Калачницький Кобеляки*** Кравецький Різницький Шевський Ковальський Гончарський Ткацький Кушнірський Бондарський Колісницький Теслярський Кишеньки Кравецький Шевський Кушнірський Ткацький Ковальський Різницький Келеберда Кравецький Різницький Шевський Кушнірський Сокілка Різницький Шевський Ткацький Переволочна Шевський Калачницький * В тому числі із цеховими ремісниками, що проживали у магістратських селах. Ревізія 1718 р. в більшості не містить поділу цеховиків за майновим станом, окрім містечок Великі Будища та Решетилівка. ** Податковий стан бондаря Федора не встановлюється через пошкодження документа, підсумкові дані переписувачів не збігаються із реальною кількістю осіб у цеху *** У компуті 1718 р. із вказівкою цех переписані лише шевці, кушніри, різники, а ковалі, бондарі, теслі,гончарі, колісники окремими списками із означенням спеціальності.

33 Як видно з наведених даних, реміснича «палітра» не досить строката найбільше 10 спеціальностей, при цьому незмінно залишалося: найбільше 7 спеціальностей, у Нових Санжарах, по 6 у Полтаві, Великих Будищах, 4 у Нових Санжарах, по 3 у Решетилівці, Кобеляках, і Кишеньці, і 2 у Келеберді. Тобто кількість цехових з'єднань у полковому місті була меншою ніж у сотенному містечку (хоча цехи переважно були більшими), ще «біднішою» Полтава виступає у порівнянні із такими торгівельними ремісничими осередками, як, наприклад, Переяслав чи Ніжин. Цех бондарів у 1718 р. включав лише 8 осіб, що менше ніж в усіх інших містечках полку. І хоча, подібні приклади вказують на необхідність індивідуального розгляду міст, в цілому закономірність очевидна і чітка чим більше місто чи містечко, та вищий адміністративний статус, тим більша спеціалізація ремесла, а відтак кількість цехів. Коротко зупинюсь на аналізі чисельності братчиків у цеху (кількісної динаміки цеховиків). Узагальнюючі дані по кількості ремісників Полтавського полку виглядають так: на першому місці за чисельністю був шевський цех, на 2 ткацький, на 3 різницький, на 4- кушнірський, на 5 кравецький, на 6 - колісницький, на 7 бондарський, на 8 ковальський, на 9- гончарський. Отже, найчисельнішими традиційно були шевські цехи, а найменшим за чисельністю, якщо не рахувати калачінського цеху, зафіксованого лише в Нових Санджарах (у 1718, 1721 рр.) та Біликах (1721 р.), були гончарські. У Полтаві гончарський цех за кількістю поступався лише бондарському. В тих містах, де гончарського цеху не було, «пасли задніх» бондарський або колісницький цехи. Слід відзначити, що інколи під час ревізій цехи нібито випадали з уваги переписувачів. Так, полтавський кравецький цех, що нараховував у 1718 р. 43 особи, а у 1722 р. 60 майстрів, роком раніше взагалі не зафіксований, аналогічна ситуація з полтавським кушнірським, коли на 1718 р. у ньому працювала 1 людина, у 1722 р. жодної, а 1721 р. аж 81 цеховик (плюс ще 10 із Мачух). В той же час аналіз антропонімії показує, що до кравецького цеху Полтави були записані шапошники (5 осіб із відповідним прізвищем) та кушніри (1). По інших містах такі перепади кількості цеховиків менш виразні, проте наявні (див. табл. 1). Наприклад, у Переволочній три цехи фіксуються тільки 1721 р., 26 ткачів Кишеньок та 60 кравців Біликів «з'явилися» тільки 1721 р. тощо. В цілому, дані ревізії 1721 р. подають цифри більші, ніж аналогічної статистики 1718 р. та податкової відомості 1722 р. Аналогічно, цей же документ має найбільшу кількість розходжень у цифрах між реальною кількістю вказаних прізвищ ремісників та підсумковими цифрами самих переписувачів. Наприклад, в Біликах укладачі фактично не помилились, натомість, описуючи Нові Санжари, кількість цеховиків, за даними в кінці стовпців із прізвищами, жодного разу не відповідає реальній кількості, або не зазначена: найбільше розходження у загальній кількості колісників, замість 29 їх пораховано лише 20. Отож, цю особливість слід брати до уваги, оперуючи лише узагальнюючою статистикою джерела. 31

34 Характеризуючи кількісний склад цеховиків слід відмітити ряд особливостей. Кількість цеховиків ніколи не була сталою, узятий навіть такий незначний проміжок часу, як 4 роки рр., засвідчує, що кількість їх значно варіювалася. Для Полтави та Великих Будищ слід відмітити тенденцію до зростання кількості ремісників, для інших менших містечок, навпаки, домінує тенденція до поступового зменшення цеховиків та цехів. Найбільше зростання зафіксовано для кравецьких, кушнірських та шевських цехів. Кількість усіх майстрів Полтави та Великих Будищ на 1721 р. різко зросла, проте вже наступного року знову стала, орієнтовно наближеною до 1718 р. Таке масове приписування до цехів може побічно свідчити про складну ситуацію в України в ці роки завершення гетьманування Івана Скоропадського, встановлення влади Малоросійської колегії, періодичні посилання козаків на примусові роботи до Росії (кінець, 1721, 1722 р. десятки тисяч відправлені на роботи по спорудженню Ладозького каналу, до Дербенту, на Дон). Зменшення кількості цеховиків, зникнення ремісничих братств можна пояснити, відміченою істориком А. Єршовим, наявною на XVIII ст., тенденцією втечі ремісників з цехів [5, 123]. Пояснити її можна тиском місцевої адміністрації на цехи. Козацька старшина, поступово еволюціонувавши від військово-ленного до спадково-землевласницького суспільного стану, у першій половині XVIIІ ст. посилила експлуатацію міщан та цеховиків. Ілюструвати цю тезу є можливість фактами боротьби ремісників гончарного цеху м. Глухова, які були змушені скаржитися гетьманам Івану Скоропадському та Данилу Апостолу на генеральну старшину, яка, змушуючи працювати на себе та експропріюючи вироби, призвела до жалюгідного стану цех, який залишила значна кількість майстрів, поставивши саме існування цеху під сумнів [15, 89-91]. Такі випадки характерні для всієї території Лівобережної України. [5, 132; 14, 161]. На рр. цехів вже не зафіксовано: У Біликах ковальського і гончарського, у Кобеляках гончарського і колісницького, у Кишеньках кушнірського, у Келеберді кравецького, Решетилівці кушнірського. В таких випадках майстрів приписували до найбільшого цеху, із суміжною спеціальністю. Так, згадані решетилівські та білицькі кушніри були записані до кравецьких цехів. Тоді, як гончарі Біликів і Кобеляк перейшли до категорії посполитих. Інколи на Лівобережній Україні в одному цеху об єднувалися ремісники міста та навколишніх сіл [14, 158]. У Полтавському полку таке явище спостерігаємо лише для полкового м. Полтави (див. табл. 2). До міських цехів входили братчики з сіл Мачохи та Тахтаулове. Села розміщувалися неподалік від полкового міста та належали магістрату. В жодному іншому селі цехових з'єднань в той час не існувало. Відповідно й ремісники рахувалися «ремесниками до меских цехов належачіми» [3, 129]. У 1718 р. до кравецького цеху були приписані 5 ремісників з с. Мачохи, до різницького 1 з с. Тахтаулове, до шевського 3 з с. Мачохи, до 32

35 ковальського 2 з с. Мачохи, 1 з Тахтаулове, до ткацького 6 з с. Тахтаулове, 5 з с. Мачохи, до кушнірського 1 з Тахтаулове. Ревізією 1721 р. вже не зафіксовано міських цеховиків у Тахтауловому. Всі ремісники (окрім двох, доля яких не встановлюється) увійшли до категорій посполитих, належних до «Ратуша Полтавского». Двоє померли, вдова одного залишилася магістратською підданою, а син іншого, Ярема Голубенко, став підданим великобудиського сотника Дмитра Колачинського. У колісницькому цеху всі майстри у першій чверті XVIII ст. були тільки з с. Мачохи. Порівняння персонального складу цього цеху засвідчує сталість майже всі майстри залишилися на своєму місці. Таблиця 2 Кількість цехових ремісників з магістратських сіл Полтави Спеціалізація Мачохи Тахатулове цеху Кравецький Шевський Кушнірський Ткацький Ковальський Різницький Колісницький Бондарський Зовсім іншу ситуацію фіксуємо у с. Грабинівка, де 29 осіб 1721 р. записані цеховими в загальній групі людей: «тяглих, пеших и самих нищетних, подданих пана Григорія Черняка полковника Полтавського». Професія цих цеховиків не зазначена, за прізвищами виокремлюємо ткачів, шевців, шаповала. Гавронці, які у тому році увійшли до складу першої сотні Полтавського полку [9, арк.26], не були магістратським чи ратушним селом, тому цеховики тут проживати не могли. Вірогідно, переписувачі мали на увазі підданих Григорія Черняка. Матеріальне становище цехів було різним. Ревізія 1718 р. в більшості не містить поділу цеховиків за майновим станом (тяглих ґрунтових та неґрунтових, піших, піших ґрунтових, піших, які не мають ні ґрунтів ні дворів), окрім містечок Великі Будища та Решетилівка. Тому детально зміни впродовж цього періоду прослідкувати важко. Дані вказаних міст чітких тенденцій до змін не виявляють. Проте, детальний аналіз видаткової діяльності засвідчив, що якщо різницький, шевський, кушнірський цехи виглядають економічно стабільними, то гончарські, бондарські стабільно перебувають у скруті. Ця особливість простежується не лише за видатками з цехів, але й за чисельністю ремісників у цеху [11, ]. Цікавим аспектом є розгляд антропонімії ремісників, адже джерела такого характеру відкривають можливості для цього. У кожному з'єднанні були носії «ремісничих» прізвищ, тобто таких, де професія закріплювалася в якості прізвища. Проте, у цехах фіксуються й носії прізвищ, які вказують на 33

36 «чужі» спеціальності, найбільше таких із суфіксом «-енко», тобто це діти чи онуки ремісників, які змінили спеціальність. Проілюструємо це даними 1718 р. (див. табл. 3). Статистика показує, що найбільшу залежність прізвища майстра від спеціальності, в межах полку виявляли ковалі (38 %), гончарі (33,3%) та бондарі (27,1 %), найменшу - кушніри (2,1%) та різники (2,9 %). Подібність прослідковується у співвідношенні «свого» та «чужого» «ремісничого» прізвища: так, серед кравців відсоток прізвищ, які вказують на не кравецькі спеціальності більший (8,2 %) ніж власне прізвища Кравець (6,8); аналогічно у кушнірів. Тоді, як серед ковалів та гончарів таких осіб не було, що, вірогідно, було зумовлене специфікою професії, необхідністю спеціальних виробничих приміщень, поєднання низьких заробітків із важкою працею. Таблиця 3 Антропонімія ремісників Полтавського полку (на 1718 р.) 34 Спеціальність цеху Загальна кількість ремісників у полку, об'єднаних у цехи Особи, які носили відповідне спеціальності ремісниче прізвище Особи, які носили не відповідне спеціальності ремісниче прізвище К-ть % К-ть % Кравецький ,8 6 8,2 Різницький ,9 2 2,9 Шевський ,1 7 2,9 Ковальський* Гончарський ,3 0 0 Ткацький ,8 4 2,1 Кушнірський ,1 9 3,8 Бондарський** ,1 2 3,3 Колісницький ,1 5 5,4 *Як «свої ремісничі прізвища» рахувалися ковалі, римарі, котлярі і слюсарі **Як «свої ремісничі прізвища» рахувалися бондарі та коробейники. У посполитих та ремісників процес закріплення прізвищ у ХVІІІ ст. ще тривав. Свідченням цього є численні уточнення прізвища чи професії при їх неспівпадінні або наявності прізвиська, яке підкреслює певні особистісні риси. Статистичні джерела дають уявлення про родинні зв'язки в середині цехів, як соціальних мікрогруп. У козацьких компутах при подвірному характері перепису вказувалися батько та сини. У посполитських ревізіях (списках цеховиків також) уточнення за формулою такого-то син поодинокі, переважають такого-то зять. Це найпоширеніший тип уточнення родинних зв'язків. Пояснення полягає не лише в тому, що для засвідчення належності до козацького стану треба було бути з діда й отца козаком, але й у значному поширенні на Полтавщині інституту приймацтва [12, 186]. Вірогідно, за вдовами зберігалося місце у цеху, цехові права. Адже зяті майстрів і підмайстри, що одружувалися із вдовами колишніх

37 братчиків, користувалися привілеями, подібними до дітей майстрів [2, 83]. В такому випадку саме цей аспект (зятівство, зокрема) виходило на перший план у фіксаціх особи. Наприклад, в Полтаві серед гончарів у 1721 р. був "Иван Павлов зять", вірогідно, зять єдиного Павла у тому цеху поважного майстра із гончарської родини Павла Смілянського [4, 27]. Отже, одруження, вірогідно, принесло цій людини можливість інкорпорації до цеху, адже професія була приданим нареченої. В. Балушок зазначав, що внаслідок існуючої у цехах монополії на спеціальність, шлюби як правило, укладалися в межах однієї чи суміжних професійних груп [2, 86]. Це явище навіть призводило до формування прізвища з суфіксом «-енко» від імені тестя. Наприклад, в Мачухах у 1718 р. жив колісник «Луцик Сердюков зять» (до речі, Сердюків у тому цеху тоді не було), який в 1721 р. вже фігурує під прізвищем Сердюченко [4, 129]. Серед інших родинних чи соціальних зв'язків - уточнень до прізвищ, відмічу такий випадок: «піший неімущий» кушнір Олексій вказав, що він «Сагайдаков кресний», тобто, вірогідно, хрещений батько Івана Сагайдака - заможного кінного ґрунтового козака, який відкриває список старосанжарських козаків [4, 130, 137]. Цей зв'язок був важливий, тому підкреслювався у документах. Ймовірно, ці ж мотиви керували білицьким колісником Феськом, який вказав, що він «войтов брат» [4, 196] чи мачуським колісником Іваном, який вказав, що він «Пятаковъ шуринъ» Клима Пятака - магістратського тяглого посполитого [4, 85, 87]. І наостанок, зовсім незвичний приклад, коли до кушнірського цеху Біликів була записана жінка «Менчишина невестка» [4, 196]. Підсумовуючи відзначу, що лише розглянутими характеристиками не вичерпуються можливості джерел економіко-статистичного характеру. Окрім розглянутих аспектів функціонування цехів Гетьманщини, вони можуть прислужитися для вивчення історії різних категорій населення, територіальної та станової плинності, історії жінок; відкривають можливості для з'ясування діяльності осіб на цехових виборних посадах, дозволяють простежити видаткову діяльність цехів тощо. Джерела та література 1. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини ( рр.) / упоряд. : В. Н. Жук, З.М. Суховська Полтава : ЕНТ, с. 2. Балушок В. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників / Василь Балушок. К. : Наукова думка, с. 3. Джерела з історії Полтавського полку. Середина XVII-XVIII ст. / упоряд., підг. до друку, вст. стаття В.О. Мокляк. Полтава: АСМІ, Т. І : Компут 1649 р. Компут 1718 р. 400 с. 4. Джерела з історії Полтавського полку. Середина XVII-XVIII ст. / упоряд., підг. до друку, вст. стаття : В.О. Мокляк. Полтава: АСМІ, Т. ІІ : Компут 1721 р. 436 с. 35

38 5. Єршов А. До історії цехів на Лівобережжі XVII-XVIII в. / А. Єршов // Записник Ніжинського інституту народної освіти. Ніжин : [Б.м.], Кн. ІХ. С Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського ( далі ІР НБУ). Ф.61 : (Кістяківського). Спр ІР НБУ. Ф. І : (Лазаревського) Спр ІР НБУ. Ф. І : (Лазаревського) Спр ІР НБУ. Ф. І : (Лазаревського). Спр Клименко П. Місто й територія за Гетьманщини / Пилип Клименко. К. : З друкарні УАН, с. 11. Коваленко О.В. Видатковий аспект економічної діяльності цехів Полтавського полку початку XVIII ст. / О.В. Коваленко // Вісник МНТУ. Збірник наукових праць. Т. І. 1. К., С Коваленко О. Спостереження над прізвищами гончарів Миргородського полку початку XVIII ст. (за матеріалами переписної книги 1723 року) / Оксана Коваленко // Нові дослідження пам яток доби козацтва в Україні Київ: Часи козацькі, Вип. 14. С Лазаревська К. Київські цехи в другій половині XVIII ст. та на початку ХІХ ст. / Катерина Лазаревська [Б.м.], С Пиріг П. Цехова організація ремесла на Чернігівщині у другій половині XVII ст. / Петро Пиріг // Київська старина С Пошивайло О. Етнографія українського гончарства. Гетьманщина / Олесь Пошивайло. К. : Молодь, с. 36 Віталій Яремченко (Полтава), старший науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею Професії та ремісничі спеціальності населення Полтавського полку у середині ХVІІ століття (за писемними джерелами) Питання професійної приналежності та поширення окремих спеціальностей є важливим для з ясування соціально-економічних відносин у Полтавському полку сер. ХVІІ ст. Однак воно створює певні проблеми, головна з яких недостатність джерел, що відомі дослідникам на сьогоднішній день. Практично відсутні такі джерела, як статути ремісничих цехів, накази полтавського міського уряду та гетьманської адміністрації, що всіляко регламентували роботу ремісників і могли б пролити світло на організацію та рівень розвитку ремесел. Відсутність інформації про той чи інший вид ремесла компенсується даними про професійний склад населення. Досить виразно розвиток міського ремесла у зазначений час ілюструє перелік професій та ремісничих спеціальностей. Далеко не завжди джерела дають пряму вказівку на наявність тієї чи іншої професії. Деякі уявлення про заняття місцевого населення дає аналіз походження прізвищ. Хоча такого роду свідчення є ненадійними (оскільки почався процес

39 перетворення прізвиськ на прізвища), та все ж у даному випадку важлива фіксація у них відповідної термінології, оскільки вона засвідчує поширення даної професії у цей час. Крім того у ряді випадків підтверджується зв язок між прізвищем людини та родом її занять. Це добре видно на прикладі кількох справ, що розглядалися полтавським судом у сер. ХVІІ ст. Так, 10 квітня 1666 р. до суду поскаржився полтавський житель Марко Швець про крадіжку у нього чобіт на торгу: Марко Швец, жител Полтавский ускаржался на Андрушка Шваччина, жителя села Тахтауловского, уизду нашего Полтавского, иж у помененного Марка неробочим делом поднял чоботи Обжалованний Андрушко доброволне так признался: А що-ж, правда, що швец [Марко Швец] загляделся, а я, узявши, отойшол 1. У даному випадку слово швець вживалося до позначення і прізвища, і професії. Схожа ситуація мала місце і під час розгляду Справи Наумова 27 березня 1667 р. Власник винниці Наум Куджол (Гуджул) скаржився на свого найманого робітника Олексу на прізвисько Винник: иж он [Олекса Винник авт.], робячи у мене у винници, много шкуд ми чинил 2. У кількох випадках спостерігалося паралельне використання прізвища людини та її прізвиська, пов язаного з родом занять. Так, 2 грудня 1664 р. до суду жалосливе ускаржался Іван Лебозинский, товариш вернаго войска его цар[ского] пресветлаго вел[ячества] Запор[ожского], о невинном мордованю тиранксо[м], потаемном забитю оружем от Івана Страшного з села Антоновки, а то без даня жадних причин 3. Під час наступного розгляду справи, що проходив 5 грудня 1664 р., перед судом поставлений був Іван Страшний: Ставши к той справе, Іван Страшний питаный бил от нас, товариства войска Запорожского, як и вряду меского Полтавского, ежели бы з якого посвару задал Івану Целюрику кривавие раны? На то Іван Страшний оповедал: жадного-м посвару з Івном Целюриком не мев. Наостанок суд постановив, що предця Іван Страшний повинен Івану Целюрику [Лебозинському авт.] правние наклади от мала и до велика пополнит. У одній і тій же справі постраждала особа фігурує і як Іван Лебозинський і як Іван Целюрик, що свідчить про її належність до конкретної професії. Населення Полтавського полку було неоднорідним як у соціальному, так і в економічному плані. Основну масу міського населення становили міщани, головними заняттями яких були ремесла, торгівля, промисли, нерідко ще й сільське господарство, що обслуговувало потреби міста. Ремісниче виробництво уже несло в собі зародки мануфактури, у зв язку з чим його прийнято називати промисловістю. На території Полтавського полку зафіксовано більше десятка різних видів промисловості: харчова, спиртова і виноробна промисловість, млинарство, воскобійництво, шкірообробка, швейна промисловість, металообробка, зброярство, деревообробка, гончарство, будівельна промисловість та селітроваріння. Поглиблення спеціалізації праці призводило до виділення нових професій, які не згадуються у джерелах, але, без сумніву, вони існували. 37

40 У харчовій промисловості, орієнтованій переважно на потреби місцевого ринку, неодноразово згадуються калачники, проскурники, різники, рибалки, соляники, олійники, винокури і винороби, пивовари з броварниками та солодовниками, цукровари, шинкарі, мельники. Уже намітилася спеціалізація, яка призвела до виділення у ній окремих професій. Серед пекарів, наприклад, відбувся поділ на калачників та проскурників. Перші відомі згадки про калачників знаходимо у Компуті Полтавського полку від 1649 р., де в списку козаків Зіньківської сотні (на той час входила до його складу) згадується Васил Колачьник 4. У судових справах Полтави під 1668 р. згадується Андрей Колачник 5, під 1676 р. Савостіян Калачов 6. Перші відомості про проскурників датовані 60-ми роками ХVІІ ст. У 1671 р. згадується Хома Проскурнин 7, 1676 р. Іван Проскурненко 8. У справі про обмін дворами між Петром Мисенком та полтавським купцем Лук яном Перехристом є згадка про місцезнаходження у Полтаві пекарні, де випікали проскури ( ведле проскурни старой 9 ). Про орієнтованість харчової промисловості на потреби місцевого ринку свідчить також професія різників. Перші вказівки про різників знаходимо у Компуті 1649 р., де у списках козаків Веприцької сотні (з 1649 по 1662 рр. входила до Полтавського полку) є згадка про Андрея Резника 10. Достовірні відомості про різників власне у Полтаві датовані ми роками. Згадуються Хведор Дядечко, резник Пултавский ; Сава Резник ; Гапка Василиха, резничка ; Васил Резник ; Лукьян Резник ; Данило Резник ; Андрусь Резнык ; Гарасим Резник Парасочченко. Не виключено, що різники, як ковалі або кушніри, також були об єднані у цех. На це вказує запис, зроблений 15 листопада 1675 р. Згідно з ним обиватель с. Жуки Герасим Парасочченко на прізвисько Різник із невісткою Педорихою продали сіножать диканському жителю Андрію Хилченку. Приставка Різник, вочевидь, вказує на рід занять даної особи. Акт продажу відбувався при свідках, у зв язку з чим до міських книг був зроблений відповідний запис: Деялось то в дому братерском в Жукох, при людех зацних 11. Очевидно, під домом братерским варто розуміти будинок цеху різників. Що ж стосується місцезнаходження цехового будинку за межами Полтави, то тут немає нічого дивного. Подібна практика, коли цеховий будинок був винесений за межі міста, мала місце і в інших полках Гетьманщини. У ХVІІ ст. внаслідок стрімкого збільшення населення набув поширення риболовецький промисел, відомий тут з давніх давен. У 1649 р. у Балаклійській сотні Полтавського полку (після 1663 р. передана до Миргородського полку) був записаний козак Каленик Рибалка 12, у Веприцькій сотні Феско Рибалченко та Леско Рибалченко 13. У пізніший час виявлено справи про Данила Рибалку 14 і Андруся Рибалку 15. На користь товарного характеру рибного промислу говорить наявність відповідних гідротехнічних споруд на річках. 16 березня 1676 р. житель с. Петрівки Кіндрат Безпалий з власної волі продав петрівському 38

41 козакові Петру Огірові хутір власний на р. Ворскла: Продалем пну Петрови Огирови, козакови Петровскому, хутор свой власний, которий мею купленим способом от Левка Плахотного; при том хутори и сеножат, и гард под тою ж сеножатю над Ворсклом 16. Нагадаємо, що гардами називали штучно відгороджені частини русел річок, які призначалися для промислового лову риби. На задоволення потреб ринку були зорієнтовані професії соляників та олійників. Значення соляного промислу важко переоцінити, оскільки у ХVІІ ст. сіль була основною сировиною, що забезпечувала довготривале збереження продуктів. У джерелах згадується Панас Соляник 17 та Курило Олийник, мещанин Полтавский 18. Великий попит на сіль став причиною появи масового явища чумацтва, але про нього мова піде далі. До харчової промисловості відносилося також виробництво алкогольних напоїв (виноробство, винокуріння, пивоваріння) і вирощування тютюну. У виноробстві та пивоварінні були зайняті винокури (у джерелах їх також називають винниками або бражниками ), пивовари (із якими були пов язані броварники, солодовники, хмільники) та шинкарі. Перша згадка про винокурів датована 1649 р.: серед козаків Веприцької сотні 1649 р. записаний Кондрат Винник 19. У Книгах міських Полтавських фігурує уже згадуваний Олекса Винник, а також Таця Матвіїха Винничка, Радко Винник, Антон Винник, кобеляцький сотник Грицько Бражник. Винокурний промисел орієнтувався, у першу чергу, на потреби ринку та приносив його власникам великі прибутки. Власники винокурень нерідко застосовували на виробництві працю найманих робітників. У наведеній вище справі у винниці Наума Гуджула працював Олекса Винник. Мешканці с. Івонченці коло Полтави скаржилися на Радка, вынника Войгриненкова 20. Винокури працювали не тільки на продаж, а й на замовлення. 13 листопада 1669 р. Таця Матвіїха Винничка із с. Стасі скаржилася на Степана Ладижинченка, що той пол зол[отого] вынен ему [Матвію, чоловіку Таці авт.] зостал за выроблене горелки кадки едной 21. Роздрібна торгівля міцними напоями велася у шинках. Шинкарі у джерелах згадуються 7 разів. Але вони займалися не тільки продажем алкогольних напоїв, а й їх виготовленням. Виходячи із назв прізвищ можна припустити, що в зазначений період у Полтаві був започаткований воскобійний промисел, із яким було пов язане виготовлення свічок. У 1649 р. у Зіньківській сотні згадується Яско Воскобойник 22. У 1667 та 1671 роках згадується полтавський житель Курило Воскобойник 23, 1677 р. Кузма Воскобойниченко 24. Про свічкарів свідчить запис, зроблений 7 серпня 1677 р. Кузьма Воскобойниченко з матір ю Анастасією визнали перед свідками, що з власної волі продали Лескові Андреєнкові січ з луками за р.коломак: З доброй воли н[а]шой продали-смо Лескови Андрееви, жоне и потомком его сеч з лукою за Коломаком, ведле Свечкаровой. Після досягнення обопільної згоди справа була вписана до міських книг. 39

42 Специфічну категорію майстрів, задіяних одразу у кількох видах діяльності, становили млинарі. Саме будівництво і догляд за млином вимагали від майстра спеціальної виучки та знань, у зв язку з чим їх нерідко зараховували до складу ремісників. Підтвердженням цього слугують вирази з тогочасної судової практики на зразок: ремесников, в том ремесле мелницком дознанных 25. Як видно, млинарство було виділене в окреме ремесло мелницкое. Млинарі (мельники, мірочники, мірошники) окрім перемолу зерна займалися також виготовленням сукна та повсті. Із джерел відомо про застосування фолюш (механічних сукновалень) 26 та валил (механічних валялень, де виготовляли повсть) 27. Обслуговування млинів вимагало залучення додаткових робочих рук. На певні роботи мірошники часто запрошували найманих робітників. Ті в свою чергу нерідко також були фахівцями в якійсь галузі, наприклад, майстрами з насипання гребель, теслярами, каменярами тощо. До нашого часу дійшли справи, у яких зафіксоване існування серед млинарів професійних об єднань на зразок цехових організацій, що виступали на захист своїх майнових прав та інтересів. Такі об єднання виникали, у першу чергу, там, де розпочиналося будівництво нових млинів. А це могло позначитися на прибутках уже існуючих. У багатьох випадках такі побоювання справджувалися. Очевидно, мало місце також зумисне або ж випадкове підтоплення гребель, що завдавало значних збитків. 1 травня 1676 р. до суду звернулися полтавські мельники: скаржилися мелники Полтавские села Петровец: гсдн отц Лукъян Слученко, сщеник Петровский, Яцко Демиденко, Павло Соболенко, Радко Сягайленко, Іван Римаренко, Іваниха Искриха Ведали-смо и первей, же нашой продковой гребли Петровской будет великая перешкода в подтопеню од новозанятой нижной гребли Гарасимовой 28. Подібні об єднання виникали не тільки у Полтаві. Зокрема, відома скарга мельників містечка Білики на підтоплення їх млинів кобеляцьким сотником Грицьком Бражником 29 червня 1675 р.: скаржился Іван Урсал, Хвеско Кре еня, Дацко, Хвеско Серый, Стринджиха, Яков, Гордеев зят, и головня, мелники Беликовские 29. Не дивлячись на те, що в період Хмельниччини в соціальній і економічній структурі відбулися істотні зміни, проте ремісники і далі продовжували об єднуватись у цехи. У 1670 р. у Полтаві нараховувалось 5 ремісничих цехів: кушнірський, кравецький, шевський, ковальський, ткацький: Сталася угода межи всеми персонами ремесницкими, так, кушнерского, кравецкого и шевского, ковалского, ткацкого и иних ремесникув цеху 30. Але відсутність згадок про інші цехи ще не є, на нашу думку, достатньою підставою, аби вважати, що такі не могли існувати взагалі. У зв язку з цим варто звернути увагу на останню частину фрази: и иних ремесникув цеху. Крім того кількість ремісничих цехів ніде не обумовлювалась, а значить могла змінюватися. Вона залежала, насамперед, від потреб місцевого ринку та можливостей самої громади. Найбільше ж цехових ремісників спостерігалося у швейній промисловості. До них відносилися майстри, що виготовляли тканини, 40

43 обробляли шкіри та хутра, займалися пошиттям одягу та взуття. На існування розгалуженої спеціалізації серед майстрів даної категорії вказують прізвища: Кушнер, Гарбар, Кожуховченко, Швец, Подшиваленко, Кравец, Портний, Портяний, Шаповал, Шапочник, Брильова, Ткач, Прядчиха. Певна частина ремісничої продукції виготовлялася на замовлення, чому знаходимо ряд підтверджень. 10 квітня 1666 р. уже згадуваний полтавський житель Марко Швець скаржився на жителя с. Тахтаулове Андрушка Шваччина з приводу крадіжки у нього чобіт та переказував наступне: а то ест чоботи, що-м робыл Лесикови Чемаренкови, и як тогде шкода ся ми стала, то-м мусел Лесикови, ледво упросивши, таляр дати. Поряд із пошиттям одягу на замовлення або так званим домашнім способом, все більше входила у звичай купівля вже готового одягу. У документах того часу знаходимо підтвердження товарного характеру виробництва, коли частина товару виготовлялася на продаж торг. Про роботу майстрів з пошиття одягу на ринок свідчить і їх порівняно велика кількість у Полтаві: швеців налічувалось 9; кушнірів та гарбарів 8; кравців щонайменше 6 (4 рази згадується одна і та ж особа Леско Портний; згадується також Антон Кравець і Антон Кияниця-кравець, можливо, одна і та ж особа); ткачів не менше 6; шапкарів (шапочники, брильники, шаповали) 6. Подібне було можливим тільки за умов поглиблення товарно-грошових відносин та зростання попиту на готові вироби. Це наочно підтверджують і приклади з практики сільських ремесел, де також спостерігається поширення суто міських професій. Так, у справі від 14 березня 1669 р. про крадіжку майна з комори Миска Крамарова злочинці Яцко та Степан Ляшко свідчили, що викрадені речі переховували у мешканця с. Тахтаулове Степана Затинацького, що на той час був шевцем: отыскали-смо тые речи и подали до рук Стефанови Затинацкому, шевцевы Тахтавуловскому 31. Про спеціалізацію шевців на виготовленні певного виду продукції свідчить поява серед них кушнірів (гарбарі, кожушники, кожуховченки), що шили кожухи, а також шаповалів і шапочників, які займалися виготовленням головних уборів. Останні належали до кушнірського цеху, що підтверджує запис, зроблений 22 липня 1671 р.: Ставши публечне, Кост Шапочник жалосливе скаржился на Кондрата Шапочника Яко ж и з цеху кушнерского все братство о цнотливом мешканю Костевом ясне виразили 32. Цікаво, що кушніри Полтави мали свій цех, який існував окремо від шевців та кравців. Продукцію кушнірам постачали римарі ( лимарі ), які займалися вичинкою шкіри та хутра. Можливо, що римарі також належали до кушнірського цеху. Вперше вони згадуються у сер. XVII ст.: у 1649 р. серед козаків Полтавського полку згадуються Омелян Римаренко 33 та Юско Римаренко 34 ; 1665 р. товариш Андрій Римар 35 ; під 1675 р. Семен Римар 36. У всіх вищеназваних випадках слово римар фігурує як прізвище або прізвисько. Лише у справі про крадіжку грошей у Химки Григорихи від 1666 р. серед свідків згадується особа з приставкою римар : Теды по том 41

44 признаню, под сумленем сознал Костя римар: 37. Очевидно, у даному випадку мова йшла саме про належність свідка до певного роду занять. Потреби швейної промисловості задовольняли прядильники і ткачі. Причому, їх прошарок у сер. XVII ст. був настільки великим, що подібно до решти професій швейної промисловості вони також утворили ремісничий цех. Документально ткачі зафіксовані у Полтаві у 60-х роках XVII ст. 27 вересня 1665 р. зі скаргою про побиття до суду звернувся полтавський житель Прокіп (Процик): Ставши пн Процик, услуга церковный стого храму Преображения, а в ремесле и в цеху ткацком, з братовою [жоною авт.] у ремесле Степанихою, жалосне оповедь чинячи о забитю на голове от Савы Резника 38. Під різними роками згадуються також Іван Ткач, Демко Ткач, [Любка] Ткачиха, Прокопова жена, Андрей Косинский, ткач і Андрей Косенко Ткач, Клим, цехмистр ткацкий. У справах про ткачів зафіксована також практика прийому на навчання ткацькому ремеслу учнів. Так, під час розгляду позову Лук яна Шульги проти Прокопа (Процика) Ткача був допитаний учень останнього Іван: при той же справе стоячи, Іван, учен Прокопов, так визнал 39. Про прядильне виробництво даних обмаль. Треба думати, що воно традиційно носило домашній характер. Єдиний раз у документах згадується Мисчиха Прядчиха, що виступала у ролі свідка під час позову жителів с. Івончинець проти Хвеська Баклийського: показали от в[с]ей громади атестацию и сведка становили Мисчиху Прядчиху 40. Велика кількість ремісників була задіяна у металообробці. Найбільш поширеним видом обробітку чорних металів було ковальство. У джерелах ковалі згадуються 26 разів. Тому є всі підстави стверджувати, що ковалі належали до однієї з найбільш потужних верств ремісників. Це й не дивно, оскільки розвиток економіки у всіх сферах життя вимагав великої кількості металевих виробів. Ковалі одними з перших почали організовуватись у цех. Найдавніші дані про нього Полтави датовані 1670 р. Попит на певні види продукції стимулював виокремлення з-поміж ковалів спеціалістів вузького фаху. Так з являються котлярі, решетники, ситники, слюсарі і т. п. Котлярі спеціалізувалися на виготовленні казанів, котлів, рідше різноманітного металевого посуду. У 1649 р. згадується Сергій Котляр 41, протягом років згадується полтавський житель Лук ян Котляр 42. Виготовленням решіт займалися решетники. Але спеціалістів з даного фаху у цей час було не багато. Принаймні, саме так це фіксують джерела. Один єдиний раз у них згадується Андрій Решотниченко 43. Ситники ж зовсім не фігурують у цей час у документах. Можливо, дана спеціальність з явилася тут дещо пізніше або ж кількість таких спеціалістів була зовсім незначна. До представників вузького фаху належали слюсарі. Вони займалися тим, що виготовляли різноманітні пристрої, дрібні деталі, механізми, такі як замки, дверні петлі, засуви тощо. Саме прізвище Слюсар згадується двічі: перший раз у Компуті Полтавського полку 1649 р. Павло Слюсар 44, другий раз у 42

45 Книгах міських Полтавських у справі від 7 лютого 1668 р. фігурує Васил Слюсар с Петровец 45. Спеціалістами з обробки кольорових та дорогоцінних металів були конвісари, людвисари і золотарі. Саме вони поклали початок індустрії кольорових металів в Україні. Конвісарами у XVII ст. називали майстрів, що виробляли речі з олова. Їх замовником у більшості випадків виступала церква, а також монастирі і місцеві церковні громади. У документах сер. XVII ст. конвісарство згадується лише раз. 20 лютого 1673 р. до міських книг була внесена духівниця микільського міщанина та ктитора Федора Івановича Колесникова, скріплена при свідках, у тому числі і при пну Евфимию Конвесару 46. Справа ця деялось в дому братерском. Остання деталь важлива, бо дає можливість віднести конвісарів до певного виробничого об єднання, очевидно, ковальського цеху. Виготовленням виробів з міді займалися людвисари. Але будь-які згадки про них відсутні. Окрім того, ці дві професії були схожі і при потребі могли заміняти одна одну, чого не можна сказати про ювелірну справу, яка була виділена в окрему галузь. Про майстрів-ювелірів у Полтаві опосередковано свідчать прізвища: Иван Золотар, Грицко Золотаренко, Юрко Золотар, Процік Золотар. Підтвердженням цього слугує Справа Грицкова Золотаренкова о робеню грошей чехов и осмако[в] ценовых 47, записана до Книг міських Полтавських 21 серпня 1670 р. Окрім того, що вона засвідчує наявність майстрів даної категорії у Полтаві, вона розкриває ще один аспект діяльності золотарів-ювелірів виготовлення і збут ними фальшивих монет осмако[в] ценовых [грошовиків олов яних авт.]. У XVII ст. основною виробничою сировиною залишалася деревина. Попит на дерев яні вироби не спадав та викликав до появи низку нових спеціальностей з деревообробки. На це вказують прізвища Тесля, Столяр, Токар, Токаренко, Колесник, Гребенник, Гонтар, Ложник, Ковшиченко, Дегтяр. Частина цих професій була безпосередньо пов язана з іншими видами діяльності, наприклад, будівництвом. До суміжних професій належали теслярі, столярі, ґонтарі тощо, на згадки про яких натрапляємо у джерелах. Так, 21 травня 1665 р. полтавському обивателю Герасиму Крамарю було висунуто звинувачення у крадіжках худоби, на що він дав про себе слушний вивід. У результаті на розшуки підозрюваного у злочинах Івана Подолиненка були відряджені жителі містечка Будища: ездили жилци Будицкие человека четыре, перве Петро Пугач, Дмитро Захарченко, Хвеско ясавул, Даныло Костю, тесля 48. Згадуються у документах і столярі у рр.: Стефан Столяр, пн Степан Василевич, столяр 49. Не виключено, що в обох випадках мова могла йти про одну і ту ж особу. Також двічі згадувалися токарі: Миско Токар та Григор Токаренко. Досить поширеним у Полтавському полку було прізвище Колесник. У XVII XVIІІ ст. колісники виготовляли, ремонтували колеса та транспорт (вози, екіпажі, ридвани, сани). Вперше це прізвище з являється у джерелах, що належать до 40-х років XVII ст. Так, у 43

46 1649 р. в Гадяцькій сотні значився козак Наум Колесник Круковський 50, в Лютенській Дорош Колесник та Гринець Колесник 51, який згадувався також у 1665 р. під час уморення справи та заключенні мирової угоди між мешканцями с.тахтаулове 52. У 1665 р. згадувався Даныло Колеснык 53, у 1673 р. Феодор Іванович Колесник, обывател Полтавский 54. Як і у випадку з металообробкою, у деревообробці також відбувається процес дроблення професій, що зафіксовано у прізвищах місцевих жителів. Так, у цей час, зустрічалися Гребєнник, Ложник, Ложников зят, Ковшиченко, Дюгтяр, Догтяр. Близькими за своєю формою до деревообробної промисловості були також обробка та різьба по кістці. Але, на жаль, про фахівців даної спеціальності у Полтаві нічого не відомо. Їх наявність тут можемо лише припускати, так само як і наявність майстрів-зброярів. Зброярі по праву можуть вважатися спеціалістами широкого фаху. Вони мусили володіти одночасно навиками метало-, дерево-, шкірообробки та обробки кістки. Однак у порівняні із спеціалістами інших професій їх кількість була невеликою. У Книгах міських Полтавських згадується Иван Шабелник 55 та Дмитро Куливар (Кулевер) 56. Відомості про Дмитра Кулевара вперше знаходимо у реєстрі Полтавського полку 1649 р. серед козаків сотні Петрашова, вдруге під час розгляду позову Андрія Вертелецького та Іллі Запаренка 28 лютого 1668 р. про викрадення у них садових саджанців: Андрушко Вертелецкий и Илко Запаренко, обывателе села Тахтавулова, ускаржалися оба на Дмитра Кулевару, втож обывателя Тахтавуловского, а то о выкопаня щеп дерева садового таемним способом 57. Не виключено, що за таким неординарним прізвищем ховався козацький майстер-ливарник, що займався відливанням куль. На жаль, джерела обійшли увагою наявність у Полтаві майстрівгончарів. Хоча, поза всяким сумнівом, такі були. Необхідність у професії гончарів диктувалася об єктивними потребами ринку та постійним притоком населення. Це підтверджують і прізвища Гончар, Гончаренко, Мисченко, Мисенко. Цікаво, що і тут простежується спеціалізація праці, яка намітилася у роботі гончарів: звичайні гончарі та гончарі-мисники, що спеціалізувалися на виготовленні глиняних мисок. У будівельній галузі також спостерігається процес дроблення професій. У цей час з являються малярі, ґонтарі, теслярі, слюсарі, токарі, пічники, склярі або оболонники, городники, копачі, спеціалісти з будівництва гребель, мостів, млинів, колодязів тощо. Деякі з названих професій (як то пічники, оболонники, могильники, копачі колодязів) у джерелах не згадуються. Але немає жодних сумнівів у тому, що такі професії існували. Як приклад можемо навести болонярів або оболонників, які займалися виготовленням вікон. Біля витоків даної професії стояли так звані болонярі, що затягували вікна оболонкою з міхура або паперу. У XVII ст. з масовим поширенням скла вони перекваліфікувалися у професійних склярів вікон, зберігши за собою стару назву. Цікавий документ, що підтверджує наявність фахівців даної професії у Полтаві, датовано 18 вересня 1676 р.: до 44

47 міських книг була вписана справа про продаж недобудованого будинку у Полтаві мешканцем с. Жуки Денисом Чудновщенком. Будинок був проданий полковому осавулу Івану Насвіту за умови, що Чудновщенко наперед бере на себе зобов язання його добудувати: двор мой власний, недобудованний, мею его добудовати, укрити, як призвойта, вокна, вороти виежджие, так, як в людей, мею пристойне выставити; двор, як обцирклован, мею в паз с подвалин и у выш збудовати, окна шклянние щегулне [зокрема авт.], тилко кром печей 58. Причому підкреслювалось, що попередній власник має зробити все так, як водиться ( як призвойта ), як в людей, а окремий пункт угоди зобов язував продавця вставити скляні вікна. У джерелах жодного разу не згадані копачі колодязів, хоча, безперечно, майстри-колодязники були і в той час. Так само не згадані могильники. На їх присутність тут вказують лише прізвища Могильник та Грабар. На людей з такими прізвищами натрапляємо лише у Компуті 1649 р. : у Веприцькій сотні згадується Игнат Могилник 59 ; у Гадяцькій (до 1659 р. знаходилася в складі Полтавського полку) Васил Грабар 60 ; у Богацькій (з 1648 по 1661 рр. відносилася до Полтавського полку) сотні згадується також Марко Копачєнко 61. У XVII ст. на Лівобережжі виникли сприятливі умови для розвитку торгівлі. У джерелах середини століття серед населення Полтавського полку неодноразово згадуються торгівці, купці, торгаші, міняйли, крамарі, орендарі та чумаки. Найчастіше із них фігурують крамарі торгівці дрібним товаром (крамом). Розвиток торгівлі вимагав регламентації та дотримання певних правил купецької етики. Представником інтересів купецтва та органом, що регламентував би правила торгівлі, міг бути купецький цех. Тому не виключено, що полтавське купецтво мало власну цехову організацію. Натяк на неї міститься у справі кравців Якова Звонника та Антона Кияниці: при бытности Дорофея Сидоровича, крамара, которий на тот часъ в цеху трафился Деялось в Полтаве, в дому пана Івана цохмистра 62. Представники торгівельних кіл входили до складу міської верхівки. На знак високого соціального положення їх називали славетними панами міщанами, купцями Полтавськими. Специфічну категорію торгівців становили міняйли та представники лихварського капіталу орендарі. Внаслідок Визвольної війни їх позиції в Україні дещо похитнулись. Проте і це заняття знайшло своє відображення у прізвищах населення. Так, у 1668 р. згадується пн Петро Арендарчик 63. У ХVІІ ст. зароджується і отримує поширення на Полтавщині чумацький промисел. Судові справи, де згадується чумацький промисел, датовані 1660-ми роками. 26 березня 1665 р. ставши перед судом Гапка Василиха, резничка, ускаржалася на Петра, Чепурное мужа, бувшого обивателя Гадяцкаго же зволившися з Василем, мужем ее, в товариство на чумацтво и бывши з ним всю зиму не знат где дел 64. Окрему організацію мали також селітровари, або як їх називали селітряники. Очевидно, до середини століття їх кількість значно зросла. З 45

48 метою навести лад у цій сфері селітровари навіть почали укладати власні реєстри. 5 лютого 1677 р. була скріплена Запис и угода Салетраников, Тимков і Хведору, згідно з якою пн Тимко и пн Хведор Салетраники ознаймили нам [полтавський магістрат авт.]: Пнове! Зажили-смо зацних персон, пна Якова и пна Кирила Новицкого и пна Василыя Геенка, втож сале[т]раников, о порахованя слушне рейстров наших 65. Це чи не єдиний документ, що дає уявлення про юридичне оформлення домовленостей та зобов язань між різними сторонами. Як видно, подібним угодам надавали великого значення. Крім того, цей документ розкриває юридичний бік справи: з сер. ХVІІ ст. набула поширення практика заключення письмових угод, що стала загальноприйнятою нормою. Треба сказати, що впродовж усього ХVІІ ст. селітроварний промисел перебував під постійним патронатом держави: спершу польської корони, пізніше полкової й гетьманської адміністрації. Такий промисел приносив чималий зиск його власникам. Господарями селітряних підприємств буд виступали зацікавлені особи або підрядники, що залучали до виконання робіт найманих працівників і після закінчення робіт повинні були розрахуватися з ними: то все пополам меют платити ; челяди втож пополам: пн Тимко меет платним зоставати челяди майдану Полтавского, а пн Хведор челяди майдану Сорочинского. У тій же угоді були зафіксовані боргові зобов язання власників селітряних буд перед гетьманською адміністрацією, пайовиками та власниками селітряних казанів: а що зостало долгов болших, яко-то: велможному пну гетманови, так тиж Дацкови Короставцеви, Михайлови Левенцеви и Захаріи за котел, то все пополам меют платити, так пн Тимко, яко и пн Хведор. Цікаво, що поряд із ремісниками-чоловіками досить часто згадуються також ремісники-жінки, які були зайняті у виробництві. Найбільше їх було у харчовій промисловості. У тогочасних документах фігурують жінкишинкарки, що можна пояснити специфікою професії. Так, згадується шинкарка Гарасимува 66, Хвеска, шинкарка 67, Вуцка Матвеиха, шинкарка 68, Вуцка шинкарка Антониха 69. Згадується також жінкарізник Гапка Василиха, резничка 70 ; жінка-ткач Ткачиха, Пркопова жена 71 ; жінка-прядильниця Мисчиха Прядчиха 72. Жінка не лише була зайнята у виробництві, вона могла виступати власником засобів виробництва та рівноправним суб єктом правових відносин. Уже згадувана Таця Матвіїха Винничка після смерті чоловіка успадкувала належну йому винницю і вимагала від боржника через суд сплатити борг. До категорії ремісників слід віднести також підмайстрів та учнів ремісників. Хоча ми не беремося стверджувати, що дана категорія була значною. Підтвердженням цього є згадувана уже справа, у якій фігурував Іван, учен Прокопов. Частина ремісників в силу своєї професії не належала до жодного ремісничого цеху. Так, на початку ми уже згадували про цирульників у Полтаві, яких можна вважати ремісниками. Окрім того, що цирульники займалися стрижкою та бриттям, вони також практикувалися у хірургії та 46

49 надавали невідкладну допомогу населенню. Цирульники, згадані у Компуті Полтавського полку 1649 р.: у Веприцькій сотні був Федор Цирулик 73. У Книгах міських Полтавських зустрічаються уже згадуваний Іван Лебозинский або Іван Целюрик, Іван, церулик запорозький, Игнат Целюрука, Цилюрик. Але були і суто неремісничі професії. До таких належали, наприклад, сторожі. Напевно, професія сторожів поширилася на Лівобережжя з приходом шляхетського землеволодіння. На початку Хмельниччини у Полтавському полку прізвище Сторож згадується 4 рази: Василь Сторож, Тимко Сторож, Семен Сторож, Данило Сторож 74. Можливо, з самого початку сторожі також виконували функції збірників податків. Ця практика не була забута і пізніше. У 60-х роках ХVІІ ст. сторожі збирали податки до гетьманської скарбниці і навіть наглядали за окремими галузями виробництва. Так, у документах поч. 60-х років фігурує Феско [Торгаш авт.], дозорца млинув скарбу войскового та дозорца скарбу войскового 75, якого після 1665 р. на цій посаді, очевидно, змінив Ярема, сторож скарбу войскового 76. Подібною до сторожа була професія комірника або кладівника. У Компуті 1649 р. згадується Иван Кладовый 77. Окрему категорію спеціалістів, не належних до ремісничого звання, становила також домашня прислуга (покоївки, прачки, конюхи, опалювачі тощо), що являла собою найманих працівників. Про існування широкої практики найму робочої сили, і не тільки в містах, свідчать численні судові справи. На побутовому ґрунті між працедавцем та домашньою прислугою часто виникали різного роду непорозуміння. Причинами конфліктів здебільшого були порушення договорів про оплату та заборгованість в оплаті працедавцем, втеча слуг та крадіжки ними особистого майна. Як приклад можна навести справу, що розглядалася в суді 19 листопада 1664 р. Скаржилися Білаш з зятем Василем Ризенком на Гаврила Башту Рибцівського в крадіжці в наступний спосіб: В зятя моего Василя час немалый баба промешковала, господарства доглядаючи, тая обебравши затя моего, пошла преч, которую бабу сам власный Гаврило выпровадил зо всеми рупесками за Днепр, подобно к Жаботину 78. Також у джерелах згадуються візник Федор Кучор 79 та годинникар Охрем Дзикгар 80. До неремісників належав також великий штат чиновників, які з явилися тут після національної революції. У судових справах зафіксована ціла низка посад міських урядників, як то отамани, війти, бурмистри, судді, райці, писарі, що брали участь у керівництві міськими справами. Традиційно розгляд справ у Полтавському суді починався формою: Рок 1665, місця януар: 15 дня. Предо мною Манцем Хведоровичом, отаманом, и при бытности Романа Сорокового, суде, Петра Карповича, війта, Якова Манченка, бурмистра, с посполитих теж веры годных особ, після чого йшов перелік інших учасників судового слухання. До числа міських урядників могли належати також цехмістри та представники полкової чи сотенної старшини. Але на відміну від країн Західної Європи міська верхівка 47

50 Лівобережної України ще не встигла відірватися від загальної маси населення. Її представники належали або до козацтва, або ж до міських ремісників. У середині ХVІІ ст. Полтава закріпила за собою статус одного з політичних та економічних центрів Лівобережжя. Міське господарство того часу характеризувалося збільшенням виробництва. Хоча у ІІ пол. ХVІІ ст. міська та сільська організації зберігали ще розмиті межі (мешканці міста нерідко займалися сільським господарством, а мешканці навколишніх сіл міськими ремеслами). У той же час на селі можна було спостерігалися ті ж процеси, що й у містах: відбувалося поступове відокремлення ремесла від сільського господарства та його все більша орієнтованість на потреби ринку. У місті та в околицях проживала велика кількість ремісничого люду. Джерела зафіксували понад шести десятків професій. Розвиток ремесел викликав до життя появу великої кількості нових професій у найрізноманітніших галузях виробництва. 48 Джерела та література: 1. Актовые книги Полтавского городового уряда XVII го века. Выпуск І й. Справы поточные годов / Редакция и примечания В.Л.Модзалевского. Чернигов: Типография губернского земства, С. 72. Спр Там само. С. 90. Спр Там само. С. 14. Спр Джерела з історії Полтавського полку. (Середина XVII XVIII ст.). Т.І: Компути та ревізії Полтавського полку. Компут 1649 р. Компут 1718 р. Полтава: АСМІ, С Актовые книги. Выпуск І-й С Спр Актовые книги Полтавского городового уряда XVII-го века. Выпуск ІІІ-й. Справы вечистые годов / Редакция и примечания В.Л.Модзалевского. Чернигов: Типография Г.М.Веселой, С. 65. Спр Актовые книги Полтавского городового уряда XVII-го века. Выпуск ІІ-й. Справы вечистые годов/ Редакция и примечания В.Л.Модзалевского. Чернигов: Типография губернского земства, С. 93. Спр Актовые книги. Выпуск ІІІ-й С. 66. Спр Там само. С. 89. Спр Джерела С Актовые книги. Вып. ІІІ-й С. 67. Спр Джерела С Там само. С Актовые книги. Вып. І-й С. 22. Спр Там само. С Спр Актовые книги. Вып. ІІІ-й С. 51. Спр Актовые книги. Вып. ІІ-й С Спр Там само. С. 23. Спр Джерела С Актовые книги. Вып. І-й С Спр Там само. С Спр Джерела С. 29.

51 23. Актовые книги. Вып. І-й С. 29. Спр. 36; Актовые книги. Вып. ІІ-й С. 87. Спр Актовые книги. Вып. ІІІ-й С. 83. Спр Актовые книги. Вып. ІІ-й С. 49. Спр Актовые книги. Вып. ІІІ-й С. 37. Спр. 55; Там само. С. 37. Спр Актовые книги. Вып. ІІ-й С. 51. Спр Актовые книги. Вып. ІІІ-й С. 54. Спр Там само. С. 42. Спр Актовые книги. Вып. ІІ-й С. 61. Спр Актовые книги. Вып. І-й С Спр Актовые книги. Вып. ІІ-й С. 87. Спр Джерела С Там само. С Актовые книги. Вып. І-й С. 18. Спр Актовые книги. Вып. ІІІ-й С. 40. Спр Актовые книги. Вып. І-й С. 81. Спр Там само. С. 47. Спр Там само. С Спр Там само. С Спр Джерела С Актовые книги. Вып. І-й С Спр. 154; Там само. С Спр. 209; Актовые книги. Вып. ІІ-й С. 68. Спр. 76; Актовые книги. Вып. ІІІй С. 88. Спр Актовые книги. Вып. І-й С Спр Джерела С Актовые книги. Вып. І-й С Спр Актовые книги. Вып. ІІІ-й С Спр Актовые книги. Вып. І-й С Спр Там само. С. 32. Спр Там само. С б/н; Актовые книги. Вып. ІІ-й С. 23. Спр Джерела С Там само. С Актовые книги. Вып. І-й С. 40. Спр Актовые книги. Вып. ІІ-й С. 10. Спр Актовые книги. Вып. ІІІ-й С. 6. Спр Актовые книги. Вып. ІІ-й С. 7. Спр Джерела С Актовые книги. Вып. І-й С Спр Актовые книги. Вып. ІІІ-й С. 64. Спр Джерела С Там само. С Там само. С Актовые книги. Вып. ІІ-й С. 59. Спр Там само. С. 45. Спр Актовые книги. Вып. І-й С. 71. Спр Актовые книги. Вып. ІІІ-й С. 70. Спр Актовые книги. Вып. І-й С. 56. Спр Там само. С Спр Там само. С Спр

52 69. Там само. С Спр Там само. С. 71. Спр Там само. С Спр Там само. С Спр Джерела С Там само. С. 29, 33, Актовые книги. Вып. І-й С. 43. Спр. 53; Там само. С. 56. Спр Актовые книги. Вып. ІІ-й С. 16. Спр Джерела С Актовые книги. Вып. І-й С. 12. Спр Джерела С Там само. С Ігор Сердюк (Полтава), старший викладач кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, кандидат історичних наук Дитяча праця в місті Гетьманщини другої половини ХVІІІ ст. Важливою складовою соціалізації людини ранньомодерної доби була праця. Ми не маємо на увазі сентенції на кшталт того, що саме праця зробила з мавпи людину, мова йде про виконання ролі працівника та самостійного добування засобів для існування. Якщо дитина цим займалася, то втягувалася в орбіту дорослого світу, вона змушена була відкласти убік іграшку і братися за сапку чи лопату. Звісно, що виконання якихось трудових обов язків у колі своєї родини це цілком нормальна річ і сьогодні, однак багато дітей працювали в родинах чужих, в інших населених пунктах, у котрих вони й мешкали та харчувалися. Інформація облікових джерел Гетьманщини та судових справ свідчить про те, що таких дітей можна було зустріти доволі часто, особливо у містах. Можливо, це видається дещо парадоксальним, але дитина йшла у місто, бо не мала змоги прохарчуватися в селі (наприклад, через сирітство). Саме так сталося з восьмирічною дівкою Мариною мешканкою Переяслава, станом на 1766 р. вона жила у дворі вдови Марфи Зіновіївни і записана як робітниця останньої. Марина була сиротою і «где родилась и казково звания оставшись в малолетстве знать неможно». Примітно, що у джерелі зазначено, мовляв, дівчина служить в господарстві вдови п ять років, тобто потрапила до неї у трирічному віці [10; ]. Звісно, що у такому віці людина може виконувати не всі види робіт, однак до її послуг були мініатюрні, але справжні знаряддя праці: лопати, коси тощо. По аналогії з сучасними іграшковими відерцями і лопатками ці речі можна теж вважати іграшками, але головною їх особливістю є функціональність і наявність безпосереднього практичного результату від їх використання. У дівчинки могли бути свої, характерні для жіночої праці, іграшки-знаряддя:

53 сапочки, грабельки і т.д. Праця навіть маленької дитини сприймалася всерйоз. Оксана Кісь наводить доволі цікаву статистику етнографічних досліджень, згідно з якою вже у 3 роки різноманітні обов язки займали 10% дитячого часу, а в 9 років близько третини. Зауважимо, що місто, навіть, з аграрним характером своєї економіки, могло давати більше варіацій для дитячої праці ніж село, останнє, зазвичай, пропонувало сироті роль пастушка. Одну з таких історій розповів навесні 1779 р. у Миргородському гродському суді Роман Краснощоченко. У чотири роки він залишився без батька, у п ять років мати зоставила його в чужій родині, а сама пішла на заробітки й померла. Щоб прохарчуватися, хлопець змалечку змушений був заробляти на хліб. Спершу він три роки пас свиней і телят там, де його залишили, потім ще одинадцять років пас худобу у різних господарів, переходячи з місця на місце [3; 357]. Хлопець зміг знайти собі засоби до існування по хуторах. Його заняття було типовою можливістю для дитини заробити харчі й одяг у сільській місцевості, згадаймо, як Остап Вишня описував етапи свого «навчання»: гуси свині телята вівці корови коні [1]. Дитина з незаможних верств традиційного суспільства могла повторити долю Краснощоченка, в одній із судових справ, котра розглядалася в лохвицькій сотенній канцелярії у 1729 р., розповідається про бідолашну вдову, котра мала п ятьох дітей і вдарилась у блуд, спокусившись обіцянкою матеріальної підтримки. При цьому вона заявила, що боялася «жеби худоби не погубить, и детей в малых летех будучих, по наимах не пустит» [3; ]. Так чи інакше, але як свідчать джерела, діти в найми потрапляли, причому навіть і тоді, коли мали обох батьків. Саме так сталося з донькою полтавського обивателя Андрія Наливайченка, вона «оставя отца и матку пошла до шинку на заработки», а незабаром (у 1709 р.) разом з іншою дівкою була звинувачена у крадіжці речей молодиків, котрим «стелили» в одній із шинкових кімнат [5; 44-45]. Як відомо, перебування жінок у тогочасних шинках було тісно пов язане з проституцією, ось як про це читаємо у вірші чудового поета початку ХVІІІ ст. Климентія Зіновіїва «О женах в корчемницах в градех, а наипаче где в полях в корчемных гостиницах блудно жывущых»: В великои отважности тые жены бувают: которые в корчемних дворах где пробувают......кгды ведают же корчмы без того не бывают: иные до корчмы болше за тым и прихожают....не так для напитку як для тои то справы...уже ж окаянницы перестанте того хлеба [4; ]. Привертають увагу наступні моменти: повії живуть в корчмах у градах (тобто містах), їх заняття автор називає хлібом, тобто це був не просто блуд, а заробіток, те, що «иные» до корчми приходять не так пити, як для «тої справи», й рідко яка корчма без цього буває. Вважається, що проституція була обумовлена демографічною поведінкою міського населення і була 51

54 необхідна у соціумі з високою часткою неодружених чоловіків, або заробітчан, які залишили дружин вдома, а самі тривалий час перебували у місті. Крім того, повії могли зменшувати напругу, пов язану, наприклад, з перебуванням у населеному пункті військових на постої. З іншого боку проституція, це те, чим могла займатися молода дівчина, потрапивши до міста. За дослідженнями польських істориків, це явище було серйозною проблемою Варшави часів Станіслава Августа. Проституція рекрутувала до міста сільських дівчат, які потрапляли до численних публічних будинків. Іноземці, гуляючи вулицями Варшави, зі здивуванням споглядали у вікнах будинків дівчат, які стояли й вабили жадібних на пригоди панів [12; 290]. Звісно, що у містах Гетьманщини не було таких кварталів «червоних ліхтарів», однак про існування проблеми свідчать укази російських монархів, в яких вимагалося не тримати дівок у трактирах [11; 310]. Стати об єктом сексуальної експлуатації дівчата могли не тільки в шинку, вони наражалися на небезпеку домагань з боку своїх господарів. Одна з таких ситуацій зафіксована у справі, що розглядалася старосанжарською сотенною канцелярією (Полтавський полк) в 1733 р. Свою малолітню наймичку господар в коморі «страхом, биттям, ласкательством, обманом, давши копейку денегъ, растлил». Справа закінчилася мировою угодою, за якою винуватець заплатив велику на той час суму 24 рублі [3; ]. Поширенню подібних девіацій та інших злочинів стосовно дітей-наймитів сприяло їхнє перебування поза власною родиною Цей аспект гарно зафіксований у Генеральному описі Лівобережної України рр. найповнішому переписі населення і домогосподарств Гетьманщини ХVІІІ ст. Наприклад, у переписних книгах полкового міста Стародуба зафіксовано 160 дітей віком 5 14 років, які перебували в чужих сім ях, що становить 18,3% від чисельності дітей цього віку в населенні міста загалом [9]. Число дітей поза сім єю зростало з віком, їх частка серед п ятисемиліток не перевищувала 10%, а у віці років практично кожна друга міська дитина жила поза власною сім єю. Велика кількість дітей, що жили й заробляли самостійно, була, вочевидь, притаманна не лише Стародубу, а населенню ранньомодерного міста взагалі. Російський історик Ольга Кошелева довела це на прикладі Петербурга часів Петра І, де 27% жителів віком до 16 років записані як особи без сім ї. Це були сироти, байстрюки, підкидьки, діти бідняків. Старші з них працювали, а малолітні бралися в доми міських жителів як слуги [7; ]. Такими слугами або робітниками в Румянцевському описі Стародуба записано 48 дітей (14 хлопчиків і 34 дівчинки). Наймолодшою з них була «служанка» Ганна, якій на час перепису виповнилося 5 років. Малоймовірно, щоб дівчинка могла виконувати якусь важку роботу, скоріше за все, вона була взята на «виріст». У тодішньому соціумі навіть побутував відповідний термін «виросток», котрим позначали прийомних дітей або слуг, що виросли в домі господаря [8; 183]. Зокрема, серед робітників возного Івана Сороки записана й 8-річна Фотинія «взята с малолетства на пропитание» [9; 309]. Однак такі 52

55 випадки в Стародубі поодинокі, більшість наймитів були віком років. Ці діти позначені в джерелі терміном «работник ево» або «работница ево» разом з указівкою часу, на який вони наймалися [9]. Ні форма запису, ні його зміст не відрізняються від того, як записували дорослих наймитів. Основна відмінність полягала в оплаті праці, адже більше половини дітей її взагалі не отримували, а працювали лише за харчі та одяг. Претендувати на платню могли діти віком років, вони отримували 1 1,5 рублі на рік (дорослі наймити 3-4,5 руб.): «Работница родимка стародубовская мещанского звания Устинья нанимается в год за 1 р 20 к на одежи и харче хозяйском» [9; 297]. Найбільшу платню серед дівчат (2,5 руб.) отримувала 12-річна Феодосія «евреева дочь» [9; ], а серед хлопців 14-річний Тимофій Климов: «работник слободы Климов житель Тимофей Петров нанимается в год по четыре рубля на одежде и харчах хозяйских» [9; 457]. Останній був російським старовіромрозкольником Таких дітей-наймитів, як він, у переписі міста зафіксовано ще п ятеро. Характерно, що всі вони були хлопцями й мали порівняно вищий заробіток, ніж їхні однолітки православного сповідання, які наймалися виключно до своїх одновірців [9; 488, 457]. Жодного з них не було серед дітей, які офіційно не вважалися чиїмось робітниками, а жили у дворах своїх господарів «без найму, з-за пропитания». Таких нараховано 34, із них 17 хлопців і 17 дівчат. Вони були різного віку, належали до різних станів, могли бути як уродженцями Стародуба, так й інших місцевостей. Наприклад, п ятирічна Домініка «Карпова дочь [ ] родимица Стародубовская звания мещанского», або ж у міщанина Степана Ведмедя «на пропитании Демьян Максимов сын» дванадцяти років. В окремих випадках джерело повідомляє, що дитину взяли в сім ю як вихованця: «взята на воспитание» чи «взята с малолетства на пропитание» [9; 89, 185, 277]. Можна лише здогадуватися, для чого ці діти бралися в такі сім ї: як дешева робоча сила чи як вихованці з подальшим усиновленням (удочерінням). Щодо останнього в описі є лише одна така вказівка: «взятая вместо дочери девка Мария». Марія була єдиною дитиною в сім ї 35- річного міщанина Івана Цирульника та його 30-річної дружини. Враховуючи вік подружжя, можна припустити, що власних дітей вони не мали (імовірно, через безпліддя одного з партнерів), а тому удочерили Марію. Їй на момент перепису виповнилося лише чотири роки, отже, дівчинку взяли зовсім малою, можливо, немовлям [9; 28]. Частина дітей, 10 хлопчиків і 12 дівчаток, жили в сім ях родичів (братів, сестер, тіток тощо). Привертає увагу випадок, коли в одному дворі жили 6 братів. Найстарший 30-річний Йосип разом із дружиною й дітьми проживали в одній хаті, а в іншій його п ятеро братів, трьом з яких було 7, 11 та 13 років [9; 254]. З 80-річною міщанкою вдовою Мотроною жили «внуки ее»: хлопці віком 6, 9, 13 років та 10-річна дівчина [9; 243]. Джерело може давати опосередковану інформацію про долю матері таких дітей: «сестры его умершой дети» [9; 254]. За словами Ольги Кошелєвої, діти (як, 53

56 до речі, і літні люди), котрі не мали родини, знаходилися під опікою громади або далеких родичів [7; 174]. Імовірно, при цьому кожна зі сторін щось отримувала: діти притулок та опіку, а родичі, крім виконання родинного обов язку, додаткові робочі руки. У цьому контексті показовою є вказівка стосовно дівчини Агафії, яка проживала в родині свого рідного брата «без заплаты, на харчах и одежи хозяйских» [9; 146]. Перепис Стародуба фіксує ще одну категорію дітей, які перебували поза власною сім єю, учнів ремісників. В описі міста їх нараховується 50 осіб (усі хлопці). Михайлу Федорову, наймолодшому з них, виповнилося 6 років, він разом зі своїм 12-річним братом Іваном прийшов із села навчатися ткацькому ремеслу [9; 586]. Однак за даними джерела, такі малолітні учні, як Михайло, траплялися вкрай рідко. В описі знайдено лише трьох учнів, молодших за 10 років. Більшість із них (82%) були віком років. Щоб опанувати ремесло, діти могли приходити не лише з навколишніх сіл, а й з інших міст. Міщанський син Іван Руденков прийшов навчатися золотарського ремесла до стародубського козака Михайла Злотника з містечка Погара. За тогочасною традицією Іван не лише вчився ремеслу, а й працював на полях свого майстра. За твердженням сучасного етнолога Василя Балушка, учні в ранньомодерній Україні використовувалися своїми майстрами для виконання різних господарських робіт від ремесла до сільського господарства. Працюючи, вони відробляли майстрові науку й утримання: «находятся на харчах и одежи хозяйских беззаплатно» [9; 543]. Наприклад, 13-річний Гаврило був учнем у священика Самсоніївської церкви Антонія, та вже на наступному аркуші опису хлопець записаний робітником, «который живёт в оного священника беззаплатно для обучения себя майстерства кравецкого, которым оной священник бавится». Крім ремесла, священик «бавився» ще й землеробством, тож, імовірно, Гаврило теж працював на його землі [9; ]. Учні ставали незамінними помічниками тих ремісників, які мали проблеми зі здоров ям. Так, Стародубський міщанин Іван Кантипалов займався «шклярським» ремеслом, однак, незважаючи на свій відносно молодий вік (30 років), на лівій руці в нього звело пальці. Сина в Івана не було, тому він міг сподіватися лише на допомогу свого десятирічного учня [9; ]. Слід зазначити, що учнівство прив язувало дітей до господарів на довший термін, ніж найми. Наприклад, термін навчання у кравця (за даними джерела) міг складати п ять років, тоді як наймалися здебільшого на півроку рік. Порушена проблема дає підстави говорити про мобільність дітей, особливо старшого віку: серед стародубських підлітків, які мешкали поза власною сім єю, близько половини були вихідцями з сіл полку, решта місцевими жителями. Останні могли мати в місті батьків, але жити нарізно і найматися до різних людей. 12-річний Самійло Федоров жив «с пропитания» без батьків, бо «отец его своего двора не имеет, а живе нанимается в разного звания людей» [9; 318]. 40-річна вдова Тетяна жила разом з матір ю і братом, а її два сини були учнями в різних стародубських ремісників [9; 99]. 54

57 Підсумовуючи сказане, зауважимо, що в українському традиційному суспільстві дитина вже у ранньому віці починала працювати. Необхідність забезпечувати себе харчами, одягом, житлом штовхала багатьох дітей йти у найми, велика їх частка залишала своїх рідних та на тривай час оселялася в домі господаря. З точки зору «працевлаштування» таких малолітніх наймитів вабило місто, котре давало більше можливостей для заробітку, утім, малолітні наймити працювали переважно за харчі та одяг. При цьому вони наражалися на небезпеку побиття, знущань, сексуальної експлуатації з боку господарів. Література 1. Вишня О. Як ми колись учились / Остап Вишня. [Електронний ресурс] режим доступу: 2. Волошин Ю. Населення домогосподарств Государевых описных малороссийских раскольничьих слобод (за матеріалами Генерального опису Лівобережної України рр. ) / Юрій Волошин // Соціум. Альманах соціальної історії / головний редактор В. Смолій; відповідальний редактор В. Горобець. Вип.2. К.: Інститут історії України НАН України, С Ділова і народно-розмовна мова ХVІІІ ст. (Матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України) / [упоряд. В. А. Передрієнко]. К.: Наукова думка, с. 4. Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті / Климентій Зіновіїв; упоряд; І. Чепіга, В. Колосова. К.: Наукова думка, с. 5. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Ф.61. Спр Кись О. Материнство й детство в украинской традиции: реконструкция мифа / Оксана Кись // Социальная история. Ежегодник. Женская и гендерная история. М., С Кошелева О. Люди Санкт-Петербургского острова Петровского времени / Ольга Кошелева. М.: ОГИ, , [2] с.: ил. 4 л. ил. (Нация и культура / Новые исследования). 8. Левицький О. Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине ХVII ст. / Орест Левицкий // Киевская старина С ; 12. С Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі ЦДІУАК). Ф.57. Оп. 1. Кн. 148а. 610 арк. 10. ЦДІУАК. Ф.57. Оп. 1. Кн арк. 11. Шашков С. С. История русской женщины. Издание второе исправленное и дополненное / С. С. Шашков. СПб: Тип. А. С. Суворина, с. 12. Warszawa w latach / [Bogucka M., Kwiatkowska M., Kwiatkowski M., i in.]; pod red. S. Kieniewicza. Warszawa: Państwowe wydawnictwo naukowe, s. В ячеслав Ковбаса (Дніпропетровськ), аспірант кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства історичного факультету Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара Нові дані до історії Хортицького замку Д. Вишневецького Питання, пов язані з Хортицьким замком Дмитра Вишневецького, є ще багато в чому малодослідженими. Ми залишимо осторонь більшість з цих 55

58 питань (серед яких є і питання про час заснування замку, і про його точне місцезнаходження (його ми розглядаємо в іншій своїй роботі) та багато інших), і торкнемося тільки подій, які стосуються падіння укріплення у 1557 р., яке сталося у результаті нападу татарсько-турецьких військ. Проіснував Хортицький замок не довго, в усякому разі дуже ймовірно, що він був побудований у 1556 р. (або ж саме у цей час почав повноцінно виконувати свої функції), бо саме тоді він з являється як проблема обговорення у листуванні польського короля Сигізмунда Августа з кримським ханом і турецьким султаном та у деяких інших документах. Тоді ж повідомлення про побудову Хортицького замку з являється у російському Ніконовському літописі (зроблене, можливо, на основі повідомлення самого Вишневецького до царя) [6, 275]. Однак все ж таки джерела дуже скупі щодо фактів. Ми знаємо, наприклад, про напад Вишневецького на Іслам- Кермен, звідки він, зокрема, вивіз на Хортицю гармати (це сталося осінню 1556 р., а точніше о Покрове [6, 277]). Можливо це, а можливо і далеко не тільки це, стало причиною першого нападу на Хортицю кримського хана, який стався взимку 1556/1557 рр. Після невдалої облоги великими силами хану довелося відступити з великим соромом [6, 281]. Після цього Вишневецький просив допомоги у короля Сигізмунда Августа у підсиленні Хортиці, але той відмовив. Кримський же хан, більш ніж через півроку, зробив ще один напад на Хортицю, цього разу підготувавшись ретельніше та підсиливши своє військо ще й турецькими та волоськими підрозділами. Захисникам Хортиці довелося відступити, а Хортицьке укріплення було зруйноване. У російському літописі повідомлення про це записане під жовтнем 1557 р. [6, 286]. Власне ось ці події, пов язані з другим нападом кримського хана на Хортицю ми і спробуємо розглянути детальніше. Дослідникам відомі два головні джерела, які розповідають про цю подію: це запис у російському Ніконовському літописі та латинський напис на знаменитій карті Дніпра, яка була додатком карти Великого князівства Литовського 1613 р. Ще декілька згадок про подію є у листах короля Сигізмунда Августа, але вони не мають ніяких подробиць нападу на Хортицю. Основне джерело, яке розповідає про цю подію, це відомий запис у Ніконовському літописі. Він передає мабуть уривок, або переказ листа Дмитра Вишневецького до царя Івана Грозного: писал ис Черкас да ис Канева к царю и великому князю (Івану Грозному В.К.) князь Дмитрей Ивановичь Вишневецкий, что он з Днепра с Хортицкого острова пошел, потому что корму не стало у него, и казаки от него розошлися, а царь Крымьской (тобто хан В.К.) пошел на его город да Турьского (султана В.К.) люди многие в судех да Волохи, и он за кормом не сел в городе, а пришед, засел Черкасы и Каневы [6, 286]. В літописі повідомлення Вишневецького датується жовтнем 1557 р., але ж це дата повідомлення, а сама подія повинна була статися раніше. Як бачимо, в літописному фрагменті подаються деякі подробиці подій, але їх послідовність здається не зовсім зрозумілою. Логічно було б думати, 56

59 що саме після облоги татарсько-турецько-волоських військ у захисників Хортиці закінчилися харчі, і козаки почали розходитися від Вишневецького, а тому він був змушений покинути своє укріплення. Так, власне, найчастіше і думають дослідники. Наприклад, М. Грушевський, розглядаючи це свідчення, пише про напад хана на Хортицю та про те, що було взято Вишневецького в бльокаду. < > Кінець кінцем не стало на Хортиці провіанту, козаки стали розбігати ся від Вишневецького і він нарешті мусів уступити з Дніпрового низу далі на Україну, в Черкаси [2, 120]. Але літописне повідомлення написане так, що можна подумати й те, що спочатку у Вишневецького закінчилися запаси, і тому від нього козаки розійшлися, а потім кримський хан пошел на его город, і Вишневецький змушений був покинути Хортицю і йти у Черкаси. Розглянемо друге джерело. Це карта Великого князівства Литовського 1613 р., або, як її ще називають, карта Радзівіла-Маковського (більшість ранніх її екземплярів відносяться до 1630-х 1640-х рр., але віднайдено її унікальні екземпляри 1613 р., звідки і йде одна з назв карти). Частиною цієї карти була карта течії Дніпра з цікавими вставками-текстами про козаків, про Дніпровські пороги, деякі острови і т.д. Біля зображення Хортиці на карті знаходиться напис, який розповідає про цей острів. Це цінне джерело щодо життя та діяльності Д. Вишневецького, яке якраз стосується нашої теми. Воно вже добре відоме дослідникам, і латинський напис про Вишневецького протягом останнього часу публікувався щонайменше у двох перекладах у «Пам ятках України» за 1996 та 2007 рр. [5, 88; 4, 47 48], а першим серед вітчизняних дослідників цю карту опублікував В. Кордт у 1910 р. [5, 82]. На відміну від Ніконовського літопису це трохи більш пізнє свідчення, і це треба враховувати, але воно все ж близьке до часів, коли ще були живі сучасники подій. Вважається, що карта Радзівіла-Маковського вперше була опублікована у 1613 р., а можливо і трохи раніше, а матеріали до неї, як вважають деякі дослідники, збиралися наприкінці XVI ст. Напис про Хортицю дуже цікавий описом зовнішнього вигляду укріплення Д. Вишневецького: [зовнішню] половину цього місця, захищеного самою природою, (Вишневецький В.К.) оточив стіною, щоб мати змогу довше стримувати наступ сил князя, інакше хана Перекопу (тобто кримського хана В.К.) та всієї його орди [5, 88] (тут і далі текст на карті у перекладі Н. Яковенко). А далі у написі говориться про події, пов язані саме з нападом хана на Хортицю: Вишневецький, позбувшись унаслідок тривалої облоги потрібних харчових запасів, мусив поїсти коней, а потім, спустившись на човни, подолати пороги й вивести неушкодженими всіх своїх людей до Черкас [5, 88]. Свідчення дуже близьке до розповіді в російському літописі. Тут вже ясно говориться, що саме внаслідок облоги Вишневецький позбувся харчових запасів, додається подробиця, що захисники навіть поїли коней, яка свідчить про тяжкість облоги. Відзначимо також слова про шлях до Черкас, подолання порогів. 57

60 Згадки про подію у листах Сигізмунда Августа менш цікаві з точки зору подробиць. Король докоряє хана за зруйнування Хортицького замку та розповідає, наскільки корисним він міг бути для нього, і наскільки хан сам ускладнив своє становище, вигнавши Вишневецького, який тепер перейшов до ворога хана, Московського царя. Наприклад, у листі до хана від 1558 р. король пише про збурення замку: того зърадъцу нашого Вишневецкого на замочъку Хортицъком, хотяж над волю нашу забудованом, але в границах паньств наших з войски своими добывати тягнул и збурил тот замочок [3, 142]. В іншому листі (датованому 25 квітня 1558 р.), написаному своєму послу у Криму, король говорить: Теперь обачивъши таковую неприязнь, по два кроть явъне оказаную, то есть, же на Вишневецкого з великими войски под Хортицу стягнул. І король запитує: хан отъстрашил его (Вишневецького В.К.) с паньств наших, што пожиточънейшего себе вчинил? [3, 145] (під дворазовою неприязнью хана мається на увазі напад кримського царевича на українські землі, про який йдеться на початку листа, і зруйнування Хортиці). Подібні докори ханові є також в одному з листів до іншого посла вже у 1559 р., де говориться, що хан сам моцно замочок Хортицъкий розметал и збурил на кгрунт [3, 159]. Подробиць, крім того, що під Хортицю були стягнуті великі війська, та того, що замок був повністю зруйнований ( замочок < > розметал и збурил на кгрунт ), ми з цих листів не маємо. Фактично це всі відомі зараз джерела про другий напад хана на Хортицю. Ми однак хотіли би звернути увагу на ще одне джерело, яке стосується події. Опубліковане понад тридцять років тому у багатотомному польсько-італійському збірнику «Elementa ad fontium editiones», воно й досі не стало об єктом уваги вітчизняних дослідників. Тим часом, факти, які в ньому містяться, роблять його не менш важливим, ніж запис у Ніконовському літописі. Мова йде про лист перемишлянського хорунжого Миколая Тарла до прусського герцога Альбрехта, який був васалом польського короля. Лист написаний латинською мовою і датується 31 серпня 1557 р. Тарло розповідає Альбрехту про різні новини, однією з яких виявляється повідомлення про зруйнування Хортицького замку. По-перше, це джерело трохи уточнює датування події. Оскільки Тарло розповідає про неї, як про таку, що вже відбулася, у листі, який датується самим кінцем серпня, то напад стався влітку 1557 р., не пізніше серпня (судячи з тексту повідомлення, подія могла статися і в самому серпні). Таким чином підтверджується здогад М. Грушевського про те, що напад хана стався десь лїтом 1557 р. (для датування у Грушевського був тільки літописний запис від жовтня 1557 р., і історик виходив з того, що Вишневецький вирішив повідомити царю про подію не зараз по своїм приходї до Черкас < >, а тодї як переконав ся, що з литовського боку нїчого не осягне ) [2, ]. По-друге, лист Тарла - це розповідь сучасника подій, написана по їх гарячих слідах, яка містить нові їх подробиці. Правда, слід зазначити, що автор пише свій лист з містечка Позволь (нинішній Пасваліс у Литві), він не 58

61 був учасником події і розповідає про неї з чиїхось слів. Отже, звернемося до тексту цього джерела. Миколай Тарло пише: Новини з Поділля: Дмитро Вишневецький порожнім залишив укріплення це, Хортицею назване, яке ворог, що підійшов великими силами (бо Турки та Татари достатнє військо з гарматами ( tormentis bellicis ) туди надіслали), знайшовши (укріплення це В.К.) порожнім від захисників, (а також) зруйнованим та спаленим, покинув та залишив [7, 133] (тут і далі переклад листа наш та Ю. Фарафонова). Початок фрагменту цікавий тим, що свідчить, що для перемишлянського хорунжого події на Хортиці та Подніпров ї є новинами з Поділля. Але ще цікавішими є подробиці самого нападу на Хортицю, які малюють нам дещо іншу версію подій (а може просто уточнюють послідовність подій, яка не зовсім зрозуміла з повідомлення Ніконовського літопису?). З наведеного уривку виявляється, що це Д. Вишневецький зруйнував і покинув укріплення на Хортиці, залишивши його порожнім, щоб воно не дісталося ворогові. Ще раз підтверджується свідчення про велике військо турків та татар, яке підійшло до Хортиці. Ми можемо тільки припускати, що після першого татарського нападу, який вдалося успішно відбити, отримавши відмову короля у допомозі, Вишневецький потрапив у скрутне становище щодо провіанту, зброї та інших ресурсів, необхідних для підтримання боєздатності гарнізону свого замку. Тому може й почали розходитися козаки від нього, як повідомлялося у літописі. З малою кількістю людей та ресурсів, дізнавшись про величезну армію кримського хана, яка йде на Хортицю, Вишневецький зрозумів, що втриматися не вдасться. Отже князь Дмитро вирішив покинути укріплення, але перед цим зруйнувати його, щоб не залишити опорну базу для ворога. Звісно, це гіпотеза, але правдоподібна, судячи з розглянутих джерел. В усякому разі два джерела, які є сучасними події і які найбільш розгорнуті запис у Ніконовському літописі і лист Тарла дають нам право на таку гіпотезу на їхній основі. Можливо, за внутрішньою силою ці події навіть більш напружені, ніж у тому варіанті, в якому вони поставали для нас до цього: не напад ворога, героїчна спроба оборони Хортиці і відступ захисників замку на чолі з Вишневецьким, а маленьке, фактично самодіяльне, фактично приватне укріплення (у своїх листах польський король декілька разів повторює, що Вишневецький збудував його самостійно, всупереч його королівській волі) не отримує ніякої допомоги з якихось причин, чи то відсутності у держави коштів, чи то відсутності політичної волі, чи ще якихось, і захисники цього укріплення, дізнавшись про наближення великих ворожих сил, самі змушені знищити замок, щоб не залишити ворогу, бо надто нерівні сили... Правда третє джерело, напис на карті Дніпра, суперечить цьому. Там явно говориться про довгу облогу, труднощі з харчами і те, що Вишневецькому довелося покинути Хортицю і зі всіма людьми успішно прийти у Черкаси. Але нагадаємо, що це джерело не сучасне події, на відміну від двох вищезгаданих, і в цьому їм дуже програє. Ми точно не знаємо, звідки походить інформація з цього напису, теж на відміну від двох 59

62 сучасних події джерел. Написи на карті Дніпра ще чекають свого історіографічного аналізу (завдяки якому питання з їх джерелами, можливо, можна буде прояснити). Попередньо гіпотетично можна припустити, що, можливо, наприклад, у написі об єднано розповідь і про перший і про другий напад кримського хана на Хортицький замок. Все-таки напис складався через кілька десятиліть після подій (30, 40, 50, або більше?), і знову ж таки його джерела та інформованість цих джерел нам невідомі. Тобто можливо, що розповідь про довгу оборону, труднощі з харчами, поїдання навіть коней, відноситься до першого нападу хана, коли, не дивлячись на це, Вишневецькому й його козакам вдалося вистояти, відбити напад хана і нанести татарам значні втрати (згадаємо, до речі, що облога Хортиці тоді тривала більше 20 днів, і звісно вдарила по захисниках не тільки з воєнної точки зору). Зрозумілі тоді й прохання Вишневецького до короля про допомогу після таких подій. А до другого нападу відноситься розповідь про те, що Вишневецький зумів на човнах успішно піти від ворога, пройти пороги та прибути у Черкаси (з приводу того, куди прибув Вишневецький, ми нижче ще скажемо трохи детальніше). Ці два напади могли навіть для деяких сучасників сплестися у єдину подію (фактично в якомусь сенсі так воно і є це один сюжет про падіння Хортицького укріплення), а тим більше це могло статися через декілька десятиліть, коли на події дивилися більш узагальненим поглядом. Здається таке можливе, але ми підкреслюємо, що це лише гіпотеза. Однак повернемося до листа Миколая Тарла до герцога Альбрехта, бо далі його автор повідомляє не менш важливі відомості про подальші події. Тарло пише: Він (Вишневецький В.К.) справді гармати і все майно, яке там (на Хортиці В.К.) зібрав, частково у воді втопив, частково з собою увіз і (тепер) інше укріплення, (яке) 10 милями ближче розташоване до замків Королівства та Князівства Литовського, укріплювати починає [7, 133]. Як бачимо, йдеться про нові подробиці події. Виявляється, Вишневецький відразу поїхав не до Черкас, а до якогось іншого укріплення, яке на 10 миль ближче до прикордонних замків Великого князівства Литовського (тих же Черкас та Канева), тобто власне на 10 миль вище по Дніпру від Хортиці. Виявляється, затопивши частину гармат та іншого майна Хортицької фортеці, яке він не зміг з собою взяти, Вишневецький з частиною цього майна та зброї починає укріплювати це якесь нове місце. На жаль, саме в цьому документі воно не назване, але з великою часткою вірогідності ми можемо припустити, що це був Монастирський острів, або врочище Монастирское (як іноді називалось це місце у деяких документах). Річ у тім, що у подальшому, як свідчать документи рр., саме це урочище (острів) стає базою для Дмитра Вишневецького та очолюваних ним козацьких загонів. Отже саме тут він міг улаштуватися і відразу після падіння Хортицького замку. Власне, сюжет Монастирського острова, як бази Д. Вишневецького, не є новим і вже розглядався дослідниками (в основному з краєзнавчої точки 60

63 зору), тому заглиблюватися в нього ми не будемо, але оскільки наш документ додає сполучну ланку безпосередньо від фортеці Вишневецького на Хортиці до військової бази чи укріплення на Монастирському острові, то деякі найважливіші факти ми розглянемо. Перед цим зауважимо, що замку, подібного Хортицькому, на Монастирському острові Вишневецький у той момент (тобто у серпні 1557 р., після від їзду з Хортиці) побудувати не зміг би. Для цього потрібні були ресурси, яких тоді у нього не було. Потрібно було хоча б зберегти людей та залишки гармат та іншого майна. Отже спочатку це, скоріш, була тільки військова база, зручна для зборів та як відправний пункт походів на Крим, в якості чого і виступає Монастирський острів у документах, з можливістю у майбутньому зробити з неї фортецю (про це теж є натяки у документах). Існувало два об єкти, які можуть претендувати на роль укріплення, про яке говориться у листі Тарла і яке ми ототожнили з пізнішою військовою базою Вишневецького це Монастирський острів, який знаходиться зараз у межах міста Дніпропетровська, та Монастирська скеля, яка знаходилася на Ненаситецькому порозі (місце, яке зараз є у межах Дніпропетровської області). Ми вважаємо, що документи свідчать більше на користь Монастирського острова (хоча з існуючою слабою документальною базою не слід виключати й інші варіанти). Слова з листа Тарла про відстань у 10 миль від Хортиці не багато допомагають у виборі між двома вказаними об єктами. По-перше, у таких випадках в джерелах тих часів подібні цифри часто не є такими, що точно виміряні та зафіксовані. По-друге, існувало багато варіантів милі, які дуже серйозно відрізнялись один від одного (в тому числі литовська миля, польська миля та інші), і в залежності від того яку милю ми виберемо, і як будемо вимірювати шлях від Хортиці, ми можемо отримати відстані і на користь скелі на Ненаситецькому порозі, і на користь острова у Дніпропетровську (єдине, що дають подібні виміри, це те, що при всіх варіантах укріплення знаходилося десь саме в цьому районі, де є ці два Монастирські об єкти, а не в іншому якомусь місці). Звернемось до найважливіших свідчень з документів. У тому ж Ніконовському літописі у розповіді про події травня 1558 р. (в ті часи Вишневецький був на службі у царя Івана Грозного), говориться, що Вишневецький, після походу на Крим, пришел на Хортинской (Хортицький В.К.) остров, дал Бог, с всеми людми здорово и тут дождался Диака Ржевского с суды и встретил Диака выше порогов и кошь з запасы оставил выше порогов на Манастырском острове [6, 296]. Звернемо увагу на слова про те, що місце знаходиться выше порогов (в той час як Монастирська скеля знаходиться серед порогів, а точніше на найважчому і найстрашнішому в ті часи Ненаситецькому порозі) і про те, що місце назване саме Монастирським островом. Є в літописі і інші подібні згадки. Ще одне свідчення маємо у листі Сигізмунда Августа від того ж 1559 р., де говориться про занепокоєність короля тим, що князь великий 61

64 Московский (Іван Грозний, царський титул якого тоді ще не визнавався польським королем В.К.) замок будовати хочеть на врочищы Манастырыщох межы замком нашым Черкасы и островом Хортицою [1, 151]. Як бачимо, тут місце назване вже врочище Монастирищи. Ще один лист короля Сигізмунда Августа вже від 1561 р. (5 вересня 1561 р.) до князя Михайла Вишневецького, який був двоюрідним братом князя Дмитра та був на той час черкаським та канівським старостою, говорить про те, що і в 1561 р. Монастирській острів (урочище) продовжував бути військовою базою Дмитра Вишневецького. Король пише: дошла тебе ведомость через писанье властное руки брата твоего князя Дмитра Вишневецького, же он хотячи нам господару своему прирожоному служити, пришол з земли Петигорское на Днепр и есть теперь на врочищи Манастырском от Черкас у тридцати милях [1, 156]. Як бачимо, тут теж говориться про урочище, а ще подається відстань від цього місця вже до Черкас 30 миль. На жаль, і з приводу цієї відстані мусимо сказати те ж саме, що і вище. Повернемось тепер до подій літа 1557 р. після зруйнування Хортицької фортеці. Отже, лист Тарла говорить про укріплення Д. Вишневецьким нового місця, яке ми гіпотетично визначили як Монастирський острів у межах нинішнього Дніпропетровська. А вже мабуть звідти Вишневецький поїхав до Черкас, звідкіля вже осінню 1557 р. писав листи до російського царя, а можливо і до польського короля теж. І, можливо, саме не дочекавшись нічого від свого короля, вже в листопаді 1557 р. поїхав у Москву служити Івану Грозному [6, 286]. Отже, факти, які подає нове джерело про падіння Хортицького замку, дозволяють дещо по- новому поглянути на цю подію, але й ставлять нові запитання, як це часто буває в подібних випадках. Маємо надію на їх вирішення в майбутньому. Література 1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией / Н. И. Костомаров. СПб., Т. 2: [6], 15, 288 с. 2. Грушевський М. С. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. / М. С. Грушевський. К., Т. 7. Козацькі часи до р с. 3. Книга посольская Метрики Великого княжества Литовского содержащая в себе дипломатические сношения Литвы в государствование короля Сигизмунда- Августа : (с 1545 по 1572 год) / издана Кн. М. Оболенским и Проф. И. Даниловичем. М., XX, 482 с. 4. Ленченко В. Замок Дмитра Вишневецького: історія і проект реконструкції / В. Ленченко // Пам ятки України: історія та культура С Люта Т. Мапа Великого князівства Литовського 1613 р. Миколая-Христофора Радивіла / Т. Люта // Пам ятки України: історія та культура С Полное собрание русских летописей. СПб. Том 13. Половина 1-я. VIII. Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью / под ред. С. Ф. Платонова при участии С. А. Адрианова [2], V, 302, [1] с. 7. Elementa ad fontium editiones / ed. C. Lanckorońska. Romae, Vol. 40. Documenta ex Archivio Regiomontano ad Poloniam spectantia. T. 10 (a ) X, 221, III s. 62

65 Юрій Мазурик (Луцьк), начальник відділу охорони культурної спадщини департаменту містобудування Луцької міської ради Вижівський замок ХVІ ХVІІ століття на Волині Починаючи з кінця ХV ст. Волинь перебувала в зоні постійних нападів татар. Важливу роль в зменшенні небезпеки Орди в ХVІ ст. відігравали потужні державні повітові замки та численні приватні замки волинських князів і панів. Замки виконували цілу низку функцій, найголовнішою з яких був, звичайно, захист їх власників, причому не тільки від нападів татар, а й від наїздів сусідів, а також проявів соціального протесту. Такий стан речей змушував уряд дбати про будівництво замків і міст. В основному, це були дерев яно-земляні укріплення, які досить добре виконували оборонну функцію. Окрім замків значна частина міст і містечок мала теж свої дерев яно-земляні укріплення. З ХVІ ст. починається хвиля містозасновницьких ініціатив. Новаторські містобудівні ініціативи в ту добу демонстрували майже виключно приватні міста і містечка, власники яких вбачали в таких ініціативах свою колонізаційну, культурницьку місію. Стосовно Володимирського повіту таку місію перебрала на себе потужна магнатська родина Сангушків. Згідно з грамотою короля Сигізмунда І від р. (за старим стилем), Івану і Василю Сангушкам було надано право закласти над р. Вижвою містечко і назвати Вижвою 1. У 1548 р. містечку було надане Магдебурзьке право 2. Як міське поселення, Вижва занотована в поборових реєстрах х років XVI ст. 3. З 1570 р., як важливе міське поселення, Вижва (Vyjva) нанесена на географічних картах (Рис.1) 4. Містечко розміщувалось на жвавому торговельному шляху, діяв прикоморок Ковельської митниці (1580 р.) 5. Відома печатка громади містечка Вижви (WIZWENSIS) на документі, датованому 1732 р. 6. Очевидно, що підставами для рішення закласти містечко були вигідне географічне розташування на торговельному шляху («Вітовтова дорога») 7, а також наявна господарська інфраструктура, і, Рис. 1 Зображення містечка Вижви на географічній карті 1570 р. не в останню чергу, сприятлива природно-ландшафтна ситуація, придатна для реалізації цілої низки масштабних фортифікаційних заходів. Безперечно, найважливіша 63

66 містоутворююча роль належала замку, без утримання якого було неможливим існування містечка. За браком історичних джерел точна дата спорудження Вижівського замку не відома. Вперше оборонна споруда згадується в скарзі під 1538 р., де смідинці звертаються до короля Сигізмунда І, що князь Василь Михайлович Сангушкувович Ковельський збудував «замочок Вижов и местечко» на місці, де були їхні митниця та міст 8. Також замок згадується в 1543, 1585, 1590, 1619 роках 9. Цінним історичним джерелом є «Інвентар Ковельського староства Вижовський замок» за 1590 р., який дає надзвичайно цінну інформацію стосовно облаштування Вижівського замку (Див. додаток). Хоча опис досить сухо передає зовнішній вигляд місцевих споруд, однак повідомляється, що у замку протягом ХVІ ст. існували дерев яні будівлі різноманітного призначення, які виконували військово-оборонні (міст; брама; паркан в одну сторону; подвійний паркан; вежа) та господарсько-життєзабезпечувальні функції (дві прибудови; шість прибудов в паркані; пекарня; кухня; стайня; погріб в якому три капусні діжі; комірка;дві невеликі хатинки;дві комори). З опису можна констатувати, що укріплення існувало вже певний час (міст не дуже добрий; стара кухня ), деякі споруди приходили в занепад, а деякі на час опису вже були відбудовані (три прибудови згнили і їх необхідно знову побудувати; зруб новий не накритий; башта нова висока накрита). Отже, Вижівський замок, як і переважна більшість оборонних споруд ХVI ст.,був дерев яно-земляним укріпленням. У ХVI ст., завдяки приватній ініціативі Вижва поступово посилює своє значення локального осередку, що перебуває в зоні адміністративногосподарського впливу сусіднього Володимира та Ковеля. Внаслідок цього посилення виникають передумови для відтворення традиційної для пізньосередньовічного міського поселення функціонально інтегрованої пари просторових елементів «замок-містечко». Так, у скарзі від 4 березня 1648 р. «замок и место Выжва» згадується три рази 10. Ймовірно, що у Вижві були і міські укріплення, проте вони не збереглись до наших часів. Підтвердження такого припущення можна віднайти у люстрації 1765 р. Відмічено, що містечко було обнесено парканом, від якого на час опису залишилися лише сліди 11. Очевидно, що на 64 Рис. 2. План городища коло села Нова Вижва, Волинська область (за автором)

67 той час фортифікаційні споруди вже втратили своє функціональне призначення. У 1898 р. Н.І.Теодорович вказує, що містечко Вижва знаходиться на острові серед заплави річки. Місце, де знаходився замок, нагадувало собою круглу підвищену земляну площадку, оточену з однієї сторони болотом, а з другої неглибоким ровом. Він припускає, що підйомний міст через рів і ворота з баштою були влаштовані зі східної сторони, котра прилягала до містечка 12. Про залишки замку згадує В.Б.Антонович та О.Цинкаловський 13. Сліди колишніх укріплень зафіксовано у назві урочища «Замчище». 2003, 2006 рр. обстеження замчища провів автор 14. Пам ятка знаходиться в західній частині острова, який розташований у заплавній частині правого берега р.вижви. Городище має виражену стіжкову форму, це неправильного кола форми насип з крутими схилами висотою близько 4 м, з майданчиком діаметром м (Рис.2). Будь-яких слідів валів на краю майданчика не прослідковується. У давнину городище по периметру було оточено ровом, який зберігся фрагментарно в південній, західній і північно-східній частинах, ширина якого становить від 5 до 8 м, глибиною1 1,5 м на різних ділянках замчища. З південної і південно-східної сторони по периметру городища між Рис.3. Зображення типового дерев яного замку XV-XVI ст. на острові в оточенні мочар. (За Ю. Нароновичем-Наронським) ровом і заплавою знаходить ся земляна смуга шириною м, таке ціленаправ лене планування дозволяє припустити, що в давнину тут проходила проїжджа частина. Як відомо, шляхи, в основному, використовувалися у військових і торговельних цілях, таким чином, зі стін замку за допомогою вогнепальної зброї можна було надійно контролювати цей фрагмент дороги 15. Також таке планування дороги, з якої не можна було звернути, можливо, було необхідно для влаштування митниці, яка згадується в документах:...на мыте нашем, где мост бывал, замочокъ свой, Выжов и мистечко на себе осадил Ймовірно, цей відрізок проїжджої частини можна локалізувати як фрагмент Вітовтової дороги. Треба відмітити, що ще в другій половині ХХ ст. між містечком Вижва та іншими селами було сполучення своєрідною дорогою бервою 17. Такий тип дороги, очевидно, мав давні традиції на Поліссі. Вижівський замок відображав в собі місцеві традиції дерев яноземляного укріплення. Археологічні дослідження на пам ятці не проводилися, тому питання про датування залишається відкритим 18. За зовнішніми морфологічними ознаками зазначена пам ятка належить до городищ круглого типу. Круглий тип має давні традиції на Волині; починаючи з X ст. поряд з мисовими і острівними городищами відомі 65

68 укріплення, які мають свідомо надану їм правильну круглу форму. У XII ст. в північно-західній частині Волинського князівства, проходять дещо більш явні посилення ролі круглих фортець 19. Аналогічні городища круглого типу відомі біля села Ветли Любешівського р-ну та в м. Камінь-Каширський (літописний Камінь), на яких проводились археологічні дослідження. Результати цих робіт дозволяють зробити ряд попередніх висновків про датування окремих об єктів і загальну періодизацію пам яток. У Ветлах укріплення датується серединою-другою половиною ХІІІ ст. 20. У Камінь- Каширському за характером знахідок можна виділити два періоди існування городища: перший період ХІІ перша половина ХІІІ ст.; другий період друга половина ХІІІ ст. пізнє середньовіччя 21. Розташування замку на острівному підвищенні серед заболоченої заплави річки Вижівки було типовим явищем для середньовічного містобудування (Рис.3), оскільки забезпечувало активне використання оборонного потенціалу природного ландшафту і суттєво зменшувало обсяги витратних фортифікаційних робіт. У тактичному відношенні круглі фортеці відповідали тим же цілям, що й фортеці, розміщені на мисах або на окремих підвищеннях. Оскільки основним прийомом штурму в той час була облога, схема оборони повинна була будуватися на фронтальній стрільбі, направленій вперед, у бік противника, зі всього периметру фортечних стін. Така стрільба не дозволяла обложникам наблизитися до укріплень і була основною причиною, яка перешкоджала противникові увірватись до фортеці і взяти її штурмом. Додаток. Переклад з давньоруської Тищук Т., кандидата філологічних наук, доцента ВНУ ім. Лесі Українки 4. ІНВЕНТАР КОВЕЛЬСЬКОГО СТАРОСТВА Р....ЗАМОК ВИЖОВСКИЙ До замку міст не дуже добрий. Брама. В брамі отвір у ньому ланцюг з двома кільцями. Біля брами фіртка, яка має двері на одному засуві, другий зламався. На дверях заклепане кільце. Біля брами зліва невеличка прибудова, у якій двері на коліщаткові, защіпки немає. Біля тієї прибудови три прибудови в паркані, дверей не мають, тільки вікно. За цими прибудовами прибудова з дверима на коліщатку, до дверей прибита защіпка. Ідемо далі, три прибудови в паркані без дверей. За тими прибудовами пекарня без дверей. У ній чорна піч, дві лавки біля стіни. Перед пекарнею стара кухня без комина, прості двері на коліщаткові. Біля кухні стічна яма, яку треба добудувати. Ідемо далі. Три прибудови згнили і їх необхідно знову побудувати. За тими прибудовами зруб новий не накритий. Біля того зруба вежа нова висока накрита, у ній двері на коліщаткові, защіпки немає. За тією вежею паркан, в одну сторону побудований, високий критий добре. Ідемо далі, невелика стайня,у якій двері на коліщаткові, защіпки не має. У ній жолоб, драбини немає. Посеред замку пивниця, у ній двері на коліщаткові, защіпка заклепана. А там три капусні діжі. Над погребом крита комірка, у ній двері на коліщатку, защепки заклепані. 66

69 Над брамою невелика хатинка, але до неї погано підніматись. У неї двері на завісах, гачок заклепаний. У хатині два вікна, дві скляних шиби, а дві немає. Піч добре білена стара, біля стіни лави. Перед тією хатиною бланковання старе. Ідучи по бланку біля тої хатини хатинка ще менша, у неї двері на завісах. В ній чотири вікна, засклено три, четвертого немає і всі вісім шиб вибито в одній оболоні. Піч білена добра, комен мурований, лави біля стіни. З неї господарська комора, двері на завісах, клямка з гачком. Комин перед піччю старий. З тих сіней навпроти інша хатинка, двері на завісах, защіпки не має. Перед тією кімнатою сіни, у них двері на завісах, клямка з гачком. Комин перед піччю старий. З тих сіней напроти інша хатина двері на завісах гачок заклепаний. У тій хатині три скляні вікна, в них шість вибитих шиб, простий дубовий стіл, лавка перед столом без поручня, біля стіни скрізь лави. Піч білена стара, комин мурований. З тієї хатинки кімната, у ній двері на завісах, защіпок не має. В ній три вікна, шиба скляна тільки одна, біля стінки лави. З тієї кімнати комора без дверей. Ідемо далі, по бланку комора, в ній двері на коліщатку, защіпка заклепана. Біля тієї комори подвійний паркан у ньому вікно. За тим парканом комора, в ній двері на коліщатку, заклепана защіпка. В ній вікно, скляні шиби. З неї господарська комора без дверей. Перед коморою сіни, у них дверей немає. Вікно з віконницею. Навпроти велика кімната, у неї двері на завісах. У ній три вікна, три скляні шиби, всі відсутні. Добрий дубовий стіл довгий, лава перед столом, під стінами лави, комин мурований. З тієї хатинки інша хатинка з однією піччю, у неї двері на завісах, гачок клепаний, три скляні вікна, трьох шиб немає. Піч треба ремонтувати, комин мурований. З того будиночка господарська комора, двері на коліщатку, гачок клепаний. Перед тими будинками комин великий мурований. ЦДІА України в м. Києві. - Ф.1. Скарб коронний. - Оп.1. - Од. зб Арк. 54 зв.- 57, 66 зв.-67. Цит. за: Атаманенко В. Інвентарі волинських замків другої половини XVI першої половини XVII ст. // Замосько-волинські музейні зошити. Т.1. Zamość, S.26. Література 1. Теодорович Н.И. Волынь въ описании городовъ, местечекъ и селъ. Т.5.Ковельський уездъ. Почаевъ,1903. С.61 (Далі: Теодорович Н.И. Волынь). 2. Заєць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI першій половині XVII століття. Львів, С Заєць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI першій половині XVII століття. Львів, С.36 (Далі:Заєць А. Урбанізаційний процес...) 4. Вавригин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх картах. Кінець XV перша половина XVII ст. ДНВП. Картографія, С.44-47, 72, 73, 102, Торгівля на Україні XIV-XVII століття. Волинь і Наддніпрянщина / Упоряд. В.М. Кравченко, Н.М.Яковенко. К., С. 208, Мазурик Ю.М. Печатка містечка Вижви першої половини ХVІІІ ст. //Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. - Вип К., С Пришляк В. Старий «гостинецъ Витолтов» (Вітовтова дорога ХІV-ХVІІ ст.) //Минуле і сучасне Волині та Полісся. Сереховичі та Старовижівщина в історії України, Волині та Полісся. Науковий збірник. Вип.21. Луцьк, С Теодорович Н.И. Волынь.. С Заєць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI першій половині XVII 67

70 століття. Львів, С.36; Жизнь и деятельность князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни. К., Т.1. С.246, Україна перед визвольною війною рр. Збірник документів ( рр). -К., С Теодорович Н.И. Волынь.. С Там само. 13. Антонович В. Археологическая карта Волынской губернии // Труды XI Археологического съезда. М., Т.1. С.58; Cynkalowski A. Materiały dopradziejów Wołyniai Polesia Wołyńskiego. - Warszawa, S.198; Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Вінніпег, Т.1. С Мазурик Ю.М. Городище доби пізнього середньовіччя в с. Нова Вижва на Волині // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. - Вип К., С Аналогічне розташування дороги поряд з городищем відомо біля села Боровичі. Див. Мазурик Ю.М. Городище доби пізнього середньовіччя в с. Боровичі на Волині // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. - Вип К., С.78, Теодорович Н.И. Волынь.. С Інформація про берви, які проіснували до 50-х років ХХ ст., подана зі слів жительки сучасного села Нова Вижва Тищук Віри Йосипівни, яка пам ятає вищезгадану будівельну конструкцію. Берви були збудовані за принципом дерев яного мосту: на стовпах був викладений настил, який з єднував містечко Вижву з іншими селами, такими, як Рудка, Хотівель, Галина Воля. Потреба в такій своєрідній дорозі була зумовлена тим, що містечко було розташоване на природному підвищенні серед заболоченої місцевості, річка Вижівка постійно розливалася, а її заплави були надзвичайно болотисті. Однак навіть під час повені по настилу міг рухатися гужовий транспорт. 18. Мазурик Ю.М. З історії містечка Вижви. (Дискусійне питання про культурний шар давньоруського часу) //Минуле і сучасне Волині та Полісся. Старовижівщина з глибини століть. Науковий збірник. - Вип Луцьк, С Раппопорт П.О. Военное зодчество западнорусских земель Х-XIV вв. // МИА. М.-Л., С Панишко С.Д. Про результати археологічних досліджень городища в селі Ветли Любешівського району // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Старовижівщина з глибини століть. Науковий збірник. - Вип Луцьк, С Панишко С.Д. Археологічні дослідження давньоруського Каменя // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Камінь-Каширський в історії Волині та України. Науковий збірник.-вип Луцьк, С Юрій Вілінов, Вадим Ільїнський (Запоріжжя), краєзнавці Слідами легенди про володарку Білозерку На заході Запорізькій області є річка Білозерка, котра впадає в Білозерський лиман, та два села Мала Білозерка та Велика Білозерка. Остання настільки велика, що за часів незалежності стала центром Великобілозерського району.

71 Річка Білозерка та Білозерський лиман вперше згадуються в щоденнику Еріха Лясоти, запис від 2 липня 1594 р.: Того ж дня ми проїхали повз Мамай-сурку, стародавнє городище (тобто вали, що оточують стародавнє укріплення), котре лежить на татарському боці, потім повз річку Білозерку, що тече з татарського степу та утворює озеро при впадінні своєму в Дніпро, при котрому також знаходиться городище, або земляний насип, що оточував в давнину велике місто [1, 185]. Легенда про князівну Білозерку, записана О.С.Афанасьєвим- Чужбинським в селі Знам янка Мелітопольського повіту Таврійської губернії (нині Велика Знам янка Кам янко-дніпровського району Запорізької області) опублікована в 1863 р. [2, 359.]: В давні часи тут було християнське місто і володарювала в ньому князівна красуня Білозерка. Хан Мамай забажав з нею одружитися та обступив місто своїм незчисленним військом. Білозерка нібито погодилася, а вночі, коли хан бенкетував, втекла з своїми воїнами на кораблях. Розлючений Мамай зруйнував місто вщент. Над Білозерським ліманом (до утворення Каховського водосховища його правильніше називали озером) дійсно стоять два городища Кам янське та Знам янське, але вони відносяться до скіфських часів. Афанасьєв-Чужбинський, або ж його інформатори, безумовно, користувалися книгою Мишецького, розлогу цитату з якої ми подаємо мовою першоджерела: Славный старинный город Белозерка построен франками, которые в то время тут жили. А потом оный народ вышел в немцы, а по них тама имелася в том городе владетельница из фрязей, прозываемая Белозерская, и имела тута малое владение из черкас. А как тарский хан Мамайский шел на Крым с войной, то оная владелица от страху мамайского оставила тот свой город и поселилась внизу Днепра на Очаковской стороне в Монах (вірогідно Монкастро. Ю.В., В.І.), о которого же упомянуто будет. А Мамайский пришед, оный город разрушил» [3, 28]. У варіантах легенди, котрі опубліковані в ХХ ст., Білозерка титулується як володарка. Оскільки не зовсім зрозумілий статус господарки міста, титул узагальнено. Але ж читачі не можуть не знати пушкінську Казку про рибака та рибку. Там стара забажала стати володаркою морською, будучи царицею. Отже цей титул вищий за царський! Дама, що слугувала прототипом Володарки Білозерської, жила в першій половині ХV ст. Її батько черкеський князь грецької віри з роду Борозок. Борозоки, князі Матрегі (Тамані) володарювали над черкеськими племенами зігів (адигів), що мешкали на Західному Кавказі, Тамані та в Криму [4, ]. Князівну звали Біка (вірогідно від Ребекка). Чи була вона красунею? Вірогідно, так! Краса черкеських жінок славилася в світі від часів середньовіччя, коли на ринках рабів ціна на черкешенку для гарему була в кілька разів більшою, ніж за слов янку чи нубійку, наступних за вартістю. Красу черкешенок описували великі російські письменники Пушкін, Лермонтов та Толстой, що брали участь у війні проти черкесів. 69

72 У вісімнадцять років Біка вийшла заміж за гєнуезця Вінченцо де Гізольфі. Рід Гізольфі походив з радхонитів об єднання єврейських купців південної Європи [5, 71-74]. На описаний час Гізольфі, судячи з імен, вже кілька поколінь були католиками та італійцями. Інакше вони не змогли бути одним з п яти співзасновників банка Святого Георгія (Сан Джордже) в Генуї. Сім ї співзасновники банка: Гримальді, Гізольфі, Дорія, Сфорца, де Спінола. Прізвища відомі в історії! Грімальді вже тоді захопили князівство Монако і володі-ють ним досі. Час від часу монакські князі Грімальді утворюють світські сенсації то участю в олімпійських іграх, то одруженням з голлівудськими кінозірками. З родини Сфорца герцог Лодовіко Сфорца (Моро), покровитель великого Леонардо да Вінчі, та його онучата племінниця Бона Сфорца, мати польського короля Сигізмунда ІІ Августа. Спромоглася надати іспанському королю Филіпу ІІ позику в дукатів (1500 кілограмів щирого золота! Отруїла двох невісток та ще багато менш титулованих персон). Була отруєна особистим лікарем. В реєстрі засновників явно не вистачає Медичі господарів однієї з найбільших в Європі торгівельно-банківських компаній, герцогів, поетів, римських пап, отруйників та творців інцесту. Та вони, Медичі, з явилися на історичній арені трохи пізніше. Засновник роду Бускарелло де Гізольфі в 1290 р. був іноземним послом на службі іранської імперії Хулагідів, нащадків одного з синів Чингізхана в Лондон [6, 61-83]. Після перемовин з королем Едуардом І він супроводить до Золотої Орди першого резидента Англії Джефрі Ленглі [7, 52-53]. Іменем Ленглі названа розвідка ЦРУ! В роках за посередництвом родини Гізольфі одержана гарантія від імперії Хулагідів на поставку 100 тисяч коней для хрестоносців за умови, що вони висадяться в Святій Землі, а не будуть знову грабувати столицю східного християнства Константинополь. Співзасновник банку Святого Георгія в 1407 р. Семеон де Гізольфі нащадок Бускарелло. Засновники поділили між собою чотири головних торговельних шляхи світу. Представник родини Сфорца залишався на Батьківщині в місті Барі. Гізольфі одержали Великий Шовковий шлях, його західну частину від Каспійського моря до Франції [8, ]. Ось до якої родини увійшла дочка православного черкеського князя Борозока, коли стала дружиною Вінченцо, сина Семеона! В католицтві Біку стали звати Катоне, потім її подвійне ім я Біка-Катоне скоротили до Бікатоне. Бікатоне де Гізольфі за правом дружини Вінченцо одержала в управління всі торговельні емпорії Приазов я та Нижнього Придніпров я. В родини Гізольфі був на ці емпірії письмовий дозвіл республіки Генуя [9, 41-47]. Бікатоне керувала від імені родини де Гізольфі работоргівлею до Єгипту та Південної Європи. Постійно мешкала в Придніпров ї з власним почтом та найманцями з одноплеменців-черкесів. Тому й зберегла паралельно з європейським ім я Біке-ханум Пані Біка. Активно підтримувала організацію 70

73 містечок-митниць Дашев (Очаків), Коцюбеїв (Одеса), Тягинь, Протолче (на Хортиці) на кордоні з Великим князівством Литовським [10, ]. В 1261 р. хан Золотої Орди віддав місто Кафу генуезцям. Незабаром республіка Генуя володіла південним берегом Криму з містами Кафа (Феодосія), Солдайя (Судак), Чембало (Балаклава), Алустон (Алушта), Боспоро (Керч). Досі збереглися знаменита генуезька фортеця в Судаку та менш знамениті фортеці в Феодосії і Балаклаві. Ще Генуя володіла містами Матрега (Тамань), Мапа (Анапа) та Копа (Темрюк) на Тамані, Тана (Азов), Лікостомо (Кілія) та Монкастро (Білгород-Дністровський) [11, ]. Навіщо Генуї були міста за межами кримського берега? Основним товаром були раби, що їх захопили в землях половців. Вигіднішим було не вести їх безводними кримськими степами до Кафи, а посадити на кораблі в найближчому порту. Головним споживачем рабів був Єгипет. В 1420 р. через володарку Бікатоне Гізольфі Каїр одержав караван з двох тисяч рабів тільки через одне з трьох агентств. Єгипетські султани з молодих та сильних рабів-половців утворили військо мамлюків. На свою голову мамлюки захопили владу в Єгипті та володарювали сотні років, аж до поразки від Наполеона. Можна осуджувати красуню Білозерку за работоргівлю. Та за формулою дитячого садочку: Хто почав першим? А почали найінтенсивнішу в Європі работоргівлю славні князі Київської Русі. Серед товарів, що вони постачали за кордон значну частину складали соціально незахищені співплемінці. Святослав Хоробрий сказав: Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів серебро й коні, із Русі ж хутро, і віск, і мед, і челядь [12, 39]. Через два століття в Слові о полку Ігоревім вказано, що у випадку вдалого військового походу раб коштував би по ногаті (монета в 2,5 г срібла), а рабиня по резані (половинка монети куни 1,0 г срібла). Широка работоргівля велася в Київський Русі аж до самої монгольської навали, а після неї тільки змінила акценти. Землі Нижнього Дніпра тоді ще не були нашими. Для работоргівлі вистачало половців. Масовий угон рабів із земель слов ян відноситься до більш пізнього часу, коли турки захопили генуезькі володіння в Причорномор ї [13, 11 16]. Син Бікатоне та Вінченце Гізольфі, Захарія одержав володіння діда по матері і став князем Таманським. Він був радником кримських ханів. В роках Захарія займав посаду Голови Генуезької громади в Азові, Криму та Монкастро. А час для громади був вкрай не сприятливий в 1475 р. усі володіння Генуї в Криму захопили турки, а в 1482 р. вони узяли Тамань [9, 41-46]. З 1482 до 1489 року Захарія, що вважався великим грубником туркам (тобто грубо - брутально поводився з ними) веде листування з Іваном Васильовичем ІІІ. Великий князь Московський наполегливо запрошував його на службу, але щось в них не зрослося. В документах Іван іменує Захарію Гізольфі то євреїном, то черкесом, то фрязином (італійцем) [5, 71-71

74 74]. Москва полюбляє докопуватися до коріння генеалогічного та генетичного дерева навіть своїх улюблених героїв. І Суворов виявляється шведом, Пушкін ефіопом, а Лермонтов шотландцем! Що залишається від легенд про володарку Білозерну? Так дівоче прізвище Борозок, так князівна, так християнка (щоправда католичка), так красуня! Так одного разу була змушена залишити рідне місто та тікати від Мамая, одного з синів чи онуків того самого Мамая [14, ]! А в усьому іншому олігарх та работорговець! Джерела та література 1. Эрих Лясота. «Дневник» в «Мемуары относящиеся к истории Южной Руси» (Выпуск І XVI ст.). К., Афанасьев-Чужбинский А.С. «Поездка в Южную Россию» - Ч.І. - СПб., Мышецкий С.И. История о казаках запорожских, как оные из древних лет зачалися и откуда своё происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находяться. М.: Университетская типография, Брун Ф.К. Черноморье. Сборник исследований по исторической географи Южной России. Ч. І. -Одесса.: Тип. Г.Ульриха, Бруцкис Юлий. Захарія, князь Таманський. К.: Лехаим, Аделунг Ф-х. Критико-литературное обозрение путешествий по России до 1700 года. Перевод с нем. - М.: Университетск. типография, Antoniego Prochaske. Stosunki krzyza kow z Giedyminem i lokietkiev // Kwarlalnik historyczny. Lwow, Черкас Б.В. Службові татари в обороні українських земель ВКЛ XV-XVІ століть //Надчорномор я з ІХ ст. до н.е. до початку ХІХ ст. Вип.1 - Київ.: Інститут історії НАН України. 9. Evgeninus zawalinski Polska w kronikach Tureckih XV i XVI w. Str uniwer janakazirza we Lwowie. 10. Тизенгаузен.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золодой Орды. Т.І. - СПб., Лучицкий И.В. Русские рабы и рабство в Руссильоне в ХIV- ХIV вв. // «Университетские из-ния» Киев, «Літопис руський» за Іпатським списком / Пер. Леонід Махновець. - К., Голубовский П.В. Половцы в Венгрии. Исторический очерк. К.: Типогр. Университета Св. Владимира, Родословная книга в трех списках // Временник Императорского московского общества истории и древностей российских. Кн. Х. - М.,

75 Акаш Крішан (Київ), студент-магістрант 2-го року навчання кафедри історії факультету гуманітарних наук Національного університету «Києво-Могилянська Академія», бакалавр історії Самоврядування в українських містах у другій половині XVII ст.: правові норми та їх сприйняття у королівському Ковелі і козацькій Лохвиці Одним із наріжних каменів у дослідженні історії розвитку українського міста у добу Середньовіччя та ранньомодерний час є вивчення процесу функціонування у ньому самоврядних структур, які формували суспільство нового типу. І якщо спосіб функціонування Маґдебурзької системи у містах Центральної Європи вже непогано вивчений, то таке важливе питання, як його адаптація в українських урбанізаційних осередках Речі Посполитої, ще потребує додаткового дослідження. В цьому плані приклади волинського Ковеля та наддніпрянської Лохвиці, міські книги яких досить добре збереглися до наших днів, є унікальними. Особлива вартість цих джерел полягає у тому, що книги збереглися за другу половину XVII ст., тобто період, який для новітньої української історіографії є малодослідженим. Окремо слід відзначити, що обрання для дослідження вищезазначених урбаністичних осередків напряму пов язане із особливістю правового статусу кожного з них у роках. Адже якщо Ковель протягом другої половини XVII ст. був центром королівського староства, то лівобережна Лохвиця, на відміну від волинського міста, входила до складу зовсім інакшої адміністративної системи, що і визначала її правовий статус як сотенного містечка Гетьманщини, де вся судова влада належала міському уряду і місцевій козацькій старшині. Козацька революція під проводом Богдана Хмельницького стала наймасштабнішим військово-політичним, а відтак і соціально-економічним, катаклізмом для Речі Посполитої. Протягом буремних подій середини XVII ст. на території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств було утворено Українську козацьку державу. Друга половина XVII ст. стала для більшості українських міст періодом своєрідного «відродження», поступового виходу з жорсткої кризи, в якій вони опинилися внаслідок змагань козацьких підрозділів, коронних військ і татарських чамбулів. Цей процес повоєнної відбудови тривав десятиліттями і для більшості урбаністичних центрів завершився успішно. Однією із основних умов налагодження безперешкодного функціонування міст Корони Польської, Великого князівства Литовського та Гетьманщини протягом другої половини XVII ст. була чітко структурована судова система. Від неї залежало урегулювання взаємовідносин між представниками різних соціальних прошарків міського населення, вона впливала і на розвиток виробничих і торгівельних процесів. Найбільш розповсюдженою правовою системою міського самоврядування на території Речі Посполитої задовго до початку Хмельниччини було Маґдебурзьке 73

76 право. Поширене в державах Центральної і Східної Європи, воно всюди накладалося на місцеві правові традиції; саме в такому «змішаному» вигляді бачимо його і на руських теренах у другій половині XVII ст. Уся влада у місті з маґдебурзьким статусом належала маґістрату органу міського самоврядування, що складався з двох колегій ради і лави. До складу першої входили «радці» (або «райці», нім. Ratman) під керівництвом бурмістра, а до другої лавники (або «присяглі», нім. Schefen), очолювані війтом [21, ]. Цікаво, що до кінця XVII ст. в деяких українських містах існували допоміжні судові структури у складі міської лави колегії т. зв. «шафарів» [16, 29]. Незважаючи на те, що згідно із Маґдебурзькими статутами кількість членів магістрату мала становити 12 осіб (за кількістю Божих апостолів) [15, 116], в українських містах цього правила могли і не дотримуватися. Так, у Львові до складу однієї лише лави входило від семи до дванадцяти осіб на чолі із війтом [17, ]. Прикметним у системі війтівсько-лавничого судового органу є уряд лентвійта («лантвійта»), що був заступником війта, коли останній з тих чи інших причин не міг бути присутнім у ратуші (приміщення, в якому розташовувався маґістрат) під час ведення судових розслідувань. Найчастіше функції лентвійтів виконували старші лавники, тобто найбільш шановані громадою члени міського уряду [15, 113]. Розпочнемо з волинського міста Ковеля, яке протягом другої половини XVII ст., попри значні економічні збитки та демографічні втрати, завдані Хмельниччиною, продовжувало функціонувати як повноцінний урбаністичний осередок Володимирського повіту Волинського воєводства Речі Посполитої. У другій половині XVII ст. у Ковелі функціонували вже повноправні органи міського самоврядування рада та лава, які відповідно очолювали квартальний бурмістр та лентвійт [1 12]. Останній здійснював загальне керівництво обома урядовими структурами маґістрату і був присутнім практично на усіх засіданнях, що проводились. Ця ситуація не була винятковою для міст Речі Посполитої другої половини XVII ст. Наприклад, в малопольському королівському місті Ужендові лавничу судову колегію теж очолював лентвійт за відсутності у місті уряду війта [22, 94]. Відповідно до королівського привілею, ковельські міщани мали право переобирати членів маґістрату щорічно у найближчий після Нового року понеділок [1 12; 19, 179]. З-поміж радців обирався бурмістр, який керував радою місяць, після чого передавав свої повноваження старшому з колег. Щодо кількісного складу ковельської ради, то на підставі проаналізованих джерел можемо стверджувати, що вона була такою ж, як і в багатьох інших містах Речі Посполитої (наприклад, Любліні, Грубешові, Ужендові), і нараховувала 4 особи [22, 79]. У Ковелі в х роках спостерігалася цікава тенденція ведення записів до актових книг, відповідно до якої міський писар неодноразово називав усіх райців «бурмістрами», незважаючи на те, що цей уряд міг посідати лише один із них [3, арк. 324 зв.-325]. Такі «помилки» в актах трапляються досить часто, і це наводить на 74

77 думку, що для членів ковельського маґістрату не існувало різниці, скільки «бурмістрів» є у раді. Щодо кількісного складу ковельської лавничої колегії, то вона також нараховувала до чотирьох осіб, однак у судових засіданнях нерідко брали участь один-два лавники [5, арк. 110 зв., 178 зв.; 6, арк. 53, 158; 7, арк. 12, 152 зв.; 8, арк. 14, 21, 33зв.], що може свідчити про «достатність» такої кількості помічників лентвійта у місті в останній чверті XVII ст. Протягом другої половини XVII ст., як і до цього, міську канцелярію очолював писар особа, що добре розбиралася у праві, опікувалась міським діловодством, а іноді й освітніми закладами у місті. Тут варто відзначити, що писар, як і квартальний бурмістр, володів певними особистими привілеями, яких, наприклад, не мали райці та лавники: ще у 1556 р. королева Бона звільнила ковельських бурмістра та писаря від сплати чиншу [13, 57]. Достеменно відомо, що у маґістраті Ковеля впродовж років була також представлена і колегія шафарів, яка юридично підпорядковувалася лаві і могла мати у своєму складі лише 1 2 осіб. Цікаво, що за увесь досліджуваний нами період шафарями могли бути як новоприсяглі лавники [11, арк. 13 зв., 17 зв., 227 зв.; 12, арк зв.], так і раніше не пов язані із міськими органами самоврядування особи. Шафарі разом із бурмістрами, відповідно до чинного законодавства, мали щороку звітувати перед лентвійтом і усією громадою [1, арк. 2 2 зв.]. Цілком відмінною виявилася ситуація з розвитком міського судочинства на «козацькому» березі Дніпра у сотенному центрі Миргородського (з 1649 до 1658 рр.), а потім (з 1658 і до кінця XVII ст.) Лубенського полків Війська Запорозького Лохвиці [14, 5]. В роки Української революції це містечко, якому за «старих часів» не було надано Маґдебурзького привілею, являло собою класичний зразок ратушного урбаністичного осередку. Таким же його статус і залишався упродовж наступних п ятдесяти років існування вже в умовах нової політичної дійсності. У досліджуваний нами період у містечку, як і в багатьох подібних до нього за правовим статусом інших урбаністичних осередках Гетьманщини, діяли міський уряд на чолі з війтом та колегія райців (міський писар постійно в актових записах титулує останніх «бурмістрами»[14, ]). Попри поширену нині тезу про те, що в сотенних містечках Лівобережної України у другій половині XVII ст. існувала і лавнича судова колегія [18, 323], на прикладі складу лохвицьких органів самоврядування можемо спростувати цю версію науковців, принаймні для цього урбаністичного центру козацького гетьманату. У лохвицькому міському уряді не було лави, всі її функції, а саме: розгляд цивільних і кримінальних справ, виконували бурмістри, які до того ж мали дбати про обороноздатність містечкових укріплень, збирання торгових мит, «підтримання зв язків з гетьманською адміністрацією та царськими (московськими) воєводами» [18, 323]. Постійно мав бути присутнім під час судових засідань у лохвицькій ратуші і міський писар, часто згадуваний в актових записах другої половини XVII ст. [14]. На жаль, 75

78 невідомо, чи до складу міського уряду входив підписар, як це практикувалося у тогочасних містах Волинського воєводства. Особливістю управлінської вертикалі в Лохвиці було те, що її війт не міг залишатися на уряді пожиттєво. В актових записах постійно спостерігаємо кадрові зміни на вершині міського владного «олімпу». Як стверджує у своєму дослідженні Н. Павлова, претендувати на війтівство міг лише вельми заможний і (в теорії) освічений міщанин, не лихвар чи перелюбник. Вимоги до кандидата загалом дуже нагадували приписи, зафіксовані свого часу Б. Гроїцьким [18, 323], а, отже, суттєвої різниці між тим, як обирали війта на обох берегах Дніпра, практично не існувало. Судові засідання в лохвицькій ратуші майже постійно відвідували представники козацької старшини (сотник, хорунжий, городовий отаман). Іноді разом з війтом та бурмістрами (яких, зазвичай, було двоє) в суді головували і лохвицький сотник, і городовий отаман [14, 18, 20, 23]. Частіше однак ці особи перебували на ратуші в різні дні [14, 20, 27, 28, 29, 41], а в суді головував городовий отаман разом із війтом. Хоча траплялися і прецеденти, коли у ратуші головував лише війт за відсутності будь-яких представників козаків [14, 61, 98]. Протягом другої половини XVII ст. лохвицький міський уряд під час прийняття судових рішень користувався юридичним «посібником» Б. Гроїцького і Третім Литовським Статутом [14, 99, 100, 101, 108, 141, 149, 155, 165, 166, 179, 188], зрідка послуговуючись і Саксонським Зерцалом [14, 145]. Наприкінці 1640-х років органи самоврядування у Ковелі зазнали докорінних змін. З цього часу (1649) [20, 373] і надалі очільником міської громади замість війта стає лентвійт. Оскільки відтепер вищих урядників маґістрату обирали самі міщани, а замкова адміністрація лише затверджувала кандидатури, новобрані лентвійти другої половини XVII ст. вже не являлися володільцями сіл на території Ковельського маєтку. З восьми відомих на сьогодні ковельських лентвійтів шестеро були «русинами», і лише двоє належали до т. зв. «католицької громади» [1, арк. 30 зв. 32; 2, арк. 2; 3, арк. 311; 5, арк. 103 зв.; 6, арк. 25; 8, арк. 178; 9, арк. 6; 10, арк. 160; 11, арк. 157 зв. 158; 10, арк. 265.]. Порівнюючи записи в актових книгах міста довоєнних років із наступними згадками про діяльність міського уряду у х роках XVII ст., бачимо, що події Хмельниччини практично зовсім не змінили кількісних показників «національної приналежності» міських урядників: на кінець квітня 1646 р. у Ковелі діяла рада (4 особи) і лава (2 особи), очолювані ленвійтом. Цікаво, що на той час із семи членів маґістрату переважна більшість 5 осіб (в тому числі ленвійт і бурмістр) були представниками «русинської громади» [1, арк. 30 зв.-32]. У перше повоєнне десятиліття, а саме 1661 р. з п яти міських урядників четверо (серед них і лентвійт з бурмістром) були «русинами»[2, арк. 2]. Важливо зазначити, що протягом другої половини XVII ст. писарями ковельського магістрату були виключно представники «католицької» громади міста [2, арк. 2; 5, арк. 5 зв.; 9, арк. 117 зв.; 8, арк. 2; 11, арк. 42 зв.; 12, арк. 4 зв., 147.]. Останні ж посідали і уряд підписаря [2, арк. 119]. 76

79 Цілком протилежною була ситуація з «національним» складом шафарської колегії Ковеля, де з відомих на сьогодні 18-ти її членів, котрі перебували на міському уряді у х роках, лише двоє належали до «католиків», інші ж 16 були представниками «русинської» громади [8, арк. 133; 9, арк. 120, 126 зв., 179 зв., 253 зв.; 11, арк. 17 зв., 51 зв., 227 зв.; 12, арк. 82, зв., 255 зв. арк.]. На відміну від волинського Ковеля, в якому протягом другої половини XVII cт. існувало кілька «національних» громад, на козацькому Лівобережжі, зокрема, у Лохвиці, відповідно до актових записів років, проживали лише «русини» (можливо, у цьому випадку до українців та білорусів слід зарахувати і вірогідних представників інших етносів православного віросповідання). Свідчень про проживання у Лохвиці «католиків» та євреїв не виявлено [14, , ]. У зв язку з цим складається враження, що після перших років Хмельниччини ті жителі довоєнної Лохвиці, які не поділяли погляди повсталих, змушені були залишити домівку і вирушити на захід, під охорону коронних військ. Аналізуючи актові записи лохвицьких ратушних книг, ми дійшли висновку, що як усі міські урядники (війти, бурмістри, писарі), так і козацькі адміністратори (сотенна старшина і городові отамани), належали до однієї етнічної спільноти. За нашими підрахунками, усі 8 писарів, 13 війтів, 29 бурмістрів та 22 городових отаманів Лохвиці у другій половині XVII ст. були «русинами» [14, ]. Підсумовуючи наше дослідження, відзначимо, що і у волинському Ковелі, і у наддніпрянській Лохвиці протягом другої половини XVII ст. діяли повноцінні виборні органи влади (магістратський і ратушний уряди), хоча за своїм правовим статусом ці урбаністичні осередки і різнилися. Події Хмельниччини призвели до утворення нових соціально-економічних і політичних умов існування міщанських громад вищевказаних міст, проте всередині цих спільнот не призвели до появи якісно нових форм самоврядування. А відтак, і на королівській Волині, і на козацькій Полтавщині, судові практики мало чим відрізнялися і надалі, після років років, котрі змінили багато чого. Джерела та література 1. ЦДІАК України. Ф. 35, оп. 1, спр. 1 [Ковельська міська книга за 1646 рр.]. 51 арк. 2. ЦДІАК України. Ф. 35, оп. 1, спр. 2 [Ковельська міська книга за рр.]. 292 арк. 3. ЦДІАК України. Ф. 35, оп. 1, спр. 3 [Ковельська міська книга за рр.]. 381 арк. 4. ЦДІАК України. Ф. 35, оп. 1, спр. 4 [Ковельська міська книга за рр.]. 310 арк. 5. ЦДІАК України. Ф. 35, оп. 1, спр. 5 [Ковельська міська книга за рр.]. 189 арк. 6. ЦДІАК України. Ф. 35, оп. 1, спр. 6 [Ковельська міська книга за рр.]. 190 арк. 7. ЦДІАК України. Ф. 35, оп. 1, спр. 6 а [Ковельська міська книга за рр.]. 196 арк. 77

80 8. ЦДІАК України. Ф. 35, оп. 1, спр. 7 [Ковельська міська книга за рр.]. 279 арк. 9. ЦДІАК України. Ф. 35, оп. 1, спр. 8 [Ковельська міська книга за рр.]. 283 арк. 10. ЦДІАК України. Ф. 35, оп. 1, спр. 9 [Ковельська міська книга за рр.]. 283 арк. 11. ЦДІАК України. Ф. 35, оп. 1, спр. 10 [Ковельська міська книга за рр.]. 227 арк. 12. ЦДІАК України. Ф. 35, оп. 1, спр. 11 [Ковельська міська книга рр.]. 273 арк. 13. Архив ЮЗР. К., Ч. 5, т с. 14. Лохвицька ратушна книга другої половини ХVII ст. : збірник актових документів / підготували О.М. Маштабей, В.Г. Самійленко, Б.А. Шарпило. К., с. 15. Білоус Н. О. Київ наприкінці XV у першій половині XVII століття. Міська влада і самоврядування. К., с. 16. Владимирский-Буданов М.Ф. Німецьке право в Польщі та Литві. Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV XVIII в. Львів, Ч с. 17. Гошко Т. Нариси з історії Маґдебурзького права в Україні XIV - початок XVII ст. Львів, с. 18. Історія українського козацтва. Нариси: у 2 т. К., Т c. 19. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV 60-х годов XVI в. К., с. 20. Ярошинський О.Б. Волинь у роки української національної революції середини XVII ст. К., с. 21. Góralski Zbigniew. Encyklopedia urzędów i godności w dawnej Polsce. Warszawa, s. 22. Surdacki Marian. Urzędόw w XVII i XVIII wieku. Miasto. Społeczeństwo. Źycie codzienne. Lublin, s. 78 Іван Ярмошик (Житомир), завідувач кафедри спеціальних історичних дисциплін та правознавства Житомирського державного університету імені Івана Франка, доктор історичних наук, доцент Постать Прецлава Лянцкоронського в польській та українській історіографіях У польській історіографії ми знайдемо чимало важливих розвідок з історії українського козацтва ХVI XVII cт. Це обумовлено тісним переплетенням історичних події українських земель та Речі Посполитої. Власне навіть не стільки переплетенням, скільки спільністю цього періоду історії, зважаючи на той факт, що українські землі у першій половині ХVI ст. входили до складу Великого Князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 р до складу Речі Посполитої як спільної держави цих двох народів. Це обумовило тісну взаємопов язаність багатьох проблем минулого українського та польського народу. І не завжди ці стосунки були ворожими та конфронтаційними. Однією з таких проблем, котра хвилювала та була болючою як для

81 українського, так і польського суспільства зазначеного періоду, була загроза нападів кримських татар. Саме в умовах цієї небезпеки виникло та сформувалося таке унікальне історичне явище як українське козацтво. Польських істориків від епохи середньовіччя і ранньомодерного часу традиційно цікавили багато різноманітних проблем українського минулого. Серед них, очевидно найбільше уваги привертала історія козацтва та діячів, пов язаних із цим суспільно-політичним та військовим явищем. З-поміж тих, хто стояв біля витоків козацтва найбільше уваги привертала постать Остафія Дашкевича. Поруч із ним не оминули увагою і Прецлава Лянцкоронського. Обидва діячі є ровесниками процесу становлення козацтва, життєвий шлях обох містить чимало загадок, котрі пояснюються невеликою кількістю джерел, котрі засвідчували б їх діяння. Все ж про життя О. Дашкевича маємо більше достовірних відомостей, постать же П. Лянцкоронського залишається більш загадковою. То ж метою цього повідомлення буде аналіз досліджень його життєвого шляху у польській та вітчизняній історіографіях. Українська історична традиція зараховує його до перших козацьких гетьманів. Така версія започаткована на сторінках Густинського літопису, де вказується, що польський король послав Прецлава «пакостити татарам» за їх напад [1]. Пізніше думку про гетьманство більш категорично ствердив у своєму творі гадяцький полковник Григорій Грабянка, віднісши термін його гетьманування до 1506 р. [2]. Про це ж писав і анонімний автор відомого історичного твору першої половини ХІХ ст. «Історія русів» [3]. У ньому категорично стверджується, що П. Лянцкоронського «з родини Сенаторської, зятя князя Острозького і свояка короля Олександра» було обрано гетьманом у 1506 р. Варто нагадати, що в «Історії русів» є чимало неточностей і помилок, невідомо звідки взята й ця безсумніву хибна інформація. Російський історик Д. Іловайський у праці «История России» в окремому розділі розглянув проблему початків історії українського козацтва і слідуючи за традицією, яка уже склалася на той час в історіографії, назвав П.Лянцкоронського першим відомим отаманом низових козаків [5]. Високу позитивну оцінку П.Лянцкоронському дав відомий український дослідник козаччини Дмитро Яворницький, який назвав його одним з найкращих полководців свого часу, який подорожуючи Європою та Єрусалимом досконало вивчив бойове мистецтво кращих європейських та азіатських полководців [6, с. 9]. Д. Яворницький повідомляє ще про один похід козаків разом з поляками та українськими осадниками на чолі з князем Костянтином Івановичем Острозьким та «камянецьким старостою Предславом Ляндскоронским» проти татар у 1512 р.[6, с. 9]. На жаль, історик не зазначив, звідки він взяв таку інформацію, в інших згадках про нього він опирався на Кроніку Мартина Бєльского. У творі польського хроніста знайдемо розповідь про вторгнення 25- тисячної татарської орди до руських країв у 1512 р. Нападники зупинилися кошем поблизу Буська і розпустили свої загони на всі сторони. Один із таких загонів був розбитий Кам янецьким старостою Лянцкоронським 79

82 поблизу Білки. Хроніст не вказує імені чи ініціалів того Лянцкоронського, але титул його без сумніву вказує на Станіслава, старшого брата Прецлава. Основна битва з татарським військом відбулася під Вишневцем, вона є досить відомою в українській історії. Польськими військами командував Великий гетьман Коронний Миколай Камєнецький, литовськими (або як уточнив М.Бєльський, волинцями, яких було 2 тисячі кінних) Великий гетьман Литовський Костянтин Острозький. М. Бєльський старанно перерахував рицарів як польських, так і волинських-литовських, котрі відзначилися в цій переможній битві. Серед поляків згаданий і Станіслав Лянцкоронський гербу Задора [8, s ]. Тож повинні визнати помилку в праці поважного дослідника українського козацтва. Все ж Д. Яворницький утримався від нагородження Прецлава гетьманським титулом, наголосив, що той був лише Хмельницьким старостою, але має значні заслуги в організації козацтва в єдине ціле [6, с. 12]. Найбільше уваги П. Лянцкоронському з-поміж українських істориків приділив Михайло Грушевський у своїй фундаментальній «Історії України- Руси» [4]. М. Грушевський згадує походи П. Лянцкоронського як Хмельницького старости на чолі польських вояків та русинів, котрі стояли на Поділлю на Очаків у 1516 та 1528 роках та їх інтерпретації в давній польській та українській літературі як початки козаччини. М. Грушевський вважає і О. Дашкевича та П. Лянцкоронського за опікунів української козаччини, однак вони не були ані її організаторами, ані першими призвідцями козацьких походів, своє значення тут вони повинні розділити з багатьма іншими репрезентантами української адміністрації, які використовували козаччину як побутове явище для оборони українського пограниччя [4, с. 89]. Історик вважає, що пізніша традиція безпідставно звеличувала роль П. Лянцкоронського в справі охорони брацлавськоподільського пограниччя від татар. Центральною фігурою у цій справі на той час був князь Костянтин Іванович Острозький [4, с. 94] Вище названі публікації лише фрагментарно згадують П. Лянцкоронського у зв язку з іншими історичними подіями. Єдиною розвідкою, котра спеціально йому присвячена, є стаття польського історика Юліана Бартошевича «Czy Przecław Lanckoroński był hetmanem kozaczyzny?» [7]. У ній автор на основі польських джерел (переважно Я.Длугоша, К. Нєсецького, Б. Папроцького) висвітлив родове походження та життєвий шлях П. Лянцкоронського, підкреслив, що це був польський шляхтич гербу Задора. Чимало уваги приділив його старшому брату Станіславу, котрий в часи Зигмунта 1 обіймав відповідальну посаду Кам янецького старости і був «стражем руської землі і добре громив татар» [7, s. 358]. Історик переповів відомі події життя П. Лянцкоронського. Особливу увагу приділив аналізу повідомлення М. Бєльського про похід П. Лянцкоронського проти татар у 1516 р, з яким із легкої руки хроніста пов язують початки козацтва. Маємо на увазі фразу «jechali w kozactwo pod Białgorod,». Ю. Бартошевич цей похід назвав незначною подією, але вона викликала багато трактувань і породила чимало важливих 80

83 висновків, зокрема, походження українського козацтва та ролі П. Лянцкоронського у цьому процесі. Дослідник слушно зауважив, що в даному випадку мова йде про територію Східного Поділля, котре належало до Корони, а козацтво формувалося в межах Наддніпрянщини, котре відносилося до Великого Князівства Литовського. Ю. Бартошевич звернув увагу, що після вдалого походу на Очаків у 1516 р, наш герой брав участь у війні проти пруських хрестоносців, за дорученням короля Зигмунта 1 очолив оборону Познані від прусаків. Він добре зарекомендував себе у цих баталіях, але жодного козацького загону з ним у цих бойових діях не було. Після закінчення війни у 1525 р. ми знову зустрічаємо його на Поділлі уже Хмельницьким старостою [7, s. 360]. Можливо, цю посаду він заробив своєю звитягою у прусько-польській війні. Конкретних відомостей про його діяльність на цій посаді немає, але виходячи з тодішніх реалій і постійної татарської загрози, він мав би здійснити чимало рицарських виправ у степ. Хроніст М. Бєльський згадує лише про одну із них, котру у 1528 р. здійснили військові загони на чолі з П. Лянцкоронським, О.Дашкевичем спільно із Вінницьким та Брацлавським старостою, котрим на той час був Костянтин Іванович Острозький. Однак хроніст не згадує про особисту участь князя у поході, можливо там був його намісник на уряді старости. Похід закінчився вдало, нападники провели під Очаковим три переможних битви, захопили велику здобич: 30 тис. худоби, 500 коней і щасливо повернулися додому. Після того письмові джерела не згадують про якісь дії П. Лянцкоронського, відомо лише, що помер він 1531 р, похоронений у Кракові. Як бачимо, військові дії П.Лянцкоронського у світлі писемних відомостей виглядають дуже скромними, на відміну від його сучасника О. Дашкевича. До того ж джерела ніде не називають його гетьманом чи отаманом козаків, він лише брав участь в кількох походах разом з іншими старостами українських міст. Очевидно, титул козацького гетьмана був приписаний йому пізнішими істориками. Варто сказати, що славу імені П.Лянцкоронському почали творити іще польські автори XVII cт. Так, відомий поет Шимон Старовольський у своєму творі «Sarmatia bellatores» (Сарматські війни), що був опублікований у 1631 році, представив його гідним учнем Костянтина Острозького, як рицаря європейської школи [10]. Ю. Бартошевич зазначив, що козаччини, як зорганізованої інституції на степових просторах за часів Зигмунта 1, ще не було, отже, не могло бути й гетьманів. Основний тягар боротьби проти татарських нападів падав на плечі старост українських міст, які за необхідності використовували для цього ватаги козаків та інших військових людей, так званих «słuzebnich», як різновид постійного війська, котрі отримували плату від короля [7, s. 362]. Але кожен староста верховодив козаками окремо, один одному вони не підпорядковувалися. Історик вважав, що повідомлення М. Бєльського про похід 1516 р. на Білгород було штучно приєднано до історії козачини, тим більше, що це був похід за здобиччю, до того ж із територій підвладних 81

84 Короні. Від себе зауважимо, що М. Бєльський у своєму повідомленні взагалі не зазначає, що в поході брали участь козаки, з П. Лянцкоронським ходили кілька сотень людей «słuzebnich» [8, s. 991]. Не вказує хроніст і на те, що це робилося з волі короля. Очевидно, це був похід за здобиччю на власний страх і ризик П. Лянцкоронського. На нашу думку, Ю. Бартошевич слушно зауважує, що не варто відносити на карб козаччини все те, що робилося на степовому пограниччі супроти татар, варто розрізняти діяння старост українних міст і низового козацтва [7, s. 363]. Ю. Бартошевич вважав, що задніпровські історики (за його висловом) привласнили П. Лянцкоронського пана з Кракова, якого випадково занесло на Поділля, на справу козаччини, на користь своєї народності. На його думку, на такого героя більше годився б його старший брат Станіслав, староста Кам янецький, який понад 30 років жив на Поділлі і стеріг цей край від татарських нападів. Відмітимо, що Ю. Бартошевич дав високу оцінку О. Дашкевичу, наголосив, що за походженням він був русином, створив цілу систему оборони українських земель від татарських нападів, з нього багато в чому брав приклад П. Лянцкоронський. У згаданій статті Ю. Бартошевич не вдавався у глибоке дослідження проблеми походження козацтва, його думки в цьому питанні поверхові, базуються більше на патріотичних емоціях, аніж на аналізі тогочасної внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації на українських землях. У згаданій статі він постає щирим пропагандистом польської ідеї «культуртрегерства на схід», зазначивши, що руська народність у той час перебувала під щитом Польщі та мирно дрімала і почала розвиватися під впливом панів польських рицарів, таких як П. Лянцкоронський [7, s. 366]. Загалом маємо відмітити фрагментарність і в багатьох випадках непевність інформації про життєвий шлях та ратні справи П. Лянцкоронського. Загалом це лише кілька побіжних згадок у «Хроніці» Мартина Бєльского. Можливо, це дало підстави сучасному польському досліднику історії запорозького козацтва Мацею Франзу віднести його до когорти старост, діяльність яких сприяла формуванню результативної самооборони від татарських нападів, і висловити при цьому сумнів, чи такий герой існував насправді [9, s. 91]. На основі аналізу повідомлень історичної літератури про постать Прецлава Лянцкоронського очевидним стає, що його не варто відносити ні до перших козацьких гетьманів, ані до когорти тих осіб героїчної натури, котрі стояли біля витоків процесу формування козацтва як суспільнополітичної верстви українського суспільства ХVI ст. Джерела та література 1. Густинський літопис. // Українська література ХVII ст.. К.: Наукова думка, С Літопис Григорія Грабянки. // Українська література ХVIIІ ст.. К.: Наукова думка, С Історія русів. К.: Радянський письменник, С

85 4. Грушевський М. Історія України Руси. Т. VII. Козацькі часи до року К.: Наукова думка, С. С , 68, 86 89, 94 95, Иловайский Д. История России. М.: Типография Грачева И. К., Т. ІІІ. С Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. Т. 2. К.: Наукова думка, с. 7. [Bartoszewicz J.] Czy Przecław Lanckoroński był hetmanem kozaczyzny? // Dzieła Juliana Bartoszewicza. Tom dziesiąty. Studia historyczne i literacki. T. III. Kraków: nakładem K. Bartoszewicza, S [Bielski M.] Kronika Marcina Bielskiego. Sanok: nakład i druk K. Pollaka, T. II. S Franz M. Wojskowość Kozaczyzny Zaporoskiej w XVI XVII wieku. Geneza i charakter. Toruń: wydawnictwo Adam Marszałek, s. 10. Starowolski S. Sarmatia bellatores. Kraków, P. LXXVII. Марина Бабінська (Житомир), аспірант кафедри історії України Житомирського державного університету імені Івана Франка Українське козацтво в дослідженнях Polskiego Towarzystwa Heraldycznego ( ) Українська проблематика завжди привертала значний інтерес польських істориків. Козацька доба була об єктом вивчення польських наукових історичних товариств і шкіл. Аналіз доробку польських істориків в даному напрямку став предметом досліджень українських істориків О. Рудої [2], І. Ярмошика [5], польських дослідників А. Хойновського [8], А. Стемпніка [3] та ін. Однак історіографічний внесок діячів Polskiego Towarzystwa Heraldycznego в процес дослідження історії козацької доби на Правобережній Україні залишається на сьогоднішній день не достатньо проаналізованим. Polskie Towarzystwo Heraldyczne було утворено у Львові з ініціативи Людвіка Пєжхали на основі спілки шанувальників геральдики у 1906 р. Товариство очолив відомий дослідник історії Правобережної України, фахівець з джерелознавства, професор Зигмунт Люба-Радзимінський ( рр.). Після перенесення головного осередку Товариства до Варшави у 1930 р., його головою став професор Варшавського університету, історик, дипломат Оскар Галецький ( рр.). На першому установчому засіданні, яке відбулося 23 березня 1908 р., було прийнято рішення видавати часописи «Miesięcznik Heraldyczny» та «Rocznik Polskiego Towarzystwa Heraldycznego», редагування яких доручили професорові Владиславу Семковичу [13, 193]. «Misięcznik Heraldyczny» після переїзду Товариства до Варшави видавався до початку Другої світової війни в 1939 р. Редагування цього часопису доручили Зигмунту Вдовішевському. Редактором «Rocznikа Towarzystwa Heraldycznego» залишався Владислав Семкович, однак в 1932 р., через фінансові труднощі видання «Rocznikа» було припинене. Основною метою діяльності Рolskiego Тowarzystwa Heraldycznego було видання та публікація історичних матеріалів джерелознавчого, геральдичного, генеалогічного, сфрагістичного характеру, наукових 83

86 опрацювань та записок у названих галузях історичної науки. На сторінках згаданих часописів Товариства друкувалися історичні розвідки Леона Бялковського, Александра Чоловського, Отто Форста, Маріана Фредберга, Зигмунта Козицького, Станіслава Кутшеби та ін. [17, 17]. Чільне місце в роботах істориків Towarzystwа відводилося дослідженням різних аспектів минулого Правобережної України. Відповідно, козацька проблематика не лишалася без уваги вчених Рolskiego Тowarzystwa Heraldycznego. Суспільно-політичні події, а також релігійна ситуація на українських землях в період від підписання Кревської унії 1385 р. до другої половини XVIII ст. розглядається в монографії О. Галецького «Das Nationalitätenproblem Im Alten Polen» [10]. Окрему увагу історик приділяє подіям козацько-селянсьих повстань кінця ХVI другої половини ХVIІ ст., а також Визвольній війні під проводом Б. Хмельницького ( ), детально зупиняючись на причинах та наслідках вищезгаданих військових конфліктів. В контексті досліджуваної проблематики інтерес становить стаття учня О. Галецького В. Томкевича «Testаment Jeremiego Wiśniowieckiego». Опублікований В. Томкевичем, заповіт Я. Вишневецького, котрий зберігся у вигляді рукописної копії в бібліотеці графів Пшездзецьких у Варшаві, свого часу був складовою великого родинного архіву. Враховуючи роль, яку відігравали Вишневецькі в історії України і Речі Посполитої, автор наголошує на тому, що в архіві містилися документи державного значення. Проте нестабільна політична ситуація в Україні протягом другої половини XVII століття, постійні переїзди пов язані зі спалахом Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, а також знищення повстанцями архівів у Лубнах та Збаражі призвело до спустошення архіву Вишневецьких. Більша частина документів архіву та бібліотека Вишневецьких загинули під час пожежі в маєтку їх останнього власника Платера у Воробіні в ході революції 1917 р. У згаданій статті В. Томкевича подається коротка біографія князя Єремії Михайла Корибута Вишневецького ( рр.), одного з найбагатших магнатів Речі Посполитої свого часу, володаря обширних земель на Лівобережжі. Обіймав посаду воєводи Руського (з 1646 р.), був батьком майбутнього короля Речі Посполитої Михайла Корибута Вишневецького. Заповіт Я. Вишневецького був написаний 28 березня 1651 р., тобто за п ять місяців до смерті. Перша частина містить загальні положення. У другій список слуг і спосіб їх винагородження. Більшу частину своїх статків князь залишив синові. Окремими пунктами зазначалося у заповіті виділення коштів на підтримку чернечих орденів Босих Кармелітів, бернардинців та ордену єзуїтської колегії в Рoмнах, а також кошти на утримання костелів у Рохманові, Лохвиці, Красному, Пирятині та ін. [15, 167]. Доречно зауважити, що В. Томкевич був автором і низки інших дослідницьких праць про Ярему Вишневецького, в тому числі й ґрунтовної монографії «Jeremi Wisniowiecki ( )» [16]. 84

87 В 1930 р. до 300-річчя козацького повстання під проводом Т. Федоровича (Трясила) було опубліковано дослідження В. Томкевича «Powstanie kozackie w roku 1630». У згаданій роботі автор подає в детальний аналіз причин повстання, наголошуючи в першу чергу, на ускладненні релігійної ситуації на українських землях в першій половині ХVIІ ст. [14, 106]. До відзначення 250 річчя Гадяцького договору 1658 р. польський історик Александр Чоловський опублікував на сторінках «Miesięcznika Heraldycznego» статтю під назвою «Udostojnienie herbu Jana Wyhowskiego, hetmana wojsk zaporoskich, y r. 1659». Як відомо, Гадяцька угода була підписана з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Гетьманщиною та Річчю Посполитою 6 вересня 1658 року. Варшавський сейм затвердив договір 22 травня 1659 року. Основною його умовою було входження українських земель під назвою «Великого Князівства Руського» як третьої рівноправної одиниці, нарівні з Польщею та Литвою, до складу Речі Посполитої. 4 червня 1659 р., як доповнення до пунктів договору, королівська канцелярія видала спеціальний диплом, у якому відмічалися особисті заслуги гетьмана Івана Виговського перед польською Короною і як нагороду за довгі роки служби, йому надавалися нові земельні володіння, а саме, Любомльське та Барське староства з правом їх передачі у спадок. Окремим пунктом зазначалося удостойнення гетьману родового гербу Абданк. Стосовно почесного титулу, котрий також мав би отримати Іван Виговський в дипломі нічого не сказано. А. Чоловський робить припущення про «майже князівські права» гетьмана, однак остаточного висновку про те, чи став Іван Виговський князем чи ні, автор уникає [9, 165]. Більш детально проблема надання гербу Івану Виговському розглядається в статті О. Галецького «O pierwotnym herbie Wyhowskich». Автор звертає увагу на той факт, що родина Виговських мала власний герб ще до видання славнозвісного документу 1659 р. Про це свідчить опис герба брата гетьмана, Костянтина Виговського, який містився у монографії Віктора Віттига «Niеznana szlachta polska i jej herby»: «гербове зображення Виговського схоже на Абданк, але ще більше воно подібне до руських варіантів Сирокомлі» [11, 107]. Герб Сирокомля є похідним від Абданку, саме тому, вивчаючи родові знаки помилитися неважко, оскільки обидва вони складаються з двох срібних крокв із зрізаними денцями, обернених вершинами вниз і сполучених між собою на зразок літери W на червоному полі. У нашоломку над короною повторюється та ж емблема. Єдиною суттєвою відмінністю Сирокомлі є доповнення основного зображення крокв срібними або золотими хрестами. Відомий також і опис печатки самого Івана Виговського, котрий опублікований у другому томі «Памятников, изданных Временною комисею для разбора древних актов» [6, табл. IV]. Дана публікація містить таблицю з печатками гетьманів запорозьких. Під четвертим номером подано печатку Івана Виговського, яка майже повністю відповідає гербу Костянтина, за єдиним винятком, що на печатці окрім основного зображення були ініціали «I. W.». У 85

88 листі Івана Виговського, тоді ще генерального писаря військ запорозьких, канцлеру Стефану Коричинському, датованому 18 квітням 1657 р., опублікованому в третьому томі «Памятников» [7, 137] міститься згадка про дану печатку, якою було скріплено лист. З вищезазначеного можна зробити висновок, що родина Виговських мала власний герб ще до 1659 р. Подіям облоги Львова турецькими військами султана Мегмета IV в союзі з українським гетьманом Петром Дорошенком 1672 року присвячено працю професора Зигмунта Люби-Радзимінського «Materyały do historyi oblężenia i obrony Lwowa w 1672 r. z dodaniem kilku szczegółów odnoszących się do życia i spraw domowych Jana Eliasza z Łąki Łąckiego, chorążego ziem pruskich, generał majora wojsk JKM. cudzoziemskich, ówczesnego komendanta Lwowa.». Захопивши у серпні 1672 року Кам янець-подільський, 230-тисячне військо під командуванням Капудан-паші вже у вересні підійшло до стін Львова. В умовах відступу польської армії, та загальної паніки, яка охопила місто, львів яни прийняли рішення заплатити викуп. Капудан-паша вимагав викуп у 80 тисяч талерів. Місто могло сплатити лише 5 тисяч, саме тому, як гарантію повної виплати турки взяли в заручники десятьох жителів Львова [12, 28]. Автор рішуче відмовляється від називати свою працю «монографією», наголошуючи, у першу чергу, на джерелознавчому значенні публікації. Джерельною базою дослідження стали спогади безпосереднього учасника описуваних подій львівського бургомістра Бартоломея Зиморовича «Leopolis Russiae Metropolis, a Turcis, Tataris, Cosacis, Moldavis, Anno M. DC. LXXII. hostiliter obsessa, a Deo mirifice liberata Anno Domini Cracoviae, Typis, Universitatis», котра вже була перекладена раніше іншими істориками, такими як Ігнаци Ходинєцький, Дионізієм Зубрицьким, котрі в своїх працях навмисно пропускали «небажані» для шляхти подробиці і описи [12, 2]. Для детального опису трагічних наслідків періоду Руїни для Галичини та всієї Правобережної України навіть через 30 років після описуваних подій, Зигмунт Люба-Радзимінський в свою працю вводить уривки зі спогадів московського монаха Іоанна Лук янова, котрий здійснюючи паломництво у Святі Землі через Україну так описав свої враження: «мандрівка та була для нас смутна і понура, бо не бачили ми ні міста, ні села жодного; а були там перед тим гарні міста та приємні для оглядача села, а тепер пустка незаселена, не можливо зустріти людину. Велика пустеля і багато звірів: дикі кози, вовки, лисиці, лосі та ведмеді, все знищила рука кримчаків; а земля добра і хлібородна, і фруктів різного роду повно; сади неначе дикі ліси і всюди пустеля, не дають татари цим землям заселитися: прийдуть, зруйнують і всіх до неволі забирають. Не згрішу, коли назву ту землю золотою, бо все на ній родить і йшов я тією пустелею п ять днів, не зустрічаючи людей.» та «Літопису Самійла Величка»: «ідучи Україною від Корсуня до Білої Церкви, потім через Волинь і далі, бачили ми багато міст і замків безлюдних і пустих; бачили ми там багато людських кісток, сухих і оголених». Що ж до висвітлення ситуації у Львові 30 роками раніше, то автор додає «абсолютне спустошення скарбу, брак засобів оборони, голод, традиційне для 86

89 недалекого минулого небажання великополян поспішати на допомогу південносхідним краям Речі Посполитої, внутрішній розбрат, втечі, плач, розпач; до всього ненависний всіма недолугий король, який вагається майже трьохсоттисячна армія неприятеля в краю, а проти нього? двохтисячна горстка оборонців, то образ епохи, котра передувала облозі та обороні Львова» [12, 9]. Гетьману І. Мазепі присвятив цикл досліджень львівський історик Богдан Барвінський. В 1909 р. він видав другий том своїх розвідок «Історичні причинки. Розвідки, замітки і матеріяли до історії України-Руси» [1]. 6 опублікованих у збірнику статей («Портрет Мазепи кисти артистамаляра Осипа Куриласа», «Гетьман Іван Мазепа в світовій літературі і штуці», «Причинки до питання про т. зв. «Бенетівський» портрет І. Мазепи», «Доповнення до статей про Мазепу», «Невідомий доси портрет Івана Мазепи») позиціонувалися істориком як своєрідна спроба автора долучитися до загальноукраїнського протесту проти святкування в Російській імперії роковин Полтавської битви [4, 423]. В статтях часописів «Miesięcznik Heraldyczny» «Rocznik Towarzystwa Heraldycznego», а також окремих працях вчених Polskiego Towarzystwa Heraldycznego розглядалися різні аспекти історії козацької доби: публікація та критика джерел, висвітлення та аналіз подій, дослідження геральдики та генеалогії козацької старшини. Розвідки О. Галецького, В. Томкевича, О. Чоловського, Б. Барвінського, З. Люби-Радзимінського та ін. суттєво збагачують джерельну базу проблеми. Саме тому науковий доробок істориків Polskiego Towarzystwa Heraldycznego слід розглядати як цінне джерело вивчення історії українського козацтва. Джерела та література 1. Барвінський Б. Історичні причинки. Розвідки, замітки і матеріяли до історії України-Руси / Богдан Барвінський Т. 2 Львів: накладом автора, с. 2. Руда О. Дослідження історії України в польській історіографії кінця XIX початку XX століття: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: / Оксана Руда; Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Львів, с. 3. Стемпнік А. Україна, Литва і Білорусь в «Історичних зошитах» ( ): збірник статей «Історична освіта і сучасність. Як викладати історію школярам і студентам» / за ред. Барбари Кубіс. К.: К. І. С., с. 4. Чорновол І. Син «руського станьчика» Богдан Барвінський / Ігор Чорновол // Багатокультурне історичне середовище Львова в XIX i XX століттях: наукове видання / Львівський нац. ун-т ім. І. Франка, Жешувський ун-т. Львів ; Жешув, 2006 = Wielokulturowe srodowisko historyczne Lwowa w XIX i XX wieku. Т. 4. С Ярмошик І. Польська історіографія рр. суспільно-політичного і культурно-духовного розвитку Волині / Іван Ярмошик. Житомир: Волинь, с. 6. Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. Т. 2. К., с. 7. Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. Т. 3. К., с. 87

90 8. Chojnowski А., Bruski J. Ukraina / Andrzej Chojnowski, Jan Bruski. Warszawa: Trio, s. 9. Сzołowski A. Udostojnienie herbu Jana Wyhowskiego, hetmana wojsk zaporoskich, z r / Aleksander Czołowski. // Misięcznik heraldyczny Nr.12 S Halecki O. Das Nationalitätenproblem Im Alten Polen / Oskar Halecki. Krakau: Zentral Verlagsbureau des Polnischen Obersten Nationalkomitess, s. 11. Halecki O. O pierwotnym herbie Wyhowskich / Oskar Halecki. // Misięcznik heraldyczny Nr. 6-7 S Luba-Radzimiński Z. Materyały do historyi oblężenia i obrony Lwowa w 1672 r. z dodaniem kilku szczegółów odnoszących się do życia i spraw domowych Jana Eliasza z Łąki Łąckiego, chorążego ziem pruskich, generał majora wojsk JKM. cudzoziemskich, ówczesnego komendanta Lwowa / Zygmunt Luba-Radzimiński. Kraków: W drukarni «Czasu» Fr. Kluczyckiego I Sp., s. 13. Pierzchała L. Kronika Polskiego Towarzystwa Heraldycznego / Ludwik Pierzchała // Miesięcznik Heraldyczny Nr. 12. S Tomkiewicz W. Powstanie kozackie w roku 1630 / Władysław Tomkewicz. // Przegląd powszechny T S Tomkewicz W. Testament Jeremijego Wiśniwieckiego / Władysław Tomkewicz // Miesięcznik Heraldyczny Nr. 4 S Tomkiewicz W. Jeremi Wisniowiecki ( ) / Władysław Tomkewicz. Warszawa: nakladem Towarzystwa Naukowego Warszawskiego,1933. XVI. 406 s. 17. Semkowicz W. Rozwój nauk pomocniczych historii w latach /Władysław Semkowicz. Lwów: Z drukarni Zakładu Narodowego im. Ossolińskich, s. 88 Tadeusz Srogosz (Częstochowa), професор, доктор хабілітований Postacie Kozaków w historiografii Ludwika Kubali Prace historyczne Ludwika Kubali wciąż wzbudzają zainteresowanie, wydawane są w formie reprintów, aczkolwiek do dziś brak solidnego naukowego opracowania oraz wnikliwej oceny jego bogatej i różnorodnej twórczości. Jeśli nie liczyć prac ogólnych i wydań słownikowych, to niewiele osób zajmowało się badaniami nad historiografią lwowskiego uczonego. Przedstawicielka poznańskiego ośrodka badań nad historią wojskowości, Aleksandra Kubiak, zajęła się militarnymi aspektami twórczości Ludwika Kubali 1. Autorka stwierdziła, że pomimo wielu braków prace Ludwika Kubali są nadal przydatne dzięki informacjom o faktach z zakresu uzbrojenia, wyposażenia, sposobu prowadzenia wojen, obyczajowości, strategii i taktyki. Oksana Ruda poddała analizie dorobek historiograficzny Ludwika Kubali dotyczący stosunków polskoukraińskich w XVII w., zwłaszcza zaś wojen kozackich 2. Autorka zwróciła uwagę na próbę obiektywnej oceny przyczyn i przebiegu walk. Ludwik Kubala był jednak badaczem, który te zagadnienia rozpatrywał z pozycji polskich i tylko częściowo uwzględnił wizje strony ukraińskiej. Ludwik Kubala urodził się 9 września 1838 r. w Kamienicy pod Limanową, zaś zmarł 30 września 1818 r. we Lwowie 3. Przyszły badacz epoki staropolskiej,

91 studiował prawo, historię i filozofię w Krakowie i Wiedniu. Brał czynny udział w przygotowaniach do powstania styczniowego. Był szefem policji powstaniowej w Krakowie, za co przesiedział prawie dwa lata w więzieniu. Po wyjściu na wolność podjął przerwane w 1863 r. starania o uzyskanie doktoratu na Uniwersytecie Jagiellońskim, co zakończyło się sukcesem w 1867 r. Po nieudanych staraniach o katedrę na Uniwersytecie Jagiellońskim w Krakowie przeniósł się do Lwowa, gdzie pracował jako profesor gimnazjalny, od 1883 r. łącząc obowiązki pedagoga ze stanowiskiem kierownika lwowskiej Biblioteki Pawlikowskich. Już od 1873 r. zaczęły ukazywać się drukiem szkice poświęcone wydarzeniom i osobom siedemnastowiecznej Rzeczypospolitej, które zostały opublikowane w latach w dwóch tomach jako Szkice historyczne. W kolejnych latach ukazywały się kolejne tomy tego dzieła. Ludwik Kubala poświęcał się też różnorodnym inicjatywom społecznym dla miasta Lwowa. Był członkiem Akademii Umiejętności i doktorem honoris causa Uniwersytetu Lwowskiego. Jednym z podstawowych pytań odnośnie historiografii Ludwika Kubali jest sposób opisu postaci. Właśnie malowniczość osób, literackie ujęcia 4, sprawiły, że Henryk Sienkiewicz po ukazaniu się Szkiców historycznych zaczął pisać Trylogię. Sienkiewiczowskie opisy Kozaków, tworzone niewątpliwie pod wpływem dziejopisarstwa Ludwika Kubali, do dziś wywołują kontrowersje i emocje. Natomiast napisana w połowie lat pięćdziesiątych XX w. powieść Władysława Zambrzyckiego, która dotyczy stosunków Rzeczypospolitej z Moskwą w XVII w. (zderzenia dwóch światów/mentalności: europejskiej i azjatyckiej), a inspirowana szkicem Ludwika Kubali Poselstwo Puszkina w Polsce, pozostała w maszynopisie ze względu na funkcjonowanie cenzury do 2007 r. 5 W swoich rozważaniach nie będę zagłębiał się ani w skomplikowane oceny relacji polskoukraińskich, jak również w metodologiczne dywagacje odnośnie roli jednostek i mas w dziejach, lecz zatrzymam się nad problemem sposobu konstruowania postaci historycznych przez Ludwika Kubalę. Ludwik Kubala w swoich pracach historycznych przedstawił całą galerię postaci Kozaków: od hetmana zaporoskiego Bohdana Chmielnickiego, jego synów i innych osób z jego otoczenia, pułkowników, do osób mniej znaczących, ale potrzebnych w danym momencie do konstruowania narracji. Jedynie tak zwaną czerń kozacką i chłopską ukazał jako masę. Niewątpliwie centralną postacią w narracji o wojnach kozackich pozostawał Bohdan Chmielnicki. Ludwik Kubala widział wiele okoliczności społecznych, kulturowych, narodowych, religijnych etc., które doprowadziły do wybuchu powstania w 1648 r., aczkolwiek według niego bezpośrednią przyczyną była osobista krzywda Chmielnickiego. Mimo że dość powszechnie Ludwikowi Kubali odmawiano kompetencji wojskowych (czasami również padały oskarżenia o niedostatki w krytyce źródeł i analitycznego myślenia), na tle stosunków społeczno-politycznych i militarnych scharakteryzował on Chmielnickiego jako dobrego wodza i polityka, wręcz męża stanu, prowadzącego aktywną politykę zagraniczną i umiejącego organizować działania dywersyjne na głębokim zapleczu armii koronnej. Na przykład w 1651 r. emisariusze Chmielnickiego 89

92 wprowadzali zamieszanie i trwogę w Rzeczypospolitej, co prowadziło między innymi do powstania na Podhalu (rozprawa Kostka Napierski). Potrafił być również przebiegły. Na przykład pod Zborowem początkowo prosił króla o przebaczenie, zaręczał wierność i posłuszeństwo, i oświadczał, że gotów ustąpić buławy Zabuskiemu, jeśli taka wola królewska 6. Chmielnicki zręcznie kształtował opinię społeczną, nawet w obliczu niebezpieczeństwa potrafił przekonać do swoich racji czerń chłopską. Ludwik Kubala w wielu swoich szkicach rysował obraz skomplikowanej gry Chmielnickiego między Rzeczypospolitą, Chanatem Krymskim, Mołdawią i Wołoszczyzną, Turcją, Rosją, Siedmiogrodem, Szwecją etc. Ludwik Kubala bynajmniej nie ograniczył się do roli politycznej i militarnej Chmielnickiego, lecz przedstawił go jako człowieka nie pozbawionego uczuć i emocji, co przejawiło się między innymi szacunkiem do zasłużonego żołnierza z przeciwnego obozu Mikołaja Zaćwilichowskiego, czy dość gwałtownym uczuciem do Heleny Czaplińskiej (II voto Chmielnickiej). Równie realistycznie, przywołując ówczesne źródła, Ludwik Kubala opisał śmierć Chmielnickiego i autentyczną żałobę nie tylko najbliższych, lecz także ludu ukraińskiego 7. Wyliczanie pochwał, jakich nie szczędził hetmanowi zaporoskiemu Ludwik Kubala, przekroczyłoby znacznie rozmiary pracy, dlatego ograniczę się do jednego zdania: Był to człowiek pod każdym względem nadzwyczajnych wymiarów przerastał ludzi wysoko uzdolnionych do tego stopnia, że wkraczał w dziedziny niepochwytne 8. Jednak najbardziej kontrowersyjnym tematem, po Ludwiku Kubali raczej omijanym przez historyków, jest pijaństwo Chmielnickiego. Historyk napisał między innymi: Wszelkie działania wojenne zależały od tego, czy hetman był pijany czy trzeźwy. Od tego również zależała karność i posłuszeństwo w obozie. Kiedy on pił, piło i wojsko całe. Nie było wtedy mowy o posłuszeństwie; pułkownicy chowali się po namiotach, kupy chłopstwa rzucały się jedne na drugie i rabowały w obozie. Zdawało się, że niema siły ludzkiej, któryby mogła przywrócić porządek, dopóki on nie otrzeźwiał 9. No cóż, nie pierwszy i nie ostatni przywódca narodu mający problem z alkoholem. Dla równowagi podam, że protektor podstarościego Daniela Czaplińskiego, wroga Chmielnickiego, hetman wielki koronny Mikołaj Potocki pod Korsuniem w 1648 r. siedział podobno pijany w karecie, zamiast dowodzić armią, i otrzeźwiał dopiero w niewoli. Jeden z pamiętnikarzy napisał o nim: więcej radził o kieliszkach i szklanicach, niżeli o dobru Rzeczypospolitej i całości onej 10. Starszy syn Chmielnickiego, Timofiej (zwany zdrobniale lub pogardliwie Tymoszka), opisany jest najobszerniej w rozprawie Wyprawa żwaniecka w kontekście skomplikowanych stosunków politycznych i militarnych w Mołdawii. Ludwik Kubala bardzo realistycznie opisał jego śmierć pod Suczawą, cytując dosłownie siedemnastowieczne źródło: Puszkarz wycelował, kula uderzyła w wóz, przy którym siedział Tymoszek i pił z Kozakami. Zgruchotawszy oś, ugodziła kawałkami tejże Tymosza z taką siłą, że mózg wyprysnął a on sam na miejscu bez duszy pozostał 11. Z racji późniejszego pojawienia się w życiu publicznym Ludwik Kubala znacznie mniej uwagi poświęcił młodszemu synowi Chmielnickiego, Jerzemu. 90

93 W narracji Ludwika Kubali często przewija się postać Iwana Wyhowskiego 12, aczkolwiek najwięcej w rozprawie Ugoda hadziacka. Przyszły hetman kozacki i wojewoda skromnie rozpoczął karierę. Chmielnicki docenił jego znajomość języków, a widząc jego sprawność i pracowitość mianował go pisarzem wojska zaporoskiego. Ludwik Kubala dość szczegółowo scharakteryzował jego karierę i taktykę polityczną w okresie samodzielnej działalności, a także, aczkolwiek mniej, życie prywatne. W wielu pracach, najbardziej zaś w rozprawie Bitwa pod Beresteczkiem Ludwik Kubala pozytywnie przedstawił umiejętność kierowania ludźmi i sztukę dowódczą pułkowników kozackich. Musieli oni samodzielnie działać, najpierw w czasie powitania chana w obozie i niedyspozycji Chmielnickiego, a zwłaszcza później, po uprowadzeniu hetmana zaporoskiego przez Tatarów. W narracji Ludwika Kubali sprawnie dowodzili wojskiem zastępujący wówczas Chmielnickiego Filon Dziedziała i Iwan Bohun. Według historyka Dziedziała był starym, doświadczonym żołnierzem, na polityce się nie rozumiał, szlachty polskiej nienawidził, króla czcił i wenerował, wierzył tylko w regularne wojsko i umiał wypełniać rozkazy 13. Po okrzyknięciu go zdrajcą na hetmana wybrano najpopularniejszego pułkownika w wojsku kozackim Bohuna. Ludwik Kubala napisał o nim: Odwaga lwa, chytrość węża, przebiegłość lisa i lekkomyślność wichru, drgały w każdej żyle jego. Wolność, step, wojna były jego żywiołem, mało go obchodziło, z kim i gdzie, byle go żadnem dłuższem zajęciem nie krępowano. Geniusz wojenny i kaprys kobiecy stworzyły tego Kozaka, któremu nie było równego 14. Tylko przypadek i panika dopełniły klęski wojska kozackiego, nie zaś błędy w dowodzeniu. Postacią bardzo popularną dzięki powieści Ogniem i mieczem jest Dymitr Burłaj. Ludwik Kubala opisał tę postać jako wielkiego wojownika, który był pułkownikiem kozackim, sławnym z wypraw na Morze Czarne, zwłaszcza zaś z powodu zdobycia Synkopy 15. Kubala nie podaje szczegółowo okoliczności jego śmierci. Stało się to w czasie próby obejścia na czele Kozaków zadnieprzańskich obozu polskiego i zdobycia kwatery regimentarza Andrzeja Firleja. Ludwik Kubala podał o wiele większy zestaw nazwisk pułkowników kozackich, ale co przecież zrozumiałe zwykle w kontekście toczących się działań wojennych lub innych okoliczności, na przykład stosunku do ugody perejasławskiej lub hadziackiej. Lwowski historyk barwnie kreślił postacie Kozaków z połowy XVII w., charakteryzując nie tylko ich wkład do dziejów politycznych i militarnych, lecz również przedstawiając szczegóły ich życia, w tym emocje i słabości. Współcześnie teoretycy dużo uwagi poświęcają na tak zwane historiograficzne kreowanie bohaterów 16. Czy Ludwik Kubala musiał kreować postacie Kozaków, czy raczej ich opisy powstawały w sposób naturalny, gdyż odzwierciedlały treści zawarte w przekazach źródłowych i nastroje zbiorowości? Ludwik Kubala nie znał oczywiście zaleceń tak zwanej nowoczesnej historiografii, ale zauważamy w jego narracji ujęcia mikrohistoryczne, czy stosowanie dialogów (co w jego epoce nie stanowiło wcale rzadkości). Tutaj zapewne tkwiła tajemnica popularności i inspiracji literackich. Charakterystyka postaci historycznych i ich działalność w narracji Ludwika Kubali, w tym także Kozaków, wymaga jednak dalszych, gruntownych badań. 91

94 1. A. Kubiak, Badania nad dziejami wojskowości w twórczości Ludwika Kubali, w: Studia z dziejów polskiej historiografii wojskowej, t. I, red. B. Miśkiewicz, Poznań 1975, s O. Ruda, Ludwik Kubala jako badacz dziejów stosunków polsko-ukraińskich XVII wieku, w: Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w., t. II, red. J. Maternicki, L. Zaszkilniak, Rzeszów 2004, s Dane biograficzne z: W. Czapliński, H. Wereszycki, Kubala Ludwik ( ), działacz powstańczy 1863, historyk, w: Polski Słownik Biograficzny, t. 16, Wrocław Warszawa Kraków Gdańsk 1971, s. 2-5; M. Wierzbicka, Kubala Ludwik, w: Słownik historyków polskich, Warszawa 1994, s Aleksandra Kubiak oceniła, że narracja Ludwika Kubali bardziej przypomina gawędę historyczną niż typową pracę naukową (op. cit., s. 110). 5. W. Zambrzycki, W oficynie Elerta. Luźne zapiski księgarskie z roku 1650, Warszawa L. Kubala, Szkice historyczne, t. I, Warszawa 1901, s Ibidem, t. V, Lwów-Warszawa 1917, s Ibidem, t. III, Warszawa-Kraków 1910, s Ibidem, t. I, s J. Jerlicz, Latopisiec albo Kroniczka, t. I, wyd. K.W. Wójcicki, Warszawa 1853, s L. Kubala, op. cit., t. II, Warszawa-Kraków 1901, s Używa imienia Jan, gdyż Wyhowski był polskim szlachcicem (ibidem, t. VI, Lwów 1922, s. 85). 13. Ibidem, t. I, s Ibidem, t. I, s Ibidem, t. I, s W polskiej metodologii historii najbardziej znane są opinie na ten temat Jerzego Topolskiego (Jak się pisze i rozumie historię. Tajemnice narracji historycznej, Warszawa 1998, s ). 92 Іван Тимів (Калуш Івано-Франківської області), історик завідувач етнографічного музею Калущини Розгром гетьманом Яном Собеським татарських військ на Калущині у жовтні 1672 р. У цьому році минає 340 років від часу переможної битви польського короля Яна Собеського з татарами на землях Калуського староства. Тоді було врятовано тисячі українських невільників від продажу в рабство, призупинено пограбування й розорення краю. Перемога засвідчила активну участь населення Прикарпаття в боротьбі з ординцями. Найдостовірніше джерело, в якому розповідається про перебіг битви це лист безпосереднього учасника подій коронного гетьмана Яна Собеського до короля Михайла Вишневецького ( ), а не Яна Казимира ( ), як пише В. Грабовецький, бо, як видно із хронології правління, Ян Казимир на час битви уже не був королем [1]. Матеріали цього листа, написаного Яном Собеським до згаданого короля 14 жовтня 1672 р., а також Щоденника розгрому татар Яном Собеським, маршалком і гетьманом великим коронним у 1672 році, автором якого був, очевидно,

95 один із біографів гетьмана, є найціннішим і чи не єдиним документальним свідченням очевидців про ті події, адже лист і щоденникові записки написані із свіжих вражень. Згадані джерела виявив у Вілянові під Варшавою бібліотекар Станіслав Пшилецький, який у середині ХІХ ст. займався опрацюванням рукописів колишньої королівської бібліотеки. Віднайдений ним Щоденник охоплює події від 18 вересня до 14 жовтня 1672 р. У ньому розповідається про боротьбу гетьмана Яна Собеського з татарами, їх переслідування та знищення в битві під Петранкою та Угриновом у середині вересня 1672 р. [2]. Важливим джерелом для висвітлення обставин цієї битви є також Хроніка походу коронного війська супроти жорстоких татар, що поверталися від 4 до19 жовтня 1672 р. [3]. Про цю подію згадується також у Пам ятках Яна Хризостома Паска за рр., де зазначено, що після захоплення Кам янця-подільського татарські загони глибоко розпустилися, але наше військо 1 всюди їх побило: під Комарнем, Калушем, а по лісах і болотах їх 2 багатьох знищили селяни [4]. Завдання нашої статті є таким: на основі історичних джерел простежити перебіг збройної боротьби польських військ і українського населення з татарами під час походу Яна Собеського на татарські чамбули 5 14 жовтня 1672 р.; встановити хронологічну послідовність подій; виправити наявні неточності та визначити напрями подальших досліджень цієї проблеми. Історію висвітлюваної нами у цій статті битви дослідники спеціально не вивчали, але принагідно згадували у своїх працях. Писали про неї польські історики ХІХ ст., зокрема К. Ґурський, Ф. Ключицький, Л. Роґальський, Л. Татомір [5]. Останній докладно описав рейди татарського війська територією Прикарпаття жовтня 1672 р. [6]. Про розгром татар на Калущині згадує у своїх дослідженнях і О. Чоловський: Рештки татарських загонів були розгромлені у Боднарівських лісах, де їх доконали залоги зі Станіславова, Галича, Єзуполя, Тисмениці [7]. Розпущені для грабежу чамбули (загони. І. Т), зауважував О. Чоловський, почергово розгромив Ян Собеський під Краснобродом, Немировом і Петранкою та під Калушем [8]. Тут ідеться про місцевість між Бережницею та Угриновом. Саме про неї згадує у своїй праці відомий польський історик Януш Паєвський: Найбільшої поразки татарам гетьман завдав 14 жовтня поблизу Петранки і Угринова. Тут було повністю розбито великий чамбул, а їхній командувач нурадин, високий достойник кримський, з кількома десятками воїнів утікав лісами, і лише 21 жовтня добрався до головного турецькотатарського табору під Бучачем [9]. У міжвоєнний період рр. військово-історичні студії про похід Я. Собеського на татар у жовтні 1672 р. підготували О. Лясковський та Х. Зелінський [10]. Цікаві історичні відомості про події згаданої пори подає й Л. Підгородецький. За його спостереженнями, Ян Собеський під 1 Ідеться про польське військо. 2 Татар. 93

96 Красноставом зібрав 3 тис. вершників і рушив на татар. Поблизу Немирова, звільнив гурт невільників. Пройшовши маршем 200 км, атакував татарський кіш під Комарнемі - Калушем. За 9 днів гетьман пройшов з військом 450 км і здобув 7 перемог [11]. Із сучасних польських дослідників питання походу Яна Собеського на татарські чамбули вивчали Я. Хорват, А. Ґліва,М. Сікорський, М. Ваґнер та інші історики [12]. В українській історіографії про жовтневі події 1672 р. в Руському воєводстві писали історики О. Апанович [13], В. Грабовецький [14], Т. Чухліб [15], згадуються вони і в краєзнавчих виданнях і публікаціях, присвячених Калушу [16]. Загалом перебіг цієї битви в історико-краєзнавчій літературі висвітлено лише частково, що пов язано, насамперед, із браком джерельних матеріалів. До того ж, наявна історична інформація нинішніми дослідниками трактується не завжди однозначно. Так, Я. Рабінович і М. Хвостін у своєму нарисі про Калуш, згадуючи події осені 1672 р., зазначили: 1672 року війська Яна Собеського, в складі яких були жителі Калуша, розгромили під містом великий загін татар хана Селім Ґірея. Кілька тисяч їх було вбито, 20 тис. взято в полон [17]. У висвітленні цієї події допущено неточність, на яку у свій час звернув увагу краєзнавець М. Миронюк. Твердження укладачів Історії міст і сіл УРСР, зауважує дослідник, про те, що поляки взяли у полон 20 тисяч ординців, не відповідає дійсності, бо усі польські джерела мовлять про визволення з полону бранців-слов ян 1, а не взяття в полон татарської орди [18]. Наступна помилка авторів нарису уже географічна. Адже історичні джерела однозначно і точно вказують місце битви це село Петранка Рожнятівського району, яке віддалене від Калуша на 28 км, а від Рожнятова на 12 км, тому твердження, що битва відбулася під Калушем, не відповідає дійсності. Невідповідність тут полягає й у тому, що за свідченням джерел, останній бій з татарами відбувся поблизу сіл Бережниця і Старий Угринів на Калущині. Друга половина XVII ст. була важким періодом в історії нашого краю. Напруженим залишалося внутрішньополітичне становище в державі. Король Михайло Вишневецький не отримав загального визнання, хоча шляхта підтримувала його. Проте магнати на чолі з примасом Пражмовським і гетьманом Яном Собеським прагнули усунути короля. Виникло два угруповання голомбйовська і ловицька конфедерації. Обидві готові були розпочати збройну боротьбу за владу [19]. Неспокійним залишалося й міжнародне становище. Незважаючи на васалітет Криму щодо Османської імперії, кримський хан Селім Ґірей ( рр.) відчував себе повноправним господарем становища, розцінюючи свою залежність від Порти як чисту умовність. Ще у період Хмельниччини його попередник Іслам Ґірей ( ) допомагав 1 Маються на увазі мешканці Галицької землі. 94

97 українському гетьманові у війні проти Речі Посполитої. До того ж, татари не переставали нападати на польські володіння. Лише на Калущині вони побували у 1616, 1617, 1618, 1621 роках [20]. Однак у стратегічно важливих для османів операціях татари все ж зобов язані були брати участь. Укладення Андрусівського перемир я 1667 р. не змусило турків відмовитися від непереборного прагнення оволодіти українськими землями, а навпаки, підштовхнуло османів до рішучих дій. Висока Порта поставила поляків перед необхідністю вибору: або відмовитися від Правобережної України, або ж готуватися до війни. Відразу по завершенні військових дій проти Венеції на Середземному морі восени 1669 р. Стамбул почав готувати свої військові сили до війни проти Речі Посполитої [21]. Уже на початку 70-х років взаємини Речі Посполитої та Порти ускладнилися, і війна стала реальністю. Татари виступили у складі турецької армії ( тис.) Мехмеда ІV ( ), яка розбила польське військо на Поділлі й рушила углиб краю. Зупинити наступ одного із підрозділів татарського війська вдалося лише на території Калуського староства, до якого на той час входили села Добровляни, Довпотів, Загір я, Підмихайля, Петранка, Пійло, Камінь, Конюшки, Мостище, Новиця, Рип янка, Старий і Середній Угринів та інші поселення [22]. Падіння Кам янця-подільського 27 серпня 1672 р. завдало потужного удару обороноздатності Речі Посполитої, яка виявилася безсилою перед наступом турецько-татарсько-козацької армії, що продовжувала свій похід на Львів. Тим часом до Руського воєводства вторглася тисячна орда Селім Ґірея. Окремі її загони розбіглися по околицях у пошуках здобичі та ясиру. Військо Яна Собеського, оплачуване переважно власним коштом гетьмана, налічувало всього вершників. Чисельна перевага ворога змусила коронного гетьмана обрати тактику несподіваних раптових нападів на окремі татарські загони, перейняту власне у самих татар. Збройні сутички з ординцями тривали від 5 до 14 жовтня 1672 р. [23]. Хан Селім Ґірей, вторгшись на українські землі, поділив свої полчища на три великі групи, що розташували свої коші в Немирові, Комарномуй за Дністром. Ці табори були своєрідними опорними пунктами, у яких знаходилося по тис. ординців і куди звозили захоплену здобич і ясир. Саме звідси розбігалися дрібні татарські загони по всьому краю навіть у найвіддаленіші глухі куточки, де населення не чекало нападу і де захоплювали найбільше ясиру [24]. На Прикарпаття вирушило одне із відгалужень орди під орудою наймолодшого керманича татарського війська Аджі Ґірея. А тим часом гетьман Ян Собеський, зібравши 3130 війська, постановив собі громити ворога скрізь, де його дістане, рятувати край від спустошення й визволяти невільників, і в такий спосіб протистояти турецько-татарській навалі, що заполонила усю країну. Тому перший виступ гетьманського війська з-під Красноставу 5 жовтня був спрямований на Замостя, де зухвалі татари напали на його військовий підрозділ хоругву. Тим часом начальник гетьманської розвідки козак Завіша доповів про перебування великого 95

98 татарського загону Аббас мурзи поблизу Красноброду. Знищуючи невеликі відділи татар і звільняючи ясир, гетьман рушив до Красноброду. Татари ж, довідавшись про наближення поляків, залишили Красноброд. У Старій Волі розвідка й полонені татари повідомили, що у межиріччі Вепру й Сяну спустошує польські землі Джіамбет Ґірей султан. Туди негайно були направлені передові відділи гетьманського війська, очолювані поручником Ласком. 6 жовтня 1672 р. біля містечка Наролю вони вщент розгромили два татарських відділи, звільнили ясир (здебільшого дітей) та відібрали награбовану здобич (коней і худобу). Це була перша перемога у військовому поході проти татар, яка підняла бойовий дух жовнірів. 7 жовтня військо вирушило на Любачів. Дорогою поручник Лінкович поблизу палаючого Тішанова розбив маленьку групу татар і захопив полонених, які повідомили, що головний кіш Джіамбет Ґірея, до якого повертаються із здобиччю усі загони, знаходиться біля Немирова. Маючи надію розбити татар у зборі, гетьман рушив до Немирова. Хоругви ротмістра Лазінського (50 осіб) і Зброжка (50 осіб) мали перекрити шлях біля палаючого Любачова до Немирова, а потім приєднатися до битви. Тим часом гетьманські війська по бездоріжжю рухалися до Немирова. Там, перекривши татарам відступ до міста, Собеський несподіваним ударом з тилу повністю розгромив ординців. Однак Джіамбет Ґірею таки вдалося утекти. Гетьманське військо, подолавши від 5 по 7 жовтня 150-кілометровий марш та провівши 5 великих боїв, 8 жовтня зупинилося на відпочинок. А вже 9 жовтня гетьман вирушив яворівським шляхом на Городок [25]. У поході від полонених татар і розвідки Собеський дізнається про розташування основного татарського коша нурадин-султана 1 поблизу Комарна, куди й спрямовує військо. Там знаходилася резервація з ясиром і біля 10 тисяч татар. Татари, дізнавшись про наближення поляків, почали весь ясир виставляти наперед. Багатьох хворих і старших людей знищували. Розташувавши слабші відділи за лінією фронту, Собеський дозволив їх потіснити, і коли татари заглибилися у польські лави, потужнішими силами завдав нищівного удару з флангів. Татари були розбиті. Звільнено 20 тис. ясиру. Нурадин із загоном в 1,5 тис. воїнів переправився через Дністер і за Болеховом об єднався з Аджі Ґіреєм. Переслідуючи татар, гетьман допускав можливість відступу ординців у знайомі їм Боднарівські ліси [26]. Отже, розгромивши татарський табір поблизу м. Комарно Ян Собеський продовжував переслідувати уцілілі підрозділи нурадина, який намагався наздогнати основні сили Аджі Ґірея (наймолодший керманич війська), що рухалися до Дністра. Гетьман вирішив перехопити весь відступаючий татарський загін під Роздолом на переправі через Дністер. Із цією метою Я. Собеський звелів 10 жовтня поблизу Комарно налагодити переправу, яка за ніч була підготовлена. 11 жовтня частина гетьманського війська перейшла Дністер. Саме в цей час із татарського табору, що знаходився за 1 Титул другого після калги наслідника ханського престолу. 96

99 милю 1 біля Грушевої 2, де татари шукали зручну переправу, до польського війська прийшов селянин, який вночі утік із полону. Втікач повідомив, що Аджі Ґірей із основними силами збирається йти на Комарно і поблизу села Мости має намір перейти Дністер та переправити великий ясир, захоплений у Підгір ї, худобу, коней та іншу здобич. Отримавши повідомлення, коронний гетьман наказав тим підрозділам, що вже встигли переправитися, повернутися і рушив до того місця, куди мали підійти татари. По дорозі розгромив татарський відділ із кількасот вояків і швидко прибув до вказаного місця. Але переправитися через Дністер унаслідок великого розливу ріки не було можливості, а існуючий міст був зруйнований. Тоді Собеський звернувся за допомогою до селян. Один господар із села Волшчи за добру плату погодився показати броди, і до заходу сонця військо Я. Собеського таки перейшло Дністер [27]. Польське військо, проминувши села Мости й Волшче, наблизилося до с. Грушева, проте ординців там не застало. Тим часом татари, вийшовши на Золотий шлях, попрямували до Дрогобича і Стрия. Жовніри, наздоганяючи татар, дісталися Дрогобича, а далі польське військо попрямувало до села Гаї. Тут гетьман отримав повідомлення розвідки про те, що татари випередили його на два дні маршу і прямують до Боднарівських лісів, які вони можуть оминути і піти на відомі їм переправи біля Галича, а тоді їх не наздогнати. Тому польське військо, не гаючи часу, вночі рушило на ординців [28]. 12 жовтня надвечір поляки зупинилися за півтори милі від м. Стрий і після тригодинного відпочинку продовжило переслідування ворога, який прямував на Болехів і Долину. Удосвіта 13 жовтня гетьманське військо підійшло до села Станькова 3. Місцеві селяни, прийнявши польських вояків за татар. відкрили стрілянину та організовано вийшли в поле гуртом чисельністю у декілька сотень. Ян Собеський пояснює такі дії станьківчан тим, що у той час ніхто і не пам ятав, коли востаннє бачили польських жовнірів у цих краях [29]. Наведений приклад переконливо свідчить про здатність селян до організованої самооборони і навіть наступальних дій проти нападників, а також засвідчує беззахисність краю. Тим часом, порозумівшись із селянами, відділи Яна Собеського після короткого відпочинку рушили у напрямку Болехова й Долини. Але минувши Болехів, гетьман повертає на Рожнятів, а звідти здійснює нічний 85-кілометровий марш до села Голинь. Випередивши татар, поляки зупинилися за милю від Калуша. Тут розвідники повідомляють Собеському, що нурадин уже біля Болехова і там об єднався із військом Аджі Ґірея, привіши йому 1,5 2 тис. вершників. Однак увесь ясир залишив біля Комарно. Інша ж частина татарського війська, минувши Самбір, Стрий, Болехів, Долину, пішла у напрямку Галича на переправи [30]. А ще одна 1 Миля у Руському воєводстві дорівнювала 9724 м. 2 Нині с. Грушів Яворівського району Львівської обл. 3 Імовірно, с. Станькова Калуського р-ну Івано-Франківської обл. 97

100 просувалася в напрямку Боднарівських лісів. Олександр Чоловський зауважує, що татарські летючі загони в цей час завдали шкоди монастирю в Єзуполі, забрали волів у с. Узень і продовжували спустошення [31]. Це було видно за полум ям пожеж, які вони залишали після себе. Тим часом розвідники повідомили гетьману Собеському, що татарам відомо: у Боднарівських лісах готуються засіки. Тому вороги повертатимуться та проходитимуть поблизу Калуша. Але цим донесенням гетьман, очевидно, не довіряв. Він негайно відправив вістунів до найближчих замків у Калуші, Новиці, Рожнятові із наказом, аби селяни поспішно виходили зі зброєю, яка в кого є, до лісу на цілу ніч, щоб остаточно закрити засіками і завалами прохід татарам. Ці своєрідні пастки селяни закладали спеціально на тісних переходах та на дорогах, якими служили й долини річок. Тому перекритими мали бути не тільки шляхи з Долини на Калуш, а й пониззя рік Лімниця, Бережниця та Луква. Добровільно погодилось до цієї справи декілька тисяч селян [32]. Селяни, писала історик Олена Апанович, відіграли велику роль у знищенні ворога, що ховався в лісах і болотах після розгрому загону нурадина. Жителі сіл, розташованих в околицях Калуша, Рожнятова, Новиці, влаштовували засідки у Боднарівських лісах, створювали там засіки і перешкоди ворогові, вони знищили кілька тисяч татар. Селяни повідомляли Собеському дані про пересування татарських загонів, давали відсіч ворогові. Їм належить чимала заслуга у визволенні полонених [33]. Тим часом нурадин, минувши Рожнятів, попрямував долинами потоків річки Бережниці у напрямку с. Петранка, де зупинився на відпочинок. Постій татар дозволив Собеському не тільки наздогнати татар, а й перекрити їм шляхи відступу. Щоб використати повністю терен і фактор несподіваності, гетьман вирішив дати бій удень. Тому вночі при світлі місяця військо гетьмана з Голиня рушило у напрямку Новиці, а звідти прямо на південь, до Петранки, маючи за орієнтир вогні у татарському таборі. Польське військо, виснажене важкими переходами по бездоріжжю, кількаденним голодом, холодом, було на межі фізичних можливостей. Гетьман, маючи на початку походу 3150 воїнів, довів до Петранки лише 1500 осіб, тобто менше половини з того, що мав на початку походу. А попереду був ще вирішальний бій із чисельно переважаючим (8 тис.) татарським військом [34]. Вирішальним днем рейдової війни з татарами стало 14 жовтня 1672 р. Як свідчать джерела, польське військо цього дня рухалося по бездоріжжю в напрямку Калуша. Поблизу Новиці поляки на кілька годин випередили татар. Щоб не допустити флангового удару ворожих сил, гетьман наказав відділам Боруховського та Козубського затаїтися і непомітно пильнувати ворожі фланги, а сам із основними силами вранці вирішив спеціально показатися татарам, які теж були уже на марші, щоб відвернути їхню увагу від підготовленої засідки. Спершу ординці, не розібравшись, прийняли 98

101 військо під польськими хоругвами, що показалося із-за гори, за своє 1. Але напад кількасот польських добровольців на татар опам ятав їх, і вони почали чинити сильний опір. Татари, зазвичай, намагалися виставити наперед ясир 2. Але не встигли, бо в наступ пішли хорунжий із полками, а за ними гусари на чолі із гетьманом Я. Собеським. Окремий полк воєводи руського (Станіслава Яблоновського. І. Т.) вдарив на татар із тилу, щоб не допустити втечі татар у напрямку Польщі. У цей же час пан Галицький наздогнав татарського хорунжого, вирвав у нього з рук хоругву, а самого убив. Зав язався жорстокий бій. Татари спробували завдати удару на флангах, але загони, що були в засідці, одразу знищили напасників. У великому бою поблизу загинуло чимало воїнів із обох сторін. Побачивши наступаючих гусарів та інші хоругви гетьманського війська, татари кинулися втікати у напрямку Угринова Старого. Коридор для відступу ординців утворився тому, що головні гетьманські сили підійшли до місця битви із запізненням, і замість того, щоб стати до бою по лінії фронту, вони зайшли із флангу. Проте у бік Угринова втекла незначна частина татарського війська, а решта розбіглася по лісах, де на них чекали у засідках селяни. Переслідування орди тривало два наступні дні. До польського полону потрапило кілька десятків знатних татар, між ними і візир нурадина Аліша Ага, який ще недавно громив польські загони біля Ладижина на Поділлі. Султани* з охороною знаходилися у резерві й навіть не встигли дати необхідних розпоряджень та наказів, як опинилися в полоні, сюди ж потрапили ханський економ і 8 мурз. Серед трофеїв поляки захопили 8 хоругв і бунчук, багато коней. Рештки татарського війська втекли до лісу, де ховалися на деревах і в кущах. Таких було знайдено більше 120 осіб [35]. Характеризуючи ключовий момент цих подій, історик Леон Рогальський зазначав: Собеський надійно заховав свої загони у Боднарівських лісах і вичікував зручного часу для нападу [36]. Мало хто з напасників тоді повернувся, писав Я. Собеський, а було їх за даними гетьмана близько 8 тис. вояків, тоді як поляків 1,5 тис.. Вказана цифра чисельності татар виглядає завищеною, за іншими даними ординців було 4 тис., що є більш правдоподібно [37]. Щоб остаточно розправитися з нападниками, які розбіглися по лісах, гетьман коронний наказав повідомити про розгром орди до Станіславова, Галича, Тисмениці. Багато люду з тих замків повиходило. Міщани і селяни ловили татар у лісах і знищували. Деякі з нападників, яким уже сильно докучав голод, здавалися добровільно. Один із знатних татар, побоюючись, щоб його не убили селяни, почепив на палку якісь папери і вийшов з ними із лісу. Та коли у селі Бережниця селяни намагалися його знищити, то він почав руською (українською) мовою проситися, заявляючи; що є послом з листами, і щоб його до Собеського доправили. Коли ж татарина підвели до гетьмана, то він попросив нагодувати [38]. 1 В іншому документі за відділ замкового гарнізону. 2 Мабуть, щоб прикриватися ним. 99

102 Та найбільшою заслугою коронного гетьмана Яна Собеського було звільнення 10 тисяч люду, захопленого татарами в ясир. Були то шляхтичі й шляхтянки, діти, а набільше молоді дівчата. Переважна більшість невільників були із Сяноцького краю. 15 жовтня під Угриновом, на тому місці, з якого ворог почав втікати до лісу, відправлено святу месу. 16 жовтня гетьманські війська, віддалившись на 1,5 милі від Калуша, заночували, а наступного дня вирушили до Сокаля, на місця постою. Дітей же, які залишилися без матерів, гетьман наказав збирати на вози. Щоб справа рухалася жвавіше, кожному, хто приносив дитину, давали по одному тимфу 1. Дітей на возах допровадили до Калуша, де за кошти Я. Собеського для них було споруджено притулок. Тут малі бранці отримували харчування й виховання [39]. Про кількість знайдених по лісах і дорогах дітей історик В. Грабовецький писав так: Самих тільки дітей визволено більше тисячі, які в історії Калуша були названі калуськими сирітками. Король Ян Собеський ( ) побудував для них у Калуші притулок [40]. Важливу роль у перемозі військ Я. Собеського над татарами відіграла допомога місцевого населення нашого краю, без якої гетьман не зміг би обійтися. Адже в бойовому поході польських військ, що мав очевидні ознаки партизанської боротьби, селяни були для польського війська провідниками на місцевості й розвідниками, допомагали будувати мости і переправи, улаштовувати лісові завали і засіки, були безпосередніми учасниками збройних сутичок із ординцями у складі драгунських хоругв та переслідувачами розбитого татарського війська. Отже, спільні дії всього селянського люду і міщан були важливою причиною перемоги над ворогом. Про активну участь селян у боротьбі з татарами схвально відгукувався і сам гетьман Ян Собеський. У своєму листі до короля він писав: Залишки (татар. І. Т.) досі витягують селяни й челядь, ну, і більше знищують, особливо селяни, між якими є велика на тих поган ненависть [41]. Аналіз джерел показує, що одним із важливих завдань нападників було захоплення ясиру, розміри якого подаються в різних величинах. Януш Паєвський, покликаючись на підрахунки самого Я. Собеського, називає число невільників 44 тисячі. Леон Роґальський, спираючись на Діяріюш походу коронного війська, стверджує, що натовп невільників складав 30 тис. осіб [42]. Нам видається, що така кількість могла б стосуватися загального числа полонених у цілому воєводстві, включаючи й тих, що татари покинули під Комарним та інших місцях. Найчастіше дослідники називають чисельність ясиру, звільненого 14 жовтня, в 20 тис. осіб. Таку кількість вказують, зокрема, В. Грабовецький та Л. Підгородецький. На думку О. Чоловського, тільки біля села Петранка було звільнено захоплених у неволю людей. Проте повідомлення основних джерел про цю подію однозначно засвідчують про звільнення 14 жовтня 1672 р. десятитисячного ясиру, що є 1 Польська 30-грошова напівсрібна монета. Високі військові достойники. 100

103 найбільш вірогідною цифрою, оскільки вона без змін вказується, як у Щоденнику погрому татар, так і в листі Яна Собеського до короля [43]. Отже, наявні джерельні матеріали засвідчують, що в період польськотурецької війни рр. активні бойові дії проти татар на території Калущини тривали в період із 10 до 14 жовтня і мали характер рейдових атак на кочів я ординців та епізодичних сутичок із ворогом. Вирішальна битва відбулася 14 жовтня 1672 р. біля села Петранка та між селами Бережниця й Угринів. Саме тут остаточно розгромлено основні сили Аджі Ґірея. Тому, коли йдеться про остаточну перемогу над ординцями, то слід мати на увазі, що вона відбулася біля Петранки, під Старим Угриновом і Бережницею та у Боднарівських лісах, що співпадає з повідомленнями джерел про цю подію. А вираз під Калушем слід вважати чисто умовним тому, що про військові дії поблизу самого міста, ба навіть біля навколишніх сіл Загір я, Підгірки, Хотин у джерелах ніде не згадується. Щодо військової тактики, то для розгрому ординців гетьман Я. Собеський успішно застосував флангові удари і напад із тилу, швидкі маневри і несподівані набіги на ворога, тобто бив татар їхньою ж зброєю. Злагоджено діяла й гетьманська розвідка, яку складали відділи із воїнів під загальним командуванням Атанасія М янчинського [44]. Після розгрому орди рештки татарського війська розбіглися. Більшість їх утекла до Боднарівського лісу, де за допомогою селян Калуського й Галицького староств та міщан Станіславова й Тисмениці, ординці були остаточно розбиті. Ця перемога результат спільних і організованих дій польського війська та українського населення Прикарпаття. Однак здобута перемога не вплинула на загальний результат війни, що почалася. Адже Річ Посполита, виявилася не здатною продовжувати війну і погодилася на дуже важкі для неї умови Бучацького миру 18 жовтня 1672 р., за яким до турків відійшло Поділля із Кам янцем-подільським, а Польща зобов язувалася сплатити 80 тис. талерів контрибуції, а також щорічно давати турецькому султанові 22 тис. злотих данини за зняття облоги Львова [45]. Загалом, для більш докладного вивчення перебігу воєнних дій на Прикарпатті у жовтні 1672 р. доцільними могли б бути польові обстеження місцевості в околицях Бережниці, Угринова (Старого і Середнього) і Петранки, а при необхідності й археологічні розкопки. Доброю справою могло б бути складання докладної картотеки джерел та історіографії, і більш ґрунтовне опрацювання польських документальних і наративних (донесення, листи, щоденники) та східних (турецьких і татарських, російських) джерел, у яких розповідається про цю подію, та підготовка археографічного видання. Підбір й упорядкування мистецьких творів, дотичних цій тематиці, тощо. Література 1. Грабовецький В. Історія Калуша з найдавніших часів до початку ХХ ст. Дрогобич : Відродження, С

104 2. Dziennik pogromu Tatarów przez Jana Sobiskiego marszałka i hetmana wielkigo koronego w roku 1672 // Biblioteka Ossolińskich. Pismo Historyi, Literaturze i umiiętnościom i rzeczom narodowym poświęcone. Lwów, S Diaryusz expedycyi wojska koronnego przeciwko Tatarom grassujączym powracającym od 4 oktobr. do 19 tegoż, r // Grabowski A. Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. Kraków, Т. 1 : diaryusze, relacye, pamętniki i t. p., służyć mogące do objaśnienia dziejów krajowych: tudzież listy historyczne do panowania królów Jana Kazimierza i Michała Korybuta, oraz listy Jana Sobieskiego marszałka i hetmana wielkiego koronnego. S Рamętniki Jana Chryzostoma Paseka odnoszące sie od lat 1656 do Wydanie Kaz. Turowskiego. Sanok S Górski K. Wojna Rzeczypospolitej polskiej z Turcją w latach 1672 i im // Biblioteka Warszawska. T. I. Warszawa, S ; Pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego.Tomu I-o część II-ga, Obejmująca pisma od roku 1672 do roku 1674 / Zebrał i wydał F. Kluczycki. Kraków : Nakładem Akademii Umiejętnośći Krakowskiej S , [XXXIX]; Rogalski L. Dzieje Jana Sobieskiego króla Polskiego,Wielkiego ksіęcia Litowskiego. Warszawa S. 24; Tatomir L. Ślady króla Jana III w kraju naszym. Lwów, s. 6. Tatomir L. Ślady króla Jana... S Czołowski A. Z przeszłosći Jezupola i okolicy. Lwów S Czołowski A. Złoty szlak. Stanisławów S Pajewski J. Buńczuk i koncerz. Z dziejów wojen polsko-tureckich. Poznań : Wydwo Poznanskie, S Laskowski O. Wyprawa na czambuly // Żołnierz Polski. Rocz. X. 1926; Zieliński H. Wyprawa Sobieskiego na czambuły tatarskie. Przegląd Historyczno-Wojskowy. Rocz. 2. Tom. 2. Zesz. 1. Warszawa, S Podhorodecki L. Tatarzy. Warszawa, S Horwat J. Pościg hetmana Jana Sobieskiego za Nuradyn-sołtanem w październiku 1672 r., Materiały i Studia Muzealne. T. IV. Przemyśl, S ; Gliwa A. Najazd tatarski na ziemię przemyską podczas wojny polsko-tureckiej w 1672 r. // Rocznik Przemyski. T. XXXIX. Z. 4 : Historia. Przemyśl, S. 3-64; Sikorski M. Wyprawa Sobieskiego na czambuly tatarskie Zabrze, 2007; Wagner M. Wojna polsko-turecka w latach T. 1. Zabrze, S Апанович О. Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії ті роки XVII ст. К., с. 14. Грабовецький В. Історія Калуша з найдавніших часів до початку ХХ ст 223 с. 15. Чухліб Т. Козаки та Яничари : Україна у християнсько-мусульманських війнах років. К. : Видавничий дім Києво-Могилянська академія, с. 16. Рабінович Я., Хвостін М. Калуш // Історія міст і сіл Української РСР. Івано- Франківська область. К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР С ; Миронюк М. Калуш від поселення до міста. Сторінки історії Калущини // Дзвони Підгір я. 1992, 27 черв. 17. Рабінович Я., Хвостін М. Калуш С Миронюк М. Калуш від поселення до міста. Сторінки історії Калущини 19. Целевич Ю. Облога Львова в році 1672 // Зоря: Львів Кн. 3. С Грабовецький В. Історія Калуша С. 25, Чухліб Т. Козаки та Яничари С Грабовецький В. Історія Калуша С. 76,

105 23. Pajewski J. Buńczuk i koncerz S ; Grabowski A. Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. Kraków, Т. 1. S Апанович О. Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії С Zieliński H. Wyprawa Sobieskiego na czambuły tatarskie. S. 9, Там само. S. 21, 23-25, Dziennik pogromu Tatarów przez Jana Sobiskiego S , 424; Zieliń - ski H. Wyprawa Sobieskiego na czambuły S Zieliński H. Wyprawa Sobieskiego S. 31, 32; Diaryusz expedycyi wojska koronnego przeciwko Tatarom S Dziennik pogromu Tatarów S. 320, Zieliński H. Wyprawa Sobieskiego S Czołowski A. Z przeszłosći Jezupola S Dziennik pogromu Tatarów S , ; Tatomir L. Ślady króla Jana... S. 36; Zieliński H. Wyprawa Sobieskiego S Апанович О. Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії C Zieliński H. Wyprawa Sobieskiego S. 35, Dziennik pogromu Tatarów S , ; Zieliński H. Wyprawa Sobieskiego S Rogalski L. Dzieje Jana Sobieskiego króla Polskiego... S Dziennik pogromu Tatarów S. 326; Czołowski A. Złoty szlak. S Diaryusz expedycyi wojska koronnego przeciwko Tatarom S. 196; Dziennik pogromu Tatarów S Ibid. S. 322, 326; Zieliński H. Wyprawa Sobieskiego S ; Diaryusz expedycyi wojska koronnego przeciwko Tatarom S Грабовецький В. Історія Калуша C Dziennik pogromu... S. 326; Zieliński H. Wyprawa Sobieskiego S Pajewski J. Buńczuk i koncerz S. 143; Rogalski L. Dzieje Jana Sobieskiego króla Polskiego... S. 24; Diaryusz expedycyi wojska koronnego przeciwko Tatarom S Грабовецький В. Історія Калуша C. 90; Podhorodecki L. Tatarzy. S. 314; Dziennik pogromu Tatarów S Zieliński H. Wyprawa Sobieskiego S Довідник з історії України (А-Я) / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. К. : Ґенеза, С. 95; Чухліб Т. Козаки та Яничари С Володимир Гуцул (Ужгород), співголова історикореконструкційного товариства "Ликіцарські Гукани", кандидат історичних наук Пам ятка станкового живопису «Битва під Оршею» з національного музею у Варшаві як джерело до історії козацтва першої третини XVI ст. Автор висловлює щиру подяку Національному музею у Варшаві, Фундації підтримки науки «Каса ім. Й. Меновського» (Польща) та Інституту Інтердисциплінарних досліджень «Artes Liberales» Варшавського університету за допомогу у підготовці даного матеріалу 103

106 Візуальні джерела, дотичні до козаків першої половини XVI ст., якось не тішаться особливою увагою українських дослідників. У двох томах «Історії українського козацтва» видання років найстарше візуальне джерело це портрет Петра Конашевича Сагайдачного, датований 1622 р., де козацький гетьман не відрізняється озброєнням від певних учасників битви під Оршею [13; I]. У статті Олександра Галенка про лук та рушницю в лицарській символіці українського козацтва міститься репродукція фрагменту пам ятки, якій присвячена дана доповідь. Проте автор, вибравши для ілюстрації своїх дослідницьких здобутків сюжет переслідування гусарами московітів, не помітив, на жаль, куди цікавіших для історії козацтва персонажів [12; 57]. Приклади, при бажанні, можна значно помножити. Пам ятка станкового живопису невідомого авторства «Битва під Оршею» з Національного музею у Варшаві це непересічне явище ренесансової «документальної» баталістики, котре прямо стосується української історії. Датована другою половиною 1520 першою половиною 1530 р.р., пам ятка постала в родинному колі князів Острозьких [1; 138]. Не виключено, що її замовником був сам князь Костянтин Острозький. Оскільки пам ятка є документальною візуальною фіксацією його перемоги над московським військом у битві під Оршею 8 вересня 1514 р. Дискусія (куди заангажовані білоруські, литовські, німецькі, польські, російські та швейцарські вчені) про «правдивість» і конвенційність пам ятки не вщухає з 50-х років ХХ ст. [1; 139, 11; 235]. Аби документ був переконливим, він повинен точно відтворювати деталі події, а його персонажі мусять не лише відповідати реаліям, але і бути пізнаваними для компетентного обсерватора. Це не заважало, проте, добору, компонуванню і подачі на зображальну площину окремих деталей у спосіб, котрий б найкраще відображав не реальні події, але мету та завдання, поставлені замовником. В зображенні литовсько-польсько-руського війська ефект «правдивості» досягнутий за рахунок тиражування фотографічно точних, але дещо узагальнених образів різних військових спеціалістів рицарів, гусарів, артилеристів, аркебузирів, татарських кінних лучників, прописаних невідомим художником з правдивою готичною докладністю. Серед польсько-русько-литовського війська зображено кілька груп комбатантів, котрі одягнені як європейці, проте озброєні як татари. Їх східне озброєння (рефлексійні луки, шаблі, перначі, кістені) ніби контрастують з одежею та посадкою в сідлі. Цікавим є і те, що їх спосіб верхової їзди є, ніби, проміжним між рицарським та східним. Зображені поруч литовські татари та московіти мають куди сильніше зігнуті ноги в колінах та куди вищу посадку в сідлі, необхідну для стрільби з рефлексійного лука тоді як рицарі їздять на повністю прямих ногах та сидять у глибоких сідлах, чого вимагає таранний бій (Рис. 1). Ідентифікувати цих персонажів з козаками дозволяють три особи-вості зображення. Перша їх озброєння, яке говорить про тактичну орієнтацію на «східну» воєнну культуру, Друга одежа, що презентує європейську «хрис- 104

107 тиянську» самоідентифікацію власників. Третя спосіб застосування озброєння: принципове пристосування східних мілітарних технологій до місцевих потреб без докладного копіювання техніки його використання. Комплекс озброєння, центральною складовою котрого був сагайдак (гарнітур, що складався з рефлексійного луку, стріл та футляра для носіння цих предметів), який доповнювався зброєю для рукопашного зіткнення: шаблею або рогатиною, а також, іноді, елементами захисного обладунку (шишак, панцер) - вперше документально зафіксований як озброєння козацьких почтів приблизно через 20 років по Ілюстрація 1. Комбатанти польськолитовського війська споряджені покозацьки. Фрагмент пам'ятки Битва під Оршею рр. Олія на дошці. 162 Ч 232 см. Національний музей, Варшава, написанню оршанської пам ятки. А саме: у реєстрах найманих рот 1550-х рр. - Бернарда Претвича, Станіслава Струся, та кількох інших ротмістрів, що служили на Поділлі [10; 60]. Рефлексійний лук в перших десятиріччях XVI ст. переживав своєрідний ренесанс у польсько-литовському війську, особливо на східному та південному театрі воєнних дій. «Добре оправлений» сагайдак виконував роль презентаційного подарунку ще в останній третині XVI ст. [3; 89 90]. Лук був компактною і ефективною стрілецькою зброєю на початку XVI ст. скорострільністю і швидкістю обслуговування він переважав як арбалет, так і ручну вогнепальну зброю. Недоліком рефлексійного луку було те, що він вимагав тривалої і ретельної підготовки від стрілка: людина, котра не тренувалася із луком та конем з дитячих років, не могла дати раду цій зброї. Про специфічні зміни у будові скелета у лучника, викликані такою підготовкою, свідчать викопні залишки середньовічних та ранньомодерних комбатантів. Масований обстріл з луків мав неабиякий деморалізуючий психологічний ефект, особливо у випадку, коли ціллю служили кінні формації противника. Він досягається не лише завдяки точним попаданням, але і самими звуками польоту та ударів стріл по цілі, шаленство поранених коней додає замішання і може викликати паніку у противника ще до моменту безпосереднього рукопашного зіткнення [6; 86 88]. Кінні лучники вигравали в мобільності пересуваючись полем битви вони могли бити в найуразливіші місця, уникаючи контрударів. 105

108 Шабля в цей час, попри поширений стереотип, була у Короні Польській та Великому князівстві Литовському екстравагантною, рідкою і через це досить недешевою зброєю [3; 81 82]. Протягом першої половини XVI ст. вона досить важко завойовувала собі місце в арсеналі комбатанта на державній службі. Шабля кін. XV першої третини XVI ст. (між іншим, досить рідкий артефакт в Центрально- Східній Європі) це предмет, спроектований для потужних рублячих ударів, котрі згідно з компетентною думкою європейських фехтувальних майстрів того часу, були найефективнішими в кінному бою [2; 265]. Колючі удари, попри поширене уявлення, не виключалися, але потребували техніки так званого «кривого уколу». Рука, що здійснювала удар, та робоча частина клинка рухалися дугою, яка збігалася з кривизною клинка. Це значно послаблювало проламуючу дію удару і робило його малоефективним проти пластинчатого латного обладунку. Серед кінних лучників як татарських, так і московських, з котрими найчастіше мали справу козаки «оборони поточної», латний пластинчатий обладунок не побутував за винятком комбінованих з кольчугою типів східної провіненції (бехтера, юшмана, зерцала). Кістень у XVI ст. виглядав зброєю східного стилю. Бартош Папроцький у виданих1584 р. «Гербах рицарства польського» згадує цю зброю в описах воєнної біографії «ланцюцького диявола» Стадніцького» «Коли побачив татарина, котрий, взявшись до Миколая Язловецького, виявився за нього сильнішим і зброю од нього вибив, охоче скочив, Язловецькому допоміг, татарина забив, обернувшись від того одразу в бік, іншого поганина кончаром пробив. Побачили погани, що той їхніх одного за іншим на поєдинку вбиває, скочили до нього два мужі добрі, почали його кістенями прикла-дати, аж йому зброя з рук випала, але був він швидко врятований угорцем одним, хоча і дуже побитий» [5; 202]. В час, коли зброя була не лише інструментом насильства, але і засобом презентації та самоідентифікації, такий комплекс озброєння в руках християнина виглядав, певною мірою, екстравагантно. Але саме такі 106 Ілюстрація 2. Руський муж. Древорит з Habiti Antichi et Moderni di tutto il Mondo. Di Cezare Vecellio. In Venetia, M.D.X.C. Presso Damian Zenaro

109 військові фахівці найкраще надавалися до протидії татарським і московським сезонним виправам, котрі від початку XVI ст. загрожували господарській та економічній стабі-льності південним та східним регіонам Польської корони і Великого князівства Литовського. Козаком в першій третині XVI ст. був воєнний фахівець, орієнтований на «рейдову», під їздову війну, на блискавичні диверсійні грабіжницькі акції проти так званих «осередків виробництва Ілюстрація 3. Атака гусарської роти на лівому фланзі. Фрагмент пам'ятки Битва під Оршею рр. харчу» противника. Олія на дошці. 162 Ч 232 см. Національний музей, Термін позначав Варшава, Польща якщо не культурну аномалію, то, принаймні, оригінальну тактичну концепцію комбатанта європейського походження, котрий адаптував східну зброю та техніки її застосування. «Адже козацтво не було в той час синонімом класової чи національної відмінності, але позначало певний стиль збройної боротьби та спорядження. Навіть полякам що займалися козацькою професією давано прізвісько Козак» [9; 84]. І це дуже чітко демонструє оршанська пам ятка. Адже її автор козакам (як і решті польськолитовського війська) надав виразної «центральноєвропейської» зовнішності за допомогою відповідного вбрання. Тим самим протиставляючи їх як союзним татарам, так і ворожим московітам. Візуально їх одежа не різниться від гусарської, так само одягнені вищі достойники з оточення гетьмана та його ескорт. Не варто в цьому випадку перейматися виключно верхнім одягом так званими стеганими кафтанами з вертикальними комірами, доломанами, та жупанами оскільки ці предмети, хоча, ніби, і мали «східний» родовід, але на початок XVI ст., виконуючи функцію бойового костюму, мали у Центрально-Східній Європі якнайширше побутування. Як приклад, варто нагадати, що парчеве вбрання самого князя Острозького майже ідентичне «угорському костюму», в котрому зображений кардинал Іпполіто Медічі на портреті авторства Тіціана 1533 р. Предметами християнської, європейської ідентифікації у випадку оршанських козаків послужили головні убори, і що найголовніше, характерні чоботи з вкороченими халявами та довгими острогами. Східна манера верхової їзди не передбачала застосування острог саме через зігнуті в колінах ноги, їх функцію виконувала нагайка. 107

110 Козаками на степовому кордоні могли бути представники різних суспільних станів, народів та конфесій козакувала польська, руська, та литовська шляхта, козакували міщани прикордонних містечок, козакували татари та іноземні найманці. Але природно, що найкраще до такої мілітарної діяльності підходили саме мешканці східних та південних кордонів Польсько-Литовської держави. Так, до прикладу, одне з перших документальних повідомлень, котре оперує терміном козак від років з Regestrum sexigentorum equorum перелічує почет певного Яна Клушенського Козака у складі Федора, Федора-дяка, та Федора-Подолянина [9; 86]. Всі троє носять руське ім я, один із них згаданий в документі за місцем походження. Можливо, саме тому зображення узагальненого образу руського мужа в схожому до оршанських козаків вигляді в 1589 р. увійшло до одного з перших у своєму жанрі каталогів «Давньої і сучасної одежі з усього світу» венеціянця Чезаре Вечелло. Підпис до зображення був такий: «Русь має кордони з московитами, лівонцями та литовцями. Провінції ці між собою часто воюють... Руські мужі носять високі шапки, з прикрасою зверху, Їх довга [верхня] одежа має застібки на грудях аж до пояса, піврукави і дуже високий комір. В бою вони здебільшого користуються луком та шаблею» (див. ілюстрацію 2) [4; 353]. Козаки на оршанській пам ятці зображені без металевого захисного обладунку. Нехтування ним у рукопашних зіткненнях було типовим для ренесансової Європи явищем, котре широко дискутувалося в той час. Справа була не лише у певній воєнній моді XVI ст., або у витісненні захисного обладунку вогнепальною зброєю, але і в кризі рицарської свідомості як такої, коли персональним кондиціям шляхетно народженого і добре підготовленого фахівця було все важче проявитися на війні. З цієї причини як окремі індивідууми, так і цілі військові колективи наважувалися на епатажні демонстрації презирства і до смерті, і до новомодних технічних 108 Ілюстрація 4. Атака гусарської роти на правому фланзі. Фрагмент пам'ятки Битва під Оршею рр. Олія на дошці. 162 Ч 232 см. Національний музей, Варшава, Польща

111 винаходів. «Прагнення позначити свою готовність перемогти або померти... стало основною причиною відмови від захисного обладунку»[14; 162]. Пієтро Монте близько 1509 р. критикує новомодну манеру виходити на поєдинки в цивільних костюмах, називаючи такий звичай сміхотворним [2; 211] Через півстоліття з ним погодився Джироламо Муціо, зауваживши, що людина, котра йде на війну, тим більше заслуговує на повагу, чим краще вона подбала про власну безпеку, спорядившись у надійний обладунок [14; 162]. П єр де Брантом ( ) найточніше сформулював опозиційну думку: «Більшої поваги заслуговують ті, кому за захист в бою править лише хоробрість і хто не обтяжує себе купою обладунків» [14; 162]. Таким чином відсутність на «оршанських козаках» захисного обладунку, котра не підтверджується пізнішими військово-фіскальними документами, дотичними до козаччини, може бути мистецьким засобом художника, за допомогою котрого той задемонстрував моральні переваги вояків князя Острозького. Чи не з тієї самої причини сам князь тричі зображений на пам ятці без захисного обладунку у цивільному одязі? У зв язку з цим варто згадати повідомлення Мацея Стрийковського, цікаве своїми акцентами. Йдеться не стільки про вояків, хоробрість котрих не завжди можна відрізнити від шаленства, скільки про фахівців, відчайдушність котрих як раз випливає з наявності своєрідної професійної етики, якій повністю відповідають епатажні вчинки на зразок нехтування захисним обладунком. Під час польсько-молдавської війни 1506 р. «...два молодці уродиві Щенсний та Юрко Струсі відділившись від війська йшли в козацтво на волохи в 50 коней, де їм трапилися чисельніші від них волохи, вони ж маючи можливість втекти, стали з ними до бою, і були через їх багаточисельність переможені; Щенсного вбито, а Юрко міг відїхати але не хотів, мовлячи: «Не дай того Бог аби і я коло свого рідного брата горла не дав». Бився з ними довго допоки його не піймали і не стяли» [9; 84]. Анонімний автор був настільки люб язним до дослідників козацької старовини, що взяв на себе труд зобразити козаків в ділі. Поміщені в середині атакуючих гусарських рот, прикриті з тилу шеренгою гусарів, вони на скаку стріляють із луків. Один з козаків, одягнений докладно за описом Чезаре Вечелліо, підтримуючи репутацію відчайдуха, атакує із шаблею в руці попереду строю. На правому фланзі польсько-литовського війська так само попереду роти зображений ще один комбатант у подібній акції, щоправда, у дещо відмінному костюмі, його можна прийняти за командуючого. Але останній зображений поряд, його статус позначає пернач у руці. Адаптуючи до тактичних потреб східну зброю козаки, проте, ігнорують традиційну азійську тактику дистанційного бою, натомість беруть участь у фронтальній атаці гусарських рот, підтримуючи їх пострілами, а при потребі вступаючи у рукопашне зіткнення. Тоді як татарська хоругва зображена поряд у традиційному для себе тактичному ключі одночасного наступу-відступу. Привертає увагу на загал поважний вік індивідуально прописаних персонажів. Невідомий майстер, ніби, 109

112 свідомо цим підкреслює, що екстравагантна зброя та ризикована тактика це не юнацький епатаж, а свідомо обрана поважними мужами тактична концепція. І написані з неабиякою експресією тіла убитих ворогів під копитами коней служать підтвердженням її ефективності (Рис. 3-4). Уже в цей час нова «військова спеціальність» містила в собі той тактичний і ідеологічний заряд, котрий згодом дозволив козацтву, спільноті «уродивих молодців» розвинутися у потужний культурний феномен. Тяглість цієї традиції козакування прослідкував Джон Кіган, описавши її в термінах воєнної антропології. На його авторитетну думку, козацтво це специфічна воєнна культура, котра не лише проіснувала на європейськоазійському степовому кордоні від пізнього Середньовіччя до поч. ХХ ст., але, використовуючи архаїчні традиції збройного насильства, зуміла ефективно вписатися у «воєнну машину» модерної держави [13; 7 10]. Оршанська пам ятка є чи не першим візуальним джерелом, котре демонструє її потенціал іконографічними засобами. Джерела та література 1. A. D., M. M. [Andrzej Dziкciokowski, Maciej Monkiewicz], Die Schlacht bei Orsza // Thesauri Poloniae Schatzkammer Polen. Zur Ceschichte der polnischen Sammlungen Skira, S Anglo, Sydney, Martial Arts of Renaissance Europe New Haven-London: Yale University Press, p. 3. Boіdyrew, Alexander, Produkcja i koszty uzbrojenia w Polsce XVI wieku Warszawa : Neriton, s. 4. Habiti Antichi et Moderni di tutto il Mondo. Di Cezare Vecellio. In Venetia, M.D.X.C. Presso Damian Zenaro. 5. Herby Rycerstwa Polskiego prez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r. p [wyd. K. J. Turowskiego]. Krakуw : Nakіadem Wydawnictwa Biblioteki Polskiej, [CLXII] s. 6. Keegan, John, The Face of Battle : A Study of Agincourt, Waterloo and the Somme London : Penguin Books, p. 7. Keegan, John, A History of Warfare London: Pimlico, p. 8. Kronika Polska, Litewska, Їmуdzka, i Wszistkiej Rusi Macieja Stryjkowskiego. Tom II Warszawa: Nakіad Gustawa Leona Glьcksberga s. 9. Plewczyсski, Marek, W sіuїbie polskiego krуla. Z zagadnieс struktury narodowoњciowej Armii Koronnej w latach Siedlce: WSRP, s. 10. Plewczyсski, Marek, Wojny i wojskowoњж polska w XVI wieku. Tom I/ Lata Zabrze: Inforteditions, s. 11. Їygulski jun., Zdisіaw, Bitwa pod Orsza struktura obrazu // Zygulski jun. Z. Swiatіa Stambuіu. Warszawa : DIG, S Галенко Олександр. Лук та рушниця в лицарській символіці українського козацтва: до питання про східно-західні впливи на Україні XVI XVIІ ст. // Наукові записки. Том 3. Історія / Національний університет "Києво-Могилянська академія". К., С Історія українського козацтва. Нариси у двох томах К.: Видавничий дім «Києво- Могилянська Академія», Том с.; Том с. 14. Новоселов, Василий Рудольфович, Последний довод чести. Дуэль во Франции в XVI начале XVII столетия СПб.: Атлант, с. 110

113 Анастасія Горькова (Київ), аспірантка Центру пам яткознавства НАН України і УТОПІК Козацькі клейноди в експозиції Білоцерківського краєзнавчого музею Сучасні тенденції розвитку музейництва перетворюють музейні установи на важливі та невід ємні культуроформуючі чинники, які постають центрами суспільної діяльності, спрямованої на трансляцію культури, відродження національних традицій та висвітлення історичних подій. Саме тому музейні пам ятки та предмети музейного значення сприймають як важливе джерело історичного досвіду попередніх поколінь, що віддзеркалює пройдений людством історичний шлях, матеріалізує життя та побут минулих епох, рівень соціального та культурного розвитку. Історія музеїв це історія культури людства. Розглядаючи появу та поширення музейництва ми можемо ознайомитись з культурою різних часів і народів, з ясувати, які матеріальні та духовні цінності, і в яких формах домінували на певних етапах культурного розвитку. Історія створення та формування експозиції Білоцерківського краєзнавчого музею на тему козацької доби висвітлює найбільш цікаві сторінки історії міста [11, с ]. В часи визвольної війни років Біла Церква, яка була на той час досить значним містом центром староства та полку і мала понад 1000 дворів, стала одним з найважливіших опорних пунктів козацького війська [1, с ]. Довгий час Богдан Хмельницький [9, с ] з основними своїми силами перебував в Білоцерківському замку, розсилаючи по всій Україні заклики до боротьби. 18 (28) вересня 1651 року тут було укладено угоду між польськошляхетським урядом і гетьманом Богданом Хмельницьким, яка отримала назву Білоцерківський договір. Іван Мазепа народився поряд з Білою Церквою в родовому помісті селі Мазепинці і вважав цей край своєю батьківщиною. У 1703 році він оселився у Білоцерківському замку, де пройшла значна частина його життя. З огляду на історичні події, які активно розвивались під керівництвом визначних українських політичних і державних діячів, гетьманів України стає зрозуміло, що матеріальні пам ятки Білоцерківського краю мають не тільки унікальний характер, але й несуть в собі вагому історичну інформацію пов язану з козацькими часами на Україні, іноді розповідаючи більше ніж сама писемна історія. Хоча, варто відзначити, що література та джерельна база з даної тематики, носить досить систематичний характер. Щодо першоджерел, є цікавим особовий фонд 102, Дроздова С.Л., що знаходиться в Інституті рукопису ЦНБ ім. В.І. Вернадського НАН України, на особливу увагу заслуговує листування С.Л. Дроздова з відомими істориками та археологами того часу. Аналіз наукової літератури, яка надає інформацію про Білоцерківський 111

114 краєзнавчий музей, як провідний науково-методичний центр, дає можливість вирізнити за тематичним спрямуванням два основних напрямки історіографічних праць: дослідження, які висвітлюють окремі етапи функціонування Білоцерківського краєзнавчого музею та праці, присвячені вивченню і аналізу наукової та культурної діяльності закладу. За критерієм обсягу інформаційного насичення вирізняються: окремі замітки на шпальтах періодичних видань засобів масової інформації, рецензійні замітки, які висвітлюють праці науковців та працівників музею. Варто відзначити, що саме статті працівників музейної установи несуть найбільш суттєвий, вичерпний характер, наприклад статті директора музею, заслуженого працівника культури Л. Діденко «Архівні документи Білоцерківського краєзнавчого музею періоду Великої Вітчизняної війни як історичне джерело», «Документальні матеріали в фондах Білоцерківського державного краєзнавчого музею» та «Сторінками книги життя Степана (Стефана) Дроздова Мишківського». До речі, серед робіт відомі й статті самого Дроздова Степана Леонтійовича 112 Мал. 1. Козацький прапор ХVІІ ст. фундатора музею «Білоцерківський археологічно-етнографічний музей» 1927 року, та науковців, які активно вивчали культурну та громадську позицію фахівця музейної справи замітки О.В. Стародуб «С.Л.Дроздов фундатор Білоцерківського краєзнавчого музею», «Розвиток краєзнавчого руху на півдні Київщини (2-а половина ХІХ початок 30 років ХХ ст.)» та А. Геппенер «С.Л. Дроздов-Мишківський» в Бібліологічних вістях 1928 року. Відомі також роботи більш пізнього часу, які надають характеристику етапам розвитку краєзнавчому музею та музейної справи Білоцерківщини, зокрема стаття О. Ярмола «Культурні цінності, вилучені з фондів Білоцерківського краєзнавчого музею у 1930-ті роки», О.Нестуля «До питання про музейне будівництво в Білій Церкві в 1918 на початку 20-х років», тощо. На основі опрацьованої літератури можна зробити висновок, що незважаючи на той факт, що більшість з наведених публікацій має фрагментарний характер або присвячена вузькопрофільній проблематиці з даного питання в комплексі вони становлять ґрунтовний матеріал для проведення історичного дослідження на тему історії формування козацької колекції в краєзнавчому музеї Білої Церкви.

115 Створення та організація колекції козацької доби Білоцерківського краєзнавчого музею [5, с.84] бере свій початок з 1924 року. Дослідження експозиції дозволило автору виділити чотири періоди, які відповідають основним історичним подіям, пов язаним зі створеним за ініціативою членів товариства Просвіта музею. Перший період з 1924 по 1935 роки, був найбільш плідним в історії музею [16, с.24], адже, за словами Л.М. Діденко, на той час музей очолив Дроздов Степан Мал. 1. Козацька литавра ХVІІ ст. Леонтійович, один з провідних діячів історико-краєзнавчого руху та голова Білоцерківського комітету охорони пам яток старовини і мистецтва [2, с ]. В перший період існування музею співробітником та помічником С.Л.Дроздова [7, с.124] був науковець Ю.В. Діаковський, який займався науково-дослідною роботою музею та систематизацією матеріалів музейної збірки. Основним джерелом поповнення фондів музею цього часу стали приватні колекції С.Л.Дроздова [6, с ], К.В. Болсуновського, П.М.Дзбановського та предмети з музею графів Браницьких. Також варто відзначити важливу роль систематичних експедицій науковцями Всеукраїнського Археологічного Комітету: експедиції В.Є. Козловської, М.Я. Рудинського 1933 року та безпосередньо співробітників музею Я.Ф.Маслуна та Ф.Н.Іванова, а також розкопки В.В. Хвойки в Рокитнянському районі Київської області. В Інституті рукопису, в особовому фонді 102, Дроздова С.Л., який часто використовував псевдонім Мишківський, зберігаються листи В.В. Новицького, В.Є. Козловської, які підтверджують великий інтерес фахівця музейної справи до створенні експозиції музею, як археологічного так і етнографічного характеру [16, с.24]. Унікальними експонатами музею цього часу, а саме 1925 року стала срібна булава кінця XVI ст. За описом Д.І.Яворницького козацька булава являла собою палицю з горіхового дерева, завдовжки 50 70см., зі срібною чи визолоченою кулею на кінці, вона покривалася, як правило, бірюзою, смарагдом, перлами. Знахідка ж з с. Черкас складалася з шести квадратних клейм та двох окуттів руків я, на яких було гравірування, що зображало моменти початку правління короля Речі Посполитої Сигізмунда III Вази [12,с.48]. Знахідку багатогранної булави під Білою Церквою науковці пов язували з добою перших козацьких війн 90-х років XVI ст. 113

116 Також, винятковою знахідкою 1929 року став прапор козацької доби XVII ст. з церкви села Шпендіївка, що являє собою корогву з трьома фестонами малинового кольору [14,с.72]. Символіка прапору носить суто характерні ознаки козацьких знамен, особливо схожі з символікою Київського полку 1650 року (Мал. 1). Зображені на цій визначній пам'ятці оригінальний хрест, восьмипроменеві зірки, молодий місяць символи безмежного космічного простору, історичних реалій минулого, корона з шаблею характерні символи для козацьких прапорів XVII XVIII ст., які широко використовувалися також в емблематиці козацької старшини. Хрест, як основний символ українських козаків, а також малиновий колір козацького прапора, в геральдиці підкреслюють історичну наявність українських козаків на території міста для його захисту від нападів ворогів. Основними надходженнями, саме 30-х років стали військові атрибути козаків: гвинтова литавра XVII ст. із костелу Іоанна Хрестителя, діаметром верхньої частини більше ніж пів метра (Мал. 2). Ця литавра широко використовувалася в побуті запорозьких козаків, як військовий інструмент, саме тому має не досить добре збережений вигляд. Сама являє собою мідний котел, відкрита сторона якого затягнута шкірою, шкіра натягнута за допомогою гвинтів, змінюючи ступінь натягу шкіри козаки могли змінювати висоту звуку інструменту, але в процесі виконання твору настроювати такі литаври практично неможливо. Вона виконувала безпосередню функцію ударного музичного інструменту в полковій музиці війська Запорозького, була засобом зв язку між військовими козацькими загонами, ударами в литаври також сигналізували про небезпеку, спеціальними умовними сигналами під час бою передавали накази по війську. Для козацтва литаври були священною річчю, неодмінним учасником церемоній передачі гетьманської влади, тому й входили до клейнодів Запорозької Січі. Другий період з 1935 по 1950 роки був найбільш складний як для колекції козацької доби, так і для долі, на той час вже перейменованого в Міжрайонний науково-дослідницький краєзнавчий музей [4,с.55]. Адже за справу активно взялась комісія з вилучення коштовностей, зі збірок музею було вивезено найбільш раритетні експонати: культові речі, предмети з дорогоцінних металів, скарби польських, литовських монет, про долю більшості з яких тепер історії невідомо, як зазначав тодішній директор музею Новицький Леонід Феліксович. Єдиною світлиною того часу та джерелом надходження пам яток в музей стали експедиції до закритих костелів, церков та поміщицьких маєтків Богуславського, Васильківського та Кагарлицького районів. Були намічені плани проведення етнографічних експедицій, розкопок, але в роки окупації м. Біла Церква музей взагалі було евакуйовано [3, с.43-48]. Після відновлення роботи музею відбулася зміна співробітників, серед яких з явились прізвища: В.Клехновського, П.О.Волинця, Н.І. Минко, Т.Коломійченко, директором музею став Й.С.Шкабара, який протягом років активно друкує матеріали з історії білоцерківського краю, 114

117 особливо пов язані з добою козаччини: Мазепинська церква, З історії білоцерківського костьолу, тощо. Незважаючи на скрутні часи, до музейної колекції у середині 1940-х років потрапляють випадкові знахідки серед яких сільськогосподарські знаряддя праці, зразки різьби по дереву ХVII ст., а також етнографічні пам ятки фрагменти слуцьких поясів XVII XVIII ст., на сьогоднішній день вони окремими стендами експонуються в залі періоду польсько-литовської доби та козаччини. В третій період рр. фонди музею комплектувалися [13, с.43] внаслідок початку активної передачі вилучених культових речей із закритих храмів Київської області на початку 60-х років: Преображенський собор, костел Іоанна Хрестителя тощо го року в інвентарній книжці були записані ще два атрибути, символи військової влади козацькі бунчуки. За відомим описом Д.І Яворницького, бунчук являв собою помальовану начорно палицю завдовжки чотири з половиною аршини (до 2,5 метрів), на верхній кінець якої насаджували мідну кулю, а під кулю вставляли волосся з кінського хвоста з чотирма чи шістьма косами поверх волосся [17,с.6]. Бунчуки, які надійшли до краєзнавчого музею з колекції С.Л.Дроздова були дещо відмінні: один металевий з кольоровим склом, інший з верхньою частиною у вигляді металевої кулі з пасмами кінського червоного волосся. Сучасний період та стан розвитку козацької колекції, тобто з 1991 по 2012 рік відзначається надходженнями нових наукових матеріалів за напрями досліджень: Правобережна Київщина в козацько-гетьманську добу та економічно-соціальний розвиток краю у XVIII 1-й пол. XIX ст., а також матеріалами із сучасної історії козацтва, за словами завідуючої відділом козаччини Семиди Тетяни Миколаївни. Варто відзначити, що у результаті проведення Правобережної археологічної експедиції Інституту археології НАНУ, розвідок у південних районах Київської області та етнографічних досліджень у селі Мазепинці, фонди музею за рр. значно доповнились археологічним матеріалом. На сьогоднішній день експозиція виставкового залу на тематику Білоцерківщина в період польськолитовської доби та козаччини є невеликою за обсягом, за словами співробітників музею, деякі експонати знаходяться на зберіганні в фондосховищах, наприклад срібна булава кінця XVI ст. [15, с.45-48]. Натомість цікавими для науковців та дослідників козацького часу поряд з клейнодами є унікальні побутові речі козацької старшини XVII ст., знайдені під час експедиції в Ставищанському районі с. Василиха, частина кладу польських монет XVI ст. з села Шкарівка Білоцерківського району. Значне місце в експозиції Білоцерківського краєзнавчого музею займають матеріали про Визвольну війну українського народу рр. під проводом Богдана Хмельницького, оскільки Біла Церква була одним з основних опорних пунктів повстанців, центром адміністративнотериторіальної і військової одиниці Білоцерківського полку. З початком повстання Б. Хмельницького білоцерківське козацтво взяло у ньому участь і полк став складовою частиною Війська Запорозького [10, с.34-35]. На його 115

118 території сформувалося фактично два полки Білоцерківський (2214 козаків) і Паволоцький (776 козаків). Але за Зборівською угодою 1649 р. їхні сотні об'єднали в один Білоцерківський полк (2990 козаків), що як один із реєстрових полків України брав участь у військових подіях XVІІ XVІІІ ст. Білоцерківський полк очолювали полковники Люторенко Яцина, Дацько (1632), Клиша Яків (Васильович) ( ), Сакун Василь ( ), а від 1638 p., згідно з «Ординацією», Станіслав Канівський [8,с.42-43]. За такий досить тривалий час матеріальна культура білоцерківського краю поповнилась новими в майбутньому унікальними музейними предметами, серед яких винятковий інтерес мають козацькі клейноди, як пам ятки історії, сакральні символи влади козацької старшини. Література 1. Аброскін П., Кривошея В., Стасенко О. Київщина козацька: люди і долі/ П.Аброскін, В.Кривошея,О.Стасенко //К.: Видавничий дім Стилос, С Геппенер А. С. Л. Дроздов-Мишківський / А.С.Геппенер// Бібліологічні вісті (18). С Діденко Л. Документальна фондова колекція Білоцерківського краєзнавчого музею як джерело краєзнавчих досліджень / Л. Діденко // Студії з архів. справи та документознавства. К., Т. 11. С Діденко Л. Етапи і шляхи формування документального фонду Білоцерківського краєзнавчого музею/л. Діденко//Вивчення історичної та культурної спадщини Правобережної України: проблеми і перспективи: Матеріали Всеукр. наук. конф., присвяч. 80-річчю Білоцерків. краєзн. музею та 190-й річниці з дня народження Т.Г. Шевченка (Біла Церква, 21 травня 2004 р.). Біла Церква, С Діденко Л. Музей каталог людської пам яті: Білоцерківський державний краєзнавчий музей напередодні 70-ліття /Л. Діденко//Проблеми збереження та відродження пам яток історії та культури: Матеріали наук.-практ. конф., присвяч. 70-річчю Білоцерків. держ. краєзн. музею (Біла Церква, травня 1994 р.). Біла Церква, С Діденко Л. Сторінками книги життя Степана (Стефана) Дроздова Мишківського/ Л. Діденко //Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвід. зб. наук. праць. К., Вип. 6. С Діденко Л., Стародуб О. Дроздов Мишківський Степан (Стефан) Леонтійович /Л. Діденко, О.Стародуб// Українські архівісти: Бібліогр. довід. у 3-х вип. / Упоряд.: О.М. Коваль, І.Б. Матяш, В.С. Шандра. К., Вип. 1 (ХІХ ст ті рр.). С Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у рр. /В.М.Заруба //Дніпропетровськ, С Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький /Качмарчик //Перемишль, Львів, С Кривошея В. Українська козацька старшина /В.Кривошея// Ч 1. Реєстр урядників гетьманської адміністрації. Вид. 2-ге, доповнене, уточнене і виправлене. К.: Стилос, С Нестуля О. До питання про музейне будівництво в Білій Церкві в 1918 на початку 20-х років /О. Нестуля // Проблеми збереження та відродження пам яток історії та культури: Матеріали наук.-практ. конф травня 1994 р. Біла Церква, С Орлов Р.С., Стародуб О.В.Булава ХVI ст. з с. Черкас Білоцерківського району /Р.С.Орлов, О.В. Стародуб //Українська Козацька держава: історія та культура. 116

119 Матеріали наукової конференції, присвяченої 400-річчю з дня народження Богдана Хмельницького. Біла Церква квітня 1995 року. Біла Церква, С Полищук А. Белоцерковский краеведческий музей и его фонды /А.Полищук// Белая Церковь, С Семида Т.М. Формування козацької колекції Білоцерківського краєзнавчого музею /Т.М. Семида// Вивчення історичної та культурної спадщини Правобережної України: проблеми і перспективи: Матеріали Всеукр. наук. конф., присвяч. 80-річчю Білоцерків. краєзн. музею та 190-й річниці з дня народження Т.Г. Шевченка (Біла Церква, 21 травня 2004 р.). Біла Церква, С Семінченко Р., Ярмола О. Культові речі з фондів Білоцерківського музею (перша пол р.) /Р.Семінченко, О.Ярмола// П яті краєзнавчі читання імені о. Петра Лебединцева. Біла Церква, С Стародуб О.В. С.Л.Дроздов фундатор Білоцерківського краєзнавчого музею / О.В.Стародуб С.Л.Дроздов // Проблеми збереження та відродження пам яток історії та культури: Матеріали наук.-практ. конф., присвяч. 70-річчю Білоцерківського державного краєзнавчого музею (25 27 травня 1994 р.). Біла Церква, С Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків /Д.І.Яворницький // Відп. ред. П.С. Сохань. - К.: Наукова думка, Т.1. С Мирослав Жуковський (Нікополь), заступник директора з наукової роботи Нікопольського краєзнавчого музею Ікона-ставротека ійська Запорозького Низового 1747 року національна реліквія українського народу та його держави Нікопольський регіон є краєм, де знаходилися п'ять із семи Запорозьких Січей Томаківська (сер. ХVІ ст р.), Базавлуцька ( рр.), Микитинська ( рр.), Чортомлицька ( рр., рр.), Нова ( рр.). Запорозькі Січі були воєнно-політичними центрами Християнської козацької республіки, створеної українським народом у часи боротьби проти іноземних гнобителів і були продовжувачами традицій державотворення в Україні. Особливе місце в житті запорозького козацтва посідала православна церква, що була важливим об'єднуючим фактором у його діяльності. Її головний осередок Січова Святої Покрови Божої Матері церква, знаходилась під особливою опікою як кошової старшини, так і всього Війська Запорозького, що вкладали значні кошти на її будівництво та інших козацьких храмів на землях Запорожжя, на внутрішнє оздоблення і придбання культового начиння. Для козаків, що постійно піддавалися небезпеці та загибелі у бою, перебування у православному храмі та молитви очищало їх душі, підтримувало в них військовий дух та готовність вмерти за волю та рідну землю. Військо Запорозьке Низове мало церковну ставропігію (автономію) і знаходилось під зверхністю Вселенського Константинопольського патріарха і рішення свого Коша ставило вище влади Київського митрополита, Межигірського архімандрита та власних церков начальника. Однією з найбільш визначних предметів культового начиння Січової Святої 117

120 Покрови Божої Матері була ікона-ставротека Війська Запо-розького Низового, що створена у 1747 р. і збереглася до нашого часу, переживши за два з половиною століття не одну війну та соціальні катаклізми 1. Першу публікацію про ікону-ставротеку здійснив у 1867 р. протоієрей Нікополь-ської Свято-Покровської церкви Іоан Карєлін. Ікона-ставротека є сховищем Хреста. Її основою є срібна масивна овальна пластина тяблиця, в центрі якої вмонтований різьблений кипарисовий хрест. І хрест, і тяблиця двобічні, розраховані на огляд довкруги 2. Ікона розташована у дерев'яному різьбленому позолоченому кіоті, що має форму портретної рами з внутрішнім овальним вирізом, подвійним та двобічним. Загальний розмір по кіоту 68,5 х 55,5 см. Ікона є вкладною і датована 1747 р., про що свідчить різьблений напис кириличним шрифтом по периметру із зворотної сторони: «Сия тяблица до Храму Покрови прчия БЦИ сооружена коштом всего войска Запорозкого а старанием ктитора Павла за Атамана Кошоваго Павла Козилецкаго 1747 году мця октобрия 2: дня». До неї 118 Ікона-ставротека (лицьова сторона) додатково розташований пунктирний різьблений напис XIX ст. іншим шрифтом «Весу во всей 8 ф: 16 золот» 3. Кипарисовий Хрест складений з барельєфним різьбленням розміром 19 х 12 см. Частини хреста склеєні. На лицьовій стороні розп'яття Господнє із знаряддями катувань. На перехрестях у медальйонах з крученої виноградної лозини з гронами сюжети про Христові страсті моління про чашу, несення Хреста, чаша Господня з Божою Матір'ю та Іоанном. У деяких медальйонах різьблені написи за сюжетом. На зворотній стороні зображення Богородиці з Богонемовлям у лівій руці, в медальйонах Богородичні свята Благовіщення, Різдво Богородиці, Введення до Храму, Різдво Христово також з різьбленими написами 4. Вкладний Хрест 1747 р. є видатним твором українського бароко. Ймовірно, його автором є київський майстер. У Хреста зберігається свята частка Хреста, на якому був розп'ятий Христос. Про це свідчить напис: «У сем кресте животворящее древо». У ногах розп'я-ття на Хресті є вузький пенал, що був можливо закритий у старовину, із слідами смолистої речовини.

121 Тяблиця являє собою овальну срібну двохсторонню пластину, у центрі якої є виріз під хрест. По обох сторонах різьблені зобра-ження святих. Частини гравійованих малюнків визолочені. Різьблення є площиннолінійним, графічного характеру і наближено до книжкової графіки, але занадто спрощене та схематичне. Написи та малюнки зроблені в одному стилі, ймовірно, одним майстром. На лицьовій стороні зображення над Хрестом Святого Духа у вигляді голуба та віяло променів, що розходяться із хмар. У підніжжя Хреста ліворуч Марія та Марія Магдалина, праворуч-святий Іоан Богослов., внизу янгол, що сидить на Гробі Господнім. По обидві сторони від Хреста хмарні Херувими по чотири з кожного боку. Всі зображення подані титулованими різьбленими іменними написами. На зворотній стороні у тому ж порядку: зверху у хмарному сегменті Бог-Отець; нижче ліворуч цар Костянтин і його мати Єлена; праворуч Святий Макарій, під Хрестом Святий архістратиг Михаїл і зображення трьох хмарних херувимів з кожного боку ліворуч та праворуч від Хреста. Хрест з лицьової сторони іконної пластини має срібну позолочену оправу. На ній є московське міське тавро рр. з йменником невідомого майстра «ПА». Оправа по периметру прикрашена зеленими, червоними та безбарвними 74 стразами. В центрі перехрестя є припаяними променеві кутові Ікона-ставротека (зворотня сторона) накладки із срібла по 9 променів у кожній. На променях в гніздах розташовані бірюзові і безбарвні стразові вставки. Всього у кожній накладці променевому пучку 48 бірюзових та 36 безбарвних прозорих вставок. Кіот рама прямокутної портретної форми, подвійна, на петлях, зачиняється на засув. Виріз є овальної форми під розмір тяблиці у кожному полотні. Полотна овалів складові, з криволінійного набору з зазорами на стиках. З обох сторін кіот прикрашений горошчатим рельєфним штапиком, як по овалу, так і по периметру. Торець пофарбований під лак. Конструкція кіота у давнину уявляла засклений подвійний пакет з дерева, ймовірно з липи 5. За переказом І. Карєліна, кипарисовий хрест був принесений до Коша Війська Запорозького Низового з Ієрусалима під час перебування під протекторатом Туреччини та Криму у роках. Ймовірно, що 119

122 делегація запорожців відвідала вищезгадане місто і вклонилась Гробу Господньому та отримала від Ієрусалимського православного патріарха святу частку древа Хреста Животворного. Після знищення Російською імперією Війська Запорозького Низового його Січова Свято-Покровська церква була пограбована російськими військами. Та багато цінного культового начиння залишилося. У березні 1783 р. за розпорядженням Новоросійського губернатора генерал-майора М.Д. Язикова в Нікопольську Свято-Покровську церкву було передано багато церковних книг та речей, у тому числі і ікона-ставротека, з колишньої Січової церкви. Це було пов'язано з тим, що м. Покровськ (так була перейменована Січ) втратив свій міський статус. Ікону-ставротеку оглянув під час своїх мандрів по Запорожжю Д.І. Яворницький, який відзначив, що вона була розташована у середній частині Храму, у кутку стіни, що відокремлювала передню частину від середньої по лівій стороні 6. У 1926 р. ікона-ставротека була передана із церкви до Нікопольського народного музею витончених мистецтв. І з того часу, і донині вона знаходиться у складі Державного Музейного Фонду України, як національна реліквія українського народу та його держави, що засвідчили експертні оцінки фахівців Дніпропетровська та Києва. Аналогів ікониставротеки до цього часу не виявлено, що дає підставу вважати її унікальною пам яткою козацької доби, яка відображає духовно-культову концепцію світобачення запорожців. У 1998 р. ікона-ставротека була передана до Дніпропетровського державного історичного музею імені Д.І. Яворницького для вивчення та реставрації. У 2000 р. реставратори музею Коваленко Д.А., Передерій С.П. Шамрай Г.Ф. вивчили її фізико-механічні та історико-матеріальні дані для складання рекомендацій із реставрації та збереження. У роках на кошти, зібрані прихожанами Нікопольської Спасо- Преображенської церкви та козацького товариства Нікопольського району «Військо Запорозьке Низове Українського козацтва», ікона-ставротека була відреставрована. В день Покрови та Українського козацтва 14 жовтня 2005 р. оновлена Іконаставротека була урочисто представлена відвідувачам у Нікопольському державному краєзнавчому музеї. У листопаді 2005 р. міні-виставка «Іконаставротека» на першому Всеукраїнському музейному фестивалі у м. Дніпропетровськ отримала спеціальний приз Міжнародного фонду «Україна- 3000» - унікальну наукову збірку «Україна козацька держава». 120 Література 1. Жуковський М.П. Ікона-ставротека Війська Запорозького Низового 1747 року національна реліквія українського народу та його держави // Проспект мінівиставки ікони-ставротеки з Нікопольського краєзнавчого музею на виставці «Шедеври сакрального мистецтва України XVI XVIII ст.» у Національному

123 культурно-мистецькому та музейному комплексі «Мистецький арсенал». - Вид. 2-ге, допов. Нікополь, С Карелин И. Материалы для истории Запорожья: Никополь // Записки Одесского общества истории и древностей. Одесса, Т. 6. С Так само. 4. Коваленко Д.А., Передерий С.П., Шамрай Г.Ф. Акт обследования иконыставротеки Никопольского Гос. краеведческого музея от 15 нояб г. С Так само. С Еварницький Д.І. (Яворницький Д.І.) Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу : Ч. І; Ч. ІІ. К: Веселка, с.: іл., С Яніна Діденко (Чигирин), учений секретар Національного історико-культурного заповідника "Чигирин" Надія Кукса (Чигирин), старший науковий співробітник відділу "Суботівський історичний музей" Національного історико-культурного заповідника "Чигирин" Родовий маєток Хмельницьких - Суботів в "Мандрівках історично-археологічних по Україні" Ф. Равіта-Гавронського Суботів та його багата історія завжди привертали до себе увагу істориків, письменників, поетів та художників. Захоплюючись його минулим, вони приїздили до нього. Знаходячись під враженням від побаченого, залишали описи своїх подорожей, створювали поетичні, прозові та малярські твори. В різний час протягом ХІХ початку ХХ ст. Суботів відвідували Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров, П.Чубинський, Д.Дорошенко та інші. Серед небайдужих до історії Суботова був і польський історик та письменник Францішек Равіта-Гавронський. * Він цікавився польськоукраїнськими відносинами у XVII XVIII ст., що і стало причиною його подорожі по історичних місцях, пов язаних із козацтвом: "Через те, що для праці моєї про козаччину бажано познайомитися з топографією місцевостей історичних з часів воєн козацьких, вирішив відвідати одну за одною ті принаймні, яких до цього часу не знав " [6, 55]. Її опис був вміщений у щомісячному додатку до "Газети Львовської" 29 за 1901 р. - "Путівнику науковому та літературному" під назвою "Мандрівки історичноархеологічні по Україні". Під час подорожі автор відвідав декілька населених пунктів Чигиринщини: Чигирин, Боровицю та Суботів. Окремий розділ "Мандрівок " Ф.Равіта-Гавронський присвятив Суботову. Історик подорожував звивистою дорогою, що проходила попід Замковою горою в Чигирині. Свого часу нею до Суботова подорожував і Тарас Шевченко. Відомий його малюнок Чигирин з Суботівського шляху (1845 р.). Через деякий час мандрівники виїхали на прямий шлях або, як 121

124 говорили в даній місцевості, принаймні, до 70-х років ХХ ст., на степ. Кілометрів зо два дорога пролягала по рівнинній місцевості до V-подібної розвилки, де розгалуджувалася в напрямках Фундукліївки та Суботова. Звернувши на суботівський шлях, справа можна було побачити яр під назвою Якимашина, зарослий вишняком. Варто зазначити, що вказаний шлях проходив по горбистій місцевості, де постійно чергувалися спуски та підйоми. Ця обставина значно затруднювала шлях. Особливо виснажливим, навіть нескінченним, видавався він міським мешканцям. Після недовготривалого спуску подорожні знову піднімалися вгору до Свищевого яру. Далі доводилося проїжджати Дундукове провалля, звідки дорога піднімалася круто вгору і спускалася до річечки, яка брала початок з джерел, що знаходилися на схилі Камінної гори, складеної, як і Замкова гора в Чигирині, з каменю пісковику. Підніжжя цієї гори постійно було покрите кам яними брилами та уламками каменю різної форми, розмірів та кольору здавна тут добували камінь для місцевих потреб. Схил пагорба був зрізом водоносного горизонту, і джерела тут знаходилися, за словами місцевого старожила Ряднини Івана Івановича, 1936 р.н., який в х роках проживав на цьому кутку, буквально на кожному кроці, де тільки не копнеш. Місцина, в якій спостерігалося їх скупчення, носила назву Джерела. Селянами постійно використовувалися для добування питної води 10 джерел, згруповані по два джерела на відстані до 100 метрів. Окремі з них були досить потужними. Далі дорога тягнулася довгим глибоким яром, який розрізала річечка. По обидва боки струмка здавна будувалися селяни. Куток існує до цього часу, носить назву, як і в часи подорожі історика Зарічечка. В першій чверті ХХ ст. через річечку селяни проклали місток. Подорожній міг бачити місце впадіння струмка в річку Тясмин, яке місцеві мешканці назвали Тирлом. Це заболочена місцевість, куди здавна зганяли для випасання - тирлували череди корів чи отари овець. Цікаво, що далі дорога до центральної частини Суботова пролягала, можливо, повз колишні слободи, тому що певні її відрізки носили назви власників слобід. Адже згідно з люстрацією за 1789 р., в Суботові нараховувалося 89 хат і 10 слобід [5, 323]. Безперечно, частина з них могла бути осаджена на зручній місцевості вздовж тясминського берега. Отже, далі Равіта-Гавронський прямував через Пушкареве, Марочкове, Касьяни, Яремівку. Доїхавши до так званого Попадиного, справа міг бачити густонаселений куток Суботова Оболонь або Оболоню заплаву Тясмина. Подібна назва мала місце чи не в кожному населеному пункті України. Так називали місцевість, яка час від часу підлягала затопленню. Після Попадиного дорога вела через куток Донівку повз Свято- Михайлівську церкву до Козацького майдану тодішнього та й теперішнього центра села [4]. 122

125 Відрізок шляху від Свято-Іллінської церкви до містка через річку Субу в напрямку до Козацького майдану в народі називали Мурованкою, хоча про тверде покриття дороги тоді годі було й мріяти. Назва походила від однієї з локальних назв храму через те, що була вимурувана з каменю та цегли, усипальницю Богдана Хмельницького інколи звали, а дехто називає і досі, Мурованкою. Під час знайомства із храмом історика розчарували невеликі розміри його внутрішньої частини. Проте нічого незвичного тут немає, адже Свято- Іллінська церква зводилася як дворовий або замковий храм, покликаний задовольняти духовні потреби гетьмана та його найближчого оточення, гостей, а не для великої кількості мирян. Ф.Равіта-Гавронського вразив стан, в якому знаходилася церква Святого Пророка Іллі в Суботові. Дійсно, за архівними матеріалами та малюнком К.Пржичиховського 1861 р., Свято-Іллінська церква, яка на той час вже майже 70 років носила статус другорозрядного цвинтарного храму, перебувала в катастрофічному стані. Варто уточнити, що перед реставрацією років споруда була покрита не соломою, а тесом дошками, які отримували шляхом розколювання колоди навпіл за допомогою клинів з наступним обтешуванням. Для виготовлення тесу зазвичай використовувалися соснові дошки. З властивою його перу іронією, автор подорожніх заміток слушно зауважує, що прибудована цегляна галерея спотворила середньовічну архітектуру храму. Залишається лише здогадуватися, чим було викликане прийняття рішення про спорудження прибудови, адже в проектнокошторисній документації про наміри будувати це приміщення немає жодного натяку [7]. Висловлюємо припущення, що таким чином інженерибудівельники намагалися забезпечити вентилювання приміщення храму. Адже первісна система вентиляції, яка, безперечно, мала місце при спорудженні храму, з часом була пошкоджена. Дане припущення грунтується на тому, що після знесення прибудови в 70-х роках ХХ ст. в приміщенні церкви почали пліснявіти стіни, предмети релігійного культу з дерева, тканини, паперу, чого не спостерігалося за часів існування галереї. Це негативне явище попри всі зусилля цілих поколінь реставраторів, на жаль, не вдалося усунути дотепер. Проте, попри неприхований сарказм і властиву більшості польських істориків минулого зверхність щодо українських старожитностей, знаходимо цінні відомості, насамперед, щодо внутрішнього наповнення усипальниці Богдана Хмельницького. Описи пана Францішека виявилися настільки детальними, що в поєднанні з відомостями, вміщеними в епістолярній спадщині Марка Грушевського [8, арк ], дають змогу чітко уявити інтер єр храму кінця ХІХ- початку ХХ ст., чого, за браком інформації, не було можливості зробити раніше. Прикро усвідомлювати, що в неприкрито-зневажливому описі католиком занедбаного стану частини церковного начиння православного храму 123

126 проглядається, насамперед, відношення настоятеля храму та й самих парафіян до святої обителя. Їдкі зауваження польського історика знаходять підтвердження в тодішній церковній документації [3, ]. Більше того, подібну ситуацію навіть незаангажовані подорожні можуть спостерігати і в наш час. "Мандрівки історично-археологічні по Україні" містять цінні відомості з історії Суботова кінця ХІХ-початку ХХ ст., що становить особливий інтерес для сучасних дослідників. Характерною особливістю подорожніх заміток Ф.Равіти-Гавронського є неприховане бажання показати стан збереження козацьких старожитностей крізь призму власної оцінки діяльності гетьмана Богдана Хмельницького. Оригінальний текст "Мандрівок." написаний польською мовою. Дана стаття являє собою переклад із максимальним наближенням до оригіналу та намаганням зберегти авторський стиль викладу, мовні звороти, правопис власних назв та пунктуацію. Скорочення розкриті в квадратних дужках. Мандрівки історично-археологічні по Україні. Суботів Бути у Чигирині, і не оглянути Суботова, було б це все одно що бути у Римі, і не бачити Ватикану. Говорять, що Суботів на 7 верст віддалений від Чигирина, але спробуйте ті 7 верст проїхати! "На поганому коні як говорить Українець буде 14". Маючи присмак з подорожі моєї попередньої прагнув достатися до оцієї славетної колись садиби Богдана Хмельницького Тясмином. Виявилось однак, що річка у деяких місцях є такою мілкою, що загрожувала нам ночівля у очеретах. Науменко бажав дуже пожертвувати же свій човен, але рішився на візок. По обіду тоді, коли вже сонце добре похилилось до заходу, вирушили в дорогу. Візок, як колись був братом рідним тих, якими попереду їхали, мілкий, малий, по-татарському збудований, на високих насадах, міг би сміливо фігурувати у якомусь музеї як знаряддя тортур людських. В кінці кінців, не було вибору; потрібно було однак таким [їхати] яким їздили усі. Вирушили тоді у подорож і [по] густо при вибоях оздобленій дорозі, ведучій над Тясмином [поїхали]. Всюди багато дерев багато зелені сади і огороди буйні, усюди помітні вишні червоніють. Природа весела, але оточуюча її атмосфера якась сонна, тиха тиша лінощів. Їхали посеред садів важкою дорогою так важко що стільки разів зустрічалися з підводою, їдучою назустріч, [то стільки] треба було затриматись, а фурмани так довго мусили коло возів маніпулювати, аж [поки] нарешті без побоювання поламки осей справжніх дерев'яних можна це було минути, По довгому крученню, видобулися нарешті з низини річкової "на степ", а власне на досить і хвилясте пласкогір`я, щитом якого йшла дорога до Суботова. З правої сторони одним безперервним пасмом зелені над Тясмином тягнулися побережні осади од Чигирина аж до Суботова. Справді лежить на цій лінії село Слободище, але так єднається з передмістям Лівобережним Чигирина, що творить з ним майже одне ціле. З дороги Суботова не видно зовсім, бо лежить він у прибережній смузі, 124

127 зовсім так само як Чигирин розміщений, з тією тільки різницею, що тягнеться з однієї сторони Тясмину. З`їхавши із крутої гори як це тут говорять "зі степу" або "од степу", в'їхали до села доволі великим і широким ярком, серединою якого біжить струмок і у різних місцях стоять три криниці. В'їхавши до села, повернули наліво і побачили перед собою. Ціле село, яке дотепер, складалося з двох рядів будинків; одні тулилися під горою, другі тяжіли до Тясмину і збудовані були на пониззю. Щойно до центру села поселення розширяється значно і видно дві церкви: одна в низині, направо від дороги, друга - на горі. Не складно було домислити, що оця на горі є то власне та, яку у р[оці] 1651 збудував Богдан Хмельницький. Затримавшись у підніжжя гори, окинемо оком околиці. Там де стала церква Хмельницького видніються [її] дві частини, середня центральна і вузька [дзвіниця при] дорозі в зелені. На одному пагорбі стоїть церква, на другому двір невеликий, помешкання пароха. Прагнучи оглянути церкву, ідемо навпростець до господаря ксьондза руського. Був у полі. Ідемо тим часом оглядати церковне кладовище у надії, що може там які сучасні [козаччині] пам ятники знайдемо. На жаль нічого, кілька хрестів типових, з каменя побережного при раменах, але з початку ХІХ. ст. понад це справді нічого. Церква цілком подібна до костьолу з [часів] пізньої готики, з фронтоном і тильною стіною у стилі готичнім. До р[оку] 1867 була вона у суцільній руїні, дах соломою критий, затікав. У тому часі узято це до впровадження її до порядку, дзвіницю з єднано коридором з церквою і зроблено з гарної у задумі будови якусь дивину витягнуту і безформенну. Дороги, ведучої од села до гори, між церквою та будинком пароха, в давнину не було.** У цьому місці справа у підніжжя гори, на якій підносився дім гетьманський, був величезний став, що з єднувався з Тясмином, і млини Хмельницького. Нині село розляглося широко на місці ставу.*** Від дороги, дивлячись на цю гору, на якій відповідно до переказу став будинок Хмельницького, видно ще виразні кілька насипів, чи краще сказати, тераси призначені видно для встановлення гармат, маючих захищати дім, за тогочасним звичаєм на зразок замку збудований. З боку степу були також напевно батареї, але тої частини не мали можливості дослідити. Повернувся врешті отець Кирило****, молодий парох церкви Хмельницького, через те що існувала від певного часу інша, нова, більша у центрі села [церква] і його привітності завдячити мусимо огляданням церкви. Всередині її також разючі відбиваються відмінності від внутрішнього [простору] церкви православних.***** У коридорі добудованому, ведучому від дзвіниці до церкви, ряди різних святих [роботи] поганого пензля. Іконостас дуже зграбний і ладний, цілі прикрашені у різній кількості образи святих, оправлені у різьблений орнамент дерев'яний, багато золочений. Імовірно у значному часі зберігся він з часів Хмельницького і лише поновлявся. Свідчить про те його типовість, його цілість у стилі бароко XVII. і початку XVIII ст.. Типи святих не складають в цілому твердої стрункості грецької, навпаки, знать на них, 125

128 не тільки з композиції але із малювання, певну м'якість римських малярів, витіснену через унію у типах святих. З правого боку іконостасу висить великий образ "Успіння", дуже гарний лише цілком занедбане малювання, у великих дірках і тріщинах, гідне відновлення, і безперечно [вміщення в] відновлену будівлю церкви. О.[тець] Кирило пожалівся, що у церкві немає жодних пам'яток, але неслушно; належить радше сказати, що пам ятки ті не є досліджені. Оглядаючи старе дрантя церковне, знайшов у пилу і забутті кільканадцять образів Святих, на дереві мальованих, занедбаних, але сучасних безсумнівно. Взагалі, належало би всі пам ятки тутешні сфотографувати і зробити з цього якийсь альбом Суботівський сумних пам'яток. У правобічній стіні од дверей вхідних знаходиться невелика з жовтої бляхи табличка, на якій міститься сухий і короткий напис російський [що] звучить дослівно [так]: "тут спочива тіло Хмельницького". Жодної гробниці, жодного сліду гола стіна, не більше. Не знать яким чином постала злослива і підла легенда, що Поляки викинули з гробниці домовину і прах Хмельницького, але про таку помсту нічого наша історія не знає. Був він сам покараний за життя ще. Можна це життя і війни цього дивного гетьмана прирівняти до урагану, який зірвавшись, не знав куди летіти, що і чиє знищити по дорозі і де затриматись. Такі люди залишають по собі багато галасу, багато крові, але нічого не будують. Граючи з долею, самі стають її іграшкою. Ненависть є потужним чинником у житті народів, але потуги [її] не творчі, напевно стають гальмом у розвитку моральному, національному і політичному. Стільки теж лише [горя] принесла власному народу гучна і кривава слава, надто часто п яного Хмеля. Не викинули Поляки труни його і праху з упевненістю [скажу]. Досить поглянути на товщину стіни, аби переконатися, що та труна, якщо не в підвалі церковному, то в бічній стіні почиває тільки ніхто до цього часу її не шукав. Оглянувши церкву, пішов на інший пагорб, де мав стояти колись двір грізного Хмеля. Нічого немає. Дім, де мешкає о.кирил та стайня там піднімається, де колись гуляв без пам'яті сотник Суботівський, писар війська Запорозького, пізніше щасливий гетьман України і один з найнещасливіших людей, бо ані собі ані народові щастя не здобув. На тому місці, де приймав послів московських, польських і турецьких, ростуть будяки та підносяться купи гною Чи може бути більш трагічне закінчення життя і долі? З великого двору Суботівського, захищеного гарматами як замок, до дня сьогоднішнього вціліла лише частина мурованих фундаментів з лівого боку двору о.[тця] Кирила. Мурований дім розбирали камінь по каменю на власні потреби праправнуки тих, які камінь для будівництва в Суботівській горі лупали. Нині посеред хвилястої поверхні, порослої кропивою та гігантською листатою білиною, тут і сьогодні ледве стирчить над землею шматок муру, і як на посміховисько долі, з цілої забудови залишились лише фундаменти шести печей!... слід же той галасувальників, [які] купчилися біля бешкетного скандального гетьмана, [і] треба було передусім годувати [їх] щедро. Хто порахує кількість волів і баранів, запечених в цих печах для учт, які закінчилися несила. 126

129 Отець Кирило повторює за іншими переказ: що тут [є] підземелля, заповнені діжками золота Ще пошуків не робив, але збирається. Річ є характерна, на Україні, як [тільки] довга і широка [вона є] всі марять про скарби ватажків, всі тих скарбів шукають сумна спадщина історична, деморалізуюча донині суспільство українське. Фр.Равіта-Гавронський * Равіта-Гавронський Францішек польський історик і письменник. Народився 4 листопада 1845 р. в с.степашки (нині село Гайсинського району Вінницької обл.) Навчався у Київській гімназії, один рік у Київському університеті. Закінчив Вищу сільськогосподарську школу в м.дубляни (нині місто Жовківського району Львівської обл.). Учасник польського повстання років, за що був ув язнений. Наукову і літературну діяльність розпочав у 1880-х роках. Співпрацював із "Киевской стариной", де було опубліковано низку його творів. Від 1887 проживав у Варшаві, Львові, на Підкарпатті. Основні праці Ф.Г.-Р. присвячені історії України, зокрема козацтву і польсько-українським відносинам ХVІІ ХVІІІ ст.: "Богдан Хмельницький", "Історія гайдамацьких рухів", "1863 рік на Русі". Внеском Г.-Р. у вивчення історії України є дослідження про П.Орлика, життя та творчість Т.Шевченка, публікація деяких важливих джерел з часів Національної революції років. Його перу належить також кілька художніх творів на українську історичну тематику. Публіцистичні твори вміщував у часописах "Слово польське", "Газета Львівська", "Вєк ХХ", "Русь" (видавцем двох останніх і був Г.- Р.). Помер 16 квітня 1930 р. у м.юзефув під Варшавою. ** Стосовно дороги такої ж думки дотримувався і М.Костомаров, який відвідав Суботів у травні 1872 р. Історик відзначив, що рів з південно-західного боку садиби Хмельницьких, на дні якого пролягає дорога, утворений талими водами [2, ]. *** На ставищі знаходився згадуваний нами куток Оболонь, який проіснував до 1959 р. часу проведення комплексних меліоративних робіт, в процесі яких Тясмин змінив своє русло, болотиста місцевість була осушена, мешканці кутка відселені в інші частини села. **** Йдеться про настоятеля храму Кирила Шараєвського, призначеного після смерті його попередника І.Грабовського в 1899 р. ***** Щодо можливості збереження первісного іконостасу, тут автор помиляється. Згідно відомостей, вміщених в Метрике для получения верных сведений о древне-православных храмов Божих, зданий и художественных предметов с.субботово Чигиринского уезда», складеній вчителем церковноприхідської школи О.Татаровим у 1888 р., первісний іконостас часів Б.Хмельницького було вивезено до Медведівського Свято-Миколаївського монастиря наприкінці ХVІІІ ст., новий встановлено лише в 1824 р. Дійсно, іконостас виконано з дотриманням барочних традицій на високому художньому рівні. На основі старовинної світлини 1888 р., прикладеної до Метрики..., С. Кілессом розроблено іконостас храму, установлений в 1995 р. [1, 103], демонтований 2006 р. Література 1. Кілессо С. Архітектурні і мистецькі скарби Богданового краю. К., Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. - К.,

130 3. Кучеренко М., Панькова С., Шевчук Г. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського). К., Матеріали польових досліджень авторок. Розповідь Ряднини Івана Івановича, 1936 р.н., мешканця с.суботова Чигиринського району Черкаської області. 5. Мицик Ю. Чигирин гетьманська столиця. К., Rawita-Gawronski Fr. Wycieczki historyczno-archeologiczne po Ukrainie // Przewodnik naukowy s literacki. Dodatek miesięczny do "Gazety Lwowskiej" Rocznik XXIX. 7. ЦДІА України в м. Києві. - Ф. 491, оп.75, спр ЦДIАК України. - Ф.1235, оп.1, спр Листи Грушевського Марка (двоюрiдний брат*) почато 1 квiтня закiнчено - сiчень 1912 (лист вiд 27 лютого 1899), арк * Марко Федорович Грушевський доводився Михайлу Сергійовичу чотириюрідним братом. 128 Надія Кукса (Суботів), старший науковий співробітник Національного історикокультурного заповідника «Чигирин» Свято Іллінська церква в Суботові в «Описании благочестивых заграничных в Короне Польской» Мельхіседека Значка Яворського Унікальна пам ятка середньовічної архітектури - Свято Іллінська церква - попри свою насичену подіями історію має досить бідну джерельну базу. Відомості, відслідковані на сьогодні, що стосуються обставин та часу закладення храму, його функціонування за козаччини, є здебільшого побіжними, а тому непослідовними і суперечливими. На сьогодні одним з найбільш ранніх і досить об єктивних першоджерел з історії церкви вважаємо відомість «Описании благочестивих заграничних в короне Польской», укладену ігуменом Свято Троїцького Пустинного Мотронинського монастиря ієромонахом Мельхіседеком у вересні 1767 р., де знаходимо відомості щодо храму станом на 1762 р. Документ, що становить опис трьох протопопій Чигиринської, Мошенської, Смілянської, було підготовлено на прохання поборника православної віри Георгія Кониського для подання до Варшавського сейму. Відомості про Свято Іллінську церкву увійшли до розділу Описаніе староства и протопопіи чигринской благочестівыхь церквей кь епископіи переяславской издревле принадлежащихь. Документ містить унікальну інформацію про час побудови храму та рукопокладення його настоятелів, його єпархіальну приналежність. Роком закладення храму Мельхіседек вважає 1651 р. Оскільки відсутня будь-яка інформація щодо року закладення та освячення храму, цю дату й стали називати роком його спо-рудження дослідники середньо-вічної архітектури початку ХІХ ХХ ст., вважаючи, що церква зводилася протягом років. Як бачимо, ігумен володів інформацією стосовно настоятелів храму починаючи лише з 90 х років ХVІІ ст., коли 1694 р. преподобним київським архієпископом Варлаамом Ясинським, пресвітером церкви, був посвячений Ієремія Кірук.

131 МЕЛЬХІСЕДЕК ЗНАЧКО- ЯВОРСЬКИЙ. Робота невідомого автора середини ХІХ ст. (фонди Черкаського обласного краєзнавчого музею) Виходячи зі справи, що зберігалася при переяславській духовній консисторії, з відновленням переяславського єпископства православним єпископом Кирилом Шумлянським 16 липня 1726 р. поставлений спочатку піддирконом, потім дияконом і нарешті 22 липня просвітером Димитрій Ємеліанович [2, ]. В зазначеній справі вказано, що того ж 1726 р. Кирилом Шумлянським було видано святий Антимінс. Наступним настоятелем храму став Стефан Кірук, рукопокладений в Молдавії. Презенти на прихід йому були видані князем Яблуновським воєводою Браславським, старостою Чигиринським. Після переведення Стефана Кірука в шанець Бечію крилівської протопопії переяславської єпархії священиком став Феодор, син Марка, (прізвище не вказане Н.К.) року посвячений преподобним архієреєм молдавським, після цього переведений до Новоросійської губернії [3, ]. В даному документі знаходимо можливу розгадку, чому Іллінська церква взагалі не згадується в одній з найдавніших візитацій 1726 р. Адже стосувалася вона уніятських храмів краю, а усипальниця гетьмана на відміну від церкви в ім я Святого Архістратига Михаїла на момент ревізії залишалася православною. Не виключено, що в містечку Суботові склалася ситуація, що деякий час прихід Свято Іллінської МЕЛЬХІСЕДЕК ЗНАЧКО ЯВОРСЬКИЙ. Барельєф на фасаді свято троїцької церкви Мотронинського монастиря церкви був православним, а Свято-Михайлівської уніятським. Однак населення краю завжди стояло на сторожі непохитних устоїв православ я, що, в свою чергу, унеможливлювало утвердження унії на південно-східних 129

132 околицях Речі Посполитої. Внаслідок постійного супротиву більшості мирян дана інституція, не маючи успіху, 1768 р. зазнала краху [7, 667]. Виходячи з Описанія... Мельхіседека, схильно вважати, що суботівські церкви вийшли з-під патронату деканату задовго до його розпаду. Адже 3 липня 1745 р. православним Волоським єпископом Ієрофеєм Хутинським, настоятелем Михайлівської церкви, був рукопокладений священик Феодор Садовський [4, 342]. На чолі кліру Іллінської церкви став Стефан Кірук. Рік його рукопокладення в документі не вказано, та з огляду на те, що призначення відбулося из презенту сиятельного князя Яблуновскаго, сталася ця подія не пізніше (а швидше за все, значно раніше ) 1757 р. часу, до якого Ян Каєтан Яблуновський був Чигиринським старостою. В березні 1760 р. настоятелем храму став Прокофій Никифоров, рукопокладений православним митрополитом Волоським Даниїлом Ренським 1761 р. Прокофій Никифоров звернувся до православного єпископа Переяславського Гервасія з проханням о выдаче усыновительной грамоты, яку було отримано 2 травня 1764 р. за собственною его ж рукою и епископскою печатью разом із святим антимінсом [5, 344]. Про подальшу долю храму, за браком першоджерел, можна лише здогадуватись. Середина 60 х років відзначається як період загострення дискримінації православної церкви. На жаль, прямих доказів щодо ситуації навколо Свято- Іллінської церкви нами поки що не виявлено, однак події навколо інших храмів Чигиринщини, в тому числі і щодо Свято-Михайлівської церкви, дозволяють стверджувати, що становище храму було не менш хитким [6, 136]. Як розвивалися події в подальші три десятиліття, за браком достовірних документів, з ясувати поки що не вдалося. На сьогодні відслідковано архівні документи, що стосуються історії усипальниці Богдана Хмельницького кінця 90-х років ХYІІІ ст. [ 1, 10 15]. «Описание благочестивих заграничних в короне Польской» Мельхіседека Значка-Яворського введено до наукового обігу Феофаном Лебединцевим, опубліковане в кількох числах часопису «Киевская старина» за роки. Розділ Описаніе староства и протопопіи чигринской благочестівыхь церквей кь епископіи переяславской издревле принадлежащихь побачив світ в десятому числі вказаного часопису за 1863 р. На жаль, документ, який містить цінну інформацію про православні храми Потясминня, що охоплює період від кінця ХVІІ до середини ХVІІІ ст., на сьогодні практично недоступний для широкого загалу шанувальників сакральної історії. Залишається відкритим питання про необхідність перевидання «Описания» у вигляді цілісного збірника. 130 Література 1. Державний архів Черкаської області ( далі ДАЧО). Ф Оп. 1. Т. ІІ. Спр Арк Игумен Троицкого Пустынно Мотренинскаго монастиря иеромонах Мельхиседек. Описаніе староства и протопопіи чигринской благочестівыхь церквей

133 кь епископіи переяславской издревле принадлежащихь 1767 года сентября 10 дня // Киевские епархиальные ведомости С Там само. С Там само. С Там само. С Юрій Мицик. Чигирин гетьманська столиця. К., С Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии К., С Світлана Буряченко (Дніпропетровськ), аспірантка кафедри історії та політичної теорії ДВНЗ «Національний гірничий університет» Морські походи запорозьких козаків на Крим і Туреччину на початку XVII ст. в українській, російській та польській історіографіях Кінець XVI і початок XVII ст. в історії України відзначилися активізацією козацьких морських походів на Крим і Туреччину. В період між 1590 і 1620 рр. козаки нападали на турецькі міста на чорноморському узбережжі, ходили на Кілію, Перекоп, Трапезунд, Синоп, Кафу і навіть на Стамбул, чим сприяли руйнуванню Османської імперії і стримували розгортання турецько-татарської агресії вглиб українських земель. Багато українських істориків досліджували проблему походів козацтва на Крим і Туреччину. Серед перших, хто звернув увагу на неї, були П.Симоновський, Д.Бантиш-Каменський та М.Маркевич. Вони навели короткі відомості про морські походи козацького війська на Крим і Туреччину в ХVI-XVII ст. Від середини ХІХ ст. до даного питання зверталися В.Антонович, М.Костомаров, М.Грушевський, І.Крип якевич. Їхні праці досьогодні лишаються найґрунтовнішими і найбільш фактологічно наповненими. Однак, на жаль, поки не існує жодної узагальнюючої праці з означеної проблеми, яка відображала б також і погляди на неї зарубіжних істориків. Попри те, що вітчизняна історіографія займається даним сюжетом уже понад два століття, це відбувається переважно в контексті загальної історії козацтва. Прикладом можуть слугувати твори Д.Бантиша-Каменського, М.Максимовича, М.Костомарова, В.Антоновича, які містять багато історичних фактів та розкривають причини морських походів козаків. Переважно дане питання висвітлювалося у зв язку з дослідженням постатей Петра Сагайдачного та попередніх гетьманів, коли увага, як правило, акцентувалася на їхній військовій та політичній діяльності. М.Грушевський у VІІ томі «Історії України-Руси» присвятив останнім цілий розділ, у якому детально описує майже безперервні напади козаків на великі міста Криму і Туреччини, доступні для нападу з моря. Користуючись турецькими, польськими та російськими джерелами, автор подає цілісну картину тогочасних подій [1, ]. 131

134 Неоднозначними були погляди на морські походи козаків П.Куліша. В перших його працях українські козаки зображувалися справжніми лицарями, месниками, захисниками України від ворожих посягань [2, 93-95]. У ІІ томі Истории воссоединения Руси, однак, їхня діяльність отримала протилежні оцінки. Автор звинуватив козацтво у відсутності конструктивних сил, байдужості до віри, прагненні до розбою, що й було причиною нападів на Крим і Туреччину. Досить ґрунтовним і документально насиченим є дослідження Д.Яворницького «История запорожских казаков», в якому він розглянув дане питання, використовуючи як історичні джерела, так і праці попередників [3, ]. Більш детально історію українського козацтва наприкінці XVI на початку XVII ст., торкаючись й питання морських походів на Крим і Туреччину, розглядають в своїх працях такі сучасні вітчизняні дослідники, як В.Щербак, С.Леп явко, В.Сергійчук. На широкій джерельній базі, з використанням сучасної дослідницької методології вони прагнуть з ясувати, яку роль об єктивно відігравало козацтво в гальмуванні татарсько-турецької експансії, зменшуючи її масштаби та інтенсивність своїми постійними морськими походами на кримське та турецьке узбережжя. Як відомо, традиційною рисою російської історіографії тривалий час лишалося негативне ставлення до такого історичного явища, як козацтво. Так, С.Соловйов пояснював причини морських походів козаків на Крим і Туреччину насамперед пошуками легкої здобичі, саме козацтво вважаючи руйнівною і антидержавною силою, яку потрібно було приборкати [4, ]. В.Ключевський звинувачував козаків у розбої та постійному прагненні наживи: «Местные власти не могли никуда сбыть этих безработных казаков, да и сами они не знали, куда деваться, и охотно шли за первым вожаком, звавшим их в Крым или Молдавию»; морські походи він називав «набегами» на сусідні країни, які становили для України "казацкий хлеб" [5, 565]. Російський історик А.Вісковатов у праці «Краткий исторический обзор морских походов русских и мореходства их вообще до исхода XVII столетия» розкриває причини та наслідки морських походів на Крим та Туреччину, зазначаючи: «удалые витязи в поле, казаки, как запорожские, так и донские, были самыми отважными плавателями» [6, 114]. Як видається, детальніше та об єктивніше питання морських походів козаків розкрито в працях російських істориків XX ст. Наприклад, Ю.Тушин у праці «Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Черном морях (XVII век)» замість того, щоб критикувати запорожців, навпаки, підкреслює їхню силу та мужність. Особливо яскраво описаний похід, що відбувся в 1625 р.: «один из крупнейших морских походов казаков и сражение более чем 350 чаек со всем турецким флотом» [7, 113]. Самі ж морські походи автор вважає вимушеною відповіддю на турецькотатарський наступ і актом самозахисту. 132

135 Серед польських авторів також знаходилися як суворі критики, так і ті, хто підтримував намагання українських козаків морськими походами послабити Крим і Туреччину. Так, П.Пясецький, сучасник цих подій, хоча й ставився до козаків із відвертою ненавистю, однак не міг приховати й свого захоплення від мужності та авантюризму, виявлених під час морських походів [8, 467]. У XX ст. Є.Топольський, який займався вивченням даного питання в контексті загальної історії козацтва, вважав морські походи, як і козацтво взагалі, винятково негативним фактором, який за свою службу, на його погляд, мало дякувати Речі Посполитій, а не виступати проти неї [9, 12-23]. Серед польських науковців, які зацікавилися проблемою морських походів козаків на Крим і Туреччину, слід вказати на науковий доробок Л.Підгородецького [10, ] та З.Вуйцика [11, 320]. Ці праці містять чимало цікавої інформації про дії українського козацтва, причини його поразок і перемог. У авторів помітні тенденція до відходу від ворожої стосовно козацтва традиції і спроби об єктивного розгляду подій. Отже, з вищенаведеного стислого викладу можна зробити висновок, відповідно до якого проблема дослідження морських походів козаків на Крим і Туреччину досьогодні лишається актуальною. Співставлення різних поглядів на дії українських козаків та їхніх тлумачень допоможе наблизитися до адекватної оцінки того, які наслідки мали походи козаків на Крим і Туреччину для України в цілому. Козацька військова організація виникла саме в ході протистояння татаро-турецькій експансії і сформувалася в період найбільших військових успіхів у цій боротьбі на переломі ХVІ-XVІІ ст. Але генеза кримсько-козацьких стосунків, причини морських походів, еволюція взаємин козацького війська з коронним потребують подальших досліджень. Література 1. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т. Т.VІІ / М.С.Грушевський. К.: Наук. думка, с. 2. Кулиш П.А. Материалы для истории воссоединения Руси: В 2 т. Т.1 / П.А.Кулиш. СПб., с. 3. Эварницкий Д.И. История запорожских казаков: В 3 т. Т.2 / Д.И.Эварницкий. СПб., с. 4. Соловьев С.М. История России: В 29 т. Т.9 / С.М.Соловьев. СПб., с. 5. Ключевский В.О. Курс русской истории / Ключевский В.О. СПб., с. 6. Висковатов А.В. Краткий исторический обзор морских походов русских и мореходства их вообще до исхода XVII столетия / А.В.Висковатов. СПб., с. 7. Тушин Ю.П. Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Черном морях (XVII век) / Ю.П.Тушин. М.: Наука, с. 8. Piasecki P. Kronika Pawla Piaseckiego, biskupa Przemyslskiego / P.Piasecki. Krakow, s. 9. Topolski J. Historia Polski od czasow najdawnejszych do 1990 roku / Topolski J. Warszawa, s. 10. Podhorodecki L. Sicz Zaporoska / L.Podhorodecki. Warszawa, s. 11. Wojcik Z. Wojny kozackie w dawnej Polsce / Z.Wojcik. Krakow, s. 133

136 134 Мар яна Засипко (Івано-Франківськ), аспірантка кафедри історії України Інституту історії та політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Розвиток української культури в період гетьманування Д. Апостола Початок і середина ХVІІІ ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток культури. І все ж до кінця століття Україна вібрала виразно провінційних рис у всіх регіонах і на всіх рівнях економічному, соціальному, культурному. ХУІІІ ст. було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й культури, що відобразився у химерному стилі бароко. Проте майже одночасно з цим створилися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була рівнятися до російських імперських взірців. Порівняно з Росією, освіта в Україні досягла високого рівня. В розвитку освіти України зіграв видатну роль Данило Апостол. З обранням його гетьманом Київська академія почала поступово відроджуватися. Осередок вищої освіти в другій половині ХУІІ ст. перенісся зі Львова до Києва, де розцвітала Братська школа, зреформована Петром Могилою на зразок єзуїтських колегій, забезпечена ним і матеріально, і юридично. Петро Могила запросив до неї видатних професорів, яких відправляв для підготовки за кордон. Після смерті Петра Могили Братська школа стала називатися Києво-Могилянською Колегією. Лише у 1701 р. Колегія була перейменована на Академію, їй дано право володіти маєтками та призначено щорічну субсидію в сумі золотих. Велику роль відіграв у відродженні Академії гетьман І.Мазепа, якого митрополит Варлаам Варлаам Ясінський називав промислінником і благодітелем. За зв язки з Мазепою Академія заплатила тяжку ціну: протягом майже тридцяти років вона не могла цілком позбутися репресій Петра І. В лютому 1709 р. замість учнів було тільки 161. Оправлятися від удару Академія почала під час гетьманування Данила Апостола [2, 48]. За Данила Апостола та митрополита Рафаїла Заборовського Академія почала знову поволі підноситися зі стану занепаду. Гетьман затвердив за нею всі маєтки, які залишалися в її володінні. Тобто, він намагався зберегти за Академією те, що їй належало раніше. Так, універсалом від 14 січня 1729 р. він підтвердив за Братським монастирем і Академією маєтки, якими вони володіли на той час: шість невеликих сіл з людністю, безлюдне містечко з орною землею, ряд поселень, хуторів, млинів та дворові місця в Києві на Подолі [1, 32]. Данило Апостол заохочував добродійні внески на відродження і відбудову Академії. В "Журналі", що вівся в Генеральній військовій канцелярії, зазначено, що в січні 1733 р. від київського архієпископа

137 Рафаїла Заборовського до гетьмана з привітанням із святом Різдва прибули ігумен Києво-Кирилівського монастиря Феодосій Глинський і священик Іосаф Горленко, онук гетьмана, викладач київських шкіл. Вони від імені архієпископа просили гетьмана, щоб він під час зібрання старшини на святкування Різдва заохочував їх на добродійні внески на реставрацію Київської академії. Гетьман не тільки обіцяв виконати їх прохання, але витягнувши із своєї скриньки значну на той час суму грошей 100 рублів, просив передати їх архієпископу [5, 544]. У Колегії, а пізніше в Академії, навчалися син Б. Хмельницького Юрій, племінники Мазепи та діти видатної старшини: Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба, Полуботка, Скоропадського. Крім дітей української еліти, вчилися тут і чужинці: син воєводи П. Шереметєва, Б. П. Шереметєв, син Патрика Гордона. Серед слухачів було багато росіян, українців із Західної та Правобережної України, вихідців із Сербії, Болгарії, Румунії, навіть із Греції [7, 438]. Колегія і Академія були тісно пов'язані з Церквою. Ректорів Академії, що були завжди архімандритами Братського монастиря, обирали професори і затверджували митрополит і гетьман. З другої половини XVIII ст. входить у життя інший порядок: ректора стали призначати самі митрополити. Професори були, переважно, духовного звання. Колегія й Академія жили спільним життям з Києвом, з Україною. Тут за участю професорів і старших учнів відбувались диспути, які притягали багато людей з міста. Деякі з диспутів були великими подіями в житті Києва. Наприклад, диспут 1646 р. на тему про сходження Святого Духа, коли проти єзуїта Циховського виступав ректор Інокентій Гізель, або диспут 1663 р., коли ректор Йоаникій Голятовський виступав проти єзуїта Пекарського на тему вищої влади в Церкві [6, 76]. Багато людей брало участь в урочистих церковних процесіях, в яких виступали ректор, професори та всі учні. Такі процесії бували в день Богоявлення, Воздвижения Хреста, Трьох Святителів, Благовіщення. Особливо урочистим було «шествіє з вербою» з церкви св. Юрія, біля св. Софії, на Поділ, до Братського монастиря. Масу відвідувачів приваблювали театральні вистави, особливо на Різдво, коли студенти Академії виставляли п'єси на біблійні, історичні та моралістичні теми, з інтермедіями побутового характеру. Авторами їх були, переважно, професори Академії, серед них Йоаникій Голятовський, Теофан Прокопович та інші [8, 254]. Значення Київської Академії в історії України було велике. За 150 років її існування навчалося в ній коло українців. З цієї кількості вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина тієї свідомої інтелігенції, яка протягом XVIII ст. займала урядові місця. Переглядаючи біографії видатних людей XVIII ст., рідко можна зустріти людину, що не вчилася в Академії. З Академії вийшло те «знаменитое сословие войсковых канцеляристов», як назвав їх М. Грушевський, що «подготовляет национальное украинское возрождение XIX ст.», себто та армія урядовців 135

138 полкових та генеральних канцелярій, серед яких були письменники, вчені, дипломатичні діячі, а головне українські патріоти-автономісти, як характеризує їх О. Оглоблин [6, 45]. Про високий культурний рівень української еліти старшини, вищого духовенства та міщанства свідчить велика кількість бібліотек в Україні. Крім бібліотек Києво-Печерської Лаври й інших монастирів, а також бібліотеки Київської Академії, існувало багато приватних: Мазепа мав у Батурині велику та цінну бібліотеку. Мали їх Лазар Баранович, Йоаникій Галятовський, Дмитро Туптало, Теофан Прокопович, Стефан Яворський та інші. Видно, що власники бібліотек виписували книжки з-за кордону, передплачували часописи, що виходили різними мовами. Поруч з новими виданнями різних авторів вони збирали давні рукописи, хроніки. Данило Апостол підтримав також клопотання Рафаїла Заборовського до Синоду від грудня 1731 р. щодо передачі з Ніжинського Благовіщенського монастиря до Київської Академії бібліотеки українського вченого і просвітителя Стефана Яворського [7, 440]. Але освітній процес в Україні надзвичайно ускладнювався мовною політикою, яку здійснювали уряди Польщі і Росії. Мовна політика становить частину національної політики, спрямованої на розвиток певної мови або на обмеження її прав та можливостей вільного функціонування. У 1721 р. з явився царський указ, яким заборонялося Києво-Печерській і Чернігівській друкарням видавати всі інші книжки, крім церковних, але і їх пристосовували до російських норм. Аналогічні укази видано у 1727 і 1728 роках, а з 1735 р. наказано вилучити з церков усі українські друки й замінити їх на московські. У 1720 р. заборонено книгодрукування українською мовою у Києво-Могилянській Академії. З другої половини ХУІІІ ст. Академія і всі інші школи в Україні поступово перейшли на російську мову [9, 21]. Данила Апостол, який за гетьмана Івана Мазепи був миргородським полковником, прославився не лише військовою доблестю, а й як цінитель української культури. У Миргороді він посприяв утворенню золотарського цеху, в якому працювали талановиті майстри. Золотарі виготовляли оправи до книжок, друкованих у типографії Києво Печерської лаври, які Данило Апостол дарував гетьманам і монастирям. Одна з його книжок зараз зберігається в музейній експозиції Києво Печерської лаври. На гравірованому окладі зображено шляхетський герб Данила Апостола та його небесного покровителя апостола Даниїла з написом: «Радуйся Даниїле, пророки себо проповідного ваші, Даниїл возлюбивший Україну своїм народом» [8, 261]. Особливе місце серед пам яток українського живопису XVIII ст. займає іконостас Преображенської церкви з села Великі Сорочинці. Іконостас і церква були зведені на кошти гетьмана Лівобережжя Данила Апостола. Комплекс іконостаса об єднує понад сто ікон на різні сюжети. У їх зображенні помітно відчутний вплив рококо [6, 67]. Таким чином, в період гетьманування Данила Апостола відбулися значні зрушення і у розвитку культури. Йому вдалося відновити фінансування 136

139 Києво-Могилянської колегії, а також неодноразово робив пожертви на її розвиток. Інтенсивніше почали розвиватися малярство, іконописання, золотарство. Гетьман неодноразово виступав меценатом храмів і монастирів. За своє життя побудував чудовий храм у Сорочинцях, який став культурним шедевром тих часів. Опікувався розвитком писемності, цікавився художньою літературою, а також завжди читав газети на французькій мові, що говорить про високий інтелект та обізнаність гетьмана. Література 1. Булгаков М. История Киевской Академии. // М. Булгаков. - СПб., с. 2. Вишневский Д. Киевская Академия в первой половине XVIII в. // Д. Вишневский // Труды Киевской Духовной Академии Т.8. С Вишневский Д. Общее направление образования в Киевской Академии в первой половине XVIII в. // Д. Вишневский // Киевская старина Т.7. С Герасименко Н. Данило Апостол гетьман Лівобережної України ( ) / Н. Герасименко // УІЖ С Герасименко Н. До історії Київської академії в гетьманство Д. Апостола. / Н. Герасименко.// Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Дніпропетровськ, Вип. 2. С Гетьман Данило Апостол, його роль і місце в історії України: матеріали наукових читань. Полтава: АСМ, с. 7. Д.В. Киевский митрополит Рафаил Заборовский и его меры к исправлению духовенства // Д.В. // Киевская старина, Т.3. С Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. /Б. Крупницький // - К.: Україна, с. 9. Крупницький Б. Культурне життя України за гетьмана Данила Апостола / Б. Крупницький. Кіль, с. Дмитро Філімонов (Дніпропетровськ), старший науковий співробітник Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей Новосергіївська фортеця: маловідома пам ятка Присамар я кінця ХVІІ початку ХVІІІ століть Останнім часом все більшої уваги істориків та археологів привертають до себе російські фортифікаційні споруди, збудовані на території Вольностей Війська Запорозького низового впродовж кінця ХVІІ ХVІІІ ст. Стає зрозумілим, що без всебічного дослідження цього виду пам яток, у тому числі й за допомогою археології, неможливо у повному обсязі реконструювати історичні події, що відбувалися на теренах сучасної Південної України у зазначений період, а також скласти повне уявлення про матеріальну культуру різних груп населення, які мешкали на запорозьких землях. Особливий інтерес викликають фортеці раннього етапу (кнець ХVІІ початок ХVІІІ ст.) російського фортифікаційного будівництва на Запорожжі: Новобогородицька (Богородицька), Новосергіївська (Сергіївська) та 137

140 Кам яний Затон. З двох перших фортець, що знаходилися у Присамар ї, на сьогодні найбільш вивченою є Новобогородицька (сучасне сел. Шевченко Самарського району м. Дніпропетровська) [3; 5; 18]. Натомість сусідня, менша за розмірами, Новосергіївська фортеця, розташована вище за течією р. Самара, й досі залишається як в історичному, так і в археологічному плані, малодослідженою, і взагалі, майже невідомою пам яткою періоду існування запорозького козацтва. У даній статті робиться спроба за допомогою відомих на цей час писемних, картографічних та археологічних джерел, а також історичних розвідок, викласти історію Новосергіївської фортеці та подати інформацію про подальшу долю та сучасний стан залишків укріплень цієї фортифікаційної споруди. Виникнення Новосергіївської фортеці пов язано з військовополітичними подіями останньої чверті ХVІІ ст. Після невдалого першого Кримського походу 1687 року об єднаних російсько-гетьманських військ у наступному 1688 році неподалік від гирла р. Самара на її правому березі будується велика Новобогородицька фортеця [18, с ]. Спорудження фортифікаційної споруди в Нижньому Присамар ї обумовлювалося необхідністю для Московської держави мати на території Запорожжя базу, в якій повинні були зберігатися військові та продовольчі припаси, потрібні для подальшого наступу на Крим [23, с ]. У другий половині березня 1689 р. розпочався новий похід на Крим російських і гетьманських військ під керівництвом князя Василя Васильовича Голіцина та гетьмана Івана Степановича Мазепи. 20 квітня на р. Самара війська з єдналися і утворили об єднану 150-тисячну армію. За чотири дні російські та гетьманські полки переправилися через Самару і попрямували через спекотні та маловодні Причорноморські степи до Перекопської фортеці [10, с. 356]. В той же час, для запобігання можливих татарських нападів на прикордонні землі Московської держави та Гетьманщину, коменданту гарнізону Новобогородицької фортеці боярину і воєводі Івану Федоровичу Волинському наказувалося на чолі невеликого війська, що нараховувало близько 2500 осіб [23, с ], здійснити виправу до «Самарских вершин». Повідомлення про загальний перебіг цього походу міститься у відписці І. Ф. Волинського до великих государів Івана та Петра Олексійовичів від 23 травня 1689 р. Згідно з цим документом, за рішенням, прийнятим В. В. Голіциним та І. С. Мазепою на військовій раді, котра відбулася 24 квітня у таборі на р. Самара, військо воєводи повинно було взяти під тимчасовий контроль ділянку Муравського шляху, що пролягала територією Верхнього Присамар я «для обереженья ваших вел. Государей украинных и малоросийских городов от приходу неприятельских воинских людей» [23, с. 147]. 5 травня російські ратники вийшли з Новобогородицької фортеці. Тимчасовим командиром гарнізону фортеці на період відсутності І. Ф. Волинського було призначено стольника і воєводу Василя Петровича Вердеревського. Далі в зазначеному документі І. Ф. Волинський повідомляв, що він зі своїми людьми «маия в 23 день 138

141 дошол до речки Быка, где Мурамской шлях, и от того места посылаю разбещиков вниз по Самаре до Новобогородицкого города, а вверх до реки Торца и до Тору.» [23, с. 147]. Крім запобігання можливим татарським нападам на південно-західні кордони Московської держави і Гетьманщину, похід І. Ф. Волинського до «Самарских вершин» мав ще й величезне розвідувальне значення. Вперше російські воєводи отримали можливість особисто оглянути в Присамар ї місця, зручні для спорудження нових фортець. Простоявши на Муравському шляху ще деякий час і не дочекавшись приходу ворога, царське військо на чолі з І. Ф. Волинським вирушло у зворотньому напрямку до Новобогородицької фортеці. Вже 15 червня 1689 р. за наказом головнокомандуючого В. В. Голіцина військо воєводи стояло табором на правому березі р. Самара біля броду Вільного (Вільнянського). Тут, вище за течією р. Самара від вказаного броду, в урочищі Сорок Байраків (Сорокові Байраки, Сорокова Балка, Сорокові Балки, Сорокові) [1, с. 319, 506] І. Ф. Волинський разом з дяком Макаром Артемовичем Полянським [14, с. 18] обрали місце для спорудження нової фортеці [23, с. 150]. Того ж 15 червня генерал Патрік Гордон у своєму щоденнику зробив наступний запис: «Боярин Іван Федорович Волинський прибув сюди і для своєї армії облаштував біля Вільного Броду вільне укріплене місце, де буде побудовано форт, для будівництва якого він нарешті одержав інженера.» [7, с. 15]. Наданий у розпорядження І. Ф. Волинського інженер-фортифікатор був ніхто інший як полковник Вільгельм фон Залєн (Вілім Фанзалін, Вазаль), німець за походженням, той самий, який на рік раніше разом з полковником Юрієм Степановичем Ліманом спроектував Новобогородицьку фортецю [14, с. 19]. Нова російська фортеця у Середньому Присамар ї повинна була здійснювати контроль над бродом Вільним. Крім того, це укріплення мало стати черговим плацдармом для подальшого російського просування вглиб території Присамар я, адже відомо, що фортеці з царськими гарнізонами планувалося спорудити вздовж течії р. Самара аж до місця впадіння в останню її лівої притоки р. Бик [16, с. 34]. Будівництво фортифікаційної споруди в урочищі Сорок Байраків відбувалося у період з 20 червня по 18 липня 1689 року [23, с ]. Про хід будівельних робіт І. Ф. Волинський постійно письмово сповіщав В.В. Голіцина. Так, наприклад, в одному з листів воєводи до князя повідомлялося, що «июня в 20 числе и июля по 1-е число того нового города ров выкопан и стен и выводов сделано третья доля» [23, с. 150]. На жаль, досі не виявлено жодного плану Новосергіївської фортеці, датованого кінцем ХVІІ початком ХVІІІ ст. Уявлення про вигляд укріплень і внутрішню забудову фортеці надає інформація, що міститься у так званому «городовому розписі», введеному до наукового обігу ще Д.І.Яворницьким [23, с ]. Отже, згідно з цим документом, Новосергіївська фортеця являла собою дерево-земляне укріплення 139

142 бастіонного типу. В плані фортеця мала форму у вигляді чотирикутника. Саме така геометрична форма фортеці показана на «Пляні руїн Новосергіївської фортеці», складеному у 1932 р. (Рис. 1), який зберігається у фондах Дніпропетровського Рис. 1. «Плян руїн Новосергіївської фортеці» (1932 р.) 140 національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького [8]. Укріплення фортеці складалися із земляних стін (валів) та чотирьох бастіонів «выводов», розташованих по кутах споруди та зорієнтованих за сторонами світу. Зовнішні та внутрішні боки стін та бастіонів було обкладено дереном. На стінах і бастіонах влаштовано 50 «раскатов» майданчиків для гармат. Усього довжина стін фортеці разом з бастіонами дорівнювала 376 сажнів без 12 вершків (811,63 м), висота стін у підошві становила 8 сажнів (17,28 м), до щита 2 сажня (4,32 м), висота щита ззовні 0,5 сажня (1,08 м), всередині 1 сажень (2,16 м). Перед стінами фортеці на відстані 2 сажня (4,32 м) було викопано рів завширшки 5 сажнів (10,8 м) і завглибшки 3 сажня (6,48 м). Для проїзду в стінах влаштували дві двостворчасті брами. Ширина кожної брами становила 2 сажня без 12 вершків (3,79 м). Перша брама, що знаходилися «от московской стороны к городам и к полям», отримали назву «Московська». Друга брама виходила до р. Самара, через що, відповідно, звалася «Самарська» [23, с ]. У середині фортеці збудували приказну хату, воєводський двір, казенний погріб із дубу та 3 комори, розмірами по 12 сажнів (25,92 м) кожна, для зберігання продовольчих та військових припасів. Для вояків гарнізону побудували 50 хат. Розміри кожної хати становили 3 сажня (6,48 м), вони були «покриты дранью и вымощены» [23, с ]. З зовнішнього боку фортеці «для поселения жителей, которые учнут приходить» розташовувався посад [23, с. 152]. З трьох боків посад було обведено земляним окопом, що являв собою рів завширшки і завглибшки в 1 сажень з аршином (2,87 м) та невисокий земляний вал зі встановленими на ньому дерев яними рогатками. Загалом довжина земляного окопу, призначеного для захисту посаду, становила 600 сажнів (1296 м). Крім того, оборонні властивості окопу посилювалися за допомогою двох караульних дерев яних веж з «верхним боем». В обох вежах також було влаштовано в їзні брами. Перша вежа розташовувалася в тій частині окопу, що була звернута у напрямку до Новобогородицької фортеці, друга вежа знаходилася напроти Московської брами. З боку, звернутого до р. Самара,

143 окопу не було. Тут фортеця мала природний захист у вигляді крутого схилу берега, верхню частину якого додатково укріпили дерев яними «надолбами» частоколом [23, с. 154]. По завершенню будівництва було визначено «а новому городу имя дать Новой Сергиевской» [23, с. 155]. Вважається, що фортеця отримала свою назву на честь преподобного чудотворця Сергія Валаамського, день вшанування пам яті якого святкується за церковним православним календарем 28 червня за ст.ст. Імовірно, саме в цей день і відбулося освячення новозакладеної фортифікаційної споруди на р. Самара. Тому в джерелах та історіографії ця фортеця також часто іменується і «Сергіївська» [7, с. 433; 16, с. 34] або «Сергіїв городок» [5, с. 380]. Існувала у нового російського укріплення в Присамар ї й ще одна назва, зафіксована в архівних документах, а саме «Вільне» або «Вільний городок» [6, с. 380; 21, с. 63; 23, с. 321]. Доволі широке вживання даної альтернативної назви Новосергіївської фортеці в писемних джерелах пояснюється тим, що як вже було сказано вище, основне призначення фортеці полягало у здійсненні контролю над бродом Вільним через р. Самара. Назву останнього і було перенесено на фортецю, що виникла поблизу вказаного броду. Гарнізон Новосергіївської фортеці мав складатися з 500 вояків «пешего строя» [23, с. 149]. Але по закінченню будівельних робіт і після відходу головних сил війська І. Ф. Волинського з урочища Сорок Байраків, у новозбудованій фортеці під командуванням стряпчого Севастяна (Сави Кіпріяновича) Аннєнкова [14, с. 19] залишили лише 300 солдат піхоти з гарматами та різними військовими і продовольчими припасами. Ще 200 вояків, потрібні для захисту укріплення, мали прибути з Новобогородицької фортеці дещо пізніше: після того, як туди прийде стрілецький полк воєводи Опанаса Олексійовича Чубарова [23, с. 152].Фортечний посад заселили в основному переселенці з території Лівобережної України (Гетьманщини). Імовірно, що на відміну від посадського населення сусідньої Новобогородицької фортеці, яке поділялося на козаків і міщан [23, с. 115], жителі посаду Новосергіївської фортеці чоловічої статі, здатні тримати зброю, несли козацьку службу, і у випадку нападу ворога повинні були разом з солдатами гарнізону боронити фортецю. Доля першого гарнізону і новоприбулих поселенців посаду Новосергіївської фортеці склалася трагічно. Вже на початку квітня наступного 1690 р. Присамар єм поширилася чума, епідемія якої тривала все літо. Спочатку чума спалахнула у Новобогородицькій фортеці, де померло багато мешканців посаду і вояків гарнізону разом з комендантом воєводою О. І. Ржевським [21, с. 76]. Невдовзі хворобу було занесено і до Новосергіївської фортеці, населення посаду і гарнізон якої вимерли повністю [6, с. 308]. Від р. Самара чума перекинулася й на інші терени Запорожжя. Постраждала від чуми і сама Запорозька (Чортомлицька) Січ [21, с. 76]. По закінченню епідемії протягом 1691 р. до Новосергіївської фортеці було вдруге введено російський гарнізон і заселено новими жителями посад. 141

144 Таким чином, Новосергіївська фортеця разом зі спорудженою на рік раніше Новобогородицькою стала вже другим російським форпостом на р. Самара. Поява ще однієї фортеці з царською залогою в самому «серці» Присамар я, що являло собою найбільш заселений та господарськи освоєний регіон володінь Війська Запорозького низового, не могла не викликати нової хвилі обурення січовиків. Вже у наступному 1692 році частина Війська Запорозького підтримала повстання, очолюване Петром Івановичем Іваненком (Петриком), проти російського панування в Гетьманщині й володарювання гетьмана І. С. Мазепи. Однією з основних причин активної участі запорожців у виступі П. І. Іваненка було спорудження росіянами фортець на території Присамар я [18, с. 196]. Наприкінці травня 1692 р. П. І. Іваненко уклав союзницький договір з кримським ханом Селім-Гіреєм І і заручився підтримкою татарського війська. Російський воєвода Костянтин Малєєв сповіщав з містечка Орел (Оріль) до Москви про укладання договорів між П. І. Іваненком, татарами і запорожцями та повідомляв, що «в договорах положено, чтоб им однолично итить под Самарь и под Вольное и под Орел, которые городы засожены государевыми людми и под городы, которые сидят по Ворсклу и по Орели, а пришед де кинут прелестные листы и где московские люди, чтоб московских людей выдали, арандарей и знатных людей всех побить, а потом чтоб всех под меч подклонить» [23, с. 321]. У липні 1692 р. П. І. Іваненко розпочав збройну боротьбу проти російських і гетьманських військ. У ніч на 31 липня запорожці разом з союзникамитатарами здійснили напад на посад Новобогородицької фортеці [5, с. 111]. Щодо дій військ П. І. Іваненка проти Новосергіївської фортеці, то припускається, що наприкінці липня 1692 р. міг відбутися штурм укріплень посаду фортеці запорозько-татарськими загонами. Начебто, як і під час нападу на сусідню Новобогородицьку фортецю, в Новосергіївській було випалено посад та пошкоджено укріплення [15, с. 463]. Причому повстанці не намагалися оволодіти жодною з двох фортець так як здійснили виправу до самарських містечок «не для взятья тех городов, но для скоту, потому что мало что стало есть» [23, с. 272]. Також існує думка, що загони П. І. Іваненка взагалі оминули фортецю, розташовану в урочищі Сорок Байраків, і вона залишилася неушкодженою. Треба сказати, що жодна із двох наведених версій не підкріплюється надійною інформацією писемних 142 Рис. 2. Фрагмент Спеціальної карти Російського Генерального штабу. (друга половина ХІХ початок ХХ ст.)

145 джерел, і вони залишаються суто гіпотетичними припущеннями можливого розвитку подій. Отже, питання стосовно долі Новосергіївської фортеці, її гарнізону та населення посаду під час повстання П. І. Іваненка на сьогодні залишається відкритим. У наступні роки невдоволення запорожців Рис. 3. Фрагмент плану генерального межування Новомосковського повіту. (перша половина ХІХ ст.) існуванням російських фортець у Присамар ї тільки посилювалося. Час від часу терпіння козаків уривалося, і вони погрожували силою зброї знищити царські фортеці. Зокрема, наприкінці червня 1704 р. запорожці в кількості 3000 чоловік з артилерією і клейнодами вийшли з Січі, переправилися під Кодаком через р. Дніпро і рушили до річок Самари та Орелі. Там січовики планували розорити селітрові майдани, захопити худобу у жителів Новобогородицької фортеці, а також зруйнувати Новосергіївську фортецю. Але на цей раз кошовому отаману та старшині вдалося погамувати запорожців і переконати їх поки що залишити без виконання свої наміри [21, с. 254]. У травні 1707 р. запорожці в чолобитній до царя Петра Олексійовича скаржилися на те, що немалого лиха Запорозькому Війську завдавали жителі Новобогородицької і Новосергіївської фортець. Останні, з дозволу свого воєводи і сотника, у великій кількості нападали на запорозькі угіддя на р. Самара, руйнували там пасіки, козаків і севрюків били та взагалі не давали займатися низовикам в Присамар ї звичними для них промислами [21, с. 277]. На нашу думку факт наявності конфлікту за присамарські землі між жителями посадів Новобогородицької (містечко Самара або Стара Самара) та Новосергіївської фортеці (містечко Вільне), яких підтримували російські гарнізони зазначених фортець з одного боку, і запорожцями, які мешкали або перебували на сезонних промислах в Присамар ї - з іншого, спростовує популярну серед багатьох вітчизняних дослідників думку, що нібито у перше десятиріччя ХVІІІ ст. посад Новосергіївської фортеці було заселено переважно одруженими запорозькими козаками [15, с. 464]. У грудні 1708 р. в Російській державі було проведено територіальноадміністративну реформу, в результаті якої утворювалося декілька губерній, в тому числі й Київська. До останньої, разом з фортецями Новобогородицькою та Кам яний Затон, було приписано і Новосергіївську фортецю [7, с. 433].Припинення існування Новосергіївської фортеці 143

146 пов язане з подіями російсько-турецької війни рр. Наприкінці січня 1711 р. татарське військо на чолі з ханом Девлет-Гіреєм ІІ виступило у похід на лівий берег Дніпра. До кримського війська, яке налічувало близько вояків, приєднався і загін запорожців, котрий складався з 2000 вершників і кількох сот піхотинців [15, с. 464]. Ханське військо, розоривши багато містечок Слобожанщини, на початку березня повернуло у зворотному напрямі до р. Самара [21, с. 368]. У той же час, у середині лютого, інша частина татарського війська разом з запорожцями взяла в облогу Новосергіївську фортецю. «Малороссийские жители» посаду здалися без бою і видали нападникам російський гарнізон фортеці [21, с. 368]. Натомість сусідня Новобогородицька фортеця, яка завдяки своїм фортифікаційним властивостям, кількісному і якісному складу озброєння та чисельності гарнізону була значно потужнішою за Новосергіївську, вчинила відчайдушний спротив і відбила напад татарсько-запорозьких загонів, котрий відбувся на початку березня 1711 року [15, с. 465]. Після цього основні татарські сили, які під час походу на Слобожанщину за браком достатньої кількості корму втратили багато коней, залишили Присамар я і відійшли для перепочинку у кримські володіння. Хан сподівався повернутися на Лівобережжя і відновити бойові дії проти царських військ уже в найближчий час як тільки в полі з явиться трава [21, с. 369]. А поки в Новосергіївській фортеці було залишено невеликий загін татар і запорожців. Всього оборонний гарнізон фортеці разом з новосергіївськими козаками налічував 500 осіб [21, с. 369]. Крім того, з метою убезпечення Новосергіївської фортеці від нападу з боку гарнізону Новобогородицької фортеці, в одному з урочищ між двома фортифікаційними спорудами розташувався табором загін козаків і татар чисельністю близько 1000 осіб на чолі з отаманами Нестулієм та Плякою (Флякою) [15, с. 466]. Новосергіївські жителі добре розуміли, що російське командування жодним чином не змириться з втратою одного з двох своїх форпостів на р. Самара, й прихід царських військ під стіни фортеці це лише справа часу. Тому новосергіївці намагалися залишити свою фортецю і перебратися у більш безпечні місця, але татари і запорожці перешкоджали їм в цьому і 144 Рис. 4. Схема розташування розвідувальних шурфів на залишках Новосергіївської фортеці та на прилеглій території під час розвідки 2005 р. (за І. Ф. Ковальовою)

147 забороняли виїжджати з Новосергіївська [21, с. 369]. Жителі фортеці у березні 1711 р. навіть відрядили депутацію до хана з проханням дозволити переселитися їм до кримських володінь [15, с. 468]. Але ханського дозволу вони так і не отримали: вочевидь татари сподівалися надовго закріпити за собою Новосергіївську фортецю важливий для них стратегічний пункт у справі оволодіння територією всієї Лівобережної України. У свою чергу, російське командування було дуже занепокоєне втратою Новосергіївської фортеці та виникненням у Присамар ї ворожого плацдарму для подальшого наступу на Гетьманщину і Слобожанщину: «А что Хан Крымский и воры Запорожцы склонили к измене вора Пляку и с Новосергиевскими жителями, и собрали в тот город таких же изменников многое число и оный город утвердя охраняли, склоняя и прельщая к измене по Украйне наш народ, а паче держали для свободного и себе на Украйну прихода, от чего не только наши слободские полки, но и Гетманские не без страха были» [20, с. 13]. Цікаво, що у наведеному фрагменті тексту листа, що міститься у праці архієпископа Філарета (Д. Г. Гумілевського), очільником новосергіївських козаків названо вже згадуваного вище отамана Пляку. Січовиками, залишеними для захисту Новосергіївської фортеці, командував полковник Нестулій [19]. Спочатку до Новосергіївської фортеці було направлено загін козаків Полтавського полку, але новосергіївські козаки разом з запорожцями і татарами відбили цей напад [9, с. 22]. Тоді було вирішено здобувати фортецю силами нашвидкуруч створеного корпусу, що складався з підрозділів російської регулярної армії, слобідських і лівобережних козаків під загальним командуванням генерал-майора графа Федора Володимировича Шидловського. В. В. Звегінцов наводить перелік частин, що брали участь в атакуванні Новосергіївської фортеці: піхотний полк полковника Григорія Івановича Аннєнкова, Воронезький драгунський полк, козаки Охтирського, Харківського, Сумського, Чугуївського та Ізюмського слобідських полків, лівобережні козаки гетьманського регіменту [11, с. 127]. Загальна кількість війська Ф. В. Шидловського становила 3756 осіб, з яких слобідських козаків нараховувалося 1267 осіб [15, с. 466]. Після дводенного штурму, що відбувався протягом квітня 1711 р., Новосергіївську фортецю було взято царськими військами. При цьому з боку останніх було вбито 14 солдатів і драгунів та 8 козаків; поранено 4 офіцери, 35 солдат і драгунів, 29 козаків і 1 козачий сотник. У той же час, у полон було взято 700 козаків-захисників фортеці (з яких 46 осіб були запорожцями) та 3220 жінок і дітей. Кількість загиблих запорожців, татар і новосергіївських козаків залишається невідомою. Здобиччю переможців стали 1 гармата, 1305 піщалей, 3 прапори і 1 литавра [15, с. 467]. За участь в облозі та штурмі фортеці козаки слобідських полків отримали по 1 карбованцю, а старшині пожалували по парі соболів та по відрізу коштовної тканини [9, с. 24]. Захоплених у полон жителів Новосергіївської фортеці за їх зраду цареві, за те, що вони віддали своє місто неприятелеві, видали російський гарнізон і чинили спротив військам Ф. В. Шидловського, переможці покарали наступним 145

148 чином: за жеребкуванням було страчено кожного десятого захисника фортеці. Решту новосергіївських козаків разом з їх родинами відправили у заслання до Сибіру [15, с. 468; 21, с. 369]. Подробиці облоги і штурму Новосергіївської фортеці, як переможного епізоду взагалі невдалої для царя Петра І кампанії 1711 р., стали добре відомі жителям російської столиці. Відбулося це завдяки тому, що 11 травня того ж 1711 р. в Санкт-Петербурзі типографією Михайла Петровича Абрамова було надруковано перший столичний номер газети «Ведомости» (до того часу з 1702 р. газета виходила у Москві). Єдиним повідомленням, опублікованим у першому 146 Рис. 5. Підйомний матеріал кінця ХVІІ ХVІІІ ст. з території залишків Новосергіївської фортеці Новосергіївської фортеці та на прилеглій території під час розвідки 2005 р. (за І. Ф. Ковальовою) петербурзькому випуску цієї газети, стала «Реляция о взятии крепости Новосергиевской» [13. с. 93]. На цьому і завершується історія існування Новосергіївської фортеці. Укріплення фортеці, що під час штурму зазнали значної руйнації, вже ніколи не відбудовувалися. Факт припинення існування Новосергіївської фортеці саме у квітні 1711 р. підтверджується і тим, що вона відсутня в переліку російських фортець, які за умовами Прутського мирного договору 1711 р. і Константинопольського трактату 1712 р. мали бути зруйновані або передані турецькій стороні [17, с , ]. Після 1711 р. фортеця жодного разу не згадується у писемних джерелах як існуюче укріплення. Тому твердження, що Новосергіївську (Сергіївську) фортецю нібито було поновлено в період російсько-турецької війни рр. [16, с. 44] є таким, що не відповідає історичній дійсності. У період існування Нової Січі ( рр.) місцевість, в якій розташовувалася фортеця, була зайнята запорозькими зимівниками. Наприклад, згідно з описом 1756 р., в урочищі Сорок Байраків та на прилеглій території по обидва боки р. Самара налічувалося 18 козацьких поселень [1, с ]. Не виключено, що один з цих зимівників міг знаходитися у середині решток укріплень старої фортеці. Залишки Новосергіївської фортеці були виявлені ще наприкінці ХІХ ст. Д. І. Яворницьким. Знаходилися вони поблизу сучасного с. Вільне Вільненської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області. У своїй першій монографії «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» історик подає відомості про місце розташування фортеці, яку він називає «крепость Вольное, или Сергиев городок» й дуже

149 стисло описує вигляд її укріплень: «Остатки этого городка, как кажется, уцелели в виде земляной крепости, находящейся за селом Корбовкой, смежным с Вольным, на правом берегу реки Самары, в виде обыкновенного редута с выступом для фланкирования рвов» [22, с. 102]. Повідомлення Д. І. Яворницького щодо місця розташування фортеці підтверджується і картографічними матеріалами ХІХ ст. Так, на Спеціальній карті Російського Генерального штабу (лист 13, ряд ХХVІ) на північній околиці сучасного с. Вільне позначено поселення під подвійним наіменуванням: «Свободное» або «Корбе» (Рис. 2). Немає жодних сумнівів, що це саме той населений пункт, який у Д. І. Яворницького названо «Корбовкой». Останній являє собою ніщо інше, як північно-східну частину сучасного с. Вільне. Далі за картою у північному напрямі від с. Корбе показано чотирикутне земляне укріплення під назвою «Городок». Це і є залишки Новосергіївської фортеці. На цій самій карті дуже добре видно і вал земляного окопу, спорудженого з трьох боків від фортеці для захисту її посаду. Таким чином, зображення на розглянутій карті повністю співпадає з описом укріплень Новосергіївської фортеці, що міститься в архівних джерелах кінця ХVІІ ст. Також зображення решток укріплень Новосергіївської фортеці разом з окопом, що захищав посад, можна побачити на плані генерального межування Новомосковського повіту першої половини ХІХ ст. (Рис. 3). Рештки укріплень Новосергіївської фортеці проіснували на північній околиці с. Вільне до другої половини ХХ ст. Наприкінці 1970-х на початку 1980-х років, у зв язку з будівництвом тракторної бригади Новомосковського радгоспу-технікуму, вали фортеці було зруйновано розгорнуто, а потім знову нагорнуто бульдозерами [3, с. 9]. При цьому руйнівники зробили невдалу спробу відтворити конфігурацію знищених валів фортеці. Не повністю зруйнованою залишилася лише частина східного бастіону, а також невеликі фрагменти валу та рову біля нього [2, с. 87]. На місці південного бастіону розташовано погреб зроблений з бетонних плит. Територія колишнього посаду фортеці, розташована у південно-західному напрямі від залишок фортеці, зараз зайнята напівзруйнованими господарськими спорудами. Вся інша площа, на котрій колись розташовувався посад, знаходиться під орними полями. Крім того, по північно-західній частині залишків фортеці в напрямі із заходу на північний схід пролягає ґрунтова дорога Вільне Євецько-Миколаївка. У 2005 р. археологічною експедицією Дніпропетровського національного університету під керівництвом професора І. Ф. Ковальової на залишках Новосергіївської фортеці, з метою встановлення стану збереженості культурного шару, було проведено археологічну розвідку методом шурфування території. Згідно звіту про проведені роботи, в процесі розвідки всього було закладено 22 шурфи розмірами 2х2 м кожний. Більшість зроблених шурфів розташовувалися в основному по схилу правого берега р. Самара (Рис. 4) і показали відсутність культурного шару [12, с ]. В чотирьох шурфах, закладених на колишній території самої фортеці, як і у двох шурфах, розташованих на краю орного поля, що 147

150 знаходиться у північно-східному напрямі від залишків фортеці, культурного шару, придатного для дослідження, також виявлено не було [12, с. 11]. На більшій частині вказаного поля і на земельних ділянках у північному, північно-західному та південно-західному напрямах від решток фортеці, де згідно з писемними джерелами кінця ХVІІ ст. розташовувався посад, шурфування не проводилося (Рис. 4). Навесні 2012 р. автором було здійснено візуальний огляд решток Новосергіївської фортеці. Під час огляду на колишній території самої фортеці і її посаду було зібрано підйомний матеріал кінця ХVІІ ХVІІІ ст. Серед знахідок переважають вироби з кераміки, представлені уламками гончарного посуду (Рис ) та пічних кахлів (Рис ), а також двома екземплярами так званих «крем яхів» (Рис ) Крім кераміки було піднято два кресальних кременя (Рис ) та невеликий за розмірами виготовлений з заліза кований цвях (Рис. 5.21). Підсумовуючи вищенаведене, можна стверджувати, що Новосергіївська фортеця, незважаючи на знищення більшої частини її укріплень, є досить неординарною і рідкісною для Південної України пам яткою часів існування запорозького козацтва, яка потребує захисту і подальшого наукового вивчення. Разом з пошуком нових архівних матеріалів, що виникли впродовж функціонування цієї фортифікаційної споруди, необхідно відновити археологічні розвідки на колишній території фортеці та її посаду. Література 1. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів рр. К.: ЗАТ «ВІПОЛ», Т с. 2.Бинкевич В. В. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом. Краеведческий очерк / В. В. Бинкевич, В. Ф. Камеко Д: Пороги, с. 3. Векленко В. О. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці / В. О. Векленко, І. Ф. Ковальова, В. М. Шалобудов // Перлини козацького Присамар я: містечко Самарь та Богородицька фортеця. Тематичний збірник: [темат. зб.] / редкол.: І. Ф. Ковальова (відп. ред.) та ін. Д.:Вид-во ДНУ, С Векленко В. О. Аналіз картографічних матеріалів до історичних топонімів Нижнього Присамар я / В. О. Векленко // Перлини козацького Присамар я: містечко Самарь та Богородицька фортеця: [темат. зб.] / редкол.: І. Ф. Ковальова (відп. ред.) та ін. Д.:Вид-во ДНУ, С Векленко В. А. Нательные кресты Самари Богородицкой крепости: монография / В. А. Векленко. Днепропетровск: Изд-во ДНУ, с.; вкл. 48 с. 6. Величко С. Літопис / С. Величко // Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич. К.: Дніпро, с. 7. Військові компанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд. С. Павленко. К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», с. 8. Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д. І. Яворницького. Арх Журавльов Д. В. Боротьба за Слобідську Україну в 1711 р. в контексті військово-політичних планів Пилипа Орлика та Карла XII / Д. В. Журавльов // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія «Історія» С

151 10.Заруба В. М. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті ХVІІ століття / В. М. Заруба. Дніпропетровськ: ПП Ліра ЛТД, с. 11. Звегинцов В.В. Русская армия гг. / В. В. Звегинцов. Париж, Ч с. 12. Ковалева И. Ф. Аннотированный отчет к договору п 678/2005 о произведенных в 2005 году археологических исследованиях / И. Ф. Ковалева. Днепропетровск, Архів Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей с. 13. Кудаков О. Р. "Ведомости" ( ): становление и жанровые приоритеты газеты. Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук: журналистика. Рукопись / О. Р. Кудаков. Казань, с. 14. Макидонов А. В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII столетия / А. В. Макидонов. Запорожье: Просвіта, с. 15. Мільчев В. Запорозький гарнізон Новосергіївської фортеці: сторінка кампанії 1711 року / В. Мільчев // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). К.: Інститут історії України НАНУ, С Пірко В.О. Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI XVIII ст. / В. О. Пірко. Донецьк: Східний видавничий дім, с. 17. Полное собрание законов Российской иперии с 1649 года. Т. ІV (с 1700 по 1712 гг.). СПб., с. 18. Репан О. Палімпсест. Коріння міста: поселення ХVІІ- ХVІІІ століть в історії Дніпропетровська / О. Репан, В. Старостін, О. Харлан. К.: Українські пропілеї, с. 19. Санин О. Г. Крымское ханство в русско-турецкой войне гг. / О. Г. Санин // Филарет (Гумилевский Д.Г.) Историко-статистическое описание Харьковской епархии: Изюмский, Купянский и Старобельский уезды; Купянские и Старобельские округи военного поселения, Отд. 5. Харьков: Унив. тип., с. 21. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: В 3 т. / Д. І. Яворницький. К., Т с. 22. Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / Д. І. Яворницький. Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, Ч с. 23. Яворницький Д. І. Твори у 20 томах / Д. І. Яворницький. К. Запоріжжя: Тандем-У, Т. 3, кн с. Любов Шмиголь (Чигирин), молодший науковий співробітник відділу «Музей Б.Хмельницького» Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» Городові отамани Чигирина років Після смерті Б.Хмельницького для Української козацької держави розпочався новий етап історії. Його влучно охарактеризували тогочасні польські спостерігачі: «Між козаками задніпрянськими і по цій стороні Дніпра велика нелюбов, ворожнеча й розлад: зовсім поділилися» [13,169]. Але і в цей непростий час Чигирин залишається столицею держави аж до 1676 р. Козацьку адміністрацію в місті представляв городовий отаман. Дана розвідка з ясовує повноваження та імена городових отаманів Чигирина за гетьманування Ю.Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка. 149

152 Городовий отаман гетьманської резиденції і полкового центру Чигирина протягом років був впливовим в козацькому середовищі старшиною. За відсутності полковника він залишався фактичним керівником міста. У листі Юрія Немирича, даному 20 грудня з Кременчука, читаємо: «Во всяком городе атаман городовой есть первым урядником, где наместника нет, и должны и атамана слушать сотник и все казаки того остерегать будете, понеже таков порядок есть во всех городах наших и в самом Чигирине, столице войска запорожского» [6, 41]. Городовий отаман слідкував за порядком в місті, забезпечував його охорону. До нього, серед представників старшини Чигиринського полку, звертається П.Дорошенко універсалом із Лисянки від 16/26 листопада 1671 р., закликаючи бути обережними через наближення татарських і турецьких військ [8, 381]. Чигиринський городовий отаман за своїм статусом міг бути присутнім на старшинських радах [7, 29], мав широкі повноваження в сфері судочинства. І в цей період Чигирин залишався одним з центрів європейської дипломатії. Городовий отаман займався розміщенням посольств на квартирах у міщан, забезпеченням їх продовольством, супроводом делегацій на аудієнцію до гетьмана. Він часто був присутнім під час прийому, виконував різні дипломатичні доручення. У 1657 р. чигиринським городовим отаманом був Герман Гапонович. Він походив з рідної для І.Виговського Овруччини [10, 127], вже мав досвід виконання обов язків городового отамана Чигирина у 1654 р. [2, 425]. Мабуть, непогано проявив себе, тому отримав нове призначення у 1657 р. В. Кривошея припускає, що «на ньому як отаману городовому чигиринському лежала не остання роль щодо приведення до влади Івана Виговського»[11, ]. Прихід до влади І.Виговського відбувся в умовах загострення соціальних суперечностей та ускладнення міжнародного становища держави. Запорізька Січ не визнала обрання І.Виговського гетьманом легітимним. Антигетьманський виступ очолив кошовий отаман Яків Барабаш. Його підтримав полтавський полковник Мартин Пушкар. І.Виговський за військової підтримки Кримського ханства придушив виступ. Під час підготовки до походу у травні 1658 р. до Чигирина прибуло посольство Івана Апухтіна. На аудієнції були присутні «судья Герман, полковник Карп Трушенко, ясаул Миско, атаман Василий» [1,233]. Згаданий послом суддя Герман - не хто інший як Герман Гапонович. Уряд городового отамана для нього став сходинкою, щоб посісти вищу службову посаду генерального судді. Вакантне місце чигиринського городового отамана зайняв Василь. На жаль, дипломат не вказав його прізвища. У січні-лютому 1659 р. на посаді городового отамана перебував Павло (Панько) Лавренко. На це вказує відписка цареві Олексієві Михайловичу воєводи князя Г.Ромодановського. Інформація, подана в документі, є дуже цікавою. На початку 1659 р. Г.Ромодановський отримав секретне завдання з Приказу Таємних справ дізнатися деякі подробиці життя Б.Хмельницького, а саме: чому Богдан не жив у верхньому місті, чому руйнувались будівлі, 150

153 які той наказав звести. Паралельно воєвода мав з ясувати, що будувалось у верхньому місті за нинішнього гетьмана І.Виговського, чому останній переїхав жити до Черкас, а дружину відправив до Сміли. Отримати відповіді на ці питання Г.Ромодановський зміг від чигиринського городового отамана Панька Лавренка. Він потрапив до росіян 20 січня, а був допитаний аж 11 лютого. Лавренко повідомив, що Чигирин заснував Михайло Хмельницький. Він почав жити у верхньому місті, але йому там «жить не дали». Поступово будівлі погнили. Вежу зруйнувала гроза вже за Б.Хмельницького «тому лет с тридцать», тобто десь у 1629 р. Пізніше Б.Хмельницький наказав збудувати на горі сараї для гармат, але ті зруйнував вітер. На великі свята у верхньому місті протягом багатьох років відбувалися дивні події. На Великдень та Різдво чигиринці «слыхали в том городке земля загремит тем обычаем, как стреляют из пушек. А камень де на тои городище и угли над рекою Тясмином. И на том де камни многожды видали человека: сидит на том камне, сам бел и платье белое» [1, ]. У 1658 р. І.Виговський розпочав відбудову укріплень фортеці. Тоді ж недалеко від каменя, де бачили привида, знайшли інший. На ньому був відбиток людської руки і підпис. Написаного прочитати ніхто не зумів. Камінь той розбили. У 1659 р. на фортечному подвір ї стояли церква Миколи Чудотворця та сарай для гармат. Б.Хмельницький жив під горою у нижньому місті. На час від їзду Павла Лавренка І.Виговський з дружиною залишалися в Чигирині. Цікаво, що за І.Виговського раніше згадані дивні події припинилися. У 1665 р. гетьманом Правобережної України обрали Петра Дорошенка. Він велику увагу приділив налагодженню дружніх відносин з Кримом. Навесні 1666 р. в результаті перевороту новим ханом став Аділь-Гірей. Він прислав до Чигирина послів із запевненням своєї приязні. З візитомвідповіддю до Криму відбуло посольство чигиринського городового отамана Семена Білоцерківця та полковника Івана Дуб яги [8,77]. Обмін посольствами сприяв покращенню українсько-татарських відносин. У 1670 р. на посаду городового отамана повертається Семен Білоцерківець. У березні він разом з Павлом Смардовським очолює посольство до Польщі [8,288]. На початку 1673 р. до П.Дорошенка надходять повідомлення про можливість вторгнення на Правобережжя військ І.Самойловича та Г.Ромодановського. Він звертається за військовою допомогою до кримського хана Селім-Гірея (посольства Івана Сенкевича, Яцька Колоші, Нужного, Івана Мазепи). 20 березня «атаман чигиринской Колоша» [4,233] привів на Цибульник допомогу 7 тисяч орди. Яцько Колоша був сином рідної сестри П.Дорошенка [14,350]. З Г.Дорошенком (старший брат П.Дорошенка) потрапив у полон до московьких військ під Лисянкою, був засланий до Тобольська. В січні 1676 р. Петро Дорошенко клопотав перед царем про звільнення племінника: «О свободе наших всякого чину людей, на Москве и везде будучих, особно Яцка Холошенина, племянника, его царскому пресветлому величеству до лица земли челом бью» [4,444]. У 151

154 травні 1677 р. в Тобольськ надійшла грамота «взять из ссылки из Сибири к Москве казаков, которые сосланы в Сибирь в прошлом 182 году с Григорием Дорошенком, Стенку Новицкого, Якушку Колошенина» [5,137]. З літа 1675 р. становище П.Дорошенка з кожним днем все більше ускладнювалося. Жителі з правого берега масово переселялися на Лівобережжя. Гетьмана залишали соратники. На Правобережжя вирушили війська І.Самойловича та Г.Ромодановського. Єдиним виходом із цієї ситуації для П.Дорошенка стало прийняття присяги на вірність цареві О.Романову. Гетьман склав присягу 20 жовтня 1675 р. в Чигирині перед кошовим отаманом І.Сірком, запорожцями і донським отаманом Ф.Мінаєвим. І.Самойлович і Г.Ромодановський вимагали від П.Дорошенка приїзду до Батурина для складення повторної присяги. 6 листопада 1675 р. [4,312] І.Самойлович звернувся з універсалом до старшини Чигиринського полку (в тому числі до городового отамана): «советуйте ему, чтобы он впрям оставя вымыслов чинити и гетманом писатись, буде желает, чтоб отчизна наша Украина без кровопролития и всякого замешания пришла к успокоению, приехал сам к нам, с кем разумеет, с объявлением своей к царскому пресветлому величеству склонности к нам, где милость царского пресветлого величества тем себе и вам получить» [4,314]. Вважаємо, що городовим отаманом Чигирина в той час був Іван Сенкевич. Саме його П.Дорошенко 20 листопада [4, 371] відправляє в Москву з листом, в якому запевняв у готовності вірно служити цареві, пояснював причини складення присяги саме перед І.Сірком, просив надіслати «милостиву» грамоту [4, ]. Повернувся І.Сенкевич до Чигирина у січні наступного року разом із піддячим Іваном Тороповим, який привіз царську грамоту [4,399]. Ще двоє імен чигиринських городових отаманів встановив В.Кривошея: Іван Ковалевський (1666), Стефан Махненко (1669) [11,604]. Стефан Махненко записаний як Степан Махненко в складі осавульського куреня Чигиринського полку [15,29]. В.Кривошея [12] та С.Коваленко [9,204] вважають, що І.Ковалевський значиться в «Реєстрі Війська Запорозького 1649 року». Він записаний як сотник Іван Коваленко в Переяславському полку [15,319]. Отже, уряд чигиринського городового отамана протягом років посідали такі старшини: Герман Гапонович 1657 Василь травень 1658 Павло (Панько) Лавренко січень лютий 1659 Семен Білоцерківець березень 1666 Іван Ковалевський 1666 Стефан Махненко 1669 Семен Білоцерківець, вдруге березень 1670 Яцько Колоша весна 1673 Іван Сенкевич грудень 1675 січень

155 Література 1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою коммиссиею.т С.-Петербург, Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою коммиссиею.т.10. (Дополнение к тому 3) С.-Петербург, Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою коммиссиею.т Прибавления С.-Петербург, Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою коммиссиею.т С.-Петербург, Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою коммиссиею.т С.-Петербург, Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою коммиссиею.т С.-Петербург, Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної та соціальної історії ранньомодерної України / В.Горобець.- К.: Інститут історії України, с. 8. Дорошенко Д.Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльности / Д.Дорошенко. Нью-Йорк, с. 9. Коваленко С.С. Останній чин великого Гетьмана. Історичний нарис / С.С.Коваленко. К.: Стікс, с. 10. Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини / В.В.Кривошея. К.: ІПіЕНД імені І.Ф.Кураса НАН України, с. 11. Кривошея В.В. Козацький уряд Гетьманщини // Україна козацька держава. К.: ЕММА, с. 12. Кривошея В.В. Козацька старшина Гетьманщини. Чигиринський полк. Режим доступу: Липинський В.К. Україна на переломі, рр.: Замітки до історії українського доржавного будівництва в 17 ст. /В.К. Липинський. Філадельфія: Східно-Європейський дослідний інститут ім. В.К.Липинського, с. (В ячеслав Липинський. Твори). Режим доступу: Мицик Ю.А. Чигирин гетьманська столиця / Ю.А.Мицик. К.: Вид. дім «Києво- Могилянська академія», с. 15. Реєстр Війська Запорозького 1649 року / [ О.В.Тодійчук (голов. упоряд.) та ін., Редкол.: Ф.П.Шевченко (відп. ред.) та ін. ]. К.: Наукова думка, с. (Джерела з історії українського козацтва). Роман Желєзко (Ніжин), магістрант спеціальності «Історія» історико-юридичного факультету Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Ніжинський полковник Марко Борсук Сьогоднішні студії процесу виникнення і становлення української козацько-гетьманської держави, як і української історії загалом, характеризуються закономірним інтересом до вивчення життя та діяльності окремих постатей минулого. Роки перебування України у складі Радянського Союзу, що боровся за утвердження «диктатури пролетаріату», сприяли стиранню з пам яті українського народу цілої плеяди імен представників полково-сотенної старшини Гетьманщини [1, 5]. 153

156 Започатковані у XIX ст. О. Лазаревським, В. Модзалевським та Г. Милорадовичем ґрунтовні дослідження козацьких родів та окремих персоналій були відновлені лише з проголошенням незалежності України у 1991 р. Так, на початку XXI ст. вивченню життя і діяльності персонального складу старшини сприяють ґрунтовні дослідження В. Кривошеї, В. Заруби та інших істориків, що дозволяють відновити імена провідних козацьких діячів, забутих за роки «безіменної» радянської доби. Окремої уваги істориків потребує вивчення персонального складу старшини Ніжинського козацького полку провідного військовополітичного центру Лівобережної України та територіально найбільшого козацького полку Гетьманщини впродовж років. Віддаючи належне останнім напрацюванням з генеалогії В. Кривошеї та В. Заруби, варто констатувати, що більшість біографій ніжинських полковників козацько-гетьманської держави залишається невідомими широкому загалу істориків. Одним з них є Марко Іванович Борсук. Метою даного дослідження є висвітлення життєдіяльності Марка Борсука ніжинського полковника доби «Руїни» років, чий життєвий шлях характеризує складні військово-політичні перипетії кризи козацько-гетьманської держави. О. Лазаревський, аналізуючи біографії ніжинських полковників, наголошує, що Марко Борсук ( рр.), на відміну від своїх попередників, був першим полковником, обраним із представників місцевої ніжинської козацької старшини [2, 10]. Козацький рід Борсуків походив безпосередньо з Ніжинщини та був відомий з часів Хмельниччини. У списках козацького реєстру 1649 р., складеного за підсумками Зборівського договору гетьмана Б. Хмельницького з Річчю Посполитою, серед реєстровців полкових сотень Ніжинського полку згадуються батько М. Борсука покозачений шляхтич Іван Борсук, який у ході перебігу Національно-визвольної революції років перейшов на бік гетьмана Б. Хмельницького. Показово, що поштовхом до переходу І. Борсука на бік Гетьманщини стали наслідки Зборівського договору 1649 р., відповідно до яких представники не надто заможних шляхетських родів поповнили лави українського козацтва. Знаменно, що повернення шляхти, навіть покозаченої, до своїх колишніх володінь викликало ряд нових козацько-селянських повстань на території Ніжинщини впродовж років. Доказом приналежності родини Борсуків до шляхетського стану є купівля І. Борсуком у роки Хмельниччини «на вічні часи» земельних володінь у селах Пашківка і Врещівка Ніжинського полку «з садами, полями розробленими і нерозробленими, займищами, пасовищами, гаями, березниками і сіножатями», вартість яких склала 50 польських злотих [3, 32]. Нові придбання помітно вирізняли покозаченого шляхтича на тлі решти козаків Ніжинського полку. Згідно з реєстром 1649 р., впродовж років І. Борсук займав посаду сотника першої ніжинської сотні [4, 326]. Згодом, у 1654 р. І. Борсук 154

157 був посланцем ніжинського полковника, за сумісництвом наказного гетьмана Сіверського, Івана Золотаренка ( рр.) до московського царя Олексія Михайловича, від якого отримав два соболі та вісім рублів [5, 227]. Ще в роки гетьманування Богдана Хмельницького старшинський рід Борсуків отримав у володіння село Припутнє, що входило до другої ніжинської сотні та стало їх родовою власністю [6, 4]. Отже, приналежність до шляхетського стану, наближення І. Борсука до ніжинського полковника І. Золотаренка та виконання сотником його важливих доручень сприяло зростанню авторитету Борсуків серед ніжинського козацтва. Військову службу у козацькому війську Марко Іванович Борсук розпочав не пізніше 1672 р., вочевидь, за гетьманування Демка Ігнатовича, більш відомого в історіографічній літературі під ім ям Дем яна Многогрішного. Саме з моменту позбавлення Д. Ігнатовича (Многогрішного) гетьманської булави датуються перші згадки про М. Борсука як сотника третьої полкової ніжинської сотні впродовж років [7, 234]. Раптова поява М. Борсука на цій посаді дозволяє висунути припущення стосовно його наближення до організаторів змови проти гетьмана Д. Ігнатовича, зокрема, одного з її активних учасників тодішнього ніжинського полковника Пилипа Уманця ( рр.), більш відомого під прізвиськом «Пилипча». Доволі доказовим є той факт, що обрання новим гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича дозволило ніжинському сотнику долучитися до військово-політичної діяльності гетьманського уряду. У червні 1672 р. М. Борсук входить до числа ніжинської козацької старшини, що підписалася під Конотопськими статтями [8, ] новим договором, що фіксував автономний статус Гетьманщини у складі Московського царства. Водночас Ніжинський козацький полк був включений до активної політики стосовно територіального об єднання Гетьманщини, розколотої умовами Андрусівського договору 1667 р. між Річчю Посполитою та Московським царством. Після смерті П. Уманця, який у 1674 р. очолював ніжинських козаків під час походу військ гетьмана Івана Самойловича проти П. Дорошенка, М. Борсук змінив його на посаді ніжинського полковника [9, 37]. Згодом, 1 лютого 1676 р. Марко отримав царську грамоту на присягу новому московському царю Федору Олексійовичу ( рр.) [10, 227], що заступив напередодні померлого царя Олексія Михайловича. Перехід ніжинського полковництва до М. Борсука збігся в часі з загостренням зовнішньополітичних відносин між Московським царством, у складі якого перебувала Гетьманщина, та Османською імперією. Головним предметом московсько-турецьких суперечностей виступила Правобережна Україна. Кульмінацією військового протистояння стала оборона м. Чигирина від османських військ впродовж років, у ході якої активну участь взяли і ніжинські козаки. Під час першого Чигиринського походу 1677 р. Ніжинський козацький полк, очолюваний ніжинським полковником М. Борсуком, завдав відчутних втрат турецькій армії в районі 155

158 Бужинської переправи. За повідомленнями ніжинських краєзнавців, у ніч з 26 на 27 серпня 1677 р. гетьман І. Самойлович і московський воєвода Г. Ромодановський направили на турецький берег десант у складі 2 тис. московських стрільців підполковника С. Верстова та 2 тис. козаків Ніжинського полку на чолі з полковником М. Борсуком [11, 178]. Нічний рейд українського війська виявився повною несподіванкою для турецької армії. Загартовані у боях яничари були безсилими проти швидких дій ніжинських козаків. Після кількаденних жорстоких боїв, що супроводжувалися численними людськими втратами, очільник військ Османської імперії Ібрагім-паша віддав наказ своїм воїнам повертатися до Дунаю. Місто Чигирин уособлення бойової слави минулих часів, було врятовано козаками. Показово, що серед числа найсміливіших учасників боїв біля Бужинської переправи перебував і ніжинський полковник М. Борсук. Участь ніжинського полковника М. Борсука у відбитті наступу Туреччини на Правобережну Україну стала піком його військово-політичної кар єри. У тому ж 1677 р. він втрачає посаду ніжинського полковника. Сучасний історик В. Кривошея зазначає, що М. Борсук потрапив до татарського полону, де пробув певний час доки його не викупили [12, 228]. Відсутність полковника в Ніжині вагома причина того, що у 1678 р. ніжинським полковником було призначено глухівського сотника Якова Журахівського [13, 10]. Однак, аналізуючи тогочасні загострення у відносинах між гетьманом Іваном Самойловичем та козацькою старшиною, ми можемо припустити, що М. Борсук був позбавлений полковництва за участь у черговій старшинській антигетьманській змові 1677 р. Змовники, серед яких ключову роль відігравали переяславський полковник Петро Рославець, Райча Думитрашка і впливовий ніжинський протопіп Симеон Адамович, збиралися усунути І. Самойловича від гетьманства та повернути гетьманську булаву Петру Дорошенку, який з 1676 р. проживав у містечку Сосниця на Чернігівщині. Проте змова була викрита. За особистим наполяганням і побоюванням І. Самойловича втратити владу, П. Дорошенка було вивезено до Москви і призначено в ятським воєводою [14, 166]. Проти керівників та рядових учасників антигетьманської змови було задіяно репресії, що знайшли своє відображення у «чистках» представників генеральної, полкової і сотенної старшин, показових судових процесах, позбавленні українського духовенства, причетного до змови, духовного сану, висилках тощо. Ніжинська козацька старшина на чолі з М. Борсуком теж могла бути причетною до змови 1677 р. та зазнала впроваджуваної гетьманом «чистки», жертвами якої стали ніжинський полковник та один з лідерів змови ніжинський протопіп С. Адамович, що мав власний будинок у Ніжині. Після суду впливового ніжинського протопопа було заслано до Сибіру. У 1678 р., після позбавлення ніжинського полковництва, відповідно до гетьманського універсалу І. Самойловича, М. Борсуку було присвоєно звання значного товариша Ніжинського полку та надано у володіння село Припутнє [15, 733]. За даними «Генерального слідства про маєтності Ніжинського полку 156

159 років», цього разу село Припутнє надавалося родині Борсуків не на сотенний уряд, а за минулі особисті «услугі войсковіє» М. Борсука [16, 4]. Водночас з тим, до власності М. Борсука належало і село Курилівка, розташоване на території другої ніжинської сотні. Варто визнати, що зважаючи на участь М. Борсука в антигетьманській змові 1677 р., впродовж подальшого гетьманування І. Самойловича він не займав жодних старшинських посад у Ніжинському козацькому полку. Лише після усунення І. Самойловича та обрання гетьманом Івана Мазепи ( рр.), у 1688 р. М. Борсука було призначено ніжинським полковим суддею. Згідно з відомостями В. Кривошеї, на цій посаді він перебував до 1694 р. [17, 227]. Подальша доля ніжинського полковника є невідомою. Поряд з тим, після смерті Марка Борсука його рід продовжував займати старшинські посади у Ніжинському козацькому полку. Так, його син сотник другої ніжинської полкової сотні ( рр.) Артем Маркович Борсук успадкував батьківське с. Припутнє, що було підтверджено гетьманом Данилом Апостолом. Отже, життєвий шлях та діяльність ніжинського полковника Марка Борсука ( рр.) відбивають тогочасні реалії кризи українського державотворення ІІ пол. XVII ст. Часта зміна гетьманів, боротьба старшини за владу, втручання Варшави, Москви і Стамбулу у внутрішні справи України, громадянські війни між поділеними сусідніми країнами частинами Української держави, відхід української еліти від захисту державних і національних інтересів стали причинами поступового занепаду Гетьманщини, що згодом була інкорпорована до складу Московського царства. Джерела та література 1. Кривошея В. Козацька еліта Гетьманщини / В.В. Кривошея К.: ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, с. 2. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. Том ІІ. Полк Нежинский. / А.М. Лазаревский К., с. 3. Пиріг П. Цивільні і кримінальні справи Ніжинського магістрату рр. / П. Пиріг // Сіверянський літопис С Реестра всего Войска Запорожскаго после Зборовскаго договора съ королемъ польскимъ Яномъ Казимиромъ составленные 1649 года, по подлиннику О.М. Бодянскимъ. М., с. 5. Кривошея В. Урядова старшина Гетьманщини. Енциклопедія / В.В. Кривошея К.: «Стилос», с. 6. Генеральное следствие о маетностях Нежинского полка гг. Материалы для истории экономического, юридического и общественного быта Старой Малороссии / Под. ред. Н.П. Василенка Чернигов: Типография Губ. Земства, с. 7. Заруба В. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького рр. / В. М. Заруба. Дніпропетровськ: ПП Ліра ЛТД, c. 8. Величко С. Літопис в 2 томах. Том II. / За ред. О.В. Мишанич. / Давньоруські та давні українські літописи. К.: Дніпро, с. 157

160 9. Центральний державний історичний архів України у м. Києві, ф. 51 Генеральна військова канцелярія, оп. 3, спр. 1476а, арк Кривошея В. Урядова старшина Гетьманщини. Енциклопедія / В.В. Кривошея К.: «Стилос», с. 11. Уривалкін О. Загадки історії. Лівобережна Україна та Ніжинський полк з сер. XVII до кін. XVIII ст. / О.М. Уривалкін К.: ТОВ Наука-сервіс с. 12. Кривошея В. Урядова старшина Гетьманщини. Енциклопедія / В.В. Кривошея К.: «Стилос», с. 13. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. Том ІІ. Полк Нежинский. / А.М. Лазаревский К., с. 14. Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф. Г. Турченко; Відпов. ред. С. Р. Лях. Вид. 2-е, доп. і перероб. К: Генеза; Запоріжжя: Прем єр, с. 15. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича ( ): Матеріали до укр. дипломатарію / Упоряд. І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко. Київ-Львів: НТШ, с. 16. Генеральное следствие о маетностях Нежинского полка гг. Материалы для истории экономического, юридического и общественного быта Старой Малороссии / Под. ред. Н.П. Василенка Чернигов: Типография Губ. Земства, с. 17. Кривошея В. Урядова старшина Гетьманщини. Енциклопедія / В.В. Кривошея К.: «Стилос», с. Світлана Потапенко (Київ), науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук Вихідці з Білорусі у середовищі козацько-старшинських родів Слобожанщини (на прикладі роду Горленських) Про походження останнього старшого полкового осавула Харківського Слобідського козацького полку Максима Трохимовича Горленського маємо доволі стислі, але цікаві дані: «Предки ево вишли с Польской области из Минского повиту дед Самойло служил в Малороссии в Черниговском полку значковим товарищем, а отец в Полтавском полку сотником, и он сам [Максим Трохимович С. П.] до 733 году уже служил полковым старшиною» [2, 442]. Таку інформацію Максим Трохимович подав до Слобідсько-Української губернської канцелярії на початку 1767 р., коли в цій установі укладали загальні по Слобідсько-Українській губернії «Відомості про старшин та їхніх дітей». Виявлені на сьогодні джерела дозволяють перевірити ці дані й дізнатися більше про рід Горленських. Серед джерел маємо на увазі, передовсім, перепис Харківського полку майора М. Хрущова 1732 р. [17], списки слобідської старшини х 158

161 рр. [2] та Родовідну дворянську книгу Харківського намісництва [21]. На основі цих документів підготовлено наведений нижче генеалогічний розпис роду. Але спершу кілька загальних зауваг. Горленські не належали до тих слобідських фамілій, котрі, подібно до Кондратьєвих, Донців-Захаржевських чи Квіток, тягли свій родовід від українських переселенців, які ще в другій половині XVII ст. вийшли «на государеве ім я» і зуміли міцно вкорінитися на новій батьківщині. Першим, схоже, десь у 1720-х рр. на Слобожанщині з явився син значкового товариша Чернігівського полку, колишній нехворощанський сотник Трохим Самойлович. Відтепер він служив настоятелем Покровського храму в слободі Старій Водолазі Харківського полку. Про цю слободу варто зауважити, що вона вперше згадується як укріплений острог, біля якого у 1676 р. було пожалувано землю харківському полковникові Григорію Донцю-Захаржевському [13, ]. По смерті полковника (1691 р.) слободу успадкував його син Іван, зусиллями котрого у 1714 р. було відбудовано Покровський храм, який за три роки перед цим постраждав від пожежі [6, 189, 191; 13, ]. З донькою Григорія Донця- Захаржевського був одружений молдаванин ротмістр Андрій Дунін [6, 118]. Завдяки цим родинним зв язкам, очевидно, після смерті Івана Донця- Захаржевського (1723 р.) Стара Водолага перейшла у власність Андрія Дуніна, який у 1732 р. згадується як власник цієї слободи і полковник Курського ландміліцького полку [6, 189, 191; 7, 107; 17, арк зв.]. Надалі слободою володіли Дуніни [13, ]. Із п ятьох синів Самійла Трохимовича козацьку службу провадили троє: Максим, Іван та Петро. Іван служив підпрапорним і звільнився сотником, а Максим і Петро зробили вдалі канцелярські кар єри, піднявшись від писарчуків до полкових старшин. Це можна пояснити, з одного боку, їхніми неабиякими здібностями, а з другого боку, хорошими зв язками у колі харківської й ізюмської старшини, зокрема, добрими стосунками з Донцями-Захаржевськими. На таку думку наштовхують факти з біографій братів. Так, Максим був учасником численних комісій, служив при похідних канцеляріях російських генералів, очолював канцелярії слобідського бригадира і українського дивізійного генерала. Петро ж був домашнім учителем дітей сумського полковника рр. Михайла Донця-Захаржевського. З ліквідацією Слобідських козацьких полків Максим певний час очолював Липцівське комісарство Харківського повіту новоствореної Слобідсько-Української губернії. Його козацький уряд старшого полкового осавула, який брав участь у баталіях, згідно указу Військової колегії від 20 липня 1765 р. прирівнювався до обер-офіцерського чину поручика (ХІІ клас). Тож, з огляду на це двоє його синів Олександр та Іван одержали Висловлюємо щиру вдячність нашому колезі Миколі Михайліченку за надану інформацію про Горленських, записаних до Родовідної дворянської книги Харківського намісництва. 159

162 спадковий дворянський статус і були внесені до третьої частини Родовідної дворянської книги Харківського намісництва. Петро ж продовжив військову службу у Сумському гусарському полку і в 1789 р. теж був нобілітований. Беручи загалом, траєкторія родоводу Горленських цікава під кількома кутами зору: походження засновника роду Самійла (ким він був у дійсності дрібним білоруським православним шляхтичем, який підтримав Козацьку революцію?); нез ясований поворот у долі його сина сотника Трохима (унаслідок чого той опинився на Слобожанщині у якості священика та ще й власницькій слободі); вдала кар єра двох синів Трохима Максима та Петра і типовий для слобідської старшини спосіб нобілітації їхніх нащадків завдяки старшинській службі предків; прагматична шлюбна практика представників роду (брали за дружин представниць місцевих старшинських і російських дворянських родів); придбання маєтностей не лише на Слобожанщини, але й у активно тоді замешкуваній Південній Україні (Катеринославське намісництво). Насамкінець зауважимо, що прослідкувати родинні зв язки слобідських Горленських з відомим старшинським родом Гетьманщини Горленків поки що не вдалося. Маємо підозру, що таких зв язків не було взагалі, адже джерела не містять жодного натяку на це. Натомість, добре відомо, що з Горленками був пов язаний інший слобідській рід Квіток. Зокрема, дружиною ізюмського полковника рр. Івана Квітки була Параскева Горленко онука гетьмана Данила Апостола і прилуцького полковника, колишнього мазепинця, Дмитра Горленка й рідна сестра Білгородського єпископа преосвященного Йосафата Горленка [3; 4, 74, 290; 5, 88; 6, 165; 9, 306, 309]. ГОРЛЕНСЬКІ І 1. Самійло (??) походив з-під Мінська, значковий товариш Чернігівського полку у другій половині XVII ст. [2, 442; 15, арк. 36]. ІІ 2.1. Федір Самойлович (??) помер до 1732 р. [17, арк зв.] Олександр Самойлович (1682?) у 1732 р. мешкав в одній садибі з братом Трохимом (4.1) у слободі Старій Водолазі [17, арк зв.] Трохим Самойлович (Самуйлович) (??) очолював Нехворощанську сотню Полтавського полку у рр. [4, 106, 638]. Ця сотня належала до так званих поорільських, які виникли у 1674 р. внаслідок залюднення Полтавщини переселенцями із Правобережної України [10, 82 84]. У 1732 р. записаний з родиною як священик Покровської церкви слободи Старої Водолаги Харківського полку, яка була у власності полковника Курського ландміліцького полку Андрія Дуніна [17, арк зв.]. ІІІ Федір Федорович (1707?) у 1732 р. записаний у садибі дядька Трохима (4.1) у Старій Водолазі [17, арк зв.]. Це дає підстави припустити, що його батько на той час помер. 160

163 Максим Трохимович (1710 після 1782 р.) очевидно, здобув добру домашню освіту у батька-священика. Не виключено, що після того навчався у Київській академії чи одному з трьох тогочасних українських колегіумів (чи не Харківському?). У вересні 1729 р. призначений писарем Харківської ратуші за розпорядженням харківського полковника Григорія Квітки (а «тот ратушного писаря чин по тогдашнему Слободских полков состоянию почитался по полковом писаре первым» [20, арк. 57]); у 1732 р. посів уряд молодшого і в 1742 р. старшого полкового писаря; у 1747 р. молодшого і в 1750 р. старшого полкового осавула Харківського полку. За час служби перебував у численних відрядженнях на Українській лінії, на півдні Харківського й Ізюмського полків «у придосторожности», у 1731 р. їздив до Прилуцького полку, брав участь у Кримському поході 1735 р., був бригадним писарем й протягом рр. очолював канцелярію українського дивізійного генерала Костянтина Кантемира, у 1763 р. їздив до Петербургу у складі депутації від Слобідських полків. З 1765 р. очолював Липцівське комісарство Харківського повіту Слобідсько-Української губернії [14, арк. 23; 18, арк. 24; 1, 188; 2, 246, 442]. На кінець х рр. мав чин титулярного радника (ІХ клас згідно «Табелю про ранги») і володів хуторами Чернявським (93 підданих, 186 десятин землі), Макарівським (65 підданих; 266 десятин землі) і Немишлянським (77 підданних) поблизу Харкова [12, 138; 22, 15 16] Іван Трохимович (1717?) у 1732 р. записаний у одній сабиді з батьком у слободі Старій Водолазі [17, арк зв.]. З 1742 р. служив підпрапорним Харківського полку [18, арк. 25 зв.], 1760 р. чи 1761 р. відставлений сотником. У 1767 р. мешкав з родиною у Старій Водолазі і був записаний до «Відомостей про старшин та їхніх дітей» як старшинський син [15, арк. 36] Федір Трохимович (1721?) у 1732 р. записаний у одній сабиді з батьком у слободі Старій Водолазі [17, арк зв.]. Надалі інформація про Федора відсутня: можливо, він обрав духовну кар єру або помер ще дитиною Григорій Трохимович (1728?) у 1732 р. записаний у одній сабиді з батьком у слободі Старій Водолазі [17, арк зв.]. Надалі інформації про нього відсутня Петро Трохимович (1731 (1734? 1749?)?) ** як і випадку з його старшим братом Максимом (1.4.1.), можна стверджувати, що Петро здобув ** Питання про вік особи є одним із найскладніших у соціальній історії ранньомодерної доби. Таку ситуацію пояснюють досить байдужим ставленням людей того часу до власного і чужого віку. У даному випадку маємо три приблизні дати народження Петра Горленського, обраховані за різними джерелами: у «Щорічному списку» старшини Сумського козацького полку 1764 р. вказано 30 років [2, 156]; у списку офіцерів Сумського гусарського полку 1767 р. 36 років [16, 46 зв.], а запис 1789 р. у Родовідній книзі свідчить про 50 років [21, арк. 92]. До слова, ми уже неодноразово помічали суттєве применшення віку осіб при внесенні їх до Родовідної дворянської книги Харківського намісництва. 161

164 добру освіту. Його кар єра у Сумському полку, як згадувалося вище, була пов язана з учителювання у родині Донців-Захаржевських. Про це у послужному списку Петра зазначалося: «С определения ево в канцеляристы не токмо в полковой канцелярии при повитье, но ни при каких делах, канцеляристам принадлежащих, не находился и в канцелярии не бывал, а [ ] происком и старанием ученика ево полкового ротмистра Михаила Захаржевского [сумський ротмістр у рр. С.П.], минуя полковую канцелярию и тогдашних командиров, тайным образом по учиненному от него неправильному представлению и не в сходность указов [ ] получил чин полкового писаря» [2, 194]. У 1758 р. призначений на уряд молодшого полкового писаря і 1763 р. цей уряд посів [2, 156, 194]. Далі служив у Сумському гусарському полку: з 1765 р. аудитором [19, арк. 128], з 1767 р. ад ютантом (чин ХIV классу) [16, арк. 46 зв.] ***. Запис у Родовідній дворянській книзі Харківського намісництва 1789 р. свідчить про те, що Петро на той час мав чин колезького асесора (VIII клас), мешкав з дружиною в Ізюмському повіті Харківського намісництва і володів там 6 чоловічими і 3 жіночими душами кріпосних; йому також належали 27 «обоего полу» кріпосних в урочищі Широповій долині у Катеринославському намісництві [21, арк. 94]. В описі Катеринославського намісництва 1787 р. згадується «деревня» Горки Новомосковського повіту, яка належала «кадету» Горленському, котрий володів тут 3000 десятин «удобной» і 300 десятин «неуобной» землі та 9 чоловічими і 5 жіночими душами [11, 156]. Можливо, у цій згадці мова йде про сина Петра Трохимовича? Оскільки точної інформації про це не маємо, уміщуємо згадку тут. Дружина: Марія Іллівна Андрєєва донька поручика [21, арк. 94]. IV Іван Максимович (1740 (1737)?) **** із серпня 1753 р. служив козаком Харківського полку, з 5 січня 1755 р. підпрапорним того ж полку, вийшов у відставку сотником 7 грудня 1764 р. [2, 442]. Внесений до третьої частини Родовідної дворянської книги Харківського намісництва у 1791 р. На той час мешкав з родиною у селі Деркачах під Харковом, володів батьківським хутором Макарівським з 35 чоловічими і 40 жіночими душами кріпосних [21, арк. 94]. Дружина: Катерина Гаврилівна Альбовська донька відставного сотника Харківського полку, походила з містечка Люботина [2, 342; 8, 132] Олександр Максимович (1748 (1756)?) ***** наприкінці 1760-х рр. навчався грамоти [2, 336, 442]. У 1791 р. записаний до третьої *** Тут його охарактеризовано «российской нации из старшинских детей [ ], к производству следует с прапорщиками» [16, арк. 46 зв.]. **** За інформацією «Відомостей про старшин та їхніх дітей» рр. Іван мав 27 років [2, 442], а у Родовідній книзі запис 1791 р. свідчить про 54 роки [21, арк. 93]. ***** За інформацією «Відомостей про старшин та їхніх дітей» рр. Олександр мав 19 років [2, 442], а у Родовідній книзі запис 1791 р. свідчить про 35 років [21, арк. 94]. 162

165 частини Родовідної дворянської книги Харківського намісництва, мешкав у Харкові, володів батьківським хутором Чернявським (Черняківським) з 33 чоловічими і 38 жіночими душами кріпосних [21, арк. 94]. Дружина: Феодосія Василівна Щербініна представниця російського дворянського роду Щербініних, які мали маєтності на Слобожанщині [21, арк. 94] Михайло Максимович (1750?) наприкінці 1760-х рр. навчався грамоти [2, 336, 442] Павло Максимович (1754?) наприкінці 1760-х рр. навчався грамоти [2, 336, 442] Данило Іванович (1746/1747?) записаний у батьківській садибі у Старій Водолазі до «Відомостей про старшин та їхніх дітей» рр. [15, арк. 36] Яків Іванович (1748/1749?) записаний у батьківській садибі у Старій Водолазі до «Відомостей про старшин та їхніх дітей» рр. [15, арк. 36] Павло Іванович (1758/1759?) записаний у батьківській садибі у Старій Водолазі до «Відомостей про старшин та їхніх дітей» рр. [15, арк. 36]. V Марфа Іванівна (1790?) записана однорічною дитиною разом із батьками до Родовідної дворянської книги Харківського намісництва у 1791 р. [21, арк. 94]. Джерела та література 1. Головинский П. А. Слободские казачьи полки. Санкт-Петербург, с. 2. Еліта Слобідської України. Списки козацької старшини 60-х рр. XVIII ст. / Передм., упорядк. С. П. Потапенко. К., Х.: Харківський приватний музей міської садиби, с. 3. Извлечение преосв. Филарета Харьковского из фамильных записок Квиток / Предисл. Д. И. Багалея // Харьковский сборник Вып. 2. С Кривошея В. В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. К.: Стилос, с. 5. Кривошея В. В., Кривошея І. І., Кривошея О. В. Неурядова старшина Гетьманщини. К.: Стилос, с. 6. Маслійчук В. Л. Козацька старшина слобідських полків другої половини XVII першої третини XVIII ст. Х.: ВД «Райдер», с. 7. Маслійчук В. Л. Козацька старшина Харківського слобідського полку рр. Харків : Ун-т внутр. справ, с. 8. Михайліченко М. А. Родовідна дворянська книга Харківського намісництва як джерело з історії слобідського дворянства: дис. кандидата іст. наук: / Михайліченко Микола Анатолійович. К., с. 9. Модзалевський В. В. Малороссийский родословник. Т. 1 (А Д). К., с. 10. Мокляк В. Полтавський полк. Науково-популярний нарис історії полку з часу його виникнення до кінця XVІІ століття. Полтава: Дивосвіт, с. 11. Описи Степової України останньої чверті XVIII початку ХІХ століття / Упорядн. А. В. Бойко. Запоріжжя, с. 163

166 12. Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. / Упорядк. В. О. Пірко, О. І. Гуржій. К.: Наукова думка, с. 13. Филарет [Гумилевский Д. Г.]. Уезды Харьковский и Валковский // Историко-статистическое описание Харьковской епархии / Филарет [Д. Г. Гумилевский]. Х., Отд с. 14. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі ЦДІАК України). Ф Оп. 2. Спр арк. 15. ЦДІАК України. Ф Оп. 2. Спр арк. 16. ЦДІАК України. Ф Оп. 2. Спр арк. 17. ЦДІАК України. Ф Оп. 1. Спр арк. 18. ЦДІАК України. Ф Оп. 1. Спр арк. 19. ЦДІАК України. Ф Оп. 1. Спр арк. 20. ЦДІАК України. Ф Оп. 1. Спр арк. 21. Центральна наукова бібліотека Харківського національного університету ім. В. Каразіна, Відділ колекцій рідкісних видань і рукописів. Родовідна дворянська книга Харківського намісництва. Ч арк. 22. Экономические примечания на Харьковский уезд 1782 г./ Редакц., подготов. текста, предислов.: А. А. Парамей, А. Ф. Парамонов. Х., с. 164 Ігор Кривошея (Умань), доцент кафедри історії України Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, учений секретар державного історико-архітектурного заповідника «Стара Умань» Надвірні козацькі формування магнатів Потоцьких на Уманщині у XVIII ст. Кінець XV кінець XVIII ст. доба зародження, розквіту і, на жаль, занепаду козацтва, яке відіграло визначальну роль у розбудові української державності в цей період. На думку Б. Сушинського, в Україні в різні часи існували січове, городове, реєстрове, повстанське, надвірне козацтво [8, 12]. Феномен «надвірного козацтва», як різновиду найманства на українських землях Речі Посполитої, ще вимагає детального дослідження, адже його фінансували магнати, що вносило певну специфіку в їхню службу. «На відміну від держави, вони не мали серйозних проблем з готівкою, натомість явно не задовольнялися військовою допомогою залежної шляхти, особливо коли йшлося про межові суперечки, що часто-густо переростали в справжні «земельні війни». Найманий характер мав, у першу чергу, кістяк приватного війська надвірні загони, котрі супроводжували можновладця та його родину, охороняли його подвір я тощо», стверджує у своїй монографії відомий дослідник О. Г. Сокирко [7, 25]. Особливо важливу роль відіграють надвірні військові формування, що створювалися коштом магнатів, у Речі Посполитій XVIII ст., коли її роздирали хаос та безладдя, які були спричинені як внутрішніми, так і

167 зовнішніми факторами. У цей час провідну роль у політичному житті країни відігравали магнато-шляхетські угруповання, які володіли великими латифундіями. Впродовж десятиліть у списках найбагатших землевласників фігурували прізвища Браницьких, Жевуських, Потоцьких, Сангушків, Любомирських, Оссолинських, Чарторийських та інших. Міста та території, що знаходилися на кордонах сусідніх із Запоріжжям країн, відігравали роль важливого політичного та економічного чинника в розвитку січової держави. До переліку таких варто віднести Умань, перша встановлена писемна згадка про яку датується 1616 р., і всю Уманщину [16]. У той же час відзначимо, у джерелі вказано, що місто вже існує, а отже, питання про точну дату заснування залишається відкритим. Саме у XVII ст. Калиновські формують тут перші загони надвірних козаків. Їх історія вимагає окремої розвідки. Уманський полк, утворений 1648 р., охоплював територію Кіровоградської, Черкаської та Вінницької областей, точніше, тих районів, які тяжіють до Умані. Уманський полк був досить великим більшим від сусідніх полків: Брацлавського, Кальницького, але меншим від Чигиринського, Канівського та Білоцерківського. Полк межував із Брацлавським (на заході), Кальницьким і Білоцерківським (на півночі), Корсунським (на сході) [9, 22]. В історії українського козацтва Уманський полк відіграв важливу роль, а місто Умань було фактично столицею правобережного гетьмана Михайла Ханенка [2; 3; 6]. З 1726 р. Уманщина переходить у власність потужної магнатської родини Потоцьких гербу «Пилява». Першим власником став Станіслав Потоцький, який отримав Уманщину від Гелени Морштин (уродженої Калиновської). У 1732 р. маєтки Станіслава успадкував Францішек Салези Потоцький ( ), згодом воєвода київський, староста белзький та інше, якого називали «малим королем на Русі». Місто Умань, розташоване неподалік від кордонів Речі Посполитої, Російської імперії та Туреччини, було центром управління магнатерії Потоцьких [12]. Окрім близькості до Вольностей Запорозької Січі був ще інший чинник, який спонукав магната утримувати власну армію. Гайдамаки, які активно діяли на Правобережжі, декілька разів турбували населення Умані (1737, , 1757) [1; 6]. Всевладний магнат прагнув перетворити місто на осередок міжнародної торгівлі. Про важливість уманських володінь для Потоцького свідчить той факт, що в 1760 р. в Умані, яка щойно отримала підтвердження магдебурзького права (вперше 1663 р. [13]), було закладено фортецю, яка повинна була стати могутнім форпостом магнатської держави в регіоні. 28 березня 1761 р. спорудження фортеці (Старе Місто) було урочисто завершено. Фортеця була розташована на пагорбі, мала дві брами Новоміську та Раківську. Над брамами були вежі, на яких стояли гармати. З боку Лисої Гори у палісаді була таємна хвіртка, яка постійно охоронялася. Місто-фортецю з двох боків оточувала річка Уманка. З третього боку місто 165

168 боронив глибокий яр; передмістя (Нове Місто) відокремлювалося від Старого Міста безводним ровом і земляним валом. Земляний вал навколо фортеці, а також двоповерховий будинок уманського комісара були наїжачені дубовим частоколом (палями). За фортечними мурами знаходилися будівлі монастиря та монастирської школи, костьол, церкви, синагога, ратуша, а також дерев яні житлові будинки [11, 62 63]. Під Уманню була особлива слобода уманських козаків, звільнених від податків, які мали значні угіддя і отримували від Францішка Потоцького. З двох тисяч шестисот чоловік триста по черзі ходили до Кристинополя (родової столиці) охороняти покровителя. «Щороку на Трійцю весь козацький полк збирався в Умані для перевірки і навчань. Звичайно козаки розташовувалися табором біля Грекового лісу, і ці збори тривали три дні. Уманські козаки всі були люди видні і красиві; коні у них були добрі, і кожних двох сотень коні були іншого окрасу. Одежа козаків складалася із жовтого жупана, блакитних кунтушів і шароварів; шапки на головах були чорні барашкові з жовтим верхом; потім, червоний пас, піка в руці, рушниця за плечами, пара пістолетів за пасом і пара у сідлі. Вони були опаясані кількома «салатурками», в яких зберігався порох, дроб, кулі, кремінь тощо; збоку висів великий ріг, також для пороху. У простих козаків всі ці приналежності були із жесті, у сотників, а особливо у Гонти, із срібла. Жупани на сотниках були жовті атласні, кунтуші з французького сукна були обшиті срібними галунами, а шапки бархатні; одним словом цей полк аніскільки не поступався любому королівському полку» [10, 16-17]. Люстрація Уманщини 1768 р. підтверджує тезу, що козаки надвірної міліції Потоцьких мешкали як в Умані, так і в селах регіону, але їх серед загальної чисельності мешканців в конкретному місті чи селі було небагато. «Козацьке військо формувалося наступним чином: три або чотири господарі утримували за свій рахунок одного козака, і за це вони були звільнені від будь-яких повинностей та платежів, а також отримували право орати, сіяти і косити, скільки їм було потрібно» [10, 17]. Аналогічну картину бачимо і в інвентарях Уманщини 1787 р. У той же час цей документ містить інформацію про абшитових осіб, щоправда, тут вказується, що це солдати. Тобто йдеться не про надвірних козаків, а про колишніх військових Речі Посполитої. Раз на рік графський комісар проводив спеціальний огляд/перепис полку під командуванням полковника Обуха, коли всі козаки під дзвони та звуки труб й литаврів виносили з міста знамена, бунчуки та прапори: «Коли полк збирався для перепису, тоді при дзвонах, урочисто виносилися військові знаки і попи і благословляли їх; при цьому хорунжі тримали хоругви, а знамена отамани і осавули. Під час цих зборів полковник також вбирався у козацький одяг» [10, 17]. «На самому місці перепису козаки влаштовували ігри на конях, при цьому вони дуже хвацькі виконували всілякі штуки, що можна було подумати, нібито благословення попів захищає їх від смерті чи травм». А після цього «сотники всідалися за приготовлений для них стіл, при цьому співали різні думи під акомпанемент бандури» [10, 17]. 166

169 Священик Т. Мацеювич у своїй розвідці про село Безпечна вказував, що надвірні козаки Потоцького брали участь у розв язанні конфлікту між мешканцями цього населеного пункту, тоді ще хутора, і жителями Конели. Ситуація була складною, траплялися підпали помешкань хуторян. Тоді «граф Потоцький прислав головноуправляючого з п ятьма своїми козаками із загальним дозволом і запевненням селитися цьому його маєтку (niceh seliąsię na bezpieczno). Напевне з того часу і називається так село» [5]. У 40-х роках надвірними козаками Потоцького керував Станіслав Ортинський (Артинський) [1, 335; 14, 213], а 60-х Ян Обух-Вощатинський, який передав командування над ними у 1768 р. сотникові Івану Гонті [11, 63]. Продовжувала функціонувати надвірна міліція Потоцьких і у 80-х роках, завдання якої полягало в охороні кордонів магнатських володінь. Одне з варшавських видань пізніше процитує «дивний» патент Станіслава Щенсни Потоцького ( ), який передав командування над уманськими козаками та всіма фортецями у прикордонній смузі своїй дружині Юзефіні Амалії ( ), з наданням їй фельдмаршалківства над цими формуваннями [14, 214]. У 1862 р. в одному з номерів «Tygodnik illustrowany» було розміщено інформацію, що в с. Орадовка Уманського повіту Київської губернії під час земляних робіт було знайдено дерев яну шкатулку, в якій були папери уманського полковника козаків графа Потоцького до Гонти, а також наконечники пік. Серед інших речей також було знайдено печатку 8 ескадрону Уманського полку легкої кінноти. Автор вказує, що цим підрозділом командував Іван Гонта, а отже, вище перелічені речі датуються 1768 р. [15] На завершення зазначимо, що пропонована розвідка є лише спробою висвітлити питання про надвірні козацькі формування Потоцьких, і подальше дослідження цієї цікавої теми буде продовжено. Джерела та література 1. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів Т. 1 / Упорядники: Гісцова Л. З., Автономов Д. Л., Дрозд Є. І., Лащенко Х. Г., Омельченко А. Ю., Полегайлов А. Г., Стафійчук В. В., Сухих Л. А. К., с. 2. Бевз Г. П. Історія Уманщини. К., с. 3. Бодров Ю. І. Історія Уманського козацького полку: Монографія. К., с. 4. Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.: Зб. док. / Під ред. І. Бутича, Ф. П. Шевченка. К.: Наукова думка, с. 5. Мацеювич Т., св. Селение Безпечна // Киевские губернские ведомости С Мицик Ю. А. Умань козацька і гайдамацька. К., с. 7. Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини рр.: Наукове видання. К., с.: іл. 8. Сушинський Б. І. Козацькі вожді в Україні. Історія України в образах її вождів та полководців XV XIX століть: Історичні есе. Одеса, с.: іл. 9. Ткаченко М. Гуманщина в XVI XVII вв. К., Уманская резня (Записки Вероники Кребс) / Перевод с пред. И. М. Рева. К.,

170 11. Храбан Г. Ю. Спалах гніву народного: Антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у рр. К., с. 12. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. Ф Оп. 6. Спр Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie. Меtrуka Когоnnа. Księga sigillat Humań // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 3. Warszawa: nakł. Filipa Sulimierskiego i Władysława Walewskiego, S J cki W. Pieczęc pułku Humańskiego lekkéj jazdy // Tygodnik illustrowany nr.120 (11 stycznia). S Żrodla dziejowe / Wyd. A. Jabłonowski. Warszawa, T. XXII. 168 Владислав Яценко (Київ), докторант Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук Гетьман Іван Мазепа та «палацовий переворот» Наришкіних 1689 р. у сучасній історіографії Вступ В сучасній українській історіографії постать гетьмана Івана Мазепи, з огляду на її стрімке повернення до пантеону національних героїв після 1991 р., привертає підвищену увагу істориків. Виявом цього є, насамперед, поява численних публікацій, присвячених різноманітним аспектам діяльності гетьмана та перевидання наукових праць, написаних вітчизняними та діаспорними дослідниками у ХІХ ХХ ст. Щоправда, активізація мазепинських студій доволі часто має позірний характер, адже дослідження, що з явилися за останні двадцять років не завжди можуть похвалитися новаторським характером і презентувати на розгляд наукового середовища нові факти та інтерпретації щодо життя та політичної діяльності І. Мазепи. На сьогодні вже можна стверджувати, що, засвоївши на початку 90-х років ХХ ст. низку оцінок і суджень щодо постаті гетьмана, вироблених істориками народницької та державницької історіографії, чимало сучасних дослідників рідко коли виходять за межі наукових парадигм минулого і позаминулого століть. Як наслідок, у вітчизняній історичній науці має місце певна консервація підходів до висвітлення низки аспектів життя та політичної діяльності І. Мазепи. Парадоксально, але в силу недостатнього фінансування архівних досліджень та повільного проникнення у вітчизняну історіографію методологічних підходів західної гуманітаристики, на сьогодні склалась ситуація, коли нові цікаві підходи щодо аналізу Мазепинської доби презентують або західні науковці, або поодинокі російські україністи. Одним із прикладів на підтвердження зазначеної вище тези може бути висвітлення ролі гетьмана Мазепи в перевороті Наришкіних у Москві в серпні-вересні 1689 р., про що і піде мова у нашій розвідці.

171 Бачення ролі Мазепи в московських подіях 1689 р. у науковому доробку Дмитра Бантиш-Каменського та Миколи Маркевича Перш ніж вдатися до аналізу вивчення сюжету, що нас цікавить у працях, надрукованих після 1991 р., цілком доцільним буде подивитися на його відображення в історичних дослідженнях, написаних у ХІХ і ХХ ст. Згадку про нього можна знайти вже на сторінках праці Дмитра Бантиш- Каменського «История Малой России». Визначивши, що однією з причин, яка спровокувала в серпні-вересні 1689 р. протистояння всередині царської родини Романових між прихильниками Петра І та Софії Олексіївни, був невдалий для московсько-козацького війська другий похід на Крим 1689 р., науковець мало приділив уваги участі у цих подіях гетьмана. Оминувши увагою питання щодо часу та мети його появи у Москві, Д. Бантиш-Каменський згадав про І.Мазепу лише в контексті оповіді про опалу князя Василія Голіцина. Науковець відзначив, що гетьман скористався із падіння Мілославських аби повернути собі з майна опального князя Голіцина усі подарунки, які мусив йому перед тим презентувати [1, ]. Пов язавши перебування гетьмана із обставинами усунення від влади «великих посольских дел оберегателя», історик залишив поза увагою питання про взаємини Мазепи із Наришкіними та його першу аудієнцію в Петра І, після почесного заслання Софії. Представник романтизму в українській історіографії Микола Маркевич, чия «Історія Малоросії», за влучним спостереженням дослідників його творчості значною мірою була синтезом «Історії Русів» та «История Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського [2, 86; 3, 233], висвітлюючи аспекти перебування Мазепи у Москві у 1689 р., зобразив їх із використанням компіляції, із вище означених праць. Спираючись на «Історію Русів», М. Маркевич стверджував, що до Москви Мазепа був відряджений із незадоволеного наслідками походу війська, особисто князем В. Голіциним. Мав при собі переможну реляцію про успіхи походу до царів і провів, святкуючи у місті, два місяці [4, ; 5, ]. Натомість з праці Д. Бантиш-Каменського дослідник навів оповідь про гетьманський вчинок щодо позбавленого влади Голіцина [4, 427; 1, 344]. Перебування Мазепи в Москві у 1689 р. в зображенні Миколи Костомарова Один із засновників народницького напряму в українській історіографії ХІХ ст. та науковець, який першим на монографічний рівень підніс дослідження постаті гетьмана Мазепи, Микола Костомаров у своїх студіях, як відомо, двічі звертався до біографії Мазепи. Перший раз, розмістивши її на сторінках «Русской истории в жизнеописании ее главнейших деятелей», що була ним написана у рр., а в друге вже безпосередньо у монографії в рр. [6, 101]. При першому зверненні історик стисло зазначив, що гетьман прибув до Москви випадково, безсумнівно, із наміром вшанувати всемогутнього князя Голіцина, однак, побачивши падіння Софії 169

172 та Голіцина, відмежувався від них та пристав до табору переможців, зумівши сподобатися молодому Петру І [7, 12]. Більш детальну картину подій серпня-вересня 1689 р. Костомаров презентував читачам вже у монографії в рр. Оминувши питання про мету приїзду гетьмана до царської столиці, науковець визначив, без вказівки точної дати, що гетьман з явився у ній не напередодні, а вже під час подій перевороту Наришкіних, після втечі царя Петра Олексієвича до Троїце-Сергієвої Лаври, що сталося в ніч з 7 на 8 серпня 1689 р. [8, 36]. Історикові належала першість у реконструкції складу представницької делегації, яка супроводжувала гетьмана та нараховувала 304 особи, серед яких були як генеральна старшина, так і полковники із своїм почтом [8, 36]. Він також відзначав, що гетьмана прихильно зустріли і вшанували за участь у кримському поході 1689 р. представники московського уряду, а він, не знаючи про стан справ серед владної верхівки Московської держави, на зустрічах із царедворцями високо оцінював ратні звершення в цьому поході князя В. Голіцина [8, 37]. Відзначивши, що у Москві гетьман із старшиною провів близько місяця, ставши свідком падіння «партії» Мілославських, дослідник одним із перших серед українських істориків ствердив, що в оточенні гетьмана ці події викликали певні інтриги: старшина очікувала, що гетьман, як ставленик князя Голіцина, буде усунутий від влади, і почала радитися між собою про вибір майбутньої кандидатури на гетьманство. Відзначивши, що і сам Мазепа очікував для себе від уряду переможців Наришкіних гіршої долі, успіх гетьмана на аудієнції у Петра І в Троїці та вшанування за участь у Кримському поході, за який його інші учасники зазнали опали, Костомаров пояснив так само, як і в попередній своїй праці: Мазепа зумів надзвичайно сильно сподобатися цареві зачарувавши його під час розмови. Розвинувши цей пасаж покликанням на свідчення сучасників гетьмана, що той володів від природи надзвичайним даром подобатися своїм співрозмовникам, М. Костомаров фактично запровадив до обігу позараціональне трактування обставин вдалого прийому Мазепи у Петра, що набагато років забезпечило гетьмана царською довірою та прихильністю, істотно зміцнивши його владні позиції в Гетьманщині [8, 39]. Вплив костомарівського трактування московських подій 1689 р. на українську історіографію кінця ХІХ ХХ ст. Костомарівська візія подій гетьманського перебування в Москві під час протистояння Петра і царівни Софії, насамперед, теза, що йому вдалося сильно сподобатися цареві, на тривалий час вдало прижилася у вітчизняній історіографії, хоча спеціальних досліджень щодо поїздки Мазепи до Москви у 1689 р. історики більше не здійснювали, обмежуючись стислими згадками. Одним з перших костомарівську візію відвідин Мазепою Москви в серпні-вересні 1689 р. повторив у своїй монографії «Гетьман Мазепа» Федір Уманець [9, 99]. Від себе дослідник додав, що до Москви гетьман приїхав з метою бути представленим царівні Софії Олексіївні і особисто провести переговори щодо Гетьманщини [9, 97]. 170

173 Михайло Грушевський, побіжно згадавши про гетьманське перебування у Москві під час приходу до влади Петра І, на сторінках своїх узагальнюючих викладів з історії України лише відзначив, що Мазепа потрапив у ласку нового царя. У своєму описі, ймовірно, М. Грушевський також спирався на трактування М. Костомарова [10, 322; 11, 367]. З-поміж істориків державницького напряму в історіографії трактовку М. Костомарова в розгорнутому чи стислому вигляді у своїх працях відтворили Ілько Борщак (який доповнив переповідання Костомарова не суттєвим покликанням на висвітлення цих подій у французькій пресі), Іван Крип якевич, Дмитро Дорошенко та Борис Крупницький [12, 7; 13, 106; 14, 105; 15, 42]. Так само нею послуговувалися й дослідники з української діаспори Теодор Мацьків та Орест Субтельний [16, 12 13; 17, 20 21]. Події 1689 р. у баченні Олександра Оглобліна Дещо інакше вчинив Олександр Оглоблін. На сторінках написаного ще перед війною в Інституті історії УРСР «Нарису з історії України», де висвітлювалися події кінця XVII першої чверті XVIII ст., стисло згадуючи про московську виправу Мазепи у 1689 р., вчений зазначив, що прибувши до царської столиці у серпні, гетьман перейшов на бік Петра, чим заслужив із старшиною царську прихильність і матеріальну винагороду [18, 21]. Після війни, перебуваючи вже в еміграції, у своїй найбільш відомій праці «Гетьман Іван Мазепа і його доба» історик, згадуючи про події 1689 р., почасти відтворив положення, наявні в нарису 1941 р., додавши, що петровський уряд також був зацікавлений у підтримці гетьмана [19, 90]. Побіжність згадки дозволила уникнути звернення до костомарівської трактовки подій із її наголосом на чинникові особистих вподобань і надати прагматичне пояснення того, чому гетьманові, якого сучасники пов язували із Голіциним, після перемоги Наришкіних вдалося зберегти владу. Більш розгорнуто погляди на питання, що нас цікавить, дослідник виклав в опублікованій наприкінці 80-х років ХХ ст. на сторінках часопису «Український історик» розвідці «Гетьман Іван Мазепа і Москва». На думку вченого, причиною появи Мазепи у Москві мала бути його участь в урочистостях з нагоди «вдалого» завершення другого Кримського походу. Оцінивши чисельність козацької делегації, яка прибула із гетьманом, у 1000 чоловік, а не у 304, як у Костомарова, вчений так само, як і його попередник, відзначив, що події наришкінського перевороту викликали серед старшинського почту гетьмана очікування щодо його швидкого падіння, втім він скептично поставився до костомарівських пояснень причин збереження гетьманом влади. Розповіді про вроджені здібності гетьмана справляти враження на оточення, Оглоблин протиставив міркування про те, що петровський уряд був істотно зацікавлений у збереженні за Мазепою гетьманства. Не знаючи, як будуть сприйняті столичні події в середині Московії і, вочевидь, побоюючись спроби реваншу прихильників Софії, оточення Петра прагнуло мати прихильність 171

174 Мазепи, за яким був військовий і політичний потенціал Гетьманщини; так само і гетьман прагнув дістати визнання від нового царя [20, 26 27]. Поставивши в центрі спільність інтересів сторін, О. Оглоблін істотною мірою модернізував трактування подій серпня-вересня 1689 р., запропоноване наприкінці ХІХ ст. М. Костомаровим. Фактично дослідник підняв проблему політичного впливу Гетьманщини на Московію наприкінці ХVII ст. На жаль, в українській історіографії після 1991 р. погляди Оглобліна, попри те, що його праця завдяки публікації 1994 р. доволі швидко стала відома читачам, не одразу були засвоєні та розвинені. Московська поїздка гетьмана Івана Мазепи 1689 р у вітчизняних дослідженнях після 1991 р. Після здобуття Україною незалежності вітчизняні історики фактично заново відкривали для себе як постать Мазепи, так і наукову спадщину його дослідників у ХІХ ХХ ст. За таких обставин у низці публікацій, які висвітлювали біографію Мазепи, написаних Володимиром Сергійчуком, Валерієм Смолієм, Валерієм Шевчуком, Денисом Журавльовим та іншими дослідниками, перебування Мазепи в Москві під час наришкінського перевороту знову висвітлювалося чинно візії М. Костомарова [21, 6; 22, 12; 23, 261; 24; 25, 175; 26, 177; 27, 38-39; 28, 390 ]. Одним з небагатьох, хто при висвітленні подій візиту І. Мазепи до Москви у 1689 р. віддав перевагу не костомарівському, а оглоблинському баченню подій, був Юрій Мицик. У написаній ним 2007 р. популярній біографії гетьмана московські події історик виклав стисло, відповідно до бачення Оглобліна, окресленого у вже згадуваній монументальній праці «Гетьман Іван Мазепа і його доба» [28, 42]. Інтерпретація Сергія Павленка За умов, коли вітчизняні науковці переважно перестали виявляти зацікавлення московським епізодом з життя гетьмана, спробу презентувати нове прочитання подій серпня-вересня 1689 р. здійснив чернігівський дослідник Сергій Павленко. Багато років плідно займаючись дослідженням перепитій гетьманства І. Мазепи, цей історик представив читачам низку нових положень. Дослідник припустив, що викликаний до Москви князем Голіциним Мазепа, як керманич збройних сил Гетьманщини, мав зіграти роль допоміжної сили у протистоянні Наришкіних та Мілославських. Прибувши до царської столиці, гетьман, втім, у конфлікті провладних аристократичних кланів, орієнтуючись на свого «авторитетного патрона» князя Василія Голіцина, зайняв вичікувальну позицію. С. Павленко стверджує, що із падінням уряду Софії і В. Голіцина гетьман не лише позбувся впливового покровителя в Москві, а й опинився у доволі скрутному становищі, з огляду на мету свого візиту щодо переможців Наришкіних [30, ]. Піддавши критиці костомарівську візію, зокрема відзначивши «фантастичне перебільшення» значення короткої аудієнції гетьмана у царя, дослідник звернув увагу, що Петро у перші роки після перевороту фактично 172

175 не втручався до державних справ Московщини, віддаючись переважно «марсовим» забавкам, тоді як уся повнота влади перебувала в руках дядьки царя Льва Кириловича Наришкіна та інших представників клану Наришкіних. На думку чернігівського мазепознавця, гетьманові пощастило зберегти булаву тому, що далекі від українських справ Наришкіни не наважилися на його усунення, побоюючись спровокувати в такий спосіб повстання на Гетьманщині [30, 131]. Всупереч пануючій у вітчизняній історіографії думці, що після Наришкінського перевороту і зустрічі з царем політичні позиції гетьмана зміцнились, Павленко навпаки зазначає, що Мазепине становище було дуже не певним, а його постать викликала підозру в Наришкіних [ 30, ; 31, ]. Інтерпретація С. Павленка попри те, що її автор, вочевидь, перебільшує наближеність гетьмана І. Мазепи до князя В. Голіцина і залишає поза увагою гетьманські контакти із представниками Наришкіних до 1689 р., може, втім, розглядатися як спроба розвинути підняту О. Оглобліним проблему впливу Гетьманщини на політичне становище у Московії наприкінці XVII cт. Попри те, що бачення С. Павленка є доволі контроверсійним, тим не менш дослідник фактично вперше у вітчизняній історичній науці припустив, що Софія під час протистояння із Наришкіними для збереження своєї влади мала намір скористатися з військового потенціалу Гетьманщини. На користь того, що припущення є цілком раціональним, свідчить той факт, що воно знаходить підтвердження і в працях іншого дослідника російського україніста Тетяни Таїрової-Яковлєвої. Бачення Тетяни Таїрової- Яковлєвої На сьогоднішній день Тетяна Таїрова-Яковлєва міцно утримує позицію одного з провідних дослідників постаті Мазепи. Її дослідження неодмінно викликають резонанс у науковій спільноті, одночасно вона є одним з небагатьох істориків, що пропонують низку нових підходів та інтерпретацій до різноманітних сюжетів життя та діяльності гетьмана І. Мазепи. Московські події серпня-вересня 1689 р. у цьому плані не є виключенням. Вперше звернувшись до сюжету гетьманської поїздки до Москви в статті «Мазепа-гетман: в поисках исторической объективности» (2003 р.), дослідниця виклала ці події спираючись, імовірно, на бачення О. Оглобліна. Історик, зокрема зазначила, що на час зустрічі Мазепи і Петра ані цар, ані його оточення із клану Наришкіних ще не були знайомі із гетьманом. Проте, перебуваючи одразу після перевороту в невизначеному становищі, вони були зацікавлені в мирі та спокої в Гетьманщині, а відтак усунути Мазепу, улюбленця опального Голіцина, не наважились, щоб не створювати прецеденту для заворушень [32, 48 49]. У процесі подальшого дослідження мазепинської тематики дослідниця істотно змінила свої погляди, що знайшло відображення в низці моментів. Насамперед, переглядові було піддано висвітлення зв язків гетьмана напередодні серпневих подій 1689 р. із московськими правлячими елітами. Відзначивши, що Мазепа був задіяний Голіциним у політичних заходах 173

176 Мілославських щодо зміцнення владних позицій Софії Олексіївни, Таїрова- Яковлєва наголосила, що гетьман мав доволі складні взаємини із князем. Останній, згідно із баченням авторки, волів мати на гетьманстві власну маріонетку, а відтак, прагнув контролювати кожен крок свого ставленика, не даючи йому зміцнитися на гетьманстві та здійснювати власну політику. Водночас дослідниця з ясувала, що з кінця 70-х років ХVII ст. Мазепа встановив контакти із представниками Наришкінської «партії» при царському дворі, із якими його єднали спільне негативне ставлення до Вічного миру 1686 р. [33, ; 34, 72 73, 79 80; 35, 27; 36, 67 73]. Висловивши припущення, що під час другого Кримського походу гетьман постачав Наришкіним інформацію про його перебіг [33, 430; 34, 80; 35, 27; 36, 73], яка різнилася від офіційних повідомлень князя Голіцина, російський україніст фактично вперше в історіографії довела, що напередодні палацового перевороту 1689 р. у гетьмана були налагоджені взаємини із оточенням Петра І, а одночасно він мав доволі напружені взаємини із князем В. Голіциним. Описуючи виклик і прибуття Мазепи до Москви, дослідниця припускає, що дійсну мету виклику гетьман ймовірно не знав. Втім так само, як і С. Павленко, Т. Таїрова-Яковлєва відзначає, що в умовах палацового перевороту 1689 р. Софія, не маючи можливості опертися на стрільців, розраховувала отримати від гетьмана військову допомогу для боротьби із Наришкіними [33, 430; 34, 80 81; 35, 28; 36, 77 81]. Той факт, що Мазепа не став на бік Мілославських, дослідниця пояснює тим, що Мазепа не поділяв зовнішньополітичну орієнтацію Софії і Голіцина, яка не збігалася з інтересами Гетьманщини, зокрема в питанні взаємин із Річчю Посполитою та Правобережжям. Одночасно, навіть у критичні дні серпня 1689 р. уряд Мілославських продовжував дотримуватися курсу на жорстке обмеження автономії, відмовивши гетьманові у задоволенні вимог, які після перевороту одразу вдовольнили Наришкіни [36, 80]. Відвівши Мазепі у протистоянні Мілославських і Наришкіних роль «сірого кардинала», дослідниця цілком справедливо відзначила, що його «нейтралітет» був на користь оточення Петра. Водночас той факт, що на Гетьманщині уся влада була зосереджена в руках відданих Мазепі старшин, унеможливлювала для Софії і Голіцина його негайну заміну на гетьманстві: подібний крок вимагав часу, загрожував ймовірним повстанням, а що найголовніше все одно не міг забезпечити швидкого прибуття до Москви козацьких полків [36, 81]. Відзначивши, зокрема, і в назві однієї з своїх розвідок, що гетьманський нейтралітет розчистив Наришкіним шлях до влади, дослідниця зображує подальше зміцнення становища гетьмана та укладання «Московських статей» 1689 р., які відкрили для Мазепи шлях для низки перетворень на Гетьманщині, як плату Наришкіних за гетьманський нейтралітет [33, , ; 34, 81 85; 35, 28 31; 36, 82 89]. Дозволимо собі зазначити, що бачення знаного петербурзького україніста, сперте на низку вперше запроваджуваних у науковий обіг фактів та трактувань, вочевидь засвідчує правильність окресленої О. Оглобліним проблеми політичного впливу Гетьманщини на Московію під час подій протистояння 174

177 Петра і Софії. Більше того, Т. Таїрова-Яковлєва, вперше після М. Костомарова, вдається до поглибленої розробки питання, презентуючи у своїх працях надзвичайно презентну візію подій серпня-вересня 1689 р., яка на сьогодні вже починає засвоюватися українською історіографією. Прикладом цього може слугувати відтворення її бачення у біографії гетьмана Мазепи, написаної українським істориком Ольгою Ковалевською [37, 20]. Висновки Підводячи підсумки, зазначимо, що в сучасній українській історіографії події, пов язані із поїздкою гетьмана Івана Мазепи до Москви та його роль у Наришкінському палацовому перевороті у серпні-вересні 1689 р., за деякими винятками, не була предметом спеціального дослідження. Більшість дослідників, звертаючись до згаданої теми, висвітлюють її, спираючись на бачення Миколи Костомарова, яке було сприйняте як дослідниками народницької, так і державницької течій в українській історіографії, успішно прижилося і у сучасній історичній науці. Дещо менший вплив має візія Олександра Oглобліна, прихильність до якої відчувається в дослідженні Юрія Мицика. Натомість спробу повернутися до вивчення цього питання із залученням до аналізу нових джерел та нового прочитання, наявні тільки в доробку чернігівського мазепознавця Сергія Павленка та російського україніста Тетяни Таїрової-Яковлєвої. Звертаючи увагу на те, що виклик Мазепи до Москви свідчив про намагання уряду Софії у протистоянні із Наришкіними використати козацьке військо Гетьманщини, дослідники діаметрально протилежно висвітлюють роль гетьмана в подіях протистояння всередині дому Романових, а також ті наслідки, які мали для нього поразка Мілославських та прихід до влади Петра І і Наришкіних. Об єднуючим моментом, втім, є той факт, що обидва автори, свідомо чи ні, у власних трактуваннях фактично розвивають окреслену ще О. Оглоблиним проблему політичного впливу Гетьманщини на Московію наприкінці XVIII ст. Література 1. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. К., Грушевский М. Развитие украинских изучений в ХІХ в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения // Вісник Національної академії наук України С Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII середина ХІХ ст.) К., Маркевич М. Історія Малоросії. К., Конисский Г. История Русов / Ответ. ред. В. А. Замлинский. Репринтное воспроизведение издания 1846 года. К., Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право К., Костомаров Н. И. Гетман Иван Степанович Мазепа К., Костомаров Н.И. Мазепа М., Уманец Ф. Гетман Мазепа. Историческая монография. СПб.,

178 10. Грушевский М. Очерки истории украинского народа. Издание второе, дополненное СПб., Грушевський М.С. Ілюстрована історія України К., Борщак І. Мазепа людина й історичний діяч // ЗНТШ Т С Велика історія України. У 2-х томах. К., Т. ІІ. 14. Дорошенко Д. І. Історія України в 2-х томах. К., Т. ІІ (від половини XVII століття). 15. Крупницький Б.Д. Гетьман Мазепа та його доба / Пер. з німецької О.К. Струкевича; Передмова В.М. Горобця. К., Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах Видання друге, доповнене. Київ-Полтава, Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. / Пер. з англ. В. Кулика. К., Оглоблін О. Нариси з історії України. К., Вип. VI. Україна в кінці XVII в першій чверті XVIIІ ст. 19. Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. 2-е доповнене видання. Нью-Йорк Київ Львів Париж Торонто, Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа і Москва // Іван Мазепа і Москва: Історичні розвідки і статті. - К., 1994 С Сергійчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа. К., Сергийчук В. Кого предал гетман Мазепа. К., Котляр М. Ф., Смолій В. А. Історія в життєписах / Пер. з рос. К., Смолій В. Іван Мазепа // Володарі гетьманської булави. - К., 1994 // 25. Смолій В. Іван Мазепа // Історія України в особах. Козаччина (Авт. колектив: В. Горобець, О. Гуржій, В. Матях та ін.). К., Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. К., Журавльов Д. В. Мазепа: людина, політик, легенда. - Х., Журавльов Д. Усі гетьмани України. - Харків, Мицик Ю. Іван Мазепа. Серія «Великі українці» - К., Павленко С. Іван Мазепа. К., Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. - К., Яковлева Т. Г. Мазепа-гетман: в поисках исторической объективности // Новая и Новейшая история С Яковлева Т. Г. Переворот Нарышкиных и Мазепа // «В кратких словесах многой разум замыкающий» Сборник научных трудов в честь 75-летия профессора Р. Г. Скрынникова. Спб., Т. 2. (Труды кафедры истории России с древнейших времен до ХХ века). - С Таирова-Яковлева Т. Г. Мазепа. М., Таирова-Яковлева Т. Приятель гемана-злодея. Как Мазепа Петра к власти приводил // Родина С Таирова-Яковлева Т. Г. Иван Мазепа и Российская империя. История «предательства». М., Ковалевська О. О. Іван Мазепа. К.,

179 Тетяна Якубова (Київ), науковий співробітник Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, кандидат історичних наук Роль І.Мазепи, С.Понятовського, КарлаXII в історії фортеці Очаків у часи Північної війни (1709 р.) (За матеріалами польського, французького фондів Національної бібліотеки України імені. В.І.Вернадського) В жахливий день біля Полтави від шведів щастя утекло, Навкруг порубане, криваве Все військо Карлове лягло. Військова міць, воєнна слава, Така ж, як ми, її раби. -- Майнула до царя, лукава, І врятувався мур Москви Дж. Байрон «Мазепа» Актуальною в сучасній українській історіографії залишається тема історичних подій у Північному Причорномор ї, пов язаних з історичними біографіями І.Мазепи, С.Понятовського, Карла XII (1709 р.). Бібліотечні фонди Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського, такі як польський, французький фонди, залишаються маловідомими сучасним дослідникам щодо теми Північної війни на теренах Північного Причорномор я та історії фортеці Очаків (1709 р.). Австрійський історик Андреас Каппелер, професор Віденського університету, автор книжок «Росія як поліетнічна імперія», «Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії», «Мала історія України» приходить до певних висновків щодо інтересу західної гуманітаристики до країн Центральної та Східної Європи та історії України. В статті «Європейський оптиміст» («Український тиждень» 47 (212), листопада 2011 р.) він зазначає, що про народи й республіки Радянського Союзу до 1989 р. взагалі мало що знали, їх розглядали як частини Російської імперії. Це стосувалося й України, яка довго залишалась «terra incognita». Від 1989 р. ситуація покращилась. «Проте рівень знань на цю тему залишається ще досить низький», відмічає Андреас Каппелер. Необхідно відмітити, що після 1991 р. науковий інтерес до історичних питань Північної війни значно зріс та поширився не лише в історичній науці на Україні, але і в науковому світі таких країн як Польща та Швеція. Це пояснюється відкритістю досліджень та науковим доступом до нових історичних джерел, які стали доступними для досліджень в архівах та книгозбірнях України і країн пострадянського простору після розвалу СРСР. Шведський історик Бенгт Нільсон в статті «Забуті джерела: потреба у тіснішій співпраці у дослідженні 177

180 полтавських подій» («Forgotten sources the need for more cooperation in Poltava studies», «Полтавська битва 1709 р. в історичній долі України, Росії, Швеції та інших держав: збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції. Полтава, 2009 ) висловлює ідею про необхідність досліджень нових історичних джерел з історії Північної війни в архівах та книгозбірнях країн пострадянського простору на початку XXI ст. [1]. Дослідники цієї теми стали повертатись до маловідомих історичних джерел та історіографії, до яких можна віднести історичні матеріали французького, польського, основного фондів НБУВ. На початку XXI ст. у зв язку з 300-річчям Полтавської битви історична наука на Україні та в Європі знову повертається до подій Північної війни і виокремлює нові історичні факти та оцінки щодо історичних біографій І.Мазепи, С.Понятовського, Карла XII в часи їх перебування в Північному Причорномор ї. І. Мазепа провів молодість при дворі польського короля Яна Казимира та сформувався при польському дворі. Самойлович помітив в І.Мазепі хитрий розум, нишпорство, красномовність та використовував його в переговорах з російським царем Федором Олексійовичем, з кримським ханством та польською стороною. Кочубей поважав в І.Мазепі гетьмана, голову Малоросії, але зневажав в ньому жорстокого, користолюбного гнобителя козаків. Так писав про І.Мазепу російський історик і письменник А.С.Корнілович в праці «Жизнеописание Мазепы». Наукові характеристики позицій І.Мазепи під час Північної війни в історичній літературі у XVIII-XXI ст. залишалися різними та неоднозначними. У дослідників XX XXI ст. вже не викликає сумніву той факт, що І.Мазепі були притаманні риси, необхідні для керівника держави. Після Б.Хмельницького І.Мазепа тримав гетьманську булаву на Україні найбільший час. Його гетьманування повністю випало на правління Петра I. В цей період історії І.Мазепа проявив себе в різних напрямах державної діяльності. Сучасники запам ятали його як військового консультанта Петра I з питань антиосманської політики московського двору, жорсткого військового адміністратора Гетьманщини, мецената української освіти, науки, культури. І. Мазепа прагнув до об єднання та консолідації українських земель Гетьманщини, Правобережної України, Запоріжжя, Слобожанщини, Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським региментом. Він прагнув до встановлення на Україні міцної автократичної влади і створення держави європейського типу із збереженням традицій системи козацького устрою [2]. Перенесення театру воєнних дій між Росією та Швецією на територію України призвело до краху політичної кар єри гетьмана, хоча І.Мазепі довелося діяти за умови відносної внутрішньої стабільності та забезпеченої обороноздатності [3]. Незмінним залишається лише той факт, що в науковому світі і по цей час постать І.Мазепи не залишає істориків байдужими та продовжує викликати значну частину дискусій і публікації нових історичних праць. 178

181 Європейська військова освіченість І.Мазепи знайшла свою практичну реалізацію під час організації військового відступу від Полтави до Очакова шведів та козаків в часи Північної війни 1709 р. Цікавим для військових істориків залишається питання про те, чому саме фортецю Очаків український гетьман І.Мазепа порадив Карлу XII як найближчий турецький прикордонний військово-адміністративний пункт для відступу після Полтавської битви. До цього моменту історії Північної війни безпосередньо причетна розвідувальна справа І.Мазепи, якою він опікувався в Гетьманщині у другій половині XVII ст. Необхідно відмітити, що у квітні 1697 р. І.Мазепа вже тримав креслення Очакова в своїх руках. Про це І.Мазепа 8 квітня 1697 р. сповіщав листом з Батурина Петра I. У квітні 1697 р. до гетьманської столиці Батурин з Причорномор я повернувся ніжинський козак Згура Стилев, якого І.Мазепа відправляв «для проведивания вестей, о тамашних поведениях, и непреятельских намерениях». Посланець привіз відомості загального характеру про настрої і наміри в середовищі османського люду й креслення Очакова. Лист І.Мазепи «До Петра I про повернення до Батурина з-за кордону гетьманського розвідника ніжинця Згури Стилева та відправку його до Москви з привезеними записами відомостей і кресленням Очакова р., квітня 8 Батурин» (РДАДА. Ф.124, оп 1., 1697, спр.12.. арк.22-25). Цей документ міститься в книзі історика В.Станіславського «Листи Івана Мазепи». Т Київ, квітня 1697 р. І.Мазепа писав Петру I з Батурина: «Згура имеет что в словесном своем донесении предложить, посылаю его к вам великому государю в царствующий великий град Москву, что б в государственном вашем царского пресветлого величиства приказе все то словесно донес, о чем там проведал, и слышал, а посылаю тут же, и чертеж, города Ачакова, который по желанию христианскому, чрез него ж Згуру ко мне прислан» [4]. Необхідно відмітити той факт, що польська історіографія XIX ст. приділила велику увагу ролі Станіслава Понятовського в подіях після Полтавської битви 1709 р. Праці польських істориків XIX ст. зберігає польський фонд НБУВ. Його можна вважати видатним слов янським бібліотечним фондом, який нараховує бібліотечних одиниць польської літератури з різних галузей знань. Він залишається цікавим, різноманітним та малодослідженим науково-інформаційним ресурсом сучасної історичної науки, який до 1991 р. був маловідомим для наукового світу України та закордоном. Необхідно відмітити працю польського історика Теодора Моравського «История народу польского. Том IV. Познань, 1871». (Morawskiego Teodora. Dzieje narodu polskiego w krόtkości zebrane. Tom.IV. Poznan, 1871). Станіславу Понятовському ( ) присвячений розділ «Станіслав» ( «Stanislaw»). Король шведський під час Північної війни повернув шведські війська в напряму до Мінська та Могилева, та остаточною його метою залишалась Москва. Але загроза голоду для шведської армії змусила 179

182 шведського короля змінити дорогу та повернути на Україну до Полтави. Станіслав Понятовський та гетьман І.Мазепа з явились в житті Карла XII в досить нелегкий час Північної війни. Польський історик позитивно оцінює позицію І.Мазепи в цей період. За його словами, «бачучи як даром гинуть отамани задніпровські» І.Мазепа «не чекав удару як віл»». Він мав наміри та задуми, які передбачали остаточно звільнити козаків за допомогою С.Лещинського та короля Карла XII. Тому І.Мазепа повернувся з ними до давньої вітчизни України. Під час Північної війни в Стамбулі працювали польські посли від Станіслава Лещинського Горський та Тарло. Самі турки звернулися з цим питанням до С.Лещинського. Розкривши договір І.Мазепи з КарломXII Петро I представив І.Мазепу простому народу як зрадника православної віри та прихильника лютеранського короля. І.Мазепа зазнав анафеми від митрополії Київської. Була зруйнована гетьманська столиця Батурин, в якій залишались приготовані для шведів продовольчі припаси. Про Станіслава Понятовського розповідає також розділ книги «Битва під Полтавою» («Bitwa pod Pultawa»). Польський історик зазначає, що Станіслав Понятовський, недавно приучений до королівської військової служби, став там ад ютантом Сапехи, який загинув під Олкієнніками. Після Полтави шведам прийшлося пройти через десять полків московських. Польський історик зазначає, що С.Понятовський переправив Карла XII через Дніпро. За Дніпром Левенгаупт та залишок шведських військ з хоругвами, обозом потрапили «до рук Петра I». За думкою польського історика, саме Станіслав Понятовський перевів Карла XII через дикі поля до Очакова, скрізь жаркий степ без води, без живності та всякої допомоги. Шведи дійшли до Дністра та Бендерів [5]. Необхідно відмітити, що польський історик в своїй історичній праці зберіг історичну польську традицію описання історії та позитивного бачення українського козацтва в трагічних для України і Польщі подіях Північної війни. Польська «Енциклопедія» С.Оргелбранда. Том XII ( Orgelbrand S. Encyklopedja Powszechna. Tom. XII. W-wa, 1902) містить статтю «Понятовський Станіслав» («Poniatowski Stanisław»). В статті відмічається, що на початку Північної війни С.Понятовський повернувся до Польщі та встав на сторону короля Карла XII. При службі у шведському війську С.Понятовський заслужив для себе довіру Карла XII та став його ад ютантом. Він брав участь у Полтавській битві, в якій грав важливу роль, зосередивши свої зусилля на збереженні життя Карла XII. Разом з королем, який програв військову компанію, С.Понятовський вдало відступав до Туреччини. С.Понятовський був відданий душею Карлу XII та відігравав важливу роль в обозі шведському у Бендерах [6]. С.Понятовський за проханням Карла XII вів дипломатичні переговори з військовою адміністрацією фортеці Очаків щодо переправи через Південний Буг, надання човнів та провіанту для шведського табору, якій знаходився навколо Очакова у липні 1709 р. Про ці події розповідає стаття польського історика Клемента Кантецького «Отець Станіслава Августа» в журналі 180

183 «Ateneum» (Klemens Kantecki. Ojciec Stanislawa Augusta. Ateneum ), який зберігається в польському фонді НБУВ [7]. Фортеця Очаків стала відома в Швеції, перш за все, завдяки листу Карла XII до Стокгольму, який шведський король написав в липні 1709 р. з табору під фортецею Очаків. Збірка документів «Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах» (T.II. К., 2009) містить цей лист в перекладі на російську мову: «Послання Карла XII про полтавський погром у Стокгольм урядовій раді.1709, кінець липня». У дорадянський період був зроблений переклад листів Карла XII на російську мову, зібраних шведським істориком Ернестом Карлсоном (Собственноручные письма короля Карла XII, собранные и изданные Эрнестом Карлсоном // Современное обозрение. Библиография. Б.г., м.и.). Книга зберігається в основному фонді НБУВ. В цій збірці документів шведського історика Ернеста Карлсона також міститься текст «Послання» Карла XII в Стокгольм з -під фортеці Очаків ( 11 липня 1709 р.) Шведи після Полтави опинилися в степовій Україні в незвичних кліматичних умовах з досить обмеженим запасом провіанту та амуніції. Жаркий та пустельний Південь України значно відрізнявся за кліматом від північної Європи, що робило «військові пригоди» Карла XII навколо турецької фортеці Очаків (1709 р.) ще більш цікавими для політиків, філософів, письменників цивілізованої Європи. Праця Вольтера «Історія Карла XII» (Voltaire. Histoire de Charles XII. P.:Impr.: De le Sociéte littéraire; P.196) вважається однією з кращих історичних робіт, в якій найбільш повно висвітлюються події під фортецею Очаків [8]. Книга Вольтера зберігається у французькому фонді НБУВ і мають значний вплив на епоху Просвітництва у Франції. Після наукових філософських та історичних роздумів Вольтера у XVIII ст. щодо історичних біографій Карла XII, І.Мазепи науковий світ Франції у XIX XX ст. став активно цікавитися історією України. Статті щодо запорозького козацтва, історичної біографії І Мазепи, Північної війни стали з являться у франкомовних довідкових виданнях, які також зберігаються у французькому фонді НБУВ: 1) Gregoie, Louis. Dictionnaire encyclopédique d histoire, de biographie,. de mythologie et de géographie. Nouv.éd. P.: Garnier, IV, 2074, 77 p. 2) Saint-Laurent, Charles. Dictionnaire encyclopédique usuel. 2-éd. P.: Imprim.-unis, р. Знаходячись на турецькій території округи фортеці Очаків у липні 1709 р. король Карл XII досить мужньо та спокійно переносив всі важкі воєнні «пригоди» та випробування військового життя. Він надавав різні дипломатичні розпорядження, вів листування з урядом Туреччини. Біля фортеці Очаків у липні 1709 р. народжується його знамените в Швеції послання урядовій раді до Стокгольму. В цьому документі Карл XII фактично назвав поразку під Полтавою випадковістю та визнав можливість майбутніх перемог шведів над росіянами. Він вважав головною причиною поразки вигідне розташування російської армії на місцевості, яка була вдало укріплена, відмічаючи при цьому відвагу шведів, які скрізь атакували та 181

184 переслідували росіян. Свою майбутню стратегію шведський король бачив у наборі нових полків піхоти і кавалерії в Швеції, які повинні в будь-який час бути готовими виступити у театрі бойових дій. Про це він писав в тексті «Послання» урядовій раді до Стокгольму з-під стін фортеці Очаків (1709 р.). В тексті «Послання» Карла XII у Стокгольм відмічено місто написання документу: «лагерь при Оссове ( т.п. Очаків) на березі Чорного моря, 11-го липня 1709 р. [9] (Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах. Т.II. K., 2009). З історією фортеці Очаків (1709 р.) тісно пов язаний молдавський період історичних біографій І.Мазепи та Карла XII. Про молдавський період біографії І. Мазепи (1709 р.) писав український поет Володимир Сосюра в поемі «Мазепа» (Журнал «Київ», ): Мазепа сивий. Тільки брови Все ті у нього, як колись. Тепер він молиться Молдові. Як Україні він моливсь. Вони, як сестри. Що ж. Він битву Програв, і в серці тільки тьма. Прийма Молдавія молитву. А Україна не прийма. Польський генерал Станіслав Понятовський за дорученням Карла XII вів переговори з військовою адміністрацією фортеці Очаків у липні 1709 р. про переправу шведів та козаків через Південний Буг на турецьку територію округи фортеці Очаків. В своїх мемуарах С.Понятовський вказує на те, що саме до фортеці Очаків приїхав з Бендерів сераскір Юсуф-паша, командуючий Бендерською фортецею та райєй частиною турецької території Молдавського князівства, яка була під управлінням турецької адміністрації Османської імперії. Юсуф паша, сераскір бендерській спочатку прислав до Очакова свого церемоніймейстера, який привітав Карла XII та подарував від турецької сторони прекрасний намет та невелику частину продовольчих припасів. Цей турецький посланець з Молдавії біля Очакова просив Карла XII продовжувати подорож до Бендерів. Через декілька днів бендерський Юсуф-паша приїхав сам до турецької фортеці Очаків. Це був справжній старий, за походженням черкес, ввічливий, привітний та надзвичайно чесний у виконанні службових обов язків. Він з явився перед Карлом XII зі знаками глибокої поваги. Бендерський Юсуф-паша мав певне старшинство над очаківським пашою. Він зробив жорстокі дорікання очаківському паші за затримку переправи шведів та козаків на турецьку територію та за те, що той не досить гідно віднісся до шведського короля, який тривалий час знаходився під стінами фортеці Очаків у липні 1709 р. Бендерський Юсуф-паша просив Карла XII прибути як можна скоріше до Бендерів. На шляху шведів до Бендерів ціни на продовольчі припаси були встановлені досить помірні турецькою стороною. За наказами Юсуф-паші встановлювались жорсткі покарання за порушення умов щодо помірних цін для 182

185 шведів на шляху від Очакова до Бендерів. Шведські гроші на цьому шляху повинні були прийматись так, як і в Швеції. Мемуари С.Понятовського «Записки мазовецкого воєводи С.Понятовского про події його життя» містяться в збірці документів «Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Упор. С.Павленко. К.,2007» [10]. Молдавський період біографії Карла XII та гетьмана І.Мазепи залишається цікавим для істориків. Карл XII, знаходячись в Бендерах, залишався в очах політиків Європи та Османської імперії видатним полководцем та поважним монархом Швеції, політичну волю якого не зламали навіть тяжкі випробування поразки під Полтавою. Про це свідчить лист молдавського господаря Дмитра Кантимира до Карла XII: «4 апреля 1711 г. Письмо Д.К.Кантемира Карлу XII, королю Швеции относительно тайной корреспонденции и урегулирования финансовых проблем между молдавским баном и неким шведским полковником», документ міститься в книзі молдавського історика Віктора Цвіркун «Дмитрий Кантемир. Страницы жизни в письмах и документах. СПб.: Нестор-История, 2010» [11]. Д.К. Кантемир відповів на лист Карла XII особистим листом, який починався словами звернення : «Знаменитий та видатний господар, високопочетаемий друг». В цьому листі Д.К.Кантемир писав про свої теплі почуття захоплення та поваги до прославленого імені Карла XII, завіряючи що відплатить за благосклонність шведського короля доказами взаємної дружби та вдячності. Д.К.Кантемир завіряв шведського короля в тому, що таємні листи Карла XII, якщо будуть перехвачені, будуть без затримки відправлятися шведському королю. Д.К.Кантемир також писав, що сума в 500 лей, яка була дана в борг Банулу (Саввин Змучилє), раднику князя, члену боярської думи шведським полковником, буде повернута вся. Лист Д.К.Кантемира закінчувався словами: «Щирий друг Вашої Величності, завжди готовий оказати послуги. Ясси. 11 квітня 1711». Лист Д.К.Кантемира адресований Карлу XII, був отриманий в Бендерах 19 квітня 1711 р. Цікавим для істориків залишається лист Карла XII від 14 грудня 1712 р. з Бендерів до графині Ульрікі Елеонори Левенгаупт (Собственноручные письма короля Карла XII, собранные и изданные Эрнестом Карлсоном // Современное обозрение. Библиография. Б.г.,м.и.). Графиня Левенгаупт в листі до Карла XII намагалась виправдати свого чоловіка генерала Левенгаупта, який здав у полон залишки шведської армії росіянам після Полтавської битви (1709 р.) біля р. Переволочна. З листа Карла XII видно, що Карл XII не пробачив генерала Левенгаупта. який за домовленістю повинен був зберегти шведську армію від переслідувань росіян та зустрітись зі шведським монархом пізніше біля Очакова. Карл XII в цьому листі пояснював, що він був важко поранений в ногу і не міг верхи на коні командувати шведською армією після Полтави. Це стало головною причино щодо його рішення передати командування шведською армією генералу Левенгаупту та піти разом з І.Мазепою і С.Понятовським до Очакова у липні 1709 р. Левенгаупт сам визвався командувати шведською армією 183

186 після Полтави та обіцяв Карлу XII виконати всі домовленості та накази шведського короля, що значно посилювало провину генерала Левегаупта в очах Карла XII. Далі в цьому листі Карл XII пояснював графині Левенгаупт, що в таборі біля Очакова він мав намір писати листи до своїх військ до Польщі та Стокгольму про стан шведської армії після Полтави [12]. Після Полтави Карл XII робив спроби знайти захист від переслідування росіян в турецькій фортеці Очаків (липень 1709 р). Пізніше він змінив свої наміри та вирушив до Бендерів. Під стінами цього міста він заснував поселення та продовжував правити Швецією. Поразка під Полтавою означала, що Швеція втратила статус «великої держави». Полтавська битва остаточно вирішила долю України, оскільки козацька держава Гетьманщина не лівому березі Дніпра опинилась під ще більшим контролем зі сторони Росії. Не дивлячись на претензії росіян, які стверджували, що турки порушують умови мирного договору 1700 р., залишаючи на своїй території Карла XII, уряд Османської імперії продовжував політику «покровительства та заступництва» щодо шведської сторони на турецькій території. Турецький султан Ахмед та його великий візир Чорлулу Алі-паша мали надію використати присутність на турецьких землях Карла XII як важливий момент та можливість покращити умови мирного договору з Росією. Дипломатична робота проти Карла XII призвела до того, що на початку 1710 р. мирний договір був продовжений та сторони домовились про умови його повернення до Швеції. Але Карл XII відмовився виїжджати з Бендерів та вів політичні інтриги проти Чорлулу Алі, на якого поклав відповідальність за політику поступок Росії. Інтриги, які були пов язані з присутністю Карла XII та його однодумців на османській території, призвели до усунення декількох високих чиновників, в тому числі і великого візиря, якій пізніше був страчений [13]. Французький, польський, основний бібліотечні фонди НБУВ зберігають досить значний масив літератури, який містить велику частину маловідомих історичних джерел та історіографії щодо історичних питань історії містафортеці Очаків та Північної війни. Існують значні перспективи подальших історичних досліджень зазначених бібліотечних фондів НБУВ, які залишаються для сучасної історичної науки значним інформаційним ресурсом про історію Північного Причорномор я та Північну війну на Україні. Література 1. Бенгт Нильсон ( Bengt Nilsson). Forgotten sources the need for more cooperation in Poltava studies / Б.Нильсон // Полтавська битва 1709 р. в історичній долі України, Росії, Швеції та інших держав: збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції. Полтава, С Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана: Пер з фр. / Упор. Л.Ю.Копань / І.Борщак, Р.Мартель К.: Рад. письменник : Журн. «Київ», с. 184

187 3. Станіславський В. Гетьман Іван Мазепа як реформатор козацької держави / В.Станіславський // Батуринська старовина. Вип. 2(6). Збірник наукових праць. Чернігів: Видавництво «Десна - Поліграф», С Листи Івана Мазепи / Упор. та авт. вступн. дослідж. В.В.Станіславський. К.: Ін-т історії України НАНУ, Т К., с. 5. Morawski Teodor. Dzieje narodu polskiego w krótkości zebrane. T IV./ Morawski T.--- Poznan s. 6. Orgelbrand S. Encyklopedja Powszechna z ilustracjami i mapami. Tom.XII. / Orgelbrand S. W-wa, s. 7. Kantecki K. Ojciec Stanislawa Augusta / Klements Kantecki // Ateneum S Voltaire. Histoire de Charles XII. T. 26. / Voltaire P.: Impr.: De la Sociéte littéraire P Послание Карла XII про полтавський погром у Стокгольм урядовій раді 1709, кінець липня // Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах. Упоряд. Сергій Павленко. К., T.II. С Записки мазовецького воєводи С.Понятовского про події його життя // Доба гетьмана Івана Мазепи в документах [упоряд. С.Павленко]. Київ.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», С Цвиркун В.И. Дмитрий Кантемир. Страницы жизни в письмах и документах / Виктор Цвиркун СПб. : Нестор-История, С Собственноручные письма короля Карла XII, собранные и изданные Эрнестом Карлсоном // Современное обозрение. Библиография. Б.г.,м.и С Финкель К. История Османской империи. Видение Османа : [пер.с англ.] / Кэролайн Финкель. М.: АСТ, [3] с. Станіслав Дембіцький (Переяслав-Хмельницький), ст. науковий співробітник НІЕЗ «Переяслав» Петро Перший і Переяслав У Переяславі в х рр. XX ст. побутувала думка, що напередодні Полтавської битви 27 червня 1709 р. російський цар Петро І побував у Переяславі. Ось що пише Герой України, багатолітній директор Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» Михайло Іванович Сікорський: «Незадовго до Полтавської битви Переяслав відвідав Петро І. Враховуючи стратегічне значення міста, цар наказав відбудувати переяславські вали. Було споруджено чотири нові бастіони, що згодом набули назви Петровських: у районі Михайлівської церкви, по теперішній вулиці Горького, біля Підварського мосту та поблизу перетину нинішніх вулиць Сковороди й Орджонікідзе» [5, 94]. Зацікавившись уже звичною інформацією, я підняв відповідну літературу. І ось який результат. Радянські енциклопедії, а також енциклопедичні видання незалежних українських дослідників не дають інформації про перебування Петра І у нашому місті. 185

188 А як про це говорять солідні історичні дослідження російських авторівяк радянського, так і російського періоду? Переді мною книга Н. Н.Молчанова «Дипломатия Петра Первого», видана 1986 р. в Москві. У ній прослідковується географія перебування царя напередодні Полтавського бою. Отже, продовжується Північна війна Швеції з Росією, яка розпочалася 1700 р. Шведський король Карл XII розгромив союзницю Росії Річ Посполиту, готуючись іти походом на схід проти Росії. У відповідь навесні 1706 р. Петро І дає вказівку зміцнити кордони країни від можливого шведського нашестя. Зміцнювалися Київ, Смоленськ. Створювалася оборонна лінія на кордонах, що стосувалося, безперечно, і Переяслава, адже за Дніпром уже знаходилася територія Речі Посполитої. 4 липня 1706 р. Петро І прибув до містечка Жовква на Львівщині, де знаходився 4 місяці. Тут було вирішено дати генеральний бій шведам не на території Речі Посполитої, а в межах Росії [3, 205]. І знову-таки до Переяслава цар тоді не заїжджав. Деталізацію Жовквійської наради, місце перебування царя знаходимо в книзі «Полководцы XVIII ст.», виданій в Москві в 1992 р. Її автори В. І. Буганов і А. В. Буганов. Згідно з планом, руху шведів до Росії через Білорусію чи Україну перешкоджатимуть фортеці, захисні загородження, набіги легкої кавалерії, опір місцевих жителів... Вимотування ворога, його ослаблення мало закінчитися генеральною битвою, яка буде проведена на території Росії у належний момент, за наявності необхідних військових сил. План, який довго обговорювався і був остаточно прийнятий у квітні 1707 р., почав здійснюватися [1, 58-59]. Петро І конкретизував свій погляд на можливий театр військових дій на теренах Росії. «Уже нам то подлинно известно, писав він Апраксіну 31 січня 1707 р. із Західної України, что сия война под одними нами осталась. Того для ничто так не надлежит хранить, яко границы, дабы неприятель силою, а паче лукавым обманом не впал; и хотя еще и не думает из Саксонии идти, однако же все лучше заранее управить и от внутреннего разорения охранить. Ничем чаю так сего избежать, как дать указ: дабы в начале весны от границы на 200 верст, между Псковом, Смоленском и Черкасскими городами ни у кого явно хлеб и сено в житницах, ни в гумнах не стояли и спрятаны были в лесах, от больших дорог место заготовить для того: ежели неприятель, обошед войско, похощет впасть внутрь, то нигде ничего не найдет и, захваченный войском сзади, сам не рад будет своєму начинанию. Сие надлежит заранее людям обьявить...» [1, 59]. І далі сказано, щоб жителі цих міст «от прихода неприятельского были во всякой осторожности и опасении» [4, 195]. І знову автори цієї книги нічого не повідомляють про виїзд царя із Жовкви. У серпні 1707 р. цар прибув до Києва, але в Переяславі не був. Весна 1708 р. Війська князя Голіцина стояли в Києві, Чернігові, Ніжині і Переяславі [1, 63]. Петро І всю весну провів у Петербурзі. Липень 1708 р. Цар перебуває в Могильові, в Білорусії. 186

189 Початок вересня цього ж року. Петро І у Смоленську, звідси він посилає Меншикова взяти столицю Гетьманщини [1,71]. Січень-лютий 1709 р. Цар у Сумах. Потім до середини квітня у Воронежі. 4 червня Петро І прибув до Полтави. Усі вищезгадані населені пункти знаходяться далеко від України. Таку інформацію надають російські дослідники. У серпні 1707 р. цар прибув до Києва, але до нашого міста не заїжджав. А як показує тодішню ситуацію відомий дослідник українського козацтва Д. І. Яворницький? У т. III «Історії запорізьких козаків», виданій у Києві, читаємо: «Цар Петро Олексійович липня 4 дня проїхав у місто Київ і провів у ньому півтора місяці. Щоби дати відсіч ворогу на випадок його походу на Київ, цар серпня 15 дня заклав фортецю під Печерським монастирем і для проведення земляних робіт визначив малоросійських козаків» [6, 269]. Тут мова йде про 1706 р. А де потім перебував цар? У тому ж томі читаємо: «Сам цар Петро Олексійович протягом усього цього часу з 26 жовтня 1708 року по 1 червня 1709 року знаходився в різних місцях: в містечку Погребках (поблизу Сосниці), в містечку Воронежі (поблизу Глухова), в Глухові, Лебедині, Сумах, Охтирці, Бєлгороді, Азові, Троїцькому, місті Воронеж і, нарешті, в стані під Полтавою» [6, 285]. Цю інформацію підтверджує й російський історик А. В. Буганов. Отже, з усього вище сказаного випливає, що цар Петро І напередодні Полтавської битви в Переяславі не був. Джерела та література 1. Буганов В. И., Буганов А. В. Полководцы XVIII ст. М.: «Патриот», История Северной войны гг. М.: «Наука», Молчанов Н. Н. Дипломатия Петра Первого. М.: «Международные отношения», Письма Петра Великого. Т. 5. Спб., Сікорський М. І., Швидкий Д. Т. На землі Переяславській. К., Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Т. III. К.: «Наукова думка», Ольга Пискун (Чигирин), завідувачка відділу "Музей Богдана Хмельницького" Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» Генеральний обозний Війська Запорозького - І.Чернята У середині XVII ст. на карті Схiдної Європи з явилась молода українська держава, її творцем i основою стала козаччина. Керiвництво державою здiйснювала старшина, до якої входила елiта українського народу - 187

190 найкращi представники козацтва, мiщанства, шляхти. Як висловився Iван Крип якевич: "...це завзяте неуступливе поколiння проявляло героїчнi зусилля, однією рукою вiдбиваючись від ворогiв, другою органiзовуючи життя країни..." [7, 365]. Деякi з них залишили про себе багато вiдомостей в iсторiї, про iнших маємо лише поодинокi згадки, та значення їхньої дiльностi від цього не зменшується. Поряд з iменами таких видатних сподвижників Богдана Хмельницького як Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун, Iван Виговський по праву стоїть ім я генерального обозного Iвана Черняти (Чорноти,Чорняти), "старинного" козака [12, 204], непримиримого ворога польської шляхти. За словами лiтописця Григорiя Граб янки, вiн був одним iз "найславнiших" помiчникiв гетьмана [10, 49], "грiзним тираном" називали його польськi комісари [2, 120], третiм видатним порадником Богдана Хмельницького пiсля Ф.Вешняка та Ф.Джелалiя вважав його iсторик Іван Крип якевич [9, 129]. Однак вивчення цiєї персоналiї залишилось поза увагою iсторикiв. Пов язано це перш за все з вiдсутнiстю достатньої кiлькостi iсторичних джерел, адже перебував Iван Чернята в полі зору бурхливого історичного життя лише 2 роки. Про його діяльність до 1648 р. знаємо мало. Історик Н.Яковенко вважає, що походив Iван Чернята з дрiбношляхетського роду Буцнiв-Чарнот, мешканцiв Барського староства [14, 204]. За свідченням дослідника В.Кривошеї, він міг бути вихідцем з Уманщини, адже в Уманському полку в козацькому середовищі за реєстром 1649 р. зафіксовані якісь його родичі Іван Чарнота в Бузівській сотні, Андрушко, Фесько в Бабанській, Матей в Кочубіївській, Михайло - в Іванській, Панас в Кислянській [8,95]. Ймовiрно, напередодні національно-визвольних змагань Чернята служив у реєстровому вiйську, був особисто знайомий з Богданом Хмельницьким, адже на початку Нацiональної революцiї він зайняв чи не найвищу після гетьмана посаду в козацькому вiйську. Отже, за його плечима уже стояв чималий військовий досвiд. Історичні джерела не донесли до нас відомостей коли Іван Чернята приєднався до повстанців і чи брав участь у Жовтоводській та Корсунській битвах. За свiдченнями лiтописця Самiйла Величка, пiсля перших перемог над поляками Богдан Хмельницький у травнi-червнi 1648 р. провiв реорганiзацiю вiйська: "призначив... полковникiв та iншу старшину ладнав, як годиться, гармати та iнше обозове знадiб я..." [1,83]. Можливо, саме тоді генеральним обозним Вiйська Запорозького став Iван Чернята. Разом з iншою генеральною старшиною Чернята вписаний у Реєстрi Вiйська Запорозького до Чигиринського полку. Його ім я стоїть одразу пiсля iмен гетьмана Б.Хмельницького та його сина Тимоша [11, 27]. Посада генерального обозного була однією з найвищих у козацькому вiйську. Особливо її роль зростала у перiод бойових дiй. В руках генерального обозного зосереджувалися найважливiшi органiзацiйнi справи: керівництво вiйськовим обозом, устаткування та укрiплення табору, командування артилерiєю - одним з головних підрозділів Вiйська 188

191 Запорозького. Отже, її повинна була займати людина, яка користувалась особливою довiрою гетьмана, яку добре знали у вiйську, яка була талановитим органiзатором, умiлим дипломатом. У безпосереднi обов язки генерального обозного Iвана Черняти входило керiвництво артилерiєю у вiйську Б.Хмельницького, особливо тією, що була переведена у резерв головного командування. Посланець А.Кисіля до Б.Хмельницького П.Ласка зазначав, що в Чигиринi в червнi-липнi 1648 р. зосереджувалось 10 тис. вiйська i 74 гармати [2, 46]. Очевидно, легкi гармати були розподiленi мiж полками (по 6-7 у кожному), а важкi залишились в Чигиринi при гетьманi (їх кiлькiсть протягом вiйни коливалася від 24 до 30 шт.) [5,88]. У розпорядженнi генерального обозного були гарматний осавул, писар, хорунжий. За Iвана Черняти цi посади займали Петро Дорошенко (писар гарматний), Василь Томiленко (гарматний хорунжий) [11, 27], люди, якi мали глибоке козацьке корiння. Про сувору дисциплiну та органiзацiю в козацькiй артилерiї свідчать польськi очевидцi, якi побували у Б.Хмельницького в лютому 1649 р.: "На свої гармати козаки не допускали нiкого дивитися, а хто проходив близько, того хапали, приковували до гармат i били, що сталося i з деякими з наших людей..."[2, 120]. За своїми поглядами Чернята належав до групи старшин, вороже налаштованих до шляхетської Польщi, якi порятунок для України вбачали у союзi з Московською державою [14, 204]. Свої антишляхетськi настрої Iван Чернята виявив у гострих виступах проти польських комiсарiв у Переяславi в лютому 1649 р. "...не радив би й не раджу йому (гетьману-авт.) вiдпускати пташок з клiтки: якби я був не хворий, то не знаю, якби ви по здорову пiшли звiдси!" [2, 120]. Пiсля смертi польського короля Володислава IV, Б.Хмельницький звернувся, як свiдчить Григорій Граб янка, до своїх "найславнiших полковникiв" Iвана Черняти, Максима Кривоноса, Небаби, Нечая i почав "раду радити, як далі воювати". Всi вони висловились за продовження вiйни з Польщею i вимагали, щоб вiн "i булаву, i бунчук, тулумбаси й гармати своєю вiдвагою та мечем своїм у гетьманiв польських забрав..." [10,50]. Це ще раз пiдтвердило непримиреннiсть "старинної" козацької старшини до польської шляхти. У битві під Пилявцями Іван Чернята керував центральними частинами козацького війська(лівим крилом командував полковник Півторакожух, правим Кривоніс). Козаки під його командуванням уміло вели фронтальні бої, підходили спеціально підготовленими ровами під польські застави, з являлися несподівано, обстрілювали їх з ровів, та зникали назад, щоб вдарити на поляків вогнем у іншому місці. В такий спосіб, упродовж одного дня «самопальники» Черняти знищили декілька хоругов князя Корецького і хоругву Ляща [13, 97]. Дякуючи військовому мистецтву козацьких ватажків, українські війська зуміли отримати блискучу перемогу у битві під Пилявцями - були визволені Волинь і Поділля. Армія Хмельницького рушила на Львів, а далі - на Замостя, облога якого тривала впродовж 6-21 листопада. Місто неодноразово штурмувалося. Під час одного з таких 189

192 штурмів Іван Чернята був поранений кулею в ногу [4, 99]. Доки велися переговори з городянами Замостя про викуп та проходили вибори нового короля (17 листопада ним став Ян Казимир), козацьке військо помалу зменшувалося. Частина повстанців, вдовольнившись захопленою здобиччю, самовільно рушила додому, решта потерпала від втоми, холоду й голоду. Частина поміркованої старшини за цих умов продовження війни вважала безперспективним і висловилася за переговори з новообраним королем, їх підтримав гетьман. До Варшави рушило посольство з умовами миру. Іван Чернята, радикально настроєний проти Польщі, докоряв Хмельницькому за це, наполягаючи на продовженні військових дій з Річчю Посполитою [ 4, 99]. Окрiм виконання завдань, пов язаних з вiйськовою органiзацiєю, Iван Чернята брав участь у церемоніалах прийому іноземних посольств [2, 150]. В листопаді 1648 р. під Замостям він особисто зустрічав королівського секретаря Смяровського за дорученням хворого гетьмана [12, 178]. Ось як це описав сам Смяровський: «Перед самим двором Хмельницького виїхав обозний Чорнота з кількома стами козаків, на гарних і гарно прибраних конях і звиняв Хмельницького, що він через слабість здоровя не міг виїхати сам, але свою особу казав висилає через мене, вітаючи вашу милость» [3]. Вiдомо, що генеральний обозний Iван Чернята брав участь у вiйськовiй кампанiї лiта 1649 р., зокрема пiд Збаражем, де був залишений Б.Хмельницьким для командування облогою міста [9, 120]. Тільки пiдписання Зборiвського договору 1649 р. врятувало вiд повного розгрому польськi вiйська, оточенi у Збаражi. Одним iз пунктiв договору було скорочення козацького вiйська до 40 тис. чоловiк. Виконання цiєї умови Б.Хмельницьким навiть поляки вважали неможливим "...до того казалось трудным из несколько сот тысяч возставших хлопов столь малое число признать козаками..." [6,367]. Реєстр Вiйська Запорозького мала пiдготувати гетьманська адмiнiстрацiя, а керiвництво його пiдготовкою покладалось на генерального обозного. Про це свiдчить запис у статейному списку, який зробив росiйський посол Г.Неронов зi слiв переяславського полковника Федора Лободи, що гетьман "обозного де своего Ивана Черняту и полковников послан по обе стороны Днепра во все городы Войска Запорожского переписывать казаков, сколько в котором городе быть казакам..." [2,264]. Написання Реєстру тяглося кiлька мiсяцiв, iдучи з великими ускладненнями. Зокрема у груднi 1649 р. частина козакiв, що до нього не потрапила, пiдступила до Чигирина, погрожуючи гетьману розправою [14, 188], по всiй Украiнi спалахнула цiла низка антигетьманських повстань. Можливо, в однiй iз цих сутичок загинув i генеральний обозний Iван Чернята, тому що з цього часу його ім я зникає з iсторичної арени. Пiзнiше, на сеймi у Варшавi, де був представлений Реєстр поляки дивувалися, як Б.Хмельницький зумiв виконати цей пункт Зборiвського договору i визнавали, що "...в этом деле он выказал столько ума и сообразительности..., что умел совершить то, что обещал, хотя дело всем казалось невозможным" [6, 367]. Та звiсно, за 190

193 безпосереднiм виконанням наказу гетьмана стояла робота цiлого ряду освiчених та висококвалiфiкованих представникiв апарату козацького управлiння: генерального обозного Iвана Черняти, генерального писаря Івана Виговського, гарматного писаря Петря Дорошенка та багато інших [11, 494]. На жаль, бiльше вiдомостей про одного з найближчих соратникiв Б.Хмельницького початку Визвольної вiйни не маємо. У 1650 р. у статейному списку посла росiйського уряду Унковського до Б.Хмельницького на посадi генерального обозного бачимо Федора Коробку [2, 426]. Ймовiрно, наприкiнцi 1649 на поч.1650 рр. життя Iвана Черняти обiрвалося. Звичайно, за вiдсутностi достатньої кiлькостi джерел, розповiдь про талановитого керiвника новоствореної Української держави далеко неповна, робота по вивченню життя та діяльності сподвижникiв гетьмана Б.Хмельницького буде продовжуватись. Література 1. Величко С. Лiтопис. К.,1991. Т.I. 2. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материлы в 3-х томах. Т.II. М., Грушевський М. Історія України-Руси. Т.VIII. Інтернет ресурс. Режим доступу: 4. Грушевський М. Iсторiя України-Руси. Т.VIII. К., Грушевський М. Iсторiя України-Руси. Т.IХ-2. К., Дневник Станислава Освецима //Киевская старина. Февраль Iсторiя Українського вiйська. Т.I. К., Кривошея В.В. Козацька еліта гетьманщини. Інтернет ресурс. Режим доступу: 9. Крип якевич І.П. Богдан Хмельницький. Львiв, Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки. К., Реєстр Вiйська Запорозького. К., Смолiй В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. К., Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. Львів, Яковенко Н.Нарис iсторiї України з найдавнiших часiв до кiнця XVIII ст. К., Назар Лавріненко (с. Івківці, Чигиринський район, Черкаська обл.), кандидат історичних наук Загадки зображення Максима Залізняка Хай милує нас Аллах! Ті, котрі не бачили цього бритоголового народу, навіть великі тлумачі релігії не можуть знати, яка душа цих ворогів общини Мухаммеда та інших народів. Ступивши до їх країни у середині місяці мухаррема (жовтня), ми проїздили нею з молитвами; О Господи, спаси нас від їх злоби! Амінь!» Адже одного разу... я, нікчемний, хопив лиха від цих лиходіїв та бачив, як вони воюють і б ються». Евлія Чалебі Сейахатнаме 191

194 Такими словами описував козаків відомий турецький мандрівник після відвідин Канева, Черкас та Чигирина. Такий образ бачу і я, коли згадуються козаки, згадуються наші діди. Не шаровари, жупани і сало, а шаблі, списи та пістолі. Саме ними, не жалкуючи життя, боронили честь та гідність люду православного наші діди. Та, що говорити, коли й державність зародилася, зі слова короля Владислава IV, Пан шаблю має?. Так През шаблю волю маєм... Постать Максима Залізняка ще із шкільної лави відома всім українцям... Адже рано чи пізно, кожен брав до рук поему Гайдамаки Тараса Шевченка й емоційно переживав за долю її героя. Поема, написана з розповідей столітнього тарасового рідного діда-гайдамаки, згодом надихнула не одне покоління на самовіддану боротьбу за ідею української державності. Не вигаданий, цілком реальний героїчний образ Залізняка став важливим ідеологічним стовпом у підвалинах ідеї державності. На різних етапах визвольних змагань провідні бійці з честю брали псевдо Залізняк. Авторитет імені очільника Коліївщини* незаперечний в системі українських ідеологем. Іменем «Максим» доволі часто нарікають своїх дітей в Україні, при цьому ще можна й почути Як Максима Залізняка. Спробуємо з ясувати, як же виглядав Максим Залізняк, яким його зображують нащадки та його сучасники. Перше, що кидається в очі дослідників, це те, що постать Максима Залізняка ілюструється у різних виданнях по різному. Розглянемо, які ж зображення претендують на портрет народного героя. Одне із яскравих непорозумінь, навіть свідчення поверхневого ставлення до ілюстрування історичних видань стосується постаті Максима Залізняка. Вперше звернув увагу на цю проблему ще у 1889 р. Олександр Лазаревський у статті Псевдо- Железняк [1]. Він з ясував, що то портретъ одного селянина Полтавской губ., срисованный Трутовским и 192 М.Залізняк. Відображення награвированный В.В.Верещагиным. Вказану гравюру використав і художник Іван Лось, чия робота увійшла до багатьох книг, статей та підручників. Не зважаючи на думку О.Лазаревського, Г.Храбана та ін. дослідників, це зображення використовується досі й його можна побачити у багатьох підручниках з історії України, статтях та у монографіях (М.Аркас [2], В.Голобуцький [3, 34], Б.Чорномаз [4, 139] та ін.). То ж, повторимо слова О.Лазаревського:

195 Кто же обратил въ Железняка сего мирнаго селянина, может быть и теперь еще сеющего гречь на полтавскихъ пажитях? [1, 222]. Інше зображення Максима Залізняка відоме як Мотронинське. Його було виявлено у Мотронинському монастирі. Це кольорове зображення чоловіка в рясі, козацької зовнішності, з оселедцем і вусами, сережкою у вусі. На лівій руці намотано чотки, а права рука лежить на ефесі освяченої шаблі з багатозначним написом: Ось вам. Зображення виконано на полотні олійними фарбами невідомим майстром наприкінці XVIII ст. Дослідники схильні вважати цей портрет вірогідним зображенням М.Залізняка. Відомий дослідник українського живопису XVIII ст. П.Жолтковський пише: Важливо відзначити, що образ гайдамацького вождя виконаний у традиціях XVII-XVIII ст., відповідає тому уявленню про зовнішність Залізняка, яке зберегла народна пам ять [5, 307]. Екземпляр оригіналу цього полотна зберігається у Сумському художньому музеї. Працюючи над темою козаччини та, власне, Коліївщини, нашу увагу привернули особливості останнього зображення Максима Залізняка. А саме: козацький оселедець чомусь направлено за праве вухо козака. Не менш загадково виглядає й сережка у тому ж таки правому вусі. Як ми знаємо, у козаків носіння сережки свідчило про єдиного сина у родині. У бою таких козаків намагалися швидше взяти до полону, ніж фізично знищити. Їх продаж родичам гарантував солідний прибуток. Для середньовіччя то була звична практика. І носили козакиодинці сережку якраз у лівому вусі. Не менш відомо, що козаки, зазвичай, заправляли оселедця за ліве вухо. Оселедець у традиційних козацьких віруваннях мав велике символічне, навіть магічне значення. Саме за нього Бог витягував козацьку душу до раю. Його пошкодження було Псевдозалізняк 193

196 недоброю ознакою. Заправляння за ліве вухо свято дотримувалося запорожцями. Це підтверджено й численними зображеннями козака-мамая. Чому ж тоді на означеному полотні ми бачимо порушення козацьких канонів? Якщо випадковістю може виглядати оселедець за правим вухом, то сережка на випадковість не схожа. Інший аргумент: Максим Залізняк на зображенні у чернечій рясі. Можливо, він спеціально завернув так оселедця. Але ж сережку він не переставляв у інше вухо. Більш того, ми маємо справу не із фото, а із художнім зображенням, швидше за все писане по пам яті художника. А художник мав би знати запорозькі козацькі традиції й у їх відповідності прописувати оселедця та сережку. То ж отримуємо кілька варіантів пояснення такого казусу. До оприлюднення Володимиром Недяком на сторінках унікального видання Україна - козацька держава [6, 228] кольорової репродукції портрету Максима Залізняка із фондів Сумського обласного художнього музею загалу доводилося користуватися чорно-білими зображеннями низької якості. Тому спершу припускали, що при виготовленні фотографії чи у видавництві відбулося випадкове перевертання негативу, що дало нам дзеркальне відображення героя подій 1768 р. Цей варіант спростовується присутнім на кольоровому зображенні текстом, який не відзеркалено. Другий варіант: полотно із цим зображенням виготовлялося не в одному екземплярі й копіювалося шляхом поширеної у ХІХ ст. техніки припороху, при якій теоретично можлива ймовірність накладання припороху (лекала) іншим боком і як наслідок отримання дзеркального відображення. Тобто, у Сумському художньому музеї може зберігатися не первинне зображення, а одна із його копій на полотні. Первинне зображення могло бути виконане й на стіні собору у вигляді фрески та, з часом, втратитись. Інформації про збереження копій цього портрету на сьогодні не виявлено. Третій варіант: автор зображення міг бути далеким від українських козацьких традицій, можливо, іноземцем і міг неусвідомлено допустити подібну невідповідність [7, 38]. На користь ймовірності віддзеркалення говорить і той факт, що традиційно на портретах того часу постаті зображувалися із лівого боку. До вище перелічених загадок зображення, що зберігається у Сумському художньому музеї, додамо й ще одну. Вона стосується розташування козацької шаблі. Останню розміщено у правій частині зображення, під ліву руку М.Залізняка. Але згадок про те, що останній був шульгою, не виявлено ні в польських, ні в яких інших джерелах. Звісно, що поляки не могли б оминути такого факту, який би яскраво свідчив про зв язок Максима з нечистими силами, про його ліворукість. Зовсім по іншому виглядає Максим Залізняк на повторно віддзеркаленому зображенні. Там дотримуються традиції як козаків, так і живопису. Козак у рясі тримає руку на ефесі шаблі, розміщеної при лівому боці, у лівому вусі знак єдиного сина золота сережка, й козацький оселедець заправлено відповідно до козацьких традицій: за ліве вухо. 194

197 Підсумовуючи, зазначимо, що доцільно використовувати при ілюструванні постаті Максима Залізняка дзеркальну копію відомого зображення, яка й подається до уваги читачів. Віддзеркалене зображення розміщено на обкладинці цієї книги. Звісно, що останнє слово у цій теорії мають сказати мистецтвознавці. Відомий український художник Данило Нарбут свого часу написав цикл портретів українських гетьманів. Серед них є й Максим Залізняк. Зображення виконано в авторській техніці й виглядає доволі оригінально. Для ілюстрування постаті М.Залізняка можна використовувати й відомі скульптурні зображення народного героя. Це вище згадувані монументи у селах Івківці та Медведівка. У Медведівці монумент встановлено 1993 р. під час святкування 225-ї річниці Коліївщини. Авторами цього монументального спомника стали скульптор А.Кравченко та архітектор В.Гнєзділов. В Івківцях майже одночасно встановлено на спорудженому руками селян постаменті гіпсове погруддя роботи Івана Макаровича Гончара. Це погруддя скульптор таємно подарував мешканцям села Івківці. Саме погруддя було привезено із майстерні І.Гончара на батьківщину Максима Залізняка місцевим художником Іваном Лавріненком. Погруддя тривалий час стояло у фойє сільського будинку культури. Іван Гончар первинно був виготовив декілька таких погрудь. Всі вони були знищені під час організованого невідомими розбійного нападу на майстерню митця. Лише це погруддя дивом вціліло. Свідченням існування решти лишилося чорно-біле фото, на якому зафіксовано декілька погрудь у майстерні. Існує чимало описів Максима Залізняка, зафіксованих різними дослідниками у легендах і переказах, виявлених ними у різноманітних архівосховищах. Спробуємо побачити образ Максима із цих джерел. Так, відомий дослідник української старовини Пантелеймон Куліш зафіксував у народному переказі такий красномовний образ Максима Залізняка: Сидів на буланому коні, мав на собі червоний жупан, сиву шапку, сап янці, шалевий пояс, за поясом пістолі, при боці шабля. Не старий іще чоловік, літ може сорок, а може й більше, і на виду повний, круглолиций, уродою хороший, на зріст не великий та плечистий; вуси русяві, невеличкі, за вухом оселедець [8, 252]. Вероніка Кребс (дівоче прізвище Младанович), донька губернатора Умані Младановича, згадує про Максима Залізняка так: Залізняк кілька 195

198 хвилин до нас придивлявся. Я трішки пригадую собі його лице; судячи з усього, то був звичайний розбійник [9, 24]. Данило Мордовцев, характеризуючи Максима Залізняка, зауважував, що всі говорили про Максима Залізняка, що він був козак сміливий, хоробрий і грамотний [10, ]. Володимир Ястрєбов зауважував, що Максим Залізняк був добре грамотний пушкар [11, 727]. Відвертий ненависник визвольної боротьби українського народу польський історик Францішек Равіта-Гавронський теж фіксує, що Залізняк лишив на Січі славу козака грамотного, відважного і спритного [12, 144]. Доводять факт грамотності Максима Залізняка декілька вцілілих документів. Перший з яких вперше опублікований Аполоном Скальковським у 1855 р. пашпорт, виданий Залізняком запорожцям Поломаному й Бочці, що везли горілку в Січ для свобідного переїзду через російські форпости. Підпис документу гласить наступне: А для лучшаго віроятія подтвержденія, собственною своею рукою подписуюсь, Полк. Максим Железняк На ньому віза командира орловського форпосту, Вульфа, з датою р. Другий паспорт, виявлений В.Пархоменком у московському архіві закордонних справ, був виданий громаді містечка Теплик й Ф.Осадчому, як установленому козацькому старшині; під ним був підпис: Максим Залізняк, полковник Низовський с товариством, 1768 года [13, 220]. Стосовно віку Залізняка, то існують розбіжності і по цьому питанню. Так, в протоколі допиту Максима Залізняка (на полях аркуша) зазначено, що від роду йому 28 років. Тобто, він народився близько 1740 р. П.Куліш зазначав, що Залізняк Не старий іще чоловік, літ може сорок, а може й більше.... Варто вірити протоколові допиту М.Залізняка, що вік Максима був близько років, хоча, в силу складних умов життя, він міг мати вигляд і сорокарічного чоловіка. Джерела та література 1. Лазаревский А. ПсевдоЖелезняк // Кіевская старина. 1889, січень. С Аркас М.М. Історія України-Русі / Вступне слово і комент. В.Г.Сарбея. Факс. вид. К.: Вища шк., с.:іл. 3. Голобуцкий В. Максим Железняк. М.: Соцекгиз, с. 4. Чорномаз Б. Гайдамацькі повстання XVIII ст. Правда історії. Навчальний посібник. Умань, 2009 С Жолтковський П.М. Український живопис XVII-XVIII ст. К.: Наукова думка, с. 6. Недяк В. Україна - козацька держава. К.: Видавництво "Емма", с. 7. Одинець Д. Загадки зображення Максима Залізняка // Залізнякові читання. Черкаси, с. 8. Кулиш П. Записки о Южной Руси. Т. І. Спб., с. 9. Уманская резня (записки Вероники Кребс). Перевод с предисловием И.М.Рева. К.: Типография С.В.Кульженко, Маложитомирская улица, с. 10. Мордовцев Д. Гайдамаччина. Спб., с. 196

199 11. Ястребов В. В запорожском захолустье // Кіевская старина, Т. ХІІІ. С Rawita-Gawronski Fr. Historya ruchow hajdamackich. Lwow, Т. ІІ. 13. Мірчук П. Коліївщина: Гайдамацьке повстання 1768 року. Нью-Йорк, с. Євген Луняк (Ніжин), доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, докторант, кандидат історичних наук Українсько-кримські взаємини у х роках (за свідченнями французьких сучасників) Татарські набіги на землі України були постійним руйнівним фактором нашого вітчизняного минулого, починаючи з часів Батиєвої навали. Проте між Кримом і Україною нерідко існували періоди не тільки мирного співіснування, але й співпраці. Як відомо, останнім реліктом автономії на теренах України після ліквідації гетьманату залишалося Запоріжжя. Однак, повернувшись у 1734 р. під владу Росії з-під протекції Криму та Туреччини, запорожці одразу почали відчувати на собі тиск з боку царського уряду. Великим ударом по суверенним правам Запоріжжя стало утворення Нової Сербії, яка, значною мірою, розташувалася на землях запорожців. Цей наступ на Вольності Війська Запорозького був відвертим порушенням домовленостей між козаками та Росією. Однак захоплення запорозьких володінь надалі тільки посилювалося. Так, наприклад, французький історик і дипломат Жан-Бенуа Шерер ( ) зауважував, що Росія весь час була спрямована на обмеження та звуження української автономії, і навіть в часи прихильної до козацтва Єлизавети воно не припиняло зазнавати утиску своїх прав. На підтвердження своїх слів він наводить історію намагань запорозьких козаків відстояти за собою Чорний ліс (на теренах сучасної Кіровоградщини), яким здавна володіли їхні предки і який російська влада прагнула прилучити до Нової Сербії. Сподіваючись на монаршу справедливість, запорожці відправляли до двору імператриці депутації, які доводили, що «з незапам ятних часів козаки володіли цим лісом і що, згідно з найдавнішими грамотами запорозьких козаків, Чорний ліс належав їм. Вони доводили, що їхні найдавніші отамани й кошові, як, наприклад, Сірко, зі своїми козаками порядкували у цьому лісі, маючи пасіки, що деревина, звана «кругляки» (kruglik), здавна належала їм і що, зрештою, ніхто й ніколи не ставив під сумнів їхні права на цей ліс Але козацьких доводів навіть не слухали. А щоб покарати козаків за зухвалість їхніх вимог, у них було відібрано всі ці землі» [10, 47 52; 2, 39 41]. Розповідь про цей акт несправедливості стосовно козаків Шерер ще більше підсилює повідомленням про те, що всіх їхніх посланців до Петербурга запроторювали за грати, де ті гинули від горя й знущань. 197

200 В утворенні Нової Сербії французький дослідник, подібно до січовиків, бачив не стільки оборонний задум російського уряду для відсічі кримським татарам, з якими на той час значних військових зіткнень не відбувалося, а існували налагоджені торгівельні та господарські взаємини, скільки засіб контролю над Запоріжжям і знаряддя постійного тиску на нього з метою його остаточного знищення [10, ; 2, ]. Інший француз, медик і науковець Ніколя-Габріель Леклерк ( ), який свого часу був особистим лікарем Кирила Розумовського та довгий час проживав в Росії й Україні, згадував про постійні скарги запорожців в х роках Катерині ІІ на порушення їхніх прав на власність. Повідомляючи про їхні вимоги щодо повернення відібраних земель, Леклерк зауважує, що козаки, якщо їм не залишено буде вибору, навіть погрожували цариці знову «приєднатися до своїх братів-татар» [5, ]. Зрозуміло, що подібна загроза не була пустопорожньою й за умов замаху на традиційні права запорожців мала всі підстави на реалізацію, що власне й відбулося в 1775 р. під час остаточного знищення Січі. З іншого боку, подібні заяви могли ґрунтуватися лише на тісних налагоджених контактах між Запоріжжям і Кримом. Відзначимо, що сам Леклерк особисто спілкувався з запорожцями й навіть визначив поміж ними двох своїх земляків, про шляхи потрапляння яких на Запоріжжя можна лише пофантазувати, якщо, звичайно, Леклерк не помилився й просто не зустрівся з козаками, які володіли французькою мовою [5, 427]. В середині ХVІІІ ст. взаємини між Україною та Кримським ханством мали здебільшого мирний характер. Про жваву українсько-кримську торгівельно-економічну співпрацю в зазначений період свідчив французький консул у Криму Клод-Шарль де Пейссонель ( ). У своєму «Трактаті про чорноморську торгівлю» він кількаразово згадує про активну участь українського козацтва, і зокрема запорожців, в торгівельних операціях у містах Криму. Пейссонель повідомляє, що козаки спускаються на своїх човнах Бористеном до Очакова та Криму, везучи різноманітний крам. Вони продають шкіри, тютюн (kasak-tutun), мотузки, коноплі, полотно, вугілля, рибу, а купують сіль, вина, сушені фрукти, олію, мило, ладан, кінське спорядження, овечі кожухи, котрі називаються «повстяками» (postaki) [7, 93, , ]. В даному творі Пейссонеля українські козаки постають не як вправні степові воїни, а як не менш вмілі торгівці, що здійснюють комерційну діяльність в згаданому регіоні. Втім, безумовно, під узагальнюючою назвою «козаки» автор міг мати на увазі всіх українців Наддніпрянщини, хоча основним рушієм українсько-кримської торгівлі все ж таки були саме запорожці в силу своєї географічної наближеності. Як відомо, у ХVІІІ ст. Франція була традиційним недругом Російської імперії, й навіть коли ці дві держави ситуативно опинялися в ролі союзників, як це було в роки Семирічної війни, уряд Людовіка ХV не припиняв антиросійських інтриг. Саме в цей час активізує свою діяльність французька дипломатія в Османській імперії, котра була традиційним 198

201 противником Росії. Відбувається також активізація французької присутності у Кримському ханстві, а в Бахчисараї утворюється постійно діюче дипломатичне представництво на чолі з консулом. Одним з напрямів розвитку антиросійської політики Версаль традиційно вважав можливість використання українського козацтва. Досить відомі в цьому плані більш ранні намагання французького емісара Григора Орлика спровокувати козаків на виступ проти Росії. Значну цікавість представляє таємна місія незадовго до початку Семирічної війни графа Шарля-Франсуа де Брольї ( ), французького посла в Польщі, до козаків-мазепинців, котрі перебували під опікою Криму. Зауважимо, що граф де Брольї був не лише дипломатом, але й співробітником таємної розвідувальної служби Людовіка ХV «Secret du roi» («Секрет короля»), яку згодом й очолив, а одним з базових завдань тогочасної французької політики було обмеження російського впливу в Європі. Емісар Версаля мав вивідати настрої козацтва стосовно Росії, налагодити з ним контакт і вивчити можливість використання козацького невдоволення російською присутністю в Україні для ослаблення «імперії царів». Як згадував про це секретне завдання тогочасний військовий і політичний оглядач Клод-Карломан де Рюльєр ( ), «граф де Брольї (le comte de Broglie) знайшов у далеких закутках на узбережжі Чорного моря давніх компаньйонів Мазепи, цього старовинного та нещасного повстанського ватажка в Україні, і завдяки їм налагодив секретну кореспонденцію з незадоволеними людьми з козацької нації» [8, 232]. Ця згадка дозволяє з певністю стверджувати про налагоджені тісні взаємини між запорожцями та колишніми мазепинцями, котрі сприяли зближенню між Запоріжжям і Кримом. Цілком вірогідно, що одним з цих старих мазепинців був Федір Іванович Мирович (? 1758). Принаймні, до такого припущення підштовхує той факт, що саме в цей час близьке знайомство з цим прибічником Мазепи мав вищезгаданий французький консул у Криму Пейссонель, який давав йому таку характеристику: «Мсьє Мирович, козацький полковник (Mierovitz, Colonel Cosaque), що перебував колись на польській службі, а тепер вже довгий час проживав у Бахчисараї» [6, 143]. Де Рюльєр також відзначав поширення антиросійських настроїв серед запорозького козацтва у зв язку з утворенням Нової Сербії. Отже, запорожці всерйоз розглядали можливість свого повернення під покровительство Кримського ханства й Оттоманської Порти, а тому намагалися підтримувати мирні й добросусідські взаємини з Кримом, уникаючи збройних зіткнень. З цим повністю узгоджується свідчення французького консула в Кримському ханстві барона Франсуа де Тотта ( ) про те, як взимку рр. під час походу Кирим-Гірея на Нову Сербію запорожці не тільки не відгукнулися на заклик про допомогу від місцевого генералгубернатора в Єлисаветграді, але й спочатку оголосили татарам про свій 199

202 нейтралітет, котрого на перших порах дотримувалися обидві сторони [11, 263]. Де Тотт супроводжував Кирим-Гірея у його поході на Україну, а, значить, був безпосереднім свідком подій, що тут розгорталися. Останній похід кримці на Україну досить детально висвітлено в працях французьких сучасників. Так, крім де Тотта, про нього залишили свої свідчення Рюльєр [9], Луї-Фелікс Гінеман де Кераліо [4], П єр Жубер [3] та ін. Хоча масштаби втрат від цього вторгнення були значно меншими, ніж в часи найжахливіших спустошень попередніх часів, він все ж таки мав руйнівні наслідки для господарства та мешканців Середньої Наддніпрянщини, яка зазнала найбільших збитків. На початку цього конфлікту Запоріжжя дійсно дотримувалося з Кримом своєрідного пакту про ненапад, обіцяючи не надавати підтримку російській армії у випадку, якщо кримці не завдаватимуть шкоди володінням Січі. Це свідчить про небажання січовиків проливати свою кров за територію згаданої Нової Сербії, яка була в них забрана для переселенців з Балкан і стала головною ціллю Керим-Гірея. Втім, як відомо, жертвами останнього великого набігу кримців на Україну все ж таки стали саме українці. Розгортання воєнних дій зумовило безпосередній вступ запорожців, традиційних оборонців України, до війни на боці Росії. Не можна ігнорувати також і природного бажання запорожців пограбувати володіння кримського хана в умовах війни, що стрімко набирала обертів, приносячи страшне лихо Україні. Зокрема, де Тотт згадує, як татарами й турками було знищено містечко Аджамку (Adgemka), вщент випалено околиці навколо містечок Буки (Bouky) та Цибулів (Sibiloff), а тамтешніх мешканців забрано в неволю. При цьому француза, який хоч і був союзником татар і турків, вжахнуло їхнє звіряче поводження з полоненими (жорстокі убивства, побиття, знущання, наруги над релігією і т.д.). Розподіл бранців і решти військової здобичі відбувся у Саврані (Savran), на південній околиці Польської України. Дипломат згадує, що цих кочовиків не стільки цікавила війна, скільки можливість грабувати та брати невільників. Він зауважує, що деякі зазначені розорені населені пункти перебували на теренах Речі Посполитої, а, отже, належали державі, яка формально дотримувалася у цій війні нейтралітету. Однак це не зупиняло кримців від руйнування і Польської України, доводячи той факт, що їм байдуже було, які землі спустошувати, аби лише не наразитися на сильний опір, як, наприклад, було з тим же Цибулевим, котрий татари штурмувати не наважилися, зважаючи на його укріплення та артилерію [11, ; 12, 3 4, 8]. За спогадами де Тотта, Кирим-Гірей сам передбачав, що, йдучи на Нову Сербію, він може попутно пограбувати й Польську Україну, а тому намагався провести певні дипломатичні заходи щодо цього [11, 241]. Кілька разів де Тотт згадує, що союзниками татар виступали «Ігнаткозаки» (Inat-Cosaques), яких у вітчизняній історіографії найчастіше іменують некрасівцями (їхній перехід від російського підданства до татар 200

203 французьким автором фривольно пояснюється тим, що їхній отаман Ігнат не захотів голити бороду за наказом Петра) [12, 2]. Зважаючи на важливість даних спогадів французького дипломата в якості історичного джерела, частина їх, яка безпосередньо торкалася обставин походу Керим-Гірея до України, була перекладена російською мовою й опублікована в часописі «Киевская старина» [1]. Інший французький автор Жубер відзначає зіткнення кримців з російськими регулярними та козацькими частинами у Калинівці (Kalinowka) поблизу фортеці Святої Єлизавети, Цибулеві (Zibulef), Бахмуті (Bachmut), а також неподалік «містечка Гола Кам янка (le Bourg Golayakamenka) на Бористені» (нині у складі лівобережної частини Дніпропетровська). Автор схвально оцінює продуману організацію оборони краю генералом Олександром Степановичем Ісаковим (? бл. 1770), комендантом фортеці Святої Єлізавети. Відзначає він також і вмілі дії стосовно відбиття татарської агресії генерала Аврама Івановича Романіуса (? бл. 1798), який здійснював захист Лівобережжя [3, 78 79]. Цікаво відзначити, що згадка Жубера про оминання татарами земель запорожців (Saporogi) підтверджує тезу де Тотта про першопочатковий нейтралітет Січі у цьому конфлікті [11, 263]. Хоча набіг кримців на початку 1769 р. призвів до великих руйнувань, він не похитнув військової міці російських військ, які на той момент вже отримали значну підтримку від запорозького козацтва. Ще одним чинником, що не дав можливості повторення агресії з боку Криму, стала раптова смерть Керим-Гірея одразу по завершенню цього походу. Як підозрюють, внаслідок отруєння. З 1769 р. разом з російськими військами запорожці повели наступ на турків і татар, який завершився переможним Кучук-Кайнарджийським миром і не лише став тріумфом Росії, але й означав смертний вирок для самого Запоріжжя. Кримське ханство і Запорозька Січ виявилися між собою у тісному історичному симбіозі. Їхнє існування було паралельним і почалося та закінчилося майже одночасно. З проголошенням незалежності Криму в 1774 р. він остаточно потрапив під російський політичний вплив, що цілковито знищувало загрозу з його боку та робило непотрібним для російського уряду існування Січі. Після знищення Запоріжжя в 1775 р. Катериною ІІ рештки запорозького козацтва, подібно до великої маси кримських татар, своїх одвічних ворогів/союзників, змушені були шукати захисту під турецькою протекцією. Свідчення іноземців, в даному випадку французів, проливають додаткове світло на українсько-кримські взаємини х років, певною віхою в розвитку яких став похід Керим-Гірея. Попри здавалося б достатню вивченість подій початку 1769 р., пов язаних з нападом кримців на Україну, вони, як і українсько-кримські стосунки загалом, залишаються важливим, цікавим і перспективним аспектом подальших історичних досліджень. 201

204 202 Література 1. [Тотт Ф. де.] Записки барона Тотта о татарском набеге 1769 г. на Ново- Сербию (С предисловием и послесловием С.Е.) / [Ф. де. Тотт] // Киевская старина Том VII (сентябрь-октябрь). С Шерер Жан-Бенуа. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії: Пер. з фр. В.В.Коптілов. / Ж.-Б. Шерер. К.: Український письменник, с. 3. [Pierre Joubert, abbé] Histoire des révolutions de Pologne, depuis la mort d Auguste III, jusqu à l année 1775 / [P. Joubert]. Varsovie, Tome ІI. 616 p. 4. Kéralio Louis-Félix Guynement de. Histoire de la derniere guerre entre les Russes et les Turcs. Tome I. / L.-F. Guynement de Kéralio. P.: Chez la veuve Desaint, p. 5. Le Clerc [dit], Clerc Nicolas-Gabriel. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne. / N.-G. Clerc (Le Clerc [dit]). P.: Chez Froullé, Libraire, Tome II. - ХХІV+562 р. 6. Peyssonel Claude Charles de. Observations historiques et géographiques sur les peuples barbares qui ont habité les bords du Danube et du Pont-Euxin par M. de Peyssonel, ci-devant Consul pour Sa Majesté auprès du Khan des Tartares.../ C.-Ch. de Peyssonel. P.: Chez N.M.Tilliard, Libraire, XLIV+364 р. 7. Peyssonel Claude Charles de. Traité sur le commerce de la Mer Noire par M. de Peyssonel / C.-Ch. de Peyssonel. P.: Chez Cuchet, Libraire, Tome I. IV+340 р. 8. Rulhière Claude Carloman de. Histoire de l'anarchie de Pologne et du démembrement de cette République / C.-C. de Rulhière. P.: Chez H.Nicole et Desenne, Tome I. LXXVI+346 р. 9. Rulhière Claude Carloman de. Histoire de l anarchie de Pologne et du démembrement de cette République / C.-C. de Rulhière. P.: Chez H.Nicole et Desenne, Tome IV. 431 p. 10. Schérer Jean-Benoît. Annales de la Petite-Russie; ou Histoire des Cosaques- Saporogues et des Cosaques de l'ukraine, ou de la Petite-Russie. Depuis leur origine jusqu à nos jours; suivie d un Abrégé de l Histoire des Hettmans des Cosaques, & des pièce justificatives: Traduite d après les Manuscrits conserves à Kiow, enrichie de Notes / J.-B. Schérer. P.: Chez Cuchet, Tome I. XVI+328 p. 11. Tott François de, baron. Mémoires du baron de Tott sur les Turcs et les Tartares / F. de Tott, baron. P., Tome I. XXXII+273 p. 12. Tott François de, baron. Mémoires du baron de Tott sur les Turcs et les Tartares. / F. de Tott, baron. P., Tome II. 264 p. Данило Рига (Чернігів), молодший науковий співробітник Національного архітектурноісторичного заповідника «Чернігів стародавній» Відбудова Спасо-Преображенського собору Чернігівським полковником Василем Дуніним-Борковським Чернігівський Спасо-Преображенський собор має свою особливу і достатньо цікаву історію. Перлина Чернігівської архітектури була закладена у 1030-х роках князем Мстиславом Володимировичем, а закінчена за часів

205 князя Святослава Ярославича [1, 770]. За своє існування він був неодноразово пошкоджений, саме тому досить часто потребував відновлення. Архієпископ Філарет Гумилевський у своїй ґрунтовній праці «Историко-статистическое описание Черниговской епархии» говорить, «что собор в московское правление был возобновлен несколько раз». У 1611 р. він постраждав від поляків під керівництвом воєводи Горностая. В цей час покрівля собору була пошкоджена вогнем [2, 603]. Провідний церковний діяч XVІІ ст. «архиепископ Лазар привел епархию свою, дотоле расстроенную в цветущее состояние во всех отношениях» [3, 4]. У 1672 р. «в Чернигове при Борисоглебском древнейшем храме монастыре устроен кафедральный монастырь» [4, 44]. Фактично з переїздом до Чернігова архієпископа Лазаря Барановича розпочинається відбудова Чернігівського Спасо-Преображенського собору. Цікаве питання про будівництво північної вежі дзвіниці собору. Є підстави вважати, що північна вежа Спасо-Преображенського собору, зважаючи на кладку, була прибудована до храму незадовго до 1702 р. Тобто на час відновлення Спасо-Преображенського собору за сприяння Чернігівського полковника Василя Дуніна-Борковського у 1675 р. В цей час «терем имевший ранее прямоугольное основание был обращен в круглую башню» [5, 603]. «Надо полагать, что если здесь существовала башня «Красный терем», то она была не круглая, а прямоугольная сообщаясь с дворцом и хорами собора» [6, 607]. Важко проте вирішити, наскільки вірні міркування тих авторів, які стверджували, що терем знаходився з південного боку собору [7, 605]. Цікаво, що дослідник Марков вказував на розташування терему з лівого боку собору, не пояснюючи, яку сторону треба вважати за ліву: входячи до собору або виходячи з нього. Поява вежі у цей час наштовхує на думку, що вона з являється саме на кошти В. Дуніна-Борковського. До речі, це зазначав у XІX ст. академік архітектури А. А. Авдєєв [8, 608]. Цікава біографія мецената. Василь Дунін-Борковський народився у 1640 р. у Польщі, там називався Василь Касперович Бурковський. Після укладення Андрусівського договору, аби не втратити землі, що йому належали, Василь Дунін-Борковський приймає православ'я й починає служити у війську Запорозькому. У 1668 р. доля закидає його до Чернігівського полку, де він обіймає посаду сотника Вибельського. У 1672 р. його призначають Чернігівським полковником [9, 48]. Після усунення І. Самойловича з гетьманської посади В. А. Дунін- Борковський був першим кандидатом на гетьмана Лівобережної України, але, за переказами, не схотів дати князеві Голіцину 10 тис. руб. хабаря, а позичив ці гроші І. Мазепі, який до смерті В. А. Дуніна-Борковського залишав його генеральним обозним на другій за значенням посаді в козацькому війську. На посаді Чернігівського полковника він перебував у роках. Т. Г. Шевченко в своїх «Археологічних нотатках» зазначав, що чернігівський Спасо- Преображенський собор відновлений у 1675 р. генеральним обозним В.Дуніним-Борковським. Храм простояв у занепаді 436 років після розорення 203

206 Чернігова ханом Батиєм у 1239 р.[10, 217]. Ці нотатки Т. Г. Шевченко зробив за дорученням Археографічної комісії [11, 339]. Джерела подають досить скупі відомості про відновлювальні роботи 1675 р. Повідомляється про надбудову апсид, відновлення перекриття і бань. Форми сучасних завершень храму постали, в основному, наприкінці ХVІІІ ст. у результаті відбудовчих робіт після пожежі 1750 р. [12, 40]. Достовірно відомо, що південна вежа собору була прибудована під час реставраційних робіт років. В цей час проходило значне виправлення собору, коли була прибудована для краси південна дзвіниця, дахи собору покрили залізом, північні і південні хори розібрали, в північній і південній стінах храму пробили вікна і зробили чавунну підлогу. Усі ці виправлення були зроблені за наказом імператриці Катерини ІІ, яка, побачивши розвалини собору, ніби була здивована його величчю. Академік архітектури А. А. Авдєєв вказував, що обидві вежі собору складені з рівних звичайного розміру цеглин. Південна вежа відрізняється від північної меншими розмірами. Відмінності північної вежі у тому, що вона не вся кругла. «Надо полагать, что если здесь существовала башня «Красный Терем», то она была не круглая, а прямоугольная, сообщаясь с дворцом и хорами собора» [13, 607]. Відновлення Чернігівського Спасо-Преображенського собору у 1675 р. на власні кошти Василя Андрійовича було визначною справою. Безумовно, ця діяльність мала підтримку серед представників духівництва, особливо з боку Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича. Таким чином, меценатство було характерною особливістю життя тієї доби. Найбільш шановані представники українського суспільства надавали свої кошти на відновлення храмів, церков, соборів. Не був виключенням у цій справі і В. Дунін-Борковський. Крім відновлення Спасо-Преображенського собору, він піклувався і про інші церковні споруди, зокрема про Єлецький монастир. Тут на його кошти було реконструйовано собор, споруджено трапезну церкву в ім'я Петра й Павла та монастирську огорожу. Не забував він і про братію. Так, у 1676 р. Василь Андрійович побудував келії Єлецького монастиря. Цікаво, що саме з Успенським собором Єлецького монастиря пов'язаний видатний твір українського малярства портрет церковного мецената Василя Андрійовича Дуніна-Борковського. У 1702 р. ця людина була похована в притворі собору, а праворуч від надгробка висів портрет, під ним мідна, посріблена дошка, де були перераховані його пожертвування. За звичаями того часу, над могилою малювали на стіні або встановлювали портрет. Цікаво, що найраніша згадка про портрет Василя Дуніна-Борковського міститься в праці О. Шафонського «Черниговского наместничества топографическое описание» 1786 р. Дослідник, зокрема, зазначив, що він похований в Успенському соборі Єлецького монастиря, а поряд з його могилою висить портрет [14, 267]. Постать мецената заслуговує на належну оцінку. Завдяки Чернігівському 204

207 полковнику Спасо-Преображенський собор здобув північну вежу дзвіниці, яка і досі підкреслює його велич. Джерела та література 1. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. К., С Авдеев А., Павлинов А. Спасо-Преображенский собор в Чернигове // Черниговские епархиальные известия Часть неофициальная. С Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Чернигов, Т. 1. С Там само. С Авдеев А., Павлинов А. Спасо-Преображенский собор в Чернигове С Там само. С Там само. С Там само. С Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. К., Т.І. С Шевченко Т.Г. Археологічні нотатки // Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів. К., Т.5. С Шевченківський словник. К.: УРЕ, Т. ІІ. С Логвин Г.Н. Чернигов. Новгород-Северский. Глухов. Путивль. М.: Искусство, С Авдеев А., Павлинов А. Спасо-Преображенский собор в Чернигове С Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малыя России, из частей коей оное наместничество составлено. К., С Олександр Малов (Москва), науковий співробітник Інституту загальної історії РАН, н. с. Державного історичного музею Віктор Векленко (Дніпропетровськ), науковий співробітник Інституту суспільних досліджень Андрій Векленко (Дніпропетровськ), учень Дніпропетровського обласного ліцею-інтернату фізико-математичного профілю Гіпотези щодо змін місцерозташування Самарського Пустинно-Микільського монастиря у XVII XVIII ст. Самарський Пустинно-Микільський монастир завжди посідав важливе місце в історії Війська Запорозького низового. Але дискусійність давньої історії військової обителі, а також здійснений аналіз картографічних матеріалів середини XVIII ст. [2; 3] вимагають повернення до цікавої сторінки монастирської історії, а саме: місць розташування об єкту на тогочасній топографічній площині. Впродовж століть відлік історії монастиря починали з середини XVI ст., пов язуючи його із грамотою польського короля Стефана Баторія 1576 р. [1, 238; 7, 17; 20, 300; 17]. Саме з цього моменту і слід починати пошуки на головні питання «Що?», «Де?» й «Коли?». Оскільки не є таємницею, що так звана грамота польського короля, зафіксована в універсалі Богдана Хмельницького 1655 р. та наведена у списку 1773 р. за підписом 205

208 військового писаря Війська Івана Глоби, є козацьким фальсифікатом, виготовленим з метою відстоювання непорушності запорозьких землеволодінь. Автентичність цього документу, як і питання, пов язані з Самар ю та Самарським монастирем, ґрунтовно розглядалися і на початку ХХ ст. [5], і на початку ХХІ [4; 6, 83]. Разом з тим, незважаючи на сумнівність документу, археологічно доведено заснування на початку XVI ст. козацького міста Самарь на північній околиці сучасного м. Дніпропетровськ [3] та висловлене припущення про заснування невеликого монастиря чи скиту біля цього поселення [3; 14]. Таким чином, незважаючи на відсутність писемних джерел, виникнення монастиря у XVI ст. можемо вважати припустимим. Іншою датою в монастирській хронології є 1602 р., коли до обителі викликали з київського Межигірського Спасо-Преображенського монастиря ієромонаха Паїсія [13, 57; 15, 301]. При цьому саме цей рік архієпископ Феодосій (Макаревський) вважає датою заснування Самарського монастиря. Такої ж точки зору дотримується і Д.І. Яворницький [15, 198]. Але і ця дата не підтверджується документально, особливо якщо зважити на те, що Межигірський монастир вперше називається козацьким лише у 1630 р. у Львівському літописі [6, 27]. Маємо неперевірені дані про першу руйнацію Самарського монастиря в 1635 р. поляками-будівничими Кодацької фортеці [17]. В 1654 р. татари й турки, пограбувавши монастир, спалили його. В 1672 р. монастир відновлено [13, 60 62]. Цю дату В. В. Зверинський вважає початковою для періоду заснування монастиря [3]. При цьому дослідник вводить до назви обителі слово «Сергіїв». Існує ще одна дивна дата цього періоду: ніби то в 1670 р. цар Олексій Михайлович на прохання кошового Михайла Ханенка окремою грамотою висловив своє благовоління і готовність захищати запорозьких козаків від їх ворогів і тим самим закликав до діяльності братію Самарсько- Миколаївського монастиря [15, 302]. Насправді ж документ від 28 липня 1670 р. і називається «Грамота Государя Царя АЛЕКСЕЯ МИХАЙЛОВИЧА Низовому Войску Запорожскому: о предании забвению учиненного ими в Запорогах смертоубийства; о писании Демьяна Многогрешного Гетманом Запорожским а не Сиверским; с обнадежением прислать Войску две пушки свинцу и пороха». І жодного слова про Самарський монастир там нема [11, ]. Достатньо цікава історія наводиться під 1672 р. [17]. За Феодосієм (Макаревським) запорожці, незважаючи на подовження бойових дій, встигли відновити зруйнований і розорений монастир швидко поставили в ньому кілька житлових споруд, влаштували церкву, виписали з Київського Межигірського монастиря ієромонаха і розпочали богослужіння. «Московські війська, які стояли в цей час на Самарі на сторожі проти татар і турок, всіляко сприяли запорожцям в швидкому облаштуванні святої обителі та приведенні її до благоустрою». Через щирий сердечний потяг до монастиря, а також через розрахунок скоріше з єднатися та поріднитися з козаками, «російські солдати, за розпорядженнями командира, часто ходили до обителі, при богослужіннях молилися разом з козаками, брали участь в 206

209 роботах і будівництві, а також жертвували кошти». Внаслідок цього в квітні 1672 р. всі роботи по відновленню були закінчені, а козаки-запорожці «союзно і по-братськи, весело й радісно святкували відродження Військового Самарського Пустинно- Микільського монастиря, багато разом гуляли й забавлялися», про що доповідав до Батурина князю Ромадановському стольник Самарін [12] Скоріш за все, поєднання подій 1672 та років і породили цей варіант монастирської історії, бо на 1672 р. не відомі значні російські сторожі на Самарі, а згадуваний князь Ромадановський в квітні перебував у Курську, де служив Рис. 1. Можливі місця розташування Самарського монастиря у XVII ст. воєводою, та 25 травня вирушив в напрямку Конотопа, де мала відбутися козацька рада для обрання нового гетьмана. Так що після ради в напрямку спочатку Конотопа, а вже потім і Батурина почали роз їжджатися тільки 19 червня [16] За О. С. Кузьмуком, «перші достовірні відомості про Самарську обитель датуються кінцем XVII ст.: на прохання кошового отамана Івана Гусака з 1690 р. Межигірський монастир став надсилати своїх ієромонахів на самарське ігуменство» [6, 83]. Хоч при цьому і випадає з хронології подій навколо монастиря і візит до нього князя Василя Голіцина в 1688 р., коли князь зробив вклад в п ятнадцять рублів, і каральна акція щодо монастиря в 1689 р. [15, 302]. Перш ніж перейти до пізніших часів, вважаємо за необхідне стисло підсумувати попередню історію монастиря. Виходячи з тези про те, що у назвах тогочасних монастирів на першому місці знаходилося ім я населеного пункту, біля якого монастир засновувався, ми вважаємо, що на початковому етапі свого існування Самарський монастир Рис. 2. Фрагмент рисованої карти знаходився біля козацького міста 1736 р. (копія з карти до 1715 р.) Самарь, на відстані 4 5 кілометрів від нього на північний схід від нього (Рис. 1). 207

210 Це якоюсь мірою підтверджується і переказами місцевих мешканців, які передаються з покоління до покоління, про розташування монастиря десь неподалік від сучасного острова Сергіївського [3]. Неодноразові руйнації козацької обителі впродовж XVII ст. внаслідок бойових дій призводили до відновлення монастиря на старому місці. Через його невеликі розміри відбудова монастиря у цей час мала тривати недовго. Але ситуація кінця XVII ст. була дещо іншою. Розправа московських вояків над запорозьким чернецтвом мала змусити братію, за підтримки козаків, перебратися із майном якомога далі від агресивних сусідів, які, за всіма ознаками, влаштовувалися в Богородицькій фортеці надовго. Точне місце, куди був перенесений монастир, невідоме, оскільки джерельна база цього періоду дуже обмежена, а більша частина пониззя р. Самара затоплена. Тим більше, що в 1690 р. у 208 Рис. 3. Фрагмент рисованої карти 1736 р. (копія з карти до 1730 р.) Присамар я прийшла страшна моровиця, від якої загинув весь гарнізон Новосергіївської фортеці і значна частина Богородицької. Не оминула пошесть і Самарський монастир: внаслідок бездіяльності монастирських ченців «келії знову залишилися без жильців, церкви без богослужіння, а поселення майже без мешканців [15, 303]. В 1699 р. запорожці відставили монастирського ігумена Алімпія, на його місце з Межигір я прислали старця ієромонаха Микиту Підвалинського з дияконом. Але воєвода з Богородицької фортеці Петро Потьомкін чомусь затримав ченця, через що між Кошем і росіянами спалахнула чергова суперечка [3]. Проте ані картографічні матеріали, ані писемні джерела XVII ст. не дають жодної інформації щодо місця розташування монастиря. В 1709 р. запорожці, йдучи в еміграцію, забрали з собою значну частину монастирського майна, ще частину спалили, а сам монастир доручили в управління архімандриту Азовсько-Предтечинського монастиря Іосифу. Після 1711 р. монастир було спалено вщент. Спусто-шення тривало до 1720 р., коли землі Оріль-Самарського межиріччя були передані під нагляд Данила Апостола, який виписав з Межигір я ієромонаха Іоаннікія. Той з

211 великими складнощами влаштував в монастирі кілька келій і до 1732 р. завершив невеличку Троїць-ку церкву [15, 303]. Цей період монастирської історії чи не найцікавіший через свою значну міграційну складову. Відомо, що в 1734 р. запорозьке козацтво поверну-лося на свої старі «займанщини» і почало відновлювати свої поселення і храми. В тому числі почав своє відродження і Самарський монастир. Разом з тим виникає питання: де саме почалася відбудова. Загальновідомим є план Рис. 4. Фрагмент рисованої російської монастиря 1739 р. [1, 154]. військової карти 1736 р. Обитель розташована на правому березі річки Самара, її невелика за обсягом територія оточена потужними укріпленнями [14, 110]. Але ж відомо, що на той час Росія не мала права зводити фортеці і що монастир зараз знаходиться на лівому березі цієї річки, хоча в пізніших документах часто згадується його правобережне місцерозташування. Певні підказки щодо ситуації 1730-х років надали картографічні матеріали РДАДА [8 10]. На картах XVII ст. до будівництва Богородицької фортеці немає жодних позначок, пов язаних або з козацьким містом Самар ю, або з Самарським монастирем. На російських картах років з являється спочатку Богородицька, а потім і Новосергіївська. Проте і наприкінці правління Петра І Самарського монастиря на картах нема. Свідченням цього є дві карти, виготовлені наприкінці правління Петра ІІ початку царювання Анни Іоанівни [8, 64, 65]. На правому березі р. Самара в її пониззі розташовані: на одній місто Самара (Рис. 2), на іншій Богородицьк (Рис. 3). Обидві карти виділені до Опису картографічних матеріалів Сенату із «Справи про відправку в 1736 р. до Х. Мініха з Канцелярії Сенату карт російсько-турецького кордону». Справа виникла у зв язку із підготовкою Мініхом у січні 1736 р. плану кампанії і походу на Крим 1736 р. під час австро-російсько-турецької війни років. Тоді в Канцелярії Сенату були зроблені копії з карт попередніх царствувань, тобто виготовлені до січня 1730 р. Одна з виготовлених в Сенаті карт (Рис. 3) була скопійована геодезистом І. Кочебніковим «с карты, хранившейся в Коллегии иностранных дел с описанием в красках, с указателем стран», підписаної азовським віце-губернатором Количевим (1713 р.). Це дозволяє впевнено припустити, що оригінал виготовлений або перед, або незабаром після Прутського походу Петра І. 209

212 Оригінал іншої карти (Рис. 2) «Ланд-карта території слобідських полків Воронезької губернії і Бахмутської провінції з частиною Туреччини» з описом у фарбах та з покажчиком країн, але без підпису Канцелярії Сенату позичили в Академії наук. Дата її виготовлення невідома вже на момент копіювання, але, зрозуміло, що до січня 1730 р. На обох картах ще відсутня Українська укріплена цинія, але зображено кордон між російськими і турецькими володіннями. І найголовніше через свою незначність у фортифікаційному значенні Самарський монастир на них не показаний. В 1735 р. розпочалася російсько-турецька війна. З метою підготовки до військових дій створювалися опорні бази неподалік від існуючих на той час кордонів. Для організації таких баз було обрано Нижнє Присамар я, причому, головною став Усть-Самарський ретраншемент його основною перевагою була пристань, що й відзначено на картах [8, 66]. Доки влітку російська армія, очолювана Х. Мініхом, в Криму нищила Бахчисарай і Султансарай, відправлена Адмі-ралтейською коле-гією команда на чолі з мічманом Іваном Неледин-ським з 7 серпня «чрез румбы начели описывать и осматривать по широте рекам» Дніпро від Креме-нчука до фортеці Усть- Самари [9, арк. 56]. Але найважливішим у дослідженні нашого питання є «Опис річки Самара від фортеці Усть-Самари вгору проти течії через румби до монастиря Сергіївського»: «От крепости Усть-Самары до устья речки Килчанки, которая впадала в реку Самару с левой стороны румб от N к О градусов 12 верст; От усть речки Килчанки до Редута (фортеці Самара) вверх против течения румб от N к W 21 градус 30 минут 16 верст; От крепости Самары до монастыря Сергиевского, который стоит на берегу реки Самары по течению ея на правой стороне румб от N к О градусов 10 верст». Таким чином, обміри мічмана Нелединського виводять нас на околицю сучасного с. Вольного, де на високому березі р. Самара знаходилася Новосергіївська фортеця. Згідно з обмірами 1736 р., відстань від Усть-Самари до монастиря складає 38 верст або близько 40 км, що відповідає дійсності. Це пояснює і назву Сергіївський в назві монастиря, і картографію 1736 р. (Рис. 4, 5) [8, 13, ч. 2, 18, ч.1]. 210 Рис. 5. Фрагмент гравійованої «Карты военных действий на Дону и на Днепре Е. И. В. победоносныя армеи 1736 году»

213 Мало того, спів ставляючи план 1739 р. з реальною панорамою з Новосергіївської форте-ці, можна побачи-ти, що річка в цьому місці дійсно робить вигин, поді-бний до зображе-ного на плані. Також стає зрозу-мілим, чому план укріплень навколо монастиря схожий більше на план Старосамарського ретраншементу 1736 р. [3, 125], ніж на типове укріплення часів російсько-турецької війни рр.: Новосергіївська фортеця, як і Богородицька після Прутської поразки царя Петра була не зруйнована, а лише пошкоджена. Швидке відновлення укріплень дозволило вже в 1736 р. витримати напад Нуреддін-султана, а в 1737 і Фатті- Гірея [14, 109]. Тим більше, що тогочасне розташування монастиря було ближчим до Муравського шляху. Також розташування монастиря у Рис. 6. Фрагмент карти «Theatre de la guerre dans la Petite Tartarie, la Crimee, la Mer Noire» віддаленій від велелюдності місцевості дозволило братії без особливого клопоту пережити пошесті 1738 і 1739 років. По закінченні війни кордони змінилися і відійшли на південь. Оріль Самарське межиріччя опинилося під повною юрисдикцією Російської імперії. На наше велике здивування, після детальнішого вивчення карти Корнелія Мортьє (1742 р.) виявилося, що Самарський монастир знову змінив своє місце розташування [3]. Репрезентативність карти підтверджується нанесенням не тільки Богородицької фортеці, але і невеликого Миколаївського редуту (Fort). Цього разу монастир перемістився на лівий берег р. Самара (Рис. 6), ближче до Богородицької фортеці (лівобережжя р. Татарка). Причини перенесення та довготривалість цього явища через стан джерельної бази невідомі. В 1751 р. на карті де Боксета монастиря немає, але Нехворощанський показаний. В цей же час (1750 р.) Самарський монастир пережив епідемію і пожежу, коли в келії померлого настоятеля спалили і монастирський архів [6, 84; 7, 46]. Можливо, що саме після цих часів відбулося останнє перенесення монастиря. Бо відомо, що після пошесті вижили тільки один ієромонах і один ієродиякон, а в 1751 р. новий самарський начальник побудував нові келії, трапезну та добудував дзвіницю [6, 85]. В 1768 р. нові фортифікаційні роботи виконано під керівництвом ченця Семена Абазона, бо вже наступного року монастир вистояв напади татарської 211

214 орди [14, 113]. В 1779 р. Самарський монастир вперше з являється на картах на своєму звичному місці. І лише наприкінці XVIII ст., після численних секулярізацій земельних володінь і підданих, загроз закриття і зміни статусу територія монастиря почала набувати звичних обрисів [17]. Підсумовуючи наведене, можемо зробити попередні висновки про зміни місцерозташування монастиря впродовж XVI XVIII ст. Заснований біля старовинного запорозького міста Самарі, монастир змінив місце розташування внаслідок небажаного сусідства із російською Богородицькою фортецею. На початку XVIII ст., після запорозької еміграції та виведення з Присамар я гетьманської і російської адміністрацій, монастир перейшов до Новосергіївської фортеці, де перебував чи не до 1740 р. Деякий час знаходився на самарському лівобережжі, в куті, утвореному злиттям Татарки і Самари, а на межі х років розташувався на звичному нам місці. Джерела та література 1. Археологія доби українського козацтва XVI XVIII ст. / Д. Я. Телєгін, І. С. Винокур, О. М. Титова, І. К. Свєшніков. К.: ІЗМН, с. 2. Векленко А. В. Картографические материалы к истории Богородицкой крепости Старосамарского ретраншемента / А. В. Векленко, В. А. Векленко, А. В. Малов //Материалы Всероссийского семинара «Город Средневековья и раннего Нового времени: Археология. История». Куликово поле, 9 12 ноября 2011 г. 3. Векленко В. А. Нательные кресты Самари Богородицкой крепости: монография / В.А. Векленко. Д.: Изд-во ДНУ, с.; вкл. 48 с. 4. Грибовський В. В. Г. Ф. Міллер і ліквідація Запорозької Січі або до питань про роль особистості історика в історії. / В. В. Грибовський //Січеславський альманах: зб. наук. праць з історії укр. козацтва. Д.: Національний гірничий університет, Вип. 6. С Дорошенко Д. Новые данные по вопросу о так называемой реформе короля Стефана Батория. /Д. Дорошенко //Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. Вып. 7. Екатеринослав: Типография Губернского Земства, С Кузьмук О. С. «Козацьке благочестя»: Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в XVII XVIII ст.: еволюція взаємовідносин / О. С. Кузьмук. К.: Видавничий дім «Стилос», с. 7. Мицик Ю. А. Місто на Самарі. / Ю. А. Мицик, Н. В. Мосьман, С. М. Плохій. Д.: Вид-во ДДУ, с. 8. РГАДА. Ф Картографический отдел библиотеки МГАМИД. Оп. 1. Театры войны: России с Турцией. 9. [ ] РГАДА. Ф Сенат. Кн [ ] РДАДА. Ф Сенат. Оп Собрание государственных грамот и договоров хранящихся в Государственной коллегии иностранных дел. Москва: типография С. Селивановского, Ч с. 12. Феодосий (Макаревский) Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь. Екатеринослав, с. 13. Феодосій (Макаревський) Матеріали для історико статистичного опису Катеринославської єпархії: Церкви та приходи минулого XVIII століття. / (Макаревський) Феодосій. Д.: ВАТ «Дніпрокнига», с. 212

215 14. Харлан О. В. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир. Архітектурна та мистецька спадщина XVIII XIX ст. / О. В. Харлан. // Придніпров я: історико-краєзнавчі дослідження: Зб. наук. праць. Вип. 2. Д., С Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: В 3 т. /Д. І. Яворницький. К.: Наук. думка, Т с %BC%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA% D0%B8%D0%B Олександр Кравченко (Чернігів), здобувач Центру пам яткознавства НАН України і УТОПІК Картографічні матеріали як джерело вивчення монастирів північного заходу Слобожанщини Православні монастирі Слобожанщини, засновані в середині другій половині XVII ст., є предметом вивчення істориків, археологів, джерелознавців, архітекторів. Як предмет вивчення, монастирі привертають увагу вчених з середини ХІХ ст. Одним з видатних знавців історії становлення монастирів був архієпископ харківський і чернігівський Філарет (Д.Г. Гумілевський). Його перший том багатотомного видання Историко-статистическое описание Харьковской епархии до сьогодні залишається чи не єдиною фундаментальною науковою працею, яка об єднує описи монастирів, дані історичних архівів та інформацію про ченців і настоятелів [1]. У ХХ ст. для вивчення монастирів було застосовано комплексний метод, який комбінував дані археології, архітектури та джерелознавства. Одним із джерел отримання інформації про монастирі є топографічні карти, складені наприкінці XVIІI ст. Це серія карт, відомих під загальною назвою Плани Генерального межевания, де з великою точністю було нанесено всі відомі населені пункти із градацією від міста до хутора, з позначенням меж та власників земельних ділянок. Карти виконані різними кольорами, що полегшує їх інтерпретацію та використання. На кінець XVIІI ст. рівень картографії Російської імперії був досить високим і за якістю не поступався західноєвропейському. Зображення рельєфу та точне нанесення населених пунктів робить карти надійним джерелом вивчення історії Слобожанщини. Час створення карт 80-ті роки XVIІI ст. припадає на період найбільшого економічного розвитку монастирів. Карти складені за повітами, що полегшує роботи з локалізації монастирів. Зруйновані наприкінці XVIІI ст. монастирі дуже швидко були втрачені як пам ятки культури, залишаючись у полі зору виключно істориків і джерелознавців. Був втрачений зв язок між назвою та конкретною пам яткою. Тому карти, складені у той час, коли функціонували монастирі, є одним з важливих джерел вивчення їх історії. Монастирі північного заходу Слобожанщини знаходилися на території кількох повітів, 213

216 а саме: Охтирського, Лебединського, Сумського, Миропільського, Суджанського та Краснопільського. На картах цих уїздив позначено місце розташування всіх відомих за описами Філарета монастирів. В описах монастирів часто згадуються населені пункти, які на сьогодні вже не існують або змінили свою назву. Карта дозволяє визначити точне місце розташування монастиря. Ця інформація була вирішальною у локалізації маловідомих монастирів: Михайлівського Іоанно-Предтечевого, Суджанського Іоанно-Предтечевого, Преображенського Скельського. Важливою інформацією, яка була використана при археологічних розвідках, були дані щодо рельєфу місцевості, де знаходився монастир. Михайлівський Іоанно-Предтечів монастир розташований у пересічений місцевості, на останці посеред яру. Ця топографічна особливість відображена на карті Лебединського повіту. Крім того, на карті зображено споруди монастиря не тільки на останці, а й на північному схилі яру. Карта також містить інформацію про наявні на той час малі річки регіону. Малі річки відігравали важливу роль у монастирському господарстві. Існує ряд документів, які згадують про монастирські млини, поставлені на річках. Зображення гідрографічних споруд гатей, ставків та окремих млинів дозволяє реконструювати важливу складову монастирської економіки. При описі Сумського Успенського монастиря відомі млини, що ставили ченці на р. Комишанці. На карті Сумського повіту зображені три греблі, розташовані на південний захід від монастиря. Поряд з Михайлівським Іоанно-Предтечевим монастирем також зображена гребля, але археологічними розвідками з ясовано, що ця споруда збудована з метою створення штучної водойми, а не для будівництва млина. Філаретом було опубліковано ряд грамот, у яких містилася інформація про земельні ділянки, які передавалися монастирям у власність. Грамоти чітко перераховують межі земельних ділянок, але на сьогодні втрачена інформація про назви урочищ та окремі топографічні прив язки. На картах чітко позначено межі земельних ділянок з позначенням їх належності. Серед інших власників у легенді карти вказані владичні (монастирські) землі. На основі даних Планов Генерального межевания можна відтворити інформацію про наявність та розташування всіх земельних ділянок, якими володів монастир станом на кінець XVIІI ст. Отже, картографічні матеріали кінця XVIІI ст. є важливим джерелом у локалізації та вивченні історії православних монастирів північного заходу Слобожанщини середини XVIІ XVIІI ст. Література 1. Филарет (Д.Г. Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Краткий обзор епархии и монастыри / Архиепископ Филарет. М. : типография В. Готье, Отд. І 236 с. 2. Вавричин М. Україна на стародавніх картах. Кінець XV перша половина XVIІ ст. / М. Вавричин, Я. Дашкевич, У. Кришталович. К.: ДНВП Картографія, с. 214

217 Cергей Татаринов (Артемовск-Бахмут), ст. преподаватель кафедры общенаукових дисциплин Артемовського факультета Украинськой инженерно-педагогической академии, кандидат исторических наук Взаимоотношения запорожского казачества с донскими и изюмскими казаками в Бахмутской провинции в ХVІІІ ст. Взаимоотношения разных групп казачества на территории Донеччины в ХVІІІ ст. носили сложный, конфликтный характер, что провоцировалось политикой царского правительства по принципу «разделяй и властвуй. В разное время предпочтение и симпатии отдавались то донским, то изюмским казакам, но никогда запорожцам. Примером этого была попеременная передача крепости Бахмут и солеварен Войску Донскому и Изюмскому полку в годах. В октябре 1707 г. вспыхивает бунт Кондратия Булавина [1]. После ряда побед повстанцев, прихода в Бахмут С.Ф. Беспалого и Т. Кордиаки с 1,5 тысячами запорожцев, С.А. Драного, Н. Голого, Т. Бахмутского, их встречи хлебом-солью монахами Святогорского монастыря стало ясно о сговоре Булавина, Мазепы и кошевого Сечи К. Гордиенко [2]. Бригадир Ф.В. Шидловский с Изюмским полком, полками Кропотова и Ушакова, Харьковским полком Федора Донец-Захаржевского нанес повстанцам в урочище Кривая Лука на Северском Донце жесточайшее поражение 8 июля 1708 г. В отряде мятежников было до 5 тысяч донских и 1,5 тысячи запорожских казаков. В этом сражении погиб один из ближайших соратников Булавина С.А. Драный, порублены, потоптаны и потоплены в Донце и плавневых болотах 1,5 тысячи повстанцев [3]. Выбор Кривой Луки повстанцами был не случаен. Вероятно, здесь было много зимовников запорожцев. Косвенно об этом говорит находка донецким археологом С.М. Дегерменджи в 1986 году в с. Ильичевка (бывшие Хайловские хутора-зливки) кладбища запорожцев скелеты имели остатки одежды, на черепах «оселедцы», среди инвентаря монеты Екатерины Второй. Петру І через А.Д. Меньшикова бригадир Ф.В. Шидловский доносил, что засевшие в Бахмуте остатки мятежников сдались и просили пощады, но «воровское местечко Багмут взято и сожжено, а жители переколоты и перебиты до смерти». У Бахмута Шидловский разбил 3-х тысячный отряд запорожцев [4]. Проблемой на южных границах Бахмутской провинции было размежевание земель Войска Запорожского и Войска Донского. 31 августа 1744 г. это было поручено комиссии, в состав которой входили генерал-лейтенант фон Штофель и подполковник Яков Биаса с представителями от донцов С. Ефремовым и от запорожцев полковником Черным [5, с.45]. В 1745 г. правительство переселило в Бахмут и Тор 712 казаков: 388 из Войска Донского и 324 из слободских полков [6]. 215

218 Документы свидетельствуют, что атаманы Войска Донского Даниил и Степан Ефремовы активно вытесняли запорожцев из Бахмутской провинции, с Миуса и Кальмиуса, о чем запорожцы жаловались императрице Елизавете 7 и 12 октября 1742 г., с чем разбирались князь Репнин и комендант Таганрога Вырубов 31 августа 1744 г., 16 декабря 1744 г., 12 мая 1746 г., 13 июня 1746 г. [5]. Елизавета склонялась на сторону донских казаков. Указом 7 октября 1742 г. Елизавета запретила донским и запорожским казакам впредь до размежевания земель между Кальмиусом и Миусом конфликтовать [5, с.25]. В 1744 г. кошевой атаман Войска Запорожского Яким Игнатович послал на Кальмиус полковника Ивана Прокофьева с 20 казаками для переговоров, что «запорожцы вступаются не мало в подлежащие им рыбные и звериные ловли, в Кальмиусе, Кальчике, Еланчике, в Миусе и Темернике» [5, с.32]. В годах кошевой атаман Константин Милашевич вновь жаловался императрице: «Донцы знатным наездом своим разорение учинили, и шалаши огнем пожгли и пожитки забрали и двух казаков одного убили, а другого огнем сожгли до смерти» [5, с.35]. 27 ноября 1745 г. подполковник Петербургского полка Яков Биас назначил, «где быть собранию как донского, так и запорожского войск конвою при старшинах и старожилах, в усть речки Миюс» [5, с.54]. Запорожцев представлял полковник Черный, войско Донское старшины Иван Белый и Григорий Рожок. Запорожцы не смогли предъявить документы, которые «за прошедшею шведскаю баталиею потеряны» [5, с.55]. Граница между донскими и запорожскими землями в Бахмутской провинции была установлена по правому берегу р. Кальмиус от верховьев до устья (т.е. в черте нынешнего г.донецк и далее к Азовскому морю). В Указе от 13 июня 1746 г. императрица Елизавета предписала киевскому генерал-губернатору Леонтьеву отправить в Военную коллегию захваченных за угон донских лошадей запорожцев во главе с атаманом Левко [5, с.70]. 5 декабря 1746 г. в Бахмут были вызваны депутаты «от войска Донского по делу об обидах причиненных казакам Войска Запорожского» [5, с.79]. 31 декабря 1746 г. было заведено следствие по факту «истребления пожаром по распоряжению старшины Ефремова сена, рыбных куреней и зимовников, принадлежащих запорожцам, близ Кальмиуса». Как показало «непредвзятое расследование», С.Ефремов через казака предупредил подполковника Тамбовского пехотного полка Андрона Коробьина, чтобы он потребовал от запорожского полковника Черного убрать имущество запорожцев. Коробьин передал сообщение через поручика Полтавского полка Лобова. Степан Ефремов в ночь послал подчиненных калмыков сжечь имущество запорожцев [5, с.95]. 26 мая 1748 г. императрица решила наложить взыскание на С. Ефремова по итогам следствия полковника Новгородского пехотного полка Резанова за нанесение запорожцам ущерба: «поповича Куреневского воза два, кафтан 216

219 Китаевой, соли,, сеток две и сена на 36 рублей, у Прокопа Деревянковского деревья, соли и приволочка на 16 рублей, у Карпа Титоревского сена на 6 рублей, у Семена Купана Кисляковского сена на 10 рублей, у Семена Ухая, который с капканами на Кальмиусе стоял, тремя калмыками да двумя казаками отнято 10 бобров, рушница одна, 90 копен сена на 38 рублей, у Артема Нанды Ирклеевского куреня сена два стога на 10 рублей, итого на 117 рублей» [5, с. 120]. Императрица указала, что за такие действия следовало С.Ефремова «подлежить лиша старшинского звания учиняя по казацкому обыкновению в войсковом кругу при депутатах, плетьми жестокое наказание, написать вечно в рядовые казаки». Однако, учитывая, что «сами запорожцы такого двойного взыскания не ищут и могут быть довольны и тем», что С. Ефремов выплатит сумму ущерба, Елизавета приказала «оного старшину Ефремова от правления по тому чину войсковых дел отрешить на 3 месяца и в команду его никуда не командировать» [5, с.134]. Елизавета в годах приняла решение «об удалении запорожцев, находящихся для рыбных ловель», «о производстве исследования об обидах, делаемых Донскому войску со стороны войска запорожского» [5, с.160]. 30 июня 1749 г. было заведено дело «о расследовании отгона запорожцами лошадей, принадлежащих старшине Перфилову и донским казакам» - киевский генерал-губернатор Леонтьев получил приказ «немедленно пойманного запорожца Швеца с его рухлядью отослать под караул». А в отношении Войска запорожского «всех запорожцев из тех мест велеть тот час немедля выгнать» [5, с.177]. В «Малой энциклопедии украинского казачества» указывается, что «созданная в Бахмутской провинции вблизи границ с Запорожскими Вольностями и землями ВД Славяносербия была призвана ускорить взятие под контроль этих казацких войск и их окончательное включение в Российскую империю» [7]. Территория Славяно-Сербии Р.Депрерадовича и И.Шевича располагалась между землями Изюмского полка (на севере), Войска Донского (на восток) и запорожскими зимовниками (на юг), рассекая эти воинские формирования по рр. Бахмут, Лугань и Кальмиус. К запорожцам бежали солдаты сербских рот. В 1758 г. Славяносербская комиссия Бахмута требовала от Запорожского коша поиска в Самарской паланке и непрепятствования команде бахмутских казаков в возвращении 3 беглых крепостных «кригсцальмейстера» Челищева. В 1760 г. в Запорожский Кош бежал капрал Иван Сырбул, которого не выдали по требованию полковника Бахмутского полка [8]. Запорожцы упоминаются в связи с нарушением ими и священником Иваном Павловым карантина 1758 г. (Указ Елизаветы от 4 мая 1758 г.), когда в связи с эпидемией холеры нельзя было ввозить в крепость Бахмут зерно, вино, овощи, купленные у приазовских греков. Следствие велось около 6 лет [9, с.22]. 217

220 Екатерина Указом от 15 марта 1766 г. утвердила проведенное войсковым атаманом ВД Иваном Иловайским окончательное размежевание земель донцов и Войска запорожского, в т.ч. и в Бахмутской провинции [9, с.143]. В 1765 г. командующий 2-й Армией П.Румянцев, штаб которого находился в Бахмуте, отмечал нарушения карантина по чуме запорожцами, которые везли из Крыма в Бахмут в обмен на соль каракуль на ярмарку [10, с.215]. Во время татарского нашествия 1768 г. крепость Бахмут приняла беженцев из Кальмиусской паланки, но запорожцы жаловались на дорогие хлеб и фураж в крепости. В декабре 1768 г. запорожский полковник Федор Чалый писал императрице, что кальмиусские казаки отказались переселяться в Самару на Орели (дорогой фураж), а в Новочеркасске отказались продавать зерно запорожцам [10, с.225]. Генерал Магнус Берг в декабре 1768 г. предлагал Кошу Запорожскому организовать сторожевую службу от набегов татар со стороны Днепра в сторону Бахмута [11]. Причудливой была судьба пленника татар в годах Семена, сына бахмутского старшины Рущенкова. В лет попал к татарам, служил как Касим Бей в мамелюкской гвардии султанов Среднего Египта Мухаммада, Ибрагима. В 1783 году бахмутчанин стал правителем Среднего Египта, чем воспользовались ррусские дипломаты. Родичам в Бахмуте приходили его письма и подарки. Погиб Касим Бей во время похода в Сирию в 1801 году [12]. 218 Источники и література 1. Булавинское восстание. - М, Голиков. Деяния Петра Великого. Т.13. Москва, Броневский. История Донского Войска. СПб.,1834, т.1; Историческое описание Земли Войска Донского. Новочеркасск, 1872, т РГАДА. Ф.111. Донские дела. 19. Л.14-17об. (всего 68 л.л.). 5.Лишин А.А. Акты, относящиеся к истории Войска Донского. - Новочеркасск, 1891, т.1. 6.Ведомость, учиненная в Бахмутской управе благочиния с какого времени гор. Бахмут // Записки Одесского общества истории и древностей. - Одесса,1846, т.1. 7.ЦГИАУ, Ф.1725, д. 908, л.л Указ Елизаветы Второй генералам Шевичу и Депрерадовичу о поселении сербов у Бахмута; Новицкий Я.П. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии. - Александровск, 1910; Шабельский П. Историческое описание реки Северного Донца близ Святых гор // Записки Одесского Общества истории и древностей. - Одесса, 1850, т Корнацкий И. Бахмутские беглецы на Запорожье. - Артемовск, газ. «Вперед», 122, Корнацький І. Бахмут і Запоріжжя у ХVIII столітті. Артемовск, газ. «Вперед», 135, Лишин А.А. Указ соч., Новочеркасск, 1894, т с. 10.Гавриил. Отрывок из повествования о Новороссийском крае // Записки Одесского об-ва истории и древностей. - Одесса, 1853, т Военная энциклопедия России. СПб.: Изд. Сытина, , т Корнацкий И. Касим-бей родом из Бахмута. - Артемовск, газ.«вперед», 112, 2003.

221 Сергій Татаринов (Артемівськ), доцент Украинської інженерно-педагогічної академії, кандидат историчних наук Бахмутський козацький полк, ХVІІІ ст. Джерела вказують на існування Бахмутського козацького полку з 1701 по 1764 роки (Бахмут, Тор, Маяки) [1]. У документах згадуються «гарнізонний батальйон» або «Бахмутськая козацька компанія» [2]. Петро I після руйнування Таганрогу вимушений був перевести в Бахмут військову команду, приписати до фортеці 1450 «черкасов» Ізюмського полку [3]. «У минулому де 1711 року по здачу міста Азова і після розорення Троїцького по указу... Імператора Петра Великого і по розбору генералаадмірала графа Ф. Апраксіна з усть річки Міуса і фортеці Семеновської переведений в Бахмутську фортецю... ротмістр Василь Павлов син Шабельський з командою для охорони від кримських частих ворожих набігів міст Бахмута і Тора, Бахмутських і Торських соляних заводів...» [4]. Сини Шабельського - Іван і Прокофій служили у складі «Бахмутського кінного козачого» полку. Іван Васильович в 1748 р. отримав звання полковника і був призначений командиром Бахмутського полку. У 1719 році капітан Бахмутського батальйону Чирков і ландрат Вепрейський попросили уряд прикомандирувати в Бахмут по 50 козаків з кожного слобідського полку (Ізюм, Охтирка, Харків, Суми, Острогожськ), 50 чугуївських кінних козаків. Кожен козак Харківського полку повинен був добути по 4 пуди солі на кожен двір (всього пуди в рік) [5]. З 1721 року Б.к.п. був підпорядкований Військовій Колегії. У 1732 році числилися 453 козаки з сім'ями [6]. Російсько-турецька війна років, перебування у Бахмуті фельдмаршалів І.Мініха і П. де Лассі, набіги на Бахмутську провінцію в 1736 році кримських татар показали слабкість козацьких формувань. 20 травня 1736 року де Лассі узяв Азов, був поранений, нагороджений імператрицею Ганною орденом Андрія Первозванного. Була організована оборона по Дінцю, Міусу і Кальміусу, зроблена спроба через Арабатськую стрілку увірватися до Криму. У 1745 році уряд переселив в Бахмут і Тор 712 козаків з Війська Донського і 324 із слобідських полків [7]. За версією «Малої енциклопедії козацтва», 27 жовтня 1747 р. було сформовано Бахмутський кінний полк, штатний розклад його включав 3 ротмістрів, 3 осавулів, 3 хорунжих. На охорону кріпосних валів і глибоку розвідку в степу татарських чамбулів виділялося щодня до 60 козаків. Вони охороняли храми, «приспешные хати». У 1748 році чисельність полку складала 300 козаків [1]. Був затверджений герб Бахмутського полку (гармати, комора солеварні, птиця Сирін). По Табелю фортець 1761 року гарнізон складав в мирний час 1 батальйон піхоти, підчас війни - до 2500 піхоти і 150 коннот По артилерійській Ведомості фортець Бахмут мав 60 гармат і 16 мортир [8]. 219

222 Отаман ВД С.Д.Єфремов відрядив до Бахмуту Ю.Д.Кутейникова з загоном 500 шабель на допомогу комендантові гарнізону генерал-майорові І.Романусу. «Оберігаючи постами і пікетами це місто від раптових нападів ворога, Кутейников зробив тут перший чудовий подвиг»- написано в послужному списку [9]. До його полку приєднали 300 козаків, навесні 1769 року велика татарська орда напала на околиці фортеці, зруйнувала зимівники і полонила більше 800 жителів. Коли орда рушила від Бахмуту, її зустрів полк Кутейникова і вщент розбив, захопив обоз і звільнив всіх полонених, 4 татар Кутейников привіз генералові Романусу. Катерина нагородила Кутейникова нашійною золотою медаллю[10]. Після війни Б.к.п. був переформований у Луганський пікенерський, згодом у Бахмутський та Ізюмський гусарськеі полки [11]. Бахмутськими гусарами командували в кінці ХVІІІ ст. Вітгенштейн, Кутузов, Депрерадович, Багратіон, Кекуатов [11]. Полк на чолі з Л.І.Депрерадовичем прийняв участь у заколоті 1 березня 1801 р., коли вбили Павла Першого Джерела 1. Малая энциклопедия украинского казачества. Интернет. 2. Багалей Д.И. История Слободской Украины. Киев, Голиков. Деяния Петра Великого.т.13 Москва, Лисенков А.В. Историко-статистическое описание Троицкого собора Бахмута. Екатеринославские епархиальние ведомости. Екатеринослав, 1875, Коцаренко В.Ф. Краматорск: забытые страницы истории, Краматорск, Ведомость, учиненная в Бахмутской управе благочиния с какого времени гор. Бахмут. Записки Одесского общества истории и древностей. т.1. Одесса, Оглоблин А.П. Архив Бахмутских и Торских соляных заводов. Архивное дело, Харьков, ЦГИАУ, Ф.1638, оп.1, д.13, л.л с обор. письмо ротмистра Раздорского об отводе реки от крепости Бахмут. П. Шабельский. Историческое описание реки Северного Донца близ Святых гор. Записки Одесского Общества истории и древностей. Одесса, Военно-статистическое обозрение Российской империи. т. ХІ, ч. 4. Екатеринославская губерния. СПб, Гавриил. Отрывок из повествования о Новороссийском крае. Записки Одесского об-ва истории и древностей.т.3. Одесса, Скальковский А.А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. Одесса. т Скальковский А.А. Опыт статистического описания Новороссийского края. Т.1-2. Одесса, 1850, Лишин А.А. Акты, относящиеся к истории Войска Донского. Новочеркасск, 1891, т.1, 1894, т.2. ЦГИАУ, Ф.1800, оп.1, д. 13, л. 23 с об. о фортификационных работах в Бахмуте в 1761 г. ЦГИАУ, Ф.1805, оп. 1, д. 30, л.л список казаков жителей Бахмута и окрестностей с домочадцами и имуществом. ЦГИАУ, Ф.1805, том 2, д. 34, л.л платежная ведомость казаков-солеваров. ЦГИАУ, Ф.1805, том 5, д. 34, л.л инструкция атаманам крепости Фисухе, Данилову. 9. СавеловЛ.М. Донские дворянские роды. Москва. 1902, вып. 1. Сенюткин М. Донцы. Биографии старшин. Москва. 1866, т. 2. Карягин С.В. Кутейниковы и другие. Москва, 2003, ХХХVI. 10. Гос.архив Ростовской области. Ф.341, оп.1, д.231, л.4,9. ГАРО. ф. 46, оп.1, д.40, л.50. ГАРО. Ф.341, оп.1, д.444, л.16, Гербель Н. К 200 летию Изюмского гусарского полка, СПБ Военная энциклопедия России. Изд. Сытина, СПБ, , т

223 Олександр Кушнір (Київ), аспірант кафедри давньої та нової історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Гайдамацький рух в архівних документах: актові джерела Гайдамацький рух, як одна з форм боротьби за соціальне і національне визволення українського народу, залишив свій відбиток в офіційних документах, періодичній пресі і спогадах сучасників. Обсяг цих джерел досить значний, що обумовлено як хронологічними рамками перебігу руху, так і територіальною розпорошеністю гайдамацьких повстань в межах Речі Посполитої та Російської імперії. Всі їх розглянути в короткому повідомленні важко, тому мова йтиме лише про ділові документи, що зберігаються в архівах України та Російської Федерації: Центральному державному історичному архіві України у м. Києві, Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника, Російському державному військово-історичному архіві, Російському державному архіві давніх актів, Архіві Санкт-Петербурзького відділу Інституту історії РАН, Архіві зовнішньої політики Російської імперії. Найбільше матеріалів про гайдамацтво зберігається в Центральному державному історичному архіві України у м. Києві. Говорячи про документальні джерела, що знаходяться у цьому архіві, насамперед, потрібно назвати актові книги гродських і земських, конфедератських і каптурових судів невичерпне джерело з історії Правобережної України. У фондах Вінницького (ф. 44), Житомирського (ф. 11), Кам янецького (ф. 38), Київського (ф. 2), Луцького (ф. 25) та Овруцького (ф. 15) гродських та Брацлавського (ф. 43), Житомирського (ф. 10), Кам янецького (ф. 37), Київського (ф. 3), Кременецького (ф. 22) та Овруцького (ф. 14) земських судів, дослідник знайде скарги, протестації, донесення, позови та інші документи, в яких відбито соціально-економічне і правове становище селян, їх боротьбу за визволення. Вивчення цих документів дає змогу глибше зрозуміти причини і закономірності гайдамацького руху. Також багато документів, присвячених становищу правобережного селянства у XVIII ст. та причинам появи гайдамацтва, можна знайти у магнатських фондах: Сапєг (ф. 48), Потоцьких (ф. 49), Любомирських (ф. 236), Мнішків (ф. 250), Тарло (ф. 254). Чимало актів про переслідування православного населення Правобережної України, примушування його до прийняття унії, а також про відчайдушний опір, який воно чинило польським магнатам і шляхті, католицькому й уніатському духовенству, зосереджено у фонді Київської духовної консисторії (ф. 127). З донесень, протестів, маніфестацій, промеморій та інших документів, що надходили до консисторії, чується невдоволення релігійною політикою, яку проводила влада. Проте 221

224 духовенство, до якого зверталося населення зі своїми скаргами, рідко проводило розслідування, тому цей процес згаданими документами розкривається не повністю. Цілі справи про напади гайдамаків на маєтки магнатів та шляхти, про участь у гайдамацькому русі селян і запорозьких козаків, про повстання 1768 р. під керівництвом Максима Залізняка та Івана Гонти, про придушення гайдамацького руху й організацію розправи над його учасниками знаходяться у фонді Київської губернської канцелярії (ф. 59). Багатством і різнорідністю відомостей привертають увагу протоколи допитів гайдамаків та присуд Київської губернської канцелярії [1] донесення, реляції, листи польської шляхти київському генерал-губернатору Ф. Воєйкову, в яких вони просять дозволу перейти через Білгородський форпост на Лівобережжя під охорону російських військ [2]. Так, у справах вказаного фонду Києво-Печерська фортеця згадується як місце ув язнення гайдамаків. Тут вміщено листування про утримання в язнів, їх покарання і відправлення до Сибіру, втечі гайдамаків з фортеці та під час конвоювання [3]. Велика роль у розгортанні гайдамацького руху належала запорозьким козакам. Деякі справи фонду Київської губернської канцелярії, а також Архіву Коша Нової Запорозької Січі (ф. 229) з усією очевидністю підтверджують положення, що запорожці були керівною і цілеспрямовуючою силою в повстанському русі, хоча основу гайдамацьких загонів становили селяни. Листування Коша з Ф. Воєйковим, П. Рум янцевим, з польськими губернаторами, а також внутрішнє січове листування зосереджене в кількох окремих справах [4]. Документи Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, зокрема Другої Малоросійської колегії (ф. 54), свідчать, що гайдамацький рух не обмежувався лише Правобережною Україною, він поступово поширювався і на Лівобережжя. На підтвердження вище сказаного можна навести рапорт сотника другої полкової сотні Лубенського полку Скаржинського від 30 серпня 1768 р. про збройну сутичку з гайдамацьким загоном біля слободи Капустяної Лубенського полку. Регулярне військо під час цієї акції зазнало поразки, гайдамаки захопили коней та зброю [5]. Окремі відомості про дії гайдамаків на Лівобережній Україні можна відшукати й у фондах Генерального військового суду (ф. 56) та сотенних канцелярій (ф. 64). Також потрібно зазначити, що у повстанні 1768 р. брали участь не лише українські селяни та запорозькі козаки, але й жителі Слобідської України. Це підтверджують матеріали фондів Київської губернської канцелярії [6] та Слобідсько-Української губернської канцелярії (ф. 1710). Зокрема, в останньому містяться ордери слобідсько-українського генерал-губернатора Є. Щербиніна та листування про вжиті заходи для зміцнення укріплень (рапорти про ремонт фортець, забезпечення зброєю та боєприпасами тощо). Аналогічні документи про становище селян Правобережної України і про повстання 1768 р. можна знайти серед матеріалів Архіву фортеці Св. 222

225 Єлизавети (ф. IX) та збірки документів М. Максимовича, що зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Зокрема привертають увагу донесення Канівського Покровського монастиря переяславському єпископу про наїзд на монастир уніатського ігумена з військом і примушування прийняти унію [7], рапорт Лубенської полкової канцелярії про напад гайдамаків на двір дружини військового товариша Яблунівської сотні Ковалевської [8], протоколи допитів полковником Нижньогородського карабінерного полку Паніним 23 жовтня 6 листопада 1768 р. захоплених під Бердичевом запорозьких козаків, які брали участь у Коліївщині [9]. Як відомо, у 1768 р. під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав та визволення Польщі з-під впливу Росії в м. Бар організувалася конфедерація, яку очолили Ю. Пулавський і брати Красинські. Дії конфедератів, як свідчать документи відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника, супроводжувалися пограбуванням населення, вигнанням православних священиків з приходів, руйнуванням їх будинків і церков. Конфедерати, писав канівський міщанин Сидір Іванович, нападали на православних, загрожували їх життю і здоров ю, катували їх, били, грабували, калічили і вбивали. Вони чинили по всій Україні й інші різні жорстокості [10]. Це згодом були змушені визнати й самі учасники конфедерації. В їхньому універсалі від 16 листопада 1769 р. читаємо: Свавільні ватаги людей осмілюються зловживати поважаним іменем конфедератів. (Вони) не лише до цього часу безкарно чинять усякі грабунки, здирства і бешкети в різних місцях та завдають обивателям і злиденному поспільству нестерпні утиски, а й нечесно, фальшиво і брехливо позичають собі по волі великих шляхетних, славнозвісних, характерних і удостоєних честі мужів тієї ж Генеральної конфедерації і від їхнього імені видають платіжні зобов язання і забирають фураж [11]. 29 травня 1768 p. М. Рєпнін звернувся до учасників Барської конфедерації з відозвою, в якій повідомляв рішення Катерини II придушити конфедерацію [12]. Документи про соціально-економічне і політичне становище в Польщі і на Правобережній Україні напередодні і під час Коліївщини, про барську конфедерацію і гайдамацький рух загалом містяться й у Російському державному військово-історичному архіві. Вони, здебільшого, знаходяться у таких фондах: Журнальна частина канцелярії Військової колегії (ф. 2), Військова (таємна) експедиція Військової колегії (ф. 20), особисті фонди М. Салтикова (ф. 41), П. Рум янцева (ф. 44) і Б. Х. Мініха (ф. 47). Це, насамперед, листування П. Рум янцева з київським генерал-губернатором Ф. Воєйковим про дії конфедератів у 1768 p., ордери М. Салтикова командирам і начальникам підрозділів підлеглих йому військ і рапорти від них, листи М. Салтикова до російського повноважного посла Польщі М. Рєпніна, листи П. Рум янцева до М. Салтикова про воєнні дії в Польщі і 223

226 концентрацію російських військ на Україні, а також таємні рапорти М. Салтикова Військовій колегії ( рр.). У фонді Військової (таємної) експедиції Військової колегії зберігаються матеріали про формування і дії корпусів генералів М. Салтикова та М. Кречетникова (маршрути, журнали бойових дій тощо). Тут же знаходиться рапорт П. Рум янцева Військовій колегії від 15 липня 1768 р. про розгром полковником Протасовим загонів Журби і Швачки на Правобережній Україні [13], рапорт київського генерал-губернатора Ф. Воєйкова Військовій колегії від 29 липня 1768 р. про захоплення гайдамаків під Богуславом тa про збройні сутички з гайдамацькими загонами, які відмовлялися здатися [14]. З документів особистого фонду П. Рум янцева, насамперед, потрібно згадати укази Катерини II, в яких викладається ставлення до конфедератів і до гайдамаків. Так, якщо від конфедератів, які під ударами гайдамаків утікали на Лівобережжя, пропонувалося брати письмові зобов язання [15], то з повстанцями наказувалося поводитися как с прямыми разбойниками [16]. В указі Катерини II від 1 травня 1769 р. йшлося про використання запорожців учасників гайдамацького руху у війні з Туреччиною [17]. У Російському державному архіві давніх актів документи про гайдамацтво можна відшукати в таких фондах: Кабінет міністрів Її Імператорської Величності ( рр.) (ф. 177) про придушення повстання Верлана; Справи про Україну (ф. 13) листи П. Рум янцева до Катерини II про придушення повстання 1768 р.; Справи про Польщу і Литву (ф. 12) виписки з польських газет за pоки, документи про утиски православних католиками та уніатами, про боротьбу з барськими конфедератами. Серед документів останнього фонду потрібно окремо виділити листування польського короля з польським послом у Петербурзі Псарським [18]. Досить цікаві матеріали про гайдамацький рух та участь у ньому запорозьких козаків зберігаються в Архіві Санкт-Петербурзького відділу Інституту історії РАН. Це, насамперед, листування київського генералгубернатора Ф. Воєйкова з кошовим отаманом про заходи, які б не допустили приєднання запорозьких козаків до гайдамацького руху, а також про затримання й покарання учасників цього руху, ордери П. Рум янцева до Коша Запорозької Січі про покарання козаків, що брали участь у нападі на м. Балту, листи чигиринського старости князя Яблоновського до кошового отамана з проханням захистити його маєтності від гайдамацьких нападів. Для всебічного висвітлення явища гайдамацтва, зокрема його міжнародного резонансу, виняткове значення мають документальні матеріали Архіву зовнішньої політики Російської імперії. Вони зосереджені у фондах Колегії іноземних справ (Зносини Росії з Польщею, ф. 79). Це, насамперед, листування М. Рєпніна з М. Паніним, Ф. Воєйковим, П. Рум янцевим, генерал-майором С. Апраксіним, генерал-майором М. Кречетниковим, російським послом у Туреччині О. Обресковим та ін. У листах М. Рєпніна до М. Паніна йдеться про становище в Польщі і на Правобережній Україні під час Коліївщини, про заходи проти гайдамаків. Про організацію боротьби з гайдамаками, в тому числі й з учасниками 224

227 нападу на м. Балту, говориться в листуванні М. Рєпніна з М. Кречетниковим. Серед інших документів потрібно назвати лист переяславського єпископа Гервасія до генерал-майора М. Кречетникова про свавілля конфедератів, який проливає деяке світло на причини вибуху повстання коліїв [19]. В архівних фондах також містяться матеріали, які розповідають про дії гайдамацьких загонів, очолюваних С. Неживим, М. Швачкою, І. Бондаренком на Київщині, Поділлі та Брацлавщині [20]. Таке в загальних рисах коло актових джерел, які стосуються гайдамацького руху. За походженням їх можна розподілити на дві групи. До першої, кількісно невеликої, але вагомої за своїм змістом групи, відносяться документи самих гайдамаків, селян і міщан універсали, звернення, свідчення, скарги та ін. Зокрема, привертають увагу звернення до селян із закликом озброюватись і приєднуватись до повстанців, універсали Максима Залізняка, заяви селян про взяття на поруки учасників гайдамацького руху тощо. Дуже багаті на різноманітні факти свідчення гайдамаків. У них дослідник знайде відомості і про склад гайдамацьких загонів, і про їхні дії та багато інших даних про організацію повстанців. Проте цю інформацію слід використовувати з обережністю. Потрібно враховувати, що вказані свідчення записували царські чиновники, а також і те, що гайдамаки не про все розповідали, нерідко намагалися заплутати слідство. Більше довіри викликають скарги, подані до урядових установ. У них, як правило, відбивається становище селян, ті утиски, яких вони зазнавали від панів. Друга, кількісно більша група, включає документи адміністративних, військових і судових установ шляхетської Польщі, царської Росії та гетьманського уряду. Це укази, ордери, повідомлення, промеморії, листи, рапорти, нарешті, скарги про наїзди гайдамацьких загонів на панські маєтки, про збройні сутички, укази Військової колегії та інші документи з приводу розшуків і приборкання гайдамаків, екстракти слідчих справ і судові рішення про покарання учасників гайдамацтва. Незважаючи на тенденційність, ці документи дають великий фактичний матеріал, зокрема, про розмах повстань, про особливості методів боротьби з ними в обох державах, а також надають можливість співставити і порівняти різні види джерел, які описують події гайдамацького руху. Протягом двох століть багато з названих тут документів було опубліковано або використано у монографіях та інших дослідженнях. Найбільше їх вміщено в таких виданнях як Архив Юго-Западной России, Сборник Императорского Русского Исторического Общества, Киевская старина, Основа, Русский архив, Записки наукового товариства ім. Шевченка, Записки історичнофілологічного відділу ВУАН та ін. Проте й дотепер чимало актових джерел з історії гайдамацького руху залишається поза увагою дослідників. Зокрема, подальшого дослідження й публікації вимагають документи, які знаходяться у фондах Російського державного архіву давніх актів (Справи про Україну, ф. 13; Справи про Польщу і Литву, ф. 12), Російського державного військовоісторичного архіву (Журнальна частина канцелярії Військової колегії, ф. 2; 225

228 Військова (таємна) експедиція Військової колегії, ф. 20); Архіву зовнішньої політики Російської імперії (Зносини Росії з Польщею, ф. 79). Джерела та література 1. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі ЦДІАК України), ф. 59, оп. 1, спр ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 5514, арк ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 5516, 5520, ЦДІАК України, ф. 229, спр ЦДІАК України, ф. 54, оп. 3, спр. 3016, арк ЦДІАК України, ф. 59, спр. 4884, арк Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (далі ІР НБУВ), ф. II, спр. 3926, арк ІР НБУВ, ф. II, спр. 2629, арк. 1, ІР НБУВ, ф. II, спр Відділ рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника (далі ВР ЛННБУ ім. Стефаника), ф. Оссолінських, 1408/II, арк ВР ЛННБУ ім. Стефаника, ф. Дідушицьких, 142/121, арк ВР ЛННБУ ім. Стефаника, ф. Оссолінських, 1408/II, арк Російський державний військово-історичний архів (далі РДВІА), ф. 20, оп. 1, спр. 816, арк РДВІА, ф. 20, оп. 1, спр. 816, арк РДВІА, ф. 44, оп. 3, спр. 28, арк РДВІА, ф. 44, оп. 3, спр. 61, арк РДВІА, ф. 44, оп. 3, спр. 63, арк Російський державний архів давніх актів, ф. 12, спр Архів зовнішньої політики Російської імперії (далі АЗПРІ), ф. 79, оп. 6, спр. 933, арк АЗПРІ, ф. 79, оп. 6, спр. 932, арк Анатолій Петровський (Южноукраїнськ), краєзнавець Неймовірна доля зниклої визначної історичної пам ятки З розвитком релігійного життя будівництво культових споруд завжди згуртовувало поселення. Біля таких споруд на свята і в тривожні дні збиралася вся громада. Не були виключенням і запорозькі землі. Тому на оздоблення своїх церков населення запорозького краю не шкодувало коштів. З експансією царської Росії на землі Запоріжжя імперська влада розуміла, що ліквідація церков запорожців буде одним з чинників встановлення повного контролю на даній території. В 20 вип. збірки «Нові дослідження пам яток козацької доби в Україні» автором піднімалося питання локалізації місця знаходження Гардової церкви.

229 Зовнішній вигляд церкви Св. Миколая в с.кумарі Первомайського р-н на Миколаївщині Першу звістку про церкву в Гарду знаходимо у 1740 р., і пов язана вона із козаком Савою Чалим 1. Дві наступні згадки присутні в планах Даніеля де Боскета 1742 та 1745 років 2. В листопаді 1744 р. ногайці напали на Гард і зруйнували церкву 3. Наступна згадка інформує, що татари у 1747 р. здійснили напад на Гард і спалили церкву 4. Отже, після цих подій місцева громада зводила нову церкву. У старшини Січі виникають суперечності з громадою Гарду, мабуть, в питаннях підпорядкування церкви. Тому у 1756 р. кошовий отаман Григорій Федоров, відправляючи навесні загін козаків до Гардового перевозу, наказував брати з собою похідну церкву, щоб молитися в ній, а не в церкві на острові 5. Незнання таких особи- Церква Покрова Пресвятої Богородиці на Гардовому острові за козацьких часів (реконструкція) востей взаємовідносин громади Гарду зі старшиною Січі заплутувало дослідників, які вважали церкву Покрова Пресвятої Богородиці на Гардовому острові як похідну. Церква в Гарду користувалась великою пошаною серед жителів Південної України та священнослужителів 6. У 1758 р. 300 запорожців на чолі з полковником Стягайлом відправилися з Гарду ліквідувати пристанище гайдамаків на Мигійському острові. В цей час загін ногайців напав на Гард, пограбував та зруйнував гардову церкву 7. Коли в 60-х роках XVIII cт. серед католиків та уніатів розгорнулась компанія із знищення православ я в 227

230 Правобережній Україні, навесні 1768 р. біля стін цієї святині зібралась сила запорожців, яка вирушила, в так звану Польську Україну на захист православної віри 8. Повстання, яке вони розгорнули, відоме в історії під назвою «Коліївщина». Місце, де зна- 228 Внутрішнє вбрання церкви. Барельєф Пресвятої Богородиці і церквина скелі неподалік Гардового острову ходилась гардова церква, це невеличке плато, з обох боків якого високі скелі зриваються до берегів острову, що стоїть серед вируючих потоків ріки. Такий мальовничий краєвид пропонував гарну церкву, яка органічно вписувалася б в існуючий пейзаж. Під час знищення Січі у 1775 р. Гард був взятий угрупуванням російських військ в складі 5-ти полків на чолі з командиром Молдавського полку полковником Василем Звєрєвим (Луполом) 9. Оскільки головною осадою полку був Орловський шанець (Первомайськ), церкву якого у 1769 р. татари спалили при нападі, командир полку звернувся до генерала Текелії за дозволом перевезти гардову церкву в Орловський (Катерининський) шанець. Оскільки у 1774 р. туди було призначено священика Григорія Лабенського, а церкви не було, то дозвіл від Текелії було отримано. На той час в гардовій церкві були срібні кадила, кипарисні, оковані золотом та сріблом хрести, срібні ліхтарі та інші цінні Старовинна ікона Пресвятої Богородиці, викрадена з церкви декілька років тому. (Вірогідно, храмова ікона з гардової церкви Покрови Пресвятої Богородиці) предмети культу 10. Інше джерело доповнює, що в нову церкву Св. Варвари з козацької церкви забрали іконостас та антимінс 11. За згадками архієпископа

231 Херсонського і Таврійського Гавриїла у 1848 р., церква Св. Варвари була дерев яною і за дозволом архієпископа Слов янського Ни-кифора від 2 грудня 1781 р. храм припід-няли на фундаменті 12. Від згадок про церкву архімандрита Катеринославського Феодосія у 1880 р. до 1960 р. ніяких звісток про нове будівництво відносно церкви Св. Варвари не зафіксовано. В пошуках слідів церкви Св. Варвари, в якій могли б зберегтись предмети культу з гардової церкви Покрови, дорога привела у 2000 р. до настоятеля Первомайської благочинії. На мої розпити він відповів, що козацьку церкву у 1960 р. підрозділ радянських солдат розібрав і перевіз в с. Кумарі Первомайського р-ну. Виходить, в 1960 р. церква складалася з дерев яних елементів, за якими її можливо було розібрати і перевезти. Довгий час з різних обставин поїздка в село Кумарі відкладалась. В останніх числах грудня 2011 р. така нагода з є явилась. Коли нам відкрився вигляд будівлі церкви Св. Миколая в Кумарах, перед нами стояв храм, складений з дерев яних колод. На фотографіях зовнішній вигляд двох церков знімає весь сумнів в тім, що церква Св. Миколая в с. Кумарі є стара церква Св. Варвари. Не знайдено ніяких документів щодо церкви Св. Варвари про якесь нове будівництво з 1775 р до 1960 р. Тобто, ми маємо всі підстави Новозбудована церква Св. Варвари в м. Первомайськ констатувати, що віднайдена через 236 років церква Покрови Пресвятої Богородиці з Гардового острову, яка у 1775 р. була перевезена до Орлика (Первомайськ), відома там як церква Св. Варвари. Архієпископ Гавриїл, отримавши інформацію про призначення священика до Орловського шанцю, цю подію помилково сприйняв, як час появи церкви 13, що плутало дослідників. В самих сміливих припущеннях в пошуках якихось предметів культу з козацької церкви не гадалось, що відшукаємо саму церкву. Розміри церкви спростовують популяризований стереотип, що церква на острові була похідною. Серед існуючих в Північному Причорномор ї церков автору більше не відомо, зроблених з дерева. Архів Запорозької Січі надає інформацію, що неодноразово рибу запорожці Гарду вимінювали на ліс у поляків в Бершадській губернії 14. Ми можемо тільки подякувати полковнику Молдавського полку В.С.Звєрєву (Луполу), який випросив у генерала Текелі дозвіл перевезти церкву і тим самим зберіг для нас цю визначну історичну пам ятку, яка пережила часи лихоліть і, сподіваюсь, забуття. Українському суспільству необхідно усвідомити, як би не існувало 229

232 в Гарду православної святині, для розвитку православ я в Правобережній Україні, були б примарні перспективи. Не важко підрахувати, що гардова церква Покрови Пресвятої Богородиці, яка зараз знаходиться в с.кумарі, найдавніша споруда з діючих православних церков Північного Причорномор я і побудована 264 роки тому. Є всі підстави вважати, що на південь від кордону рік Кодими, Висі, Самари, в Україні не має більш старовинної автентичної діючої споруди, ніж ця церква. Відтворення та шанування нашої історії потребують спільних зусиль влади і громадськості. Маю надію, що громадськість України і владні інституції з усією відповідальністю поставляться до представленої в статті інформації, і визначна історична пам ятка українського народу буде взята під охорону держави. Є всі для того підстави, щоб повернути цю пам ятку на своє історичне місце та створити на Гардовому острові історико-культурний заповідник. Література 1. Аркас М.М. Історія України-Русі. К., С Записки Одесского императорского общества истории и древностей. - Одесса, Т. IV, додаток літографічний, арк. ХІ. План Запорозкого Гарду, Завізований інженер-підполковником Данилом Дебоскетом. - РДВІА, ф.349, оп.12,од. зб Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. Дніпропетровськ, С.300, 202, Записки Одесского императорского общества истории и древностей. - Одесса, Т.XIV. С. 446, Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. Дніпропетровськ, С Там само С Архів Запорозької Січі (ЦДІАУ ф.229). Опис справ К., С.43, Петровський А. Гайдамацтво Бого-Гардової паланки.//нові дослідження пам яток козацької доби в Україні. Вип.19. К., ; Архів Запорозької Січі (ЦДІАУ ф.229). Опис справ К., С Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. Дніпропетровськ, С Феодосий (Макаревский А.). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епорхии. Церкви и приходы прошедшего XVIIIст. Вып.ІІ. Екатеринослав, С Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. К., Т. І. С Гавриил А. Х. и Т. Хронологическо-историческое описание церквей, губернии Херсонской. // Записки Одесского императорского общества истории и древностей.. Одесса, Т.ІІ (Отделение второе). С Там само. 14. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. Дніпропетровськ, С.53; Архів Запорозької Січі. Опис справ (305). К., С

233 Ирина Ключнева (Луганск), заместитель директора по научной работе Луганского областного краеведческого музея Трехизбенский городок в исторических источниках Село Трехизбенка занимает особое место в истории региона, его появление на карте Луганщины связано с освоением донецкой степи в XVII XVIII вв. Трехизбенский городок является одним из знаковых исторических топонимов, который был связан с центром антиправительственных вооруженных выступлений, вошедших в историю как Булавинское восстание. По мнению многих исследователей, с подавлением восстания заканчивается в истории донского казачества период безграничной вольницы. Заселение края в этот период происходило в сложных условиях борьбы с природой и вытеснением кочевников. Донцам приходилось сначала занимать определенные территории (юрты), а затем происходило переселение больших групп, строились укрепленные городки [1,102]. Первое упоминание о Трехизбенском юрте относится к 1647 г. Это время можно считать началом активной стихийно-народной колонизации земель, расположенных на территории современной Луганской области, которая проходила параллельно с правительственной военной колонизацией Среднего Подонцовья. Сохранились письменные свидетельства, говорящие о пребывании казаков в Подонцовье и в более ранний период. Так в 1570 г. московский посол И. Новосельцев, кроме грамоты царя к турецкому султану Селиму II вез письмо «на Донец Северский атаманам казацким и казакам». Как отмечает В. Пирко, в связи с угрозой неожиданных татарских набегов в начале XVI в. Москва стала направлять на Северский Донец приграничную службу, которая должна была сообщать о намерениях татар, кочевавших на правом берегу Донца [2, 8]. К первым известным казачьим пунктам, расположенным на территории современной Луганской области по левому берегу Северского Донца, относятся Трехизбенский и Теплянский юрты. Позднее, в сохранившихся документах, упоминаются городки Трехизбенский, Теплянский, Айдарский, Боровской, Краснянский, Луганский [3, 29-30, , , ], также расположенные на левом берегу Северского Донца. История Трехизбенки, как было сказано выше, начинается до 1647 г. Донской атаман Кирей Степанов, сообщил в Посольский приказ, что его казаки: «выше Айдару, а ниже Боровой в казачьем юрту у Трех-изб переехали татарскую сакму» [3, 188]. Таким образом, к 1647 г., на момент донесения К. Степанова, юрт уже существовал. По легенде, на месте основания юрта, а потом и будущего городка, казаки обнаружили три избы, оставленные жителями во время паводка. Поэтому новое территориальное приобретение казаки назвали Трехизбенским юртом. Непосредственно городок, по данным Филарета (Гумилевского), основан 231

234 в 1680 г. В сборнике «Историко-статистическое описание Харьковской епархии» (1858). Филарет писал: «Близ нынешней слободы есть урочище, которое ныне называется городком. Множество ям, служивших, вероятно, погребами для пороха и имущества, подтверждает верность предания о бывшем здесь городке. Этот городок был построен Донцами для противодействия вторжению крымцев в Россию!» [4, 410]. Существуют и другие даты основания городка. Так, в соответствии с данными Посольского Приказа о розыске беглых на Дону, составленными на основе сведений стольников Михаила Пушкина и Максима Кологривова, посланных в 1703 г. на Дон и Донец с целью переписи городков и выселения из них беглых [5, 397], за дату основания Трехизбенского городка можно принять 1675 г. В сборнике Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии. Очерки по этнографии края под редакцией В.В. Иванова указывалось, что «около 1672 г. донскими казаками были построены городки по рекам Айдару и Донцу, в их числе и Трехизбенский, для защиты от нападения крымских татар» [6, 991]. В гг. по указу Петра I в поисках лесов для кораблестроительства капитан московских стрельцов Иван Верховский обследовал находящуюся в Среднем Подонцовье местность. В отчете, кроме описания природных ресурсов края, он приводит сведения о существующих на то время городках Гундоров, Митякин, Лугань, Теплинский, Айдарский, Трехизбенский, Боровской, Краснянский, Сухарев и Маяцкий [7, ]. В соответствии с имеющимися письменными данными, к 1703 г. в Трехизбенском городке насчитывалось 61 служилый казак [8, 124]. В первые годы XVIII в. трехизбенцы вместе с жителями других верхнедонецких городков участвовали в борьбе с Изюмским полком за владения землями в долине рек Бахмут, Жеребец и Красная. В конце XVII в первой четверти XVIII вв. городки постепенно получают наименование станицы. В период Булавинского восстания многие городки именовались по-новому станицами и одновременно по-старому городками. Со временем появляются и слободы старшинские хутора, имевшие значительное число приписных крестьян. Казаки Трехизбенского городка были среди тех, кто первыми поддержал выступление К. Булавина, разгромившего 9 октября 1707 г. отряд царских войск в Шульгин городке на Айдаре, что положило начало восстанию донского казачества против Московского правительства за сохранение их прав и привилегий. Кроме того, К.А. Булавин, возглавивший восстание, был уроженцем Трехизбенского городка, сыном сотника А. Булавина [9, 31]. За участие в восстании городок Трехизбенский, как и другие городки по Айдару и по Донцу, был уничтожен карательными войсками осенью 1708 г. Указ Петра I от 28 июля 1708 г. гласил, что «надлежит опустошить по Донцу сверху до Лугани, по Айдару все. По Деркулу все. По Калитвам и другим запольным речкам все» [8, ]. И как свидетельствуют архивные документы, указ был незамедлительно исполнен «по Донцу почав с Шульгинки и все остальные их места, даже до самой Луганской станицы, все вырублены и до 232

235 основания истреблены и сожжены» [10, 147]. Однако, существует и точка зрения о том, что Трехизбенский городок мог быть сожжен походным войском атамана Л.М. Максимова немного раньше, в октябре 1707 г. [3, 189]. Сразу же после разорения Трехизбенка, как и другие городки, вновь начала заселяться. Об этом свидетельствует сообщение, содержащееся в письме командующего карательной армией князя В. Долгорукого от 1 мая 1709 г. «которые городки по Донцу и Айдару я спустошил, ныне в них есть жильцы, и казали ему указы за рукою Васьки Позднеева, что он им велел тут жить и взятки с них брал мельницами и хлебом» [8, 363]. После разгрома донецких казачьих городков земли Трехизбенки «предавались» в распоряжение Азовскому губернатору П. Толстому для поселения крестьян. Однако, по личной просьбе П. Толстого ему были преданы земли Нового Боровского городка в соответствии с указом императора от 5 июня 1710 г. Что же касается земель Трехизбенского городка, то имеются данные, что в 1715 г. по указу Петра I часть жителей г. Салтова и села Нижнего Белгородской губернии были переселены на эти земли, где им было «пожаловано 20 тыс. десятин земли никем незаселенной и невладеемой» [6, 992]. Место, где первоначально поселились выходцы из Салтова до середины XIX в. носило название Салтовского. Однако, как указывается в «Этнографическом сборнике» (1858), в скором времени это место было оставлено, и сторожевой городок основался на самом берегу р. Северский Донец. Во время половодья река заливала большую часть городка, поэтому около 1760 г. жители городка переселились на версту от Донца в более удобное место. Слобода переселенцев получила название Трехизбянской [11, 1]. В сохранившихся источниках приводится разное написание названия городка Трехизбенский, Трехизбянский, Трехызбянский и др. В.Н. Королев считает, что твердое написание ойконима так и не установилось за все время существования городка [3, 189]. В источниках, дошедших до наших дней, встречается различное написание: так, в описании лесов 1698 г. городок называется Трех-Избенским; в правительственных документах начала XVII в. городок Трёхизбенской и Треизбенской; в войсковой отписке 1707 г. Треизбянской; в 1738 г упоминается бывшая станица Трёхизбенская; в сборнике «Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии» под редакцией Иванова отдельный раздел посвящен слободе Трехизбянской; в «Этнографическом сборнике», издаваемый императорским русским географическим обществом, в выпуске 3, 1858 г. один из разделов посвящен слободе Трехъизбянской. Существование Трехизбенского городка к концу XVII ст. подтверждается и картографическим источником картой Tabula Geographica qva pars Russiae Magnae Pontus Evxinus sey Mare nigrum et Mare nigrum et Tartaria Minor cum finitimis Bulgarie, Romaniae et Natioliae Provinciis. Согласно ее 233

236 данным, на территории современной Луганской области к 1696 г. существовали, например, городки Adar (Айдар), Tregizb (Трехизб), Боровской (Worovskoi), Теплинский (Topliskoi). Местоположение Трехизб определялось на левом берегу Донца ниже Боровского и выше Айдарского. Данные письменных источников подтверждаются археологическими материалами, полученными в результате раскопок памятника. 234 Література 1. Історія Луганського краю / за ред. В.С. Курила ; авт. кол. І.Ю. Бровченко, А.О. Климов, К.І. Красильніков, В.І. Подов, В.Ф. Семистяга ; Держ. закл «Луган. нац. ун-т імені Тараса Шевченка». Луганськ : Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», с. 2. Пірко В.О. Заселення Донеччини у XVI XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / Український культурологічний центр. Донецьк : Східний видавничий дім, с. 3. Королев В.Н. Донские казачьи городки / В.Н. Королев. Новочеркасск : Информационно-издательский центр «Дончак», с. 4. Филарет (Д.Г. Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. В 3-х тт. Том. II. - Харьков, Савельев Е.П. История казачества с древнейших времен до конца XVIII века. Историческое исследование в 3-х частях. Репринтное воспроизведение изданий годов. Ростов н/д, с. 6. Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии. Очерки по этнографии края / Под редакцией В.В. Иванова Т.1 : Старобельский уезд. Харьков, Роспись, что по осмотру капитана Московских стрельцов Ивана Верховского вверх по реке Северскому Донцу // Сборник Области Войска Донского статистического комитета. Новочеркасск, Вып Труды историко-археологического института АН СССР. Том XII: Булавинское восстание ( гг.). М.: Изд-во Политкаторжан и ссыльно-поселенцев, с. 9. Пронштейн А.П., Мининков Н.А. Кандратий Афанасьевич Булавин М.: Просвещение, с. 10. Ригельман А.И. История о донских казаках / А.И. Ригельман. Ростов-на- Дону : Кн. Изд-во, с. 11. Слобода Трехизбенская // Этнографический сборник. Вып. 3. СПб., С Олена Язвінська (Київ), доцент кафедри теорії та історії держави і права Національного транспортного університету; кандидат історичних наук, Олена Сєрова (Київ), член Національної спілки композиторів України, аспірант Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв Становлення національного музичного простору у козацьку добу Стаття присвячена проблемам становлення національного музичного простору в українському соціумі кінця XVI XVIII ст. Ключові слова:

237 гетьмансько-старшинське середовище, Запорізька Січ, козацька барокова музична культура, осередки національної культури, партесний спів. Статья посвящена проблемам становления национального музыкального пространства в украинском социуме конца XVI XVIII ст. Ключевые слова: военные музыканты, гетманско-старшинская среда, Запорожская Сечь, казацкая барокковая музыкальная культура, партесное песнопение. In this article the problems of becoming of national musical area in the Ukrainian society of the end XVI by XVIII item are examined. Key words: cosak s baroque music-cultural life, hetman s entourage, military musicians, national culture centers, partes singing, Zaporozka Sich. Постановка проблеми. Козацька доба української історії здебільшого збігається з поширенням реформаційної ідеології та ренесансногуманістичного світогляду. Українців взагалі можна назвати бароковою нацією. Адже стиль бароко з його демократичністю, життєлюбною енергією та схильністю до контрастів і перебільшення якнайкраще пасує до ментальності. Саме культура бароко зумовила спрямування найхарактерніших рис духовно-змістовної визначеності українського етносу в його православному вимірі. Значно підсиливши розвиток етнічних, політичних, державотворчих і художньо-інтелектуальних процесів в Україні, бароко фактично сформувало специфічну сферу теоретичного мислення та поведінки української нації. Саме у барокову добу вперше в українській історії та літературі вживаються поняття Україна й український народ як територіально і національно усталені категорії [19]. У барокову добу розпочинається власне оформлення національної художньої еліти. У XVII XVIII ст. художня сфера, мистецтво стає самостійною сферою діяльності. У тому числі спостерігається процес становлення національного музичного простору, якй досягне свого логічного завершення у середині ХІХ ст. із формуванням національної класичної музичної школи. Актуальність дослідження детермінована й високим рівнем розвитку української музичної культури у вказаний період, її зв язком з європейськими культурно-мистецькими процесами, і насамперед значним впливом на музичну культуру Східної Європи, зокрема Росії. Ступінь розробленості проблеми. Проблеми становлення національного музичного простору в українському соціумі привертали увагу таких дослідників, як Д. Антонович, В. Бескорса, П. Білецький, Н. Герасимова-Персидська, Л. Горенко-Баранівська, І. Григорчук, Я. Ісаєвич, Є. Козловська, Л. Корній, Г. Локощенко, В. Шейко тощо. У тому числі відзначаємо особистий внесок авторів у постановку та розвиток проблематики [ ]. Об єктом дослідження виступає аналіз концептуальних проблем процесу формування національного музичного простору в козацьку добу. Предмет дослідження тенденції і закономірності, виявлені у процесі створення професійного музичного мистецтва в кінці XVI XVIII ст. в Україні. Мета роботи полягає у висвітленн динаміки оформлення національного музичного простору у козацьку добу, підкресливши роль гетьмансько- 235

238 старшинського середовищ стосовно його культурно-мистецької діяльності та впливу на українську музичну культуру. Наукова новизна отриманих результатів дослідження полягає в узагальненні концептуальних проблем реконструкції створення професійного музичного мистецтва у XVII XVIII ст. в Україні, висвітливши культурно-мистецький феномен гетьмансько-старшинського середовища у цьому процесі. Основний зміст роботи. Формування національного музичного простору в козацьку добу складний історичний процес, зумовлений загальними тенденціями історичного розвитку музичного мистецтва, активним впливом інших музичних культур (слов янських і західноєвропейських), засвоєнням якісно нових для країни принципів організації звукового матеріалу, інтенсивною кристалізацією національно-культурної традиції. Так, дослідник вітчизняного музичного професіоналізму І. Ляшенко у роботі Інтернаціональне в національному справедливо зауважує, що межу XVI XVII століть на Україні слід вважати початком нового, гуманістичного у власному розумінні періоду української культури, своєрідного українського Відродження, з яким пов язане закладання естетичного фундаменту і для національної музичної культури [9, 13]. Українське бароко XVII XVIII ст. часто називають козацьким. Адже політична кристалізація козацтва під проводом гетьманства, відбувалась у якісно новий період розвитку освіти, культури, науки і мистецтва, що формувалися на ґрунті ренесансно-гуманістичного світогляду. М. Грушевський назвав цей період першим українським відродженням [7, 65]. Гетьмансько-старшинська верства, яка була вагомою частиною інституту влади й утворювала верхівку державно-адміністративного апарату, виявилася здатною до створення власного культурного й естетичного середовища. Вона протягом тривалого історичного періоду стимулювала розвиток духовного потенціалу українського народу, була творцем самобутніх художніх цінностей українського народу, охоронцем його національних культурних традицій у тому числі й у музичній царині [3]. Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Степановича Мазепи ( ). Д. Антонович окреслив добу гетьманування І. Мазепи як другу золоту добу українського мистецтва після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого [14, 112]. Так, під патронатом козацько-гетьманського уряду та його активною участю в Україні з кінця XVI ст. важливого значення набуває братський рух, метою якого був захист станових, національно-релігійних інтересів та культурних традицій української спільноти. Серед діячів братського руху гетьмани П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Тетеря, І. Мазепа та ін. Суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність гетьманів сприяла утвердженню міст в Україні як значних центрів політичного і культурного життя, яким було забезпечене Магдебурзьке право, що продукувало заснування ремісничих цехових об єднань, у тому числі у культурній сфері. Це складало відповідну базу для професійного розвитку в 236

239 галузі освіти, науки, мистецтва. заклало фундамент багатьох ланок культурного-громадського життя в Україні. Достатньо сказати, що 27 вересня 1652 р. Б. Хмельницький підписав Универсалъ музикам на Задніпров ї про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні за аналогією з подібними цехами, що вже існували у Кам янці, Львові та деяких інших українських містах. Виявлено три універсали І. Мазепи, видані київському (1704 р.), стародубському (1705 р.) та переяславському музицким цехам ; універсали гетьманів І. Скоропадського, Д. Апостола, К. Розумовського, а також прилуцьких полковників Л. Горленка (1686 р.), І. Стороженка (1687 р.), Д. Горленка (1692 р.), І. Носа (1709 р.); ніжинського полковника І. Хрущова (1729 р.), київського сотника П. Гудими (1751 р.) і таке ін. Музичні цехи як перші професійні об єднання народних музикантів впродовж XVI XIX ст. діяли майже в усіх великих містах України. У своїй діяльності цехи керувалися статутами, складеними ними самими і потім затвердженими державними та міськими властями чи власниками приватних міст [2; 16, 300]. Важлива роль гетьмансько-старшинської верстви полягала у розвитку професійного музичного мистецтва. Адже музики-виконавці складали основний контингент полкових військових оркестрів; домашніх капел (хорових та інструментальних), театральних колективів, які утримували гетьмани та козацька старшина. Очолювали ці колективи фахівці як вітчизняного, так й іноземного походження. Гетьмани та старшина піклувалися про виховання нових кадрів, направляли здібну молодь на навчання; створювали навчальні заклади, де було музичне виховання. До України запрошувалися відомі іноземні композитори, які очолювали музичні колективи, створювали відповідний репертуар (опери, кантати, камерноінструментальні твори), виховували національні кадри. Це сприяло формуванню національної композиторської та виконавської школи в Україні. Гетьмани та козацька старшина активно співробітничали з навчальними закладами, які готували музикантів. Так, провідними осередками музичної освіти тієї пори були Києво-Могилянська академія (1632 р.) та Глухівська співоча школа, створена з ініціативи гетьмана Данила Апостола у 1730 р. З їх стін вийшли найяскравіші зірки української музики XVII XVIII ст.: Максим Березовський ( ), Дмитро Бортнянський ( ), Артемій Ведель (1767/ ), які створили цілу епоху у вітчизняній хоровій музиці. Музичнопедагогічними центрами стають також Чернігівський (1700 p.), Харківський (1726 p.), Переяславський колегіуми (1738 р.). Музика і спів були у переліку обов язкових дисциплін таких освітніх закладів, як канцелярський курінь та полкові школи, підпорядковані Генеральній військовій канцелярії. В них навчалися діти переважно з козацьких родин [4, 49 57; 19; 21]. Безперечно, осередком музичного життя була Києво-Могилянська академія, в навчальних планах якої значне місце посідало мистецтво: музика, передусім хоровий спів, і театр. Тут студенти вивчали нотну грамоту, навчалися грати на різних інструментах, освоювали партесний спів. В Академії існував не тільки прекрасний студентський хор, але й великий симфонічний оркестр. 237

240 Виконувались і свої духовні, і світські, зокрема італійські твори, передусім музика італійського бароко Дж.П. Палестріні й А. Скарлатті. Живий був культ музики Й.-С. Баха. Звідси почало поширюватися виконання побожного співу в церквах після літургії в концертах. Крім Києво-Могилянської академії значним центром музичного життя в Україні стала василіанська Почаївська лавра. Незважаючи на те, що один із цих центрів був світською православною школою, а другий церковною уніатською інституцією, їх вплив на музичну культуру України здійснювався в одному напрямі [16, ]. Під патронатом гетьманату розгорнулася діяльність однієї з найдавніших спеціалізованих закладів Січової співацької школи, яка діяла з останньої чверті XVII ст. до 1775 р. Очолювали й проводили навчальну роботу уставники Києво- Межигірського монастиря, протекцію яким надавали козацькі гетьмани. Школа мала два відділення: співацьке та загальної грамоти. На першому готували фахівців співу для церковних хорів, на другому вивчали загальноосвітні предмети, військову справу й, очевидно, військову музику. Значну матеріальну допомогу січовій школі надавало запорізьке військо, від якого надходили провіант, одяг, паливо, гроші, військові трофеї. У другій половині XVIII ст. на Лівобережжі створено ряд нових музичнопедагогічних організацій, які виховували кадри для козацьких полків: школа черкасской музики при Воронезькій духовній семінарії; школа вокальной музики у слободі Орловщина (засн pp.), яку очолив талановитий співак М. Козма; музична школа при оркестрі Київського магістрату (бл. 80-х pp. XVIII ст.). За ініціативи князя Г.О. Потьомкіна та відповідно наказу імператриці Катерини II від 13 жовтня 1786 р. відбулось відкриття музичної академії у Катеринославі, яка діяла до 1791 р. за статутом вищого навчального закладу. З 1787 р. її переведено до Кременчука. До роботи академії залучалися виконавські кадри з Єлисаветградського (очолював співак П. Манжура), Кінбунського (Н. Самилєвич), Кірасирського (С. Соколов), Кременчуцького (Я. Разборський), Охтирського (С. Легкий) та Полтавського (Г. Вишневецький) полків [4, 49 57]. Передусім створювалися сприятливі умови для професійного розвитку військової музики. Адже військова музика набула суспільно-політичного та культурно-мистецького значення, стала складовою культурно-музичного життя тогочасної України. Так, відповідно до територіально-полкового устрою в Україні існувала мережа полкових військових музикантів (генеральної та полкової військової музики, гетьманських військових музикантів). Такі військово-музичні інституції були створені українськими гетьманами та полковою старшиною для обслуговування державних регламентів, представництва та побуту в умовах тогочасного українського суспільства. Залежно від завдань і умов застосування, визначилися основні різновиди української військової музики: офіційно-церемоніальна, службовостройова, сигнальна (фанфарна), розважальна (побутова), концертна військова музика. Вона також широко застосовувалася в побуті гетьмансько- 238

241 старшинського середовища (на балах, вечірках, сімейних святах), про що свідчать мемуарні записи представників гетьманства та генеральної старшини: М. Ханенка, П. Полуботка, Д. Апостола, Я. Сулими, Я. Марковича та ін. Разом з цим, полкові військові музиканти були учасниками урочистих заходів, святкових дійств, які відбувалися навіть в інших полках Лівобережної України. Запрошували їх і представники полкової старшини. Так, 1 серпня 1729 р. від Генеральної військової канцелярії до Миргородського наказного полковника надійшов указ, дабы он позволил музику войсковую взять на веселле лубенському полковнику Івану Кулябці. Цей факт свідчить, що в маєтках генеральної старшини звучала танцювальна музика (очевидно, виконувалася й українська народна). Полкові військові музиканти користувалися пільгами: вони, як і всі полкові служителі, отримували грошове та харчове жалованіє (або роковую плату, яка нараховувалася щорічно в грудні); звільнялися від общенародних повинностей и податков ; подвір я, в яких вони мешкали (як і двори полкової та сотенної старшини, працівників полкових канцелярій) належали до вільних; за особливі заслуги могли отримувати ранги старшинських посад та ін. Серед полкових військових музикантів відзначалися сімейні династії [5]. Важливу складову культурно-музичного життя козацької доби являв собою музичний побут гетьмансько-старшинської верстви. Достатньо сказати, що маєтки гетьмансько-старшинської еліти були центрами національної музичної культури, де культивувалися різні форми музикування, працювали музичні колективи та зростали музичні кадри, створювалися музичні композиції. Це відображалося у різних формах музичного побуту (міського, салонного та концертного). У маєтках козацько-гетьманської старшини звучали вокальні та інструментальні твори (канти, псальми, партесні концерти та ін.). Характерним також було виконання духовної та світської музики, співзвучної з естетикою бароко. Гетьмани та старшина впроваджували у побут музичні інструменти європейського походження (клавікорд, клавіцимбал тощо) та відповідний музичний репертуар. Загалом, у музичному побуті гетьмансько-старшинського середовища збереглися та розвивалися національні традиції українського музичного мистецтва, водночас впроваджувалися нові форми європейського музикування, а з середини XVIII ст. запозичувалися форми, характерні для російського дворянсько-поміщицького побуту: утримувалися капели й оркестри, діяли домашні театри, творчі школи тощо [2]. Як основний фундатор музично-освітньої справи в Україні гетьманськостаршинське середовище створювало умови для розповсюдження православної церковної музики. У цьому сенсі важливо нагадати, що православ я в Україні у XVI XVII ст. зазнавало сильної експансії з боку єзуїтського контрреформаційного католицизму, українська культура одночасно знаходилась в орбіті візантійсько-православної та римо-католицької культур. Такий розвиток подій мав подвійні наслідки: з одного боку, православ я, як національну ідеологію, слід було захищати від утисків католиків, з іншого така відкритість 239

242 щодо зовнішніх впливів (на відміну від закритості великоруської культури) стала передумовою нової, барокової моделі українського православ я й нового типу православної релігійності нашого народу. Саме у середині XVII ст. в Україні утверджується церковна музика, позначена високою майстерністю володіння технікою інтонування й створенням композицій зі складними композиційними прийомами, властиві стилю бароко. Сучасні дослідники української церковної музики другої половини ХVІІ ст. констатують притаманні їй світські елементи [15, 102]. Оскільки в українських землях ще не було ґрунту для сприйняття ранніх форм західноєвропейської опери, різновидів інструментального ансамблю та світської пісні, українське професійне мистецтво розвивало традиції церковного мелодичного співу та хорової музики без супроводу інструментів а capella. Спостерігалося відходження від монотонних канонічних церковних наспівів грецької партитури й орієнтація на поліфонічність (котра набула рівня високої довершеності у творах Й.-С. Баха і Дж.П. Палестріні). Проте характер церковності суворо дотримувався. В Україні вперше було запроваджено жанр церковних концертів партесний хоровий концерт (поліфонічний, розкладений на голосові партії хор, що використовувався як в релігійній, так і в світській музиці). Сильні контрасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її близькою до ораторського мистецтва. Відчуваються ознаки стилю бароко захопити, вразити, зворушити слухача [6, 142]. Теоретичні засади українського церковного багатоголосся узагальнив український композитор, хоровий диригент і педагог Микола Павлович Дилецький ( ), виклавши їх у теоретичному трактаті Граматика музикальна (1677 р.). Трактат став важливим посібником для композиторівтворців партесної музики, а також для співаків-хористів, які її виконували. Він широко використовувався у новостворюваній вітчизняній мережі музичної освіти, сприяв поширенню релятивного способу співу за сольмізаційною системою й техніки композиції партесної музики, закладенню основ нової музичної теорії й естетики. Посібник видано у Смоленську, Вільнюсі та Москві. Донині збереглося понад 20 редакцій. Особливо цінним є український переклад Граматики, видрукований 1723 р. у Санкт-Петербурзі й перевиданий 1970 р. у Києві [8]. Партесна музика другої половини XVII першої половини XVIII ст. позначилася тенденцією переходу від анонімного до фіксованого авторства. Переважна більшість творів хорової партесної музики дійшла до нас як анонімні, проте у Реєстрі нотних зошитів Львівського братства 1697 р., який містить записи партесних творів, відзначені такі композитори, як Микола Дилецький, Симеон Пекалицький, Гавалевич, Колядчин, Чернущин, Бишовський, Тяваровський, Завадовський та ін. У київській колекції партесної музики (знаходиться у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського) засвідчені й такі автори, як Давидович, Феодосій Світлий, Іван Домарацький, Герман Левицький. Деякі твори позначені іменами Миколи, Грицька [13, 290]. 240

243 Важливо зазначити, що церковний спів у духовному житті українців посідає особливе місце: його своєрідність заснована на розумінні людиною православної культури самої сутності музики, дає можливість людині проникнути в той шар буття, що перебуває за межами слів і понять. Музичне виконавство у православних храмах здійснювалось не лише за приписами Отців Церкви, але й по своєму умышлению. Церковні псалмоспіви поєднували у собі горішнє й нижнє, духовне і тілесне, своєрідно примирюючи їх у собі. Цей жанр духовної музики поставав специфічним дзеркалом, в якому тогочасна людина свої душевні порухи й убачала засіб зцілення від душевних недугів [15, 102]. XVII ст., успадкувавши традиції античності, обрало своїм епіграфом: Не знати музики так само ганебно, як і не знати грамоти. Досить конкретну картину системи виховання і місця в ній духовної музики ми знаходимо в пам ятках культури України XVII ст., в описах шкільних установ і звичаїв, інших матеріалах, що стосуються діяльності церковних братств і православних шкіл. В основному це була музика прикладного характеру, яка мала різне призначення: застережно-очищуюче, сакральне, але тут вже і в художньому як засіб емоційно-естетичного впливу. Учні православних братських шкіл співали у церковних хорах, здобуваючи виконанням церковних кантів засоби для існування. Як сказано, у Києво-Могилянській академії з середини XVII ст. існує хорова школа. Хори (академічний та Братського монастиря) нараховували часом понад 300 і більше осіб [12, 145]. Хори існували при Переяславській, Чернігівській, Харківській колегіях [16, 301]. Складовою національної музичної культури козацької доби став музичний театр. Його поява пов язана з розвитком шкільної драми та інтермедії у середині ХVІІ ст. Всі види театральних вистав були занесені в Україну із заходу й увійшли в практику українських братських та інших шкіл. Діапазон шкільного театру дуже широкий: від найпростіших декламацій до складних драм або трагікомедій (п єси великоднього і різдвяного циклу; драматизовані агіографічні легенди; мораліте; історичні трагікомедії, комедійні дійства, в основному побутові сцени тощо). Яскравим прикладом музичного театру став бурсацький концерт дотепні сценки, в яких учасники грали самих себе. Водночас це була пародія на урочистий високий церковний стиль (наприклад, Служба пиворізам і п яницям ). Приземлений зміст у поєднанні з традиційними серйозними формами дванадцятиголосної хорової урочистої композиції створював особливий гумористичний ефект [13; 16, ]. Важливо зазначити, що завдяки гетьмансько-старшинській верстві протягом другої половини XVII XVIII ст. відбувалися українсько-російські культурні зв язки, які сприяли презентації українського музичного мистецтва, зокрема в Росії. Перебуваючи в російських столицях, представники гетьмансько-старшинського середовища підтримували земляцькі контакти з діячами української культури (як духовними, так і світськими), які працювали в Росії; з українськими митцями, які перебували у складі придворних колективів Російської держави (імператора, дворян, 241

244 сановників, духовних осіб), а також придворними бандуристами, співаками та інструменталістами. Адже з підкоренням України російським царатом майже всі видатні українські культурні сили були змушені переходити на службу до Москви. Крім учених і письменників, така сама доля спіткала й музикантів, особливо співаків, яких довгими десятиліттями набирали до царських капел. А запровадження нового (партесного) церковного співу в російських церквах вимагало церковних півчих, обізнаних з українським стилем багатоголосої музики, та й самі твори. Таких висококваліфікованих знавців партесної церковної музики (композиторів, півчих, регентів) московська влада від середини XVII ст. стала імпортувати з України. Вони були церковними півчими, регентами церковних хорів та вчителями партесної музики. Пісенним талантом українців захоплювалися у Петербурзі, де при царському дворі існувала капела хлопчиків, яких щороку набирали из малороссийского народа певчих к дополнению придворного хора. В першій половині XVIII ст. російська імператриця Єлизавета Петрівна утримувала український хор з видатним солістом Полторацьким, що співав і в італійській опері, та бандуристом Григорієм Любистком. Гучну славу в Росії здобули утримувані при царському дворі гусляр В. Трутовський і бандурист Т. Білоградський. Фактично становлення мистецьких центрів у Росії (Придворна імператорська співацька капела, Придворний театр О. Розумовського та ін.) відбувалося за участі українських самородків. Набір українських співаків до Придворної капели в Петербург проводив полковий та сотенний уряд Лівобережної України XVIII ст., що уособлював гетьманську адміністрацію. [2; 16, 304]. До речі, у число набраних попав був і Григорій Сковорода, що два роки перебував у придворній капелі; згодом він компонував музику до власних псалмів [18]. За особистим рескриптом царя Олексія Михайловича до Москви навіть запросили таких знаних композиторів і хормейстерів, як Симеона Пекалицького та Миколу Дилецького [13, ]. Великий вклад у формування національного музичного простору у козацьку добу внесла власне Запорізька Січ. У художньому житті Січі найголовніша роль належала музиці, співу і танцям. Тут була добре розвинута військова музика, в якій особливе місце посідали духові й ударні інструменти: труби, сурми, тулумбаси (литаври), барабани та бубни. Духова музика мала велике значення в походах запорізького війська та при різних урочстостях. Труби, сурми разом з ударними інструментами використовувались як сигнали в походах і боях, при урочистих зустрічах послів, гостей та ін. Труби як суто військовий інструмент згадуються в народних піснях. Кожна мала певне призначення сповіщати про сідлання коней, посадку вершників, вирушення у похід тощо. Очевидно, у Війську Запорізькому існували певні сигнали, які у потрібний час трубачі виконували на своїх інструментах. Загони, що вирушали в похід, повинні були обов язково мати трубачів або сурмачів. До складу полкової музики входили трубачі ( трембачі ), сурмачі, довбиші (литавристи), пищалки [10; 17, ]. 242

245 Крім того, Військо Запорізьке мало й своїх так званих лицедіїв організаторів різноманітних карнавалів, які часто влаштовували запорожці після повернення на Січ з переможного походу. Ці балакуни були душею козака, заспівувачами в їх розвагах. У документах збереглося ім я одного з таких артистів-воїнів полковника Самарської паланки Гната Чмиги [17, ]. Із Запорізькою Січчю пов язана і діяльність кобзарів, які офіційно входили до складу Запорізького Війська і разом з довбишами, сурмачами, трубачами та іншими виконавцями грали козацьку військову музику. Але чи не найважливішим було те, що кобзарі самі брали участь у боях і похоах. Такі воїни носили бандуру поряд із списом або шаблею, не розлучались з нею ні в курені, ні в походах, ні в боях. Загалом кобзарство це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке і загалом духовне досягнення запорозького козацтва. Гра на кобзі чи бандурі стала елементом національного героїко-патріотичного епосу, волелюбної вдачі і чистоти моральних помислів українського народу. У період найбільшої інтенсивності ренесансних впливів у духовному житті України досягає своєї кульмінаційної завершеності український героїчний епос думи та історичні пісні, створювані співцями-кобзарями. Виконуючи у супроводі бандури думи та пісні, оспівуючи героїв визвольної боротьби, кидаючи заклики до повстання, запалюючи на перемогу, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземного панування, кріпосницького гніту. Вони пробуджували і розвивали в українцях національну самосвідомість [11; 20]. Отже, козацькі часи в Україні стали періодом не тільки важливих соціополітичних трансформацій, а також активізації художньо-інтелектуальних процесів, які, зокрема, призвели до створення національного музичного простору. Література 1. Бескорса В. М. Трансформація бароко в художній культурі України XVII XVIII ст. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. мистецтвознав. : спец / В. М. Бескорса ; Харк. держ. акад. культури. Х., с. 2. Горенко-Баранівська Л. І. Гетьмансько-старшинське середовище і культурномузичне життя в Україні другої половини ХVII XVIII ст. : автореф. дис... канд. мистецтвознав : / Л. І. Баранівська ; НАН України ; Ін-т мистецтвознав., фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського. К., с. 3. Горенко-Баранівська Л. І. Гетьмани та козацька старшина як культурно-освітні діячі другої половини XVII XVIII ст. в Україні / Л. І. Горенко-Баранівська // Народна творчість та етнографія. К. : Наук. думка, С Горенко-Баранівська Л. І. Культурна політика Української козацькогетьманської держави другої половини XVІІ XVІІІ cт. (в галузі освіти і культури) / Л. І. Горенко-Баранівська. Культура як українознавство. К. : МЕФ, с. 5. Горенко-Баранівська Л. І. Військова музика Української козацько-гетьманської держави (на прикладі Лубенського полку) / Л. І. Горенко-Баранівська // Архіви України С Григорчук І. С. Духовна музична культура українця кінця XVI XVII ст. під кутом зору музичної практики православної християнської традиції / І. С. Григорчук // Оновлення змісту, методів та організаційних форм художньо-естетичного виховання 243

246 учнівської та студентської молоді : зб. наук. праць ; Наукові записки Рівненського педінституту. Вип. 3. Рівне : Рівнен. держ. педагог. ін-т, 1998 С Грушевський М. С. З історії релігійної думки на Україні // М. С. Грушевський. Духовна Україна : зб. творів. К. : Либідь, с. 8. Дилецький М. П. Граматика музикальна / М. П. Дилецький ; М. М. Гордійчук (ред.), О. С. Цалай-Якименко (підгот.). Фотокопія рукопису 1723 р. К. : Муз. Україна, с. 9. Ляшенко І. Ф. Національне та інтернаціональне в музиці / І. Ф. Ляшенко. К. : Наук. думка, с. 10. Козловська Є. А. Музична культура Запорізької Січі в образотворчому мистецтві України ХVIII початку ХХ століття [Електронний ресурс] / Є. А. Козловська. Режим доступу : Підгорбунський М. А. Кобзарський рух в Україні (XVI XIX ст.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. іст. наук : / М. А. Підгорбунський; Київ. нац. унт культури і мистецтв. К., с. 12. Сірополко С. О. Історія освіти в Україні / С. О. Сірополко / підготував Ю. Вільчинський. 2-ге вид. Л. : Афіша, с. 13. Снитіна В. О. Формування традицій церковної музики в Україні у XVII столітті / В. О. Снитіна // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури : [зб. наук. праць ; вип. ХХVІІ]. К.: Міленіум, с. С Українська культура : лекції за редакцією Дмитра Антоновича / упор. С. В. Ульяновська ; вст. сл. І. М. Дзюби ; перед. слово М. Антоновича : додатки С. В. Ульяновської, В. І. Ульяновського. К. Либідь, с. 15. Уланова С. И. Украинская музыкальная культура XVII ст. (мировоззренческий аспект) / С. И. Уланова. К., с. 16. Хорошун Б. І. Українська та зарубіжна культура: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. Вид. 2-е, перероб. і доп. / Б. І. Хорошун, О. М. Язвінська, О. Ю Сєрова. К. : НТУ, с. 17. Шейко В. М. Історія української культури : навч. посіб. / В. М. Шейко, Л. Г. Тишевська / наук. ред. В. М. Шейко. К. : Кондор, с. 18. Шреєр-Ткаченко О. Григорій Сковорода музикант / Онисія Шреєр-Ткаченко. К. : Муз. Україна, с. 19. Язвінська О. М. Барокове сприйняття української нації / О. М. Язвінська, О. Ю. Сєрова // Нові дослідження пам яток козацької доби в Україні : зб. наук. ст. у двох част. Вип. 20. Част. 1. К. : Центр пам яткознавства НАНУ і УТОПІК, с. С Язвінська О. М. Історичні пісні та думи унікальне явище літературного процесу в Україні часів козаччини / О. М. Язвінська // Нові дослідження пам яток козацької доби в Україні : зб. наук. ст. Вип. 18. К. : Центр пам яткознавства НАНУ і УТОПІК, с. С Язвінська О.М. Формування вітчизняної вищої освіти в козацьку добу / О. М. Язвінська // Нові дослідження пам яток козацької доби в Україні : зб. наук. ст. Вип. 17. К. : Центр пам яткознавства НАНУ і УТОПІК, С

247 Марина Хармак (Батурин), науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» Військова музика - гвардія гетьманського уряду На території України військова музика зароджується у козацькому середовищі наприкінці XVI ст. На Січі, за даними українського історика І.Крип якевича, в одному полку з 500 вояків був 1 трубач, 1 сурмач і 1 довбуш. Бубни або литаври, які належали до військових клейнодів, використовувалися в особливих випадках. Приміром, збір козаків на раду або винесення військового прапора. У воєнних походах і вартовій службі важливу роль відігравали трубачі: трубили тревогу, повідомляли полки про небезпеку, подавали різні сигнали-оповіщення [1, 253]. З утворенням козацько-гетьманської держави відповідно до територіально-полкового устрою була створена мережа полкових військових музикантів, службова діяльність яких включала сигнальну службу та участь в церемоніалах. Полкові музики підпорядковувалися полковому уряду і належали до розряду полкових військових служителів [2, 20-28]. Наприкінці XVII ст. при вищих урядових установах з являються наймані професійні надвірні гетьманські служби жолдацька сторожа, надвірна компанійська сторожа і музика військова або генеральна військова музика, тобто державна, гетьманська [3, ]. Діяльність служителів військової музики, належала до репрезентативної сфери суспільно-політичного та культурномузичного життя держави, була основою військового церемоніалу [4, 3]. Історик А. Востоков у своєму дослідженні згадує, що під час прийому російського посольства у Батурині гетьманом І. Мазепою 1688 р. посла разом з гетьманом зустрічала генеральна старшина і військовий оркестр [5, 202]. У липні 1706 р. вперше відвідав Київ російський цар Петро I, якого зустрічали "при игрании музыки войсковой" [6, ]. Військовий оркестр очолював старший трубач, або атаман трубецкой. Складався він з невеликої кількості учасників, що грали на трубах, сурмах, валторнах, гобоях, іноді до них додавались ударні інструменти литаври й бубни [4, 3]. З ревізійної книги 1723 р. можна довідатися, що музика войсковая складалася із семи осіб : чотирьох тренбачей, одного довбиша і двох пищалок [7, 293]. З опису міста Батурина 1726 р., який був здійснений через вісімнадцять років після розорення міста князем О.Меншиковим, дізнаємося, що за указом гетьмана Івана Скоропадського у передмісті колишньої столиці «поселились вновь» старшина ратушна, війт, бурмістр, а також оселилися «въ старых домах на своихъ местах» залишки цехових об'єднань, серед яких зустрічаємо й «цех музикантов - 6 дворов: Дороша Павленка, Миско Скрипки, Пилипа Гребенниченко, Панка Демиденка, Демида Старого та Хведора Шевченка [8, 76]. Можемо припустити, що штат військової музики поповнювався випускниками Канцелярського куреня, що був заснований при Генеральній 245

248 Військовій Канцелярії і функціонував у гетьманській столиці Батурині. Адже, за даними дослідника Ю. Іванченка, слухачі вищого навчального закладу вивчали, окрім іноземних мов, юриспруденції, фінансовоекономічних наук, військову музику та хорове мистецтво [9, 289]. Військові музики, як гвардія гетьманського уряду, користувалися гетьманськими пільгами. Подвір'я, в яких вони мешкали, на рівні з дворами полкової та сотенної старшини, а також працівників полкової канцелярії, належали до вільних, тобто звільнялися від "общенароднихъ повинностей и податковъ" [7, ]. Серед військових музикантів були й такі, що отримували ранги старшинських посад за особливі заслуги. Так, у Відомості Рум янцевського опису 1766 р. зареєстрований абшитований значковий товариш Хома Трембач, очевидно, колишній військовий музикант [10, 84]. Військова музика та артилерія, відповідно до універсалів гетьмана Д. Многогрішного, І. Самойловича, до 1708 р. утримувалась на грошові збори з села Нові Млини та його присілків: Пекарьова, Кнутів, Костирьова, Рижків [7, ]. А жителі м. Варви Прилуцького полку «на ратушъ никакихъ денежныхь и хлебныхъ поборовъ не платили, только за гетмановъ бывшихъ Мазепи и Скоропадского поборъ былъ на гетманскую музику»[4, 3]. Мистецтвознавець Л. Баранівська у своїх працях пише, що служба музикантів прирівнювалась до військової. Тому ми можемо зробити припущення, що на її утримання йшла та сама кількість провіанту, що й на звичайні військові потреби. З відомості річного провіанту на військові потреби по Лубенському полку за часів гетьманування І. Мазепи в рік на расходы войсковые продуктов требовалось: овса мерок полтринадцати, житного борошна мерок дванадцять, пшеничного борошна мерок шесть, гречаного борошна мерок чотири, меду четире пуда, горелки четиреста кварт, сира чотири дежки, масла четире фаски, лою каменей пять, кабанов полтретянадцать, капусти и огирков кадовб, две бочки риби солоной.. [11, 700]. Згідно звітів Генеральної канцелярії 1722 р., за роки гетьманування І. Мазепи на музику військову давалося на рік: грошей по 40 талярів на людину, а на всіх 8 осіб 8 рублів, і по 2 рублі на кожужхи. Окремою статтею передбачалося диференційоване жалування, а саме: рядовим музикантам барва, сукно, локтевий крун добрий, мосулбес и по рублю грошей, а атаману трембачному і сурмачу особливо барва тонкая и по пол косяка лудану и по 8 копеек грошей [3, 278]. Одяг служителів військової музики, як зазначає історик Є. Славутич, був подібним до вбрання караульних жолдаків, що також належали до гетьманської гвардії і були, як і військові музики, найближчими до гетьмана військовими служителями. Дослідник української старовини М. Сементовський дає детальний опис зовнішніх атрибутів караульних жолдаків: із верхнего каптана синего сукна, с красным откидным воротником и такими же обшлагами, подкафтанья красного также суконного, шаровар яркого цвета по большей части светло-зеленых или оранжевых и черной высокой меховой шапки с красным верхом [12, 18]. 246

249 Даний опис речей цілком відповідає побутовим реаліям того часу. Комбінація синього і червоного кольорів мундиру була кольором гетьманської лівреї, тобто відповідала гербовим барвам гетьмана. Тому цілком правдоподібно вважати описаний одяг амуніцією військових музик. Оскільки форма відіграє важливу комунікативну роль, то даний опис демонструє належність служителів музики військової до протекції гетьманського уряду. А номенклатура тканини в службовому гардеробі військових музик є свідченням певного посадового і соціального статусу. Перебуваючи при гетьманському уряді, військова музика супроводжувала гетьмана під час його дипломатичних зустрічей. В історичних джерелах згадуються поїздки гетьмана до Москви. У 1689 р. під час поїздки до столиці Московської держави гетьмана супроводжували вісім гетьманських «дворян», а також 70 дворових людей, 50 драгунів та музиканти: 10 трубачів та 5 музикантів [13, 324]. У 1705 р. з гетьманом до Москви їхав численний почет на 200 підводах. Крім генеральної старшини і полковників з їх слугами, при І.Мазепі знаходилися канцелярист, конюший, аптекар, лікар, дворяни, дворецький, покоєві слуги, скарбник, челядник і музиканти [13, 324]. Як відомо, у 1708 р. відбувалася дипломатична зустріч гетьмана І.Мазепи зі шведським королем Карлом XII. Її описує історіограф шведського короля Г. Адлерфельд: «29 октября Мазепа явился к Королю с Генеральними: обозным, судьей, писарем, асаулами и несколькими полковниками. Перед ним несли бунчук и булаву. Он произнес речь на латинском языке». Далі продовжує очевидець, що після завершення переговорів «гетьман уехал на свою квартиру; когда он сел на коня, заиграли на трубах и его свита проводила его до места» [14, ]. Військова музика супроводжувала й обряд поховання гетьмана І. Мазепи: «впереди музыканты играли марш погребальный; за ними штабофицер нес Гетманскую булаву; шесть белых коней везли на древнях гроб, окруженный козаками, с обнаженными саблями; за гробом шли козаки, заглушая музыку рыданиями; рядовые, с опущенными знаменами, с опрокинутыми ружьями, шли позади» [14, 505]. Отже, наприкінці XVII - на початку XVIII ст. створилися сприятливі умови для розвитку військової музики, функціонування якої належало до етикету гетьмана та урядової старшини. Ці військово-музичні інституції набули політичного значення у веденні офіційного церемоніалу у тогочасній Україні, підкреслювали велич і престиж гетьманської влади. Література 1. Крипякевич І. Історія Українського війська: Запорізьке військо. Ч. 2. Львів, Богданов В.О. Службова діяльність та репертуар полкової музики лівобережного козацтва в Україні (друга половина ХVІІ 80-ті рр. ХVІІІст.) // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Мистецтвознавство. Архітектура. Харків, Славутич Є. Службовий одяг і мундирне забезпечення військової музики в 247

250 Лівобрежній Україні // Спеціальні історичні дисципліни: питанння теорії та методики. 13. К., Романовский В. З історії розвитку духових оркестрів в Україні: XVII XXI століть К., Востоков А. Посольство Шакловитого к Мазепе в 1688 году // Киевская старина. Т.29. К., Горенко Л. Військова музика Лівобережної України XVII-XVIII століть в особах та постатях // Проблеми людини Т.17. К., Лазаревский А. Описание старой Малороссии: Материалы для истории заселения, землевладения и управления. Т.2. К., Мазепина книга / Упор. та вступна стаття І. Ситого Чернігів, Іванченко Ю. Київ - як мистецький Атеней XVII XVIII століть // Мистецтвознавство України. 10. К., Лазаревский А. Исторические очерки Полтавской Лубенщины XVII XVIII вв. // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. Кн.XI К., Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / упор. Павленко С. К., Сементовский Н. Старина Малороссийская, Запорожскя и Донская. СПб., Харлампович К. Малороссійское влияние на великорусскую церковную жизнь. Т 1. Казань, Маркевич М. История Малороссии. Т.2. М., Олександр Пашковський (Київ), аспірант Центру пам яткознавства НАН України і УТОПІК Дримби XIII початку XVII ст. за археологічними знахідками Досить часто в процесі археологічних досліджень трапляються знахідки, які важко атрибутувати, чи які довгий час інтерпретують неправильно. Це в повній мірі стосується залізних дримб/варганів, що губляться серед інших віднайдених дослідниками старожитностей, бо зазвичай мають неприглядний вигляд, подібний до деформованого залізного дроту. Ця стаття покликана привернути увагу археологів до цієї унікальної категорії знахідок, яка несправедливо ігнорується. У вітчизняній науковій археоло-гічній літературі дримба, як елемент національної історії і культури, не була предметом ґрунтов-ного дослідження. Як правило, окремі зна-хідки були лишень введені до наукового обігу серед масиву іншого археоло-гічного матеріалу. Втім, О. Белько [1, 65-67] та О. Брель [3, ] присвятили свої публікації виключно атрибутуванню поодиноких артефактів з описом їх місця в матеріальній культурі. Такі російські дослідники як Б.А. Колчин [8, ], В.І. Повєткін [11, 185] зупинялись на варгані як елементі ковальства та музичної культури Русі. Серед останніх досліджень привертає увагу публікація Т.А. Щукіної [16, ], в якій здійснена спроба систематизувати та датувати колекцію варганів з краєзнавчого музея м. Псков.

251 На нашу думку, найбільших успіхів у вивченні варганів досягли представники європейської історичної науки, зокрема Майкл Райт [19, 49-55] автор різноманітних розвідок з історії варгану по всьому світу та Джермунд Коллтвейт [17; 18, 42-61] Рис. 1. Карта України з позначеними місцями археологічних знахідок варганів автор ґрунтовної монографії, що найповніше та різнобічно розглядає варгани в контексті археології Європи. В сучасному українському музикознавстві та й в суспільній думці, загалом, побутує стереотип про поширення дримби лише на теренах Карпатського регіону, і то в якості жіночого інструменту. В науковій та популярній літературі зустрічається думка, що дримби невеликого розміру призначалися виключно для дітей. В ході нашого дослідження спробуємо з ясувати, чи відповідають ці твердження дійсності. Дримба (варган) язичково-щипковий музичний інструмент, який досі не можна впевнено віднести до однієї з груп ідіофонів (самозвучних) чи аерофонів (духових). Ця полеміка триває понад сто років, як серед українських вчених, так і в світі загалом [5, 47-49; 15, 49-50]. Інструмент складається з корпусу (рамки), який має кільце (підківку) та скобель, на якому розрізняють зовнішні і внутрішні щічки. До центру підківки кріпиться язичок (міндик), зігнутий під кутом 90 і більше, за межами рамки (коліно) і, як правило, закручений на кінці (кінчик) у вигляді гачечка або петельки. В останньому випадку утворений отвір у кінчику іноді заливається оловом чи свинцем, що впливає на частоту коливань язичка, таким чином змінюючи висоту основного тону. Рамка виковувалася із заліза, проте в Європі відомі литі мідні варгани. Центр підківки надпилювався і туди вставлявся стальний язичок, який потім приклепувався. Відомі й інші способи кріплення язичка: за допомогою спеціального отвору в підківці, заклепкою, окремою пластиною, але вони досить рідкісні на території України, практично не зустрічаються. При грі варган тісно притискається зовнішніми щічками до передніх верхніх і нижніх зубів. Звук видобувається за допомогою удару-щипка по кінчику сталевого язичка, а за допомогою дихання, зміни положень язика, губ, щік, гортані змінюється звучання. 249

252 Існують різні версії походження назви «варган». Згідно з першою, від грецької οργαυου органон, інструмент. Інша версія говорить про походження від старослов янського слова «варги» уста. Ми схиляємось до останнього твердження, оскільки в більшості європейських мов у назві інструмента присутні корені, що позначають частину обличчя, задіяну при грі на варгані (губи, рот, зуби, щелепа). Крім того, найімовірніше, саме слово «варган» використовувалось аж до пізнього середньовіччя, на зміну якому приходить «дримба», зафіксоване в різних варіантах у жителів Карпатського регіону: «дримба» (гуцули), «дромба» (верховинці), «дрімля» (бойки). Оскільки, нині в центральних і східних регіонах України частіше вживають назву «варган», ми будемо використовувати обидва синоніми [15, 48]. Походження та рання історія дримби залишаються невідомими. Імовірно, це дуже стародавній інструмент. Найсміливіші припущення відносять зародження варгану до пізнього палеоліту мезоліту і пов язують з появою луку, яким могли користуватись як дримбою, де тятива відіграє функцію язичка. На підтвердження цього маємо етнографічні приклади награвань якутів на тятиві лука. В будь-якому випадку середньовічній металевій дримбі, що виникла з розвитком ковальства, передував інструмент, виготовлений з органічних матеріалів (кістки, дерева). Подібні варгани й досі використовуються жителями Східної та Південно-Східної Азії. В Європі найраніші знахідки датуються IX-X ст. (наприклад, поселення Екимауци в Молдові), а найширше побутування інструменту триває в XIII XVIII ст. [17, 4; 19, 49-50]. На території України нам вдалось виявити вісім археологічно зафіксованих дримб: дві з Глухова, одну з Галичини, дві з Чигиринщини і три з Полтавщини. Розглянемо їх в хронологічному порядку та порівняємо інструменти різного часу і з різних регіонів України між собою (Рис. 1). 250 Рис. 2. Варгани з території України: 1 XIII ст., м. Глухів; 2 XIII XVIII ст., м. Глухів; 3 XV XVI ст., м. Львів; 4 XVII ст., с. Медведівка Чигиринського р-ну Черкаської обл.; 5 XVII ст., Більське городище, Полтавська обл.; 6,7 XVII ст., с. Засулля Лубенського р-ну Полтавської обл.; 8 кінець XVII XVIII ст., с. Рацеве Чигиринського р-ну Черкаської обл.

253 1. Найдавніша знахідка датується XIII ст. з м. Глухова, розкопки Звагельського В.Б., Приймака В.В. у 1991 р. [2, 21; 6, 6]. Нині належить до фонду Глухівського краєзнавчого музею під номером КН-587/М-238 та експонується. Розміри варгану мм. Добрий стан збереженості дозволяє простежити конструктивні особливості та фрагмент язичка. Рамка залізна, кована, скобель у перетині ромбовидний. Підківка круглої форми (Рис. 2, 1). 2. Варган з основного фонду НЗ «Глухів» номер 1246кн/р-270. Випадкова знахідка 2008 р. з центральної частини м. Глухів. Відреставрована. Нині знаходиться в експозиції Музею археології. Оскільки ця знахідка не має чіткої прив язки, поганий стан збереженості, її можна датувати досить широко: XIII XVIII ст. Розміри дримби мм. Корпус викований із заліза, помітне місце приклепування язичка. Підківка овальної форми (Рис. 2, 2). 3. Дримба знайдена в ході рятівних розкопок в 1997 р. у м. Львові за адресою: площа Старий Ринок, 7 до вул. Б.Хмельницького, 12 [9, 81, 154]. Інструмент виявлений в об єкті середньовічній майстерні з обробки шкіри, і, відповідно, датований XV XVI ст. Розміри мм. Викована з ромбовидного у перетині, тонкого залізного дроту. Підківка овальної форми, на зовнішній стороні якої викарбуваний знак-тавро мануфактури (Рис. 2, 3). На наш погляд, це свідчить про імпортне походження цього інструменту та його виготовлення на теренах Західної Європи, найімовірніше Німеччини, де характерні подібні мануфактурні знаки на варганах [16, 86-88]. 4. Варган зафіксований під час археологічних розвідок у 2009 р. у с. Медведівка Чигиринського району Черкаської області [10, ]. Інструмент виявлено при шурфуванні козацького городища XVII XVIII ст., в шарі in situ XVII ст. Знахідка була сильно пошкоджена корозією та потребувала негайної реставрації. Після виконаної реставрації фрагмент язичка було втрачено. Розміри мм. Дримбу було виготовлено з кутого тонкого залізного дроту, інші конструктивні особливості, через великий ступінь окислення встановити не вдалося. Підківка овальної форми, дещо товстіша за решту рамки (Рис. 2, 4). 5. Дримба знайдена під час дослідження селітроварницького стану XVII ст. на Більському городищі в уроч. Поле 2-ї бригади. Експедиція працювала у 2009 р. під керівництвом О.Б. Супруненка. Розміри знахідки мм. Дримба викувана із заліза, помітне заглиблення для кріплення язичка. Рамка ромбовидна в перерізі, кільце овальної форми (Рис. 2, 5). 6, 7. Відразу дві дримби було віднайдено О.В. Сидоренком під час розвідок біля с. Засулля Лубенського району Полтавської області [1, 65-67; 12, 88; 13, 90], а саме в лівобережній заплаві р. Сула, в уроч. Лящівка колишній козацький хутір Коса (Острів). Ці варгани належать до XVII ст., що підтверджується супутніми датуючими матеріалами. Розміри знахідок мм та мм. Вони також виготовлені із заліза, мають ромбовидний у перетині корпус та круглі підківки. Помітні сліди приклепаного язичка (Рис. 2, 6-7). 251

254 8. Дримба знайдена під час розвідки співробітників НІКЗ Чигирин у квітні 2010 р. на правому березі Кременчуцького водосховища між сс. Рацеве та Тіньки Чигиринського району Черкаської області у відвалі ями злодіїв-скарбошукачів. Оскільки варган виявлено на розмитій пам ятці пізнього середньовіччя ранньомодерного часу (старе село) та судячи з супутніх фрагментів кераміки, його можна датувати рубежем XVII XVIII ст. Знахідка була відреставрована, і її розміри становлять мм [3, ]. Рамка викувана з ромбоподібного у перетині залізного дроту. В центрі овального кільця ледь помітний слід від язичка, що був приклепаний (Рис. 2, 8). Для остаточних висновків беремо до уваги результати докторської дисертації Дж. Коллтвейта «Варгани в археології Європи» (Оксфорд, 2006), що ґрунтується на 850 європейських знахідках. Він розробив типологічну систему для встановлення відносного віку варганів, знайдених в Європі, одною з основних тез якої є те, що древні інструменти були видовжені та з вузькою підківкою, а з часом підківка стає все більш акцентованою, в той час, як скобель вкорочувався [17, 48-74]. Типологію Колвейта можна взяти за правило при типологізації, атрибутуванні та датуванні. Але як і будь-яке правило, воно має певну кількість винятків, на що неодмінно потрібно зважати. Зокрема, описані Дж. Колвейтом тенденції не чітко помітні на українському матеріалі через його невелику кількість та, імовірно, місцеве поодиноке кустарне виробництво, за якого форма виробу залежала не від певних стандартів, а від власних уподобань майстра. Щодо варгану з НЗ «Глухів», то, на нашу думку, його датування можна поточнити, звузивши до XVI початку XVIII ст., оскільки інструмент має широку підківку та короткий скобель. Таким чином, археологічні знахідки, зосереджені у Наддніпрянщині та Сіверщині, руйнують стереотип про дримбу як музичний інструмент суто Карпатського регіону. Дримби невеликі за розміром не можна вважати дитячими, оскільки це не впливає на зручність інструменту, а вкорочення скобеля є еволюційною складовою. Знахідки ж варганів на території військових (козацьке укріплення в с. Медведівка), ремісничих (майстерня у Львові), промислових (селітроварний стан на Більському городищі) об єктів доводить використання інструменту саме чоловіками. У майбутньому перспективними для дослідження залишаються причини зникнення дримби з території Центральної та Східної України та пошук нових, не введених до наукового обігу, варганів для їх подальшого дослідження. Література 1. Белько О. Знахідки з Лубенщини // Нові дослідження козацької доби в Україні. Збірка наукових статей. Вип. 8. К., С Бєлашов В.І. Глухів столиця гетьманської і Лівобережної України / В.І. Бєлашов. Глухів, с. С Брель О.В. Нові надходження до фондів НІКЗ «Чигирин». Музичний інструмент дримба // Могилянські читання Збірник наукових праць. К., С

255 4. Глухівськй міський краєзнавчий музей. - КН-587/М Гуменюк А.І. Українські народні музичні інструменти. К.: Наукова думка, С Звагельский В., Приймак В., Бєлашов В. Давньоруський Глухів. Глухів, С Кирпичников А.Н. Древний Орешек. Историко-археологические очерки о городе-крепости в истоке Невы. Л.: Наука, С. 4. Рис. 28,2. 8. Колчин Б.А. Железообрабатывающее ремесло Новгорода Великого / Б.А. Колчин // МИА. Ленинград-Москва: Изд-во АН СССР, С Мацкевий Л. Археологічні пам ятки Львова. Львів: Логос, с. С. 81, Пашковський О. Козацька цитадель XVII XVIII ст. у с. Медведівка на Чигиринщині // Воєнна історія Середньої Наддніпрянщини. Збірник наукових праць. К., С Поветкин В.И. Музыкальные инструменты // Древняя Русь. Быт и культура. М.: «Наука», с. С Сидоренко О.В., Коваленко О.В. Деякі риси матеріальної культури навкололубенських слобід XVII-XVIII ст. (за матеріалами хутора Острів) // Археологічний літопис Лівобережної України С Сидоренко О.В. Пам ятки археології в околицях Лубенського Засулля // Полтавський археологічний збірник 1999 (до 1100-ліття м. Полтави за результатами археологічних досліджень): Збірник наукових праць. Полтава: Археологія, С Супруненко О.Б., Шерстюк В.В., Пуголовок Ю.О. Селітроварницький стан на Більському городищі. Київ, с. 15. Черкаський Л.М. Українські народні музичні інструменти. Навчальний посібник. К.: ДАККіМ, с. С Щукина Т.А. Варганы из археологических коллекций Псковского музея // Позднесредневековый город III: археология и история. Материалы III Всероссийского семинара. Ноябрь 2009 г. / Под ред. А.М. Воронцова, И.Г. Бурцева. Тула, с. С Kolltveit G. Jew s harps in European Archeology. Oxford, Kolltveit G. Jew s harps in European Archeology // 2009 Yearbook for traditional music Vol. 41. P Wright M. The Search for the Origins of the Jew s Harp // The silk road. Vol. 2. Num. 2 (December 2004). P Богдан Сегін (Київ), член Національної спілки композиторів України, директор Міжнародного форуму Музика молодих, художній керівник Київських міжнародних майстер-класів нової музики COURSE Фестивально-видовищні традиції Запорозької Січі Стаття присвячена висвітленню традиційних елементів козацької видовищної та святково-розважальної культури у контексті становлення сучасного музично-фестивального простору в Україні. Ключові слова: бойовий гопак, військова музика, гетьмансько-старшинське середовище, Запорозька Січ, музичні інструменти, фестиваль, дозвіллєво-розважальна культура. 253

256 В статье представлены традиционные элементы казацкой зрелищной и празднично-развлекательной культуры в контексте становлення современного музыкально-фестивального пространства в Украине. Ключевые слова: боевой гопак, военная музыка, гетманско-старшинская среда, Запорожская Сечь, музыкальные инструменты, фестиваль, развлекательная культура. In this article the traditional elements of cosak s celebratory-entertaining culture іn a context of formation of the modern musically-festival area in Ukraine are examined. Key words: battle hоpak, entertaining culture, hetman s entourage, military music, musical instruments, festival, Zaporozka Sich. Постановка проблеми. Фестивальна традиція сягає глибини століть, має давню історію, яка внаслідок тривалої еволюції набула форми культурно-мистецького явища найрізноманітніших видів і спрямувань. Фестиваль (від лат. festivitas) це поняття, що означає суспільні збори, які відбувалися для того, щоб відсвяткувати якусь подію або щось відзначити, комусь подякувати. Такі події мали спочатку обрядову природу і були тісно пов язані з міфологічними, релігійними та етнічними традиціями. Від найдавніших часів на фестивалях застосовували музику, часто в поєднанні із драмою [18]. Надзвичайне поширення музичного фестивального руху стало однією з головних ознак сучасного соціокультурного простору України. Фестивалі як форма існування музичного мистецтва (альтернативна до сезонних концертів) утворили свого роду календар новітніх українських свят або, за визначенням вітчизняної дослідниці Олени Дьячкової, своєрідне фестивальне коло [9]. Сучасний музичний фестиваль, який часто охоплює й інші форми мистецтва, переріс у незалежну культурну подію. Проте можна виявити ознаки стародавнього ритуалу, який властивий способові його святкування в місті чи державі, у політичній чи релігійній філософії, що стосується живої чи історичної особи. У контексті вищеcказаного, важливого значення набуває дослідження видовищних і святково-розважальних традицій Запорозької Січі, де складалася і розвивалася культура, що виходила з українських генетичних духовних джерел, глибоких традицій українського народу. Адже запорозьке козацтво протягом трьох століть, по суті, визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Висока і розвинута культура Січі домінувала тут у XVI XVIII ст. і справляла величезний вплив на формування національної самосвідомості українського народу. Ступінь розробленості проблеми. В українському мистецтвознавстві та українознавстві проведені певні наукові розвідки стосовно музичного мистецтва Запорозької Січі. Серед авторів можна назвати такі знані імена, як О. Апанович Н. Герасимова-Персидська, Л. Горенко-Баранівська, О. Гуржій, В. Іванов, Л. Корній, П. Круль, П. Куліш, І. Огієнко, І. Пуха, Г. Разумцева, Ю. Фігурний, О. Цалай-Якименко, Т. Чухліб, В. Шейко, О. Шреєр-Ткаченко, І. Юдкіна, Д. Яворницький, Ю. Ясиновський та ін. 254

257 Проте дослідники не ставили за мету розглядати усталені елементи козацької видовищної та святково-розважальної культури як підвалини майбутнього музично-фестивального руху в Україні. Об єктом дослідження виступає аналіз концептуальних проблем процесу формування традицій видовищної та святково-розважальної культури Запорозької Січі. Предмет дослідження тенденції і закономірності, виявлені у процесі появи усталених елементів козацької видовищної та святково-розважальної культури. Мета роботи. У даній статті автор ставить за мету здійснити аналіз концептуальних проблем процесу формування усталених традицій козацької видовищної та святково-розважальної культури в контексті становлення сучасного музично-фестивального простору в Україні. Наукова новизна отриманих результатів дослідження полягає в узагальненні концептуальних проблем реконструкції процесу формування традицій видовищної та святково-розважальної культури Запорозької Січі в контексті становлення сучасного музично-фестивального простору в Україні. Основний зміст роботи. У художньому житті Запорозької Січі, як свідчить Дмитро Яворницький, найголовніша роль належала музиці, співу і танцям. Українські козаки в годину війни були воїнами, у мирний час поетами й музиками, писав він. Запорожці дуже любили і поспівати, і пограти, і потанцювати козачка. Грали запорожці на усіляких музичних інструментах кобзах, лірах, скрипках, ваганах, басах, цимбалах, кобзах, сопілках: одне слово, що в руки попаде, на тому і грали [10, 141]. Про багатогранність духовного життя запорожців свідчить й Олена Апанович: Серед запорожців часто зустрічалися талановиті співці і музиканти, поети і танцюристи. Гопак і метелиця народилися на Запорожжі, як і деякі інші танці. Тут був і вертепний театр. Створені козаками думи і пісні ще й тепер викликають захоплення. Визначне явище громадського і духовного життя запорожців кобзарство [1, 17]. З-поміж усіх музичних інструментів найпоширенішим і найулюбленішим у козаків була кобза (по-тюркськи кобиз, кабиз, кобоз ). Немає сумніву, що її було завезено зі Сходу. Потрапивши до Запорожжя, кобза на новій батьківщині значно змінилася. Запорозька кобза це досить складний музичний інструмент, котрий зовсім відрізняється як від панського торбана, так і від жебрацької ліри. Вона складається з деки, круглого голосника-резонатора, овального широкого низу, короткої ручки (грифа), увінчаної шийкою із загином у лівий бік; має 12 струн, з-поміж котрих шість власне струни, а решта приструнки. Частина струн кишкові, частина сухозлотиці (обмотані канителлю) [17, ]. Козаки майже всі вміли грати на кобзах і дуже її шанували. Кобзу, як вважали козаки, вигадав сам бог та його святі. Для самотнього запорожця, який часто поневірявся по безлюдних степах не маючи можливості протягом багатьох днів нікому й слова промовити, кобза була щирим другом, дружиною вірною, якій він звіряв свої думи, на якій він проганяв свою тугу. 255

258 Що ж до ліри (або релі, як її називали сліпці-українці), то це закритий дерев яний, завдовжки менше аршина, ящик із прилаштованими до валика і захованими всередині ящика струнами, котрі приводяться в рух залізною ручкою, що стирчить з переднього краю ящика, та завдяки клапанам, прилаштованим збоку [10, 142]. Серед найулюбленіших музичних інструментів запорожців постійно фігурує також бандура щипковий музичний лютнеподібний інструмент. Бандура відома в Україні з ХV ст., а у ХVІІІ ст. витісняє кобзу, часто запозичивши її назву. В контексті цього Пантелеймон Куліш відзначав, що у козацьку добу у козацькому середовищі бандура перетворилась на загальновживаний інструмент, притаманний козацькому характеру і властивий для вираження козацьких почуттів [12, 188]. Музичні інструменти у житті запорожців мали ще декілька важливих функцій. По-перше, гра на них була однією зі складових презентації війська і підтримки бойового духу у поході. Потрібно зазначити, діяльність військових музикантів мала вагоме значення не лише для Січі. У культурномузичному просторі українського суспільства другої половини XVII XVIII ст. значне місце посідали військово-музичні інституції, створені українськими гетьманами та полковою старшиною для обслуговування державних регламентів, представництва та побуту в умовах тогочасного українського суспільства. Військова музика функціювала в усіх десяти полках Лівобережної України, а також була у складі найманих (охочекомонних, компанійських) військ. Ця музика мала визначений кількісний та інструментальний склад, специфіку комплектування виконавцями, форми навчання та відповідний музичний репертуар. Залежно від завдань і умов застосування, визначилися основні різновиди української військової музики другої половини XVII XVIII ст.: офіційноцеремоніальна, службово-стройова, сигнальна (фанфарна), розважальна (побутова), концертна військова музика [5, 10] Інструменти, що використовувалися у полковій музиці Запорожжя, були досить різноманітні. Це і тарілки, що на той період вже мало побутували у народному музичному побуті, і труби, і бубни, що, як й інші ударні інструменти, широко застосовувались і розвивалися протягом століть у війську та входили також до полкової музики пізніших часів. Серед архівних матеріалів Запорозької Січі кінця XVII ст. зустрічаються згадки про бубни як необхідну приналежність війська. До складу полкової військової музики середини XVII першої половини XVIII ст. належали: трубачі (трембачи або тренбачи), які грали на трубах; сурмачі (грали на сурмах), довбиш ( летаврщикъ або литаврщик ) та виконавці, які грали на пищавках ( пищалі ). У середині XVIII ст. (за матеріалами Румянцевського опису 1766 р.) до складу полкової військової музики входили трубачі, валторністи, гобоїсти, виконавці на народних інструментах, солісти, а також особливий тип військових кобзарів, бандуристів і трубачів, які були 256

259 сліпими. Очолював полкових музикантів старший музикант ( атаман трубецкой ), який також був виконавцем, найчастіше трембачем [4, 179]. Під час розквіту козацько-гетьманської держави за підтримки уряду склалися сприятливі умови для розвитку вокальної культури і підготовки фахівців у галузі музичного мистецтва. Гетьмани та козацька старшина активно співробітничали з навчальними закладами, які готували музикантів. Тим більше, що серед запорожців були й таки, що здобули освіту у Києво- Могилянській академії і навіть у західноєвропейських університетах [1, 17]. Так, провідними осередками музичної освіти тієї пори були Києво- Могилянська академія (1632 р.) та Глухівська співоча школа (1730 р.). Музично-педагогічними центрами стають також Чернігівський (1700 p.), Харківський (1726 p.), Переяславський колегіуми (1738 р.). Музика і спів були у переліку обов язкових дисциплін таких освітніх закладів, як канцелярський курінь та полкові школи, підпорядковані Генеральній військовій канцелярії. В них навчалися діти переважно з козацьких родин. Під патронатом гетьманату розгорнулася діяльність однієї з найдавніших спеціалізованих закладів Січової співацької школи, яка діяла з останньої чверті XVII ст. до 1775 р. Очолювали й проводили навчальну роботу уставники Києво-Межигірського монастиря, протекцію яким надавали козацькі гетьмани. Школа мала два відділення: співацьке та загальної грамоти. На першому готували фахівців співу для церковних хорів, на другому вивчали загальноосвітні предмети, військову справу й, очевидно, військову музику. Значну матеріальну допомогу січовій школі надавало запорозьке військо, від якого надходили провіант, одяг, паливо, гроші, військові трофеї [6, 49 57]. Професійним навчальним закладам надавалася гетьманська підтримка. Так, кошовий І. Сірко та гетьман Д. Многогрішний підтримували Січову співацьку школу на Запорожжі, гетьмани І. Скоропадський, П. Полуботок, Д. Апостол та ін. Глухівську музичну школу. Тому серед січових музикантів були не лише аматори, а й професіонали, частина з яких здобувала освіту за межами Запорожжя; частина ж використовувала можливість вивчати музичне мистецтво безпосередньо у самій Січі. Звісно, це зумовлювало специфіку освіти музичні школи, що існували на Запорожжі, поруч із загальноосвітніми по всіх паланках, основну увагу приділяли духовному хоровому співу та військовій музиці [5, 15]. У середовищі запорозького козацтва закладалися елементи національної видовищної та святково-розважальної культури. Особливо яскраво вони виявлялись у свята, під час розваг, усталених церемоній та ін. Так, серед зими найважливішими святами вважали дні Андрія Первозванного, святих Варвари і Миколая, Свят-Вечір, Різдво Христове, Щедрий вечір, Водохреще тощо; навесні Срітення, Масляну, Обретіння, Сорок святих, Теплого Олекси, Вербну неділю, Великдень; влітку день св. Юрія, Миколи- Чудотворця, Зелені свята, свято Івана Купала, Петра і Павла; восени 257

260 пророка Іллі, Маковія тощо. Головним святом на Запорожжі було свято Покрови 1 жовтня (новий стиль 14 жовтня) [8, 188]. Військо Запорозьке мало й своїх так званих лицедіїв організаторів різноманітних карнавалів, які часто влаштовували запорожці після повернення на Січ з переможного походу. Ці балакуни були душею козака, заспівувачами в їх розвагах. У документах збереглося ім я одного з таких артистів-воїнів полковника Самарської паланки Гната Чмиги [16, 102]. Як свідчить Дмитро Яворницький, особливо велика веселість бувала у козаків після повернення з військових походів. Прибувши на Січ, козаки упродовж кількох днів ходили вулицями, тешились непрестанными арматными и мушкетными громами, весело гуляли и подливали, водили за собою величезний натовп музикантів і січових півчих-школярів, скрізь розповідали про свої військові подвиги і успіхи, невпинно танцювали і в танцях викидали всілякі фігури; за ними несли у відрах і казанах різного роду пьяные напитки, тобто: горілку, пиво, мед, наливку, варену, що була сумішшю горілки, меду, сушених фруктів, переважно родзинок, винограду, груш, яблук, разом зварених з інбирем та іншими подібного роду прянощами» [17, ]. Відповідні видовищні традиції із музичним супроводженням виявлялися й під час урочистої церемонії обрання гетьмана ( публикаціи на чинъ гетманства ), полковника та сотника. Очевидно, під час цього звучала офіційно-церемоніальна військова музика (урочисті марші, величальні мелодії, гімни тощо). Так, ритуал обрання нового гетьмана супроводжувала полкова музика, яка з часів Богдана Хмельницького була постійною учасницею всіх урочистих подій гетьманів Лівобережної України впродовж XVII XVIII ст. Особливо часто у щоденниках генерального підскарбія Я. Марковича та генерального хорунжого М. Ханенка згадується про військову музику, яка використовувалася під час зустрічі високоповажних осіб, від їзд чи приїзд гетьмана тощо. Як, наприклад, приїзд князя Олександра Даниловича Меншикова у Гадяч (30 квітня 1719 р.) відбувався з музикою войсковою [3, 505]. Не менш урочисто обставлялися церемонії призначення на посаду нового полковника. На центральній площі полкового міста (подеколи поруч з будинком полковника) збирався весь полк, з полковою й сотенною старшиною включно, прапорами і полковою музикою. Для призначення полковника на посаду приїздив відряджений гетьманом представник генеральної старшини. Полковій і сотенній старшині, яка збиралася, повідомлялося про призначення нового полковника, зачитувався гетьманський універсал з цього приводу. Новообраному полковнику вручалися знаки полковницької влади (пернач, прапор, значок і литаври). Згідно зі звичаєм, що зберігся ще з часів Запорозької Січі, полковника іноді накривали шапками або прапорами. Потім правили молебень, полковник приносив присягу і приймав справи від свого попередника [13, 17 18]. 258

261 Усталені елементи видовищності визначилися й у танцювальній традиції запорожців. Адже, як зазначає Дмитро Яворницький, під звуки музики, особливо тієї ж кобзи, запорожці любили потанцювати. А танцюють, бувало, так, що проти них ніхто на всьому світі не витанцьовує: весь день буде музика грати, весь день і танцюватимуть, та ще й примовляючи: Грай-грай! От закину зараз ноги аж за спину, щоб світ здивувався, який козак вдався [17, 246]. У цьому контексті важливо звернути увагу на культуру бойового гопака. Як відомо, гопак є своєрідним архетипом етнокультури українців. Бойове мистецтво, військовий танець козаків, елемент національної святковорозважальної культури три постаті українського гопака. Витоки культури бойового гопака також пов язують із Запорозькою Січчю. Бойовий гопак це фактично стародавнє українське єдиноборство, відновлене з елементів традиційного козацького бою. У минулому його виконували винятково чоловіки. Основна увага в танці приділяється ударам руками і ногами, техніка є більш наступальною, атакуючою. Проаналізувавши танцювальні рухи гопака, особливо філігранну техніку роботи ногами, можна побачити, що первісно багато прийомів ногами виконувались саме зі зброєю в руках. В основі танцю лежала імпровізація, коли танцюристи демонстрували, хто на що здатен. Проста присядка пов язується з образом хвацького вершника-козака, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. В іншому варіанті цього па, що має народну назву присядка з розтяжкою внизу, імітуються рухи козака, котрий, наздогнавши ворога, піднімається на весь зріст, сильно впираючись ногами в стремена, бо так зручніше рубати шаблею або колоти списом. Такими само за характером виконання є танцювальні рухи повзунець, яструб тощо. Виконувався бойовий гопак як у супроводі бандури, так і цілих інструментальних ансамблів. На думку дослідника козацьких танців Вадима Купленика, попередником гопака був танець Козак, і лише внаслідок заборони Катериною ІІ самої назви козаків танець змінив назву. Споріднений із гопаком військовий ритуальний танець Аркан, який танцювали перед військовими виступами. Танець мав на меті перевірити на міцність і витривалість чоловіка-воїна: хто не витримував і розривав руки, того не приймали до танцю (це було своєрідною підготовкою до бою). Вірогідно, Аркан був рухливою психологічною підготовкою до вирішальних дій, надихав, давав силу, енергію, піднімав бойовий дух [11]. Розповсюдженою розвагою на Січі, як й у всій Україні, було народне лялькове видовище під назвою Вертеп (від грець. печера, в якій народився Ісус Христос). Що представляв собою вертепний театр? Це була велика скриня, в якій відкидалась передня дошка і з являвся, таким чином, будинок з двома поверхами. За задньою стіною вертепу сидів виконавець, який водив ляльками та говорив за них різними голосами. Ляльками управляли з допомогою ниток або пересували їх через прорізі у долівці. 259

262 Зазвичай вертепну виставу ставили на Різдво. Спектакль складався з двох частин, які проходили відповідно на першому і другому поверхах. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового. Це був Рай, в якому дійовими особами виступали Господь та янголи. Після закінчення дійства у верхньому поверху, у нижньому розігрувалися світські сцени з народного життя. Низ це Пекло: в ньому головна фігура Пекельний Марко, цар Ірод, Смерть, чорт та інші темні сили. В основному розповідалось про пригоди Марка в пеклі. З часом сюжети трансформувалися. Якщо перша частина (другий поверх) залишалась більш-менш стабільною (Віфлієм, народження Христа), то друга з часом набувала все більше рис сатиричнопобутової інтермедії. Навколо трону царя Ірода розігрувались народнопобутові сюжети звичайно з тими самими героями, що й в інтермедіях, такі як Марко або Козак, Запорожець, Циган, Лікар, Жид тощо. Друга частина змінювалась також в залежності від місцевих умов. Дійові особи були одягнені в український одяг (тільки з кінця XIX ст. у повсякденний). Текст для біблійної частини (другий поверх) писався високою церковнослов янською мовою, для побутової частини низькою розмовною українською мовою. До нас деякі тексти вертепної драми дійшли тільки з другої половини ХVШ ст. [14, ]. На Запорозькій Січі вертепні вистави створювали групи виконавців-лицедіїв Січової музичної школи. Спектакль супроводжували троїсті музики. Виступали артисти не лише перед козаками, а й перед широкими верствами народу. У цій драмі головна роль належала Козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У своїх монологах, піснях і танцях він висловлював думки і сподівання, близькі українському народу. Саме це й сприяло популярності вертепної драми, забезпечило їй довге життя в художньому побуті Запорозскої Січі та й усієї української спільноти [16, 102]. Отже, еволюція фестивального музичного руху свідчить про те, що він історично склався та динамічно розвивається як соціальне явище, котре ілюструє найактуальніші ідеї та потреби суспільства, якими є ідеї гуманізму, духовності, суспільного прогресу, естетичного розвитку особистості та соціуму. Фестивально-видовищні традиції є ефективною технологією, яка допомагає вирішувати художньо-естетичні, соціально-педагогічні та економічні завдання відповідного історичного періоду, реалізуючи особистісно-розвиваючу, соціально-організуючу, креативну функції культури. 260 Література 1. Апанович О. М. Розповіді про запорозьких козаків / О. М. Апанович. К. : Дніпро, с. 2. Воропай О. Звичаї нашого народу : етнограф. нарис / Олекса Воропай. К. : Велес, с. 3. Горенко-Баранівська Л. І. Військова музика Лівобережної України другої половини XVII XVIII ст. в особах та постатях / Л. І. Горенко-Баранівська // Духовність і художньоестетична культура : зб. наук. праць. К. : НДІ Проблеми людини, Т. 17.

263 4. Горенко-Баранівська Л. І. Військова музика Української козацькогетьманської держави(на прикладі Лубенського полку) / Л. І. Горенко-Баранівська // Архіви України С Горенко-Баранівська Л. І. Гетьмансько-старшинське середовище і культурномузичне життя в Україні другої половини ХVII XVIII ст. : автореф. дис... канд. мистецтвознав : / Л. І. Баранівська ; НАН України. Ін-т мистецтвознав., фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського. К., с. 6. Горенко-Баранівська Л. І. Культурна політика Української козацькогетьманської держави другої половини XVІІ XVІІІ cт. (в галузі освіти і культури) / Л. І. Горенко-Баранівська. Культура як українознавство. К. : МЕФ, с. 7. Гуменюк А. І. Українські народні інструменти / А. І. Гуменюк. К. : Наук. думка, с. 8. Гуржій О. І. Гетьманська Україна / О. І. Гуржій, Т. В. Чухліб / Україна крізь віки. В 15-ти т. Т. 8. К. : Альтернативи, с. 9. Дьячкова О. Фестивальні палімпсести [Електронний ресурс] / Олена Дьячкова // Критик (48). Режим доступу : З української старовини : альбом / Д. І. Яворницький / текст Д. Я. Яворницького ; мал М. С. Самокіша, С. І. Васильківського; пер. з рос. та упоряд. Ю. О. Іванченка К. : Мистецтво, с. ; іл. 11. Келехсаєва Л. З. Вплив культури бойового гопака на українські народні ігри Київщини / Л. З. Келехсаєва // Вісн. Держ. акад. кер. кадрів культури і мистецтв : наук. журнал. К.: Міленіум, с. С Куліш П. Г. Записки о Южной Руси / П. Г. Куліш. СПб : напечатано в типографии А. Якобсона, Т с. 13. Лазаревский А. М. Описание старой Малороссіи : материалы для истории заселения, землевладения и управления / А. М. Лазаревский. Т Хорошун Б. І. Українська та зарубіжна культура: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. Вид. 2-е, перероб. і доп. / Б. І. Хорошун, О. М. Язвінська, О. Ю Сєрова. К. : НТУ, с. 15. Швед М. Б. Тенденції розвитку міжнародних фестивалів сучасної музики / М. Б. Швед. Л. : Сполом, с. 16. Шейко В. М. Історія української культури : навч. посіб. / В. М. Шейко, Л. Г. Тишевська / наук. ред. В. М. Шейко. К. : Кондор, с. 17. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків : у 3-х т. / Д. І. Яворницький / редкол. : П. С. Сохань (гол.) та ін. Т. 1. К. : Наук. думка, с. 18. Festival // Dictionary of Music and Musicians / Edited by S. Sadie. Second edition. Macmillan Publishers Limited, Vol. 8. P Юрій Вілінов, Сергій Шишков (Запоріжжя), краєзнавці Монограма на скелі Біля тридцяти років тому, коли один з авторів почав займатися краєзнавчим пошуком та серед іншого знайшов на хортицьких скелях кілька давніх карбованих написів, з явилася мрія відшукати козацьку насічку або ж хоча б напис козацьких часів! Здається, мрія виповнилась аж через половину життя! 261

264 На уривчастій вапняковій скелі на березі Каховського водосховища біля села Скельки Василівського району Запорізької області ми віднайшли дивну монограму (Рис. 1). Місце знахідки входить до теренів національного парку Великий Луг. Межі національного парку в цьому місці охоплюють акваторію Каховського водосховища і смугу берега в м завширшки. Село Скельки засноване на березі річки Кінські Води наприкінці ХУІІІ ст. кріпаками Василя Попова, секретаря світлішого князя Григорія Потьомкіна, і назване так за ландшафтом виходами скельних порід вапняку [1, 87]. Раніше під селом розроблялися вапнякові штольні. Та в роках розлилося Каховське водосховище, котре спотворило ландшафт. Штольні були покинуті у зв язку з небезпекою обвалу порід. Прибережну частину села перенесли нагору. А залишки старих будівель ХVIII XIX ст. доповнили собою археологічну пишноту місцевості на березі проти села Скельки знайшли (і досі знаходять) численні пам ятки археології усіх періодів, починаючи від палеоліту [2, ]. Петрограф у вигляді монограми вирубано на стрімкій вапняковій скелі, що на самому виступі берега, під прямим кутом до лінії берега (Рис. 2). Орієнтир приблизно м на захід від Рибгосподарства, котре в самому центрі села. На довоєнних штабних картах саме тут позначено міст через річку Конка (Рис. 3) [3]. Вірогідно, дорога до переправи тут була і в минулі століття. Дивне у петрографі те, що комбінація з двох латинських літер І та R величезного розміру біля метру заввишки та більше п яти сантиметрів завглибшки. Розмір має значення, про те нижче! Вибито старанно і професійно. Переріз літер у вигляді трапеції, кут якої біля основи наближається до 90 градусів, та рівним дном, а крапка над і виконана свердленням ще на значно більшу глибину. Майстер по каменю, маючи в розпорядженні відповідні інструменти, витратив на це творіння не менше робочого дня. Хтось в нещодавні часи колупав стінку, зриваючи шар плісняви і недолуго 262 Рис. 1 намагаючись вишкрябати поверх вензеля щось своє. Перше враження від насічки вензель ніби збільшено в сотню разів від монограми на печатці або ж штампу на монеті... Саме штампу на монеті! Насічка навряд чи може бути монограмою такого собі звичайного туриста позаминулих століть, бо на монограму такого розміру, зважуючи на якість її виконання, мала моральне право коронована особа або ж хоча б велике цабе високого рангу. Десь під Перевалочним перевозом на Дніпрі і досі показують карбовану в камені величезну літеру М монограму гетьмана

265 Мазепи. Розповідають, що втікаючи з королем Карлом ХІІ з поля Полтавської битви Мазепа сховав тут свої скарби. Звичайна людина, що спорудила собі таке, викликала б насмішки, як, приміром рядовий вояк, котрий їздив би білим гетьманським конем. В такому разі латинські літери І та R можуть скоріш за все позначати Ioan Rex Іоанн король. В козацькі часи, а монограма саме в такому стилі, таких було двоє Ян-Казимир ІІ ( ) та Ян Собеський ІІІ ( ). Південний кордон земель Війська Запорозького проходив тут як раз річкою Кінські Води, яка з 1956 р. схована десь на триста метрів від берега Каховського водосховища. Землі ці входили до королівства Яна- Казимира. А Ян Собеський міг претендувати на них, бо в роках Запорозькі землі, згідно з Андрусівською угодою, знаходилися під подвійним московсько-польським протекторатом. На жаль, канонічні монограми вищезгаданих польських королів, котрі карбували на їх дрібних монетах, чеканених з білону (на срібних талерах карбували повний текст навколо портрета), хоча і виконані в тому ж стилі, проте мають дещо інший вигляд: У Яна Казимира до літер І та R ліпиться велика літера С, а Ян Собеський має в монограмі на монеті крім літер І та R ще й порядкову цифру 3 [4, 377, 379, 385, 389]. В монограмі титул може означати не літера R, а літера І. Тоді найвірогідніше прочитання Imperator Rudolf. Посол цього австрійського імператора Еріх Лясота 1594 р. пройшов саме уздовж цього берега, прямуючи від Базавлуцької Січі проти течії до порогів. Лясота ретельно вів свій щоденник, вказуючи відстані та орієнтири на березі: 3 липня... минули устя Кінських Вод. Тут річка Кінські Води, що тече з татарського степу остаточно впадає в Дніпро. Потім Рис. 2 минули три річки, котрі звуться Томаківками та впадають у Дніпро з руського боку; за їх іменами названий і відомий острів. Далі минули Сім Маяків (вибиті з каменю зображення, числом більш двадцяти, що стоять на курганах або ж могилах на татарському березі), потім пройшли повз двох річок: Карачекрак і Янчекрак, що також впадають в Дніпро з татарського боку [5, ]. Повз Сім Маяків (село та балка Маячка в 6 км на захід від нашої монограми) в напрямі річок Карачокрак та Янчокрак водний шлях проходив повз нашу монограму. 263

266 Серед некоронованих осіб, котрі могли дозволити собі таку монограму, слід згадати литовського гетьмана Януша Радзивіла ( рр.). Яку ще інформацію можна видобути з петрографа? Можна його виміряти, сподіваючись, що замовники вказали майстру точні міри, а майстер вважав за краще відміряти її на камені, аби не мати потім із замовниками ускладнень. 264 Рис. 3 Припущення виявилися напрочуд влучними: Висота монограми 97,5 см, а це з точністю до пів сантиметра три французьких фути (п є) або ж половина французького сажня (туаза)! Більш того глибина заглиблення літер 5,4 см, що точно дорівнює двом французьким дюймам (пус). Французькі міри довжини, нібито, ставлять під сумнів варіант з імперським послом Еріхом Лясотою, бо ж у австрійців була своя система мір. Проте не виключено, що вензель для посла робили освічені козаки, піддані польської корони, котра тяжіла до французької культури. До речі, відмінність французьких футів і дюймів від звичних нам англійських мір нещодавно сплила на поверхню при сенсаційній новині. До топ - десятки помилок людства віднесли твердження про малий зріст Наполеона Бонапарта та пов язані з тим його комплекси. Тіло Наполеона міряли при розтині, коли він помер в англійському полоні на острові Святої Єлени. Наміряли 5 футів і 2 дюйми у метричній системі 157,5 см. Мабуть, Наполеон в останні роки життя трохи всох від прикростей та хвороб. А кляті британці були раді зайвого разу принизити свого ворога. Вважалося, що в кращі часи зріст Наполеона був 160 см. Та нещодавно додумали, що оскільки Бонапарт - француз, то його і виміряти повинні були французькими футами і дюймами, які більші за англійські. Виходить, трохи менше 170 см. Та корсиканець Наполеон породження французької революції. З усіх її реформ досі залишилася тільки метрична система. Отже французи міряли би зріст Наполеона в сантиметрах. Але його зріст міряли англійці, отже своїми мірами, котрими вони, до речі, уперто користуються досі. Але чому ж такий добре помітний петрограф не було введено до наукового обігу досі? Чому про нього нічого не було відомо краєзнавцям та археологам? Адже південний берег Каховського водосховища від 60-х років ХХ ст. є своєрідним полігоном для археологічних розвідок дитячих археологічних та історичних гуртків із Запорізького обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді (ЗОЦТКУМ) та шкіл ближніх міст і

267 сіл. Кілька десятиліть тут також регулярно працюють стаціонарні археологічні експедиції та ведуть розвідки професійні археологи [6, 37 39]. Місце, де знаходиться монограма, не так вже й легко доступне. Місцеві мешканці стрімкими стежками спускаються на каміння ловити рибу. Вірогідно, хтось з них і бачив монограму на скелі, та не надав їй належної уваги. А археологи дивляться або ж під ноги, вибираючи підйомний матеріал, або ж на кручі, де може з явитися в урвищі господарча яма, а чи могила. Необхідно заздалегідь відповісти на упередженість місцевих жителів. Вони традиційно не полюбляють, коли захожі розумники знаходять щось значне у них під носом. Насмішки з цього приводу є, наприклад, в романі Чарльза Діккенса Записки піквікського клубу. Тому ми зарані готові почути щось на кшталт: Та був у нас такий Іван Рябко. Дурний все книжки читав, на них і з глузду з їхав. Він і вибив двадцять чи тридцять літ тому. В такому разі дурний Іван повинен був, по-перше, досконало володіти ремеслом скульптора і мати відповідний інструмент, по-друге, розумітися на стилізації під ХVІ ХVІІ ст., по-третє, витратити на свою забаганку цілий день важкої роботи, а по-четверте, звеліти плісняві, що вкриває скелі, заповнити його виріб так, як за довгі століття! Ми вже згадували, що хтось шкрябав і псував монограму в останні десятиліття. Поки що нами викладена вся відома інформація та всі припущення щодо напису на скелі в селі Скельки. Пам ятка історії козацьких часів, винайдена нами в межах національного парку Великий Луг, потребує охоронного статусу та популяризації. Джерела та література 1. Фоменко В. Звідки ця назва? Дніпропетровськ: Промінь, Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. / Інститут історії Академії Наук УРСР. Київ, Военно-топографическая карта Генерального штаба красной армии: УССР. Запорожская область Масштаб: 1: // Інтернет: вересня. 4. Рябцевич В. О чем рассказывают монеты. Минск: «Народна асвета», Еріх Лясота. Дневник в Мемуары относящиеся к истории Южной Руси». Вып. І (XVI ст.). К., Бусел В., Тубольцев О. К археологической карте Великого Луга. / «Vita Жизнь». Общественный информационно-методический экологический журнал Володимир Панченко (Київ), доцент кафедри теорії та історії держави і права Київського міжнародного університету, кандидат історичних наук Нові знахідки містечкових печаток Слобожанщини XVIII ст. (за матеріалами фондів ЦДІА України у місті Києві) Пам ятки геральдики й сфрагістики містечок (слобід) Слобідської України XVIII ст. масив джерел, порівняно недавно введений в обіг 265

268 українського гербознавства. Попри публікації О.Однороженка у виданнях Українського геральдичного товариства, досить незначні за кількістю описаних пам яток (практично трьох печаток Лиманської городової ратуші, Мохнацької городової ратуші й фрагмента печатки Андріївської городової ратуші; атрибуція інших пам яток є сумнівною), доробок вітчизняних геральдистів не може тут похвалитися серйозними здобутками. Проте насправді в архівосховищах України (й насамперед фондах Центрального державного історичниого архіву України у місті Києві) зберігається велике число документів ратуш і сотенних канцелярій міст Слобожанщини XVIII ст., скріплених печатками місцевих урядів, за якими можна легко відновити картину самобутньої геральдики цього козацького регіону. Першу спробу такої реконструкції автор уже здійснив 2010 р. (опублікувавши дані про печатки п яти сотенних міст Слобожанщини середини XVIII ст. Валок, Золочева, Котельви, Мерефи, Соколового). У ході інтенсивної пошукової роботи в фондах ЦДІА України в м. Києві, проведеної в серпні 2011 березні 2012 рр., авторові вдалося виявити відомості про печатки ще дев яти містечок і слобід краю, датовані 1730-ми 1760-ми рр. Серед поселень, печатки яких було опрацьовано, два належали до Ізюмського полку (Андріївка, Печеніги), три до Охтирського (Боромля, Коломак, Рублівка), одне до Сумського (Краснопілля) і три до Харківського (Деркачі, Липці, Нова Водолага). Символіка переважної більшості виявлених печаток має типово «козацький» характер, тобто в цілому не відрізняється від традиційної геральдики Гетьманщини XVII XVIII ст.: тут домінують зображення хреста, півмісяця, зірок, серця, зброї (зокрема меча, стріли, списа), проте трапляються й емблеми «промовистого» (печатка Деркачів) або оригінального (печатки Андріївки, Липців) змісту. Що ж стосується адміністративної «ролі» зазначених печаток, то переважна більшість із них (судячи з вміщених абревіатур) належали городовим ратушам (хоча водночас уживалися й місцевими сотенними правліннями так само, як це досить часто траплялося в Лівобережній Гетьманщині), і лише печатка Липців рр. може вважатися такою, що була виготовлена для сотенного правління. 1. Андріївка. Фрагмент відбитка цієї печатки, датованого 1765 р., свого часу вже був описаний О.Однороженком. Подальша пошукова робота в фондах ЦДІА України дозволила виявити ще два відбитки цієї ж печатки, датовані тим самим роком, що дозволяє реконструювати вигляд пам ятки в цілому. Печатка м. Андріївки має типову для козацької сфрагістики восьмикутну форму: в її полі картуш з пальмового гілля, в якому стилізована квітка, що проростає з землі; над квіткою півмісяць, обернений рогами догори. Герб супроводжує абревіатура: «А. Г. П.» («андріївська городова печать») [9, 5 зв., 9 зв.; 10, 56 зв.]. 2. Боромля. Єдиний примірник печатки цього сотенного містечка, датований 1747 р., вдалося виявити в фонді Охтирської полкової канцелярії. Печатка (значно пошкоджена) має овальну форму; в її центрі фігурний (німецький) щиток, 266

269 обабіч якого елементи геральдичного намета (верхня частина відбитка не збереглася); в щитку два перехрещені списи вістрями догори. Так само в полі щитка в кутах, утворюваних списами, вміщено абревіатуру: «П. А. П. Б. Р.» («печать ахтирського полку боровенської ратуші») [6, 21 зв.]. 3. Деркачі. П ять примірників печатки цього сотенного містечка, датованих рр., виявлено в фонді Харківської полкової канцелярії. Практично всі вони збереглися в пошкодженому стані, проте в сукупності вони дозволяють відтворити загальний вигляд печатки, що має овальну форму: в полі печатки картуш з пальмового гілля, увінчаний короною; в картуші зображення птаха, оберненого в правий геральдичний бік (імовірно, деркача «промовистий» символ, що відтворює назву поселення), над яким дугоподібний ланцюжок із семи крапок (судячи з усього, декоративний елемент) і восьмикутна зірка. Герб супроводжує абревіатура: «П. М. Д.» («печать міська деркачівська») [17, 26 зв., 126 зв., 222 зв.; 18, 3 зв.; 19, 49 зв.]. 4. Коломак. У фонді Охтирської полкової канцелярії вдалося виявити два варіанти печатки місцевої ратуші. Давніший варіант, датований 1731 р., належить до так званих «написових» печаток: печатка овальної форми, в полі якої щиток з короною та картушем з пальмового гілля; у щитку літери «П. Г. К.» («печать городова коломацька») [4, 319 зв.]. Новіший варіант, виявлений на рапортах Коломацького сотенного правління від 1762 р., має дещо складнішу символіку. У полі печатки круглої форми фігурний (німецький) щиток, увінчаний трилисником (або трьома стилізованими перами) та обрамлений елементами намета; у щитку хрест, поставлений на півмісяці й супроводжуваний угорі та внизу (в кутах щитка) чотирма зірками. Довкола герба абревіатура: «П. М. К.» («печать міська коломацька») [7, 114 зв., 135 зв., 455 зв.]. 5. Краснопілля. Так само два варіанти печатки ратуші Краснопілля виявлено в фонді Сумського козацького полку. Зокрема, печатка 1733 р. має восьмикутну форму, в її полі хрест, поставлений на оберненому рогами донизу півмісяці, під яким восьмикутна зірка; обабіч хреста літери «П. К.» («печать краснопільська»). За способом оформлення герба виготовлення цієї печатки може бути датоване ще кінцем XVII першою чвертю XVIII ст. [1, 4 зв.] Новіша печатка рр., так само восьмикутної форми, має дещо іншу (хоча й подібну за типово «козацьким» сюжетом) символіку: у її полі іспанський щиток, увінчаний нашоломником з трьох страусових пер; у щитку хрест із сяйвом, поставлений на оберненому рогами догори півмісяці; обабіч щитка дві восьмикутні зірки й абревіатура «П. Р. Г. К.» («печать ратуші городової краснопільської») [2, 38; 3, 18 зв.]. 6. Липці. Близько десятка примірників печатки Липецького сотенного правління виявлено на документах, датованих рр. Печатка має овальну форму, в її полі картуш з пальмового гілля, увінчаний короною, обабіч якої дві п ятикутні зірки; у картуші кінь, що біжить у правий геральдичний бік. Досить цікавою є вміщена на печатці абревіатура: «С. Л. В. АТ. П.», яку можна розшифрувати як «сотні липецької військового атамана печать» [11, 57 зв.; 12, 69 зв., 79 зв., 95 зв., 110 зв.; 13, 77 зв., 97 зв.; 14, 28 зв.]. 267

270 Прикметно, що печатка Липецької сотні фігурує на документах, засвідчених тогочасним місцевим сотенним писарем Йовом Донцем. Водночас на окремих паперах, засвідчених тим же писарем, виступає його особиста печатка з такою символікою: в овальному щитку з короною кроква, увінчана трилисником; довкола абревіатура «И. Ф. Д.» (ініціали писаря) [16, 33 зв.]. 7. Нова Водолага. Єдиний примірник печатки цього містечка, датований 1748 р., було виявлено на документі, засвідченому місцевим городовим отаманом Омеляном Лобасом. Печатка (значно пошкоджена) має восьмикутну форму, в її полі французький щиток, увінчаний трьома страусовими перами, над якими корона; обабіч нашоломника дві трояндові квітки; у щитку два перехрещені мечі, обернені вістрями донизу. Довкола герба абревіатура: «М. Н. В. П.» («міста Нової Водолаги печать») [15, 32 зв.]. 8. Печеніги. Єдиний примірник печатки цього містечка Ізюмського полку виявлено на рапорті місцевої «сотенної ратуші», датованому 1764 р. У полі цієї восьмикутної печатки французький щиток з наметом і нашоломником (який можна атрибутувати як стилізовану корону або квітку); у щитку типово «козацький» символ хрест із сяйвом, обабіч якого два півмісяці, обернені рогами до країв щитка; над гербом літери «П. Г.» («печать городова»), далі абревіатура не прочитується [8, 36 зв.]. 9. Рублівка. Кілька примірників печатки цього сотенного містечка виявлено на рапортах Рублівського сотенного правління рр. Як і попередні печатки, вона має восьмикутну форму; в її полі серце, увінчане хрестом із сяйвом і пробите навхрест двома стрілами, оберненими вістрями донизу (композиція, надзвичайно характерна для геральдики Лівобережної Гетьманщини XVIII ст., причому як земельної, так і родової). Поряд із гербом абревіатура «П. Г. Р.» («печать городова рублівська») [5, 25 зв.; 7, 149 зв., 162 зв., 164 зв., 233 зв., 264 зв.]. 268 Джерела 1. ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 2. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 2. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 2. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф, Оп. 1. Спр. 692.

271 18. ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр ЦДІА України у м. Києві. Ф Оп. 1. Спр Євгенія Карацюба (Київ), заступник директора Музею гетьманства з питань наукової роботи Колекція Скоропадських поповнилася Колекція родини Скоропадських в Музеї гетьманства поповнилася новими документами і матеріалами. Восени 2009 р. до Музею потрапила частина колекції (21 одиниця), розсекречених Службою Зовнішньої Розвідки України відповідно до Указу Президента України «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні». Галузевим державним архівом Служби зовнішньої розвідки України виявлено і опрацьовано архівні документи канцелярії Гетьманської Управи Союзу Гетьманців Державників Павла Скоропадського. Згадані документі потрапили до МДБ СРСР після капітуляції Німеччини, а в роках їх передали до МДБ УРСР. Частина матеріалів це листування П.Скоропадського з сином Данилом. Епістолярії ілюструють відносини між Гетьманом і Гетьманичем як двома політиками, а також між батьком і сином. Данило Скоропадський, який, вирішуючи справи Союзу Гетьманців Державників, шукаючи партнерів для фінансування організації, українських видань, які передавали ідеї і переконання Гетьманців, а також політичних партерів для підтримки Союзу, подорожував Канадою і США, Бельгією, Великобританією, постійно інформував батька про стан подій, паралельно описуючи події світового політикуму, Старого і Нового світу. П.Скоропадський, інструктував сина і давав вказівки, як вчинити краще в тому чи іншому випадку, на що звернути увагу в першу чергу. Це стосується порад Гетьмана як керівника, який готує собі наступника, починаючи від змісту виступів Гетьманича і до правил дотримання самобезпеки, так і особистого плану де краще зупинитися, як швидше виготовити закордонний паспорт тощо. Листи батька до сина наповнені турботою, а сина до батька пошаною і глибокою повагою. А також цікаві листи від інших членів родини. Це, насамперед, лист від матері Олександри Скоропадської до Данила. Дуже багато уваги приділяється мамою здоров ю сина; вона повідомляє, що відремонтували його кімнату. Цікаві листи старшої сестри Данила Єлизавети. Відчувається, що Гетьманівна дуже тісно задіяна в Гетьманському русі, вона займається перепискою з Гетьманськими організаціями, підбирає книги для брата, а також у своїх листах повідомляє про життя родини в Німеччині. Крім листів Музей також отримав кілька фото та запрошень про перебування Гетьманича Данила в США і Канаді в роках. Подаємо перелік отриманих документів: 1. Лист Гетьмана Павла Скоропадського до сина Данила. Ванзей р. Папір, друк, рукопис. 209 х 299 мм. Лист надрукований на 269

272 чотирьох аркушах дуже тонкого, напівпрозорого паперу українською мовою. У верхній правій частині листа дата 25.ІХ.38. Нижче звертання батька до сина, під ним текст листа, який складається з 28 позицій. Павло Скоропадський пише, що отримав два листи від Данила 2 і 4 вересня. Повідомляє, що Мельники позбавлені пенсій, і просить, за можливості, їм допомогти. Пише про новостворену організацію «Українська акція» і перші засідання її Колегії, а також про те, що Данилу висилаються її звіти. Відзначає, що К. (Косач) і Д. (Думін) є придбанням для гетьманського руху і що вони будуть корисні для УА. Пише про завдання нової організації. Повідомляє, що розпочато декілька справ, а саме: що К. (Косач) хоче об єднати робітників у Парижі і сподівається започаткувати часопис і подав заяву з проханням створити легіон з українців, які переходять на німецьку сторону, відзначає, що дуже важливо сформувати українське військо на випадок, коли почнеться «завірюха» з більшовиками. Далі розповідає про участь сина в «Українській акції». Радить не бути членом гетьманської управи і не брати участь у житті руху. Радить одружитися, а також залишатися у колегії «Української акції». Відзначає, що Шемет Сергій Михайлович, добрий помічник, і повідомляє, що Коростовець хворий. Запитує, чи отримав Данило книгу «За велич нації». Просить, щоб допоміг Думіну зібрати гроші на часопис. Радить зблизитися за океаном з православними. У пункті дає характеристики гетьманцям, що його оточують. Далі мова йде про націоналістичні сили в Берліні та їх взаємовідносини. Знову розповідає про гетьманців Коваліва, Косача, Думіна, Гомзина. Пише, що ситуація складна і радить деякий час не повертатися до Європи. Говорить, що поки можна, на чолі гетьманського руху залишатиметься він (П.С.), а коли зв'язок перерветься, то щоб Данило об єднав всіх навколо себе і самостійно вів справи. Далі йдеться про те, що Чехословаччина не прийняла пропозиції Німеччини. Повідомляє про своє здоров я, про здоров я дружини, просить, щоб він написав матері листа. Внизу підпис рукою П.Скоропадського. 2. Лист Гетьмана Павла Скоропадського до сина Данила. Папір, друк аркуші. 210 х 298мм. Аркуш білого кольору, вертикальний. Текст україномовний. У верхній правій частині тиснення з адресою: «Berlin- Wannsee, Alsenstr.17», нижче датування листа. Текст надрукований на друкарській машинці. Лист складається з 12 пунктів. Пише, що отримав листа від Данила від Повідомляє, що їхати Данилу треба 25 лютого пароплавом. Говорить про різні організаційні питання. Біля кожної позиції поставлені відмітки олівцем. Під листом рукописний текст чорним чорнилом: «Щиро тебе обіймаю люблячий тебе Батько». 3. Лист Олександри Скоропадської до сина Данила. Лист рукописний, російською мовою, датований Ванзее, Німеччина. Він складається з аркуша, який зігнутий по вертикалі і таким чином утворює два аркуші. Мати вітає сина з днем народження, розповідає про батька (Павла Скоропадського). Повідомляє, що до його дня народження 270

273 відремонтували синову кімнату, і няня спече пиріг, який вони з їдять на його честь. Далі йдеться про новини родини, друзів, знайомих. 4. Лист Гетьманівни Єлисавети до брата Гетьманича Данила Скоропадського. Папір, рукопис. Ванзей, р. 144 х 170 мм, 4 аркуші. Складається з двох аркушів, зігнутих по вертикалі. Лист написаний чорним чорнилом. Єлизавета вітає брата з Різдвом Христовим і Новим роком. Захоплюється його подорожжю, розповідає про маму і батька, про концерт, який влаштувала громада до 25-х роковин смерті Миколи Віталійовича Лисенка. Ділиться планами про створення організації українок і просить допомоги у брата. Розповідає про сімейні справи. 5. Лист Гетьманівни Єлизавети до брата Гетьманича Данила Скоропадського. Папір, друк, рукопис р. 212 х 297 мм. Надрукований на друкарській машинці, наприкінці листа підпис від руки. Йдеться про отримання листа з Монреаля. Повідомляє, що батько доручив їй надіслати Данилу статті і копії листа доктора Назарука. А також повідомляє, що всі матеріали, які просив Данило для підготовки книги, що видається в Канаді, були йому надіслані, повідомляє про хворобу доктора Назарука. Дома всі здорові, але вона жалкує, що Данило не скоро приїде. Передає привіт друзям. Підпис Іл. 1. Лист Гетьманівни Єлисавети до брата Гетьманича Данила Скоропадського чорним чорнилом від руки: «Твоя сестра Єлизавета» (ілюстрація 1). 6. Лист Гетьманівни Єлисавети до брата Данила Скоропадського. Папір, друк, рукопис р. 297 х 198 мм. Надрукований на друкарській машинці, наприкінці підпис від руки, україномовний. У листі йдеться про пересилання знімків до Ісаєва і статей Назарука і Гомзина. Нагадує, що родина цікавиться здоров'ям Данила. Пише про домашніх: батька, сестру Олену, про себе та няню. Говорить, що мати закінчила впорядкування генеалогічних матеріалів, на прохання доктора Назарука. Підпис чорною ручкою від руки: "Всі Тебе щиро вітають. Цілую. Міцно. Твоя сестра Єлизавета". 7. Лист Єлизавети Скоропадської до брата Данила р. 297 х 198 мм. Надрукований на друкарській машинці, наприкінці листа підпис від руки, україномовний. Повідомляє, що іде переписка по збору статей, фото, також було послане завдання Гомзину і Назарукові, і що вони повинні підготувати статті для книги, яка готується про подорож Данила до США і Канади. Повідомляє, що вороги заворушилися, що батьку нікому допомогти, але він енергійний і почуває 271

274 себе добре і не втрачає надії. Говорить, що чекають звісток від нього (Данила), передає вітання від знайомих і рідних. Говорить, що родині хочеться, щоб Данило привіз наречену, таку, щоб усім сподобалася. Розповідає про переписку батька з Трухом, що призначений від Гетьманської Управи на Німеччину п. Кузьменко, і що батько ним незадоволений. Внизу приписка від руки чорним чорнилом: "Ми всі Тебе міцно цілуємо. Чекаємо Тебе з нетерпінням, бо скучно без Тебе. Любляча Тебе сестра Єлизавета". 8. Фото. Український павільйон у місті Чикаго. Фотопапір, друк р. 85 х 136 мм. Композиція горизонтальна. На лицьовій стороні картки по центру зображена будівля павільйону. В основі довге приміщення з похилим дахом, по центру однокупольна багатоярусна башта з гострим шпилем, між другим і третім ярусами горизонтальний напис англійською мовою "Ukraine". На передньому плані перед павільйоном гуляють по літньому вдягнені люди. У лівій нижній частині фотокартки віньєтка з написом англійською мовою: "Ukrainian pavilion Chicago worlds fair. 1933". На звороті напис від руки чорним чорнилом: "Тимко Кривовяз 3326 Division Chicago". 9. Запрошення на приватне прийняття у пана і пані Босі, на честь приїзду Гетьманича Данила, у їх резиденції в Монреалі. Папір, друк р. 145х168 мм. Складається з двох аркушів. На 1-й сторінці (лицьовій) текст запрошення: надруковане чорним курсивом, шрифтом. Прийом відбудеться 27 листопада з 8 по 10 години. 10. Фото. Гетьманич Данило Скоропадський при вході до Грекокатолицької церкви в м. Едмонтоні р. 90 х 64 мм. Композиція горизонтальна. У центральній частині фото Гетьманич Данило у супроводі 3-х чоловіків входить у відчинені ворота, до української греко-католицької церкви. Вдягнений у довге осіннє пальто, на голові капелюх. 11. Фото. Гетьманич Данило Скоропадський в Народному Домі міста Едмонтон. Канада р. 116 х 70 мм. Композиція вертикальна. На повний зріст Данило Скоропадський у темному костюмі і світлій сорочці, без головного убору. Гетьманич сфотографований на фоні портрета Гетьмана Павла Скоропадського. (Ілюстрація 2). 12. Вирізка з невідомого видання із фотографією Данила Скоропадського, який роздивляється журнал у приміщенні заводу Доджа. Композиція горизонтальна у сіруватих тонах. У лівій частині вирізки стоять 272 Іл. 2. Гетьманич Данило Скоропадський в Народному Домі міста Едмонтон

275 три чоловіки в костюмах (поколінно). По центру Данило, у сірому костюмі. Зліва чоловік, що у руках тримає розгорнутий журнал. Біля Данила праворуч преподобний Стефан Чеганський. Праворуч від зображення текст англійською мовою, у якому йдеться, що Гетьманич Данило, батько якого правив Україною, відвідав завод Доджа. 13. Офіційний лист Міністерства колонізації провінції Квебек щодо внеску для приїзду в Канаду Гетьманича Данила Скоропадського у 1938 р. Лист підписаний Міністром Генрі Л. Роджером до п. І. Пенверне (адвокат), Монреаль, Квебек р. Папір, друк. 280 х 215мм. Аркуш вертикальний, дуже пожовклий. Емблема і назва міністерства виконані в зеленому кольорі ( у верхній частині аркуша). Зверху праворуч адреса Міністерства (від руки). Нижче текст листа надрукований на друкарській машинці. Лист адресований п. І. Пенверне. У листі йдеться про те, що міністр хоче зробити особистий внесок 25 доларів для приїзду в Канаду князя Данила Скоропадського, який здійснює антикомуністичну діяльність. Просить передати йому найкращі побажання. Говорить про те, що він докладатиме зусиль, щоб його друзі приєдналися до нього у сприянні в проведенні агітаційних заходів. Лист завірений підписом міністра. 14. Загальна інструкція Гетьманської Управи в справі представників Гетьманської управи в Америці і Канаді від 30 квітня 1938 р. Чикаго. Аркуш вертикальний, дуже пожовклий. Текст надрукований чорною фарбою, україномовний. Внизу зліва стоїть дата, правіше підпис: «Данило Скоропадський». Інструкція складається із вступу і 12 пунктів. У вступі йдеться про те, що у зв язку з активізацією Гетьманського руху в Європі і Америці потрібна тісніша співпраця. Говориться, що у цих державах повинні бути Представники, які б могли перебрати функції Гетьманської Управи. Далі ідуть обов язки і права Представників Гетьманської Управи в Злучених Державах Північної Америки й Канади. 15. Картка із фотографіями Гетьманича Данила Скоропадського та дітей з міста Едмонтон. Канада. Видавництво «Привіт» місто Едмонтон. Папір, друк. 194 х 97 мм. Картка вертикальна з двома зображеннями. У верхній частині фото з зображенням трьох хлопчиків, поясно, без головних уборів, у піджаках, краватках, сорочках, з піднятою у салюті правою рукою. На нижньому фото зображений погрудно Гетьманич Данило, анфас, без головного убору, у піджаку, сорочці і краватці. Під кожною постаттю підпис від руки. Вгорі по горизонталі напис: «На спомин від «Привіту» в Едмонтоні. На звороті напис від руки кульковою ручкою: «Др. Булане, якого сини видають журнальчик «Привіт» розсилає такі картки всім українцям в Едмонтоні» (ілюстрація 3). 16. Фото. Павло Скоропадський з сином Данилом в оточенні членів української організації «Громада» у Берліні. Фотопапір, друк. 130 х 88 мм. Група людей сфотографована у два ряди. У першому ряду сидить четвертий зліва Павло Скоропадський, п ятий його син Данило. Всі без головних уборів, у костюмах, у світлих сорочках. На задньому плані будівля. На звороті написи олівцем: «Спр Т.3, стр. 81. Українська громада в Берліні: Мирчук, Вергун, Кузеля, Крупницький, Кужим, Кожевников». 273

276 17. Вітальна картка з Різдвом Христовим та Новим роком Союзу Гетьманців Державників із фотографічним зображенням Гетьмана Павла Скоропадського. Папір, друк. 111 х 161 мм. Листівка зігнута навпіл по вертикалі. Складається з 2-х аркушів. На лицьовій сторінці написи чорним шрифтом: «Христос Рождається! Усім гетьманцям бійцям за Українську Гетьманську Державу, всім сущим на рідних землях і на чужині, що змагаються за визволення України Веселого Різдва Христового й щасливого Нового р.! На розвороті зліва вірш «Гетьман» Спиридона Черкасенка, шрифтом чорного кольору. На розвороті справа фото Павла Скоропадського (погрудно), у шапці (кубанці з двома пір їнами), у білому френчі з погонами. На грудях справа офіцерський георгіївський хрест. Внизу напис: «Гетьман Всієї України Павло Скоропадський». 18. Альманах «Український державник». Берлін рік. 67 сторінок. Обкладинка брошури паперова, пожовкла, у синьо-жовтих тонах, шрифтова, ілюстрована. Верхня кришка має назву видання. По центру зображення емблеми Союзу Гетьманців-Державників (це тризуб, всередині якого щит з трьома перехрещеними стрілами, над щитом шапка з двома пір їнами, а над нею хрест). Під емблемою місце і рік видання. На останній сторінці зміст брошури. Ілюстрацій видання не містить. У Альманасі надрукована промова Павла Скоропадського, статті Бориса Гомзина, Іл. 3. Картка із фотографіями Данила Скоропадського та дітьми з міста Едмонтон 274 Максимільяна Плечка, Дмитра Чижевського, О.Губчака. 19. Брошура «На відсіч», публіцистичне видання Союзу Гетьманців Державників у м. Берлін на 16 сторінках, ч , липень-серпень, Редакційна колегія у Берліні. Україномовна, 16 сторінок. Обкладинка паперова, пожовкла, вгорі чорним шрифтом назва видання (великими літерами), під ним назва організації, яка підготувала видання. По центру зображення емблеми Союзу Гетьманців-Державників. У нижній частині обкладинки місяць і рік видання. На звороті верхньої кришки обкладинки вгорі назва видання і організація, що його підготувала і видала, нижче зміст брошури, під ним місця передплати її у Німеччині, Чехії і Словаччині. Початкова смуга ілюстративна: зображений Павло Скоропадський, який сидить у кріслі. Серед ілюстрацій фото Гетьмана Павла Скоропадського та зображення літаків. Всього 4 ілюстрації. 20. Брошура. «На відсіч!» Орган місцевої організації Союзу Гетьманців Державників. Ч.8 9. Редакційна колегія у Берліні. Україномовна, 32

277 сторінки. Обкладинка паперова, пожовкла, у чорних тонах, шрифтована, ілюстрована. Верхня кришка обкладинки паперова, вгорі містить чорним шрифтом назву видання. Під ним назва організації, яка підготувала видання. По центру зображення емблеми Союзу Гетьманців-Державників. На звороті верхньої кришки обкладинки зміст брошури, а нижче місця передплати її у Німеччині, Чехії і Словаччині. Нижче на всю сторінку вірш Спиридона Черкасенка «Гетьман». Серед ілюстрацій фото Гетьмана Павла, його дружини Олександри та дітей: Данила, Єлизавети, Олени та інші. Всього 10 ілюстрацій. 21. Афіша-запрошення на «Летунське свято» за участю керманичів Союзу Гетьманців Державників. Автор невідомий р. Вінніпег, Манітоба, Канада. Аркуш світло абрикосового кольору. Афіша Рис. 1 обрамлена чорною рамкою. У рамці чорним шрифтом текст, який розповідає про те, що відбудеться «Летунське свято», яке влаштовують українці Манітоби з нагоди срібного ювілею Короля Юрія V. Свято відбудеться 1 липня Нижче фотографічне зображення літака «Україна», лівіше у овалі летун А.Чайковський. Під зображенням текст програми заходу. У нижній частині текст англійською мовою. Афіша має згини і надриви. Ці надходження суттєво поповнили колекцію родини Скоропадських у Музеї гетьманства. Богдан Колосок (Київ), вчений секретар Центру пам яткознавства НАН України і УТОПІК, кандидат архітектури Архів у Вінніпезі про дослідження ВУАН 1930 року В часи лихоліть на Україні українці, змушені покидати рідну землю, серед найцінніших речей везли до далеких чужих країн бібліотеки та архіви з описами рідної землі. Це був не лише засіб боротьби з ностальгією, але й спосіб зберегти і утвердити український етнос на земній кулі. Місто Вінніпег було головним осередком українців в Канаді, їх «столицею», де діяли їхні центральні установи й засоби інформації, наукові заклади. Як в багатьох інших країнах, тут діяло товариство «Волинь», що об єднувало земляків з покинутого краю. В 1951 р. цим товариством був створений Інститут 275

278 дослідів Волині, який ставив за мету продовжити наукові традиції житомирського «Товариства дослідників Волині», що діяло у роках. За час свого існування подвижницькою працею в інституті видано 70 книжок та 20 чисел «Літопису Волині», які зараз вже досить відомі читачам в Україні. Залишається не вивченим і малодоступним через віддаленість архівний фонд канадського інституту. Розуміючи це, його 276 Рис. 3 керівництво зробило спроби передати частину матеріалів на Україну. Однією з таких збірок є матеріали «Етнографічної експедиції дослідів села Дідковичів Овруцького повіту Житомирщини». Вони надіслані одним з останніх керівників товариства «Волинь» та Інституту дослідів Волині Іллею Онуфрійчуком. Згідно з написом, на конверті з цими матеріалами («малюнками»), їх автором є Андрій Андрійович Терещенко, а експедиція відбулася 1930 року за дорученням Всеукраїнської Академії наук в Києві. Надісланими Іллею Онуф-рійчуком матеріалами є папірці переважно двох типів. Першим є окремі аркуші паперу розміром 14,8х20 см, що втрачає міцність. Вони з відривного блокноту, вохрис-того кольору, з кресленнями та анотаціями, виконаними олівцем, аквареллю і кульковою ручкою з фіолетовою пастою. Другим лінійовані аркуші білого паперу розміром 14х21,5 см з текстом, виконаним кульковими ручками та олівцем. Відрізняється розміром (14,9х19,0 см) і якістю паперу, а також змістом і почерком поміток аркуш з малюнком вікна хати Сингаєвського з села Шатрище на Коростенщині, датований 1924 р. Кілька чорнильних креслень та текстів виконано на Рис. 2 клаптиках паперу ще меншого розміру. На білому аркуші розміром 5,2х8,7 см з двох сторін містяться обміри двох кам яних хрестів, на двох аркушах розміром 5,5х9 см малюнки каменів з помітками, на аркуші 4,4х2,6 см помітки, а на аркуші 3,9х2,7 см «шпаргалка» з текстом на 13 позицій «Опис пам яток старов., мистецтва і побуту». Частина матеріалів надіслана в ксерокопіях. Тексти на відривних кольору світлої вохри аркушах писались принаймні двома особами, на що вказує відмінність почерку. Який з них

279 Рис. 4 Рис. 6 Рис. 5 належав А.А.Терещенку, не встановлено. Також різними є почерки на аркушах менших розмірів. Як засвідчує напис на конверті, «фото робив П. Юрій Кузьмич (Волиняка) в New Yorky року». Враховуючи час експедиції 1930 р. та час винайдення (1938 р.) і продажу (в Аргентині з 1943 р., в США з 1945 р.) кулькових ручок 1, можна стверджувати, що малюнки фіолетовою пастою виконані пізніше по олівцю, можливо, з метою їх більш успішного «фотографування» на ксероксі. При цьому шифри та інші текстові написи залишали в олівцевому виконанні. За змістом усі зображувані об єкти можна поділити на такі групи: обміри подвір їв, хат, архітектурних деталей; малюнки церков, хрестів та інших архітектурних деталей церков; малюнки предметів побуту; обміри та малюнки надгробків; На лінійованому папері містяться пояснення до малюнків. На одному аркуші описується від одного до більше десятка малюнків. Для перших трьох груп об єктів при цьому дотримується порядок опису згідно шифрів документів. Таких описів, як можна судити з олівцевих поміток, було зроблено кілька примірників. Олівцем відмічали також стан копіювання і нерозбірливі слова. Копії описів не є повними. Наприклад, в них відсутні дати складання записів, які, як правило, присутні в оригіналах. Як видно з поміток, не усі графічні матеріали були копійовані. Впорядкування надісланої збірки показало, що в ній присутні далеко не усі номери шифрів. Все ж у цілому ця збірка свідчить про великий обсяг робіт, виконаних 1 Говоров Виталий. Шариковой ручке 70 лет // Вечерние вести. 18 (1939)

280 експедицією. Графічна і текстова частини архівних матеріалів містять багато цінної інформації про матеріальну культуру і побут одного з куточків Волині ХІХ початку ХХ ст. Малюнки та креслення відобразили значну кількість об єктів традиційної архітектури, виконаних у різноманітті планувальних структур і конструктивних деталей. Пояснення до зображень є досить різнобічними за змістом. Крім датування часу спостережень вони містять адресу споруд, прізвища їх власників, інші відомості про них, час будівництва і майстрів, місцеві назви елементів будівель, їх матеріал, розміри, специфічні особливості. Для прикладу наводимо зразки кількох документів. 1. Акварельний малюнок під номером 70) /1 (Рис. 1) на звороті аркуша має пояснення (Рис. 2). В комплекті документів до нього є кресленики верхівки каплиці з хрестом і різьбленої дошки з-під даху. Цей комплект супроводжується анотацією на лінійованому папері (Рис. 3). 2. Аркуш під номером 3)/1 з фрагментом зрубу (Рис. 4) на звороті має коротку анотацію (Рис. 5). Вона дублюється описом на лінійованому аркуші з поясненнями до інших малюнків (Рис. 6). 3. Хрести, виконані на лицьовій і зворотній стороні клаптика паперу розміром 52х87 мм без облікового номера (Рис. 7, 8), супроводжуються запискою «Два різні хрести-надгробки». 278 Рис. 7 Рис. 8 Рис. 9

281 4. Аркуш з малюнком надгробку з брили каменю (Рис. 9) на звороті має його опис (Рис. 10). Перші названі вище три групи об єктів представлені у збірці 56 аркушами з зображеннями та описами до них. Такою ж кількістю документів представлена четверта група надгробки. Малюнки надгробків та їх елементів мають власну нумерацію без навкісного знаку дробу, крім 224/2, 461/а, 461/б. Судячи з наявності серед них документу з шифром 558, ми маємо далеко не повну збірку документів з експедиції А.А.Терещенка, зокрема стосовно надгробків. Лише 5 аркушів з малюнками надгробків не є копіями. Це маленький аркуш розміром 5,2х8,7 см без шифру з зображеннями двох кам яних хрестів, виконаних чорним чорнилом, і 4 аркуша кольору світлої вохри з відривного блокноту розміром 14,8х20 см (шифри 23, 180, 461/а, 461/б). На лицевій стороні останні мають зображення, а на звороті дату, адресу та інші пояснення до них. Тексти на них виконано олівцем, а малюнки наведено кульковою ручкою з фіолетовою пастою. Інші зображення це ксерокопії лицевих сторін документів у натуральну величину.26 малюнків Рис. 10 супроводжуються рукописними копіями пояснень, переписаних із зворотних сторін оригіналів. Ці пояснення містяться на 4 лінійованих аркушах, і виконані в такій же манері, як до попередніх видів малюнків. Відмінністю є те, що опис надгробків проведено без дотримання порядку в їх нумерації. Малюнки ілюструють значне розмаїття виконаних з різних матеріалів надгробків, написів і орнаменту з солярних, тотемних та інших знаків. Збірка матеріалів, підготовлених Андрієм Андрійовичем Терещенком у складі експедиції ВУАН, збережених і частково опрацьованих працівниками Інституту дослідів Волині в Канаді, є важливим джерелом знань про культуру Волині ХІХ початку ХХ ст. та діяльність причетних до збірки осіб і закладів. Вона заслуговує на різнобічне дослідження істориків архітектури, етнографів, істориків, мовознавців. Література 1 Говоров Виталий. Шариковой ручке 70 лет // Вечерние вести. 18 (1939)

282 280 Наталія Майнгардт - Гоголь (Хмельницький), старший науковий співробітник, зав сектором пам яток історії та мистецтва відділу охорони пам яток історії та культури у Хмельницькій області Проблемні питання щодо паспортизації об єкта історії «Місце битви польсько-шляхетської армії із військами Остапа Гоголя» З прийняттям Указу Президента України «Про Національну програму відродження та розвитку українського козацтва» [1,1], наказу Міністерства культури і мистецтв України про заходи Міністерства культури до основних загальнодержавних заходів з виконання Національної програми відродження та розвитку українського козацтва на рр. [2,1] та відповідного наказу Управління культури Хмельницької обласної державної адміністрації [3,1 ] перед сектором історії та мистецтва Відділу охорони пам яток історії та культури у Хмельницькій області було поставлено завдання вивчення об єктів історії козацтва. В свою чергу до виконання цього завдання співробітники сектору залучили спеціалістів районних та міських відділів культури. На виконання вищеперерахованих документів, спеціалісти відділів провели досить копітку роботу і подали у відділ інформації про наявність у районах та містах об єктів, пов язаних з історією українського козацтва. З інформації відділу культури Кам янець - Подільської районної державної адміністрації 2004 р. [4,1 ] ми і були поінформовані про такий об єкт, як місце битви польсько-шляхетської армії із військами Остапа Гоголя в селі Китайгород Кам янець - Подільського району Хмельницької області. В історичних документах село Китайгород згадується з 1607 р. Село розташоване в 25 кілометрах від залізничної станції Кам янець - Подільській [5,1]. В ХУІІ ХУІІІ ст. село входило у Подільське воєводство у складі Речі Посполитої [6,1]. Село з досить мальовничою природою. На весь світ відоме своїм еталонним розрізом силурійських порід - пам яткою природи «Китайгородське відшарування». У селі зберігся старовинний костел Діви Марії (ХYІІІ ст.) і залишки панського палацу [7, 1]. Але, на превеликий жаль, мої дослідження в джерелах: Літописі Самійла Величка, «Памятники старины в Подолии В.К.Гульдмана, «Сполохи козацької звитяги» Ю.А.Мицика, В.С.Степанкова, І.С.Стороженка, «Українська національна революція ХYІІ ст. ( рр.)» В.А.Смолія, В.С.Степанкова - позитивних результатів не дали, в жодному з них я не знайшла підтвердження факту, що у Китайгороді відбувалася битва польсько-шляхетських військ з військами Остапа Гоголя. До кінця ХYІ ст. українсько-білоруське селянство знаходилось під владою католицького полонізованого дворянства. Наслідком утисків православних стає підвищення напруги і врешті решт катастрофічне для Речі Посполитої повстання Богдана Хмельницького, яке почалося у 1648 р. [8, 1]. Щодо Остапа Гоголя - у В.А.Смолія, В.С.Степанкова читаємо : «У Подністров ї розгорнувся рух опришків (левенців), загонами яких керували

283 Коломеда, Вовк, Чуйко, Іван Александренко, Недовісенко, Остап Гоголь, Іван Кияшко, Станіслав Мрозовицький та інші ватажки. З другої половини серпня вони на чолі загонів чисельністю близько 10 тисяч осіб взяли в облогу Кам янець - Подільський, що тривала до початку грудня» ( 1648 р. - примітка автора) [9, 1]. В північно-західних районах Поділля лютували жовніри кам янецького каштеляна Станіслава Лянцкоронського та П.Потоцького. Штурмом оволодівши Дунаївцями, С. Лянцкоронський наказав «вирізати його мешканців, а саме місто спалити» [10, 1]. Загони повстанців, особливо на Покутті та в Подільському воєводстві, чинили мужній спротив ворогам. Є дані про зосередження в третій декаді грудня великої кількості повстанців в околицях Кам янця - Подільського [11, 2]. Повсталі подоляни створили 5 козацьких полків. Успішно діяли також загони опришків, очолюваних О.Гоголем та І.Кияшком [12, 2]. Після підписання Збаражсько - Зборівського договору на Поділлі знову загострилася боротьба населення. Особливо впертий опір відновленню старих порядків учинили покозачені селяни і міщани східної частини Кам янецького та Летичівського повітів Подільського воєводства. Вони й далі контролювали територію по лінії Сатанів - р. Студениця - Бар.: аж до пізньої осені шляхта не могла відновити свого панування [ 13, 2]. Від Кам янця до Могилєва - Подільського тривав сильний опришківський рух. Найпотужнішим він був у Медоборах (Недоборах) - невисоких горах - товтрах, покритих густими лісами, що пасмом завширшки від 3 до 25 км простягаються теренами Поділля (від Бакоти на Дністрі через Княжпіль, Вербку, Нігин, Смотрич ). Саме товтровий кряж від Бакоти до Смотрича служив колискою й столицею подільського опришківства (левенківства), історія якого, на превеликий жаль, і досі залишається не до кінця з ясованою [14, 2]. З вищенаведених цитат з джерел бачимо, що події, які відбувалися в Подністров ї, пов язані і з місцями, які прилягають до Китайгорода і мають відношення до полковника Євстафія (Остапа) Гоголя. Історики Т. Чухліб та М. Крикун («Остап Гоголь - гетьман козацтва Правобережної України») доводять, що це одна особа. Т.В. Чухліб в одній з своїх праць припускається думки: «можливо, що місцем його народження було невеличке українське село на Поділлі під назвою Гоголі, яке перед тим заснував православний шляхтич з Волині Микита Гоголь» [15, 2]. Гадаю, що це - сучасне село Гоголі Віньковецького району Хмельницької області. За даними адміністративно-територіального поділу, є лише одне, саме це село [16, 2] на території Поділля. За висловом Т.В. Чухліба: «Є.Гоголь займав одне з чільних місць серед козацької старшини правобережних полків. У 1648 р. на чолі Кальницького полку, в якому налічувалося близько 2000 козаків, стояв полковник Остап Вінницький. Думку про те, що цим полковником, мабуть, був саме Гоголь, знаходимо у примітках до збірника документів під редакцією І Крип якевича й І. Бутича» [17, 2]. 281

284 Крім історичних джерел зверталася по допомогу в Китайгородську сільську раду з надією, що цей факт висвітлений в історії села, про допомогу на кафедру історії Кам янець - Подільського національного університету імені Івана Огієнка. На підставі джерел, можна стверджувати, що дії козаків під керівництвом Є.(О.) Гоголя відбувалися у Придністров ї, можна припуститися думки, що біля села Китайгород відбулася локальна битва, але фактів, які би це підтвердили, мені, на жаль, знайти не вдалося. Теперішні продовжувачі прізвища Гоголь проживають у с. Отроків Новоушицького району - звідки родом і мій дід Гоголь Феофіл Павлович. З Китайгородом мене пов язують родинні зв язки. У травні 1925 р. тут народилася моя мама - Гоголь Любов Феофілівна, яка була керівником клубу інтернаціональної дружби «Планета Дружби» Хмельницької середньої школи 16, науковим кореспондентом Науково -дослідного Інституту Педагогіки, їй присвоєні звання :«Відмінник народної освіти», «Учитель-методист», Заслужений вчитель Української РСР. Література 1.Указ Президента України від р. 1092/2001 «Про Національну програму відродження та розвитку українського козацтва». 2. Наказ Міністерства культури і мистецтв України від року Наказ Управління культури Хмельницької обласної державної адміністрації від р. 152 «Про заходи щодо виконання національної програми відродження та розвитку українського козацтва на роки». 4. Інформація відділу культури Кам янець - Подільської районної державної адміністрації 2004 р. 5. Сайт /http: //test 2 dangerd. оrg /region/itern/29- hmelnickaja.html. 6. Сайт /Китайгород - Российская Еврейская Энциклопедия/. 7. Гостинна Кам янеччина запрошує. С Сайт /htt:usve 1326,vserver.de/indeks.php/term/1-entsiklopediya,96-pol-sha.xhtrnl/ 9. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція ХУІІ ст.( рр.). К.: Видавничий дім «Альтернатива», С Там само. С Там само. С Там само. С Там само. С Там само. С Тарас Чухліб. Полковник і наказний гетьман Євстафій Гоголь // Пам ятки України. - 2 (березень-квітень 2009). - С Українська РСР. Адміністративно - територіальний поділ станом на К.: Українське видавництво політичної літератури, С Чухліб Т.В. Є. Гоголь - полковник Війська Запорозького та наказний гетьман Правобережної України // Український історичний журнал, С

285 Лариса Рева (Київ), науковий співробітник Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, кандидат філологічних наук Вплив Національно-визвольної боротьби українського народу, очолюваної козацтвом, на розвиток культури в Галичині в першій половині ХІХ ст. Козацтво виникло на українських землях ще в XV ст. Провідними принципами співжиття козаків стали демократизм, рівність, особиста незалежність, відчайдушна хоробрість. Козацька героїка була відома в усьому світі. Цьому сприяла і усна народна творчість, зокрема, історичні пісні та думи. Д. Яворницький стверджував: Бувши високими поцінувачами пісень, дум і рідної музики, запорожці любили послухати своїх боянів, сліпців-кобзарів, нерідко самі складали пісні та думи й самі бралися за кобзи. Пісні, думи, прислів я, приказки, легенди й перекази, історичні повісті, щоденники-діаруші та мемуари про козацьку добу, козацькі літописи становили вагому частину духовного, культурного і художньо-естетичного надбання українського народу. Характерними рисами цих творів є палкий патріотизм, зацікавленість історією української козацької державності, позитивне ставлення до національно-визвольної боротьби українського народу, очолюваної козацтвом. Вони мали значний вплив на всю українську культуру XVІІІ XІХ ст., а також на творчість багатьох українських та іноземних письменників, композиторів, художників. Героїзовані, овіяні бойовою романтикою образи запорозького козацтва будили народ, закликали до боротьби за волю, справедливість і незалежність р. виповнилося 200 років від дня народження перших подвижників національно-культурного відродження Галицької України Маркіяна Шашкевича та Івана Вагилевича (1811). Одним із напрямів сучасної літературної біографіки є всебічне висвітлення діяльності представників інтелектуальної еліти нації. Зріз українсько-польського пограниччя, а відтак і поєднання та наслідування наших культур не лише кінця ХІХ ст., і нині знаходиться повсякчас у полі зору дослідників. Вчені неодноразово і різнобічно торкалися цієї тематики. Достатньо проаналізувати ситуацію в кореспонденції досліджень останніх років 2, де прямо чи опосередковано 2 Павлюк І. Про дві вітчизни серця, але одну любов: [Яручик В.Українська поезія, творена в Польщі після Другої Світової війни: Монографія. Луцьк: Волинський нац. ун-т ім. Лесі Українки, с.]: Рец. Слово і час. 2. С ; Нахлік Є. Доля Los Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. 1. С. 92; Погребенник В. Трикнижка, присвячене українському Сенкевичу: [Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження: У 3 т. Л., 2002]. 10. С ; Астаф єв О., Нямцу А. Про Євгена Маланюка, уписаного в польський пейзаж [Цяховська Е.. Поезія Євгена Маланюка в контексті українсько-польських літературних зв язків. Монографія. 283

286 торується проблема українсько-польської ментальності, можна побачити, що ця проблема актуальна і нині. Сучасна наука прагне дивитися на проблему україно-польських зв язків сьогодні виважено, без гарячковості. Далеке ХІХ ст. постає в іншому світлі, намагаючись уникнути гострих на той момент зрізних питань. Слов янські країни стали в ХХІ ст. ближчими, по-справжньому братніми, згадали давнє коріння спільної культури. Ще далекого XIV ст. у Кракові запрацювала друкарня Ш. Фіоля, яка продукувала кириличні книги для українського населення (1, Рева, с ). Серйозною перешкодою на шляху культурного піднесення Західної України поряд з політикою денаціоналізації українського населення, яку здійснювали австрійські чиновники разом з польськими (у Галичині), румунськими (на Буковині) та угорськими (на Закарпатті) поміщиками, була уніатська церква. Особливо тяжкими були умови розвитку української національної культури в Галичині. Шкільне виховання скрізь було в руках католицького та уніатського духовенства. Саме в цей час, 1832 р., було засновано патріотичний гурток серед студентів Львівської греко-католицької духовної семінарії Руська трійця. Очолив цю групу Маркіян Шашкевич ( ), а його найближчими соратниками виступили Іван Вагилевич ( ) та Яків Головацький ( ). Під впливом творів Шафарика, Караджича, Котляревського, Максимовича та інших європейських та письменників Наддніпрянської України М. Шашкевич з однодумцями починає перші заходи, щоб підняти рідне слово з занепаду й протоптати йому стежку до письменства. Руська трійця стала на чолі всього культурного національного пробудження на Західній Україні. Характерним для Трійці була її рішучість підняти місцеву говірку до рівня літературної народної мови. Натхненні бажанням працювати для народу, учасники Руської трійці збирають етнографічні, фольклорні матеріали, вивчають історію України, читають книги українських, російських, чеських, сербських, польських письменників. Під стимулюючим впливом літератури Наддніпрянської України, не зважаючи на кордони й жорстку цензуру, поступово розвивається в Західній Україні вітчизняна література. Зародження літератури народною мовою в Галичині набувало ще більшого значення, ніж на території Наддніпрянської України. У зв язку з забороною друкуватися у Львові 1837 р. вийшов у Буді (Угорщина) альманах Русалка Дністровая, що став початком новітньої української літератури в Західній Україні, а також віхою у формуванні національної свідомості. Церковна цензура конфіскувала наклад Русалки і стала на заваді появи інших публікацій місцевою мовою. Приниження та переслідування, цькування, яких зазнавали учасники Руської трійці, спричинилися до передчасної смерті М. Шашкевича (2, Головацький, с ). Він був ініціатором створення літературного гуртка Руська трійця та К., 2006]. 11. С ; Михед П. Микола Гоголь і поляки: (Деякі аспекти дослідження). 5. С.3; Соболь В. Діаруш Пилипа Орлика як щоденник українсько-польського пограниччя. 6. С. 20 та ін. праці. 284

287 видання альманаху Русалка Дністровая. Письменник, етнограф, фольклорист, громадський діяч, у його творчому доробку вірші, проза та переклади. Русалка стала первісткою нового письменства не лише в Галичині а й в усьому слов янському світі, а М. Шашкевич першим письменником нової літератури Західної України. Найголовніше своє завдання він вбачав у тому, щоб сіяти просвіту поміж усіма членами всього народу Русалка Дністровая була визначною подією у розвитку української літератури на Західній Україні в умовах жорстокого соціального і національного гноблення українського народу. Збірка відстоювала його право на існування, на розвиток мови, літератури, національної культури. Добір матеріалу до книги, звертання до героїчно-історичних тем і мотивів, піднесений тон надавали альманахові значної на той час громадської актуальності. В невиразних пориваннях М.Шашкевича і його друзів відбилося реальне заворушення мас (3, Білецький, т.2, с. 136). Найталановитішим з поетів членів гуртка Руська трійця був поетлірик, прозаїк та перекладач зі слов янських літератур, етнограф, фольклорист, громадський діяч Маркіян Семенович Шашкевич. Учасники гуртка дали обіцянку чесно служити своєму народові та його національно-культурному відродженню. Народився письменник у Підліссі, що на Львівщині, у сім ї священика. Освіту здобував у Львівській духовній семінарії, на філософському факультеті Львівського університету, а також самотужки. Був священиком у селах Львівщини. Свій талант письменник скерував на розвиток рідної літератури та словесності. Його Читанка, укладена 1836 р., тривалий час залишалася в Галичині найпопулярнішим підручником для народу. Русалка Дністровая стала важливим надбанням української культури, духовним скарбом народу. Вона мала для Західної України подібне значення, як Енеїда Котляревського для України Східної. Цей збірник оригінальних творів, записів фольклору та історичних матеріалів був яскравим виявом прагнення упорядників до творення нової української культури як культури загальнонаціональної (4, Шашкевичіана). Найглибше охарактеризував значення Русалки Дністрової І. Франко: «У Шашкевичевих словах тодішні русини віднаходили свою силу, свою людську та народну гідність, вони будили розум, ворушили сумління, кликали до дії» (5, Франко, т. 26, с ). Альманах Русалка Дністровая було надруковано українською народною мовою. Автори рішуче поривали з церковною традицією і проголошували право українського народу на рідну мову, літературу і культуру. За висловом І. Франка, Русалка Дністровая була свого часу явищем наскрізь революційним (5, Франко, т.26, с.90). Цей альманах «переполошив усі власті церковні й світські» (5, Франко, т.26, с. 93). 285

288 В нашій статті ми зосереджуємо основну увагу на громадській і науковій діяльності Івана Вагилевича в світлі історії українсько-польських зв язків, яка не знайшла, на жаль, належного висвітлення в наукових студіях як українських, так і польських вчених. Одним із співорганізаторів Руської трійці, співавтором та співупорядником Русалки Дністрової був Іван Миколайович Вагилевич письменник, фольклорист, філолог, громадський та культурний діяч. Він народився в сім ї сільського священика греко-католицького віросповідання. Спочатку ходив до школи в сусідньому Бучачі, а пізніше вчився в Станіславській гімназії і Львівській семінарії на словесному курсі та у Львівському університеті на філософському факультеті. Участь у гуртку М. Шашкевича сприяла появі у Вагилевича інтересу до етнографії і фольклору р. він написав українську граматику польською мовою. Працюючи редактором українсько-польської газети Дневник руський (1843), яка в окремих питаннях стояла на прогресивних позиціях, він проводив значну громадську роботу. В обох установах навчання велося німецькою мовою. Деякі зацікавлення науками, котрі Вагилевич виявив уже в дорослому віці, з явилися у нього ще перед закінченням школи, 1829 р. В 30-х роках ці інтереси зосереджувалися на фольклорі та античності, а у 40-х роках на філології та граматиці з коротким екскурсом у політичну журналістику. Протягом х рр. і до самої смерті, а 1866 р. зосереджувався на історичних дослідженнях і рр. були найвирішальнішими десятиріччями в формуванні його національної свідомості. Вперше зустрівшись з М. Шашкевичем 1829 р. на філософському факультеті Львівського університету, де обидва були першокурсниками, вони утворили спільний гурток, щоб сприяти розвиткові руської мови. М. Шашкевич був за лідера, найрішучіший від усіх у впровадженні ідей. Кожен новий член гуртка повинен був дати урочисту клятву про те, що він віддасть своє життя на службу народові та відродження літератури серед народу руського. Кожен отримував свій псевдонім. М. Шашкевич був, наприклад, Далибором. Ентузіазм Руської трійці не перебили ні холодна рука цензора, ні увага поліції до їхньої діяльності. Вони продовжували обговорювати можливі шляхи освіти свого народу за допомогою народної мови. В основі творчості І. Вагилевича фольклорні тексти і дослідницька література зі слов янської міфології. Водночас у 30-х роках ХІХ ст. західноєвропейська фольклористика демонструє нові теоретичні погляди на народну міфологію. Тут першими стали Вільгельм та Якоб Грімми. Свої основні міркування фольклорист виклав у Demonologiji slowianskij (Wagilewich D.J. Kronika ludu ž demonoligij slowiańskij (6) та Zarysach do demonografij (Wagilewich D.J. Zarysy do demonografij (7) та інших працях. На жаль, більшість із документів не опублікована й сьогодні. Праця Demonologia slowianska засвідчує широкомасштабність задуму автора щодо характеристики народної міфології. Вчений розробив докладний план частин і розділів праці, зібрав чимало фактичного матеріалу з українського 286

289 фольклору, склав списки фантастичних міфічних істот з різних народів не лише індоєвропейської частини світу, а й давніх етносів Азії та Близького Сходу. Дослідник прагнув встановити сутність демонологічних уявлень, їх змісту, етимології та витікаючих звідси причин. Вже у вступі І. Вагилевич схиляється до думки, що «нижча» міфологія «розвивалася під впливом двох стихій, які суперечливо або взаємно формували її. Однією з тих стихій була спроба розгадати діяльність природжених сил; а з другого ж постійно діюча і невтомна уява» (див.: Demonologia slowianska ). Міркування І. Вагилевича та досвід попередників спонукали вченого до пошуку універсальної класифікації народної міфології. На його переконання, вона поділяється на три групи: 1. «людська демонологія», пов язана з віруваннями в існування людей із надприродними властивостями (упирі, відьми) та уявленнями про чудесні метаморфози (вовкулаки, утопленики, страдчата); 2. «стихійна демонологія», пов язана з повсякденним життям людини. Сюди належать фантастичні уособлення різних стихійних сил і явищ природи (русалка, літавиця, Баба-яга, Домовик, Вихор) та ін.; 3. «символічна демонологія», пов язана з віруваннями в добрих і злих надприродних істот (янголи, чорти, злидні, персоніфікації хвороб чума, холера). Дещо подібне зустрічається в працях Е. Руликовського (8) та О. Воропая. Біолог за фахом, на чужині він старанно записував українські звичаї та вірування, які багато в чому подібні. Він навіть робив порівняльні характеристики з деяких свят чи повір їв слов янських та неслов янських народів (9, Рева, с ). І. Вагилевич також досліджував етнографію та фольклор Прикарпатських українців: гуцулів, бойків і лемків. Про гуцулів він опублікував 1838 р. статтю у празькому журналі. Пізніше вже після смерті дослідника стаття про гуцулів була надрукована російською мовою (10, Вагилевич и гуцулы, кн.5, с ). Грунтовна праця про бойків також була опублікована у празькому часописі. Праця І. Вагилевича, на жаль, так і не була закінчена, частково автор її видрукував 1840 р. у «Časopise Českêho Museumа». У нарисі письменник не лише подав унікальні взірці з українського фольклору про відьом, упирів, вовкулак та інших демонологічних персонажів, а й прагнув з ясовувати їхню семантику, генезу та функції у фольклорі. Праця І. Вагилевича «Zarysy do demonografij» також подає нотатки про цих істот. У розповідях, записаних фольклористом, подорожуючи Галичиною, він робив виписки з літературних джерел (російських, польських, литовських, німецьких). Очевидно, хотів провести паралелі між уявленнями різних народів і вказати на їх відлуння в літературі. Праця також лишилася незавершеною. Своєрідною антологією текстів можна вважати рукописний збірник І. Вагилевича «Kronika ludu ž demonoligij slowiańskij». Праця має чіткий план, за яким спочатку подається український матеріал, а далі відповідні витяги з фольклорних джерел поляків, словаків, чехів, сербів, росіян, литовців. Як і в праці Demonologia slowianska, тут також поділ персонажів 287

290 «нижчої» міфології: 1. людська демонологія; 2. демонологія природних стихій; 3. символічна демонологія; 4. посмертне життя. Відповідно до цієї класифікації додаються фольклорні тексти, з зазначенням місця їх запису.подібна класифікація, але у філософському вимірі, присутня у творах К. Транквіліона-Ставровецького (11,Рева, с ), а також у спадщині Г. Сковороди (12, Рева, с ). Простежуючи загальнослов янський контекст вірувань, вчений особливу увагу надавав регіональному фольклору. Р. Кирчів писав: «І. Вагилевич, по суті, започаткував науковий розгляд демонології гуцулів і бойків, охарактеризував цілу ґалерею їх образів, указав на їх ґенетичний зв язок з архаїчними світоглядними уявленнями і дохристиянськими віруваннями, спільні загальнослов янські й етнічно та реґіонально специфічні риси» (13). В 40-і рр. ХІХ ст. активізувалися бібліографічні заняття І. Вагилевича. Хоч на відміну від М. Шашкевича та Я. Головацького, І. Вагилевич не брав безпосередньої участі в розробці бібліографічних матеріалів для Русалки Дністрової, але для нього бібліографія не була зовсім чужою. Після 1831 р. Львів був заповнений польськими емігрантами та втікачами після повстання : деякі з них були студентами університету (14, Головацкий). Іван Вагилевич та Маркіян Шашкевич увійшли в історію України як українські просвітителі, носії ідеї українського національного відродження першої половини ХІХ ст. Своєю діяльністю вони пробудили національну свідомість, сприяли формуванню національного світобачення, усвідомлення своєї національної ідентичності. Вони ввели народну мову в літературу, церковне і освітнє життя. Перший тісний контакт, а потім і співробітництво польської групи Liewonia та української Руської трійці в їхньому спільному захопленні українським фольклором (15, Грабович, с. 155). У своїх спогадах про суспільне і культурне життя тих років ( Воспоминания о Маркияне Шашкевиче и Иване Вагилевиче ), Я. Головацький вказує на їх близькі стосунки з учасниками польського повстанського руху, зокрема, на зв язки з Паулем Жеготом, упорядником фольклорної збірки Piesma ludu ruskiego w Galicyi ( ). Паулі, писав Я. Головацький, увів нас у польські гуртки р., після 10-річного, з перервами, навчання, І. Вагилевич закінчив духовну семінарію, отримавши право на висвячення та парафію, проте Церква ще сім років відкладала дозвіл на його висвячення. Теологічні студії І. Вагилевича поступалися уподобанням фольклором та вивченням мови, він не зміг опанувати церковного співу та вдосконалення старослов янської мови. Він і не наполягався на цьому. Ці роки стали першою сходинкою у його кар єрі. Другою і найвизначнішою була до початку революції, 1848 р., коли остаточно сформувався його світогляд. Він більше часу присвячує філології, хоча й не полишав студій з етнографії та археології. Однак його уподобання та ідея українськості споріднювалася з його ставленням до статусу польської нації. Я. Головацький в останні роки життя розголошував про те, що І. Вагилевич став жертвою інтриги польських буржуазних 288

291 осередків, внаслідок чого він відійшов від української ідеї, ставши полонофілом та політичним ренегатом (16, Головацкий, Т.6, с ). Наївний і довірливий, І. Вагилевич, обурений несправедливим ставленням до нього греко-католицької ієрархії, не бачив справжніх намірів його нових польських знайомих. Його, сина бідного парафіяльного священика, тішила увага з боку вищих кіл галицької столиці, він проковтнув приманку через шляхетних вродливих польських жінок, і остаточно відійшов від справи для національної ідеї власного народу (16, с ). І. Франко (17, Франко, Кн. 5, с ) на основі документальних свідчень, показав, що ця оповідь приправлена, в основному, плітками та базіканням. Проте ненависть Головацького до поляків, від 1848 р. ставала ще гострішою. Він категорично стверджував, що І. Вагилевич входив до гуртка, очолюваного графом Юзефом (Осипом) Дуніним-Борковським, якого Я. Головацький вцілому охарактеризував як негідника. Граф Осип Борковський, писав Я. Головацький, один із передових львівських літератів того часу, взяв Вагилевича до себе як компаньона, дав йому у себе квартиру, стіл, прислугу і все удержанє, велів пошити йому модну елегантну одежу, позволив говорити до себе ти, водив його в театр, на балі, на літературні вечірки, в аристократичні товариства, рекомендував його вченим, місцевим і приїздним як свого друга і чоловіка незвичайно талановитого Борковський настроїв усіх своїх знайомих так, що Вагилевич ні від кого не почув слова правди. У всіх товариствах ним забавлялися як блазнем (16, Головацький, с ), оскільки він був несміливим семінаристом та недосвідченим, наївним провінціалом. Це був круг переважно молодих людей, пройнятих пропагандою демократичних поглядів, ідеями збратання народностей і вирівняння соціяльних контрастів (17, с. 98, 121). І. Вагилевич вже не був сільським мужланом, як стверджував Я. Головацький, а молодим талановитим вченим та письменником, маючим своє ім я. Зі смертю Головацького замовк остатній свідок тих часів, писав І. Франко (17, с. 99). Проте з явився інший свідок сам Вагилевич. Його готовність співпрацювати з польськими лібералами та демократами давала підстави звинувачувати його в зраді та відступництві від свого народу. Це було цілковитою маячнею, про що свідчить наступне. І. Вагилевич приступив до праці над двома важливими проектами, кожний з яких яскраво виявляв його патріотизм: він створює трактат про південноруську мову Rozprawy o języku poludnioworuskim, яка не була не тільки надрукованою, але й до кінця завершеною. Пізніше вона увійшла до граматики Вагилевича, опублікованої 1845 р. Оригінал її знаходиться в Санкт-Петербурзі (18, Библиотека РАН). Уривки друкували Павлин Свенціцький у статті Rękopisma pozastale po ś. P.J. Wagilewiczu (19) та М. Возняк (20) у Студіях над галицькоукраїнськими граматиками ХІХ в., пізніше У століття зорі Маркіяна Шашкевича (21). Цим питанням присвячена і його праця Gramatyka języka maloruskiego w Galiciji uloźona przecz Jana Wagilewicza (Lwow, 1845). 289

292 О. Огоновський (22) подав найважливішу літературу про І. Вагилевича. За І. Вагилевичем, пише М. Возняк, нашу мову не можна уважати якоюсь сумішкою русько-польських слів. Правда, ми сходимося у дечім з поляками, але ще більша подібність нашої мови з чеською і сербською. Крім сього, поляки, як і перше, так і тепер підправляють нашою мовою свою (20, Возняк, с. 91). Навмисно вживаючи термін південноруська мова, автор пояснював, що узвичаєний термін малоруська чи руська мова спричиняє до поняття звуженості, окремішності в малому, проте вже у видрукуваній 1845 р. Граматиці, він повернувся до усталеного терміну малоруська мова. І той факт, що письменник користувався при письмі польською мовою, не є ворожим. Подібне явище застосовував на перетині XVIII ст., лише німецькою мовою про чеську, Йозеф Добровський (16, Головацький, с. 464). Ці питання лягли в коло досліджених питань філолога-славіста В. Ягича (23, Рева, с ), почасти І. Раковецького (24, Рева, с ) та М. Драй-Хмари (25, Рева, с ). Спираючись на праці дослідників життя та творчості І. Вагилевича, можемо стверджувати, що письменник в цей період не лише не зрадив своєму народові, обмірковуючи окремі питання філології, але й накреслив у загальному свою національну ідею. Він виклав свої судження про націю, яка є народ, що, вступивши в своє політичне життя, виробив свій власний характер, а до цього належить мова (21, Возняк, с ). В інших місцях письменник писав про поділ Південної Руси між Польщею та Росією (21, Возняк, с. 263). Цю ж думку пізніше розвинув М. Драгоманов. Звісно, що виказані ним погляди не могли вдовольнити австрійський уряд та греко-католицьку консисторію. І, можливо, на щастя його найсуперечливіші думки залишилися в рукописах. Лише з плином часу, 1846 р., Церква дозволила І. Вагилевичеві отримати сільську парафію, проте це не принесло йому певної втіхи. У листі до польського історика В. Мацейовського, він нарікав на те, що відносно етнології, філології, і, можливо, історії, я міг би сказати щось нове і незвичайне (26, Вагилевич до Вацлава Александра Мацейовського), (16, Головацкий, с. 464). Основну публікацію його життя Граматику вчені сприйняли дуже прихильно. Навіть великий Шафарик відгукнувся схвально (27, Лист Шафарика до Бодянського): Робота добра, тільки дуже погано надрукована. Проте, ні зусилля Мацейовського, ні Погодіна, до яких звертався І. Вагилевич щодо роботи в Російській імперії, не принесли очікуваного результата.він залишив свій сільський прихід, переїхав до Львова і встиг видати перше число Дневника Руського. Його позиція була чіткою. Письменник стверджував, що українська нація має бути самостійною як культурна спільнота, і тоді необхідно поєднати її політичну долю в федерації з демократичною Польщею. Найважливішим є питання розвитку національної літератури. І. Вагилевич вважав, що свій початок українська література бере ще від часів Київської Русі, проте історична доля 290

293 була дуже складною. Пізніше цю думку обстоював М.С. Грушевський та В.М. Перетц з гуртківцями його наукової школи (28, Перетц, с ). Без власної літератури будь-яка народність втрачала б свою ідентичність. Він гаряче підтримував запровадження низки україномовних шкіл у районах Габсбурзької імперії. Він не розглядав питання територій, що були під владою Росії. Всією душею підтримував заклик Руського Собору впровадити навчання рідною мовою навіть на університетському рівні. Вважав, що без освіти українці ніколи не стануть великою нацією, звідси основний прогрес у розвитку не лише освіти, а й культури. Однак, проголошуючи національні ідеї, І. Вагилевич зайняв пропольську позицію. Оспівуючи Київську Русь як колиску і золотий вік українства, він прийнятно ставився до польської експансії. Вважав, що Річ Посполита благословила політичну свободу і конституційний уряд. Українці ж, проливаючи кров на захист своєї свободи, виступали оборонцями не лише України, а й всієї Європи, воюючи проти татарів та турків, допоки не потрапили в царське ярмо. Подібне твердження усталено проповідував і Л. Баранович у низці своїх польськомовних віршів (29, Рева, с ). І. Вагилевич вважав, що українці й поляки поділяли спільну долю протягом 500 років, і тепер немає родини, руської чи польської, серед членів якої не було б як поляків, так і русинів. В майбутньому ці нації, на думку просвітителя, повинні працювати рівноправно, для нашої спільної батьківщини. І. Вагилевич рішуче підтримував ідею Руського Собору щодо поділу Галичини за національним критерієм на дві адміністративні одиниці. На Слов янському Конгресі в червні в Празі, де поділ отримав більшість голосів, І. Вагилевич виступав проти того, щоб продовжувалася агітація проти рішення. Він усвідомлював загрозу, яку становила німецька влада: Де двоє б ються, третій перемагає, говорив він. Як наслідок, поразка лібералізму та зломлення національних інтересів призвели до поновлення політичної реакції, що настала наприкінці 1848 початку 1849 років. Ідеї І. Вагилевича і його друзів з Руського Собору похитнулися. Вони не лише не завоювали підтримки з боку українських кіл, але не змогли утвердитися в самій організації. Руський Собор розпався. Зросло тертя поміж патріотами української культури та порожніми базіками від культури. Останній період життя І. Вагилевича охоплював майже 18 років, і був найтрагічнішим. Здавалося, трагічні події просто переслідували письменника. Церква відкидала його як заколотника, а побратими, з якими він замолоду хотів кращої долі своєму народові, відштовхули як зрадника. Він міг би знайти собі пристосування, проте польська громада йому була чужою. Часопис Дневник Руський був зліквідований, і він позбувся редакторської посади. Львівська консисторія штовхала його до монастирського усамітнення, проте І. Вагилевич від цього відмовився, бо не почувався винним за свої діяння. Польські друзі переконали князя Леона Сапєгу призначити І.Вагилевичу невелику пенсію. Однак, його позбавили матеріального забезпечення після того, як він зрікся духовного сану і 291

294 вступив до лютеранської Церкви. Це справило справжній шок на Л. Сапєгу. А для І. Вагилевича цей крок був протестом супроти людського зла, аніж сам факт прийняття протестантизму. Зрештою, він втратив місце праці, яке знайшли для нього в бібліотеці Інституту Оссолінських у Львові (30, Щурат, с. С.56 61). Це був культурний центр від 1817 до 1848 р.для українців Галичини, який відіграв надзвичайну роль у національному пробудженні Галичини. Наступні 10 років І. Вагилевич ледве зводив кінці з кінцями, однак йому вдалося завершити велику кількість історичних досліджень, які в основному залишилися в рукописах. Менше питання приділяв національному. Кілька разів долучався до дрібної роботи, проте усталених статків так і не мав. Життя закінчив, працюючи на дрібній посаді міського архіваріуса 10 травня 1866 р. В рукописному відділі академічної бібліотеки в Санкт- Петербурзі зберігається рукопис статті І. Вагилевича про лемків, написана польською мовою. В українському перекладі з вступною заміткою І.Д. Красовського його надруковано 1965 р. в українському етнографічному журналі (31, Вагилевич, с ). Опис у статті лемківського чоловічого і жіночого одягу, як зазначав І. Красовський, «неповторний і є дуже цінний для сучасних етнографів, оскільки належить до першої половини ХІХ ст Народний одяг лемків, описаний І. Вагилевичем, на сьогодні є музейною рідкістю». Разом з Августом Бельовським ( ) польським істориком та археографом, поетом і перекладачем, І. Вагилевич переклав українською і польською мовами та опублікував «Повісті временних літ» під назвою «Літопис Нестора» з додатками: «Повчання Володимира Мономаха» і «Лист князеві Олегові Святославовичу» (1864, 1866), а також переклав прозою українською та польською мовами «Слово о полку Ігоревім» (1836). Український переклад опублікований лише 1884 р. Велику частину наукових розвідок автор не закінчив, і вони лишилися в рукописах. І.Франко за самовіддану патріотичну діяльність І.Вагилевича відносив його до "перших будителів народного духу в Галичині" (32, Франко, с. 602). На матеріалі біографії І. Вагилевича польський письменник Я. Захар ясевич написав повість Учений (т. 1 2, 1855), присвячену письменникові. Спрямування збірки яскраво виражено її епіграфами. Так, на звороті титульного аркуша подано епіграф із Я. Коллара відомого чеського і словацького фольклориста, етнографа, історика: «Не тоді, коли очі сумні, а коли руки діяльні, розцвітає надія». До розділу «Пісні народні» теж подано епіграф з Я. Коллара: «Народні пісні є найміцнішою основою освіти, чинником культури, підтримкою народності і окрасою мови». Книжка відкривається передслів єм, написаним М. Шашкевичем, що становить своєрідний маніфест літературного й культурного відродження Західної України. Серед слов янських народів, що прокинулися до нового життя, судилось нам послідніми бути, писав М. Шашкевич в передмові до Русалки Дністрової. У підрядковій примітці до передмови наводиться один із перших бібліографічних списків нової української літератури ( Русалка Дністровая (33, Фотокопія, с. IV VI). У списку перелічувалися 292

295 три петербурзькі видання Енеїди І. Котляревського: Опыт собрания старинных малороссийских песен М.А. Цертелєва, дві збірки М. О. Максимовича: «Малороссийские песни» та «Украинские народные песни», «Запорожская старина» І.І. Срезневського, «Малороссийские повести» Г.Ф. Квітки-Основ яненка, «Малороссийские приказки» Є.П. Гребінки та інші твори письменників Східної України та перші українські фольклорні збірники. Цей список свідчив про пильну увагу М. Шашкевича та його однодумців до творів письменників Наддніпрянської України. На початку першого розділу Пісні народні вміщено передмову Івана Вагилевича К народным русским песням і пісні різних жанрів: думи, думки, весільні пісні, колядки. Цей розділ наповнений народними піснями про Довбуша, Морозенка, що оспівують героїчну боротьбу та героїчні часи руської слави.у передмові до розділу говориться про значення історичних пам яток, які вселяють «в серця сильнії чувства». Важливим у Русалці Дністровій є розділ «Складання», де вміщені оригінальні твори упорядників. Розпочинається розділ програмовим віршем «Згадка» М. Шашкевича, в якому поет сумує за минулими героїчними часами «руської слави». Рятунок народу, що поневіряється, переконує автор, у згуртуванні творчих сил, у братерському взаємоспілкуванні слов янських народів. Портрет І. Вагилевича, на нашу думку, не буде повним без кількох слів про його побратима, М. Шашкевича.Б. Лепки дає йому таку характеристику: до маленького русявого хлопчика, з острим носиком і голубими, як незабудки, очима, говорила чистим голосом рідна природа; ті сосни, що сумно шуміли, ті людські кістки, що з опокою в суміш біліли ся до сонця, ті квіти, що на землі скропленій потом і сльозами виростали. Не тільки соловейкових пісень слухав він радо, але не раз не два мусів чути жалісний спів бідної мами, що їй сина до війська забрали, або дівчини, котрій судженого до холодної замкнули бо так окоман хотів (34, Лепкий, с ). Літературно-художня творчість М. Шашкевича не одразу стала відомою читачам. Тільки незначна частина його творів була надрукована за життя. Але опубліковане свідчило, що в особі М. Шашкевича в літературу увійшов талановитий поет, патріот і гуманіст, людина значної культури і громадянської мужності. «Він, писав про М. Шашкевича І. Франко, мав відвагу й дар висловити досить виразно, а бодай, для тогочасних прибитих русинів досить зрозуміло все те, що їх боліло, чого вони бажали і чого надіялися (32, Франко, с. 603).У Шашкевичевих віршах у нас перший раз повіяло духом поезії ХІХ віку (35, Франко, с. 249). «Не зважаючи на свою енергійну боротьбу за народне письменство, була це натура наскрізь лірична, з мрійними почуваннями, з нахилом до романтизму», зазначав С. Єфремов (36, Єфремов, с. 435). «Вірші його, писав Д. Чижевський, в основному пісні: їх меланхолійний настрій щирий, їх тон м який та ніжний» (37, Чижевський, с. 387). «В історичному й суспільно-культурологічному планах становлення нової української літератури є пошуки високого стилю у творчості західноукраїнських 293

296 письменників У деяких творах Шашкевича цей високий стиль здебільшого є естетично вдалий», вказував Г. Грабович (15, Грабович, с.32). Провідний мотив Шашкевичевої поетичної творчості ідея захисту рідної мови, культури: Руська мати нас родила, Руська мати нас повила, Руська мати нас любила; Чому ж мова єй немила? Чом ся нею встидати маєм? Чом чужую полюбляєм? («Руська мова»). Поетичне новаторство М. Шашкевича полягало в народності його творів.він осуджував старі консервативні традиції, архаїчну книжність, псевдокласику. Новим був дух Шашкевичої поезії свіжий і оригінальний, писав І. Франко (35, Франко, с. 250). Невелика за обсягом, але різноманітна проза М Шашкевича. Третій розділ становлять переклади, переспіви народних сербських пісень та уривки з «Краледвірського рукопису» В. Ганки ( ) чеського філолога, поета, громадського діяча в перекладі М. Шашкевича. Чималою заслугою М. Шашкевича є його перекладацька діяльність. Відомі його переклади українською мовою сербських народних пісень, творів чеських і польських поетів. Шашкевич перекладав не тільки криваво-романтичний Zamek Kaniowski Гощинського, але також і ніжно сентиментального класициста Карпинського, відзначав Г. Грабович (15, Грабович, с. 503) р. М. Шашкевич здійснив найранішній переклад українською ритмічною мовою «Слова о полку Ігоревім». До нас дійшов лише переклад «Плачу Ярославни». У своїй подвижницькій діяльності М. Шашкевич тісно пов язував християнські та національні фактори, з введенням української народної мови в церковне життя, літературу і школу, започаткувавши їх українізацію р. в Галичині М.Шашкевич розпочав спроби перекладу Євангелія Іоанна і Матвія українською мовою. Менш відома друга спроба перекладу Святого Письма галицько-руською мовою М. Шашкевичем, який ретельно працював над Псалмами і Євангелієм від Матвія та Марка. Найбільше уваги перекладач приділив "Давидовим псалмам", які отримали назву "Русланові псалми", і за композицією скоріше нагадували сонети: наприкінці кожного подавався своєрідний ключ, щоб ліпше зрозуміти викладене у вірші. М. Шашкевич у перекладах наблизив псалми до українців: роздуми Давида про Святий Сіон, Ізраїль, спадщину Якова в "Русланових псалмах" наближено до рідної Вітчизни: "вітер на степах України", "русько-українське серце", "віру руську", "віру тверду як Бескид" і т.ін. В прикінцевому варіанті псалми перекладалися довільно. На жаль, за життя М. Шашкевича спроби перекладів Святого Письма галицькою мовою не побачили світ. 294

297 У Псалмах поет глибоко осмислив християнські цінності найвищі національні святині, невід ємну частину духовності українців Віру, Надію і Любов. Своїми творами і проповідями, які він висловлював рідною мовою, у ній являється душа народу (36, Шашкевич, с. 140), допомагав глибше пізнати віру своїх батьків, старовину й свою національну ідентичність. Пізніше митрополит Іларіон (І.Огієнко) також наголошував на значенні рідної мови і її зв язку з християнською Церквою: Хто міцний у рідній мові, той і міцний у батьківській вірі (37, Огієнко, с.3). Відзначаючи новаторство М. Шашкевича, М. Возняк указував, що поет задумав велике діло, погорджену, висмівану хлопську мову надихати силою духа та й огнем любові. Піднести її з занепаду та ввести її в літературу та життя (38, Возняк, с.3). Безперечний інтерес становить надзвичайно цікава передмова до останнього розділу збірки Старина, написана М. Шашкевичем, по суті це романтична розповідь про старовину, в якій М. Шашкевич бачив «лице століть» і «дух предків»: Старина є то великий образ, є то зеркало, як вода, чистеє, в котрім незмушенно являєся лице століть Чужина нас займає, чому ж бо нашина не прилягла до серця, не промовила до душ наших сильним словом? В розділі подано ряд поетичних героїко-козацьких та любовно-побутових творів, публікації рукопису XV ст., короткого опису слов янських і руських рукописів церковнослужбового змісту та вжитку, що знаходилися в бібліотеці монастиря святого Василія Великого у Львові. Народні пісні, фольклор, говорив М. Шашкевич, потрібно зберігати, бо це неоціненні скарби, які свідчать про народну славу. Свято шанують пам ять перших подвижників національного відродження І. Вагилевича та М. Шашкевича у наш час. Про це свідчать щоденникові записи Олеся Гончара: р. Провів засідання Комітету по вшануванню Шашкевича. На Наддніпрянщині його мало знають. А постать світла, варта слави всеукраїнської. Гадаю, що ювілей відкриє очі на Шашкевича багатьом (39, Гончар, т.3, с. 119) Підлісся. Відкриття Музею Шашкевича. Хвилююче всенародне вшанування його 175-річчя. Навіть сонце після туманів проблиснуло! Із Підлісся Шашкевича: Там колодязь студенецький, А дуб воду тягне; Не так щастя, як той води Моя душа багне! Бачили цей дуб і пили воду з цього колодязя студенецького А висловити так свої почуття міг тільки істинно великий поет (39, Гончар, с. 122). В історії Західної України велика частина суспільства і в той час, коли діяла «Руська трійця», розуміла значення збереження рідної мови, віри, звичаїв і обрядів, традиційних форм родинного й громадського життя. Таке розуміння допомогло зберегти українську національну ідентичність в 295

298 складних загальнополітичних і суспільних умовах (40, Петраш), (41, Русалка Дністровая ), (42, Руська трійця ), (43), (44). Я. Розумний у статті Літературна діяльність Маркіяна Шашкевича і західноукраїнське відродження ХІХ ст, пише: Бездержавний статус західного українця нашарував на його психічні комплекси неповноцінності й різні психологічні травми. Зникло почуття державної ідентичності й національної окремішності, а загалом і віра у власні сили зупинити процес, який веде до повного збайдужіння, душевного обивательства та комплексту регіонального рутенства. В результаті цього, на початку ХІХ ст., галицьке українське суспільство знайшлося на дні своєї культурно-політичної самосвідомості й матеріальної нужди (45, с. 225). В іншому документі читаємо: У х роках культурнопросвітницький рух у Галичині набирає нових форм. Попри козакофільські атракції П. Куліша, федералістичні напучування М. Драгоманова все ж тут найбільший вплив мала діяльність письменника О. Кониського, автора першої наукової біографії Т. Шевченка. Ідеї Шевченка поширюються серед усіх верств галицького суспільства. Суспільний розвиток пов язується з етнополітичними інтересами народу, він спрямовується у загальноукраїнську течію. Утворюються різні товариства. В 1868 р. засновано товариство Просвіта, згодом у 1873 р. сформовано Товариство ім. Шевченка. Відтепер вшанування пам яти Тараса Шевченка і Маркіяна Шашкевича перетворюються на проповідування національних ідей, що зумовило створення культу цих двох великих синів нашого народу. Діяння М. Шашкевича для Західної України, як і чин Т. Шевченка для всієї України, набирали національного звучання, майже месіанської сутности (46, Горинь С. 8 9). Ставлячи свою Русалку Дністрову поруч Максимовичевого збірника народних пісень і перших творів східноукраїнських письменників, члени «Руської Трійці» мали на думці і в душі ту ідею соборності, що про неї писав Шашкевич у вірші «Побратимові»: При Чорнім морі Себе заквітчає, В степах на просторі Весело заграє, В водах в Дніпрі Змиєсь, прибереся, Легеньким крильцем На Дністр занесеся, Крилоньками сплесне, Отрясе, злопотить, Під небо до сонця Ген-ген полетить, Під небом край сонця Сонічком повисне, І буде літати, 296

299 І буде співати, І о руській славі Скрізь світу казати. Ю. Шевельов у статті «Сувора школа: Сто років з дня смерти Маркіяна Шашкевича» (47, Шевельов, с ), зазначав: «Багатобічністю своєї діяльності Шашкевич заклав справжні невмирущі підвалини відродження своєї нації. Він показав і відтворив ті «сукромі голоси», що їх таїла в собі занедбана мова й закута душа українського народу. Хай не зміг (чи не встиг) він злити їх в одну величну синтезу, як це зробив, наприклад, Шевченко, але він був певний того, що «сукромі голоси бринять по всій Русі лиш їх скликати в одно, а стане піснь велика, довга, безконечна, що цілим світом загуде, що сильно розгримить славу попередніх і нинішніх літ всього народу» («Старина») (48, с.251). Існування великої національної батьківщини, довговічне сусідство з польським народом, складні перипетії польської визвольної боротьби на південно-східному прикордонні все це поставило рубом питання ясного окреслення і ідейного начала нового життя. Начало те знайдено на магістралях інтернаціоналізму і дружби, що кувались на протязі історії найкращими синами обох народів (49, Джуринка, с. 4). Про І. Вагилевича також знаходимо сучасну літературу (50), (51).І. Драч написав вірша: Земний уклін, хто відстояв Свій вік, свій дім, свій чесний хліб Не онімечили святої, Не спольщили, хоча й могли б. Ми ладні руки цілувати Тому, хто у страшній порі Зберіг для нас дзвінкі Карпати І мову голубу зберіг Я. Рудницький у статті «Шашкевич і Шевченко», пише: «Ідеї Шевченка й Шашкевича сягають і поза Україну, або, як каже перший із них, торкаються земляків і «не в Україні сущих». Збереження рідної мови й рідної культури на теренах нового українського поселення буде розвиватися під гаслами: «І чужому научайтесь й свого не цурайтесь» (52, Рудницький, с. 267). Я. Розумний у статті «Маркіян Шашкевич у молодій поезії» (53, с ), аналізує творчість поетів, звернених до нього. «Молоді радянські поети ставлять Шашкевича в контексті загальноукраїнському» (53, с. 281). Вірші Р. Братуня «На відкриття пам ятника М. Шашкевичу в с. Підліссі (1963), В. Лучука «Сповідь Маркіяна Шашкевича перед майбутнім» (54, Братунь, с ), Д. Павличка «Пелюстки і леза» (55, Павличко, с ), І. Калиня «Могила Шашкевича» (56), О. Сенатович «Пам яті Шашкевича» (57), В. Колодія «Маркіянова дорога», І. Драча (58) 297

300 тощо. Р. Іваничук написав біографічну повість, присвячену Шашкевичу Вода з каменю (59). М. Шашкевич писав: «Сіймо, а збирати будем!» Незважаючи на те, що сумно склалася доля учасників «Руської Трійці» М. Шашкевич передчасно помер, І. Вагилевич опинився у польському таборі, Я. Головацький перейшов до табору москвофілів), їх діяльність, і, зокрема, діяльність І. Вагилевича, сприяла національному розвитку не лише Галичини, а і всієї України, зміцнювала українсько-польські відносини. Подальші роки опиралися на досвід вільнодумців. Хроніка тих років зафіксувала: Сонна Європа стрепенулась, але її реакція обмежилась лише парламентарними інтерпеляціями послів та розгубленістю безпорадної і безсилої Ліги Націй в Женеві (60, с. 7 8). Був грудень 1932 р. На горі самовпевнений спокій, внизу нервовість, яка переходить в хаос Грізний Местник мститься за заподіяні злочини. Невидимі руки з підпілля освітлюють пожежами маєтків польських колоністів Рідну Землю Та не тільки на Галицькій Землі від Кавказу по Сян і від берегів Чорного моря по Сіверські землі змагається українська свободолюбна нація з озброєним до зубів озвірілим галапасом окупантами! (60, с. 6). 298 Джерела та література 1. Рева Л. Видання Швайпольта Фіоля у фондах відділу стародруків та рідкісних видань ЦНБ НАН України // Бібліотечний вісник С Головацький, с Білецький О. Зібр. тв.: У 5 т. Т.2. С Шашкевичіана. Нова серія Львів, 1997; 3 4. Львів, Франко І. Критичні письма о галицькій інтелігенції: Письмо друге // Зібр. тв.: У 50 т. Т. 26. С Wagilewich D.J. Demonologia slowianska // Kronika ludu ž demonoligij slowiańskij. Львівська наук. б-ка ім. В. Стефаника НАН України. Відділ рукописів. Фонд І. Вагилевича. 46. П Wagilewich D.J. Zarysy do demonografij. Львівська наук. б-ка ім. В. Стефаника НАН України. Відділ рукописів. Фонд І. Вагилевича. 46. П Рева Л.Г. Едуард Руликовський ( ) та Микола Миклухо-Маклай ( ) видатні дослідники історії Планети та України (кінець ХІХ ст.) // М.М. Миклухо-Маклай вчений, мандрівник, гуманіст / Голов. ред. М.Ю. Костриця, В.І. Тимошенко. Вид-во «Волинь», Житомир, с. (Наук. збірник «Велика Волинь». Праці Житомир. наук.-краєзнавчого т-ва дослідників Волині. Вип. 46. [С ]). 9. Рева Л. Олексій Іванович Воропай журналіст // Наукові праці Кам янець- Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Філологічні науки. Випуск 25. Кам янець-подільський: ПП Медобори-2006, с. [С ]. 10. Вагилевич и гуцулы обитатели Восточной отрасли Карпатских гор // Пантеон. Т. ХХІ, кн Отд.3. С Рева Л. К. Транквіліон-Ставровецький: богословський та філософський контексти у творчості // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник: 2010: Кн. ІІ / Упоряд.: О. Киричук, М. Омельчук, І. Орлевич. Львів: Львівський музей історії релігій: Логос, с. [С ].

301 12. Рева Л. Григорій Сковорода ( ) уродженець України, філософ світового рівня // Наукові записки: Збірник праць молодих вчених та аспірантів / Ін-т української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. Т. 19: У 2-х кн. Тематичний випуск: "Джерела локальної історії: методи дослідження, проблеми інтерпретації, популяризації". Кн. 1. К., с. /Матеріали Міжнар. наук. конф. "Джерела локальної історії: методи дослідження, проблеми інтерпретації, популяризації" (К., верес., 2009). [С ]. 13. Кирчів Р. Етнографічно-фольклористична діяльність «Руської трійці». К.: Наук. думка, с. 14. Головацкий Я. Пережитое и перестраданное // Литературный сборник, издаваемый Галицко-русской матицей. Львов, Грабович Г.До історії української літератури: дослідження, есе, полеміка. К., С Головацкий Я. Судьба одного галицко-русского ученого: К биографии Ивана Николаевича Вагилевича // Киевская старина Т.6. С Франко І. До біографії Івана Вагилевича // Записки НТШ. Т. LXXIX. Кн. 5. Львів, С Библиотека РАН. Отдел рукописей. Рукиписи И. Вагилевича. Собрание А.А. Петрушевича: В 20 т. 19. Rękopisma pozastale po ś. P.J. Wagilewiczu (15) // Pismo Zbiorowe Poświęcone Rzeczom Ludowym Ukraińsko-Ruskim. Львів, С Возняк М. Студії над галицько-українськими граматиками ХІХ в. // Записки НТШ. Т. ХСІІІ. Ч. 1. Львів, С Возняк М. У століття зорі Маркіяна Шашкевича : : Нові розшуки про діяльність гуртка. Львів, Ч Огоновский О. Исторія литературы руской. Ч. IV. Львів, С Рева Л. В. Ягич голова-патріарх усіх сучасних слов янознавців // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського : зб. ст. / НАН України, Нац. б-ка України імені В. І. Вернадського, Асоц. б-к України Вип. 14. С Рева Л. Славістичні погляди Ігнатія Раковецького // Компаративні дослідження слов янських мов і літератур : зб. наук. праць : пам яті Леоніда Булаховського / Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка, Ін-т філології Вип. 6. С Рева Л. Славістичний дискурс Михайла Драй-Хмари // Компаративні дослідження слов янських мов і літератур : зб. наук. праць : пам яті Леоніда Булаховського / Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка, Ін-т філології Вип. 7. С Вагилевич до Вацлава Александра Мацейовського від 18 серпня 1847 // Ossoliniana : Listy i akta oryginalne, Biblioteka Zakladu Narodowego im. Ossolinskich. Wroclaw. Рукопис 5819 / ІІІ. 27. Лист Шафарика до Бодянського від 26 грудня 1845 р. // Korespondence. Č.1. S Перетц В. М. Рецензія на монографію М. С. Грушевського "Історія української літератури". Т. 1 /вступ. ст. та комент. Реви Л. // Слово і час С ). 29. Рева Л. Він жив і творив на Чернігівщині: До портрета Лазаря Барановича // Вісник Книжкової палати С Щурат В. На досвідку нової доби // Оссолінеум. С Вагилевич І.М. Лемки мешканці Західного Прикарпаття. Пер. з польської, підг. до друку та вступ. замітка І.Д. Красовського // НТЕ Ч.4. С Франко І.Я. // Літ.-наук. вісник. Т Кн.VI. С Фотокопія з вид р./ Вступ. ст. О.І. Білецького. К., С. IV VI. 299

302 34. Лепкий Б. Маркіян Шашкевич. Коломия, б.р. 110 с. С Франко І. М. Шашкевич і галицько-руська література // Зібр.тв.: У 50 т. Т.29. С Єфремов С. Історія українського письменства. К., С Чижевський Д. Історія української літератури. Тернопіль, С Шашкевич М. Твори. К., С Огієнко І. Наука про рідномовні обов язки. Львів, С Возняк М. Оповідання про Маркіяна Шашкевича. Львів, С Гончар О. Щоденники: У 3 т. Т.3: К.: Веселка, С Петраш О. Руська трійця : Маркіян Шашкевич,Іван Вагилевич, Яків Головацький. К.:Дніпро, с. 43. Русалка Дністровая : Документи і матеріали. К.: Наук. думка, с. 44. Руська трійця в історії суспільно-політичного руху і культури України. К.: Наук. думка, , [1] с. 45. Руська трійця : Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький: Бібліогр. покажч. ( ) / НАНУ; Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника; (уклад. І. Ільницька). Львів, с. 46. Люзняк М. Роль та місце Руської трійці в історії української філософії: спроба оцінки у вихованні національної свідомості та формуванні політичної думки українського народу: Наук. поп. Вид. Львів: Атлас, с. 47. Розумний Я. Літературна діяльність Маркіяна Шашкевича і західноукраїнське відродження ХІХ ст // Маркіян Шашкевич на Заході: Інститут-заповідник Маркіяна Шашкевича. Вінніпег, с. [39, Розумний С ]. 48.Горинь В. Перепоховання Маркіяна Шашкевича. Львів: Б-ка Шашкевичіани: Нова серія, с. 49. Шевельов Ю.Сувора школа: Сто років з дня смерти Маркіяна Шашкевича // Маркіян Шашкевич на Заході: Інститут-заповідник Маркіяна Шашкевича. С Джуринка К. Свідоцтво доби // Гомін: Літ. антологія. Варшава: Укр. сусп.- культ. т-во, с. С Дем ян Г.В. Іван Вагилевич історик і народознавець. К.: Наук. думка, с. 52. Іван Вагилевич: Покажч. рукописів праць та матеріалів до біографії: До 175- річчя від дня народж. І.М. Вагилевича / АН УРСР; Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника; (уклад. О.О. Дзьобан). Львів, (8) с. 53. Рудницький Я.Шашкевич і Шевченко // Маркіян Шашкевич на Заході: Інститут-заповідник Маркіяна Шашкевича. С Братунь Р. Ватра.Поезії. К.: Дніпро, С Павличко Д. Вибрані поезії. К.: Дніпро, С Калинь І. Могила Шашкевича // Дніпро. 7. К., Сенатович О. Пам яті Шашкевича // Сенатович О. Стебло. Поезії. К.: Молодь, С Драч І. Протуберанці серця. К.: Молодь, С Іваничук Р. Вода з каменю. Роман. Львів: Каменяр, с. 60. Городок Ягайлонський. Б.м.: Вид-во ім. Ольжича, с. 300

303 Артур Ароян (Полтава), аспірант кафедри дизайну та містобудування Національного технічного університету ім. Ю. Кондратюка Володимир Мокляк (Полтава), заступник директора Полтавського краєзнавчого музею з наукової роботи Валерій Павленко (Полтава), старший викладач Національного технічного університету ім. Ю. Кондратюка Панорама м. Полтави початку XVIII ст. Серед джерел з історії м. Полтави чомусь до сьогодні осторонь залишаються предмети станкового мистецтва. Можливо, це трапилося через відсутність зацікавленості у полтавських мистецтвознавців цією темою, а можливо, й через те, що і до сьогодні вважається за аксіому теза про відсутність достовірних зображень Полтави XVIII ХІХ ст. Однак така постановка питання не є об єктивною. Працюючи з різними матеріалами автори статті виявили ряд живописних робіт та малюнків, які зображують Полтавщину у XVIII ХІХ ст. Одним із таких джерел з історії м. Полтави XVIII ст. є картина невідомого художника кінця XVIII ст., що нині експонується в історико-культурному заповіднику «Поле Полтавської битви» і відома під назвою «Апофеоз Петра І». Картина створена в 1787 р. невідомим художником на замовлення архієпископа Катеринославського Амвросія Серебренникова, місце перебування якого на той час знаходилося в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. А спонукала владику до такого зацікавлення історією підготовка до приїзду до м. Полтава імператриці Катерини ІІ та відвідин нею Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Як відомо із джерел, височайша подорож довго і ретельно готувалася. На шляху імператриці будувалися палаци, в яких вона мала ночувати чи просто зупинятися на відпочинок [1]. Одним із місць, де мала зупинятися Катерина ІІ, мала бути і Полтава. Саме тому в місті готувалася ціла серія різних заходів, Панорама Полтави XVIII ст. з картини невідомого кінця XVIII ст. «Апофеоз Петра І». Графічна реконструкція авторів спрямованих на возвеличення слави російського імператорського дому. Одними з таких мали стати 301

304 військові маневри, які б відтворювали події Полтавської битви 1709 р. [2, XXVI]. Саме з цією метою до міста прибули уже відомі на той час чи знані в майбутньому російські зірки військового мистецтва: О.В. Суворов та М.І. Кутузов [2, XXVI]. А після маневрів імператриця зі свитою мала десь відпочити [3, ]. Саме з цією метою ремонтувався та опоряджався збудований ігуменом Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря Амфілохієм Леонтовичем всередині 1770-х років будинок настоятеля. Знаходився він у східній частині монастирського двору. Це була дерев яна, зведена на мурованому цоколі споруда. З метою приведення її до ладу та надання відповід-ного зовнішнього і внутрішнього вигляду архієпископ Амвросій Серебрянников звелів добудувати до настоя-тельських покоїв «летний зал о 8 окнах (имел в длину 11 аршин 2,5 вершка, ширину 9 аршин 2 вершка) с балконом (длиною 10 аршин, шириной 9 аршин 2 вершка) из которых 2 выходили на балкон, откуда прекра-сный вид на далекие окрестности» [3, 187]. За звичаєм того часу, стіни новобудови всередині були прикрашені живописними роботами на теми біблійної історії. Крім цих робіт «по своей величине выделялись две исторические батальные картины» [3, ], виконані на полотні. На першій із них, біля входу, «с левой стороны от двери, величиною в квадратную сажень, был изображен св. Александр Невский, на черном коне, которому шведы вручают свои мечи; вдали виднелся город». Внизу подпись: «Святой и храбрый Александр Невский духом от небес на град свой презирает и на брега, где он противных побеждал, россов усердной защитник, и повидимо Петру Споспешествовал» [3, 188]. З іншого боку, праворуч від дверей, розміщувалося інше полотно, також величиною «в квадратную сажень, изображено Петр Великий на белом коне с мечем и в кольчуге; ему также шведы подают свои мечи. Внизу надпись: «Се образ начертан Премудрого Героя, что ради подданых, лишил себя покоя, к утехе россов всех; но кто он был таков гласит народ и флот, художества и войска, гражданские труды и подвиги геройски». Так описує Катерининську залу полтавський історик В.Є. Бучневич у 1882 р. [3]. Але уже через десять років, у 1892 р., обидві картини «по ветхости, были уничтожены, а самой зал превращен в ризницу» [3, 187, 189; 4, 172]. За свідченнями істориків і краєзнавців, обидві роботи були виконані іконописцем із села Борисівка Курської губернії. На початку XVIII ст. це село належало сподвижникові Петра І, фельдмаршалу Борису Петровичу Шереметьєву. За переказами, «Петр Великий, после Полтавской битвы, возвращаясь в Петербург, заехал к Шереметьеву, в его имение и подарил ему образ Тихвинской Божьей Матери, во имя которой, по мысли Петра был основан Борисовский женский монастырь» в 1714 р. [3, 189; 4, 172]. У цьому ж селі Петро І заснував також «школу живописи, которой занимались сначала монахини, а затем и жители того села» [3, 189]. Однак, як показало здїйснене в 1901 р. обстеження монастиря, не всі роботи з Катерининської зали були знищені. В покоях настоятеля Гедеона 302

305 усе ще зберігалося живописне полотно «Апофеоз Петра І» [4, 172]. Невдовзі, під час підготовки до святкування 200-річного ювілею Полтавської битви, воно було передане відомому полтавському історику І.Ф. Павловському для розміщення у створюваному ним музеї Полтавської битви [5, 13]. У 1919 р. після ліквідації музею разом із залишками його колекції полотно було передане до Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства (тепер Полтавський краєзнавчий музей). І хоча, як відмічалося, картина «не очень искусной кисти», для нас вона є великою цінністю у тому плані, що на ній зображено панораму Полтавської фортеці початку XVIII ст. Як не дивно, картина досить відома, неодноразово публікувалася ще І.Ф. Павловським. Майже жодне видання, присвячене Полтавській битві 1709 р., не виходило в світ без репродукції «Апофеозу Петра І». Але зараз важко пояснити, чому полотно жодного разу детально не аналізувалося з приводу того, що на ньому зображено. Згадувався лише загальний сюжет вручення переможеними під Полтавою шведами своєї зброї царю Петру як переможцю. Стосовно ж тла, на якому зображено царя-переможця, то про нього чомусь ніхто не згадував. Коли ж і чому, як і те з чиєї руки з явилася трактовка зображеної на картині панорами міста як Нового Ієрусалиму, невідомо взагалі. Тому в авторів завжди виникало питання, як трапилося, що царя зобразили на тлі умовного міста, не зважаючи на те, що на картині відтворювався реальний епізод історії. І лише згодом, в процесі іншої роботи, аналізуючи матеріали стосовно історії храмового будівництва та картографічну основу міста Полтави, виникли перші здогадки про те, що зображена панорама не має ніякого відношення до Нового Ієрусалиму, а є не чим іншим, як спробою відтворення панорами міста Полтави часу Полтавської битви. Після цього розпочалося детальне вивчення зображення на картині. На жаль, полотно не дійшло до нас у первісному вигляді, за час, що минув з дня його створення, воно зазнало значних ушкоджень та втрат. Саме тому в 1960-х роках, як свідчать колишні працівники історикокультурного заповідника «Поле Полтавської битви», була проведена реставрація картини [6]. Однак, ким і як вона проводилася, які саме реставраційні роботи здійснювалися, встановити через відсутність реставраційної документації на вдалося. Тому авторами публікації було детально вивчено як оригінал картини, так і її зображення початку ХХ ст. Під час такого аналізу виявлено, що світлий фон картини після реставрації став значно темнішим, вірогідно, його просто наново переписали, при цьому зображення переднього плану стало більш яскравим, а панорама міста втратила багато деталей. Завершення церков зникли взагалі або ж були відтворені абияк, що можна пояснити, зважаючи як на розпал антирелігійної боротьби в країні, так і на те, що основним завданням для реставраторів, очевидно, були збереження і реставрація центральної постаті картини зображання царя Петра. Тому панорама позаду царя, як другорядний елемент, детально не вивчалася і, як це не прикро, не 303

306 відтворювалася в первісному вигляді. Враховуючи це, все ж спробуємо, хоч можливо із певною похибкою, провести ідентифікацію дерев яних культових споруд м. Полтави кінця XVII початку XVIII ст. за наявними джерелами. Як свідчать актові книги Полтавського городового уряду другої половини XVIІ ст. та полтавські історики ХІХ початку ХХ ст., у м. Полтаві на час полтавської битви існували п ять церков: соборна Успенська, приходські Воскресенська, Миколаївська, Спаська та новозбудована Стрітенська [7; 3, ; 8, 31 44]. В межах міських укріплень знаходився і Покровський жіночий монастир. Усі ці споруди маємо і на панорамі «Апофеозу». Розміщені вони в наступному порядку: Покровський жіночий монастир, Миколаївська церква, Преображенська церква, Спаська церква, Успенський собор, Воскресенська церква та Стрітенська церква. Одразу ж виникає питання, з якої саме точки при спогляданні на місто можна бачити саме таке розташування храмових споруд. Вивчаючи план м. Полтави В. Кутузова 1729 р. [9], можна зробити припущення, що таку панораму можна було побачити лише з одного місця, котре знаходилося південніше Подільської брами, ближче до центру Мазурівського яру. Виникає також питання про те, як міг художник наприкінці XVIII ст. зобразити те, чого не бачив, тобто панораму міста на сімдесят років віддалену від часу створення картини. Коли на місці дерев яних церков уже височіли муровані споруди, а Покровського монастиря взагалі не існувало. Питання справедливе, однак не треба недооцінювати наших попередників. Із джерел відомо, що до середини ХІХ ст. у Спасо-Преображенському храмі м. Полтави зберігалася ікона із його зображенням до пожежі 1705 р. [10, ]. Аналогічні зображення могли мати й інші храми міста. Тому, ймовірно, що замовник надав живописцю, автору картини, необхідні для втілення задуму матеріали, побажавши втілити царя Петра в образі св. Георгія Переможця, і цар мав бути зображений саме на фоні міста, біля якого здобув свою головну перемогу. На користь такої версії говорить і те, що картина мала бути показана Катерині ІІ, яка вважала себе продовжувачем справи Петра І. Тому, незважаючи на присутню на полотні й модну в той час алегоричність живопису, все ж мала зображувати достовірні події, які розгорталися на фоні панорами саме Полтави, а не якогось абстрактного міста. То ж далі розглянемо панораму детальніше, описуючи її зліва праворуч. Першим зображено Покровський жіночий монастир. Виник завдяки великим міграційним процесам, масовому переселенню жителів Правобережжя на лівий берег р. Дніпра, в часи гетьмана Івана Самойловича. Вірогідно, був перенесений до м. Полтави із території колишньої Уманщини, що в часи Руїни була ареною військових дій різних армій, котрі змагалися за володіння українськими землями в результаті чого край майже повністю обезлюдів. Облаштування монастиря на новому місці в Полтаві розпочалося 1676 р. Саме цього року черниці, біженки із Поділля, отримавши благословення архієпископа Чернігівського і Новгородського, а 304

307 на цей час уже митрополита Київського Лазаря Барановича та дозвіл «полтавських посполитих людей», заснували монастир у колишньому передмісті «Мазурівка», що входило до «нової» фортеці [3, 257; 10, ]. Розміщувався він на міському форштадті безпосередньо біля Мазурівської фортечної брами [11, 426]. Таке розташування та наявність валу і стіни, що оточували монастирську територію, зумовлювали включення його до системи оборонних споруд міста. Згідно з планами початку XVIII ст., монастирська вхідна брама знаходилася із західної сторони монастирських укріплень. Ліворуч від неї стояла головна церква в ім я Покрови Пресвятої Богородиці, а праворуч споруди келії. Господарські споруди знаходилися у північній частині ділянки і також примикали до огорожі. Будівля головного монастирського храму за своїм типом нагадує розповсюджені на Поділлі у XVII ст. безкупольні групи церков так званого «хатнього» типу. Як і більшість цих споруд церква була дерев яна, трьохзрубна, з рівними по ширині зрубами квадратним центральним нефом, прямокутним бабинцем із заходу та гранчастим вівтарем зі сходу. Такі церкви мали високу, криту гонтом покрівлю, що завершувалася на гребені двома дерев яними маківками з хрестами над вівтарем та бабинцем і високий світловий барабан із маківкою та хрестом. Цей тип культових споруд на Лівобережній Україні не використовувався, тому можна зробити припущення, що черниці, переселяючись на Полтавщину, разом із навколишніми жителями привезли зі своєї батьківщини і розібрану невелику церкву й склали її уже на новому місці. А вже пізніше на території монастиря була зведена нова дерев яна однокупольна церква в ім я Георгія Переможця. Саме таке зображення монастиря ми й бачимо на названому полотні. Поряд із Покровським жіночим монастирем знаходиться зображення дерев яної церкви в ім я святителя Миколая. Після того, як у 1640 р., вірогідно, за проектом французького інженера Г.Л. де Боплана, Полтавська фортеця була реконструйована та розширена її власником коронним гетьманом С. Конецпольським [12, 735], виникла потреба у будівництві нового храму, що міг би задовольняти релігійні потреби жителів Мазурівської частини міста, яка за своєю площею була така ж, як і стара міська фортеця. Вірогідно, саме це змусило розпочати будівництво названої церкви. І оскільки прихід нового храму був навряд чи менший, ніж у старій частині міста, то за взірець, можливо, було взято центральний міський собор Успенський. До того ж до приходу Миколаївської церкви мали увійти усі навколишні хутори, що знаходилися на південь та захід від фортеці. У рр. коштом полтавського полковника Павла Семеновича Герцика церква була капітально перебудована, за іншими свідченнями, збудована наново. По завершенню будівельних робіт новий храм виявився значно вищим і гармонічнішим, ніж соборна Успенська церква. Це була тризрубна, з великою восьмигранною центральною 305

308 дільницею споруда, що зі сходу мала прибудовану до неї вівтарну дільницю, а із заходу бабинець, котрий тепер мав значну висоту, що дозволило розмістити тут хори. Стіни восьмериків центральної дільниці мали невеликий ухил досередини, а це ілюзорно також збільшувало висоту споруди. Прорізані у кожній із площин високі вікна забезпечували рівномірне освітлення внутрішнього її простору. Із західної сторони до бабинця були добудовані дві вежі, які використовувалися в якості дзвіниць. Але, окрім свого прямого призначення, завдяки конструктивним особливостям і пануванню над довколишньою місциною та розташуванню неподалік Мазурівських воріт Полтавської фортеці Миколаївська церква, вірогідно, мала і військове призначення. Слугувала в якості церкви-фортеці. До того ж храм знаходився поряд із Покровським жіночим монастирем, що мав свої власні фортечні укріплення і в разі необхідності разом із останнім могла слугувати значною додатковою перешкодою на випадок прориву ворожого війська з боку Мазурівських воріт. Наступною на картині зображена церква в ім я Преображення Господнього. Друга за часом спорудження. Розміщувалася в найбільш людному місці полтавської фортеці на ярмарковій площі. Первісно п ятидільна, однобанна, двохвівтарна дерев яна споруда. Лівий вівтар був освячений на честь ікони Спаса Нерукотворного образу. Однак перший храм 6 вересня 1704 р. згорів [10, 145]. Слід зауважити, що ця пожежа нанесла значні збитки полковому місту. Згоріла не тільки церква, а й частина міста: «места Полтавского з фольварками не малую часть огненною руиною разорена» [13, 11]. Для відновлення храму та збитків, завданих місту і його населенню, настоятель церкви взяв у борг в ігумена Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря будівельні матеріали, що залишилися від розібраного дерев яного монастирського собору, та розпочав швидкими темпами відбудовувати церкву. Таким чином, на кінець січня 1705 р. будівництво нового, невеликого за розміром храму було завершено. Тоді ж відбувся і чин освячення. Нова церква отримала назву на честь ікони Спаса Нерукотворного образу. Відбудова ж Преображенського храму розпочалася лише через вісім років. Таким чином, на малюнку зображення церкви не відповідає її вигляду станом на 1709 р. На картині бачимо два храми: двохбанну Преображенську церкву в уже відбудованому вигляді та однобанну Спаську. У центрі панорами, праворуч від Спаської церкви зображений головний міський храм Соборна церква в ім я Успіння Пресвятої Богородиці. У першій половині XVІI ст. територія сучасної Полтавщини знаходилася під владою Речі Посполитої. Ймовірно, що саме в цей час на території Полтавського городища, перетвореного коронним гетьманом Станіславом Жолкевським на фортецю [14, 33], і була споруджена перша невелика дерев яна церква в ім я Успіння Пресвятої Богородиці. Згодом, вірогідно, уже після 1648 р., коли м. Полтава стало адміністративним центром Полтавського полку, храм перебудували відповідно до нових потреб. Як 306

309 видно із малюнку, це була тридільна однобанна споруда, що складалася із досить великої центральної дільниці, до якої зі сходу примикав менший за розмірами гранчастий вівтарний зруб, а до західної сторони квадратний у плані зруб бабинця. Для збільшення об єму та забезпечення освітлення центральної дільниці, на ній один над одним розміщувалися 4 восьмерики, які мали по вікну в кожній грані. Завершувався храм декоративним ліхтариком та маківкою із хрестом. До північної та південної сторін центральної дільниці були прибудовані тамбури, що збільшували площу храму, а в холодну пору року дозволяли зберігати тепло. Бабинець мав прибудовані до нього дві вежі, що використовувалися як дзвіниці. З єднувалися вони між собою проходом, облаштованим на рівні другого ярусу. Звідси ж можна було потрапити як на хори, так і на дзвонові яруси. Саме на одній із цих башт і знаходився первісно відомий дзвін «Казикермен» [10, 137]. Нині це друге відоме зображення дерев яного Успенського собору в м. Полтаві. Нині на його місці знаходиться відтворений мурований собор, будівництво оригіналу якого було розпочате у 1748 р. і який був зруйнований 1934 р. Наступним храмом за часом будівництва за місцем зображення на панорамі є церква в ім я Воскресіння Христового. Територія, що належала храму, примикала до центральної вулиці старої фортеці, яка вела від Успенського собору повз ринкову площу до Київських воріт [9]. Ймовірно, храм звели наприкінці 1670-х років [8, 40]. Це була типова для свого часу трьохзрубна, трьохбанна дерев яна споруда, що мала восьмигранну центральну дільницю. Із західної сторони до неї прилягав квадратний у плані бабинець, а зі сходу гранчаста вівтарна частина. Завершувалася кожна дільниця високим світловим барабаном, усі площини якого мали віконний проріз. Увінчувався барабан маківкою із хрестом. Неподалік від західної стіни церкви стояла дерев яна, увінчана високим шпилем, двохярусна дзвіниця. Церква в ім я Стрітення Господнього. Збудована в 1684 р. за межами фортеці на узбіччі Київського шляху. Будучи приходським храмом мала задовольняти релігійні потреби населення, яке проживало за межами міської брами [8, 42]. Церква дерев яна, тридільна, однобанна. Центральний зруб восьмерик, до якого із західної сторони примикав квадратний у плані бабинець, а зі сходу - гранчастий вівтар. Кожна із дільниць мала світловий восьмигранний барабан із прорізаними в площинах високими вікнами. Завершувалися восьмерики декоративними ліхтариками з маківками та хрестами. Однак споруда у такому вигляді простояла недовго, уже взимку 1695 р. її пограбували і зруйнували татари, але, невдовзі церква була відновлена. У 1709 р., під час облоги міста шведами історія повторилася. Згодом, незадовго до візиту в Полтаву імператриці Катерини ІІ на її місці звели мурований храм. Таким чином, картина «Апофеоз Петра І» невідомого художника кінця XVIII ст. дає нам можливість побачити панораму міста Полтави першої чверті XVIII ст. Враховуючи усе вищесказане, автори зробили спробу виконати графічну реконструкцію панорами міста, взявши за основу її зображення на картині. 307

310 Джерела та література 1. Журнал высочайшего путешествия ее величества государыни императрицы Екатерины ІІ, самодержицы Всероссийской, в Полуденные Страны России в 1787 году. М.: В университетской типогр. у Н.Новикова, Павловский И.Ф. Полтава. Исторический очерк ее, как губернского города в эпоху управления генерал-губернаторами. ( ). Полтава: Электрич. Т-ва Типо-литогр. Быв «И.А. Дохман», ХІІ + ХХVІІІ с., ил. 3. Бучневич В.Е. Записки о Полтаве и ее памятниках. 2-е изд., испр. и дополн.. Полтава: Типо-литогр. Губернск. правления, с. ненум с., ил. 4. Павловский И.Ф. Битва под Полтавой 27-го июня 1709 года и ее памятники. 2-е изд., исправл и дополн. Полтава: Электрич. Типо-литогр. «И.А. Дохман», VІІІ XXXIII с., ил. 5. Павловский И.Ф. Каталог музея Полтавской битвы на Шведской могиле. Полтава: Электрич. Типо-литогр. Преемников «И.А. Дохман», с. 6. Автори статті висловють щиру вдячність колишній працівниці історикокультурного заповідника «Поле Полтавської битви» В.Т. Кузьменко за надану інформацію стосовно реставрації живописного полотна. 7. Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. Вып І-й: Справы поточные годов / Ред. и примеч. В.Л. Модзалевского. Чернигов: Типогр. Губернск. Земства, с.; Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. Вып ІІ-й: Справы вечистые годов / Ред. и примеч. В.Л. Модзалевского. Чернигов: Типогр. Губернск. Земства, с.; Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. Вып ІІІ-й: Справы вечистые годов / Ред. и примеч. В.Л. Модзалевского. Чернигов: Типогр. Г.М. Веселой, с. 8. Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии. Ч. ІІІ. Полтава: Типогр. Губернск. правл., І л. ненум. 9. План Полтавской крепости [не ранее 1729 г.] // Полтава: К 250-летию Полтавского сражения. Сборник статей. М.: Издат. АН СССР, с. 10. Грановский А. Полтавская епархия в ее прошлом (до открытия епархии в 1903 г.) и настоящем: (Историко-статистический опыт). Вып. І. Полтава: Типолитогр. М.Л. Старожицкого, ІІІ + Х с. 11. Гольденберг Л.А. План города Полтавы 1722 г. Ивана Бишева. // Города феодальной России: Сборник памяти Н.В. Устюгова. М.: Наука, Полтавщина: Енциклопедичний довідник / За ред. А.В. Кудрицького. К.: «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, с., іл 13. Трипольский В. Историческая церковь города Полтавы во имя Спаса Нерукотворенного образа. (К 200-летнему юбилею Полтавской победы). Полтава: Электрич. Типогр. Г.И. Маркевича, с. 14. Полтава: Історичний нарис. Полтава: Полтавський літератор, с л. вкл. 308

311 Вадим Задунайський (Донецьк), професор кафедри історії України Донецького національного університету, доктор історичних наук Дослідження бойового мистецтва українських козаків Кубані у сучасній вітчизняній та російській історіографії Історія Українського війська є багатовимірною й не обмежується лише історією Збройних Сил повноцінних державних утворень. Тривалий час, попри відсутність національної державності, українці творили, зберігали та вдосконалювали власну військову потугу. Все це в першу чергу співвідноситься з різноманітними козацькими формуваннями, що існували з кінця ХV до початку ХХ ст. Наголосимо, що до початку ХХ ст. проіснувало саме Кубанське козацьке військо, більшість якого становили українські козаки, й воно до того ж було одним з найбільших козацьких утворень в Російській імперії [1, 49]. Серед різноманітних сторін військового життя чи не найважливішим було забезпечення боєздатності окремого воїна, від чого залежала доля усього військового формування під час збройної боротьби. За таких обставин видається цілком доречним детальне дослідження різноманітних аспектів бойової підготовки військовослужбовців. До речі, в козацькому середовищі відповідні навички й вміння накопичувались і набували ознак своєрідного бойового мистецтва, що мало військово-прикладне спрямування. Все вищезазначене повною мірою стосувалося Кубанського козацького війська (існувало впродовж рр.), яке найдовше зберігало та розвивало українську військово-козацьку спадщину, у тому числі й бойове мистецтво, що виявлялось у системі навичок володіння холодною зброєю (навички володіння вогнепальною зброєю були занадто уніфікованими й більше співвідносились із вміннями тактики) [1, 57-64]. Отже, дослідження змісту і значення бойового мистецтва українських козаків Кубані у ІІ половині ХІХ на початку ХХ ст. є важливою науковою проблемою й заслуговує на увагу науковців. На жаль, відповідна тематика досі не розглядалась серед тих історичних проблем, котрі привертають увагу основного наукового загалу. За таких умов лише окремі аспекти зазначеної проблематики потрапили до розробок провідних істориків України й Росії. З огляду на це, цілком доречним є аналіз дослідження сучасною вітчизняною та російською історіографією бойового мистецтва українських козаків Кубані ІІ половини ХІХ початку ХХ ст., що досі не було зроблено. Такі реалії й обумовили визначення мети пропонованої розробки, що виявляється в аналізі рівня дослідження вітчизняними й російськими вченими бойового мистецтва українських козаків Кубані ІІ половини ХІХ початку ХХ ст. Хронологічні межі цієї статті обумовлені сучасними можливостями й пріоритетами розвитку історичної науки й охоплюють останнє десятиліття ХХ поч. ХХІ ст. 309

312 Отже, спроба автора уперше проаналізувати дослідження бойового мистецтва кубанських козаків ІІ половини ХІХ поч. ХХ ст. в сучасній українській і російській історіографії має всі ознаки актуальності та наукової новизни, сприяючи повноцінному вивченню історії України й Українського козацтва. До нашого аналізу залучено наукові дослідження сучасних вітчизняних і російських істориків, у яких було виявлено ті чи інші спроби розробки зазначеної проблематики. Розпочнемо з аналізу доробку вітчизняних істориків. Слід наголосити на тому, що в умовах зняття ідеологічних обмежень і завдяки доступу до набутків європейської й світової історичної науки вчені отримали можливості для об єктивного дослідження козацької тематики. Відразу наголосимо, що більшість українських вчених зосередились на історії козацьких формувань XVI XVIІІ ст., звернувши увагу й на військово-козацьку проблематику, прикладом чого є праці В. Голобуцького [2], В. Мицика [3], В.Заруби [4] та інших. Поряд із цим, має місце й опрацювання історії українських козацьких формувань ХІХ ст. свідченням чого є публікації О.Бачинської [5] та Л.Маленко [6]. Доробок згаданих авторів хоча й не стосується бойового мистецтва кубанських козаків, проте сприяє розумінню загальних тенденцій розвитку козацької спільноти в І половині ХІХ ст., що обумовило й відповідні процеси на Кубані, які у свою чергу призвели до певної систематизації основ бойової підготовки козацтва. До речі, Л.Маленко підготувала статтю про Кубанське козацтво для козацької енциклопедії, в якій подано загальний огляд історії цього формування без зосередження на військово-прикладному вишколі [7]. Слушно згадати і про розробку Д. Білим питання розвитку соціальних ідентичностей українців Кубані, в якій хоча й не йдеться про бойове навчання козаків, проте міститься інформація про зміст та особливості формування основ військово-козацького менталітету, що є важливим для розуміння значення відповідних цінностей для козацької спільноти [8]. Варто відзначити й цікаву спробу Л. Коляндрука дослідити бойові мистецтва України [9]. Автор попри доречний аналіз української бойової спадщини від найдавніших часів до ХХ ст., все ж не виявив основного змісту бойового мистецтва українських козаків Кубані через недостатню увагу збройним засадам відповідних досягнень козацької військової спільноти. Значну увагу військово-козацькій тематиці на Кубані приділив і автор. Серед різноманітних аспектів військової системи Кубанського козацтва головну увагу спрямовано саме на дослідження бойового й військового мистецтва, чому присвячено окрему монографію «Бойове мистецтво та військова спадщина українських козаків наприкінці XІX на початку XX ст.» [1]. При цьому, тут вперше розкрито системність і зміст козацького бойового мистецтва, яке пов язане з комплексом навичок і вмінь щодо володіння холодною зброєю [1, 57-81]. Відповідну проблематику розвинуто й у низці публікацій, в яких не лише розкрито зміст тих чи інших складових бойового мистецтва та відповідної підготовки українських козаків, але й 310

313 розглянуто подібні військові навички й вишкіл сусідів [10; 11; 12; 13]. Поряд із цим, дедалі активніше розробляються дотичні аспекти військового життя й вишколу козаків, зокрема й розвиток окремих родів війська з притаманними їм особливостями військово-прикладної підготовки та мистецтва [14; 15; 16; 17; 18]. Отже, сучасна українська історіографія, попри певну обмеженість, поступово поглиблює дослідження історії українських козацьких формувань Кубані, у тому числі й проблеми бойового й військового мистецтва кубанських козаків у ІІ половині ХІХ на початку ХХ ст. Поряд із цим, й на далі залишаються не опрацьованими додаткові сторони військово-козацького життя (проблема стрілецького вишколу; основи військової гімнастики; бойова підготовка юнацтва; специфічні дії пластунів тощо), що обумовлює потребу активізації відповідних досліджень у майбутньому. Ведучи мову про дослідження представниками сучасної російської історіографії військово-козацької тематики Кубані, слід наголосити, що останнім часом помічається стійка тенденція щодо активізації її опрацювання. Такі реалії пов язані як з можливостями широкомасштабного опрацювання архівних джерел, так і розвитком козацького руху на Кубані, який актуалізував відповідну проблематику. За таких обставин першість у розробці військової тематики Кубанського козацького війська належить місцевим історикам. В першу чергу відзначимо колективне дослідження історії українських козаків на Кубані (охоплює події з кінця XVIII до початку ХХ ст.) здійснене А.Авраменком, Б.Фроловим та В.Чумаченком [19]. У згаданій праці міститься хоча й обмежена, проте цікава інформація загально-військового спрямування. Відзначимо огляд особливостей військової організації, уніформи, озброєння, військової служби та воєнізованого способу життя кубанських козаків. Все це сприяє розумінню вагомості й закономірності виникнення й розвитку бойового мистецтва українських козаків Кубані, хоча про нього безпосередньо й не йдеться. Наголосимо, що зазначена праця є досить доступною для українського читача, бо вміщена у ІІ томі авторитетного видання «Історія Українського Козацтва». Певну цікавість викликає й праця А.Малукала «Кубанське козацьке військо у роках: організація, система управління й функціонування, соціально-економічний статус» [20]. В роботі розкрито важливі сторінки історії Кубанського козацтва та міститься значний фактичний матеріал, що сприяє розумінню закономірності виникнення та розвитку козацького бойового мистецтва, хоча його зміст дослідник і не аналізував. Заслуговує уваги й дослідження історії зброї Кубанського козацтва, здійснене Б.Фроловим [21]. Автор детально висвітлює питання забезпечення вогнепальною та холодною зброєю українських козаків на Кубані від часу появи у цьому регіоні Чорноморського козацького війська й до ліквідації Кубанського козацького війська. При цьому, особливу увагу дослідник приділив холодній зброї [21, ]. Такі пріоритети, враховуючи наше зосередження на проблемі бойового мистецтва козаків, є 311

314 дуже слушними, бо дозволяють зрозуміти бойові властивості тієї зброї, володіння якою й становило сутність відповідного мистецтва. Окремо відзначимо працю А.Шахторіна «Підготовка козаків Кубанського козацького війська у другій половині ХІХ на початку ХХ століть» [22]. В монографії міститься широкий огляд основ бойової підготовки кубанських козаків на підставі використання значного обсягу архівних матеріалів, почерпнутих у Державному архіві Краснодарського краю. Особливу увагу дослідник приділив питанню співвідношення основ військового навчання козаків з вимогами імперського проводу, наголошуючи на прогресивності відповідної уніфікації воєнізованого життя козацтва [22, ]. Доводиться констатувати, що попри достатню ґрунтовність згаданої роботи, науковець занадто зосередився на загальних аспектах як особистого, так і колективного бойового вишколу, а тому зміст козацького бойового мистецтва не зміг виокремити із комплексу різноманітних військових навичок і вмінь. Отже, представники сучасної російської історіографії успішно досліджують важливі складові військового життя козаків Кубані завдяки опрацюванню значного обсягу архівних матеріалів, що містяться в архівних установах Російської федерації (в першу чергу в Державному архіві Краснодарського Краю). Поряд із цим, з ясування змісту бойового мистецтва кубанських козаків та зосередження на його дослідженні все ще не відбулося. Попри вище зазначене, досягнення згаданих дослідників є важливою передумовою для подальшого успішного опрацювання зазначеної проблематики в їх середовищі й сприяють нашій розробці цієї тематики. Таким чином, представники сучасної вітчизняної й російської історіографії (особливо вчені з Краснодарського Краю) поступово розробляють важливі аспекти історії українських козацьких формувань Кубані, у тому числі й проблему бойового й військового мистецтва кубанських козаків. Приходиться констатувати, що проблематика бойового мистецтва українських козаків Кубані все ще не привернула увагу необхідної кількості як вітчизняних, так і російських науковців. Більшість вчених досліджують дотичні аспекти військового життя Кубанського козацтва, чим лише сприяють нашій праці, проте їх досягнення є передумовою до більш продуктивної роботи у царині козацького бойового мистецтва на майбутнє. Запропонована стаття не вичерпує всієї повноти зазначеної проблематики, бо поза увагою залишився доробок вчених дореволюційної й радянської доби та праці ширшого кола представників зарубіжної історіографії, до того ж варто найближчим часом очікувати нових досліджень. Все це є підставою для подальшого аналізу історіографії, присвяченої проблемі бойового мистецтва кубанських козаків у майбутньому. Література 1. Задунайський В. Бойове мистецтво та військова спадщина українських козаків в кінці XІX на початку XX ст. [Текст] / В. Задунайський. Донецьк : Норд- Прес ДонНУ, с. 312

315 2. Голобуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування ( рр.) [Текст] / В.Голобуцький. Дніпропетровськ: Січ, с. 3. Мицик Ю. Як козаки воювали: історична розповідь про запорізьких козаків [Текст] / Ю.Мицик, С.Плохій, І.Стороженко. Дніпропетровськ: Січ; К.: МП «Пам ятки України», с. 4. Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття [Текст] / В. Заруба. Дніпропетровськ: Ліра ЛТД, с.: іл. 5. Бачинська, О. Козацтво в системах Російської і Турецької імперій [Текст] / О.Бачинська // Історія Українського Козацтва. Нариси: У 2 т. / Редкол.: В.А.Смолій (відп. ред.) та ін. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія, Т. ІІ. С Маленко, Л. Азовське козацьке військо ( ) [Текст] / Л.М. Маленко. Запоріжжя: ВАТ «Мотор-Січ», с. 7. Маленко Л. Кубанське козацтво [Текст] / Л.Маленко // Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф.Г.Турченко; Відпов. Ред. С.Р.Лях. Вид. 2-е, доп. і перероб. Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем єр, С Білий Д.Д. Українці Кубані в роках. Еволюція соціальних ідентичностей [Текст] / Д.Д.Білий. Львів-Донецьк: Східний видавничий дім, с. 9. Коляндрук Т. Таємниці бойових мистецтв України [Текст] / Т.Коляндрук. Львів: Сполом, с.: іл. 10. Задунайський В. Козацькі учбові збори початку ХХ ст. центри вишколу з козацького військового та бойового мистецтва [Текст] / В.Задунайський // Український історичний збірник / Гол. ред. В. Смолій. Вип. 7. К.: Ін-т історії України НАН України, С Задунайський В. Володіння холодною зброєю у військових формуваннях України, Росії та Польщі (кінець ХІХ 30-ті рр. ХХ ст.) [Текст] / В.Задунайський. Донецьк: Норд-Прес ДонНУ, с. 12. Задунайський В. Рушниця у бойовій системі кубанських козаків (початок ХХ ст.) [Текст] / В.Задунайський // Історичні і політологічні дослідження / Гол. ред. П.В.Добров. Донецьк, С Задунайський В. Військова організація та бойові дії донських і українських кубанських козаків під час революції рр. [Текст] / В.Задунайський // Історичні і політологічні дослідження / Гол. ред. П.В.Добров. Донецьк, С Задунайський, В. Система військово-адміністративного устрою та управління українських козацьких формувань у другій чверті ХІХ ст. [Текст] / В. Задунайський // Наукові праці: Науково-методичний журнал. Т. 94. Вип. 81. Історичні науки. Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. П. Могили, С Задунайський, В. Становлення української піхоти в Чорноморському та Азовському козацьких військах (кінець XVIІІ 60 рр. ХІХ ст.) [Текст] / В. Задунайський // Схід С Задунайський, В. Азовське козацьке військо осередок українських військовоморських формувань ( рр.) [Текст] / В. Задунайський // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 27. Ч. 1. Луганськ, С Задунайський В. Кліматичні та епідеміологічні умови військової служби кубанських козаків на початку ХХ ст. [Текст] / В.Задунайський // Кубань Україна: питання історико-культурної взаємодії. Випуск 5 / Укл. А.М.Авраменко. Краснодар-Київ: ЕДВІ, С Задунайський В. Військова структура та озброєння Дунайського козацького війська за Положенням 1844 р. [Текст] / В.Задунайський // Вісник Маріупольського 313

316 державного університету. Серія: Історія. Політологія. Вип. 2. Маріуполь: Маріупольський державний університет МФ ТОВ «Друкарня «Новий світ»», С Авраменко А. Козацьке військо на Кубані [Текст] / А.М.Авраменко, Б.Є.Фролов, В.К.Чумаченко // Історія Українського Козацтва. Нариси: У 2 т. Т. ІІ. С Малукало А. Кубанское казачье войско в гг.: организация, система управления и функционирования, социально-экономический статус [Текст] / А.Малукало. Краснодар: «Кубанькино», с. 21. Фролов Б.Е. Оружие кубанских казаков [Текст] / Б.Е.Фролов. Краснодар: Традиция, с. 22. Шахторин А.А. Подготовка казаков Кубанского казачьего войска во второй половине ХІХ начале ХХ веков [Текст] / А.А. Шахторин. Краснодар: КВВАУЛ, с. 314 Сергій Татаринов (Артемівськ), доцент Української інженерно-педагогічної академії, кандидат історичних наук Віктор Щербак (Артемівськ), студент УІПА Військова організація козаків Бахмату у ХУІІІ ст. Джерела вказують на існування Бахмутського козацького полку з 1701 по 1764 рр. (Бахмут, Тор, Маяки) [1]. У документах згадується «гарнізонний батальйон» або «Бахмутська козацька компанія» [2]. Петро I після руйнування Таганрогу вимушений був перевести до Бахмуту військову команду, приписати до фортеці 1450 «черкасов» Ізюмського полку [3]. «У минулому де 1711 року по здачу міста Азова і після розорення Троїцького по указу... Імператора Петра Великого і по розбору генералаадмірала графа Ф. Апраксіна з усть річки Міуса і фортеці Семеновської переведений в Бахмутську фортецю... ротмістр Василь Павлов син Шабельський з командою для охорони від кримських частих ворожих набігів міст Бахмута і Тора, Бахмутських і Торських соляних заводів...» [4]. Сини Шабельського - Іван і Прокофій служили у складі «Бахмутського кінного козачого» полку. Іван Васильович в 1748 р. отримав звання полковника і був призначений командиром Бахмутського полку. У 1719 р. капітан Бахмутського батальйону Чирков і ландрат Вепрейський попросили уряд прикомандирувати в Бахмут по 50 козаків з кожного слобідського полку (Ізюм, Охтирка, Харків, Суми, Острогожськ), 50 чугуївських кінних козаків. Кожен козак Харківського полку повинен був добути по 4 пуди солі на кожен двір (всього пуди в рік) [5]. З 1721 р. Б.к.п. був підпорядкований Військовій Колегії. У 1732 р. рахувалися 453 козаки з сім'ями [6]. Російсько-турецька війна рр., перебування у Бахмуті фельдмаршалів І.Мініха і П. де Лассі, набіги на Бахмутську провінцію в 1736 р. кримських татар показали слабкість козацьких формувань. 20 травня 1736 р. де Лассі узяв Азов, був поранений, нагороджений імператрицею

317 Ганною орденом Андрія Первозванного. Була організована оборона по Дінцю, Міусу і Кальміусу, зроблена спроба через Арабатськую стрілку увірватися до Криму. У 1745 р. уряд переселив в Бахмут і Тор 712 козаків з Війська Донського і 324 із слобідських полків [7]. За версією «Малої енциклопедії козацтва», 27 жовтня 1747 р. був сформований Бахмутський кінний полк, штатний розклад його включав 3 ротмістрів, 3 осавулів, 3 хорунжих. На охорону кріпосних валів і глибоку розвідку в степу татарських чамбулів виділялося щодня до 60 козаків. Вони охороняли храми, «приспешные хати». У 1748 р. чисельність полку складала 300 козаків [1]. Був затверджений герб Бахмутського полку (гармати, комора солеварні, птиця Сирін). За Табелем фортець 1761 р. гарнізон складав в мирний час 1 батальйон піхоти, під час війни - до 2500 піхоти і 150 кіннотників. За артилерійською Відомостю фортець Бахмут мав 60 гармат і 16 мортир [8]. Отаман ВД С.Д.Єфремов відрядив до Бахмуту Ю.Д.Кутейникова з загоном 500 шабель на допомогу комендантові гарнізону генерал-майорові І.Романусу. «Оберігаючи постами і пікетами це місто від раптових нападів ворога, Кутейников зробив тут перший чудовий подвиг»- написано в послужному списку [9]. До його полку приєднали 300 козаків, навесні 1769 р. велика татарська орда напала на околиці фортеці, зруйнувала зимівники і полонила понад 800 жителів. Коли орда рушила від Бахмуту, її зустрів полк Кутейникова і вщент розбив, захопив обоз і звільнив всіх полонених, 4 татар Кутейников привіз генералові Романусу. Катерина нагородила Кутейникова нашійною золотою медаллю[10]. Після війни Б.к.п. був переформований у Луганський пікенерський, згодом у Бахмутський та Ізюмський гусарський полки [11]. М.І.Кутузов очолював полк у рр. «Новоросійський календар» вказував на шанобливе зберігання жителями його будинку ще у 30-ті рр. ХІХ ст. [12, 104]. Бахмутськими гусарами командували наприкінці ХУІІІ ст. Вітгенштейн, Депрерадович, Багратіон, Кекуатов [11]. Полк на чолі з Л.І.Депрерадовичем взяв участь у заколоті 1 березня 1801 р., коли вбили Павла Першого. Доля посміялася над Леонтієм Депрерадовичем, коли після скандалу у 1807 р. його було відставлено з армії, і він до 1840 р. був предводителем дворян Бахмутського повіту, опікуном Повітового училища [13]. Джерела та література 1. Малая энциклопедия украинского казачества. Интернет. 2. Багалей Д.И. История Слободской Украины. Киев, Голиков. Деяния Петра Великого.т.13 Москва, Лисенков А.В. Историко-статистическое описание Троицкого собора Бахмута. Екатеринославские епархиальние ведомости. Екатеринослав, 1875, Коцаренко В.Ф. Краматорск: забытые страницы истории. - Краматорск, Ведомость, учиненная в Бахмутской управе благочиния с какого времени гор. Бахмут. Записки Одесского общества истории и древностей. т.1. Одесса, Оглоблин А.П. Архив Бахмутских и Торских соляных заводов. Архивное дело, Харьков, ЦГИАУ, Ф.1638, оп.1, д.13, л.л с обор. письмо ротмистра Раздорского 315

318 об отводе реки от крепости Бахмут. П. Шабельский. Историческое описание реки Северного Донца близ Святых гор. Записки Одесского Общества истории и древностей. Одесса, Военно-статистическое обозрение Российской империи. т. ХІ, ч. 4. Екатеринославская губерния. СПб, Гавриил. Отрывок из повествования о Новороссийском крае. Записки Одесского обва истории и древностей.т.3. Одесса, Скальковский А.А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. Одесса. т Скальковский А.А. Опыт статистического описания Новороссийского края. Т.1-2. Одесса, 1850, Лишин А.А. Акты, относящиеся к истории Войска Донского. Новочеркасск, 1891, т.1, 1894, т.2. ЦГИАУ, Ф.1800, оп.1, д. 13, л. 23 с об. о фортификационных работах в Бахмуте в 1761 г. ЦГИАУ, Ф.1805, оп. 1, д. 30, л.л список казаков жителей Бахмута и окрестностей с домочадцами и имуществом. ЦГИАУ, Ф.1805, том 2, д. 34, л.л платежная ведомость казаков-солеваров. ЦГИАУ, Ф.1805, том 5, д. 34, л.л инструкция атаманам крепости Фисухе, Данилову. 9. СавеловЛ.М. Донские дворянские роды. Москва. 1902, вып. 1. Сенюткин М. Донцы. Биографии старшин. Москва. 1866, т. 2. Карягин С.В. Кутейниковы и другие. - Москва, ХХХVI. 10. Гос.архив Ростовской области. Ф.341, оп.1, д.231, л.4,9; ГАРО. Ф. 46, оп.1, д.40, л.50; ГАРО. Ф.341, оп.1, д.444, л.16, Гербель Н. К 200-летию Изюмского гусарского полка. - СПб., 1851; Военная энциклопедия России. СПб.: Изд. Сытина, Т Новороссийский календарь на 1835 г. Одесса, 1834, 230 с. 3.РГИА, ф.733,оп.49,д.99. Дело об открытии Бахмутского уездного училища и доме Золотарева; РГИА, ф. 733, оп. 78, д Дело об увеличении содержания учителей Бахмутского уездного училища. Ольга Брель (Чигирин), старший науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» Яніна Діденко (Чигирин), учений секретар Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» 316 Польова гармата ХVII століття з колекції музею Богдана Хмельницького Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» Артилерія на території України відома здавна. Перша згадка про її використання датується 1399 роком, коли вона була застосована в битві з татарами на р.ворскла 1. І хоча в ХVI столітті більш скорострільними були лук чи арбалет (навіть у ХVII ст. гармату заряджали 5-7 хвилин), однак наявність артилерії ставала вирішальним фактором у баталіях. Популярними гармати стають у ХVI ХVII вв. Так документи свідчать про їх використання для захисту прикордонних козацьких міст, замків та фортець 2. Ревізія 1622 року так описує укріплення одного з прикордонних

319 козацьких містечок, майбутньої гетьманської столиці, Чигирина: «Над рікою Тясмин розташований замок той на високій скельній стрімкій горі. До нього брама, вежа дерев яна, а веж високих три, біля неї паркан з дубового дерева зроблений і добре побитий Три бронзові гармати, гаківниця одна. Містечко оточене палями, до нього дві брами» 3. В середині ХVII ст. Евлія Челебі (турецький географ, учасник турецько-татарського походу в Молдавію і Україну у рр.) писав про Чигирин: «Тепер це міцна фортеця, що має три ряди стін. Розташована на землях польських, вона знаходиться під владою гетьмана Дорошенка і має сорок тисяч озброєного рушницями війська. Цитадель стоїть на високій скелі. Навколо фортеці три ряди неподоланних ровів. Стоїть вона зліва від Дніпра і справа від Тясмина, і тут обидві річки зустрічаються одна з одною. Фортеця розташована на просторому острові, праворуч і ліворуч від нього перекинуті наплавні дерев яні мости. У цитаделі стоять будинки воїнів-козаків, усі криті дранню, з городами та садами. Там таки зброярня, чудові гармати, монастир із дзвіницею, що схожа на башту» 4. За даними історичних джерел, козаки були дуже вправні у артилерійській справі. Артилерія відігравала мало не вирішальну роль у військових операціях під час захисту табору, в бою доповнювала своєю силою вогню піхоту. Гармати були, в основному, середнього і малого калібру, що забезпечувало артилерії велику рухливість та маневреність, а саме це і відповідало козацькій тактиці. Калібр козацьких гармат коливався від 0,5 фунтів до 48 фунтів в залежності від ваги ядра 5. Становлення української козацької держави і її збройних сил вимагало створення національного артилерійського арсеналу і розробки нових методів його використання на полі бою. Як повідомляє козацький літописець Самійло Величко, після битви під Жовтими Водами (16 травня 1648 р.) Богдан Хмельницький провів в українській армії реорганізацію артилерії. 26 гармат, які на той час були в його війську, він об єднав в один підрозділ, призначив постійну обслугу, а також сформував, очевидно, штаб артилерії зі своїми службами 6. Важливим моментом забезпечення боєздатності козацької артилерії в ході бойових дій було транспортування гармат. Для цього необхідна була велика кількість тяглової сили. Гармати малого калібру (фальконети) для забезпечення маневреності та влучності вогню були поставлені на двоколісні однокінні лафети, таким чином була створена польова артилерія. Інша частина гармат (імовірно, важких) була переведена в резерв головного командування 7. Із створенням польової артилерії в кожному полку (2-3 тисячі осіб) української армії було введено по 6-7 гармат малого калібру. Таким чином, на кожну тисячу козаків приходилось по три гармати легкої польової артилерії. Значна перевага польової артилерії в козацькій армії свідчила про наступальний характер її бойових дій, що відповідало національно-визвольному напряму військової доктрини української держави середини ХVII ст

320 Одним із завдань козацької артилерії під час штурму ворожого табору було сильним вогнем розірвати його укріплення, дати можливість піхоті увірватися туди і розпочати рукопашний бій; кіннота ж мала відволікати ворожу кавалерію від табору 9. Таким чином, за якістю та кількістю артилерії, а також тактикою її використання на полі бою, українська армія, створена Б.Хмельницьким, не поступалася передовим арміям світу 10. Артилерія Війська Запорізького, звичайно, потребувала кваліфікованого обслуговування. До великих гармат, як правило, були приставлені по два гармаші, до менших по одному, у яких обов язково був помічник 11. Еріх Лясота (австрійський дипломат, який за дорученням імператора у 1594 році здійснив подорож на Запорізьку Січ) відмічав: «Вони мають власну артилерію и багато з них вміють вправлятися із гарматами, так що при них стає зайвим наймати і утримувати окремих гармашів» 12. Командування козацькою артилерією було зосереджено в руках генерального обозного, при якому були хорунжий гарматний і писар гарматний 13. Забезпеченню боєздатності артилерії завжди надавалось велике значення. Так, Богдан Хмельницький добивався того, щоб у договірних статтях з Москвою (1654 р.) були зафіксовані вимоги відносно артилерійської обслуги: «На поделку наряду войскового, и на пушкарей, и на всех работных людей, которые у наряду бывают, чтоб царское величество пожаловал изволил учинить свое царское милостивое призренье, как в зиму, так и о станах, також де на обозного арматного 400 золотых, а на хорунжего арматного 50 золотых» 14. Про значення артилерії в козацькій армії свідчить той факт, що гармати належали до військового скарбу. На Запорозькій Січі незадіяні гармати зберігались у Військовій Скарбниці в потаємному місці, нарівні з коштовностями 15. Гійом Левассер де Боплан (французький інженер і військовий картограф, що знаходився на службі у Речі Посполитої) відмічав: «Подейкують, що тут, у Військовій Скарбниці, козаки заховали у притоках безліч гармат, і ніхто з поляків не може знати того місця, оскільки, крім того, що вони, тобто поляки, ніколи не бувають в цих місцях, самі козаки не бажають відкривати цієї таємниці, яка відома лише небагатьом з них. Всю артилерійську зброю, відібрану у турків, вони опускають на дно ріки, навіть гроші ховають там і дістають лише в разі необхідності» 16. Утримання артилерії було дуже дороговартісним загальна вартість артилерії армії Богдана Хмельницького та її річного обслуговування сягала астрономічної суми 200 тисяч польських злотих, що складало близько 4% річного бюджету держави Богдана Хмельницького 17. Влада змушувала населення багатьох українських міст платити податки, пов язані із утриманням артилерії, зокрема наданням пороху та свинцю. Іноді застосовували і насильницькі реквізиції виготовленої в маєтках шляхти і магнатів селітри одного з важливих інгредієнтів при виготовленні пороху

321 В експозиції музею Б. Хмельницького Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» знаходиться бронзова гармата малого калібру (фальконет) 1-фунтове (54 мм) (Фото 1). У 2004 році вона була подарована заповіднику прем єр-міністром України В.Ф.Януковичем. Гармата має вигляд трубки із глухою казенною частиною і запалювальним отвором. Довжина ствола 9 калібрів. Казенна частина фальконета важча від дула. Цапфи у вигляді циліндрів, розміщені ближче до казенної частини. Поверхня казни та ствола рельєфно-ямкова, в деяких місцях помітні сліди окислення зеленувата патина. Гармата прикрашена польським гербом «Побуг» у овальному щиті, увінчаному дворянською тризубцевою короною, обрамленому стрічкою, перевернута підкова з кавалерським хрестом над нею. Датується фальконет ХVII ст. Виготовлялись подібні гармати шляхом «повільної формовки», який застосовувався для відливання бронзових гармат у західноєвропейських державах і Московській Русі протягом ХV ХVII століть 19. Снарядом для подібного фальконета слугувала свинцева картеч, рідше свинцеві чи чавунні ядра. Ефективний постріл міг бути зроблений на метрів 20. Циліндричні цапфи по бокам ствола поблизу його центру тяжіння дозволяли міцніше фіксувати ствол у жолобі лафету. Крім того, ствол міг гойдатися на цапфах, завдяки чому гарматі можна було надати різні кути підвищення, і, таким чином, зробити точнішу наводку на ціль 21. Найбільшу цінність для атрибуції фальконета з колекції музею Б.Хмельницького має герб на верхній частині ствола. Традиція прикрашати гармати гербами пов язана з бажанням польської шляхти і козацької старшини мати індивідуальну «титульну» зброю. Гармати з гербами та символікою не виглядали одноманітно серед десятків артилерійських стволів, не могли загубитися серед інших 22. Сама по собі гармата, звичайно, була грізною зброєю. Однак красиво прикрашена гармата з гербом, гармата, за якою стояла особистість замовника та цілий ряд його героїчних предків, була ще й вагомим політичним інструментом, який міг активно впливати на мислення сучасників, формувати його і, головне, впливати на підсвідомість

322 Кому ж міг належати фальконет? Гербом «Побуг» та його варіаціями на території Речі Посполитої користувалися, за різними підрахунками, від 150 до 200 шляхетських родів. Серед його власників рід польських магнатів Конецпольських один з найдавніших родів цього герба 24, а також козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Відомі портрети гетьмана із зображенням його родового герба 25. Враховуючи особливості розміщеного на гарматі герба, а саме тризубцеву корону, найімовірніше, слід вважати його власника шляхтичем (а не магнатом) чи козаком високого військового звання, який мав достатні кошти для замовлення подібної зброї 26. На користь цього свідчить інформація про наявність таких гармат в армії П.Конашевича-Сагайдачного. Під час Хотинської битви у 1621 році козацька армія мала 20 мідних та 3 залізних гармати (важка артилерія), а також легка польова артилерія з розрахунку 6-8 гармат на кожен полк піхоти (10 полків) 27. Дане припущення про належність фальконета потребує додаткових досліджень та експертиз. 320 Література 1. Линниченко И.А. В каком году впервые появились на Руси пушки? // Киевская старина: Ежегодный исторический журнал Январь. С Сергійчук В.І. Армія Богдана Хмельницького. К.,1996. С Кілессо С.К. Архітектурні та мистецькі скарби Богданового краю. К.: Техніка, С Челеби Э. Книга путешествий. Земли Молдавии и Украины. Том V. Электронный ресурс: [Режим доступа]: 5. Пилипів Л.А. Козацьке військо Богдана Хмельницького: тактика ведення бою та організація // Дослідники козацької минувшини: Збірник тез науковопрактичної конференції. Рівне, С Стороженко І. С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини ХVII ст. Книга перша: Воєнні дії рр.: Наукове видання. Дніпропетровськ: Видавництво ДДУ, С Там же. С Там же. С Сергійчук В.І. Армія Богдана Хмельницького С Стороженко І.С. Богдан Хмельницький С Сергійчук В.І. Збройні сили Хмельниччини // Київська старовина: Історичний науково-популярний та літературний журнал с Ляссота Э. Дневник. Дневник Эриха Ляссоты из Стеблева. Электронный ресурс: [Режим доступа]: Сергійчук В.І. Армія Богдана Хмельницького С «Статьи Богдана Хмельницкого», утвержденные царем и Боярской думой, определявшие положение Украины в составе Русского государства г. марта 21 // Страна казаков / Издание подготовил А.А.Олейников; Художественнотехнический редактор: Л.И. Ильченко. К.: Радуга, С Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали: Історичні розповіді про запорізьких козаків. Дніпропетровськ: Січ; К.: МП «Пам ятки України», С. 128

323 16. Боплан Гийом Левассер де. Описание Украины от пределов Московии до границ Трансильвании // Страна казаков / Издание подготовил А.А.Олейников; Художественно-технический редактор: Л.И. Ильченко. К.: Радуга, С Гвоздик - Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке / Відп. ред. О.Мишанич. К.: ТОВ «Видавництво «Обереги», С Сас П.М. Артилерія у Хотинській битві 1621 р. // Український історичний журнал с Бех Н. И., Васильев В. А., Гини Э. Ч., Петриченко А. М. Мир художественного литья. История технологи. Электронный ресурс: [Режим доступа]: Огнестрельная артиллерия до промышленного переворота. Электронный ресурс: [Режим доступа]: Там же. 22. Мальченко О. Художнє оформлення гармат часів Івана Мазепи. Електронний ресурс: [Режим доступу]: Там же. 24. Чернецький Є. Герб Побуг. Електронний ресурс: [Режим доступу]: Гуржій О., Корнієнко В. Доба героїчних походів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного // Україна козацька держава: наукове видання / Упорядник Недяк В.В.; Наукові редактори Щербак В.О., Федорук О.К. К.: Емма, С Лукомський В.К., Модзалевський В.Л. Малоросійський гербовник. К.: Либідь, С Гуржій О., Корнієнко В. Доба героїчних походів гетьмана Петра Конашевича- Сагайдачного // Україна козацька держава: наукове видання / Упорядник Недяк В.В.; Наукові редактори Щербак В.О., Федорук О.К. К.: Емма, С Алла Бартош (Київ), зав. сектором науково-дослідного відділу історії КПЛ та вивчення її мистецької спадщини Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Козацькі реліквії першої чверті ХУІІ ст. з фондів Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника У фондах Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника знаходяться реліквії, що зберігають пам ять про буремні часи, коли козацтво під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного відстоювало православну віру від намагань уряду Речі Посполитої викорінити православ я в Україні та насадити уніатство й католицизм. У ті часи право призначати єпископів на єпархії, як і право роздавати землю світським васалам, було прерогативою виключно королівської влади. Дипломатичним шляхом домогтися заміщення єпископських посад православним не вдалося, і українське духовенство, підтримане козацтвом, змінило тактику. В його колах виник намір без згоди короля відновити православні єпископії [1]. 321

324 Українська козацька старшина на чолі з гетьманом Петром Конашевичем- Сагайдачним запросила єрусалимського патріарха Феофана відвідати Південну Русь та вирішити разом долю Православної Церкви в Україні. Патріарх Феофан прибув в Україну 15 березня 1620 р. [2]. Вже на кордоні з Московією його зустрів урочистий ескорт на чолі з гетьманом Сагайдачним і супроводжував його до Києва. Майже дев ять місяців патріарх прожив під захистом магістратської влади і особливої козацької охорони у будинку Богоявленського братства на Подолі. А в Києво-Печерській лаврі під час храмового свята, 15 серпня 1620 р., були скликані збори, де представники з Волині, Покуття, Поділля, Підляшшя, Литви разом з козаками, міщанами звернулися до патріарха Феофана з проханням висвятити православного Київського митрополита і православних єпископів для єпархій, ієрархи яких підписали Унію [3]. В Протестації пишеться: люди лицарські та гарячі духом святолюбивим превелебності його (Феофана) сказали: Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем добрим, не був би ти Христовим і апостольським намісником, якби превелебність твоя народові руському митрополита й єпископів не посвятив і не зоставив, заставши нас тут переслідуваних і без пастирів [4]. Вагання патріарха і його побоювання біди від короля і поляків розсіяв Петро Сагайдачний, гарантуючи патріархові безпеку при виїзді з України. Посвячення православних ієрархів почалося в умовах повної перестороги. Першим було посвячено ігумена Братського монастиря Ісайю Кописького на єпископа Перемишльського. Відбувалося це у Богоявленській церкві Києво-Братського монастиря при зачинених дверях і завішених вікнах, щоб світло в храмі не привернуло уваги ворогів. Співав лише тихо півчий патріарха. В церемонії брали участь ще два архієрея: стагонський єпископ Авраамій, що супроводжував у поїздці патріарха, та софійський (болгарський) митрополит Неофіт, що жив у той час у Києві. 9 жовтня 1620 р. ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря Іов Борецький отримав хіротонію і став митрополитом Київським і Галицьким. Патріарх Єрусалимський Феофан під загрозою життя потайки від уряду висвятив митрополита та ще п ятьох єпископів і тим врятував Українську Церкву від загибелі в найсумнішу добу її життя [5], відновивши церковну ієрархію, після її формальної ліквідації польським урядом внаслідок Брестської церковної унії 1596 р. Тоді ж патріарх Феофан благословив своїм хрестом київське братство [6], до якого вступило все Запорозьке козацьке військо на чолі з гетьманом Сагайдачним. Кипарисовий хрест патріарха Феофана (Рис. 1), яким він затвердив ставропігію київського братства, став у Києві реліквією і зберігався над царською брамою [7] головного престолу Богоявленської церкви Братського монас-тиря. Нині ця священна реліквія знаходиться у фондах Києво-Печерського заповідника. Цікава історія походження хреста патріарха Феофана. З напису, що вигравіруваний слов янськими літерами на срібній визолоченій ручці 322

325 Рис. 1. Кипарисовий хрест патріарха Феофана. XVII ст. хреста, відомо, що він Поднесен митрополиту Феофану от Волошской цариці Неги в 1600 году [8]. Тобто, хрест подарований Феофану в 1600 р., коли він був ще у сані митрополита. Хрест патріарха Феофана незвичайної форми. Він шестираменний і характерний для молдово-волоського мистецтва [9]. Дві горизонтальні перекладини однакової довжини й розміщені паралельно. А біля руків я хреста знаходиться два розгалуження, що означають процвітання [10]. Вони дивної конфігурації й нагадують листя, що підіймається вгору, а в ньому ліворуч зображена сцена Лествица, а праворуч - Пророк Ілля у вогненній колісниці. Хрест Феофана довжиною 50,5 см, а горизонтальні перекладинки 17,5 см. Товщина кипарисового хреста 5,5 см, і з обох його сторін виконано ажурне різьблення. На лицьовій стороні вирізьблено дванадцять сюжетів. У центральній частині хреста під кожним зображенням є написи грецькою мовою. У верхній частині знаходиться сцена В їзд в Єрусалим, під ним Розп яття з предстоячими, далі Зняття з хреста, Дванадцять апостолів, Зішесття в пекло, Покрова, Христос і Саморитянка, Омовіння ніг, Воскресіння Лазаря, Успіння Богородиці [11]. Ажурне різьблення надзвичайно майстерно виконано. На зворотній стороні хреста також вирізьблено дванадцять євангельських сюжетів з написами грецькою мовою. У прямокутниках на бокових сторонах хреста вирізьблені вісім сюже-тів. Дерев яний хрест має визолочену оправу, що захищає його від пошкоджень. Оправа прикрашена стилізова-ним рослинним орнаментом з витонченої скані. Кути оправи прикрашені розетками у вигляді квітки, що має десять пелюстків, а в її центрі - камінь темно-вишневого кольору, що нагадує гранат. В багатьох місцях камінь втрачено. Оправа повністю перек-риває внутрішню горизонтальну частину хреста, а на кінцівках бокових сторін видно вирізьблені вісім сюжетів. Усього на хресті вирізьблено 32 ажурних зображення свят та страсних сцен [12]. Хрест має визолочену чотиригранну руківку, що має напис по всій площині кожної грані. Кінці руків я оздоблені круглими намистинами із сканим орнаментом у вигляді кружечків. У центрі кружечків розміщені камені темно-вишневого та блакитного кольору, що нагадують бірюзу. По намистинах проходить срібне переплетіння. Хрест патріарха Феофана не тільки священна реліквія, а й унікальний витвір мистецтва невідомого нам різьбяра (сницаря). 323

326 У XVIII ст. для хреста патріарха Феофана були зроблені спеціальні карбовані визолочені шати у вигляді чотирьохпе-люсткової розетки [13] (Рис. 2). Хрест вкладається в овальну срібну раму й закривається скляними овальної форми дверцятами на шарнірі. Навколо хреста від овальної рами розходяться промені. Майстер-ювелір відтворив традиційні для українського бароко риси. Янголи мають пишні форми, сповнені руху, гиматії, що розвиваються в пориві вітру. У верхній частині шат розміщено чеканне зображення Саваофа, який правицею благословляє, а в лівій руці тримає державу. Ліворуч від овальної рами зображено янгола, що тримає хрест та драбину. Янгол, який розташований трохи нижче, має в руках терновий вінок. Праворуч від овальної рами зображено янгола, що тримає стовп бічування та спис з тростиною. Нижче нього - янгол, що подає три цвяхи. У нижній частині шат відтворена гора Голгофа, за якою видно будови Єрусалима. Рукоять хреста вкладається в карбоване зображення черепа й кісток Адама, а ліворуч правиця, що вказує на Адамовий череп та хрест, що ніби виростає з нього. З правої сторони знаходиться мішечок, з якого висипаються срібники. На шатах розташовано п ять карбованих накладних маленьких голівок херувимів, а по краю розетки - чотири великих. Шиї херувимів прикрашає намисто, що має по десять карбованих бусин [14]. Розмір шат 71,0 х 71,0 х 5,0 см. З 1927 р. хрест напрестольний у срібних шатах зберігався у Києво- Печерському заповіднику. З 1941 до 1947 рр. знаходився в евакуації. [15]. Нині у фондах Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Ще одна надзвичайно цікава реліквія пов язана з відновленням Православ я - це антимінс патріарха Феофана (Рис.3). Знайдений він у 1978 р. під час археологічних досліджень Ближніх печер у наглухо замурованій цеглою поховальній камері-локулі, що знаходиться навпроти печерної Введенської церкви, неподалік від похо-вання Іллі Муромця. Локула мала розмір людського тіла: 0,47 х 0,56 х 2,15 м. У локулі знайшли останки чотирьох невідомих небіжчиків, залишки шкіряного паска та засохлу проскурку. Трохи осторонь лежав загорнутий у зітлілу тканину сувій. Коли його розгорнули, то зрозуміли, що 324 Рис. 2. Карбовані шати хреста Феофана. XVIII ст.

327 знайдена надзвичайно цінна реліквія антимінс, а зітліла тканина ілітон, в якому завжди зберігається антимінс. Антимінс виготовлено з шовкової тканини, та не зважаючи на те, що йому майже чотири століття, антимінс вражає й нині золотавим переливом тканини у сонячних променях. Дійсно, на той час він був надзвичайно розкішним. В місцях, де була згорнута тканина є залишки вишневого кольору, що дає підставу думати, що раніше антимінс був вишневого кольору. Нині він має золотаво-брунатне тло, на якому виблискують позолотою зображення. Антимінс підшитий золотаво-коричневою шовковою ниткою, а верхній край має кромку. У правому верхньому куті збереглися залишки капель воску. На антимінсі досить проста і стримана композиція Христос у домо-вині. Це поясне зображення Христа у труні. Руки Христа складені у жесті благого мовчання, а голова схилена до правого плеча. Над його головою вибілений німб. Композиція виконана чорним чорнилом, а потім кожне зображення розмальовано фарбою. За Ісусом намальований хрест, на якому добре відтворена фактура дерева. За гробницею, з обох її боків зображені два янголи. Крила янголів розмальовані золотистою фарбою, німби вибілені. Янгол, що праворуч від Ісуса тримає трос- Рис. 3. Антимінс патріарха Феофана. XVII ст. тину з губкою, а гіматій у янгола червоного кольору. Янгол, що ліворуч, тримає спис. Гробниця прямокутної форми, синього кольору, а її краї розмальовано білою фарбою, що нагадує кам яну домовину. По кутах антимінса у подвійних вибілених колах знаходяться зображення євангелістів на золотавому тлі. Написи над євангелістами не збереглися. У лівому куті зверху розміщено євангеліста, який тримає відкриту книгу і правицею вказує на текст у святому письмі. Сторінки Євангелія білого кольору, а обкладинка червона. Плечі євангеліста покриває гіматій золотно-зеленого кольору. На антимінсі у нижньому лівому куті, де традиційно зображували євангеліста Луку, намальований євангеліст у червоному гіматії з напіввідкритим Євангелієм. Обкладинка Євангелія прикрашена візерунком білого кольору. У правому верхньому куті антимінса - євангеліст у червоному гіматії, що тримає Євангеліє. У нижньому правому куті - євангеліст Іоанн у коричневому гіматії з Євангелієм у темній обкладинці. 325

328 Розмір антимінса патріарха Феофана 35,0 х 59,0 см. Антимінс має по периметру напис грецькою мовою, виконаний рукою майстра. Висота літер 17 мм по верхньому краю; по правій стороні 25 мм; а по нижній та лівій стороні антимінса висота літер становить 20 мм. Грецький круговий текст - це традиційний для антимінсів напис. На пам ятці є ще два написи посередині полотна, обабіч зображення Христа. Один однорядковий, виконаний грецьким скорописом, а нижче - церковнослов янським напівуставом та підписом Єрусалимського Патріарха Феофана такий же підпис зберігся на грамоті Патріарха Феофана про затвердження на Московському патріаршестві Філарета Микитича [16]. На антимінсі у першому рядку висота літер 13 мм, наступні рядки мають висоту літер 4 мм. З цього напису слідує: Феофан Милостью Боиею Патриарх святого города Иерусалима, Сиона (Сирии), Иордана и всея Палестині освятил сей божественный антиминс на всяка место подвижный в лето 3 РКО (= 7129) от рождества Господа нашего Иисуса Христа АХК (= 1620) месяца июня к (= 20 дня). Ми вважаємо, що композиція антимінса патріарха Феофана стала зразком для антимінсів, що були створені для висвячених патріархом Феофаном ієрархів, цим ієрархи підкреслювали своє наслідування Єрусалимському патріарху. Таку ж композицію має антимінс митрополита Київського Іова Борецького, освячений митрополитом у 1627 р. Антимінс Борецького зберігався у ризниці Олександро-Невської лаври [17]. У фондах Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника знаходиться гравірований антимінс, що належав Ієзекіїлу Йосифу Курцевичу. Патріарх Феофан 7 січні 1621 р. в Трахтемирівському монастирі висвятив архимандрита Ієзекіїла Курцевича на єпископа Володимирського та Берестейського. Ієзекіїл Курцевич брав участь у зібранні, що відбувалось у Києво-Печерській лаврі 15 серпня 1620 р. [18], а також разом з митрополитом Іовом Борецьким влітку 1621 р. - в козацькій раді в урочищі Суха Діброва. Курцевич, незважаючи на те, що напередодні був оголошений Сигізмундом ІІІ поза законом, входив до складу посольства на чолі з Петром Сагайдачним від імені війська Запорозького до короля. Саме рукою Йосифа Курцевича підписаний найстаріший гравійований антимінс у збірці Заповідника (Рис.4). Відомо, що гравійовані антимінси з явилися у першій половині XVII ст. З початку 20-х років XVII ст. у Києві починають регулярно друкувати антимінси. Антимінс Курцевича виконаний на високому технічному рівні в техніці дереворізу. Навіть при візуальному огляді цієї реліквії бачимо майже копійне зображення майстром-гравером антимінса Феофана. Таке саме поясне зображення Христа й домовини, але з його рани витікає кров у чашу, що стоїть у домовині. За Христом знаходиться хрест з написом І.Ν.Ц.І, а по боках від домовини знаходяться янголи. Драматизм події майстер вдало підкреслює виразом обличчя янголів в них під очима зображені цяточки сліз. Янгол, що розташований ліворуч від Христа, правицею тримає копіє, а ліва рука покрита пеленою, якою він утирає сльози. 326

329 Напівпостаті євангелістів знаходяться в таких самих подвійних колах, але над ними є написи імен, а Євангелії закриті. Розмір зображення 36,5 х 26,5 см. Виконаний він на лляному полотні сіруватого кольору. Згідно з тлумаченням архієпископа Фессало-мікійського Симеона (кін. XIV поч. XV ст.), антимінс символізує поховальні пелени Спасителя і повинен виготовлятися з льняної тканини [19]. Антимінс був обшитий, і в лівому нижньому куті залишилися рештки нитки, такого ж кольору і структури, як і полотно. Навколо композиції зроблено круговий напис. Висота літер його 2,2 см. Антимінс має підпис архієрея Курцевича - І.Й. на зворотній стороні. З нього відомо, що освячено цей антимінс (рукою власною) у 1622 р. єпископом Володимирським і Берестейським Ієзекіїлом Йосифом Курцевичем. Саме його у 1621 р. патріарх Єрусалимський Феофан і висвятив на єпископа. З цього дереворіза було надруковано у 20-х роках XVII ст. сотні таких антимінсів і розповсюджено по церквах, що знаходилися під архипастерством єпископа Володимирського і Берестейського Ієзекіїла Йосифа Курцевича. Вважаємо, що найважливішим аргументом того, що зразком для наслідування став антимінс патріарха Феофана є розміщення мощевичка в цих антимінсах. В більш пізніх антимінсах, наприклад, Петра Могили (1630-ті роки) та за церковною традицією мішечок з мощами розміщували посередині антимінса і ближче до верхнього його краю, але в антимінсі Феофана мощевичок було вшито посередині гробниці на відстані 4,1 см від нижнього краю антимінса та 23,5 см від лівого краю і 23,1 см від правого. Тобто, знизу, посередині зображення. Мощевичок мав розмір 4,0 х 4,5 см, і вшитий він був із зворотної сторони антимінса золотно брунатними шовковими нитками. Таким самим чином розміщено мощевичок і на антимінсі Курцевича: на відстані 3,5 см від нижнього краю, від лівого краю 22,2 см, а від правого 19,6 см. Розмір мощевичка становив 2,5 х 3,5 см. Рис. 4. Антимінс Йосифа Курцевича. XVII ст. Надзвичайно цікава деталь: на зворотній стороні антимінса Курцевича знаходиться запис, зроблений рукою Йосифа Курцевича. Він виконаний чорнилом, яке нині має коричневий колір. Напис проходив на рівні вшитого в антимінс мощевичка. З чого видно, що з початку зроблений напис про освячення антимінса, а на нього потім пришито мішечок з мощами. 327

330 Розташований напис на відстані 3,5 см від нижнього краю антимінса і 11,0 см від лівого. Напис складається з чотирьох рядків довжиною 34,0 см, а висота літер 0,5 см. З цього напису відомо, що освячений антимінс Курцевичем І.Й., його милостивою рукою. Антимінс єпископа Володимирського і Берестейського Ієзекіїла Йосифа Курцевича з 1897 р. зберігався в Церковно- археологічному музеї при Київській духовній академії. Надійшов він туди від Холмсько- Варшавського архієпископа Леонтія. З 20-х років ХХ ст. він знаходиться в колекції Національного Києво- Печерського історико-культурного заповідника [20]. Реліквії, що нині зберігаються у фондах Заповідника, свідки наполегливості українського козацтва на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним у справі відновлення православної ієрархії, що дала поштовх для національно-визвольної боротьби українського народу під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького. Література 1. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV-XVII ст. К., С Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану - С Гетьмани України. Історичні портрети // Збірник. К., С Борецький І. Протестація. Пам ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI - початок XVII ст. К., С Огієнко І. Українська Церква. Нариси з історії Української Православної Церкви. К., С Мухін М. Киево-Братский училищный монастырь. К., С Фундуклей И. Обозрение Киева в отношении к древностям. К., С Захарченко М.М. Киев теперь и прежде. К., С Шероцький К. Киев. Путеводитель. К., С Шероцький К. Киев - С Церковні старожитності XVI-XVII ст. в зібранні Національного Києво- Печерського історико-культурного заповідника. Каталог виставки. К., С Шероцький К. Киев - С Мухін М. Киево-Братский училищный монастырь. К., С Бартош А. Хрест патріарха Феофана (1600) Атрибуція та символика. // Символ в философии и религии. Тезисы докладов и сообщений. VI Международная конференция по религиоведению. Севастополь, С Церковні старожитності XVI-XVII ст. в зібранні Національного Києво- Печерського історико-культурного заповідника. Каталог виставки. К., С Макарий Митрополит Московский и Коломенский // «История Русской Церкви» Книга шестая. Ил.XXVII. 17. Православная энциклопедия. М., С Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану - С Православная энциклопедия - С Каталог збережених пам яток Київського церковно-археологічного музею рр. К., С

331 Михаил Ивануц (Киев), преподаватель Киевского финансово-экономического колледжа Национального университета государственной налоговой службы Украины, аспирант кафедры истории и археологии Черниговского национального педагогического университета им. Т.Г. Шевченко К вопросу об участии казаков в боевых действиях по осаде и обороне укрепленных пунктов в XVI в. С момента зарождения казачество принимало активное участие во многих боевых событиях. Национальный и социальный состав казацкого населения поражает своей пестротой и разнообразием. По географическому расположению они также делились на многочисленные группы. Само войско также не было однородным существовала казачья конница, но были и пластуны-пехотинцы, были казаки-моряки, были казакиземлепроходцы. Были удальцы-станичники, была Запорожская Сечь, куда приходил любой желающий. Были служилые и городовые казаки, набиравшиеся царской администрацией из людей разного звания. А были и некрасовцы, задунайцы, воевавшие против России [1, 1]. В 1380 г. при подготовке похода против Мамая далеко не все древнерусские земли прислали свои войска. Незадолго до битвы, как сообщает «Гребенная летопись», к великому князю Московскому Дмитрию Ивановичу присоединились казаки городков Сиротина и Гребни. Казаки принесли князю Донскую икону Пресвятой Богородицы. «Она была утверждена на древке, как хоругвь, и во все продолжение войны оставалась при русском войске» [2, 223, ; 3; 4]. Во время правления Василия III начали строиться гигантские фортификационные сооружения засечные черты. Для службы на них правительство привлекало казаков. Им давали места для поселения, освобождали от податей, платили жалованье, а они за это выставляли посты (бекеты, пикеты * ), высылали разъезды, составляли гарнизоны укрепленных слобод и городов. Свой вклад в борьбу с поработителями вносили и украинские казаки, находившиеся под властью Речи Посполитой. Они нападали на тылы и улусы крымских татар пока те совершали набеги на территорию Московского княжества, выполняли и разведывательные функции. Так, в 1527 г. крымский хан писал польскому королю: «Черкасские и каневские властители пускают казаков вместе с казаками неприятеля твоего и моего (Московского князя) под наши улусы, и что только в нашем панстве узнают, дают знать в Москву» [5; 6, 16]. * Бекет (пікет) невеличкий козацький прикордонний підрозділ, що здійснював патрулювання певної території, мали своїм постійним осідком на час несення цієї служби редут або пост. 329

332 В России организация казачества началась при Иване Грозном. Служилые казаки порубежья не ограничивались пассивной обороной, сами совершали вылазки в степь, объединяясь при этом с вольными казаками. В 1546 г. путивльский воевода доносил царю: «Ныне, государь, казаков на поле много: и черкасцев, и кыян, и твоих государевых, вышли, государь, на поле изо всех украин» [7, 7 8]. Весной 1551 г. была построена небольшая крепость Свияжск, где вместе с гарнизоном были размещены казаки. Они перекрыли «сторожами» сообщение между Казанью и Крымом. Их нападения вызвали в Казани панику, внутренний раскол, и уже летом ханство запросило о мире. В 1552 г. после разгрома крымско-турецкого войска под командованием Девлет-Гирея под Тулой, российская рать осадила Казань. С 30 сентября начались кровопролитные атаки крепости. 2 октября были взорваны мины и летопись сообщает, как пошли на штурм «многие атаманы и казаки, и стрельцы, и многие дети боярские, и охотники» [8, 13; 9]. Казань пала. В 1554 г. во время похода на Астрахань казаки, которыми командовал атаман Федец Павлов, обнаружили выдвигавшееся астраханское войско и возле Черного острова разбили его. Астрахань сдалась без боя. В гг. были уничтожены предместья Очакова, захвачена крепость Ислам-Кермен на Днепре. Казачьи отряды на лодках нападают на Керчь, Евпаторию и другие города Крыма. В 1563 г. царская армия, в составе которой 6 тыс. казаков, совершает победоносный поход на Полоцк. Войска крымского хана опустошили Мценск, Северщину, Рязанщину. На Кавказе ногайцы стали теснить кабардинцев. Темрюк Идарович Сунжалей обратился за помощью к царю, и в 1567 г. в устье Сунжи была построена первая русская крепость на Кавказе Терский городок. Сюда прибыл отряд стрельцов, на службу привлекались и гребенские казаки. В 1556 г. отряд Михаила Черкашина погромил окрестности Керчи. Летом 1569 г. началось вторжение на Дон войск Османской империи. Шло более 100 судов, 17 тыс. турецкой конницы, 40 тыс. татарской, янычары. По русским данным, рать под командованием Касима-паши насчитывала 90 тыс. [10, 9]. 16 сентября она подступила к Астрахани, турки строят осадный лагерь, началась осада. Но крепость ворот не открыла, а казаки нанесли удар по тылам, разгромили обозы, захватили и разметали «многие суда», а потом прорвались в город. Теперь перед Касим-пашою была крепость с большим гарнизоном, готовая к обороне, штурмовать которую без артиллерии османы не решились. 26 сентября паша поджигает лагерь и уводит войско. Сторожи передовые отряды, а также небольшие укрепленные пункты, расположенные на возвышенных местах, служившие для наблюдения за передвижением противника; небольшие деревоземляные оборонительные (дозорные) пункты. Городок опорный пункт, крепостца, фельдшанец, редут, форпост. 330

333 Летом 1571 г. на Русь выступил Девлет-Гирей со всеми силами, дошел до Москвы, но получил отпор и поджег город. В ответ днепровские казаки «впали за Перекоп», погромили крымские улусы, а волжские казаки совершили рейд на столицу Ногайской орды Сарайчик, разорили его и сожгли. Для полномасштабного похода в степь у России сил не хватало. На помощь пришли казаки Михаила Черкашина, который поднял и привел казачий Дон, по разным оценкам 3 5 тыс. Кроме того, еще было как минимум 2 тыс. казаков, разрядные росписи указывают тысячу «казаков польских наемных с пищальми» [11, 170], и тысячу волжских казаков наняли за свой счет Строгановы. Девлет-Гирей поднял орду, тыс. татар. К нему примкнули 20 тыс. всадников Малой и Большой Ногайской орд, отряды кавказских горцев, ополчения турецких городов. Султан прислал янычар, пушкарей с орудиями. Собралось тыс. воинов, не считая обозов, слуг [12, 13]. В июле эти полчища появились у Серпухова. Благодаря своевременно и грамотно проведенной разведке вражеской армии удалось обойти российскую, и она устремилась к оставшейся беззащитной Москве. Преследуя противника, российское командование применило хотя и опасный, но, возможно, единственно правильный тактический ход конница наносила удары по арьергарду захватчиков, был применен типичный казачий «вентерь». Русская пехота и артиллерия подтягивались следом за конницей, выбрали удобное место у дер. Молоди [13], на холме, прикрытом р. Рожайкой, и укрепились, поставив «гуляй-город». А кавалерия под натиском крымцев покатилась назад. И, удирая по Серпуховской дороге, подвела разогнавшихся татар прямо под батареи и ружья гуляй-города. Врага покосили огнем, нанесли огромные потери. И хан сделал именно то, ради чего предпринимались все усилия. Не дойдя до Москвы 40 верст, повернул обратно, на русскую рать [14, 10 12]. 30 июля разгорелось сражение. Противник заставил отступить московское войско в гуляй-город, само укрепление устояло, отражая все атаки. Но и враг понес такой урон, что двое суток приводил себя в порядок. Российская армия оказалась заперта в укреплении почти без еды и фуража, отрезана от воды. 2 августа возобновился яростный штурм. Лезущие татары и турки устилали холм трупами, а хан бросал все новые силы. Под вечер, воспользовавшись тем, что противник увлекся атаками, сосредоточившись на одной стороне холма, был предпринят смелый маневр. В гуляй-городе остались Хворостинин и Черкашин с казаками, пушкарями и немцаминаемниками, а конницу Воротынский сумел скрытно вывести по лощине и двинулся в обход. При очередном штурме неприятеля подпустили вплотную без выстрелов. А потом из всех ружей и пушек последовал залп в упор, и защитники с криком выскочили в контратаку. А в тыл хану ударила Гуляй-город передвижное коллективное защитное устройство из толстых деревянных щитов з бойницами, на колесах, катках, или полозьях, для защиты пехоты, конницы, а позднее и артиллерии, использовалось для штурма укреплений, а также в полевом наступательном или оборонительном боях. 331

334 конница Воротынского. И противник, не выдержав удара, побежал. Его гнали до Оки здесь 3 августа прижали к берегу и уничтожили 5 тыс. крымцев. Многие утонули при переправе. Многократно превосходящие силы противника были разгромлены. Академик Р.Г. Скрынников назвал победу при Молодях «крупнейшим событием русской истории XVI в.» [15]. Иван Грозный развернул энергичную деятельность по защите южных рубежей. Еще в феврале 1571 г. (по др. источникам в феврале 1574 г. [16]) под руководством боярина Михаила Воротынского был разработан «Приговор о станичной и сторожевой службе» [17] по сути положивший начало пограничным войскам, основу которых составили служилые казаки. Достраивалась и восстанавливалась система засечных черт, начатая при Василии III. Укрепления становились сплошными и составили Большую засечную черту, перегородившую завалами, рвами и 15-метровыми валами путь полчищам степняков. Прикрывались засеки ** башнями, постами, укрепленными слободами, а службу несли дети боярские, пушкари и казаки. Это было удобно казаки становились и населением приграничных мест, и их защитниками. Казачий отряд в крепости назывался «прибором», его командир получал чин «головы» и подчинялся городскому воеводе. Осуществлялась разведка, например, мещерские казаки делали разъезды «вниз по Дону до Волжской переволоки» взаимодействуя при этом с донскими казаками. Глубоко в степь высылались дозоры. Каждый состоял из 2 казаков с заводными (сменными) лошадьми. Пункт наблюдения выбирался на дереве, кургане, холме. Заметив облако пыли, дозорный сообщал товарищу, и тот скакал к своим. По этому первому сигналу поднималась тревога в крепостях, высылалась разведка. И если поступало подтверждение, что тревога не ложная, приходила в действие вся система обороны, информация шла до Москвы, выступали войска. И в Поволжье казаки составляли значительную часть гарнизонов крепостей Казани, Астрахани, Мокшан, Верхнего и Нижнего Ломова, Водинска. А для более эффективного противостояния набегам из степи в 1574 г. отряд воеводы Ивана Нагого заложил на р. Белой Уфимское укрепление, где также поселили казаков. В этих укреплениях казаки успешно отбивали налеты противника, а потери в имуществе компенсировали ответными рейдами. Для них это было привычно и буднично. Днепровские казаки, несмотря на войну России с Польшей, тоже не сидели сложа руки. Хан слал жалобы польскому королю, что «из года в год зимой и летом» они нападают на татар и турок, что окрестности Очакова, Бендер, Аккермана, Ислам-Кермена по 4 5 раз за год подвергаются набегам казачьих отрядов. Впервые морские казачьи отряды появились у берегов Малой Азии, пограбив Трапезунд и Синоп. Такие действия привели к тому, что Девлет-Гирей нарушил союз с Польшей и начал набеги на Украину. Из- ** Засеки сплошные ленты завалов из подрубленных деревьев, затруднявших проникновение в лесные массивы, вариант протяженных (линейных) укреплений. 332

335 за поражения под Москвой и строительства пограничных оборонительных систем татары не рисковали идти на Русь. В 1575 г. состоялся большой поход. Киевский воевода Константин Острожский организовал оборону с помощью казаков, они на «чайках» спустились по Днепру, разбили крымские авангарды и сорвали переправу. Переждав, хан нанес удар в другом месте, прошел до Тернополя и захватил огромный полон. За это Ружинский «впал за Перекоп учинив великие опустошения» [18, 27]. Такие контрудары оказались самым эффективным способом противодействия набегам. Когда татары вздумали повторить рейд на Украину, они узнали, что и казаки готовят нападение на Крым, и от Днепра повернули коней обратно. Зимой гг. 3 тыс. днепровских казаков во главе с Ружинским, выполняя приказ царя осадили Ислам-Кермен, подвели мину и взорвали башню, но при этом из-за неосторожности погиб и сам атаман. Хан прислал помощь, перебившую многих казаков, ворвавшихся в город. В 1579 г. татары под командованием Батория обрушились на Полоцк. Им было оказано жесточайшее сопротивление. Подмога, в составе которой были донские казаки Михаила Черкашина не смогла пробиться к крепости. Полоцк был взят. Разбиты и войска, отправленные на помощь. Только казаки сумели организованно отступить и пробиться на Дон. В 1580 г. шведы взяли Карелу, поляки Великие Луки, а казаки-низовцы сожгли Стародуб. Россия в долгих войнах начала выдыхаться. Польша, отказываясь от предложений мира, готовила поход на Псков. Для усиления псковского гарнизона Иван Грозный направил воеводе И.П. Шуйскому стрельцов, тысячу служилых казаков, 500 донцов во главе с М. Черкашиным. В 1581 г. вражеская армия обложила город. Для того, чтобы оттянуть часть осадного войска, был организован глубокий рейд на неприятельскую территорию. Возглавил его Дмитрий Хворостинин с корпусом конницы, служилых татар и казаков. Выступив из Смоленска, он напал на Дубровну, потом на Оршу, разбил литовцев под Шкловом, сжег посады в Могилеве, повернул на Радомысль и Мстиславль и вышел к своим войскам. Осада Пскова длилась 147 дней. Гарнизон и жители отбивали все атаки. Позади разрушенных укреплений возводили новые. Сами взорвали башню, захваченную врагом. Одним из героев, погибшим при обороне города, стал Михаил Черкашин: «Да тут же убили Мишку Черкашина, а угадал себе сам, что ему быти убиту, а Псков будет цел. И то он сказал воеводам» [19; 20, 28; 21, 75 78]. Город устоял. Мина (подкоп) подземные работы с целью разрушения фортификационных сооружений противника. Минные работы заключались в том, что подземной галереей (минной галереей) подходили под фундамент фортификационных сооружений (башни, стены), а затем закладывали взрывной заряд и подрывали его, стены или башня рушились, образуя брешь для атакующего. Минные галереи применялись для того, чтобы незаметно проникнуть в город. 333

336 В 1580-х гг. возникает Запорожская Сечь [22]. Термин «Сечь» не географический и не организационный. Запорожское Войско называло себя Кошем, а Сечь означает засеку, укрепление. Она несколько раз меняла свое место, а в конце XVI в. расположилась возле устья р. Чертомлык. По окончании войны казаки продолжили набеги на южном направлении. По подсчетам украинского историка С.А. Лепявко в х гг. они совершили более 40 нападений на турок и татар, угнали 100 тыс. быков и овец, 17 тыс. коней, взяли 360 тыс. злотых деньгами [23, 19; 24]. Хан Кази-Гирей в 1589 г. двинул всю орду на Украину. Татары докатились до Львова, встали лагерем у Тернополя и разослали загоны, опустошая страну. Достойно проявили себя только запорожцы, выступив из Сечи на перехват и встретив татар на Днестре, напали на один из загонов и разгромили. Кази-Гирей, услышав шум боя, поспешил на выручку и окружил казаков. Но они устроили табор, заслонившись возами, и отбивались. Использовав подходящий момент, вышли из укрепления и ударили прямо на ханскую ставку. Кази-Гирей был ранен, погиб его двоюродный брат, несколько мурз. И татары отступили. В битве они потеряли 9 тыс. воинов, был освобожден огромный полон. В 1593 г. запорожские казаки снова принимают участие в походе против татар, которые буквально опустошили часть территории Украины. Запорожцы предприняли рейды на Очаков, Крым, Молдавию, Валахию. Что же представляли из себя казачьи городки этого и более поздних периодов? Основными типами поселений были станицы, крепости, форпосты, реданки и пикеты (небольшие сторожевые посты). Расстояние между укрепленными поселениями и их застройка регламентировалось специальными указами правительства и местным войсковым начальством. В описываемый период казачьи поселения имели круговую застройку, облегчавшую оборону при неожиданном нападении неприятеля. Укрепления окружались глубоким рвом и земляным валом, располагались в выгодном в стратегическом отношении месте. Так, по словам современника, Сечь одной стороной выходила в степь, а с остальных была окружена реками Чертомлык, Гнилая, Подпольная и их притоками. По периметру (1500 м) она была окружена валом. Со стороны степи на валу стоял частокол с башнями для стрельбы, а впереди него обзорная башня 30- метровой высоты. К воде в валах имелось 8 узких проходов [25]. По гребню вала ставили палисад, сажали колючий кустарник. На самом валу устанавливали пушки. Население таких городков насчитывало чел. В центре городка строили большую избу, в которой зимой жили холостые казаки, а также проводились различные собрания. Остальные постройки Резкое увеличение численности поселений в XVIII начале IXX веках связано с созданием пограничных военно-оборонительных линий. Палисад искусственное препятствие, состоящее из ряда столбов, вертикально врытых в землю и сверху заостренных. 334

337 располагались таким образом, чтобы оставалась незанятой центральная часть укрепления главная площадь майдан. Такая застройка была типична для большинства казацких поселений, только материалы использовались различные. Нередки были случаи смены первоначального места поселения. Преодолеть укрепления казачьих городков вражеская конница не могла, а спешившись, татары в значительной мере теряли боевые качества [26]. Для несения приграничной службы создавались специальные посты (бекеты), основным укреплением которых был редут. Их главной задачей было ведение наблюдения за определенными участками территории и в случае появления противника немедленное оповещение основного поста. Численность личного состава таких укреплений колебалась от 3 до 10 казаков и зависела от поставленных перед ними боевых задач. Позже, в 1767 г. действовало 20 таких постов, в составе которых несли службу 3708 казаков, выполнявших пограничную службу от имени Войска Запорожского Низового. Таким образом, эти посты длительное время занимали одно из основных мест в организации и несении пограничной службы, играя роль передовой постовой охраны [27, ; 28, ; 29, 40; 30, 614]. Однако бекетами называли и конные разъезды казаков вдоль восточных и южных границ. Другими средствами охраны у запорожцев были радуты, фигуры и могилы. Радуты это помещения для сторожевых бекетов, возможно редуты. Они ставились вдоль левого берега Днепра на расстояниях км друг от друга, чтобы можно было видеть с одной радуты другую. Фигуры это ряд бочек, обвязанных между собой и поставленных друг на друга. Наверху устанавливался пук соломы, который зажигался при появлении татар. Затем зажигался пук соломы на следующей фигуре и т.д. Дым от горящих бочек оповещал Сечь о нападении татар. В походы каждый городок выставлял свой отряд станицу. Поэтому название «станица» стало применяться и к самим городкам. В полевых сражениях казаки также проявляли себя отличными фортификаторами. Первым делом старались огородиться, очень быстро возводили «острожки» *** (форты), или создавали засеки из поваленных деревьев, делали кольцо из телег. Так, по словам Рашид-ед-Дина, курень расположенные по кругу кибитки [31]. Возы устанавливались в несколько (обычно от 2-х до 6) рядов своеобразным каре, внутри которого размещалась пехота и конница, а также артиллерия [32]. Провоцировали противника на атаку, из-за укрытий косили пулями и стрелами, а потом довершали дело решительной контратакой. Иногда для создания укреплений в полевых условиях использовались не только деревья, а и тела павших товарищей и трупы коней. Про казаков «кажуть, що немає в світі війська, зручнішого закладати шанці»: их пехота вела ружейный огонь не с открытых позиций, а из окопов или укреплений казацкого табора [33]. *** Острог полевой лагерь, защищенный частоколом. 335

338 Таким образом, казаки принимали активное участие как в обороне укрепленных пунктов, так и в их осаде. Им хорошо были известны тактические приемы, применяемые в этих видах боя. Действуя в пешем строю, они приближались к укреплению противника, забрасывали ров фашинами, ставили штурмовые лестницы и поднимались на крепостные стены. Для проделывания проломов использовали мины и огонь артиллерии. Во время строительства укрепленных пунктов умело использовали защитные свойства местности, а при их обороне все средства обороны. Защищая укрепления, вели активную оборону, производя многократные вылазки с целью сорвать штурм противника или ослабить его. В полевых боях также использовали фортификационные сооружения, быстро и грамотно создавая их из наличных средств: повозок, стволов деревьев, колючего кустарника, камней и даже трупов лошадей и погибших воинов, при этом также учитывались и защитные свойства местности. Казаки внесли неоценимый клад в дело защиты границ украинского и российского народов. 336 Источники и литература 1. Шамбаров В.Е. Казачество: История вольной Руси с. // 2. Земная жизнь Пресвятой Богородицы и описание святых чудотворных Ее икон // Сост. С. Снессорева. М.: Терирем, с. 3. Левченко В.Г. Россия воскреснет. М.: Парад, Сазонов А.А. Крестный путь. М.: Русская книга, Кн. 1: За присуд казачий. 352 с. 5. Запорожская Сечь. Рыцарский орден Днепра : [сборник трудов] / авт.-сост. С. Шумов, А. Андреев. М.: ЭКСМО; Алгоритм, с. (Тайные секты и ордена). 6. Широкорад А. Россия и Украина. Когда заговорят пушки... М.: АСТ, Скрынников Р.Г. Ермак. М.: Просвещение, 1986 // 8. Там же. 9. Шумов В.В. История казачества в вопросах и ответах. Ростов-на-Дону: Ростиздат, Шамбаров В.Е. Казачество: История вольной Руси с. // Буганов В.И. Документы о сражении при Молодях // Исторический архив, Шамбаров В.Е. Казачество: История вольной Руси с. // Андреев А.Р. Неизвестное Бородино. Молодинская битва 1572 года. Сражение русского войска под началом князей Воротынского и Хворостинина с войском крымского хана Девлет Гирея под Серпуховом. Документальная хроника XVI века. М.: Межрегиональный центр отраслевой информатики Госатомнадзора России, 1997 // Шамбаров В.Е. Казачество: История вольной Руси с. // Скрынников Р.Г. Ермак. М.: Просвещение, 1986 / Манягин В.Г. Правда грозного царя. М.: Алгоритм, Эксмо, с. (Оклеветанная Русь).

339 17. Акты Московского государства / Под ред. Н.А. Попова. СПб.: Императорской академии наук, Т. 1: Разрядный приказ. Московский стол с. 18. Шамбаров В.Е. Казачество: История вольной Руси с. // Скрынников Р.Г. Ермак. М.: Просвещение, 1986 / Шамбаров В.Е. Казачество: История вольной Руси с. // Маркедонов С. Казачий атаман Михаил Черкашенин / С. Маркедонов // Донской временник Запорожская Сечь // Шамбаров В.Е. Казачество: История вольной Руси с. // Леп'явко С.А. Козацькі походи на татар у х роках // Евтушенко В.Ф. Очерк истории малороссийского казачества // Из истории развития казачества // Скальковський А. Історія Нової січі. Дніпропетровськ, Яворницький Д. Історія Запорізьких козаків. Львів, Т Білий Д. Малиновий Клин. К., Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. Краснодар, Т Ульянов Н.И. Происхождение украинского сепаратизма Нью-Йорк, 1966; Мадрид, 1966; М.: издательство «Вагриус», 1996; М.: Индрик, с. 32. Евтушенко В.Ф. Очерк истории малороссийского казачества // Вихров Н. Историческая миссия казачества: реализованные и утраченные возможности // 337

340 ТЮРКОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ 338 Вадим Ільїнський (Запоріжжя), краєзнавець, Юрій Вілінов (Запоріжжя), краєзнавець Постполовецький фактор в історії Східної та Центральної Європи Історія і царська, і радянська, і одностайна в тому, що після монгольської навали половці були знищені, як народ! А чи так? Половці, що їх в Європі звали куманами, а в Азії кипчаками, прийшли в наші степи зі сходу у середині ХІ ст. За двісті років вони обросли містами та зв язками династій, частково прийняли християнство. Дружина Юрія Долгорукого, мати Андрія Боголюбського, була дочкою половецького хана Аепи. Половці полонили князя Ігоря, і він мав змогу оцінити їхні танці! Зі Слова о полку Ігоревім знаємо на іменна половецьких ханів Кончак і Кзак. Кончак доводився Ігорю та легендарній Ярославні сватом в них спільні онуки. Про шлюб Володимира сина Ігоря з Кончаківною домовилися ще до знаменитого похода. Майбутній зять потрапив до тестя в полон тяжке життя князяпідлітка! Через два роки прийшов Володимир Ігоревич із Половців з Кончаківною. І справив Ігор Святославович весілля синові своєму, і звінчав його і її, Свободу, з дитям Ізяславом [1, 346]. Ізяслав Володимирович загинув серед дюжини інших князів в битві на Калці в 1223 р. [1, 381]. На Калку об єднані сили Русі та половців виступили від Хортиці (остання згадка в літописі) місця зимівлі одного з улусів Бурчевичів.[2, ], ханів лукоморських половців. Лукоморські культурні риси археологічно обмежені теренами від устя річки Самари до устя річки Молочної з півночі на південь та від витоків річки Вовчої до річки Білозерки з сходу на захід. Виходить такий собі еліпс з одним з центрів в південно-східному краю Великого Лугу та в Протолчому [2, ]. Союз придніпровських та лукоморських половців з 1096 до 1167 р. (сімдесят років!) очолював літописний хан Боняк Шолудивий. Чому шолудивий? Гадаємо тому, що прожив не менш 90 років, а в цьому віці звичайно лисіють та вкриваються шкірними кератозами. Боняк об єднав орди під тотемом вовк. Вовча династія в літописах руських Бурчевичі, в арабських джерелах Бурджогли. Боняк Бурчевич був головою східної гілки орди, що зимувала на річці Вовчій. Ось з якої давнини йде її назва! Брат його Тааз, правив західним крилом союзу та зимував у Великому Лузі. Літні пасовища їх на річках Молочна та Утлюк. В 1103 р. улуси хана Тааза розгромлені на острові Хортиця (перша згадка про нього в літописі) та в плавнях [2, 662]. Син Боняка, Севенч хан диких половців, що покинули місця дідівського поселення. Тому втратив права на спадщину. Улус Тааза залишився в районі

341 Великого Луга Хортиці Молочної. Син Тааза, Аклан в 1117 р. потрапив в полон до Володимира Мономаха. [1, 461] В 1167 р. влада в орді Бурчевічів переходить до сина Аклана Кзака. Того самого, з Слова о полку Ігореві, союзника Кончака, хана половців Донщини. А син Гзака, Роман Гзич править Бурчевичами до самої битви на Калці [2, ]. Після поразки на Калці частина половців відходить в Крим. Генуезці та араби відмічають кількісну більшість половців над іншими народами як в містах Криму, так і по всій його території.[3, 184] Нащадок Тааза Бейбарс Бурджогли (Бундусдарі) в 1260 р., ставши султаном Єгипту, веде листування з ханом Золотої Орди Берке про долю одноплеменців та пропонує прийняти іслам. На кошти Бейбарса зведена мечеть Узбека в місті Солхат (Старий Крим), котра збереглась до нашого часу [4, ]! З 60-х років ХІІІ ст. на половців орди Бурчевічів як православних, так і язичників, тиснуть генуезці - католики та татари - мусульмани. Чисельність половців скоротилася в кілька разів і до 1312 р. (правління Узбека), значна частина їх відкочовує в рідні землі по південному та східному краю Великого Дніпровського лугу. Знищення орди Бурджогли завершив емір Мамай, котрий заклав свою столицю на Кучугурах, на родових теренах їхніх зимових кочовищ [5, 78]. Суспільна думка призначає кращих воїнів Європи та світу. Македонська фаланга, римські легіони, сарматські катафрактарії... вікінги, хрестоносці... ландскнехти... На ХVІІ ст., заднім числом, завдяки комп ютерній грі Козаки на цю роль призначені козаки. Російське кіно захоплюється фільмами про найкращих воїнів світу російський спецназ... Хлопці, замало самим себе призначити, треба щоби світ вас визнав!.. Після монгольської навали кращими воїнами Європи вважалася половецька легка кіннота. Імперії не можуть довести до кінця геноцид, навіть коли в їх розпорядженні є телефон і телеграф, мережа залізниць, кулемети та газові камери. А монголи і не ставили за мету винищення половецького народу. Вони тільки позбавили влади половецьких князів та використали підкорені орди як передовий загін при вторгненні до Західної Європи [5, ]. Половці, що не підкорилися монголам, пішли зі своїми князями до мадярів. Ще мадярський король Стефан (Іштван) ІІ ( рр.) заповів нащадкам розмістити на східному кордоні рицарів духовних орденів як єдиний можливий щит від злонамірних половців. А король Андрій ІІ ( рр.), сам будучи учасником П ятого хрестового походу, кілька разів надсилав госпітальєрам прохання розташуватися в Трансільванії [6, 3]. Перше добровільне переселення половців на землі Угорщини позначено 1091 роком. А після розгрому на Калці половці під орудою хана Котяна з династії Бурджогли масово переселяються до Угорщини. Хан Котян, до речі, дуже товаришував з Данилом Галицьким. Котян приїхав до Угорщини сам, вивчив угорську мову (!), а потім запропонував королеві Бела ІV ( рр.), що готовий прийняти християнство та визнати над собою королівську владу. Половців прийняли, при цьому стада їх спустошили усі рівнини та посіви...[6, 4 5]. 339

342 В роках Бату-хан вогнем і мечем пройшов Польщею, Моравією, Угорщиною, Трансільванією, Хорватією, Боснією, Сербією, Болгарією, Валахією... [7, 195]. Після битви під Легницею монголи навантажили цілі вози правими вухами поляків, що пали в бою. [1, 395]. Монголи вийшли на береги Адріатики і призначили її останнім морем згідно із заповітом Чингізхана! При навалі Бату-хана на Угорщину частина половців як нехрещених, так і православних, що жили там, в кількості 40 тисяч, пішли разом з монголами та повернулися на Дніпро. [6, 12] А поверталися монголи через Кічкаський перевіз в межах сучасного Запоріжжя! Орденські рицарі або половці хто захистить Угорщину від Золотої Орди?! В 1242 р. римський папа призначає половцям Угорщини архієпископа Стрігонського, цесторіанця. In provincia Cumanorum apostolis legatus В провінцію половців апостольський посланець. В 1282 р. в грамоті єпископа куманов сказано: Мешкають в Великій та Малій Куманії між Дунаєм та Тисою 40 тисяч половців [7, 196]. Ще в короля Стефана ІІ половці стають особистою охороною. А з 50-х років ХІІІ ст. вони відтісняють від престолу угорських достойників та німецьких лангмістрів. Король Стефан (Іштван) V одружується з дочкою Котяна (у хрещенні королева Єлизавета І) [6, 11]. Половці були особистою охороною та вихователями сина Єлизавети, майбутнього короля Ласло (Ладіслава) IV. Имена вихователів: Асур, Арбуз ( арбуз половецькою диня, а кавун половецькою коун!), Арпад, Тарталі та Комонечі (знаменита румунська гімнастка Надя Комонечі, мабуть, з цього роду). Верхівка мадярського суспільства перейняла одяг, військове спорядження манери та традиції половців [8, 741]! Орденські рицарі, вкрай незадоволені посиленням половців, вбили Котяна. У помсту половці спустошили всі міста, в яких стояли німецькі рицарі та пішли до Болгарії. В 1265 р. римський папа Урбан намагається організувати черговий похід на половців. В 1290 р. папа Микола ІІІ організовує хрестовий похід на половців з участю Польщі, Богемії, Австрії, Угорщини. Король Ладіслав IV повинен був брати участь в цьому поході та був убитий придворними Комонечі і Тарталі. ( Тарталья каналья ) [7, 196]. Етнос половців не зник. Одна частина його осіла в Польщі, Угорщині, Балканських країнах. Вже в XIV ст. половці дали Центральній Європі уроки організації елітних військ гусар та улан [9, ]. Ось чому легка та середня кавалерія всієї Європи, аж до Франції, носить такий відбиток тюркської термінології та методів бойових дій! Ще одна частина половців осіла в прикордонному з Золотою Ордою степу Подніпров я в якості польної сторожі на шляхах татарських, утворивши слободи та городки, що були в ленній залежності від Великого князівства Литовського [10, 71 72]. Барський староста Бернард Претвіч в спогадах про свою війну просто і ясно каже, що козакувати це лежати на полі між шляхами [12, 49]. 340

343 Про цю сторожу пишуть в середині XIV ст. тевтонські рицарі Фрідріх фон Крейцпек, Ганс фон Траунн та Петро Сухенвірт. Останній охарактеризував степову сторожу: Такої непроходимої країни і таких злобних степових вершників зроду не доводилось бачити [13, 88 90]. Вже в 1411 р. (наступному р. після Грюнвальдської битви!) в літопису Хроніка Литовська, Жимойтська та Биховца вперше згадані, як унікальна елітна військова сила, козаки [11, 80]! В цьому році князь Вітовт осадив у Великому Лузі Дніпровому на слободах, в засіках та митницях служебників козаків ординських та рицарів орденських (!) під проводом ленних князів онуків того самого Мамая та старости Черкаського Гі-де-Гольда [14, 13]. Та звідки ж у степах на Нижньому Дніпрі з явитися значній кількості орденських рицарів? Камергер герцога Бургунського і командор ордена Іоаннітів, котрий очолював їх в та 1421 роках Жильбер де Ланноа, рятуючись від переслідувань королями і папами, привів сюди з Західної Європи пошт з більш як сотні рицарів. До Іоаннітів доучилися тамплієри, орден яких був заборонений. Дорогою через Польщу приєдналися рицарі Тевтонського ордена, що їх утискувала польська влада. Оскільки при кожному рицарі були зброєносці та озброєні служники, всього прийшло багато більше тисячі воїнів сила на той час! [15, 13] Тут монахи-воїни і залишилися до живота, тобто до кінця своїх днів [9, 153]. Після смерті Вітовта (восени 1430 року), втративши опору Великого князівства литовського, рицарі та козаки, увібравши традиції напіввійськових об єднань бродників, формують третю силу за порогами Дніпра. Розглянемо половецький слід в термінології. До 1315 р. половці Угорщини втрачають свою назву і починають іменуватися shekallos, тобто прикордонні стражі та ГУС-ЗАР. Shekallos це ні в якому разі не шакали, а скоріш за все солдати. Слово, мабуть, походить з івриту saqal зважувати, звідси і назва монети шекель. А слово солдат від монети сольдо, тобто найманий воїн [6, 27]. Розглянемо слово ГУС-ЗАР. Виявляється, що воно пов язане зі словом козак. Козак з легкістю трактують як вільна людина. Саме таке значення слово нині має в багатьох мовах, включаючи самоназву народу казахи. Більш тонке, професорське трактування подає Дмитро Яворницький від тюркських кай сак легка сума. Та вперше слово козак читаємо в Codex Cumanicus Половецькому словнику, котрий складено на початку ХІІІ ст. Козак у перекладі з половецького на латину та перську мову страж, охоронець [5,174]. На джагатайському варіанті тюркської мови (на ньому розмовляли половці) каз, або ж коз означає гусак. Білий гусак у значенні птаха звучить ак коз. Та в переносному сенсі гусак білий в значенні гусак вільний або ж дикий звучить КАЗАК, або КОЗАК. Так почали прозивати найманих легкоозброєних вершників, без огляду на їхнє походження [9, 154]. До нашого часу шукачі пригод, військові найманці звуть себе дикі гусі! 341

344 В першій половині ХIV ст. до європейських мов входить слово, котре означає легкокінного найманця: гусар чеською та словацькою мовами, гусар сербською, гусьор угорською [9, 153]. Етимологічний словник... німця Макса Фасмера стверджує, що слово гусар походить від угорського gusz двадцять [16, 477]. За германським правом, двадцять господарств зобов язані були виставити одного вояка, озброїти його, обмундирувати та годувати за свій рахунок [9, ]. Але ж у всіх слов янських мовах поняття гусар якось вже виводять від слова гуси, гусак. Та і в німецькій, де гусак це gans. Лебедині гусари відбірна польська кіннота... Лебединого та орлиного пір я на все військо не вистачало, більшості вояк доводилося задовольнитися гусячим! З початку ХV ст. Європа оцінила непереможних гуситів, послідовників вчення Яна Гуса. А його чеське прізвище означає гусак Первісно гусари були легкою кіннотою угорців, потім цей вид війська з особливим мундиром та зразком поведінки в суспільстві затвердився в цілій Європі поет-партизан Денис Давидов та поручик Ржевський з анекдотів!.. Придивіться до однострою гусара ХVІІІ ХІХ ст. та спорядженню, що зображене на кам яних скульптурах половецьких воїнів, може знайдете спільне. Джерела та література 1. Літопис руський за Іпатським списком переклав Леонід Махновець. К., Полное собрание руських летописей. Ипатьевская летопись. Т.2. М., Плетнева С.А. Половцы. М, Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. Т.2. К., Федоров-Давыдов Г.А. Общественный строй Золотой Орды. М.: Московский університет, Голобовский П.В. Половцы в Венгрии. Исторический очерк. К.: Тип. Университета Св. Владимира, Ed. Venzel. Codex Arpadianus continuatus. VIII. 63. Pest Куник А.А. О торских Печенегах и Половцах // Записки Имп. акад. наук по І и ІІІ отделу. Т. ІІ. - СПб., Н.С.Голицын. Русская военная история. Ч. І. СПб.: Общественная польза, L.Kolonkowski. Dzieje Wilkiedo Ksiestwo Litewskiego za Jagiellonow. T. I Warszawa, ПСРЛ. Хроника Литовская, Жимойтская и Быховца. Т.3. М., Український степовий кордон в сер. ХVІ ст. (Спогади Барського старости Б.Претвіча). Вип.2. Запоріжжя. К., Ф-х Аделунг. Критико-литературное обозрение путешествий по России до Пер. с немецкого. М.: Университетская типография, A. Prochaska. Krol Wladislaw Sagiello T. I Bibljoteka Ak. Umietnosci. Krakowie, Путешествие Гильберта де Ланноа в восточные страны Европы в и 1421 гг. // Университетские известия. 10. К., Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. Т. І. М.,

345 Михаил Чореф (Тюмень, Россия), соискатель Тюменского государственного університету, старший научный сотрудник К вопросу о возможности денежной эмиссии в государстве Феодоритов Не секрет, что нумизматический материал, регулярно находимый на средневековых памятниках Таврики, является ценнейшим историческим источником. Ведь результаты его атрибуции не только позволяют уточнить свидетельства письменных источников, но и могут убедительно подтвердить или опровергнуть гипотезы, разрабатываемые археологами. Так что не стоит удивляться тому обстоятельству, что чем активнее исследуется древний объект, тем чаще выходят в свет публикации монет, обнаруженных на его территории. Не стал исключением и Мангуп. За долгий период изучения в научный оборот были введены не только единичные находки подлинных монет [1, 435; 15, ; 16, ; 17, 274], но и клад подражаний солидам, обнаруженный на его территории [3, ; 13; 14, ]. Благодаря этим находкам удалось установить состав денежного обращения 1, а также проследить периоды его активизации. Четко пролеживаются всплески рубежа IV V, а также в XIII XIV вв. 2 Выявлены и временные лакуны периоды, когда монеты на плато практически не поступали. Вернее всего, их стоит увязывать с эпохами запустения, вполне ожидаемыми для средневекового таврического поселения. Но проблема в том, что из этого правила есть существенные исключения. К примеру, упадок денежного обращения в XV в. пришелся как раз на период расцвета довольно сильного регионального государства княжества Феодоро. Остается только предполагать, что уменьшение притока привозных монет могло вызвать собственную денежную эмиссию. Заметим, что так считают и многие археологи и нумизматы. Анализу их гипотез и будет посвящена эта статья. Прежде всего, определим круг наших интересов. Мы собираемся анализировать не только комплексы XV в. Стоит обратить внимание и на более ранние монеты, преимущественно византийской чеканки, обращавшиеся в тот период. Безусловно, интересны и контрамарки на восточных монетах, находимых на Мангупе 3 и в его ближайших окрестностях. Ведь надчеканивание могло быть проведено на территории поселения. Однако мы не рискнем заняться их анализом у нас все еще слишком мало сведений об этих 1 Планируем в ближайшем будущем найти ответ и на этот вопрос. 2 Опираемся на результаты наших исследований нумизматического материала, найденного в ходе археологических раскопок последних десяти лет. 3 Мы будем акцентировать внимание только на монетах с христианской символикой. Ведь жители Мангупа были христианами. 343

346 эмиссионных знаках. Полагаем, что на данном этапе исследования вполне достаточно атрибутировать хотя бы монеты. Самое раннее, но, к сожалению, практически забытое упоминание о деньгах мангупского чекана было найдено нами в «Отчете» второй учебной экскурсии Симферопольской мужской гимназии за 1888 г. Учащимся были продемонстрированы две 344 Рис. 1. К вопросу о достоверности гипотезы Г.И. Тимошевского. 1,2 монеты «Алексея царя мангупского» (по Г.И. Тимошевскому) и аналогичные им польские коронные динары Владислава II (3) и Яна Альбрехта (4) небольшие медные 4 монеты с одноглавым орлом на одной стороне и с короной на другой (рис. 1,1,2). По мнению Г.И. Тимошевского, их могли чеканить на Мангупе. Ученый писал, что «бросается в глаза большое сходство орла с изображением его же на надписи на камне, который находится в деревне Саблах 5» [2, 121], а композицию другой стороны он нашел схожей «в общем очертании с монетами киевских князей Владимира и Ярослава Мудрого» [2, 122]. На основании этого он заключил, что заинтересовавшие его монеты чеканили при «Алексее царе мангупском» [2, 122]. Сразу же заметим, что доводы исследователя нам кажутся неубедительным. Начнем с того, что на сохранившемся фрагменте надписи 1427 г. видна только половина фигуры двухглавого орла, хорошо различимая на памятнике 1425 г. [8, рис. 3; 10, рис. 1; 11, рис. 1]. Так что первый довод Г.И. Тимошевского, безусловно, отпадает. Столь же слаб аргумент о сходстве композиций древнерусских и предположительно мангупских монет на первых оттискивали трезубцы, а не зубчатые короны. Зато подобные венцы встречаются на европейских монетах. К примеру, аналогично мангупским находкам оформляли польские денары XIV XV вв. королей из династии Ягеллонов. На аверсах их разменных монет оттискивали изображение гербового одноглавого орла, а на аверсе королевскую корону. В качестве иллюстрации приводим денары Владислава II ( ) и Яна Альбрехта ( ) (рис. 1,3,4). Полагаем, что подобные монеты и осмотрели экскурсанты. Куда большую известность получила небольшая заметка А.Н. Коршенко о находке в Юго-Западном Крыму скифатных монет предположительно 4 Полагаем, что они были все же биллонными. 5 Имеется в виду ктиторская надпись «владетеля Феодоро и Поморья» (1427 г.). [11, рис. 2]

347 мангупского чекана [5, 48 49, рис. 1; 2]. Их изображения мы приводим на рис. 2,1,2. Учитывая необычность оформления и, предполагая неизвестность их за пределами Крыма и крайнюю редкость даже на его территории, ученый заключил, что заинтересовавшие его бронзы могли чеканить на Мангупе [5, 49]. Мы же в свою очередь заметим, что сама уникальность этих монет, отмеченная первооткрывателем, не дает нам оснований выдвигать какие-либо гипотезы о месте их производства. Ведь если бы они были официально отчеканены на Мангупе, то нам были бы известны отнюдь не единичные экземпляры. Вообще, мы против самой идеи выделения региональных эмиссий только с учетом ареала хождения монет [9, 48 50; 12, ]. Полагаем, что заинтересовавшие А.Н. Коршенко монеты были привозными. Чтобы удостовериться в верности нашего предположения, обратим внимание на оформление заинтересовавших его бронз. По мнению А.Н. Коршенко, аверс второй монеты был скопирован с трахеи Мануила I ( ), а ее реверс с меди Андроника I ( ). Однако это не так. На рис. 2,3 мы приводим изображение аналогично оформленного скифатного биллона Андроника I чекана Фессалоники [18, Pl. XXVIII,B.(4)]. Следовательно, у нас есть все основания считать гипотетические мангупские скифаты ординарными монетами византийского чекана. Рис. 2. Т.н. «мангупские скифатные монеты» 1,2 монеты, изданные А.Н. Коршенко; 3 аналогия второй из них, выбитая при Андронике I в Фессалониках (по M.F. Hendy) Перейдем к аспрам с «T» на аверсе (рис. 3) 6. После выхода в свет статьи В.П. Кирилко их также считают мангупскими. Однако уважаемый исследователь не настаивал на истинности своей атрибуции. Он только предположил, что центральный элемент оформления аверса этих монет являлся «Т-образным знаком» [4, 137], схожим со «знаком фуннской надписи» [4, 138]. Из личной беседы с В.П. Кирилко мы узнали, что целью публикации было не формулирование и обоснование непреложной атрибуции монетного материала, а привлечение к нему внимания нумизматов. Воспользуемся его любезным предложением. 6 Впервые изданы О.Ф. Ретовским [6, 69 71, табл. VI,1 5; 7, 16, табл. I,6,7]. 345

348 346 Рис. 3. Аспры с «Т» на аверсе (по О.Ф. Ретовскому) Сразу же заметим, что сама методика, предложенная В.П. Кирилко, нам видится крайне перспективной. Как верно заметил наш современник, «основной элемент монетной композиции обычно соответствует первой букве имени монетного сеньора, но никак не города» [4, 137]. Развивая эту мысль, предположим, что заинтересовавший нас символ мог быть монограммой феодала. Сразу же уточним, что мы не видим в нем знак. И дело даже не в том, что в слове «IMPERATOR», обрамляющем этот символ, встречаются аналогично прорезанные буквы «T». Как нами уже было установлено, монограммы правителей Феодоро не содержали знаков [8, ; 10, 46 55; 11, ]. Получается, что мы имеем дело с тривиальной аббревиатурой имени сеньора. Причем он, очевидно, не мог быть одним из правителей Орды. Ведь упоминания о хане присутствуют на реверсе. Получается, что мы должны дешифровать имя синьора христианина. К слову, его можно установить без особого труда только один из правителей того времени, имевших отношение к северопричерноморским колониям, мог титуловать себя таким образом. Это был Теодоро II Палеолог ( ), маркиз Монферратский, правивший Генуей в гг. и являвшийся императорским викарием [19, Сol. 177]. Полагаем, что аспры с «T» на аверсе могли быть выпущены в Кафе от его имени. Итак, если наши доводы верны, то на Мангупе в интересующий нас период не чеканили собственной монеты. Полагаем, что в этом не было необходимости. Ведь княжество Феодоро всю историю своего существования зависело от значительно более экономически и политически влиятельных государственных образований: Византии, Золотой Орды, Крымского ханства и Трапезундской империи. Мангупские династы верноподданически пользовались монетой своих сюзеренов. Но это, безусловно, не лишало их возможности ее надчеканивать. Анализом контрамарок мы планируем заняться в ближайшее время. Подведем предварительные итоги. Если наши рассуждения верны, то феодориты не выпускали свою монету. Его жители пользовались привозными деньгами. У нас есть все основания считать привозными гипотетические серии мангупского чекана. Литература 1. Быков А.А. Приложение II. Описание монет из раскопок на плато Мангупа в 1938 г. // МИА,

349 2. Вторая учебная экскурсия Симферопольской мужской гимназии в Бахчисарай / Сост. А.Н.Попов. - Симферополь, Герцен А.Г., Сидоренко В.А. Чамнубурунский клад монет-имитаций. К датировке западного участка оборонительных сооружений Мангупа // АДСВ: Вопросы социального и политического развития, Вып Кирилко В.П. Аспры с большим «Т» на лицевой стороне: опыт интерпретации // Stratum plus. - СПб. Кишинев Одесса, Коршенко А.Н. Находки скифатных монет на Мангупе // Шестая Всероссийская нумизматическая конференция: тезисы докладов и сообщений СПб., Ретовский О.Ф. Генуэзско-татарские монеты // ИАК, Вып Ретовский О.Ф. Новые генуэзско-татарские монеты // ИАК, Вып Чореф М.М. «Ab exterioribus ad interiora», или некоторые недоуменные вопросы истории христианской Таврики // Христианство в регионах мира (Христианская архаика). - Вып СПб., Чореф М.М. «Exegi monumentum», или следы культа Ираклидов из Северного // VI Международная конференция по Церковной археологии «ХЕРСОНЕС ГОРОД СВЯТОГО КЛИМЕНТА». Тезисы докладов и сообщений. - Севастополь, Чореф М.М. «Lapis offencionis», или к расшифровке монограмм правителей Феодоро // Научный вестник БелГУ. Белгород, (108). - Вып Чореф М.М. «Lapis offensionis», или к расшифровке монограмм правителей Феодоро // Новi дослiдження пам яток козацької доби в Українi. К., Вып. 20. Ч. II. 12.Чореф М.М. «Non deficit alter aureus», или к вопросу о составе денежного обращения Тавриды в первые века нашей эры // Причерноморье. История, политика, культура. Выпуск VIII(III). Серия А. Античность и средневековье. Избранные материалы VIII Международной научной конференции «Лазаревские чтения» / Под общей редакцией В.И. Кузищина. - Севастополь, Режим доступа: 13.Чореф М.М. К атрибуции Чамну-Бурунского клада // Современные научные исследования и инновации. Август, [Электронный ресурс]. URL: 14.Чореф М.М. О периоде существования и локализации стратигии Климатов: по нумизматическим данным // Причерноморье. История, политика, культура. Выпуск V(II). Серия А. Античность и средневековье. Избранные материалы VIII Международной научной конференции «Лазаревские чтения» / Под общей редакцией В.И. Кузищина. -Севастополь, Режим доступа: Чореф М.М. Опись монет из городской застройки в районе церкви св. Константина (случайные находки, дерновый слой, I горизонт застройки) ст. Герцен А.Г., Иванова О.С., Науменко В.Е., Смокотина А.В. Археологические исследования в районе церкви св. Константина (Мангуп): I горизонт застройки // МАИЭТ, Вып. XIII. 16.Чореф М.М. Опись монет из раскопок городской застройки в районе церкви Св. Константина (II горизонт застройки) в ст. Герцен А.Г., Науменко В.Е. Археологические исследования в районе церкви Св. Константина (Мангуп): II горизонт застройки (XV в.) // МАИЭТ. - Симферополь, Вып. XV. 17.Чореф М.М. Опись монет из раскопок городской застройки в районе церкви св. Константина ст. Герцен А.Г., Иванова О.С., Науменко В.Е. Археологические исследования в районе церкви св. Константина (Мангуп): III горизонт застройки (середина IX начало X вв) // МАИЭТ, Вып. XVI. 347

350 18. Hendy M.F. Catalogue of the Byzantine Coins in the Dumbarton Oaks Collection and the Whittemore Collection / Ed. A.R. Bellinger and P. Grierson. - Washington, Vol. IV. - P. II. The Emperors of Nicea and their contemporaries, Moriondus J.B. Monumenta Aquensia ad excellentissimum et reverentissimum virum Josephum Antonium Corte primo Aquensem nunc Monregalensem episcopum. - Taurin, АДСВ ИАК МИА МАИЭТ Список сокращений Античная древность и средние века, Свердловск. Известия Императорской археологической комиссии, СПб. Материалы и исследования по археологии СССР, М.-Л. Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии, Симферополь. 348 Владимир Бережинский (Киев), старший научный сотрудник, заместитель председателя правления Украинского института военной истории, кандидат исторических наук Османская фортификация в Северном Причерноморье Важнейшими опорными пунктами Османской империи на берегах Черного моря, в том числе в Северном Причерноморье (территории совр. Украины), были крепости. Собственно с завоевания крепости Кафа и началась северопричерноморская экспансия османов на земли Украины. В 1475 г. османскую экспедицию, завоевавшую в Крыму генуэзские колонии и княжество Феодоро, возглавлял Гедик Ахмед Паша. В приморских крепостях сразу же были расположены сильные османские гарнизоны. В Кафе поселился османский бейлер-бей (генерал-губернатор). Гарнизоны янычар разместились во всех северочерноморских крепостях «салтановых городах», как их называли московиты: в Кафе, Керчи, Озове Владения Османской империи в Северном Причерноморье (XVI - первая половина XVII вв.) (Азове), Очакове (Озю), Бендерах и др. [1, 117].

351 В 1484 г. султан Баязид ІІ ( ) подчинил себе Аккерман и Килию (1484 г.) в ходе похода на Молдавию. Кстати, это была первая кампания османов, в которой принимало участие войско крымского хана. Кафа, Аккерман и Килия стали основными морскими портами Османской империи в XVI начале XVII вв. Они обеспечивали почти всю торговлю северных стран со Средиземноморьем. От Кафы зависели порты Азов, Керчь, Тамань и Копи. Только за 4 месяца 1490 г. в Аккерман прибыло 25 кораблей [2, 144]. В Килии сходились пути из портов на Нижнем Дунае: Джурджу, Гирсово, Тулчи, Исакчи, Мачина и Браила. Чтобы противостоять угрозе со стороны казаков в 20-х годах XVII в., османы решили укрепить свои оборонительные линии в Северном Причерноморье, надеясь на то, что они смогут если не предотвратить, то хотя бы помешать выходу казаков из своих баз на Днепре в открытое море. В ходе двух военных экспедиций 1627 и 1628 годов они добавили к крепостным сооружениям, расположенным в устье реки Очакова, несколь-ко новых фортов. Для того, чтобы выйти в Черное море, казакам приходилось вести Турецкая крепость Перекоп. Гравюра XVIII в. переговоры о свободном проходе мимо стоявшей в устье реки крепости Очаков [3, 305]. 349

352 Великий визирь Халил Хамид-паша в период с 1782 по 1785 г. существенно улучшил оборону северных рубежей империи. Система османских крепостей в этом регионе включала крымские, нижнеднепровские, приморские и дунайские крепости. На Керченском полуострове размещались крепости с османскими гарнизонами: Кафа, Мангуп, на Керченском полуострове Керчь, Ени-Кале (Ени- 350 кале), Арабат, Калиседжик (Виран Килиседжик), Тане-бай. На нижнем Днепре стояли Канкерман главный опорный пункт провинции, Кизикермен (Газикермен), Исламкермен, Мубеуреккермен, крепость на острове Березань. На Кинбурнской косе стояла крепость Кинбурн. В междуречье Днепра и Дуная располагались крепости Озю (Очаков), центр эялета, Хаджибей (Гаджибей), Аккерман (с 1484 г.). Целый ряд османских крепостей располагался на Дунае: на левом берегу Измаил, Журжа, Турко, на правом Видин, Орсова, Никополь, Рущук, Туртукай (5 тыс. чел., 29 орудий), Силистрия, Гирсово, Мачин, Исакча (8 орудий), Тульча. Крупные крепости располагались на молдавских землях Каменец, Астраханская крепость, конец XVI в. Хотин, Бендеры, Яссы и др. Ставка великого визиря располагалась обычно в Шумле. Взятие Измаила российскими войсками. Гравюра XVIII в.

353 В каждой из османских твердынь располагался турецкий гарнизон, а вокруг них росли османские купеческие заведения, где, наряду с другими торговыми операциями, люди отовсюду всегда были не прочь поторговать и невольниками, купить их или продать. Янычарски е гарнизоны, стоящие в Кафа. Татарский порт. Гравюра XVIII в. больших городах, были кроме всего прочего средством противодействия своеволию местной администрации. Численность этих гарнизонов в мирное время колебалась от 300 до 500 воинов7, соответственно величине города. Действовали они исключительно по приказу султана. Бейлербеи не имели никакой власти над гарнизонами. Гарнизонные войска выполняли как внешние, оборонительные функции, так и внутренние надзор за порядком, курьерская, охранная служба и пр. [5, 130]. Средства на содержание гарнизонов в крепостях султан выделял из прибылей центрального казначейства [6, 128]. Порта несла дополнительные расходы в связи с Ясы. Крепость и столица Молдовы. Гравюра XVIII в. содержанием военных гарнизонов в крепостях, которым доплачивалась надбавка к жалованию нафака. 7 В военное время численность гарнизона многократно возрастала в зависимости от количества располагаемых в ней войск султана. Так, например, 35 тыс. чел. насчитывал в 1790 г. гарнизон орду-калеси (армейской крепости) Измаил при 265 орудиях [4, 550]. 351

354 На дошедших до нашего времени элементах укреплений османских крепостей сохранились оригинальные изображения: петроглифы, граффити, объемные композиции и др. [7, ]. Как установлено известным молдавским исследователем турецкой фортификации М. Шлапак, почти все петроглифы и граффити оттоманского периода в этих крепостях не что иное, как эмблемы янычарских подразделений. Они Планы турецких крепостей: Кинбурн и Очаков 352 не просто украшают военные объекты. Эмблема подразделения гордость янычар всегда вместе с воинами: на татуировках, шатрах, знаменах, у входа в казармы. Она увековечивается в камне либо с помощью приглашенных мастеров (тогда петроглифы имеют некую художественную ценность), либо собственными силами гарнизона (тогда прибегают к граффити, несложным объемным композициям и др.). Так, в Бендерской крепости в течение XVII в. появляются янычарские символы в виде ваз с цветами или фруктами, мечетей, деревьев, пушек, стилизованных лука и стрелы, корабля, якоря, солнца, луны, лабиринта, «звезды Давида», «огненного колеса», орла, дракона, ласки, лошади и др. Одна из эмблем две Крепость Очаков собаки/лошади с загнутыми к верху хвостами, стоящие симметрично у кипариса идентична эмблеме 58-й орта джамаат. В Белгородской крепости появляются оригинальные композиции из трех ядер, расположенных горизонтально, которые встроены в каменную кладку.

355 Такую же эмблему из трех кругов, расположенных горизонтально, имеет 23 орта бёлюк. Еще одной янычарской эмблемой является «пирамида Тетрактиса», выложенная османами из пушечных ядер на береговом, вновь построенном бастионе Белгородской крепости в конце XVIII в. Здесь расположение ядер подчинено принципу ( ). Неполная «пирамида Тетрактиса», где элементы круги расположены по принципу (3+2), представлена в виде граффити на стенах Хотинской крепости. Не исключено, что это тоже эмблема янычарского подразделения, дислоцированного здесь в XVIII в. Отдельные рисунки на янычарских эмблемах соответствуют прямому назначению орта: так, 1-я орта джамаат, именуемая также девенджи («погонщики верблюдов»), имела своим символом двугорбого верблюда. 71-я орта джамаат, называемая самсуджу («проводники мастифов»), которая первоначально была частью охотничьего ведомства, имела эмблему в виде сидящей собаки. В эмблеме 58-ой орта бёлюк, поставлявшей людей для охраны шатров янычарского аги и великого визиря, присутствуют пальма и шатер [8, ]. Не все османские приморские крепости, как показывает изучение их планов, имели серьезные укрепления со стороны моря. Дело в том, что при строительстве фортификационных сооружений обращенные к морю участки укреплений создавались в последнюю очередь и многие, вероятно, просто не были завершены, как это было, например, с крепостями в Дарданеллах [9, 362]. Крепости служили пунктами сбора во время объявления мобилизации. Во время проведения военных кампаний определялись основные опорные пункты. Крепость Аккерман (Белгород) Например, в Валахии и Трансильвании такими наиболее важными пунктами были крепости Тульча и Браила, в Молдавии Килия, Бендеры, Хотин и Белгород. Большинство событий всех русско-турецких войн и казацкотурецких военных конфликтов разворачивалось у османских крепостей. После ухода янычар и османской администрации в начале XIX в., согласно мирным русско-турецким договорам, крепости были перестроены россиянами, а затем, в середине XIX в., многие взорваны или упразднены как военные объекты. Источники и литература. 1. Кримський А.Ю. Історія Туреччини. Київ-Львів: Оліф, с. 353

356 2. Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба / Пер. з англ. О. Галенко. К.: Критика, с. 3. Финкель К. История Османской империи: Видение Османа / Пер. с англ. Ю. Яблокова / Кэролайн Финкель. М.: АСТ, с. 4. А.В. Суворов. Документы. М, Т. 2. Док Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба Там же. 7. Slapac M. Cetati medievale din Moldova (mijlocul secoluui ai IV-lea mijlocul secolului ai XVI-lea), Шлапак М. Янычарские символы в крепостях Молдавии // Нові дослідження пам яток козацької доби в Україні. Збірка наукових статей. К., Вип. 17. С Финкель К. История Османской империи: Видение Османа 354 Світлана Біляєва (Київ), старший науковий співробітник Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук Роман Гуцуляк (Київ), старший науковий співробітник ДП ДНТЦ Конрест, кандидат хімічних наук Результати порівняльних досліджень будівельних матеріалів з Аккерманської фортеці ( рр.) У 2010 р. Міжнародна Південна Середньовічна експедиція Інституту археології НАН України здійснила комплекс досліджень на теренах Аккерманської фортеці, до якого входив і відбір зразків будівельних матеріалів (Рис.1). Перша група матеріалів відібрана з об єктів у південнозахідній частині Громадського двору - поясу зовнішніх укріплень поблизу башти 11. Це різні варіації зразків з кладки верхніх рядів куртини між баштами та кладка стіни приміщення, прибудованого до куртини між баштами В історичній ретроспективі ця частина фортечних укріплень була зміцнена за рахунок побудови внутрішнього бастіону башти 11 з відповідним кам яним казематом, які мали всі бастіони. За відомостями з османського будівельного реєстру перша лінія розбудови бастіонів здійснюється османами за допомогою французьких інженерів, що відомо з османського будівельного реєстру 1709 р. [1, 157]. Таким чином, проби з османських надбудов були конче потрібними для подальшого уточнення історії будівництва та основних етапів реконструкції Аккерманської фортеці, порівняльного аналізу з результатами попередніх досліджень у різних частинах фортеці, що відносились до молдавського та османського будівельного періоду, який в свою чергу поділяється на декілька етапів. На ранньому етапі після захоплення фортеці у 1484 р. мова йшла про ремонтні роботи та розбудову структур, необхідних, насамперед, для релігійних потреб. У 1576 р. османи знов ремонтують фортецю у зв язку з руйнаціями, які спричиняли військові походи козаків. Що стосується картини неприступної фортеці, яку надає турецький мандрівник Евлія Челебі в середині XVII ст., то

357 можна говорити про першу бастіонну лінію. Як відомо, другу бастіонну лінію було побудовано майже через 90 років після першої, вже у 1793 р. французьким інженером Кауффером, який здійснив і низку робіт з відновлення фортечних структур у роках [2, 46 48]. Другий блок зразків відноситься до конструкцій у південно-східній частині рову фортеці: ескарпу та контрескарпу, що необхідно для встановлення особливостей створення та функціонування рову, ремонтних робіт на різних етапах його існування. Саме ці питання залишаються у колі дискусійних, і порівняльний аналіз розчинів був конче необхідним для їх вирішення. Третя група зразків належить матеріалам із залишками нижньої частини відкритої нової башти, які відстежуються на деяких російських планах фортеці між 1770 та 1807 роками. Башта не пов язана з жодною назвою вищезгаданого турецького будівельного реєстру 1709 р. І нарешті, останній зразок розчину був відібраний з кладки, яку було знайдено у шурфі під час розкопок на місці колишньої турецької фортеці на Кінбурнській косі. Таблиця 1. Коротка характеристика будівельних матеріалів Аккерманської фортеці, м. Білгород-Дністровський відбору 2010 р. п/п проби шліфа Місце відбору проби Характери стика зразка Група (підгрупа) Нерозч залиш. % Примітки Громадський двір, фрагмент стіни приміщення, прибудованого до куртини між баштами Громадський двір, фрагмент верхніх рядів кладки куртини між баштами 11-10, в куті ближче до башти 11, в четвертому отворі від дерев яних лаг Громадський двір, фрагмент верхніх рядів Вапнянокарбонатнопіщаний розчин. Пісок морський Вапнянопіщанокарбонатний розчин. Пісок морський Розчин вапнянопіщаний з 2 (2.1) 3 (3.1) 32, ,89 Подібна 3 групі (відбір 1971 р.) 3 355

358 кладки куртини між баштами 11-10, останець по середині Громадський двір, фрагмент верхніх рядів кладки куртини між баштами 11-10, в куті ближче до башти 10 Громадський двір, фрагмент верхніх рядів кладки куртини між баштами 11-10, в куті ближче до башти 10 (на відстані 1 м від 4 проби) Громадський двір, фрагмент верхніх рядів кладки куртини між баштами 11-10, в куті башти Громадський двір, фрагмент верхніх рядів кладки куртини між баштами 11-10, в куті башти Громадський двір, фрагмент нижньої кладки прибудованого приміщення до куртини між баштами 11-10, в куті башти 10 цем янкою. Пісок морський Вапнянопіщанокарбонатний розчин. Пісок морський Вапнянопіщанокарбонатний розчин. Пісок морський Вапнянопіщанокарбонатний розчин. Пісок морський Вапняк органогеннодетритовий, перекристалізо ваний Вапнянопіщанокарбонатний розчин. Пісок морський 3 (3.2) 3 (3.2) 3 (3.2) 3 (3.1) 26,72 25,87 Подібна 3 групі (відбір 1971 р.) 3 22,02 29,52 камінь 18,01 356

359 Розкоп, гл. 0,6 м від денної поверхні стіна ескарпу рову Розкоп, нова башта 20 А Кінбурн, шурф 6, фрагмент кладки Вапняк оолітоподібний, перекристалізо ваний, мікрозернистий Вапнянопіщаний розчин. Пісок морський Розкоп, гл. 0,6 м від денної поверхні стіна контр-ескарпу рову Розкоп, гл. 0,6 м від денної поверхні стіна ескарпу рову, біля кута стіни відкритої башти Розкоп, гл. 0,8 м від денної поверхні стіна контр-ескарпу рову Розкоп, нова башта 20 А Вапнянопіщаний розчин. Пісок яружний з глиною Вапняно-карбонатно-піщаний розчин. Пісок морський Вапняно-піщано-карбонатний розчин. Пісок морський Вапняно-піщаний розчин. Пісок морський просіяний та промитий Вапнянопіщаний розчин. Пісок морський просіяний промитий та 1 (1.1) 5 63,12 2 (2.2) 9,50 камінь 26,48 Подібн. 5.1 гр. (відбір 2009 р.) 4 20, ,23 Подібна 3 групі (відбір 1971 р.) 3 1 (1.2) 1 (1.2) 32,55 Подібна 5.1 групі (відбір 2009 р.) 4 35,61 Подібна 5.1 групі (відбір 2009 р.) 4 В результаті проведених лабораторних досліджень визначені характерні властивості та особливості складу відібраних будівельних матеріалів, відповідно до чого їх розбито на групи [3, 4]. Приналежність матеріалів до однієї групи свідчить про подібність їх властивостей і складу (компонентного, фракційного, мінералогічного тощо), фізико-технічних характеристик, а отже, і технології їх приготування. Однак в межах певних груп також виникала необхідність об'єднати певні зразки в підгрупи на 357

360 основі їх індивідуальних особливостей чи аналогій, що може мати значення для подальших висновків та узагальнень. Для порівняння та систематизації даних ми використали результати наших досліджень років. Всі з досліджуваних розчинів приготовлені на основі вапна, що містить в невеликій кількості ще домішки вугілля, яке застосовувалось в давні часи для його випалу. Різниця в фізико-механічних та фізико-хімічних властивостях обумовлена головним чином: - природою та видом заповнювача; - якісним та кількісним складом заповнювача; - фракційним складом заповнювача; - спеціальними домішками. В переважній більшості зразків в якості заповнювача використовувався морський пісок, що сильно затрудняє роботу щодо виявлення особливостей будівельних розчинів різних історичних періодів чи різних будівельних шкіл. Однак все ж за співвідношенням компонентів, величиною гранул заповнювача та мінеральним складом розчини дещо відрізняються, а це значить, що пісок для їх приготування брався з різних місць чи проходив різну підготовку, і це, як правило, вже вказує на різночасність їх приготування. При цьому потрібно мати на увазі, що розбивання розчинів на групи має все ж відносний характер, оскільки відмінність чи подібність технологій приготування може затушовуватися в силу вищезгаданих факторів, а також обмеженості відібраних зразків з досліджуваних місць. Таким чином: 1. В результаті всі відібрані розчини розділено на 5 груп, кожна з яких має свої характерні ознаки та особливості, що характеризують технологію їх приготування. В межах однієї групи розчини мають подібні фізико-хімічні властивості та близькі за складом (компонентним, фракційним, мінералогічним тощо), а значить близькі за технологією приготування. 2. Характерною особливістю зразків цього відбору є низький вміст глинистих мінералів (які є характерними для розчинів турецької школи ХV ХVІІ ст.). Очевидно, що пісок перед використанням відмулювався. 3. Вапняно-піщані розчини 1 групи (зі стіни контрескарпу рову, знайденої башти та Кінбурну) характеризуються «високою культурою приготування» пісок відсортований, промитий, добре перемішаний з в'яжучим. За своїми характеристиками розчини цієї групи дуже подібні до розчинів підгрупи 5.1 відбору 2009 р. (І періоду будівництва пн.-східної стіни (shore wall)) (проте розчин з Кінбурну відрізняється дещо більшим нерозчинним залишком). Наявність певних особливостей розчинів в межах 1 групи (фракційний склад заповнювача та співвідношенням компонентів) дозволило розділити їх ще на дві підгрупи. 358

361 Таким чином, ми можемо говорити про подібність технології їх приготування, але щоб сказати, чи належать вони до однієї чи різних шкіл будівництва, потрібно більш детальне дослідження з більшою вибіркою зразків. Особливості розчинів наштовхують на думку про не турецьке (не османське) їх походження. 4. Серед виявлених залишків нової башти знайдено розчини двох груп: 1 та 3. Розчини 1 групи зустрічаються в ранніх будовах фортеці, в той же час розчини 3 групи, як правило, в пізніших муруваннях (чи надбудовах). Тому можна допустити, що тут розчин 3 групи застосовувався як ремонтний чи пізнішої перебудови. 5. Особливістю відбору цього періоду є наявність великої кількості розчинів зі значним вмістом дробленого вапняку (2 та 3 групи) (переважна кількість цих розчинів відібрані з мурувань зосереджених між баштами). Особливістю розчинів 3 групи є те, що подрібнений вапняк є основним компонентом наповнювача, що може служити характеристичною ознакою приналежності мурування до певної будівельної школи чи будівельного періоду (переважна ж кількість цих розчинів відібрані з мурувань в районі куртини між баштами.) В відборах 2008 та 2009 років подібні розчини не зустрічались. Однак, як показав архівний пошук, подібна група розчинів з подрібненим вапняком в якості наповнювача була відмічена серед розчинів з цитаделі (Башня ІІІ) (ІІІ група, відбір 1971 р.) Застосування цього типу розчинів відбувалося при масштабних ремонтних (відновлювальних) роботах в досить пізні періоди (ймовірно, ХVІІІ ст.) існування фортеці (і можливо пов'язана з залученням французьких інженерів. Але це потребує додаткових досліджень). 6. Через присутність цем'янки проба 1420 відмінна від інших розчинів цього відбору (і вклинилась серед мурувань з застосуванням вапнянокарбонатних розчинів і ймовірно, що є представником іншого періоду будівництва чи перебудов)), однак вона дуже подібна до мурувального розчину з мінарету (проба 1235 (шліф 9355), відбір 2009 р., 3 група) та має подібність з розчином з рову фортеці (проба 1238 (шліф 9358), відбір 2009 р., 6 група). 7. Особняком серед розчинів відборів років є проба 1428 (з кута стіни ескарпу рову, біля відкритої башти). Особливістю даного розчину є те, що в якості наповнювача використовували не морський, а яружний пісок, в якому відсутні карбонатні породи та черепашки і як наслідок має високий процент нерозчинного залишку 63 %. Подібний, також одиничний, зразок відмічено лише серед відбору 1971 р., однак проба 1428 відрізняється наявністю глинистої фракції. Оскільки даний зразок є одиничним на сьогодні, ми не можемо сказати, чи ми маємо справу з особливою (відмінною) технологією, а значить з окремою будівельною школою, яка має чітко виражені особливості (в такому випадку при подальших дослідженнях такі розчини повинні зустрічатись і в інших муруваннях), чи це просто ремонтний розчин на окремій ділянці. 359

362 Не дивлячись на труднощі з остаточним визначенням хронологічних та культурних особливостей будівельної технології, здійснені дослідження дозволяють співставити отримані результати з певними будівельними етапами формування та розвитку фортеці. При цьому особливо важливі документальні підтвердження періоду будівництва. Щодо молдавського періоду будівництва фортеці, до якого відносяться вапняно-піщані розчини групи 1, серед них є зразки з берегової стіни понад лиманом, яка, за османськими джерелами, була побудованою до приходу турків. Це дозволяє відносити і інші структури із застосуванням подібного розчину до молдавського періоду. Можливо, саме до нього належить і нова башта, відкрита у 2010 р. у рові. Досить обширна група зразків належить до османського періоду значних ремонтних робіт та наступної перебудови фортеці XV XVII ст. Зведення бастіонних ліній у XVIII ст., проби з розбудови яких були відібрані у попередні роки та у 2010 р. простежується за вищезазначеними розчинами із подрібненим вапняком. На наш погляд, подальші порівняльні дослідження будівельних розчинів та інших матеріалів було б варто поєднати з більш широкою базою письмових джерел, а також даними дендрохронології з відповідних споруд. Література 1. Bilyayeva S. The Ottoman Northern Black Sea Frontier: the View from a Historical and Archaeological Project / S. Bilyayeva, V. Ostapchuk // The Frontiers of the Ottoman World. In ed. Andrew Peacock, British Institute at Ankara and Oxford University Press, New York Proceedings of the British Academy Р Шлапак М. Белгород-Днестровская крепость. Исследование средневекового оборонного зодчества. Кишинев: Вид-во ARC, с. 3. Заключение научно-исследовательской лаборатории УСНРПУ по результатам исследований строительных растворов Белгород-Днестровской крепости / Е.Нашиванко, Ю.Стріленко, Т.Нестеренко и др.// р. Архів ДП ДНТЦ «Конрест». 4. Звіт. Дослідження будівельних матеріалів. Аккерманська фортеця в м. Білгород-Дністровську Одеської обл. / Гуцуляк Р.Б., Шевченко Н.О., Харченко Ю.В та ін.// р. Архів ДП ДНТЦ «Конрест». 360

363 Ірина Карашевич (Київ), молодший науковий співробітник Інституту археології НАН України Аккерман в межах військово-ленної системи Османської імперії Розвиток міст Дністровсько-Дунайського міжріччя кінця ХІV ХVІІІ ст. є важливою, і водночас недостатньо вивченою темою історикоархеологічних досліджень. Наприкінці XV ст. із завоюванням міст-фортець Кілії та Білгорода землі між Дунаєм та Дністром зазнали кардинальних змін, більше ніж на три століття поринули в світ східних цивілізацій. Цей період вивчено надзвичайно нерівномірно. Якщо політична та соціально економічна історія міст зазначеного регіону у складі молдавського князівства та Російської імперії має досить значну історіографічну базу, то османський період практично був позбавлений безпосередньої уваги дослідників, що пояснюється цілою низкою об єктивних та суб єктивних обставин, зокрема труднощами опрацювання османських писемних джерел. Османська імперія, захоплюючи нові землі, впроваджувала там власний адміністративно територіальний устрій з військово-ленною системою. Військово-ленна система, як характерна ознака османів, і як аналог подібних структур в інших країнах Сходу, остаточно сформувалася в середині XV ст. [4,115]. В її основу була покладена ідея цілковитої власності султана на усю землю, яка була приєднана до імперії. На умовах обов язкової, а в першу чергу військової служби особисто султану, ленник, або сіпахій (що значить «озброєний воїн на коні») отримував у держави (не у власність) земельний наділ [8, 46]. Османський уряд виділив приблизно половину фонду державних земель для ленної системи землекористування [6, 16]. В залежності від розміру податі, яка збиралася, наділи мали назву займет (приблизно тис. акче на рік) або тімар (якщо подать з наділу складає від 3 до 20 тис. акче). Були достатньо великі наділи хасси, з яких подать перевищувала 100 тис. акче. Але ці наділи отримувала лише вища знать під час активної військової служби [8, 46]. Але саме тімар складав одну із основ не лише військової, а й соціально економічної системи імперії [4, 118]. По суті такий порядок надання землі давав можливість тримати багаточисленну армію при скромних фінансових ресурсах та не досить розвиненій фіскальній системі, щоб обкладати усіх виробників податками та збирати їх повністю [10, 143]. Умовний характер надання дірліків (умовне земельне пожалування за службу в Османській імперії) забезпечував прочну залежність їх утримувачів сіпахіїв від центрального уряду [6, 17]. Така політика управління впливала на військову активність османів. В адміністративному відношенні Османська імперія ділилася на бейлербейликі (з 1590 р. еялети), які в свою чергу мали у своєму складі декілька повітів, так званих санджаків на чолі із санджакбеями [2, 48]. По 361

364 мірі завоювання нових земель виникли ще більш дрібні адміністративнотериторіальні одиниці субашлики, а з XVI ст. «нахіє», на чолі з намісниками санджакбея. Їх кордони неодноразово уточнювались та збільшувались за рахунок нових територій [5, 74]. В османській військово-ленній системі Дністровсько-Дунайського межиріччя особливе місце належить Аккерману (суч. м. Білгород- Дністровський). З моменту завоювання міста турецький уряд розглядав його як військово-стратегічний пункт, який виконував роль аванпостного укріплення між областями, що були організовані як санджаки під безпосереднім османським управлінням, та зоною відкритої Священної війни. Крім того, Аккерман був центром контролю за торгівлею на узбережжі Чорного моря. Ймовірно саме цими обставинами пояснюється те, що влада в першу чергу піклувалася про укріплення своїх головних осередків адміністративного керування області. Маючи статус адміністративної одиниці Аккерманський санджак об єднував значні території між Дунаєм та Дністром [9, 158]. Християнське населення, яке проживало в турецьких округах, називалося райят: в містах греки, вірмени, молдовани, українці, росіяни, частково болгари; в селах майже виключно молдовани, українці, росіяни [1, 84]. Після завоювання у 1484 р. Білгородська фортеця з навколишніми територіями в якості субашлику увійшла до складу Сілістрійського санджаку Румелійського бейлербейлика. У 1486 р. під час укладання миру між молдавським господарем Стефаном Великим ( рр.) і турецьким султаном Баязидом ІІ ( рр.) [3, 37] були встановлені кордони аккерманської землі та прийняті розмежувальні документи [13, 104]. Аккерманський субашлик включав місто Аккерман та його округу. На основі турецьких документів І.Г. Киртоагэ описав його кордон, який проходив від пункту Декілташ (з тюрк. кам яна колона) по правому берегу р. Карадере (суч. р. Алкалія) до оз. Ботос (суч. оз. Бурнас). На північному заході він охоплювала форт Юргач (Яні-Хісар) (де була важлива переправа через Дністер) [5, 74]. Саме в цей період рр., османи провели ремонтні роботи у фортеці [12, 198]. В ній розміщувались турецький гарнізон під головуванням паші, якій здійснював адміністративне управління прилеглими до міста райями. Податки які збиралися з райя йшли на утримання гарнізонів фортеці. На кінець XVI ст. із розширенням території Сілістрійського санджаку за рахунок нових завойованих території, постала необхідність створення самостійного санджаку якій об єднав придунайські землі аж до Польського кордону з центром в Аккермані. Після військової компанії Сулеймана 1538 р. був утворений Аккерманський санджак, який увійшов до складу Румелійського еялету, а у 1590 р. до новоствореної провінції - Очаківский (Силистрийский) еялет [9, 15]. При Сулеймані І ( рр.) в адміністративно-територіальний устрій Османської імперії була ведена каза-низше - підрозділ судоворелігійної системи на місцях. Під управлінням кадіїв, які на основі 362

365 мусульманського законодавства шаріату та законоположень турецьких султанів канунів, розглядали справи спадку, купівлі - продажу, за допомогою спеціальних чиновників мухтесибів, призначених на місцях. Вони регулювали торгівельну діяльність, докладали Порті про важливі події які відбувались в межах каз та за їх межами [5, 75]. Каза, як правило, включала декілька нахіє. Акерманський санджак ділився на три кази на чолі з високооплачуваними кадіями. Розглядаючи турецькі документи, румунський дослідник Максим зауважив, що на півдні Дністровсько-Прутського регіону, де знаходились міста-фортеці з базарами, портами і військовими гарнізонами, кадмії отримували досить високі оклади, приблизно 300 асперів на місяць [13, 798]. Один із них проживав в центрі санджаку і чинив правосуддя в нахіє Аккерман і на території нахіє, яка у XVII ст. називалася Татарбунари. У XVI першій половині XVII ст. до складу Аккерманського санджаку входило п ять нахіє: Аккерман, Татарбунари, Кілія, Ізмаїл та Рені [5, 75]. Повідомлень про населені пункти Аккерманського санджаку дуже мало, тому розвиток його найкраще ілюструє історія самого Аккерману в зазначений період. Місто складалося з двох частин фортеці і посаду, в якому проживало переважно мусульманське населення [14, 20]. Єдиний детальний опис Аккерману відноситься до середини XVII ст. і належить турецькому мандрівнику Евлії Челебі. В цей час фортеця стала резиденцією «самостійного санджакбея» у Сілістрійському еялеті. За повідомленням Евлія Челебі, гарнізон фортеці нараховував 10 тис. воїнів. Місцеву адміністрацію Аккерману складали комендант, ага азабів (командир піхоти ополченців), бешли-ага (командир легкого кінного війська), кетхуда сіпахієв (командир воїнів-вершників, які володіли леном), начальник яничар (регулярного султанського піхотного війська), начальник митниці, мухтасіб-ага (наглядач за цінами на базарах) та представник духовенства кадій (суддя). Окрім постійного війська, в Аккермані знаходилось 14 тімарів та 6 зеаметів, які отримали від султана землю в межах Аккерманського санджаку. При цьому Е. Челебі зазначає, що «заїмитімаріоти... сиділи в містах», а не в своїх маєтках [11, 32-40]. За даними перепису 1574 р. «Nolu tapu Tahrir defterine gore Akkerman sancağı», в Аккермані було 24 райони. Із них 20 були мусульманськими, інші чотири грецькі, вірменські, єврейські та циганські [14, 22]. А в середині XVII ст., за свідченнями Е. Челебі, посад нараховував 30 кварталів, 25 із яких були мусульманськими [11, 38]. Будинки були дерев яними, двоповерховими, криті тесом, з невеликими двориками із садами та виноградниками. Деякі будівлі (житлові будинки, кофейні) вкриті очеретом. Торгівельні ряди прості без бедестану (критого ринка), з лавками ремісничих цехів усіх видів. Крім того, в торгівельних рядах знаходилась «одна чудова школа». І ще 17 початкових шкіл (мектэб) розташовувались в різних частинах міста. Крім того повідомляється про стареньку громадську лазню поблизу Дністра та ще безліч невеликих 363

366 домашніх лазень. У східній та північній частинах посаду розташовувались безліч виноградників і садів [11, 38]. В місті було чимало мечетей. Е.Челебі відмітив «одну стареньку і просту на вигляд мечеть султана Баязида», а також мечеть побудовану кримським ханом Менглі-Гіреєм. Окремо була відмічена відбудована мечеть Валіде (матері султана), до якої були приписані ногайці [11, ]. Таким чином, історичний розвиток Аккерману у складі Османської імперії як окремої одиниці ілюструє процес впровадження в Дністровсько- Дунайському межиріччі централізованого територіально-адміністративного управління з військово-ленною системою. Цей процес був довготривалим та складним. Характеристика джерел показала динаміку розвитку Аккерману від дрібної територіальної одиниці субашлик до окремого адміністративного центру санджак. 364 Література 1. Батюшков П.Н. Бессарабия: историческое описание. СПб.: Товарищество Общественная польза, с. 2. Гасратян М.А., Орешкова С.Ф., Петросян Ю.А. Очерки истории Турции. М., с. 3. Гонца Г.В. Молдавия и османская агрессия в последней четверти XV первой трети XVI в. Кишинев: Штиинца, с. 4. Іналджик Г. Османська Імперія. Класична доба (переклад з англійської О.Галенка)- К., с. 5. Киртоагэ И.Г. Административно-территориальное деление юга Днестровско-Прутского междуречья под турецким владычеством в XVI первой половине XVII вв. //Социально-экономическая и политическая история Молдавии эпохи феодализма. Кишинев: Штиинца, С Мейер М.С. Османская империя в XVIII в. Черты структурного кризиса. - М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, с. 7. Паламарчук С.В. Забытая земля: историческая область Бессарабия. Одесса: Астропринт, с. 8. Петросян Ю.А. Османская империя: могущество и гибель. Исторические очерки. М.: Эксмо, с. 9. Середа А. Силистренско-Очаковският еялет през XVIII нач. на XIX в.: Административно-териториално устройство, селища и население в Северозападното Причерноморие. София: Дио Мира, с. 10. Хитцель Ф. Османская империя. М., Вече, с. 11. Челеби Эвлия. Книга путешествия.(извлечения из сочинений турецкого путешественника XVII века). Вып. 1: Земли Молдавии и Украины. М., Изд-во восточная литература, с. 12. Шлапак Марьяна. Белгород-Днестровская крепость. - Кишинев, с. 13. Maxim М. Teritorii româneşti sub administratia otomana în secolul al XVI //Revista de istorie Bucureşti, Р Mustafa Işık. The Sandjak of Akkerman in the XVI. Century // Karadeniz Araştırmaları Merkezi (balkan, kafkas, doğu avrupa ve anadolu incelemeleri dergisi) KaraM. - Yaz 2008 Sayı 18. С

367 Світлана Біляєва (Київ), старший науковий співробітник Інституту археології НАН України, доктор історичних наук, Олена Фіалко (Київ), старший науковий співробітник Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук Результати археологічних досліджень 2011 р. на Кінбурні У вивченні османських фортець Північного Причорномор я важливого значення набувають пошук та інтерпретація первинного призначення будівельних залишків османського часу, зокрема тих, що пов язані з комплексом портових споруд. В залежності від реального місця, а відповідно і призначення, для виконання конкретних завдань перевезень торговельного та військового характеру у системі морських сполучень, міста суттєво відрізнялися і за масштабом. Особливе місце у турецькій оборонній концепції надавалося будівництву фортець, що утворюють пари на найважливіших водних артеріях і мали важливе стратегічне значення: на Дунаї, Дністрі та Дніпрі. У цьому контексті ми розглянемо певні питання існування та розбудови пари фортець на виході з Дніпра до Чорного моря: Озі в Очакові та Кінбурнської. Як відомо, і в Очакові, і на Кінбурні у зведенні системи оборонних структур визначається два будівельні періоди. Перший співвідноситься із часами османів, другий - із часами Російської імперії. Таке визначення випливає з писемних джерел і підтверджується картографічними матеріалами XVIII-XIX ст. Не дивлячись на багатолітні археологічні розкопки Очакова, оборонні об єкти, портові споруди, їх взаємозв язок із Кінбурном і османського, і російського часу залишаються завданням наступних досліджень. Певні кроки у бік пошуку та ідентифікації споруд були зроблені протягом трьох польових сезонів ( рр.) на Кінбурні. Основними завданнями, які були поставлені напередодні досліджень 2011 р., передбачалося з ясування локалізації залишків споруд фортеці турецького та російського періодів. Зокрема, акцент робився на пошук місцезнаходження пірсів, які були відзначені на старих картах - планах та «читаються» на сучасних космічних знімках. Саме така споруда була відкрита та розкопана цього року на східному боці Кінбурнської коси, що виходить до лиману. Її рештки у вигляді залишків кам яної кладки, що йде перпендикулярно узбережжю, знаходяться переважно під водою. Проте частина пірсу завширшки близько 5,0 м, довжиною 7,5-7,75 м ще знаходиться на березі коси. За характером специфічної кам яної кладки простежується два будівельні періоди зведення та існування пірсу. На глибині 0,12-0,25 м площадку споруди було забутовано переважно дрібним камінням вапняку та ракушняку без застосовування розчину. Під шаром каменю з глибини 0,4-0,5 м простежений другий будівельний період, репрезентований шаром сирцевої цегли. До того ж, по обидва боки пірсу у напрямку північ південь виявлені залишки обпалених дерев яних 365

368 конструкцій. Цілком правдоподібно, що перший будівельний період співвідноситься з османським часом першою половиною ХVIII ст., тоді як після перемоги Росії вірогідно були проведені певні ремонтні роботи. На російському плані Кінбурнської фортеці 1820 р. позначені два пірси, один з яких збігається з місцем розташування залишків відкритого цього року пірса. Контури двох пірсів помітні і на фото з космосу. Серед невеликої серії маловиразних речових знахідок на цьому об єкті зазначимо такі: уламки сіроглиняної покришки, стінки червоноглиняної посудини з зеленою поливою; стінки розписної посудини; тулійки фарфорової люльки, залізних цвяхів; рушничний кремінь та кістки тварин. В цілому матеріал датується XVIII - першою половиною XIX ст. й імовірно репрезентує турецький та російський періоди існування фортечних споруд й пристані зокрема. Як відомо, у середині 70-х років російська влада планувала модернізувати Кінбурнську фортецю. Саме з боку Дніпровського лиману має бути влаштована невеличка гавань. Після переходу іншої фортеці - Очаківської під владу Російської імперії за наказом Катерини ІІ у 1792 р. мали бути збудовані карантинні пристані в Очакові, які присутні на плані 1804 р. Їх розташування збігається з місцезнаходженням сучасного Очаківського військового порту. Крім того, пристань зазначена на цьому ж самому плані і з боку фортеці Озі. Імовірно, саме вона залишилася від турецького часу, оскільки її розташування співпадає з позначкою на плані фортеці 1787 р. Аналогічна ситуація з наявності двох відмічених пірсів на плані фортеці простежується на російському плані 1770 р. Аккерманської фортеці. Слід зазначити, що на окремих планах кінця XVIII ст. позначені залишки двох пірсів з боку лиману біля башти барбакану Нижнього двору цієї фортеці. До того ж на плані позначена так звана Стамбульська пристань, частина якої знаходиться на березі, а інша виходить у Дністровський лиман за межами фортеці. Отже, в результаті археологічних досліджень польового сезону 2011 р. вдалося уточнити локалізацію серії споруд Кінбурнської фортеці на різних етапах її існування, а також знайти залишки унікального об єкту пірсу та означити його у системі подібних споруд Чорноморського узбережжя за часів османського та російського володарювання. До цього слід додати, що подальшого розвитку воєнно-стратегічного значення сягає лише Очаків, який (на відміну від Кінбурну) і у наступні часи радянської влади розгортається та розбудовується як важлива військово-морська база. У подальші часи фортеці-візаві втрачають своє стратегічне значення, про що свідчить активна руйнація захисних споруд та їх теперішній стан. 366

369 Юлія Мисько (Чернівці), доцент кафедри етнології, античної та середньовічної історії факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, кандидат історичних наук Сергій Пивоваров (Чернівці), зав. кафедрою етнології, античної та середньовічної історії факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, доктор історичних наук Турецькі артефакти з розкопок Хотинської фортеці у 2011 р. У 2011 р. археологічна експедиція Чернівецької філії ДП «Науководослідний центр «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАН України продовжувала працювати на території Державного історико-архітектурного заповідника «Хотинська фортеця», третій сезон зосереджуючи основну увагу на розчищенні Привратного двору замку, зведення якого відбувалося на поч. ХVІІІ ст., коли фортеця перейшла під турецьку зверхність. Територія новоутвореного двору опинилася значно нижче основного внутрішнього рівня цитаделі, підсипаного на 8 10 м при реконструкції фортеці у ХV ст. за молдавського господарювання. Це пришвидшило його засипання ґрунтом і сміттям після втрати об єктом воєнного значення у ХІХ ст. Двір, разом з іншими спорудами, почав поступово приходити у занепад. Насамперед, була звільнена від ґрунту, висота якого біля стіни сягала 2,5 м, західна частина двору, що примикала до виходу з В їзної вежі. Біля північно-західного кута цієї вежі на рівні денної поверхні компактно розміщувалось 422 чавунних гарматних ядра різного діаметру. Серед них 14 ядер діаметром 8 см, 221 ядро діаметром 4 см і 187 ядер діаметром 1,5-2,5 см. Всі вони суцільнолиті у формах із двох стулок, що чітко простежується на їх поверхні. Разом із ними трапилися уламки 2 чавунних бомб (7,4 х 7,7 см) або ручних гранат, пустотілих всередині. Поряд виявлено половинку скляної гранати чи ядра із слідами повторного перебування у вогні. Тут же було знайдено й близько 30 уламків від чавунних ядер різної величини. Крім ядер, трапилося понад 50 свинцевих куль діаметром від 11 до 16 мм та зливки свинцю прямокутної форми, з якого вони відливалися. Значна частина куль має літіки (необрізані частини металу, які повторюють форму ливарного каналу кулелійки). Після часткового видалення земляних відвалів з центральної частини двору роботи зосередилися у його східному секторі. Була продовжена розчистка частини північної стіни поруч із залишками Південно-східної вежі, розкопаної у роках. Під час розчищення була вилучена велика кількість різночасового матеріалу, більшість якого складає керамічний. Хронологічно він датується ХV ХІХ ст. із переважанням пізнішого ХVІІІ ХІХ ст., що зрозуміло з огляду на основний час 367

370 функціонування двору, коли там були зведені будівлі, вірогідно, складського призначення. Знайдені фрагменти як столового, так і кухонного посуду. Перша група кераміки складається із численних уламків горщиків, мисок та тарілок різних розмірів. Багато одноабо двобічно поливаних посудин із зеленою або жовто-брунатною поливою. Серед кухонного посуду, крім іншого, присутні й посудини Рис. 1. Привратний двір. Мисочка з синім (глечики, чайники, рослинним розписом (мал. Ю. Мисько) водолії), від яких збереглися глиняні ручки. Є уламки червоноглиняних тазиків на трьох ніжках з відігнутим широким бортиком, прикрашеним штампованим орнаментом, які раніше не траплялися. Серед предметів побутового призначення уламки підсвічників та жаровні на ніжках. Інші глиняні вироби представлені численними фрагментами люльок. Це 18 ушкоджених турецьких люльок (3 з клеймами); 32 чашечки від люльок та їх фрагменти, в тому числі одна з позолотою, інша з квітковим розписом білою фарбою в барочних традиціях; 29 тулійок (4 з клеймами). Всі їх можна віднести до так званого «турецького» («східного», «північнопричорноморського») типу. Клейма карбувалися на більших за розмірами люльках ХVІІІ ст., тоді як на менших, хронологічно більш ранніх, вони не зустрічаються. Більшість округлих, овальних або сегментоподібних клейм, виявлених на хотинських люльках, виглядає оригінальними знаками турецьких виробників, а не імітаціями арабського письма. Серед хотинських знахідок найчастіше зустрічається сегментоподібне клеймо, проставлене один, два і навіть три рази, яке читається як «Шишман», що може бути власним ім ям або прізвиськом майстра, і означає «гладкий» 1. Традиційними для Привратного двору є також знахідки турецьких монохромних (синьо-білих) та поліхромних напівфаянсів ХVІІІ ст., в основному, імпортів з м. Кютах я. Зазвичай це уламки кавових чашок, орнаментованих рослинним або геометричним орнаментом переважно синього, жовтого і червоного кольорів. Колекція монохромних напівфаянсів із фортеці збагатилась посудиною більших форм розвалом мисочки діаметром 14 см з синім рослинним розписом (Рис. 1). Серед знайдених металевих виробів 2 фрагменти бронзової посудини (можливо, культового призначення) з мініатюрними вушками, прикрашені 368

371 тисненим орнаментом зі смуг та вкритих крапками трикутників (Рис. 2, 1,2); ручка від металевої посудини із прорізним отвором в центрі (Рис. 2, 3); бронзові стрижні, прикрашені орнаментами й набалдашником (Рис. 2, 4,5). Один з них, аналогія якому є серед знахідок з Аккерманської фортеці, можливо, слугував шпилькою. Крім цього, трапилися округлі, орнаментовані рифленням накладки (Рис. 2, 6,11); орнаментовані пластини (Рис. 2, 9,10); різноманітні дрібні накладки та нашивки (Рис. 2, 7,8,12);, бронзові каблучки з камінням або без них (Рис. 20, 17-18). Цікавою є частина поясної підвіски з головою дракона, подібну до якої було знайдено в Аккерманській фортеці у золотоординських шарах (Рис. 3, 5) 2. У Хотинській фортеці золотоординський шар відсутній, можливо, подібні речі використовувалися Рис. 3. Знахідки з розкопу на березі Дністра (1-4) (мал. М. Ільківа) та Привратного двору (5) (мал. Ю. Мисько) Рис. 2. Знахідки з Привратного двору (мал. М. Ільківа) значно довший час у руслі тюркської культурної традиції. Нумізматичний матеріал з Привратного двору представлений 12 монетами, серед яких і срібні грошові знаки Османської імперії. Це точно не ідентифікований акче ХVII ст., 1 пара Ахмеда ІІІ 115 р.х. (1703 р.), 1 пара Мустафи ІІІ 1183 р.х (1769 р.) та 1 пара XVIII ст. із затертими написами. Крім розчищення Привратного двору, у 2011 р. роботи проводилися і за межами замку. За східною оборонною куртиною Нової фортеці на березі Дністра впритул до скельної основи був закладений розвідувальний шурф, пізніше розширений до розмірів 6,3 х 5 м. У верхніх шарах присутні артефакти, вочевидь викинуті за 369

372 фортечний мур у ХVІІІ ст.: численні уламки кераміки; кахлів; пошкоджені люльки (9 екземплярів); 20 цілих та фрагментованих чашок від люльок; 9 тулійок; розбитий фаянсовий та фарфоровий посуд, серед якого і фрагменти кютахійських напівфаянсів. Є також вироби з молочного скла. У культурних нашаруваннях розкопу також було виявлено ряд металевих знахідок: округлу, з квіткою в центрі пряжку-пафту (Рис. 3, 6); накладку з рослинним орнаментом (Рис. 3, 3); прикрасу із трьох вписаних одне в одне дротяних кіл (Рис. 3, 4); бронзовий перстень (Рис. 3, 1). Монетні знахідки представлені 11 екземплярами грошових знаків, серед яких 2 монети належать карбуванню Османської імперії. Це 1 пара Ахмеда ІІІ, випущена в 1126 р.х. (1717 р.) та 1 пара ХVІІІ ст. з пошкодженими написами. Вірогідно, остання монета є фальшивою через свою мідну серцевину. Ще декілька монет ХVІІІ ст. було знайдено недалеко за межами фортеці, у котловані на місці будівництва ресторанно-готельного комплексу «Фортеця Гетьманів»: 1 пара Османської імперії Мустафи ІІІ 1171 р.х. (1758 р.), 2 мідних посріблених уламки (половинка і четвертинка) османських монет ХVІІІ ст. Враховуючи, що крім цих фальшивих османських фрагментів знайдено ще 2 подібні четвертинки європейських монет, можна з впевненістю припустити існування у Хотинській фортеці фінансової установи, що перевіряла якість обігової монети. Фальшиві екземпляри вилучалися і знищувалися. Отже, знайдені турецькі артефакти дають нам можливість більш детально скласти уявлення про цей період існування Хотинської фортеці. Література 1 Мисько Ю., Галенко О. Клейма на турецьких люльках з Хотинської фортеці // Нові дослідження пам яток козацької доби в Україні: збірник наукових праць. Вип. 19. К., С Біляєва С.О. Взаємовідносини східнослов янського і тюркського світів у ХІІІ- ХVІІІ ст. (за матеріалами археологічних досліджень в Україні): дис. доктора іст. наук: / Біляєва Світлана Олександрівна. К., С. 174, рис Владимир Безвенюк (Киев), ведущий юрисконсульт Национального военно-исторического музея Украины Каффа: как первый и основной объект османской фортификации на земле современной Украины Город был основан греческими колонистами из Милета в VI веке до н. э. С 355 года до н. э. Феодосия входила в состав Боспорского царства, была разрушена гуннами в IV веке н. э. В этот период в городе и окрестностях жили аланы и поселение получило аланское название Ардабда (осет. «Авдарди») - в переводе «семибожная». В V веке город перешел под

373 контроль Римской (Византийской) империи, в VI веке был захвачен хазарами, а затем вновь отошёл к Византии. На протяжении следующих веков существовал как небольшое селение. В середине XIII в. произошли существенные изменения в международной торговле. До этого важнейшие торговые пути, связывавшие страны Западной Европы с Востоком, проходили через торговые города Сирии и Палестины (где еще с конца XI в. в результате крестовых походов утвердились западноевропейские рыцари) и через гавани Египта. Во второй половине XIII в. крестоносцы потеряли свои владения в восточной части Средиземного моря. Торговые пути частично переместились к берегам Азовского и Черного морей. Вот тогда-то и появились в Крыму генуэзские колонии [1, 154]. В византийской хронике Никофора Григоры основание Каффы приурочено к 1266 г. Однако французский историк М. Балар считает эту дату маловероятной и обращает внимание на следующие факты: к 1268 г. генуэзцы утверждаются в Пере (квартал Константинополя); первое упоминание об аспрах - монетах, которыми расплачивались в Каффе, - относится к 1276 г. Каффа могла быть основана между 1268 и 1275 гг., причем более вероятен 1275 г. (нотариус Федерико Пьяцалунга, работавший в Солдайе в 1274 г., не упоминает о Каффе). Фактория начинает довольно быстро расти. В 1281 г. впервые упоминается ее консул - глава городского управления. После 1285 г. упоминание Каффы в нотариальных генуэзских актах становится частым [2, 35]. Анализ нотариальных актов Каффы свидетельствует о том, что уже с конца XIII в. Каффа являлась не только крупным торговым городом, но и ремесленным центром Крыма. Ведущее место в ремесле занимало судостроение, которое в средние века объединяло целый ряд ремесел. Здесь работали кузнецы, плотники, конопатчики, ткачи, лудильщики, батифолии (ремесленники, изготовлявшие металлические части кораблей). В Каффе можно было встретить скорняков, выделывавших меха на экспорт, кожевников, гончаров, мясников, булочников, сапожников, которые обслуживали горожан и окрестное население [1, 159]. Крепость состояла из цитадели, насчитывавшей 16 башен, шесть ворот, две калитки и 15 куртин (куртина - участок стены); внешнего оборонительного кольца, включавшего 34 башни, пять ворот и 34 куртины; внешней оборонительной линии с 24 барбаканами (барбакан - округлый выступ во внешнюю сторону на стыках куртины, под башнями либо возле ворот), четырьмя воротами, 27 куртинами и крепостным рвом. Цитадель охватывала всю площадь современного карантинного холма, а также пространство южнее холма у моря. Общая длина крепостных стен составила около 1440 м, средняя высота стен - 13 м, башен - 20 м, площадь территории, защищенной стенами, - 11,3 га. В крепостной стене имелись две калитки, расположенные в куртинах восточного и приморского фасадов. Количество куртин - 15, средняя протяженность семи куртин западного фасада - около 31 м, трех куртин восточного фасада - около 92 м, двух куртин юговосточного фасада - около 275 м, трех куртин морского фасада - около 172 м. 371

374 Очевидно строители считали западный участок наиболее опасным и усилили его более основательно (на это косвенно указывает и запрет застраивать пространство вдоль дороги на Солхат-мера, скорее всего, необходимая для облегчения защиты от золотоордынских нападений). Расстояние между башнями увеличивается на восточном участке, где целесообразно было максимально использовать крутой рельеф Карантинного холма, который обеспечивал обороняющимся преимущество при обстреле противника. Слабее всего был укреплен приморский участок. Возможно здесь колониальная администрация больше рассчитывала на военный флот, чем на фортификационные сооружения. Известны названия семи башен (Бизаньо, Св. Антония, Криско, Стагномум, Клемента VI, Станталис, св. Марии), восьми ворот (Бизаньо, Криско, св. Антония, Стагномум, св. Николая, св. Георгия, св. Андрея, Армянские) и четырех надвратных башен (Бизаньо, Христа, св. Антония, Стагномум). Башни использовались не только для военных нужд. Так, на башне Христа находились городские часы (сторожа звонили, возвещая об открытии и закрытии городских ворот), в башне Станталис хранилось оружие, в башне Стагнонум концентрировались общественные запасы зерна. До наших дней от цитадели уцелели две башни, ворота, калитка и несколько куртин. Во второй половине XIV в. укрепляется городская территория площадью около 82 га. Внешнее крепостное кольцо длиной около 5240 м (с учетом 600 м берегового участка цитадели) защищало приморскую часть города и опоясывало город со стороны суши. Средняя высота стен - 10 м, башен - 17,5 м. Общее число куртин - 34, башен Лучше всего был укреплен западный участок (наиболее опасное место при нападении), где башни удалены друг от друга в среднем на 108 м. Жители Каффы сочли нужным сильнее укрепить еще и приморский участок: здесь среднее расстояние между башнями составило 116 м, а на отдельных участках - 56 м. Это свидетельствует об увеличении военной опасности городу, связанной с активными действиями турецкого морского флота. Слабее всего был укреплен юго-восточный участок внешнего оборонительного кольца, где расстояние между башнями составляло в среднем 160 м. До наших дней от внешнего оборонительного кольца сохранились две башни и четыре куртины. Таким образом, к 1475 г., ко времени захвата турецкими войсками, город имел мощнейшие фортификационные сооружения [2, 39-41]. В апреле 1475 г. турки заключили перемирье с Венецией. Это дало им возможность высвободить значительные силы для нанесения решающего удара по генуэзским колониям в Черном море. 31 мая 1475 г. недалеко от Каффы высадился крупный турецкий десант. Турок поддержали татары, 1 июня началась осада Каффы, а 6 июня генуэзцы капитулировали, понадеявшись на обещание турок сохранить жизнь и имущество всем жителям Каффы [1, 168]. Период османского владычества в истории Феодосии приходится на гг. Название города изменяется на восточный манер: Каффа становиться Кефе. Ее еще называли Кучук-Истамбулом (Малым 372

375 Стамбулом). Завоеватели сохраняют за Кефе статус политического и администранивного центра, он становится столицей одноименного административного округа (санджак) Османской империи. В санджак Кефе вошли территории, захваченные в Крыму, на Тамани и в устье Дона. В начале XVI века провинция Османской империи, включавшая прибрежные земли Крыма, Азак (Азов) и часть Таманского полуострова, была разделена на шесть судебно-административных округов - Кефе, Судак, Мангуп, Керчь, Тамань, Азак, включавшие города с прилегавшими к ним селениями. Все боле возрастало военное значение этой северной провинции империи, в связи с чем в конце XVI века она получила самый высокий в государстве административный статус (эялет), то есть провинцией, подчинявшейся непосредственно центральной османской власти, включившей в свой состав восточное побережье Крыма, Приазовье и примыкавшие к нему территории Северного Кавказа [4, 106]. О роли Кефе в иерархии заморских владений османов говорит хотя бы тот факт, что пост губернатора Кефского эялета дважды занимали ближайшие родственники султана; в конце XV века - Мехмед, сын Баязида II, правил в городе с 1497 года по 1504 год; его преемник Сулейман (будущий самый знаменитый правитель Османской империи - Сулейман Великолепный - до 1512 года. Период со времени захвата Каффы турецкими войсками и до конца XVI века - время военного и политического господства Османской империи в Северном Причерноморье. Турецкое военное присутствие на юге Крымского полуострова преследовало две основных цели: поддержание политических и экономических интересов империи в Крыму, на Кавказе и в северопричерноморских степях; контроль над населявшими эти регионы народами; сохранение мощных крепостных сооружений для успешного обеспечения военных кампаний, проводимых османами на севере и востоке империи (в основном против Московского государства и Ирана). Крепость генуэзской Каффы использовалась как главная военная база для сухопутных войск и морского флота (в качестве примера можно отметить две крупные военные кампании: астраханский поход 1569 г., и азовскую эпопею гг.), с нее осуществлялась отправка и переброска войск из других частей турецкого государства к театру военных действий. На жителей Кефе возлагались обязанности по материальному обеспечению армии и флота в период османских военных кампаний. В городе бып размещен самый крупный военный гарнизон в Крыму: он более чем в шесть раз превышал гарнизон Мангупа и был вторым по величине в провинции (уступая по количеству расквартированных войск только Азаку, гарнизон которого насчитывал 307 человек). Гарнизон возглавлялся комендантом и его заместителем. Под их командованием находились 12 надзирателей городских ворот, 10 пушкарей и 96 солдат. В гарнизоне также были священник (имам), судья, 3 музыканта, интендант и ремесленники 373

376 (оружейный мастер, плотник, изготовитель стрел, изготовитель луков, кузнец). В распоряжении коменданта крепости имелся отряд азабов, во главе которого стояли ага, его заместитель и шесть командиров подразделений. В их подчинении находились 94 рядовых азаба и один ремесленник - изготовитель щитов [2, 44]. Историю крепостного строительства османской Кефе можно условно разделить на два основных этапа: I) гг.; II) гг. Первый этап от времени захвата Каффы в 1475 году турецкими войсками под командованием визиря Гедик Ахмад Паши до конца XVI в. - время полного политического господства Османской империи в Северном Причерноморье. Турецкое завоевание Каффы, получившей новое название Кефе, не повлекло за собой радикальных изменений крепостного ансамбля города, что можно объяснить двумя основными причинами: уверенностью османской администрации в своих прочных военных позициях в Причерноморье и мощной, полностью сложившейся системой крепостных сооружений Каффы, возведенных генуэзцами, практически не пострадавших во время штурма. Победители сохранили фортификационные сооружения, унаследованные от генуэзцев, почти не тронутыми, в соответствии со своей обычной практикой, однако все составные части крепостного ансамбля и отдельные фортификационные сооружения получили новые названия. На основании турецких переписей населения первой половины XVI века оказалось возможным выяснить новые названия основных городских районов. Цитадель генуэзцев стала называться Ич-Хисар или Френк-Хисар (крепость франков). Внешнее оборонительное кольцо стало именоваться Калеси-Бурун. Кварталы, располагавшиеся вне пределов крепостных стен получили название Топраклы-Варош (земляной пригород), Калеси-Хак, Топрак-Кале (земляная крепость). Шесть ворот цитадели Френк-Хисар были названы: Искеле-Капу, Алты- Капу, Хамам-Капу, Френк-Хисар-Капу, Серке-Капу, Намавгак-Капу. Известно наименование одной из двух калиток - Кучук-Капу. Количество ворот внешнего оборонительного кольца (Калеси-Бурун), обращенных в сторону суши, не изменилось - 4, их новые названия Куле-Капу, Якуб-Ата- Капу, Юсуф-Хан-Капу и Арслан-Капу. При генуэзцах в приморском участке находились одни ворота и одна калитка, при турках их количество увеличилось до четырех - Лиман-Капу, Балык-Базары-Капу, Бояджи-Капу, Орта-Капу и одна калитка Кучук-Капу. Второй этап от времени строения новых фортификационных объектов в начале XVII века до подписания Кучук-Кайнарджийского мира в июле 1774 года, когда Турция лишилась своих владений в Крыму. С первой половины XVII века геополитическая ситуация в Северном Причерноморье изменяется. Двумя основными причинами этого изменения были: начало походов запорожских и донских казаков, а также усиление военной активности Московского государства в регионе. 374

377 Это потребовало от османской администрации города особого внимания к фортификационным сооружениям, защищавшим Кефе со стороны моря и повлекло за собой возведение двух новых крепостных объектов - бастиона вокруг башни Константина и круглого бастиона предместий Топраклы- Варош (Земляной пригород). Предполагаемая дата строительства бастионов - начало XVII в. Видимо, оба замкнутых крепостных комплекса, способных вести самостоятельную оборону, построены на берегу залива в наиболее уязвимых для казачьих десантов участках городской территории. Бастион у башни Константина частично сохранился до наших дней. Построен он на северо-западной оконечности внешнего оборонительного кольца. Бастион замкнутый, в плане многогранной формы, образован пятью бастеями и двумя башнями, соединенными куртинами. Башня Константина была включена в линию бастиона. Он представлял собой единый комплекс, образованный из двух частей: внешняя, трапециевидная в плане часть, состоящая из трех бастей и башни, соединенных четырьмя куртинами и внутренняя подпрямоугольной формы с двумя бастеями и одной башней. Обе части разделялись стеной, на линии которой находилась мечеть с минаретом и прямоугольная башня с внутренними воротами, соединявшими обе части бастиона. Со стороны города внутрь бастиона вели ворота Лонджа-Капу, устроенные в прямоугольной башне. Со всех сторон, кроме прибрежной части бастион был окружен широким рвом. Бастион в пригороде Топраклы-Варош впервые показан на рукописном плане города 1607 г. Жана Бордье и описание его дано Эвлией Челеби. Судя по этому описанию, речь идет о круглом в плане, замкнутом бастионе с единственными воротами, располагавшемся в пригороде на холме у моря за пределами крепостных линий города. Единственный холм в этой части города, где можно локализовать бастион - это так называемая "Бульварная горка" (в настоящее время полностью застроена), к сожалению, точное место его расположения пока определить не удалось [3]. 29 июня 1771 г., во время русско-турецкой войны, Кефе была взята осадными войсками под командованием генерала-аншефа князя В.М.Долгорукого. Турецкий период истории города заканчивается в июле 1774 г., когда по условиям Кючук-Кайнарджийского мирного договора Турция лишилась всех своих владений в Крыму. В течение девяти лет Каффа принадлежала Крымскому ханству. В 1783 г. Крым входит в состав Российской империи. Городу возвращается его первоначальное наименование - Феодосии. За последние два столетия Феодосия в составе Российской империи вновь (уже в который раз за свою многовековую историю) пережила периоды расцвета и упадка. Город и его жители были свидетелями и участниками кровопролитных войн, революций, рождения и гибели государств, смен общественного строя. За это время Феодосия входила в состав Российской империи и двух республик Советского Союза (Российской и Украинской). После распада советского государства оказалась в составе Украины [2, 46]. 375

378 Литература 1. Веймарн Е. В., Высотская Т. Н., Гарагуля В. К., Кустова М.Г., Фронжуло М. А., Домбровский О.И., Секиринский С. А., Бабенчиков В. П. Дорогой тысячелетий. Экскурсии по средневековому Крыму. - Симферополь: Издательство «Крым», С Костюкевич В. Б. - Феодосия. - Издательский дом «ЧерноморПРЕСС», С Бочаров С. Г. - Международные отношения в бассейне Черного моря в древности и в средние века. Материалы IX Международной научной конференции мая 1998 г. Ростов-на-Дону, Орешкова С. Северное Причерноморье в османской политике XVI - первой половине XVII в. // Нові дослідження пам яток козацької доби в Україні. - Вип К., С Хаббибулин А. Н. К вопросу о типологии оборонительных сооружений Крымского ханства XV - XVIII вв. // Средневековые тюрко-татарские государства. Сборник статей. Выпуск 1. - Казань: Институт истории им. Ш. Марджани АН РТ, С Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской порты до начала XVIII в. - М., С Мыц В. Л. Укрепления Таврики X - XV вв. / В. Л. Мыц. - К.: Наукова думка, С Яковлев В. В. История крепостей. - М.: АСТ; СПб.: Полигон, С Носов К. Русские крепости и осадная техника VIII - XVII вв. - М., Войтюк О. Аналіз архітектурного розвитку оборонних споруд на території України (на прикладі турецьких фортець Північного Причорномор я) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Вип Рівне: Рівненський державний гуманітарний університет, С Андрей Соколов (Севастополь), соискатель Центра памятниковедения НАН Украины и УООПИК Охрана комплекса памятников Бахчисарайского ханского дворца ( ) Одним из актуальных заданий возрождения крымскотатарского народа является необходимость сохранения его культурного наследия и ее составной части памятников истории и культуры. Все они служат незаменимым источником изучения исторического прошлого, традиций и самобытности народа, хранителем его национальной памяти и духовных ценностей. В связи с этим достаточно интересным является изучение вопросов охраны и использования комплекса памятников Бахчисарайского ханского дворца, претендующего сегодня на включение в список всемирного наследия ЮНЕСКО. Ханский дворец в Бахчисарае выдающийся памятник истории и культуры Крымского ханства, единственный в мире образец крымскотатарской дворцовой архитектуры. Построенный как родовая резиденция династии Гиреев (Гераев), дворец на протяжении двух с половиной столетий ( ) служил центром политической и культурной жизни крымских татар. За свою историю дворец пережил

379 несколько больших пожаров и разрушений. С конца XVIII в. он неоднократно ремонтировался, но в основном эти работы проводились непрофессионально и только вредили подлинному виду памятника. Только со второй половины XX в. началась планомерная научная реставрация дворцового комплекса. Первые послевоенные годы стали самым тяжелым временем для памятников истории и культуры Крыма. Война нанесла колоссальный урон культурному наследию края. Не обошла она и дворец. На протяжении всего периода оккупации в нем размещались воинские части. Их пребывание нанесло значительные повреждения внутренней отделке комнат, деревянным деталям, лестницам и части кровли. Разграбленной была большая часть экспонатов музея. Стоимость ущерба, нанесенного всему комплексу, оценивалась в 500 тысяч рублей [1, л. 5]. Экономические трудности послевоенного периода не позволяли в должной мере провести ремонтно-реставрационные работы. В дополнение к этому, большой проблемой стала острая нехватка квалифицированных специалистов и рабочей силы. Строительные организации, из-за загруженности в работе, отказывались производить ремонт памятников. В целом, с 1945 по 1947 гг. на реставрацию музея было выделено 43 тысячи рублей. Средства, практически полностью, были израсходованы на ремонт крыши главного корпуса, бассейнов, фонтанов и сооружение стены вокруг бани «Сары-Гузель» [2, л. 132]. Учитывая важное культурное и историческое значение, решением Крымского областного Исполнительного комитета 23 января 1948 г. Бахчисарайский ханский дворец был внесен в список памятников архитектуры, подлежащих обязательной государственной охране [3, л. 113]. С 1955 г. в здании дворца разместился Бахчисарайский историко-археологический музей, созданный на базе ранее существовавших здесь дворца-музея и археологического Музея пещерных городов Крыма. Фонды музея насчитывали более 65 тыс. экспонатов, из них 3800 находились в экспозиции [4, 306]. Дворец пользовался большой популярностью, число его посетителей увеличивалось с каждым годом. Так, если в 1953 г. здесь побывала приблизительно 21 тысяча человек, то в 1959 г. их уже было 85 тысяч [5, л. 128]. К началу 1950-х годов была укреплена большая часть опорных конструкций дворца. Однако в целом дворец нуждался в капитальной реставрации. В августе 1954 г. специальная комиссия в составе представителей музеев Крыма и сектора Охраны памятников областного отдела архитектуры провела осмотр всех объектов комплекса. В итоговом акте осмотра приводилось детальное описание технического состояния памятников и мер по улучшению их охраны. Так, подчеркивалось, что в отдельных местах еще встречались шатающиеся балки и сгнившие столбы. На Соколиной башне разрушалась черепичная крыша. В аварийном состоянии оставался мавзолей Диляры-Бикеч. Фонтаны, за исключением «Фонтана слез», не работали. Водопроводная сеть отремонтирована только на главной магистрали. Воды не хватало не только для фонтанов, но и для полива сада. 377

380 В особенно плачевном состоянии оставалась Ханская мечеть. Ее верхний этаж использовался музеем Пещерных городов Крыма как экспозиционный зал и внутри был частично отремонтирован. Но нижний этаж, без разрешения органов охраны памятников, был сдан в аренду под склад тары. Снаружи сильно осыпалась черепичная крыша и облицовка стен, отсутствовали водосточные трубы. Двор мечети был завален строительным мусором, а ее галерея использовалась как стоянка автомобилей [6, л. 1 2]. Музей неоднократно просил Госстрой УССР прислать архитекторов, которые «смогли бы составить документацию на проведение работ и этим внести ясность, что реставрировать и как реставрировать. Без них реставрировать дворец, в подлинном виде, невозможно» [5, л. 130]. С начала 60-х годов во дворце начинаются планомерные ремонтнореставрационные работы. Наиболее масштабными они были в годах. Задачей этой реставрации было выявить и закрепить старые элементы в архитектуре и живописи, которые еще можно обнаружить, не уничтожая при этом более поздние наслоения с тем, чтобы можно было проследить все этапы ремонтов дворца. Перед началом работ был проведен детальный архитектурный обмер, прозондирована штукатурка и каменные кладки. Выполнение реставрации проводилось специалистами Научнореставрационного управления Госстроя УССР под руководством архитектора Е. И. Лопушинской и искусствоведа В. А. Овсейчука. В результате была восстановлена первоначальная роспись «железных дверей» дворца, воссоздан первоначальный вид ханской канцелярии, залов совета и суда, выявлены и зафиксированы росписи в Малой дворцовой мечети и посольском зале, отремонтирован Фонтанный дворик [7, л. 4]. В годах реставрировался свитский корпус. Были заменены пришедшие в негодность конструкции стен, крыши, пола, обновлена штукатурка стен в интерьере, перекрыта черепицей кровля, цокольный этаж приспособлен для хранения фондов музея. Кроме этого, была полностью обновлена роспись на надвратной башне, южном и северном фасадах. В годах восстановлена ханская кухня, в которой заменили перекрытия, крышу, окна, двери, пол и обновили штукатурку [4, 306]. В начале 80-х годов XX в. институтом «Укрпроектреставрация» был разработан «Генеральный план ремонтно-реставрационных работ Бахчисарайского дворца». Он предусматривал реставрацию всех объектов комплекса в течение годов. Приблизительная стоимость работ должна была составить 2 миллиона 700 тысяч рублей. Ежегодно на реставрацию из республиканского бюджета выделялось всего тыс. рублей. При таких темпах работы грозили затянуться на несколько десятилетий. Даже их увеличение на 150 тыс. не смогло изменить ситуацию к лучшему [8, л. 39]. Руководство дворца сетовало: «Как и раньше ремонтно-реставрационные работы во дворе ведутся не комплексно, низкими темпами. На работах лишь 4-5 человек, включая, художниковреставраторов из Киевской специальной научно-реставрационной 378

381 мастерской. Ощущается постоянная нехватка строительных материалов. По-прежнему, ряд объектов дворцового ансамбля находятся в аварийном состоянии (Соколиная башня, дворцовая мечеть, бани Сары-Гюзель, мавзолеи, стены и ограждения)» [8, л. 40]. Глубокий экономический кризис, наступивший в конце 1980-х годов, не позволил реализовать задуманное. Из-за отсутствия финансирования все реставрационные работы во дворце были остановлены. Таким образом, только с 60-х годов XX в. началась планомерная реставрация Бахчисарайского ханского дворца. До этого работы проводились бессистемно, непрофессионально и носили очаговый характер. В основном они были направлены на укрепление отдельных опорных конструкций и ремонт наиболее обветшавших объектов. При этом общее состояние дворца требовало более масштабной реставрации. В х годах, благодаря научно-исследовательскому подходу в реставрации, удалось приблизить внешний вид дворцового комплекса к первозданному. Источники и література 1. Бахчисарайский историко-культурный заповедник, научный архив (далее БИКЗ), д. 78, л Государственный архив в Автономной республике Крым (далее ГААРК), ф. Р 4281, оп. 1, д. 1, л ГААРК, ф. Р 4281, оп. 1, д. 1, л Кармазіна Н. В. Охорона пам'яток мусульманської культури в Криму в х рр. XX ст. // Нові дослідження пам'яток Козацької доби в Україні: зб. наук. ст. / Центр пам яткознавства НАН України та УТОПІК. К., Вип. 15. С БИКЗ. Годовые планы, отчеты о работе Бахчисарайского дворца-музея ( ), л БИКЗ. Акты осмотра памятников археологии и архитектуры Бахчисарайского района гг., Богданова Н. А. История постройки, ремонтов и реставрации бывшего Ханского дворца в Бахчисарае. Бахчисарай, л. 8. БИКЗ. Отчет о работе Бахчисарайского историко-архитектурного музея за 1983 год, л. 39. Денис Парафило (Симферополь), студент Таврического національного университета им. В. И. Вернадского «Культпросвет» или КрымОХРИС : новые факты передачи «Карай-Битиклиги» Глобальные перемены, произошедшие в Крыму после установления советской власти, коснулись всех сфер жизни, в том числе и культурной. Они проявились в национализации культурных объектов (в том числе и библиотек), которые сопровождалась борьбой различных советских учреждений за культурное богатство того или иного народа. Подверглась национализации и «Карай-Битиклиги». 379

382 Данная проблема в историографии получила лишь фрагментарное освящение. Так, в «Караимском биографическом словаре» (конец XVIII в г.), составленном видным караимским общественным деятелем Б. С. Ельяшевичем [1] и вышедшим самиздатом в 1960 г. (в 1993 г. он был переиздан Институтом этнологии и антропологии РАН в серии «Народы и культуры») имеется отдельная статья, посвященная Б. С. Ельяшевичу. Там в общих чертах упоминается о национализации «Карай-Битиклиги». В публикации указан количественный состав библиотеки на момент национализации, однако отсутствуют данные о самом процессе и соперничестве советских учреждений. Тем не менее, на данную статью опираются последующие исследователи указанной проблемы. Новые публикации, касающиеся данной темы, появляются в е годы XX в. Именно в этот период увидела свет статья Л. Я. Медведевой [2], в которой анализируются еврейские рукописи, хранившиеся в Ленинградском отделении Института Востоковедения АН СССР, в том числе и рукописи из библиотеки «Карай-Битиклиги». В публикации изложена история библиотеки до поступления рукописей в Институт востоковедения. Данного вопроса в своих публикациях касались местные краеведы : З. Н. Коняхина [3], Ю. А. Полканов [4], Д. З. Терияки [5]. Краеведы З. Н. Коняхина и Ю. А. Полканов в своих статьях, посвященных «Карай- Битиклиги», только упоминают о национализации коллекции и указывают дату 1920 год [6 ; 7]. А в свою очередь, духовный лидер караимской общины в Евпатории Д. З. Тирияки в статье о Б. С. Ельяшевиче также упоминает о передаче «Карай-Битиклиги», но при этом ссылается на самого Б. С. Ельяшевича [8]. История караимской национальной библиотеки нашла свое отражение в ряде специализированных изданий. Так, в публикациях кандидата исторических наук У. К. Мусаевой [9] приводятся данные из архивных источников, касающиеся истории библиотеки «Карай-Битиклиги». Однако в них недостаточно полно отражена история библиотеки в период годов. О передаче библиотеки «Карай-Битиклиги» упоминает также кандидат исторических наук Д. А. Прохоров, который рассматривает этот факт в контексте истории караимской национальной общины [10 ; 11]. Особое место данная проблема занимает в фундаментальных исследованиях доктора исторических наук, профессора А. А. Непомнящего [12 15], в которых автор уделяет пристальное внимание освещению проблем библиотеки «Карай-Битиклиги». Благодаря его науковедческим штудиям в научный оборот введены многочисленные архивные материалы документы личного происхождения, отчеты, архивные документы и т. д. При написании данной статьи нами был использован и введен в научный оборот архивный материал из фондов «Таврического и Одесского караимского духовного правления» и «Евпаторийского краеведческого музея», хранящийся в Государственном архиве в АР Крым. В ноябре 1920 г. в Крыму окончательно была установлена советская власть. В то время в Евпатории существовали две караимские библиотеки: 380

383 библиотека имени А. Ю. Мичри, которая была передана караимской нации наследниками видного караимского деятеля А. Ю. Мичри в мае 1919 г. [16] и созданная по инициативе С. М. Шапшала в 1916 г. «Карай-Битиклиги» [17, 488]. К январю 1921 г. обе библиотеки оказались в ведении С. С. Ельяшевича [18]. Согласно выявленной нами в архивном фонде Евпаторийского краеведческого музея квитанции, которая была выдана С. С. Ельяшевичу отделом Наробраза СССР 3 декабря 1920 г., начался процесс национализации библиотеки «Карай-Битиклиги» [19, 221]. Речь о том, что «нижеследующие художественные ценности принадлежат Караимской библиотеке «Карай-Битиклиги», взяты на учет подотделом секции Наробраза и не подлежат выдаче кому бы то ни было без разрешения подотдела : пистолеты старые 1 ; двуствольное старинное ружье 1 ; секиры старые 1 ; кривые сабли старые 4 ; мечи короткие 2 ; пики короткие 6 ; булавообразные доспехи 4 ; щиты металлические 2 ; шлем кожаный 1 ; предметы быта и проч. 16 ; карта рельефная 1 ; карты, картинки, гравюры, рисунки и проч. 10 ; а также фотографии. Весь означенный материал составляет народное имущество караимской нации». Одновременно с началом национализации проходил процесс реорганизации работы библиотеки. 28 декабря 1920 г. библиотекарем «Карай-Битиклиги» стал С. Я. Нейман [20, 1], а уже 15 января 1921 г. в число сотрудников вошли : С. М. Шайтан, З. Я. Юхневич, О. М. Бебеш, В. С. Череф, А. И. Михайлова, М. И. Иртлач [21, 1]. К сожалению, больше упоминаний о деятельности данных людей в период с января 1921 по апрель 1921 г. нами не выявлено. На основании обнаруженных фактов мы приходим к выводу, что к апрелю 1921 г. единственным хранителем библиотеки остался С. С. Ельяшевич, который 27 апреля 1921 г. стал сотрудником евпаторийского КрымОХРИСа в должности заведующего по охране архитектурных памятников в г. Евпатория [22, 31]. После всех этих событий вновь был актуализирован вопрос о включении библиотек «Карай-Битиклиги» и А. Ю. Мичри в непосредственное подчинение КрымОХРИСу. Уже 16 мая 1921 г. на одном из заседаний евпаторийской секции КрымОХРИСа хранитель краеведческого музея в Евпатории Г. Х. Бояджиев делал доклад о том, что библиотека «Карай-Битиклиги» и А. Ю. Мичри должны перейти в ведение КрымОХРИСа [23, 36]. Доклад имел следующую формулировку : «Евпаторийская секция [Крым]ОХРИС при Евпаторийском Наробразе доводит до сведения Библиотечной секции, что ученым совещанием при КрымОХРИСе решено принять все библиотеки музейного караимства в свое ведение. А поэтому караимская национальная библиотека-музей «Карай Битиклиги», библиотека имени А. Ю. Мичри, как ценности подлежат охране и контролю в секции [Крым]ОХРИС. Работа в них должна проводиться под руководством ОХРИСа. Готовить в известной секции меры по охране и характере работ на будущее время» [24, 66]. О содержании данного доклада сотрудники КрымОХРИСа решили поставить в известность библиотечную секцию Политпросвета, после чего завязалась переписка между этими учреждениями по вопросу о том, кому должны перейти обе библиотеки. 381

384 12 июня 1921 г. заведующий евпаторийским Политпросветом А. Шиндер отметил несостоятельность заявлений КрымОХРИСа касательно караимских библиотек и рекомендовал впредь согласовывать с Политпросветом решения по данному вопросу [25, 148]. Ситуацию усугубил хранитель библиотеки С. С. Ельяшевич, который 29 июля 1921 г. поставил в известность заведующую Евпаторийского КрымОХРИСа Полину Яковлевну Чепурину о том, «что в библиотеке «Карай-Битиклиги» работают и зачислены на должность следующие сотрудники : исполняющий обязанности ученого библиотекаря Арон Ильич Катык (с 12 июля 1921 г.), младший библиотекарь Захарий Яковлевич Ходжаш, Ольга Марковна Бебеш (с 29 июня 1921 г.)» [26, 145]. 1 августа 1921 г. состоялось первое совместное заседание Политпросвета и КрымОХРИСа по поводу вопроса о переходе караимских библиотек-музеев в ведомство КрымОХРИСа [27, 82]. На нем было принято решение о приглашении : востоковеда А. Б. Челебиева, профессора Крымского университета А. И. Маркевича и заведующего библиотекой Крымского университета Н. Л. Эрнста. Сохранился протокол заседания Коллегии библиотечной секции Политпросвета от 8 августа 1921 г., где рассматривался вопрос о переходе караимской библиотеки в ведение КрымОХРИСа, а также заслушано сообщение объединенной экспертной комиссии евпаторийского Наробраза и КрымОХРИСа, в состав которой вошли : А. Б. Челебиев, А. И. Маркевич и Н. Л. Эрнст. Ими был установлен состав книг и их ценность [28, 157]. Было решено, что до перехода в КрымОХРИС библиотека ведомственно подчинится Наробразу. Заведующему С. С. Ельяшевичу был выражен протест за преждевременные и самостоятельные действия по привлечению новых сотрудников со стороны участников совещания [29, 140]. 2 сентября на заседании караимского Культпросвета, как составной части евпаторийского отделения Политпросвета, С. С. Ельяшевичу было предложено передать библиотеку имени А. Ю. Мичри, не проведя при этом предварительный учет хранящихся материалов, представителю Культпросвета С. М. Шайтану [30, 18]. В свою очередь, С. С. Ельяшевич 25 сентября в письме заведующей Евпаторийским центральным комитетом Крымнаркомпроса поднимал вопрос о том, что он периодически получает уведомления о сдаче библиотеки А. Ю. Мичри новому заведующему без составления полной описи. По его мнению, подобный переход библиотеки противоречит принципам ее хранения и контроля. В конце письма С. С. Ельяшевич отказался сдавать библиотеку в распоряжение Культпросвета [31, 114]. Однако 21 октября 1921 г. ситуация внезапно изменилась С. С. Ельяшевич передает опись книг и библиотеку А. Ю. Мичри в ведение сотрудника Культпросвета С. М. Шайтана [32, 18]. Заведывание библиотекой «Карай-Битиклиги» было передано представителю Политпросвета, бывшему сотруднику библиотеки А. И. Ходжашу [33, 109]. В свою очередь, сам С. С. Ельяшевич уехал в Москву, как видно из протокола заседания евпаторийского КрымОХРИСа от 4 ноября 1921 г., не сообщив об этом ни одному из сотрудников КрымОХРИСа. Как отмечает А. Х. Бояджиев, «11 октября в старокараимском доме Тришкана (которым заведовал С. С. Ельяшевич) некие злоумышленники украли 382

385 часть строительных материалов, о чем О. Х. Бояджиев сообщил С. С. Ельяшевичу, который ответил, что он передал обращение в милицию. Но после этого С. С. Ельяшевич внезапно выехал в Москву» [34, 101]. 1 ноября 1921 г. евпаторийский Культпросвет просит заведующую местного отделения КрымОХРИСа П. Я. Чепурину утвердить А. И. Ходжаша в должности заведующего библиотекой «Карай-Битиклиги», при этом «просит Вас не отказать взять на себя ходатайство о передаче означенной библиотеки караимскому обществу в лице «Культпросвета» [35, 109]. В ответ на эти заявления КрымОХРИС на заседании от 4 ноября 1921 г. постановил, что на место уехавшего в Москву C. C. Ельяшевича назначается Абрам Иосифович Ходжаш. Вследствие вышесказанного А. И. Ходжашу было предложено приступить к исполнению своих обязанностей. Составить акт о приеме библиотек Карай Битиклиги и Мичри, о розыске злоумышленников сообщить в секцию» [ ]. В свою очередь, П. Я. Чепурина составляет смету расходов по евпаторийскому отделению КрымОХРИСа на 1922 г., где были выделены следующие пункты расходов на содержание библиотеки «Карай-Битиклиги» : «на ремонт, штукатурку и побелку рублей, расходы канцелярские, бумаги для библиотеки рублей, пересмотр книг рублей, музей при библиотеки рублей, отопление музея и библиотеки рублей». На содержание библиотеки А. Ю. Мичри, в общей сложности, должно было быть выделено 7,5 млн. рублей [37, 102]. К сожалению, у Советского государства не находилось средств для содержания подобных учреждений. Таким образом, библиотека «Карай-Битиклиги» и библиотека имени А. Ю. Мичри уже к ноябрю 1921 г. были национализированы, а затем переданы в ведение евпаторийского отделения КрымОХРИСа, которое в это время возглавляла П. Я. Чепурина. Литература 1. Ельяшевич Б. С. Караимский Биографический словарь (от конца XVIII века до 1960 г.) / Б. С. Ельяшевич // Караимы : мат-лы к сер. «Народы и культуры» ; под ред. М. Н. Губогло, А. И. Кузнецова, Л. И. Миссоновой. М., Вып. 14, кн с. 2. Медведева Л. Я. О коллекции караимских и крымчакских рукописей в ЛО Института Востоковедения АН СССР / Л. Я. Медведева // Советская тюркология, С Коняхина З. Н. Карай Битиклиги национальная библиотека крымских караимов / З. Н. Коняхина // Известия Крымского Республиканского Краеведческого Музея С Полканов Ю. А. Карай Битиклиги - караимская национальная библиотека / Ю. А. Полканов // Полканов Ю. А. Караи крымские караимы-тюрки / Ю. А. Полканов. Симферополь, С Терияки Д. О Б. С. Ельяшевиче / Д. Терияки // Симферополь, С Полканов Ю. А. Указ. соч. С Коняхина З. Н. Указ. соч. С Терияки Д. О. Указ. соч. С Мусаева У. К. Подвижники крымской этнографии, : Историографические очерки / У. К. Мусаева / Под ред. А. А. Непомнящего ; 383

386 Таврический национальный ун-т им. В. И. Вернадского. Симферополь, с. («Биобиблиография крымоведения» ; вып. 2). 10. Прохоров Д. А. Деятельность ТУАК ТОИАЭ по изучению истории, этнокультурных и конфессиональных традиций крымских караимов ( ) / Д. А. Прохоров // Историческое наследие Крыма, С Прохоров Д. А. Сохранение крымскими караимами национальнокультурных традиций в эпоху постреволюционных преобразований гг. / Д. А. Прохоров // Межэтничные и межконфессиальные отношения в Крыму : проблемы и их решения : сб. науч. ст. / Крымское отд. Ин-та востоковедения им. А. Е. Крымского, НАН Украины. Симферополь : Тезис, С Непомнящий А. А. «Еще держится у нас старая культурность...» : новые материалы по истории крымоведения в переписке местных историков с академиком И. Ю. Крачковским / А. А. Непомнящий // Историческое наследие Крыма. Симферополь, С Непомнящий А. А. Неизвестные документы о судьбе коллекции Карай Битиклиги / А. А. Непомнящий // Крымский архив С Непомнящий А. А. Подвижники крымоведения / А. А. Непомнящий. Симферополь, Т. 2 : TAURICA ORIENTALIA. 600 с., ил. («Биобиблиография крымоведения»; вып. 12). 15. Непомнящий А. А. Утраченная коллекция : новые документы о судьбе караимского книжного собрания Карай-Битиклиги / А. А. Непомнящий. // Cтародруки i рiдкicнi видання в унiверситетськiй бiблiотецi : мат-ли Мiжнар. книгознавчих читань. м. Одеса, верес р. : зб. ст. / упор. : О. В. Полевщикова, В. А. Самодурова, О. В. Суровцева ; Одес. нац. ун-т iм. I. I. Мечникова. Одеса : Астропринт, С Парафило Д. М. Уникальная частная книжная коллекция : библиотека А. Ю. Мичри. / Д. М. Парафило // Cтародруки i рiдкicнi видання в унiверситетськiй бiблiотецi: мат-ли Мiжнар. книгознавчих читань. м. Одеса, верес р. : зб. ст. / упор. : О. В. Полевщикова, В. А. Самодурова, О. В. Суровцева ; Одес. нац. ун-т iм. I. I. Мечникова. Одеса : Астропринт, С Парафило Д. М. «Известия Таврического и Одесского караимского духовного правления» как источник по истории «Карай-Битиклиги». / Д. М. Парафило // Нові дослідження пам`яток козацької доби в Україні : зб. наук. пр. / Центр пам`яткознавства НАН України і УТОПИК. К., Вип. 19. С Парафило Д. М. К биографии заведующего библиотекой «Карай- Битиклиги» С. С. Ельяшевича / Д. М. Парафило // Матеріали 9-ї Всеукр. наук. конф. «Актуальні питання історії науки і техніки». м. Житомир, 7 9 жовтня 2010 р. / Центр пам`яткознавства НАН України і УТОПИК. К., С ГААРК, ф. Р-138, оп. 1, д. 1, л Там же, ф. 241, оп. 2, д. 111, л Там же, д. 115, л Там же, ф. Р-138, оп. 1, д. 1, л Там же, л Там же, л Там же, л Там же, л Там же, л Мусаева У. К. Указ. соч. С ГААРК, ф. Р-138, оп. 1, д. 1, л

387 30. Там же, ф. 241, оп. 2, д. 45, л Там же, ф. Р-138, оп. 1, д. 1, л Там же, ф. 241, оп. 2, д. 45, л Там же, ф. Р-138, оп. 1, д. 1, л Там же, л Там же, л Там же, л Там же, л Валида Пашаева (Эрзурум, Турция), доцент кафедры текстиля и моделирования одежды факультета искусства Ататюркского университета, кандидат исторических наук Элементы тюркской мифологии в азербайджанском текстиле Мифологическое мышление человека на начальном этапе развития человечества было тесно связано с его жизню и окружающей его средой и влияло на все сферы его творческой деятельности. Люди с целью магического воздействия на условия бытия использовали словесные заклинания, изображения, наделенные символическим смыслом и магическим значением, проводили магические обряды и т.д. Поэтому мифологические представления каждого народа содержатся в его языке, фольклоре, музыке, обрядах и традициях, сакральной архитектуре и орнаменте. Древние люди верили в волшебную силу изображения. Но кроме этого, они этим путем запечатлевали и передавали, по их мнению, жизненно важную информацию своим потомкам. В результате эти символические изображения приобретали значение родовой памяти. Эти изображения в свое время имели культовое содержание, выполняли роль заговоров на благоденствие или оберегов от зла, были племенными эмблемами и т.д. Со временем их первоначальный смысл был забыт, но они продолжали применяться, превращаясь в орнамент. В современной культуре орнамент всего лишь украшение, элемент декора, а наши предки этим символам придавали серьезное значение. Потомки хотя и не знали смысл и назначение этих узоров, но знали, что присутствие их на каком-то предмете или изделии обязательно, и передавались они из поколения в поколение. Так дошли до нас символы, несущие мифологические взгляды наших предков о происхождении Вселенной, человека, всего живого в этом мире, их понимания жизни и смерти, концепции человека, времени, пространства. Со временем, декоративно пeреоформляясь, они становились составной частью орнаментально-декоративной системы и использовались как часть, элемент художественной композиции. Они составляют ту базу, на основании которой можно узнать, носителем какой культуры является тот или иной предмет. 385

388 Композиции и мотивы, использованные в азербайджанском текстиле, не являются случайными. Являясь частью общетюркского культурного наследия, эти произведения носят особенности тюркской духовной и материальной культур, и происхождение многих мотивов надо искать именно здесь. Корни некоторых из этих мотивов уходят в тюркскую мифологию. В этой работе мы будем рассматривать несколько таких мотивов. Культ Солнца и Огня был широко распространен среди древнетюркских племен. Древние тюрки поклонялись могуществу и жизненной силе Солнца. Солнце выходит с востока, и поэтому вход в юрту у тюрков был с востока, и у них существовал ритуал встречи восхода Солнца [1, 22]. Согласно мифологическим взглядам древних тюрков, Огонь является представителем Солнца на Земле. Огонь считался в юрте частицей солнца (огня небесного). Поэтому у них культ Солнца и Огня сливался в единое целое. С Огнем ассоциировалось представление о рождении, росте, развитии и жизни вообще. Символом Солнца и Огня на Востоке с древнейших времен было изображение свастики, которое имело широкое распространение во многих странах. На территории Азербайджана во время раскопок были обнаружены знаки свастики на различных сосудах, штампах, бляшках и др. предметах быта, датируемых эпохой поздней бронзы и раннего железа [2, табл. XVI- XVIII, XXI, XXX]. Самое древнее изображение свастики, обнаруженное на бытовых предметах в Азербайджане на данный момент, относится к III тысячелетию до н. э. [3, 128]. В Гобустане на скалах и отдельных камнях были обнаружены изображения Солнца, свастики, креста и звезд, которые можно отнести к эпохе палеолита [4, 187]. В течение тысячелетий символ Солнца и Огня сохранился и применялся в очень разнообразных формах. Например, главное украшение портала мавзолея Момине Хатун в Нахичевани (XII век) - орнаментальная цепь из свастик. На каменной орнаментальной решетке Дворца Ширваншахов в Баку (XV век), на храме огнепоклонников «Атешгях» (XVIII век) в селе Сураханы Апшеронского района также можно встретить этот знак. Cледы культа Солнца и Огня наряду с другими предметами быта и искусства обнаруживаются и в азербайджанских вышивках. На них можно встретить очень интересные изображения свастики, о чем мы написали в другой работе [5, 182]. Вкратце можем отметить, что этот символ используется в азербайджанских вышивках как повторяющийся элемент раппортной композиции, так и в виде единичного элемента в центре рисунка замкнутой структуры. Он также может являться составной частью декора бордюра вышивки. Хотя и редко, но встречаются и такие образцы, в которых свастика располагается и в среднем поле, и в бордюре. Например, в вышивке на рис. 1, композиция которой составлена разделением поверхности вертикальными и горизонтальными полосками на квадраты, в местах пересечения полосок по очереди расположены орнаменты, состоящие из девяти и пяти свастик, а в бордюре этот элемент с 386

389 Рис. 1. Азербайджанская вышивка (фрагмент) определенной последовательностью чередуется с другими. Отметим, что изображение свастики на этой вышивке своей предельной простотой отличается от изображений этого символа в других образцах, в которых они имеют более декоративный характер, более высокий художественный уровень. По нашему мнению, этот экземпляр является более ранним. Следует отметить, что у азербайджанцев существует ещё один символ Огня, который своей таинственной красотой, асимметричной формой, всевоможными украшениями, а иногда величественной простотой всегда привлекал внимание. Этот символ бута. Она даже по своей форме напоминает очертание языка пламени. Бута применяется не только в Азербайджане. Её широко применяют на всем Востоке, откуда она распространялась в Европу. Известный в Индии как бута, в Иране - botteh, в Европе paisley, этот мотив до сих пор является объектом спора среди исследователей. Нет единого мнения ни о смысле, ни о месте и времени возникновения, ни о происхождении этого символа. Так как по этим вопросам свои мысли мы излагали в другой работе [6], здесь не будем говорить об этом. Скажем только то, что этот символ в Азербайджане иногда связывают также с павлином. Считают, что со временем изображение павлина, стилизовавшись, приобрело вид буты [7, 72]. В азербайджанском текстиле достаточно много примеров как использования буты, так и птицы павлина. Известна тебризская ткань XIV в. с изображением павлина [8, илл. 50] и в последующий период: и в тканях, и в вышивках можно увидеть этот мотив [см.: 9, 92, рис. 7; 10, 121, рис. 5; 11, 99; 8, илл. 137; 12, 111, рис. 19 и т.д.]. А с изображением буты такие ранние экземпляры текстиля не обнаружены. Выявленные нами самые ранние образцы азербайджанского текстиля с элементом бута относятся к XVII в. [8, илл. 61; 12, 102]. Но в тебризской ткани «тирме» XVII в. изображения буты такие изящные, богато орнаментированные, что явно напрашивается вывод о богатой традиции 387

390 изображения этого мотива. А в текстиле XIX в. бута является одним из самых распространенных мотивов. Она украшает как художественный текстиль ручной набивки «гялямкар» [см.: 8, илл. 127; 13, 147], шелковые платки «кялагаи» [см.: 13, ; 14, 258] и дорогие ткани (Рис. 2) [см. также: 13, ], так и самые простые набивные ткани [13, 149]; как очень изящные вышивки [см.: 13, 150, 152; 15, илл. 28, 97; 16, илл. 60], так и достаточно грубые и примитивные вышитые предметы быта. Естественно, во всех этих изделиях для современного человека она выступает всего лишь как орнамент, хотя и носит следы древних представлений. В вышивке на рис. 1 можно увидеть еще один символ, который для древних тюрков имел не менее важный смысл. Это изображение дракона, который якобы ниспослан на землю богом, чтобы ведать дождем и водами [17, 84]. Огузские племена связывали с ним изобилие, плодородие и силу. Верование в дракона было настолько широко распространено, что его образ отражался на разных предметах [18, 395]. Мотив дракона (или же змеи в более реалистических изображениях) один из самых древних мотивов, украшающих разные изделия. Наряду со многими народами тюрки тоже использовали этот мотив с древних времен [19, ]. Он широко использовался также в азербайджанских коврах и текстиле. Обычно дракон изображался в виде огромной крылатой змеи с рогами и гривой. Но в азербайджанском народном прикладном искусстве, особенно в коврах и текстильных изделиях, часто встречаются изображения дракона в виде, напоминающем букву «S». Это было связано с изображением текущей воды и движения облака в небе [17, 84]. «S»-образные мотивы вошли в орнаментально-декоративную систему как мотив дракона, символизирующий дожди и воду, и как следствие, плодородие и изобилие. Со временем этот символ в виде буквы «S» канонизировался и в таком устоявшемся виде используется по сей день. 388 Рис. 2. Шелковая ткань. Тебриз, XIX в. XVII в. или ранее. Коллекция Orient Stars. Гаджарский музей, Тебриз

391 Интересно, что в вышивке на рис. 1 имеются несколько разновидностей мотива дракона. Один из них, имея больше подробностей в виде ног, крыльев, рог, гривы и бородки (хотя в очень схематичном виде) и располагаясь в повторяющихся квадратах, играет роль основного мотива. А другие, повторяющие очертание основного мотива, но совсем маленькие и мотивы в виде буквы «S», располагаются на полосках, образующих квадраты, и являются вспомогательными. Думается, что в целом эта весьма интересная композиция отражает очень древние слои мифологического мышления азербайджанского народа - культ Солнца, Огня и дракона. Следы культа дракона в виде «S»-образного изображения достаточно часто встречаются в вышивках. В бордюрах вышивок мотив обычно или один, или же, чередуясь с каким-то другим мотивом, повторяется по всей длине узкой полоски [например, cм.: 20, 112, рис. 4; 21, 130; 22, 96; 23, 128; 24, 176; 25, 96; 26, 27; 27, 127 и т. д.]. А в средней части самый распространенный вариант «S»-образный мотив располагается внутри продолговатой кетебе, и часто четыре, а иногда восемь таких кетебе окружают медальон со свастикой или крестом (Рис. 3) [см. также: 20, , рис. 1, 3; 28, 65; 12, , рис. 11, 16, 18; 29, рис. 7 и т. д.], т. е. опять же символы Солнца, Огня и дракона использованы вместе. В таких случаях символ Солнца или Огня всегда находится в центре. Если учесть, что в тюркской мифологии Солнце связано с Тенгри, то такое Рис. 3. Азербайджанская вышивка (фрагмент). Баку, XIX в. Личная коллекция в Гластонбери, Англия расположение вполне правомерно. Думается, что наши древние предки, использовав эти символы вместе, хотели выпросить у Тенгри плодородия и изобилия. Несмотря на то, что со временем потеряно смысловое значение этих изображений, да и сами мотивы претерпели огромные декоративные изменения, все же это расположение символов передавалось от поколения к поколению и дошло до нас. К сожалению, в рамках одной маленькой статьи невозможно рассмотреть поставленный вопрос в полном объеме. Но даже этой информации достаточно для того, чтобы понять, насколько наше искусство и быт связаны с мышлением наших древних предков. Даже в произведениях наших дней, в нашей повседневной жизни можно встретить отголоски этих 389

392 древних представлений. Древние религиозные и мифологические взгляды каждого народа настолько сильны, и символы, отражающие их, настолько устойчивы, что, несмотря на все изменения и вновь приобретенные черты, они живут в подсознании народа и продолжают свой путь в истории. Литература 1. Çoruhlu Y. Türk Mitolojisinin Anahatları İstanbul, Гусейнова М. Керамика Восточного Закавказья эпохи поздней бронзы и раннего железа. Баку, Нариманов И. Глиняные штампы из Западного Азербайджана // Материальная культура Азербайджана. Т. VII. Баку, С Мурадова Ф. К истории изучения знаков и тамг, высеченных на камне в Азербайджане // Материальная культура Азербайджана. Т. VII. Баку, Пашаева В. О некоторых древнетюркских мотивах в азербайджанских вышивках // Истоки и эволюция художественной культуры тюркских народов: Материалы Международной научно-практической конференции, посвященной 150-летию со дня рождения Ш. А. Тагирова (17-18 апреля 2008 г.). Казань, С PaşayevaV. Azerbaycan İşlemelerinde Buta Motifi. III. Uluslararası Türk El Dokumaları (Tekstil) ve Gelenekli Sanatlar Kongresi/Sanat Ekinlikleri, Konya, Mayıs, Rzayev N. Əcdadların izi ilə. Bakı, Эфенди Р. Декоративно-прикладное искусство Азербайджана. Баку, Hali, London, January- February 2000, Is Hali, London, January February 2004, Is Hali, London, July-August 2006, Is Wearden. A Synthesis of Сontrasts j. Hali, London, October 1991, Is. 59. S Əliyeva G. Azərbaycanın bədii parça və tikmələri. Bakı, Pashayeva V. Artistic and technical features of Azerbaijan s kalagai silk scarves / The Art of the Islamic World and the Artistic Relationships Between Poland and Islamic Countries Krakow, С Под ред. П. Азизбековой. Азербайджанские вышивки. Москва, Ed. by P. Azizbeyova. Azerbaijan Embroideries, Monuments of Azerbaijan Material Culture Series, Керимов Л. Азербайджанский ковер. Т. II. Баку, Seyidov М. Azərbaycan xalqının soykökünü düşünərkən. Bakı, Esin Е. Orta Asya dan Osmanlıya Türk Sanatında İkonografik Motifler. İstanbul, Klose С. The Perepedil Enigma. Hali, London, February 1991, Is Р Hali, London, January February 2002, Is Hali, London, April 1991, Is Hali, London, September 1997, Is Hali, london, February 1991, Is Hali, London, April 1990, Is Hali, London, May-June 1999, Is Hali, London, September-Oktober 2003, Is Hali, London, September 1998, Is Franses М. Textile Art of the Caucasus. London,

393 Ірина Прушковська (Київ), доцент кафедри тюркології Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук Турецька історична драма: образ Османа ІІ Театральному процесу як взаєминам суспільства й мистецтва, як історії суспільства та суспільної думки притаманне підкорення часу. Відображення життя, почуттів і думок, усвідомлення всього того, чим жив народ, що визначило його характер, оживлює історію у контексті сучасної літературної думки. «Історія і література це людське життя і його відбиття в словесній творчості» [1, 38]. У турецькій художній літературі повернення до історичного минулого Османської імперії почали активно з являтися лише після епохи Танзімату. Саме тоді почали виходити друком праці з історії Османської імперії, такі як «Devlet-i Aliye-i Osmaniye Tarihi» (1853) Гайруллаха Ефенді, «Hikmet-i Tarih» (1863) Агмеда Вефіка Паші, Endülüs Tarihi» Зії Паші (1863), «Devr-i İstila» (1867) Намика Кемаля. Поява історичної тематики у художніх творах Туреччини зумовлена також виникненням нових літературних жанрів: роману, авторської драматургії, історичної драми. Першою турецькою історичною драмою дослідники вважають драму «Hikaye-i İbda-ı Yeniçeriyan Ba Bereket-i Pir-i Bektaşiyan Şeyh Hacı Bektaş Veli-i Müslüman» (1761), яка була написана турецькою мовою західним автором Томасом Чабертом. У драмі йдеться про часи становлення Османської імперії. Одними з перших звернулися до історичної тематики й такі письменники, поети, як Намик Кемаль, Агмет Мідхат Ефенді, Шемседдін Самі, Хасан Бедреддін, Мегмет Рифат, Абдюльхак Хамід, Муаллім Наджі та ін. «Hikаye-i İbrahim be İbrahim-i Gülşeni» (1844) Гайруллаха Ефенді переносить читача в епоху правління Сулеймана Пишного, розповідає про візира Ібрагіма Пашу, про засновника суфійського ордену Гюльшені Шейха Гюльшені. Драматичні поеми Абдюльхака Хаміда «Фатіх» (1879), «Селім» (1883) стали не лише відповіддю західному орієнталізму на історичне минуле Османської імперії, але й джерелом натхнення для наступних поколінь турецьких поетів, своєрідним дороговказом у творче життя. Турецький літературознавець Садик Турал говорить про зв язок історії з літературою наступне: «Письменник спочатку має вивчити історичні документи, потім виділити з них основне для себе, потім на основі цього створити літературний твір, який би оживив історію» [7, 220]. На думку турецького літературознавця Ніязі Аки, не всі історичні драми ХІХ ст. досягли належного художнього рівня. До того ж частина з них звертається до історичного минулого не Османської імперії, а західних країн: Ahmet Necip in «İdbar ve İkbal» Агмета Неджіпа, Hamit in «Macera-yı Aşk» Наміта (1873), «Gave ve Seydi Yahya» Шемседдіна Самі (1875). У часи правління Абдульхаміда ІІ ( ) не було написано жодної історичної драми. Зміни, які відбулися у розвитку турецької літератури, були певним чином позитивними з точки зору нововведень, але й досить негативними з 391

394 точки зору нехтування класичною літературою, історією Османської імперії. Таке поверхове ставлення до класичних літературних творів досить сильно відчувалося у представників літератури течії «Сервет-і Фюнун» ( ). Молоді таланти вважали взірцем літератури європейські твори, намагалися максимально наблизитися до європейських літературних стандартів, вважаючи здобутки своєї літератури, культури, історії чимось вже старим і навіть непотрібним. Згодом ситуація значно змінилася. Починаючи з 1911 р., коли розпочався період національної літератури, разом із модернізацією турецької літератури відбулося так зване «відновлення» класичної літератури, активне звернення до історичного минулого. Турецький дослідник Неджат Бірінджі пояснює цю тенденцію так: «Поява історичної тематики у багатьох мистецьких жанрах, і насамперед в художній літературі, осмислення не лише перемог, але й поразок на державному рівні, зміцнює дух народу, допомагає йому вистояти у скрутні часи» [4, 297]. Вже з часів проголошення Турецької Республіки і до 70-х років ХХ ст. у художній літературі відображалися переважно історичні події, які передували становленню республіки, на зразок «погане критичне минуле» «світле сучасне майбутнє» [5, 1770]. Після 70-х років значно послабився ідеологічний прес на письменників, відчувається повна свобода у потрактуванні історичних фактів у літературних творах турецьких письменників. Найбільшого зрушення зазнала драматургія, адже вона є прямим віддзеркаленням сучасного стану суспільства. Сучасні турецькі драматурги беруть за основу історичні події, факти, постаті з метою звернення до майбутнього. У сучасних турецьких історичних драмах спостерігається синтез історії і сучасності. Автори звертаються до минулого з метою підняти важливі питання сьогодення, з метою звернення до народу, правителів, людства, використовуючи уроки минулого. Для того, щоб втілити у творі авторське бачення образу національного героя натомість того, який вже вкоренився у свідомості людей, потрібен неабиякий талант художника. Проявом такого таланту можна вважати історичну драму Турана Офлазоглу «Молодий Осман» (1981). Туран Офлазоглу, відчувши свободу духу, вирішив воскресити з минулого неординарну історичну постать. В основі образу молодого Османа історична постать Османа ІІ ( ) турецького султана ( ). За його правління в рр. Османська імперія вела війну проти Польщі. Турецька армія в Цецорській битві 1620 р. розбила польські війська гетьмана С. Жолкевського. У вересні 1621 р. українськопольська армія в Хотинській битві завдяки мужності 40 тис. козаків під проводом П.Сагайдачного завдала нищівної поразки 150-тисячній османській армії. Внаслідок поразок уряд Османа ІІ був змушений 8 жовтня 1621 р. підписати Хотинський мир. Роздратований поразкою, султан вирішив перенести столицю імперії до Дамаска або ж Алеппо. Проти цих планів повстали яничари. Османа ІІ схопили, перевезли до замка Єдікуле і вбили. «Молодий Осман» це історична драма, в якій відтворена епоха Османської імперії і діють історичні постаті: Осман ІІ, султан Мустафа, Валіде Султан, Омер Ефенді, Есат Ефенді та ін. [6]. 392

395 Драматург не тільки дотримувався історичної правди, а й прагнув до філософського узагальнення образу, створення високохудожнього узагальненого характеру. Туран Офлазоглу визначив основний принцип життя і діяльності Османа ІІ: «Ми на словах найсильніша, найбагатша держава у світі. Якщо у державі люди мруть з голоду, але, незважаючи на це, багатії влаштовують бенкети і наїдаються вдосталь, якщо у країні люди мруть від холоду, коли багатії вдягаються у хутра, і при всьому цьому всі шанують і вітають оплесками падишаха цієї країни, то сором і цьому падишахові, і цим людям». Завдання мудрого вождя завжди дотримуватися справедливості, вгамовувати пристрасті, немилосердно карати неслухняних: «Кожен, хто живе в цій країні, має відповідати за кожен куруш. Якщо хтось у цій країні з їсть не свій шматок, я його сильно покараю». Драматургові вдалося окреслити цікавий, колоритний і своєрідний образ Османа ІІ, сповнений патріотизму, любові до людей і рідної землі, справедливості та взаєморозуміння між людьми. У драмі «Молодий Осман» возвеличується образ жінки, її місця в суспільстві. Найяскравіше це проявляється у словах Османа, який розмовляє зі своєю нареченою Акілє дівчиною з народу. Він говорить про те, що вона буде єдиною його дружиною і неважливо, якого вона роду. Драматург звертається до психологічного світу головного героя, його переживань, самовідданості, толерантності. Офлазоглу звертається до молодого покоління, показує приклад невпинності бажання робити добро, захищати правду. Драматург засуджує багатіїв, заможних можновладців, які є у будьякий час, у будь-яку епоху. Образ Османа є уособленням прагнення змінити застарілі канони, зруйнувати систему, яка заважає розвиватися країні й суспільству, але, на превеликий жаль, незважаючи на свій статус, султан сам неспроможний справитися з цим завданням, адже для зміни системи необхідно змінити світогляд багатьох людей. Література 1. Грушевський М. С. Історія української літератури : в 6 т., 9 кн. / М. С. Грушевський; [упоряд. В. В. Яременко, авт. передм. П. П. Кононенко]. К. : Либідь, Т с. 2. Працьовитий В.С. Українська історична драма. Львів: ТЗОВ Ліга-прес, Akı N. Türk Tiyatro Edebiyat Tarihi I. İstanbul: Dergah Yayınları s. 4. Birinci N. Ruşen Eşref in milli mücadele yazılarında tarihi muhteva // Еdebiyat üzerinde incelemeler. İstanbul: Kitabevi 147, S Butanrı M. Yeni Türk edebiyatı tarih ilişkisi bağlamında tiyatro eserlerinde Genç Osman vak ası // Turkish Studies International Periodical For the Languages, Literature and History of Turkish or Turkic. Volume 4 /1-II Winter, S Oflazoğlu A.T. Genç Osman. İstanbul: İz yayıncılık, s. 7. Tural S., Zamanın Elinden Tutmak. İstanbul: Ötüken Yayınları, s.. 393

396 394 Денис Яшний (Київ), аспірант Центру пам яткознавства НАН України і УТОПІК «Типи Криму»: маловідомі джерела з етнографії кримських татар У середині 90-х років XIX ст. до поштового обігу в Російській Імперії надходить новий вид поштових посилань ілюстрований відкритий лист. Після 19 жовтня 1894 р. було дозволено друкувати їх приватним особам. Тоді й почався так званий «золотий час листівки», який тривав до революцій 1917 р. У цей час в будь-якому навіть найменшому містечку була власна друкарня або фотоательє, що займалися виданням відкритих листів, разом із тим були і фотомайстри, що займалися виготовленням світлин для ілюстрування цих листів. На початком ХХ ст. Крим стає доступним для відпочинку широких верств населення. Кожен прагнув розповісти, а по можливості, і підкріпити слова зображеннями неповторної краси місць і явищ. Найчастіше такими засобами ілюстрації ставали видові листівки, на яких, на догоду покупцям, видавці прагнули розкрити самобутню красу півострова. Серед усього розмаїття кримської культури початку ХХ ст. найбільш цікавою і маловідомою, для відпочиваючих була культура кримських татар. Це послужило поштовхом для розвитку в «золотий час листівки» цілого напряму у виданні поштових карток друку так званих «типів»: «типів Криму», «типів місцевих татар», «кримських типів». Цю умовну назву ми визначили для цілої групи видових кримських листівок початку ХХ ст., ілюстрованих сценами з повсякденного життя, груповими і одиночними фотографіями, в святкових та повсякденних костюмах. Виділення поштових видових листівок в окрему групу серед інших образотворчих джерел з етнографії кримських татар початку ХХ ст. доцільно з кількох причин: поштові картки, на відміну від фотографій легко датувати, за змінами зворотної сторони, штемпелем поштового гасіння, анотацією видавця; до нас дійшла велика кількість цього матеріалу в фондах музеїв і в приватних колекціях; до того ж, постановочні кадри в ілюстрації листівок займають набагато менше місця, ніж динамічні. Найбільш рання листівка, ілюстрована фотографією групи чоловіків - кримських татар, за штемпелем поштового гасіння, датується 1900 р. [1]. Окрім такого раннього часу проходження пошти, цю поштову картку виділяє і місце її друку видавництво Отто Ренуар в Москві. Справа в тому, що поштових карток даного видавця, присвячених кримській тематиці в цілому, відомо досить мало. Трохи пізніше випуск відкритих листів етнографічної тематики налагодило інше московське видавництво «Фототипія Шеррер, Набгольц і Ко» [2]. Ідентичність відбитків дозволяє віднести до роботи цієї фототипії ще кілька не анотованих поштових карток [3 4]. Найбільш масовий випуск видових листівок організувало на півострові акціонерне товариство «Гранберг», яке розташовувалося в Стокгольмі.

397 395

398 Завдяки співпраці з місцевими видавцями з його друкарні вийшла велика кількість відкритих листів, ілюстрованих сценами з життя місцевого населення. Послугами кампанії з виготовлення «типів» користувалися видання фотографа І. Семенова (Ялта), паперового магазину Р. В. Копистинської (Алупка), С. Сіяміді (Новий Сімеїз), Абільтара Умерова (Бахчисарай), Н. А. Вязнова (Севастополь) [5 9]. Власні листівки, ілюстровані фотографіями кримських татар, займають більшу частину видань акціонерного товариства «Гранберг». Поштові картки виходили з номерами видавця і витримали велику кількість перевидань [10 13]. Перелічені місцеві видавці співпрацювали з компанією «Гранберг» через високу якість друкованих ними листівок. Російські поштові картки цього видавництва призначалися виключно для внутрішньої кореспонденції І. Семенов найбільш плідно співпрацював зі стокгольмською друкарнею, на жаль, про нього залишилася незначна кількість відомостей. Він був ялтинським фотографом і мав власне фотоательє в будинку Латри на Морській вулиці, де виготовляв портрети і видавав ілюстровані листівки [14]. Крім цього, він займався видовою фотографією і друкував їх на поштових картках власного випуску. Серед власне кримських видавців видових відкритих листів найбільшу увагу етнографічній тематиці приділяв Дмитро Ніколіч, який налагодив випуск листівок в Ялті. До його діяльності можна віднести випуск десь 25 таких поштових карток, як оригінальних, так і перевиданих [15 18]. Окреме місце серед видових листівок, ілюстрованих сценами з повсякденного життя кримських татар, займають роботи В. Н. Сокорнова - 396