Імануїл Кант Відповідь на питання: що таке просвітництво

Transcription

1 Імануїл Кант Відповідь на питання: що таке просвітництво Просвітництво це вихід людини зі стану неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліттям є нездатність користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого. Неповноліття з власної вини це таке, причина котрого полягає не в нестачі розуму, а в нестачі рішучості і мужності користуватися ним без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! май мужність користуватися своїм власним розумом! таким, відповідно, є девіз Просвітництва. Лінощі і малодушність ось причини того, чому багато людей, вже після того, як природа звільнила їх від чужого керівництва (naturaliter maiorennes), все ж охоче залишаються на все життя неповнолітніми і чому інші так легко привласнюють собі право бути їхніми опікунами. Адже так зручно бути неповнолітнім! Якщо у мене є книга, що думає за мене, духівник, совість котрого заміняє мою, лікар, який приписує мені якусь дієту і т. д., то я не потребую того, щоб обтяжувати себе. В мене немає потреби мислити, якщо тільки я в змозі платити; інші займуться за мене цією надокучливою справою. Те, що більшість людей (і серед них вся прекрасна стать) вважає не тільки складним, але також і вельми небезпечним перехід до повноліття, про це вже потурбувались ті опікуни, які настільки люб язно взяли на себе верховний нагляд над ними. Після того, як вони спочатку довели до отупіння свою домашню худобу і турботливо оберегли її від того, щоб ці сумирні створіння наважились зробити хоч один крок без опіки, якою 1

2 вони їх оточили, після всього цього вони вказують їм на небезпеку, що загрожує у тому випадку, якщо ті спробують ходити самостійно. Правда, ця небезпека не настільки вже велика, оскільки, ймовірно, зрештою, після декількох падінь вони навчилися б ходити; однак один лише приклад такого роду робить їх нерішучими і взагалі відлякує від всіляких подальших спроб. Отже, кожній окремій людині важко вибратися зі стану неповноліття, що став для неї майже природним. Він їй навіть приємний, і на перший погляд, вона, справді, неспроможна самостійно користуватися своїм власним розумом, оскільки їй ніколи не дозволяли робити подібну спробу. Положення і формули, ці механічні знаряддя розумного застосування своїх природних дарувань [чи], скоріше, зловживання ними, є кайданами, що утримують у постійному неповнолітті. Навіть той, хто скинув би їх, зробив би лише невпевнений стрибок через невелику канаву, тому що він не звик до такого роду вільного руху. Тому лише небагатьом, завдяки удосконаленню свого духу, вдалося вибратися зі стану неповноліття і набути впевненої ходи. І, однак, більш ніж можливо, що публіка сама себе просвітить, а якщо тільки надати їй свободу, так це майже неминуче, оскільки навіть серед поставлених над натовпом опікунів завжди знайдеться той, хто мислить самостійно і хто сам, скинувши з себе ярмо неповноліття, поширить навколо дух розумної поваги власної гідності і покликання кожної людини мислити самостійно. Особливо варто мати на увазі, що публіка, раніше приведена [опікунами] до цього поставлена ними під це ярмо стану пригнічення, потім змусить і їх самих залишатися під ярмом, якщо її будуть підбурювати [до цього] деякі з тих опікунів, котрі самі не спроможні ні до якого просвітництва. Ось як шкідливо насаджувати забобони, тому що зрештою мстять [за себе] тим, хто породив їх, будь то попередники чи сучасники. З цієї причини публіка може досягти просвітництва лише через тривалий час. За допомогою революції можна домогтися, мабуть, усунення особистого деспотизму, а також гноблення з боку користолюбців чи властолюбців, але ніколи неможна здійснити істинного перетворення образу мислення; нові забобони, так само, як старі, будуть служити помочами для бездумного натовпу. Для такого просвітництва не вимагається нічого крім свободи, причому найбільш нешкідливої з усього того, що може називатися свободою, а саме свободи в усіх випадках публічно користуватися своїм розумом. Однак з усіх боків я чую голоси: не міркуйте! Офіцер говорить: не міркуйте, а вправляйтеся! Радник міністерства фінансів: не міркуйте, а платіть! Духовна особа: не міркуйте, а вірте! (Лише один-єдиний повелитель 1 на світі говорить: міркуйте скільки завгодно і про що завгодно, але коріться!) Тут повсюди обмеження свободи. Однак яке обмеження перешкоджає просвітництву, а яке не тільки не перешкоджає, але навіть сприяє йому? Я відповім: публічне застосування свого розуму завжди має бути вільним, і 1 Кант має на увазі Фрідріха II, короля Пруссії, який любив зображувати себе як «друга і покровителя» наук та мистецтв. 2

3 воно одне може дати просвітництво людям; але приватне його застосування нерідко може бути дуже обмежене, проте таким чином, аби не дуже перешкоджати прогресу просвітництва. Під публічним застосуванням свого власного розуму я маю на увазі таке, що здійснює хто-небудь, наприклад, учений, звертаючись до усієї читаючої публіки. Приватним же застосуванням я називаю таке, коли він може користуватися своїм розумом на певному, довіреному йому цивільному посту чи службі. Для багатьох справ, що здійснюються в інтересах усього суспільства, необхідний певний механізм, за допомогою якого деякі члени суспільства могли б вести себе лише пасивно для того, щоб уряд міг за допомогою штучно створюваної одностайності спрямовувати їх на суспільні цілі або, принаймні, утримувати від руйнування цих цілей. Тут, звичайно, не дозволено міркувати, тут варто коритися. Але оскільки ця частина [суспільного] механізму в той же час розглядає себе і як члена відомої спільності і навіть спільності громадян світу, відповідно, в якості вченого, що звертається до публіки за допомогою [своїх] творів, виходячи з власного розуміння, то він, звичайно, може міркувати без шкоди для справ, займатися котрими йому доручено почасти як пасивному члену [суспільства]. Було б, наприклад, украй згубно, якби офіцер, який отримав наказ від свого начальства, став би, перебуваючи на службі, вголос розмірковувати відносно доцільності чи корисності цього наказу; він має коритися. Однак, по справедливості, йому, як ученому, неможна заборонити робити свої зауваження про помилки у військовій службі і пропонувати їх для обговорення своїй публіці. Громадянин не може відмовлятися від сплати покладених на нього податків; і якщо він зобов язаний сплачувати їх, то може бути навіть покараним за нескромний осуд такого оподаткування як за скандал (котрий міг би викликати всезагальний супротив). Але все ж, не дивлячись на це, його дії не суперечать обов язку громадянина, коли він, якщо він вчений, публічно висловлює свої думки про неприйнятність чи навіть про несправедливість подібних приписів. Точно так само священнослужитель зобов язаний читати проповіді своїм учням, які навчаються закону божому, і своїй пастві згідно символу церкви, котрій він служить, бо на цій умові він і прийнятий [на службу]. Проте, виступаючи в якості вченого, він має в розпорядженні повну свободу і навіть зобов язаний повідомляти публіці свої ретельно перевірені і благонамірені думки про помилки в згаданому символі і свої пропозиції стосовно кращого облаштування релігійних і церковних справ. У цьому немає нічого такого, що могло б обтяжити його совість, бо те, чому він навчає в якості представника церкви, в ході своєї служби він викладає як дещо, відносно чого у нього немає ніякої свободи вчити на власний розсуд, але що має викладати згідно припису і від імені когось іншого. Він може сказати: наша церква вчить такто і так-то; ось докази, якими вона користується. Він виуджує потім усю практичну користь для своєї общини з положень, які сам не підписав би з повною переконаністю, але до викладу яких він тим не менше виражає готовність, оскільки все ж не виключена можливість, що в них прихована 3

4 істина і що, принаймні, в усіх випадках вони не містять нічого, що суперечило б внутрішній релігії. Адже якби він думав, що можна знайти суперечність, він не міг би по совісті відправляти свою службу і повинен був би скласти з себе [свій сан]. Відповідно, застосування священиком, поставленим в якості вчителя, свого розуму перед своєю паствою, є тільки приватним його застосуванням, тому що [його] паства завжди утворює лише домашнє, хоча і достатньо велике зібрання [людей], через що, будучи священиком, він не вільний і не може бути вільним, оскільки виконує чуже доручення. Навпаки, в якості вченого, що говорить через свої твори з власною публікою, а саме зі світом, відповідно, при публічному застосуванні свого розуму, духовна особа має необмежену свободу користуватися своїм власним розумом і говорити від своєї власної особи. Справді, вважати, що самі опікуни народу (в духовних речах) знову-таки мають бути неповнолітніми, було б безглуздістю, що увіковічує [інші] безглуздості. Але чи не була б вправі деяка спільнота духовних осіб, дещо на зразок церковного зібрання, або деякий поважний клас (як він сам іменує у Голландії) клятвено зобов язати всіх до прийняття певного незмінного символу для того, щоб ввести постійну верховну опіку над кожним своїм членом і через них над народом і навіть увіковічнити її? Я говорю: це абсолютно неможливо. Адже подібний договір, укладений на всі часи з метою утримання людського роду від подальшого просвітництва, був би абсолютно недійсним, навіть якби він був затверджений верховною владою, рейхстагом і найбільш урочистими мирними договорами. Жодна епоха не може пов язати себе обітницею і поклястися в тому, що вона поставить наступну [епоху] в [таке] становище, коли для тієї стало б неможливо розширити свої (передусім настійно необхідні) пізнання, позбавитися помилок і взагалі рухатися вперед у просвітництві. Це було б злочином проти людської природи, початкове призначення якої полягає як раз у такому поступальному русі; і майбутні покоління мали б, таким чином, повне право відкинути подібні рішення як неправомірно і блюзнірським чином прийняті. Критерій всього того, що може бути прийнято в якості закону для народу, полягає у питанні: прийняв би народ сам для себе такий закон? Правда, він міг би бути прийнятий на короткий час, ніби в очікуванні кращого, просто для введення певного порядку; разом з тим кожному громадянину, перш за все духовній особі, дозволялося б вільно і в якості вченого публічно, тобто за допомогою своїх творів, робити свої зауваження відносно помилковості існуючого устрою. При цьому введений порядок все ще продовжував би діяти до тих пір, поки [новий] погляд на властивість згаданих справ публічно не поширився б і не був би доведений настільки, що вчені, об єднавши свої голоси (хай не всі), могли б представити перед троном пропозицію про те, щоб узяти під захист ті общини, які одностайні у своєму розумінні найкращого здійснення зміненого релігійного устрою, не перешкоджаючи, однак, і тим, які хотіли б дотримуватися старого. Проте абсолютно неприпустимо погоджуватися з деяким постійним, не підданим ні з чийого 4

5 боку публічному сумніву релігійного встановлення, хай навіть на час життя однієї людини, і в результаті виключити якийсь проміжок часу з руху людства до удосконалення, зробивши цей проміжок безплідним, а тим самим навіть шкідливим для подальших поколінь. Хоча людина може для себе особисто і навіть тоді лише на деякий час і в тому, що їй належить знати відкладати просвітництво, але взагалі відмовитися від нього для себе самого і тим більше для подальших поколінь, означає порушення і попрання священних прав людства. Але що не може вирішити відносно самого себе народ, ще менш правомочний вирішувати відносно народу монарх, оскільки його авторитет законодавця засновується як раз на об єднанні в його волі всезагальної волі народу. Якщо він звертає увагу лише на те, щоб всяке істинне чи уявне удосконалення узгоджувалось з цивільним порядком, він може дозволити своїм підданим робити тільки те, що вони вважають необхідним для спасіння своєї душі. Це його не стосується, хоча він має застерегти одних від того, щоб перешкоджати іншим вияснити, в чому полягає спасіння душі, і навіть сприяти такому виясненню по мірі своїх можливостей. Він сам наносить шкоду своїй величі, вмішуючись у даний процес і піддаючи урядовому нагляду твори, в яких його піддані намагаються усвідомити свої погляди. І оскільки він здійснює це, виходячи з власного вищого розсуду, він заслуговує на докір: Caesar non est supra grammaticos. В ще більшій мірі він заслуговує його тоді, коли принижає [свою] верховну владу до того, щоб підтримувати у своїй державі духовний деспотизм деяких тиранів над рештою своїх підданих. Якщо поставити питання, чи живемо ми тепер в просвічене століття, то відповіддю буде: ні, але ми живемо в століття Просвітництва. Ще занадто багато бракує для того, щоб при стані речей, що склався, в цілому люди вже були б чи тільки могли б бути в змозі надійно і добре користуватися своїм власним розсудком у справах релігії без керівництва з боку когось іншого. І однак вже наявні ознаки того, що все ж [саме] тепер відкривається простір для вільного удосконалення в цьому, а перешкод до всезагального просвітництва, або виходу зі стану неповноліття, що склався з власної вини людей, поступово стає все менше. У цьому відношенні наше століття є століттям Просвітництва, або століттям Фрідріха. Государя, котрий не вбачає негідним для себе сказати, що його обов язок нічого не наказувати людям у релігійних справах, але надавати їм тут повну свободу, котрий, таким чином, відмовляється навіть від гордого імені віротерпимого, необхідно вважати просвіченим. Він заслуговує на те, щоб вдячні сучасники і нащадки віддали йому належне як государю, який перш за все позбавив рід людський від неповноліття, принаймні, від опіки з боку уряду, надавши кожному свободу користуватися своїм власним розумом в усіх справах, що стосуються совісті. За його правління високоповажні представники духовенства без шкоди для свого службового обов язку можуть вільно і публічно, як вчені, пропонувати громадськості для перевірки свої судження і погляди, що відхиляються в тому чи іншому 5

6 відношенні від прийнятої [церковної] символіки; в ще більшій мірі таке доступне кожному, хто не обмежений службовим обов язком. Цей дух свободи поширюється також і уві сні, навіть у тому напрямку, де він має наштовхнутися на зовнішні перешкоди, неправильно розуміючого самого себе. Останнє отримало б виразний приклад того, що в умовах свободи немає ані найменшої потреби турбуватися про громадський спокій і згоду. Люди самі виберуться поступово з неуцтва, якщо тільки ніхто не буде навмисно утримувати їх у цьому стані. Я виділив основний момент просвітництва, котрий полягає у виході людей зі стану неповноліття, що виник з їхньої власної вини, переважно в справах релігії, тому що стосовно наук і мистецтв наші правителі зовсім не зацікавлені в ролі опікунів над своїми підданими; крім того, таке неповноліття є не тільки найбільш шкідливим, але і найбільш ганебним. Однак у своєму способі думок глава держави, який сприяє просвітництву в справах релігії, іде ще далі: він розуміє, що навіть відносно його законодавства немає жодної небезпеки в тому, щоб дозволити своїм підданим публічно користуватися власним розумом і відкрито пропонувати [світу] свої думки про його кращий устрій, навіть разом з відвертою критикою вже існуючого законодавства. Ми маємо тому блискучий приклад, він вчить, що жоден з монархів не перевершив того, кого ми [так] шануємо 2. Однак лише государ, котрий, будучи сам просвіченим, не боїться [власної] тіні, хоча і тримає добре дисципліновану і багаточисельну армію для охорони громадського спокою, може ризикнути сказати те, на що не зважиться вільна держава [республіка]: міркуйте скільки завгодно і про що завгодно, тільки коріться! Такий дивний і неочікуваний оборот справ людських, та й взагалі, якщо розглядати їх у цілому, то майже все тут парадоксально. Більша ступінь громадянської свободи здається привабливішою перед свободою духу народу, і все ж перша ставить останній нездоланні перешкоди. Навпаки, менша ступінь [громадянської свободи] відкриває простір для розвитку всіх здібностей народного духу. І оскільки природа сформувала під цією твердою оболонкою зародок, про який вона найніжнішим чином турбується, а саме схильність і заклик до вільного мислення, то цей зародок у свою чергу впливає поволі на спосіб думок народу (завдяки чому народ стає все більш спроможним діяти вільно) і навіть, нарешті, на принципи уряду, що вважає для самого себе корисним поводитися з людиною, яка є чимось більшим, ніж машина, у відповідності з її гідністю*. Переклад з російської к.ф.н. О.П. Панафідіної 2 Кант тут знову має на увазі Фрідріха II, короля Пруссії. 6