Жінки у житті і творчості письменників

Transcription

1 Жінки у житті і творчості письменників скелі. За легендою у Сапфо був закоханий Алкей і присвятив їй чимало поезій. Він писав про неї «Сапфо фіалкокудра, чиста, з посмішкою ніжною». Згораючи від кохання, Алкей не міг знайти втіхи, знову і знову повертаючись у своїх творіннях до талановитої поетеси. Проте Сапфо так і не погодилася зв'язати своє життя сімейними узами з Алкеем. Вона кохала іншого - моряка Фаона, який цікавився тільки морем. Щодня він відпливав на човні, і Сапфо чекала його повернення на скелі. Одного дня Фаон не повернувся, і вона, не витримавши страждань і горя, кинулася у воду з Левкадійської Кохання як божественний дар, як найвище благо, як показник душевної досконалості - таким було кохання Данте до Беатріче. Лише тричі поет зустрічав Беатріче у своєму житті. Це було кохання, яке не згасло з роками, йому не стали на заваді злі плітки, тимчасова прохолода до нього Беатріче, що вимушена була вийти заміж за іншого, багатія Барді, ні смерть коханої в 25 років, яка на той час уже була матір ю трьох дітей. Це кохання взагалі ніколи не кане в забуття: після смерті Беатріче Данте дав слово «сказати про неї те, чого ще ніколи не говорили про жодну смертну жінку». І дотримав його: вся геніальна «Божественна комедія» це насправді нетлінний пам ятник Беатріче, саме вона просить Вергілія бути поводирем коханого у пеклі. Беатріче (від лат. beatus «та, що робить щасливим») дійсно зробила поета щасливим, освітивши життя поета коханням. Прекрасне почуття обезсмертило Данте й Беатріче на віки. Своєрідним божеством, ідеалом жіночої довершеності, чистоти та шляхетності була Лаура для великого митця Відродження Франческо Петрарки. Наступав незабутній для Ф. Петрарки день, коли квітневим ранком він уперше побачив біляву красуню. Дівчину звали Лаура. Він зустрів її в авіньйонській церкві Святої Клари. Цей же день, але тільки двадцять один рік потому, став фатальним: життя Лаури забрала нещадна чума. Всі ці роки Петрарка полум яно любив цю жінку, хоч вона і була заміжня, була матір ю одинадцяти дітей. Лаура і Франческо бачилися всього кілька разів. Він любив її платонічною любов ю, вважаючи панною свого серця, зразком досконалості й чистоти, не сміючи й мріяти про гріховний дотик. Шедеврами світової лірики, в яких поєдналося чуттєве й філософське, стали сонети Шекспіра, присвячені смаглявій леді. Саме в них вперше в європейській літературі зазвучав гімн земному коханню. Ось чому шекспірівська героїня не ідеал, а земна, звичайна, проста жінка. Просвітництво час галантності, стриманості та витонченості почуттів. Але й тоді, декларуючи пріоритет чистого розуму над почуттями, люди не могли не любити. Дідро писав шалені й пристрасні листи Софії Волан, До вашої уваги фрагмент з його першого листа: «Пишу, нічого не бачачи. Я прийшов, хотів поцілувати Вашу руку і піти. Доведеться, одначе, піти без цієї винагороди; але хіба я не буду вже досить винагороджений, засвідчивши Вам, як я Вас кохаю? Тепер 9 година, я пишу Вам, що кохаю Вас. Принаймні хочу про це писати, але певен, що перо слухає мене. Може, Ви пагодитесь, щоб я міг Вам це сказати і піти собі? Прощавайте, моя Софіє, прощавайте; Ваше серце, не каже Вам, що я тут? Уперше пишу в сутінках, це мало б викликати в мене дуже ніжний настрій. Але я відчуваю тільки одне: я б не пішов звідси. Надія побачити Вас утримує мене тут, і я розмовляю з Вами, навіть не знаючи, чи виходять у мене літери! Скрізь, де їх не буде, читайте: Я ВАС КОХАЮ!!!». Кохання неординарної особистості завжди уособлює вічність і безсмертя. Так кохання Йоганна Вольфганта Ґете вилилось у творчості. Під час створення свого найвизначнішого твору трагедії «Фауст», Гете пережив багато потрясінь, він знаходив і зрікався, любив і страждав. І невідомо, чи існувала б сама трагедія, якби її автор не пережив першого кохання до Анна Шенеман зречення його задля врятування особистої свободи, якби не було в його житті нового спалаху життєлюбства, що прокинулось у любові до дочки сільського пастора Фредеріки Бріон, яка і стала прообразом Гретхен і втечі від неї; якби не було в його житті одруження з Христіаною Вульпіус, яка стала матір'ю його сина та останнього пристрасного кохання до юної Ульріки фон Левенцов. Все своє життя Ґете вважав, що «...вінцем природи є любов. Тільки через любов наближаються до неї». Химинець А.А. 1

2 Найяскравіша постать в англійському романтизмі Джордж Байрон. Людина-лицар із благородним серцем, він був уособленням романтизму не лише у творчості, а й у житті. Останніми словами 26-літнього поета були: «Я залишаю в світі щось неоціненне». Різні жінки володіли серцем генія. А Мері Чаворт, Августа Лі, Тереза Гвіччолі увійшли не лише в його життя, а й у мистецтво всього світу, спричинивши появу чудових поезій. Дафф Мері - перше кохання Байрона. У дитячому віці він відчув сильну симпатію до "маленької дівчинки з темно-каштановим волоссям і очима газелі, чиє чарівне личко, голос, постать і манери змушували його не спати ночами, хоча йому було тільки дев'ять років" (Р.Фокс). Він ще не знав тоді, що таке кохання, але про це раннє почуття поет згадував і в зрілому віці. Дізнавшись, що його "перша любов" вийшла заміж, він відчув глибокий душевний щем і вдався до меланхолії, яка з'являлася в нього в періоди сильного нервового збудження. Паркер Маргарита - кузина Байрона, друге кохання його дитинства. "Дівчинка з темними очима, довгими віями, грецьким профілем і осяйною красою", яка померла через два роки після того, як поет закохався у неї. Маргарита, за словами Байрона, дала поштовх його поезіх. "Перший стрибок у літературу" він здійснив у 1800 році під впливом почуття до кузини. Висловивши свої зізнання у віршах, Байрон пізніше вшанував пам'ять Маргарити елегією. Почуття до неї відкрили Байронові красу природи. Він любив ходити мальовничими місцями свого маєтку, дивитися, як сонце ховається за узвишшями і думати про свою кохану. Чаворт Мері - дочка сусідів Байронів по Ньюстедському абатству, третє кохання поета його юнацьких років. Між далекими родичами Байрона і Мері колись відбулася дуель, на якій був убитий древній предок Чавортів. Однак це не завадило дружбі Джорджа з вісімнадцятирічною Мері, що вирізнялася з-поміж інших дівчат неабиякою вродою і розумом. Вона не підозрювала, що стане об'єктом його сильної пристрасті. Молоді люди разом читали, гуляли, ходили на вечірки. Але коли хтось сказав Мері про закоханість Байрона, вона суворо відповіла: "Невже ви думаєте, що я могла зацікавитися цим кульгавим хлопчиком?" Образливі слова дівчини лише посилили почуття Байрона. Розчарування й глибокий біль не давали йому забути Мері. Байрон дуже довго оспівував своє кохання у віршах, навіть коли Мері вийшла заміж. Мілбенк Анна Ізабелла (або як її називали в домашньому колі Аннабела) дружина Байрона, з якою він одружився в 1815 році, а через рік розлучився. Про Байро на казали, що він узяв шлюб з нею через гроші, але на той час його ма теріальне становище було досить міцне. В Аннабелі він шукав те, чого не знаходив в інших жінках (котрі, до речі, упадали за ним, особливо після виходу в світ «Паломництва Чайльд Гарольда»), душевну рів новагу, поміркованість, гідність, вза єморозуміння. До знайомства з Аннабелою Байрон пережив бурхливий роман з Кароліною Лемб, пристрас ною, ексцентричною жінкою. Порів няння обох було на користь Аннабели. З нею Байрон почувався спокійно й затишно. До того ж вона була до сить розумною, сама писала вірші, цікавилася його творчістю. Вони були зовсім різні, але це й притягу вало його. У щоденнику 1813 року поет писав: «Які дивні наші стосун ки і наша дружба. Без іскри кохан ня з одного й з другого боку... Вона жінка надзвичайна і зовсім не примх лива. Вона поетеса, математик і мета фізик і при цьому добра, чуйна, ніж на і без великих претензій». Пізніше він записав: «Я знову закохаюсь, якщо не буду обережний». Незаба ром так і сталося. У січні 1815 року Байрон одружився з місс Мілбенк. Він ніжно називав її «яблучком» (ріріп), а вона його «селезнем» (duck). Проте щастя молодих було нетривалим. Через рік вони розірва ли стосунки. Аннабела пішла від ньо го з маленькою дочкою Адою. Що ж призвело до розлучення? Причин було багато. Байрон хотів виїхати з Англії і жити в теплих краях, по дорожувати світом, а його дружина не уявляла життя поза туманним Альбіоном. Байрон легко закохува вся, вів досить вільне життя у світ ському товаристві, а Аннабела не могла з цим змиритися. Його вірші та політичні виступи, які раніше подобались Аннабелі, тепер тільки дратували її. Вона прагнула до спо кійного, урівноваженого життя, а бентежний характер чоловіка не давав змоги жити так, як їй хотіло ся. Деякі біографи Байрона пишуть, що поет ніколи не любив Аннабелу, що це був випадковий шлюб. Але чи справді це так?.. Є достовірні свід чення, що перед смертю Байрон зга дав саме свою сім'ю. Останніми його словами були: «Моя дружина? Моє дитя? Моя сестра? ви знаєте все... ви повинні сказати все... ви знаєте всі мої бажання...» Гвічіолі (Гамба) Тереза остан нє кохання поета. Байрон познайо мився з нею 1818 року у Венеції на четвертий день після її одруження з шістдесятилітнім графом Гвічіолі. Але тільки через рік їхнє знайомст во стало більш близьким. Старий граф був задоволений, що відомий поет виявив увагу до його дружини, якій ледь виповнилося сімнадцять. Але невдовзі симпатія переросла у пристрасне кохання. Тереза навіть захворіла, коли вони вперше розлу чилися, і Байрон був змушений од разу повернутися. У вищому това ристві не любили старого графа, у багатьох він викликав огиду своєю аморальністю і жорстокістю. Тому всі, і особливо жінки, були на боці закоханих. Усі, від друзів до слуг, сприяли їхнім зустрічам. Невдовзі, коли про їхній роман дізнався ста рий граф, Тереза подала на розлу чення. За рішенням суду їй належа ло жити в домі батька або піти в монастир. Втім вони продовжува ли зустрічатись. Тереза глибоко вивчала твори Байрона, шукаючи в його героях ключі до душі поета. А він писав їй пристрасні листи: «Я пишу тобі про кохання, а ти у відповідь про Тассо. Я пишу про тебе, а ти питаєш про Елеонору (героїня Байрона О. Н.). Якщо хочеш, щоб я збожеволів ще більше, ніж він, тобі це скоро вда сться, запевняю тебе. Питання твої зайві. Якщо тобі відомо, що таке кохання якщо ти кохаєш мене якщо відчуваєш, як можеш ти в та кий час у нашому стані говорити Химинець А.А. 2

3 про вигадки поета? Чи не забагато для нас дійсності?..» Пристрасне кохання до Терези поєдналося із визвольною бороть бою, до якої завжди прагнула душа Байрона. Любов і свобода освітили останній період його життя. У домі Гамба поет зблизився з карбонарія ми, мріючи про звільнення Італії й усього людства. Після смерті Байрона Тереза на писала книгу спогадів про нього. Вона зазначала, що чутки про його кульгавість і непривабливість зовсім безпідставні. У її зображенні він постає надзвичайно гарним. Не легким був шлях до щастя з коханою у відомого англійського поета Роберта Бернса. Його зіркою стала темноока смаглява Джин, донька багатого та суворого підрядчика Армора. Вже при першій зустрічі на зеленому лузі, де цвіли квіти глоду і заливалися вільшанки, обоє відчули, що зустрілися на все життя, щоб ділити горе і радість, біду і удачу, як говориться при вінчанні у церкві. За старовинним шотландським звичаєм Джин і Роберт уклали таємний шлюб. Для цього потрібно було тільки підписати «шлюбний контракт», згідно з яким двоє закоханих «визнають себе навіки чоловіком і дружиною». Все менше сподівався Роберт, що батько Джин дозволить їй стати законною господинею в його домі «перед Богом та людьми». Коли народна слава прийшла до Роберта Бернса, тільки тоді батько Джин Армор дав дозвіл на шлюб. Після того, як церква офіційно визнала їх шлюб, Роберт і Джин побудували будинок на новій фермі, Незважаючи на злидні, хвороби, тяжку працю, Бернс був щасливий: він писав вірші, радів дітям, кохав і був щасливим у коханні. Гейне Матильда - дружина Генріха Гейне. Її справжнє ім'я - Крестенція-Ежені-Міра. Але поет називав її Матильдою - ім'ям, яке полюбляли романтики. До 15 років жила в селі, а потім приїхала до тітки в Париж, де її зустрів Гейне. Дівчина була зовсім неосвіченою, Гейне хотів навчити її читати, але всі його спроби виявилися марними. Якось вона простодушно сказала: "Кажуть, що Генріх дуже розумний чоловік і написав багато чудових книг, і я мушу вірити цьому на слово, хоча сама я нічого не помічаю..." Проте Матильда мала веселу вдачу, була доброю, відданою своєму чоловікові. Після шести років життя з Матильдою Гейне одружився з нею, уклав заповіт і оголосив її своєю спадкоємицею року Гейне писав брату Максиміліану:"Моя дружина - добре, щире, веселе дитя, примхлива, як тільки може бути французька жінка, і вона не дозволяє мені занурюватися в меланхолійні думи, до яких я схильний. Ось уже вісім років я кохаю її з ніжністю і пристрастю... Протягом цього часу я пізнав багато щастя, страждання й блаженства у величезних дозах, більше, ніж потрібно для моєї чутливої натури".матильда відповіла поетові взаємністю, говорила, що кохає його. Коли Гейне тяжко захворів, вона доглядала його до останньої хвилини життя. Матильда померла в річницю смерті свого чоловіка, 17 лютого 1883 року. Верещак Мариля - перше кохання А. Міцкевича. Вона дала поштовх до написання "Балад і романсів" та поеми "Дзяди". З волі батьків дівчина вийшла заміж за графа Путткамера, отже, любов Міцкевича була нещаслива, але вона збудила в ньому творче натхнення. М. Рильський у своїй книзі "Про поезію Адама Міцкевича" писав: "Її звичайно малюють, як екзальтовану панночку, що начиталася сентиментальних романів і "позувала", імітуючи їх героїнь. Під впливом цих романів начебто і виникла її любов до бідного ковенського вчителя, полум'яного поета, любов, яка не вгасала і після шлюбу з іншим, але яка виявилася в платонічних формах... Але мені здається, що Мариля була натурою глибшою, ніж гадають. Треба сказати, що подібні до вищенаведеної характеристики Марилі виходять від друзів поета (Одинець), які не могли простити дівчині її "зраду" - шлюб з розрахунку (рідних) з графом Путткамером. Не думаю, що тільки даниною модному захопленню фольклором були білоруські пісні, які співала Мариля Адамові в батьківському маєтку Тугановичах... Не припускаю також, що тільки бажанням підробитися під смак поета можна пояснити такий епізод. Мариля та Адам під час прогулянки на березі озера почули оповідання старого рибалки,- і дівчина вигукнула, звертаючись до свого супутника: "Оце поезія! Напиши що-небудь у цьому роді!" Таким чином, і серед товаришів,- філоматів, філаретів, "променистих",- і у коханої жінки знаходив Міцкевич співчуття новому напрямку своєї творчості - романтизму, який спирався на народну поезію". Олександр Сергійович Пушкін. Далеко за північ поет сидів за робочим столом. Горіла свіча, на столі лежав камінець, о котрий спіткнулася Ганна Керн під час прогулянки; поруч лежала квітка геліотропу, зірвана нею. Пушкін випросив у подарунок цю Квітку. Свіча догорала, а на папір лягали вірші. В цих строфах було все: і душа, і серце, і гарячі поетичні почуття, і світла радість, і мрії, сподівання, що пробудилися у серці поета.. «Я помню чудное мгновенье» Вічний шедевр Мабуть, у світовій літературі не знайдете жодного поетичного твору, що за пронизливістю почуттів, красою та мелодійністю зрівнявся би з неперевершеним «Я помню чудное мгновенье». Вірш цей недосяжна вершина світової поезії. Найсвітлішим людським почуттям називав кохання і класик французького реалізму Стендаль. Жінка, яка змінила все його життя міланська красуня Матильда Вісконтіні, дружина генерала Яна Дембовського, яка ревно Химинець А.А. 3

4 підтримувала карбонаріїв. Матільда Дембовска-Висконтини була потрібна Анри Бейлю для того, щоб стати Фредеріком Стендалем. Жінка гострого розуму, прекрасно освічена, одразу полонила серце Бейля. І він, який усе життя вдавав із себе легковажного молодика, закохався в неї безтямно. Коли вони познайомилися їй було двадцять вісім, вона ростила двох синів і вже розвелася з чоловіком, який, втомившись від революційної Італії, поїхав на батьківщину, у свою благочестиво-холодну Польщу. Пристрасне кохання Стендаля Матильда не розділила. ЇЇ серце належало іншому карбонарію Уго Фосколо.. Для Стендаля залишалося тільки одне бути хоча б поруч з коханою, бачити, слухати її. З листа Стендаля: «Живу тією думкою, що через місяць матиму щастя побачити Вас. Це рокова потреба бачити Вас володіє мною, захоплює і надихає мене». Матильда надихнула Стендаля на створення трактату "Про кохання". У цій книзі Стендаль пояснив свою теорію "кристалізації людини", яка полягала в тому, що любов може стати такою сильною, що перетворює кохану (чи коханого) на досконалу особистість. "Любов - це рід безумства, тому що, покохавши жінку, ми бачимо її не такою, яка вона насправді; проте, це солодке безумство, воно одне і наповнює життя сенсом" писав Стендаль Світлий та неповторний вогник щастя принесла у життя Оноре де Бальзака Евеліна Ганська У лютому 1832 року він отримав лист із Одеси від своєї шанувальниці. Вона не називала свого справжнього імені. Потім були ще листи, і нарешті Бальзак дізнався, що таємнича дама Евеліна Ганська, дружина Венцеслава Ганського, яка жила на Київщині, у маєтку чоловіка. Із першої зустрічі у Швейцарії Евеліна і Оноре покохали одне одного. Їхній роман тривав 18 років. Коли помер чоловік Евеліни, вони вирішили одружилися. Весілля відбулося 14 березня 1850 року у Бердичеві. Після цієї події Бальзак надіслав своїм родичам і друзям чотири листа, сповнених радості і щастя. В одному з них він писав:...три дні тому я одружився з єдиною жінкою, яку любив, яку кохаю ще більше, ніж раніше, і буду кохати до смерті. Союз цей, я думаю, нагорода, яку послав мені Господь... за роки праці, за труднощі, яких я зазнав і які здолав. У мене не було ні щасливої юності, ні квітучої весни, зате буде найпрекрасніше літо і найтепліша осінь... Наприкінці квітня подружжя поїхало до Парижа. Бальзак повертався на батьківщину вже тяжко хворим. Евеліна як мужня, віддана і терпляча дружина не відходила від його ліжка. Лікар Бальзака із захопленням відгукувався про Евеліну. Він цінував у ній мужність, уміння не давати волі відчаю. Сестра Бальзака Лора говорила, що Єва вирішила вийти заміж за Бальзака запізно, але то було героїчне рішення: ця жінка розуміла, що бере шлюб з людиною, яка приречена тяжкою хворобою на загибель. Вона знала, що доглядатиме хворого, знову стане вдовою. Протягом трьох місяців Евеліна не відходила від ліжка вмираючого. Бальзак не раз розповідав читачам Людської комедії про те, як можна все життя мріяти про кохання, а коли воно, здається, прийшло, щось стає на перешкоді. Письменник ніби розкривав історію свого життя: Досягти мети, вмираючи, як античний гонець! Бачити, як щастя і смерть одночасно вступають на твій поріг! Завоювати кохану жінку, коли кохання вже гасне! Не мати можливості насолоджуватися, коли право бути щасливим нарешті здобуте! Це було долею стількох людей!.. Неозорі, незміряні степи. Колишнє Дике Поле. Єлисаветградщина. Тут поет Афанасій Фет зустрів Марію Лазіч. Зустріч із присмаком трагедії. Йому хотілося повернути дворянство, їй сімейного затишку... Та інколи обставини сильніші за нас. Під час військової служби Афанасій Фет познайомився з прекрасною дівчиною - Марією, дочкою відставного генерала Лазича. Це була серйозна, освічена дівчина, прекрасний музикант, любителька поезії, її приваблива зовнішність і внутрішня краса підкорили серце молодого поета, а сама вона безоглядно закохалася в того, чиї вірші вважала вершиною досконалості. Але на заваді щастя Фета і Марії Лазич стали матеріальні негаразди. Відставний полковник не міг дати Марії посагу, бо був збіднілим багатодітним поміщиком. У Фета також нічого не було. Поступово холодний розум людини, яка вирішила всупереч долі стати багатою і незалежною, взяв верх над серцем поета, що пізнав насолоду чистого кохання і сподівався на сімейне щастя. Через кілька місяців А.Фет розірвав свої стосунки з Марією Лазич. "...Це створіння стояло б до останньої хвилини свідомості моєї переді мною - як можливість для мене щастя і примирення з гидкою дійсністю. Але в неї нічого і в мене нічого", - так писав Фет своєму другові. А у 1851 році сталося лихо. Марія Лазич дуже глибоко переживала розрив з коханим. І через деякий час сталася трагедія, про яку з жахом говорили в усіх родових маєтках Херсонської губернії: Марія згоріла. Пожежа виникла, як гадали, від необережно кинутого сірника. Ті, хто знав про її душевну драму, вважали, що це самогубство. Така ж думка не давала спокою А.Фету. Тільки тепер поет відчув, що щастя, яке було поруч, загинуло. І винуватцем був він сам. Згодом Фет став прославленим поетом; одружився на багатій купецькій дочці Марії Петрівні Боткіній ; став власником маєтків в Орловській і Курській губерніях; був обраний мировим суддею. Нарешті він отримав довгождане дворянство і право носити прізвище Шеншин. Та все ж в серці поета, не згасаючи більше чотирьох десятиліть, палав вогонь його далекої юнацької любові. Образ Марії Лазич в ореолі чистого почуття і мученицької смерті полонив творчу уяву Фета і до останніх днів його життя був джерелом натхненних рядків, повних каяття, ніжності і кохання. Химинець А.А. 4

5 Перлиною поезії Федіра Тютчева є «Денисьєвський цикл». У 1850-му, коли поету виповнилося 47 років, він бере цивільний шлюб з 24 літньою Оленою Денисьєвою, Їхній зв'язок тривав 14 років (за цей час народилося троє дітей). Вище товариство не визнавало і засуджувало Денисьєву. Делікатна ситуація пригнічувала молоду жінку, що і спричинило її хворобу на сухоти і ранню смерть. «Денисьєвський цикл» воістину роман у віршах про кохання. Ми дізнаємося про радість першої зустрічі, щастя взаємної любові, невблаганне наближення трагедії (кохана поета, яку засуджує оточення, не має можливості жити з коханим одним життям, має сумніви щодо вірності і сили його почуття), а потім смерть коханої і «гіркий біль і розпач» з приводу втрати, які не полишають поета до кінця життя. Французький поет Гійом Аполлінер, довго переживав своє перше драматичне кохання до англійської гувернантки Анні Плейден, котра так і не стала його дружиною, Нерозділена любов до чарівної Анні спонукала Аполлінера до написання проникливих віршів, що утворили цикл "Райнські вірші"; вона зробила з поета-початківця видатного лірика. Світлим почуттям кохання та пристрастю сповнені рядки Райнера Рільке до коханої Лу Андре Саломе однієї з найзагадковіших постатей ХХ ст. Це Фатальна жінка та талановитий психоаналітик. Її важко віднести в розряд записних муз, що викликають почуття трагічного поклоніння. І прославилася ця жінка зовсім не тим, що на неї ліг вибір чергової знаменитості. Вона сама вибирала з оточення рівного собі, вона диктувала умови, йшла і приходила за власним бажанням. Їй пропонував своє серце Ніцше і Фрейд, поет П єр Б єр та Рільке. Коли Рільке познайомився з Лу, йому виповнився 21 рік, і він був на 14 років молодшим від Лу Саломе. Вона відразу розгледіла в ньому поета, який народжується раз в тисячоліття. Особливо зблизила їх любов до України та Росії. Вони кілька разів бували там разом і вивчали її мову і культуру. Росія врешті-решт і стала тією точкою на карті їх духовного світу, яка розвела їх в різні боки. Одного дня Лу залишила Рільке в Петербурзі, а сама поїхала до брата у Фінляндію. Це був розрив. У листі Лу призвала його до самостійного зростання, доводячи, що за час їх зв'язку вона змінилася до невпізнання, а він залишився тим самим. П єр Б єр писав про неї: «У Лу був дар повністю занурюватися в чоловіка, якого вона любила. Ця надзвичайна зосередженість розпалювала в її коханому якийсь духовний вогонь». Їх роман тривав 4 роки, але ще 30 років Лу залишалася для Рільке найбільшим авторитетом і, мабуть, найближчою людиною. Якнайглибше преклоніння перед цією жінкою Рільке зберігав упродовж усього життя. Химинець А.А. 5